Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Этнополитика

Название: Этнополитика
Раздел: Рефераты по политологии
Тип: реферат Добавлен 04:43:59 21 июля 2005 Похожие работы
Просмотров: 782 Комментариев: 3 Оценило: 3 человек Средний балл: 3.7 Оценка: неизвестно     Скачать

Міністерство освіти України

Запорізькийдержавний технічний університет

Кафедра політології, соціології та права

З/к №7071696

Контрольна р о бота № 1

з дисципл і ни «Пол ітологія »

студентки 4 курсу групи № 747

факультету заочного навчання

спеціальність: “Менеджмент у виробничій сфері”

Єрошенко Оксани Миколаївни

Запоріжжя

2000


Тема 12. Сучасна етнополітика та міжнаціональні відносини.

План

  1. Введення
  2. Етнополітика, її суб’єкт і об’єкт.
  3. Фоорми етнополітичної діяльності, їх прояв в Україні.
  4. Етнічні кофлікти: прчини та шдяхи їх вирішення.
  5. Висновки
  6. Основні поняття
  7. Література

    Введення

У політичному житті багатьох країнвсе більшогозначення набуває національне питання. Цю сферу полі­тики називають «етнополітикою», або «етнонаціональною політикою», визначаючи її як взаємодію етносів (родо­племінні утворення, народи, нації, національні групи, національні меншини та ін.) і держави. Усі питання про сутність, характер, форми життєдіяльності етносів, їх взаємозв'язок із владними структурами вивчає етнополі-тологія — складова частина яолітології. У демократич­них державах Заходу етнополітологія є самостійною ав­торитетною наукою та навчальною дисципліною. У ко­лишньому Радянському Союзі етнополітологи', як і самої політології, взагалі не існувало. Замість них в окремий розділ виділяли «марксистсько-ленінську теорію націй», завданням якої було показати шляхи ліквідації класів і націй для побудови безкласового і безнаціонального комуністичного суспільства.

Знання основ етнонаціональної політики дає грома­дянам України можливість активніше включатися у су­спільно-політичне життя, робити вагоміший особистий внесок у національно-державну розбудову своєї країни.


    Етнополітика, її суб’єкт і об’єкт.

Етнонаціональна політика за складних і неоднознач­них умов сучасних національних процесів, зростання національної самосвідомості набуває нового змісту. Ба­гатонаціональні держави, колоніальні імперії, що утво­рилися внаслідок поневолення інших народів та реалі­зації імперської політики «поділяй і владарюй», не витримали випробування часом і розвалилися під тис­ком національно-визвольної боротьби народів за право бути вільними й незалежними. Пріоритет загальнолюд­ських цінностей, який став головним принципом у дія­льності демократичних держав, зумовив необхідність нових підходів політико-владних структур до націо­нального питання.

Західна політологія має орієнтовно три різні точки зору щодо політики держави стосовно етносів. Прихи­льники першої точки зору А. Степен, Й. Уоллерстейн та ін. вважають, що держава повинна виробляти й реа­лізовувати певну політику, спрямовану на розподіл ре­сурсів, створення сприятливих умов для всіх етносів, водночас не втручаючися в їх національну самобутність. Інші дослідники — М. Леві, М. Хехтер та ін. — твер­дять, що держава стосовно етносів є відносно автоном­ною силою, а політична її еліта має на меті власні кор­поративні цілі, спрямовані на утримання влади, іноді навіть всупереч інтересам титульної нації (нації, назву якої має країна). Третю точку зору репрезентують П. Ванден Берг, Е. Сміт та ін. Вони характеризують державу як інструмент титульної нації, яка здійснює контроль над державним апаратом і суспільством. На­явність цих різних точок зору, з одного боку, відбиває реальний стан речей щодо розв'язання згаданих проб­лем у різних державах, а з іншого — ускладнює розу­міння цих проблем, сприяючи пошукові оптимальних шляхів їх розв'язання (Ю. Римаренко).

В українській політологічній думці періоду колоні­альної залежності найважливішою умовою пробудження народу була, писав М. Грушевський, державницька ідея як символ боротьби українського народу за національну свободу, за створення незалежної держави. Провідним стрижнем ідеї було проголошення невід'ємного права українського народу на самовизначення та пошук його оптимальних форм. З часів Переяславської ради 1654 р. такою була вимога автономії України, що в XIX ст. була доповнена ідеєю автономії України у федерації вільних слов'янських народів, а на початку XX ст. — гаслом «Вільна Україна у складі демократичної федерації віль­них народів Росії». Та небажання Тимчасового уряду (1917 р.) надати Україні навіть такого статусу (імперські сили не хотіли визнавати українців за самостійну націю) і неприхована агресія більшовиків проти УНР зумовили необхідність проголошення повної незалежності й суве­ренітету Української Народної Республіки (Г/ універсал, 1918 р.). Як за часів Центральної Ради, так і нині, укра­їнський уряд має за завдання вільний розвиток усіх гро­мадян будь-якої національності,- що мешкають в Україні. М. Грушевський у книзі «Хто такі українці і чого вони хочуть?» писав: «З ними (етносами) українці будуть по­розуміватися у всім, що торкається нового ладу на Україні. Спільно з ними постараються упорядкувати нове життя так, щоб воно було добрим не тільки для самих україн­ців, але й для всіх інших народностей, які історична до­ля розселила на Україні і які хочуть теж бути її добрими горожанами і вірними синами, разом з українцями».

Таким чином, зміст етнополітики бажано розглядати з урахуванням того, що етнічні спільноти, як суб'єкти політики, взаємодіють на різних рівнях, зокрема в сто­сунках між титульною нацією й іншими національнос­тями, які живуть у певній державі, між етносами з при­воду участі у владних структурах, з одного боку, та етнічними спільнотами і державою з усіх питань задо­волення специфічно національних потреб, з другого бо­ку, з питань взаємодії державних націй у федеративній і конфедеративній державі, а також на міжнародному рі­вні у світових спільнотах.

У формуванні етнополітики важливу роль відіграє національна самосвідомість. Її характеризує сукупність поглядів, оцінок, ставлення і відносин, що виражають зміст, рівень і особливості уявлень членів національної спільноти щодо власної історії, сучасного стану і перс­пектив розвитку, а також відносно місця серед аналогічних спільнот та характеру взаємовідносин між ними. У про­цесі формування територіальної, соціально-економічної й духовної спільноти на фоні дії етнопсихологічних фа­кторів посилюється процес самоідентифікації й консо­лідації людей у спільноти типу етносу, нації. Сукупно ці фактори разом із моральними, естетичними, філософ­ськими, релігійними та іншими поглядами складають національну самосвідомість, яка готує й формує соціальні потреби етносу та його інтереси. Владно значущі інтереси усвідомлюються як економічні — право порядкувати власним національним багатством; політичні — право бути господарем на власній етнічній землі; духовні — право користуватися в усіх сферах життя рідною мовою, розвивати національну культуру та ін. Сукупність таких вимог і поглядів становить етнополітичну свідомість.

Сутність етнополітичної свідомості полягає у зістав­ленні власних інтересів із запитами інших етносуб'єктів, а також у з'ясуванні засобів і ступеня державного втру­чання у процес погодження й реалізації претензій цих спільнот. Етнополітичне усвідомлення інтересів дозво­ляє вичленувати з них таке, що може бути реалізованим лише за участі держави, а також те, що стимулює участь етногруп у діалозі з іншими суб'єктами політики та ін­ститутами влади. Етноси, які не здатні піднятися до рі­вня розуміння своїх політичних інтересів, перетворюю­ться на об'єкт маніпуляцій або на засіб досягнен­ня інтересів інших політичних суб'єктів (американські індійці, народи колоній та ін.). В етносів, що усвідоми­ли свої інтереси як політичні, виникає потреба в їх самовиявленні через певні інститути — національну державу, різновиди автономії, національні рухи, партії та ін.

Що ж ми розуміємо під етнонаціональною політи­кою? Дж. Мейс визначає етнополітику як відносини державної нації з іншими етнічними групами, а також взаємовідносини національних груп в межах держави. В. Євтух уважає, що це діяльність держави у врегулюванні міжетнічних відносин та забезпеченні прав існуючих етноструктур. У цих визначеннях суб'єктом етнополітики переважно постає держава. Насправді ж держава, зо­крема, правова, разом з етносуб'єктами вироблює шляхи досягнення балансу інтересів і стабільності суспільства. Тому етнонаціональну політику можна визначити як ці­леспрямовану діяльність держави й етносів (або їх пред­ставників в особі партій, рухів, етноеліт), спрямовану на досягнення стабільності багатонаціонального суспільства через урахування, узгодження й розв'язання національних інтересів і вимог.

Етнонаціональна політика має визначену структуру, компоненти якої тісно взаємодіють із загальною політи­кою. До них належать:

1. Етнополітичні відносини, які виявляють певний характер взаємозв'язків етносів між собою й інститута­ми влади. У змістовному плані вони характеризують багатоманітну взаємодію національної еліти й багатона­ціонального електорату, національних рухів і партій та ін. Показником етнополітичного життя тут є характер відносин суб'єктів етнополітики у змаганні за політичне панування або задоволення власних інтересів — свідоме національне примирення чи міжнаціональний конфлікт, стабільність чи криза поліетнічного суспільства.

2. Етнополітична свідомість, що виявляє залежність політичного життя від ставлення етносів до інститутів влади. Етнополітика тут є не чим іншим, як безперерв­ним втіленням та інституалізацією національних ідеалів, цілей, норм і настанов, механізмом рекрутування націо­нальних еліт.

3. Етнополітична організація як частина організацій­них структур держави та представників етносів у вигляді національних автономій, етноеліти, національних рухів, партій та інших ланок. Відбиваючи національний склад держави, вона зосереджує в собі владні волевияви щодо етноспільнот, втілює його в керівні рішення, надає ви­значеної спрямованості процесові міжетнічних відно­син. Наявність і взаємодія цих структурних елементів дозволяє етнополітиці виконувати відповідні функції в суспільстві.

Слід виділити деякі функції етнополітики. Це функ­ція забезпечення специфічних потреб різних етнонаціональних груп у сфері мови, національної культури, тра­дицій та ін. Є також функція стабілізації міжетнічних відносин, що передбачає настанову на згоду й міжетні­чний консенсус, розв'язання міжетнічних колізій та конфліктів на базі взаємного врахування інтересів та виключення конфронтації з арсеналу взаємодії народів, свідомий вибір конфліктуючими сторонами діалогу як загальноприйнятної форми вирішення суперечливих питань. Важливою є функція формування культури міжнаціонального спілкування, що охоплює нормативні вимоги, піднесені до рангу закону, які регулюють сто­сунки представників різних національностей, а також норми відносин між етносами, витворені у процесі спілкування, де відбито загальнолюдські ідеали дружби, поваги до інших народів. Сприяючи реалізації націо­нальних інтересів, етнополітика забезпечує моделюван­ня і прогнозування етнополітичних ситуацій, що мо­жуть виникнути як у стосунках між етносами, так і у відносинах етносів з державою. Їнноваційність має ба­зуватися на вивченні тенденцій національного розвитку, мотивації й спрямування діяльності основних суб'єктів етнополітики, на врахуванні ступеня загостреності конфліктних ситуацій, особливостей етнопсихології насе­лення, традицій тощо.

Одним із найважливіших завдань етнополітики є за­хист прав людини. Національні права належать до не­від'ємних прав особи. Однак вони не індивідуальні, як, скажімо, політичні, громадянські та ін. Це пов'язане з тим, що кожна окрема людина може реалізувати свої національні права лише через певну етнічну спільноту. До таких прав, зафіксованих у документах міжнарод­ного співтовариства і реалізовуваних демократичними державами, належать:

— право на етнічну ідентичність, збереження і роз­виток власної етнічної самобутності, етнокультурного середовища. Держава забезпечує для етносів можливість вільного розвитку національної культури, користування рідною мовою, віросповідання традиційної релігії, задо­волення національних звичаїв, обрядів та ін.;

— право нації, народу на самовизначення, яке, залеж­но від конкретних умов, може бути реалізоване в різних формах: утворення незалежних держав; територіальна автономія в межах держави (переважно для етносів, що живуть на власній етнічній території); національно-культурна автономія (переважно для національних груп, етнічна батьківщина яких міститься за межами країни проживання). Представники інонаціональної людності зберігають право на рееміграцію, тобто на виїзд до своєї етнічної батьківщини або до інших країн;

— право на захист від дискримінації за національ­ною ознакою. Нікого не можна обмежити в жодному праві через його національну приналежність. І окрема особа, і весь народ у цілому в разі дискримінаційних дій держави мають право на повну реабілітацію й компен­сацію від наслідків цих антигуманних дій.

Етнонаціональні процеси та рухи завжди виступали мо­гутнім фактором розвитку цивілізації. У переддень нового, третього тисячоліття вони не лише зумовили докорінні змі­ни як регіонального, так і глобального масштабу, а й при­звели до величезних конфліктів і жертв.

Для сучасної епохи характерне тяжіння до національної суверенізації в органічній єдності із забезпеченням гармоні­зації етнічних інтересів і потреб на основі демократичних, гуманістичних принципів, загальнолюдських вартостей. І ціл­ком очевидно, що від того, як розвиватимуться ці процеси, як етнополітика різних держав зможе забезпечувати прогно­зування й регуляцію останніх, значною мірою залежатимуть майбутнє людства, його перспективи як неповторного фено­мена у Всесвіті.

Людство складається з багатьох різних етносів, тобто на­родів. Давньогрецький термін "етнос" етимологічне означає "народ", "плем'я", "зграя", "натовп", "група людей" тощо. Причому давні греки, відрізняючи себе від негреків, саме останніх називали етносами. У такому розумінні діставали відображення культурно-побутові відмінності негреків. Віт­чизняним еквівалентом цього терміна стало слово "народ". Причому цим словом стали означувати "своїх", а терміном "етнос" — "чужих", інородців. Нині "етнос" вживається як науковий термін для визначення всіх типів етнічних спіль­ностей, а "народ" набув соціально-політичного і геополітичного значення.

У сучасній науці склалося принаймні два трактування етносу. Представники етнографічної школи розглядають ет­нос як певну соціально-історичну систему, інші вчені — як форму існування Ното заріепх, тобто як природний феномен.

Визнанняза етносом соціально-історичної сутності дає змогу розглядати і будувати перспективу його розвитку, визначати певні його етапи, ступені зрілості тощо. Приро­дознавчий підхід виводить на аналіз впливу географічного ландшафту на етнос, ролі етнічних контактів, на виявлення іманентних механізмів розвитку етносів.

Що ж визначає обличчя етносу, що приводить його у стан активної діяльності? Серед численних концепцій привертає увагу теорія пасіонарності. Пасіонарність — ознака, яка ви­никає внаслідок мутації (пасіонарного поштовху) та утворює всередині популяції певну кількість людей, що мають посиле­не тяжіння до дії. Ці люди — пасіонарії. Енергія розвитку виникає у певних людей як домінанта, непереборне внутрішнє прагнення до діяльності для досягнення певної мети.

За цією теорією, енергія розвитку етносу, або пасіонарність, не може зберігатися на одному рівні. Вона має певні фази — піднесення, певної інерційності й занепаду.

Пасіонарність виявляється у людини як нездоланний по­тяг до діяльності заради ідеалу, суспільне значущої мети, заради досягнення якої нерідко доводиться жертвувати і життям інших людей, і своїм власним. Саме ця сила при­скорює еволюцію таких специфічних людських спільнот,як етноси.

Етнос — сталий колектив людей, що склався в результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів сві­домості й поведінки. Це біосоціальна система, яка протистав­ляє себе усім іншим аналогічним колективам людей за прин­ципом "ми — не ми", "свої — чужі", "ми такі, а решта — інші". Таке усвідомлення своєї єдності й самоідентифікація є відоб­раженням компліментарності як підсвідомого відчуття взаєм­ної симпатії та спільності людей. Визнання людською спіль­нотою своєї єдності є головною ознакою етносу як системи. Існує і ряд інших важливих ознак (мова, культура, територі­альна єдність, спільність економічного життя, самоназва (ет­нонім) та ін.), які, однак, не є обов'язковими для визначення того чи іншого колективу як етносу, бо неприйнятні для всіх випадків етнічної історії. Самоідентифікація з певним етно­сом є не лише ознакою останнього, а й системним зв'язком між людьми. Це ототожнення відображає у свідомості людей об'єктивно існуючу цілісність етносу як системи.

Етнічна приналежність — продукт не лише свідомості, а й природи людини, відображення певної фізичної або біоло­гічної реальності. Зрозуміти останню можна тільки шляхом аналізу виникнення й зникнення етносів, а також встанов­лення відмінностей між ними, характеру етнічної спадкоєм­ності, тобто в результаті етногенезу.

Етнос існує за всіх формацій і соціально-політичних ре­жимів. Л. Гумільов визначав етнос як біологічну одиницю, що таксономічне стоїть нижче виду, а сам ет­нічний поділ людства — як один із способів адаптації у ланд­шафтах (не стільки у структурі, скільки у поведінці). Фено­мен етносу належить до біогеографічних, а не історико-соціальних явищ.

Кожний етнос має оригінальну структуру,яка сприйма­ється людьми як етнічна цілісність. У тих випадках, коли структура стирається й етнос опиняється на межі асиміляції іншими спільнотами, залишається інерція, тобто традиція. Доти, доки інерція не вичерпається, люди відноситимуть себе до даного етносу. І при цьому не має значення, чи гово­рять ці особи мовою своїх предків, чи додержують їх обря­дів, чи шанують свої древні пам'ятки, чи живуть на землі, яка є їх батьківщиною.

Етноси характеризуються спільністю поведінкових рис, що передаються від покоління до покоління з допомогою механізму умовно-рефлекторної сигнальної спадковості. Ці риси не випадкові, вони виробляються у процесі адаптації людей у етнічному та ландшафтному середовищі й утворю­ють стереотип поведінки етнічної спільноти. Стереотип по­ведінки є фундаментом етнічної традиції, яка включає куль­турні й світоглядні засади, форми співжиття і господарст­ва — неповторні за своїми особливостями у кожному етносі.

Поведінка, тобто здатність пристосувати організм до но­вих умов, є результатом біологічної ознаки — здатності до мінливості. Проте остання не безмежна, і тому історія знає і процеси вимирання етносів. Поява ж нових етнічних спіль­нотозначає, що завдяки здатності до мінливості трансфор­мувався стереотип поведінки, а отже, виникла нова тради­ція або сигнальна спадковість, тобто нова культура, яка до­корінно відрізняється від попередньої. Цим визначається і перехід людини з одного етнічного колективу до іншого.

Звідси випливає, що немає людей поза етносами. Особа може не знати про своє походження, забути рідну мову (або не знати її зовсім), не мати характерних для даного етносу релігійних уявлень, але поведінка у колективі — обов'язкова умова її буття. А оскільки саме характер поведінки визначає етнічну приналежність, то всі люди причетні до етносфери. Такий підхід дає можливість розглядати етнос як явище глобальне, що має власні закономірності становлення, тобто появи, видозміни й зникнення (етногенезу).

Соціальні й етнічні процеси різні за своєю природою. Якщо спонтанний суспільний розвиток безперервний, глобальний, у цілому прогресивний, то етнічний — дискретний, хвиле­подібний і локальний. Збіг між суспільними та етнічними ритмами випадковий (наприклад, розпад західної частини Римської імперії і одночасно зникнення давньоримського етносу). Як правило, розпад імперій і зникнення певного соціуму активізує етнічні процеси (це переконливо засвід­чує історія етнічного розвитку в Україні), стає їх каталіза­тором.

Загальна ознака динамічного стану будь-якого етносу — здатність нової популяції до так званої "зверхнапруги", яка виявляється або у перетворенні природи, або у міграціях, теж пов'язаних зі зміною ландшафту на освоюваних терито­ріях, або у підвищеній інтелектуальній, військовій, організа­ційно-державній, торговій та іншій діяльності. Майже всі відомі етноси згруповані у своєрідні конструкції — "культу­ри", або "суперетнічні цілісності". Спочатку етнос займає район, де він з'явився і контактує, не завжди мирно, із сво­їми "однолітками". Згодом, набравши сили, він мігрує, зали­шивши на батьківщині частину свого складу. При цьому він обов'язково втрачає частину, і досить значну, свого первіс­ного запасу енергії. Деякі етнічні групи гинуть, а інші, опи­нившись в ізоляції від могутніх сусідів, перетворюються на ізольовані, реліктові етноси, які не мають ні приросту насе­лення, ні саморозвитку суспільного буття, а модифікації від­буваються лише за впливу сусідів.

Отже, етногенез можна зрозумітияк взаємодію великої кількості етногенезів у тих чи інших регіонах. Ритмічності тут немає. Спостерігається не саморозвиток, а вплив своє­рідних поштовхів, після яких інерція поступово згасає. Для спонтанного суспільного розвитку по спіралі етносфера і етногенез є фоном.

Етнос завжди взаємодіє з ландшафтом і техносферою. Ці зв'язки не випадкові й залежать від характеру адаптації і рівня розвитку продуктивних сил. Отже, етнос не випадко­ве зібрання людей, а явище розвитку географічної оболонки планети, що здійснює на ній перебудови, порівняльні з гео­логічними переворотами. Це особлива система із соціаль­них і природних одиниць з притаманними їм елементами, цілісність різних за смаками і здібностями людей, продуктів їх діяльності, традицій, географічного середовища, етнічно­го оточення і ступеня пасіонарності.

Різні етноси мають різні показники рівня активності. Цятеза має основоположне значення для розуміння своєрід­ності розвитку етносів у соціальному, економічному, куль­турному та політичному аспектах. І якщо один етнос нама­гається пристосуватися до іншого, в якого інший рівень ак­тивності, або, що ще гірше, нав'язати іншому народові свої стереотипи етнічного розвитку, то це спричиняється до не­гативних наслідків, адже порушує природний розвиток ет­носу. В цьому зв'язку особливої актуальності набуває думка Л. М. Гумільова про необхідність збереження етносом свого досвіду, своїх традицій суспільного життя: "Механічне пере­несення в умови Росії західноєвропейських традицій пове­дінки дало мало доброго, і це не дивно. Адже російський суперетнос виник на 500 років пізніше. І ми, і західноєвропейці завжди цю різницю відчували, усвідомлювали і за "сво­їх" один одного не вважали. Оскільки ми на 500 років мо­лодші, то, як би ми не вивчали європейський досвід, ми не зможемо зараз домогтися добробуту і звичаїв, характерних для Європи. Наш вік, наш рівень пасіонарності передбача­ють зовсім інші імперативи поведінки... Звичайно, можна спробувати "увійти в коло цивілізованих народів", тобто у чужий суперетнос. Але, на жаль, ніщо не дається дарма. Треба усвідомлювати, що ціною інтеграції Росії із Західною Євро­пою в будь-якому випадку буде повна відмова від вітчизня­них традицій і наступна асиміляція".

Йдеться, отже, про загальну закономірність розвитку ет­носів. Специфічні ж особливості значною мірою залежать від цілого ряду факторів — як соціально-економічних, полі­тичних, так і культурно-психологічних.

Розвиток етносів, як відзначалося вище, не збігається зі зміною суспільно-економічних формацій. Водночас певні фази, етапи, періоди функціонування етнічних спільнот зу­мовлені також соціально-економічними факторами, легітимізацією конкретних територіальних, державотворчих, куль­турних змін і перетворень. Тому ці фази є відображенням ступеня "зрілості" тих чи інших етносів, хоча критерії тут досить умовні й умоглядні. Традиційно ступені "зрілості" пов'язують з утворенням певних етнічних спільнот — пле­мені, народу, нації.

Зміни у складі й способі життя певного етносу або навко­ло нього і зв'язку з ним (у навколишньому соціальному се­редовищі, у стосунках із сусідами, всередині його структур­них елементів), які зумовлюють сутнісні зрушення в його бутті як суб'єкта людської історії та політичних відносин, прийнято називати етнічними процесами. Саме в динаміч­ному смислі етнічні процеси розвиваються в двох різнови­дах — етноеволюційному й етнотрансформаційному. Ці різ­новиди мають різну сутнісну диференціацію по широкому спектру аналізу: критеріях оцінки, аспектах і параметрах здійснення, зумовлюючих і рушійних факторах, спрямова­ності розгортання, системності взаємозв'язків, результативно­сті. Обидва різновиди етнічних процесів можна кваліфікувати не лише як динамічні зрушення, а й як типи соціально-політичних змін, що мають, у свою чергу, підтипи.

Етноеволюційні процеси зумовлені здебільшого соціаль­но-економічними і політико-культурними чинниками, кон­тактно-дисконтактними відносинамиодного чи декількох етносів — з іншими, спорідненими, близькими. Ці проце­си — і за першим імпульсом, і за глибинною зумовленістю, і за сутністю — синтез багаторівневої взаємодії різних чинни­ків — економічно-господарських, історико-політичних, при­родно-географічних, геополітичних тощо. Це, наприклад, процесні явища тимчасової міграції цілих етносів або їх частин на нові території (сезонні переміщення); договірно-господар­ські, погоджені між державами і внутрідержавними інстанція­ми, тимчасові переміщення груп населення (скажімо, освоєння якогось краю); адміністративні — з політичним і культурно-історичним "обгрунтуванням" — депортації; анексіоністськи-насильственне приєднання однією державою частини чужої території з переміщенням туди свого населення. В резуль­таті змінюються склад даного етносу чи їх групи, структур­на організація елементів матеріальної, духовної і моральної культури, спосіб життя і побут даного етносу чи їх груп.

Значно глибше й істотніше впливають на етноси етнотрансформаційні процеси. Вони зумовлені здебільшого взає­модією етнічних спільнот або їх частин, що спричиняє змі­ни самосвідомості всього етносу або його частин, включен­ня периферійних його груп і елементів до складу інших ет­носів і навіть припинення існування одних етносів та ви­никнення на історичній арені інших. Виявами такої взає­модії етносів можуть бути: еміграція істотних масивів яко­гось етносу і "запліднення" ним інших етносів, але із збере­женням рис етногенезу, "своєї крові" (діаспора); створення і розпад поліетнічних державно-політичних утворень, що зумовлюють пересування різноетнічних шарів населення в межах нових державних кордонів і внутрішнє перекрою­вання кордонів проживання етносів (створення Московського царства, три поділи Польщі між "великими державами" та ін.); війни та міжнародні конфлікти, що завершуються анек­сією чужих територій і перекроюванням прикордонних об­рисів місцеперебування різноетнічних історичних спільнот.

Як еволюційні, так і трансформаційні процеси призво­дять до сутнісних змін у етнополітичних спільнотах. Головні з них — етнічна консолідація і етнічна асиміляція. Причи­нами консолідації можна вважати: 1) господарський розви­ток регіонів певної країни; 2) інтенсивну урбанізацію і від­повідно ослаблення почуття етнічної приналежності; 3) зростання соціально-економічних, політичних і культурних зв'яз­ків між народами; 4) мовну політику держави, розвиток єдиної системи освіти тощо; 5) особливості національно-державного будівництва, в результаті чого кордони респуб­лік, областей, округів не збігаються з етнічними кордонами.

Етнічна асиміляція зумовлена дією таких чинників, як:

1) економічні, коли посилення господарських зв'язків між різними етнічними групами в районах їх спільного прожи­вання призводить до стирання суттєвих етнічних ознак;

2) внутрішні міграції, коли люди потрапляють у іноетнічне середовище; 3) етнічно змішані шлюби; 4) мовна асиміля­ція, коли народи втрачають колишню мову і вважають рід­ною мову іншого етносу; 5) посилення духовної і культур­ної взаємодії народів; 6) урбанізація.

Кінцевими показниками етнічної асиміляції є динаміка зміни чисельності народів, мовна асиміляція і зміна етнічної самосвідомості, етнічне змішування населення внаслідок зрос­тання числа міжетнічних шлюбів. Чисельність одних етно­сів збільшується (наприклад, росіян), інших — зменшується (карелів, мордви та ін.).

Для з'ясування ролі етносів у політиці, їх функційяк суб'єктів політичних процесів необхідно чітко визначити зміст таких понять,як "етнічна група", "нація", "народ", "на­ціональність" та ін.

Етнічна група — спільність людей, споріднених або хоча б близьких за історичним походженням, етногенезом, мо­вою спілкування, нинішньою або минулою територією про­живання, рисами матеріальної і духовної культури, звичая­ми та іншими ознаками. У визначенні спільності як "групи" розмір, обсяг етномаси людей ролі не відіграє (як правило, це великі маси людей). Тут важливі лише риси й ознаки одиотипової характеристики цих людей: у чомусь вони спо­ріднені або близькі, але з певного часу і через конкретні обставини живуть нарізно. У політико-етнологічному плані статус етнічної групи визначається трьома основними пара­метрами: 1) частини, компоненти цього умовно взятого "ет­нічного цілого" живуть на великих географічних просторах, зберігаючи у відносній цілісності основні типологічні риси своєї етногенезисної організації; 2) не мають єдиного дер­жавного утворення, що суверенізує їх політичну волю і за­безпечує їх правове самовизначення; 3) покинувши родову етноплаценту і власну етноойкумену, далеко за межами бать­ківщини створили (або створюють) нові етнокультурні ареа­ли. Сьогодні це, наприклад, ескімоси (що проживають у Росії, Канаді, США, Гренландії, інших північних країнах), араби (у багатьох країнах Азії і Африки), індіанці (у всіх країнах Північної і Латинської Америки), євреї (у всіх країнах світу, є навіть угандійські, "чорні" євреї).

Інтеграція господарсько-економічного і політико-культурного життя сучасного взаємозалежного і суперечливого єди­ного людства об'єктивно зумовлює два процеси: "розпорошує" великі етноси на дифузні групи і прошарки, тобто перетворює великі етнічні цілісності на етнічні групи, а вже існуючі ет­нічні групи консолідує у мегаєдності — надетнічні спільності.

Використання поняття "народність" слід розуміти як на­слідок формаційного підходу до визначення суті етносоціальних спільнот. Цього терміна можна просто уникнути, причому безболісно для наукового аналізу. Та й західна полі­тологія не використовує його, слушно вважаючи, що це веде до певної дискримінації (не тільки в теорії, а й на практиці) народів, які "не доросли до рівня" націй.

За сталінським визначенням нації (чотирма ознаками — спільністю території, економічного життя, мови, особливо­стями психічного складу і культури), відсутність хоча б однієї з них призводить до втрати нацією свого "статусу". При цьому ігнорувалася найважливіша умова — державність. Це було закамуфльованим обгрунтуванням "неповноцінності" цілого ряду народів, "незаконності" їх справедливих вимог щодо національного самовизначення, створення самостійних державних утворень.

Сучасна західна концепція нації грунтується на найваж­ливішій ознаці — національній державі на певній території або змаганні до неї. На відміну від незахідної, "етнічної" концепції західна, територіальна, вважає національну (тоб­то державну) територію самодостатньою, адже "автаркія — це не лише захист священного рідного краю, а й захист еко­номічних інтересів" (Е. Сміт). Відтак найголовнішими риса­ми національної ідентичності, за Смітом, є: 1) історична те­риторія, або рідний край; 2) спільні міфи та історична пам'ять; 3) спільна масова, громадська культура; 4) єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів; 5) спільна економіка з можливістю пересуватись у межах національної території. Отже, націю західна етнополітологія визначає як "сукуп­ність людей, що має власну назву, свою історичну терито­рію, спільні міфи та історичну пам'ять, спільну масову, гро­мадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні пра­ва та обов'язки для всіх членів".

Важливою і неодмінною ознакою нації необхідно вважа­ти національну самосвідомість. Це усвідомлення нацією, людиною або певною спільнотою своєї приналежності до нації, спільності історичної долі його представників, своє­рідності дії геополітичних, соціопсихічних, історичних чин­ників, неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури. Національна самосвідомість пов'язана із самоідентифікацією нації. Тут не лише етнічна самосвідо­мість, що полягає з усвідомленні етносом себе як спільноти на базі характерологічних рис, за ознакою порівняльного протиставлення "ми — вони", але й державна, політична, як правило, поліетнічна самоідентифікація на основі осягнення національної ідеї та усвідомлення національних інтересів, вартостей, історичної долі. Звідси прагнення нації зберегти ці особливості, не піддатися асиміляції, розвивати національ­ну мову, традиції, звичаї, певні релігійні вірування тощо. Звідси й прагнення до національно-культурної і національ­но-територіальної автономії, економічного, політичного су­веренітету, створення національного, громадянського суспіль­ства, держави.

Усі ці та інші справедливі вимоги дістають оформлення в національній ідеї. Остання стає акумулятором національних програм, позицій, гасел, рушієм національного прогре­су, основою національного руху. Національна ідея стано­вить відтак платформу націоналізму. Адже останній, на думку Сміта, — "ідеологічний рух за досягнення й утвердження незалежності, єдності ідентичності нації", "політична ідео­логія з культурною доктриною в центрі".

Долаючи тривалу ідеологічну "окупацію" поняття "націо­налізм", його негативну зафарбованість у радянському сус­пільствознавстві, необхідно визнати нарешті (як це давно зробили західні політологи) прогресивний зміст націоналіз­му, його конструктивну політичну спрямованість, позитив­ний, формотворчий, тобто націотворчий, потенціал, мобілі-зуючу роль у соціальній творчості нації. Слід погодитися із слушними висновками західних політологів щодо націона­лізму. На думку Е. Гелнера, концепція "своєї" держави, що охоплює одну культуру і має уряд, який належить до цієї культури, і є сутністю націоналізму. Останній стає політич­ним принципом, який передбачає, що "політичне і націо­нальне ціле повинні збігатися". Нація, тобто носій політич­ного суверенітету в новий час, народжується з націоналізму, а не навпаки. Індустріальна ера стане ерою націоналізму, а не інтернаціоналізму.

Такий підхід дає змогу об'єктивно оцінити націоналізм як невід'ємну складову сучасних політичних процесів, найвпливовішу ідейну течію, один з наймогутніших суспільних рухів, ефективний засіб масової політичної мобілізації і со­ціальної творчості. Правильна оцінка націоналізму (анинівідомо декілька десятків визначень цього поняття) умож­ливлює оптимальну етнополітику, що обов'язково передба­чає і мінімізацію всіляких політичних спекуляцій та дефор­мацій на грунті націоналізму, які в теоретичному плані на­бувають вигляду етноцентризму, а в практично-політично­му — міжнаціональних конфліктів.

Національна ідея зумовлює теоретичні, ідеологічні засади національної свідомості. Вона має стати адекватною сучас­ним національним і світовим процесам, бути включеною в них, осмисленою в їх контексті, достатньою мірою скориго-ваною. Відтак національна ідея має визначити і водночас відобразити, втілити національні інтереси, мету, пріоритети.

    Форми етнополітичної діяльності, їх прояв в Україні.

Та чи інша форма етнополітичної діяльності характеризується суспільно-політичною обстановкою, яка склалася на данний момент данній державі. Щоб добитися тому чи іншому руху реакції своїх цілей, необхідно обов’язково вийти на політичну арену. Але перед цим потрібно пройти довгий шлях, який займає декілька етапов. Перший етап: обозначає як “збирання носіїв етничності”. Цей етап у більшості стіхієн. Він складається з пошука збереженних єтничних коріннь, з создання різних національних товарищєств ассоціацій, центрів та ін.

Другий етап – це “мобілізація єтничних груп”, коли йде процесс виявлення лідерів, обозначення проблем, а також шляхів їх вирішення. Від проблем побута йде перехід до розглядання соціально-економічного положення етничної групи в цілом. Тим самим йде процес сопоставлення зі своїм статусом єтнічної групи в данному суспільстві.

Третій етап – “політізація етнічності”. Це – вступлення в якесь протистояння у відношенні до жержави. При цьому діапозон політичних дій може бути широким:

1) за визнання своєї національної незалежності;

2) боротьба за досягнення автоносності;

3) діяльність, направленная на поширення можливостей для використання своєї рідної мови, своїх національно-культурних традицій;

4) тягнення до єднання своїх етничних груп, живущих у різних державах.

Декларація про державний суверенітет (1990), прого­лошення незалежності 24 серпня 1991 р. стали законо­мірним результатом багатовікового прагнення українсь­кого народу бути господарем на власній землі. Першу частину української національної ідеї було втілено в життя: реалізовано право народу на самовизначення, утворено незалежну державу. Нині поряд із досягнутим постає друга, не менш складна частина завдання — консо­лідуюча ідея незалежної України як Вітчизни для грома­дян усіх національностей, що пов'язали свою долю з українською землею, причетні до створення на цій те­риторії, у цій країні нового суспільства, де пануватимуть мир і злагода, добробут людей, де додержуватимуться не декларативних, а реальних прав вільної особи. Інтеграль­ним показником єднання, згуртування всіх національно­стей в український народ — суб'єкт політичної влади — мають стати громадянське суспільство й правова держава.

Однак вирішення першої частини національної ідеї, не кажучи вже про другу, не є процесом незворотним. Це пов'язано з тим, що національна неволя українців че­рез тривалий колоніальний їх статус сформувала в знач­ної частини населення комплекс національної меншовар­тості, одною з рис якого є байдуже та навіть і зневажливе ставлення до справ української держави. На референ­думі 1 грудня 1991 р. за незалежність України вислови­лося понад 92% із тих, хто брав у ньому участь. Та ейфо­рію національного пробудження, сподівання на те, що Україна стане багатою за умов незалежності й житиме за європейськими стандартами, змінили песимістичні настрої: країна зазнала глибокої соціально-економічної кризи. Через це зросла політична й міжнаціональна на­пруга, посилилися антидержавні настрої, навіть праг­нення певної частини людей повернутися до часів ра­дянської імперії. По суті, настала системна криза су­спільства, що знову загрожує незалежності й виживанню української нації.

Однією з причин такої ситуації є те, що в сучасну національну ідею первісне її автори закладали не дер­жавно-політичний та економічний, а національно-етнічний зміст. Національна ж ідея сьогодні, лишаю­чись головним орієнтиром народного руху, базуючись на глибоких історичних традиціях, повинна обов'язково утверджуватися й розвиненою економікою, і високим рівнем життя, досягненнями в культурі й науці, стати інтегруючим фактором, що об'єднує людей усіх націо­нальностей у національну державу.

За переписом 1989 р., кількість населення України становила 51 452 090 чол., у тому числі українців — 72,7%, росіян — 21,9%, євреїв — 0,9%, білорусів — 0,8%, молдаван — 0,6%, болгарів та поляків — 0,4%, представників інших національностей — 2,6%. У країні нараховують 8 районів, близько 100 сільських рад та 150 сіл, де більшість мешканців становлять національні меншини. Пріоритетним в етнонаціональній політиці України є збереження громадянського миру та міжнаціо­нальної злагоди. Це завдання можна висловити таким чином: Україна — це спільний дім, Вітчизна для всіх її громадян. Політикою держави визначено механізм вра­хування інтересів: а) української етнічної спільноти, яка формує основу українського етнополітичного поля (УЕП); б) російської національної групи, що компактно живе у східних та південних регіонах УЕП; в) етнічних груп, складників УЕП; г) населення Криму; д) предста­вників українського етносу, які живуть поза межами України (діаспора).

Складність ситуації полягає в тому, що Україна не має власного досвіду розв'язання питань взаємних сто­сунків держави й етносів, оскільки ще донедавна націо­нальну політику визначала Москва. Нині власну етнонаціональну політику виробляють з урахуванням, по-перше, заміни імперських концепцій про місце й роль українського етносу та інших національних меншин у політичному полі; по-друге, створення власної законо­давчої бази для демократичного розвитку національних відносин, де відбито й українську специфіку, і міжнаро­дний досвід. Складником теоретичних основ концепції мають стати ідеї політологічної думки про національно-державну розбудову.

Роль і місце української нації в державній розбудові оцінюють неоднозначне. Відома модель «націократичної держави», розроблена ще в 30-х роках XX ст.

М. Сциборським, передбачала встановлення в країні то­талітарного режиму на чолі з провідником нації та її еліти. Нині наявна спроба прихильників радянської мо­делі відновити УРСР у складі СРСР, що, звичайно, не сприятиме становленню української нації й відродженню етнічних груп. Прихильники концепції «чистої демократії» пропонують побудувати таку державу, де б національний фактор не брався до уваги, бо врахування специфіки української нації нібито зумовлює її тоталітарне пану­вання. М. Вебер виступав за створення української націо­нальної держави. Заслуговує на увагу концепція В. Липинського про політичну націю. Він стверджував, що етнос може перетворитися в націю лише у власній дер­жаві, отже, перетворення варто провадити за моделлю США, де кожен громадянин є водночас членом політич­ної (американської) нації. Держава — це механізм для формування політичної нації.

Щоби створити сучасну європейську націю, україн­ський народ має в найстисліший строк відтворити ті іс­торичні фази, що їх свого часу проходили цивілізовані й нині прогресуючі народи Заходу. Особливістю станов­лення української демократичної держави є нині те, що вона розв'язує питання формування політичної нації з урахуванням, по-перше, подолання колоніальної залеж­ності (добудови етнічного — відродження рідної мови, національної культури та ін.), по-друге, наявності різ­них етносів, що неоднозначне сприймають перспективу розвитку політичної системи. У той же час усі націо­нальні групи в етнічному розвитку вирішують такі ж пи­тання, що й українці. Співпраця української нації й ет­нічних груп з метою побудови такої держави, де б усі вони могли задовольнити свої інтереси, зумовлює їх збли­ження. Держава постає як фактор гармонізації етнічних відносин та консолідації поліетнічного українського на­роду. При цьому в Україні лише розпочався процес пе­реходу від проголошення національної держави до її побудови з урахуванням багатонаціонального складу спільноти. Менталітет українського суспільства має бути спрямованим на формування поважного ставлення до всіх етносів, що живуть в Україні, на визнання їх суве­ренними й повноправними суб'єктами національної держави, на несприйняття українською культурою й ма­є совою свідомістю праворадикальних ідей і гасел типу «Україна для українців».

При розв'язанні завдань консолідації українського народу треба подолати й стереотип імперського мис­лення про те, що ніби українці не є нацією, а лише ма­лоросами, складником нації великоросів. Роздумуючи про долю українського етносу, письменник Б. Олійник пише, що імперська політика царського уряду поступо­во позбавляла самостійності Україну, довівши її до ста­ну провінції. Весь ідеологічний апарат було спрямовано на те, щоби позбавити українців власної родової пам'я­ті, прищепити комплекс безісторичності, другорядності. Насаджували у свідомість мешканців імперії й те, що Україна — це частина «єдиної й неділимої» імперії, що мова її народу — це «зіпсоване наріччя російської мо­ви», повсюдно нав'язували думку про те, що лише пере­творившись у справжнього росіянина, малорос зможе досягти успіхів у кар'єрі, добутися добробуту. Велико­державна політика минулого й сьогодні не дає спокою деяким «діячам», які бажали б «злити» Україну з Росією на зразок приєднання НДР до ФНР.

Одним із завдань сучасної етнополітики є подолання в громадській свідомості посилено пропагованих окреми­ми політиками в Росії уявлень про те, що українська нація нібито не є єдиною, що буцімто існують два етноси — східний і західний, — між ;ікими більше відмінностей, ніж спільного. У цьому протиставленні одних регіонів іншим — виразні сліди імперської політики більшовиків, які називали мешканців Сходу і Півдня України проле­тарська свідомими, а мешканців Заходу — бандерівсько-націоналістичними. Мета таких заяв одна: розхитати єдність національного етносу. На сьогодні Україна й справді є регіоналізованою. Але цей поділ не грунтуєть­ся на нібито етнічній неідентичності українства Сходу, Заходу і Півдня. Регіональні розбіжності зумовлені, по-перше, ставленням людей до свого історичного мину­лого (західні території були під гнітом Польщі та Авст­ро-Угорщини, а більшість інших територій — царської Росії); по-друге, соціокультурними особливостями. Як­що в західних регіонах, орієнтованих на європейську цивілізацію, мешканці мали можливість розвивати наці­ональну культуру, навчати своїх дітей рідною мовою, то в східних та південних регіонах відбувалося послідовне й відверте витіснення української культури російською. Нині ці райони переважно русифіковані, кооперативне тісно пов'язані з російськими підприємствами, тому значна частина їх люду ще не готова сприйняти й вті­лити в життя українську національну ідею. Українська економіка все ще перебуває в залежності від колиш­нього народногосподарського комплексу СРСР. Цей фактор не сприяє згуртуванню українського народу. Подолання такої ситуації можливе через створення ефективної ринкової економіки, орієнтованої не лише на зовнішні, але й на внутрішньогосподарські зв'язки, територіальну та духовну консолідацію українців.

Значної шкоди справі становлення української нації завдає насаджуване імпершовіністичною пропагандою твердження про те, що Україна ніколи не була держа­вою. Адже важко підвестися з колін і позбавитися при­низливого почуття другосортного народу, що ніколи не знав своєї державності, не мав державного мислення. Цю ганебну концепцію української неповноцінності, меншовартості, штучно роздмухувану антиукраїнськими силами, сьогодні розвінчують через доступ до історич­ної правди. Українці є однією із значних європейських націй. Впродовж тисячоліть вони живуть на власній ет­нічній території, мали свою державність у різних фор­мах понад 850 років і завжди боролися за її відроджен­ня. Київська Русь була однією з наймогутніших держав світу. Потім втіленням державності стало Галицьке-Волинське князівство, а ще згодом — Запорізька Січ. Своїм демократичним устроєм козацька держава, оста­точно сформована за часів Б. Хмельницького (1648 р.), викликала захоплення європейців. Та військово-політич­ний союз із Московською державою (1654 р.) фактично став початком утрати незалежності Україною, а після ліквідації Катериною II Запорізької республіки, а ще раніше Гетьманське-Козацької держави Петром І, україн­ська державність припинила своє існування, її територія політично й економічно була інтегрована в статусі ко­лонії та тотально русифікована в Російській імперії. З по­валенням Австро-Угорської та Російської імперій україн­ський народ знову став на шлях відродження й воз­з'єднання своєї держави. Але примусове залучення до складу СРСР коштувало Україні поступової втрати новонабутої самостійності. І нарешті 1991 р. Україна відро­дилася як держава знову.

Слід також відзначити, що за радянських часів Україна, навіть маючи лише атрибути формальної державності, піддана не баченим репресіям і «чисткам», все ж являла собою один з найрозвиненіших економічних та культур­них регіонів СРСР. Оця дивовижна життєздатність і нині викликає надію на відродження української нації на но­вому історичному етапі.

Актуальною проблемою в політиці є відродження української духовності, дерусифікація культури. Але цей процес відбувається повільно навіть за умов незалежності. У східних і південних регіонах нині можна спостерігати закриття україномовних газет, театрів та інших культур­них закладів. Скорочується випуск літератури українсь­кою мовою, що нібито не витримала конкуренції за умов ринкових відносин. Конституція України визначає природно державною українську мову. Україна має за­безпечити її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя і водночас виявляти державне піклу­вання про вільний розвиток і використовування всіх національних мов, що ними послуговується людність республіки. Але виконання основного Закону є незадо­вільним. Мовна проблема набула гострого політичного характеру. Деякі партії й рухи, відбиваючи погляди час­тини російськомовного населення, вимагають введення в країні російської мови як другої державної, чи офіційної. Під цим гаслом у деяких регіонах у 1994 та 1998 рр. від­булися вибори народних депутатів до Рад різних рівнів.

Серед аргументів щодо необхідності двомовності на­водять приклади Бельгії, Канади й Швейцарії. Та річ у тому, що канадці, крім індіанців, не є споконвічними мешканцями території, на якій проживають, вони на­щадки переселенців з різних країн Європи. У Бельгії дві державні мови, але фламандською говорять фламандці, а французькою — валлони, тобто там нема єдиної нації, що має дві державні мови. У Швейцарії живуть пред­ставники чотирьох народів-автохтонів, що волею долі опинилися в конфедерації. Тому франко-швейцарці, італо-швейцарці та германо-швейцарці розмовляють відповідно своїми мовами. Кожна з цих мов є державною на відповідній території. Держава дбає про ретороман­ську мову, носієм якої є кількісно невеликий древній народ, оскільки цей народ, на відміну від попередніх етноугр уповань Швейцарії, не має на іншій території держави-автохтона, такої, як Франція, Італія, Німеччи­на. На всій території України (крім Криму) корінним народом є українці. Інші етноси оселилися в Україні з різних причин значно пізніше. Тому для нас за приклад повинні бути не названі вище країни, а такі, скажімо, як Німеччина, Швеція, Японія та ін. У цих та інших країнах збільшується кількість емігрантів. Ніхто не при­мушує їх вивчати державну мову. Але без належного знання цієї мови ніхто не може стати ні депутатом парла­менту, ні працівником будь-якої державної установи. Жо­ден з емігрантів при цьому не ставить питання про дис­кримінацію чи порушення прав людини, адже крім прав існують ще й обов'язки. Одним із них є знати мову наро­ду, на землі якого живеш, якщо хочеш, щоби вона була для тебе рідним домом.

Цю та інші проблеми етнополітики слід пов'язувати зі проблемою міграції. Серед мігрантів, що приїздять до України, можна виділити такі групи. По-перше, з рес­публік колишнього Союзу. Тільки з Росії в 1991 р. ви­явили бажання повернутися в Україну близько двох мі­льйонів чоловік. По-друге, національності, примусово депортовані за часів сталінізму й нині реабілітовані (кримські татари, греки, німці та ін.). Однак між краї­нами СНД відсутні угоди щодо регулювання міграції. Повернення в українські землі без компенсації за май­но, за працю, вкладену в економіку країн перебування цими народами, — все це лягає додатковим тягарем на українську державу. По-третє, це представники народів Середньої Азії, Кавказу, де наявний надлишок робочої сили. По-четверте, втікачі з «гарячих точок» — місць порушення прав людини й нації. Еміграція викликає складні проблеми територіального розселення, пов'язані з виділенням землі для влаштування життя, з праце­влаштуванням. До розв'язання цих питань пристають уряди інших країн: ФРН будує для німців селища і ство­рює відповідну инфраструктуру; Туреччина для крим­ських татар зводить будівлі в Криму і т. ін. Включення до етнополітичного поля емігрантів, їх адаптація до українського суспільства — на все це йтимуть роки...

Окремо слід сказати про кримсько-татарську проб­лему. 1944 р. кримських татар, огульно звинувачених у співробітництві з гітлерівцями, було насильницьки де­портовано на Схід СРСР. На їх місце до Криму почали активно переселятися росіяни. Таким чином, на сього­дні в Криму мешкають 67% росіян, 25% українців, 10% кримських татар. Найближчим часом слід чекати подво­єння кількості кримсько-татарської людності. Татари — це єдиний, крім нечисленних караїмів, етнос, що нале­жить до корінної людності України й законно претен­дує на територіальну автономію у складі української держави. Нинішня проросійськи орієнтована адмініст­ративна автономія Криму не задовольняє запити й пра­ва татарської людності. Ситуація в Криму провокує ви­бухонебезпечні конфлікти на національному грунті, наслідки подолання яких не байдужі, крім України, для Росії та Туреччини. (У Туреччині живе значна кількість татар, змушених залишити батьківщину після загарбання Криму Росією в XVIII—XIX ст.)

Ключовим завданням етнополітики є піклування про національні групи. Згідно з вимогами міжнародної спів­дружності в Україні ухвалено закони про національні меншини, про громадянство, про етнокультурну полі­тику та ін., функціонують міністерство у справах націо­нальностей, національно-культурні центри та їх філії на місцях та ін. Держава гарантує всім національностям рівні права у всіх сферах громадського життя. Дискримінація за національною ознакою заборонена і переслідується законом. Усі національності користуються правом на збереження традиційного розселення, збереження влас­них національно-адміністративних одиниць, на викори­стання й розвиток рідних мов, національної культури.

Створено сприятливі умови для вільного сповідання власної релігії, використовування національної символіки, влаштування національних свят. Пам'ятки історії та культури народів, що живуть на території України, пе­ребувають під охороною закону. Національно-культурні центри видають газети, журнали та інші видання рід­ною мовою, створюють художні колективи, театри та ін. У багатонаціональному Харкові, наприклад, діє 20 націо­нально-культурних центрів, що мають власні органи пе­ріодики, організовують школи з навчанням рідною мовою, самодіяльні колективи; через підприємницьку діяльність вони пропагують досягнення народного господарства своїх автохтонних країн, зразки національної кухні та ін.

Держава піклується про те, щоб всі національності мали можливість для вільних контактів зі своєю історич­ною батьківщиною. У той же час вона рішуче виступає проти сепаратистських рухів (наприклад, проти закликів певної частини росіян про повернення Криму Росії та ін.), спрямованих на порушення територіальної цілісності України.

Однак головною етнополітичною проблемою Украї­ни сьогодні є російська проблема. За 1926—1989 рр. кількість росіян тут збільшилася з 9,2% до 21,2%. Попри всі пропагандистські спекуляції, права росіян в Україні не порушуються: їх діти мають можливість навчатися в шко­лах рідною мовою, не бракує російськомовної преси, у містах, — за винятком західних областей, що історично зумовлено характером розселення росіян — на побутовому рівні лунає російська мова... Це, до речі, одна з причин того, що в Україні нема і не повинно бути соціальної бази для створення екстремістських організацій, які б ста­вили своїм завданням повернення України в лабета Ро­сії. Такі вимоги лунають хіба що з вуст окремих політи­ків або виходять з окремих угрупувань, та вони не є масовими й не загрожують незалежності України (хоча й нехтувати ними держава також не повинна).

Важливою подією у подальшому розвитку українсь­ко-російських відносин є підписання 31 травня 1997 р. «Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією». Він передбачає, що обидві країни будують відносини на основі принци­пів взаємоповаги, суверенності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів; забезпечують захист етнічної, культурної, мовної і релі­гійної самобутності національних меншин на своїй те­риторії; сприятимуть створенню рівних можливостей і умов для вивчення української мови в Російській Федера­ціїта російської мови в Україні, готують педагогічні кадри для викладання цими мовами в освітніх закладах і нада­ватимуть з цією метою рівноцінну державну підтримку.

Створюючи необхідні умови для відродження і де­мократичного розвитку національних меншин, україн­ська держава вперше в історії одержала можливість ви­явити піклування про українську діаспору, розсіяну практично по всій планеті. Українці, що живуть у країнах Заходу і яких у радянський період таврували як «при­служників імперіалізму» та «буржуазних націоналістів», за весь час свого життя там мали все необхідне для збере­ження і розвитку своєї національної самобутності (укра­їнські школи, вузи, культурні та релігійні центри та ін.), не були обмежені в правах на економічну і політичну діяльність, у тому числі й у вищих ешелонах влади і керів­ництва. Нині вони надають суттєву допомогу в зміцненні зв'язків України із зарубіжними країнами, у розв'язанні питань українського відродження на етнічній Батьківщині.

Східна діаспора на території колишнього Радянського Союзу нараховує, за офіційною статистикою (1989 р.), до 7 млн. чоловік. Якщо ж урахувати, що з різних при­чин багато українців у документах зазначали іншу наці­ональність, то справжня їх кількість є значно більшою. У багатьох регіонах українці живуть компактно, деякі географічні місцевості навіть мають відповідні неофі­ційні назви, як, наприклад, «український екватор», що йде через Кубань, казахську цілину, Алтай, аж до При­мор'я. У 20-ті роки XX ст. на Північному Кавказі меш­кали понад 3,2 млн. українців, або 37,1% людності регі­ону. Тут функціонувало близько 600 україномовних шкіл. На Далекому Сході українці складали більшість населення цього регіону, тут функціонували 24 націо­нальних райони, з яких складалося національно-дер­жавне об'єднання «Зелена Україна» (Зелений Клин). За роки радянського тоталітаризму українців східної діаспори було позбавленоправ на національний розвиток, насильно русифіковано.

Нині в короткий строк українці східної діаспори утво­рили в багатьох місцях національно-культурні об'єднання, подекуди одержують допомогу з боку держав, на тери­торії яких вони живуть. Українська держава, незважаю­чи на обмежені власні матеріальні можливості, надає все зростаючу допомогу східній діаспорі через свої пред­ставництва і посольства, налагоджує безпосередні зв'яз­ки для створення інформаційної бази, пільгового забез­печення періодичними виданнями та українською літе­ратурою бібліотек, шкіл, культурних центрів.

Багато важить також і те, чи будуть держави, де до­лею судилося жити українцям, демократичними. Участь діаспори в демократизації громадського життя цих країн стане гарантом політичної стабільності й у самій Україні.

Доцільно поставити питання про значення етнополітичних знань. Їх головна мета — навчити людей адекватно орієнтуватися у складних етнополітичних обставинах, усвідомлювати й захищати свої національні інтереси, по­важаючи інтереси і права інших, разом вирішувати спільні проблеми. Це відповідальне завдання. Етнополітичні знання покликані допомогти людям:

— звільнитися від догм і стереотипів расистського, шовіністично-націоналістичного, фашистського або ксенофобського сприймання людей іншої національності;

— виховувати національне взаєморозуміння, толе­рантність до думок і поглядів представників різних ет­носів;

— зрозуміти глибинні витоки етнополітичного рене­сансу в постсоціалістичних і посттоталітарних країнах, зокрема в Україні;

— усвідомити сутність української національної ідеї та складності побудови національної державності;

— формувати вміння й готовність іти на контакти з людьми інших національностей, повніше використову­вати можливості міжнаціонального спілкування для розвитку особистості;

— озброїтися знаннями та вмінням аналізу причин виникнення й загострення етнополітичних конфліктів, указати можливі шляхи їх подолання або запобігання.

Незалежна Україна — це оптимальна форма самовиживання її багатонаціонального народу. Серед пріорите­тів її етнополітики — піклування про відродження й розвиток української нації, всіх етнонаціональних груп, про консолідацію народу. Процес етнонаціонального від­родження набуває незворотного еволюційного характеру. Саме зростаючий рівень етнополітичної культури, менталі­тет української нації (поважання прав усіх національно­стей, що живуть в Україні, взаєморозуміння і чуйність) за­безпечують злагоду і виключають прояви національного екстремізму, сепаратизму та ксенофобії. А це свідчить про те, що Україна прямує вірним шляхом у такій важли­вій і делікатній сфері, як етнополітика держави.

    Етнічні конфлікти: причини та шляхи їх вирішення.

Представлена загальна модель внутрінаціональноі між­етнічної сумісності дає змогу виявити рівні конфліктогенних і деформованих типів націотворчого процесу і зробити певні висновки. По-перше, аналіз етапів утворення націй на макрорівні як урбанізованих суспільств індустріально-гро­мадянського типу і міжетнічної сумісності свідчить, що най­більш етно(націо)конфліктогенними виявляються саме пе­рехідні періоди — від старого до нового етапу утворення націй, коли відмирають аграрно-станові типи соціоетнічних ролей, статусів і відносин і переростають у нові, індустріаль­но-громадянські типи. По-друге, характер мезосоціальних відносин, що виникають і розвиваються паралельно із ста­новленням нових спільнот, на рівні структурної соціальної перебудови зумовлює той факт, що наростання етно(націо)конфліктогенних ситуацій у періодах між основними чотирма етапами виявляється з найбільшою силою на соціопсихологічному, етнопсихологічному та особистісно-психологічному рівнях. При цьому особистісно-психологічний рівень висту­пає своєрідним індикатором майбутніх, глибинних соціаль­них і політичних змін. Це найсуттєвіший симптом у сус­пільстві, яке гостро потребує докорінної перебудови.

Передчуття кризи пробуджує численні пласти етнічної, релігійної свідомості і виявляється насамперед у тих соці­альних груп, які найчутливіші до "громадянського" стану, тобто у маргіналів і представників творчої інтелігенції. Саме в цьому середовищі висуваються міфи і стереотипи, харак­терні для комплексу культурноетнічної і конфесійної обра­зи, які згодом переростають у цілу ідейну систему й у ви­гляді гасел оволодівають масою.

Вияв власне етнічної свідомості як настанови типу "ми — вони" набуває у цьому комплексі вигляду конфлікту між "правом історичної першості" і "правом історичної реаль­ності" Виникають ідеї "тягара історичної несправедливості", "необхідності відродити колишню славу", "засилля інород­ців" тощо.

Концепція внутрінаціональної міжетнічної сумісності дає змогу виявити причини і характер етноконфлікту як фено­мена суспільного життя. Згідно з нею етноконфлікт є не лише специфічним виявом соціального у національному (ет­нічному), але й охоплює його своєрідність. Етнічний кон­флікт — втілення соціальної суперечності, акумуляція етно-національного у соціальному.

Міжетнічний конфлікт можна визначити як відображен­ня ставлення етнічних груп до здійснюваної у державі етнополітики. Він виражає суперечність між різними сторонами однієї і тієї ж суспільної потреби у національному розвитку, яка виявляється в опозиційному спілкуванні етнічних груп.

Аналіз чотирьох етапів утворення й розвитку націй як урбанізованих суспільств індустріально-громадянського типу і міжетнічної сумісності засвідчує, що міжетнічні колізії у багатьох поліетнічних державах за своїми масштабами, три­валістю та інтенсивністю значно переважають класові та інші типи соціальних конфліктів. Національні суперечності, роз­біжності існували й існуватимуть доти, доки зберігатимуть­ся етнічні відмінності. У цьому розумінні так зване націо­нальне питання не підлягає остаточному розв'язанню. Поліетнічне суспільство іманентне менш стабільне, ніж етнічно гомогенне, і сутність національного питання зводиться саме до того, яка з двох протилежних тенденцій — інтеграції чи дезінтеграції — виявиться домінуючою на кожному конкрет­ному історичному етапі розвитку суспільства. На співвідно­шення цих двох тенденцій вирішальною мірою впливає якість етнічної гетерогенності (неоднорідності). Порівнюючи під таким кутом зору різні поліетнічні держави, неважко пере­конатися у тому, що більш стабільні суспільства поступово склалися у тих країнах, народи яких (Бельгія, Швеція) близькі в етнокультурному відношенні. І навпаки, глибокі відмінності, що пов'язані з належністю до різних цивіліза­цій та релігій, практично завжди породжують складні пробле­ми взаємної адаптації, ускладнюють процеси соціально-полі­тичної інтеграції та формування громадянського суспільст­ва. А належність до різних цивілізацій і означає практично різний рівень пасіонарності етносів.

Різнорідність населення за культурою в широкому розумінні посилює тенденцію до дезінтеграції. Це спостерігаємо в М'янмі, на Кіпрі, у Судані, Ефіопії, колишній Югославії та в інших країнах і регіонах. Ще складнішою ситуацією та етнічною стро­катістю відзначаються регіони та держави, що входили до ко­лишнього СРСР. Події у Чечні — красномовний доказ цього.

Складний комплекс проблем, що виникають у стосунках між етносами, етнічними групами, націями та державою, покликана розв'язувати здійснювана адміністративно-полі­тичними та громадськими структурами етнополітика. її го­ловною метою є оптимізація та гармонізація цих відносин.

Вже стало загальновизнаним положення про те, що нау­ково обгрунтована, демократична, гуманістична етнополіти­ка має будуватися на визнанні невід'ємного права кожного етносу на самовизначення. Останнє означає вільний вибір етносом форми такого самовизначення, не виключаючи і входження до складу поліетнічної держави, при збереженні своєї державності й суверенності.

Об'єктами політичної суверенізації виступають нетільки в цілому етноси, але й їх структурні елементи — політичні, релігійно-копфесійні, культурні організації, економічні ут­ворення. У поліетнічному суспільстві процес суверенізації ускладнюється різним стартовим рівнем об'єктів і суб'єктів цього процесу, які стають рівноправними політичне.

Суб'єктом суверенізації етносів виступає насамперед дер­жава. Остання визначає конституційну основу, на якій здій­снюється суверенізація, комплекс правових норм та громадян­ських свобод і прав, що регулюють взаємовідносини держа­ви та етносів, вирішує питання представництва етносів у органах державного управління, у політичних та інших струк­турах суспільства, включення їх у розв'язання загальнонаціо­нальних проблем. Сусідні держави, політичні, економічні, військово-політичні, геостратегічні блоки, а також сусідні народи можуть прямо чи опосередковано впливати (сприя­ти або перешкоджати) на процес суверенізації етносів. Це може бути втручання у хід і результати проведення рефе­рендумів, виборних кампаній, розв'язання прикордонно-те­риторіальних, адміністративно-державних, майнових, релі­гійних питань: нав'язування певної юрисдикції договорів, угод, норм взаємовідносин, ескалація воєн, конфліктів, аг­ресії.

Суверенізація, суб'єктом якої виступає сам етнос, набуває форми політичного самовизначення. У цьому випадку да­ний етнос сам себе наділяє правами, свободами, визначає правові норми, форми самоврядування і державного управ­ління. Для цього створюються та перегруповуються політичні партії, організації, рухи, проводяться вибори. Не виключені тут і революції, політичні перевороти, визвольні рухи (як, наприклад, у Чеченській республіці).

Процес суверенізації не може не супроводжуватися пев­ними колізіями, суперечностями з іншими етносами і голов­ним чином з нацією в цілому. Адже нація в такому випадку виступає як виразник загальнодержавних інтересів. А ос­танні можуть не збігатися з вимогами окремих етносів. Особ­ливо це спостерігається там, де рівень політичної, етнічної культури досить низький (як, з одного боку, нації, так і ет­носу — з іншого). Тут можуть даватися взнаки комплекси "старшого брата" або охлократичної, популістської, патерналістської самосуверенізації. Запобігти небажаному розвит­кові суверенізації, негативним її проявам може тільки зважена, самокритична, стримана й мудра позиція суб'єктів цього про­цесу, науково обгрунтована й цілеспрямована етнополітика.

Результатом суверенізації можуть стати різні моделі фе­дерації, конфедерації чи інші форми договірних відносин між державами (як, скажімо, СНД). Моделями федерації є:

— сукупність етнодержав, які, в свою чергу, теж є поліетнічними;

— сума територій, заселених певними етносами, які досі не могли створити власних держав;

— сума адміністративних, державно-юридичних одиниць, некомпактно заселених багатьма етносами.

Здійснення суверенізації у межах федерації передбачає врахування ряду історичних та суто політичних факторів, пов'язаних із поточною ситуацією, конкретним перебігом подій. Це етноісторичні традиції, своєрідні особливості роз­витку етносів, поєднуваність "великої політики" і місцевих рис (етнорелігійна обстановка, специфіка культурного жит­тя, політичних процесів); мовні особливості; співвідношен­ня політичних сил — центральних і місцевих і т. ін.

У межах конфедерації держави зберігають відповідний суверенітет і незалежність. Суб'єктів конфедерації об'єдну­ють договірні зобов'язання.

У ході здійснення етнополітики виникає низка найваж­ливіших завдань — як теоретичних, так і практичних. Роз­в'язання перших дає чітке уявлення про феномен етносів та етнічних груп, а відтак — вихід на практичне вирішення проблем їх розвитку. Основними практичними завданнями етнополітики є:

створення умов для забезпечення економічної та політич­ної самостійності, суверенітету регіонів з компактним про­живанням одного чи кількох етносів;

вироблення таких форм співпраці, за яких кожний етнос був би зацікавлений у їх розвиткуяк основи власного до­бробуту;

оптимальне поєднання і гармонізація інтересів нації і ет­нічних груп, що її утворюють;

забезпечення ефективної взаємодії центральних і місце­вих органів управління на основі принципів демократії і плюралізму; вироблення моделі самоврядування в етногео-графічних регіонах;

забезпечення умов для вільного розвитку мов, етнокуль­турної автономії (якщо ця вимога висувається) для етносів, які є єдинодержавними громадянами;

зміцнення правових гарантій культурно-етнічних спільнот, які не мають адміністративно-територіального статусу;

здійснення заходів щодо збереження середовища прожи­вання, відтворення умов для нормального розвитку етносів, у тому числі нечисельних, соціально-політична реабілітація та адаптація депортованих етносів.

Стає актуальною в етнополітиці проблема шляхів і способів розв'язання конфліктів. Становлення й роз­виток багатонаціональної держави не є безконфліктни­ми. Серед причин можливих на етнонаціональному грунті конфліктів можна назвати: 1 багатонаціональність держави, де представники різних етносів неодноз­начне оцінюють перспективу державної розбудови; 2 різну оцінку ролі національних традицій, політичних симво­лів, національної ідеї, рідної мови та ін. у політичній системі; 3 боротьбу різних етногрупувань за участь їх представників у владних структурах; 4 зовнішній вплив на міжетнічні процеси, особливо з боку держав, що ви­користовують діаспору для досягнення власних цілей (так, приводом для вторгнення до Чехословаччини у гіт­лерівської Німеччини стала нібито необхідність захисту німецької меншини, що там мешкала). Найпоширені­шим є конфлікт ідентичності, характерний для суспіль­ства, де суб'єкт ототожнює себе не з суспільством (державою), а з певною етнічною групою. Такі конфлік­ти виникають за умов протиставлення рас (ПАР), етні­чної супротивності (колишній СРСР, США та ін.), реа­лізації права на користування рідною мовою (Україна, Білорусія, країни Балтії та ін.), права на етнічну тери­торію (Вірменія—Азербайджан, проблема курдів) та ін.

У міжетнічному конфлікті можна виділити певні ста­дії його визрівання й розвитку. Перша стадія — латент­на, коли можна спостерігати взаємну відчуженість, су­перечки серед одноплемінників, образливі вихватки з приводу представників іншої нації. Друга стадія — ак­тивна, коли послідовно насаджується в засобах масової інформації негативне ставлення інших етносів. Третя стадія — політико-ділова: збори, мітинги, що нагнічу­ють напругу в суспільстві. Нарешті, стадія насильства і збройної боротьби аж до етноциду, масової депортації та межетнічної війни. Етнічний конфлікт — це крайня форма загострення й зіткнення інтересів націй, етніч­них груп. Причиною його є нерозв'язання або неспра­ведливе розв'язання етнічного питання в різних сферах суспільного життя, від чого залежить збереження іден­тичності етнічної спільноти.

Будь-який конфлікт може матирізні наслідки: без­виході, коли кожен учасник конфлікту продовжує бло­кувати дії суперника; примусу, що є найтиповішою, найпоширенішою в діях багатьох сучасних держав; мир­ного врегулювання, що забезпечує пошук взаємоприй­нятних рішень. У розв'язанні конфліктів важлива роль належить «третій стороні», тобто незалежним арбітрам, що сприяють демократичному забезпеченню національних прав конфліктуючих сторін.

Історичний досвід боротьби за українську держав­ність довів, що в подоланні й розв'язанні внутрі- й між­національних конфліктів, у згуртуванні народу відповід­на роль належить стнополітичній еліті. Відомо, що Київська держава стала здобиччю ворогів через те, що була послаблена міжусобною боротьбою князів; козацька демократична республіка занепала внаслідок внутріш­ньої боротьби за гетьманську булаву. Українська На­родна Республіка загинула через невміння лідерів різних політичних сил поставити національні інтереси вище за особисті й класові. Варто пам'ятати, що Україна втрача­ла свою державність також внаслідок зради політичною елітою національних інтересів або завдяки розпалюван­ню антиукраїнськими силами ворожнечі між народом та його елітою, що завжди завершувалося трагедією для всього українського суспільства.

Успішне розв'язання проблем становлення українсь­кого народу та його державності багато в чому залежить від цілеспрямованої й виваженої етнонаціональної політики.


    Висновки

Етнополітику потрібно розуміти як науку і практичну політику в сфері етнонаціональних відносин. Основними категоріями етнополітики є ет­нос, нація, націоналізм, національна меншина. Етнос — це культурна спільнота, яка має спільну історичну територію або зберігає символіч­ний зв'язок із нею,спільні культурні та психо­логічні риси, які сформувалися упродовж століть. Стосовно поняття «нація» можна виділити три концепції: територіальну, етнічну й етнотери-торіальну. Перша розглядає націю як політичну спільноту громадян, об'єднаних на засадах тери­торіального патріотизму, друга — як етнополітичну спільноту з виділенням пріоритетних прав для корінного етносу порівняно з іншими етнічними групами, а третя — як етнополітичну спільноту, що формується як за територіально-громадян­ським, так і етнічним принципами. Нація на від­міну від етносу має такі ознаки:

1) наявність спільної території, а не тільки символічного зв'язку з нею;

2) виникає в період утворення централізованих держав і формування спільного ринку;

3) формується як об'єднання різних етносів на принципі територіального патріотизму або етно­культурної ідентичності корінного етносу;

4) змагається за державу або функціонує в дер­жаві, яка поширює свою юрисдикцію на всю тери­торію;

5) має спільну правову й економічну систему;

6) має спільну громадянську культуру.

Націоналізм розуміють як весь процес фор­мування нації, національний рух і національну ідеологію.

Типологізуготь націоналізм за такими критерія­ми: 1) ставлення до концепції нації; 2) засоби реалізації цілей.

Національна меншина — це етнічна група, члени якої мають спільні з корінним етносом громадянські права і право на реалізацію власної етнокультурної специфіки на державному рівні.

Причини національних рухів пояснюють такі кон­цепції: внутрішнього колоніалізму (зосереджує увагу на економічних чинниках); етноцистська (визначальними є етнокультурні фактори); неоетноцистська (поєднує різно­манітні чинники — політичні, економічні, культурні, психо­логічні).

В Україні переважає в теорії і практиці етнотерито-ріальна концепція, яка передбачає формування нації за те­риторіально-громадянським і етнічним принципами. Фор­мування сучасної української нації відбувається на заса­дах консолідації всіх суспільних груп (етнічних, соціально-класових і релігійних) навколо національної ідеї у політи-ко-державному, економічному й етнокультурному аспектах.

6. Основні поняття

Етнос — сталий колектив людей, що склався в результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів сві­домості й поведінки.

Етнічна група — спільність людей, споріднених або хоча б близьких за історичним походженням, етногенезом, мо­вою спілкування, нинішньою або минулою територією про­живання, рисами матеріальної і духовної культури, звичая­ми та іншими ознаками.

Нація - сукуп­ність людей, що має власну назву, свою історичну терито­рію, спільні міфи та історичну пам'ять, спільну масову, гро­мадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні пра­ва та обов'язки для всіх членів.

Націоналізм - ідеологічний рух за досягнення й утвердження незалежності, єдності ідентичності нації, політична ідео­логія з культурною доктриною в центрі.

Самовизначення націй - вільний вибір етносом форми самовизначення, не виключаючи і входження до складу поліетнічної держави, при збереженні своєї державності й суверенності.

Етнополітика – політика поліетнічної держави. Демократична держава ставить за мету гармонізацію взаємовідносин між етнічними групами, а також між нацією – державою в цілому та етнічними групами, що її складають.

Сепаратизм – прагнення, рух за відокремлення, спрямований на усамостійнення держави, національно-державної автономії, а також діяльності фракції, партії, політичного угруповання тощо.


7. Література

  1. Політологія: Підручник/І.С. Дзюбко, К.М. Левківський, В.П. Андрущейка та ін.-К.: Вища шк., 1998.-415 с.
  2. Основи політології: Навчальний посібник.-3-є вид., перероб. і доп. – К.: Товариство “Знання”, КОО, 1999.-427 с.
  3. Основи політології: Навчальний посібник/ Керівник авт. кол. Ф.М. Кирилюк.-К.:Либідь.1995.-336с.
  4. Політологія: Навчальний посібник/под ред.М.І. Сазонова.-Харків.: “Фоліо”,1998.
Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений21:53:45 18 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
12:13:16 24 ноября 2015
неужели нельзя было написать на русском языке!!?!?!??!
АнастЭЙ!шн18:28:10 08 января 2010Оценка: 2 - Плохо

Работы, похожие на Реферат: Этнополитика

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(149983)
Комментарии (1829)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru