Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Гражданско-процессуальные правоотношения

Название: Гражданско-процессуальные правоотношения
Раздел: Рефераты по гражданскому праву и процессу
Тип: реферат Добавлен 04:59:56 02 сентября 2005 Похожие работы
Просмотров: 265 Комментариев: 2 Оценило: 1 человек Средний балл: 5 Оценка: неизвестно     Скачать

Зміст

Перелік умовних скорочень.. 3

Правовідносини.. 4

Зміст цивільно-процесуальних правовідносин.. 9

Процесуальні права та обов’язки сторін. 13

Неналежна сторона у справі 15

Процесуальне правонаступництво. 17

Процесуальна співучасть. 19

Цивільна процесуальна правоздатність та цивільна процесуальна дієздатність як умови правосуб’єктності у цивільному процесі . 21

Суб’єкти, що ведуть справу. 24

Об’єкти цивільно-процесуальних правовідношень.. 27

Підстави виникнення та припинення цивільно-процесуальних правовідносин.. 28

Висновок.. 32

Література.. 33

Перелік умовних скорочень

Конституція – Конституція України

ЦПК – Цивільний процесуальний кодекс України

ЦК – Цивільний кодекс України

Правовідносини

Правовідносини – це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких мають суб’єктивні права та обов’язки.

Цивільно-процесуальними правовідносинами є суспільні відносини, учасники яких пов’язані правами та обов’язками на основі ці вільно-процесуального права.

Цивільно-процесуальні правовідносини регулюють тільки суспільні відносини, що виникають у процесі здійснення судочинства по справах однією з сторін у яких є громадянин. Такі правовідносини не можуть існувати без правового врегулювання, без нього вони не мають правової форми. Правовий характер та загальнообов’язковість їм надає саме законодавче врегулювання. Однак не означає, що будь яке відношення, що виникає у процесі розгляду цивільної справи має бути передбачене правом.

Усі види процесів реалізуються через відповідні процесуальні правовідносини. Процесуальні правовідносини зумовлюють динаміку матеріальних правовідносин, вони є похідними від останніх, носять по відношенню до них службовий характер. Це визначає специфіку і характер складу процесуальних правовідносин.

Стан, коли матеріальне право має свої процесуальні форми є об’єктивно зумовленим.

Діяльність органів правосуддя, всіх органів слідства і дізнання урегульована процесуальними нормами. Ці процесуальні норми регулюють цілком всі процесуальні дії і діяльність усіх учасників процесу, незалежно від їх правового положення. При цьому основна функція процесуальних форм

Що стосується змісту процесуальних правовідносин, то його характеризують процесуальні суб'єктивні права і процесуальні обов'язки.

Ми вже говорили, що стан, коли матеріальне право має свої процесуальні форми, є об'єктивно зумовленим.

Діяльність органів правосуддя, всіх органів слідства і дізнання урегульована процесуальними нормами. Ці процесуальні норми регулюють
цілком всі процесуальні дії і діяльність усіх учасників процесу, незалежно
від їх правового положення. При цьому основна функція процесуальних
норм у традиційному процесі полягає у тому, щоб встановити істину,
причому у атмосфері найбільшого сприяння безпосередньо зацікавленим
учасникам процесу здійснити свої права: позивачу, потерпілому,
відповідачу, третім особам, звинуваченому чи підсудному. По відношенню
до інших учасників, тобто суб'єктів, що виконують службові обов'язки у
юридичному процесі, призначення норм процесуального права полягає у
тому, щоб забезпечити оптимальність їх дій, найбільшу ефективність одержання юридичних результатів, при додержанні режиму законності. Звідси
стає зрозумілою загальна природа і призначення процесуального права:

воно похідне від матеріального права І обслуговує потреби ефективної
реалізації останнього.

При дослідженні природи процесуального права і визначенні його місця
у загальній структурі українського права традиційно визнавалось, що його
практичне призначення повністю вичерпується регулюванням суспільних
відносин, які є характерними для процесу примусового здійснення прав і
обов'язків, що встановлюються нормами матеріальних галузей права.
Проте у загальнотеоретичній і галузевій юридичній літературі отримала
поширювальну і була обгрунтована думка, що процесуальні норми у галузі
позитивної діяльності Української держави є не менш значущі, ніж у галузі
юриспруденції. Справа у тому, що окрім кримінально-процесуального і
цивільно-процесуального права у системі українського права є багаточисельні процесуальні норми і інститути, що не пов'язані з примусовою
реалізацією відповідних норм матеріального права, за допомогою і на
ґрунті яких здійснюється правозастосувальна діяльність по реалізації матеріальних приписів. У зв'язку з цим вірною є думка про присутність в
українському праві державно-процесуальних, адміністративно-процесуальних і інших процесуальних галузей права. Такий підхід більш
правильний, оскільки встановлення, закріплення і дотримання процесуальної форми найбільш повно відповідає тим чи іншим матеріальним нормам права, допомагає удосконаленню правових норм, більш успішному здійсненню завдань подальшого зміцнення законності і дисципліни.

Схема співвідношення тут така: матеріальне право - процес - процесуальне право. Де матеріальне право визначає процес, а процесуальне право закріплює процесуальні форми, що є необхідними для реалізації норм матеріального права, регулювання відносин, що складаються в області їх застосування.

Отже, процесуальна система права - це відносно самостійна від системи
матеріального права, об'єктивно зумовлена, збалансована і внутрішньо
несуперечлива сукупність процесуальних норм, що диференціюються на
галузі, інститути і норми.

Головними ознаками системи процесуального права є:

1. відносна самостійність від системи матеріального права:

2. об'єктивна зумовленість, тобто незалежність її існування від якої-небудь волі;

3. збалансованість, що означає послідовність у регулюванні суспільних відносин;

4. внутрішня несуперечливість, тобто безконфліктність її галузей, підгалузей, інститутів і норм;

5. диференціація на складові елементи, тобто галузі, інститути і норми.

До недавнього часу більшість процесуалістів визнавали предметом правового регулювання тільки ті суспільні відносини, що складаються у процесі здійснення судом правосуддя по цивільних справах. Проте, у наш час, виходячи перед усім з єдності предмету правового регулювання цивільного, матеріального і процесуального права, а також загальності їх принципів, цілей і задач, стверджуються деякими вітчизняними вченими, що розуміння цивільно-процесуального права повинно бути більш широким, таким, що охоплює не тільки судову діяльність, але і аналогічну діяльність арбітражних, третейських судів, різних органів і організацій тощо.

Якщо і далі розвивати думку про діалектичний взаємозв'язок матеріального і процесуального права, як співвідношення змісту і форми, то
переконуєшся, що визнання у системі вітчизняного права тільки двох процесуальних галузей зроблено без урахування того, що формування галузей
процесуального права має об'єктивну основу. Це однаково стосується як
кримінального, цивільного матеріального і процесуального права, так і
процесуальних норм, що складають з матеріальними нормами одну галузь.
Співвідношення між матеріальними і процесуальними нормами державного, адміністративного, земельного, сімейного і іншого права у своїй основі
адекватно співвідношенню між матеріальними і процесуальними нормами
кримінального і цивільного права. Різниця лише у тім, що останні виділені
у самостійні процесуальні галузі, зосереджені у одному законодавчому
акті, а інші - об'єднані у однім нормативнім акті, разом з нормами матеріального права.

Аналогічним чином у залежності від матеріальних правовідносин формується природа і сутність процесуальних правовідносин, що є процесуальною формою, похідною від галузей матеріального права.

Поряд з об'єктивним критерієм (предметом регулювання) до числа фак-
торів формування процесуальних галузей необхідно віднести кількісне на-
копичення процесуального правового матеріалу, яке дасть можливість
вирішити питання про те, чи заданих умов сукупність процесуальних норм
може претендувати на статус самостійної галузі, що здатна обслуговувати
матеріальну галузь права.

До того ж, у справі встановлення і розвитку процесуальних галузей дуже
важливу роль відіграє і такий суб'єктивний фактор, як воля держави, її
соціальна спрямованість, бажання встановити чи поміняти форми правотворчої чи правозастосувальної діяльності з урахуванням економічних,
політичних і інших факторів на різних етапах розвитку суспільства.

У всякому разі, з нашої точки зору, шлях на побудову правової, демократичної, соціальної держави в Україні означає, що держава повинна бажати і добиватись подальшого удосконалення процесуальних форм правового регулювання. На наш час вимагає для здійснення більш ефективного правового регулювання суспільних відносин встановлення більш детальної процедури реалізації законодавства, особливо практики його застосування.
Якраз цьому сприяє процесуальне право, що регулює всю сукупність
суспільних відносин, що виникають у процесі реалізації норм всіх галузей
матеріального права, всіма його суб'єктами. Розвинуте і повноцінне процесуальне право, застосоване на демократичних засадах і принципах, є
неодмінним елементом міцного правопорядку і законності.

Норми процесуального права відрізняються від норм матеріального права за своїм змістом, що виявляються у своєрідностях приписів, що містяться
у процесуальних нормах, особливостях її адресату і деяких моментах її
структурної побудови. Це обумовлюється перед усім характером функцій
процесуальних норм, їх призначенням. Якщо функції норм матеріального
права полягають у безпосередньому регулюванні поведінки людей, їх колективів, держави і її органів і складають сам зміст, "робочий механізм"
правового регулювання, то функції норм процесуального права є
своєрідною надстройкою над нормами матеріального права. Їх призначення
- регулювання суспільних відносин, що складаються у процесі застосування норм матеріального права при наявності обставин, що вимагають цього
застосування, і мають загальну мсту - сприяти одержанню результату, що
переслідується нормою матеріального права. Вказані функціональні
особливості процесуальних норм і визначають своєрідний характер самих
приписів, що містяться у них.

Зміст цивільно-процесуальних правовідносин

Зміст цивільно-процесуальних правовідносин складають суб’єктивні права та обов’язки його учасників.

Суб’єктивне цивільно-процесуальне право є міра дозволеної поведінки суб’єкта цивільно-процесуальних правовідносин. Це складне юридичне утворення, що має особистий зміст та складається з юридичних можливостей, що надані суб’єкту. Юридичні вимоги як складові частини змісту суб’єктивного цивільно-процесуального права мають назву право можливостей.

За умов великого різноманіття суб’єктивних прав можливо виділити три основні можливості:

1) можливість вимагати, що складає з себе можливість вимагати від зобов’язаного суб’єкта виконання покладених на нього обов’язків;

2) можливість на власні дії, що означає можливість самостійного здійснення суб’єктом фактично та юридично значущих дій;

3) право на захист, а саме можливість виконання чи вимоги використання державно-примусових заходів у випадку порушення суб’єктивного права.

Суб’єктивний цивільно-правовий обов’язок – міра необхідної поведінки учасників цивільно-процесуального правовідношення. Сутність обов’язків складається з необхідності здійснення суб’єктом вказаних дій чи утримання від будь-яких дій.

В цивільно-правових правовідношеннях існує два типи обов’язків – пасивний та активний.

Обов’язки пасивного типу виходять з цивільно-процесуальних заборон та за своєю природою означають юридичну неможливість здійснення дій, що порушують інтереси правомочних суб’єктів.

Обов’язок активного типу містить вимогу до суб’єкта здійснити дію. Вимога, що міститься в обов’язку та складає її зміст, означає для зобов’язаного суб’єкта необхідність діяти в інтересах правомочного суб’єкта, бо воно забезпечено санкцією за невиконання обов’язку.

Структура цивільно-процесуального правовідношення може бути простою та складною. У першому випадку, одному правомочному учаснику протистоїть один зобов’язаний, у другому – одному правомочному – декілька зобов’язаних.

Суб’єктивні права та обов’язки, що їх мають учасники цивільно-процесуального правовідношення складають його правову форму. Особливістю суб’єктивних цивільно-процесуальних прав та обов’язків є їх немайновий характер.

В процесі цивільно-процесуального регулювання суспільних відносин їх учасники набувають прав та обов’язків, які у подальшому й обумовлюють поведінку учасників в рамках існуючих між ними правовідносин. Як і будь-яке інша суспільна правовідносин встановлюється в результаті взаємодії між особами. В правовідношенні взаємодія його учасників проходить у відповідності до суб’єктивних прав та обов’язків що вони мають.


Суб’єкти цивільно-процесуальних правовідносин .

Сторонами у цивільному процесі називаються особи, від імені яких ведеться процес та матеріально-правовий спір, який має вирішити суд. Сторонами в цивільному процесі – позивачем та відповідачем можуть бути громадяни, громадяни – підприємці, державні підприємства та установи, суспільні організації та інші суб’єкти, що мають права юридичних осіб. Сторонами можуть виступати іноземні громадяни та фірми, особи без громадянства.

У кожній справі позовного провадження дві сторони. Позивач – особа, на захист прав та інтересів якої порушується цивільна справа. Порушити цивільну справу може сама зацікавлена особо, це може зробити прокурор, а у випадках, передбачених законом, справу може бути порушено за ініціативою органів державного управління, профспілок, підприємств, колгоспів та інших суспільних організацій, а також окремих громадян (ст.102 ЦПК). Вказані особи можуть бути ініціаторами процесу тільки тоді, коли закон, положення, устав і т.д. про ці організації передбачає це. Стосовно громадян законодавство також має передбачати їх право порушувати справу в інтересах третіх осіб (наприклад заява про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним, ст.256 ЦПК).

Само по собі слово “позивач” походить від слова “звати” шукати захисту. Позовну сторону прийнято називати активною, оскільки дії на захист її прав та інтересів тягнуть за собою виникнення процесу. Однак не завжди суб’єктивна активність тільки позивача. Якщо справу порушено прокурором чи організаціями чи громадянами, що мають на це право відповідно до ст.4 ЦПК, зацікавлена особа має бути сповіщена про це та брати участь у справі як позивач (ст.104 ЦПК).

Відповідач – особа, що залучається до відповіді за позовом, оскільки на нього вказано у позові як на порушника права. В багатьох випадках причиною пред’явлення позову є дії чи бездіяльність самого відповідача (несплата боргу у встановлений строк, оспорювання права авторства, нанесення шкоди і т.д.). однак у окремих випадках відповідач може сам ніяких дії, що наносять шкоду інтересам позивача не здійсняти (власник джерела побільшеної небезпеки, малолітній наслідувач, до якого пред’явлено позов про визнання заповіту недійсним і т.д.), але об’єктивно стати суб’єктом спірного матеріального правовідношення на так званому пасивному боці.

Спірне матеріальне правовідношення – об’єкт процесу по конкретній цивільній справі, а його суб’єкти є сторонами. Питання про існування чи не існування цього правовідношення, його змісті, про те чи дійсно порушено і в якій мірі права позивача та чи повинен за це відповідати відповідач, будуть вирішені судом тільки після розгляду справи за суттю. Однак вже у момент порушення справи очевидні наступні суттєві ознаки сторін:

1) від імені сторін ведеться процес по справі, вони персоніфікують цивільну справу. Це має важливе практичне значення, тому що закон забороняє пред’явлення та розгляд вже вирішеного позову між тими самими сторонами, про той самий предмет та на тих самих засадах.;

2) стосунки між сторонами в результаті пред’явлення позову набувають офіційного спірного характеру. Завдання суду полягає в тому, щоб ці стосунки врегулювати;

3) сторони – суб’єкти спірного матеріального правовідношення – мають у справі матеріально-правову зацікавленість. Судове рішення вплине на їх матеріальні права, вони або набудуть які-небудь матеріальні блага, або позбудуться їх.;

4) вступивши до процесуальних відносин з судом, сторони мають в справі процесуальну зацікавленість, що складається з можливості захисту своїх прав, у намаганні отримати позитивне рішення та реалізувати його;

5) сторони, являючись головними учасниками процесу, мають нести всі судові витрати;

Усі разом, вищенаведені ознаки притаманні лише сторонам і саме поєднання цих ознак дозволяє відмежувати сторони від інших осіб, що приймають участь у справі. Поняття сторін застосовується у справах позовного провадження. Учасниками справ особливого провадження, а також справ, що виникають з адміністративних правопорушень, є заявники, скаржники та зацікавлені особи. Ці особи користуються правами сторін за окремими винятками, що встановлені законом.

Процесуальні права та обов’язки сторін

Закон встановлює, що сторони користуються однаковими процесуальними правами (ст..103 ЦПК). Відповідно вони несуть й рівні процесуальні обов’язки. Всі процесуальні права сторін походять з встановленого Конституцією України права на судовий захист своїх інтересів. Вся система цивільного судочинства є, по суті, конкретизацією цього конституційного положення, реальною гарантією його виконання.

Процесуальні права сторін різноманітні, і отже необхідно провести тільки їх загальний огляд. Сторони, перед усім, мають право не безпосередню участь у справі. Вони можуть приймати участь в усіх судових засіданнях по справі, брати участь при здійсненні процесуальних дій, знайомитися з матеріалами справи, робити виписки з них, знімати копії. Сторони мають право попередньо оцінювати безпристрасність членів суду – їх надано право заявлення відводів. Сторони, являючись матеріально зацікавленими особами, можуть самостійно визначити обсяг захисту своїх прав та інтересів, а також вносити зміни до заявлених позовних вимог. Так, позивач може відмовитися від позову, а відповідач визнати позов. Між сторонами може бути укладена мірова угода. Позивач може змінити підставу та предмет позову, і т.д.

Широкі права сторін по використанню процесуальних засобів судового захисту. Сторони мають право надавати докази та приймати участь у їх дослідженні, ставити запитання іншим особам, що беруть участь у справі, а також свідкам та експертам, заявляти різні клопотання, надавати свої аргументи та заперечувати на аргументи іншої сторони. Відповідач має право крім заперечень на позов, використовувати як захист зустрічний позов.

Сторони мають право домагатися перевірки законності та обґрунтованості рішення. Вони можуть оскаржити рішення в касаційному . Підіймати питання про перегляд рішення по суті в апеляційному порядку. Вони можуть звертатися до відповідних посадових осіб з проханням про перегляд рішення в порядку нагляду. Остаточна реалізація рішення (його виконання) залежить від здійснення сторонами їх права вимагати примусового виконання рішення. Сторони мають цілий ряд інших процесуальних прав : можуть вести справу особисто або через представників, прохати про забезпечення позову, вимагати відшкодування судових витрат та ін.

Процесуальні обов’язки сторін поділяються на загальні та спеціальні. В ряді загальних обов’язків важливе місце займає добросовісність. Маючи широкі процесуальні права, сторони зобов’язані добросовісно їх використовувати (ч.2 ст.99 ЦПК). В більшості випадків цей обов’язок виконується добровільно, однак на сторону, що недобросовісно заявила безпідставний позов чи спір проти позову або систематичне протидіє правильному та швидкому розгляду та вирішенню справи, суд може покласти сплату на користь іншої сторони винагороди за фактичну втрату робочого часу відповідно до середнього заробітку, але не більше 5% від задоволеної частини позову (ст.77 ЦПК).

Сторони зобов’язані підкорятися процесуальній регламентації, виконувати процесуальні дії у встановлені законом чи судом строки., своєчасно сплачувати витрати по справі, надавати процесуальні документи по встановлені законом формі. Невиконання цих вимог позбавляє сторону права виконання відповідних процесуальних дій. Стосовно загального обов’язку сторін бути правдивою на протязі процесу, то на мій погляд, цей обов’язок має моральний, а не правовий характер.

Спеціальні процесуальні обов’язки покладаються на сторони у зв’язку з необхідністю вчинення окремих процесуальних дій. Так, наприклад, закон встановив, що особа, яка заявляє клопотання перед судом про витребування письмового доказу від осіб, що беруть або не беруть участь у справі, повинно визначити цей доказ, вказати причини, що перешкоджають самостійному його отриманню, та також підстави, за якими вона вважає, що доказ знаходиться у даної особи чи організації (ст. 47 ЦПК).

Неналежна сторона у справі

Заміна неналежної сторони. Право на судовий захист має кожний громадянин. Цим правом можуть користатися іноземці та особи без громадянства. Організації, що мають цивільну процесуальну правоздатність та дієздатність, також мають це право. Таким чином, будь-яка правоздатна особа може зайняти процесуальне положення сторони. Однак, для участі в даній справі необхідно мати конкретну матеріально-правову зацікавленість саме в цій справі, а саме – бути належною стороною. Якщо віндикаційний позов пред’явлено не самим власником чи законним користувачем предмету, а його сином (власник жив) – такий позов пред’явлено неналежним позивачем.

Пред’являючи позов, позивач повинен надати суду дані, з яких було б видно, що він є належним позивачем, а особа притягнута їм до відповіді є належним відповідачем. Позивач повинен легітимувати себе та відповідача. Легітимація (узаконення) має ціллю чітке визначення суб’єктного склад у учасників спору, правильну юридичну кваліфікацію спору. Легітимація забезпечує винесення рішення стосовно дійсно матеріально зацікавлених осіб. Якщо позов пред’явлено прокурором або організаціями чи громадянами, що порушують справу в інтересах третіх осіб, прокурор та ці організації повинні також легітимувати позивача та відповідача. Отже, належними сторонами в цивільній справі є особи, стосовно яких є дані про те, що вони можуть бути суб’єктами спірного правовідношення.

Належна сторона визначається судом на підставі норм матеріального права. Вже при прийнятті позовної заяви суд повинен встановити, чи має позивач право вимоги та чи є відповідач тією особою, яка повинна відповідати за позовом. Участь у справі неналежного позивача чи неналежного відповідача перешкоджає законному та обгрунтованному вирішенню справи. У зв’язку з цим виникає проблема заміни неналежної сторони.

Однак, справа не завжди порушується належним позивачем, а як відповідаючий за позовом не завжди притягається належний відповідач. Процесуальний закон не передбачає відмови у прийнятті заяви від неналежного позивача чи відмови від прийняття позову, зверненого неналежному відповідачу. Неналежний позивач чи відповідач повинні бути замінені у належному порядку, встановленому ст.105 ЦПК. Однак заміна неналежних позивача та відповідача може бути проведена тільки зі згоди позивача.

Для заміни неналежного (первинного) позивача необхідна не тільки його згода на вихід зі справи, а й згода належного позивача на вступ до справи. За наявності їх взаємної згоди відбувається заміна. якщо позивач не згоден на заміну його на іншу особу, то ця особа може вступити до справи як третя особа, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, про що суд сповіщає цю особу. Якщо первинний позивач згоден вийти зі справи, а належний позивач не бажає до неї вступати, по справі зникає позивач, тому суд повинен закінчити провадження по справі в порядку ст.136 ЦПК. Відмова первинного позивача у вибутті та відмова належного позивача у вступі до справи повинні тягнути за собою розгляд справи за суттю та винесення рішення про відмову у позові.

Для заміни неналежного відповідача також потрібна згода позивача. При згоді на таку заміну суд звільняє первинного відповідача від участі у справі та залучає нового відповідача. В разі незгоди позивача на заміну відповідача іншою особою суд залучає цю особу як другого відповідача (ч.3 ст.105 ЦПК).

Заміна неналежної сторони відбувається в тому самому процесі, без зупинення чи призупинення провадження. Якщо заміна відбувається в засіданні суду, останній може відкласти справу слуханням з тим, щоб надати час належній стороні вступити у справу та підготуватися до захисту своїх інтересів. Після заміни неналежної сторони розгляд справи починається з початку, а саме зі стадії підготовки до судового розгляду. Заміна неналежної сторони може відбуватися тільки в суді першої інстанції. Заміна неналежної сторони має проводитись судом у відкритому судовому засіданні з обов’язковим викликом всіх осіб, що беруть участь у справі.

Процесуальне правонаступництво

В ході процесу по конкретній справі може виникнути необхідність заміни осіб, що приймають участь у справі через правонаступництво, яке виникло в матеріальних правовідносинах. Громадянин, що є стороною у справі може вмерти, залишивши своє майно наслідувачу (по закону чи за заповітом). Юридична особа може бути реорганізована чи закінчити своє існування. Крім такого загального (універсального) правонаступництва можливо правонаступництво у окремому правовідношенні (сингулярне). Сторона може передати право вимоги чи виконати переказ боргу. У будь-якому випадку, процесуальне правонаступництво можливо лише у тому випадку, коли відбулося правоприємство матеріальне. Якщо матеріальні правовідношення та виникаюча на їх підставі зацікавленість мають особистий характер (стягнення аліментів, поновлення на роботі, відшкодування збитків, що нанесені здоров’ю) неможливість матеріального правонаступництва обумовлює й неможливість правоприємства у процесі.

Матеріальне правонаступництво автоматично не тягне процесуального правоприємства. Вступ до процесу правонаступника позивача залежить від його волевиявлення. Залучення до процесу правонаступника-відповідача знову ж таки залежить від волі позивача чи іншої особи, що приймає участь у справі. Тільки після того як буде визначено правонаступника вилученої особи, а від зацікавлених осіб буде отримано відповідну заяву, призупинене в результаті смерті громадянина чи ліквідації юридичної особи провадження по справі може бути поновлено. В цьому суть диспозитивного характеру процесуальних прав сторін.

Порядок настання правонаступництва в процесі :

1) в разі настання обставин, що є підставою для універсального правонаступництва в матеріальному праві, провадження по справі має бути обов’язково призупинено;

2) у випадах сингулярного правонаступництва вступ до справи правонаступника відбувається без призупинення провадження по справі;

3) правонаступник повинен надати суду документи, що засвідчують його правонаступництво в матеріальних правовідношеннях (свідоцтво про право на спадщину, документ про реорганізацію юридичної особи та ін..)

4) Якщо правонаступництво в матеріальному праві наступає стосовно декількох осіб, кожна з них може вступити до справи за своїм бажанням. Вступ одного з правонаступників до справи не зв’язує інших правонаступників, однак суд має їх сповістити про поновлення процесу;

5) правонаступництво можливо у будь-якій стадії процесу;

6) для правонаступника всі дії, що вчинені до його вступу до справи, обов’язкові в тому обсязі, в якому вони були обов’язкові для особи, яку правонаступник змінив. Правонаступник не має права вимагати переперевірки доказів, що в їх дослідженні брав участь його попередник;

7) при процесуальному правонаступництві процес не починається знову, а поновлюється з тієї стадії, на якій був призупинений, або продовжується з тієї стадії, на якій настало правонаступництво (сингулярне правонаступництво).

Таким чином процесуальне правонаступництво є особливим випадком заміни осіб в процесі. Від заміни неналежної сторони правонаступництво відрізняється декількома суттєвими моментами: воно можливе у будь-якій стадії виконання; воно тягне поновлення чи продовження процесу; воно тягне передачу правонаступнику всіх процесуальних прав та обов’язків попередника; і останнє – правонаступник ніколи не може приймати участь у справі разом з право попередником.

Процесуальна співучасть

Згідно ст.104 ЦПК, позов може бути пред’явлено сумісно декількома позивачами або до декількох відповідачів.

В літературі нерідко співучасть на боці позивача називають активною, а на боці відповідача – пасивною, виходячи з того, що порушується справа та до у ньому залучаються відповідачі з ініціативи позивача. Назва ця умовна та не означає пасивності відповідача. Сторони в процесі мають рівні права та однакові можливості активно користуватися всіма наданими їм законом процесуальними засобами для захисту суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів.

Співучасть може виникнути в разі пред’явлення позову декількома позивачами до декількох відповідачів.

Відповідно, процесуальна співучасть можлива як на боці позивача чи відповідача, так й на обох сторонах одночасно. Структура сторін при множинності осіб не змінюється, в процесі є тільки дві сторони, що є співпозивачами або співвідповідачами.

Співучасники, звичайно не суперечать між собою. Але якщо навіть між ними виникають розбіжності, наприклад про розмір належної частини, то їх вимоги як правило сумісні та не виключають одна одну. Ця особливість є суттєвою ознакою співучасті.

Таким чином, процесуальна співучасть – участь в одній справі декількох позивачів чи декількох відповідачів, інтереси та вимоги яких не виключають одне одного.

Процесуальні співучасники, як правило, є суб’єктами суперечного чи пов’язаного з ним правовідношення, що підлягає вирішенню судом.

Процесуальна співучасть – поєднання позовів по суб’єктам процесу, тому ще має назву суб’єктивного поєднання позовів, на відміну від об’єктивного поєднання позовів – коли одна особа пред’являє до іншої декілька позовних вимог. В такому провадженні поєднання проводиться за об’єктом процесу, в ньому немає співучасті.

Підстави співучасті діючим законодавством прямо не встановлені. Однак процесуальна співучасть допускається насамперед в тих випадках, коли це пов’язано з характером матеріальних правовідносин. По змісту закону процесуальна спів участь можлива в таких випадках:

1) якщо предмет позову - загальне право ( наприклад позови з права загальної власності);

2) якщо позовні вимоги походять з однієї тієї ж підстави (з сумісного нанесення шкоди декількома особами);

3) якщо вимоги однорідні, хоч і не тотожні за підставою та предметом. (позов про сплату заробітної платні до одного роботодавця декількох робітників)

Залежно від характеру матеріально-правових зв’язків між суб’єктами суперечних правовідносин розрізняють два види процесуальної співучасті – необхідне(обов’язкове) та факультативне (можливе).

Необхідна співучасть – обов’язкова участь у справі всіх суб’єктів спірного правовідношення як позивачів так і відповідачів. Воно пов’язано з особливостями спірних матеріальних правовідносин при множинності їх суб’єктів. Якщо позивач пред’явив позов не до всіх зобов’язаних осіб, а вимоги його не можуть бути розглянуті окремо, то суд повинен залучити до процесу всіх цих осіб. Невиконання на практиці вимог про залучення співвідповідачів веде до винесення необґрунтованих рішень та до їх подальшої відміни.

Співучасть факультативна, якщо вимоги декількох позивачів чи одного позивача к декільком відповідачам можуть бути розглянуті та здійснені незалежно одна від одної. Наприклад позов батьків до дітей про стягнення аліментів може бути пред’явлено як сумісно (в одній справі), так й окремо до кожного з дітей або до всіх одночасно.

Факультативна співучасть дозволяється як при матеріально правовому зв’язку між співучасниками так без нього, залежно від необхідності. Факультативна співучасть можлива лише за умов, коли воно відповідає вимогам процесуальної економії, дозволяє скоротити витрати часу на розгляд справи, забезпечуючи швидке та правильне вирішення суперечки. Якщо сумісний розгляд вимог декількох позивачів чи до декількох відповідачів ускладнює процес, то суддя може виділити одну чи декілька вимог в окреме провадження.

Основна мета інституту процесуальної співучасті – винесення єдино образного рішення, його стабільність. Метою необхідної співучасті є винесення повних рішень, що вичерпують всі можливі по справі питання.

Співучасники користуються правами та несуть обов’язки сторін в процесі (ст.104 ЦПК). Кожен з позивачів та відповідачів стосовно іншої сторони виступає в процесі самостійно та діє незалежно від інших учасників процесу (він може наприклад самостійно визнати позов чи відмовитися від нього). Співучасники можуть поручити ведення справи одному з них, навіть коли співучасник не має загального права ведення сторонніх справ.

При процесуальній співучасті суд виносить загальне рішення, в якому визначаються права та обов’язки кожного з співучасників. Це рішення поєднане, в ньому має міститися відповідь по кожній вимозі.

Цивільна процесуальна правоздатність та цивільна процесуальна дієздатність як умови правосуб’єктності у цивільному процесі .

Цивільна процесуальна правоздатність – встановлена законом можливість мати цивільні процесуальні права та обов’язки, а саме, бути учасником цивільного процесу.

Закон надає цивільну процесуальну правоздатність в рівній мірі всім громадянам та юридичним особам (ст.100 ЦПК), маючи на увазі тільки можливість їх участі у цивільному процесі як сторін та приведених до них осіб. В цьому розумінні цивільне процесуальне законодавство не припускає ніяких обмежень процесуальної правоздатності.

Всі особи, що мають суб’єктивне матеріальне право, повинні мати можливість звернення за його захистом, отже мати цивільно-правову правоздатність.

Цивільна процесуальна правоздатність пов’язана з правоздатністю в матеріальному праві (цивільному, трудовому, сімейному, земельному, адміністративному), коли визначається можливість бути стороною чи третьою особою. Судовий захист передбачає, що особа, яка звертається за ним може мати спірне право. Тому цивільна процесуальна правоздатність виникає одночасно з правоздатністю в матеріальному праві. Процесуальна правоздатність громадян виникає з моменту народження та припиняється зі смертю. Але якщо правоздатність в матеріальному праві виникає з визначеного віку (наприклад трудова, шлюбна), то відповідно й процесуальна настає з того ж моменту.

Юридичні особи мають процесуальну правоздатність з моменту виникнення. Припинення юридичної особи веде до припинення його процесуальної правоздатності.

Однак за змістом правоздатність в матеріальному праві не тотожна процесуальній правоздатності. Якщо правоздатність в матеріальному праві – можливість мати відповідні матеріальні права та обов’язки (цивільні, трудові, шлюбно-сімейні), то цивільна процесуальна правоздатність – можливість мати цивільні процесуальні права та обов’язки, а саме бути стороною, третьою особою.

Всі громадяни та організації наділені законом однаковою процесуальною правоздатністю на відміну від цивільного права, що встановлює, як правило, спеціальну правоздатність юридичних осіб.

Для виконання процесуальних прав та обов’язків в суді через виконання процесуальних дій необхідно мати процесуальну дієздатність.

Цивільна процесуальна дієздатність – можливість особисто виконувати свої права та передавати ведення справи представнику, а саме можливість особисто виконувати процесуальні дії 9самому пред’являти позов, укладати мірову угоду, відмовитися від позову чи визнати позов, заявляти клопотання в процесі, доказувати і т.д.). в цьому відмінність цивільної процесуальної дієздатності від дієздатності в матеріальному праві (можливість особисто укладати угоди, отримувати власність і т.д.).

Юридичні особи мають процесуальну дієздатність з моменту виникнення. Процесуальні права та обов’язки юридичної особи виконуються його органами безпосередньо чи через представників.

Повна процесуальна дієздатність громадян виникає з досягненням повноліття, а саме з 18 років(ч.1 ст.101 ЦПК), а у випадку емансипації – з 16 років. Права та інтереси неповнолітніх у віці від 14 до 18 років, а також громадян, визнаних обмежно дієздатними, захищаються в суді їх законними представниками. Однак суд повинен у таких випадках залучати до участі у справі самих неповнолітніх чи громадян визнаних обмежено дієздатними. Такі особи мають право виконувати всі процесуальні дії. Будь – яких обмежень процесуальної дієздатності закон не дозволяє. Дії по розпорядженню матеріальним правом (відмова від позову, визнання позову) вони можуть виконувати тільки за згоди законних представників.

У випадках, передбачених законодавством, по справам, що виникають з трудових та шлюбно-сімейних право відношень, з угод, пов’язаних з розпорядженням отриманим заробітком, а також у справах, що виникають з нанесення шкоди, неповнолітні мають право особисто захищати в суді свої права та інтереси. Залучати законних представників до участі в справі у таких випадках не обов’язково, вирішення питання залежить від точки зору суду.

У випадках, коли законом дозволяється вступ у шлюб до досягнення 18 років, дієздатність в повному обсязі набувається з моменту вступу у шлюб. Це положення повністю співпадає з цивільною процесуальною дієздатністю.

За осіб, повністю недієздатних (малолітні, особи, що не досягли 14 років та ін.), процес ведуть їх законні представники.

Дії недієздатного, в тому числі пред’явлений ним позов, можуть набрати чинності у випадку підтвердження їх законними представниками. Законний представник може підтвердити всі дії недієздатного чи деякі з них, не підтверджені ним дії втрачають юридичне значення. Це стосується тільки абсолютно недієздатних осіб.

Суб’єкти, що ведуть справу

Серед безпосередньо зацікавлених у результатах юридичного процесу суб’єктів є група, що виконує свої функції для забезпечення реалізації “чужих” інтересів, маючи своєю метою найбільш ефективний розгляд юридичної справи. Основним членом цієї групи є суд.

Ст.55 Конституції України каже:

Права та свободи людини та громадянина захищаються судом.

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових та службових осіб.

За цивільно-процесуальним законодавством судом розглядаються справи :

- по суперечках, що виникають з цивільних, сімейних, трудових та кооперативних правовідношень, якщо хоча б однією з сторін в спорі є громадянин, за винятком випадків, коли рішення таких суперечок віднесено до ведення інших органів;

- справи, що виникають з адміністративно-правових відношень, перелічених в ст.236 ЦПК (деякі порушення закону про вибори, скарги на дії посадових осіб та ін.)

- справи особливого провадження, перелічені в ст.254 ЦПК (визнання громадянина беззвітно відсутніми чи померлими, всиновлення дітей, встановлення фактів, які мають юридичне значення).

Можливість застосування судової влади для захисту прав, законних інтересів та свобод громадян та організацій постійно розширюється, про що свідчить встановлена підвідомчість суду справ по трудових, земельним, державним, адміністративним, фінансовим правовідношенням.

Єдність судової влади викликає необхідність уніфікації судової системи на основі створення єдиного та рівного для всіх громадян та організацій державного суду з покладенням на нього виконання функцій правосуддя по справах, що виникають з правовідношень, врегульованих нормами цивільного, трудового, сімейного, земельного, адміністративного та інших галузей матеріального права у об’єднаному процесуальному порядку.

Виходячи з діалектичного зв’язку цивільного права з цивільним процесуальним (єдність змісту та форми), цивільну процесуальну форму в ототожненні з цивільним судочинством можливо розглядати умовно в тому плані, що їй забезпечується життя (реалізація, захист) цивільного права (змісту), однак слід мати на увазі, що цивільне судочинство має свій притаманний йому зміст та процесуальну форму.

Змістом буде діяльність суду та учасників процесу (дії та правовідношення), а цивільною процесуальною формою – об’єктивний (зовнішній) вияв створення, закріплення та оформлення відповідної діяльності.

Наприклад, діяльність суду по розгляду справи складається з сукупності дій спрямованих на розгляд доказів за допомогою визначених законом засобів доказування. Така діяльність виконується у чітко визначеному законом порядку, по встановлених правилах, у встановленій процесуальній формі судового засідання, безпосередньо, усно, а саме процесуальні дії виконуються у визначеній процесуальній формі та фіксуються у визначених процесуальних документах.

Таке розуміння процесуальної форми відбивається у деяких нормах ЦПК : ст..137 – позовна заява подається до суду у письмовому вигляді; ст..211 – постановлене судом рішення виноситься у письмовому вигляді; ст..159 – розгляд справи проходить в судовому засіданні; ст..160 – розгляд справи проходить безпосередньо, усно та при незмінному складі суддів. Таким чином, під цивільною процесуальною формою слід розуміти встановлений цивільним процесуальним правом зовнішній засіб виконання процесуальних дій, що виконуються по встановленим правилам, у встановленому порядку судом, органом судового виконання та всіма учасниками процесу при розгляді та вирішенні справи, перевірці законності та обґрунтованості постановленого по ньому рішенні, а також закріплення процесуальних дій у передбачених процесуальних документах.

Цивільна процесуальна форма обумовлена існуючими в Україні суспільними відношеннями та характеризується демократизмом, який базується на закріплених в нормах цивільного процесуального права принципах, оптимально поєднуючи в собі простоту та доступність, необхідність та доцільність, вона має забезпечити як оперативність так й результативність виконання завдань, покладених на цивільне судочинство.

Ось чому діяльність суду у цивільному процесі чітко регламентована ЦПК. Суд (суддя) не може виходити у процесі ведення справи за рамки прав та обов’язків, що йому надано законодавством.

Кожна стадія процесу чітко обмежена нормами права для більш глибокого та правильного розгляду справи судом та винесення відповідного, відповідаючого нормам закону рішення.

Об’єкти цивільно-процесуальних правовідношень

Різні суб’єкти вступають у правові відносини, преш за все, з метою задоволення певних своїх інтересів і потреб: матеріальних, політичних, духовних та інших. Для досягнення поставлених цілей суб’єкти, в рамках правових відносин, шляхом реалізації своїх прав та обов’язків здійснюють певні дії, чим досягається результат, заради якого і відбулося правовідношення і зветься він об’єктом правовідношення.

Таким чином, об’єкт правовідношення – це матеріальні, духовні та інші соціальні блага, що служать задоволенню інтересів і потреб громадян та їх організацій, з приводу яких суб’єкти вступають в правовідносини і здійснюють свої суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

Коло можливих об’єктів правовідносин визначається законом.

Об’єктом цивільно-процесуального правовідношення є суспільні відносини по захисту в суді порушеного матеріального права чи охоронюваного законом інтересу.

Дані суспільні відносини виникають виключно з ініціативи суб’єктів – позивачів, а набирають розвитку тільки після прийняття позову до розгляду судом (судією).

Об’єктом процесуальних правовідносин слід назвати інтерес учасників процесу, безпосередньо зацікавлених в його результатах. Що здійснюють притаманні їм функції у межах своїх повноважень.

Підстави виникнення та припинення цивільно-процесуальних правовідносин

Виникнення, зміну або припинення правових відносин норми права пов’язують з конкретними життєвими обставинами – юридичним фактами. Без юридичних фактів правовідносини неможливі. Отже, юридичні факти, як і правосуб’єктність є необхідною умовою виникнення, зміни або припинення правовідносин.

Виникнення суб’єктивних особистих та майнових прав громадян та організацій, їх зміну та закінчення закон завжди пов’язує з настанням або зміною визначених обставин, а саме з юридичними фактами. У більшості випадків підставою для виникнення цивільно-процесуальних правовідносин є подання громадянином, юридичною особою позову про захист свого порушеного матеріального права. Саме позов у цивільному процесі є основною підставою для виникнення правовідношення.

Право на судовий захист є засобом встановлення порушених суб’єктивних цивільних, сімейних, трудових прав. Відповідно до ст..4 ЦПК будь-яка зацікавлена особа може у порядку, встановленому законом звернутися до суду за захистом порушеного чи оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу. Засобом такого захисту найчастіше є позов, зовнішнією формою якого є позовна заява. Саме в ньому проявляються та втілюються всі сторони позову. Таким чином, позов – це звернена через суд до відповідача матеріально-правова вимога про відновлення порушеного чи оспорюваного права.

Як і позов, поняття “право на позов” є складним, має дві сторони : матеріально-правову та цивільно-правову. Матеріально-правова сторона права на позов – це право на його задоволення. Цивільне процесуальне право визначає процесуальну сторону права на позов, а саме на пред’явлення позову.

Право на пред’явлення позову мають всі громадяни та юридичні особи. Якщо в суб’єктивних цивільних правах можуть бути обмеження у встановлених законом випадках, то в праві на пред’явлення позову ніхто не може бути обмежений . Більш того, ст.4 ЦПК не дозволяє навіть самообмеження в цьому праві: відмова від права на звернення в суд недійсна.

Наявність чи відсутність права на звернення до суду з позовом у кожному конкретному випадку у кожного конкретного суб’єкта залежить від визначених обставин, що мають назву передумов виникнення права на пред’явлення позову. Тому передумови права на позов можна визначити як обставини, з наявністю або відсутністю яких процесуальний закон пов’язує можливість пред’явлення позову до суду.

Передумови можуть залежати від особи, що звертається до суду або не залежати. Тому їх можна поділити на суб’єктивні та об’єктивні. Суб’єктивною передумовою права на пред’явлення позову є правоздатність особи, що звертається до суду з заявою. В літературі по цивільному процесу часто стверджують, що наявність правоздатності треба перевіряти тільки у організацій: чи є вони юридичними особами. Для громадян це робити не треба, тому що правоздатність у громадян виникає з моменту народження, отже всі вони правоздатні. Здається це неправильно. Перевіряти правоздатність треба в усіх випадках, тому що стосовно юридичних осіб та громадян по конкретній справі перевіряти треба не наявність взагалі цивільної процесуальної правоздатності, а правоздатності по даній справі, а саме особистої юридичної зацікавленості. В ст.4 ЦПК вказано, що будь-яка зацікавлена особа може в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом порушеного чи оскаржуваного права чи охоронюваного законом інтересу.

Передумови діляться на позитивні та негативні, залежно від того з їх наявністю чи відсутністю закон пов’язує можливість пред’явлення позову.

Позитивні передумови – це передбачені в цивільному процесуальному законі обставини, які мають бути в даному випадку при пред’явленні позову. Позитивних передумов дві.

Відповідно до п.1 ст.136 ЦПК право на пред’явлення позову є та суддя повинен прийняти заяву якщо вона підлягає розгляду в суді. Що таке підлягає? Заява підлягає розгляду в суді, якщо :

А) особа, що звертається з вимогою про судовий захист правоздатна, юридично зацікавлена у цій справі;

Б) її вимоги підвідомчі суду

В) захист даної вимоги законом не забороняється, наприклад закон забороняє подання заяви про розлучення чоловіком, коли жінка вагітна або має дитину віком до одного року;

Г) вимога не відноситься до фактично незначущих для права (деякі вимоги, що походять з шлюбних відносин).

Відповідно до п.2 ст.136 ЦПК право на пред’явлення позову у звертающогося є та суддя повинен прийняти цю заяву, якщо позивачем додержано передбачений законом для даної категорії справ порядок попереднього позасудового вирішення справ.

Негативні передумови – це такі обставини, яких не має бути, щоб суддя відповідно до закону прийняв заяву. Вони передбачені законом для того, щоб не дозволити винесення суперечливих та взаємовиключаючих рішень суду:

- відповідно до п.3 ст.136 ЦПК суддя приймає заяву якщо немає постанови, рішення що набрала чинності по тотожній суперечці;

- якщо у провадженні суду немає справи по тотожній суперечці;

- якщо немає рішення товариського суду по тотожній суперечці;

Пред’явлення позову виконується поданням позовної заяви. Порядок її подання визначається встановленими в законі умовами реалізації права на пред’явлення позову. Якщо аналіз суддєю передумов дає йому відповідь на питання чи є право на пред’явлення позову, то аналіз умов дає відповідь на питання, чи правильно реалізується право на пред’явлення позову.

По наслідках, що їх тягнуть встановлені законом умови, їх можна поділити на дві групи. Порушення умов першої групи тягне відмову у прийнятті позову так само, як й порушення правил про передумови. Але на відміну від останнього відмова тут не є абсолютною перешкодою для нового звернення. До таких умов відносяться:

- відповідно до п.2 ст.136 ЦПК суддя відмовляє у прийнятті заяви, якщо зацікавленою особою не додержано встановленого для даної категорії справ порядок попереднього позасудового розгляду справ. На відміну від недодержання правил про аналогічну передумову п.2 ст.136 “працює” як умова, якщо ще не втрачена можливість поновлення даного пропуску, а саме не закінчився ще строк звернення з претензією;

- якщо справа не підсудна даному суду;

- подано заяву недієздатною особою ;

- якщо від імені зацікавленої особи заяву подано особою, що не має повноважень на ведення справи.

Перелік підстав для відмови в прийнятті заяви наведено у ст.136 ЦПК та він є вичерпним. [4]

При додержанні всіх вимог, що визначають право на позов та порядок пред’явлення позову, суддя приймає позовну заяву. Прийняття заяви тягне ряд матеріально-правових та процесуально-правових наслідків.

Матеріально-правові наслідки:

- переривається позовна давність;

- аліменти присуджуються з моменту подання заяви;

- добросовісному набувачу (відповідачу) відшкодовуються витрати по утриманню спірного майна у випадку його повернення;

- майно стає спірним та обмежується в обігу

Процесуально-правові наслідки:

- порушується цивільна справа;

- виникають цивільно-процесуальні правовідношення, а відповідно й передбачені законом процесуальні права та обов’язки.

Висновок

Вже зараз на Україні є у достатній кількості теоретичний та практичний матеріал для того, щоб виділити вивчення питань юридичної техніки у спеціальну юридичну науку. Професіональні знання юриста потрібні не тільки, коли необхідно застосовувати закон, відновити порушене право, притягнути до відповідальності винного, але й тоді, коли треба грамотно написати правовий акт, правильно виконати слідчу дію і зафіксувати її результати.

Таким чином, значення процесуально правових норм, як у правотворчості так і у застосуванні полягає в удосконаленні діяльності різних органів і організацій, що приймають участь в управлінні суспільством. Процесуальне урегулювання цієї діяльності забезпечує недоторканість законності, підвищення відповідальності і дисципліни у посадових осіб державних органів.

Література

1. Конституція України, 1996 рік.

2. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар.-Х.:Консум, 2000

3. Цивільний кодекс України: Науково – практичний коментар.- Одеса:Одисей, 1999

4. Збірка Постанов Пленуму Верховного Суду України з цивільних та кримінальних справ.- К.:Освіта, 1999.

5. Колодій А.М., Копєйчиков В.В. та ін. Теорія держави та права.- К.:Юрінформ, 1999.

6. Тертишніков В.І. Цивільний процес.Учбовий посібник.- Х.:Фірма “Консум”, 2001.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений22:29:23 18 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
11:24:34 24 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Гражданско-процессуальные правоотношения

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150783)
Комментарии (1840)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru