Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Київська Русь та її місце в історичній долі українського народу

Название: Київська Русь та її місце в історичній долі українського народу
Раздел: Рефераты по истории
Тип: реферат Добавлен 10:59:02 07 августа 2005 Похожие работы
Просмотров: 8157 Комментариев: 5 Оценило: 18 человек Средний балл: 4.3 Оценка: 4     Скачать

ПЛАН

РОЗКВІТ ДЕРЖАВИ УКРАЇНИ РУСИ

СВЯТИЙ ВОЛОДИМИР І ВЕЛИКИЙ

ПРИЙНЯТТЯ ХРИСТИЯНСТВА

БОРОТЬБА ЗА КИЇВ

СВЯТОПОЛК

ЯРОСЛАВ І МУДРИЙ

АННА ЯРОСЛАВІВНА

ІЛАРІОН

КУЛЬТУРА ДАВНЬОЇ РУСІ.

НАРОД – ТВОРЕЦЬ КУЛЬТУРИ.

УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ.

ПИСЕМНІСТЬ І ОСВІТА.

ЛІТЕРАТУРА

АРХІТЕКТУРА І МИСТЕЦТВО.

ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСЇ.

МІСЦЕ Й РОЛЬ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

В ІСТОРІЇ СХІДНОСЛОВ ЯНСЬКИХ НАРОДІВ.

МІЖНАРОДНЕ ЗНАЧЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ.


РОЗКВІТ ДЕРЖАВИ УКРАЇНИ РУСИ

СВЯТИЙ ВОЛОДИМИР І ВЕЛИКИЙ (980—1015)

Із загибиллю Ярополка Володимир став єдиновладним волода­рем величезної держави. До складу ЇЇ входило коло 20-ти різних зе­мель, племен, серед яких були і слов'янські, і фінські, і тюркські. Увесь цей конґломерат не був ще об'єднаний нічим, крім княжої влади, ослабленої за Святослава та міжусобної боротьби його синів. Отож, Володимир повинен був час від часу приборкувати повстання, суті яких літопис не вияснює.

Року 981 повстали в'ятичі, Володимир переміг їх і наклав на них “дань від рала». Наступного року він знову ходив на в'ятичів і пе­реміг їх удруге. Року 984 ходив Володимир на радимичів з воєво­дою Вовчий-Хвіст, Можна гадати, що радимичі поставили поваж­ний збройний опір, бо літопис зазначає: “зустрів (воєвода) радимичів на річці Пищані і переміг”. Володимир наклав на них данину, “яку везуть й до сего дне” — себто XII ст. Можливо, були й інші повстання, про які не згадує літопис.

Володимир намагався об'єднати сусідні племена під своєю вла­дою. Ще йдучи проти Ярополка, він приєднав Полоцьку землю і вбив тамтешнього князя Рогволода. 981-го року пішов на захід “к ляхам”, як каже “Повість временних літ”, і “зая градьі їх” Перемишль, Червень, Бузьк, Белз, Волинь. Слова літопису, що то були “лядські” міста, викликають сумнів. Територія, яку захопив Володимир, була заселена українською людністю — дулібами, бі­лими хорватами — і не належала до Польщі; можливо, вона вхо­дила до Великоморавської держави. Пізніше землі над горішньою Вислою — Краківщина — до 990-их років належали до Чеської дер­жави. Масуді писав, що в 943 році Русь межувала з Богемією, себто Богемія володіла Краковом та Білою Хорватією. Це стверджує факт, що в поході Олега на Візантію відмічається серед племен, які брали участь у війську, білих хорватів. Але в 960-их рр. Святослав переніс увагу на схід та південь, і Біла Хорватія вийшла з-під вла­ди Руси. її поділили Чехія та Польща, і чехи взяли Краків. Козьма Празький писав, що до 980-их років Краків належав до Чехії. Та­кож Ібрагім ібн Якуб зараховував Краків до чеських, а не поль­ських міст. Дійсно, якщо Волинь входила до складу України-Руси, а Краківщина — Чехії, тяжко припустити існування між ними поль­ського клину, — писав М. Грушевський, — і приходив до виснов­ку, що Володимир відібрав ці міста не від поляків, а від чехів.

На залежність тієї території від Великоморавії вказує також по­ширення моравської Методіївської дієцезії: грамота Оттона І, поло­вини X ст., визначала межі празької дієцезії по ріках Бугу "та Стрию. Літопис занотовує похід Володимира на Закарпаття у 992 році. З того часу там закріплюється назва “Русь”.

Опанування цієї території мало для Руси велике значення. По-перше — в зв'язку з тим, що чорноморськими степами заволоділи печеніги, припинився довіз соли з Чорного моря до України, а на Підкарпатті були соляниці в Дрогобичі та інших місцях, По-друге — на цій території перехрещувалися торговельні шляхи: з Червеня лежав шлях уздовж Сяну до Карпат і на Угорщину; інші шляхи вели з Києва на захід, на Австрію, Німеччину, Чехію, Паннонію, долину Дунаю.

Року 983-го Володимир ходив на ятвягів, що жили між Німаном та Бугом, і переміг їх. Над Бугом заснував він місто, яке назвав своїм ім'ям — Володимир (Волинський). У 993 році ходив до Польщі, і навіть у середині XIII ст. літописець згадував, Що так далеко не сягав ніхто з князів. Межі його держави поширились до Угорщини, Чехії, Німеччини, Польщі.

Не такою вдалою була спроба поширити володіння на схід: року 985 літопис занотовує похід Володимира на Волзьких болгар; накла­сти данину на них не пощастило, І Володимир міг тільки укласти з ними мировий договір.

Головну увагу звертав Володимир на боротьбу з печенігами, які з південних степів робили напади навіть на Київ і далі на північ. Володимир часто виходив печенігам назустріч, але знищити їх сили не міг. Над Стугною, Десною, Трубежем та Сулою він будує в степу низку укріплень і переводить до них кривичів, в'ятичів, чудь, словен. Укріплення сполучалось на віддалі десятків кілометрів земля­ними валами з дерев'яними огорожами та проїзними брамами. Ця оборонна система нагадувала римські “лімес”. Вали називали в народі “змієвими” почасти через їх форму, .що нагадувала змія, по­части через те, що печенігів народ порівнював із багатоголовим змієм. Таке порівняння зустрічаємо ще в билинах. Рештки цих ва­лів існують і донині.

Але всі ці заходи не забезпечували спокою: час від часу печеніги проривалися і нещадно руйнували міста та села. Літопис зберіг фольклорну пам'ятку про облогу печенігами Білгороду — під Ки­євом.

Володимир змінює внутрішню політику. Варязька дружина, яка свого часу допомогла йому досягти влади, переходить на друге місце. Навіть коли після заволодіння Києвом у 980 році варяги вимагали окупу, Володимир відмовив їм і спровадив їх до Візантії. Місце ва­рягів посіла українська дружина, з якою князь радився, бенкету­вав, забаганки якої виконував, з якою “думав о строе земленем, й о ратях, й о уставе земленем”. Зі старших дружинників обирає він відповідальних намісників, воєвід. Перші місця біля нього зай­мають уже місцеві люди: дядько його, Добриня, згадуються воєво­ди — Вовчий-Хвіст, Блуд. Характеристично — в билинах багато місця приділяється Володимировим учтам, на яких збиралися його “багатирі“-витязі, що походили з різних верств людности: Добриня — аристократ, Олеша Попович — з священичого роду, Ілля Муромець — селянин, Дюк Степанович — з багатого купецтва і т. д.

Зникають місцеві “ясні князі”: Володимир роздає землі в управ­ління синам, яких мав 12 від різних жінок, але центральний провід залишає у своїх руках. Тоді, наприкінці X ст., зникають племінні назви: поляни, сіверяни, радимичі і т. д.; їх заміняють — кияни, чернігівці, смолявни і т. д.

Так творив Володимир колосальну державу — найбільшу сво­їми розмірами в цілій Европі, з централізованою владою князя, з міцними твердинями, славну своїми багатствами, зв'язану торго­вельними та дипломатичними стосунками з усім культурним сві­том того часу. Але ця могутня імперія складалась з різнорідних етнічних елементів, різних племен, мов і релігій. Володимир розу­мів, що треба було знайти, крім влади, об'єднуюче начало, і таким началом хотів зробити релігію.

ПРИЙНЯТТЯ ХРИСТИЯНСТВА.

Спочатку Володимир віддавав перевагу поганській релігії. Літо­пис оповідає, що в Києві, на горі перед княжим теремом, поставив він статуї Перуна, Хорса, Стрибога, Дажбога, Симаргла й Мокопіа.

Цей різноманітний пантеон богів викликає багато спроб поясни­ти його. Найпростіша з них — вважати ці імена за пізнішу вставку в літопис, за випадкове явище. Але навряд чи такий погляд правильний. Треба гадати, що Володимир, прагнучи об'єднати всі під­владні племена, поставив у пантеоні кумирів різних племен: Перун - бог війни, бог дружини, Дажбог і Стрибог — боги слов'ян, Симаргл та Хорс — жидівські боги, Мокоша — фінський. У цьому є деяка аналогія зі стародавнім Римом, де до Пантеону вводили бо­гів підвладних народів. Треба звернути увагу на те, що в Новгороді поставлено тільки статую Перуна.

Володимир вимагав офіційного визнання цих богів, яким прино­сили навіть людські жертви. Літопис оповідає, що 983 року, після перемоги над ятвягами, Володимир звелів принести в жертву юнака та дівчину, але за юнака заступився батько, варяг, і розбурхана юрба вбила їх обох: так земля київська прийняла кров мучеників за віру.

Володимир був надто мудрий правитель, щоб не зрозуміти, що поганська релігія не могла об'єднати його держави, ані відіграти тієї великої ролі, яку відігравала християнізація для всіх держав Европи.

Вище вже була мова про те глибоке коріння, яке мало християн­ство в Україні-Русі. З далеких часів приходило воно різними шля­хами: з грецьких колоній, з Балканського півострова, з Хозарського каганату, з Велико моравської держави. Протягом IX ст. маємо низку фактів, які доводять про існування християнської Церкви та христи­янської громади в Києві. Цікаво, що у другій половині XI ст, Ібн Хордадберґ згадував “руських купців, що звали себе християна­ми”. Ця вказівка свідчить про спонтанне поширення християнства, незалежно від будь-яких заходів влади. Не можна випускати з ока й діяльності Кирила та Методія і їхніх учнів.

Можна припускати, що чимало християн було і в оточенні Во­лодимира, починаючи з його дитинства. Навіть у його полігамній родині були християнки: грекиня, колишня черниця, дві чешки, одна, а може й дві болгарині.

Без сумніву, ще більше впливали на Володимира причини полі­тичні. 3 другої половини IX ст. проповідь християнства наближа­лася до кордонів Володимирової держави. Року 864 охрестилась Болгарія: року 928-35 — Чехія, 962-992 — Польща, Для Володимира було ясно, що тільки прийнявши християнство його держава зможе ввійти як рівноправна в коло європейських держав. Так психологічно й об'єктивно, з огляду на політичні умовини, міг прийти Володимир до переконання в конечності охрищення.

З літописів невідомо, де й за яких умовин прийняв християнство Володимир. “Повість временних літ оповідає”, що охристився він у Корсуні, але додає: “Се же не свідуще право, глаголють, яко крестился єсть в Києві, инни же реша: в Василеві, другий же инако скажут”. Можливо, що зробив він це десь тихо й потаємно.

Які причини могли спонукати Володимира затаїти таку велику подію? Можна припускати, що, уже вирішивши охристити народ, чекав для цього слушної нагоди, непевний, що не зустріне гострої опозиції.

Коли саме охристився Володимир? На це дає відповідь чернець Яків пишучи, що після тієї події Володимир прожив 28 років. Дата смерти його незаперечна — 1015 рік, отже охрещення припадає на 987 рік. Нестор у “Житті Бориса та Гліба” подає також 987 рік.

Обставини склалися для Володимира сприятливо. Року 987 ві­зантійський полководець Варда Фока повстав проти імператорів і проголосив себе цісарем. Василь П та Константин звернулися до Володимира по допомогу. В передумовах цієї допомоги він поставив шлюб з сестрою цісарів Ганною, а вони як передумову шлюбу — охрищення його. Як припускає П. Ковалевський, тоді, наприкінці 987 року, Володимир і охристився.

Володимир вислав цісарям на допомогу 6.000 війська, яке двічі розбило Варду Фоку, а в 989 році самого його взято в полон і стра­чено.

Проте, позбавившись небезпеки, візантійські цісарі не виконали обіцянки. Вони пам'ятали тверду заборону свого діда, Константина Порфірородного, який писав: “коли хозари, турки або Русь чи який інший північний або скитський народ... почне просити чи домага­тися ... щоб посвоячитися з імператором ромеїв, взяти у нього дочку за себе або свою дочку віддати за імператора чи його сина — треба відповісти на таке ганебне домагання, що на те є заборона, страшна й непорушна постанова святого й великого Константина”.

Тож Володимир, після тривалої облоги, здобув найкращу з ві­зантійських колоній в Криму — Корсунь, чи Херсонес. Втрата Корсуня — з одного боку, а погроза Володимира, що він піде на Візантію — з другого — примусили цісарів, всупереч забороні, виконати умову й виправити сестру до Корсуня, де її й обвінчано з Володи­миром. Після того він повернув те місто Візантії, як віно за дружину.

Володимир вернувся до Києва з багатими дарами, іконами, мощами святих, трофеями — в тому числі славетною корсунською квадригою. Вернувся як переможець у двох війнах і як зять візан­тійських цісарів. Це був апогей його слави. Тріюмфатор, єдиновлад­ний володар величезної держави, в ареолі непереможного “воїтеля”, під моральним прапором цісарів Другого Риму, він міг наважи­тися привести свій народ до хреста.

За “Повістю временних літ”, охрищення Руси відбулося надзви­чайно просто: Володимир наказав поскидати в Дніпро ідолів і в призначений день вийти всім над ріку. Люди весело входили у воду, а священики читали молитви. І була “радість на небеси й на земли, толико душ спасаемьіх”.

Звичайно, справа не виглядала так ідилічно. Митрополит Іларіон, прославляючи в “Слові” Володимира за охрищення Руси, пи­сав: “аще хто й не любовію, но страхом повелевшого крещахуся, понеже 6е благоверіе его с властию спряжено”. В усякому разі, прийняття християнства в Києві пройшло легше, ніж на периферіях держави, де ще довгий час поклонялися поганським богам. Ба­гато поганських звичаїв перейшло до християнства, утворюючи так зване “двоєвір'я”. Але серед українських племен не зафіксовано у джерелах фактів спротиву новій релігії, як то було на півночі — в Новгороді, Ростові.

Охрищення Руси викликало багато дискусій з приводу того, яке духовенство христило народ, в яких обставинах воно відбувалось, яку ієрархію встановлено. За давньою традицією, початок якій по­клав ще Нестор, усе —ієрархів, священиків — дала Візантія. Із Корсуня привіз Володимир священика Анастаса, разом з “попами”, і передав йому новозбудовану “Десятинну” церкву.

Ця візантійська традиція трималася в російській та українській історіографії до XX ст. Видатні історики, зокрема історики Церкви, Є. Голубинський, М. Грушевський , В. Пархоменко , останнім часом митрополит Іларіон, дотримувалися погляду, що Володимир прийняв християнську ієрархію з Візантії, Проте, така концепція викликала заперечення. Насамперед — у візантійських джерелах не згадується такої важливої події, як охрищення величезної дер­жави за Володимира, тоді як у багатьох джерелах згадується охри­щення за Аскольда. Це дивно тим більше, що про одруження прин­цеси Ганни збереглися відомості. Чомусь фактом охрищення не могла пишатися Візантія. По-друге — тяжко уявити успіхи христи­янізації— а вони були безперечно — при наявності грецького духовенства, яке розмовляло б і проповідало чужою для людности мо­вою. Невже були сотні перекладачів, які виступали посередниками між духовенством і народом? Попередні розмови, в яких ознайомлю­вано людність з новою релігією, її основами — могли провадитися тільки зрозумілою мовою. Служба Божа в нових храмах, проповідь, навчання в школах — все це вимагало духовенства, яке володіло б зрозумілою для народу мовою.

Ці міркування сприяли тому, що в 1913 році з'явилась гіпотеза приват-доцента Петербурзького університету, М. Присєлкова, який доводив, що перша ієрархія на Україні-Русі та перше духо­венство прибули не з Візантії, а з Болгарії, з Охріди, де існував не­залежний від Візантії патріархат.

Значна частина дослідників України приєдналася до цієї гіпо­тези, серед них: С. Томашівськийт, В. Абрагам, Є. Шмурло, Н. Кох, В. Погорєлов, М. Чубатий, Т. Коструба, І. Холмський, П. Ковалевський, о. І. Назарко та чимало інших. Ця гі­потеза має багато підстав. З Болгарією Україна-Русь мала Інтен­сивні стосунки різного характеру. Святослав із своїм військом про­тягом чотирьох років (967-971) перебував у Болгарії. Володимирова жінка була болгаринею і можливо — матір'ю улюблених синів Бориса та Гліба, які мали християнські імена Романа та Давида, що належали членам княжої болгарської родини. В політичному від­ношенні Болгарія була для Руси менше небезпечного, ніж Візантія, де юрисдикція патріярха тягла за собою політичну залежність від держави. Великим аргументом була близькість мов болгарської та літературної мови Київської Руси, і священики-болгари легко могли порозуміватися з новою паствою.

Все це промовляє за те, що першими вчителями й церковними провідниками Руси були болгари. Цікаву рису до цієї гіпотези до­дав проф. П. Курінний: досліджуючи рештки Десятинної церкви, що її збудував Володимир у Києві, він знайшов аналогію в техніці будівлі її з храмами Охріди, а не Візантії.

Треба згадати ще одну гіпотезу: про римо-католицьке похо­дження християнства на Україні. Одним із перших основополож­ників її був М. Коробко, на початку XX ст., а головними представ­никами були дослідники 30-их років XX ст. Н. Бавмґартен , Ж. Данзас, Т. Коструба та ін. В цій гіпотезі значне місце приділяють сазі про Олафа Тріґвісона, який нібито відіграв велику ролю в на­верненні Володимира на християнство. Згадана саґа не є певним джерелом, у ній багато плутанини, і тому цієї гіпотези не підтри­мали такі католицькі дослідники, як С. Томашівський, о. І. Назарко, д-р Г. Лужницький та ін.

Прийняття християнства, яким би шляхом воно не прийшло — безпосередньо з Візантії чи за посередництвом Корсуня або Болга­рії — включало Україну в лоно православної Східньої Церкви й від­кривало двері для величної, пишної візантійської культури, що пе­реживала в Х-ХІ ст. новий ренесанс. У X ст. Східня Церква, подо­лавши різні єресі, являла собою міцну, єдину, оновлену Церкву. “Константинополь ... справді був другаяий Рим... І вся держава, ввесь народ це визнавали. .” Св. Григорій Богослов назвав Кон­стантинополь “оком вселенної” і “взаємним вузлом Сходу і Заходу”. Таким “вузлом” з не меншим правом можна назвати й Київ.

Прийняття християнства з Візантії або з Болгарії не припинило зв'язків із Заходом, що їх започаткувала Ольга. Никонівський літо­пис зберіг вказівки на обмін посольствами Володимира і пап. На­приклад, 988 року, під час облоги Корсуня, посли від папи Івана XV принесли в дар мощі — голову св. Климента. 991 року знов прихо­дило посольство від того ж папи. Року 994 літопис нотує повернення посольства Володимира з Риму, Року 1000-го являлись посли від папи Сильвестра II. Цей факт дуже важливий: папа був відомим ученим, учителем цісаря Оттона III, мати якого, Теофано, вдова Оттона II, була сестрою Володимирової дружини, Ганни. Разом з ни­ми були посли від королів угорського та чеського. Року 1001-го хо­дили посли від Володимира до папи. Останній відомий акт взаємо­відносин Володимира з папою — це проїзд через Київ до печенігів І назад у 1006-1007 роках єпископа Бруно з Кверфурту, родича ці­саря Генріха II. Володимир його дружньо прийняв і супроводив до кордону своєї землі.

Усі ці факти свідчать про дружні стосунки Володимира з Ри­мом. До цього треба додати, що в Україні дуже шанували пам'ять св. Климента, папи Римського.

Можна сказати, що за Володимира в Україні творилася фактично автокефальна Церква, незалежна від Візантійського і Охрідського патріархів, яка мала дипломатичні відносини з різними країнами. На незалежність її вказує хоч би такий деталь: Номоканон прий­нято не в редакції патріярха Фотія з його передмовою, а до-“фоті-ївський”, у болгарському перекладі. Так, за висловом Б. Трекова, “християнство, взяте від греків, у той же час не відмежоване від Заходу, стало кінець-кінцем не візантійським і не римським, а русь­ким”, — українським, скажемо ми.

Літописи не зберегли ані вказівок про організацію Церкви за Во­лодимира, ані імен перших ієрархів. Побіжно згадується єпископів та митрополита у зв'язку з Володимировими радами та учтами. Не вдається скласти списка перших митрополитів, та й невідомо, чи були вони. Одні дослідники називали першим митрополитом Михаїла, інші _ Леона, треті — Івана.

З іменем Володимира зв'язаний Устав, що оформлює церковний суд, визначає межі його та коло осіб, що йому підлягають. Не зва­жаючи на те, що найдавніший список його датується ХІП ст., такі видатні дослідники, як М. Владімірський-Буданов, О. Лотоцький, М. Чубатий, о. І. Назарко, вважають його, бодай частково, за автентичний.

Володимир, християнин і володар християнської держави, став у ряді найвидатніших володарів Европи. Літопис згадує, що він мав “любов” з “околними князі... с Болеславом Лядським, й с Сте-фаном Угрським, й с Андріхом Чеським”. Така ж “любов” була між ним і скандинавськими володарями. Олаф Трігвісон, майбутній король Норвегії, був другом Володимира і деякий час жив у нього, про що оповідають саґи.

Своїх дітей Володимир одружив з членами родин західноєвро­пейських володарів. Старший син — Святополк — був одружений з дочкою польського князя Болеслава Хороброго, Ярослав — з дочкою короля Швеції Олафа — Інгігердою-Іриною, дочка — Премислава — була одружена з угорським королем Лядиславом Ли­сим, друга — з чеським королем Болеславом Рудим, третя — Марія-Доброніга — з Казіміром-Обновителем, королем Польщі.

Шлюб Володимира з Ганною зв'язав його не лише з візантій­ськими, а також і з німецькими цісарями: сестра Ганни — Теофано — як уже згадувалося, була дружиною цісаря Оттона П і матір'ю Оттона III, за малолітства якого вона була реґенткою.

Перший з українських князів, Володимир почав карбувати мо­нету. До того монетними одиницями були гривні, зливки срібла пев­ної форми, зв'язані з старою лічильною системою на куни, ногати, векші і т. д. Типи монет запозичено у Візантії, і було їх два — сріб­ний і золотий. На одній стороні монети був образ Христа, на дру­гій — постать князя на престолі, у всіх регаліях, в княжому одягу; на деяких замість Христа був знак “тризуба”."

Значення знаку “тризуба” остаточно не з'ясоване. Він зустрі­чається не лише на монетах Володимира та його нащадків, а також на цеглинах, на дармовісах, мечах, прапорах. Дехто з дослідників вважають тризуб за родинний знак Володимира та його нащадків.

Протягом 35-річного правління Володимир об'єднав не лише всі українські, але й слов'янські племена Східньої Европи, а також ча­стину фінських та литовських. Збройною силою, дипломатичними стосунками, торговельними зв'язками, матримоніальними союзами — Українська держава за Володимира стала на одне з перших місць в Европі. Величі цієї держави відповідала велич її столиці, Києва. Невелике місто, город Ігоря та Ольги, Володимир значно поширив, виріс новий центр староруської держави, в осередку якого стояв “двір теремний”, з палацом часів Ольги або Святослава. Володимир оточив його новим кам'яним муром, з в'їздовою бра­мою, з пілонами, рештки яких знайдено на розі Велико-Володимирської та Велико-Житомирської вулиць. В цьому укріпленому місті збудовано три великі кам'яні палати та церкву св. Василя, на місці, де стояв Перун, Спаса, св. Софії та катедральну величезну церкву Богородиці, так звану Десятинну, бо на утримання її Володимир призначив десяту частину княжих прибутків. Над спорудою її пра­цювали майстри різних національностей: греки, болгари, українці, і була вона резкішно оздоблена мармуром, фресками та мозаїками.

Київ був “суперником” Царгороду, і 1018 року німецький вояк, з тих, що прийшли до Києва під час міжусобної війни, був вражений багатством цього міста, його 8-ма ринками, 400 церквами, інтер­національним натовпом на майданах: данів, скандинавів, франків. треків, вірмен— різномовною, різноплемінною масою людности.

Християнство внесло в життя народу вищу мораль, вищі ідеали, культуру, осередками якої стали церкви. Вже для спорудження їх треба було мобілізувати багато фахівців — від мулярів до архітектів; оздоблення церкви потребувало малярів, мозаїстів, різьбарів. По закінченні будови, крім кліру, потрібно було багато грамотних людей: читців, співаків тощо. При церквах Володимир засновував школи для навчання боярських та священичих дітей, Крім Києва будовано церкви й по інших містах — в Овручі, Ва­силеві .. .

Можна сказати — жадна з історичних постатей нашої давньої історії не була так високо шанована за життя й не була такою по­пулярною у наступних поколінь, як Володимир. Багатий цикл істо­ричних переказів, пісень — так званих билин — зберегли пам'ять про Володимира-“красне сонечко”, про його людяність, приступ­ність, демократизм, як сказали б тепер. Видатний ерудит, Київсь­кий митрополит Іларіон, через 30-35 років після смерти Володимира, в надхненному “Слові” так характеризував його та Русь: “не в ху­дій бо і невідомій землі володів (Володимир), но в Руській, яка відома і слишима в усіх кінцях землі”, і був там “єдинодержцем”.

З Володимиром почалася нова доба в усіх галузях державного життя: політики, релігії, культури. “Часи Володимира Святого, чи Великого, — писав М. Грушевський, — були кульмінаційною точкою процесу будови, завершенням, так би сказати, механічної еволюції процесу утворення давньої Руської, Київської держави”.

БОРОТЬБА ЗА КИЇВ.

15-го липня 1015 року помер Володимир Великий. Останні роки його життя були дуже неспокійні. Державна будова не була такою міцною, як здавалося, і вже за життя Володимира почали виявля­тись ознаки того розкладу, який привів її до загибелі: брак злютованости і тенденції до відокремлення складових частин держави.

Цей процес розкладу не був властивістю Української держави. Двісті років перед тим могутня монархія Карла Великого (768-814), що охопила була всю центральну Европу, розпалась через ЗО років після його смерти та смерти його сина, Людовіка Побожного, і Верденський договір 843 р. встановив існування трьох незалежних дер­жав: Італії, Франції та Німеччини, які далі жили своїм окремим життям.

Інтереси великої держави вимагали централізованої влади і під­корення їй правителів окремих частин, а ці частини, навпаки, праг­нули незалежности, можливости самим будувати своє життя. На

цьому грунті розпочалися конфлікти між Володимиром та його синами. Дванадцять синів, ще в молодечому віці, він призначив до окремих частин держави, треба гадати, давши їм за помічників, а іноді керівників, надійних бояр. Першим, за згодою Володимира, відокремилося князівство Полоцьке, як спадщина його жінки Рогніди, дочки князя Рогволода, забитого Володимиром у 980 році. Там встановилася окрема Полоцька династія1" — осередок майбутньої Білоруської держави.

Святополк, старший син, власне син Ярополка та грекині, з якою одружився Володимир після смерти брата, одержав в управління Деревську землю. Святополк одружився з дочкою Болеслава Хо­роброго, і з його жінкою приїхав до Турова Кольберзький єпископ Райнберн. Дальші обставини неясні, але Святополк почав готувати проти Володимира повстання з участю Болеслава, який разом з ні­мецькими та варязькими військами рушив в Україну. Володимир, своєчасно довідавшись про змову, ув'язнив сина, невістку та Райнберна. Єпископ помер у в'язниці. В 1013 році Володимир звільнив сина з дружиною, але тримав їх біля себе, можливо — дав Свято-полкові Вишгород.

За два роки “вийшов із послушности батькові” другий син, Ярослав Новгородський, син Рогніди: він перестав платити Києву данину і почав стягувати війська для походу. Володимир, збира­ючись дати відсіч непокірному синові, несподівано помер.

Є підстави гадати, що у змові з Святополком був Всеволод, князь Володимир-Волинський, що від 90-их років зникає з політичного овиду Руси. Скандинавські саги про Олафа Тріґвісона оповідають, Що 995 року він утік до Скандинавії і там загинув. Д. Ліхачов при­пускає, шо втік він унаслідок розриву з Володимиром. Можливо, в опозиції були також Гліб та Мстислав.

СВЯТОПОЛК (1015—1019).

Святополк, що перебував у Києві, скористався з наглої смерти батька й оголосив себе його спадкоємцем. Прагнучи захопити владу над усією державою, він підіслав убивників до улюбленого Воло-димирового сина Бориса Ростовського. Після Бориса забито молодшого брата Гліба та Святослава, князя Деревського. Таким чином у руках Святополка опинилася більша частина держави Володи­мира: крім Київщини, Сіверщини з Черніговом та Любечем, до неї входили землі Волинська, Деревська, Туровська, Ростовська та Муромська.

Стероризовані вбивством братів, Інші брати не виявляли актив­ності. Тільки Ярослав Новгородський зібрав військо, найняв ва­рягів і рушив походом проти Святополка. В 1016 році Ярослав роз­бив Святополка під Любечем, і в 1017 році заволодів Києвом. Тоді Святополк удався по допомогу до тестя Болеслава. В літі 1018 року Болеслав з військом, в якому були поляки, німці, угри, спільно з Святополком, який привів печенігів, подолав Ярослава з новгород­цями та варягами і в серпні 1018 року здобув Київ, захопивши велику здобич; серед полонених була Володимирова родина: дру­жина й 9 дочок. Переможців урочисто зустрічали кияни з митропо­литом Іваном.

Святополк та Болеслав надали перемозі всесвітнього характеру, виславши посольства до Німеччини та Візантії. Так у 1018 році Свя­тополк об'єднав більшу частину Володимирової держави і поновив дипломатичні стосунки з двома імперіями. За допомогу він передав Болеславові червенські міста, Забужжя і, мабуть, пізнішу Галичину.

ЯРОСЛАВ І МУДРИЙ (1019—1054).

Тріумф Святополка був недовгий: Ярослав з новим військом із новгородців та варягів взимку 1018-19 р. знову заволодів Києвом. Святополк утік до печенігів. Навесні 1019 року Ярослав розбив Свя­тополка над р. Альтою, він втік кудись на захід і там “між чехи та ляхи” загинув. Невдасі Святополкові надано з поклоном перед щас­ливим Ярославом ім'я “Окаянного”, — писав С. Томашівський.

Однак, ця перемога ще не забезпечила Ярославові єдиновладности. Року 1023, коли він усі зусилля звертав на повернення західних земель, що їх “забрав” Болеслав, з Тьмуторокані прийшов брат Мстислав, прославлений боротьбою з кавказькими племенами ясів (лезгінів) та касогів (черкесів). У 1026 році, після війни, яка тривала три роки, брати “створи мир” і поділили Руську землю по Дніпру: Мстислав дістав лівобережні землі, а Ярослав — правобережні.

Після того, до смерти Мстислава в 1036 році, брати жили мирно і спільно ходили на ворогів. Того ж 1036 року Ярослав ув'язнив сво­го брата Судислава, князя Псковського, і продержав його у “порубі” 24 роки, залишаючись єдиновладним володарем величезної дер­жави (лише в Полоцькому князівстві правила династія Ізясла-вячів). Єдиновладдю правив він 18 років, до 1054 року.

Правління Ярослава значною мірою було продовженням Володимирового: у зовнішній І внутрішній політиці він поглиблював те, що зробив Володимир.

Закінчивши боротьбу з Святополком, Ярослав, як згадано вище, старався повернути землі Західної України, що їх забрав Болеслав: 1022 року він ходив до Берестя; скориставшися зі смерті Болеслава року 1030, узяв Белз; в 1031 р. ходив на Польщу і повернув чер­венські міста, взявши багато полонених поляків І оселивши їх у но­вих укріпленнях понад р. Россю, які будував проти печенігів.

М. Грушевський вважав, що Ярослав повернув усі землі поль­сько-українського пограниччя. Гірше було з Закарпаттям: викори­стовуючи усобицю після смерти Володимира, угорський король Стефан І Святий (1000-1038) прилучив Закарпаття до Угорщини, і його син Емерік дістав титул “князя русинів”. Після того до XX ст, пе­ребувало воно в складі Угорської держави.

Ярослав кілька разів ходив також проти західніх сусідів: у 1038 році — на ятвягів, з якими воював і Володимир; у 1040 р. — на Лит­ву; 1041 р. — на мазовшан і в 1047 р. — знову на мазовшан. Ці два походи на мазовшан провів він у допомогу Казімірові. Взагалі Ярослав багато уваги приділив польським справам. Під час міжусоб­ної боротьби, що розгорілась після смерти Болеслава, він підтриму­вав спочатку братів князя Мєшка, а потім — його сина Казіміра, в майбутньому — Відновителя. На захист його інтересів Ярослав уклав союз з цісарем Генріхом III. Забезпечивши Казімірові пре­стол, він видав за нього сестру Марію-Добронігу, а за віно дістав від Казіміра полонених, яких вивів 1018 року Болеслав Хоробрий — 800 душ. Згодом одружив свого сина Ізяслава з сестрою Казіміра.

В піклуванні про віднову польської держави і Ярослав, і Генріх Ш виявили короткозорість: інтересам Німеччини та України не відповідало відновлення могутности Польщі.

Ярослав мав на меті поширити кордони своєї держави в нап­рямку фінських земель, У 1030 році ходив він на чудь і над Західньою Двіною збудував місто, яке назвав своїм хрещеним іменем Юр'ев (згодом — Дорпат, тепер Тарту), закріпивши таким чином свою владу за Чудським озером. У 1032 році ходив на заволоцьких фінів. На Північну Двіну ходив його воєвода Уліб, але похід був невдалий. Року 1042 повторив спробу підкорити північні землі — “ходив на Ямь” син Ярослава, що князював у Новгороді, Володимир, але наслідки походу невідомі.

Порівнюючи з добою Володимира, боротьба з печенігами втра­тила свою гостроту. До 1036 року вони не нападали на Україну, можливо, з причини ослаблення — з одного боку боротьбою з Укра­їною, а з другого — постійним натиском зі сходу узів-торків, за яки­ми посувалися половці. Останній масовий наступ печенігів відбувся 1036 року, коли вони облягли навіть Київ. Ярослав, з допомогою своїх постійних помічників — варягів, завдав печенігам жорстокої поразки, після чого вони покинули степи й пересунулися за Ду­най. На побойовищі. збудував Ярослав храм святої Софії.

Перемога над печенігами дала можливість Ярославові значно по­сунути кордон на південь, Над Россю він збудував лінію укріплень, зокрема місто Юр'єв (недалеко Білої Церкви), заселюючи їх бран­цями, що їх повернув йому Казімір на віно за Марію Добронігу. Однак, його політика на півдні не дала багато позитивного, бо степи залишалися неосвоєними, а шлях до Чорного моря перетя­тий кочовими ордами.

Неясним залишається питання про похід Ярослава на Візантію в 1043 році. Перед тим, з часів Володимира, відносини України з Ві­зантією були мирні. Час від часу були якісь стосунки між обома державами. Причиною походу було вбивство у Візантії яко­гось купця, — писав візантійський письменник Скилиця, але М. Грушевський не надавав віри його свідоцтву, припускаючи, що Ярослав, можливо, хотів настрашити Візантію й здобути нові при­вілеї для руської торгівлі. Проф. М. Андрусяк вважає, що при­чиною було бажання Ярослава унаслідувати візантійський престол,

тому, що його друга жінка, Феодора, була дочкою цісаря Константина. З цим поглядом тяжко погодитися. Отже, треба покищо прийняти погляд М. Грушевського, що точніші причини тієї випра­ви невідомі.

Похід, яким керували син Ярослава Володимир та воєвода Ви-шата, закінчився повною поразкою частини руського війська, що йшла суходолом: її знищено, а полонених — осліплено разом з воєводою. Можливо, внаслідок цього укладено договір, закріплений шлюбом сина Ярослава, Всеволода, з царівною Анною Мономах.

Йдучи шляхами Володимира, Ярослав широко розгортає дипло­матичні стосунки з західньоевропейськими володарями. Вище вже згадувалося про клопотання Ярослава з приводу віднови Польської держави й твердості лінії в обороні прав Казіміра. Ці відношення закріплено двома шлюбами: Марії-Доброніги з Казіміром-Відновителем та Ізяслава з сестрою Казіміра — Ґертрудою.

Ярослав мав широкі стосунки з Німеччиною. Вже під час бороть­би з Святополком у 1016 році уклав він союз з цісарем Генріхом II проти Болеслава польського, але цісар зрадив його, замирився і уклав союз з Болеславом. У боротьбі за віднову Польської держа­ви Ярослав діяв у союзі з Генріхом III. В німецькій хроніці опові­дається про його посольство до цісаря в 1040 і 1043 роках — з про­позицією одружитися з одною із дочок, але Генріх уже знайшов собі наречену, Син Ярослава, Святослав, був одружений з сестрою трірського єпископа Бургарта. Другий князь, імени якого не наз­вано, був одружений з дочкою саксонського маркграфа Оттона з Орлягмунду; втративши чоловіка, вона повернулася до Німеччини й одружилася з сином баварського герцога Оттона з Нордгайму; третій, невідомий на ім'я, одружився з Одою, дочкою Леопольда, графа Штадтського. Такі матримоніальні стосунки свідчать про зв'язки іншого характеру, які зближали Київську державу з Західньою Европою.

Інтенсивні відносини, успадковані Ярославом від Володимира, зв'язали його зі Скандинавією. Великі варязькі загони з'являлися як наймане військо в усіх головних війнах Ярослава. Його двір, його історія часто згадуються в саґах, хоч не завжди правдиво. Ві­домо, що у Ярослава перебував норвезький король Олаф II Святий, коли його вигнали з Норвегії. Син Олафа II, Маґнус, у майбутньому також король, виховувався в Києві. Ярослав був одружений з доч­кою шведського короля Скотхонунґа Олафа. Інгігердою-Іриною. Одна з дочок Ярослава, Єлисавета, була одружена з Гаральдом-Гардрада, родичем короля Олафа. Щоб здобути її руку, він з дру­жиною громив береги Середземного моря, як справжній вікінг, і на честь її склав пісню, в якій оспівував “руську дівчину з золотою гривнею на шиї, яка нехтує ним”. Посівши норвезький престол, Гаральд одружився з Єлисаветою. Пізніше він прославився в хрестоносних походах і загинув в Англії, прибувши туди з військом Вільгельма Завойовника. Є відомості, що Єлисавета після його смерти одружилася з королем Данії, Свеном Ульфсоном.

У 1016 році, коли Канут Великий заволодів Англією, сини заби­того короля Едмунда, “Залізний Бік” Едмунд і Едвард, втекли до Швеції, а потім перебували в Києві, у Ярослава.

Були стосунки Києва з Угорщиною. Вище вже згадувалося, що дочка Володимира була одружена з угорським королем Владиславом Лисим. За правління Стефана І Святого (1000-1038), одруже­ного з Ґізелою Баварською, ревною прихильницею латинського обряду, сини Владислава — Андрій, Левента та Бела — втекли до Києва, де перебували від 1031 до 1046 року, коли Андрія покликано на угорський престол. Він одружився з дочкою Ярослава, Анастасією-Аґмундою, і його правління позначилось підтримкою укра­їнців, які посідали в Угорщині високі пости. Знов переміг слов'янський обряд над латинським і при дворі запанувала слов'янська мо­ва. В околицях Мукачева Андрій заснував манастир. Після короткої перерви — правління Бели — син Андрія І, Соломон (1061-1074), сприяв розвиткові в Угорщині слов'янської культури та слов'янсь­кого обряду, про що свідчать закони Владислава.

АННА ЯРОСЛАВІВНА.

Багато відомостей збереглося про шлюб дочки Ярослава — Анни — з королем Франції Генріхом І року 1049 чи 1050.

По Ганну приїхало питне посольство з трьома єпископами. Прибувши до Франції з багатим посагом, вона була повінчана й коронована в Раймсі. Ганна брала участь в правлінні ще за життя чоловіка. На деяких актах чи наданнях Генріх зазначав: “за згодою дружини моєї” або — “в присутності королеви Ганни”. Після смерти Генріха в 1060 р. Ганна залишилася реґенткою. Її син Філіп став королем Франції, а другий син Гуґо — родоначальником орлеансь­кої лінії королівського дому. Року 1062 вона одружилася з графом Крепі де Валюа, а після його смерти повернулася до сина.

Ганна була видатною постаттю: папи — Микола П і Григорій VII - писали до неї шанобливі листи, вихваляючи її чесноти, добрий вплив на Генріха І. На актах збереглися ЇЇ підписи кирилицею та латиною — серед “хрестиків” видатних васалів, у масі неписьмен­них. 3 іменем королеви Ганни зв'язана передача написаної кири­лицею т. зв. Реймської євангелії, що походить, треба гадати, з Ки­єва; на цю євангелію присягали всі французькі королі під час ко­ронування.

Так Ганна Ярославна, а можливо й інші королеви українського походження, приносили з собою не тільки коштовні посаги з бага­тої країни, але також 1 високу християнську мораль та вищу, ніж в Европі тих часів, культуру .

В Ярославовій добі, дуже важливій в історії української культу­ри, оформлюється остаточно церковна справа. Уперше, в 1008 році, “митрополит Іван постави церков камену в Києві святих Петра й Павла й в Переяславлі постави церков камену Воздвиження Честного Креста”. Року 1018 він зустрічав Святополка та Волеслава при вступі до Києва і їздив до Ярослава в справі обміну полонених. На початку 1020-их років він виступив як ініціатор канонізації Бо­риса та Гліба, і його заходами у Вишгороді збудовано дерев'яну церкву, до якої перенесено їх домовини, і сам Іван склав службу новим святим. На підставі всіх цих фактів дослідники вважають митрополита Івана не за грека, а за слов'янина: Є. Голубинський — за українця (“Природженого руського”, М. Приселков, С. Томашівський, Т. Коструба за болгарина.

Невідоме походження другого митрополита — Олексія, можливо, і також болгарина, з яким закінчилася доба незалежності української Церкви від Візантії. Неясно, в яких обставинах прибув десь у середині 1020-их років з Візантії митрополит-грек Теопемпт, Україна, велика держава, більша, ніж увесь візантійський патріархат, стала звичайною його провінцією.

Безперечним фактом є спроба Ярослава розірвати з візантійсь­ким патріархатом. У 1051 році з його наказу зібралися в Києві єпископи і настановили митрополитом “Іларіона русина”, священика церкви Спаса на Берестові, в улюбленому селі Володимира. Літопис так характеризує Іларіона; “муж благ, і книжник і постник”. Обрання Іларіона ясно показало, що могутня держава повинна мати свою незалежну національну Церкву.

Перший українець-митрополит був дійсно визначною особою, високоосвіченим ерудитом, блискучим промовцем і глибоким патріотом. Його “Слово о законі й благодаті”, виголошене в Десятинній церкві, видатний твір, рівного якому не було в тогочасній грецькій Церкві.

За Ярослава можна вже сказати про організацію Церкви. Напри­кінці правління Володимира було п'ять єпископій; у Києві, Чернігові, Білгороді, Володимирі-Волинському та поза Україною — в Новгороді, За Ярослава засновано шосту — в Юр'єві, над Россю.

Християнство за Ярослава значно поглиблюється. В Києві з'являються монастирі св. Юрія та св. Ірини. Недалеко села Берестова, на горі над Дніпром, у печері оселилися перші пустинножителі священик Іларіон, згодом митрополит, до якого пристав Антоній, що був пострижений на Афоні і приніс в Україну ідеал чернецтва. До них стали приходити інші, що шукали самоти, і він постригав їх. Коли зібралося 12 чоловіка, Антоній пішов від них, настановивши ігуменом Варлаама. Князь Ізяслав подарував їм всю гору, і там зас- нували вони Печерський манастир біля Володимира-Волинського. засновано манастир на передмісті Володимира, на Зимні — Свято-гірський. Були й інші монастирі.

Манастирі, зокрема Києво-Печерський, стають осередками культури. Серед ченців було багато освічених людей, які навчали гра­моти, співів, — а тоді вже існував нотний спів, так звані “крюки”; навчали калювання, мозаїчної справи. Великим і складним завдан­ням було постачання книжок, насамперед — для церков. У манастирях їх переписували, оздоблювали мініятюрами, перекладали з грецької мови.

Школи були не лише при манастирях, але також при більших церквах. Літопис оповідає, що в Новгороді Ярослав зібрав до шко­ли 300 дітей. Треба гадати, що в Києві було їх не менше. При церкві св. Софії працювали фахівці, які перекладали та переписували книжки. Літописець згадує, що Ярослав “многи книги списав, положи в церкви св. Софии”, — себто зібрав першу в Україні бібліо­теку.

Вище згадувалося, що вже за Олега та за Ігоря були освічені люди, посли цих князів, які могли стати супроти учених Візантії з багатовіковою культурою і протиставити грецьким законам зако­ни руські. Ці люди творили оточення Ольги і сприяли заходам Во­лодимира у справі християнізації Руси та ширення християнської моралі. За часів державного будівництва Ярослава висококультурні люди допомагали йому в його праці—чи то в школах, чи в створен­ні бібліотеки, в перекладах та переписуванні книжок, в розвитку мистецтва. З них вийшли літописці — славетні Никон, Нестор та інші; вони дали плеяду ченців Києво-Печерського манастиря, зокре­ма неперевершеного ерудита, стиліста і філософа — митрополита Іларіона, автора “Слова о законі і благодаті”, блискучого панегірика не лише Володимирові та Ярославові, але й своєму народові. Про свою авдиторію Іларіон казав, що то були люди “преизлиха наситившиеся премудрости книжної”. Щоб так глибоко, як він, розуміти історичний процес, так досконало знати античну філософію, треба було мати надзвичайно високу культуру. Іларіон не мав рівних, але він мав оточення учених і письменників, хоч і не такого високого та­ланту. Представниками їх були літописці.

За Ярослава було укладено перший літописний звід і почали озвиватися красне письменство, переклади та оригінальна літера­тура.

В тих часах з'являються вже цілі роди, династії інтелектуальної еліти. Такий рід бачимо в нащадках воєводи Свенельда: син його — Малк-Мстиша, внук — Добриня, правнук — посадник Новгороду, Константин; його син — посадник Остромир, для якого переписано євангелію; син Остромира — воєвода Вишата, і син його — Ян — уже діяч часів синів Ярослава. Сім поколінь!

Наявність висококультурних людей, що їх зібрав навколо себе Ярослав, дала право М. Грушевському писати про першу “Академію Наук” часів Ярослава. Вияв їх колективної праці почувається в усьому тому, що літопис приписує самому Ярославові, наприклад, в укладанні “Руської Правди” — першої збірки законів, що збереглася в літопису і , як діюче право, поширена була всюди там, куди сягала Ярославова влада. Те, що дійшло до нас — це лише уривки приватного характеру, але й вони свідчать про кодифікаційну працю.

Зберігається традиція Церковного уставу Ярослава, присвяче­ного церковному судові, головно в справах моралі та подружніх від­носин. Те, що збереглося під цією назвою, належить до XV ст.., але, можливо, основа йде таки від Ярослава.

У цей час суттєво змінилася столиця держави — Ки­їв. Площа міста порівняно з добою Володимира збіль­шилась у сім разів. Один за одним зводилися монастирі та церкви, що стали осередками розвитку культури та поширення наукових знань. В останні роки життя Ярос­лав зробив спробу вирішити болючу проблему престолонаслідування. В основу запропонованого ним механізму спадкоємності князівської влади було покладено прин­цип сеньйорату, тобто влади найстаршого в роді. Нама­гаючись убезпечити своїх нащадків від кривавих міжусо­биць, Ярослав незадовго до смерті поділив Київську дер­жаву між синами: старший Ізяслав одержав Київ, Туров, Новгород і Псков; Святослав — Чернігів, Муром і Тмутаракань; Всеволод — Переяслав і Ростов; Ігор — Володимир-Волинський; В'ячеслав — Смоленськ. У разі смер­ті київського князя великокняжий стіл переходив до найстаршого за віком сина, що, на думку Ярослава, да­вало можливість уникнути сімейних чвар, оскільки ко­жен з нащадків мав шанс правити в Києві.

Ярослав приєднав до Києва величезну площу землі, у кілька разів більшу, ніж мало місто Володимира, і оточив її валом.

Археологічні досліди виявили грандіозність цієї будови. Всі вали Х-ХІ ст. складалися з великих “кліток”, з дерев'яних колод, засипаних глиною, розміром 3X3 кв. метри. Основою вала були 6 таких кліток, себто вал мав 18 метрів ширини і коло 7 м. висоти, або й більше. На ньому був дерев'яний частокіл (шпичастий паркан)^ Київський вал мав чотири в'їздові брами: Лядську (згодом Львів­ську), Жидівську та. Угорську. Головна південна брама звалася Золотою І мала два поверхи з церквою Благовіщення на другому поверсі, завершеною позолоченою банею.

У дій частині міста, де Ярослав у 1036 р. переміг печенігів, сто­яла церква св. Софії — Премудности Божої, що являла собою ви­датний твір мистецтва. Дорогоцінні мозаїки, фрески, мармур, шифер оздоблювали її стіни й дали право митрополитові Іларіонові сказати в “Слові о законі”: “вона дивна й славна всім округлим страмам, якоже не обрящеться ина во всем полуноши землении од востока до запада”.

Недалеко церкви св. Софії стояли храми, присвячені патронам князя й княгині: св. Георгія (Юрія) та Ірині, від яких залишилися фундаменти та уламки фресок. Недалеко від собору св. Софії стояв палац митрополита, а далі — княжі палаци. Вони були кількаповерхові і також оздоблені мозаїками та фресками. У Ярославовім палаці була велика “тронна заля”, або грідниця, де він приймав послів та влаштовував учти. На другому поверсі були просторі -“сіни” - балькон чи ґалерія. В цій же частині міста знаходи­лись двори високих сановників: Борислава, Воротислава, Гліба, Чудина, Ратьші, Путяти та ін.

Попід горою, на Подолі, розташувалось торговельно-промислове місто де жили ремісники, купецтво, була пристань, де причалювали торговельні судна. Були на Подолі ринки. Тітмар Мерзебурський нарахував 8 ринків зі слів німецького вояки, що був у Києві в 1018 році Там, на “торжищі”, збиралося віче, там бився живчик багатого міста.

Ярославова доба характеризується надзвичайним піднесенням мистецтва. Храм св. Софії був справжнім музеєм, що міг би бути поставлений в ряду найвизначніших мистецьких пам'яток Европи XI ст. Впливи візантійського, вірменського і романського мистецтва Західньої Европи з'єдналися тут в одне нове, неповторне, що тво­рив український народ і що й досі дивує своєю красою. Св. Софія не була єдиним такого роду твором: залишилися рештки інших ки­ївських церков, недобудований храм Спаса в Чернігові, знаємо про храми в Переяславі та інших містах.

ІЛАРІОН (?— бл. 1088) — митрополит київський, церковний політичний діяч, філософ і оратор.

Автор "Слова про закон і благодать” (бл. 1037). До поставлення митрополитом був пресвітером кня­зівського храму в с. Берестові біля Києва, визначався вченістю і благочестям. Входив до кола найближчих радників Ярослава Муд­рого. У1051 р. Ярослав самочинно поставив Іларіона в загально-руські митрополити без погодження з константинопольським пат­ріархом. Подальша доля митрополита невідома. За однією з вер­сій, незабаром після поставлення у митрополити Іларіон помер, за Іншою — постригся в ченці під ім'ям Никона. поселився в Ки­єво-Печерському монастирі й став автором так званого Печерського літопису 1073.

Отже, визначальними рисами цього етапу історії Ки­ївської Русі були: завершення формування території дер­жави, перенесення уваги князівської влади з проблеми завоювання земель на проблему їхнього освоєння та втри­мання під контролем; злам сепаратизму місцевої племін­ної верхівки та посилення централізованої влади; заміна родоплемінного поділу давньоруського суспільства тери­торіальним; активна реформаторська діяльність великих князів; запровадження та поширення державної консолі­дуючої ідеології — християнства; поява писаного коди­фікованого права; ширше використання дипломатичних методів вирішення міжнародних проблем; зростання ци­вілізованості держави, розквіт давньоруської культури.

КУЛЬТУРА ДАВНЬОЇ РУСІ.

НАРОД – ТВОРЕЦЬ КУЛЬТУРИ.

Високого рівня розвитку за часів Київської Русі досягла самобутня культура, яка склалась на місцевій східнослов'янській основі. Культура Давньої Русі розви­валася в епоху ранньофеодального суспільства, панівним класом тут були землевласники-феодали. Проте справж­нім творцем матеріальних і духовних цінностей був народ. Саме широкі народні маси, і передусім селяни й ремісники, виробляли знаряддя праці, обробляли землі й будували замки та палаци, собори й церкви, створювали шедеври давньоруського мистецтва, яке хвилює і сучасну людину.

УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ.

Животворним джерелом і основою духовної культури була усна народна творчість, яка зародилася ще в давні віки. У глибоко поетич­них творах — історичних і обрядових піснях (весільних, похвальних та ін.), казках, заклинаннях, загадках, при­казках, билинах І т. ін.— народ оспівував свою працю, бо­ротьбу проти зовнішніх ворогів і феодалів, виливав свою радість і тугу. Найцікавішими пам'ятками народної твор­чості Давньої Русі е билини й історичні пісні, в яких звели­чується народ, оспівуються любов до рідної землі, народні богатирі, їхні подвиги, селянська праця, непримиренність до соціальної нерівності і неправди. Найбільш популяр­ними героями билин були воїни-богатирі Ілля Муромець, Добриня Нікітич та Альоша Попович і селянин-орач Микула Селянинович.

ПИСЕМНІСТЬ І ОСВІТА.

Неоцінене значення для розвитку давньоруської культури мала поя­ва писемності, яка виникла на Русі не пізніш ніж у IX ст., тобто ще до запровадження хри­стиянства. Про це свідчать такі факти. Уже в першій поло­вині X ст. укладалися письмові договори з Візантією (911, 944 рр.) При розкопках курганів у Гнєздові під Смолен­ськом знайдено глиняний посуд з найдавнішим, руським написом, який датується першою чвертю X ст. І зроблений кирилицею, що лежить в основі сучасних російського і українського алфавітів. У Новгороді та інших місцях ар­хеологами знайдені берестяні грамоти з написами, які про­дряпувалися в корі загостреними кістяними і залізними писалами. Найраніші з них відносяться до XI ст.

Поява і розвиток писемності сприяли поширенню осві­ти на Русі. Уже за часів Володимира Святославяча і Ярос­лава Мудрого засновуються школи для навчання князів­ських і боярських дітей, а також дітей старост і священи­ків. Існували й бібліотеки. Першою з них була бібліотека при Софійському соборі, заснована в 1037 р. На Русі було чимало освічених людей, зокрема серед князів. Так, висо­коосвіченими були Ярослав Мудрий і Володимир Моно­мах. Князь Всеволод Ярославич, батько Володимира Мономаха, знав п'ять іноземних мов.

ЛІТЕРАТУРА.

У період Київської Русі розвивалася оригінальна література. Одним з найвидатніших письменників XI ст. був митрополит Іларіон. У своєму творі “Слово про закон і благодать”, написаному між 1037 і 1050 рр., Іла­ріон вихваляє діяльність князя Володимира за те, що зро­бив Русь відомою в усіх кінцях землі, прославляє Давньо­руську державу, виступає проти зазіхань на зверхність з боку Візантії. Серед церковної літератури поширення на­були “житія святих” і “повчання”. Зокрема, ряд “повчань” та інших творів написав Феодосій Печерський, один Із засновників Києво-Печерського монастиря.

Серед письменників видатне місце належить Володими­ру Мономаху. У “Повчанні дітям”, яке вміщено в Лаврентіївському літописі під 1096 р., Володимир Мономах на­вчає дітей правил моралі, змальовує Ідеальний образ князя-правителя, виступає проти усобних війн між князями, захищає Ідею єдності Руської землі, ідею міцної велико­князівської влади.

Ці ж ідеї єдності й централізації Київської Русі чер­воною ниткою проходять у давньоруських літописах, які є визначними пам'ятками оригінальної давньоруської літе­ратури. Літописання виникло в Києві в X — XI ст. Найви-датнішим є початковий літопис, або “Повість временних літ”, яка в її першій редакції була складена в Києво-Пе­черському монастирі у 1113 р. ченцем Нестором (1056— 1114) і в якій виклад доводився до 1110 р.

Крім оригінальної, на Русі розповсюджувалася і пере­кладна (переважно з грецької мови) література, особливо візантійська: канонічні богослужебні книги (“Євангеліє”, “Псалтир”), “Житія святих”, проповіді, повчання, історичні хроніки (Іоанна Малали, Георгія Амартоли та ін.), романи й повісті (“Александрія”— роман про діяльність Александра Македонського та ін.) .

АРХІТЕКТУРА І МИСТЕЦТВО.

Зусиллями і працею народних мас високого розвитку і досконалості в часи Давньоруської держави досягли архітектура І різні галузі мистецтва. В той час у Русі будували красиві дерев'яні й кам'яні будівлі. З прийняттям християнства широкого роз­маху набула кам'яна церковна, цивільна і фортифікацій­на архітектура. Розвивається живопис: фрески — малюн­ки водяними, мінеральними фарбами по сирій вапняній штукатурці; мозаїка — викладання зображення з шматоч­ків різнокольорового скла або смальти, що являла собою сплав свинцю і скла, ці шматочки прикріплювали до стіни спеціальним розчином (вапняний цемент); малювання ікон. Одночасно з цим набули поширення книжкові мініа­тюри— заставки та заглавні літери рукописних книг. Ви­сокохудожні мініатюри знаходимо в найдавніших руських книгах, що дійшли до нас,— “Євангелії”, переписаному в 1056—1057 рр. у Києві дияконом Григорієм для новгород­ського посадника Остромира (“Остромирове євангеліє”), та Ізборнику київського князя Святослава Ярославовича, що датується 1073 р.

До найдавніших пам'яток кам'яної архітектури нале­жить Десятинна церква у Києві. Побудована вона за кня­зя Володимира Святославича у 989—996 рр. Свою назву церква дістала від того, що будувалася І утримувалася вона за рахунок десятої частини прибутків Володимира, виділеної ним на утримання руської єпископи. Церква ма­ла площу 1542,5 кв. м і була прикрашена фресками, мозаї­кою, різьбленими мармуровими і шиферними архітектур­ними деталями. Зруйнована Десятинна церква в 1240 р. під час взяття Києва монголо-татарами. Навколо Деся­тинної церкви розташовувались князівські палаци. Дити­нець за Володимира обнесли лінією укріплень.

У 1036 р. було збудовано Спасо-Преображенський со­бор у Чернігові, що відбудований і реставрований після Великої Вітчизняної війни 194І — 1945 рр.

За Ярослава Мудрого у Києві збудовано Софійський собор (закладений у Ї037 р.) І неподалік від нього — церк­ви Ірини та Георгія, а також князівські палаци; 1051 р. за­сновано Києво-Печерський монастир. За Ярослава верхня частина Києва була обнесена високим валом з трьома бра­мами, головна з них дістала назву Золотих воріт.

Крім Софійського собору в Києві, такі ж собори, тільки менші за розміром, були побудовані в Полоцьку (1044— 1066) і в Новгороді (1045—Ґ052).

Пізніше, в 1108—1І13 рр., у Києві князь Святополк (Михайло) Ізяславич побудував церкву, що дістала назву Золотоверхого Михайлівського собору (її куполи були позолочені).

Одночасно з церковними зводилися й світські будів­лі — розкішні дерев'яні і кам'яні хороми, палати, “золото­верхі тереми”, де жили князі і бояри. Водночас прості лю­ди жили в дерев'яних напівхатах-напівземлянках. Останні археологічні знахідки (Київ, Поділ) показали, що поряд з напівземлянками будувалися великі (1—3-поверхові) зрубні будинки.

Багато високохудожніх предметів із золота і срібла знаходять археологи — намисто, діадеми, персні, сережки-колти, браслети, буси та ін., які свідчать про високий рі­вень розвитку прикладного мистецтва, про здібності й май­стерність староруських майстрів.

Любили східні слов'яни музику, пісні, танці, які розви­валися на народній основі.

ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСЇ.

МІСЦЕ Й РОЛЬ КИЇВСЬКОЇ РУСІ В ІСТОРІЇ СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКИХ НАРОДІВ.

Київська Русь була могутньою державою середньовічної Європи, яка відіграла велику роль як в історії східнослов'янських народів, так і в світовій історії.

Утворення великої Давньоруської держави сприяло більш швидкому економічному, політичному й культурно­му розвиткові східних слов'ян І, в той же час, дало їм мож­ливість відстояти свої землі від нападів багатьох воро­гів— на сході й півдні — степових кочівників-печенігів, половців та ін., на півночі — від норманнів, на заході — від польських і угорських королів та феодалів, на півдні — від зазіхань імператорів Візантії.

Говорячи про величезне значення Київської держави в історії східних слов'ян, слід зупинитися й на їх ролі в утворенні й розвиткові цієї держави. Як відомо, на основі літописного переказу про закликання північними слов'яна­ми трьох варязьких князів — Рюрика, Синеуса і Трувора, які й заснували князівську династію на Русі, німецькі вчені Г. С. Байер, Г. Ф, Мішкр і А. Л. Шлецер, що У XVIII ст. працювали в Академії наук у Петербурзі, висунули так звану норманнську теорію, за якою Давньо­руську державу утворили варяги — норманни, вихідці з Скандинавії. Початок антинорманізму поклав М. В, Ломоносов. Зусиллями багатьох істориків і археологів доведено неспроможність норманської теорії. Обгрунтовано, що Давньоруська держава виникла внаслідок тривалого внут­рішнього соціально-економічного і політичного розвитку східнослов'янського суспільства, в якому ще задовго до літописного “прикликання варягів” були зародки держав­ності у вигляді політичних об'єднань племен (напр., об'єд­нання волинян у VI ст.). Отже, творцями Київської дер­жави були самі східні слов'яни, хоча й не виключено, що місцева східнослов'янська знать могла укласти договір з яким-небудь одним (або кількома) ватажком варягів, який і став Новгородським князем і поклав початок прав­лячій князівській династії на Русі.

Постає питання: яке місце займає Київська Русь в істо­рії східнослов'янських народів?

Як уже говорилося, в російській історичній науці, особ­ливо в другій половині XIX ст., утвердився погляд на Київ­ську Русь як на державу російського народу, оскільки іс­нування українського й білоруського народів як окремих, самостійних народів не визнавалося.

Українські вчені, передусім М. С. Грушевський, висло­вили інші погляди. У перших томах “Історії України-Руси” і в спеціальній статті “Звичайна схема “русскої” Історії й справа раціонального укладу історії східного слов'ян­ства” (Статьи по славяноведению. Вьіп. 1. Сиб., 1904. С. 298—304; Вивід прав України. Львів, 1991) Грушевський визнав звичайну, загальноприйняту в ті часи схему “рус­скої” історії нераціональною. Він вважав, що “Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської; Володимиро-Московська —другої, великоруської... Київський період перейшов не у вол оди-миро-московський, а в галицько-волинський XIII в., поти литовсько-польський XIV — XVI в. Володимиро-Московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені”.

Порогом історичних часів для українського народу Грушевський вважав IV ст. н. е. (від антів), тобто від ча­су, коли,— пише він,— “починаємо вже дещо знати спеціально про нього. Перед тим про наш народ можемо гово­рити тільки як про частину словенської групи...” (Історії України-Руси. Т. 1. К-, 1991. С. 18).

Погляди Грушевського були сприйняті в українській історіографії й .розроблялися багатьма істориками: зокре­ма з проблем до-київських і київських часів В. Щербаківським, який у праці “Формація української нації” (Прага, 1941) висунув ідею походження українців від трипільської людності, М. Чубатим у книзі “Княжа Русь-Україна та ви­никнення трьох східнослов'янських націй” (Нью-Йорк — Париж, 1964) та ін.

Щоб підкреслити спадковість України від Київської Русі, у ряді випадків українські історики вживають термін “Україна-Русь” (див. праці М. С. Грушевського “Історія України-Руси”, М. М. Аркаса “Історія України-Русі” та ін.).

У радянській історіографії, як уже говорилось, утвер­дився погляд, що в Київській Русі сформувалась єдина давньоруська народність, з якої після татаро-монгольської навали та роздроблення Русі й сформувались у XIV — XV ст. три східнослов'янські народності — українська, великоруська й білоруська.

Тимчасом. як вказувалося вище, немає достатніх під­став вважати, що за Історично короткий час — одно-два століття — могла вповні сформуватися давньоруська на­родність і за такий же приблизно час — розпастися. Мож­на погодитися, що складання трьох народностей — української, російської й білоруської — на основі півден­но-західної, північно-східної й північно-західної груп схід­нослов'янських племен почалося ше до утворення Давньо­руської держави І в час її існування продовжувалося далі. Роздроблення Русі й татаро-монгольська навала лише посклили цей процес, який тривав уже кілька віків. Про це, зокрема, свідчить те, що вже в ті часи формувалися окремі мови. Так, видатний російський учений О. О. Шахматов у книзі “Очерки древнейшего периода истории русского языка” писав, що розпад східнослов'янських племен та їх мови припадає ще на VII — VIII віки. А в IX в. напевно вже стався як завершення попереднього процесу розпад єдиного руського племені на три групи: південну, північну й східну. На думку О- О. Потебні, в часи Київської Русі українська мова вже існувала. Він писав, що події руської (тобто давньоруської.— І. Р.) мови старовинніший XI сто­ліття, бо “вже на початку руської писемності мова наша є лише сукупністю наріч”. З цією думкою погоджувався і А. Ю. Кримський. Він писав, що “усією сукупністю своїх познак жива мова півдня XI віку стоїть посеред східного слов'янства цілком відокремлена. Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі (Галичина) XI віку — це цілком рельєф­на, певно означена, яскраво-індивідуальна лінгвістична одиниця. І в ній аж надто легко й виразно можна пізнати прямого предка сьогочасної української мови, бо ж вона має вже в собі величезну частину сьогочасних українських особливостей”. Ю. В. Шевельов навіть вважає, що виразні елементи української мови постають у говірках південно-західної групи східнослов'янських племен (древлян, полян та ін.) з VII ст. Київська держава мала своїм головним осередком те­риторії, які включали всі нинішні етнічні українські землі. Саме на цих землях витворилися й діяли державні органи влади й управління з центром у Києві. Київські князі по­ширювали й зміцнювали свою державу, спираючись пере­дусім на сили подніпровського населення. Та й назва “Русь” відносилася насамперед до Середнього Подніп­ров'я, а в термін “Руська земля” вкладався швидше дер­жавний, ніж етнічний зміст. Найвидатніші пам'ятки куль­тури — літописи, архітектурні споруди та інші — теж ство­рювалися в Києві та інших подніпровських, пізніше українських землях. Тому є всі підстави відносити Київ­ську Русь передусім до історії України. Україна — без­умовна спадкоємниця Київської Русі. Через це спадщину Київської Русі не можна ототожнювати з Росією, Великоросією, як це робили і роблять російські шовіністичні еле­менти.

Але не можна погодитися з деякими гарячими голова­ми, переважно з числа публіцистів і письменників, які пов­ністю заперечують будь-яке відношення росіян до спад­щини Київської Русі. Хіба можна заперечувати, що ро­сійська народність сформувалася на основі північно-схід­ної групи східнослов'янських племен, а ці племена брали участь у творенні історії й культури Київської Русі? Крім того, здобутки культури Київської Русі ввійшли в ро­сійську літературу, суспільну думку, духовне життя І стали для росіян їхніми, рідними. Так само рідною і дорогою спадщина Київської Русі є й для білорусів, які сформува­лися на основі західної групи східнослов'янських племен.

МІЖНАРОДНЕ ЗНАЧЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ.

Великою була роль Давньоруської держави в міжнародному житті. Успішно відбиваючи напади степових кочівників — печенігів, торків, половців, які вторгалися зі сходу в приазовські і причорноморські степи і мали намір руха­тися далі на захід, цим самим рятувала й захищала Візан­тію і західноєвропейські країни.

Широко розвивалися зовнішньоторговельні зв'язки Ру­сі з багатьма країнами Заходу і Сходу. В центрі торгівлі між Заходом і Сходом був Київ.

Різноманітні торговельні, політичні,, культурні відноси­ни мала Русь з слов'янськими країнами — Болгарією, Че­хією, Польщею, а також з Угорщиною, Візантією, Німеч­чиною, Норвегією, Швецією, Францією, Англією. Підтри­мувалися зв'язки з країнами Кавказу і Закавказзя, особ­ливо з Грузією і Вірменією, а також з арабським Сходом.

З міжнародним становищем Київської Русі пов'язані й широкі династичні зв'язки руських князів з візан­тійським та європейськими дворами, які прагнули порідни­тися з великими князями могутньої Русі. Дочка Ярослава Мудрого — Анна — стала дружиною французького коро­ля Генріха 1, а після його смерті як регентша управляла Францією до повноліття свого сина, короля Філіпа. Друга дочка Ярослава була одружена з норвезьким королем Гаральдом Сміливим, а третя — з королем угорським Андрієм.

Стародавня Русь як одна з найбільших і наймогутніших держав ранньосередньовічної Європи мала великий авторитет і вплив на міжнародній арені. Як говорив у своє­му “Слові” Іларіон, вона “ведома й слышима всеми концами земли”.

Використана та опрацьована література.

Історія України. 1т. Полянська-Василенко Н.

Історія України. О.Д.Бойко.

УКРАЇНА. Історія. Орест Субтельний.

Історія України. І.К.Рибалка.

История Украинской ССР. 1т

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений21:45:45 18 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
11:37:46 24 ноября 2015
оценка-4 - Норм!!!
МІХZ21:53:52 08 февраля 2010Оценка: 4 - Хорошо
Як на мене, чудовий внесок у нашу пам`ять про Київську Русь.
Марина23:30:11 25 января 2010
Дуже великий!!!
Паша19:30:29 16 мая 2008Оценка: 4 - Хорошо

Работы, похожие на Реферат: Київська Русь та її місце в історичній долі українського народу
Місце та роль української греко-католицької церкви в процесі ...
Національний університет "Львівська політехніка" На правах рукопису ВОЛИНЕЦЬ ОКСАНА ОЛЕКСІЇВНА МІСЦЕ ТА РОЛЬ УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В ...
Зауважимо, що як Візантійська, так і Болгарсько-Македонська церкви базували свої відносини з державою на основі теорії ".Проте, позиція Болгарської Церкви була більш примирливою та ...
Скажімо, М. Грушевський стверджує, що руська церква ніколи не була самостійною і завжди знаходилась під владою константинополького патріарха, що проявлялось у призначені ...
Раздел: Рефераты по религии и мифологии
Тип: дипломная работа Просмотров: 6569 Комментариев: 2 Похожие работы
Оценило: 2 человек Средний балл: 3 Оценка: неизвестно     Скачать
Праця про Петра Могилу
ПЕРЕДМОВА Праця Аркадія Жуковського, що подається нижче, є його дисертацією, за яку він здобув у січні 1969 р. ступінь доктора від Філософічного ...
2) Десятинна Церква збудована Володимиром Великим, була зруйнована в 1240 p., але в кінці XV ст. біля неї збудовано нову церкву, яку названо Миколая Десятинного.
Церкви й її ієрархії; 5) Русь має признавати першенство папи і його зверхність над церквою; 6) Зверхність царгородського патріярха над руською церквою залишається в силі, але під ...
Раздел: Рефераты по истории
Тип: научная работа Просмотров: 2182 Комментариев: 2 Похожие работы
Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать
Історія міжнародних відносин України
1.Східні слов"янські племена та їх зв"язки зі своїми сусідами (ІІ-VІІ ст.) Зародження слов"янства та їх розселення Від найдавніших часів терени ...
Князь Ярослав Осьмомисл, син Володимира (1153-1187), розширив свої володіння, колонізуючи Дністер; землі його доходили аж до Дунаю.
Син Василька Волинського, Володимир, був людиною мирною, "книжник великий, філософ", він охоче відмовлявся від участі у війнах, до яких його примушували татари.
Раздел: Рефераты по истории
Тип: учебное пособие Просмотров: 1851 Комментариев: 2 Похожие работы
Оценило: 1 человек Средний балл: 2 Оценка: неизвестно     Скачать
Церковне право
1. ЦЕРКВА І ПРАВО 1.1. Боголюдська природа Церкви Являючи собою Царство Небесне на землі, Церква з самого свого народження виявила свою Боголюдську ...
У Болгарію до напівнезалежного деспота (князя) Якова Святослава (руського за походженням, ймовірно родом з Галичини) звернувся Київський митрополит Кирило з проханням надіслати ...
Церква не може не мати у своєму розпорядженні майно, але юридичний характер її відношення до цього майна визначається зовнішнім церковним правом, він залежить від статусу Церкви в ...
Раздел: Рефераты по религии и мифологии
Тип: учебное пособие Просмотров: 4212 Комментариев: 2 Похожие работы
Оценило: 1 человек Средний балл: 5 Оценка: неизвестно     Скачать
Трансформація світогляду населення Давньої Русі після хрещення
Зміст Вступ Розділ I. Джерела та історіографія проблеми 1.1 Джерела 1.2 Історіографія проблеми Розділ II. Русь на зламі I - II тисячоліть 2.1 ...
Н.М. Нікольським звернення жителів Русі в християнство зведено до незначних масштабів і пояснювалось з однієї сторони, "тиском" на князя Володимира дружинників, зацікавлених в ...
Боротьба за почесне місце Київської Русі в ієрархії християнської ойкумени тривала і по смерті Володимира, очолювана, зокрема, його сином Ярославом Мудрим.
Раздел: Рефераты по истории
Тип: дипломная работа Просмотров: 373 Комментариев: 2 Похожие работы
Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать
Діяльність українських православних місіонерів у XVIII столітті
УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА КИЇВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ КИЇВСЬКА ДУХОВНА АКАДЕМІЯ Протоієрей Ігор Швець "Діяльність українських православних місіонерів у ...
У цьому ж сенсі апостолом Русі став великий князь Київський Володимир (бл.
Володимира розповсюджувалася тільки "по градам і погостам, гді християне суть"6. У Новгороді, як показує епізод з Глібом Святославовичем, у другій половині XI століття тільки ...
Раздел: Рефераты по религии и мифологии
Тип: дипломная работа Просмотров: 399 Комментариев: 2 Похожие работы
Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать
Волинська земля у складі Галицько-Волинського князівства
ЗМІСТ Вступ.............................3. Розділ І. Політичний розвиток Волині у складі Галицько-Волинського князівства......................6. 1.1 ...
Син Володимира Ярослав Осмомисл (1153 - 1187) розвинув здобутки свого батька.
Волинський книжник мало цікавиться подіями поза межами Галицько-Волинської Русі, а коли він переходить до опису князювання Василькового сина Володимира, то, як тонко і образно ...
Раздел: Рефераты по истории
Тип: дипломная работа Просмотров: 1013 Комментариев: 2 Похожие работы
Оценило: 2 человек Средний балл: 3.5 Оценка: неизвестно     Скачать
Монголо-татарська навала на Русь та її наслідки
Монголо-татарська навала на Русь та її наслідки Зміст Розділ 1. Створення монгольської імперії 1.1 Передумови створення 1.2 Військово-адміністративне ...
Поки на чолі держави стояв могутній князь, як Володимир чи Ярослав, які тримали в покорі своїх синів, державне правління було більш-менш добре зорганізоване.
В 1376 р. до Києва прибув новообраний митрополит Кіпріан, але московський князь хотів мати митрополита в Москві, тому незабаром із Москви до Константинополя вирушає посольство на ...
Раздел: Рефераты по истории
Тип: дипломная работа Просмотров: 4811 Комментариев: 2 Похожие работы
Оценило: 4 человек Средний балл: 4.5 Оценка: неизвестно     Скачать
Еволюція судової системи і судочинства на українських землях Великого ...
... землях Великого князівства Литовського Вступ Актуальність теми. Дванадцятирічне існування незалежної Української держави відзначене бурхливим ...
Однак із текстів Руської Правди і Уставів князів Володимира і Ярослава випливає, що в Київській Русі існували суд великого князя, суди його намісників, вотчинні суди, суди верви ...
За Уставом князя Ярослава, православна церква одержує право суду над людьми, які мешкають на її землях:
Раздел: Рефераты по истории
Тип: дипломная работа Просмотров: 4674 Комментариев: 2 Похожие работы
Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать
Історія України
Зміст Найдавніші хлібороби та скотарі на землях сучасної України Східні слов'яни - предки українців напередодні утворення держави Впровадження ...
Князь особливо дбав про відносини Київської держави з іноземними державами та зміцнення її міжнародного авторитету Володимир розвивав політичні, економічні та культурні зв'язки з ...
Київським князем став син Ольгерда і Марії Вітебської Володимир, а на Поділлі почали правити інші литовські князі - брати Коріатовичі.
Раздел: Рефераты по истории
Тип: книга Просмотров: 1624 Комментариев: 2 Похожие работы
Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Все работы, похожие на Реферат: Київська Русь та її місце в історичній долі українського народу (5703)

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150684)
Комментарии (1839)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru