Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Захист права власності

Название: Захист права власності
Раздел: Рефераты по гражданскому праву и процессу
Тип: реферат Добавлен 15:18:49 24 сентября 2005 Похожие работы
Просмотров: 2108 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

План

Вступ ………………………………………………………...стр.3

I Глава: Право власності…………………………………..стр.4

1.1.Загальне поняття власності і права власності….с.4

1.2.Загальні умови виникнення права приватної

власності у громодян………………………………………..стр.9

1.3.Об”єкти права приватної власності громодян….стр.14

1.4.Здійснення громодянами права приватної

власності……………………………………………………..стр.20

II Глава: Сутність захисту права власності……………….стр.23

III Глава: Засоби захисту права власності…………………стр.25

3.1.Витребування майна власником з чужого

незаконного володіння……………………………………...стр.25

3.2.Витребування грошей і ціннихпаперів на

пред”явника………………………………………………….стр.32

3.3.Захист прав власника від порушень, не поєднаних

з позбавленням володіння…………………………………..стр.33

3.4.Інші засоби цивільно-правового захисту права

власності……………………………………………………..стр.34

IV Глава: Засоби захисту права інтелектуальної власності…стр.35

Висновок ……………………………………………………стр.38

Список використаної літератури ………………………..стр.40

Вступ

У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності. Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права. Серед численних нормативних актів в Україні щодо питань власності важливе місце займають Закон України "Про власність" від 7 лютого 1991 р. та Цивільний кодекс України (розділ 2, глави 6-12).

Поведінка тих чи інших осіб може створювати загрозу для власності, суб’єктами якої вони не є. Це вимагає від держави брати на себе захист права власності, в тому числі й цивільно-правовими засобами.

Дана проблема виглядає особливо актуальною в зв’язку з процесами формування правової держави та багатоманіття форм власності в Україні. У статті 13 Конституції України записано: “Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом” [1;7].

Певною мірою захист права власності здійснюється за допомогою норм права, що належать до різних галузей законодавства. Скажімо, окремі види протиправної поведінки, що загрожує порушенню права власності, розглядаються кримінальним правом як злочини і передбачають застосування відповідних санкцій з боку правоохоронних органів.

В даній курсовій роботі ставиться мета визначити сутність та засоби цивільно-правового захисту права власності. Зокрема розглядаються такі засоби захисту як витребування майна власником з чужого незаконного володіння, витребування грошей і цінних паперів на пред’явника, інші засоби захисту права власності від порушень.

Окрему увагу в роботі приділено такій проблемі, як захист інтелектуальної власності. Зараз ця проблема перебуває в центрі уваги багатьох правників-науковців, адже значення її зростає у зв’язку з економічними реформами.

Але насамперед в цій курсовій роботі розглядаються поняття власності та права власності, умови виникнення права приватної власності у громодян, об”єкти права приватної власності, а також здійснення громодянами права приватної власності.

I. Глава: Право власност і .

1.1.Загальне поняття власності і права власності

Існування людини забезпечується головним чином завдяки суспільному виробництву, в процесі якого створюються необхідні для неї матеріальні блага (за винятком благ, безпосередньо створених природою). Звичайно ж функціонування такого виробництва неможливе без повної взаємодії людей. Тобто заради досягнення тих чи інших цілей суспільного виробництва і задоволення таким чином своїх потреб вони змушені вступати у відповідні взаємовідносини (суспільні відносини) між собою, які набувають насамперед виробничого забарвлення.

У найбільш узагальненій формі власність можна визначити як відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ та встановлення влади над ними, приналежності їх конкретній особі. Саме ці відносини є рушійною силою суспільного виробництва, є його сутністю. Для того, щоб було що привласнювати необхідно насамперед належним чином підготувати предмети природи, створити нові матеріальні блага. Така діяльність людини стає ефективною і набуває для неї адекватної значимості лише в умовах певної самоорганізації суспільства. Для ізольованого індивіда привласнення такого значення не має, оскільки він позбавлений як можливості так і необхідності вступати у відносини з іншими індивідами йому подібними.

Першооснову усіх форм власності становлять економічні відносини привласнення матеріальних благ у процесі виробництва. Тому власність у такому значенні є її економічним розумінням. Міжтим економічні відносини власності, які існують в цілому помимо волі і свідомості людей, можуть бути об'єктом правового регулювання, одержуючи відповідне оформлення в нормах права. У такому разі проявляється юридичний зміст власності. Закріплення відносин власності правовими засобами здійснюється під впливом волі суспільних груп, які прийнято називати класами.. Однак історичний розвиток суспільних відносин свідчить, що в сучасних умовах відбувається процес нівелювання класового впливу на формування відносин власності і посилення на них впливу тих суспільних груп, які домінують в суспільстві, об'єднуючись між собою заради суспільно-прогресивної ідеї.

Важливо, що суспільство не обмежується правовим закріпленням засобів виробництва і продуктів праці за конкретними особами чи їх колективами. Відносини власності одержують також необхідну регламентацію і примусовий захист. У такому разі врегульовані правовими нормами економічні відносини власності набувають ознак якісно нових відносин — відносин права власності.

В ході привласнення суспільство обертає в свою користь багатства природи, створює нові матеріальні блага. Однак цього недостатньо для існування членів суспільства, оскільки вони повинні одержати для вчасних потреб ці матеріальні блага. Тому не менш важливою є кінцева стадія привласнення — розподіл матеріальних благ між членами суспільства. Власність обумовлює необхідність суспільного розвитку, виробництва. Водночас без виробництва неможливе існування власності, оскільки не можна привласнити те, чого не існує. Привласнення не є самоціллю суспільства. В кінцевому випадку здобуті чи створені матеріальні блага використовуються для відновлення процесу виробництва та безпосередньо споживаються членами суспільства. Отже, економічні відносини власності включають наступні визначальні стадії їх реалізації:

а) заволодіння багатствами природи та створення нових матеріальних благ;

б) розподіл матеріальних благ між членами суспільства та їх колективами;

в) виробниче та особисте споживання матеріальних благ. Зазначені стадії економічних відносин здійснюються безпосередньо учасниками (суб'єктами) цих відносин, які мають бути наділені для цього відповідними повноваженнями, а саме — повноваженнями «господаря» (власника).

Виробничі відносини, в тому числі і відносини власності, розвиваються і існують незалежно від волі конкретних індивідів, оскільки такі відносини уявляють собою об'єктивний результат діяльності людей та їх утворень. Під таку діяльність підпадають численні акти вольової поведінки людей, які в своїй сукупності утворюють особливу категорію економічних відносин власності, а саме — майнових відносин. Таким чином, майнові відносини як реально існуюча форма проявлення та реалізації виробничих відносин, формуються завдяки вольовим актам людей та їх колективів, що робить можливим розповсюдження на них відповідного правового регулювання.

Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності, за допомогою якого утверджується панування власника над належними йому речами та його повноваження по володінню, користуванню та розпорядженню цими речами. Перераховані повноваження власника є для нього найбільш значимими і в своїй сукупності складають зміст економічних відносин власності. Право власності регулює лише статику майнових відносин власності, тобто визначає стан приналежності матеріальних благ індивідам. Що ж до відносин по розподілу матеріальних благ індивідам та їх переходу від одних осіб до інших (тобто їх динаміка), то їх регулювання здійснюється іншими правовими нормами (наприклад, зобов'язальноправовими).

В цивільноправовій науці право власності має два значення: в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють приналежність матеріальних благ конкретним суб'єктам (в тому числі визначають підстави та умови виникнення і припинення у них такого права щодо цих благ). Подібна сукупність норм в цілому утворює цивільноправовий інститут права власності. Варто, однак, зауважити, що норми інституту права власності містяться як в цивільному законодавстві, так і в інших галузях законодавства (конституційному, земельному, пенсійному, сімейному та ін). Тому такий правовий інститут є всі підстави вважати комплексним (багатогалузевим) інститутом права. Ним регулюються, як правило, лише ті відносини власності, які набувають форму товарно-грошових відносин. Інші ж майнові відносини щодо власності є предметом регулювання чи захисту інших галузей права (кримінального, адміністративного та ін.).

До інституту права власності мають відноситися ті норми, які:

а) встановлюють приналежність матеріальних благ власнику;

б) встановлюють підстави та умови виникнення у суб'єктів права власності;

в) визначають обсяг повноважень власника по володінню, користуванню та розпорядженню матеріальними благами;

г) встановлюють підстави та умови припинення права власності на приналежні суб'єкту матеріальні блага;

д) встановлюють правові засоби захисту (охорони) прав власника.

Вищенаведені критерії дають можливість виявити в різних галузях законодавства ті норми, які мають бути віднесені до інституту права власності. Безумовно переважна їх частина є цивільно-правовими.

Право власності в суб'єктивному значенні — це передбачене і гарантоване законом право конкретного суб'єкта-власника (громадянина, колективного утворення, держави) здійснювати володіння, користування, розпорядження та інші можливі правомочності щодо належного йому майна на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом. Таким чином, суб'єктивне право власності, як і будь-яке інше суб'єктивне право, означає міру можливої поведінки уповноваженої особи (власника) щодо належного їй майна. Повноваження власника є динамічною категорією, залежною від суспільного ладу, державного устрою, загального рівня людської цивілізації та інших чинників. Розвиток світової цивілізації засвідчує, що лише у високорозвинених (економічно та інтелектуально) країнах, в яких утверджуються демократичні інститути та пріоритет людських цінностей, досягається оптимальний обсяг правомочностей власника та створюються рівні правові можливості співіснування різних форм власності.

Суб'єктивне право власності носить абсолютний характер . Це означає, що власнику протистоїть необмежена і безпосередньо не визначена кількість осіб, яким забороняється порушувати таке суб'єктивне право та створювати перешкоди його здійсненню. В юридичній літературі вважається, що суб'єктивне право власності «існує в межах конкретного право-відношення власності»'. Не заперечуючи можливість такого підходу в оцінці факту прояву суб'єктивного права власності, на наш погляд, необхідно все-таки звертати увагу на певну умовність існування цього правовідношення, оскільки такого «конкретного» правовідношення в юридичному розумінні цього поняття може і не бути.

Суб'єктивне право власності — це не абстракція. Воно характеризується своїм конкретним наповнювальним змістом. Загально прийнято, що його зміст становлять правомочності власника: володіння, користування та розпорядження належним йому майном. Перераховані правомочності були сформульовані протягом багатовікового формування правової системи і одержали серед юристів назву «тріади». В правовій науці, однак, немає єдності щодо авторства такої «тріади». Довгий час вона вважалася дітищем римського приватного права.

В Росії «тріада» вперше знайшла своє відображення в 1832 р. в с.420 т.Х ч.І Зводу законів Російської імперії. В цивільному законодавстві радянського періоду «тріада» правомочностей також була безпосередньо законодавчо закріплена. Знайшла вона своє відображення і в законодавстві незалежної України, зокрема, в Законі України «Про власність». Зазначені правомочності в тій чи іншій інтерпретації містяться в законодавстві більшості країн.

Кожна з правомочностей має своє призначення. Так, володіння означає юридично забезпечену можливість власнику мати майно у своєму віданні, у сфері свого фактичного господарського впливу.

Користування — це закріплена юридично можливість господарського використання майна та вилучення з нього корисних властивостей власником чи уповноваженими ним особами.

Розпорядження — це юридично закріплена можливість власника самостійно вирішувати долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни його статуту призначення.

Окремі з перерахованих правомочностей можуть належати й іншим особам, які не є власниками даного майна (наприклад, особам, які одержали майно за договором оренди). Однак на відміну від цих осіб власник має монопольне право здійснювати правомочності, яке засноване безпосередньо на законі і існує незалежно від волі та влади інших осіб. Як відомо, речі можуть використовуватися уповноваженими особами на підставі зобов'язальних прав. Однак такі суб'єктивні зобов'язальні права є похідними від влади власника, а відтак вони можуть бути відносно самостійними, але не абсолютними.

Становлення інституту права власності взагалі та права власності громадян, зокрема, необхідно розглядати з врахуванням законотворчих процесів, що здійснювалися в країні, та особливостей відповідної соціально-політичної обстановки в суспільстві. Звичайно, право власності громадян в соціалістичному суспільстві і в суспільстві з ринковою економікою є категорією несумісною. Першому притаманна особиста власність, другому — приватна.

Особиста власність громадян розпочала своє існування після перемоги в Росії Жовтневої соціалістичної революції та скасування приватної власності (1917 р.) і була практично єдиною правовою формою індивідуального привласнення громадянами матеріальних благ близько 70 років.

1.2. Загальні умови виникнення права приватної власності у громадян

Для виникнення у громадян права приватної власності на те чи інше майно необхідні певні юридичні факти, які в правовому значенні виступають в якості юридичної підстави виникнення права власності. Подібні юридичні підстави необхідні для виникнення права власності також у інших її суб’єктів, але повного їх співпадіння може не бути. Наприклад, державна власність може виникнути внаслідок конфіскації майна за скоєний особою злочин. Звичайно за такою підставою не набувають права власності громадяни або юридичні особи. Правомірним можна вважати поділ підстав виникнення права власності на універсальні (загальні) і спеціальні.

В період соціалістичного будівництва спеціальні способи (підстави) набуття права власності мали певну перевагу над універсальними, оскільки для суспільної власності (особливо державної) встановлювалися численні переваги. Що ж до особистої власності громадян, то тут діяв заборонний (обмежувальний) принцип її існування, а відповідно — обмежувалось коло підстав виникнення права власності у громадян. За новим законодавством про власність набувають більшого значення універсальні підстави виникнення права власності, зокрема у зв’язку з наданням громадянам, нарівні з іншими суб’єктами цивільних правовідносин, права на підприємницьку та іншу господарську діяльність. Водночас з’явилися і деякі нові спеціальні підстави набуття громадянами права приватної власності, наприклад в порядку приватизації державного майна за майновими сертифікатами. Так чи інакше, в умовах переходу до ринкової економіки і впровадження приватної власності відбулись істотні зміни в співвідношенні спеціальних і універсальних підстав виникнення права власності різних форм, причому на користь останніх.

Продовжує зберігати свою актуальність і в сучасних умовах відомий ще з часів розквіту римського права поділ підстав (способів) виникнення права власності на первісні і похідні. Розмежування первісних і похідних підстав виникнення права власності, в тому числі і приватної власності громадян, здійснюється за традиційними давно відомими критеріями в попередніх розділах даної праці. Введення приватної власності в Україні лише розширило коло первісних і похідних підстав виникнення у громадян права власності, наприклад внаслідок надання громадянам права займатися будь-якими видами підприємницької діяльності (крім забороненої законом).

Значна частина юридичних фактів може служити юридичною підставою як виникнення права власності, так і його припинення.

Виваженою є позиція Н.С.Кузнєцової, яка вважає, що не завжди певний юридичний факт виступає одночасно підставою припинення і виникнення права власності і це має місце головним чином тоді, коли припинення права власності не пов’язане з правонаступництвом. Свій висновок автор підтвердила прикладами, серед яких називаються випадки споживання власником належних йому продуктів харчування, знищення або викидання власником непотрібної йому речі, загибелі речі не по волі власника, вилучення майна відповідно до акту органів державного управління (наприклад, у разі вилучення худоби при епізоотіях)'.

Можуть бути випадки переходу права власності в порядку правонаступництва, в яких також підставою виникнення права власності є один юридичний факт, а підставою припинення у попереднього власника — інший. Саме така ситуація спостерігається при спадкуванні за заповітом, оскільки право власності у спадкодавця припиняється у зв’язку з його смертю, а право власності у спадкоємця виникає на підставі заповіту (таке неспівпадіння юридичних фактів не виключається і при спадкуванні за законом).

Віддаючи належне проблемі класифікації підстав виникнення права власності, все-таки необхідно визнати пріоритетність питання розкриття змісту самих підстав, їх впливу на формування приватної власності громадян. Не можна не враховувати і того, що, як правило, право власності набувається за правомірними юридичними підставами. Законодавство про особисту власність не містило ні вичерпного, ні орієнтовного переліку підстав виникнення у громадян права власності, обмеживши коло можливих її об’єктів та межі їх використання. По-іншому вирішена ця проблема в Законі України «Про власність», в якому проблема підстав виникнення у громадян права власності знайшла конкретне вирішення.

В ст.12 «Підстави виникнення права приватної власності» Закону України «Про власність» записано:

1. Праця громадян є основою створення і примноження їх власності.

2. Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом.

В п.1 ст.12 Закону України «Про власність» зафіксоване положення про те, що праця є основою створення і примноження їх власності, яке відсутнє в Законі «Про власність в СРСР». Однак таке положення має лише соціально-економічне значення і не несе якогось юридичного навантаження, що дає підстави для висновку про сумнівність його практичної значимості, а відтак і про необов’язковість введення цього положення у викладеній редакції в новому Цивільному кодексі України. Не можна навіть припустити, що законодавець мав на увазі не визнавати право власності за громадянами, які набули майно не в результаті праці, адже вже в наступному пункті (п.2) Закону України «Про власність» громадянам дозволяється набувати майно без безпосереднього прикладення праці (отримання доходів від акцій та інших цінних паперів, в порядку спадкування тощо). Повернення ж до використання понять «трудовий доход» і «нетрудовий доход» не може мати перспектив, оскільки, як засвідчила багаторічна практика їх застосування, вони при-зводять до багатьох ускладнень, до порушень майнових прав громадян. П.І ст.12 Закону України «Про власність» фактично не потрібний і тому, що в наступному другому пункті цієї статті отримання громадянами доходів від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці тощо визнається підставою виникнення на них права власності. В законі України «Про власність» іде мова про набуття громадянами «права власності», а в Законі «Про власність в СРСР» — про створення і примноження «власності» громадян. Тобто в останньому випадку визначаються економічні засади формування власності громадян, а не юридичні.

Український Закон надає громадянам право набувати власність «на доходи від підприємницької діяльності», а Закон «Про власність в СРСР» надав таке право «на трудові доходи від ведення власного господарства», що зрозуміло, не одне і те ж.

В Законі України «Про власність» спадкування майна розглядається як підстава виникнення у громадянина права власності, а в Законі «Про власність в СРСР» лише зазначалося, що «право успадкування майна громадян визнається і охороняється законом" (п.5 ст.6).

За Законом «Про власність в СРСР» створення власності можливе за перерахованими та іншими підставами, які «допускаються законом», що суперечить проголошеному цим же Законом принципу: дозволено все, що не заборонено законом. Український законодавець намагався врахувати цю обставину, але здійснив це не найкращим чином, допустивши правову суперечливість в формулюванні заключної частини п.2 ст.12 Закону України «Про власність». Для кращого розуміння допущеної правової суперечності викладемо зазначений пункт у спрощеному нами вигляді, а саме: «Громадянин набуває права власності... на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом». Загальновідомо, між тим, що спадкування в Україні здійснюється за законом і за заповітом (ст.524 ЦК). 3 наведеного тексту складається враження, що спадкування за законом — це підстава виникнення права власності у спадкоємця за угодою, що було б юридичною помилкою. Але навіть тоді, коли спадкування здійснюється за заповітом, юридично не коректно робити висновок про виникнення у спадкоємця права власності на спадкове майно на підставі укладеної угоди. Заповіт є односторонньою угодою, в якій виражається воля лише однієї сторони — спадкодавця, і юридичного відношення до її укладення спадкоємець не має. Зазначене положення, однак, може дати привід для протилежного висновку. Водночас воно правильне щодо двосторонніх і багатосторонніх угод.

Незрозуміло також, чому законодавець обмежив не перераховані в п.2 ст.12 Закону України «Про власність» підстави виникнення у громадянина права власності лише «іншими угодами, не забороненими законом». Насправді право власності у громадянина може виникнути також за підставами, які конкретно не перераховані в зазначеному пункті і не є угодами (наприклад, отримання винагороди за зданий скарб, призів за перемоги на спортивних змаганнях тощо).

1.3. Об'єкти права приватної власності громадян.

У приватній власності громадян можуть бути будь-які об’єкти особисто-споживчого та виробничого призначення, результати інтелектуальної праці, якщо інше не передбачено законом. Фактично у власності громадян може бути те ж майно, що і у власності юридичних осіб, за певними винятками. Однак використання цього майна у підприємницькій діяльності можливе з дотриманням спеціальних правил про підприємництво. За чинним законодавством України склад і кількість майна, що може бути у приватній власності громадян, може бути обмежена лише законом.

Як випливає із змісту ст.9 Закону України «Про власність», не можуть бути у власності окремих громадян об’єкти права виключної власності народу України, до яких належать земля (за винятком земельних ділянок певного розміру), надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони.

Кожна держава вправі визначити об’єкти, які з міркувань державної безпеки або інших підстав, не повинні знаходитися у власності тих чи інших суб’єктів правовідносин або мають набуватися з дотриманням спеціальних правил. Тому Постановою Верховної Ради України від 17 червня 1991 р. «Про право власності на окремі види майна»' (з наступними змінами і доповненнями від 22 квітня 1993 р., 15 липня 1994 р., 24 січня 1995 р.) було затверджено «Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України» та «Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна», викладені відповідно в додатках №1 і №2. До такого Переліку входять:

1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної в Додатку №2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, які набуваються громадськими об’єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси.

2. Вибухові речовини і засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали і обладнання для його виробництва.

3. Бойові отруйні речовини.

4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікувальні засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря).

5. Протиградові установки.

6. Державні еталони одиниць фізичних величин.

7. Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (зазначені засоби не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавних форм власності).

8. Електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Вилучення перерахованих видів майна з числа об’єктів права приватної власності громадян аж ніяк не можна розглядати як обмеження прав власника, оскільки перебування такого майна у власності громадян завдавало б шкоду державі, суспільству, окремим громадянам, суперечило б в багатьох випадках принципам міжнародного права. 3 таких міркувань наведений перелік в майбутньому може і поповнюватися.

Цивільним законодавством СРСР і УРСР встановлювалися кількісні та інші обмеження щодо права особистої власності на жилий будинок (а з часом і на квартиру). Зокрема, відповідно до ст.ст. 101—102 ЦК України 1963 р. в особистій власності громадянина міг бути лише один жилий будинок або частина його, розмір якого не повинен перевищувати 60 кв.м жилої площі (з 1985 р. — 80 кв.м). Оскільки ж Законом України «Про власність» ці обмеження прямо не скасовувалися, а лише зазначалося, що «склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом» (ст. 13), то виникли підстави для сумнівів в подальшій чинності норм ЦК, обмежуючих кількість і розміри жилих будинків (квартир) громадян. Подібна невизначеність поглибилася у зв’язку з прийняттям Закону України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України» від 17 жовтня 1990 р., в ст.ІІ якого зазначалося, що розміри індивідуальних житлових і господарських споруд на селі не регламентуються. Норма ст.П зберегла свою чинність і після прийняття Закону України «Про власність», а також після подальших змін і доповнень, що вносилися в Закон від 17 жовтня 1990 р. Звідси можливий логічний висновок: в селах зберігаються обмеження щодо кількості жилих будинків, а в містах — щодо кількості і розмірів жилих будинків. Відповідно і Пленум Верховного Суду України в своїй Постанові від 4 жовтня 1991 р. «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право індивідуальної власності на жилий будинок»' рекомендував судам при розгляді справ даної категорії враховувати ст.ІІ Закону від 17 жовтня 1990 р. (п.І). 1 лише після вилучення з ЦК України ст.ст. 100—104 та інших, відповідно до Закону від 16 грудня 1993 р., зникли остаточно правові підстави застосування норм, обмежуючих право власності на жилий будинок (квартиру). Звичайно, передчасно стверджувати, що сьогодні кожний громадянин може мати у власності кілька квартир (кілька будинків) або житло будь-якого розміру.

Особливим об'єктом права є земля. Як відомо, в період існування СРСР діяв принцип абсолютної державної монополії на землю. Земля, її надра, води і ліси становили виключну власність держави і надавалися тільки у користування. В декларації про державний суверенітет України такі об’єкти були проголошені власністю її народу.

Земельним законодавством встановлюється спеціальний правовий режим щодо умов набуття права власності на земельні ділянки та здійснення громадянами правомочностей власника, обмежуються їх розміри, що обумовлено особливостями такого об’єкта права власності та його значенням в суспільстві. Насамперед ці особливості полягають в тому, що об’єктом права власності є не земля взагалі як фізичний об’єкт матеріального світу, а земельна ділянка як правова категорія з чітко окресленими межами. На відміну від інших об’єктів права власності, щодо яких власник вправі здійснювати будь-які дії (змінювати місце-знаходження, споживати, навіть знищувати чи псувати), земель-на ділянка має використовуватися лише відповідно до її цільового призначення (для сільськогосподарського виробництва, забудови тощо), власник не повинен завдавати їй шкоди, знищувати чи псувати її під страхом застосування до нього санкцій. Враховуючи загальнонародні інтереси, обмеженість розмірів земельних ресурсів кордонами території України, законодавець передбачив певні розміри земельних ділянок, що можуть перебувати у приватній власності громадян.

В окремих випадках громадяни можуть мати у власності земельні ділянки понад площу, що передається їм безплатно. Так, вони можуть придбати у місцевих Рад народних депутатів земельні ділянки у власність для ведення селянського (фермерського) господарства понад 50 га за відповідну плату (ст.18 Земельного кодексу). У даному разі законодавець не встановлює певних обмежувальних розмірів земельних ділянок. Не встановлені вони і щодо тих ділянок, які набуваються громадянами за угодами у інших власників.

Указами Президента України від 15.11.1994 р. «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» та від 12.08.1995 р. «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам»' передбачене виникнення права власності на землю на підставі паювання земель сільськогосподарських колективних підприємств, сільськогосподарських колективів, сільськогосподарських акціонерних товариств та інших сільськогосподарських підприємств, трудові колективи яких ви-явили бажання одержати землю у власність.

Відповідно до цих Указів після прийняття рішення місцевими Радами народних депутатів про передачу у колективну власність землі органи землеустрою здійснюють її поділ на земельні частки (паї) без виділення їх в натурі (на місцевості). При цьому кожному члену таких підприємств видається сертифікат на право приватної власності на земельну частку (пай) в умовних кадастрових гектарах, а також у вартісному виразі. При цьому кожному члену сільгосппідприємства надано право безперешкодного виходу з нього і безкоштовного одержання у приватну власність своєї земельної частки (паю) в натурі, що засвідчується держав-ним актом на право приватної власності на землю.

В Указах закладена певна внутрішня неузгодженість, оскільки ними передбачається передача землі у колективну власність і водночас за кожним членом сільгосппідприємства визнається право приватної власності на земельну частку (пай).

Громадянин може стати власником (співвласником) цілісних майнових комплексів підприємств різних організаційно-правових форм, які мають статус юридичної особи та здійснюють виробничу, комерційну чи іншу діяльність з метою одержання прибутку. В Законі «Про підприємства в Україні», інших законодавчих актах та в юридичній науці поняття «підприємство» вживається в розумінні суб’єкта права, а інколи — об’єкта права.' Наприклад, п.5 ст. 10 зазначеного Закону підприємству як суб’єкту права надаються відповідні повноваження по розпорядженню його майном, а в ст. 14 визначаються повноваження власника по управлінню підприємством як об’єктом права. Більше того, в деяких випадках законодавець застосовує поняття «власник майна підприємства», що може дати підстави для висновку про те, що, наприклад, громадянин, який заснував приватне підприємство, не є його власником як об’єкта права, а стає лише власником майна підприємства. Подібна позиція законодавця на практиці може призводити до певних непорозумінь. Так, у випадку смерті власника приватного підприємства можна дійти висновку, що спадкоємці набувають лише прав на майно підприємства і не вправі визначати подальший статус підприємства як юридичної особи. Однак такий висновок був би позбавлений правової логічності і економічної доцільності. Так чи інакше законодавець встановлює спеціальний правовий режим майна підприємства, який стосується порядку набуття, обліку, використання та відчуження такого майна. Правовий режим майна підприємства, безперечно, перебуває під впливом статутних положень, визначених власником-засновником.

Відповідно до ст.49 Закону «Про власність» володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, арбітражним чи третейським судом. Водночас це означає, що власник не зобов’язаний мати письмовий доказ приналежності йому того чи іншого майна, за окремими винятками. Право власності на окремі об’єкти обов’язково має підтверджуватися спеціальним документом (наприклад, свідоцтвом про право власності на жилий будинок, свідоцтвом на спадщину, державним актом на право приватної власності на землю, нотаріально посвідченим Договором (купівлі-продажу)

1.4. Здійснення громадянами права приватної власності

Право приватної власності передбачає наділення громадянина-власника юридично забезпеченою можливістю здійснювати у передбачених законом межах права щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Зазначені правомочності власника утворюють зміст права власності громадян. У цивільному законодавстві, інших законодавчих актах, як правило, не визначається конкретний обсяг правомочностей громадян щодо їх приватної власності. Лише в окремих випадках законодавець встановлює безпосередні межі здійснення громадянами правомочностей права приватної власності щодо того чи іншого конкретного майна (наприклад, стосовно земельних ділянок, приватного підприємства, зброї, валютних цінностей). Тому, визначаючи обсяг правомочностей громадянина щодо належного йому майна, необхідно враховувати загальні принципи здійснення цивільних прав, соціально-економічну природу власності громадян і особливості окремих її об’єктів.

Власник, як зазначається в ст.4 Закону «Про власність», має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, і використовувати таке майно для господарської та іншої не забороненої законом діяльності. При цьому власник зобов’язаний додержуватися моральних засад суспільства, не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права і охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб, адміністративно-територіальних утворень і держави. 1 лише у випадках і порядку, встановлених актами законодавства України, діяльність власника може бути обмежена або припинена. Недотримання власником встановлених законодавством України вимог може бути підставою для відмови у захисті права приватної власності, оскільки цивільні права охороняються законом лише за умови, що їхнє здійснення не суперечить призначенню цих прав у суспільстві.

У період переходу України до ринкових відносин в новому цивільному законодавстві набирає реального змісту формула: «дозволяється все, що не заборонено законом». Не заперечуючи можливість її застосування в інституті права власності, на наш погляд, необхідно обов’язково враховувати ту обставину, що у цивільному законодавстві, як правило, прямо не перераховуються усі неправомірні дії громадян-власників. Практично це й неможливо передбачити. Тому звернення до загальних критеріїв визначення правомірності чи неправомірності дій власників є цілком виправданим і не суперечить закону. Це стосується однаковою мірою усіх трьох елементів правомочності власника, тобто володіння, користування і розпорядження. Причому обсяг правомочності (її обмеження) може встановлюватися як щодо сукупності усіх названих елементів, так і щодо кожного з них, що зумовлено неоднаковим їх значенням для власника і оточуючих осіб.

Володіння об’єктами права приватної власності (тобто фактичне панування над річчю чи фактичне утримання її в сфері власних потреб власника) кожен громадянин здійснює самостійно або за власною волею спільно з іншими особами (як фізичними так і юридичними), зокрема членами сім’ї. Проте таке спільне володіння не породжує в останніх права власності. Власник вправі передати належне йому майно у володіння інших осіб, не втрачаючи при цьому права власності. Власник не завжди може бути зацікавлений мати майно у своєму фактичному володінні. Можливі ситуації, коли фактичне володіння майном для власника є недоцільним. Так, як правило, громадяни володіють грошовими сумами в межах, необхідних для задоволення власних потреб. Залишкові ж суми вкладають в кредитні установи, акції, інші цінні папери, оскільки це надає їм можливість одержувати дивіденди чи інший прибуток.

Користування майном також є для власника одним з найважливіших рушійних мотивів у набутті права власності, оскільки ця правомочність безпосередньо сприяє задоволенню його матеріальних, культурних і господарських потреб. Користування, як і володіння, власник може здійснювати самостійно або спільно з іншими особами. Він вправі вимагати усунення перешкод по користуванню своїм майном, захищати іншим чином це право. Іноді користування власністю можливе лише при дотриманні громадянином тих чи інших спеціальних умов. Так, для самостійного користування автомобілем, літаком чи іншим транспортним засобом необхідно мати відповідне посвідчення на право управління, для експлуатації житлового будинку, деяких його комунікацій повинні бути дотримані протипожежні та інші правила. Власник може бути позбавлений можливості, всупереч власній волі, користуватися своєю власністю, наприклад у разі арешту майна у зв’язку зі скоєнням злочину чи його засудженням до позбавлення волі.

Розпорядження є не менш важливим правом власника. Воно остаточно утверджує абсолютну владу громадянина над майном, дає можливість реалізувати цю владу шляхом тимчасової передачі майна іншим особам або відчуження його за угодами продажу, дарування, заповіту тощо. У багатьох випадках без права розпорядження право власності взагалі було б позбавлене доцільності, наприклад, щодо права власності на грошові кошти. Реалізуючи свої грошові доходи, громадяни набувають у власність чи тимчасове користування майно, отримують необхідні послуги для задоволення своїх потреб. Дякуючи праву розпорядження, громадяни мають можливість здійснювати підприємницьку та іншу господарську діяльність. Як правило, лише власник може визначати юридичну чи фактичну долю належної йому речі.

Наділяючи власника максимально можливими повноваженнями по володінню, користуванню і розпорядженню майном, законодавець водночас визначає певні загальні або спеціальні правила їх здійснення. Прикладом загальних правил, що встановлювалися законодавством соціалістичного періоду, була заборона громадянам одержувати від своєї власності «нетрудові доходи».' Звичайно, сьогодні ця заборона не діє, оскільки громадянам надано право одержувати прибутки та інші плоди від своєї власності будь-яким чином, прямо не забороненим законом. Зрозуміло, що використовуючи своє майно для систематичного одержання прибутків, громадянин зобов’язаний дотримуватися правил, встановлених для підприємництва чи іншої діяльності суб’єктів цивільних правовідносин. Водночас для нового законодавства ринкової орієнтації здебільшого характерне встановлення спеціального правового режиму здійснення правомочностей власника щодо окремих видів майна (валютних цінностей, зброї, земельних ділянок тощо).

Законодавством можуть встановлюватися обмеження або заборони щодо ввезення в Україну, вивезення з України та транзит через її територію товарів та інших предметів окремих видів (ст.51 Митного кодексу України). Наприклад, Кабінет Міністрів України своєю Постановою від 11 вересня 1996 р. затвердив Перелік предметів промислового призначення, що застосовуються у виробничій сфері, вивезення (пересилання) яких громадянами України, іноземцями та особами без громадянства за межі території України забороняється (Урядовий кур’єр. — 1996. — 19 вересня)

II Глава: Сутність захисту права власності.

Захист права власності має велике значення вже тому, що власність в її різних формах є основою економічного розвитку суспільства. Дане право – одне з найважливіших невід’ємних прав людини, і його забезпечення – важливе завдання всіх органів правової держави.

На захист права власності спрямовані норми не тільки цивільного, а й інших галузей права, зокрема кримінального, адміністративного, трудового тощо. Кримінальне право встановлює відповідальність за злочинні посягання на майно держави, юридичних осіб і громадян, адміністративне передбачає покарання за дрібні вчинки, що порушують чиєсь право власності, а трудове регламентує матеріальну відповідальність працівників за шкоду, завдану ними работодавцеві. Крім того, захисту права власності певною мірою приділено увагу в земельному та сімейному законодавствах.

Особливості цивільно-правового захисту права власності, порівняно з іншими видами, пов’язані з тим, що він має на меті відновлення порушених прав, попереднього майнового стану особи, права якої порушено.

Прикладом звернення громадянина або юридичної особи до цивільно-правового захисту свого права власності може бути пред’явлення власником позову про витребування речі, яку в нього вкрадено. Також, якщо хтось заважає власникові користуватися своєю річчю, власник може пред’явити позов про усунення перешкод у користуванні нею. Далі, якщо власник з тої чи іншої причини не може витребувати річ, що вийшла з його володіння, він може за певних умов може вимагати відшкодування завданих йому збитків і поновити свій попередній стан у такий спосіб.

Різні норми й інститути цивільного права відіграють неоднакову роль у справі захисту права власності. Тому всіх їх можна умовно поділити на три категорії.

Правові норми першої з них встановлюють або закріплюють приналежність (привласненість) матеріальних благ певним суб’єктам і беруть іх, таким чином, під захист закону. До цієї групи норм належать, зокрема, норми Конституції України, закону “Про власність”, який чітко визначає можливість існування різних форм державної, колективної та індивідуальної власності.

Норми права, що належать до другої групи, забезпечують умови для здійснення власниками належних їм прав. Вони також відіграють важливу роль у захисті права власності. Прикладдами можуть бути норми. Що встановлюють конкретний цивільно-правовий режим окремих об’єктів права власності – необхідність їх регламентації, можливості відчуження тощо.

Нарешті, третя категорія охоплює норми, що встановлюють відповідальність за скоєння незаконних дій з чужим майном, за завдавання матеріальної шкоди власникові і т.і. Ці норми безпосередньо охороняють і захищають повноваження власника від протиправних посягань.

Таким чином, хоча більшість цивільно-правових норм так чи інакше пов’язана з захистом права власності, але є й спеціальні засоби цивільного права, спрямовані на його безпосередній захист.

Отже, “…в цивільному праві прийнято розрізняти, по-перше, охорону відносин власності в широкому розумінні слова з допомогою всіх норм цивільного права, що забезпечують нормальний і безперешкодний розвиток економічних відносин; по-друге, охорону відносин власності у вузькому розумінні , або їх захист – як сукупність тих цивільно-правових засобів (способів), які застосовуються у зв’язку зі скоєнням правопор ушень проти відносин власності”.

III Глава: Засоби захисту права власності .

3.1. Витребування майна власником з чужого незаконного влодіння

Витребування власником майна з чужого незаконного володіння (віндикація ) являє собою найважливіший цивільно-правовий засіб захисту права власності. Таке витребування здійснюється шляхом пред’явлення позову в суд чи арбітраж. Такий позов називають віндикаційним.

Позивачем по віндикаційному позову є власник майна або юридична особа, якій майно передано в повне господарське відання або оперативне управління. В останньому випадку державна або недержавна організація не є власником майна, але їй передано в управління певне майно, й тому вона має право й обов’язок вимагати повернення його від незаконного володільця. Відповідачем по віндикаційному позову буває незаконний володілець – фізична або юридична особа, яка володіє майном позивача без законних підстав.

Ст. 32 Закону “Про власність” наголошує, що власник має право витребувати своє майно з чужого незаконного володіння. Підставою для віндикації може бути договір або адміністративний акт.

Таким чином, якщо власник передав свою річ у тимчасове користування за договором майнового найму наймачеві, то наймач не буде відповідати по віндикаційним позовом, адже він користується рііччю на правовій підставі. Цією підставою в даному разі є укладений між власником та наймачем договір майнового найму.

Якщо ж певна особа вкрала річ або купила її не у власника, а, наприклад, у громадянина, до якого ця річ перейшла за договором майнового найму, договором схову тощо, то така особа вважатиметься незаконним володільцем, позаяк продавець не міг передати покупцеві за договором купівлі-продажу права власності на річ, не маючи його сам.

За віндикаційним позовом власник може витребувати свою річ у натурі. Якщо у відповідача речі вже немає, то цей позов не може бути задоволений. Наприклад, коли річ вкрадено і встановлено, хто це зробив, віндикаційний позов може мати місце тоді, коли особа, що вкрала річ, ще володіє нею. Якщо ж річ уже продано невідому кому або знищено, не можна одержати й задоволення по віндикаційному позову, бо за цим позовом можна вимагати повернення саме майна, що належить власникові.

Якщо в особи, яка вкрала річ, цієї речі вже немає, то до неї все одно можна пред’явити вимоги, але вони будуть спрямовані не на повернення речі, а на відшкодування заподіяної шкоди. Тоді буде мати місце не віндикаційний позов, а позов зобов’язального характеру – про відшкодування заподіяної шкоди. Можливість такого відшкодування прямо випливає зі ст. 440 Цивільного кодексу, в якій зазначено: “Шкода, заподіяна особі або майну громадянина, а також шкода, заподіяна організації, підлягає відшкодуванню особою, яка заподіяла шкоду, у повному обсязі…”

Так само річ не може бути витребувана, якщо незаконний володілець змінив її настільки, що по суті, вона перетворилася на іншу річ.

Отже, коли речі немає, не можна й вимагати її повернення від особи, що нею володіла.

Предметом віндикаційного позову може бути витребування індивідуально визначеної речі. В зв’язку з тим, що власник за віндикаційним позовом може вимагати повернення саме своєї речі, вона мусить бути індивідуально визначеною. Відносно родових речей не можна встановити, чи це саме ті речі, що належали власникові, чи якісь інші [3;352].

Предметом віндикаційного позову може бути й річ, що визначається кількістю, мірою, вагою, за умови, що вони якось індивідуалізовані.

Ст. 148 Цивільного кодексу України встановлює, що “витребуючи майно з чужого володіння (…), власник вправі також вимагати від особи, яка знала або повинна була знати, що її володіння незаконне (недобросовісний володілець), повернення або відшкодування всіх доходів, які ця особа здобула або повинна була здобути за весь час володіння; від добросовісного ж володільця – всіх доходів, що він здобув і повинен був здобути з того часу, коли він дізнався або повинен був дізнатись про неправомірність володіння або одержав повістку за позовом власника про повернення майна” [2; 186]. Причому вирішення питання про те, з якого часу доходи мають бути повернені власникові, залежить від того, чи був володілець добросовісним чи недобросовісним.

Ст. 145 Цивільного кодексу розкриває зміст поняття “добросовісний набувач”. Набувач вважається добросовісним, якщо він не знав і не повинен був знати, що особа, у якої він придбав річ, не мала права її відчужувати.

Відповідно, недобросовісним набувач визнається, якщо він знав чи повинен був знати, що особа, в якої він набув річ, не мала права її відчужувати, тобто якщо він знав чи повинен був знати про неправомірність свого володіння. Звичайно, набувач вважається недобросовісним і в разі, якщо річ набута ним злочинним шляхом.

Незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне.

Як видно з наведеної вище цитати зі ст. 148, власник вправі вимагати від недобросовісного володільця повернення або відшкодування доходів, які він здобув або повинен був здобути за весь час володіння, а від добросовісного володільця – всіх доходів, що він здобув і повинен був здобути з часу, коли дізнався або повинен був дізнатись про неправомірність володіння або одержав повістку за позовом власника про повернення майна.

Таким чином, одержане добросовісним набувачем до того, як він дізнався або повинен був дізнатися про неправомірність свого володіння, належить йому, він стає власником цих доходів. Недобросовісний володілець повинен повернути доходи, які він дістав чи повинен був дістати за весь час володіння.

Незаконний володілець повинен повернути чи відшкодувати не тільки доходи, які він одержав, а й ті, які повинен був одержати. Якщо ж незаконний володілець не одержав доходів з власної вини, він несе всі невигідні наслідки цього – мусить повернути доходи, які він міг одержати. В якості прикладу можна навести ситуацію, коли незаконний володілець саду не знімав плодів і, відповідно, не одержував від саду доходу. В цьому разі він, у відповідності до ст. 148 Цивільного кодексу, все одно повинен відшкодувати втрачені ним доходи

Ця ж стаття передбачає, що «володілець, як добросовісний, так і недобросовісний, в свою чергу має право вимагати від власника відшкодування зроблених ним необхідних витрат на майно з того часу, з якого власникові належать доходи від майна» [2;186].

Таким чином, недобросовісний володілець має право вимагати від власника відшкодування зроблених ним необхідних витрат на майно за весь час володіння, бо він повинен повернути одержані прибутки також за весь цей час. За добросовісним володільцем закон визнає право вимагати від власника відшкодування тільки з часу, коли він дізнався або повинен був дізнатися про неправомірність володіння або одержав повістку за позовом власника про повернення майна, позаяк прибутки з майна належать власнику тільки з цього часу.

Отже, подекуди ситуація виявитися парадоксальною – недобросовісний володілець може опинитися у кращому становищі, ніж добросовісний. Таке може статися в разі, коли необхідні витрати на майно перевищують прибутки, які воно дає, або у випадку, коли майно не дає прибутків, але вимагає для свого утримання певних витрат.

Можлива й ще одна складніша ситуація – витрати незаконного володільця виходять за межі необхідних витрат по поточному утриманню майна, Це може статися, якщо незаконний володілець зробив певні поліпшення у майні, внаслідок чого збільшилась його вартість.

Дана проблема також розглядається в ст. 148 Цивільного кодексу: “Добросовісний володілець має право залишити за собою зроблені ним поліпшення, якщо вони можуть бути відділені без пошкодження речі” . Наприклад, якщо сумлінний набувач поміняв колеса на придбаному ним автомобілі, який було вкрадено в законного власника, то при витребуванні в нього автомобіля набувач може поміняти колеса знову на ті старі, що були на час викрадення.

Проте, можлива й така ситуація, коли незаконний володілець здійснив у майні поліпшення, що їх неможливо відділити, наприклад, капітальний ремонт будинку. В цьому разі ст. 148 Цивільного кодексу передбачає: “Якщо відділити поліпшення неможливо, добросовісний володілець має право вимагати відшкодування зроблених на поліпшення витрат, але не більше розміру збільшення вартості речі” . Як бачимо, в цьому разі право на відшкодування має тільки добросовісний володілець.

Добросовісний набувач має перед недобросовісним ще одну перевагу: якщо від недобросовісного майно може бути витребуване в усіх випадках, то від недобросовісного – не в усіх.

За ст. 145, якщо майно за плату придбане добросовісним набувачем у особи, яка не мала права його відчужувати, власник вправі витребувати це майно від набувача лише у разі, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадене у того чи іншого, або вибуло з їхнього володіння іншим шляхом поза їхньою волею.

У ст. 145 Цивільного кодексу зазначено також, що майно, набуте безоплатно (навіть і добросовісним набувачем) від особи, яка не мала права його відчужувати, власник вправі витребувати майно в усіх випадках. Наприклад, якщо власник автомобіля за договором схову передав свій автомобіль контрагентові, а той, замість того, щоб повернути його власнику, подарував цей автомобіль іншій особі, то власник може витребувати свою річ у даного добросовісного набувача, позаяк набувач набув її безоплатно.

Виходячи зі ст. 145 Цивільного кодексу, власник може витребувати своє майно у добросовісного набувача не тільки у випадку, коли воно викрадене або загублене, але взагалі у всіх випадках, коли майно вибуло з володіння власника або його контрагента по договору “поза їх волею”.

Таким чином, власник якогось майна не може витребувати своє майно з незаконного володіння іншою особою тільки при наявності сукупності наступних трьох умов:

а) набувач має бути добросовісним набувачем – він не повинен знати, що купує майно не у власника;

б) майно має бути придбане набувачем за гроші, тобто повинно бути купленим;

в) власник повинен втратити володіння цим майном з власної волі, а саме, майно має бути передане власником за договором (схову, майнового найму тощо) іншій особі, яка продала його добросовісному набувачеві.

Таким чином, можна зробити висновок, що законодавець стає на захист інтересів добросовісного набувача у випадку, коли майно вибуло з володіння власника та його контрагента з їхньої власної волі. Тут припускається, що власник виявив певну необачність, довірившись особі, яка на це не заслуговувала, про що свідчить весь розвиток подій, адже замість того, щоби повернути власникові одержану від нього за договором річ, особа продає її комусь. Отже, власник повинен нести невигідні наслідки своєї необачності. Якщо ж річ вибула з володіння власника та його контрагента поза їхньою волею, то ці міркування відпадають.

Відповідно до ст. 145 Цивільного кодексу витребування майна власником від добросовісного набувача не допускається, якщо майно було продано в порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Коли майно боржника буде передано судовим виконавцем для реалізації торговельній організації, в якій та чи інша особа придбає це майно, то перший власник майна не може витребувати його в цієї особи на підставі, що він загубив це майно або воно було в нього викрадено, а потім потрапило до рук боржника, відносно якої було постановлено відповідне судове рішення. В такий самий спосіб вирішується питання, якщо особа набула будинок з прилюдних торгів, які було проведено для виконання судового рішення.

Як вже зазначалося у вступі, відповідно до Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власности і господарювання (ст. 13).

Зважаючи на це, викладений в ст. 145 Цивільного кодексу механізм витребуування майна власником розповсюджується на віндикацію всіх форм власності. Отже, жодна з форм власності не користується правом необмеженої віндикації. До 16 грудня 1993 року, згідно зі ст. 146 Цивільного кодексу державне майно, а також майно колгоспів, інших кооперативних та інших громадських організацій, неправомірно відчужене яким би то не було способом, могло бути витребуване відповідними організаціями від всякого набувача: і недобросовісного і добросовісного. Важливо, щоб набувач був незаконним, а чи знав він про незаконність свого володіння – це мало значення при вирішенні питання про віндикацію.

Так само не мав значення спосіб, яким майно вибуло з володіння відповідної організації: чи воно викрадене, чи загублене, чи добровільно за договором передано іншій юридичній чи фізичній особі, від якої потрапило незаконному набувачеві.

Уніфікація порядку витребування майна власником від добросовісного набувача забехпечує рівноправність різних форм власності в Україні.

З огляду на ст. 145 Цивільного кодексу при наявності певних умов майно може бути витребуване і у добросовісного набувача. Це стосується всякого майного, за виключенням грошей та цінних паперів.

3 .2. Витребування грошей і цінних паперів на пред’явника.

Порядок віндикації грошей та цінних паперів на пред’явника встановлюється статтею 147 Цивільного кодексу.

Особливістю витребування грошей та цінних паперів на пред’явника є те, що вони в жодному разі не можуть бути витребувані від добросовісного незаконного набувача.

Не можуть бути витребувані гроші та цінні папери на пред’явника від добросовісного набувача на тій підставі, що вони були загублені власником чи викрадені в нього.

Гроші та цінні папери на пред’явника в жодному разі не можуть витребувані власником від добросовісного набувача.

Від незаконного недобросовісного набувача гроші та цінні папери на пред’явника можуть бути витребувані в будь-якому разі.

3.3. Захист прав власника від порушень, не поєднаних з позбавленням володіння

Порушення права власності не обов’язково пов’язано з позбавленням власника володінням річчю. Право власності, крім права володіння, містить у своєму складі право користування і право розпорядження. Ці права також можуть потребувати захисту.

Цивільно-правова практика знає випадки, коли власник здійснює своє право володіння річчю, але хтось перешкоджає йому користуватися або розпоряджатися нею.

Можливі випадки, коли за позовами власників будинків суди порушують справи щодо осіб, які самовільно зайняли те чи інше нежиле приміщення в їхніх будинках. В цих випадках право власника володіти будинком не порушено, але йому перешкоджають користуватися певною частиною будинку, а це може перешкодити власнику здійснити і право розпорядження.

Якщо хтось перешкоджає власникові користуватися або розпоряджатися річчю, власник може вимагати усунення порушення. “У наведених випадках власник може звернутися до суду з позовом про усунення порушень його прав. Цей процес називають негаторним ” [З;360].

Дії, якими порушується право власності, повинні бути протиправними, інакше немає підстав для негаторного позову. Наприклад, якщо власник за договором житлового найму передасть комусь приміщення для проживання у власному будинку, то хоч це і перешкоджатиме йому самому користуватися цим приміщенням, але він не може вимагати усунення таких перешкод у користуванні будинком, бо дії наймача в даному разі правомірні.

Витрати, пов’язані з усуненням порушень прав власника, несе порушник.

Захист права власності здійснюється і у випадках, коли позов про витребування майна з чужого незаконного володіння або про усуненння перешкод у розпорядженні чи користуванні майном пред’являється не безпосередньо власником, а особою, яка володіє майном у силу закону або договору з власником майна.

На позови, пред’явлені законними володільцями чужого майна (наймачами, підрядниками, охоронцями тощо) поширюються викладені вище норми статей 145, 147 та 148 Цивільного кодексу.

3.4. Інші засоби цивільно-правового захисту права власності

Віндикаційний та негаторний позови належать до позовів речового характеру. Вони мають у своїй основі речові правовідносини між власником та іншими особами.

Цивільно-правовий захист права власності здійснюється й іншими засобами. Власник, що втратив володіння річчю, не завжди може пред’явити віндикаційний позов. Якщо в незаконного володільця вже немає речі, то не можна і вимагати її повернення. У певних випадках, передбачених ст. 145 Цивільного кодексу, річ взагалі не може бути витребувана у добросовісного набувача.

Але і в цих випадках власник може цивільно-правовим шляхом захистити свої інтереси. Він може використати зобов’язально-правові засоби захисту права власності. Наприклад, якщо власник за договором майнового найму передав майно іншій особі, а та особа продала це майно добросовісному набувачеві, то власник на підставі ст. 145 Цивільного кодексу не може витребувати своє майно від такого набувача. Проте власник може вимагати відшкодування завданих йому невиконанням договору збитків від наймача, як сторони у договорі майнового найму. Тут вимоги власника випливають із зобов’язальних відносин, які виникли між ним і наймачем на підставі договору.

“Власник може і не перебувати у договірних відносинах з особою, яка володіє його річчю.

IV Глава: Засоби захисту права інтелектуальної власності

Сучасні перетворення у відносинах власності, розгортання процесів економічних реформ в Україні викликають необхідність у вдосконаленні цивільно-правових засобів права власності. Йдеться, зокрема, про забезпечення надійного захисту прав інтелектуальної власності.

Зараз ці питання частково регулюються Законами України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» та «Про охорону прав на промислові зразки». Спори, що виникають у зв’язку з застосуванням цих Законів, розглядаються судом, арбітражним або третейським судом, а в деяких випадках розв’язуються в адміністративному або в адміністративно-судовому порядку.

Покищо в Україні відсутній “дієвий захист прав на об’єкти інтелектуальної власності з боку держави. Суди загальної юрисдикції, арбітражний чи третейський суди згідно з законодавством та відповідно до своєї компетенції розглядають спори про:

-авторство;

-встановлення власника охоронного документа і (або) порушення його майнових прав;

-встановлення факту використання об’єкту інтелектуальної власності;

-право попереднього користування;

-укладання та виконання ліцензійного договору;

-винагороду або компенсацію автору об’єкта інтелектуальної власності;

-визнання охоронного документу недійсним та інше, що стосується питань захисту інтелектуальної власності. Практика розгляду цієї категорії справ у судах загальної юрисдикції виявила певні труднощі, пов’язані з відсутністю відповідного рівня кваліфікації судів та досвіду у вирішенні таких питань” [8; 18].

Певний захист права власності на об’єкти інтелектуальної власності забезпечується також Законом України “Про захист від недобросовісної конкуренції”. В.Жаров відносить до порушень права власності на об’єкти інтелектуальної власності такі дії, передбачені цим Законом, як неправомірне використання чужого імені, фірмового найменування, знаків для товарів і послуг та ін.; ввдення в оборот під своїм позначенням товару іншого виробника; відтворення зовнішнього вигляду виробу іншого суб’єкта господарської діяльності і введення його в оборот без зазначення виробника копії та ін.

В разі вчинення таких дій тим чи іншим суб’ктом господарської діяльності “…Антимонопольний комітет накладає на нього штраф у розмірі до 3 % виручки від реалізації товарів, виконання робіт, надання послуг за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф. Якщо обчислення виручки суб’єкта господарської діяльності неможливо або остання відсутня, тоді штраф накладається у розмірі до 5 тис. неоподаткованих мінімумів доходів громадян” [6; 49].

Якщо юридична особа, що порушила в такий спосіб право інтелектуальної власності, не є суб’єктом господарської діяльності, то з неї може бути стягнутий штраф у розмірі до 5 тис. неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

Якщо порушення права інтелектуальної власності було скоєно громадянином, який займається підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи, то на нього накладається адміністративне стягнення.

Висновки

Враховуючи суттєві недоліки, вважаю за необхідне викласти ст.12 Закону України «Про власність» в такій редакції:

Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, від вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні та інші товариства, на пенсії, соціальні та інші виплати, на успадковане майно, на майно одержане за угодами та іншими підставами, не забороненими законом .

Запропонована редакція ст.12 Закону України “Про власність” дозволяє уникнути можливого ототожнення різних за своїм значенням понять «джерело виникнення приватної власності» і «підстава виникнення права приватної власності». Перше з них відображає економічну основу створення приватної власності, друге — юридичне обгрунтування її привласнення конкретною особою. Власність створюється завдяки праці, розширено-відновлювальному виробничому процесу, які завершуються створенням матеріальних благ. При цьому право власності на такі матеріальні блага виникає в особи за наявності відповідних юридичних підстав, переважна більшість яких є похідними. Щоб виникло у громадянина право власності необхідно, щоб мали місце певні умови, щоб були здійснені певні дії, щоб наступили певні юридичні факти, які визначаються нормами інших галузей законодавства.

Цивільно-правові засоби захисту права власності мають на меті відновлення порушеного права, тобто попереднього майнового стану особи, права якої порушено.

До цивільно-правових засобів захисту права власності належать :

витребування майна власником з чужого незаконного володіння;

витребування грошей і цінних паперів на пред’явника ;

захист прав власника від порушень, не поєднаних з позбавленням володіння

інші засоби цивільно-правового захисту права власності.

Цивільний кодекс розрізняє добросовісного і недобросовісного споживача, передбачає різні види витребування майна з чужого незаконного володіння.

За сучасних умов в Україні великого значення набуває захист права інтелектуальної власності. Дана проблема ще не є достатньо врегульованою в цивільному законодавстві України.

Список використаної літератури

I.Нормативно-правові акти по праву власності:

1. Закон України “Про власність”.

2. Закон України “ Про підприємництва”.

3. Земельний Кодекс України.

4. Закон Укр. “Про цінні папери і фондову біржу”.

II . Нормативно-правові акти по захисту права власності:

1. Конституція України. – К.: Преса України, 1997. – 80 с.

2. Цивільний кодекс України // Кодекси України. - № 1, 1999. – С. 3-137.

III . Навчальна й наукова література.

3. Загальна теорія цивільного права: Підручник / О.А.Підопригора, Д.В.Боброва, О.В.Дзера та ін.; За ред. О.А.Підопригори і Д.В.Бобрової. – К.: Вища шк., 1992. – 454 с.

4. Суханов Е.А. Лекции о праве собственности. – М.: Юрид. Лит., 1991. – 240 с.

5. Цивільне право: підручник для студентів юрид. вузів та ф-тів. – К.: Вентурі, 1997. – 480 с.

IV . Публікації періодичних видань.

6. Жаров В. Адміністративний порядок захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності в Україні // Право України. – 1999. - № 5. – С. 47-50.

7. Жаров В. Захист прав інтелектуальної власності в Україні: власності в Україні // Право України. – 1999. - № 4. – С. 16-18.удосконалення правового регулювання // Право України. – 1999. - № 3. – С. 42-46.

8. Святоцький О. Святоцький. Правова охорона інтелектуальної власності

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений22:30:15 18 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
11:24:57 24 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Захист права власності
Регулювання цивільно-правового захисту неповнолітніх в школах ...
ЗМІСТ ВСТУП Розділ І. Правова характеристика регулювання цивільно-правового захисту неповнолітніх в школах-інтернатах 1.1. Міжнародно-правова ...
Характеристика законодавства України, яке забезпечує цивільно-правовий захист неповнолітніх в школах-інтернатах
Поступово проблеми дотримання майнових прав дітей постають об"єктами дослідження і захисту громадських організацій ("Моніторинг прав неповносправних на власність" Шосткінська БО ...
Раздел: Рефераты по государству и праву
Тип: дипломная работа Просмотров: 700 Комментариев: 3 Похожие работы
Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать
Соціальний захист населення як складова соціальної політики держави
Соціальний захист населення, як складова соціальної політики держави (на прикладі роботи управління праці та соціального захисту населення Хотинської ...
Для призначення соціальної допомоги уповноважений представник сім'ї подає управлінню праці та соціального захисту населення такі документи: заяву, документ, що засвідчує особу ...
Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів іх сімей.
Раздел: Рефераты по социологии
Тип: дипломная работа Просмотров: 13326 Комментариев: 2 Похожие работы
Оценило: 1 человек Средний балл: 4 Оценка: неизвестно     Скачать
Міжнародне приватне право
В1Загальні засади цивільного законодавства. Стаття І.Відносини, що регулюються цивільним законодавством Цивільним законодавством регулюються особисті ...
1 Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, яке за законом, який був прийнятий пізніше, не може належати, це майно має бути відчужене ...
5. Щодо особи, яка не є громадянином У і перебуває в У, або її майна, що знаходиться на території У, у разі потреби в інтересах оп. чи піклув.можуть бути вжиті заходи для захисту ...
Раздел: Рефераты по международным отношениям
Тип: шпаргалка Просмотров: 1575 Комментариев: 4 Похожие работы
Оценило: 1 человек Средний балл: 5 Оценка: неизвестно     Скачать
Проблеми формування соціального захисту на сучасному етапі
Зміст Вступ Розділ 1. Нормативно-правові аспекти соціального захисту на сучасному етапі 1.1 Формування системи соціального захисту в Україні 1.2 ...
2) законодавство, яке стало вираженням піклування держави про найбільш соціально вразливі категорії населення (зокрема Закон України "Про державну соціальну допомогу особам, які не ...
В загалом, загальнообов'язкове державне соціальне страхування - це система прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне ...
Раздел: Рефераты по социологии
Тип: дипломная работа Просмотров: 4240 Комментариев: 2 Похожие работы
Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать
Право коллективной собственности на Украине
ЗМІСТ Вступ 3 Розділ 1 Історія розвітку права колективної власності в Україні.. Обстеження створювання підприємств. 5 1.1. Історія розвітку права ...
України від 19 січня 1919 р. церква була відокремлена від держави, а належне їй і релігійним громадам культове майно оголошено народною власністю (п. 13), виходячи з принципового ...
... судовим органам складно визначатися при вирішенні конкретних спорів про повернення (передачу) у власність культового майна з участю релігійних громад цих конфесій у тому, чи є вони ...
Раздел: Рефераты по государству и праву
Тип: реферат Просмотров: 131 Комментариев: 2 Похожие работы
Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать
Предмет и задачи хозяйственного права
1. Понятие ХП, сущность, задачи Хозяйственное право как отрасль права представляет собой совокупность норм, регулирующих предпринимательские отношения ...
власником суб'єктом господарювання), контрольні (щодо контролю за використанням майном, яке на певному, зазвичай похідному від права власності, правовому титулі закріплюється за ...
Цей правовий інститут (уповноваженого органу чи уповноваженої власником особи) застосовується у тих випадках, якщо: (а) власник володіє значним за обсягом масивом майна, щодо якого ...
Раздел: Рефераты по государству и праву
Тип: шпаргалка Просмотров: 3006 Комментариев: 3 Похожие работы
Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать
Охорона праці
... дисципліни "БЕЗПЕКА ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ та ОХОРОНА ПРАЦІ" розділ 2 "ОХОРОНА ПРАЦІ" Розділ 2. ОХОРОНА ПРАЦІ Лекція 1. Тема 2.1 - Правові та організаційні ...
- соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;
Дія цього Положення поширюється на підприємства, установи та організації незалежно від форми власності, на осіб, у тому числі іноземців та осіб без громадянства, які є власниками ...
Раздел: Рефераты по безопасности жизнедеятельности
Тип: учебное пособие Просмотров: 18438 Комментариев: 2 Похожие работы
Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать
Засоби захисту права власностi
Івано-Франківський інститут права, економіки та будівництва КУРСОВА РОБОТА з цивільного права на тему: "ЗАСОБИ ЗАХИСТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ" Виконала ...
Витребування власником майна з чужого незаконного володіння (віндикація) являє собою найважливіший цивільно-правовий засіб захисту права власності.
Захист права власності здійснюється і у випадках, коли позов про витребування майна з чужого незаконного володіння або про усуненння перешкод у розпорядженні чи користуванні майном ...
Раздел: Рефераты по гражданскому праву и процессу
Тип: реферат Просмотров: 913 Комментариев: 3 Похожие работы
Оценило: 1 человек Средний балл: 2 Оценка: неизвестно     Скачать
Право власності на нерухоме майно
Міністерство освіти і науки України Національний технічний університет "ХАРКІВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ" Кафедра "Обчислювальної техніки та ...
Обов"язковій реєстрації прав підлягає право власності на нерухоме майно фізичних та юридичних осіб, у тому числі іноземців і осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб ...
3. Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності ...
Раздел: Рефераты по государству и праву
Тип: реферат Просмотров: 551 Комментариев: 2 Похожие работы
Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Все работы, похожие на Реферат: Захист права власності (1086)

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150687)
Комментарии (1839)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru