Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Юридичні особи як суб'єкт цивільних правовідносин

Название: Юридичні особи як суб'єкт цивільних правовідносин
Раздел: Рефераты по юриспруденции
Тип: реферат Добавлен 20:21:11 22 июня 2005 Похожие работы
Просмотров: 1580 Комментариев: 2 Оценило: 1 человек Средний балл: 5 Оценка: неизвестно     Скачать

Національна Академія Внутрішніх справ України

Факультет заочного навчання

Курсова робота

з цивільного та сімейного права

тема: Юридичні особи як суб’єкт цивільних правовідносин.

Виконавець:

м. Київ 1998 рік

План.

1. Поняття юридичної особи та її ознаки.

3

2. Порядок виникнення, припинення та реорганізації юридичних осіб.

10

3. Види юридичних осіб.

20

4. Список використаної літератури

31

1. Поняття та ознаки юридичної особи

Суб’єктами цивільних правовідносин та носіями майнових та особистих немайнових прав і обов’язків можуть виступати не тільки фізичні особи, але й різні колективні утворення, а саме господарські товариства, підприємства і організації, виробничі та споживчі кооперативи та інші. Але для того, щоб мати можливість вступати у цивільні правовідносини і бути їх суб’єктами, ці колективні утворення наділяються за наявності певних ознак, так званим, статусом юридичної особи. На відміну від фізичних осіб, юридичні особи не є живими істотами і тому не мають природної волі, однак в них діє об’єднана людська воля і об’єднана людська сила в певному напрямі, зумовленому метою створення юридичної особи. В силу цього за юридичною осо­бою і визнається можливість бути суб’єктом права.

Юридична особа є самостійним суб’єктом правовідносин і існує незалежно від фізичних осіб, які її утворили, і хоча це колективне утворення і визнається суб’єктом правовідносин, однак як юридична особа вона може бути носієм лише таких прав і обов’язків, які не пов’язані з природними властивостями людей.

Дія юридичної особи обумов­лена товарно-грошовими відносинами, суспільним розподілом праці, необхідністю включення до цивільного обороту майна держави, кооперативів, громадських та інших організацій. Наділен­ня підприємств і об’єднань майном, надання їм господарської самостійності є неодмінною передумовою здійснення господарського розрахунку, вчинення правових актів по реалізації продукції, розпорядження грошовими коштами, тобто виступу в обороті як самостійного суб’єкта цивільних прав і обов’язків.

Поняття та ознаки юридичної особи розкриваються в ст.23 ЦК України:

Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав, нести обов’язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражному суді або в третейському суді.

З цього визначення можна виділити такі істотні ознаки юридичної особи:

Організаційна єдність .

Юридична особа — це колективне утворення, певним чином організований колектив людей (організація). Принципи формування цього колективу можуть бути різноманітними: укладення трудових договорів (контрактів) робітниками і службовцями з адміністрацією державного підприємства, добровільне об’єднання громадян на основі членства в кооперативі тощо. Але кожна організація характеризується наявністю певної сис­теми істотних соціальних взаємозв’язків її членів, внутрішньою структурною і функціональною диференціацією.

Наприклад, у складі кооперативу можуть створюватися структурні підрозділи, в тому числі територіальне відокремлені:

відділення, цехи, майстерні, ательє, магазини та інші, що діють, як правило, на засадах колективного, сімейного або індивідуального підряду. Структура кожного окремого кооперативу за­кріплюється його статутом. Проте незалежно від особливостей своєї внутрішньої структури кооператив у зовнішніх відносинах виступає як єдина організація.

Наявність відокремленого майна .

Кожна юридична особа має своє майно, відокремлене, по-перше, від майна членів трудового колективу даної організації; по-друге, від майна держави чи автономного утворення, адміністративно-територіальної одиниці; по-третє, від майна інших організацій, в тому числі вищестоя­щих органів.

Майно кооперативних, інших громадських організацій і ко­лективних утворень належить їм на праві власності. У державних підприємств є пра­во повного господарського відання належним їм майном, а у дер­жавних установ — право оперативного управління (ст.38 Закону «Про власність»). Здійснюють його також і ті кооперативні та громадські організації — юридичні особи, які мають відокремлене майно, яке при цьому належить на праві власності кооперативу чи громадській організації, що їх створили.

Виступ у цивільному обороті від свого імені .

Кожна юридична особа має своє найменування (ім’я). Від свого імені вона набуває майнових і особистих немайнових прав і несе обов’язки, вступаючи в різноманітні цивільно-правові відносини з іншими організаціями та громадянами. Інші особи можуть діяти від імені юридичної особи тільки за її згодою (наприклад, на основі дові­реності). Так, спілка (об’єднання) кооперативів може представ­ляти інтереси кооперативу і діяти від його імені у відповідних державних та інших органах, а також в міжнародних організа­ціях.

Здатність нести самостійну майнову відповідальність .

Здатність організації від свого імені брати участь у цивільних правовідносинах, самостійно набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов’язки зумовлює і самостійну май­нову відповідальність юридичної особи за своїми зобов’язаннями.

Відповідно до ст.203 ЦК України:

В разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання боржником він зобов’язаний відшкодувати кредиторові завдані цим збитки.

Під збитками розуміються витрати, зроблені кредитором, втрата або пошкодження його майна, а також не одержані кредитором доходи, які він одержав би, якби зобов’язання було виконано боржником.

Формою цивільно-правової відповідальності юридичних осіб є також неустойка, відповідно до ч. І ст.179 ЦК України:

Неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові у разі невиконання або неналеж­ного виконання зобов’язання, зокрема у разі прострочення ви­конання.

Юридична особа відповідає по своїх зобов’язаннях належним їй (закріпленим за нею) майном, на яке за ст.7 Закону «Про власність», ст.32 ЦК та іншими актами законодавства України може бути звернене стягнення. Держава не відповідає по зобов’язаннях державних організацій, які є юридичними особами, а ці організації не відповідають по зобов’язаннях держави.

Умови і порядок відпуску коштів на покриття заборгованості установ та інших державних організацій, що перебувають на державному бюджеті, якщо ця заборгованість не може бути по­крита за рахунок їх кошторису, встановлюються законодавчими актами (ст.33 ЦК). Відповідно до п.3 ст.39 Закону «Про власність» державна установа (організація) відповідає по зобов’язаннях грошовими коштами, які є в її розпорядженні. При недостатності коштів відповідальність по зобов’язаннях державної установи несе власник відповідного майна (держава чи автономна республіка, адміністративно-територіальна одиниця). Державна, кооперативна або інша громадська організація не відповідає по зобов’язаннях підприємства, що входить до її складу і є юридичною особою, а це підприємство не відповідає по зобов’язаннях організації, до складу якої воно входить. У цивільному законодавстві чітко розмежовується відповідальність кооперативного об’єднання (спілки) і кооперативних організацій, що входять до його складу, а також відповідальність державно-кооперативної або громадської організації та її членів. Для окремих видів кооперативних організацій законом або їхніми статутами може бути передбачена відповідальність членів кооперативної організації по її зобов’язаннях (ст. ст. 35—36 ЦК України).

Здатність бути позивачем або відповідачем в суді, арбітраж­ному чи третейському суді.

Широка участь господарських організацій в майнових і особистих немайнових відносинах, мож­ливість покладення на них цивільно-правової відповідальності за порушення зобов’язань, заподіяння майнової шкоди іншим особам спричиняють потребу в захисті порушених цивільних прав, а у зв’язку з цим і необхідність звернення з позовом до суду, арбітражного чи третейського суду. Іншими словами, юридична особа стає стороною позивачем або відповідачем у цивільному, арбітражному процесі або третейському розгляді цивільною спо­ру.

Згідно з ч. 2, ст.102 ЦПК України:

Сторонами у цивільному процесі можуть бути державні підприємства, установи, організації, колгоспи, інші кооперативні організації, їх об’єднання, інші громадські організації, що користуються правами юридичної особи.

Сторонами у спорах, які розглядаються арбітражним судом, можуть бути підприємства, установи та організації, які є юри­дичними особами, а також їхні вищестоящі органи, інші дер­жавні органи (ст. 1 Арбітражного процесуального кодексу Украї­ни). Оскільки в третейському суді розглядаються спори, відне­сені до компетенції арбітражного суду, то сторонами в них мо­жуть бути лише організації, наділені правами юридичної особи.

Всі зазначені ознаки (риси) юридичної особи взаємообумовлені і повинні розглядатися в єдності, сукупності, бо лише ра­зом вони розкривають суть юридичної особи. До ознак юридич­ної особи відносять іноді право організації мати рахунок в бан­ку, круглу печатку тощо. Але ці ознаки не є істотними, вони другорядні, похідні. Адже коли організація створена і вже існує як юридична особа, то вона в силу закону повинна звернутись до установи банку із заявою про відкриття рахунку для зберіган­ня своїх коштів і проведення безготівкових розрахунків з інши­ми організаціями. Цей обов’язок стає вже елементом цивільної правосуб’єктності організації як юридичної особи.

1.1. Правоздатність юридичної особи

Як суб’єкт майнових і особистих немайнових відносин юри­дична особа наділяється цивільною правоздатністю та дієздатністю . На відміну від громадян, у яких спочатку (в момент народження) виникає правоздатність, а дієздатність в повному обсязі виникає з настанням повноліття, тобто після досягнення 18-річного віку, у юридичних осіб цивільні правоздатність і дієздатність виникають водночас, тому в законі (ст. 26 ЦК України) йдеться лише про цивільну правоздатність юридичної особи, якій за змістом тотожна цивільна дієздатність. А саме:

Юридична особа має цивільну правоздатність відповідно до встановлених цілей її діяльності.

Правоздатність юридичної особи виникає з моменту затвердження її статуту або положення, а у випадках, коли вона повинна діяти на підставі загального положення про організації даного виду, - з моменту видання компетентним органом постанови про її утворення. Якщо статут підлягає реєстрації, правоздатність юридичної особи виникає в момент реєстрації.

Тобто правоздатність юридичної особи виникає з моменту її дер­жавної реєстрації (ст. ст. 5, 6 Закону про підприємства), а у ви­падках, передбачених законодавчими актами (наприклад, ст. 13 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації»), — з моменту реєстрації статуту. В цей самий момент виникає й цивільна дієздатність юридичної особи, тобто здатність своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов’язки.

Якщо цивільна правоздатність громадян є загальною (ст. 10 ЦК України), то правоздатність юридичної особи є спеціальною : вона має цивільну правоздатність відповідно до встановлених цілей її діяльності (ч. І ст.26 ЦК. України).

У сьогочасних умовах значно розширено господарську самостійність, а отже, й цивільну правоздатність підприємств, гос­подарських товариств, кооперативів як основної виробничої лан­ки народного господарства. Так, відповідно до ст.1 Закону про підприємства незалежно від форм власності на засоби вироб­ництва та інше майно підприємство може здійснювати будь-які види діяльності, якщо вони не заборонені законодавчими акта­ми України і відповідають цілям, передбаченим у статуті підприємства. Окремими видами діяльності, перелік яких визначається Законом «Про підприємництво», підприємство може займатися лише на основі спеціальною дозволу (ліцензії).

Цивільні права та обов’язки юридичних осіб виникають з різних підстав, насамперед з угод (договорів). Так, у п.1 ст.21 Закону «Про підприємства в Україні» зазначається, що відноси­ни підприємства з іншими підприємствами, організаціями і гро­мадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Підприємства вільні у виборі предмета до­говору, визначенні змісту зобов’язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству.

Майнові права та обов‘язки юридичної особи можуть виникати із односторонніх угод (заповіту, оголошення конкурсу тощо), а також із неправомірних дій (заподіяння шкоди, придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав тощо).

У зміст цивільної правоздатності юридичної особи входить також здатність її мати особисті немайнові права та обов’язки . До них відносяться права на найменування, виробничу марку, знаки для товарів і послуг, право на честь, гідність і ділову репу­тацію та інші.

Юридична особа має своє найменування (ч. І ст.27 ЦК Украї­ни). Воно присвоюється організації в момент її створення і ви­ступає засобом індивідуалізації цього творення в цивільному обо­роті, бо має містити реквізити, які дозволяють відрізняти її від інших юридичних осіб. Найменування юридичної особи визна­чається в установчих та інших її документах.

Юридичні особи, які здійснюють комерційну діяльність, по­винні мати особисте найменування з вказівкою на її вид та організаційно-правову форму, місце знаходження і спеціаль­ну назву. Місцем знаходження юридичної особи є місце знаход­ження її постійно діючого органу (ст.30 ЦК України). Госпо­дарська організація має право виключного користування особистого найменуванням в угодах, на вивісках, в оголошеннях, рек­ламах, рахунках; на товарах, їх упаковці тощо.

Виробнича марка як засіб індивідуалізації юридичної особи та продукції, що нею виготовляється, включає в себе найменуван­ня організації, вказівки на сорт виробу, номер стандарту, ціну та інші відомості. Зокрема, при поставці товарів вони підлягають маркуванню відповідно до вимог стандартів, технічних умов або договору.

Знаки для товарів і послуг — це зареєстроване в установленому порядку позначення, яке служить для відрізнення товарів (по­слуг) одних фізичних чи юридичних осіб від однорідних товарів інших осіб. Як знаки для товарів і послуг можуть бути зареєст­ровані словесні, зображувальні, об’ємні та інші позначення та їхні комбінації. На зареєстрований знак Держпатентом України видається свідоцтво.

Організації — юридичні особи — мають право на честь, гідність і ділову репутацію та їх захист в судовому порядку (ст.7 ЦК Ук­раїни), а також можуть набувати інших немайнових прав і обо­в’язків.

Відповідно до ст.29 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав і бере на себе цивільні обов’язки через свої органи, що діють у межах прав, наданих їм за законом або статутом (положенням) . Порядок призначення або обрання органів юри­дичної особи визначається їх статутом (положенням).

Органи юридичних осіб, залежно від їх видів, можуть бути єди­ноначальними або колегіальними. Так, відповідно до ст.14 За­кону «Про підприємства в Україні» управління підприємством здійснюється згідно з його статутом на основі поєднання прав власника по господарському використанню свого майна і прин­ципів самоуправління трудового колективу. Підприємство само­стійно визначає структуру управління, встановлює штати. Влас­ник здійснює свої права по управлінню підприємством безпосе­редньо або через уповноважені ним органи. Ці права можуть делегуватись раді підприємства (правлінню) або іншому орга­нові, який передбачений статутом підприємства і представляє інтереси власника і трудового колективу.

Керівник підприємства наймається (призначається) власником або уповноваженим ним органом і з ним укладається контракт (договір). Керівник підприємства самостійно вирішує питання діяльності підприємства, за винятком тих, що віднесені стату­том до компетенції інших органів управління цього підприєм­ства. Власник майна не має права втручатись в оперативну діяльність керівника підприємства.

Вищим органом таких видів господарських товариств, як акціонерне, з обмеженою або додатковою відповідальністю є загальні збори акціонерів (учасників). Виконавчими органами є правлін­ня або дирекція, які діють як колегіальний орган юридичної особи. Правління (дирекція) обирається загальними зборами. Повноваження правління (дирекції) визначаються Законом Ук­раїни «Про господарські товариства» та статутом відповідного товариства.

В кооперативних організаціях вищим органом управління є загальні збори, які обирають голову, а у великих кооперативах — також правління. Правління (голова) кооперативу здійснює керівництво поточними справами і приймає рішення з питань, що не віднесені до виключної компетенції загальних зборів чи зборів уповноважених.

Виступаючи від імені юридичної особи, вищий орган виражає її волю, волю всього колективу, тому дії органу — це дії самої юридичної особи. Проте дії органів, які не пов’язані з цілями юридичної особи, не слід визнавати діями самої юридичної особи. Відпові­дальність за ці дії повинна нести особа (орган), що їх вчинила. Вчинення ж органами юридичної особи дій від імені юридичної особи, але з перевищенням своїх повноважень, тягне відповідальність юридичної особи у відповідності з чинним законодав­ством. Цивільні права та обов’язки юридичної особи можуть виникати і внаслідок дії її представників, належним чином упов­новажених (наприклад, шляхом видачі довіреності). Але виробничо-господарська, соціально-культурна, управлінська та інша діяльність юридичної особи проявляється не лише в діях її органу і представників, але й в діях і рішеннях всього трудового колективу в цілому, і кожного працівника зокрема. Тому в Законі (ст.441 ЦК України) закріплено правило про те, що організація повинна відшкодувати шкоду, заподіяну з вини її працівників під час виконання ними своїх трудових (службових) обов’язків.

2. Порядок виникнення і припинення

юридичних осіб

Відповідно до ст.28 ЦК України юридичні особи утворюються в порядку, встановленому законодавством. Громадські організації, порядок виникнення яких законодавством не передбачений, утворюються в порядку, встановленому їх статутом.

Виникнення юридичної особи неможливе без певних установчих документів, якими можуть бути: розпорядчий акт, або ста­тут (положення), або установчий договір і статут, або протокол зборів тощо. В установчих документах повинні зазначатись найменування юридичної особи, місце її знаходження, цілі і предмет діяльності, склад і компетенція її органів, а також інші відомості, що передбачаються законодавчими актами про юридичні особи відповідного виду. Установчі документи можуть містити й інші реквізити, які не суперечать законодавству.

Законодавством передбачається декілька способів виникнення юридичних осіб. Прийнято виділяти такі основні способи утворення юридичних осіб: розпорядчий, нормативно-явочний, дозвільний і договірний.

Сутьрозпорядчого порядку полягає в тому, що власник майна або уповноважений ним орган приймає рішення (розпоряджен­ня) про створення організації та затверджує її статут або поло­ження про неї. В такому порядку виникають, зокрема, підприєм­ства (ст.5 Закону «Про підприємства в Україні»). У випадках, коли для створення і діяльності підприємства потрібна ділянка землі, а також інші природні ресурси, дозвіл на їх використання видаєть­ся Радою народних депутатів, а в передбачених законодавчими актами випадках — Верховною Радою України за наданням пер­винного природокористувача при позитивному висновку еколо­гічної експертизи або відповідної Ради народних депутатів.

Нормативно-явочний порядок полягає у тому, що умови створення юридичної особи зафіксовані у законі (нормативному акті) у вигляді загального дозволу держави, але для виникнення кон­кретної організації потрібні прояв ініціативи (явки) її організаторів і реєстрація у відповідному органі. У такому порядку вини­кають кооперативи і громадські об’єднання. Так, кооператив організується за бажанням громадян на добровільних засадах. Чисельність членів кооперативу не може бути меншою ніж 3 особи. Статут кооперативу приймається загальними зборами громадян, що бажають його створити. З протоколом загальних зборів і статутом орган кооперативу звертається у виконком районної Ради народних депутатів з письмовою заявою про державну ре­єстрацію кооперативу.

Відповідно до ст.ст.11, 14 Закону «Про об’єднання громадян» політичні партії створюються за ініціативою громадян України, які досягли 18 років, не обмежені судом у дієздатності і не тримаються в місцях позбавлення волі. Засновниками громадських організацій можуть бути громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства, які досягли 18 років, а молодіжних і дитячих організацій — 15-річного віку. Рішення про заснування об’єднань громадян приймається установчим з’їздом (конференцією) або загальними зборами. Легалізація (офіційне ви­знання) об’єднань громадян здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування. У випадку реєстрації об’єднання громадян набуває статус юридичної особи.

Юридичні особи можуть утворюватись на договірній основі , тобто шляхом укладення установчого договору громадянами чи організаціями, що добровільно об’єднуються для досягнення певних цілей. В нинішніх умовах у такому порядку виникають різноманітні гос­подарські товариства, асоціації, концерни та інші об’єднання підприємств, з метою координації їхньої діяльності, забезпечення захисту їхніх прав, представлення спільних інтересів у відповідних державних та інших органах, а також у міжнародних організаціях.

Установчий договір укладається між засновниками юридичної особи. В ньому засновники зобов’язуються створити юридичну особу, визначають порядок сумісної діяльності по її утворенню, умови передачі в її володіння, користування і розпорядження свого майна та участі в її діяльності. Договором визначаються також умови і порядок розподілу між засновниками прибутків і збитків, управління діяльністю юридичної особи, виходу заснов­ників з її складу. Установчі договори про створення спільних підприємств з участю зарубіжних партнерів підлягають нотаріальному посвідченню.

Дозвільний порядок утворення юридичної особи означає, що однією з необхідних умов її виникнення є дозвіл (згода) відпо­відного органу чи підприємства. Так, підприємство може бути створене у результаті виділення зі складу діючого підприємства чи організації одного чи кількох структурних підрозділів за рішен­ням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника майна або уповноваженого ним органу і при цьому забезпечується ви­конання раніше прийнятих підприємством договірних зобов'я­зань (п.2 ст.5 Закону «Про підприємства в Україні»).

Для створення юридичних осіб, діяльність яких відповідно до установчих документів пов'язана з громадською безпекою, забезпеченням правопорядку, грошово-кредитним обігом, охороною здоров'я громадян, одержанням освіти, необхідним є одер­жання дозволу від відповідних державних органів.

Іноді створення юридичної особи відбувається складнішим шляхом, коли поєднуються одразу декілька названих вище спо­собів: розпорядчий, дозвільний, нормативно-явочний або дого­вірний.

Неодмінною умовою виникнення юридичної особи є або її державна реєстрація, або реєстрація її статуту.

Відповідно до Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1994 р. (у редакції постанови КМ від 25 січня 1996 р.), державну реєстрацію суб'єктів підприєм­ництва незалежно від їх організаційних форм і форм власності, за винятком окремих видів суб'єктів підприємницької діяльності (банки, засоби масової інформації, фондова біржа тощо), прово­дять виконкоми міських або районних Рад народних депутатів. Для державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи — власник (власники) або уповноважена ним особа (заявник) подає до органу державної реєстрації:

1. Уста­новчі документи:

а) рішення власника майна або уповноваженого ним органу про створення суб'єкта підприємництва (якщо влас­ників декілька, таким рішенням є установчий договір);

б) статут, якщо це необхідно для створюваної організаційної форми суб'єк­та підприємництва;

2. Реєстраційну картку;

3. Документ, що підтверджує сплату реєстраційного збору;

4. Документ, що засвід­чує сплату власником (власниками) внеску до статутного фонду суб'єкта підприємницької діяльності в розмірі, передбаченому законодавчими актами;

5. Рішення Антимонопольного комітету про згоду на створення, реорганізацію (злиття, приєднання) суб'єктів підприємницької діяльності, якщо законодавчими актами Украї­ни передбачена необхідність такої згоди.

Орган державної реєстрації протягом п'яти робочих днів з дати надходження зазначених документів зобов'язаний провести дер­жавну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності і видати заявникові свідоцтво.

Перереєстрація суб'єктів підприємницької діяльності прово­диться в тому ж порядку, який встановлено для їх реєстрації. Зокрема, вона проводиться в разі зміни:

а) назви суб'єкта підпри­ємницької діяльності;

б) форми власності;

в) організаційної фор­ми суб'єкта підприємництва.

Відмова у державній реєстрації суб'єкта підприємництва мож­лива з мотивів порушення встановленого законом порядку його створення, а також невідповідності установчих актів (документів) вимогам законодавства. Наприклад, відмова у державній реєст­рації підприємництва з мотивів недоцільності його створення не допускається. Якщо державну реєстрацію підприємства в уста­новлений строк не здійснено або у ній відмовлено з мотивів, які засновник вважає безпідставними, він може звернутись до суду. Засновник має право стягнути через суд збитки, заподіяні йому внаслідок незаконної відмови у реєстрації. За державну реєстра­цію береться плата, розмір якої визначається в порядку, вста­новленому законом «Про підприємництво».

Для реєстрації об'єднань громадян залежно від їх статусу за­сновники подають заяви до Міністерства юстиції України, місце­вих органів державної виконавчої влади, виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів. Заява про реєстрацію політичної партії повинна бути підтримана підписа­ми не менш як однієї тисячі громадян України, які мають ви­борче право. До заяви додається статут (положення), протокол установчого з'їзду (конференції) або загальних зборів, відомості про склад керівництва центральних статутних органів, дані про місцеві осередки, документи про сплату реєстраційного збору. Політичні партії подають також свої програмні документи. Зая­ва про реєстрацію розглядається у двомісячний термін від дня надходження документів. У необхідних випадках орган, який здійснює реєстрацію, проводить перевірку відомостей, зазначених у поданих документах. Рішення про реєстрацію або відмову в ній заявникові повідомляється письмово в 10-денний строк. Відмова в реєстрації об'єднання громадян допустима тоді, коли статутні документи або інші документи, подані для реєстрації, суперечать законодавству України. Рішення про відмову у ре­єстрації повинно містити підстави для такої відмови. Це рішен­ня можна оскаржити у судовому порядку (ст. ст. 15, 16 Закону «Про об'єднання громадян»).

При настанні передбачених у законі обставин юридична особа припиняє свою діяльність . Такими обставинами можуть бути:

а) досягнення поставлених перед нею цілей (наприклад, після завершення будівництва об’єкта ліквідується будівельна органі­зація, створена спеціально для його спорудження);

б) закінчення певного строку, на який було розраховано діяльність юридичної особи, наприклад, на час дії надзвичайних обставин тощо.

Припинення діяльності юридичних осіб відбувається, як пра­вило, у тому ж порядку, в якому вони були створені. Так, при­пинення державних організацій, що є юридичними особами, здійснюється органом, за рішенням якого вони утворюються (ст.38 ЦК України).

Відповідно до ст.34 Закону про підприємства ліквідація і реор­ганізація підприємства здійснюється за рішенням власника його майна або органу, уповноваженого створювати такі підприєм­ства, або за рішенням суду чи арбітражного суду. Підприємство ліквідується також у випадках:

а) визнання його банкрутом;

б) якщо прийнято рішення про заборону діяльності підприємства вна­слідок невиконання умов, встановлених законодавством, і у пе­редбачений рішенням строк не забезпечено дотримання цих умов або не змінено вид діяльності;

в) якщо рішенням суду визнані недійсними установчі акти про створення підприємства;

г) з інших підстав, передбачених законодавчими актами України.

Громадські організації, що є юридичними особами, припиня­ють свою діяльність на підставах, зазначених в їх статутах (ч.2 ст.39 ЦК України).

Формами припинення юридичних осіб є :

а) ліквідація;

б) ре­організація (ч. І ст.37 ЦК України).

При ліквідації юридична особа припиняє свою діяльність (справи і майно) без правонаступництва, тобто переходу прав та обов’язків до інших осіб. Для здійснення рішення про ліквідацію юридичної особи створюється, як правило, ліквідаційна комісія.

Відповідно до ст.35 Закону «Про підприємства в Україні» ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією, що створюється власником або уповноваженим ним органом, а в разі банкрутства — арбітражним судом. За їхнім рішенням ліквідація може здійснюватись самим підприємством в особі його органу управління. При цьому встановлюються порядок і стро­ки проведення ліквідації, а також строк для пред’явлення претензій кредиторів, який не може бути меншим двох місяців з моменту оголошення про ліквідацію. Ліквідаційна комісія або інший орган, що здійснює ліквідацію, поміщає в офіційній пресі за місцем знаходження підприємства публікацію про його ліквідацію та про порядок і строки пред’явлення кредиторами претензій. Одночасно вживаються заходи по стягненню дебіторської заборгованості підприємству і виявленню претензій кредиторів з повідомленням останніх про ліквідацію підприємства. Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно підприємства, розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс і подає його власникові чи органу, який призначив ліквідаційну комісію.

Претензії кредиторів до підприємства, що ліквідується, задо­вольняються з майна цього підприємства. При цьому у першо­черговому порядку погашаються борги перед бюджетом і ком­пенсуються затрати по рекультивації земель, що перебували у користуванні підприємства.

Претензії, виявлені і заявлені після закінчення строку, вста­новленого для їхнього пред’явлення, задовольняються з майна підприємства, що залишилось після першочергових вимог та інших претензій, виявлених або заявлених у встановлений строк.

Претензії, не задоволені внаслідок недостачі майна, вважають­ся погашеними. Так само погашеними вважаються претензії, не визнані ліквідаційною комісією, якщо кредитори протягом місяч­ного строку з дня одержання повідомлення про повне або част­кове невизнання претензії не пред’являть позову в суд чи арбіт­раж про задоволення їхніх вимог. При ліквідації підприємства внесок члена трудового колективу видається йому у грошовій формі або цінними паперами після задоволення вимог кредиторів.

Майно, яке залишилось після задоволення претензій креди­торів та членів трудового колективу, використовується за вказів­кою власника (ст.36 Закону про підприємства).

При ліквідації кооперативу майно, що залишилось після розрахунків з бюджетом, банками та іншими кредиторами, розподіляється між членами кооперативу. Майно ліквідованої громадської організації передається її вищестоящій організації, а у разі відсутності такої — відповідному органові на громадські потреби. Майно, що залишається після задоволення вимог усіх кредиторів ліквідованої міжколгоспної, державно-колгоспної або іншої державно-кооперативної організації, розподіляється між її учасниками пропорційно до їхніх внесків (ст.40 ЦК України).

Законом «Про об’єднання громадян» (ст.32) передбачено й примусовий розпуск (ліквідацію) об’єднань громадян . Зокрема, за поданням легалізуючого органу або прокурора на підставі рішення суду об’єднання громадян примусово розпускаються (ліквідуються) у випадках:

1) вчинення дій, передбачених ст.4 цього Закону (пропаганда війни, насильства чи жорстокості, розпалювання національної та релігійної ворожнечі тощо );

2) систематичного або грубого порушення вимог ст. 22 цього Закону (одержання політичними партіями коштів або іншого майна від державних органів або іноземних держав тощо );

3) продовження протиправної діяльності після попереднього накладання стягнень;

4) зменшення кількості членів політичної партії до числа, коли вона не визнається як партія. Рішення про примусовий розпуск всеукраїнських та міжнародних об’єднань громадян на території України приймається Конституційним Судом України.

Однією з підстав для ліквідації юридичних осіб, які є суб’єктами підприємницької діяльності виступає банкрутство . Відповідно до ст. 1 Закону від 14 травня 1992 р. “Про банкрутство” під банкрутством розуміється пов’язана з недостатністю активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності — задовольнити у встановлений для цього строк пред’явлені до нього з боку кредиторів вимоги і виконати зобов’язання перед бюджетом.

Визнання юридичної особи банкрутом здійснюється арбітраж­ним судом за заявою будь кого з кредиторів або самого боржни­ка. Кредитор може звернутися з заявою про порушення справи про банкрутство юридичної особи у разі, коли остання неспро­можна задовольнити протягом одного місяця визнані нею пре­тензійні вимоги або сплатити борг за виконавчими документами. Боржник може звернутися до арбітражного суду з власної ініціативи у разі його фінансової неспроможності або загрози такої неспроможності. До заяви боржника додаються список його кредиторів і боржників, бухгалтерський баланс та інша інфор­мація про його фінансове і майнове становище.

Після прийняття заяви арбітражний суд не пізніше п’яти днів з дня її надходження виносить і надсилає боржникові, креди­торам і банкам, які здійснюють розрахункове касове обслуго­вування боржника, ухвалу про порушення провадження по справі. Не пізніш як через місяць після цього арбітражний суд у попередньому засіданні оцінює подані документи, заслуховує пояснення сторін і банків і в разі необхідності призначає розпорядника майном боржника і зобов’язує заявника подати до офіційного друкованого органу Верховної Ради чи Кабінету Міністрів оголошення про порушення справи про банкрутство. Розпорядником майна боржника може бути призначений банк, фонд державного (комунального) майна або інша особа за пропозицією боржника чи кредиторів. Повноваження розпорядника майна втрачають силу з моменту утворення ліквідаційної комісії.

У місячний термін з дня опублікування оголошення про порушення справи про банкрутство кредитори подають до арбітражного суду письмові заяви з майновими вимогами до боржника які суд визнає або відхиляє. В цей же строк арбітражний суд виносить ухвалу, в якій зобов’язує всіх осіб що подали заяви з майновими вимогами скликати збори за їх участю, на яких в разі необхідності створюється їх повноважний комітет. Якщо знайдуться фізичні чи юридичні особи які бажають взяти участь у санації (оздоровленні фінансового стану) боржника то вони повинні у той же місячний строк подати до арбітражного суду заяви з письмовим зобов’язанням про переведення на них боргу. Санація можлива за умови що збори (комітет) кредиторів погодились на її проведення. Право вибору умов проведення санації шляхом реорганізації, приватизації залишається за боржником у випадку, якщо він сам звернувся до арбітражного суду з заявою про визнання його банкрутом.

Арбітражний суд приймає або ухвалу про проведення санації, або постанову про визнання боржника банкрутом у разі відсутності пропозицій щодо проведення санації чи незгоди кредиторів з умовами її проведення В постанові про визнання юридичної особи банкрутом визначаються ліквідатори з числа представників зборів кредиторів, банків, фінансових органів, а також фонду державною (комунального) майна якщо банкрутом визнане державне підприємство. На ліквідаторів які утворюють ліквідаційну комісію, покладаються обов’язки проведення процедури задоволення вимог кредиторів.

Існує черговість задоволення претензій кредиторів при ліквідації юридичної особи внаслідок визнання її банкрутом. Відповідно до ст. 21 Закону «Про банкрутство» з коштів, виручених від продажу майна банкрута, передусім покриваються витрати пов’язані з провадженням справи про банкрутство в арбітражному суді та роботою ліквідаційної комісії, функціонуванням розпорядника майна, а також задовольняються вимоги кредиторів забезпечені заставою.

Далі у першу чергу виконуються зобов’язання перед працівниками підприємства банкрута (наприклад тих що виникають з трудових відносин тощо).

У другу чергу задовольняються вимоги по державних і місцевих податках та неподаткових платежах до бюджету і вимоги органів державного страхування та соціального забезпечення.

У третю чергу задовольняються вимоги кредиторів не забезпечені заставою.

У четверту чергу — вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства та виплат по акціях членів трудового колективу.

У п’яту чергу погашаються усі інші вимоги.

У разі недостатності майна для повного задоволення всіх вимог однієї черги претензії задовольняються пропорційно належній кожному кредиторові сумі. Вимоги, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, або не задоволені за не­достатністю манна, вважаються погашеними.

При реорганізації також мас місце припинення юридичної особи, але її справи і майно переходять до іншої юридичної особи у порядку загального правонаступництва. Сама реорганізація здійснюється в різних формах: шляхом злит­тя, приєднання, поділу, виділу або перетворення.

Злиття має місце тоді, коли дві або більше юридичні особи об’єднуються в одну нову і при цьому припиняють своє існуван­ня. Таким шляхом можуть утворюватись виробничі і науково-виробничі об’єднання, в які входять на правах структурних оди­ниць раніше самостійні підприємства, проектно-конструкторські та інші організації.

Приєднання — це форма реорганізації, при якій одна юридич­на особа включається до складу іншої юридичної особи, що про­довжує існувати й далі, але вже в більшому масштабі. Організація яку приєднують припиняє свою діяльність.

Зворотний процес має місце при поділі й виділі. Поділ озна­чає, що на базі однієї юридичної особи виникає дві або більше нових юридичних осіб, а ця перша припиняється. При виділу немає припинення юридичної особи. З її складу лише виділяється нове соціальне утворення, яке наділяється правами юридичної особи.

Своєрідною формою реорганізації осіб є їх перетворення . Суть перетворення полягає в тому, що на основі юридичної особи ство­рюється нова організація, яка має інший профіль, цілі діяльності, структуру тощо, але приймає всі активи і пасиви свого поперед­ника. При злитті і поділі юридичних осіб майно (права і обов’яз­ки) переходить до новоутворених юридичних осіб. В разі при­єднання однієї юридичної особи до іншої її майно переходить до останньої. Майно переходить до правонаступника в день підписання передаточною балансу, якщо інше не передбачено зако­ном або постановою про реорганізацію (ч. 2 ст.37 ЦК. України).

Правонаступник відповідає по зобов’язаннях юридичної особи, що припинила своє існування, в повному обсязі, тобто і тоді, коли одержані активи не покривають усіх вимог креди­торів. При поділі і виділі правонаступники відповідають по боргах попередника пропорційно до часток одержаного ними май­на, зазначених у розподільчому балансі.

Юридична особа розширює масштаби своєї діяльності не лише при приєднанні до неї інших юридичних осіб, а й шляхом відкриття філій і представництв .

Філія юридичної особи - це структурно і територіальне відособлена її частина, яка за місцем свого знаходження виконує всі або найголовніші функції самої юридичної особи: виробничу, наукову тощо.

Представництво — теж частина юридичної особи, але воно здійснює лише окремі функції від імені юридичної особи поза місцем її знаходження (укладає договори, дає згоду на оплату рахунків тощо). Філії і представництва не мають прав юридич­ної особи. Керівник філії або представництва діє на підставі до­віреності, одержаної від юридичної особи.

Відповідно до ч. І ст.31 ЦК України, юридична особа може відкривати філії і представництва в порядку, встановленому за­конодавчими актами. Зокрема, створення філій, представництв, відділень та інших відособлених підрозділів підприємств, об’єднань, організацій та установ здійснюються в тому ж порядку, який встановлений для створення самих цих організацій (ст.7 Закону «Про підприємства в Україні»).

Крім понять «філія» і «представництво» в практиці зустрі­чається поняття «дочірньої організації» (представництва), хоча воно в законі не визначене. Дочірньою може визнаватися органі­зація, яка створена як юридична особа іншою організацією шляхом передачі їй частини свого майна у повне господарське відання або оперативне управління для досягнення цілей, ви­значених засновником. Засновник затверджує статут дочірньої організації, призначає її керівника і здійснює щодо неї інші права власника, передбачені законодавчими актами. Дочірня організація зазначається в статуті організації, що її створила. Проте дочірня організація не відповідає по боргах своєї основ­ної організації, а ця остання — по боргах дочірньої організації. При неплатіжездатності (банкрутстві) засновника стягнення по його боргах може звертатись на майно дочірньої організації за умови ліквідації останньої і після задоволення претензій її кре­диторів.

3. Види юридичних осіб.

Юридичні особи можна поділяти на окремі види за різними ознаками. Залежно від існуючих форм власності в Україні юри­дичні особи поділяються на:

а) приватні;

б) колективні;

в) дер­жавні;

г) змішані.

Стосовно суб’єктного складу юридичні особи можуть бути поділені на:

а) українські;

б) спільні за участю інозем­ного інвестора;

в) іноземні;

г) міжнародні організації та об’єд­нання.

У окремих країнах СНД поширений поділ юридичних осіб на комерційні та некомерційні. Комерційними визнаються організації, головною метою діяльності яких є одержання прибутку. Такими юридичними особами є господарські товариства, виробничі кооперативи, підприємства незалежно від форм власності. До некомерційних юридичних осіб відносяться такі, які не ма­ють на меті одержання прибутку і створюються для інших цілей. Такими некомерційними юридичними особами визнаються різно­манітні об’єднання громадян, в тому числі політичні партії, релігійні організації, споживчі кооперативи, фонди та інші.

Однак слід зазначити, що такий поділ є певною мірою умов­ним, оскільки і некомерційні організації досить часто викону­ють роботи, надають послуги, отримуючи при цьому прибуток.

З цих причин при розробці проекту ЦК України відмовилися від такої класифікації і натомість відновили традиційний поділ на юридичних осіб публічного права і юридичних осіб приват­ного права . Суть цієї класифікації полягає в тому, що юридичні особи публічного права створюються незалежно від волі приватних осіб, як правило, для здійснення спеціальних функцій, не обумовлених їх участю в цивільному обороті (наприклад, міністер­ства і відомства, установи соціальної сфери, культурно-освітянські заклади та інші).

І навпаки, юридичні особи приватного права створюються за ініціативою приватних осіб на договірних засадах, саме з метою участі в різноманітних цивільно-правових відносинах. Цивільним правом регулюється порядок створення і діяльності саме юридич­них осіб приватного права. Що ж до регулювання цивільно-правових відносин за участю юридичних осіб публічного права (наприклад, коли у останніх виникає потреба укласти цивільно-пра­вовий договір оренди, купівлі-продажу, про надання різноманіт­них послуг тощо), то діє загальний принцип: публічні юридичні особи, вступаючи у цивільно-правові відносини, підпадають під режим цивільно-правового регулювання, як будь-які інші при­ватні юридичні особи, незалежно від того, що створені вони роз­порядчим способом на підставі рішення державних органів та органів місцевого самоврядування і в цілому функціонують для здійснення завдань публічного характеру. Таким чином, забезпе­чується єдність регулювання цивільно-правових відносин, неза­лежно від того, хто є їх учасниками. Водночас порядок утворення юридичних осіб публічного права регулюється не актами цивіль­ного законодавства, а нормами публічного права.

Чинне законодавство України також визначає для юридич­них осіб, що діють в цивільному обороті, організаційно-правову форму: підприємства, господарські товариства, кооперативи. Цей перелік, на відміну від ЦК Російської Федерації та інших країн СНД, не є в Україні вичерпним. Питання про організаційно-правову форму окремих юридичних питань вирішується в різних нормативних актах.

Відповідно до Закону України «Про підприємства в Україні» (ст.1) підприємство — це самостійний господарюючий статут­ний суб’єкт, який має права юридичної особи і здійснює ви­робничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу) . Підприємство має самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в устано­вах банків, печатку зі своїм найменуванням, а промислове підприємство — також товарний знак. Отже, на відміну від бюджетних установ, які функціонують головним чином за ра­хунок бюджетних асигнувань, підприємства одержують дохо­ди від своєї виробничо-господарської діяльності і покривають цими доходами свої витрати, тобто виступають в обороті як відокремлені товаровиробники. Правда, в разі збиткової діяль­ності підприємства держава може надати йому дотацію, інші пільги, якщо вона визнає продукцію цього підприємства суспільно необхідною. Підприємство може здійснювати будь-які види господарської діяльності, якщо вони не заборонені законодавством України і відповідають цілям, передбаченим статутом підприємства. Як юридична особа підприємство має своє майно, яке складають основні фонди та оборотні кошти, а також інші цінності, вартість яких відображається у само­стійному балансі підприємства. Здійснюючи господарську діяльність, вступаючи в різноманітні угоди щодо свого майна з іншими особами, підприємство набуває цивільних прав і виконує обов’язки, несе майнову відповідальність за своїми зобов’язаннями, тобто діє як суб’єкт цивільних правовідно­син — юридична особа.

Залежно від форм власності, встановлених Законом «Про власність», можуть діяти підприємства таких видів:

- приватне підприємство, засноване на приватній власності фізичної особи і виключно її праці;

- сімейне підприємство, засноване на власності та праці громадян України — членів однієї сім’ї, що проживають разом;

- приватне підприємство, засноване на власності окремого громадянина України, з правом найму робочої сили;

- колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської або релігійної організації;

- державне комунальне підприємство, засноване на власності адміністративно-територіальних одиниць;

- державне підприємство, засноване на загальнодержавній власності;

- спільне підприємство, засноване на базі об’єднання майна різних власників (змішана форма власності). Серед засновників спільного підприємства можуть бути юридичні особи і громадя­ни України, інших держав;

- підприємство, засноване на власності юридичних осіб і гро­мадян інших держав. Створення таких підприємств регулюється окремим законодавством України.

Відповідно до обсягів господарського обороту підприємства та чисельності його працівників (незалежно від форм власності), воно може бути віднесено до категорії малих підприємств. Зок­рема, до малих підприємств відносяться заново створювані і діючі підприємства: у промисловості та будівництві — з чисельністю працюючих до 200 чоловік; в інших галузях виробничої сфери — з чисельністю працюючих до 50 чоловік; у науці та науковому обслуговуванні — до 100 чоловік; в галузях невиробничої сфери — до 25 чоловік; у роздрібній торгівлі — до 15 чоловік.

Перехід до ринкової економіки обумовив появу нових органі­заційно-правових форм, покликаних забезпечити поєднання майнових та інших інтересів фізичних та юридичних осіб у сфері підприємницької діяльності. Саме для цього створюються численні господарські товариства, до яких відносяться такі юри­дичні особи, які створені шляхом об’єднання на підставі дого­вору майна (або майна і підприємницької діяльності) фізичних та юридичних осіб з метою одержання прибутку. Відповідно до ст. І Закону України про господарські товариства в Україні мо­жуть створюватися акціонерні товариства, товариства з обмеже­ною та додатковою відповідальністю, повні та командитні това­риства.

Особи, які утворюють господарські товариства, називаються їх засновниками. Підприємства, організації та установи, які ста­ли учасниками товариства, не ліквідуються як юридичні особи (ст.3 Закону).

Господарські товариства можна поділити на дві групи: об’єднан­ня капіталів та об’єднання осіб. До першої групи відносяться такі товариства, які при їх створенні передбачають об’єднання майна засновників та учасників, і необов’язково — особистої участі (тобто підприємницької діяльності). До другої групи на­лежать товариства, в яких їх засновники беруть участь не тільки майновими внесками, але й безпосередньо особистою участю.

Засновники і учасники господарських товариств (ст.10 Закону) мають право:

а) брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах;

б) брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди);

в) вийти в установленому порядку з товариства;

г) одержувати інформацію про діяльність товариства.

Об’єднаннями капіталів розглядаються такі господарські товариства, як акціонерні та товариства з обмеженою і додатковою відповідальністю.

Акціонерним вважається товариство, яке має статутний фонд. поділений на певне число акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товарист­ва. Акціонери відповідають за зобов’язаннями товариства лише у межах належних їм акцій. У випадках, передбачених статутом, акціонери, які не повністю оплатили акції, несуть відповідальність за зобов’язаннями товариства також у межах несплачених сум.

Акціонерні товариства бувають: відкритими, акції яких можуть поширюватись шляхом відкритої підписки і купівлі-продажу на біржах, і закритими, коли їхні акції розподіляються між заснов­никами і не можуть поширюватись шляхом підписки, купува­тись і продаватись на біржах. Проте закрите акціонерне това­риство може бути реорганізоване у відкрите шляхом реєстрації його акцій в порядку, передбаченому законодавством про цінні папери і фондову біржу, і внесення змін у статут товариства (ст.ст.24 і 25 Закону «Про господарські товариства»).

Подібними до акціонерних є товариства з обмеженою відповідальністю, статутні фонди яких також поділені на частки (паї), розміри яких визначаються установчими документами. Різниця між ними полягає в тому, що акціонерні товариства формують статутний фонд шляхом випуску і розповсюдження акцій, власники яких можуть бути наперед невідомими. Товариства з обмеженою відповідальністю утворюють статутні фонди за раху­нок коштів учасників (пайщиків), число яких, як правило, неве­лике і наперед відоме. Як і акціонерне, товариство з обмеженою відповідальністю за своїми зобов’язаннями відповідає теж на­лежним йому майном. І ця відповідальність є, за загальним пра­вилом, повною (відшкодування всіх заподіяних збитків), якщо тільки за даним видом зобов’язань не передбачено обмеженої відповідальності. Поняття ж «обмежена відповідальність» тут оз­начає, що при зверненні стягнення на майно товариства по його боргах, пайщик втрачає лише свій пай (внесок), а на решту його майна ця відповідальність не поширюється (наприклад, при бан­крутстві товариства). В цьому розумінні й відповідальність ак­ціонерів у акціонерному товаристві є також обмеженою, бо вони відповідають за зобов’язаннями товариства лише в межах належних їм акцій.

Товариством з додатковою відповідальністю визнається това­риство, статутний фонд якого поділено на частки, визначені ста­тутними документами. Учасники такого товариства відповіда­ють по його боргах своїми внесками у статутний фонд, а при недостатності цих сум додатково належним їм майном в однако­вому для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника. Граничний розмір відповідальності учасників перед­бачається в статутних документах (ст.65 Закону «Про господарські товариства»).

До об’єднань осіб відносяться повні і командитні товариства. Повне товариство — це таке товариство, всі учасники якого займаються сумісною підприємницькою діяльністю і несуть со­лідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном. Солідарність відповідальності означає, що при недостатності майна в такого товариства кредитор має право звернутись з вимогою про покриття боргу як до всіх учасників разом, так і до кожного з них зокрема, як в частині, так і в повній сумі боргу. В установчому договорі про повне товариство зазначається розмір частки кожного з учасників, склад і порядок внесення вкладів, форма їх участі у справах товариства. Ведення справ товариства може здійснюватись або всіма учасниками, або одним чи декількома з них, виступаючи від імені товариства. В цьому разі обсяг повноважень учасників визначається довіреністю, підписаною рештою учасників товариства (ст. ст. 66, 68 Закону «Про господарські товариства»).

Командитним визнається товариство, що включає поряд з од­ним чи декількома учасниками, які несуть відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном, також одного чи більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майно товариства (вкладників). Якщо в командитному товаристві беруть участь двоє чи більше учасників з повною відповідальністю, вони несуть солідарну відповідальність по боргах товариства (ст.75 Закону «Про господарські товариства»).

Управління справами командитного товариства здійснюється тільки учасниками з повною відповідальністю (ст.81 Закону «Про господарські товариства»).

Для участі в цивільних правовідносинах з метою одержання прибутку створюються і виробничі кооперативи. Їх діяльність в Україні регулюється ще Законом СРСР «Про кооперацію в СРСР», прийнятим 26 травня 1988 р. Кооперативи створюються і діють в сільському господарстві, промисловості, будівництві, на транспорті, в торгівлі, громадському харчуванні, у сфері плат­них послуг та інших галузях виробництва і соціально-культур­ного життя. Виробничим кооперативом визнається заснована на членстві громадян організація для спільного ведення підприємницької діяльності шляхом особистої трудової участі та об’єднан­ня майна його членів. Як юридична особа виробничий коопера­тив сам відповідає за своїми зобов’язаннями належним йому май­ном, а при недостатності майна кооперативу його члени несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність своїм майном, якщо це передбачено статутом кооперативу.

На кооперативних засадах часто утворюються і здійснюють свою діяльність колективні сільськогосподарські підприємства. Відповід­но до ст.1 Закону України від 14 лютого 1992 р. «Про колектив­не сільськогосподарське підприємство» воно є добровільним об’єднанням громадян у самостійне підприємство для спільного виробництва сільськогосподарської продукції, що діє на засадах підприємництва і самоврядування. Підприємство є юридичною особою, має розрахунковий та інші рахунки в установах банку і печатку із своїм найменуванням. Колективні сільськогосподарські підприємства можуть на добровільних засадах об’єднуватися в спілки (об’єднання), бути засновниками акціонерних товариств, які діють на основі своїх статутів. Підприємство самостійно ви­значає напрямки сільськогосподарського виробництва, його структуру та обсяг, самостійно розпоряджається виробленою продукцією та доходами і здійснює будь-яку діяльність, що не суперечить законодавству. З цією метою підприємство може вступати в договірні відносини з будь-якими організаціями або громадянами, самостійно вибирати партнерів, у тому числі іноземних, для укладення договорів. На договірній основі воно може брати на себе виконання державного контракту на продаж сільськогосподарської продукції.

Держава повинна забезпечувати рівність усіх форм господа­рювання в агропромисловому комплексі, де поруч з колективними сільськогосподарськими підприємствами діють радгоспи, підсобні сільські господарства підприємств, установ і організацій, переробні та інші підприємства, акціонерні товариства, орендні колективи, особисті підсобні господарства громадян, селянські (фермерські) господарства тощо.

Серед названих організаційно-правових форм господарюван­ня з використанням інституту юридичної особи слід виділити селянські (фермерські) господарства, які є (формою підприємництва громадян України, що виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою і реалізацією. Відповідно до ст.9 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання Державного акта на право постійного користування або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та дер­жавної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи. Саме в цій якості воно може відкривати розрахунковий та інші рахунки в установах банку, вступати у відносини з іншими організаціями, нести майнову відпові­дальність за своїми зобов’язаннями і діяти як самостійний учас­ник цивільного обороту.

Відповідно до ст.3 Закону України «Про підприємства в Україні» юридичні особи можуть на добровільних засадах об’єд­нувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяль­ності , якщо це не суперечить антимонопольному законодавству. Зокрема, підприємства мають право об’єднуватися в:

- асоціації, тобто договірні об’єднання, створені з метою по­стійної координації господарської діяльності, при цьому асоціа­ція не має права втручатись у виробничу і комерційну діяльність будь-кого з її учасників;

- корпорації — договірні об’єднання, створені на основі по­єднання виробничих, наукових і комерційних інтересів з делегу­ванням окремих повноважень централізованому регулюванню діяльності кожного з учасників;

- консорціуми — тимчасові статутні об’єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети;

- концерни — статутні об’єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на ос­нові повної фінансової залежності від одного чи групи підприємців;

- інші об’єднання, створені за галузевим, територіальним або іншими принципами.

Об’єднання є юридичною особою, може мати самостійний і зведений баланси, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням. Об’єднання діють на основі договору або статуту, затвердженого їх засновниками або власниками. Підприємства, які входять до складу зазначених організаційних структур, зберігають права юридичних осіб, і на них поширюється дія Закону про підприємства. Тому об’єднан­ня не відповідає за зобов’язаннями підприємств, які входять до його складу, а підприємства не відповідають за зобов’язаннями об’єднання, якщо інше не передбачено установчим договором (статутом). За підприємствами залишається право вийти зі скла­ду об’єднання із збереженням взаємних зобов’язань та укладе­них договорів з іншими підприємствами та організаціями.

Правами юридичних осіб наділяються не тільки такі колек­тивні утворення, які діють з метою одержання прибутку, але, й різноманітні установи, об’єднання громадян, релігійні органі­зації тощо. Не переслідуючи як основну мету своєї діяльності одержання прибутку, ці організації, однак, є учасниками ци­вільного обороту, тобто часто змушені вступати в цивільно-пра­вові відносини і набувати майнових та особистих немайнових прав і обов’язків.

Установою може бути визнана організація, яка створюється і фінансується власником для здійснення управлінських, соціально-культурних та інших функцій некомерційного характеру. До них, зокрема, відносяться державні установи та інші державні організації, що перебувають на державному бюджеті і мають самостійний кошторис, керівники яких користуються правами розпорядників кредитів, за винятками, встановленими законом (ч. І ст.24 ЦК України). Ними є органи державної влади й управління (обласні та районні державні адміністрації, місцеві Ради, їх відділи і управління, міністерства, відомства тощо), органи прокуратури і суду, установи соціально-культурного характеру (вузи, лікарні, музеї, бібліотеки тощо). Оскільки основна діяльність названих установ полягає в здійсненні управлінських, соціально-культурних та інших функцій, а результати цієї роботи не можуть бути оцінені як товар, основним джерелом по­криття їх витрат служать асигнування з бюджету, які витрача­ються відповідно до затвердженого кожній установі кошторису.

Крім асигнувань з державного бюджету, установи можуть одер­жувати доходи від реалізації продукції, виконання робіт, надан­ня послуг або здійснення іншої допоміжної діяльності. Так, вищі учбові заклади силами колективів своїх кафедр або наукових підрозділів ведуть на замовлення інших організацій госпдоговірні наукові дослідження і реалізують їх результати на основі дого­ворів про передачу науково-технічної продукції. Одержані від замовників кошти використовуються на розширення учбово-ла­бораторної бази, житлове будівництво, оплату праці та премію­вання працівників вузу, залучених до виконання госпдоговірних робіт, та на інші цілі. Бюджетні установи повинні витрачати спеці­альні кошти у межах затверджених кошторисів і фактичного над­ходження доходів по кожному виду спеціальних коштів.

Зараз поступово змінюється система фінансування діяльності бюджетних організацій. Вона будується на основі довгочасних стабільних економічних нормативів і фінансових форм, орієнто­ваних на кінцеві результати діяльності. Бюджетним організаці­ям, які досягли встановлених показників роботи, надається пра­во направляти зекономлені кошти на свої соціальні і виробничі потреби. Зокрема, діяльність культурно-освітніх установ (клубів, бібліотек, музеїв, зоопарків тощо) за рахунок бюджетного фінан­сування поєднується з розвитком договірних відносин на госпрозрахунковій основі з іншими організаціями, а також розши­рення платних послуг населенню. Одержані від господарської діяльності кошти залучаються в дохід установи культури і скла­дають його єдиний фонд фінансових коштів. Державна установа відповідає по своїх зобов’язаннях коштами, які є в її розпоряд­женні. При недостатності у державної установи коштів відпові­дальність за її зобов’язаннями несе власник.

До юридичних осіб відносяться і такі державні організації, які фінансуються за рахунок інших джерел, мають самостійний кош­торис і самостійний баланс. На таких засадах можуть створюва­тись органи господарського управління, які фінансуються на ра­хунок відрахувань від прибутків підпорядкованих їм підприємств. В кошторисах цих організацій чітко фіксуються джерела над­ходження коштів і суми видатків, у межах яких і здійснюються господарські та інші операції названих юридичних осіб.

Як юридичні особи в Україні діють різноманітні об’єднання громадян. Право громадян на свободу об’єднання є невід’ємним правом людини, закріпленим Загальною декларацією прав лю­дини і гарантується Конституцією та законодавством України. Держава сприяє розвиткові політичної та громадської активності, творчої ініціативи громадян і створює рівні умови для діяльності їх об’єднань.

У ст.1 Закону України від 6 червня 1992 р. «Про об’єднання громадян» зазначається, що об’єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Об’єднання громадян, незалежно від своєї назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо), в розумінні цього закону визнається полі­тичною партією або громадською організацією.

Політичною партією є об’єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формування органів влади, місцевого та регіонального само­врядування та представництво в їх складі.

Громадською організацією є об’єднання громадян для задово­лення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів. Громадські організації створюються і здійснюють діяльність у формі спілок (адвокатів, музикантів та інших), товариств (наприклад. Наукове товариство ім. Т.Шевченка), ко­мітетів (наприклад, Національний олімпійський комітет Украї­ни), асоціацій (наприклад, Українська уфологічна асоціація) тощо. Об’єднання громадян мають право на добровільних заса­дах засновувати або вступати між собою в спілки (союзи, асоці­ації тощо), яким відповідно до їх статутів теж можуть надавати­ся права юридичної особи.

Для виконання поставлених завдань об’єднання громадян формують свою власну матеріальну базу, тобто можуть мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення статутної діяльності. Право власності цих об’єднань виникає шляхом передачі їм майна засновниками, членами (учасниками) або державою, внаслідок сплати членами об’єднання вступних та членських внесків, пожертвувань громадян та організацій тощо. З метою виконання статутних завдань і цілей зареєстровані об’­єднання можуть здійснювати необхідну господарську та іншу комерційну діяльність шляхом створення госпрозрахункових уста­нов і організацій із статутом юридичної особи, заснування підприємств в порядку, встановленому законодавством. Політичні партії, створювані ними установи і організації не мають права засновувати підприємства, крім засобів масової інформації, і займатися господарською та іншою комерційною діяльністю, за винятком продажу суспільно-політичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів із власною символікою, проведення фестивалів, свят, виставок, лекцій, інших суспільно-політичних заходів. Кошти і майно, придбані в результаті господарської та комерційної діяльності госпрозрахункових установ та підприємств, створених громадськими організаціями, також стають власністю цих організацій.

Правами юридичних осіб наділяються також різноманітні фонди (наприклад. Український фонд культури. Український національний фонд допомоги інвалідам Чорнобилю тощо). Фондами визнаються організації, що засновуються громадянами і юридичними особами на основі їх добровільних і безповоротних майнових вкладів у благочинних або інших некомерційних цілях. Майно, передане засновниками, є власністю фонду. Порядок формування органів та управління фондом визначається його статутом, який затверджується засновником. Засновники фонду не відповідають по зобов’язаннях створених ними фондів, а фонди не відповідають за зобов’язаннями своїх засновників.

Юридичними особами є і споживчі кооперативи . Ними визнаються організації, засновані на членстві громадян з метою задоволення потреб членів та інших громадян у торговельному чи побутовому обслуговуванні, а також членів кооперативу в житлі, дачах, гаражах, соціально-культурних та інших послугах. Споживчими кооперативами є, зокрема, житлово-будівельні, гаражні та інші кооперативи. Члени споживчого кооперативу не відповідають по його зобов’язаннях, якщо інше не передбачено статутом кооперативу.

Учасниками цивільно-правових відносин виступають і релігійні організації . Відповідно до Закону від 23 квітня 1991 р. «Про свободу совісті та релігійні організації» (ст.7) ці організації утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями). Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління та установи, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства, духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищеназваних релігійних організацій. Релігійні об’єднання представляються своїми центрами (управліннями).

Релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту. Як юридичні особи релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами. Релігійні організації набувають право власності на майно, придбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожертвувань громадянами, організаціями або передане державою, а також придбане на інших підставах, передбачених законом. В порядку, визначеному чинним законодавством, релігійні організації мають право для виконання своїх статутних завдань засновувати свої видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарні тощо), які мають права юридичної особи (ст.ст.18, 19 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації»).

4. Список використаної літератури

1. Цивільний кодекс України.

2. “Цивільне право” ч.1, О.А. Підопригора, Д.В. Боброва, Київ, 1997р.

3. Закон України “Про господарські товариства”.

4. Закон України “Про банкрутство”

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений22:24:56 18 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
14:05:02 24 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Юридичні особи як суб'єкт цивільних правовідносин

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150351)
Комментарии (1830)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru