Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Дипломная работа: Доля політичної нації в поліетнічному суспільстві.

Название: Доля політичної нації в поліетнічному суспільстві.
Раздел: Рефераты по политологии
Тип: дипломная работа Добавлен 22:35:05 02 марта 2007 Похожие работы
Просмотров: 991 Комментариев: 5 Оценило: 5 человек Средний балл: 2.8 Оценка: неизвестно     Скачать

Работу выполнила Салахян Анна Михайлівна

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Чернівці 2006

Вступ

Переходу від індустріального до постіндустріального суспільства в техніко-економічній сфері відповідає перехід до громадянського суспільства в соціально-політичній сфері. Визначальною рисою громадянського суспільства, як відомо, є увага до прав людини. Продовжуючи цей логічний ланцюг варто сказати, що саме увага до прав людини прискорює формування політичної нації. На цей аспект останнім часом політологи звертають чимало уваги.

Актуальність теми дослідження. Тема магістерської роботи обрана дослідником не випадково. Тема етнічної нації у світових дослідженнях розвинута на досить високому рівні, а от термін політична нація як така, на нашу думку, починає лише тепер з’являтися як на сторінках наукових досліджень, так у дискусіях різних політичних вчених. Сам термін “політична нація” з’явилася, звичайно раніше, ще у ХVІІI ст. у Франції. Ще до її появи мали місце у світовому досвіді такі політичні нації, як грецька та римська. Саме дві останні стали наглядним прикладом існування та формування політичної нації, сьогодні ми вже можемо це стверджувати.

В Україні, якій у даній роботі буде приділено чимало уваги, сьогодні політична нація лише починає формуватися. Хоча деякі дослідники стверджують, що вона вже з’явилася – це пов’язано із так званою “помаранчевою революцією”. З даним висловлюванням автор роботи категорично не погоджується. Політична нація робить свої найперші кроки. Саме тому, важливість та актуальність обраної нами теми не потребує зайвих пояснень. Для правильної та ефективної побудови політичної нації в Україні не буде зайвим звернутися до світових прикладів формування політичних націй. Претендентів на політичну націю, яка б могла слугувати для нас у якості зразкової та такої, на яку варто рівнятися, є декілька; а саме: американська, канадська, фінська, російська, яка останнім часом робить усі потрібні кроки для стабільного існування. Це питання автор роботи виносить собі в один із пунктів завдань.

Політична нація створюється з метою консолідації суспільства – для досягнення спільних ідей, державних функцій. Бачимо, що вищенаведені ознаки політичної нації ніяк не можуть бути співставлені з державами тоталітарного, не демократичного режиму.

На нашу думку, хорошим ґрунтом для сходження політичної нації є саме поліетнічне суспільство. Саме у багатонаціональних державах потреба у політичній нації з кожним днем зростає. Тут, поряд із титульним етносом, нацією живуть інші етноси, які хочуть мати права тотожні правам титульного народу. Саме їхнє бажання жити одним життям, одними цілями дають підстави для підсвідомого створення політичної нації.

Політична нація консолідує людей. На нашу думку, саме етноси, які перебувають у меншості, і відчувають свою “роль другого ґатунку” створюють політичну націю, маючи на меті зрівняти свою роль у суспільстві із титульною нацією. Суспільство має відкривати кожному громадянину всі культурні горизонти, не може нікому обмежувати доступ до жодної із сфер діяльності, в тому числі за національною ознакою.

Границі та відмінності між націями поступово зникають. У суспільстві на зміну етнічній нації приходить політична нація, яка консолідує це суспільство. Національність, колір шкіри, віросповідання, релігія, мова чи раса людини – це все не є головними ознаками політичної нації. На думку автора, це відходить у минуле, або, принаймні, повинно було б відійти. Хорошими прикладами політичної нації на сьогодні є Канада, Швейцарія, Сполучені Штати Америки, Німеччина. У суспільствах цих країн вже майже немає місця вищеназваним стереотипам. Головними об’єднуючим факторами постають тут культурна, економічна та правова спільність. Саме в таких умовах може мати місце ефективна, раціональна політика суб’єктів влади.

Сьогодні в Україні політична нація лише починає з’являтися. Це, насамперед, проявляється у тому, що у нашому суспільстві вже менше поділяють людей за національною чи расовою ознакою. Тепер багато хто з російськомовних та етнічних росіян (та інших національностей), що проживають в Україні, стали українськими політичними патріотами, тобто патріотами фундаментальних прав та свобод людини. Це дійсно брак націоналізму та демократії. Цей націоналізм не етнічний, а саме політичний. Націоналізм етнічного характеру починає поступово зникати (в т.ч. й у Західній Україні). Росіянин, що живе в Україні, хоче створити іншу політичну систему. І проти українських пісень, віршів або прапорів нічого такого росіянин немає проти. Дозволимо собі висловити твердження, що деколи “не українці” прагнуть стерти міжнаціональні відмінності, у той час, коли українці намагаються наголошувати на них при найменшій нагоді. Так, як і говорилося вище, ініціаторами української політичної нації можуть бути інші етноси, які намагаються консолідуватися з українським титульним народом. У свою чергу, українці не завжди мають велике бажання прийняти “чужинців” у свою українську етнічну націю. Це, на нашу думку, може суттєво пригальмувати процес розвитку політичної нації в Україні.

На державному рівні про українську політичну націю заговорили ще у 2002 році. Це можна було почути у Посланні Президента України до Верховної Ради України “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2002 році”. Було визначено основні завдання нового етапу трансформаційних процесів. Серед них – створення умов для реальної та орієнтованої на національні інтереси консолідації українського суспільства. Про українську політичну націю говорилося наступне: “повинна бути створена українська політична нація, де мають знайти відображення органічно вписані в європейський консолідаційний процес природні права як українського етносу, так і національних меншин. Економічною основою української політичної нації мають стати єдиний національний ринок і спільні національні інтереси у сфері економіки, політичною – демократична організація суспільства, соціальною – консолідований з іншими верствами населення середній клас, духовною – національна ідея, пропущена крізь призму інтересів особистості, та національні традиції”.[1] Мова йде також про загальнонаціональне примирення, регіональну єдність, становлення національної еліти та інші чинники суспільного процесу.

Бачимо, що про необхідність побудови у суспільстві політичної нації почали говорити ще у 2002 році. Але, на жаль, за ці три роки доля української політичної нації суттєво не змінилася. Хоча, звичайно, і відбулися деякі зрушення. Так, наприклад, таз звана “помаранчева революція” дала поштовх. Поштовх, насамперед, для відродження національної ідеї, а відродження національної ідеї, на наш погляд, є важливою передумовою для створення політичної нації.

Поняття національної ідеї, у деякій мірі, відображає суперечність між етнічним та політичним поняттям “нація”: навколо якої системи цінностей має відбуватися національна консолідація – етнокультурної традиції, що включає в себе також національну легенду і національну міфологію, чи цінностей громадянського суспільства і соціального договору. Політична нація складається на ґрунті національної державності та громадянського суспільства.

Важливим фактом є також те, що поняття політичної нації означає спільне громадянство, а громадянство є сталим правовим зв’язком між людьми і державою. Державна національна ідея, таким чином, можна твердити, передує ідеї політичної нації. Без державного суверенітету неможливо створити соціально-політичну структуру, що захищала б культурні інтереси і цінності нації. Однак держава не є самоціллю національного розвитку.

Отже, дана тема є надзвичайно актуальною і вимагає чіткого відображення дійсності, сучасного стану української політичної нації. Будуть, звичайно, розглянуті й етнічні нації, і світові політичні нації, але наголос хотілося б зробити саме на долю нашої політичної нації.

Мета і завдання дослідження полягають у здійсненні комплексного політологічного аналізу феномену політичної нації.

Основною метою магістерської роботи є дослідити політичну націю у поліетнічному суспільстві.

З огляду на поставлену мету визначено такі дослідницькі завдання:

визначити теоретико-методологічну схему, за якою буде проводитися аналіз;

звернути увагу на поглядах дослідників, які зробили чималий науковий внесок для вирішення даної проблеми;

співставити етноісторичну та політичну націю;

розкрити специфіку буття політичної нації в поліетнічному суспільстві (на прикладі американської, канадської, російської);

визначити долю української політичної нації.

Об’єктом даного наукового дослідження є феномен націотворення.

Предметом аналізу виступає політична нація у поліетнічному суспільстві.

Тема політичної нації на сьогоднішній день не дуже розвинута у наукових працях дослідників, як вітчизняних, так і зарубіжних. Хоча, звичайно, американські та деякі європейські дослідники крокують на декілька кроків вперед порівняно з нашими українськими, та й російськими дослідниками.

Щодо теоретичної бази, то тут здебільшого використовувалися праці дослідників етнополітології та етнології. Досить змістовною та цікавою для нас виявилася книга “Етнос і політика: Хрестоматія”, автором якої є Прозаускас А.А.[2] . Мета даного видання – дати уявлення про роль етнічних факторів у різних сферах та ознайомити з найбільш розповсюдженими підходами для дослідження етнополітичних та етнокультурних процесів. У хрестоматії надані роботи найбільш відомих сучасних зарубіжних вчених. Саме для теоретичних засад магістерської роботи були корисними особливо деякі розділи даного видання, а саме: “Етнос та етнічність”, “Нація та держава”, “Багатонаціональні суспільства”. Погляди на дану проблематику та аналіз понять “етнос”, “нація”, “багатонаціональне чи поліетнічне суспільство” подаються тут різними авторами. Зокрема, у даній науковій роботі нами використовувалися погляди Бромлея Ю.В.[3] , Арутюнян Ю.В.[4] . Опрацьовуючи феномен багатонаціонального суспільства, корисними стали роботи М.Дж. Сміта та К. Дейча, статті яких подані у вищезгаданій хрестоматії.

Надзвичайно цікавою стала робота Джамбатістта Віко та його “Засади нової науки про загальну природу націй”[5] , адже саме цього італійського мислителя деякі вчені сміливо називають першим етнологом.

Серед теоретичних посібників також нами були використаний навчально-науковий посібник Картунова О.В. “Вступ до етнополітології”.[6] У даній роботі автор опрацьовує чимало теоретико-методологічних засад, звертається до аналізу сфери етнополітики. Картунов О.В. багато уваги приділяє дослідженням етнічних та етнополітичних проблем Заходу, і це допомагає йому зробити деякі висновки та зауваження стосовно української етнополітологічної науки; автор використовує вплив етнополітичної науки Заходу, звертається до чималої кількості західних етнополітичних теорій. Робить свій прогноз стосовно становлення та укорінення етнополітичної науки в Україні.

Важливими були погляди на проблеми етносу та нації Абдулатіпова Р. його “Етнополітика”[7] вміщує в собі багато теоретичної бази, розкривається суть предмету, об’єкту даної навчальної дисципліни. Приділяє увагу Абдулатіпов також методології дослідження етнополітичної науки.

Для отримання потрібних фактів щодо сучасності, стану досліджень стосовно “нації” та “політичної нації” в Україні, зокрема, стали важливими також праці та окремі статті таких авторів, як Варзара І.М.[8] , Бадзьо Ю.В.[9] , Євтуха В.Б.[10] , Кураса І.Ф.[11] , Балушока В.[12] , Хорошилова О.[13] , Кресіної І.[14] , Римаренка Ю.І.[15] тощо.

При дослідженні нашої проблеми були використані різні джерела та періодичні видання. Останні були чи не найголовнішим джерелом. Так, наприклад, було почерпнуто багато інформації, статистичних даних з наступних журналів: “Історія 2005”, “Людина і політика”, “Політична думка”, “Наука і суспільство”, “Етнополітологія в Україні”, “Нація і держава”, “Відродження”.

Серед джерел Інтернету варто виділити, насамперед, такі, як: Інститут глобальних стратегій[16] , Громадський простір[17] , Фонд “Демократичні ініціативи”[18] , Мережа аналітичних центрів України[19] , Український Центр економічних і політичних досліджень ім. Олександра Разумкова[20] , “Діалог”[21] . На цих сайтах багато уваги приділено цікавлячий мене проблемі, цікавою була продукція, яку надають дані аналітичні центри. Найбільш цікавим та змістовним для нас виявився сайт “Мережі аналітичних центрів” та “Громадській простір”. Саме на цих сайтах розміщено чимало потрібної інформації, даних. Багато дискусій та діалогів, що безпосередньо торкаються проблематики нашого дослідження, точаться на сайті “Діалог”. Мета цього сайту полягає у якомога різнобічнішому висвітленні фактів та уявлень спектра думок з актуальних питань гуманітарного, політичного та економічного розвитку нашої держави, а також позиціювання України на міжнародній арені. Тут можна побачити чимало цікавих та деколи суперечливих одна одній думок та поглядів на проблеми етносу, нації, особливо політичної нації. Цікавим є також Інтернет сайт “Анті-Оранж”[22] , де особливо цікавими для нас були статті політолога, віце-президента НАН України П.П. Толочка.

Потрібними для нас також були роботи деяких дослідників, які приділяють чимало уваги теоретико-методологічним аспектам вивчення тих чи інших політологічних досліджень. Особливу увагу заслуговує книга доктора філософських наук, заслуженого діяча науки Росії – Е.Баграмова “Національна ідея: досвід історико-політологічного дослідження”[23] .

Корисним для нашої наукової роботи став навчальний посібник, автором якого є В.І. Бурдяк.[24] Уданому посібнику автор розкриває теоретичні підходи, загальні та конкретні методи; цікавими є приклади, до яких вдається автор, щоб краще відобразити той чи інший підхід, метод.

Структура магістерської роботи. Специфіка проблеми, що стала об’єктом нашого дослідження, мета та завдання роботи зумовили її логіку та структуру.

Магістерська робота побудована на аналізі політичної нації, як у світовому масштабі, так і на державному рівні (у нашому випадку на прикладі України). Перший розділ роботи висвітлює стан розробки проблематики дослідження. На думку автора, дослідження політичної нації не можливе без детального та якісного аналізу проблеми самої нації, етнічної нації.

У магістерській роботі дослідник, розкриваючи тему політичної, відштовхується, насамперед, від нації етноісторичної. Так, у другому розділі, буде йти мова про еволюцію етноісторичної нації (за приклад взято українську націю), а також про найвизначніші та найперші приклади політичної нації.

Третій розділ магістерської роботи поділено дослідником на два підрозділи. Тут взято за мету проаналізувати сучасний стан формування політичної нації у поліетнічному суспільстві. Щодо сучасних політичних націй, то тут буде розкриватися специфіка буття канадської, фінської, американської політичних націй. На завершення, звичайно, не можна було б обминути увагою і початки формування української політичної нації.

В кінці роботи висновки та список використаних джерел (....найменувань). Обсяг магістерської роботи......

Розділ І. Стан наукової розробки проблематики дослідження

Теоретичні підходи вітчизняних та зарубіжних вчених до визначення поняття “нація”

Проблема політичної нації – не нова. Тільки на перший погляд може здатися, що про політичну націю почали говорити порівняно недавно. В Україні особливу увагу політичній нації, як обов’язковому елементу громадянського суспільства, почали звертати у зв’язку із політичними процесами, які мали місце в 2004-2005 роках. Саме тепер у нашій державі точаться чимало наукових дискусій та суперечок на тематику нації, політичної нації. Формування єдиної політичної нації – це одна із цілей, яку поставила собі сьогоднішня політична еліта.

Будь-який напрям у науці з’являється тоді, коли суспільство почуває у ньому необхідність. У цьому сенсі етнополітологію можна вважати однією із найдавніших наук. Усвідомлення народами своєї осібності і несхожості на інші супроводилися не тільки спробами пояснити цю схожість, але й політичними претензіями на володарювання “не своїми” територіями.

У першому пункті Розділу І ми розглянемо еволюцію поглядів мислителів на поняття нація, спробуємо дослідити еволюцію етнополітологічного знання.

Витоки сучасних етнополітичних знань губляться у глибини віків. Поняття “етнос” починає фігурувати вже у V – ІV ст. до н.е. тоді ж і етнічний принцип утверджується як основа державотворення. Описуючи племена і народи, їхню культуру і звичаї, Геродот, Плутарх, Старабон закладали основи етнології. А в працях Арістотеля, Платона, Сократа, Цицерона та інших мислителів античності спеціалісти знаходять перші цеглини підвалин етнополітології. Уже в Стародавній Греції та Римі простежуються початки консервативних ідей, що обґрунтували політичний принцип “розділяй та володарюй”. Йдеться тут про ідеї месіанства та багатогранності, переселення народів та асиміляції, використання гасла “права народів” для обґрунтування та виправдання війн та рабства. Там же знаходимо перші витоки ліберально-демократичних підходів до моделювання взаємовідносин між племенами, народами, державами. Ідеї вільного розвитку культур, справедливої боротьби проти гноблення з’явилися майже одночасно з пошуками моделей ранніх федерацій та конфедерацій, обґрунтуванням недоторканності кордонів, поваги до законів тощо.1

Бачимо, що найперші трактування та обґрунтування поняття “етносу” та “нації” почалося дуже давно. Повну еволюцію поглядів на дане поняття розглядати не будемо. Звернемо увагу на сучасні наукові теорії та підходи поняття “нація”, і на деякі переломні моменти у становленні науки про етнологічні знання.

Ведучи мову про еволюцію етнополітологічного знання, велику увагу треба приділити Джамбатіста Віко (1668-1744). Адже є підстави вважати цього італійського філософа та соціолога першим етнологом. Своєю роботою “Засади нової науки про загальну природу націй”[25] він підняв філософію історії на нову, вищу для свого часу ступінь і заснував новий напрямок – психологію народів. Не заперечуючи існування божественного начала, від якого, у кінцевому рахунку, виходять закони історії; Дж. Віко вважав, що людство в особі націй розвивається в силу своїх внутрішніх причин. Як людина у своєму житті, за словами італійського філософа, від народження до смерті переживає три періоди – дитинство, юність і зрілість, так і кожен народ у своєму розвитку, від народження до загибелі, проходить три епохи – божественну, героїчну і людську. При цьому він вважав, що всі народи розвиваються паралельно. Держава виникає в героїчну епоху як панування аристократії і перетворюється в демократію в людську епоху. У демократичній державі тріумфує демократія і “природна справедливість”. Усі нації, на думку Віко, і це позитивна сторона його вчення, як варварські, так і культурні, якими б величезними проміжками місця і часу вони не відокремлювалися, дотримують три вічні і загальні звичаї: релігійні обряди, шлюби і поховання. З цих трьох речей починається культура, стверджує вчений. Кожен народ, досягнувши зрілості, приходить до занепаду. Потім настає новий кругообіг. Так ним була обґрунтована теорія історичного кругообігу, що зробила досить сильний вплив на весь наступний розвиток філософії історії.

Щодо більш сучасних трактувань походження нації та самої суті поняття, то варто звернути також увагу на погляди, насамперед, російського дослідника В. Тішкова.

Завдяки інтелектуальним, адміністративним і пропагандистським зусиллям, насамперед, В.Тішкова і його нечисленних однодумців-етнологів, у масовій свідомості і політичній культурі повільно і з трудом укорінюється відмінне від сталінського розуміння феномена і терміну “нація”.

Відразу відзначимо, що мова йде аж ніяк не тільки про термінологічну суперечку: категорія “нація” як кристал сконцентрувала і переломила у собі різні наукові і політичні проекти. “Перший ґрунтується на понятті нації як політичної спільності, чи співгромадянстві, другий розглядає націю як етнокультурну категорію, як спільність, що має глибокі історичні корені, соціально-психологічну чи навіть генетичну природу”.

Наскільки нам відомо, у сучасної західний етнології лише Е.Сміт почав спробу обґрунтовувати правомірність і необхідність співіснування цих підходів. Він звертає увагу на той факт, що шляхи формування націй багато в чому залежать від етнокультурної спадщини попередніх їм етнічних спільнот і від етнічної мозаїчності населення тих територій, на яких і відбувається становлення націй. Ця залежність служить для нього підставою виділяти “територіальні” і “етнічні” нації і як різні концепції націй, і як різні типи їхньої об’єктивації. Територіальна концепція нації, у його розумінні, – це населення, що має загальне ім’я, що володіють історичною територією, загальними міфами й історичною пам’яттю, що володіє загальною економікою, культурою і має загальні права й обов’язки для своїх членів”. Навпроти, етнічна концепція нації “прагне замінити звичаями і діалектами юридичні коди й інститути, що утворять цемент територіальної нації…навіть загальна культура і “громадянська релігія” територіальних націй мають свій еквівалент в етнічному шляху і концепції: віра в спокутні якості й унікальність етнічної нації”. Важливо відзначити, що Е. Сміт вважає ці концепції лише ідеальними типами, моделями, у той час як насправді “кожна нація містить риси як етнічної, так і територіальної”.[26]

У новітній вітчизняній етнополітології ми знаходимо історіографічний факт, що свідчить про спроби подолання позначеного вище антагонізму змістовної інтерпретації поняття “нація”. Е.Кисриєв пропонує “по-новому поглянути на “конфлікт” двох основних, здавалося б, несумісних підходів до тлумачення поняття нації”. Він упевнений у тому, що “їх конфліктність лежить не в площині змісту, а в практиці конкретного історичного процесу”. Суть проблеми цей дослідник бачить у тому, що “політична єдність не буде стійкою без визначеної уніфікації всього етнічного розмаїття в ній..., у той час як етнічна єдність на певному етапі розвитку свого буття може придбати самосвідомість і утягнутися в процес свого національного (політичного) самовизначення”. Саме “такого роду конкретні ситуації”, на думку Е. Кисрієва, і “породжують “концептуальні” розбіжності у визначенні нації”.[27] Однак нам представляється, що суть розбіжностей у трактуванні нації виникає не з відзначених метаморфоз етнічного і політичного. Концептуальні антагонізми породжені принципово різним розумінням етнічного як такого: трактуванням нації як стадії в розвитку онтологізованого етнічного співтовариства в одному випадку, і принципово позаетнічного розуміння нації як співгромадянства, в іншому. Суть конфлікту не в тому, що один термін використовують для маркірування різних соціальних субстанцій, а в тому, що одна з цих субстанцій – міф. Поза цим конфліктом суперечка про змістовну насиченість поняття “нація” представляється суто термінологічним і таким що, передбачає досягнення консенсусу.

Відомий російський дослідник Р. Абдулатіпов, пояснюючи та аналізуючи різні концепції націй, зауважує, що у нас (на відміну від Заходу) “зовсім інші погляди на розвиток нації. Нації тут розглядаються як етнокультурні утворення, прив’язані до визначеної території, зі своїми традиціями, звичаями, моральністю тощо”.[28] Р.Абдулатіпов збагачує перелік іманентних, як йому представляється, властивостей цікавлячого нас феномену: “Нація – це культурно-історична спільність із самобутніми проявами мови, традицій, характеру, усього різноманіття духовних рис. Життєдіяльність нації... тривалий період зв’язаний з визначеною територією. Нації – найважливіші суб’єкти політичного, соціально-економічного і духовно-морального прогресу держави”.[29]

Категорія “нація”, деколи навантажена в трактуванні етнічним змістом, стає каменем спотикання на шляху взаєморозуміння дослідників, які трактують цей феномен. При відсутності спеціальних пояснювальних інтродукцій часто навіть з контексту роботи не можна зрозуміти, що розуміє той чи інший автор, вживаючи нещасливий термін. Це створює часом майже нездоланні труднощі для історіографічних інтерпретацій і наукової критики. Єдина можливість зберегти комунікативний простір у науці, це досягнення консенсусу, відповідно до якого термін “нація” вживається суто у його політичному значенні, у тому значенні, у якому його вживає зараз більшість наших закордонних колег.

У Західній Європі першою і досить довго єдиною концепцією нації була територіально-політична концепція, сформульована енциклопедистами, що розуміли націю як “групу людей, що живуть на одній території і підкоряються одним законам і правителям”.[30] Ця концепція була сформульована в епоху Просвітництва – тоді, коли інші способи легітимації влади були дискредитовані й у державній ідеології затвердилося розуміння нації як суверена. Саме тоді “нація була усвідомлена як співтовариство, оскільки ідея спільності національних інтересів, ідея національного братерства переважала в цій концепції над будь-якими ознаками нерівності й експлуатації усередині цього співтовариства”.[31]

В епоху формування національних держав націю розуміли як об’єднання громадян, як волю індивідів, реалізовану через суспільний договір. “Відображенням цієї тези і було знамените визначення нації як повсякденного плебісциту, дане К. Ренаном у його сорбонській лекції 1882 року” . Можна навіть сказати, що термінологічний “одяг” поняттю “нація” дав сааме К. Реннер на прикінці ХІХ ст. у книзі “Нація і держава”.[32]

Значно пізніше, у другій половині минулого століття, у бурхливій полеміці про природу нації і націоналізму в західній науці затверджується наукова традиція, в основі якої закладене сформульоване Х. Коном розуміння “націоналізму як первинного, формуючого фактора, а нації – як його похідної, продукту національної свідомості, національної волі і національного духу”.[33] У роботах його найбільш відомих послідовників багаторазово затверджується й закріплюється висновок про те, що “саме націоналізм породжує нації, а не навпаки”[34] , що “націоналізм не є пробудження націй до самоусвідомлення: він винаходить їх там, де їх не існує”,[35] що “нація, що представляється націоналістами як “народ”, є продуктом націоналізму”, що “нація виникає з того моменту, коли група впливових людей вирішує, що саме так повинно бути”.

У своїй фундаментальній праці з афористичною назвою “Воображаемые сообщества. Размышления об истоках и распространении национализма” Б. Андерсен характеризує націю як “уявлене політичне співтовариство”, і уявляється воно, відповідно до такого підходу, “як щось неминуче обмежене, але в той же час суверенне”. Дефініція була настільки точною, що стала своєрідним символом, лицарським девізом наукового співтовариства конструктивістів.

Зрозуміло, що таке політичне співтовариство являє собою співгромадянство, індиферентне до етнокультурної ідентичності своїх членів. Нація при такому підході виступає як “багатоетнічне за своїм складом утворення, основними ознаками якого є територія і громадянство”. Саме таке значення має цікавляча нас категорія в міжнародному праві і саме з таким навантаженням уживається вона в офіційній мові міжнародних правових актів: “нація” трактується “як населення, що проживає на території держави…Поняття “національна державність” має в міжнародно-правовій практиці “загальногромадянський” зміст, а поняття “нація” і “держава” складають єдине ціле”.[36]

Таке розуміння нації намагався впровадити в масову свідомість російського народу колишній президент РФ Б.Єльцин, коли усвідомив усю згубність своїх закликів до політичної суверенізації на етнічній основі. В одному зі своїх Послань Федеральним Зборам він зненацька заявив: “Безліч національних проблем породжено суперечливістю двох споконвічно закладених в основу державного устрою принципів…, протиріччя між ними будуть згладжуватися на основі нового, закладеного в Конституції розуміння нації як співгромадянства”.[37]

Примітна позиція В.Тішкова в полеміці про коректність і корисність уживання терміна “нація” у науковій і політичній риториці. Імовірно, дефініція ця після численних і малообгрунтованих докорів з боку концептуальних опонентів викликає в головного пропагандиста конструктивістських ідей у Росії гострі заперечення. Він констатує той, цілком очевидний факт, що “труднощі з визначенням поняття “нація пов’язані не зі складністю обумовленої матерії, а з епістимілогічно невірною посилкою додати значимість об’єктивної категорії по суті порожньому, але впливовому слову, що стало емоційним, за виняткове володіння яким сперечаються дві форми соціального угруповання людей – держави і етнокультурні спільноти”.[38] В.Тішков відмовляє “нації” у праві бути науковою категорією і переконує своїх читачів у тому, що це не більш ніж “політичне гасло і засіб політичної мобілізації”. З категоричністю зневіреного пише він про те, що “складаючись майже з одних виключень, застережень і протиріч, це поняття як таке не має права на існування і повинно бути виключене з мови науки”. Слідом за Р. Брубекером, В.Тішков дійде висновку про те, що через перевантаженість змістами і зайвої політизованості термін “нація” повинен бути вилучений з політичного вживання, оскільки феномен, що маркується цим терміном “просто не існує”, а тому випливає “забути про нації”.

Зрозуміло, чому заклик цей так роздратував Р. Абдулатіпова – забуття націй означало б втрату предмета наукових студій численних вітчизняних “націонзнавців” і професійних борців за “національне відродження”. На жаль, як відзначив К. Вердері, “неоднозначність поняття “нація” затрудняє його науковий аналіз, але полегшує його використання в політичній практиці”, у тому числі і не найбільш сумлінними політиками. І в цьому змісті заклик В.Тішкова зрозумілий і викликає співчуття. Але факт політичної еквілібристики цим терміном навряд чи може служити достатньою підставою для того, щоб дослідники могли “проігнорувати об’єктивний факт існування самого феномену” – нації як співгромадянства.

Відомою антитезою позиції В.Тішкова можна вважати і точку зору Г.Сетона-Ватсона, що “прийшов до висновку, що неможливо дати якого-небудь наукового визначення нації, незважаючи на той факт, що цей феномен існує тривалий час і буде існувати в майбутньому”.[39]

На відміну від В.Тішкова, він не сумнівається в реальності самого феномена, але, попри все те, свідомо відмовляється від усяких спроб відповідної категоризації. Цілий ряд дослідників, що присвятили себе дослідженням нації і націоналізму, констатують той факт, що “багато вчених, розглядаючи доктрину націоналізму, просто відмовляються від визначення нації. Вони або користуються змістом, що інтуїтивно розуміється, або взагалі вважають його винаходом націоналістів”. Так Е. Хобсбаум свою працю, що присвячена цікавлячим нас сюжетам, починає з відмовлення від будь-яких спроб дати апріорне визначення нації. Він переконаний у тому, що об’єктивні критерії (мова, етнос, територія) приречені на провал у силу того, що лише деякі безсумнівно національні утворення мають вище перелічені ознаки. Що ж стосується суб’єктивних критеріїв, таких як почуття приналежності до нації чи бажання ввійти в її склад, - вони не тільки не пояснюють, що таке нація, але і ведуть до небезпечної омани, що бажання скласти єдину націю досить для того, щоб вона з’явилася на світ. У силу цих розумінь Е.Хобсбаум називає “нацією” будь-яку велику групу людей, що вважають себе її членами”.[40] Але в контексті нашої теми важливо те, що “нація визнається соціальним утворенням лише остільки, оскільки вона зв’язана з визначеним типом сучасної територіальної держави, з “нацією – державою”, і міркувати про нації і національності поза цим контекстом не має…ніякого змісту”.[41]

З’ясування парадигматики етнологічногічного знання має принципове значення у контексті конструювання адекватної нашим вітчизняним реаліям етнічної політики. Для нас важливо не просто констатувати, що “всі етнічні теорії і концепції можуть бути розділені, насамперед, по ознаці віднесення до конструктивізму або примордіалізму” і що “це членування є граничним і найбільш принциповим, оскільки мова фактично йде про те, чи існує “етнічна сутність”, а отже, предметна область в етнічній теорії”. Важливо це не тільки тому, що названі парадигми дозволяють точно позиціонувати і вчених, і концепції в теоретико-методологічних полях етнологічного знання, які вони пропонують. Важливо це насамперед тому, що всі етнологічні теорії і конструкції практичної політики, покликані, з погляду їхніх авторів, пом’якшити етнокультурну ситуацію тієї чи іншої держави, й оптимізувати її ж державний устрій (такі, що мають, на жаль, яскраво виражену етнічну складову) чи містять у собі солідаризацію з тією чи іншою парадигмою інтерпретації етнічного. При цьому одна парадигма – примордіалістська, яка спонукає до політизації етнічності, і відкриває етнічним антрепренерам безмежні можливості для етнополітичних спекуляцій і мобілізації етнічності в інтересах етнополітичних еліт. Друга парадигма – конструктивістська. Вона дає можливість обґрунтувати доцільність і необхідність деполітизації етнічності і деетнізації політики. Одна служить теоретичним виправданням збереження в поліетнічних державах моделі, за якої частина суб’єктів конструюються за етнічним принципом, проголошуються від імені “титульних” етнічних груп і фактично є інституціональною формою дискримінації представників “нетитульних” етнокультурних співтовариств. Друга інтерпретує модель, як форму територіальної демократії і дозволяє обґрунтувати проект уніфікації статусів, прав і повноважень усіх суб’єктів держави, забезпечення прав і свобод громадян країни поза залежністю від їх етнокультурної і мовної ідентичності і регіону проживання.

Дві розглянуті парадигми наукових досліджень в області етнополітології з всією очевидністю виходять за рамки академічних студій і служать концептуалізації тих чи інших політичних інтересів. Саме тому полеміка така гостра. На жаль, політична мобілізація етнічності останнього десятиліття привела до реанімації багатьох віджилих теоретичних догм з арсеналу “радянської теорії етносу”. Більш того, в етнополітологічній конфронтації догми ці трансформувалися в ідеологеми, а примордіалізм, як специфічна наукова традиція, припинив бути надбанням тільки вчених і все частіше освоюється вульгаризаторами науки. У ситуації ж гострих міжетнічних протистоянь, коли політична об’єктивація конструктивістських ідей могла б стати теоретичною підставою позитивних стратегій, конструктивізм, на жаль, залишається надбанням лише академічної науки.

Теоретико-методологічні основи дослідження.

Для більш повного та чіткого розуміння у методологічній основі даного дослідження, нижче ми наведемо визначення ключових для нашої роботи понять. Необхідність уточнення понятійного апарату викликана тим, що сучасні гуманітарні науки, у тому числі й політологія, часто, не ставлять твердих рамок для наукового визначення об’єкту, явища чи поняття. У контексті окремого дослідження такі рамки, безумовно, важливі і, передусім, у методологічному аспекті.

1. Нація – це полісемантичне поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот індустріальної епохи. Існує два основних підходи до розуміння нації: як політичної спільноти (політичні нації) громадян певної держави і як етнічної спільноти (етноісторичні нації) з єдиною мовою і самосвідомістю. Багатозначність поняття “нація” відбиває наявність безлічі концепцій феномена нації.[42]

2. Під політичною націю розуміється не просто населення країни і не просте співгромадянство, а спільнота, об’єднана мовою, спільними символами, спільною лояльністю до держави та її законів, спільними інтересами, спільними надіями на майбутнє тощо. [43]

3. Ключовим поняттям у даній роботі також буде поняття “поліетнічне суспільство”. Поліетнічне суспільство – це держава, на території якої проживає багато етносів, це держава, яка в однаковій мірі надає та захищає інтереси усіх народів, що проживають на території цієї держави.[44]

Ключовим дане поняття є саме тому, що найкращим та найефективнішим ґрунтом для створення та існування політичної нації є саме поліетнічна держава з громадянським суспільством. Тому дане поняття проходитиме “червоною ниткою” по всьому нашому дослідженню.

Отже, ключовими поняттями дослідження, за допомогою яких розглядатиметься структура та доля політичної нації є: саме поняття “нація”, “політична нація”, “поліетнічне суспільство” тощо.

У політології існує постійна проблема взаємодії двох рівнів знання: теоретичного та емпіричного. Предметом вивчення методології аналізу якраз і виступає ця взаємодія. Народження політологічного дослідження починається з відповіді на питання “що вивчати?” або “для чого і для досягнення якої мети вивчати?”

Існує багато підходів чи способів народження політологічного дослідження. Однак у ньому неприйнятні як надмірна жорстокість, так і довільність. Наведемо один із способів, який був зазначений у роботі українського дослідника Бурдяк В.І.. Даний спосіб допоможе у нашому дослідженні. Для цього використовується ланцюг питань: що вивчати? для чого і для досягнення якої мети вивчати? де і при яких обставинах вивчати? за допомогою яких засобів вивчати? мова тут іде про три складових елементи політологічного дослідження, які ми повинні виділити при аналізі нашої проблеми:

концептуальна схема дослідження (предмет і об’єкт, ціль, завдання, понятійний апарат дослідження);

методика збору емпіричних даних

методика обробки даних (форми представлення інформації, методи первинного аналізу, застосування загально логічних методів). [45]

В етнополітології як наукової теорії, що досліджує етнічні явища в їхньому діалектичному взаємозв’язку з політикою, склалися теоретичні підходи, що опираються на різні методологічні принципи.

Усі наявні теорії і концепції етнічності на Заході можуть бути зведені до трьох основних методологічних підходів: примордіалізм, інструменталізм (він ще відомий за назвою ситуаціонізм) і конструктивізм.

Потрібно звернути увагу насамперед на те, що в теоріях примордіалістського підходу виділяються два напрямки: соціобіологічний та еволюційно-історичний. Прихильники першого розглядають етнічність як об’єктивну визначальну (примордіальну, тобто споконвічну) характеристику людства. Цей феномен вони пояснюють за допомогою еволюційних ідей як явище, детерміноване генетичними і географічними факторами, трактуючи етнічність як “розширену родинну групу” чи як “розширену форму родинного добору і зв’язку”.[46]

Теоретики другого – еволюційно-історичного напрямку бачать етноси як соціальні, а не біологічні спільноти, які пов’язані із соціально-історичним контекстом. Це реальні групи з властивими їм визначальними рисами – мовою, культурою, ідентичністю.

До 60-70-х років XX сторіччя у світовій науці примордіалістській підхід, головним чином його другий напрямок, домінував, а в радянському суспільствознавстві був фактично єдиним до початку 90-х років.

Найбільш наукове обґрунтування у радянський час одержала теорія етносу. Основним досягненням радянської методології у вивченні людського суспільства, у тому числі етногенезу, був її історизм, тобто осмислення соціальних явищ у їхньому тривалому розвитку.

Вагоме місце в цих дослідженнях займають роботи П. Кушнера, зокрема, у його монографії “Етнічні території й етнічні кордони”,[47] акцентується увага на значенні територіальної взаємодії етнічних співтовариств для процесів їхнього формування і розвитку, а також визначалася роль національнї (етнічної) самосвідомості як етнічного визначника. Для розрізнення народів він пропонував звертати увагу на мову, а також форми життя, одягу, кулінарію й інші елементи матеріальної культури. На думку науковця, значно складніше використовувати для цієї мети відмінності в області соціального порядку і явища духовної культури.

У розробці теорії етносу ведуча роль належить Ю. Бромлею, що визначав етноси як сталі сукупності людей, що характеризуються визначеними власними етнічними властивостями (мовою, культурою, етнічною самосвідомістю, закріпленим у самоназві). Ці властивості формуються лише при відповідних умовах – територіальних, природних, соціально-економічних, державно-правових.[48]

Соціобіологічний напрямок примордіалістського підходу в російській суспільствознавчій літературі представлено концепцією, сформульованою Л. Гумільовим. Автор розглядав етнос як природний, біологічний феномен, джерелом розвитку якого є пасіонарний поштовх. Якщо у своїх ранніх роботах він трактував етнос як біологічну одиницю, то в 80-х роках XX сторіччя запропонував вважати визначальним у його формуванні і розвитку такі фактори, як ландшафт, клімат тощо. При зміні ландшафту, відзначав дослідник, етнос утрачає свою природу і зникає. [49]

Слід зазначити, що до примордіоналістського напрямку належать і такі відомі українські вчені, як: В. Наулко, А. Пономарьов і ін., що створили ґрунтовні роботи з актуальних проблем етнонаціонального розвитку українського суспільства.

У середині 70-х років XX сторіччя як реакція на неможливість примордіалізму обґрунтувати причини зростання національних рухів сучасного світу в західній науці виникає інша інтерпретація етносу, відповідно за яким він розглядається як інструмент, що використовується політиками в досягненні своїх інтересів. Такий підхід одержав назву інструменталізму чи ситуаціонізму.

Подібне розуміння етносу характерно, переважно, для політологічних досліджень міжетнічних відносин і сформувалося воно в основному в рамках політології і соціології. На відміну від примордіалістів творці інструменталістського підходу (Олзак, Нейгел, Дж. Бентлі й ін.) орієнтуються не на пошук об’єктивних основ етнічності (вони приймають існування етносу як факт), а на виявлення тих функцій, що виконують етнічні співтовариства. Ґрунтуючись на функціоналізмі і прагматизмі, прихильники інструменталізму вважають етнічність продуктом етнічних міфів, що створюються для досягнення визначеної вигоди й одержання влади. У цьому контексті етнічність розуміють як ідеологію, що формує еліта з метою мобілізації мас на боротьбу за владу.

Неабиякого поширення в сучасній науці набув третій – конструктивістський підхід – до розуміння етнічної спільності, що визначає нації, етноси як визначені інтелектуальні конструкції вчених, політиків, завдяки яким системі освіти, розгалуженій мережі засобів масової інформації, вдається передавати власні ідеї масам, активно впливати на них.

Етнічнічсть, згідно із конструктивістами, – процесс конструювання вигаданих співтовариств, що спирається на фундамент віри в те, що вони звяз’ані природними зв’язками, єдиним типом культури, ідеєю про загальне походження і загальне історичне минуле.[50]

Представником конструктивістського підходу в Росії є відомий учений В. Тішков, по переконанню якого “нація – це внутрішньогрупова дефініція, і вона не може стати чіткою науковою чи конституційною формою. Це ж стосується ще більш містичної категорії “етнос”.[51] Інший дослідник Д. Драгунський також вважає етнос фізично не існуючим, і розуміє це як довільний вибір особистістю референтної групи.[52]

Щодо конструктивістського підходу необхідно звернути увагу на те, що його прихильники, незважаючи на інтерпретацію етнонації як соціального інструменту, визнають її існування в реальності, що здатна впливати на поводження людей, мобілізувати їх на досягнення визначених цілей. У процесі залучення членів етнічної групи до колективних дій, спрямованих на вирішення політичних, соціально-економічних задач, ключова роль приділяється еліті, лідерам, що, маючи власні цілі, не завжди відстоюють інтереси народу.[53]

Кожний з розглянутих методологічних підходів щодо розуміння етнічності має як сильні позиції, так і слабкі. Однак усе більш очевидним стає те, що осмислити таку складну і різнобічну наукову проблему, як природа етнічного феномену, у рамках однієї методологічної моделі неможливо.

При цьому необхідно підкреслити, що переважна більшість українських дослідників у трактуванні природи етнічності віддає переваги примордіалістській парадигмі.

Детально розглянувши методологію нашого дослідження, варто зосередити увагу безпосередньо на методах, які використовувалися при аналізі поставленої перед нами теми.

Етнополітологія як наукова теорія базується на визначеній методиці, під якою варто розуміти арсенал наукових методів вивчення й аналізу функціонування відповідної сфери суспільства.

Сам метод як категорія в широкому розумінні слова означає спосіб пізнання, а “науковий метод” являє собою теоретично обґрунтований нормативний пізнавальний засіб.

У більш вузькому значенні поняття “метод науки” розглядається як сукупність підходів і принципів, правил і норм, інструментів і процедур, що забезпечують взаємодію суб’єкта (тобто вченого) з об’єктом, що пізнається для рішення дослідницьких цілей і задач.

Дослідники, що вивчають етнополітичні явища і процеси, активно використовують весь широкий арсенал методів з інших суспільних наук. Умовно методи етнополітології можна поділити на такі групи.

Загальнологічні: аналіз і синтез, індукція і дедукція, діагноз і прогноз, визначення і класифікація, порівняння й аналогія, абстрагування, моделювання, спостереження й експеримент, статистичний аналіз, логіко-математичні моделювання. Вони виступають універсальним інструментарієм осмислення етнополітичних явищ і процесів, суб’єктів і об’єктів етнополітики.

Теоретичні: системний, історичний, порівняльний (компаративістський), діалектичний, структурно-функціональний.

Емпіричні (біхевіористичні): безпосередній нагляд, контент-аналіз документів і інформаційних потоків, експеримент, анкетне опитування, інтерв’ю і т.п..

Розглянемо особливості використання деяких з цих методів, якими користувався дослідник для дослідження феномену політичної нації.

Серед об’єктивно-методологічних принципів дослідження найцікавішим для нас був системний підхід. Як відомо, цей метод одержав особливе поширення у другій половині ХХ сторіччя і зайняв одне з ведучих місць у науковому пізнанні. Передумовою його проникнення в науку став перехід до нового типу наукових задач. Насамперед, у цілому ряді галузей науки, у тому числі і гуманітарної, центральне місце належить проблемі організації і функціонування складних об’єктів. По-друге, сучасне наукове пізнання висунуло в центр вивчення такі системи, рамки, склад яких не завжди чітко просліджуються, і в результаті вимагають спеціальних досліджень у кожному окремому випадку.

Центральним поняттям системного підходу виступає визначений ідеальний об’єкт, що розглядається як складне цілісне утворення. Оскільки та сама система може досліджуватися під різними точками зору, системний підхід передбачає виділення, насамперед, визначеного системоутворюючого параметру, що визначає пошук сукупності елементів, мережа зв’язків і відносин між ними – її структуру. Зважаючи на те, що система завжди знаходиться у визначеному середовищі, системний підхід може фіксувати її зв’язки і відносини з оточенням. Тому другою вимогою цього підходу стає необхідність врахування того фактору, при якому будь-яка система є підсистемою іншої, більшої системи, і навпаки – виділяти в ній менші підсистеми (елементи), що в іншому дослідницькому контексті самі розглядаються як системи.[54]

Застосування системного підходу дає можливість розглянути процес формування етнополітичної доктрини в Україні як цілісної організованої системи заходів держави, спрямованих на забезпечення рівноправних відносин і тісної взаємодії представників різних етносів, підтримка атмосфери толерантності, довіри і поваги у взаєминах між ними.[55]

З позиції методологічних принципів системного підходу етнополітика виступає як структурний механізм, що включає в себе політику держави відносно: 1) нації; 2) політичної нації; 3) української та інших націй; 4) національних меншин, що є складниками українського суспільства.

За допомогою системного підходу дослідження пріоритетів і основних параметрів етнополітичного процесу в Україні виходять за межі політичної сфери і розкривають можливість розглянути цей процес у більш широкому контексті з активним використанням матеріалів інших наук – історії, правознавства, філософії, соціології.

Ключова роль в осмисленні етнополітичній сфери суспільства належить історичному підходу, що передбачає вивчення етнополітичних явищ у їхньому послідовно-тимчасовому розвитку, а також виявлення взаємозв’язку минулого, сьогодення і майбутнього. Цей підхід набув поширення і застосування у західній і вітчизняній етнополітологічній науці. Він є одним з найвідоміших і “найстарших” в етнополітології. Як принцип підходу до дійсності, що змінюється у часі і розвивається, він був висунутий і розроблявся у філософських системах Ф. Вольтера, Ж. Ж. Руссо, Д. Дідро, І. Фіхте, Г. Гегеля, К. Сен-Симона, А. Герцена й ін.

Саме на цьому підході створена примордіалістська концепція етнічності, а також теорія етносу. Визначаючи роль історичного методу в етнографії, Ю. Бромлей писав, що метод необхідний “не тільки для розгляду змін, що відбуваються з окремими компонентами її об’єкта, а і для з’ясування генези і розвитку етносу в цілому. З цим дослідницьким аспектом зв’язано один з найважливіших напрямків етнографічної науки – етнічна історія; у межах даного напрямку вивчення окремих компонентів етносу в остаточному варіанті підлягало з’ясуванню його динаміки як цілісної системи. Головна задача розробки проблем етнічної історії – дослідження усіх видів етнічних процесів, у тому числі етносоціальних”.[56]

Історичний підхід до аналізу етнічних та етнополітичних процесів передбачає врахування двох аспектів: розгляд цих процесів протягом всієї історії людства й окремих його етносів; вивчення їх на конкретно-історичному етапі власного розвитку.

У сучасних умовах, коли особливої актуалізації набули проблеми осмислення етнічного контексту в людській культурі і колективній психології, національного будівництва, причин етнонаціоналізму, взаємозв’язку етногенезу і державного будівництва, значення історичного підходу як методологічного методу значно зросло.

Необхідність застосування даного підходу у вивченні концептуальних основ формування етнополітики особливо в Україні. Мається на увазі насамперед тим, що у власній історії України, криється великий історичний досвід (позитивний і негативний), що неможливо обійти не тільки з теоретичної точки зору, а і з практичної сторони.

Також важливо звернути увагу на те, що вивчення цього досвіду здобуває надзвичайну важливість у контексті його зіставлення з міжнародним досвідом рішення етнополітичних проблем, придбаним насамперед західним світом.

У межах такого зіставлення відкривається можливість найширшого осмислення ступеня взаємопроникнення і взаємозв’язку вітчизняного історичного досвіду з досвідом, придбаним світовим співтовариством.

За допомогою історичного підходу етнополітика в Україні розглядається як у ретроспективі, так і в різні конкретно-історичні періоди існування українського суспільства, а також прослідковується еволюційний шлях становлення поліетнічного складу населення, виникнення і розвиток на території держави української нації як титульної, національних меншин.Цей підхід дає можливість знайти проблеми й основні пріоритети в етнополітичному процесі на різних історичних етапах, простежити внутрішні тенденції і системні зв’язки між етнокомпонентами українського суспільства в нових історичних умовах.[57]

Застосування історичного методу сприяє осмисленню процесу становлення полікультурного українського соціуму; специфіку культурної взаємодії на різних історичних етапах між українцями як титульним етносом та іноетнічним населенням; факторів збереження етнічними групами в умовах глобальної універсалізації і стандартизації самобутньої матриці етнокультурного розвитку; проблем державної етнонаціональної політики і політико-правових колізій в області етнокультурних відносин і шляхів їхнього подолання.[58]

Провідне місце в етнополітологічних дослідженнях належить порівняльному (компаративістському) методу. Він є надзвичайно важливим, адже він насамперед дозволяє звільнитися від етноцентризму – світоглядного принципу, його представники, вважають етнос, до якого вони відносяться таким, що має визначені переваги перед усіма (чи багатьма) іншими етносами. Завдяки цьому методу є можливість максимально використовувати багатомірність етнополітологічного досвіду з метою перебування оптимальних моделей для порівняння з реальним станом українського поліетнічного суспільства.

У компаративістиці є безліч підходів у залежності від об’єкту дослідження – системний, політико-культурний, структурно-функціональний. В центрі уваги дослідника, як правило, знаходяться структури, процеси, функції різних політичних систем і режимів у різних національно-культурних та історичних умовах, їх специфічні особливості, відмінності і точки переплетіння.[59] Для того, щоб зрозуміти істинну сутність, у нашому випадку, етноісторичної нації та політичної, необхідно вивчати передумови становлення різних націй, порівнювати, співставляти.

В Україні порівняльний метод здобуває усе більшої популярності у рамках становлення вітчизняної школи порівняльної політології. На сучасному етапі цю школу найбільше повно репрезентирують наукові студії, відкриті українським ученим Ф. Рудичем і іншими дослідниками на базі Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України.

Застосування у дослідженні етноплітики у зазначеному ракурсі порівняльного методу забезпечує по-перше, можливість здійснити компаративний аналіз відповідності законодавства України в етнополітичній сфері міжнародно-правовим нормам, по-друге, розробка пропозицій щодо шляхів гармонізації вітчизняного правового поля з міжнародним механізмом захисту прав національних меншин і прискореного процесу входження України в єдиний міжнародний правовий простір; по-третє, перебування загального й особливого в конституційно-правовому статусі етнічних груп як в Україні, так і в інших європейських державах; по-четверте, осмислення власного шляху етнополітичного розвитку на основі збереження традиційних цінностей і вибору найбільш прийнятних для нинішнього етапу елементів, що творить у державі, що існують у сучасному світі структур, систем, підходів у вирішенні етнонаціональних проблем.[60]

Вагоме значення в осмисленні етнополітичних процесів належить діалектичному методу, що дає можливість визначити внутрішні розбіжності етнополітики як джерела її саморозвитку і рушійної сили етнополітичнх змін в українському поліетнічному соціумі.

Власне, даний підхід дозволяє здійснити аналіз етнічного, національного процесів етапу побудови Української держави в їхній діалектичній єдності і взаємозумовленості, знайти основні тенденції, пріоритети в етнополітиці, розглянути їх у динамічному розвитку, органічному зв’язку із соціально-економічною, політичною, духовно-культурною й іншою сферами.

Одним із ключових понять у даній роботі виступає “поліетнічне суспільство”.

Поліетнічне суспільство є нестабільною системою з високою чутливістю стосовно флуктуацій. Його розвиток не є поступовим, воно має альтернативи. У такій системі ускладнюються методи управління, що набувають новий характер, нове мислення і нову методологію.

Методологічна специфіка синергетичного аналізу поліетнічного суспільства полягає у тому, що він розкриває механізм розвитку, вказуючи на наявність у суспільстві шляхів його розвитку, а також показує, що розвиток носить незворотній характер. Звідси випливає неспроможність постановки питання відновлення та відтвореня минулого. Методологія вивчення суспільства, зокрема поліетнічного, не зводиться лише до синергетичної парадигми. Очевидно, що даний метод ефективно “працює”, якщо доповнюється діалектичним, інформаційним і принципом системності. [61]

РОЗДІЛ ІІ

Етноісторична та політична нація: теоретичні засади співставлення та диференціювання.

У першому розділі мова йшла про дослідження політичних націй. Розкривалася суть різних концепцій та теорій нації. Як бачимо вище, різні дослідники, які займалися даною проблематикою, трактують саме поняття “нація” у різних аспектах. Деяки вчені вважають надають націям етнічний характер, вважають її соціобіологічним утворенням. Інші ж науковці намагаються відстоюва протилежну точку зору, а саме – надають націям більш політичного арвлення, наполягають на важливості домінування у сучасному світі політичних націй. Суперечки та дискусії на тему політичної нації зараз особливо набувають широкого розповсюдження.

У цьому розділі ми не будемо відстоювати ту чи іншу теорію, спробуємо просто порівняти їх між собою, надати фактичну інформацію щодо плюсів і мінусів кожної з них.

Етноси, нації є соціальними, тобто колективними утвореннями. Вони, як продукт соціального солідаризму на ґрунті чи то спільного походження і культурних ознак, чи то спільного політичного і економічного інтересу, суттєво впливають, а то й примусово спрямовують поведінку своїх членів. Жодне суспільство, у тому числі й громадянське, не може сформуватися поза національними традиціями, цінностями, нормами. Майбутньому обличчю посткомуністичних суспільств також неминуче буде притаманна національна своєрідність. Будь-яка спроба прогнозувати їх розвиток буде невдячною справою без з’ясування тенденцій, які виникають у етносоціальній сфері. Той чи інший вектор подальшого національного розвитку слугуватиме симптомом того, які економічні й політичні відносини утверджуватимуться у тій чи іншій країні, якого роду ідеологія стане преферентною в очах її народів. Відтак національні дослідження на посткомуністичному просторі стають важливою складовою комплексного вивчення суспільств, які виходять із соціалістичного стану.

Напрям етнонаціонального розвитку центрально-східноєвропейських країн ще довго буде одним з індикаторів розвитку їх суспільств у цілому. Для країн з абсолютним переважанням у складі населення титульних етносів (Польща, Чехія, Угорщина, Болгарія) цей індикатор виявлятиметься в еволюції вже сформованої національної ідентичності. Значно складніше вирішуватиметься питання етносоціального розвитку багатоетнічних і багатокультурних країн. Їх “титульні нації”, навіть визнаючи, що вони не єдиний етнічний компонент у складі населення, тим не менш не відмовляються від переконання, що саме їхня ідентичність стала легітимною підставою для національного самовизначення і створення незалежної держави. Навіть якщо цю ідею підтримали інші етнічні сегменти.

З іншого боку, якщо питома вага “нетитульних” етнічних груп досить вагома, то ідентифікація нації з “титульним етносом” ставиться під сумнів. У такому випадку постає питання про сутність національного самовизначення – чи воно було самовизначенням вже існуючої “титульної нації” у формі створення незалежної держави, чи це було самовизначення поліетнічного і полікультурного населення як нової нації з новою ідентичністю. Інше актуальне питання: до якого типу має бути віднесена нація, що постала чи постає у тій чи іншій посткомуністичній країні?

Типологізація націй – одне з найбільш дискусійних питань націології. Здебільш полеміка точиться навколо питання про природу націй – те, з чого вона виростає або навколо чого формується, і має, власне, визначати тип нації.[62]

Вітчизняна наука оперує типологізацією, за якою визначення нації грунтується на психологічній (“нація – це душа, духовний принцип”), культурологічній (“союз осіб, які однаково розмовляють”, “культурний союз”), етнологічній (спільність походження, самосвідомості та інших етнічних ознак), історико-економічній (спільність території, мови, економічного життя і традицій) та етатистській (спільні територія та уряд) теоріях.[63]

На нашу думку, таку типологізацію можна значно спростити. По-перше, єдність психологічних і культурних рис можна вважати різновидом етнічної єдності, якщо згадати, що етноідентифікуючими ознаками є, крім всього іншого, спільність психічного та психологічного складу і культури певної соціальної спільноти. Навіть історико-економічна теорія, що визріла в утробі марксизму і в якій вкарбовано притаманний марксизмові пріоритет економіки над культурою, однаково використовує спільність економічного життя не більше, як доважок до суто етнічних ознак – спільності мови, території, психічного складу, культури. Тобто, крім етатистської концепції нації, всі інші, на нашу думку, є, по суті, концепціями етнологічними, такими, що пов’язують націю з певною етнічністю.

Виходячи з цього, напрошується поділ націй на ті, що виникли на ґрунті етнічної єдності, і на ті, що утворилися поза нею. Позаетнічним чинником утворення нації традиційно вважається держава – політичне утворення, що спонукає до поділу націй на два типи – етнічні та політичні. Близьку до цього типологізацію пропонують, зокрема, Я. Крейчі та В. Велімські: вони поділяють нації на політичні (ті, що мають державу, але не мають спільності мови), етнічні (ті, що мають власну мову, але не мають держави чи федерального статусу) і повномасштабні (такі, що водночас є і мовною спільнотою, і мають власну державу).[64]

Проте в цій типологізації викликає сумнів розмежування націй на “повномасштабні” та “етнічні”: адже в обох випадках йдеться про моноетнічну їх основу. Крім того, наявність у “повномасштабної” нації своєї моноетнічної держави, тобто політичної основи, робить її не менш “політичною”, ніж багатомовне населення у складі однієї держави. Непереконливим є і виокремлення “етнічної” нації на підставі того, що вона не має власної держави чи федерального статусу. Адже в цьому випадку йдеться про звичайний етнос і його ототожнення з нацією. Однак історія знає випадки, коли бездержавний етнос ставав нацією, пов’язаною з його політизацією, яка проявлялася у вигляді політичного руху за національно-державне самовизначення (поляки, українці у складі Російської імперії, греки у складі Оттоманської імперії). Будь-яка нація, на наше переконання, є феноменом іманентно політичним. Відповідно – типологізація націй, які усі є, по суті, політичними, мусить здійснюватися шляхом поділу їх за етнокультурним принципом. Відтак серед націй фактично можна виділити два типи – моноетнічні і поліетнічні. Такій типологізації не суперечать і ті випадки, коли етнічна та культурна ідентичність всередині нації не співпадають.

Нація як соціополітичний феномен залишається єдиною у реалізації своїх цілей і в тих випадках, коли різні частини одного етносу, який становить її основу, орієнтується на різні мовні і культурні зразки, і в тих випадках, коли багатомовність і багатокультурність нації зумовлена множинністю етнічних суб’єктів, з яких вона утворюється (приміром, жителі північноамериканських штатів, які повстали проти британського панування). Крім того, найефективніший націоінтегруючий чинник – держава, як правило, прагне впровадити єдину мову серед різних сегментів поліетнічної нації (приміром, британської).

Недостатня наукова операбельність вітчизняної типологізації націй проявляє себе, зокрема, у співставленні її з націологічними поглядами В. Липинського. Цей український політичний мислитель першої чверті ХХ століття вважається автором концепції “територіальної нації”, категоріальну основу якої становлять “Територія” або, у ще ширшому сенсі, “Земля”. Саме так серцевину націологічних поглядів В. Липинського розкриває Д. Чижевський – його інтерпретація викладена в окремій статті у “Малій енциклопедії етнодержавознавства”.[65] Тип “територіальної” нації, введення якого приписане В. Липинському, стоїть осібно від уже загаданого типологічного ряду націй, поданого у тій же Енциклопедії.

Чим пояснити, що “територіальна” концепція нації В. Липинського проігнорована укладачами згаданого типологічного ряду? Якщо звичайною неуважністю, то в такому випадку необхідно виправити цю несправедливість і визнати “територіальну” націю окремим типом нації і поставити його у загальний типологічний ряд, яким звикла послуговуватися вітчизняна націологія.

Однак, перш ніж братися за виправлення цієї “несправедливості”, варто ще раз переглянути націологічні погляди В. Липинського. Справді, категорія “Землі” має сакральне значення у його поглядах на сутність феномена нації: “Нація для нас, – писав він у “Вступному слові” до “Листів до братів-хліборобів”, – це всі мешканці даної Землі і всі громадяни даної Держави, а не “пролетаріят” і не мова, віра, плем’я”.[66]

Водночас застосування категорій “Територія”, “Земля” відразу порушує питання про принципи їх просторового окреслення в реальному житті. Територія нації може окреслюватися або географічними (природничий принцип), або етнографічними (етнологічний принцип), або державними (етатистський, тобто політичний принцип) межами. Сам В. Липинський виразно стояв на етатистському, політичному принципі. У тому ж “Вступному слові” він недвозначно проголошує своє національне кредо: “Дух цієї книги: державництво і патріотизм”. У нього “поняття Нації ототожнюється з поняттям держави”. Розділення понять “нація” і “держава” було для В. Липинського “протиприродним”.[67]

Слід нагадати, що “Вступне слово” В. Липинський адресував тим, до кого він стояв у непримиренній опозиції, – соціалістам, які ігнорували націю взагалі, і тим націоналістам, які зводили національний зміст до суто етнічного. Тому “територіальна” концепція нації, висунута В. Липинським, інколи оцінюється оптимальною формою консолідації різнорідних соціальних складників. У цьому сенсі хрестоматійними стали слова В. Липинського: “Щоб могла повстати Україна… всі місцеві сили, що хочуть своєї держави, мусять відділитися од сил, п.іддержуючих держави метропольні… Це значить, що в українськім державницькім таборі мусять об’єднатися кращі і активніші частини всіх місцевих класів і всіх місцевих “націй”…”.[68]

Втім, “Вступне слово” писалося явно після завершення всієї книги. Під час же роботи над нею В. Липинський еволюціонував у своїх поглядах на якісні ознаки населення, що має стати основою нації.

У другій частині праці В. Липинський поки що віддає перевагу етнологічному розумінню соціального субстрату, якому належить стати нацією: “Ми маємо надзвичайно здібну, сильну, здорову народню масу з окремою мовою, окремою своєрідною культурою, масу, що компактно живе на точно означеній території. Маємо отже основні етатичні елементи нації, які в теорії завжди можуть служити підставою для бажання перетворити їх в елементи динамічні: для сформування з нашої несвідомої етнографічної маси свідомої та зорганізованої державної нації”.[69]

Культурна спільність в очах В. Липинського є обов’язковою передумовою націотворення: “Без культури нема нації, без традиції нема культури. Без об’єднуючої спільної традиції і спільної культури не може істнувати група людей, біля якої має об’єднатися і зорганізуватися нація”.[70] Саме із спільної традиції і культури сукупно з спільним інтересом, вважав він, має випливати “політична лінія суспільної групи, що зорганізовується в націю”.[71]

Етнологічні уподобання переважали у націологічних поглядах В. Липинського і в третій частині “Листів”, де він зазначає, що “…нація єсть формацією не тільки взагалі історії, а історичного наростання і розвитку серед певного етнічно-відмінного колективу іменно конструктивних, а не деструктивних політичних вартостей”.[72] І далі: “Доки такий людський колектив фізично існує і доки він на підставі оцієї вродженої йому зовнішньої подібності, на яку складається звичайно розмовна мова, спільна територія, зближений фізичний тип, характер і т. д., розвиває в собі свої власні індивідуальні об’єднуючі і організуючі політичні вартості – доти існує, живе і розвивається нація”.[73]

Однак вже у цій, третій частині спостерігається зрушення у поглядах В. Липинського від етнологічного до громадянського розуміння нації. Пов’язуючи початок нації з початком власної окремої державної організації певної маси, яка живе на певній території, він зауважує, що приналежність до нації, яка народжується у цій спільній боротьбі, має визначатися критеріями спорідненості не по крові, а по території, по землі.[74]

У наступному, четвертому розділі “Листів” В. Липинський остаточно пристає на громадянське розуміння нації, поєднуючи громадянство з такими національними ознаками, як територія, держава, закон.[75] Тобто не саме спільне проживання на якійсь території робить людей нацією, а бажання мати на ній свою окрему державу: “З цієї свідомості і цього хотіння родиться патріотизм: любов до своєї землі, до своєї Батьківщини і до всіх, без виїмку, її мешканців. Патріотизм – свідомість своєї території, а не сама територія – лежить в основі буття і могутності держав”.[76]

Оскільки громадянство є атрибутом існуючої держави, то напрошується висновок, що націотворенню обов’язково має передувати державотворення, тобто обидва процеси розділенні в часі. Націологічна концепція В. Липинського передбачає взаємозв’язок цих понять, що грунтується на синхронному їх розвиткові. З одного боку, нація в його уяві – це продукт складних взаємостосунків держави і громадянства. Водночас “нація – це реалізація хотіння до буття нацією”. Виведена В. Липинським взаємозалежність між нацією і громадянством передбачає, що умовою появи нації не обов’язково може бути вже створена держава, а хоча б прагнення до неї, те, що сам він називав “національними аспіраціями”: “Якщо національні аспірації репрезентовані на даній території тільки такими громадянськими силами, які не в стані завоювати собі на своїй території політичну владу і створити на ній власну державу, або не здатні оцими своїми аспіраціями до такого завоювання іншій, політично дужчій, місцевій силі допомогти, то така нація перебуває в стадії недорозвиненій, в стадії виключно ідеологічній, яку треба називати народністю, а не нацією”.[77]

Для нас цей вислів важливий наголосом на тому, що ознакою наявності нації обов’язково має бути політизований стан населення певної території. Причому політизація мусить мати своїм втіленням не просто ідеологізацію , а реальну політичну дію, яка в ідеалі має завершитися державотворенням.

В. Липинський, до речі, не позбувся повністю етнологічного підходу до визначення нації. Зокрема, він бідкався на “неусталеність раси” населення України і це вважав однією з причин її бездержавного стану: “Споконвічний брак расової єдності серед тієї людської громади, що живе на українській землі, сполучений з невиховуванням її в напрямі розвитку єдності політичної, спричинився до того, що основною прикметою українських людей є повний брак патріотизму і зненависть до своїх власних земляків”.[78] Але й долати цю хибу (хай вона і була “вітряком”, породженим реліктами етнологічних уявлень) В. Липинський пропонував не расовою нівеляцією населення, а визнанням національної приналежності за всіма громадянами незалежно від їхніх расових ознак.

“Територіальна” концепція нації В. Липинського по суті своїй є концепцією “етатистською”. Причому серед ознак нації він виділяв не тільки наявність держави, а й політичні дії для її здобуття. Збиральною ознакою нації, на наш погляд, можна визначити політизацію населення на грунті спільних суспільно значимих цілей, серед яких найважливішою є здобуття державного статусу.

Еволюція націологічних поглядів В. Липинського видається одним із аргументів на користь типологізації націй, у якій виділяються лише два типи – моно- і поліетнічна нації. У визначенні державотворчого субстрату він йшов від етнографічної маси до поліетнічного населення. Тобто такі ознаки нації, запропоновані ним, як національні аспірації, політична боротьба за державність, територіально-державне громадянство вчений застосував і до того, й до іншого субстратів. Те, що може бути розцінене як взаємозаперечення у націологічних поглядах В. Липинського, насправді відбиває врахування ним історичних реалій, коли одні й ті самі націоформуючі ознаки можуть бути притаманні й етнічно гомогенному, й етнічно гетерогенному населенню.

Націю полікультурного типу становлять сучасні етнічні українці, чия ідентичність не збігається з якоюсь однією мовно-культурною орієнтацією. Однак полікультурність української етнічної нації, як і поліетнічність населення України загалом, не заперечують того, що національне самовизначення українців 1991 року було самовизначенням насамперед титульної нації. Участь інших етнічних сегментів полягала тоді у виявленні солідарності з нею.[79] З іншого боку, ця обставина не може бути аргументом для консервування суто етнічного розуміння української нації, особливо в очах неукраїнських етнічних груп, які у більшості підтримали прагнення українського етносу, тобто стали разом з ним на шлях спільної політизації та етатизації.

Становлення єдиної нації на основі багатьох етнічних компонентів не має якогось одного зразка. В різних випадках вирішальну роль відігравало багато чинників, але завжди поліетнічні і полікультурні нації відрізнялися, з одного боку, збереженням у їх компонентів окремої етногрупової ідентичності, а з іншого – виникненням ідентичності, спільної для їх усіх. Феномен подвійної ідентичності став постійним супутником усіх багатоетнічних націй, історична витривалість яких визначалася якістю формули такої подвійної ідентичності, її збалансованістю і компромісністю.[80]

Пошук такої формули для українських громадян утруднений складними історичними обставинами, етнорегіональною різницею, протилежними ідеологічними, конфесійними уподобаннями різних груп населення, зовнішніми чинниками тощо, дія яких робить перспективу формування української поліетнічної нації поки що досить невизначеною. Певною мірою прояснити стан формування загальнонаціональної ідентичності в Україні можна, придивившись до ситуації у тих сферах суспільного життя, де зосереджено головні проблеми міжгрупових взаємин.[81]

Насамперед необхідно придивитися до стану ідентичності української етнічної нації. Очевидно, що ця ідентичність переживає кризу і тим самим мусить полегшувати виникнення ідентичності української полікультурної нації. Втім, будь-яка криза має своєю альтернативою одужання і зміцнення суб’єкта, який кризу переживає. Криза ідентичності української етнонації – вияв загальної суспільної кризи. Подолання її залежатиме від інтеграції різних етнокультурних компонентів у єдиний самоусвідомлений соціум. Великою мірою успіх цієї інтеграції залежатиме від запобігання етнічним та конфесійним конфліктам. А це, у свою чергу, потребує повного знання про причини і чинники, що можуть спровокувати конфлікт такого роду.

Споріднена проблема — забезпечення стабільного політичного розвитку в країні, створення і підтримання умов національної інтеграції, зокрема такої неодмінної умови, як державний суверенітет. Хоча міжетнічні конфлікти – справа внутрішньодержавна, але це не означає, що на її вирішення не можуть впливати зовнішні чинники. Досвід розв’язання кримськотатарської проблеми, яка суттєво перешкоджає інтеграції кримського соціуму, а відтак і всього українського соціуму, доводить позитивний вплив, що його здатні справляти міжнародні організації на узгодження спірних питань, які можуть виникати між етногрупами. Ідентичність полікультурної нації визначається спільною національною свідомістю, компонентами якої є спільна історична пам’ять, а також сукупність уявлень про своє історичне призначення, про свою стратегічну мету і перспективні завдання, тобто так звана національна ідея.[82]

Зрозуміло, що проблеми такого роду потребують тривалих комплексних досліджень силами великих наукових колективів. Всебічне вивчення аспектів процесу національної інтеграції в Україні з позицій різних наукових дисциплін ще тривалий час залишатиметься однією з найактуальніших проблем українського суспільствознавства.

Проаналізувавши теоретичне бачення націй, як політичних так і етнічних в полікультурних суспільствах, різними дослідниками, хотілось би звернути увагу і на засади формування світових політичних націй. Про сучасний стан як української, так і світових політичних націй буде іти мова у третьому розділі. Зараз же маємо на меті дати коротку характеристику початків становлення всесвітніх великих націй, політичних націй.

Особливу увагу при розгляді даного питання заслуговують дві найпотужніші та найвизначніші нації світової історії, а саме – Еллінська та Римська політичні нації.

Греки (елліни) – один з найдавніших етносів у світі, спадкоємність та неперервність у розвитку якого спостерігається принаймні протягом останніх 4-4,5 тисяч років. Саме греки дали класичний приклад етнічного підходу до формування політичної нації. Такий підхід набуває особливого значення і в тому контексті, що він органічно був поєднаний із засадами демократії – цього величного принципу громадського співжиття давніх греків і, наразі, сучасного людства.

Зародком громадянського життя в античному світі був старогрецький поліс. Старогрецький поліс був єдністю міста, громадянської общини і держави. Але неодмінно треба зауважити, що всі ці елементи становлять не тільки єдність, але й мають відносну самостійність і принципово відмінні функції в обріях полісної структури. Більше того, функції полісу як міста і як держави постають другорядними, підпорядкованими серцевині його внутрішнього змісту—громадянській общині, або цивільній громаді. Про це свідчить історична практика та суспільна думка тієї доби.[83]

Для старожитньої ментальності поліс уявлявся перед усе як певний гурт, або належним чином організована спільнота людей. Саме таку думку підтверджує Фукидід коли пише, що “поліс—це люди, а не мури і не порожні кораблі”. Суголосне твердження про те, що поліс є передусім колективом громадян зустрічаємо у Аристотеля. У розвиток цією тези він тільки уточнює: “Поліс є спільнота вільних людей”.[84]

Разом з тим, антична суспільно-політична думка ніколи не відокремлювала поліс як колектив від матеріальних умов його існування, а розглядала його саме як єдність громадянської спільності з матеріальними умовами, що забезпечували її функціонування. Тому, мабуть, визнання полісу як одного з типів громади, як цивільної громади, є цілком слушним. Але, в такому разі, перш за все постає питання про те чим цивільна громада, чи громадянська община принципово відрізняється від іншого типу громад (родової, сусідської, територіальної і таке інше).

Саме грецька держава почала запроваджувати найперші риси та, визначальні на майбутнє, особливості демократії, демократичного режиму. Традиції первісної демократії справили значний вплив на античну демократію. Яскравим прикладом античної демократії була Афінська республіка, яка являла собою:

колективістську форму демократії, оскільки індивід легко ідентифікував себе з полісом і відчував себе вільним в якості органічної частки єдиного цілого. В суспільстві не існувало чіткого поділу на суспільну і приватну сферу. Держава була гомогенна (однорідна в класовому, етнічному, релігійному відношеннях);

обмежену демократію, бо до політичної діяльності допускалися лише вільні громадяни-чоловіки; раби, жінки не розглядалися як суб'єкти політики;

в афінському полісі панувала пряма демократія, головним інститутом влади якої були Народні збори;

до певної міри афінську демократію можна назвати соціальною, оскільки створювалися сприятливі умови для забезпечення участі громадян в управлінні державою, тобто за рахунок використання праці рабів громадяни мали вільний час, незаможні отримували підтримку з державної казни платню за відвідування громадських заходів. [85]

Взагалі, слово демократія – дуже давнє грецьке слово. Йому понад дві з половиною тисячі років. Та все одно, кращого способу управляти державою, якщо вірити такому знавцю, як Уїнстон Черчілль, люди не придумали. Слово демократія — народилося зі сполучення двох слів: “демос” і “кратейя”. “Демос” — “народ”, “громадяни” (“епідемія” — загальне захворювання), а “кратія” — Влада”, “сила”. Разом — влада громадян поліса. Що трохи різниться від народовладдя, як ми цей термін нині розуміємо. Кожне маленьке місто в Давній Греції складалося з багатьох (поллой) громадян, звідси його назва: “поліс”. Місто-держава. Середній розмір такої держави — кілька тисяч громадян. Тому “демос” — це не просто народ узагалі, а громадяни — люди, які мають право голосу. У полісі всі громадяни зобов’язані були брати участь у політиці — управлінні полісом. Як це в них виходило? По-перше громадян було небагато і вони могли всі разом зібратися, по-друге, на них працювали варвари — не греки. Раби вивільняли їм час для політики, полеміки та риторики. Однак за такої всенародної (всегромадянської) участі антична демократія давала збої. До речі, сам Платон був не в захваті від такого державного устрою. Про це ж свідчить і давньогрецьке поняття “народний вождь”, буквально: “демагог”. Уявити, щоб у наш час усі державні питання прямо вирішувалися на загальній сходці громадян — дуже складно. Хіба що за допомогою референдумів, але й тут думка населення більше залежить від уміло поставлених запитань. [86]

Якщо звернутись до грецької традиції то помітимо, що вона виводила поняття громадянина з поняття полісу, громади. Згідно з нею, як ціле завжди мусить передувати частині, так поліс передує родині і кожному окремому індивідові. Тому Аристотель схиляється до функціонального визначення, підкреслюючи, що громадянами можна і необхідно вважати тих, хто бере участь у суді і народних зборах. Вияснити хто ж може брати участь у цих громадянських інституціях, допоможе розкриття суті відносин власності.

Відомо, що економічним підгрунтям будь-якої територіальної общини є земельна власність. Специфічною рисою цивільної громади є те, що земельна власність фігурує тут у бінарній формі: колективній і приватній. Цей феномен античної власності чудово усвідомлювався вже у ті часи. Питання про співвідношення власності полісу і власності громадянина не один раз торкався Платон, бо це завжди для нього слугувало прикладом відповідності первинної цілісності світової душі, світового розуму та єдиного добра з співпричетним і обумовленим нею реальною множинністю речей, що є разом з тим так само і єдністю. В своєму утопічному творі він просто підкреслює: “Хай здійсненим буде розподіл землі таким чином, щоб кожний, котрий отримав свою долю, вважав її загальною власністю всієї держави”.[87] Ментальність людини античного світу було притаманне відчуття зверхності і первинності полісу, її звичаєва свідомість завжди виходила з визнання беззастережного пріоритету права громади на сукупність землі та майна, як розподілених, так і не розподілених між громадянами.

Таким чином, маємо усі підстави вважати, що давньогрецький поліс за своєю глибинною сутністю не збігався ані міською общиною, бо далеко не усі мешканці міста мали громадянські права, ані з державою, бо політична організація полісу поєднувала у державну цілісність повноправних еллінів, напівправних метеків і безправних рабів. Поліс був, перш за все, громадянською общиною, або цивільною громадою – громадою земельних власників у межах і обріях полісної власності. Поліс як колектив громадян завжди виступав як верховний власник землі і як гарант земельної власності окремих громадян.[88]

Можемо констатувати, що поліс був першою в історії людства громадянського общиною. Проіснувавши декілька сторіч в якості універсальної форми суспільного життя античного світу полісна структура знайшла своє відображення в повсякденній і теоретичній свідомості не тільки своєї доби, а й усієї подальшої європейської історії. Можна погодитись з тезою В. Вітюка, що “не є тотожним зміст, який вкладається в поняття громадянського суспільства античними мислителями і сучасними політологами”, але викликає категоричне заперечення його твердження ніби “античній думці був в принципі невластивим поділ соціуму на державу і громадянське суспільство”.[89]

Антична духовна культура полісної доби спромоглася витворити такі образи і ідеї громадянського спектру, котрі були покладені в основу системи категорій загальноєвропейської традиції соціального мислення.

Це перш за все громадянська ідея. Ідея усвідомлення античним індивідом себе частиною, монадою, персоніфікацією громадянської спільноти. Понад те, усвідомлення доконечності використання своїх прав і виконання обов’язків, почуття громадської відповідальності, причетності до суспільного життя стали питомими рисами ментальності елліна і римлянина. Звичайно, що в перебігу століть ідея громадянства модифіковувалась, наповнювалась новими аспектами змісту, але ці моменти, мабуть, не варто перебільшувати. Навіть відверто негативні, з сучасної точки зору, риси античної форми цієї ідеї постійно відтворюються в історичному процесі і сприймаються сучасниками зовсім по іншому. Так, наприклад, сама проблема громадянства. Відомо, що поліс як громадянська громада не збігався з полісом як державою. До громадянської общини належали тільки вільні землевласники, але проблема громадянства зовсім не була тільки етнічним забобоном, чи площиною класової боротьби. Питома вага громадянського суспільства в межах держави завжди була, перш за все, мірою соціальної і політичної стабільності, мірою його здатності до самозбереження. Порушення рівноваги між власністю і громадянством було одним з важливіших симптомів кризи полісу.

Друга духовна вартість античного суспільства – ідея свободи. Зараз багато дискутують наскільки сучасне тлумачення свободи відрізняється від античного. Дискусія триває не перше століття. Так ще на початку XIX ст. Бенжамен Констан намагався підкреслити, що антична свобода полягала тільки у “колективному, але прямому здійсненні декількох функцій верховної влади, взятої у цілому: обговорення питань війни і миру, заключення угод з чужоземцями, голосування законів, винесення вироків, перевірки видатків і актів магістратів, їх оприлюднення.[90]

Але одночасно з yсім цим, що стародавні називали свободою, вони допускали повне підкорення індивіда авторитету співтовариства як сумісне з колективної формою свободи”. [91]

Точка зору, що в античному суспільстві не мала місця свобода приватного життя, що індивід тут ще не підіймається до рівня особистості, що становлення справжньої людини noв’язане тільки з добою Відродження, є віддавна дуже поширеною в літературі. “Особиста незалежність не поширюється ані на думки, ані на заняття, ані тим більше на релігію... люди античності не мали йодного розуміння про індивідуальні права... в стародавньому світі індивід, майже суверенний у громадських справах, залишається рабом в суспільному житті”.[92]

Безумовно, усі ці аргументи мають певний сенс. Найбільш поширеним розумінням свобода в античному суспільстві було розуміння її як свободи від тиранії. Але політична свобода поєднувалась з певною духовною свободою, невід’ємно від будь-якої демократії. Достатньо згадати софістів і Сократа, стоїків – такому розмаїттю морально-релігійних пошуків може позаздрити сучасність. Взагалі, такого роду оцінка стану свободи в полісному світі, протиставлення “негативного” колективного та “позитивного”' індивідуального, “ми” та “я”, народилася в ейфорії ренесансного світобачення і доби раннього лібералізму. Подальший перебіг подій в історії доводить, по-перше, що індивідуальна свобода або вільна індивідуальність стає можливою лише на підґрунті певної економічної структури – приватної власності. Історично першою формою такої власності стала антична індивідуально-суспільна земельна власність. Саме тому античне суспільство належить трактувати як ранню, ще далеко не досконалу, фазу розвитку громадянського суспільства, фазу усвідомлення і формулювання громадянської ідеї та ідеї свободи. По-друге, та сама історія засвідчує відсутність лінійного поступу від колективній до індивідуальних вартостей, тут скоріше проглядаються концентровані кола; крім того, індивідуальне не є альтернативним колективному, бо перше є умовою та засобом розвитку другого, і навпаки.[93]

Нарешті необхідно зазначити, що антична цивільна громада як така вимагала певних, відповідних власному змістові, політичних форм. Такими політичними формами стали грецька демократія і римська республіка. Республікансько-демократичні політичні системи, що були можливими і складалися лише на підґрунті саме цивільних громад, в свою чергу, виявилися необхідними умовами стабільного функціонування громадянського суспільства

Однією із найхарактерніших рис античного суспільства можна вважати політико-правовою підставою формування громадянського суспільства, тобто такого суспільства, у якому всі громадяни (без винятку) є рівними перед законом – з одного боку, а також рівними перед законом є громадяни і держава – з іншого. Свого часу К. Маркс писав про те, що в Греції держава є дійсно приватною справою громадян, дійсним змістом їхньої діяльності: “Тут політична держава як така є дійсно єдиним змістом життя і волі громадян”.[94] Іншими словами, громадяни і є держава, а держава - і є громадяни. Як зазначав відомий антикознавець Ю. Д. Колпінський, “для давнього елліна активна участь у громадському житті міста, здійснення громадянських прав і обов’язків було властивою йому природною формою діяльності. Саме вона відрізняла його від раба, робила його членом суспільства і, отже, людиною”.[95]

Так, давні греки своїм громадянством дуже важили і надзвичайно рідко надавали його грекам з інших полісів; при цьому рабам досягти цього було практично неможливо.

Отже, грецька політична нація дала приклад наддержавного об’єднання, чинником якого виступило етнічне походження і культура етносу. Греки, розв’язуючи свої проблеми в кожному з полісів, водночас не забували про свою єдність та цивілізаційну осібність. Цей гентильний принцип вони поклали в основу розбудови власної Ойкумени.

Другою за важливістю та наченням є римська політична нація. Початки римської державності сягають кінця II - початку І тис. до н. е., коли Апеннінський півострів являв собою поліетнічну територію, заселену численними автохтонними та прийшлими етносами.

Чи не найчисленнішим автохтонним етносом на півострові були італіки, тобто племена латино-фалісської (Лація і нижня Етрурія) та осксько-умберської (Сабінія, Самнія, Луканія, Бруттія) груп. Крім них, добре знаними були пелазги та піцени (Центральна Італія), а також іллірійці, котрі наприкінці II тис. до н. е. прибули з Балкан; в числі останніх було кілька племен з карпатського регіону – япіги, певкети, венети та ін. Досить поширеними починаючи з VIII ст. до н. е. були грецькі колонії, особливо в Південній Італії та на Сицилії. До них слід додати ще кельтів, які прийшли в Італію з півночі не пізніше першої половини І тис. до н. е.; в Римі їх згодом називали галлами. Завершують етнічну мапу давньої Італії ще два народи – фінікійці та етруски, з яких останнім судилось відіграти значну роль в подальшій історії Риму. Осердям цього світу була країна латинів – Лація, якій в майбутньому судилося стати об’єднавчим центром для величезної імперії.

Традиційною датою заснування Рима вважається 753 р. до н. е. У VII-VI ст. до н. е., водночас із царською епохою в Римі, спостерігається розквіт етруських міст-держав, які лежали північніше Лації, на правобережжі Тибру (нинішня Тоскана). Історики припускають, що саме латинські міста першими створили федерацію, а саме - Латинську федерацію - першу проторимську державу, своєрідний союз міст. Цілком можливо, що це відбулося за прикладом союзів грецьких міст. Аналогічні процеси відбуваються в Самнії, Кампанії, Умбрії, Піцені та ін. Все це – етнічні протодержавні утворення. [96]

Центром майбутньої поліетнічної держави став Лацій, в якому жили латини, і його ядро – Рим, місто на лівому березі Тибру у нижній його течії. Саме латинів римські історики згодом поіменували аборигенами (від ab origine - походження) - вихідним етнічним началом держави. Але водночас у ранньому Римі були значні прошарки сабінів та лігуро-сикулів, які мали, однак, підпорядковане становище щодо латинів. Про непрості взаємини цих етносів нагадує знаменитий міф про викрадення латинами під проводом Ромула сабінянок, що, очевидно, відображає зрілу стадію розвитку екзогамних давньоримських родів. Зрештою, латини і сабіняни злились в одне ціле, в нову етнополітичну єдність.[97]

Саме архаїчна родоплемінна спільнота і поклала початок римському народові (populus). Його основу складали 100, а пізніше, після об’єднання із сабінянами, - 200 родів (gens). Рід, у свою чергу, складався з батьківських сімей (familia) на чолі з батьком – главою сім’ї (pater familia); родові належало право на землю та ведення війни. Члени всіх родів були патриціями. Отці сімей-фамілій складали раду старійшин роду – сенат.

Консолідація родів покликала до життя такі соціально-етнічні групи, як триби і курії. Триб (“племен”) у царському (ранньому) Римі було три – Тіції, Рамни і Луцери: перші репрезентували сабінів, другі – латинів, треті – етрусків. З триб набирали кінноту, яка стала в Римі найвищим станом – “вершники”. Курій, або “союзів мужів”, було 30, і вони формувалися з чоловіків римських родів. Курії мали право наділяти землею роди, формувати військо, збирати народні збори, утримувати святині, влаштовувати урочисті учти.

Таким чином, рання римська нація-народ мала переважно триетнічне походження і склалася на основі латинів, сабінів і етрусків. Оскільки представники кожного з трьох етносів не піддавалися дискримінації в набутті соціально-політичного статусу, є підстави вважати раннє римське суспільство зародком справжньої політичної нації, яка формувалася на поліетнічній основі.[98]

Про це свідчать й інші факти. Так, Ромул, перший цар Риму (753-717 pp. до н. е.), латинянин, завойованих сабі-нян переселяв до Риму, розподіляючи їх по куріях, а латинів, навзаєм, селив на землях сабінян; те саме мало місце і в його війнах проти етрусків та альбанців. А після наглої смерті Ромула царем було обрано Нуму Помпілія, сабінянина.[99] Так етнічне начало в суспільстві почало поступатися її громадянським та особистісним ознакам, що і є рисою політичної нації.

Однак зростанню етнічної політичної нації в кількісному відношенні поклала край економіка. З усіх переселених у Рим до триб та курій включили лише частину – через обмеженість земельних наділів, а інші поселенці стали простим наповненням міста – плебсом, плебеями (від plere – наповнювати). Отже, політична нація фактично стала формуватись на економічній основі - латиняни з різних родів посіли різне місце у суспільстві залежно від маєтності. Не випадково в усі часи члени римських триб і курій, тобто “верхи” суспільства, називали себе “римським народом квірітів”. Це можна назвати політичною нацією у вузькому розумінні слова, або суспільно-політичною елітою римської політичної нації.

Різницю між цими частинами населення – народом (poplus) і плебсом спробував подолати Луцій Тарквіній. Син батька-грека та матері-етруски, він сам зазнав чимало поневірянь через походження. Тому, обраний царем, Тарквіній збільшив число родів до 300, зарахувавши до патриціїв (особливо до “молодших родів”), тобто до політичного народу, представників плебсу, переважно етруського походження. Логічним завершенням ініціатив Тарквінія стала громадянська реформа Сервія Туллія (579-535 pp. до н. е.): запровадження цензового принципу поділу суспільства. Майновий ценз ліг в основу градації громадян: І розряд - власники понад 100 тис. ассів, II – 75 тис., III - 50 тис., IV - 25 тис., V - 1,1 тис. І останній розряд вільних громадян склали “пролетарі”, тобто люди, які володіли лише власним потомством (proles). До цього слід додати, що Сервій Туллій здійснив також адміністративно-територіальну реформу: поділив римські володіння на триби – територіальні округи, загальною кількістю 20.[100]

Таким чином було завершено трансформацію держави латинян у наднаціональне утворення, а населення країни – в політичну націю. Громадянство як її смислове осердя при цьому спиралось на дві підстави: гентильну, тобто приналежність до populus за походженням, і майнову, або становість за мірою власності.[101] Це можна вважати головними рисами римської політичної нації: громадянство, походження, достаток, територіальність. Навіть плебс, маючи обмежені можливості доступу до органів управління та розподілу майна, зокрема земельних наділів, став частиною політичної нації через створення публічних органів влади, пов’язаних з центуріатними зібраннями, на яких вирішувались питання війни і миру, чому сприяла і майнова (а не за походженням) диференціація суспільства.

Римська політична нація виявилася стійким утворенням. Її не змогла зламати навіть потужна етрускізація Риму, яка настала при Тарквініях (Луції та Гордому). В римське життя активно входила етруська архітектура та агрокультура, мистецтво і обрядовість тощо. Однак сформована нація вже мала настільки ефективні механізми самоорганізації та саморозвитку, що цьому етнічному виливу не вдалося потіснити ні мову та писемність (латинь), ні віру, ні звичаєвий лад Риму. Політична нація асимілювала нові етнічні впливи.

Зрештою, щодо Риму необхідно згадати також такі важливі обставини. По вигнанні у 510 р. до н. е. Тарквінія Гордого управління було оголошено загальнонародною справою (rex publica). Так виникла республіканська форма правління, де сувереном влади було все громадянське суспільство, тобто патриції і плебеї. Республіка наділила деякими функціями громадянина навіть рабів, які могли виступати свідками, знаходити притулок у “розрядних” громадян у випадку їх переслідування, виконувати деякі обрядові функції в сакральних урочистостях. Саме Римська республіка породила такий феномен народовладдя, як збори плебеїв по трибах, які, на додаток до гентильних сенатів, приймали рішення, обов’язкові для всіх. З 339 р. до н. е. рішення плебісцитів були проголошені обов’язковими для всіх римлян.[102] Так політична нація долала релікти етнократичного правління і ставала основою римської цивілізації в цілому.

Отже, бачимо, що питання нації з давніх давен цікавить дослідників різних епох, різних держав. Так, говорячи про етноісторичну націю, був зроблений акцент на погляди українського мислителя В. Липинського. Досить цікавою та корисною виявилася праця дослідника “Листи до братів-хліборобів”. Тут спостерігається еволюція поглядів на поняття “нація”, дослідник розкриває суть самого поняття “нації”, дивиться на це поняття з різних точок зору. На початку другого розділу за мету ставилося завдання розкрити суть етноісторичної нації. Але, проаналізувавши погдяли В.Липинського, можемо зробити висновок, що націю він розглядав не тільки як етноісторичний феномен, але й вкладав у це поняття деколи політичний характер, розглядає націотворення нерозривно із державотворенням. Це підтверджує, що дослідники, які розглядають націю як етноісторичну, біологічну спільноту, так чи інакше звертаються до соціального чи політологічного контексту.

Щодо історичних політичних націй, то в політичній історії їх було не багато. Найяскравішими були приклади грецької та римської політичних націй. Не дивлячись на їхні часові рамки, це політичні нації, які втілювали в собі майже усі риси ідеальної політичної нації, а саме – громадянське суспільство, верховенство закону, повага прав людини; участь громадян у політичному процесі (безпосередня участь – ознака прямої демократії), спільна мета (громадяни були об’єднані однією політичною метою).

Розділ ІІІ. Сучасна практика формування світових політичних націй

Як згадувалося у попередніх розділах, політичні нації можуть формуватися в державах з різним політичним устроєм. До таких держав найперше слід віднести республіки, причому як цілком демократичні, тобто з громадянськими правами для всіх членів суспільства, так і з певними обмеженнями демократії, наприклад республіки аристократичні або феодальні. До таких держав належать також і різноманітні перехідні чи демократично-конформовані устрої політичної організації на кшталт конституційної монархії. Серед останніх, до речі, рівень розвитку політичної нації може бути настільки зрілим, що цілком сумірний з класичними демократичними варіантами. Зрозуміло, що при цьому функції власне монарха трансформуються з диктаторських до суто представницьких, символічно-репрезентаційних.

Отже, держава і демократія – ось два наріжні камені, з якими певна людська спільнота може постати як політична нація. При цьому нація творить державу для себе, а держава гарантує норми і необхідність демократії всім членам суспільства.

Безперечною підставою для повноцінного судження щодо самого феномену політичної нації, сучасних особливостей їх формування, українського контексту цього процесу є історико-політичний аналіз проблеми. При всій повноті і докладності її розгляду, можна зробити висновок лише про складність, багатовимірність та неоднозначність досліджуваного предмета, що істотно залежить від обраних різними авторами критеріїв дефініції політичної нації. Тому, ґрунтуючись на вищеназваних засадничих критеріях політичної нації, а саме – державності і демократії, розглянемо показові зразки класичних політичних націй минулого, звертаючи особливу увагу на їхні витоки, механізми їх формування та сутнісні риси.

Дана магістерська робота базується на понятті “політичної нації”. У першому розділі даного наукового дослідження ми розкрили суть поняття “нація”, звернули увагу на його політичне забарвлення. Відштовхуючись від теоретичних доробок вітчизняних та зарубіжних дослідників, у другому розділі дослідник проаналізував історичні передумови формування політичних націй. Зокрема, були наведені приклади двох найпотужніших і найважливіших націй для подальших політичних досліджень. А саме, були представлені еллінська та римська політичні нації. Була проаналізована також еволюція української нації, української політичної нації, що допоможе нам у розгляді другого підпункту третього розділу.

Отож, у багатьох державах політична нація вже існує. Вона утворюється здебільшого в поліетнічних державах, де вже досягнута ефективна взаємодія різних культур, однакове бачення майбутнього різними етнонаціональними групами, обрані спільні лідери і всіх об’єднує відчуття спільноти.

Це сильно нагадує спільну національну приналежність, все частіше починають говорити про новий тип національності, хоча й під різними назвами: політичною, патріотичною, громадянською (виходячи з приналежності до громадянства), поліетнічною тощо. Коли мова йде про політичну націю, насамперед мається на увазі, політика демократичного характеру.

Як відомо, термін “політична нація” вперше почали використовувати французи у часи Великої Французької Революції, коли в державі відбувався перехід від монархії до республіки (1789). Центром подібної спільноти стає індивід, а членом – будь-яка людина, яка присягається у повазі та прихильності “Декларації прав Людини”, свободі, ідеї братерства, не дивлячись на етнічне походження, релігійну приналежність тощо.

Політична нація є результатом інтенсивної інтеграції. Деякі дослідники твердять, що це нація, яка має характер американського типу. Така ж нація повинна утворитися і в нашому українському суспільстві, в наслідок інтеграційних процесів. Хоча, звичайно, треба звернути нашу увагу на те, що немає в світі зразкової моделі формування політичної нації. В багатьох країнах, як вже зазначалося, політична нація вже існує, тобто – принцип етнічного поділу у суспільстві замінив принцип громадянства. Але шлях, який та чи інша країна обрала для досягнення даної мети – у кожної різний. Ми спробуємо дослідити деякі з них.

На сьогодні найпотужнішою і наймогутнішою політичною нацією є, як твердять більшість дослідників, американці. Дехто, за звичкою говорить, що в американців немає національності. Це справедливо в тому змісті, що американці досить роздроблені етнічно і расово, а також багато в чому відрізняються своїми коренями. Хоча, якщо розглядати націю як передбачуване братерство, що поєднує всіх жителів Землі, якщо в цього братерства загальні святі міфи і воно міцно зберігає єдність, якщо в нього чітка структура і лідери, то американці – така ж нація, як і будь-яка інша.

Американці мають глибоке почуття єдності, спільноти, що властиво нації, ідеї свободи, волі, рівноправності і братерства для них святі міфи, так само, як і людські права індивіда. Хоча самим святим міфом, що назавжди поєднує їх, є міф економічного процвітання. Американці захищають свою країну, що означає близькість їм почуттів і ідей патріотизму і батьківщини.

Ще один непоганий приклад політичної нації – фіни. По суті, Фінляндія – держава двох етнічних націй: фінських шведів та фіннів. У кожної з них рівні політичні права, обидві у рівній мірі зберегли свої власні культурні особливості. У той же час обом націям властиве відчуття спільної приналежності (звичайно ж фінської ідентичності).[103]

Якщо придивитися уважніше до інших держав, то можна з упевненістю сказати, що і в Естонії ще до Другої Світової Війни мало місце існування політичної нації. Завдяки закону про Культурну автономію, у німців та євреєв, що проживають там, з’явились культурні товариства, система освіти. До культурної автономії наблизились і росіяни.

В Єстонії, як і у Фінляндії, представників інших народів не намагалися “естнізувати”, вони могли лишатися самими собою. У той же час представники усіх різних культур відчували міцний зв’язок та ототожнювали себе із Естнонєю, вони були її патріотами.

Сьогодні прийнята програма інтеграції в Естонії, як пише естонський дослідник Райво Юурак, по суті не представляє щось істотно нове, не є відродженням тієї попередньою культурною автономією. Правда, сьогоднішня ситуація значно відрізняється від довоєнної. Тоді в Естонії проживала незначна кількість іноземців. І було досить легко запропонувати усім культурну автоомію, тим самим естонці були відомі світу як народ, що всеціло поважає інтереси та звичаї інших народів.[104] В той же час, треба сказати, що жодна з цих груп малих народів не впливала суттєво на культуру та політику естонців. Сьогодні ж, наприклад, потенціал російської культтури в Естонії досить високий, що може значно вплинути на майбутній розвиток естонської політичної культури.

Але ж, як зазначають деякі дослідники, поява політичної нації по суті означає американізацію. Якщо говорити про поліетнічне суспільство, треба мати на увазі американізовану багатонаціональність. Якщо ж говорити про політичну націю як таку, треба мати на увазі американський варіант. Сьогоднішня американізація – нова надія, страх та проблема для всього світу.

Автор відомої теорії “зіткнення цивілізацій” С. Хантінгтон писав, що в історії США є два підходи до визначення нації. Перший – базується на понятті “спільність культури”.[105] Оскільки територія Північної Америки заселялася переважно представниками англосаксонських, протестантських етносів, то дане підґрунтя національної спільності змінюється відповідно до зміни культурного, етнічного і расового обличчя нації. Сам Хантінгтон пропонує замість “культурного” – “політичне” визначення американської спільноти як суспільства, заснованого громадянами, що сповідують певні політичні ідеали та дотримуються певних переконань.[106] Треба зауважити, що більшість американських етнополітології схиляються до останньої теорії.

Спроби визначити суть американського суспільства часто починаються з цитати із шедевра 19-го століття – праці Алексіса де Токвіля “Демократія в Америці”. Відомо, що книга, написана про країну, що вважається постійно мінливою, безжалісно сучасною і начисто позбавленою почуття традиції, була написана більше 150 років тому, але дотепер залишається точною й актуальною. Дивним є також те, що дослідження Токвіля про народ переважно сільський, протестантський й англо-саксонський (і поневолених афро-американцях) застосовано по відношенню міської, індустріальної і мультикультурної країни, де сьогодні проживають сотні мільйонів людей.[107]

Якщо спостереження, зроблені в першій половині ХІХ-го століття, усе ще застосовні до Сполучених Штатів початку ХХІ-го століття, розумно припустити, що існують міцні сутнісні характеристики американського суспільства. Але для того щоб їх зрозуміти, треба відрізняти американське уявлення про націю від уявлень традиційних суспільств, що визначають себе, беручи за основу узи віри, етносу й історичної пам’яті. Щоб говорити про американську самосвідомість, необхідно переосмислити, що саме об’єднує суспільство у політичну націю і складає національну культуру.

Саме поняття “американець”, за визначенням громадянина, прийнятого в Сполучених Штатах, не припускає родового зв’язку із соціальною спільністю чи з її переважними етнічними, культурами чи релігійними традиціями. Американці, як окремі люди, можуть брати участь у різних культурах, але поєднує їхній один з одним щось зовсім інше. В основі їхньої національної самосвідомості, їхнього відчуття себе американцями, лежить міцний суспільний договір відчуття єдності. Саме ці “американські відчуття” є рушійною силою американського політичного процесу.

Приналежність до національної спільності вимагає тільки рішення стати американцем – політичного рішення, що містить у собі і моральний аспект. Всі американці, у тому числі народжені в країні, вважаються американцями за вибором, а не просто за історичною спадщиною. Бажання “вибору” – може бути і є головною опорою і цінністю американського суспільства. Воно зв’язано з активним режимом свободи і припускає не тільки відсутність політичних чи економічних обмежень, але і можливість вибирати із широкого спектру можливостей.

Як говорилося вище, американська політична нація завжди вважалася класичним прикладом політичної нації. Головним критерієм цьому може служити той факт, що у Сполучених Штатах Америки жоден етнос не може “нав’язати” всім іншим свій спосіб буття. Причиною цьому є, як зазначає український дослідник Крисаченко В.С., те, що в Америці немає титульного етносу, який би міг взяти на себе головну роль.[108] Всі інші нації є “етнічні”.

Представники північноамериканської нації, сформованої з емігрантів різного етнічного і расового походження, являють собою єдину націю лише тому, що мають багато спільних рис і характеризуються особливим способом буття. Хоча це зовсім не означає, що у етнічних груп, які входять в націю (серед них – українці, росіяни, євреї тощо), зовсім відсутня етнічна ідентифікація. Етнічний фактор виступає тут просто як певний генетичний код спільного походження, мови, території.[109]

Сучасне американське суспільство має три джерела: європейські переселенці (які почали заселяти Американський Континент ще з кінця XV ст.), місцеве індіанське населення і примусово завезених чорних людей. Вже у 1790 р. населення, що проживало на території Британської Америки мало такі показники: англійці і валлійці – 67,5 %, ірландці – 9,4 %, шотландці – 8%, німці – 7,9 %, данці – 3,3 %, французи – 2,4 %, інші – 1,5 %.[110] Саме вихідці з Європи і розпочали створення в Америці політичної нації, але, насамперед, для себе.

Отже, європейські колоністи почали будувати на Північноамериканському континенті нову політичну націю із себе самих для себе самих, поставивши поза законом місцеву людність і завезених з Африканського континенту для рабської праці чорних людей. В основу поділу американського населення став економічно-расовий принцип.

Започаткування американської політичної нації фактично відбулося на борту корабля “May Flower” (“Травнева квітка”). У травні 1621 ротцями-пілігримами була підписана Угода про утворення “громадянського суспільства”. Так, саме про “громадянське суспільство” йшлося у роздумах і домовленостях між собою діяльних європейців, які рушили на свою нову батьківщину.[111]

В Угоді про утворення “громадянського суспільства” її творці зазначали, що вони “урочисто і обопільно перед лицем Бога і один перед одним домовляються і об’єднуються в громадянське суспільство”. Вони домовились про створення справедливих законів, актів, домовленостей та інших нормативних документів, які були б найзручнішими для загального блага колонії, а на себе брали зобов’язання підкорятися ухваленим рішенням і виконувати їх.[112] Це, на нашу думку, є точкою відліку, після якої починається становлення політичної нації та політичного суспільства американців.

Подальша історія Сполучених Штатів Америки добре відома і не потребує детального опрацювання у нашому науковому дослідженні. Хотілося б також звернемо увагу на Декларацію Незалежності, яка і проголосила базові принципи життєдіяльності та політичного розвитку американської нації.

Декларація незалежності була підписана Т. Джефферсоном, за участю Б.Франкліна, Дж. Адамса. Вона відображає логіку та аргументацію природних та не відчужених прав людини. Серед останніх Т. Джефферсон виділив наступні істини: кожна людина від народження має право на життя, свободу та прагненню до щастя, суверенітет народу над державою, тобто наділення суспільством уряду певною владою для забезпечення його (суспільства) повноцінного життя (право народовладдя) тощо.[113] Декларація була підписана 13 штатами (цікавим є також факт, що крім загальноприйнятих принципів, кожний штат виносив у свою конституцію характерні для свого штату особливості).

Своєрідним підсумком політико-правової діяльності часів здобуття незалежності стала Конституція 1787 р., якою США керуються й донині. Саме в ній було ухвалено союзний, а не конфедеративний лад держави, конгрес розділено на дві палати, посилено функції президентської влади, запроваджено майновий ценз для виборців тощо. Ця Конституція окреслювала, здебільшого, особливості політичного устрою США, політичні права і обов’язки її громадян, особливості міжнародної діяльності держави. Тому природним доповненням до неї став “Білль про права”, ухвалений у 1789 р. і введений в дію 1791 р. У десяти його статтях визначалися принципи організації американського суспільства, демократичні за своєю суттю. Йшлося, насамперед, про гарантії особистої свободи громадян, їх захист перед державою та іншими членами суспільства.[114]

Отже, бачимо, що все вище написане підтверджує тезу про існування та ефективне функціонування політичної нації у Сполучених Штатах Америки. Насамперед, йдеться про політичну основу суспільства, де кожний громадянин цього суспільства нічим не відрізняється від іншого, насамперед, це не проявляється в ущемленні тих чи інших прав. У кожного члена суспільства є певні права, які не розмежовуються в залежності від етнічного походження людини.

Шлях формування американської політичної нації є репрезентативним щодо цілої множини націотворчих процесів Нового часу в умовах експансії європейців на колоніальні землі та формуванням на них цілісного суспільства з поліетнічної людності. І в основі всього цього лежала ініціатива і підприємливість, бажання індивіда утвердитися у суспільстві вільних і діяльних людей.[115]

Американське суспільство розвивалося від початку європейської колонізації Нового світу як спільність поселенців різних національностей і конфесій. Об’єднувана тотожними економічними та політичними інтересами, вона почала набувати національних ознак задовго до того, як в інших регіонах визріли передумови для формування політичних націй. Американська нація заявила про своє існування першою фразою Декларації про незалежність від 4 липня 1776 року. Фразою, яка починалася словами: “Ми, народ Сполучених Штатів”. Наявність демократичної конституції створили у Північній Америці найсприятливіші умови для формування громадянського суспільства і політичної нації.

Однин із російських науковців, що досліджує феномен американської нації, Анатолій Уткін, наполягає на тому, що Сполучені Штати – “універсальна нація”, заснована на цінностях, близьких усьому людству, на принципах, зрозумілих усім народам.[116] Багато хто iз “засновників” саме так дивилися на створювану ними країну: Америка – це світовий авангард, що випробував соціальні і матеріальні схеми, щоб потім передати їх менш щасливій частини людства. В Америці зібралися найбільш енергійні представники всіх держав планети, вона відстоює загальнолюдські цінності.[117] Не погодитися з даними твердженнями, звичайно, важко.

Американська нація – це таке собі співтовариство людей з дуже своєрідними загальними ідентифікаційними підставами, власне кажучи, мінімальними; це нація, чий тендітний загальний базис – коротка Декларація незалежності, Конституція і загальна законодавча база. І більше фактично нічого. Як писав у свій час один із найкращих дослідників Америки – де Токвіль: “В Америці усі народилися рівними, і тому її жителям не потрібно боротися за це”.[118] А це, у свою чергу і є однією із найголовніших засад політичної нації та громадянського суспільстві – рівність усіх перед державою та законом.

Це був приклад американської політичної нації. ще одним цікавим прикладом для вчення світового досвіду формування політичних націй, є канадська політична нація.

Про канадську політичну націю пишуть вже давно. Багато різних точок зору мають місце в наукових дискусіях стосовно даної тематики.

Унікальність Канади полягає не тільки в колосальних розмірах і розмаїтості її ресурсів і території взагалі і “на душу населення”, не тільки в наявності величезного освоюваного північного “прикордоння”, розтягнутості і навіть розірваності на окремі регіони її реально заселеного простору, не тільки у федералізмі державного устрою, регіоналізмі політичної культури і етнолінгвістичному дуалізмі (“Французька” і “Англійська” Канада) – паралелі цим явищам можна знайти в ряді країн сучасного світу. Найбільш яскрава і специфічна риса канадського суспільства – це його етнокультурна мозаїка, виражена в тому, що жодна етнічна група канадців не складає більшості населення країни в цілому. Канада – це країна меншин, пов’язаних загальнонаціональною ідеєю, ентнокультурних груп, більшість членів кожної з якої вважає себе канадцями й одночасно з гордістю підкреслює свою приналежність до даної етнічної групи, не виявляючи свідомого прагнення до асиміляції з якою-небудь іншою групою. Ця думка підтверджується багатьма дослідженнями – опитуваннями представників етнічних груп, проведеними автором у 1995-1998 роках у різних містах і селищах провінцій Квебек, Онтаріо, Саскачеван, Манитоба і Нью-Брансуік (близько 300 респондентів).[119]

Сьогодні у населенні Канади можна виділити більш 100 виразних етнічних груп (періодичні видання в країні виходять на 60 мовах), причому лише 2,8% жителів Канади в ході останнього повного перепису населення (1991 р.; про не цілком порівнянні результати проміжного перепису 1996 р. ми розповімо далі) визначили свою етнічність як просто “канадці”. Серед решти, що усвідомили свою специфічну етнічність 97,2% канадців,

3,9% віднесли себе до корінних народів Канади (індіанцям і інуітам-ескімосам);

23,5% вказали на своє “чисто-французьке” походження;

29,4% - на “чисто-британське” походження (англійське, шотландське, ірландське чи валійське);

4,1% - на змішане британське і французьке;

2,2% - на британське і/чи французьке, змішане з представниками інших етнічних груп;

26,9% визначили себе як представники “інших” етнічних груп.[120]

Саме це останнє угруповання, частка якого в населенні Канади стабілізувалися і навіть має тенденцію до деякого росту, виявляючи визначену опірність до асиміляції, визначає видиму “мозаїчність” канадського суспільства. До неї примикає і частина змішаної в етнічному відношенні групи, багато представників якої з гордістю зберігають і навіть культивують етнокультурні корені хоча б і “частини” своїх предків. Наприклад, уродженець російсько-англійської родини звичайно виявляє особливу цікавість до російської культури і вважає себе скоріше “російським канадцем”. “Канадскість” і навіть “англоканадскость” такої людини природна і не піддається сумніву, а кревний зв’язок із ще однією великою культурою надає йому можливість додаткового духовного збагачення.[121]

Характерно, що стосовно представників небританської і нефранцузький етнічних груп у Канаді прийнятий термін “етнічне визначення + канадці”. Тобто замість звичних з погляду російської мови і сприйняття термінів “канадські українці” (“українці, що живуть у Канаді”), “канадські китайці” і т.д., прийняте (полiткорректно) говорити “українські канадці”, “китайські канадці” і т.д., що здається трохи нелогічним, але відбиває їхнє сприйняття навколишнім суспільством, як і самосприйняття: це канадці такого-то походження. Але насамперед – це канадці.[122]

Над етнічна, – чи, якщо завгодно, суперетнічна – національна ідея Канади заслуговує великої уваги інших багатонаціональних держав, і в першу чергу – настільки схожої на неї Росії, а точніше – того євразійського співтовариства народів, що органічно склалося на більшій частині території колишнього СРСР, і настільки раптово розпалося внаслідок кризи лише однієї з її ідей, що поєднували, (і не встигнувши усвідомити того, що є й інші – недарма тепер пошуки “російської ідеї” розглядаються як загальнонаціональна задача). Тим більше цікаво розглянути особливості знайденого в Канаді алгоритму “єдності через різноманіття”.[123]

Вперше у світі проголошена Канадою в 1971 році, політика багатокультурності була юридично закріплена прийнятим федеральним парламентом у 1988 році “канадським Актом про багато культурність”, що дотепер не має міжнародних паралелей.

Існує в науці думка, що Канада – це країна, яка заснована на парадоксі. Як зазначає д-р Хеди Фрай, державний секретар з питань багато культурності: “Цей парадокс полягає у єдності саме через різномаїття багатьох народів”. Канада розглядається багатьма як “прототип перших багатокультурних націй світу.” Розцінюючи канадську політику заохочення багатокультурності, (це проявляється, насампред, у фінансовій підтримці багатомовної “етнічної преси”, у відкритті шкіл для етнічних меншин, для відкритого доступу до культурних організацій, тощо). Зразковою та безпрецедентною формулою будівництва багатокультурності та етнічної толерантності в Канаді, визнала і світова комісія ЮНЕСКО по культурі і розвитку, у 1997 р.; а також підтримала канадський підхід як “модель для інших країн”.[124]

Отже, коротко охарактеризувавши політичну націю в Канаді, можемо зробити висновок, що Канада активно працює і робить величезні кроки у будівництві політичної нації. Яка, можемо твердити, вже сформувалася, з чим деякі дослідники, не погоджуються. Так, деякі з них вважають, що канадська нація перебуває тільки на завершальному етапі свого формування; більшість канадських політологів сходяться на думці, що лише повноцінна канадська ідентичність, яка буде домінувати у всіх провінціях Канади, вирішить значну частину міжетнічних та між провінційних суперечок і автоматично зніме питання канадської єдності з порядку денного політичного життя канадців.[125]

Не можна категорично не погоджуватися з даним твердженням. Але величезний внесок у будівництво політичної нації канадцями все ж таки зроблений, чого заперечувати не можна. Головна заслуга канадців полягає саме в дотриманні того принципу, про який ми говорили вище – а саме – принцип громадянства.

Уся Канада забарвлена різними кольорами – різними етносами. Кожне місто вражає своєю строкатістю. Так, на приклад, Торонто – найважливіший центр англоканадської культури. Стрімкий економічний розвиток приваблює іммігрантів з усього світу. Тут представлені абсолютно усі численні етнокультурні групи канадців і знаходяться їхній ведучі культурні центри: досить сказати, що в місті видаються 112 періодичних видань на мовах 40 етнічних “меншин”.[126] Теж саме можна сказати і про Монреаль.[127]

Уся ця велика кількість багатоетнічних міст, з багатьма етнічними меншинами та спільнотами, які мають усі можливості для вільного існування та самодостатнього життя свідчить лише про правильну національну політику Канади; про правильні кроки, до яких вдається політична еліта Канадського Парламенту для ефективного будівництва політичної нації.

Усе це відповідає головним цілям канадської національної політики розвитку багатокультурності заради досягнення національної єдності та культурного взаємозбагачення канадців. Отже, дані цілі полягають у наступному:

- підтримка етнокультурних груп;

- допомога в подоланні ними бар’єрів на шляху їхньої участі в житті всієї Канади;

- допомога у вивченні ними офіційних мов країни;

- заохочення культурних обмінів між групами в інтересах досягнення загальнонаціональної єдності.

Лише, при досягненні усіх вище поставлених задач, можна говориту про ефективно діючу політичну націю.

Даний канадський, на нашу думку, позитивний досвід формування та становлення політичної нації, би бути використаний при розробці національної політики в не менш багатокультурній та поліетнічній державі – Російській Федерації.

Ведучи ж мову про Російську Федерацію та про російську політичну націю, важливо зробити наголос на тому, що тут політична нація ще не сформована. Вона пройшла вже деякі етапи свого формування (на відміну від української політичної нації, яка тільки пройшла етап “зародження” зачаття?). Тепер треба утвердитися у менталітеті російського народу, і строго дотримуватися принципу багатонаціональності у суспільстві, що веде за собою пріоритетну роль громадянства. Для цього треба, було б бажано, по можливості, уникати міжнаціональні сутички, які, на жаль, і на сьогодні ще мають місце у Російській Федерацфії.

Ще в “Повісті времінних літ” вказувалося на поліетнічність, багатонаціональність Росії, де поряд із руссо-слов’янами проживали десятки інших національностей. Багатонаціональність Росії зростала в ході формування Російської Імперії, що мала свої особливості. В Росії процес приєднання народів і земель автоматично означав вступ до підданства. На рівні громадянського суспільства, на рівні простих людей, залучення до російської мови, до російської культури йшло досить активно і без примусу.[128]

Аналіз цього досвіду говорить про наступне: а) якщо різні етноси, їхні представники сторіччями живуть в одній державі, у загальному соціально-економічному і культурному середовищі, то формування їхньої спільності як народу, як громадян, як співвітчизників об’єктивно неминуче; б) певною мірою необоротність цього процесу формування міжетнічної, політичної нації можлива на основі вільного розвитку кожного етносу у своїй самобутності й у рівноправному його залученні через представників конкретних національностей у розвиток усієї країни; в) при цьому усе більш визначальну роль у статусі людини, його прав і свобод, можливості реалізації в державному і громадському житті свого людського потенціалу грають уже не його родові, етнічні ознаки, а громадянство.[129]

Досить небезпечним для багатонаціональної, поліетнічної держави – є розрив між етнонаціональною та політико-громадянською сутністю людини, їхнє протиставлення. У цьому випадку розвертається дискримінація людей у рідній державі за етнонаціональнлю ознакою. А за цим випливають революції, конфлікти, і розшарування держав, що перериває в цілому процес розвитку етносів, формування з них етнонацій, їхнє об’єднання в традиційну спільність – російський народ, російську націю.[130]

На початку ХХ століття в умовах царського самодержавства стало неможливим формування хоча і підготовленої по багатьом параметрам спільності російського народу – російської нації. Отже, Росія, як держава розвалилася. Немає перспектив для держави, де немає перспектив формування єдиної нації на основі гармонізації інтересів усіх складових її частин, у тому числі і націй-етносів, забезпечення нормального самопочуття громадян країни всіх національностей. (одним із недоліків при формуванні політичної нації Росії було те, що в основі етнополітики був закладений принцип: “у кожнoї нації є дві нації: нація-пролетаріат і нація-буржуазія”[131] ) Отже, зруйнувалася історична етнонаціональна основа російської спільності як політичної нації.

Але, незважаючи на це, у справі становлення спільності людей – радянського народу – на єдиних економічних і духовних основах безперечно було багато досягнуто. Вдалося зробити чимало у формуванні російської спільності народів у радянському варіанті, але це відбувалося не саме по собі – а на основі, насамперед, досягнень і цінностей історичного минулого спільності народів і громадян.

Концепція про формування нової історичної спільності людей – радянського народу дійсно мала під собою серйозні підстави. Спільність народів Радянського Союзу, російського народу в культурно-мовній і в соціально-економічній сферах істотно зміцнилася за роки спільного життя, незважаючи на всі труднощі і трагедії політичних процесів. Прикладом життєвості і життєздатності цієї спільності безперечно стала перемога радянського народу як цілісного утворення у Великій Вітчизняній війні. Радянський народ як міжнаціональна спільність людей знайшов стійкість до зовнішніх погроз. Це важлива ознака політичної нації. Взаємне прагнення і духовна спільність росіян, українців, білорусів, казахів, грузин, азербайджанців, вірмен і багатьох інших – стали реальним фактом спільного буття. Деякі дослідники наполягають на тому, що у радянських людей більше спільного, російсько-радянського, ніж “чисто” етнонаціонального.[132] І незважаючи, на всі перепони, народи історичної Росії довели, що вони здатні жити і розвиватися в статусі суперетнічної і міжетнічної єдності.

Сьогодні ж у Російській Федерації складається трохи інша картина. Народи історичної Росії, їхня політика та поведінка, останнім часом якраз вказує на протилежне. Деякі народи не здатні та не мають бажання жити та розвиватися у міжетнічній єдності. Вони не бачать свого майбутнього поряд із Російською Федерацією, не мають бажання бачити себе одним цілим з цією державою. Як результат – вимагають незалежності (на жаль, це відбувається не завжди мирним шляхом). Що характерно також для сьогоднішньої Росії – тут, наполягають деякі дослідники, активно проводиться етнізація по всім рівням: нерідко тут, по-всякому обвинувачуються інородці, а найбільш пригнобленими і постраждалими виявляються росіяни.[133] А в ряді республік у відповідь в усьому обвинувачуються росіяни, на них переноситься провина політичних режимів. І все це замість того, щоб сказати, що була одна країна, один народ, отже, загальними були і багато досягнень, і трагедії, незважаючи на політичну надбудову. Історію єдиної країни, єдиного народу не можна поділяти на російську чи неросійську.

У сучасних умовах постає лише одна задача для російського народу – не боючись етнічного різноманіття, підключати весь його потенціал до процесу формування багатонаціонального народу, нації-держави в Російській Федерації. Стратегічна задача для Росії, усіх її народів, не впадаючи в крайності імперського унітаризму і конфедеративного сепаратизму, наполегливо і мудро “збирати” Батьківщину, народ російський у російську політичну націю, зберігаючи усе етнаноціональне різномаїття країни, забезпечуючи його самоствердження і співтворчість на основі принципів демократії і федералізму.[134] У російських народів, об’єднаних у єдиний багатонаціональний народ Російської Федерації, загальна історія, загальні соціально-політичні традиції, взаємно адаптована ментальність, сприйняття явищ і процесів, загальна економічна база, від стану якої залежить реалізація соціально-економічних прав і свобод кожного росіянина, взаємозалежна культура і загальна російська мова і багато інших загальноспільних ознак, що у єдиній державі відбиваються в загальногромадянських почуттях і ціннісних орієнтаціях. І головне для тут – волевиявлення багатонаціонального народу Російської Федерації, що є джерелом влади і носієм суверенітету. Єдність різноманіття – от формула (цей же принцип панує у Канадському суспільстві) життєдіяльності російського народу, російської нації-держави в перспективному плані. Для цього, насамперед, потрібна політика будівництва солідарного народу і солідарного суспільства, де кожна людина, незалежно від національної приналежності, і кожен народ, незалежно від чисельності, будуть себе почувати членами однієї родини, однієї нації, однієї громадянської національності. Шлях Російської Федерації – це міцна єдність як спільності за рахунок розкриття потенціалу її різноманіття.[135]

Так само, як ми скажемо і про українську політичну націю, - не можна критикувати її занадто категорично. Порівняно з українською політичною нацією, тут, звичайно, на наш погляд, перспективи більш обднадійливіші. Не дивлячись на деякі міжетнічні конфлікти, що мають місце в Російській Федерації, на расові та національні гноблення (у деяких випадках) більша частина російського народу (не етносу, а саме – народу!) мають на меті консолідуватися і створити міцну потужну державу, яку у світі всі поважатимуть. На відміну, від нашої, української нації, тут, у Росії, патріотизм сягнув свого найвищого рівня. Тут, не має поділу на біло-голубих та помаранчевих, тут нема “двох народних президентів”, кожний з яких намагається повести державу у різні боки. Тут, є повага до керівництва своєї держави, є підтримка народу. І, нехай, деколи це може здатися ознакою авторитаризму, та найбільшою та найважливішою задачею Російської Федерації – є “збирання” громадян, народу, держави в націю. Шовінізм чи націоналізм не створюють націю. Націю створюють воля і патріотизм. Країні потрібні переконливі, загальні для всіх національностей ідеї російського патріотизму, здатні зміцнювати російську націю, мобілізувати її в цілому на демократичні реформи. Не буває єдиної нації без спільних переживань і перемог, без національного і людського достоїнства. “Не потрібна мені нація, якщо вона давить на мене, заважає мені, тисне на мої людське достоїнство. Не хочу і держави, що буде придушувати мої права і свободи, замість того, щоб їх захищати. Але я буду почувати себе погано в цій країні, якщо не влаштований мій рід, мій народ, а значить і моя батьківщина, моя держава. Єдина нація – це, насамперед, одна родина, єдиний дух. Країні потрібна політика “збирання” Росії, її народів і територій, а не проекти збільшення суб’єктів, об’єднання автономій і “розпуску” республік”.[136]

Президент Російської Федерації Путін В.В. неодноразово говорив про ефективність і єдність федеративної багатонаціональної держави. Він зв’язує це в тому числі і з федералізмом, і розумною політикою державної спільності народів.[137] В остаточному підсумку і головним чином ефективність держави – це ще її здатність забезпечити права і свободи громадянина, незалежно від його національної приналежності, народу-етносу, незалежно від його чисельності, забезпечуючи в такий спосіб на ділі збирання багатонаціонального народу Російської Федерації в єдину політичну націю, націю-державу. Це найбільш перспективна лінія розвитку російської державності у ХХІ столітті. І від здатності політичної еліти і суспільства успішно вирішувати цю задачу залежить майбутнє російської політичної нації, майбутнє її народів, а значить і кожного її громадянина, російської політичної нації, нації-держави.[138] Путін В.В. відзначив, що однією із найважливіших задач для його політики є відновлення політичної системи, та ефективне формування політичної нації у Росії. Володимир Путін впевнений, що сучасна сильна економіка в сполученні з гідною соціальною підтримкою і безпекою громадян є надійною основою для формування єдиної політичної нації.[139]

“Єдність у різноманітті” – слова, вибиті на гербі Автономної республіки Крим, виявляють собою політичний принцип. Але політична форма з’явиться тільки в момент інституціоналізації механізмів, що відповідають за солідарність усіх суб’єктів політичної гри. Тому не окремі і призначені, а багато хто й обрані повинні брати участь у додаванні нової політичної форми. З чого випливає, що країні необхідна рамкова ідентичність, що зв’язує різне в єдиний політичний організм.

Такою ідентичністю не може виступити ні расова, ні етнічна, ні релігійна. Такою ідентичністю може стати тільки громадянська – ідентичність політичної нації, що ґрунтується на колективному досвіді, цінностях і параметрах майбутньої долі. У “Безхребетній Іспанії” Хосе Ортега-і-Гассет писав, що нації формуються і живуть лише остільки, оскільки втілюють у собі деяке прагнення здійснити загальну програму прийдешнього.[140]

Багатонаціональна та багатоконфесійна Росія може бути об’єднана на основі однієї ідеї, ідеології. Патріотизм – любов до Батьківщини, - і єдиний на сьогоднішній день центр притягання представників різних народів, що проживають на території Російської Федерації, різних культур, політичних поглядів і соціальних прошарків.

Формування єдиної політичної нації є найважливішою метою сьогоднішньої Росії, метою, досягнення якої мінімізує будь-які відцентрові і руйнівні настрої, що існують у сьогоднішньому російському суспільстві.

Отже, проаналізувавши деякі політичні нації, а саме – американську, канадську та політичну, можемо їх дещо порівняти. Не даремно, автор росставив їх саме таким чином. На наду думку, політична науція в Америці, на сьогоднішній день є найбільш ефективною та довершенною. Про Сполучені Штати Америки, як тут не йдеться. Мова йде лише про американську політичну націю. У цьому Америка є найсильнішою у світі. Тут найвищий рівень патріотизму, єдності суспільства, як за ідеологічними, так і за політичними ознаками, тут панує повага до прав людини, незалежно від її расових чи етнічних ознак. Людина тут – по-перше – громадянин Америки.

Що ж до Канади, то тут стан політичної нації, на наду думку, дещо відрізняється. Насамперед, у Канаді панує, таке собі, біполярне суспільство. Головними суб’єктами політичної нації є англоканадці та франкоканадці. Крім них, тут, ще більше 100 етносів, але саме вони є визначальником національної політики Канади. Політична нація тут, в принципі, вже сформована (хоча деякі дослідники із цим не погоджуються). Про це свідчить ряд обставин, які створили громадянське суспільство з усіма складовими елементами. Тут, принцип етнічності вже витіснений принципом громадянство. Одним із кроків, що цьому передували, є затверджена у 1971 році концепція багатокультурності, визначила Канаду як багатокультурне суспільство в рамках анголо-французької двомовності і встановила посаду міністра з багатокультурності.

Українська політична нація: процес її становлення та перспективи

Як говорилося у попередньому розділі політична нація вже існує у багатьох державах. Українська держава поки що тільки готується до того, що б гідно “зустріти” політичну націю у себе в суспільстві. Говорячи про долю української політичної нації, треба сказати, що найкращим ґрунтом, де б вона “прийнялася” було б громадянське, багатонаціональне суспільство. Сьогодні, на нашу думку, є потреба у створенні такого суспільства в Україні.

Уже шістнадцятий рік існує незалежна держава Україна, але більшість науковців розуміють, що українська нація, у європейському розумінні цього слова, ще не сформована. У цьому немає нічого дивного: як правило, держави створювали “під себе” нації, а не навпаки. Ніхто (чи майже ніхто) не сумнівається в існуванні українського етносу, відмінного від російського або білоруського. Але етнічні українці складають три чверті населення країни, а інші громадяни країни до титульного етносу не належать. Що ж їх може об’єднати з українцями в єдину спільноту?

Нація, відповідно до сучасних уявлень, — це “сукупність людей, що мають власне ім’я, загальну історичну територію, загальні міфи й історичну пам’ять, масову суспільну культуру, загальну економіку й однакові для всіх членів юридичні права й обов’язки”.[141] У реальному житті зовсім не всі політичні нації можуть цілком відповідати цьому ідеалу, але більшій частині вимог, пропонованих до нації, вони все-таки відповідають. Українська ж нація не підпадає під це поняття за жодним параметром. Усе ще досить високий у нас відсоток людей, що розглядають нове державне утворення як тимчасове, — вони бажали б бути громадянами іншої країни, з іншою назвою й іншою територією. Важко в умовах перехідної економіки і господарської кризи говорити про економічну самостійність і, тим більше, про самодостатність України. Тільки економічна і політична стабільність, і встановлення добросусідських, заснованих на взаємній повазі і довірі, відносин з країнами СНД, Євросоюзу та Росії, зокрема, створять умови, коли можна буде говорити про наявність територіальної й економічної єдності України. Але навіть тоді залишаться серйозні проблеми. Як бути з історичною пам’яттю, загальними міфами, культурою і, звичайно ж, з рівноправністю? Усі ці гуманітарні проблеми прямо пов’язані з основною темою даної магістерської роботи, і від їхнього вирішення залежить чи буде сформована українська політична нація, або іншими словами, єдина багатонаціональна громада України. У досягненні цієї мети зацікавлені всі основні політичні сили України, але от у питанні про те, як цього домогтися, єдності на сьогодні немає.

У кожній країні процес державотворення відбувається за допомогою тієї чи іншої концепції. Кожна держава вправі обирати саме ту концепцію, яку вважає за потрібне. Так, існують, принаймні, дві актуальні на сьогодні концепції побудови держави та громадянського суспільства у ньому, а саме – це націоналістична концепція та така, яка бере за основу принцип громадянства та рівності. Більш продуктивною, на наш погляд, може стати робота над другою, принципово відмінною від націоналістичної, концепцією побудови громадянського суспільства в Україні. Тобто, варто відмовитися від ідеї надання переваг одному етносу, нехай навіть титульному, на користь принципу поваги прав особистості і визнати, що громадянське суспільство в нашій країні може бути лише поліетнічним, полікультурним і багатомовним. Держава жодним чином не повинна тиснути на громадянина України в тому, що стосується його етнічної, мовної і культурної самоідентифікації. Усякі спроби зробити такий тиск повинні розглядатися як порушення свобод і прав людини. Саме такий підхід вирішення національних проблем у багатонаціональних державах пропонується сьогодні демократичною Європою, що зафіксовано в європейських міжнародно-правових документах, що вже ратифікувала чи повинна ратифікувати Україна.

Першим кроком у реалізації цих принципів повинна стати їхня фіксація у вже прийнятих законодавчих актах, що безпосередньо стосується даної теми. Насамперед, необхідне жорстке дотримання Закону про мови. У ньому, як відомо, говориться, що “Кожна людина в Україні, незалежно від національного походження і національної самоідентифікації, місця проживання і релігійних переконань, вправі вільно використовувати, вивчати і підтримувати будь-яку мову. Кожна людина має право вільно обирати і змінювати свою приналежність до будь-якої мовної групи, вважати себе двомовною чи багатомовною. Ці права є природними і невід’ємними”.[142] Закон передбачає своєрідну “триповерхову” систему, що повинна на практиці забезпечувати всім громадянам реалізацію цих прав. Державна мова — українська; у регіонах, де компактно проживають національні меншини, їхня мова може мати офіційний статус за рішенням органів місцевого самоврядування. Як цьому законопроекту, так і іншим подібним законам, необхідна суспільна підтримка, що може забезпечити лише широкий рух за рівноправність і поліетнічне громадянське суспільство, перед яким стояла б винятково важлива задача, яка відповідає часу та демократичним принципам, — рішуче протистояти будь-яким проявам агресивного націоналізму і ксенофобії.

У попередніх розділах даного наукового дослідження мова йшла про поняття “нація”, зокрема, багато уваги для кращого розуміння поняття “політична нація”, було приділено етнічній нації. Що ж таке політична нація, які її елементи, яка її структура, спробуємо дослідити нижче.

Ведучи мову про українську політичну націю (знов ж таки, поки що не сформовану, а таку, що перебуває на етапі свого “зачаття”), звернемо увагу на процес її формування. Сьогодні, а також “вчора” політичні еліти, здебільшого, провладні політичні лідери багато акцентували уваги на важливості формування політичної нації в Україні.

Так, перший етап формування української політичної нації, на нашу думку, почався на рубежі 90-х рр. XX ст. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Акт про державний суверенітет, а 24 серпня 1991 р. — Акт проголошення незалежності України. 1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум, на якому народ підтвердив цей історичний вибір (за схвалення Акта проголошення незалежності висловилися 92 % учасників голосування). Того ж дня було обрано й першого Президента держави.

В одному із найперших Послань Президента до Верховної Ради України говорилося “Український народ, реалізуючи на початку 90-років ХХ ст. вікову мрію про незалежність і власну державу, уникнув спокуси втілювати в життя гасло “Україна для українців”. Натомість було проголошено і гарантовано рівність прав громадян нової держави, незалежно від їх етнічного походження та віросприйняття”. Демократичні політико-правові засади розбудови української політичної нації знайшли адекватне тлумачення в Конституції України. Зокрема, у третій частині преамбули Конституції право на самовизначення, проголошення незалежності України закріплено не тільки за “українською нацією”, а і за “усім Українським народом”, підтверджуючи тим самим існуючу об’єктивну реальність, що Україна є Батьківщиною та “рідним домом” для громадян всіх національностей.[143]

Демократичні політико-правові засади розбудови української політичної нації дістали адекватне тлумачення у Конституції України. Смисл визначення Українського народу з великої літери включає у себе як поліетнічну специфіку населення України, так і його громадянську, політичну сутність — рівність громадян усіх національностей перед законом. Більше того, в частині третій преамбули Конституції право на самовизначення, проголошення незалежності України закріплено не тільки за “українською нацією”, а й за “усім Українським народом”, чим підтверджено об’єктивну реальність: Україна є батьківщиною, рідним домом для громадян усіх національностей.[144]

Крім того, у статті 11 Основного Закону визнається, що крім титульної нації — українців є й інші корінні народи і національні меншини. На підготовчому етапі розробки Конституції термін “національні меншини та корінні народи” було замінено на “корінні народи та національні меншини” для того, щоб слово “корінні” одночасно відносилося як до слова “народи”, так і до словосполучення “національні меншини”.[145] Цим, на нашу думку, держава зняла проблему самоідентифікації автохтонних національних меншин України — росіян, євреїв, греків, поляків, румун, угорців та ін., спрямовуючи їх “пасіонарну енергію”[146] у напрямі інтеграції в українське політичне суспільство та запобігаючи розвиткові сепаратистських настроїв. Таким чином, можна твердити, що національні меншини, поряд з українцями, на території своїх “етноплацент” та “етноойкумен” перебувають “у себе вдома”, у своєму “етнокультурному ареалі” і є автохтонним (корінним) населенням.

В цілому Конституція та закони України дозволяють забезпечити всі основні права та свободи корінних народів та національних меншин. Право на існування, використання здобутків культур та використання рідної мови (у тому числі в одержанні освіти) гарантовано статтями 10, 11, 22, 53 і 119 Конституції, законами “Про мови”, “Про національні меншини”. Право на представництво частково гарантовано статтею 14 Закону “Про національні меншини” та статтею 22 Конституції щодо недопущення звуження форм та обсягу існуючих прав і свобод. Триває робота над проектом концепції національно-культурної автономії (хоч і тепер стаття 2 Декларації прав національностей України дозволяє існування національно-адміністративних одиниць).[147]

Поліетнічність України проявляється в тому, що, за даними всеукраїнського перепису населення 2001 р., на її території проживають представники понад 130 національностей і народностей. Серед них переважна більшість — українці, чисельність яких становила 37 млн. 541,7 тис., або 77,8 % від загальної кількості населення. За роки, що минули від перепису населення 1989 р., кількість українців зросла на 0,3 %, а їх питома вага серед жителів України — на 5,1 %.[148]

Друге місце за чисельністю посідають росіяни. Їх кількість, порівняно з переписом 1989 р., зменшилася на 26,6 % і налічувала на дату перепису 8 млн. 334,1 тис. Питома вага росіян у загальній чисельності населення зменшилась на 4,8% і становить 17,3%.[149]

В Україні розселення етносів має виразну регіональну визначеність. Найбільше росіян, наприклад, проживає у східних областях — Донецькій (38,2%), Луганській (39%), Харківській (25,6%), а також на півдні України (у Запорізькій області — 24,7%, Одеській — 20,7%, Дніпропетровській — 17,6%, Херсонській — 14,1%, Миколаївській — 14,1%). Проте абсолютну більшість вони становлять лише в Криму — 58,3 %.[150]

На третє місце за чисельністю, яке раніше займали євреї, вийшли білоруси — 275,8 тис. На четвертому місці залишились молдавани — 258,6 тис., причому переважна їх більшість проживає у двох областях — Одеській і Чернівецькій. Досить значною етнічною групою є болгари — 204,6 тис., більшість їх проживає в Одеській і Запорізькій областях. Майже вся грецька меншина (84,7%) сконцентрована в Донецькій області, румунська — в Чернівецькій та Закарпатській — 75,9% і 21,3% відповідно. На Закарпатті проживають практично всі угорці України, в Одеській області — майже вся гагаузька етнічна група. Більше половини етнічних поляків живе у Житомирській, Хмельницькій та Львівській областях. Практично всі кримські татари-репатріанти поселилися в Криму, на своїй історичній батьківщині, їх питома вага в населенні АРК становить нині 12%. Зазначимо, що тривожним симптомом для етнічних українців є зменшення їх абсолютної чисельності у ряді споконвічно землеробських областей, де в усі часи була велика частка українського сільського населення з традицією багатодітності (Вінницька, Житомирська, Кіровоградська, Полтавська, Сумська, Черкаська, Чернігівська).[151]

Регіональна специфіка України визначається ще й тим, що основний економічний її потенціал зосереджений у східному і південному регіонах, де історично домінує російська мова й культура, порівняно з переважно україномовними центральними і майже суцільно україномовними західними територіями. Як підрахували фахівці Національного інституту стратегічних досліджень, у 2001 — 2002 рр. у шести регіонах (Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій, Харківській областях, а також у Києві ) було зосереджено 48,4% основних засобів країни, 52% виробництва валової доданої вартості (ВДВ), 62,5% виробництва промислової продукції, 48,5% обсягу інвестицій в основний капітал.[152]

Відповідно до такого розшарування в етнічній та економічній сферах, спостерігається суттєва розбіжність позицій регіонів з деяких питань, насамперед – загальнонаціонального характеру, на приклад, стосовно державної мови, вибору суспільно-політичної моделі та геополітичного вектора, розколу у православ’ї тощо. Різноспрямованість економічних потреб та інтересів регіонів з різними мовно-культурними орієнтаціями може спричинити активізацію сепаратистських тенденцій.

Не дивлячись на усі ці розбіжності, українська політична нація, звичайно ж, має і позитивну динаміку.

Передусім, про це свідчить підтримка громадянами незалежності України. Як показують дослідження, проведені Київським міжнародним інститутом соціології, попри катастрофічне зниження рівня доходів більшості населення після 1991 р., частка прихильників незалежності держави серед її дорослого населення жодного року не знижувалася до критичного рівня у 50%. Перше, найзначніше зниження кількості прихильників незалежності відбулося у перші два роки після розпаду СРСР (коли вирувала гіперінфляція), сягнувши до початку 1994 р. найнижчого за всі роки незалежності рівня — 56%. Друге зниження рівня підтримки незалежності відбулося впродовж 1997 р., а особливо 1998 р. внаслідок світової фінансової кризи. Останнє зниження підтримки незалежності було зафіксовано в грудні 2001 — березні 2002 р. А в листопаді 2000 р. було зафіксовано найвищу за всі роки досліджень частку прихильників незалежності України серед її громадян. Тоді уперше на її підтримку висловилася не менше громадян, ніж на референдумі 1991 року.[153]

Ще одним знаковим феноменом суспільної свідомості є ставлення населення України до української мови, яка, маючи статус державної, є важливим чинником формування української політичної нації. Досвід людства протягом тисячоліть переконливо доводить, що мова об’єднує народи у нації й зміцнює державу. Держава без своєї мови втрачає істотні ознаки суверенітету – культурного та інформаційного, зрештою засадничо-ідеологічного.

Отже, мовна консолідація українського суспільства потребує не політики закликів, умовлянь, звинувачень і тому подібного емоційного тиску, а стратегії розширення та поглиблення українського смислового інформаційного поля.

Сьогодні мовна ситуація в Україні має таку тенденцію: збільшилася кількість тих, хто спілкується у своїй родині переважно українською мовою (з 36,7% у 1994 р. до 38,1% у 2003 р.); зменшилася кількість тих, хто спілкується переважно російською мовою (з 32,4% у 1994 р. до 25,2% у 2003 р.); збільшилася кількість тих, хто спілкується обома мовами, залежно від обставин – від 29,4% у 1994 р. до 36,0% у 2003 р.[154] Найефективнішими методами реального підвищення авторитету української мови є створення у суспільстві таких умов, за яких нею говорити було б не просто необхідно, а корисно – для кар’єри, інформаційного обміну, роботі на комп’ютері тощо.

Сьогодні українська мова не повністю виконує свою комунікативну функцію у науці, техніці, на виробництві, у ділових стосунках, в освіті та інших сферах суспільного життя, бо не охоплює номенклатури понять, вироблених світовою цивілізацією останнім часом у техніці, науці, виробництві, суспільно-економічних відносинах. Тому необхідно зосередити увагу на “перекладі” цілих галузей науки, культури, виробництва, багатьох сфер суспільного життя на україномовні смисли. Українське мовознавство має бути свідоме цієї проблеми і посилено працювати над укладанням галузевих термінологічних словників та необхідними перекладами кращих досягнень світової думки. У цілому ж можна говорити про необхідність розробки та реалізації загальної державної стратегії мовно-інформаційного суверенітету України. Це одна з найважливіших функцій української еліти. Проблема не в тому, що необхідно “впроваджувати” українську мову в російськомовних регіонах Сходу і Півдня, а в тому, як зробити, щоб говорити українською було не тільки престижно, необхідно і вигідно. Постає питання – як зробити так, щоб у різних народів, етносів, які проживають на території України виникало бажання спілкуватися українською мовою – і не тільки в державних установах, але й в побуті. А для цього необхідно підняти рівень національної свідомості. І знов ж таки, – не тільки у титульного етносу, але й національних меншин. А, як відомо, існує поширена думка, що однією з головних причин національної невизначеності більшості громадян України є саме недостатній рівень національної самосвідомості.

Соціологічні дані, наведені різними дослідниками (зокрема — Дж. Бремером),[155] показують, що більшість росіян, наприклад у Львові і Києві, постійно користується українськими засобами масової інформації. Щодо радіо таких у Львові 64%, а в Києві — 70%, щодо телебачення — відповідно 74% і 75%, щодо газет і журналів — 58% і 68%. Навіть у Сімферополі 27% росіян слухають українське радіо, 33% — дивляться українське телебачення і 17% — читають українські газети. Щоправда, М. Рябчук слушно зауважує, що Дж. Бремер не врахував російськомовності значної частини українських газет,[156] однак на національному радіо українська мова посідає належне їй місце, вона також має зростаючу тенденцію домінувати й на телебаченні.

Найпоказовішим у дослідженні Дж. Бремера є те, як ставляться росіяни в Україні до української освіти своїх дітей: 54% росіян у Львові і 65% у Києві погоджуються, щоб їхні діти навчалися в українських школах, майже всі росіяни у Львові і Києві (96% і 91%) вважають, що їхні діти повинні вільно володіти українською мовою. Отже, майбутнє своїх дітей в Україні українські росіяни пов’язують із знанням української мови.[157]

Заслуговують на увагу соціологічні дослідження щодо стану і перспективи розвитку міжнаціональних відносин у Донецькій області (В. Мозговий‚ Т. Болбат та інші). Одержані дані дозволили зробити висновок‚ що об’єктивно потенційної небезпеки загострення національних конфліктів в Україні і в регіоні не існує. Показово‚ що в цьому майже суцільно російськомовному регіоні українська мова дедалі більше завойовує авторитет. На запитання “Чи треба розвивати українську мову та культуру однаково з іншими національними мовами та культурами?” 85‚8% донецьких респондентів відповіли ствердно і тільки 4‚8% з цим не погодилися.[158]

Проте, незважаючи на позитивну динаміку ціннісних орієнтацій населення України, масова свідомість її громадян залишається суперечливою і амбівалентною. За даними опитування, проведеного Інститутом соціології НАН України в рамках соціологічного моніторингу “Українське суспільство: 1994 — 2004”, тільки 44,2% респондентів торік вважали себе перш за все громадянами України, 30,5% — “мешканцем села, району чи міста, в якому живе”, 6,7% — “мешканцем регіону (області чи кількох областей)”. Ще 10,7 % опитаних продовжують ідентифікувати себе з неіснуючою уже державою — Радянським Союзом.[159]

Для порівняння: практично 90% жителів Російської Федерації насамперед вважають себе росіянами, тобто громадянами Росії. Такий високий рівень національної ідентичності серед своїх співгромадян зафіксували фахівці Інституту соціології Російської академії наук у ході щорічного дослідження громадської думки.[160]

Аналізуючи вищесказане, висновок полягає у наступному: у масовій свідомості українського суспільства політична, державна ідентифікація не має першорядного значення. Якщо в Україні і розвивається система ідентифікації українства, то це, скоріше, ідентифікат не з розряду “держава — громадянин”, а з розряду “країна — особистість”, “країна — спільнота”. Головна тут — суто територіальна, земляцька ідентичність, близькість до землі-годувальниці, близькість до певного регіону. Навіть читаючи сучасну політичну пресу, часто можемо зустріти такі визначення, як “донецькі”, “харківські”, “київські” — реальний розподіл українського соціуму за умови відсутності нових механізмів консолідації суспільства як єдиної політичної нації.

Регіональні відмінності України стали об’єктом політичних спекуляцій та розмінною монетою політтехнологій у ході виборчої компанії 2004 р. Як наслідок маємо “викид” як на Сході та Півдні України, так і на Заході латентних відмінностей життєдіяльності цих двох регіонів — економічних, історичних, геополітичних, релігійних, мовних, ціннісних і т.д.

Знов ж таки, говорячи про українську політичну націю, не можна говорити категорично – не слід драматизувати її сьогоднішній стан. Адже, для її стабільного становлення та функціонування необхідний тривалий проміжок часу утвердження практики свідомого громадянства. Шістнадцятилітня новітня історія України з її нерозвиненою державницькою традицією (а отже, історично-державницькою ідентичністю) і з традиційно пануючим етнокультурним розумінням нації, це не той строк, за який може сформуватися політична нація. Потрібна послідовна копітка спільна робота у цьому напрямі як держави так і еліти.

Є, звичайно, в Україні і деякі інші точки зору на цю проблему. Досить цікавою та не безпідставною є погляд Сергія Макєєва на питання політичної нації. Заввідділом Інституту соціології, доктор соціології Сергій Макеєв, в Інтернет-газеті “Прозора політика” в одній із своїх статей наголошує на тому, що в Україні на сьогоднішній день вже є політична нація; і не одна, а – три (!).

Сергій Макєєв пише про те, що саме в результаті подій 21 листопада 2004 року в Україні сформувалося аж три політичні нації. “На тому місці, де повинна була б бути єдина Україна, маємо три нації, і, відповідно, три держави”. [161] на думку дослідника, перша нація 21 листопада обрала своїм президентом – Віктора Ющенка. Її кількісний склад оголосив Київський міжнародний інститут соціології та Центра А. Разумкова при підтримці фонду “Демократичні ініціативи”. Дані “екзит-полу” говорили про наступне – 54% виборців підтримали В.Ющенка. Саме ці “54%” вийшли на майдани і вирішили не визнавати “законно” обраного президента, на той час прем’єр-міністра. Перша країна, за словами, Макєєва, розмістилася на майдані Незалежності у столиці. Друга нація, кількісно на багато менша за першу, але підконтрольна тільки сама собі, почуваючи себе у повній безпеці, відсторонив себе від першої штиками силових структур, не відстороненою політичною глухотою та лицемірством (дозволю собі не погодитися з останнім висловлюванням). У цієї нації, припускає С. Макєєв, дві “голови”, а саме – Віктор Янукович та Л. Кучма. Багато критики (деколи бруду) у даній статті лунає саме на “другу” політичну націю.

Третя політична нація – це ті, кого обманули, спокусили, “купили”, залякали “другою” політичною нацією, або вони взагалі пасивно піддалися її умовлянням. Макєєв пише, що вони дозволили робити з собою що завгодно, дозволивши, тим самим, другій нації робити що завгодно з усією державою. “Вони зародили в собі люту ненависть до американського імперіалізму та місцевого, тобто українського націоналізму”.[162] Останнє фактично означає культивування ненависті до ідеї самовизначення, яке не може не бути національним. Частину з них, подібно “безсловесному грузу возили на “пікніки” та “екскурсії” з відкріпними талонами”. Участь у подібних організаціях обернулася для таких людей політичною смертю, - як пише С. Макєєв.

З даної статті бачимо, що політичну українську націю (до речі ще не сформовану), вже починають ділити навпіл, в принципі, так само, як намагаються поділити і Українську державу. Ці думки та погляди досить поширені на сьогоднішній день в засобах масової інформації в Україні, і це неабияким чином може підсвідомо вплинути на масову свідомість українського народу.

Українська політична нація повинна формуватися на основі єдиного інформаційного поля. В цьому також переконана українська письменниця О.Забужко. За словами О.Забужко, політична нація починається з того, що “вся країна від заходу до сходу, від півночі до півдня в однин і той же час обговорює одні й ті ж статті в одній і тій же газеті. Якщо цього немає – до побачення”.[163] О.Забужко переконана, що аналізуватися повинні однакові, спільні ідеї, а не персоналії. Письменниця підкреслює, якщо не буде працювати принцип певного спільного консенсусу у суспільстві, то нема і сенсу говорити про те, що це за суспільство.

Є ще одна точка зору стосовно долі політичної нації в Україні. Її ярим захисником є П.П. Толочко – віце-президент Академії Наук України. Дослідник звертає нашу увагу на те, що українці ще не відчули та не усвідомили себе як націю саме на політичному рівні.

В Україні, наголошує Толочко П.П. немає єдиної нації взагалі. “Я писав про це, але мені дорікали, що я заперечую існування українського народу. Це не розумно. Я ніколи цього не говорив. Але продовжую наполягати: є український народ, але немає української політичної нації.”[164] П. Толочко наголошує на тому, що не треба плутати два різних поняття – нація та етнос. Нація – це не етнічна, а політична категорія, що об’єднана однією національною державною ідеєю, яка змушує людей іти до досягнення своєї мети, однієї мети – спільної для всього народу. Цього, за словами П.П. Толочка, в нас поки що немає. Не погодитися з останньою думкою буде, мабуть, важко.

Не просто так, ми, для кращого аналізу та розуміння суті та стану політичної нації в Україні обрали, по суті, дві статті, які кардинально розбігаються у поглядах на поставлену перед нами проблему. Бачимо, що різні дослідники дивляться на долю політичної нації діаметрально протилежно. Варто, мабуть, погодитись, з О. Забужко, яка впевнена в тому, що політична нація починається саме із єдиного інформаційного поля. Протистояння різних політичних сил, партії, рухів – фактор, який не просто не сприяє формуванню політичної нації, але й відіграє тут дезінтеграційну, роз’єднуючи функцію (найголовніша ж функція політичної нації – консолідуюча). Це “вбиває” політичну націю ще на початку її “зародження”. Не можна говорити про долю української політичної нації, до поки одна частина українського народу живе у “позавчора”, а частина – у “післязавтра”. Лише при існуванні єдиної, цілісної, не поділеної на двоє, або ж навіть на троє, можливе існування та функціонування політичної нації. Єдність нації – запорука стабільності та ефективного підґрунтя для формування політичної нації.

Отже, вище ми зупинилися на деяких стратегічних пріоритетах формування політичної нації в Україні. Звертали увагу на різних поглядах на цю проблему. Власна ж точка зору дослідника полягає у наступному – у нас є Українська держава, є українська нація, є український (титульний) народ, але, на жаль, політична нація ще не сформована. Для її формування та панування в українському суспільстві потрібно зробити чимало, але найголовніше це те, що на сьогоднішній день треба відмовитися від пануючого принципу побудови громадянського суспільства за етнічною ознакою, формування нації не за приналежності до цієї чи іншої етнічної групи. Пануючим повинен бути принцип громадянства.

Висновки

Складні етнічні процеси та конфлікти постійно порушують и, не виключно – порушуватимуть ще довго, стабільність у світі. Життя та самі закони етнічного розвитку, ставлять складні проблеми перед народами й політиками. Останнім часом, на нашу думку, на допомогу вирішення даних протиріч та проблем приходить явище, порівняно нове, – політична нація. Тобто, людська спільнота, об’єднана однією територією, цілісність якої забезпечує єдина держава, спільною економікою, масовою чи громадянською культурою, історичною пам’яттю, однаковими для всіх етносів, що проживають на території даної держави, юридичними правами та обов’язками. Інакше кажучи, мова йшла про націю-державу. Етнічному ж чиннику місця тут залишається мало, а подекуди – він взагалі витісняється політичною нацією.

Політичні нації у поліетнічних державах почали з’являтися по-різному і у різні часи. У роботі були проаналізовані, на приклад, американська, канадська, російська політичні нації.

Проаналізувавши розвиток вищезгаданих політичних націй, приходимо до висновку, що немає у світі закріпленої моделі їхнього формування. У кожної із цих трьох націй були свої передумови, причину виникнення, кожна має свої особливості, позитиви та недоліки, і, звичайно, у кожної із них – різні часові рамки. І, що не має жодних заперечень – у кожного своя подальша доля.

Коли ж мова іде про поточний стан кожної з них, то за рівнем розвитку вони так і стоять: американська, канадська, російська.

Стосовно американської – то про неї написано і сказано вже багато. Вона з’явилася раніше всі інших – ще у XVII ст., коли була підписана перша – найголовніша угода про створення “громадянського суспільства”. Це, як зазначалося, і було точкою відліку, після якої і починається перший етап становлення політичної нації та політичного суспільства американців. Сьогоднішнє становище американської політичної нації, на нашу думку, досягло свого найвищого рівня. А, як відомо, після кожного такого злету, відбувається деяка стагнація, або ж, навіть, і спад. Чи виправдає себе, так звана система “американізації” всього населення, що проживає на території Сполучених Штатів Америки і надалі – питання риторичне і вимагає часу.

Щодо канадського суспільства, у якому панує принцип “єдність в різноманітті”, то тут політична нація теж, можемо твердити, міцно вкоренилася у ньому, та у свідомості кожного громадянина даної держави. Канада є однією із тих країн, де на належному рівні підтримуються етнічні групи населення, яких тут більше 100. етнічний фактор у канадському суспільстві на сьогоднішній день відіграє другорядну роль. Основу цьому принципу було закладено ще на початку 70-х років ХХ ст., коли була затверджена концепція багато культурності. Мета політики багато культурності полягає у “заохоченні груп та індивідуумів до інтеграції через середній курс між асиміляцією та відокремленням”.

Про російську політичну націю, як довершене, сформоване явище, говорити, звичайно зарано. Але, потенціал у Російської Федерації надзвичайно великий. Російська політична нація будується на найголовнішому принципі – патріотизмі та повазі до інших народів. Керівництво Федерації робить усі кроки до створення політичної нації, де панувала б рівність перед законом усіх громадян та повага до етнічних груп, яких у Росії надзвичайно велика кількість. Особливу увагу на створення політичної нації у багатонаціональній Російській Федерації звертає Президент В.Путін. Він наголошує на тому, що надійною основою для формування політичної нації є тандем розвитку економіки, соціальної підтримки та безпеки свої громадян.

Акцент у даній магістерській роботі автор намагався поставити на українську політичну націю. Як такої її поки що нема у нашому суспільстві. Але шанси сформувати нову націю на принципах державності, а не етнічності, тобто – політичну націю України, на наш погляд, існують. Головними передумовами для цього є характер культури населення східного, південного та, частково, центрального регіонів; почуття спорідненості населення, яке особливо почало зростати останнім часом. Але, найголовніше, що має бути наявним, що повинно консолідувати український народ – це почуття єдності, спільної мети та спільні державні інтереси. Повинна існувати одна для всіх ідея державотворення. Це – найголовніша мета, якою повинні керуватися люди при формуванні політичної нації у своїй державі. А цього, на жаль, на сьогоднішній день, український народ не має.

Як відомо, для того, щоб ідеальні конструкції, вироблені елітою, сприймалися всіма громадянами, всіма етнічними групами, необхідно їх утворити та зробити так, щоб вони функціонували на двох рівнях. По-перше, на рівні інтелектуальному, інтелектуальному, як ідеології, яка завжди тяжіє до раціоналізації світобачення й існує як теоретична система. По-друге, на рівні психологічному, як соціальна міфологія, для якої властиве акцентування на емоційно-образному сприйнятті дійсності. Інакше кажучи, - реально спрацьовувати буде лише така ідея, яка випливає з нагальних потреб суспільства.

Сьогодні, на нашу думку, першорядним завданням народу України є подолання соціально-економічної та духовної кризи. Та політична сила, яка зможе змінити сьогоднішню ситуацію, отримає всебічну підтримку населення. Виробити ж таку доктрину, ідеологію, яка б змогла консолідувати усіх громадян України незалежно від їхнього етнічного походження, без допомоги ефективно діючого уряду та найвищого керівництва держави – поки що неможливо.

Виходячи з наведеного вище у магістерській роботі, зазначимо, що саме державницька ідея в сполученні з соціально-економічною, може бути тим фактором, який відіграватиме домінуючу роль у формуванні політичної нації в Україні. Головним же моментом інтегративної ідеології повинно бути прагнення відбудувати державу на основі добробуту нації.

Усі ці міри при необхідності повинні випливати зі стану економіки, потреб людей і місцевих співтовариств, самопочуття громадян у рідній країні. Завзято займаючись безліччю інших справ, провладні структури чомусь забувають займатися об’єднанням і солідарністю української нації.

Політична нація на сьогоднішній день існує в небагатьох державах. Для того, що визначити причину, треба, насамперед, назвати найголовніші ознаки, які властиві існуванню політичної нації. Серед них:

існувати політична нація може лише у демократичній державі;

одним із найголовніших елементів політичної нації є панування громадянського суспільства;

панує верховенство закону та повага до прав людини;

рівність прав титульного етносу із іншими етносами, що проживають на території тієї чи іншої держави;

кожний громадянин бере участь у політичному процесі – або безпосередньо, або опосередковано;

громадян між собою об’єднують спільні цілі, одна мета, спільні інтереси.

Отже,

Політична нація – сукупність людей різних національностей, які є громадянами однієї країни. Однак неодмінною умовою є достатня зрілість корінної, титульної нації, навколо якої формується нація політична.

Політичні нації – своєрідний симбіоз соціальних та етнічних спільностей. Нове структурування суспільства визріває на наших очах і ще не має розгорнутої наукової ідентифікації. В кожному разі, терміни “клас” і “нація” в їх загальновживаному розумінні вже не відповідають повністю реаліям постіндустріального громадянського суспільства.


[1] Послання Президента України до Верховної Ради України “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2002 році”. - К.: Інформаційно-видавничий центр Держкомстату України, 2003. - С. 14-15.

[2] “Етнос и политика: Хрестоматия” /Авт.-состав. А.А. Прозаускас. – М.: Изд-тво УРАО, 2000, - 400 с.

[3] Бромлей Ю.В. Очерки теории этноса. М., 1983, - 327 с.

[4] Арутюнян Ю. В., Дробижева Л.М., Сусоколов А.А. Этносоциология. Учебное пособие для вузов. М., 1999, - 234 с.

[5] Дж. Вико “Основания новой науки об общей природе наций”. – Ленинград. – Изд-тво “Художественная литература”, - 1940, - 619 с.

[6] Картунов О.В. Вступ до політології: Науково-навч. посібник. - Київ, 1999. - 300 с.

[7] Абдулатипов Р.Г. Этнополитология. Этнос и государство. Этнополитические конфликты – причины и пути их разрешения. Питер. – 2004. – 313 с.

[8] Варзар І.М. Із контекстів минулих літ. Вибране. Книга І: Держава і народ-етнос у політологічному дискурсі. К., 2003. – 573 с.; Ідейно-теоретичні засади державотворчої політики Л.Кучми. К.: 1999. – С.97-117.; “Проблема політичної нації у класичних інтерпретаціях і сучасних етнополітичних акцентуаціях” / Політологічні та соціологічні студії. Збірник наукових праць. – Т. ІІІ, Чернівці: Рута, 2005. – С.39-56.; “В противном случае Украина перестанет существовать как государство” (Интервью с И.М. Варзарем) // Зеркало Недели / http://www.zerkalo-nedeli.com/nn/show/58/4395/

[9] Бадзьо Ю.В. Національна ідея та національне питання – 10 років невизначеності // Політична думка. 2001, № 1-2, С.3-12.; “Український вибір” // http://www.pravda.com.ua/archive/2004/august/24/2.shtml / 19.04.2006

[10] Євтух В.Б. Етнополітика в Україні: правничий та культурні аспекти. – К.: Фенікс, - 216 с.

[11] Курас І.Ф. Етнополітологія: перші кроки становлення. – К.: Генеза, 2004. – 736 с.

[12] Балушок В. “Нації етнічні, нації політичні, і перспективи етнонаціонального розвитку людства” // Наука і суспільство. 1997 № 9-10. – С. 26-31.

[13] Хорошилов О.Ю. Формування української політичної нації: передумови та перспективи: Автореф. – О., 2003. - 17 с.; “Українська політична нація: сценарій конституювання” // Політичний менеджмент. - 2004. - № 5 (8). - C.23-30. // Ідеологія державотворення як чинник формування політичної нації // Нова політика. К.: 2000, №4. – С.23-25.

[14] Кресіна І.О. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси. – К., 1998. – 391 с.; “Подвійна етнонаціональна свідомість як феномен поліетнічних держав” // Історія 2005, №3. С. 2-5.

[15] Етнос. Нація. Держава: Україна в контексті світового етнодержавницького досвіду: [Монографія] / Ю.І. Римаренко, М.М. Вівчарик, О.В. Картунов, І.О. Кресіна, С.Ю. Римаренко, С.О. Телешун, Л.Є. Шкляр; За заг. ред. Ю.І. Римаренка. — К.: Ін-т держави і права НАН України. 2000.— 516 с.

[16] www.igls.com.ua

[17] www.civicua.org

[18] www.dif.org.ua

[19] www.intellect.org.ua

[20] www.uceps.org.ua

[21] www.dialogs.org.ua

[22] http://anti-orange.com.ua

[23] Баграмов Э.А. Национальная идея: опыт историко-политологического исследования //www.ispr.ru/BIBLIO/JURNAL/Evra/eurasia050102bagram.htm / 04.03.2006

[24] Бурдяк В.І. Теоретичні та методологічні проблеми політологічних досліджень: Навчальний посібник. – Чернівці: Рута, 2005. – 104 с.

1 Курас І.Ф. “Етнополітологія: перші кроки становлення”. – К.: Генеза, 2004. – 24.

[25] Дж. Вико “Основания новой науки об общей природе наций” / http://abuss.narod.ru/Biblio/vico.htm, 12.02.2006.

[26] Сміт А. Національна ідентичність Smith A. National Identity. L., 1991. P.14.

[27] Кисриев Э.Ф. Национальность и политический процесс в Дагестане. Махачкала, 1998. С.9.

[28] Абдулатипов Р.Г. Парадоксы суверенитета. Перспективы человека, нации, государства. М., Славянский диалог, 1995. С.32.

[29] Абдулатипов Р.Г. Парадоксы суверенитета. С. 31.

[30] Коротеева В.В. Энтони Смит: историческая генеалогия современных наций // Национализм и формирование наций. Теории - модели - концепции. М., 1994. С.32.

[31] Миллер А.И. Бенедикт Андерсон: национализм как культурная система // Национализм и формирование наций. Теории - модели - концепции. М., 1994. С.32.

[32] Політологічні та соціологічні студії. Збірник наукових праць. – Т.ІІІ, Чернівці: Рута, 2005. – 39с.

[33] Kohn H. The Idea of Nationalism. The Study in its Origins and Background. N.Y., 1945.

[34] Геллнер Э. Нации и национализм. М., 1991. С.127

[35] Андерсен Б. Воображаемые сообщества. Размышления об истоках и распространении национализма. М., 2001. С.31

[36] Тишков В.А. Межнациональные отношения в Российской Федерации. М., 1993. С.15.

[37] Ельцин Б.Н. Послание Президента Российской Федерации Федеральному Собранию "Об укреплении Российского государства". М., 1994. С.1994. С.48-49.

[38] Тишков В.А. Очерки теории и политики этничности в России. М., 1997. С.85

[39] Seton-Watson H. Nations and States. An Enquire into the Origins of Nations and the Politics of Nationalism. Boulder, Colorado. 1977. P.5.

[40] Хаванова О.В. Два века европейского национализма. Что дальше? // Национализм и формирование наций. С.45.

[41] Хобсбаум Э. Нации и национализм после 1780 года. СПб., 1998. С.19.

[42] Новейший философский словарь/ Сост. А.А. Грицанов. – Мн.: Издательство В.М. Скакун, 1998. – С. 178.

[43] Картунов О. Вступ до етнополітології. – К.: ІЕУГП, 1999. – С. 134.

[44] Яценко Н.Е. Толковый словарь обществоведческих терминов. СПб., 1999 / http://jur.vslovar.org.ru/3253.html / 13.03.2006.

[45] Бурдяк В. Теоретичні і методологічні проблеми пролітологічних досліджень: Навчальний посібник. Частина І. – Чернівці: Рута, 2005. – С.67-68.

[46] Курас І.Ф. Етнополітологія: перші кроки становлення. – К.: Генеза, 2004. – С.117.

[47] Кушнер П. И. Этнические территории и этнические границы. М., 1951. – С.212.

[48] Бром лей Ю.В. Этнос и этнография. М., 1973, - С. 125

[49] Гумилев Л.Н. Этносфера. История людей и история природы. Экоспрос, М.: 1993. – С.117.

[50] Баграмов Э.А. Национальная идея: опыт историко-политологического исследования //www.ispr.ru/BIBLIO/JURNAL/Evra/eurasia050102bagram.htm / 04.03.2006

[51] Тишков В. А. Этнический конфликт в контексте обществоведческих теорий // Социальные конфликты: экспертиза, прогнозирование, технологии разрешения. Вып. 2 . Ч. 1 – М., 1992. – С. 112.

[52] Драгунский Д. В. Навязанная этничность // Полис– 1993 – № 5 – С. 27.

[53] Лисенко І.С. Теоретико – методологический аппарат исследования межэтнических отношений в советской и современной российской науке // http://sib-subethnos.narod.ru/p2005/Lisenko1.htm / 20.04.2006.

[54] Степан Вовканич “Інтелект у шатах духовності” // http://media-journal.franko.lviv.ua/N2/Unyk_apokal/vovkanych-intel.htm / 20.04.2006.

[55] Мнацаканян М.О. Об интегральной теории национально – этнической общности/ Социс 1999 № 9, с.65.

[56] Бромлей Ю.В. Этнос и этнография. М., 1973. – С. 79.

[57] Росенко М. Н. Нации в современном обществе: теоретико-методологический анализ // http://www.soc.pu.ru/publications/jssa/1999/4/rosenko.html / 14.03.2006.

[58] Баграмов Э.А. Национальная идея: опыт историко-политологического исследования //www.ispr.ru/BIBLIO/JURNAL/Evra/eurasia050102bagram.htm / 04.03.2006

[59] Бурдяк В. Теоретичні і методологічні проблеми політологічних досліджень: Навчальний посібник. Частина І. – Чернівці: Рута, 2005. – С.67.

[60] Лисенко І.С. Теоретико-методологический аппарат исследования межэтнических отношений в советской и современной российской науке // http://sib-subethnos.narod.ru/p2005/Lisenko1.htm / 20.04.2006.

[61] Аршинов В. И., Буданов В. Г. Синергетика наблюдения как познавательный процесс // Философия, наука, цивилизация/ Под ред. В.В. Казютинского. М., 1999. С. 235.

[62] Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. – К., 1999. – С. 72-78

[63] Горовський Ф., Картунов О., Римаренко Ю. Нація // Мала енциклопедія етнодержавознавства. – К., 1996. – С. 121-122.

[64] Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. – К., 1999. – С. 76-77.

[65] Чижевський Д. Нація (концепція В. Липинського) // Мала енциклопедія етнодержавознавства. – К., 1996. – С. 123.

[66] Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – С. ХІІІ

[67] Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – С. ХІІІ, 211.

[68] Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – С. ХV.

[69] Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – С. 68.

[70] Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – С. 70

[71] Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – С. 71

[72] Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – С. 129

[73] Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – С. 130

[74] Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – С. 211, 228

[75] Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – С. 374

[76] Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – С. 375

[77] Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – С. 387-388

[78] Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – С. 424

[79] Кресіна І.О. Подвійна етнонаціональна свідомість як феномен поліетнічних держав” // Історія 2005, №3. С. 2-5.

[80] Балушок В. Нації етнічні, нації політичні, і перспективи етнонаціонального розвитку людства // Наука і суспільство. 1997 № 9-10. – С. 29.

[81] Антонюк О. Національно-державні інтереси України в етнополітичній сфері // Нова політика. – 2000. – №4. – с.21.

[82] Бадзьо Ю.В. Національна ідея та національне питання – 10 років невизначеності // Політична думка. 2001, № 1-2, С.6.

[83] Нерсесянц В.С. Политические учения Древней Греции. М., 1979. – С. 78.

[84] Греко-римський світ – доба становлення громадянських ідей, інституцій, принципів // http://vesna.org.ua/txt/paskoi/grn/02.html#pgtop / 15.05.2006

[85] Прокопчук І. Поняття і типології демократії // Людина і політика // http://lp-ua.info/2003/print_311.php 15.05.

[86] Махлін П. Демократія // http://www.zn.kiev.ua/nn/show/398/35147/ 15.05.2006

[87] Блaвamcкaя Т. В. Греция в период формирования раннеклассового общества (XXX-XII вв. до и. э.) // История Европы. - Т. 1. Древняя Европа. - М.: Наука, 1988. - С. 145.

[88] Нерсесянц В.С. Политические учения Древней Греции. М., 1979. – С. 81.

[89] Махлін П. Демократія // http://www.zn.kiev.ua/nn/show/398/35147/ 15.05.2006

[90] Новгородцев П.И. Теория государства и права. Лекции по истории философии и права. // Allpravo.Ru – 2006. // http://allpravo.ru/library/doc108p0/instrum5264/item5278.html

[91] Нерсесянц В.С. История политических и правовых учений. М., 2001. – С. 476

[92] Джон Гатчінсон, Ентоні Д. Сміт. Що таке етнічність// Націоналізм. Антологія. - К.: Смолоскип, 2000. - С. 468.

[93] История политических и правовых учний: Учебник для вызов / Под ред. Нерсесянца В.С. – М.: Изд-тво НОРМА, - 2001. – С.470.

[94] Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. - Т. І. - М.-Л., 1955. - С. 255

[95] Колпинский Ю. Д. Великое наследие античной Эллады. - М.: Изобразительное искусство, 1988. - С. 11.

[96] Ильинская Л.С. Древний Рим.—М.—1997.— С. 132.

[97] Крисаченко В.С., Степико М.Т., Власюк О.С. Українська політична нація: генеза, стан, перспективи / За ред. В.С. Крисаченка. – К.: НІСД, 2004. - 656 с. / http://www.niss.gov.ua/book/Krizachenko/ 05.04.2006

[98] Ильинская Л.С. Древний Рим.—М.—1997.— С.133-134.

[99] Утченко С.Л. Политические учения Древнего Рима: ІІІ – І вв. до н.э.. – М. – 1977. – с.241.

[100] Новицкий И.Б. Римское право. М., 2002. С. 341-342

[101] Челоян В.К. Восток – Запад: Преемственность в философии античного и средневекового общества. М., 1979. – М. – С.354.

[102] Утченко С.Л. Политические учения Древнего Рима: ІІІ – І вв. до н.э.. – М. – 1977. – с.249

[103] Давидова О. Репатрианты у ворот Финляндии – в поисках “правильной” идентичности. Диаспорі 3/2003. Москва. С.66-98.

[104] Райво Юурак “Политнация” / http://www.moles.ee/99/Mar/01/5-3.html 16.04.2006

[105] Хантингтон С. Столкновение цивилизаций./ http://www.polismag.ru/index.php?ids=416&sub_id=991 / 19.04.2006.

[106] Хантингтон С. Столкновение цивилизаций./ http://www.polismag.ru/index.php?ids=416&sub_id=991 / 19.04.2006.

[107] Марк Паркер “Американская идентичность или американское самосознание” / http://usinfo.state.gov/journals/itsv/1204/ijsr/pachter.htm#note / 07.04.2006.

[108] Крисаченко В.С., Степико М.Т., Власюк О.С. Українська політична нація: генеза, стан, перспективи / За ред. В.С. Крисаченка. – К.: НІСД, 2004. - 656 с. / http://www.niss.gov.ua/book/Krizachenko/ 05.04.2006

[109] Уткин А. Американская политическая система / “Главная тема: общественно-политический жупнал” / http://gt-msk.ru/talk/275-15/ 16.04.2006.

[110] Ефимов А. В. Очерки истории США. От открытия Америки до окончания гражданской войны. - М.: Госпедгиз, 1955. - С. 79

[111] История политических и правовых учний: Учебник для вызов / Под ред. Нерсесянца В.С. – М.: Изд-тво НОРМА, - 2001. – С.374.

[112] The Western Experience /Mortimer Chambers et al. - 6th ed. - NY: McGraw-Hill. Inc., 1995. - P. 558, 641-642.

[113] Ефимов А. В. Очерки истории США. От открытия Америки до окончания гражданской войны. - М.: Госпедгиз, 1955. - С. 79.

[114] Уткин А. Американская политическая система / “Главная тема: общественно-политический жупнал” / http://gt-msk.ru/talk/275-15/16.04.2006.

[115] Крисаченко В.С., Степико М.Т., Власюк О.С. Українська політична нація: генеза, стан, перспективи / За ред. В.С. Крисаченка. – К.: НІСД, 2004. - 656 с. / http://www.niss.gov.ua/book/Krizachenko/ 05.04.2006

[116] Уткин А. Американская политическая система / “Главная тема: общественно-политический жупнал” / http://gt-msk.ru/talk/275-15/16.04.2006.

[117] Уткин А. Американская политическая система / “Главная тема: общественно-политический жупнал” / http://gt-msk.ru/talk/275-15/16.04.2006.

[118] Токвиль А. Демократия в Америке. М., “Прогресс - Литера”, 1994. – С. 241.

[119] Мелкумов А.А. Канадський федерализм: теория и практика./ http://law.edu.ru/doc/document.asp?docID=1122755 / 12.04.2006.

[120] Черкассов А.И. Этнокультурная мозаика и межэтнические отношения в Канаде / http://www.niworld.ru/Statei/cherkasov / 20.04.2006

[121] Федеральная политика мультикультурности в Канаде и украинская этническая группа // Россия и Канада. Аспекты сотрудничества. Материалы первых канадских чтений 24 апреля 2000 г., СПб.: Изд-во СПб. Ун-та, 2000, С. 44 - 50.

[122] Политика мультикультурности в Канаде (60-90-е гг.) // Вестник СПбГУ серия 6. вып. 1 (№ 6). 2000, С. 136 - 141.

[123] Яковино Р. Обзор концепций канадского федерализма / http://kazanfed.ru/publications/kazanfederalist/n10/9#_ftnl

[124] Панков Ю.В. Политическая система Канады / http://zhurnal.lib.ru/p/pankov_i_w/policadoc.html / 20.04.2006

[125] McRoberts K. Misconceiving Canada. The struggle for National Unity. – Toronto. Ont.: Oxford Univ.Press, 1997. –P. 218

[126] Черкассов А.И. Этнокультурная мозаика и межэтнические отношения в Канаде // http://www.niworld.ru/Statei/cherkasov/n2.htm

[127] Канада: иммиграция и формирование «третьего компонента» в 50-70-е гг. ХХ века. // Вопросы социологии международных отношений: Материалы постоянного научного семинара «Теория и практика деятельности международных организаций». М.ЭСЛАН. 2000, С.71-73.

[128] Дерябина С.Р. Россия и опыт мультикультурализма: за и против // http://www.demoscope.ru/weekly/2006/0231/analit03.php / 25.04.2006.

[129] Абдулатипов Р. Создание российской нации (проект для ХХI века) / http://www.rg.ru/2003/08/28/Sozdanierossijskojnatsii.html / 30.04.2006

[130] Тишков В.А. Р эквием по етносу: Исследования по социально-культурной антропологии / В.А. Тишков; Ин-т антропологии им. Н.Н.Миклухо-Маклая. – М.: Наука, 2003. – 544с.

[131] Ремизов М. “Проект Государство-цивилизация” / http://nf8.jinr.ru/~kras/tany/zakon/konst/2.html / 14.05.2006.

[132] Абдулатипов Р.Г. Этнополитология. Этнос и государство. Питер. – 2004. – 161с.

[133] Абрамян А. “Примите с Богом “пришельца” / Парламентская газета 2006 № 148 (1027) http://www.pnp.ru/archive/10270114.html

[134] Паин Э. “От Третьего Рима к гражданской нации” / Независимая газета, 15.02.06. http://www.ng.ru/printed/65402

[135] Сильное эффективное государство для каждого гражданина России. Заявление политической партии “Родина” / http://www.rodina.ru/programma/show/?id=37 / 12.052006.

[136] Абдулатипов Р. Создание российской нации (проект для ХХI века) http://www.rg.ru/2003/08/28/Sozdanierossijskojnatsii.html

[137] Безбородов А. “Мы должны создать в России политическую нацию” / http://www.kreml.org/other/91062264?user_session=dedce22d07a7cfe0f51ca45c626 / 21.04.2006

[138] Градировский С.Н. “Этнокультурная и конфессиональная политика: выбор языка и новых смыслов” / http://www.culturecapital.ru/university-2003/etno_policy/5/print / 14.05.2006

[139] Єлізарова О. “Образы государства и нации в политической культуре современной России. "Изобретение" нации” / http://www.novopol.ru/article37.html / 17.04.2006.

[140] Градировский С.Н. Поликонфессиональность как ресурс и как угроза процессу формирования гражданского общества в России // http://www.archipelag.ru/authors/gradirovsky/?library=1111 / 19.03.2006

[141] Євтух В.Б. Етнополітика в Україні: правничий та культурні аспекти. – К.: Фенікс, 1997. – С.23.

[142] Закон України “Про мови” // http://www.reklamaster.com/user/law/projects/mova2.txt / 12.04.2006

[143] Кучма Леонід. Вірю в український народ. Вибрані статті, виступи (1994-2000). К., 2000. – С.9.

[144] Конституція України // http://www.nau.kiev.ua/1013/3_1/1013_3_1.html / 12.04.206

[145] Конституція України // http://www.nau.kiev.ua/1013/3_1/1013_3_1.html / 12.04.206.

[146] Гумилев Л.Н. Этносфера. История людей и история природы. Экоспрос, М.: 1993. – С.291.

[147] Закон України “Про національні меншини” // http://citynews.net.ua/laws/nac_menshyny.htm / 14.04.2006

[148] Перепис населення 2001р. // http://www.ukrcensus.gov.ua/results/general/nationality/ 12.04.2006.

[149] Перепис населення 2001р. // http://www.ukrcensus.gov.ua/results/general/nationality/ 12.04.2006

[150] Національний склад населення України за переписом населення 2001р. // http://www.ukrcensus.gov.ua/results/general/nationality/ 12.04.2006

[151] Мовний склад населення України за переписом 2001р. //http://www.ukrcensus.gov.ua/results/general/language/ 12.04.2006

[152] Варналій З., Павлюк А., Шевченко О. Стратегія подолання диспропорцій у розвитку регіонів // Україна: стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки. К., НІСД, 2003, с. 162.

[153] Хмелько В. Макросоціальні зміни в українському суспільстві за роки незалежності // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2003, № 1, с. 18 — 19.

[154] Мовний склад населення України за переписом 2001р. //http://www.ukrcensus.gov.ua/results/general/language/ 12.04.2006

[155] Bremer J. The Politics of Ethnicity Russian in the New Ukraine. Europe — Asia Studies. Vol. 46‚ № 2‚ 1994, р. 261 - 283.

[156] Рябчук М. Росіяни в Україні з погляду американського соціолога. Схід‚ 1995, №2, с. 29 - 33.

[157] Рівень освіти населення України за переписом населення 2001р. // http://www.ukrcensus.gov.ua/results/general/education/ 12.04.2006.

[158] Рівень освіти населення України за переписом населення 2001р. // http://www.ukrcensus.gov.ua/results/general/education/ 12.04.2006.

[159] Україна – 2004. Українське суспільство 1994 — 2004: Соціологічний моніторинг. К., 2004. – с.24.

[160] “День” (Київ), 22.04. 2004. http://www.zn.kiev.ua/nn/show/398/35147/ 15.05.2006

[161] Макеев С. “Три страны и три политические нации”, http://tomenko.kiev.ua/cgi/redir.cgi?url=prozpol46.html, 19.03.2006.

[162] Макеев С. “Три страны и три политические нации”, http://tomenko.kiev.ua/cgi/redir.cgi?url=prozpol46.html, 19.03.2006.

[163] Забужко О. “Политическая нация начинается с единого информационного поля” / http//2006.liga.net/news.asp?nid=179927, 02.03.2006

[164] Толочко П. “Есть украинский народ, но нет политической нации”, http://anti-orange.com.ua/article/history/66/5314, 21.02.2006.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений21:46:33 18 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
14:43:34 25 ноября 2015
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
14:49:55 24 ноября 2015
Армянці пахнуть гроші, а не християнська ідентичність Українців. Відповіси на Останьому Страшному Суді, як добивала Христа в особі українця
українка13:47:16 01 марта 2010Оценка: 2 - Плохо
uqqrblmubos ‾
moshvn08:05:56 27 июля 2008

Работы, похожие на Дипломная работа: Доля політичної нації в поліетнічному суспільстві.

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150075)
Комментарии (1830)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru