Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Державне регулювання ринкової економіки

Название: Державне регулювання ринкової економіки
Раздел: Рефераты по экономике
Тип: реферат Добавлен 04:33:55 11 сентября 2005 Похожие работы
Просмотров: 947 Комментариев: 3 Оценило: 2 человек Средний балл: 5 Оценка: неизвестно     Скачать

Курсовая.

Тема: Державне регулювання ринкової економіки

План.

Вступ.

1. Економічні функції держави.

2. Історія становлення державного економічного регулювання.

3. Об’єктивна необхідність державного регулювання економіки.

4. Структура механізму регулювання.

5. Основні методи державного регулювання.

6. Державне регулювання в Україні.

7. Економічні функції місцевих органів влади.

8. Співвідношення між ринковим механізмом і державного регулювання.

Висновок.

Вступ.

Високорозвинена ринкова економіка — це оптимальне поєднання засад, притаманних товарному виробництву (конкуренція, попит і пропозиція, вільне ціноутворення), та ці леспрямованої політики державного регулювання економічних процесів. Державне регу­лювання доповнює ринковий механізм, що в сукупності становить єдину систему макроекономічного регулювання народного госпо­дарства.

Розвинена ринкова економіка не означає якоїсь "абсолютної свободи" і "вільної гри" економічних сил, що спрямовуються "не­видимою рукою" саморегульованої конкуренції. Необмежена еконо­мічна свобода існувала лише на ранніх ступенях розвитку товарно­го виробництва і формування ринкових відносин, коли (функціонува­ло безліч порівняно однакових за розмірами капіталу, переважно дрібних і середніх підприємств, між якими точилася конкурентна боротьба за ринок збуту товарів. За умов вільної конкуренції ринкові сили попиту й пропозиції стихійно, через вільне ціноутворен­ня визначали оптимальні пропорції виробництва та його економіч­ну ефективність. Головними регуляторами суспільного виробницт­ва були вільний ринок і конкуренція. Держава лише створювала загальні умови для функціонування приватних капіталів. З розвит­ком відносин власності та вдосконаленням організації суспільного виробництва розширилися сфера і напрями політики державного втручання в економічні та соціальні процеси. Головним завданням політики централізованого економічного регулювання стало роз­в'язання суперечностей між частковою монополістичною плано­мірністю і товарними відносинами, які залишалися загальною фор­мою економічних зв'язків у суспільстві.

Для сучасних умов характерні переплетення ринкових з дер­жавними методами регулювання та їх поєднання. Кожен з них має свою сферу застосування і відповідає певним інтересам суб'єктів власності та господарювання. Проте вони збігаються в тому, що і держава, і ринок приводять у відповідність часткові планомірності, властиві окремим господарським одиницям.

В умовах високорозвиненої ринкової економіки, яка характери­зується наявністю великої кількості не лише дрібних і середніх під­приємств, а й великих виробничих комплексів, про "вільну гру" еко­номічних сил не може бути й мови. Щодо діалектики розвитку еко­номіки країн Заходу та еволюції механізму її регулювання американ­ський економіст П. Самуельсон писав, що, мабуть, Америка XIX ст. підійшла ближче, ніж будь-яка інша країна, до стану laissezfaire (не­втручання. —Авіті.), який Карлейль назвав "анархія плюс констебль". Результатом цього виявилися ціле століітя прискореного економіч­ного розвитку та обстановка індивідуальної свободи. Однак це приз­вело також до періодичних економічних циклів, виснаження природ­них ресурсів, які не відновлюються, до бідності й багатства, розкла­ду державного апарату, які переслідують різні цілі, і часом до витіс­нення монополією саморегульованої конкуренції".

У більшості індустріальне розвинених країн Заходу значно під­вищилася економічна роль держави. Те, що держава є центральним органом політичної влади в країні, надає їй можливість використо­вувати норми правового примусу і розпоряджатися значними еко­номічними ресурсами. Вона не лише стала власником багатьох за­водів, земельних ділянок, залізниці, морських портів, аеродромів, фінансових ресурсів, а й заволоділа цілими галузями економіки, які потребують для свого розвитку величезних капіталовкладень і найменше орієнтовані на прибуткове функціонування (атомна і космічна промисловість, енергетика тощо).

У більшості країн ринкової економіки державі належить близько третини національного багатства, вона перерозподіляє через бюд­жет половину валового національного продукту, здійснює до 20 від­сотків капіталовкладень в економіку. Наприклад, у США під контро­лем уряду виробляється до 20 відсотків національного продукту, третину його становлять податки і загальний обсяг урядових витрат.

Зростання економічної ролі держави, її втручання в процес сус­пільного виробництва і висока концентрація останнього модифіку­вали традиційний механізм саморегулювання економіки, різко об­межили дію стихійних ринкових сил. Держава прийняла на себе цілу низку регулюючих функцій, особливо щодо розвитку держав­ного сектора економіки, а також ринкової кон'юнктури.

Довголітня практика державного втручання в економіку дала змогу виробити відповідні методи і важелі, в результаті чого еконо­мічна система стала високоефективною. Політика державного ре­гулювання дає можливість нейтралізувати численні руйнівні про­цеси і небажані відхилення, які періодично переривають і дефор­мують рух економічного циклу.

Економічна політика держави формується свідомо через мере­жу органів державного апарату, суспільні інститути, засоби масо­вої інформації. Важливу роль в цьому відіграють підприємницькі організації, фінансові групи та "групи тиску". Підприємницькі ор­ганізації, наприклад Національна рада французьких підприємців, Федеральний союз німецької промисловості, Конфедерація бри­танської промисловості, Конфіндустрія (Італія), Представництво фінансових і промислових кіл (Фінляндія) та ін., беруть участь у вирішенні найбільш важливих питань з економіки і політики. Вони готують економічні проекти і рекомендації для органів державної і муніципальної влади, впливають на розробку і прийняття багатьох законів і указів, у певних випадках здійснюють контроль за їх ви­конанням.

Фінансові групи мають безпосередні контакти з органами дер­жавної влади. Оскільки в кожній з розвинених країн їх склалося по декілька, то між ними точиться боротьба за лідерство і отримання певних пільг. Наприклад, у США лідерами є групи Морганів, Рок-феллорів, каліфорнійська на чолі з "Бенк оф Америка", у Велико­британії — "Ллойдз", "Барклейз", в Німеччині — групи на чолі з "Дойче банк", "Дрезденер банк" та "Комерцбанк".

"Групи тиску" зародилися у США, сьогодні вони широко вико­ристовуються в країнах Західної Європи та в ін. Вони формуються з метою виливу на офіційних представників державної адміністрації і членів уряду при розв'язанні таких питань, як оподаткування, ціноутворення, регламентація ринків, право на створення нових підприємств тощо. Так, в Іспанії інтереси приватного сектора представляють 9 таких груп: в паперовій промисловості — Інститут па­перу, в металургії — Союз виробників чорних металів, у суднобу­дуванні — Техніко-торґовельне управління суднобудівників та ін.

Місце політики державного регулювання в господарській сис­темі є сталим, проте його масштаби і форми не залишаються не­змінними. Дії державної адміністрації не обов'язково втілюються у певних заходах щодо управління національною економікою. Регу­лювання відбувається і тоді, коли держава відмовляється від реалі­зації цих заходів, якщо вони стають недоцільними з точки зору макроекономічної та соціальної ефективності.

Незважаючи на те що централізоване і ринкове регулювання за своєю суттю є антиподами, вони постійно взаємодіють між собою. Це сприяє забезпеченню економічної та політичної стабільності всієї суспільної системи. Політика державного регулювання не під­порядкована закону самозростання капіталу, вона враховує розста­новку всіх соціальних сил, що не завжди адекватне прагненню ве­ликих приватних власників або монополій чи олігополій. Головна мета державного втручання в економічний розвиток — забезпе­чення безперервності процесу відтворення національного госпо­дарства як єдиного цілого, досягнення економічної ефективності на макрорівні, її реалізація здійснюється через свідоме визначення суспільних потреб, можливостей і шляхів їх задоволення.

Економічні функції держави.

Обговорюючи роль держави, ми звичайно вважаємо за слушне, що держава встановлює правила дорожнього руху, ухвалює закони, забезпечуючи і право власності, і контракти. Але якими є економічні функції держави? Це – забезпечення ефективності справедливості та сприяння макроекономічному зростанню і стабільності.

Уряди роблять спроби виправити невдачі ринку, щоб забезпечити ефективність економіки. Державні програми забезпечення справедливості використовують податки і видатки для перерозподілу доходів щодо певних груп. Уряди покладаються на податки, видатки та регулювання грошового обігу, щоб сприяти макроекономічному зростанню та стабільності, зменшувати безробіття та інфляцію, водночас стимулюючи економічне зростання. Розглянемо коротко кожну функцію.

Ефективність.

Економіка інколи терпить від невдач ринку. Наприклад, фірма може отримувати високий прибуток, підвищуючи ціни або збільшуючи виробництво. Деякі фірми забруднюють повітря або скидають токсичні речовини в грунт.У кожному випадку ринкові невдачі призводять до неефективного виробництва і споживання. Держава може відігравати корисну роль у лікуванні економічних хвороб. Проте, оцінюючи роль держави у лікуванні хвороб економіки, ми мусимо також бути уважними до помилок,- ситуацій, в яких уряд намагається виправляти ринкові невдачі, і можливо, погіршує становище або спричиняє інші проблеми.

Недосконала конкуренція. Суттєвим відхиленням від досконалої конкуренції є недосконала конкуренція, або елементи монополії.

Згадаємо, наскільки точним є визначення досконалого конкурентного ринку.Досконала конкуренція виникає на ринку, коли існує достатня кількість фірм або рівень конкуренції такий, що жодна фірма не може впливати на ціну певного товару. Недосконалий конкурент – це той конкурент, чиї дії можуть вплинути на ціну товару.

Насправді майже всі власники підприємств, можливо, за винятком кількох мільйонів фермерів, кожен з яких виробляє незначну частку сукупного врожаю, є недосконалими конкурентами. Крайнім проявом недосконалої конкуренції є монополіст – єдиний постачальник, який сам визначає ціну певного товару.

Якими є наслідки монополістичної влади – здатності великої фірми впливати на ціну товару на певному ринку? Влада монополії веде до того , що ціна товару значно перевищує витрати, і це зменшує кількість купованих виробів, продаж яких падає нижче від ефективного рівня. Цей варіант дуже високих цін і дуже малого виробництва є критерієм неефективності, пов’язаною з владою монополії.

Протягом минулого століття уряди вживали заходів, спрямованих на приборкання влади монополій.Держави інколи регулюють ціни і прибутки монополій, як у випадку побутових послуг. Крім того, антитрестівське законодавство забороняє такі дії, як встановлення і підтримання цін і поділ ринків.

Побічні наслідки економічної діяльності. Інша ситуація падіння ефективності виникає, коли мають місце зовнішні, або позаринкові, фактори.Ринкові операції – це добровільний обмін, за якого люди обмінюють товари за гроші. Коли фірма використовує обмежені ресурси, такі як земля, вона купує землю у власника на ринку землі. Коли фірма виробляє цінний товар,наприклад, видобуває нафту, вона отримує всю вартість від покупця на ринку нафти.

Однак багато угод насправді мають місце поза ринками. Фірма А скидає токсичні відходи у річку і забруднює її для людей, які ловлять рибу або купаються. Фірма А використовує чистий обмежений ресурс – воду без оплати людям, які терплять від забруднення води. Фірма Б, навпаки, забезпечує своїм працівникам безплатні зчеплення проти інфляційних хвороб; коли імунітет набуто, працівники і поза фірмою мають вигоду від зменшення небезпеки захворювання.

В обох випадках фірма допомагає або шкодить людям позаринковими операціями, тобто існує економічна дія без економічної плати.

Побічні, або позаринкові, ефекти виникають, коли фірма або люди завдають збитку або приносять вигоду іншим позаринковими відносинами.

Коли наша країна стала щільніше заселеною, обсяг виробництва енергії, хімічних та інших речовин збільшився, а негативні позаринкові впливи зросли від невеликих незручностей до великої загрози, саме тоді втручається держава. Мета державного регулювання – контролб побічних наслідків економічної діяльності, таких як забруднення повітря і води, відкриті розробки корисних копалин, небезпечні відходи, недоброякісні напої та їжа, радіоактивні матеріали тощо.

Критики регулювання намікають, що економічна діяльність держави є непотрібним примусом. Уряди як батьки – завжди кажуть “ні”.Але ми не повинні використовувати дитячу працю. Ми не повинні випускати дим із заводської труби. Ми не маємо право продавати наркотики. Ми не повинні керувати автомобілем, не скориставшись ременем безпеки. І так далі.

І водночас більшість людей сьогодні погоджується з тим, що уряд мусить запобігати найгіршим позаринковим ефектам, вчинений через ринковий механізм.

Товари колективного споживання. Фірмам можна заборонити викидати відходи, встановлюючи відповідні обмеження; набагато складніше уряду заохотити виробництво товарів колективного споживання. Останні виступають як економічна діяльність – надання великих чи малих вигод суспільству – яка не може ефективно здійснюватися приватним підприємством. Прикладами товарів народного споживання є підтримка національної безпеки, охорони порядку, побудова мережі автомагістралей, підтримка фундаментальної науки та охорони здоров’я. Приватне виробництво товарів колективного споживання неможливе, тому що вигоди від них настільки поширюються серед населення, що жодна окрема фірма чи споживач не мають економічного стимулу в їх наданні.

Податки . Держава мусить вишукувати надходження, щоб заплатити за товари колективного споживання, і для програм перерозподілу. Такі надходження отримуються від податків на особисті доходи і доходи корпорацій, заробітну плату, продаж споживчих товарів та інші статті. Уряд на всіх рівнях збирає податки, щоб оплачувати свої видатки.

Податки нагадують ціну, яку громадяни платять за товари колективного споживання. Проте податки суттєво відрізняються від цін. Податки не є добровільними. Кожен громадянин є об’єктом дії податкового законодавства. Ми усі зобов’язані оплачувати частину витрат на товари колективного споживання. Звичайно, ми як громадяни самі накладаємо на себе податки і кожен з нас має право на свою частку товарів колективного споживання, які забезпечуються урядом.

Однак тісний зв’язок між видатками і споживанням, який ми бачили для товарів індивідуального споживання, не існує для податків і товарів колективного споживання. Я куплю гамбургер чи світер з вовни лише в тому разі, якщо я його хочу, але я мушу платити свою частку податків, що використовуються для фінансування безпеки і освіти, навіть якщо мене зовсім не цікавлять ці види діяльності.

Отже, коротко, для видимої руки уряду грунтується на економічній логіці. Держава встановлює правила дорожнього руху, збирає податки і збори, щоб оплачувати діяльність державних установ, купує товари колективного споживання, наприклад, такі, як автомагістралі. Ці види діяльності сприяють нормальному функціонуванню підприємництва, попереджують зловживання і обмежують діяльність фірм, коли викиди в повітря загрожують життю і майну.

Справедливість.

Наш аналіз ринкових невдач, таких як влада монополії чи видатки на товари колективного споживання, зосередився на недоліках розподільної функції ринків – вадах, які можна скоригувати розумним втручанням. Але припустімо на хвилину, що економіка функціонує з повною ефективністю – завжди на межі ивробничих можливостей і ніколи всередині неї, завжди вибирає правильне співвідношення між товарами індивідуального і колективного споживання тощо. Навіть якби ринковий механізм функціонував так досконало, як було описано, це все одно могло б призвести до небажаних наслідків. Чому?

Ринки не обов’язково забезпечують розподіл доходу, що розглядається як суспільно допустимий і справедливий. Чиста економіка вільного підприємництва може продукувати неприйнятні для суспільства розриви в доходах і споживанні.

Чому ринковий механізм може давати неприйнятне розв’язання питання для кого? Причина полягає в тому, що доходи визначаються неусталеним набором обставин – спадщиною, невдачею, важкою працею, ціновим фактором тощо. Тому результат розподілу доходу, можливо, не завжди відповідає критерію српаведливості. До того ж згадайте, товари ідуть за доларовими голосами, а не за найбільшою потребою. Кіт багатої людини, можливо, випиває молоко, яке необхідне бідній дитині, щоб бути здоровою. Чи відбувається це через помилки ринку? Зовсім ні, оскільки ринковий механізм виконує свою функцію – надає товари в руки тих, хто володіє доларовими голосами. Якщо в країні більше використовується на їжу для тварин, ніж на допомогу бідним, щоб вони навчалися в коледжі, то це дефект розподілу доходів, а не ринку. Навіть найефективніший ринковий механізм може продовжувати велику нерівність.

Часто розподіл доходів в ринковій системі є результатом випадковостей в розвитку технології. Припустімо, винахід робота може спричинити різке падіння конкурентної ціни на працю, зменшуючи доходи робітників у разі спрямування 95 % національного доходу власникам роботів. Чи буде кожен спиймати це як необхідне право чи ідеал? Можливо, ні.

Чи можна дозволити, щоб хтось став мільярдером, просто успадкувавши 5000 квадратних миль землі або нафтові свердловини? Це є зворотний бік ринкового механізму. Чи ви хотіли б оподаткувати доходи роботів, або запровадити високі податки на спадщину та нагромаджене багатство? Люди глибоко розходяться з питання: чи дуже високі доходи мають обкладатися дуже високими податками?

Нерівність у доходах може бути політично чи етично нсприйнятною. Для країни рішення конкурентних ринків як наперед визначені і незмінні не є обов’язковими. Люди можуть перевірити ринковий розподіл доходів і вирішити,що він несправедливий. Якщо демократичне суспільство не погоджується з розподілом доларових голосів за вільної системи підприємництва, то воно може вжити заходів щодо зміни розподілу доходів.

Припустімо, виборці вмрішили зменшити нерівність у доходах.Які інструменти може застосувати Конгрес? По-перше, він може використати прогресивне оподаткування , оподатковуючи великі доходи вищою ставкою, ніж малі. Федеральний подоходний податок і податок на спадщину є прикладами такого прогресивного перерозподільного оподаткування.

По-друге, оскільки низькі податкові ставки не можуть допомогти тим, хто зовсім не має доходів, в останні десятиліття держава створила систему трансфертних платежів , або грошових виплат населенню. Такі трансферти включають допомогу престарілим, сліпим немічним, батькам з неповнолітніми дітьми, а також страхування безробітних. Ця система трансфертних платежів створює “мережу безпеки” для захисту нещасливців від нестатків. І, нарешті, держава інколи субсидіює споживання груп з малим доходом, надаючи продовольчі талони, безплатну медичну допомогу ідешеве житло.

Через економічне зростання і програми соціальної допомоги, які встановлюють мінімальний життєвий рівень,багато значних і очевидних недоліків капіталізму ХІХ ст, були ліквідовані у

ХХ ст. Проте відносна бідність вказує на труднощі розв’язання цієї проблеми. Внаслідок змін у складі сімей за останні роки масштаби бідності зросли.

Що можуть внести економісти в дебати про справедливість? Економіка як наука не може відповісти на такі нормативні питання, яку величину конкурентно визначеного доходу треба передати бідним сім’ям.Це політичне питання, яке повинно розв’язуватися на виборчих дільницях.

Економісти можуть аналізувати втрати чи вигоди від різних систем перерозподілу. Економісти витратили багато часу, аналізуючи, чи спричинюють соціальні програми, соціальні втрати, коли люди працюють менше або купують наркотики, а не їжу. Економісти вивчали, чи є надання бідним грошей, а не товарів, ефективним засобом зменшення бідності. Економіка як наука не може відповісти на питання, який рівень бідності прийнятий і справедливий. Проте вона може допомогти розробити ефективніші програми для збільшення доходів бідних.

Макроекономічне зростання і стабільність.

Окрім забезпечення ефективності і справедливості, держава також виеонує макроекономічну функцію підтримання економічного зростання та стабільності економіки.

Від свого початку капіталізм терпів від періодичних приступів інфляції (зростання цін) і депресії (високого безробіття). Іноді, як під час Великої депресії у 30-ті роки, нестатки і труднощі тривали ціле десятиліття, бо уряди ще не знали, як оживити економіку.

Сьогодні, завдяки інтелектуальному внеску Джона Майнарда Кейнса і цого послідовників, ми знаємо, яяяяяк контролювати найгірші прояви ділового циклу. Ми тепер розуміємо, як уряд може впливати на обсяг виробницива, зайнятість та інфляцію, обережно застосовуючи монетарну і фіскальну політику. Фіскальна політика держави, як уже зазначалося, це право оподатковувати і право витрачати. Монетарна політика встановлює пропозицію грошей, впливаючи, таким чином, на процентні ставки та пропозиції, та інші чутливі до процента видатки. За допомогою цих двох головних інструментів макроекономічної політики держава може впливати на розмір сукупних видатків, темпи зростання і обсяг національного виробництва, рівні зайнятосі та безробіття, на рівні цін і темпи інфляції в економіці.

Уряди індустріально розвинених країн успішно застосовували уроки кейнсіанської революції протягом останнього півстоліття. Численні монетарні і фіскаліні заходи прискорили економічний розвиток країн з ринковою економікою, засвідчивши безпрецедентне зростання після другої світової війни. Проте, зіткнувшись з економічними труднощами у 70-ті роки. – високою інфляцією і зростаючим безробіттям та уповільненням темпів зростання продуктивності праці – дехто висловлював скептичні завваження щодо здатності монетарної і фіскальної політики стабілізувати економіку. Два завдання перебувають у фокусі довгострокової макроекономічної політики: швидке економічне зростання і висока продуктивність рпаці. Економічне зростання визначає зростання національного обсягу виробництва, а продуктивність праці впливає на обсяг виробництва на одиницю ресурсів, або ефективність застосування ресурсів.

У 70-ті роки уряди розробили макроекономічну політику, щоб забезпечити довгострокові завдання економічного зростання і підвищення продуктивності праці. Фіскальні заходи були розроблені, щоб збільшити зацікавленість у виробництві. Розміри податків було зменшено в більшості розвинених країн, зростання програм державних податків уповільнилося. Уряди цих країн тривожилися впливами своїх фіскальних заходів на заощадження, інвестиції та іновації. Наприкінці 80-х і на початку 90-х років Сполучені Штати намагались зменшити дефіцит державного бюджету, щоб збільшити розмір національних інвестицій і прискорити економічне зростання. Водночас монетарна політика стала більш активною в управлінні короткостроковими коливаннями в обсязі виробництва, рівні безробіття і темпах інфляції. Результатом поєднання орієнтованих на зростання фіскальних і активних монетарних заходів стало найтриваліше в історії США в мирний період економічне піднесення з 1982 по 1990 рр.

Макроекономічні заходи, спрямовані на стабілізацію і економічне зростання, включчають фіскальні заходи разом з монетарними заходами. З формуванням макроекономіки як науки у 30-ті роки уряд успішно справляються з найважчими проявами інфляції та безробіття.

В усіх передових країнах панує змішана економіка, в яких ринок визначає більшість індивідуальних цін і кількість товарів. Водночас уряд управляє економікою через програми оподаткування, видаткиі регулювання грошового обігу.

Обидві половини – ринок і уряд – важливі для здорового функціонування економіки. Управляти сучасною економікою, вилучивши одну зних,- це пробувати аплодувати однією рукою.

Історія становлення державного

Економічного регулювання.

Державні структури України мають вивчити нагромаджений протягом століть арсенал форм і методів державного регулювання економіки. Історія становлення державного економічного регулювання – невід’ємна складова історії економічної політики. Епоха традиційного господарювання, яка характеризувалась економічною замкнутістю, слабкістю державної влади не залишила визначних прикладів державного регулювання господарського життя. Загальнодержавне втручання в економіку яскраво заявило про себе лише за часів абсолютизму, переходу до підприємницьких відносин. Цей період увійшов в історію як епоха широкого втручання в економіку держави, що активно впливала на становлення підприємницьких відносин, ламала цехову організацію праці, сприяла підвищенню її продуктивності, знищувала традиції особистої залежності. Одним з перших і найвидатніших державних юридичних актів з ціого питання став ремісничий регламент Людовіка ІХ 1229р. у Франції. Згодом широко застосовуючи політику протекціонізму, держава активно формувала нову структуру ранньопідприємницької промисловості і торгівлі. Епоха підприємницьких відносин вільної конкуренції характеризувалась значним обмеженням втручання держави в господарське життя. Її господарська функція зводилась до ролі “нічного вартівника” економічної системи.

Швидке усуспільнення, концентрація і централізація виробництва в кінці ХІХ – початку ХХ століття зумовили докорінну зміну економічної ролі держави, господарські функції різко зросли. З того часу держава – активний учасник суспільного процесу відтворення благ. У більшості цівілізованих країн світу, незалежно від їх політичної орієнтації, вона взяла на себе функції забезпечення розвитку транспорту і зв’язку, інших систем комунікацій, освіти і охорони здорв’я, захисту навколишнього середовища, пенсійного забезпечення, соціальної та ринкової інфраструктури, соціальної справедливості, оборони.

Держава контролює проведення структурних макроекономічних змін, створює умови для розвитку науки і техніки, економіки окремих регіонів. Вона забезпечує грошовий обіг, валютне і митне регулювання, проводить позичкову і податкову політику.

В арсеналі державного регулювання є як прямі, так і побіжні методи впливу на виробничі і соціальні процеси, співвідношення між якими час від часу змінюється, відбиваючи різні тенденції розвитку сучасного господарського життя.

Об єктивна необхідність державнаго регулювання економіки.

Держава завжди виконувала певні економічні функції. Вона законодавчо встановлювала “загальні правила гри”,тобто систему нормативних актів, що регулюють діяльність суб’єктів ринку в тому числі таких інститутів, як комерційні банки, біржі, акціонерні товариства. В державних судових органах розглядалися не тільки кримінальні справи, але й майнові господарські конфлікти. Держава збирала податки, за рахунок яких не тільки утримувала чиновників, але й фінансувала закупівлі зброї і спорядження у приватних компаній.В ряді країн державі належали залізниці і так звані “казенні” заводи. Однак у цілому економічна роль держави ще на початку 20 століття була гранично обмежена, народне господарство залишалося майже винятковою сферою приватного бізнесу.

Становище змінилося в період першої світової війни, коли спочатку в Німеччині, а потим і в країнах Антанти країна стала активно втручатися в господарське життя з метою мобілізації обмежених ресурсів для досягнення воєнної перемоги.Зазначені заходи, однак, мали надзвичайний,воєнно-мобілізаційний характер,а тому із закінченням війни державне втручання у господарське життя зійшло нанівець, все повернулося “на круги своя”.

До початку 30-х років серед західних економістів панувала думка про те, що економічні спади (кризи) пояснюються випадковими причинами, що механізм ринкового саморегулювання в принципі забезпечує відповідність між сукупним попитом і сукупною пропозицією, отже, і автоматичний вихід економіки з кризи та наступне її піднесення на базі оновлення основного капіталу й ліквідації нерентабельних підпріємств.Звідси робиться висновок про небажаність і навіть шкоду державного втручання в економічне життя

Однак глибока криза і затяжна депресія 30-х років докорінно суперечили зазначеній теорії.Стало очевидним, що механізм ринкового саморегулювання не справляється з своїми функціями, не забезпечує автоматичний вихід з кризи, що й потребувало переходу до активного державного регулювання економіки. Таке регулювання на практиці стало здійснюватися в США з 1933 р. командою З.В.Рузвельта, яка розробила і реалізувала так званий “новий курс”.Теорія державного регулювання ринкової економіки була, як відомо, створена Дж. М Кейнсом і його послідовниками.Кейнс зробив висновок про те, що вихід з глибокої кризи, зростання обсягів виробництва та рівня зайнятості немжливі без активної участі держави, яка має не тільки стимулювати зниження дисконтної норми комерційних банків (процента), але й здійснювати масштабні державні закупівлі з метою збільшення сукупного платоспроможного попиту. Крім того, держава повинна виплачувати соціальні допомоги безробітним, людям похилого віку та іншим непрацездатним членам суспільства з метою не допустити соціального вибуху.

Таким чином, найбільш далекоглядні державні діячі та економісти західних країн приходять до принципового висновку про те , що ринковий механізм має бути доповненим механізмом прямого державного регулювання економіки. В результаті реалізації даної концепції склався своєрідний тандем : ринковий механізм і механізм державного регулювання при провідній ролі ринку, який і регулює сучасну ринкову економіку.

Необхідно зазначити, що система заходів державного регулювання, запропонована Дж. М. Кейнсом, мала виражений антикризовий характер, мета цих заходів полягала в тому, щоб допомогти капіталістичній ринковій економіці вийти із затяжної кризи, забезпечити відновлення виробництва і максимальну зайнятість працездатного населення. Тому багато учнів і продовжувачів Кейнса критикували обмежений характер запропонованих ним рецептів, говорили про те, що у нього ”держава відіграє роль пожежної команди, яка гасить пожежу, що вже почалася”.Неокейнсіанці 50х – 60х років (А. Хансен, Ст. Чейз, П. Самуельсон та інші ) обгрунтували висновок про те, що державне регулювання ринкової економіки має передбачити довгострокові, перспективні цілі: прискорення НТП і структурної перебудови народного господарства, підвищення темпів економічного зростання, створення найсприятливіших умов для ринкової конкуренції, завоювання нових позицій на світових ринках, усунення надмірної диференціації доходів, підтримання соціального миру і, в кінцевому підсумку,забезпечення на цій основі високого рівня та якості життя переважної частини населення, тобто надання ринковій економіці соціально орієнтованого характеру. Саме такі цілі домінують у системі сучасного державного регулювання ринкової економіки у розвинутих країнах Заходу і Сходу.

C труктура механізму регулювання.

Одним з основних елементів механізму регулювання капіталістичного господарства, а тим самим і збалансованості національного ринку, за умов учасного капіталізму є, по-перше, ринкове регулювання, що здійснюється за допомогою механізму конкуренції, динаміки ринкових цін, стихійного вирівнювання попиту та пропозиції тощо. Таке регулювання обмежене переважно рамками немонополізованого сектора економіки,в якому налічується понад 95% усіх підприємств(у США їх близько 15.5млн), на яких виробляється приблизно 405 ВНП,зайнята більша частинва найманих робітників.

До основних складових елементів механізму регулювання капіталістичного господарства і рівноваги національного ринку належить, по-друге, корпоративна (а в її межах монополістична або олігополістична) планомірність. Гігантські багатогалузеві концерни за допомогою ЕОМ, маркетингу постійно вивчають масовий попит (його струк­туру, динаміку), формують його. Тому виробництво това­рів концернами орієнтується на відомий ринок на основі попередніх погоджень щодо номенклатури продукції, ї ї кількості і якості. У наш час на світовий капіталістичний ринок на основі попередніх домовленостей між виробника­ми та споживачами надходить близько 70 % усіх товарів, основну масу яких виробляють гігантські монополістичні об'єднанн я.

По-третє , державне регулювання найповніше здійсн ю­ється у наданні державою замовлень, закупівлі нею значної частини виробленої продукції, що означає гаранто­ваний попит на неї. Так Федеральний уряд США розташо­вує щорічно до 16 млн. замовлень у понад І ЗО галузях промисловості. Виконанням таких замовлень зайнято близько 20 % сукупн ої робочої сили. У США закупівля державою товарів і послуг військового та невійськового призначення становить близько 8 %. У країнах «Спільно­го ринку» на початку 90-х років на закупівлю товарів і послуг витрачалося близько 18 % усіх держаних витрат.

Між складовими елементами механізму регулювання сучасного капіталізму має місце взаємодія, взаємопроник­нення. Це означає, наприклад, що механізм ринкового регулювання дещо доповнює монополістичну планомір­ність, а остання частково поширюється і на немонополізо­ваний сектор економіки. Так. окремі деталі для виробни­цтва автомобілів могутньої автомобільної корпорації «Дженерал моторз» постачають близько 40 тис. дрібних і середніх підприємств-постачальників, а частка закупівель у з агальній сумі обороту цієї компанії досягає 48 %. Це означає, що ці підприємства немонополізованого сектора економіки втягнуті в орбіту монополістичної планомір­ності.

Найбільш важливою ланкою останньої є приватномоно­полістичне планування у межах гігантських ТНК. Яд­ро їх діяльності — внутріфірмові операції. У середині 80-х років 37,3 % імпорту і 39,2 % експорту США проходило по внутріфірмових каналах ТНК (американських і за­рубіжних ).

Найважливіші напрями державного регулювання еко­номіки, а отже і вста новлен ня рівноваги національного ринку, такі: 1) антициклічне регулювання, що має корот­кочасний характер і спрямоване на послаблення циклічних коливань, зниження рівня інфляції: 2) програмування (ка піталістична планомірність), що має довготривалий харак­тер, прагне цілеспрямовано впливати на обсяг і напрями капіталовкладень, зміну структури народного господар­ства, тобто має стратегічні цілі. Для досягнення як корот­котривалих, так і довготривалих цілей використовують: 1) пряме (адміністративне) регулювання, яке здійснюється за допомогою прийняття законодавчих актів і заснованих на них дій виконавчої влади; 2) непряме регулювання, засноване на використанні різних економічних, фінансових важелів (зміна ставки податків, норми процента, надання податкових пільг та ін.). Економічна роль держави у даному випадку полягає в тому, -що вона забезпечує регу­лювання суспільного капіталу у цілому.

Антициклічне регулювання передбачає використання таких методів, як бюджетна та кредитно-грошова політика. У першому випадку з метою впливу на платоспроможний попит населення маневрують державними витратами та податк ами (при недостатньому попиті збільшуються дер­жавні капіталовкладення, знижуються податки та ін.; при надмірному — державні витрати скорочуються, а податки зростають). Стимулювання попиту, як правило, посилює інфляцію, а антиінфляційне регулювання посилює застій При кредитно-грошовому регулюванні центральні банки збільшують або зменшують кількість грошей в обігу і ставки позичкового процента. Основним методом боротьби з 50 х до середини 70-х років стало проведення державою «політики доходів», що передбачає контроль над зростан­ням заробітної плати та цін. Держава при цьому виступає «посередником» між працею та капіталом, між монополія­ми та профспілками при укладенні договорів, проведенні страйків та ін. З приходом до влади у США колишньої адміністрації Р. Рейгана урядовий орган, який здійснює контроль над заробітною платою та цінами, був ліквідова­ний. В основному аналогічні заходи були вжиті й у ФРН, Великобританії та інших країнах. З середини 70-х років почастішали економічні кризи, зросло хронічне безробіття, що послабило позиції трудящих. За таких умов цей конт -роль став обтяжливим для монополій. Адміністративні важелі регулювання були послаблені й відповідно посилені непрямі, опосередковані методи, тобто фінансові, насампе -ред кредитно-грошова політика. Певну роль відіграла податкова реформа 1981—1983 рр. За цих умов була трохи послаблена роль капі талі стичного програмування економіки, яке є формою ї ї регулювання при капіталізмі. Найбільшого розвитку воно набуло у 50—80- ті роки у Франції та Голландії. Так у Франції розробляються п'ятирічні плани, які мають систему показників обсягів вироб­ництва, динаміки національного доходу, модернізації про­мисловості та торгівлі, розвитку інфраструктури, науко­вих досліджень, підготовки робочої сили, житлового будів­ництва та ін. Виконання планів держава прагнула підтри­мати конкретними фінансовими програмами, планами структурної перебудови економіки (розвиток галузей, що визначають науково-технічний прогрес, наприклад, маши -нобудування і «згортання» нерентабельних галузей, зокре -ма видобутку вугілля).

За своєю соціально-економічною сутністю державна капіталістична планомірність означає планомірне вилучен­ня прибутків, централізоване регулювання пропорцій еко­номіки, темпів її розвитку. Методами капіталістичної пла­номірності є складанн я загальнонаціональних планів, про­ грам, прогнозів, промислова політика.

Здійснення капіталістичної планомірності не передба­чає комплексності та директивності, тобто вона базується н е на встановлених державою обов'язкових нормах а на орієнтованих показниках і рекомендаціях, що не мають обов'язкової сили для виконання. Тому таку планомірність називають індикативним плануванням. З приходом до вла­ди консервативних урядів, що виражають інтереси реак­ційних кіл монополістичної буржуазії, у ряді промислово розвинутих країн капіталу загальнонаціональні плани зво­дяться все більше лише до складання прогнозів без прямо­го забезпечення фінансовими та іншими програмами.

Для 80-х років з погляду еволюції державно-монополіс тичного регулювання характерним є пошук фор м компро­місів між ринковим регулюванням і капіталістичним про­грамуванням. Таким компромісом стала певна лібераліза­ція механізму регулювання. Це виявилось у частковій приватизації державної власності на засоби виробництва, наданні фінансової автономії державним компаніям, відмо­ві від різних форм цінового контролю, послабленні анти­трестівського законодавства, посиленні податкових, кре­дитних важелів регулювання економіки тощо.

Основні метод и державного регулювання економіки .

Важливими методами державно-монополістичного регулю­вання капіталістичної економіки є: 1) проведення реформ в оподаткуванні корпорацій, державних підприємств і під­приємств немонополізованого сектора економіки; 2) дер­жавне стимулювання науково-дослідних і дослідно-конст­рукторських розробок, або науково-технічна політика; 3) активна амортизаційна політика; 4) кредитно-грошова п олітика; 5) здійснення структурної, або. промислової по­літики.

Проблеми оподаткування компаній частково розгляда­лися при з'ясуванні попереднього питання і докладніше розглядатимуться у темі « Державні фінанси та бюджети ». Про. оподаткування доходів трудящих йшлося при розгляді питання про сутність реальної заробітної плати. Тому коротко охарактеризуємо еволюцію податкової політики у США у післявоєнні роки стосовно прибутків корпорацій.

Після другої світової війни до 1957 р. прибутки компа­ній США до 25 тис. дол. оподатковувалися за ставкою у 25 %, а вище ціє ї суми за ставкою 48 %. За мину­лий період відбулося значне скорочення верхньої шкали оподаткування монополій. У 1987—1988 фінансовому ро­ці максимальна ставка податку на прибуток знизалася до 34 %.

На думку консервативних урядів, високі податки стри­мують ін вестиційний процес, послаблюють процес нагро­мадження капіталу. У такому поясненні є певний сенс. Але корпорації не схильні негайно вкладати нагромаджені та­ким чином кошти у розширенння діючих підприє мств і будівництво нових. Значні суми одержаних коштів вони, як і до цього часу, витрачають на фінансові спекуляції , будівництво дорогих готелів, будинків відпочинку й інших аналогічних об'єктів, чим не сприяють або мало сприяють пожвавленню економіки. Крім того, багато гігантських корпорацій, як правило, не сплачують законодавче вста­новлених ставок податку, проте це не означає капі­талізації ними зекономлених сум прибутку. Податкові реформи держави стримуються також необхідністю забез­печити нормальні, неінфляційні доходи для покриття дефі­цитів. які досягають у США у 80-х на початку 90-х років близько 200 млрд. дол. за рік. З приходом до влади нового американського президента Б. Клінтона (що означає пере­могу н а виборах демократичної партії) податки на прибут­ки корпорацій, а також на найбагатших людей будуть збільшені.

Щоб послабити дію тенденції гальмуван ня корпора ція­ми науково-технічного прогресу і нагромадження капіталу, держава активно стимулює розвиток НДДКР, проводить науково-технічну політику. Так частка федерального уря­ду США на початку 90-х років у фінансуванні таких витрат становила понад 50 %. Держава будує великі науково-дослідні центри та лабораторії, а потім передає їх монополіям, створює науко- та капіталомісткі галузі промисловості передає патенти та ліцензії урядові замов лення на НДДКР, готує наукові кадри.

Основними елементами такої політики, що створюють у сукупності її господарський механізм (механізм здій­снення державної науково-технічної політики), є, по-пер­ше, визначення та встановлення пріоритетів науково-тех­нічного розвитку відповідно до головних цілей загально­державної стратегії розвитку, прогнозування науково-тех нічного розвитку. Основними суб'єктами формування та проведення цієї політики є держава (як колективний асо­ційований капіталіст) і крупний капітал. В останні роки посилюється вплив демократичного суспільства (прогре сивних науковців, масових рухів) на вибір пріоритетів науково-технічного розвитку та відвернення або послаб­лення негативних наслідків НТП

3 початку сучасн ого етапу розгортання НТР (приблиз­но із середини 70-х років) у розвинутих капіталістичних країнах відбуваються істотні якісні зрушенн я у пріорите тах науково-технічного розвитку. Оскільки головною ме тою загальнодержавної- стратегії розвитку у провідних країнах Заходу проголошено розвиток наукомістких і висо­котехнічних галузей (біотехнології, електронно-обчис лювальної техніки, комплексної автоматизації виробництва на основі найновіших досягнень електроніки та робототех ніки, розгалуженої інформаційної системи, створення но-йих конструкторських матеріалів, виробництва ядерної та термоядерної енергії, створення телекомунікацій з вико­ристанням лазерної техніки та ін.), то при виборі таких пріоритетів виробляються галузеві науково-технічні про­грами розвитку, здійснюється Їх фінансування. Загальним для більшості розвинутих країн капіталу є інтенсивний розвиток НДДКР у сфері електроніки й обчислювальної техніки, їх наступне комплексне впровадження у сферу матеріального та нематеріальн ого виробництва.

Наступним елементом здійснення науково-технічної по­літики у розвинутих країнах Заходу є організаційне та ресурсне забезпечення реалізації найбільш важливих клю­чових напрямків науково-технічного прогресу. Основними ланками цього елемента НТП виступають: 1) розподіл державних ресурсів між різними секторами сфери науко­вих досліджень (приватним і державним, а у межах ос таннього — між державними лабораторіями, вузами, а та­кож між безприбутковими науковими центрами) й виконай ня досліджень і розробок у державних наукових центрах 2) функціонування державної контрактної системи, за до­помогою якої здійснюється фінансування НДР і забезпечується гарантований ринок збуту для промислових корпора­цій; 3) непряме державне стимулювання НДДКР у при­ватному секторі господарства за допомогою податкової, амортизаційної, патентної, антитрестівської та зовнішньо­торговельної політики; 4) формування інноваційного клі­мату в економіці та інфраструктури забезпечення дослі­джень і розробок, включаючи національні служби науково-технічної інформації, стандартизації, статистики, вивчення зарубіжного досвіду та міжнародне співробітництво; 5) вдосконалення та фінансування системи освіти, підго­товка і перепідготовка кадрів вищої кваліфікації.

Третім основним елементом науково-технічної політики є оцінка одержаних у процесі її реалізації результатів. При цьому оцінюються можливі наслідки науково-технічного прогресу, здійснюється коригування такої політики.

Разом з прямим фінансуванням науково-дослідних робіт держава за допомогою податкової, амортизаційної, кредитної політики стимулює зростання витрат монополі­стичного та немонополістичного капіталу на НДДКР. У 80-ті роки розробляються заходи для надання фінансової, організаційної допомоги дрібним і середнім винахідницьким фірмам, а також інформації, консульта­ції, залучення їх до виконання контрактних угод. В ЄЕС у 1985 р. утворена Асоціація венчурного (ризикового) капіталу, мета якої — надати у межах цієї організації допомогу невеликим новаторським компаніям.

Водночас при проведенні державою науково-технічної політики виникає та розвивається ряд проблем, що значно послаблює, її ефективність, ускладнює досягнення рівнова­ги та збалансованості у функціонуванні національного ринку. До таких проблем належать: значна мілітаристська спрямованість такої діяльності буржуазної держави (у 1988 р. 80 % вартості контрактів укладалися з міністер­ством оборони та космічних досліджень); відсутність коор­динаційних центрів, дублювання наукових досліджень, роз­порошеність фінансових коштів, гостра нестача засобів цпц проведення НДДКР у ряді цивільних галузей промис­ловості, сільського господарства, несвоєчасна підготовка наукових кадрів, перенасичення військових НДДКР і їх низьке використання у цивільних галузях — все це призво­дить до поглиблення суперечностей між наукою та монопо­лістичною власністю.

Важливим методом державно-монополістичного регу­лювання економіки є амортизаційна політика уряду. Дер­жава проводить політику прискореної амортизації. Так у США у 1981 р закон одавче впроваджено нові строки амортизаційного списання машин і обладнання (для тран­спортних засобів —3 роки, обладнання — 5 років, вироб­ничих споруд і будов—15 років).

3 погляду нагромадження капіталу політика приско­реної амортизації означає зростання частки амортизації у внутрішніх джерелах нагромадження. У США з 1950 по 1988 рік ця частка збільшилася з 2/5 до понад 4/5. Така політика дає змогу корпораціям приховувати значну час­тину прибутків від сплати податків, оскільки суми аморти­заційних відрахувань не оподатковуються. Хоча політика прискореної амортизації сприяє пожвавленню процесу, во­на за умов хронічної недовантаженості виробничих потуж­ностей прискорює надмірне нагромадження основного ка­піталу.

Кредитна система розвинутих країн капіталізму опосе­редковує весь процес суспільного виробництва та нагро­мадження капіталу. Елементами цієї політики є операція з державними цінними паперами на відкритому ринку, регулювання рівня банківського процента, пряме регулю­вання банківських резервів.

Основним елементом кредитної системи США є феде­ральна резервна система (ФРС), яка виконує функції центрального банку. Посаду голови ради управителів ФРС нерідко називають другою за важливістю (після президен­та) державною посадою. До структури ФРС входять 12 федеральних резервних банків, кожен з них виконує функції центрального банку у своє му окрузі. На них припадає 75 % усіх банківських депозитів країни. Держа­ві належить Центральний банк, що має монопольне п раво на випуск банкнот і регулювання грошового обігу. Рада управителів визначає норми резервів банків і ощадних кас, затверджує зміни в обліковій ставці, федеральних резерв­них банків, бере участь у купівлі-продажу урядових цін­них паперів, регулюючи тим самим кількість грошей в о бігу.

Так, коли Центральний банк скуповує частину цінних паперів (акцій, облігацій і т. п.), одержані при цьому їх власниками гроші осідають у банках і дають змогу збіль­шити надання кредитів. Щоб уникнути цього. Центральний банк продає частину цінних паперів, заморожуючи вико­ристання одержаних грошей. У жовтні 1987 р., коли курс акцій упав на 22,6 %, ФРС значно збільшила масу грошей в обігу і тим послабила напругу у кредитній системі. Як емісійний центр усієї країни, регулятор процентних ставок, банківських резервів ФРС впливає на діяльність усіх комерційних і ощадних банків, страхових компаній, пенсій­них фондів та інших фінансових інститутів.

У 1979 р. ФРС перейшла до нових методів кредитно-гроціового регулювання економіки- Боротьба з інфляцією, н езважаючи на витрати на таку політику, проголошена центром стратегії державного регулювання при одночасно­му жорстокому контролі за зростанням грошової маси. У попередні роки на перший план була висунута мета­досягнення «повної зайнятості» та стабілізації економічно­го циклу. Тому, незважаючи на глибоку кризу 1981—-1982 рр., ставки процента для першокласних кредиторі» досягли 20.

Здійснення такої політики певною мірою зменшило » інфляцію (середній рівень цін у 1982—1985 рр. знизивс я на 6,6), але привело до значного підвищення процентни х ставок, гальмувало економічне зростання. Високі процент- ні ставки стимулювали різке посилення припливу капіталів у США, перетворення країни на міжнародного боржника -Так у 1987 р. чиста зовнішня заборгованість США (різни -ця між обсягом зарубіжних активів і зобов'язаннями пере д іноземними інвесторами) досягла 400 млрд. дол. Том у з послабленням інфляційних процесів, зростанням армії безробітних ФРС почала переходити до більш помірної кредитно-грошової . політики.

Банківська система США та інших країн Заходу регулює масштаби надання кредитів. Комерційні банки части ну своїх активів (близько 20 %) зобов'язані зберіга ть у вигляді касового резерву у Центральному банку. Резерв-на норма за рішенням останнього може коливатись у невеликих межах. За цих умов розширення кредиту, що надає ться комерційними банками, відбувається залежно від величини приросту банківських пасивів, але повинно перевищувати суму такого приросту більше ніж у 5 разів (оскільки комерційні банки у вигляді касового резерву зберігають у Центральному банку 20 % своїх активів. При підвищенні Центральним банком резервної норм и банківські обороти зменшуються, при її зменш енні вони зростають.

Розмір процента, за яким банки надають позичку свої м клієнтам, залежить передусім від процента по кредитах ФРС, наданих останній комерційними та іншими кредити-ми установами. Величина процентів по кредитах ФРС є нижньою межею ефективності надання кредитів. Во на одержала назву облікової ставки. Так у США у 1985 р. облікова ставка становила 7,5 %. Процент, за яким комер ­ційні банки надають . позичку своїм клієнтам, одерж ав назву комерційного. У цьому ж році банки надавали пер­шокласним кліє нтам позички з розрахунку 9,5 %. Від співвідношення облікових і комерційних ставок значною мірою залежать загальні масштаби як ринку позичкових капіталів, так і грошового обігу. Встановлення високих процентних ставок стримує темпи зростання інфляції.

Для оздоровлення кредитної системи в Україні, що, у свою чергу, сприятиме подоланню інфляційних процесів, зміцненню стабільності грошової системи, потрібен комп­лекс заходів. По-перше, слід визначити об'єктивну межу кредиту, за якою він стимулює інфляцію, тобто усунути практику надання кредитів, не забезпечених матеріальни­ми цінностями. Винятком може стати кредитна емісія під великий майбутній урожай, переробку сільськогосподар­ської продукції, виробництво будматеріалів та інші анало­гічні практичні кроки. Водночас слід припинити кредиту­вання неефективного виробництва, різних нереальних про­ектів. Слід також підвищити ефективність безготівкового обігу. По-друге, Держбанк (або Центральний банк) пови­нен перетворитися на банк банків, управляти (регулювати) за допомогою економічних важелів діяльністю всіх інших комерційних і спеціальних банків (наприклад, кредитувати їхню діяльність і враховувати векселі під процент), регу­лювати грошовий обіг і кредит, безготівковий обіг (визна­чати загальну масу грошей, зберігати у себе частину касового резерву банків) та ін. Потрібно усунути відомчу, галузеву розпорошеність, і прив'язаність банків, інтегрува­ти всю мережу комерційних і спеціалізованих банків в одну систему. По-третє, Центральний банк повинен бути виведений з-під влади уряду, виконавчої влади та перейти у розпорядження лише закон одавчої влади. По-четверте, всі комерційні та інші спеціалізовані банки повинні пере­йти на комерційні засади діяльності (самоокупність, само­фінансування та ін.), працювати прибуткове на основі вивчення діяльності промислових підприємств, об'є ктів їх кредитування, якості продукції, що виробляється, з вигодою займатися купівлею-продажем грошових коштів підприємств і населення і т. ін. Банки повинні, з одного боку, стимулювати за допомогою процента вкладення населенням, підприємствами вільних грошових коштів на різні строки, а з другого — стягуючи більш високий банківський процент за кредит, змушувати підприє мства ефективно його вико­ристовувати, сприяти зниженню потреб у кредиті. Такі за­ходи слід органічно пов'язувати з індексом цін, темпами інфляції. Виходячи з досвіду комерційних та інших спеціа­лізованих банків у США, слід встановлювати норми резер вів дл я комерційних банків і ощадних кас, брати участь у купівлі-продажу урядових ці нних паперів та ін. По-четверте, необхідно створити реальні передумови і поступово перейти до конвертованого карбованця. Заходи щодо тако­го переходу збігаються із заходами, спрямованими на оздоровлення грошової системи, послаблення інфляційних процесів. Це, передусім, необхідність наситити товарами та послугами внутрішній ринок, оздоровити кредитну, фі нансову систему, домогтися конкурентоспроможності то­варів на зовнішніх ринках, рівноваги державного бюджету, здійснити реформу ціноутворення, у результаті якої ціни повинні наблизитися до світових, і т. ін. Специфічними умовами конвертованості карбованця є встановлення рів­новаги платіжного балансу, реального валютного курсу, формування прогресивної податкової системи, відновлення всіх грошових функцій карбованця всередині країни, ство­рення валютного, фінансового ринків та ін.

По-п'яте, слід створювати нову мережу комерційних банків та інших спеціалізованих закладів, формувати умо­ви для їх конкуренції між собою. Кожен банк, у свою чергу, має право створювати свої відділення, враховуючи при цьому економічну доцільність.

Під впливом НТР відбуваються важливі структурні зміни в економіці розвинутих капіталістичних країн. У США з 1960" до 1990 року частка матеріального вироб­ництва у ВВП зменшилась, а нематеріального зростала з 37,3 до 40,0 %. У ФРН ці показники відповідно станови­ли 69,0 і 64,0 %; 31,0% і 36,0 %. Частка зайнятих у сфері матеріального виробництва США за цей же період скоротилася з 43,3 до 28,0 %, а у сфері нематеріального виробництва зросла з 56,7 до 72 %. За умов НТР відбува­є ться глибоке взаємопроникнення цих сфер. Це виявля­ється у створенні інформаційної технології, виникненні й інтенсивному розвитку гігантських індустріально-промислових комплексів, які забезпечують збирання, обробку, систематизацію інформації та її передачу кінцевому спо­живачу. У таких комплексах інформація, зв'язок і мікро­електроніка є невід'ємними складовими частинами цілісної органічної системи. Одна з ланок цієї системи — створення широкої мережі інформаційних пунктів вдома.

Створення таких комплексів потребує величезних за­трат. У США, наприклад, на створення і використання різних інформаційних систем витрачено у 1980 р. понад 80 млрд. дол., а у 2000 р. такі витрати можуть досягнути кіл ька сот мільярдів доларів. Оскільки НТР перебуває лише у початковій стадії розвитку, то ї ї розгортання приведе до ще більш глибоких структурних зрушень в економіці. Відповідно до прогнозів, у 2000 р. близько 70 % всіє ї робочої сили у розвинутих країнах капіталізму буде зайнято в інформаційному та « комунікаційному» секторах економіки. Тому більша частина капіталовкла­день, найновішого обладнання направляється у наукові лабораторії, торгівлю, фінансово-кредитну сферу.

Відбуваються важливі структурні зміни всередині про­мисловості, між промисловістю та сільським господарс­твом.

Це зумовлює необхідність проведення державою довго­тривалої структурної політики, тобто регулювання держа­вою темпів і пропорцій розвитку основних сфер і галузей економіки, окремих регіонів. За сучасних умов держава виступав ініціатором і організатором стратегічного науко­во-технічного прогнозування та програмування, розробки та втілення середньострокових і довгострокових програм розвитку галузей, що визначають НТР, впровадження но­вих технологій.

Основним інструментом впливу держави на структурну перебудову економіки є організація, фінансування та сти­мулювання науково-технічних досліджень, особливо фун­даментальних, підготовка кадрів (інженерних, наукових, освіченої та кваліфікованої робочої сили), створення інже­нерно-дослідних центрів. У США, наприклад, лише у 1985 р. створено 6 інженерно-дослідних центрів.

Держава також розробляє середньострокові заходи що­до модернізації таких галузей промисловості, як вугільна, кораблебудівна, чорна металургія. Активізує ться участь держави у розвитку окремих відсталих регіонів, зростанні ефективності та конкурентоспроможності національних І'НК. З цієї метою їм надаються пільгові кредити, податко­ві знижки, гарантії на випадок непередбачених ситуацій.

Важливою особливістю державно-монополістичного ре­гулювання капіталістичної економіки наприкінці 70-х ро­ків і в наступний період у ряді промислове розвинутих країн капіталу, де до влади прийшло консервативне керів­ництво, є деяке ' послаблення державного втручання на національному рівні при одночасному посиленні державно-монополістичного регулювання на наднаціональному рівні, яке здійснюється у межах регіональних економічних об'єд­нань, міжнародних економічних організацій. Остання тен­денція ще більше посилюється на новому етапі НТР, з початком нового перевороту у межах технологічного способу виробництва, який матиме інтернаціональний ха­рактер. Ці зміни у державному регулюванні економіки нан аціональному рівні проявляються у послабленні в анти­трестівському законодавстві, у відмові від розроблених і ' застосованих на практиці протягом декількох десятиліть принципів де ржавного ціноутворення у таких базових ка­піталомістких галузях промисловості, як транспорт, елект­роенергетика, можливості проникнення у галузі нових монополій.

Державне регулювання в Україні.

Через тернії кажуть, шлях лежить до… В усякому разі, не до поразки і втрат. Аде й тернії ми проходимо щось занадто довго.

За умов зруйнування Радянського Союзу різкий перехід до ринкових механізмів саморегулювання був цілком виправданим, а за тодішніх політичних умов, мабуть, єдино можливим кркком. Та ринок, з яяяким було покладено стільки надій, виявився дуже складною конструкцією. Вона не може скластся сама собою – тут потрібні значні зусилля держави протягом десятиліть.

А ми підняли занадто багато пилу на своєму життєвому шляху

І можна навіть зробити висновки відносно можливого розвитку подій у країні у разі, якщо не буде вжито рішучих заходів до посилення регулюючого впливу держави в потрібних напрямах

Слід визнати, що певних заходів в Україні вживали, але вони були якимись безцільними. А мудрі люди завжди вважали, що безцільне – це не тільки те, що не досягає цілі, а й те, що б’є через ціль, по своїх тилах.

Ось чому, на жаль, наші «незалежні» продуктивні сили продовжували йти в напрямі, протилежному тенденціям, характерним для розвинених держав, а також для деяких з тих, що перебувають у так званому перехідному періоді.

Відносна частка видобутку сировини в нашій економіці прдовжує зростати; збільшується матеріально- і енергоємкість виробництва; застаріле, традиційне устаткування не замінюється; нові технології не впроваджуються ;знищуються професіональні якості нації, навпаки,частка витрат на науку, освіту, медицину, так само як і їх вкладу в економіку катастрофічно падають.

Нещодавно народний депутат України Михайло Павловський оприлюдрив разючі факти, які доповнюють змадьовану вище картину. За п’ять років виробництво України впало, на 55%. Українські банкіри майже не кредитують українське виробництво,а, навпаки, створюють умови для втечі капіталу за кордон і, отже, для фінансування іноземного виробництва.

За рубіж йде також і значна частина заробітної плати наших громадян, оскільки 95% (!) товарів широкого вжитку на українському ринку – імпортні. Взагалі українська грошово-фінансова система практично є антиринковою.

Рівень фонду зарплати в складі ВВП становить в Україні 10%, тоді як у розвинених країнах – 50-70%. Поза межею бідності перебувають нині 80% громадян країни. Бурхливими темпами зростає безробіття – офіційне і, особливо, приховане.

Вільне суспільство стало фактично некерованим, і єдина тенденція, що чітко проглядається, це деградація. Корумповане чиновництво у союзі із кримінальними злочинцями, відчуваючи повну безкарність, тягне країну у прірву.

Дошкульно тривожить думка і невже ж у кризовій ситуації не знайшлося в країні розумних людей, які могли б передбачити обвал і хоч якось применшити, пом’якшити дію руйнівних сил ? Розумію, питання це – риторичне… І мимоволі пригадуються слова видатного історика В. Ключевсюкого: «Усім можна гордитися, навіть відсутністю гордості, так само як від усьго можна здуріти, навіть від власного розуму.» Прикро…

Деяку надію вселяє програма діяльності Кабінету Міністрів України в якій накреслено основні шляхи усунення помилок допущених у здійснені реформ. І все ж без вивчення і творчого врахування досвіду інших країн не обійтися. Повторимо : якщо самі собі не вороги.

Економічні функції місцевих органів влади.

Велику роль в реалізації економічних функцій держави відіграють її місцеві органи, система яких сьогодні в Українській державі тільки формується. Економічні функції місцевих органів державної влади дуже широкі. В більшості країн ці органи є повноправними суб’єктами господарської діяльності. Вони розв’язують більшість проблем соціального обслуговування і забезпечення населення, охорони навколишнього середовища, розвитку інфраструктури ринку. В Україні на них також покладено сьогодні продовольче і побутове забезпечення людей та інші питання. Від того, як швидко Україна створить ефективну систему своїх місцевих органів, багато в чому залежить її доля. На нинішньому етапі необхідно, щоб центральна влада мала правові, організаційні й економічні можливості ефективного впливу на діяльність місцевих органів забезпечували їх взаємодію.

Функції центральних і місцевих органів державної влади мають бути чітко розмежовані. У всьому світі відроджується тенденція децентралізації функцій державного управління, делегування повноважень прийняття рішень з багатьох економічних питань місцевим органам влади. Проведення децентралізації функцій державного управління стало об’єктивною потребою і в Україні.

Економічна діяльність сучасної держави відіграє дуже важливу роль. Поряд з приватною ініціативою і громадською самодіяльністю вона є одним з вирішальних факторів суспільного прогресу. Молода українська держава лише розпочала проводити власну економічну політику. Від її успіху залежатиме доля вибору українського народу.

Співвідношення між ринковим механізмом і державнимрегулюванням.

Пік державного регулювання еконономіки припадає на перші післявоєнні десятиліття. Які конкретні завдання прагнули розв’язати шляхом активного державного втручання країни Західної Європи і Японія?

По-перше, відбудова зруйнованого чи підірваного війною народного господарства. По-друге, підвищення конкурентноспроможності своєї продукції і відновлення втрачених позицій на світових ринках, де у перші післявоєнні роки безроздільно панували американські корпорації. По-третє, прискорення економічного зростання і підвищення на цій основі рівня життя населення, тобто створення в тому чи іншому варіанті ”соціального ринкового господарства”. По-четверте, посилення “технологічного розриву” з державами Азії та Африки, які отримали політичну незалежність,і посилення на цій основі техніко-економічної залежності зазначених держав від розвинутих країн Заходу. Нарешті,в ряді країн, і насамперед у США, найважливішою метою державного регулювання в умовах “холодної війни” та гонки озброєнь, які розгорнулися, було нарощування воєнного науково-промислового потенціалу.

Характерною рисою розглядуваного етапу стала націоналізація ряду галузей промисловості й транспорту в багатьох країнах Західної Європи і створення дуже значного державного сектора економіки. Сутність західноєвропейської націоналізації можна показзати на прикладі Великобританії, де лейбористський уряд Еттлі у другій половині 40-х – початку 50-х років націоналізував вугільну промисловість. Теоретики англійського лейборизму (Дж. Стречі, Е. Кросленд та інші) оголисили лейбористську націоналізацію “наріжним каменем” британського “демократичного соціалізму”. Однак у дійсності націоналізація мала цілком практичні цілі, нацважливішою з яких було зниження витрат виробництва провідних корпорацій обробної промисловості (насамперед машинобудування) і, відповідно, підвищення конкурентноспроможності їх продукції.

Так, одним з найважливіших елементів витрат виробництва є затрати на енергію і транспортні тарифи, які в Англії на той час визначалися ціною на вугілля. Однак англійське вугілля було найдорожчим у світі. Ця обставина пояснювалася тим, що в цій найстаршій галузі промисловості переважали дрібні, слабо механізовані, часто напівзатоплені шахти, а тому продуктивність рпаці в 1947 р. перебувала на рівні 1873 р. Галузь потребувала термінової модернізації. Однак шахтовласники не прагнували інвестувати свої кошти в модернізацію, а багато хто з них просто не мав необхідних грошових ресурсів. Тоді на сцену вийшов лейбористський уряд, який націоналізував вугільну промисловість і здійснив її модернізацію за рахунок бюджету, тобто платників податку.В результаті мети було досягнуто: ціна на вугілля, отже, і витрати виробництва обробних галузей різко скоротилися.

Іншою характерною рисою перших післявоенних десятиріч стало різке зростання трансфертних платежів, за рахунок яких сплачувалися допомоги безробітним та непрацездатним членам суспільства, будувалося муніципальне житло, вводилося пільгове або медичне обслуговування. Всі ці заходи широко рекламувалися як характерні ознаки “держави” загального добробуту, зразком якої вважалася Швеція.

Однак уже в другій половині 60-х років стало очевидним, що державне втручання в економічне життя перейшло оптимальні межі, значно послабило діяння ринкового механізму, а тому породило ряд серйозних наслідків. Насамперед стало очевидним, що націоналізовані підприємства менш ефективні, ніж приватні та акціонерні фірми. Державні підприємства користувалися фінансовою підтримкою держави, яка брала на себе їх борги і таким чином захищала їх від банкрутства.Інакше кажучи, вони були захищені від впливу жорсткого механізму ринкової конкуренції.

По-друге, надмірні трансфертні платежі справляли негативний вплив на розвиток економіки. З одного боку, надто високі соціальні допомоги підривали стимул до трудової діяльності: значна частина працездатного населення вважала за краще жити на соціальні допомоги, а не заробляти гроші своєю працею. З іншого,- зростання трансфертних платежів вимагало надмірного підвищення прибуткового податку на дрібних і середніх підприємців та податку на прибуток корпорацій, що обмежувало інвестиційні ресурси приватного сектора, підривало заінтересованість в іноваціях та зростанні обсягу виробництва.

Тому в 70-х роках на сцену виходять такі напрями економічної політики, як рейганоміка і тетчеризм, які передбачають реприватизацію державних підприємств, скорочення соціальних програм, зниження податків на підприємців і в кінцевому підсумку – обмеження прямого державного втручання в економічне життя. До того ж нафтові кризи 70-х років, які породили стагфляцію, настійно вимагали проведення жорсткої монетарної антиінфляційної політики. Тому криза у таборі кейнсіанців супроводжувалася зростанням популярності і впливу монетаристів, насамперед чікагської школи М. Фрідмена.

Сказане не означає, однак, відмову від кейнсіанських ідей державного регулювання економіки і тих конкретних інструментів регулювання, які були розроблені послідрвниками Дж. М. Кейнса і успішно перевірені на практиці. На мою думку, припливи і відпливи в галузі державного регулювання, боротьба кейнсіанців з неокласиками і, зокрема, монетаристами відбиває об’єктивний процес пошуку оптимального співвідношення між ринковим механізмом і механізмом державного регулювання,оптимальної моделі регульованої ринкової економіки.

-

Висновок.

Хоч проблема державного регулювання перехідних процесів, що відбуваються в економііц України, виходить за рамкиданої роботи, для підведення підсумку ми коротко зупинимося на цьому важливому питанні. До недавнього часу держава самоусувалася від регулювання зазначених процесів, внаслідок чого перехід до ринкової економіки набув характеру стихійного сповзання у нецівілізований, спекулятивний ринок. В цьому – одна з основних причин глибокої економічної кризи, безпрецедентного падіння виробництва і зниження рівня життя народу.

Тепер становище починає кардинально змінюватися, що знайшло свій вияв у жовтневій доповіді Президента і Програмі діяльності уряду на 1995-1996 роки. Зазначена програма передбачає розробку значної кількості цільових державних програм (частину з них вже розроблено), націлених на пожвавлення і розвиток найважливіших секторів економіки, зокрема галузей з швидким оборотом капіталу, підвищення ступення керованості державними підприємствами, проведення жорсткої монетарної політики з метою приборкання інфляції, введення вексельного обігу з тим, щоб подолати кризу платежів, стимулювання інвестиційної діяльності комерційних банків і надання під жорстким контролем централізованих інвестиційних кредитів найперспективнішим підприємствам, встановлення чіткого зв’язку між оплатою працівників держ-сектора і результатами іх праці та інші заходи. Зрозуміло, це лише перші кроки на першому. Найважчому етапі реформи. Вони, однак, переконливо свідчать про те, що держава має намір узяти під контроль найважливіші макро- та мікроекономічні процеси.

Література.

1. Основи економічної теорії: / За ред. С. В. Мочерного;-Тернопіль. 1993.

2. // Економіка України №11. 96р. ст.69-77.

3. // Економіка України №7. 96р. ст.31-38.

4. // Семюельсон П., Макроекономіка.-К-95. ст.72-85.

5. // Політика і час.-1997.-№2.- ст.24-32.

6. // Дзюбик С., Ривак О. Основи економічної теорії.-К.: Основи. 1994.- ст.5-78.

7. // Економіка України – 1993.№1 ст.79-87.

8.Климко-Нестеренко,Основи економічної теорії.-ст.66-69.

9.Климко-Нестеренко,Основи економічної теорії політ. економічний аспект. 2-ге видання.-ст.591.

10.// Освіта.-1995.-16 серпня.-ст.5.

11.// Економіст 96.№5 ст.22-30.

12.// Економіст 96.№3 ст.23-33.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений21:43:33 18 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
14:19:01 24 ноября 2015
Пасибки)
Рита19:12:41 25 ноября 2009Оценка: 5 - Отлично

Работы, похожие на Реферат: Державне регулювання ринкової економіки

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(151188)
Комментарии (1843)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru