Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Постмодернізм та українська історична наука

Название: Постмодернізм та українська історична наука
Раздел: Рефераты по истории
Тип: реферат Добавлен 13:05:07 19 сентября 2005 Похожие работы
Просмотров: 1048 Комментариев: 2 Оценило: 3 человек Средний балл: 3 Оценка: неизвестно     Скачать

План

1. Вступ…………………………………………………………………………….2

2. Початок і еволюція постмодернізму……………………………...…………...2

3. Визначення постмоденнізму та його поширення……………………………..4

4. Постмодерністська філософія історії………………………………...………..5

5. Обставини розвитку постмодернізму II в сучасній історичній науці України……………………………………………………………………….….8

6. Внесок постмодернізму до методології української історичної науки….…10

7. Висновок…………………………………………………………………….....12

ВСТУП

Торкнемося хоча б поверхово таких пи­тань: початок та еволюція постмодернізму, визна­чення постмодернізму та його поширення, пост­модерністська філософія історії, обставини роз­витку постмодернізму II в сучасній історичній на­уці України, внесок постмодернізму до методології ук­раїнської історичної науки.

При цьому свідомо обмежимо деколи дуже специфічну термінологію та уникнемо цитуванням принаймні двад­цяти-тридцяти західних авторів, прихильників і критиків постмодернізму. Все ж таки, наведемо деякі приклади з розумової лабораторії деяких постмодерністів, щоб показати, у який спосіб вони намагаються знецінити, а може, й ліквідувати «традиційні» історичні дослідження.

Перші розмови відомого українського діяча Ярослава Дашкевича на тему нової, як здавалося, інтелектуальної течії дату­ються другою половиною 80-х років під час неодноразово­го перебування в Москві. Тоді його співрозмовниками були - нині покійний професор англійських університетів Ернст Ґеллнер, автор дуже критичного трактату «Postmo­dernism, Reason and Religion» [«Постмодернізм, розум і релігія»] (1992), Ґеллнер, якого вже тоді почали пускати до СРСР, та дослідник російського постмодернізму, літера­турознавець і філософ Михайло Епштейн, автор збірки статей «After the Future: The Paradoxe of Postmodernism and Contemporary Culture» [«Після майбутнього: парадок­си постмодернізму та сучасної культури»] (1995), тоді ще persona non grata не лише через звичний державний анти­семітизм, але й через близькість до дисидентського руху.

Викладаю, в основному, міркування Ярослава Дашкевича, а також деяких інших українських діячів.

ПОЧАТОК І ЕВОЛЮЦІЯ ПОСТМОДЕРНІЗМУ

Сам термін виник 1917 року (отже, ще під час Першої світової війни, а не після Другої світової, як переважно уважають, визначаючи Жана-Франсуа Ліотара творцем поняття лише 1979 року) і символізував реакцію на мо­дернізм у мистецтві, літературі, науці (якщо під модерніз­мом розуміти позитивізм та неопозитивізм). Такою найвиразнішою і, зрештою, терористичною реакцією на модер­нізм став тоталітаризм (ленінізм-сталінізм, фашизм, наці­онал-соціалізм). Тому, між іншим, дуже дивним виглядає зарахування тоталітаризму до модернізму, що дехто про­пагує. Період 30-х років - це час розквіту антимодернізму чи постмодернізму І (як я його назвав). Він кінчається по-різному: у 40-х роках в Італії та Німеччині, лине в 60-х в Росії та ще пізніше - якщо взагалі закінчився - у Китаї, не кажучи вже про Корею й інші диктаторські режими. В Україні, у якій модернізм (у широкому розумінні цього терміна) не мав можливостей розвинутися й дійти до при­родного завершення, постмодернізм також було насадже­но насильницьким способом. Немає жодних перешкод, щоб приєднатися до думки Михайла Епштейна, який да­тує виникнення постмодернізму в Росії добою сталінізму. Без такого підходу феномен сучасного постмодернізму, зо­крема, у Центрально-Східній Європі буде незрозумілим. З досвіду ми знаємо добре, що наукова дискусія з сучасни­ми т. зв. лібералами і т. зв. демократами, пропагандиста­ми ідей «громадянського» (це сфальшований термін — в оригіналі: міщанського) суспільства у нас в Україні, як­що взагалі можлива на сцієнціарному рівні, то це не є вільна дискусія, оскільки неможлива вільна дискусія з фашистом, комуністом, релігійним фанатиком, фемініст­кою. Це жива спадщина постмодернізму І.

Захід добре розумів постмодерністський характер роз­витку культури і науки при тоталітарних режимах. Про­понуючи свою «начинку» для нової фази постмодернізму, що виник і термінологічно оформився в кінці 70-х років (називаю його постмодернізм II) і замовчуючи його не­зручне генетичне коріння, дав цій світоглядній «начин­ці» назву лібералізму, демократії. Оголошуючи водночас, що хто не є прихильником такого постмодернізму - від­сталий, чужий, навіть ворожий. Відомо з минулого, що, у свою чергу, демократія досить часто перетворювалася на добрий ґрунт для виникнення тоталітаризму.

Поширення постмодернізму II проходило інтенсивними методами: від мистецтва і літератури до філософії, даілі до гуманітарних наук та врешті до політики й економіки (ме­та: глобалізація економічних і політичних процесів, при яких «хто проти пас» - того усунемо). Зразки - валютне доміно, балканізація Південно-Східної Європи, перетворення Іраку на ракетний полігон. Так що про свободу вибору, якою так хвалиться постмодерністське ліберальне суспільство, го­ворити важко. Таким є шлях еволюції постмодернізму II.

І якщо тепер починає наростати антипостмодернізм, то він починається не від політики й економіки (від т. зв. демократії й т. зв. неолібералізму), а від мистецтва, літе­ратури, гуманітарних наук, тобто таких ділянок, значен­ня яких у сучасному «постіндустріальному» суспільстві незначне.

А питання, яке щільно в'яжеться з еволюцією постмо­дернізму II на Заході та ситуацією в аналогічній, але значною мірою, вакуумній сфері в Центрально-Східній Європі - тобто з поєднанням західного постмодернізму II зі східним посткомунізмом, як частковим спадкоємцем первісного тоталітарного антимодернізму - постмодер­нізму І - дуже часто просто ігнорують. Неслушно, бо це добре пояснює ситуацію на місцях.

Узагальнюючи й уточнюючи вище сказане, можна вважати, що вже на наших очах постмодернізм II пере­творюється знову (як свого часу) постмодернізм І з на­пряму та тенденції на ідеологію, спосіб мислення, досить нетерпимий за своєю сутністю.

Для цього ще раз треба простежити етапи розвитку й інвазії постмодернізму II, починаючи від 60-х років:

1) мистецтво і література з поступовим охопленням усіх їхніх видів;

2) філософія з виникненням нової постмодерністської, спочатку досить аморфної течії, з кристалізацією постмо­дерністської філософії історії;

3) засоби масової інформації для популяризації те­орії та практики постмодернізму II (наприклад, у музи­ці, театрі, кіно);

4) гуманітарні науки, насамперед літературознавство, історіографія, етнологія;

5) політика й економіка: лібералізація економіки як засіб глобалізації, захоплення світових ринків та політи­ка, однак якраз без лібералізації, а з балканізацією та че­ченізацією.

Як ідеологія, постмодернізм II знову шукає для себе прихильників і виконавців, що не дотримуються неза­лежної думки (отже, насправді, заперечують лібераліза­цію мислення). Соціальний замовник знаходить для себе послушних виконавців, в основному, платних, рідше -безплатних ентузіастів.

Таке становище на ринку ідеологій у світовому мас­штабі спричинило останніми часами виникнення термі­ну постмодерністської шизофренії чи параної.

ВИЗНАЧЕННЯ ПОСТМОДЕРНІЗМУ ТА ЙОГО ПОШИРЕННЯ

Відверто кажучи, якогось загальноприйнятого визна­чення що таке постмодернізм немає і воно не передбача­ється. Бо навіть французький філософ Жан-Франсуа Ліо­тар, що вважається одним із засновників постмодернізму і пропагандистом його поширення на філософію та гумані­тарні науки і який написав збірку статей під претензійною назвою «Le postmoderne explique aux enfants» [«Постмо­дернізм пояснений дітям»] (1986), у статті «Відповідь на запитання: що таке постмодернізм?» не дав позитивного пояснення що саме є цим постмодернізмом, обмежуючись констатацією, чим він не є. Мабуть найкраще розуміти під постмодернізмом II сукупність певних тенденцій, що про­явилися, починаючи від 60-х років XX ст., у культурній, політичній, а також, частково, науковій (в гуманітарних науках) самосвідомості розвинених країн Заходу і Сходу.

У цьому понятті поєднуються справді «пост», у ро­зумінні «після», та «модерн», «модернізм», у розумінні «сучасність», однак без докладного визначення, що вважа­ти цією «сучасністю». «Сучасність», після якої є й проти якої протестує постмодернізм, локалізують у часі від сере­дини XVIII до початку XX ст. Це або Просвітительство з вірою в науку і прогрес, або раціоналізм новочасності, або література і мистецтво другої половини XIX ст. з їхніми експериментальними шуканнями, або авангард перших десятиріч XX ст. Постмодернізм - це заперечення всіх цих явищ, отже повернення назад з одночасним переко­нуванням, що це є крок вперед, до чогось нового (хоча з відкиненням ідеї проґресу).

Що це саме так, легко переконатися на деяких явищах постмодернізму І та П. В архітектурі - повернення до се­редньовічних замків зі стрілчастими баштами і дахами чи виникнення помпезної архітектури сталінської доби; у літературі - до реалізму, навіть з додатками «соціалістич­ного» або «порнографічного»; в образотворчому мистецтві -до гіперреалізму, у філософії - до марксизму чи ніцшеан­ства. Все це із запереченням будь-яких досягнень модер­ної літератури і мистецтва, а також філософської думки. Якщо можна погодитися з тим, що в літературі, мистецтві та філософії зміни напрямів та нові пошуки природні, то ледве чи можна позитивно сприйняти вторгнення постмо­дернізму до науки, гуманітарної та негуманітарної (прига­даю агресію сталінізму з його історичним матеріалізмом чи виступами проти новітніх течій у мовознавстві, біоло­гії, проти кібернетики тощо). А така інвазія відбуваєтьсяз великою силою і доводить до десцієнцизації, зокрема в ділянці історії, на чому я зупинюся далі.

Можна підкреслити, що сучаснпостмодерністи II дуже нерадо (якщо не вороже) сприймають виведення своєї генеалогії від постмодернізму І.

Постмодернізм II дав себе відчути в Західній Європі, по суті, ще в 60-х роках, пізніше в Америці, у другій половині 80-х поширився в Польщі, Румунії, Болґарії, щоб у 90-х знайти своїх жерців і прихильників в Україні. Нагадаю про деякі українські видання, що відіграють певну роль у поширенні постмодернізму, а також, об'єктивно кажучи, в активізації опору проти нього. Маю на увазі збірники «Дух і літера» (Києво-Могилянської Академії), журнали «Критика», «Art line»); деякі тексти постмодерністів увій­шли до хрестоматій (наприклад, «Сучасна зарубіжна філо­софія», 1996). Поволі відомості про постмодернізм входять до курсів історії філософії. Хоча це не так просто, бо май­же кожний видатніший представник західного постмодер­нізму (йдеться, насамперед, про університетську професу­ру) вважає своїм великим особистим досягненням запрова­дження власної філософської термінології та відповідних понять, подаючи їх як щось суттєво нове і принципово від­мінне від лексики своїх колеґ. Відомо, що внаслідок їх за­провадження до американських університетів вибухали страйки студентів, які відмовлялися слухати такі лекції.

Здається, що саме через складну мову і не менш складний понятійний апарат, постмодернізм як теорія чи як концепція (бо постмодерністи подеколи заперечують, що вони постмодерністи, або що творять філософську систему) знаходить в Україні прихильників ліпше серед інтелектуальної еліти, яка намагається його культивува­ти. Це не значить, однак, що вульґаризаторські уявлен­ня про постмодернізм не знайдуть послідовників або ви­конавців окремих постулатів постмодерізму на практиці.

Є глибокі підстави вважати, що також в Україні жонглювання термінологією, запозиченною з багатої західної постмодерністської філософської та парафілософської літе­ратури, насправді не веде до збагачення репертуару мислен­ня та не відкриває нових і невідомих горизонтів. Тим паче, що він не сприяє (як дехто вважає) деідеологізації мислен­ня, а у формі постмодернізму II лише підміняє одну ідео­логію іншою. Не підлягає сумніву, що зі своєю схильністю до релятивізму та конформізму, які відбивають стан умів загублених і заляканих, постмодернізм II не забезпечує ідентифікацію національної ідентичності. Постмодернізм IIв Україні, як і в інших регіонах світу, проявив себе насам­перед своєрідною інтелектуальною модою, що стала небез­печною для суспільства не лише національним індефере­тизмом, але також застосуванням певного безвідповідаль­ного способу мислення в політиці та економіці. І боротьба з ним потрібна не як боротьба проти хвороби, а для профі­лактики від нових інтелектуальна манівців.

ПОСТМОДЕРНІСТСЬКА ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ

Філософія не наука (хоча досить часто користується досягненнями науки), а спосіб конструювання світогля­ду. Зміст філософії постмодернізму в соціальному плані зрозумілий — демократія, лібералізм. Відбулося перетво­рення: філософія - світогляд на ідеологію з наступною її чимраз більшою політизацією. Особливо заполітизова­ною стала філософія історії, що окремого пояснення не вимагає. Не вимагає також пояснення і те, що постмо­дерністична філософія історії - це не наука, але вона на­магається, незважаючи на те, що не може претендувати на науковість, здійснювати тиск на методологію та мето­дику історичної науки.

Не будемо тут розгортати це положення, але далі, проаналізуємо (чи, докладні­ше, перелічимо) вузлові питання постмодерністської філо­софії історії, які не лише вплинули - чи намагалися впли­нути на методологію «традиційної» історичної науки, але й цілою низкою положень оголосили чимось новим, найви­щим досягненням постмодерністської історичної науки.

При цій нагоді слід відзначити, що на саму методику історичних досліджень - серйозних «традиційних» науко­вих досліджень - постмодерністська філософія історії вплинути не могла, бо не мала як. Це дивний парадокс, бо саме в другій половині XX ст. надзвичайно вдосконалю­ються методи дослідження джерел - писемних, аудіовізу­альних, матеріальних - при цілковитій непричетності до цього вдосконалення постмодерністської філософії історії, яка взагалі іґнорує основні питання багатогранності мето­дики історичного дослідження, а також саме співвідношен­ня між історичним джерелом та позаджерельним знанням.

На постмодерністській філософії історії відбився за­гальний стан цього напряму, постмодерністські філософи історії (ті, які себе такими називають, або не називають) у цілому не творять окремої філософської системи, а запов­нюють певний кошик низкою світоглядних ідей, часто су­перечливих. Зміст цього кошика не піддається системати-

зації - трохи через гіперпродукцію ідей, які не встигають класифікувати, а більше - через опір Самих постмо­дерністів, що виступають проти будь-якої систематизації.

Для того, щоб зробити трохи рельєфнішим спосіб мис­лення постмодерністів у ділянці історичної науки, хочу навести деякі міркування таких провідних творців пост­модерністської філософії історії, як француз Мішель Фу­ко, американець Гейден Вайт та голландець Франклін Анкерсміт. Основні висновки з їхніх праць такі.

За Фуко: маю на увазі такі його твори, як «Les mots et les choses» [«Слова і речі»], 1966, «L'arclieologie du savoir» [«Археологія знання»], 1969, дискурс (розповідь) історика не є відбиттям реального світу в минулому, а мова, якою він послуговується, не є нейтральним посередником між реальним світом та особою, що його пізнає (це т. зв. непо­зитивістська теорія історичної наррації). Автор - лише своєрідний манекен, через якого говорять дискурсні фор­мації, а не саме минуле. Фуко відкинув можливість напи­сання безперервної, закінченої історичної праці, бо, згідно з цим, філософом, не існують критерії розвитку, еволюції, прогресу. Тому може існувати «альтернативна» історіо­графія з різноманітними варіантами інтерпретації подій.

Вайт у низці праць, починаючи від «Metahistory. The historical imagination in XIX-th Century Europe» [«Me­таісторія. Історична уява в Європі XIX сторіччя»], 1973, намагався обґрунтувати свою теорію метаісторії. За його поглядами, кожна історична праця - це структура, нар­ративннй дискурс, утворений зі слів. Зміст цього дискур­су уявний, надуманий, виімаґінований та, одночасно, інспірований. При такому трактуванні твору історика як крайньо релятивного (відносного) та суб'єктивного, по­ступово зникає значення історичного джерела.

Ось як змальовує Вайт процес історичного пізнання та відтворення минулого. Спершу історик займається при­мітивною працею: підшукує відомості з джерел та, ана­лізуючи їх, творить хроніку, на підставі якої виготовляє свою розповідь. Потім наступає вища стадія праці істо­рика: реалізація нарративного дискурсу, тобто тексту. Утворення тексту здійснюється при допомозі фабуляції (літературного взаємопов'язання), аргументації та ідео­логізації. Вайта немов переслідує число чотири. Тому в нього є чотири способи фабуляції літературного взаємо­пов'язання тексту. Історик творить, уважає філософ, або роман, або комедію, або трагедію чи, врешті, сатиру. По­слуговується чотирма способами аргументації - форміз-мом, органіцизмом, механіцизмом або контекстуалізмом. Застосовує чотири способи ідеологізації - анархізм, кон­серватизм, радикалізм, лібералізм. Характерно, що Вайт не визнає таких ідеологій, як націоналізм, комунізм, де­мократія, тоталітаризм. За Байтом, історик з переліче­них на початку чотирьох ідеологій одну або схвалює, або вважає її наявною, але, у кожному випадку, вийти поза межі цих чотирьох ідеологій не може.

Далі є чотири трони (слова або вислови, вжиті в пере­носному значенні), які застосовують для конфігурації дискурсу (метафора, метонімія, синекдоха та іронія). Про інші тропи, наприклад, про алегорію, гіперболу чи літо­ту Вайт не згадує. Зрозуміло, якщо виконати всі вказів­ки цього постмодерністського рецепту, то це взагалі зни­щує (слід вважати, що це і є мета міркувань Вайта та де­яких інших постмодерністів) межу між історіографією та літературою, а історичний твір перетворюється на зви­чайну описову (дескриптивну) прозу.

Далі є ще чотири парадигми історичної інтерпретації. Дві з ділянки фактографічної історії (це ті, які рекомен­дують постмодерністи: формістична й контекстуальна) та дві з історіософської історії (які постмодерністи відки­дають: органістнчна і механістична). Вайт відкидає отже можливість ширшого історичного синтезу тину генераль­ної історії, макрокосмосу, за якими стоять певні ідеї, на­приклад, дух доби, та й відкидає також закони історії, за­являючи, що немає явного причинного зв'язку між т. зв. причинами і наслідками, а тільки, знаючи наслідки, істо­рики починають підшукувати для них причини.

У Анкерсміта - з такими його працями, як «The Really Effect in the Writing of History. The dynamics or Historio­graphical Typologie» [«Ефект справжності в писанні істо­рії. Динаміка історіографічної типології»], 1989, «Histo­ry; and Tropology. The Rice and Fall of Metaphor» [«Історія та вчення про тропи. Піднесення й падіння метафори»], 1994 - узагалі зникає поняття історичної правди, бо саме історик творить минуле, що проявляється у вигляді мета­фори. Історик з аморфних піщинок, на думку Анкерсмі­та, творить ті чи ті форми наррації.

Наслідком таких масивних заперечень достовірності історичної науки стає підрив сцієнтизму. Історіографію де­конструюють (не даючи при цьому альтернативної теорії), мову оголошують неадекватною дійсності, лише її замінни­ком, псевдодійсністю. Якщо «традиційна» історіографія при допомозі наукових доказів доводить, що щось трапи-

лося в минулому, то постмодерністська історіографія веде лише від однієї інтерпретації минулого до іншої, не визна­чаючи для таких дій жодних наукових критеріїв.

У даній статті не вдається розгорнути повну критику крайньо релятивістичних і неґативістичннх (якщо не нігі­лістичних) поглядів постмодерністських філософів історії (якщо це справді філософія історії, бо таким чином історія як наука зникає), але варто навести іронічне зауваження Ернста Ґеллнера, що в книжці «Postmodernism, Reason and Religion», 1992, присвячує постмодерністам таку характе­ристику: «Навіщо витрачати час і мучитися від фізичного дискомфорту при дослідженнях в терені? Віддаватися терпінням, паралічеві пізнання та духовному монологові можна також у кав'ярнях столиць». Уважаючи постмо­дернізм формою релятивізму, Ґеллнер продовжує: «Реля­тивізм непотрібний не тому, що веде до морального нігіліз­му (як це є насправді), бо морального нігілізму важко уникнути також в інших випадках. Релятивізм непотріб­ній, бо веде до розумового нігілізму, який є фальшивим по­суті, а також тому, що фальшиво подає спосіб, яким дохо­димо до розуміння суспільств і культури».

Постмодернізм II в історичній науці може протягом певного часу намагатися заслонити реальність, але замі­нити її грою, деконструкцією ніколи не зуміє.

ОБСТАВИНИ РОЗВИТКУ ПОСТМОДЕРНІЗМУ II В СУЧАСНІЙ ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ УКРАЇНИ

Це, насамперед, інтенсивні пошуки філософської тео­рії для історичної науки, згідно зі звичкою, що все му­сить мати свою «філософію»: політика, держава, суспіль­ство, наука - отже, й історія; нова «філософія» має замі­нити марксизм, історичний матеріалізм, при цьому зно­ву цілком забувають, що філософія - не наука, а спосіб конструювання світогляду, і що філософи жодної відпо­відальності - ані перед суспільством, ані перед наукою -на себе не беруть. А з іншого боку, що керувати політи­кою, державою, бути членом суспільства, плекати науку можна без такої прикладної філософії.

Далі, захоплення всім тим, що йде із Заходу, і добрим (нові методи історичних досліджень, але вони не є пост­модерністськими), і поганим, сприяє поширенню постмо­дернізму П.

У важкі для суспільства, нації та держави часи з'яв­ляється потреба шукання чогось містичного, утопійного,антифактичного - в теоретичній площині. Тому й сприй­мають утопічні суспільні теорії: громадянського (міщан­ського) суспільства, політичної й економічної глобалізації і т. ін. і, звісно, постмодернізм. Як відомо, сторіччями відбувалася та відбувається досі боротьба між наукою та ненаукою чи антинаукою, не лише коли вони, ці останні, приховані містичною лексикою, але й найвигадливішою та найпустословнішою «філософською» термінологією. Замах на історичну науку здійснюється саме тоді, коли її здобутки в XX ст. там, де вона була вільною і незареґла­ментованою, великі.

Постмодерністська філософія історії як прояв інтелек­туальної нефаховості (бо жоден з філософів історії цього напряму не створив історичного дослідження, яке можна розглядати як взірець застосування свіжої методології) здобула прихильників серед таких самих нефахових і ди­летантських істориків в Україні, ліквідуючи наукові стан­дарти написання праць.

Тому й дуже привабливими виявилися виступи постмо­дерністів проти «вибуху» наукової літератури. Багатство текстів, що їх, згідно з вимогами постмодернізму, треба б докладно аналізувати, кваліфікується «надміром інформа­ції», яку неможливо осмислити. Практично постмодернізм почав конфліктувати із сучасним інформаційним суспіль­ством, відмовляючись від використання значної частини пропонованої інформації та відмовляючись, водночас, від розбудови та поширення баз відповідних даних. Таке «на­уково» санкціоноване полегшення «наукової» праці було сприйнято з ентузіазмом тими істориками, що обрали спе­ціальність без внутрішнього покликання і без дослідниць­кого таланту. В «дослідженнях» знову запанувала перева­га позаджерельних знань, відписаних і переписаних з по­передніх робіт, без перевірки всіх цих відомостей на під­ставі автентичних джерел. Широке річище фальсифікації історії України в добу постмодернізму І безболісно поєдна­лося з деструктивізмом постмодернізму II. При цьому де­формації во ім'я попередньої панівної ідеології залишили­ся надалі деформаціями тепер уже підпорядкованими ін­шій обраній ідеології. З великою полегшою було сприйня­ти можливість займатися теоретичною чи концептуаль­ною історією з вихолощеним або спрепарованим джерель­ним змістом цілком попри те, що т. зв. теоретична чи кон­цептуальна історія, позбавлена автентичного й об'єктив­ного (відповідно до стану джерел) історичного змісту, іс­торією не є і не може нею бути.

Антиісторичні тенденції полегшуються тим, що ніхто з постмодерністських філософів не написав принаймні мікроісторичного дослідження, яке могло б служити ета­лоном, виконаним за новою методологією. Так що всі іс­торики позбавлені можливості орієнтуватися на якийсь взірець, утворений згідно з пропонованою парадигмою. Відсутність еталона звільняє остаточно від правил гри, чим і користуються.

Таким чином, прищеплена в тоталітарному суспільстві протягом десятиріч панування антимодернізму методоло­гія фальсифікації минулого та сучасного в ім'я вимог па­нівного партократичного класу, панівної партії, наліпної нації, виявилася дуже корисним підґрунтям для посткому­ністичного суспільства, полегшуючи перехід від постмо­дернізму І до постмодернізму II.

Є єдиний позитив, який можна зарахувати на користь постмодернізму II, але лише у вузькій ділянці вивчення психології творчості історика. Постмодернізм II зумів глиб­ше за попередні історіософські течії проаналізувати спів­відношення історик - історичне джерело - історичний твір. Однак постмодернізм лише взяв до відома деформації, які можуть виникати на цьому шляху, але не закликав до від­кинення фальсифікацій і вдосконалення методів та крите­ріїв історичних досліджень. Ледве чи ця єдина позитивна грань здатна реабілітувати течію в цілому.

ВНЕСОК ПОСТМОДЕРНІЗМУ ДО МЕТОДОЛОГІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ

Так чи так, виникає питання, чи може ще щось інше, нове і конструктивне, принесла Постмодерністська філо­софія історії до гуманітарних наук, зокрема, в Україні. Такими «новинками» можна вважати:

1) руйнування межі між історичним дослідженням та белетристикою, а також пропаґандистською, псевдонауко­вою агіткою (як затирання границь між твором мистецтва та кічем). Бо, мовляв, усі твори мають рівні альтернативні права, а довести істину неможливо. Така толерантність до кічу є однозначною з поблажливістю до фальсифікації, бо, зрозуміло, не може одночасно існувати кілька історичних істин (можна поруч будувати кілька гіпотез там, де істо­ричні джерела не в силі висвітлити подію в усій її багато­плановості - але й в таких випадках розрізняють досто­вірніші та менш достовірні гіпотези). Тому з'явилися в історії України арії, ет - рус - ки, країна Рош з Біблії, Be-лесова книга, династія Киевичів, триразове хрещення Русі, перетворення Запорозької Січі на державу, а далі й заперечення голодомору, етно- і лінгвоциду, що здійсню­вався, а подекуди ще досі реалізується в Україні. Вели­кий, а по суті гумористичний парадокс полягає в тім, що та белетристика, на яку перетворюють історичну науку, цілком серйозно вимагає, щоб її вважали наукою;

2) десцієнцизація науки, яка досягла дуже високого рівня, дискретизації й деструкції дослідницького ремес­ла. Отже, без скрупульозного дослідження джерел можна обійтися, бо історіографічна творчість зводиться до порів­няння різноманітних інтерпретацій явищ і подій, а не для визначення чи утворення тієї інтерпретації, яка була б найадекватнішою джерелам. Автор має вишукати собі те, що суб'єктивно йому найбільше підходить. Навіть якщо при цьому треба застосовувати різні фальсифікаторські прийоми: замовчування, перекручування відомостей про факти і процеси. Тим паче, що сцієнтичність науки можна замінити заідеологізованою і заполітизованою концепту­ально теоретичною історією, ґрунтуючись при цьому на постмодерністській філософії історії. В результаті здійсню­ється звичайна белетризація історії, виведення її зі складу гуманітарних наук, зрівняння її з художньою літературою до цього й ненайкращого рівня, що має пропагувати або проілюструвати якусь згори прийняту тезу чи ідею;

3) дискредитація макроісторії на користь мікроісто­рії. Частина істориків та псевдоісториків сприйняла це з ентузіазмом, бо зайняття об'єктивною, широкоплановою історією, адекватною джерелам, універсальною - у часі та просторі - макроісторією стало не лише важким, та­ким, що вимагає багато праці й часу, але й часто-густо небажаним, отже, нефінансованим, а також небезпечним, . особливо щодо новітньої історії. Відбулося фіктивне по­ширення меж історії за рахунок мікроісторії, яку дослід­жувати легше і зручніше. Але, насправді, й раніше, до виникнення постмодернізму II, ще при «традиційній» іс­торіографії, будь-яких табу на тематику не було. Історію запахів Ален Корбен (Corbin, «Le miasme et la jonquille. L'odorat et I'imaginaire social: 18e-19e siecles» [«Сморід і жонкіль. Нюх і суспільні уявлення XVIII-XIX ст.»], 1982; жовта жонкіль - це квітка з родини нарцисів) міг написати також раніше. Зрозуміло, що сумування до ку­пи навіть сотень мікроісторій не дасть у результаті хоча б одну макроісторію. Справа, однак, не в цьому, а в тому, щоб під приводом захоплення мікроісторією відійти від

макроісторичних аналітично-синтетичних досліджень;

4) надання переваги фраґментарним або незаверше­ним працям, у яких висвітлення явищ, подій, процесів продумано не доводиться до завершення, сюжетна лінія свідомо обривається, бо, мовляв, погляд на цілість, на розвиток від початку до кінця не є обов'язковою вимо­гою для історика;

5) вишукування позасоціальних і позаполітичних причин для пояснення соціальних явищ (отруєння насе­лення ЛСД - споришем - подається як основна причина Французької революції; українські голодомори -наслідок стихійного лиха); запровадження математизації історії (абсурдний образ історії людства, стиснений до де­сяти сторіч) у трактатах Анатолія Фоменка з Москви, експериментування з історією в роді гри «що би було, як би було», не так як насправді було, а цілком інакше. У такий спосіб проявляється нахил до безцільного і без­плідного конструювання неіснуючої історії, бажання до утворення контрфактичних моделей не у вигляді дослід­ницького методу (наприклад, при історико-демографіч­них дослідженнях для визначення дефіциту населення внаслідок епідемії, воєн, масового терору, голодомору), а як суб'єктивне маніпулювання ідеєю, що історія могла розвиватися інакше. Ну, але насправді чомусь інакше не розвивалася. Зрозуміло, що таке конструювання неісну­ючої історїї проводиться з точки зору сучасної ідео­логізації та політизації;

6) проголошення кінця історії та історіографії. Це як­раз цілком нове явище, бо був Ґеорг-Фрідріг-Вільгельм Геґель зі своїм «історія нікого не навчила», тому вона не­потрібна, були Карл Маркс і Фрідріг Енґельс з неісторич­ними націями, націями без історії, врешті є Френсіс Фу­куяма, що оголосив кінець історії, бо є американська де­мократія, далі якої людству вже нікуди іти (його «The End of History and the Last Man» [«Кінець історії та ос­тання людина»], 1992). У даному випадку замовник «кін­ця історії» прозорий;

7) зведення історичної методики до дослідження текс­ту з намаганням викриття його, нібито, завжди прихова­ного змісту. Це без попередньої критики тексту (бо, може, деякі тексти досліджувати не варто або не потрібно) і без згадки про те, що багатошаровість і багатоступеневість текстів відомі давно, а відроджене в удосконаленому ви­гляді, наприклад, від часів структуралізму. Та вивчення тексту перетворюється на самоціль з явними ознакамилінґвістичного детермінізму, тим паче, що таке досліджен­ня тексту ведеться дуже часто з відривом від історичного контексту. В постмодерністському (з точки зору постмо­дернізму II) дослідженні тексту відбилася також спадщи­на постмодернізму І, коли виникла практика писати езо­повою мовою;

8) заперечення достовірності історичних знань з по­зицій крайнього релятивізму та з ігноруванням того, що така філософська і методологічна проблема існує та роз­глядається від початків виникнення теорії пізнання, от­же, ще від античних часів;

9) рішуче і безапеляційне руйнування національної іс­торії, зокрема, тих націй, які XIX ст. визначили неісторич­ними. Навіть у тих випадках, коли заперечення національ­ної історії абсолютно суперечить принципові мікроісторії (нещодавно страшні звинувачення викликала написана Мігаелем Каснером «Baskische Geschichle» [«Баскійська іс­торія»], 1997, бо в ній, нібито, викладається і вихваляється історія тероризму, хоч це явище справді відповідає змісто­ві історії невеликого народу в найновіших часах);

10) проголошення темами табу історії національно-визвольних рухів, соціальних революцій, заворушень, по­встань, бунтів. Почерк замовників також у цьому випад­ку зрозумілий.

Про інші віддаленіші наслідки і результати інвазії постмодернізму II (до речі, не вважаю за хворобу на за­гал шизофренії, а добре продуманою і послідовно інспіро­ваною дією) на історичну науку тут говорити не буду. Так як і про те, кого конкретно в Україні треба вважати послідовником чи провісником постмодернізму II в істо­ріографії (представників постмодернізму І вистачає і во­ни продовжують свою деконструкцію) незалежно від то­го, чи ці послідовники використовують вивіску постмо­дернізму, чи від неї відмовляються.

В Україні спостерігаємо також таке явище, коли при­хильники постмодернізму II, усвідомлюючи його хиби та слабкі сторони, намагаються в будь-який спосіб облагоро­дити течію, приписуючи ті здобутки, до яких постмодер­нізм II, не має жодного відношення. Тому треба відкинути деякі наївні твердження, наприклад, що лише постмо­дернізм звернув увагу на «нову» мікроісторичну тематику; що інтердисциплінарні дослідження - не здобуток постмо­дернізму II; що до його заслуг належить глибокий джере­лознавчий аналіз. Постмодернізмові II для порятунку йо­го репутації додають такі позитивні риси, яких у нього ніколи не було. Компаративізм - це не винахід постмодер­нізму II, а етнології середини XIX ст. Синтезування істо­ричного процесу постмодернізм II уникає за будь-яку ціну, постмодернізм II не мав відношення до виникнення струк­туралізму. Він, постмодернізм, як вже підкреслювалося вище, не мав і не має жодних заслуг в ділянці виникнен­ня нових методів історичних досліджень. Очевидно, треба мати чітке уявлення, що справді дали, а чого не дали і да­ти не могли постмодернізм І та П.

Необхідно врешті відзначити, що постмодетністські позиції) руйнують чи намагаються зруйнувати - не лише історичну науку. Постмодерністський підхід автоматично ставить під сумнів ряд практичних буденних справ тих, у яких є елементи історизму.

ВИСНОВОК

На закінчення можна сказати, що постмодерністська філософія історії сама не здатна зруйнувати «традицій­ну» історичну науку також через нездатність філософів історії написати «свою», власну, постмодерністську, хоча б мікроскопічну, мікроісторію як зразок та еталон для вивчення і наслідування, але може велику частину зусиль істориків звести на манівці, так як це трапилося при постмодернізмі І. Та не треба поспішати з загальними оп­тимістичними висновками. Постмодернізм у заключних ланках свого розвитку в політиці й економіці - уже довів до глибоких деструктивних змін, до відновлення тенден­цій утворення нових або реставрації старих імперій, те­пер знову в глобальних вимірах, до реального поділу на історичні та неісторичні нації, тобто такі, що нездатні са­мостійно вирішувати свою долю та утворювати незалеж­ні держави. Тому ними треба керувати і знову включати в імперські структури.

Де опиниться Україна? Запитання поки що без відпо­віді. Але за відсутності опору інтелектуальної еліти відповідь можна передбачити.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений21:50:31 18 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
11:39:37 24 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Постмодернізм та українська історична наука

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150447)
Комментарии (1831)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru