Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Входження Північного Причорномор’я Криму та Правобережної України до складу Росії \укр\

Название: Входження Північного Причорномор’я Криму та Правобережної України до складу Росії \укр\
Раздел: Топики по английскому языку
Тип: реферат Добавлен 05:38:18 09 апреля 2002 Похожие работы
Просмотров: 2581 Комментариев: 5 Оценило: 7 человек Средний балл: 4.1 Оценка: 4     Скачать

М. О. У.

О. І. С. В.

Реферат

з історії України

на тему: “Входження Північного Причорномор’я Криму та Правобережної України до складу Росії”

Автор:

к-нт 42 взв.

Салаш О.А.

Керівник:

кандидат історичних наук

доцент, полковник

Усаток Іван Федорович

м. Одеса

2002 р.

Вступ 2

Між „чотирьох вогнів" 3

Економічне життя 4

Під іноземною владою 5

Козацький устрій та визвольні рухи 7

Захоплення Росією українських земель 9

Адміністраційний розподіл українських земель 10

Суспільний лад України за російської окупації 13

Висновок 19

Використована література 21

Вступ

Коли допалала Руїна і розвіявся дим пожарищ, Гетьманщина на левом бережу Дніпра перетворилася в новий центр політичного, культурного і господарського життя України. Відтепер фокус визначальних подій в історії цієї країни остаточно перемістився з її крайнього заходу на крайній схід.

Гетьманщина була автономним, але аж ніяк не незалежним політичним утворенням. Але у всякому разі вона давала українцям більше самостійності, чим вони мали коли-небудь, з часів Галицько-Волинського князівства.

Як частина Російської імперії, Гетьманщина існувала в досить новому для більшості українців політичному оточенні. Це не була та роздираєма на частині, що розвалюється імперія польської шляхти, що усе ще носила горде ім'я Речі Посполитої і з який українці мали справу до цієї пори. Відтепер (у всякому разі після того як довелося поставити хрест на сподіваннях частини козацької еліти на польську чи турецьку альтернативу) українцям стояло посперечатися із суворими правителями Росії, що набирає силу.

Російські царі, повні рішучості зосередити усю владу в імперії у своїх руках, по самій своїй суті не могли прийняти ідеї українського (чи якого-небудь іншого) самоврядування. І таке положення речей цілком відповідало принципам і практиці абсолютизму, що з початку XVIII в. установлюється по всій Європі. Недарма такі переконані поборники абсолютизму, як Петро I і Катерина II — два найвидатніші правителі Росії,— вважали самодержавство не тільки найдійовішим і доцільної, але і самим освіченим способом правління. Подібна позиція вступала в повне протиріччя з тими формами самоврядування, заснованими на самобутніх установах і традиціях, що існували в Гетьманщині. Звідси головною проблемою політичного життя України XVIII в. стає боротьба імперського централізму Росії з прагненням України до автономії — боротьба довга і драматична.

Між „чотирьох вогнів"

В останню чверть XVII — на початку XVIII ст. відбувалися досить великі перетворення у співвідношенні сил між державами Східної та Південно-Східної Європи, які значно вплинули на політичний статус Правобережної України. Українське територіальне питання набуло міжнародного значен­ня, адже кожна з „високих сторін" (Річ Посполита, Московська держава, Османська імперія та залеж­не від неї Кримське ханство), як і раніше, прагнула не допустити створення на геополітичній європейській карті самостійної і незалежної козацької України.

Зважаючи на відносну рівність експансіоністських можливостей урядів цих чотирьох країн, державне життя на правобережних землях, що були під час Визвольної війни 1648-1676 рр. ядром українсько­го політико-адміністративного устрою, майже занепадає. Внаслідок польсько-турецької війни 1673-1676 рр. територія Правобережної України була захоплена і розподілена між королем і султаном. Кордони, які відмежовували від Корони Польської Подільське воєводство (турки, виходячи з умов Журавницького миру, ще мали право володіти південною Київщиною та Брацлавщиною), було встановлено 1680р.

Війна 1676-1681 рр., у якій проти Туреччини і Кримського ханства виступали об'єднані військові си­ли Московської держави та Лівобережної України (Гетьманщини), призвела до повного виснаження економічних і людських ресурсів на Правобережжі. За компромісним рішенням ворогуючих сторін, Бах­чисарайський мир 1681 р. встановив, що на території Середнього Подніпров'я, від Дніпра до Бугу, ук­раїнцям не дозволялося „ніякого поселення робити". Таким чином, міждержавні угоди узаконювали загарб­ницькі дії урядів Москви, Варшави, Константинополя та Бахчисараю щодо Правобережної України й тим самим, за висловом історика Д.Дорошенка, „санкціонували пустелю в самім серці багатого краю". Єдиною політичною силою, яка мала право на повернення даної території під свою владу, була Геть­манщина. „Нам, Війську Запорозькому, та сторона Дніпра належить", — неодноразово заявляли по­лякам лівобережні гетьмани, намагаючись виступати з самостійними зовнішньополітичними намірами у вирішенні долі втрачених земель. Однак європей­ська дипломатія, зважаючи на залежність українських правителів від московських царів, досить вміло пере­гравала їх у складній дипломатичній грі. Спротив І.Самойловича не завадив королю Яну III Собеському та малолітнім царям Петру й Івану укласти „Вічний мир" (1686), що на чверть віку залишав територію правобережної України у сфері впливу польського монарха, а подніпровські козацькі землі знову оголо­шував пусткою.

Звичайно, кожен з „претендентів" мав політич­ну доктрину, яка обґрунтовувала прагнення оволодіти сплюндрованим краєм. Польща і Московія висува­ли тезу про „дідичні" польські чи „споконвічні" російські землі. Крім того царський уряд аргументу­вав свої наміри, що „Хмельницькому... по Случ і Горинь на кілька десятків миль від Києва землі бу­ли віддані і після смерті Хмельницького і до цього часу (1684) під королівським володінням ніколи ці містеч­ка не були". Польський король відповідав, що за попередніми трактатами Правобережна Україна має належати козакам, які присягнули йому на вірність, а „при кому козаки, при тому й залишається Ук­раїна". Туреччина обґрунтовувала своє бажання заволодіти українськими землями укладенням у по­передні роки договору з гетьманом П.Дорошенком. Традиційна кримська політика щодо Правобережжя ґрунтувалася на суперечностях між московським і варшавським зовнішньополітичними відомствами і не спиралась на „історичне право".

Представники багатьох держав з'їхались на Карловицький конгрес (1698-1699), який мирним шляхом мав вирішити питання приналежності спірних територій. За принципом "uti possidetis" („після за­воювання") Польща відбирала у турків втрачені землі Правобережної України. З огляду на усунен­ня турецької загрози варшавський сейм 1699 р. постановив знищити правобережний козацький устрій, що незабаром викликало повстання серед ук­раїнського населення.

Цей виступ був жорстоко придушений спільни­ми польсько-російськими зусиллями, і чи не вперше у практиці міжнародних відносин один з пунктів Нарвського договору 1704 р. „присвячувався" одно­му з керівників визвольного руху. Виходячи з домовленостей між обома державами, полковник С.Палій „або добрим, або злим способом мав повер­нути фортеці і міста, які в нещодавнім українськім замішанні взяв", до володінь Польської Корони. Однак до 1708 р. Київщина та окремі частини Во­лині й Поділля перебували під правлінням лівобережного гетьмана І. Мазепи.

Система міждержавних договорів 1711-1714 рр. остаточно визначила правовий статус українського Правобережжя. Петро І „віднімав царську руку від тогобічної України". Натомість султан, який знову вирішив втрутитись в українські справи, віддав її під владу гетьмана П.Орлика, що був наступником Ма­зепи. Згодом Ахмед III відмовився від планів створення „буферної" української держави і за уго­дою з російським царем дозволив польському коронному війську зайняти козацькі землі від Случі до Дніпра. Перед тим на Лівобережжя виселили мешканців усіх правобережних полків. Півстолітня бо­ротьба Речі Посполитої, Московської держави, Османської імперії, Кримського ханства та Гетьман­щини за право володіння Правобережною Україною завершилась на користь польського короля, хоча втручання Туреччини і Криму в життя українських зе­мель Польщі продовжувалось протягом усього XVIII ст. Особливо дошкульними ставали татарські набіги.

Широкого міжнародного звучання набула виз­вольна боротьба українців, що розгорнулася на Правобережжі у 20-80-х рр. Так, навіть під час спроби у 1734 р. домогтися тіснішого політичного зближення з Портою, польські дипломати вимагали повернення українських „свавільників", які втекли на турецький бік. 1753 р. кримський хан дозволив надвірній міліції магната Любомирського пересліду­вати повстанські загони на підвладній йому території.

Незабаром вже Росія і Річ Посполита знову де­монструють зовнішньополітичну єдність в україн­ському питанні. За угодою між урядами обох країн спільними військовими діями придушується найбільше селянське повстання — Коліївщина (1768). Події Коліївщини стали одним з поштовхів до початку російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Крім того в усі договори, які були укладені в XVIII ст. між Туреччиною і Росією, обов'язково включалися в тій чи іншій формі пункти про Україну, її населення та кордони.

Міжнародна ситуація другої половини XVII-XVIII ст. не сприяла становленню української державності на правобережних землях. Країни східноєвропейського регіону робили все можливе для того, щоб територіальне розколоти Україну. Ли­ше в результаті імперської політики Росії наприкінці XVIII ст. землі Київщини, Волині та Поділля об'єдналися з Лівобережжям. Саме таким шляхом зміг з'єднатися багатостраждальний український на­род, який понад століття перебував поміж „чотирьох вогнів". Але вже в „єдиній і неподільній" імперії російських самодержців.

Економічне життя

Сьогодні ця країна (Правобережна Ук­раїна) геть зруйнована. Війна, немов гангрена, мало-помалу з'їдає все, що зустрічає на своєму шляху, перетворюючи найкращий куток Європи в пустинні поля", — саме так опису­вав економічне становище правобережних земель французький дворянин де Божо, який перебував тут у 70-х рр. XVII ст. За таких обставин головне місце у відновленні господарського життя в регіоні належа­ло народній колонізації. Протягом кінця XVII — першої половини XVIII ст. на Центральному і Східно­му Поділлі та південно-східній Київщині осіли десятки тисяч переселенців з Лівобережної України, Мол­давського князівства, білоруських земель та власне польських воєводств. Процес відбудови місцевої економіки розтягся на багато десятиліть. Серйозний дестабілізуючий вплив на її розвиток справляло не­певне політичне становище Правобережжя.

Основний земельний фонд Правобережної Ук­раїни належав польським магнатам і шляхті, де переважало велике поміщицьке землеволодіння. На початку XVIII ст. магнати Київщини володіли 75% всіх дворів і відповідною кількістю земельної площі, тоді як дрібна шляхта — лише 1%. Приблизно так само розподілялась власність на землю і в інших пра­вобережних регіонах. Поряд з магнатсько-шляхетськими володіннями і королівщинами були землі понад Дніпром, від Києва до Чигирина, які за умовами „Вічного миру" мали залишатися незаселеною нейтральною територією. Незважаючи на заборону, тут засновувались козацькі хутори, розви­валось селянське господарство. Частина земельного фонду Правобережної України стала також здобут­ком українського селянства та козацтва, які освоювали відвойовані у шляхти райони. Джерела свідчать, що тут селяни вільно продавали і дарували свої „дідичні" поля, луки, ліси, сади, ставки та хутори іншим селя­нам та міщанам.

Після довгих років „козацьких війн" польська шляхта поверталася до своїх родових маєтків. Тут поміщики були змушені оголошувати так звані сло­боди, за якими селяни, що оселялися на панській землі, на певний час звільнялися від усяких повинностей. В інструкції війтам Канівського староства за 1766 р. говорилося: „Від всіляких повинностей, як замкових, орендних, так і громадських, звільнити до 6 років".

Запровадження слобід стало оптимальним рішен­ням у відродженні економіки краю.

Розвиток світового капіталістичного ринку в до­бу пізнього середньовіччя втягував у свою сферу й господарства країн Східної Європи, зокрема земельні латифундії Правобережної України. Потоцькі, Чарторийські, Сангушки, Оссолінські, Жевуські, експортуючи продукти фільваркового виробництва че­рез порти балтійського узбережжя до Західної Європи, користувалися монопольним правом на про­даж власних товарів для підкорення внутрішнього ринку. Крім того, магнати мали право обмежувати, а в деяких випадках і забороняти селянську торгівлю, що негативно впливало на розвиток товарно-грошо­вих відносин. Але не всі поміщицькі господарства однаковою мірою були втягнені у сферу цих відносин, тому що на всій території Правобережної України про­тягом XVIII ст. склалися і співіснували три види помість: у першому переважали слободи, грошова рента (чинш) і продуктовий податок; у другому — поряд з ченцем запроваджувалася відробіткова рен­та (панщина); у третьому — переважала панщина.

В економічному житті більшості земель Право­бережжя, як і раніше, основну роль відігравало земле­робство, досить розвинутим було тваринництво. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо, льон та коноплю, розводили корів, волів, свиней, овець і коней. Заможні селяни Правобережної Ук­раїни, незважаючи на різні перешкоди, вивозили продукти власного господарства на ринки Лівобереж­жя. Так, 1741 р. з 41 села Подніпров'я через митні кордони в Київ та інші міста Гетьманщини було ви­везено три тисячі пудів збіжжя.

На території Правобережжя велась також тран­зитна торгівля. Купці з Росії, Лівобережної і Слобідської України відвідували ринки країн Західної Європи та Балкан. Важливе значення мали торго­вельні зв'язки правобережних господарств з країнами Сходу. У другій половині XVIII ст. з ряду еко­номічних та політичних причин падають обсяги вивезення хліба через головний балтійський порт — Гданськ. Пошуки нових шляхів вивезення хліба, зок­рема через порти Чорного моря, тривалий час спричиняли економічну непевність краю.

Наприкінці XVIII ст. виникають мануфактури у Тульчині, Немирові, Чуднові, Махновці, Корці, Таращі, Корсуні та інших містах і містечках. На Немирівській ткацькій мануфактурі у 80-90-х рр. працювало близько 300 чоловік. 1795 р. на Волині налічувалося 18 мануфактур по виробництву поташу, де було зайнято понад 700 чоловік. Правобережжя славилось виробництвом сукна, зброї, скла, порцеля­нових та шкіряних виробів тощо. Виникнення і кількісне збільшення мануфактур зумовило розклад традиційних феодальних засад поміщицьких госпо­дарств.

Після вікопомних подій Визвольної війни протя­гом останньої чверті XVII — першої половини XVIII ст. на Правобережжі не могло утвердитись кріпо­сництво. Українські селяни, які відстоювали особисту свободу, намагались зберегти економічну самостійність власного господарства.

Під іноземною владою

Правобережна Україна з 70-х рр. XVII ст. поступово втрачала свій державотворчий потенціал. Іноземні держави, захоплюючи правобережні землі, впроваджували тут власний адміністративно-територіальний устрій. Уряди Польщі і Туреччини за будь-яку ціну намагались утримати їх під своєю владою.

Ще 1672 р. Османська імперія, відвоювавши у поляків Поділля, включила його до свого складу. Кам'янецький еялет, який охоплював територію ко­лишніх Подільського, Могилівського і, частково, Брацлавського й Уманського полків козацької України, проіснував під султанським управлінням до 1699 р. Очолював новостворену турецьку провінцію бейлербей, що призначався султаном і мав всю пов­ноту влади на підлеглій території. Еялет поділявся на чотири адміністративні одиниці — санджаки, яким підпорядковувалися менші округи — нахії. Згідно з традиційною османською процедурою, сформова­ною ще у XVI ст., першим етапом організації завойованої території був перепис місцевого насе­лення. На Поділлі він проводився турецькими чиновниками одразу після заключення Бучацького договору.

Вирішення економічних питань було другим ета­пом „подільської" політики турків. Українські землі розподілялися між султанськими володіннями, маєтностями санджакбеїв і представників військово-службової еліти. Трохи згодом підраховувались очіку­вані прибутки, які разом з привілейованими листами на земельні наділи вносились до спеціальних щоден­ників — дефтерів. На початку 80-х рр. процес утвердження турецької адміністрації на Поділлі скінчився. Але в наступні роки (1683-1699) влада бейлербея головним чином обмежувалася невеликим районом навколо Кам'янця-Подільського, який об­лягали й блокували поляки та українські козаки.

Війська Речі Посполитої, щоб викликати голод се­ред кам'янецької залоги, почали систематичні акції щодо виселення подільських селян до сусідніх воєводств. У листопаді 1684 р. єпископ С.Воєнський повідомляв до Варшави: „Ми спустошили решту країни навколо Кам'янця... виселили в інші сторони мешканців усіх ближніх сіл і містечок". Наприкінці XVII ст. Польщі все ж таки вдалося, не без підтрим­ки країн „Священої ліги", повернути цю частину Правобережної України під свою владу.

Відновлення та функціонування польського дер­жавно-політичного устрою на правобережних землях (остання чверть ХУІІ-ХУІІІ ст.) відзначалися знач­ними складнощами. Викликані внутрішніми негараздами та причинами зовнішньополітичного ха­рактеру, вони не давали змоги уряду Речі Посполитої повністю підкорити „свавільний" край. Поразка ук­раїнського народу у Визвольній війні призвела до поступового відновлення на Правобережній Україні воєводсько-повітового поділу у складі Київського, Брацлавського, Волинського та Подільського воєводств.

Найвищими за рангом урядовцями тут були воєво­ди. Адміністративні обов'язки щодо управління краєм покладались на сеймики, які періодично збирали маг­нати й шляхта кожного з воєводств. На них вирішувались усі важливі економічні, військові, су­дові та інші питання. Київська шляхта збиралася у Житомирі, волинська — у Луцьку, подільська — у Кам'янім-Подільському (під час турецького пануван­ня — у Львові), брацлавська — у Володимирі. Сеймики обирали послів до головного (вального) сейму країни. Депутати повинні були там обстоюва­ти вимоги місцевої шляхти, що оформлялися у спеціальних письмових інструкціях. Поряд з обго­воренням регіональних проблем на засіданнях сей­миків розглядалися й питання загальнодержавного характеру.

Першочерговим завданням у формуванні власної політики щодо Правобережної України панівні кола Речі Посполитої та Османської імперії вважали вирішення козацького питання. Територія над­дніпрянського Правобережжя, південно-східна час­тина Київщини та Брацлавщина розглядались турецьким урядом як козацькі землі, де під протек­торатом султана мав управляти український гетьман.

Однак спротив, з одного боку, Московської держа­ви і лівобережної Гетьманщини, а з другого — польського короля, перешкодив Порті здійснити плани щодо утвердження тут свого впливу.

Натомість верхівка Речі Посполитої вважала те­риторію Правобережжя історичними польськими землями, які в результаті „козацького свавілля" ли­ше на певний час вийшли з-під Ті влади. Але, щоб колонізувати й захистити відроджені східні воєводства від турецької загрози, король Ян III Собеський зно­ву звертається за допомогою до козацтва. Надаючи 1685 р. козакам „прадавні привілеї й вольності", уряд Польщі цілком усвідомлено намагався поверну­тися до тих правових норм у польсько-козацьких відносинах, які існували напередодні 1648 р. Боязнь поширення влади лівобережних гетьманів на Право­бережну Україну змусила короля дозволити козакам заселяти територію колишньої козацької республіки, створювати органи власного самоврядування.

Невдовзі козацтво, з точки зору польських уря­довців, виконало свою місію. Проте знищення за домовленістю з російським царем правобережного козацького устрою не дало панівним колам Речі Пос­политої бажаних результатів. Слабка державно-адміністративна влада не могла забезпечити ефектив­ності управління Правобережною Україною у XVIII ст. Кількість відділів коронного війська, яке базува­лось у Київському, Брацлавському, Волинському та Подільському воєводствах, не перевищувала 4-6 тис. чоловік. Водночас надвірна міліція з місцевих маг­натів складалася з 2-3 тис. осіб. Децентралізаторські тенденції в середині країни призвели до того, що са­ме велике магнатство стало визначати політику щодо населення Правобережжя, яка у багатьох випадках не сприяла нормалізації польсько-українських взаємовідносин. Польська еліта протягом усього століття так і не могла вирішити „українського питан­ня", що стало однією з причин занепаду колись наймогутнішої держави Східної Європи.

Згідно з другим поділом Речі Посполитої (1793) землі Київщини, Брацлавщини та Східної Волині ввійшли до складу Російської імперії. Правобереж­на Україна поділялась на Ізяславську і Брацлавську губернії, що входили до Ізяславського намісництва (генерал-губернаторства). Через два роки відбули­ся нові зміни в адміністративно-територіальному устрої — тут утворювалися Брацлавська, Волинсь­ка й Подільська губернії, які незабаром перетворились у намісництва. Здійснюваний російським урядом адміністративний поділ Правобережжя не врахову­вав специфічних особливостей окремих його регіонів, а тому 1797 р. за наказом царя Павла І було утворе­но Київську, Подільську й Волинську губернії. Російська влада над Правобережною Україною, так само як і польська чи турецька, була іноземною для корінного населення і не забезпечувала його повно­кровного розвитку.

Козацький устрій та визвольні рухи

Хоча за міжнародними договорами другої по­ловини XVII ст. Правобережна Україна й потрапила під сферу впливу польського ко­роля і турецького султана, влада кожного з монархів була спочатку суто номінальною. Незважаючи на те, що спроби українців до утвердження власної дер­жави отримали відносну поразку на теренах Правобережжя, стереотипи визвольних змагань про­довжували жити у свідомості еліти. У 80-х рр. тут почав відроджуватися головний чинник української державності нової доби всесвітньої історії — полково-сотенний устрій. Також дістав новий поштовх інститут гетьманства.

Підкоряючись одному з монархів, українські гетьмани тим самим намагалися надати законності своїй владі й легітимізувати її в очах всього населен­ня Правобережної України. Крім того, погоджуючись на протекторат, гетьмани бажали зберегти чи відно­вити козацькі полки як основу національної адміністрації. Однак проект створення Українсько­го князівства (1677-1681) під зверхністю Османської імперії не мав політичної перспективи з огляду на перманентні військові дії, що велися на його території та непродуману політику „князя й вождя Русі-України" Ю.Хмельницького. Його наступнику, мол­давському господарю Г.Дуці (роки правління 1681-1683) теж не вдалося скористатися значними адміністративними правами для управління регіоном. Та й взагалі, діяльність таких „турецьких" і „татарсь­ких" козацьких гетьманів, як Т.Сулимка, І.Самченко, С.Лозинський (Стецик), П.Іваненко (Петрик), І. Багатий, в останній чверті XVII ст. не відзначала­ся конструктивними державотворчими тенденціями. Лише 1711-1713 рр. гетьману П. Орлику шляхом складних дипломатичних комбінацій удалося отрима­ти „з рук" султана Ахмеда III владу над козацьким Правобережжям, яка, проте, не була довготривалою.

Роки гетьманування „від імені його королівської милості" Є.Гоголя (1675-1679) та С.Куницького (1683-1684) відзначалися переважно участю ко­зацьких відділів у воєнних операціях проти армії турецького султана та його васалів. Це не давало можливості хоча б якоюсь мірою стабілізувати політичну ситуацію на Правобережній Україні. Не змогли застосувати певні військово-адміністративні права для створення повноцінних державних органів інші „польські" гетьмани — А.Могила (1684-1689), Г.Гришко (1689-1692) та С.Самусь (1694-1699).

Однак була особа, яка все ж таки добилася цілком незалежного управління над територією від Дніпра до Случі. Цією людиною був полковник новоствореного Фастівського (Білоцерківського) полку С.Палій. Під його керівництвом значна частина Правобереж­ної України в останньому десятилітті XVII — на початку XVIII ст. фактично звільнилась з-під поль­ської влади, на ній встановлювалась політична й економічна влада козацької старшини. Для утриман­ня своєї адміністрації українські полковники накладали повинності на шляхетські маєтки, збира­ли з населення різні податки: „борошно", комірне, медову данину тощо. Селянство звільнялось від еко­номічного визиску польських магнатів.

Протягом 90-х рр. XVII ст. неухильно продов­жувався процес відродження державного ладу на Правобережжі. Якщо спочатку тут існували лише Фастівський (Білоцерківський), Брацлавський, Богуславський і Корсунський полки, то згодом до них приєдналися відроджені з попелу Чигиринський, Уманський та Могилівський полки. В містечках і се­лах створювалися органи козацького самоврядування, які на чолі з отаманами вирішували всі питання по­всякденного життя сільських громад. На всій території, підвладній старшині, діяли козацькі суди. Ф.Потоцький не без підстав порівнював С. Палія з бранденбурзьким курфюрстом і зазначав, що той мав „собі в голові удільну державу". Без сумніву, риси правобережної української державності були аналогічними устроєві Лівобережної України. Водно­час полкова адміністрація козацького Правобережжя перебувала у складних воєнно-політичних умовах і не могла претендувати на досконалість своїх інсти­тутів.

С.Палій та його однодумці А.Абазин, С. Воло­шин, 3. Іскра, С.Самусь, А.Ганський упродовж тридцяти років вважали територію Київщини, Брацлавщини, Центрального Поділля і Східної Волині частиною гетьманської України, що практично була непідвладна польським урядовцям. Правобережна Гетьманщина, спираючись на свій військовий по­тенціал, підтримувала дипломатичні відносини з литовськими князями, молдавськими царями та кримськими ханами. Звичайно, особливі відносини бу­ли з лівобережними гетьманами, які постійно дома­галися реальної влади над Правобережжям.

Складність внутрішньополітичної ситуації поля­гала в тому, що утвердження українцями власної незалежності на Правобережжі відбувалося на фоні постійної боротьби з поневолювачами. Визвольний рух останньої чверті XVII — початку XVIII ст., як і раніше, спирався на військову організацію і мав за мету національне, соціальне та релігійне звільнення від польського панування, об'єднання з Лівобереж­ною Україною. Саме тому повстання 1702-1704 рр. характеризувалось сучасниками як „нова Хмельнич­чина", адже воно повторювало гасла попередніх років. За короткий проміжок часу майже вся територія Київщини та Брацлавщини була позбавлена присут­ності коронних військ, успішно діяли повстанські загони на волинських та подільських землях. Лише втручання російських військ допомогло Речі Пос­политій локалізувати поширення визвольного руху.

У наступні роки шляхта знайшла собі нового про­тивника — на Правобережжі поширився рух гайда­маків. Політична анархія в Речі Посполитій, свавілля польських панів та євреїв-орендарів, зростаюча експлуатація селян, що поєднувалася з релігійним фанатизмом польської шляхти, довгий час живили гайдамацький рух.

Спочатку гайдамацькі загони були невеликими і вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки і фізично знищуючи своїх гнобителів. Виступи ці бу­ли стихійними і не мали виважених політичних цілей, що зумовлювало формування у свідомості певних кіл стереотипу українця - „різуна". Але згодом виступи гайдамаків переросли у масовий визвольний та антикріпосницький рух українського народу.

Перший значний прояв народного гніву на Пра­вобережжі спалахнув 1734 р. Повстання дуже швидко охопило територію Київщини, Брацлавщини, Во­лині, Поділля, окремих районів Галичини. Провідники повстанських загонів Верлан, Скорич, Грива, Мотор­ний, вміло керуючи своїми підрозділами, захопили Паволоч, Погребище, Таращу і навіть Броди, що знаходились у руському воєводстві. 1750 р. гайда­мацькі загони вчинили напади на Білу Церкву та Мошни, оволоділи Корсунем, Уманню, Фастовом, Вінницею та іншими правобережними містами. Од­нак це повстання, як і попереднє, було жорстоко придушене польськими військами.

Великою організацією відзначалось повстання 1768 р., що увійшло в історичні аннали під назвою Коліївщини. Під керівництвом М.Залізняка та І.Ґон­ти воно продовжило традиції попередніх визвольних змагань. У звільнених містах і селах Правобережної України створювалися органи управління, які насліду­вали риси полково-сотенного ладу. Один з ватажків С.Неживий так визначав завдання „коліїв":

„Понєваж не за майно стараємось, тільки щоб віра християнська ...більше не осквернялась і щоб не бу­ло ворогів на державу".

За короткий проміжок часу (травень-червень) підрозділи „коліїв", очолювані А.Журбою, М.Швач­кою, І. Бондаренком, М. Москаленком та іншими ватажками, оволоділи майже усіма правобережними землями. Захопивши після кровопролитних боїв у червні 1768 р. Умань, полковник М.Залізняк розси­лає свої універсали по всій Україні. Проповіді ігумена Мотронинського монастиря Мелхиседека Значко-Яворського знаходять відгук серед населення, пробуджуючи релігійну та національну свідомість правобережних українців. Ідея об'єднання українських земель, розподілених чужоземними державами, де­далі оволодівала повсталими. Брак політичної культури, віра в „доброго царя", складність геополітичної ситуації поряд з іншими чинниками призвели до поразки народних прагнень. КоліЇвщина була розгромлена спільними діями польських і російських військ, а її ватажки після неймовірних допитів і тортур скарані.

Традиції державотворення ти визвольної бороть­би жили й серед наступних поколінь українців. Відгомоном козацько-селянських війн XVII ст. та гайдамацьких рухів XVIII ст. стали події 1855 р., коли на Київщині селяни знову намагались орга­нізуватись у козацькі полки.

Захоплення Росією українських земель.

Кінець XVIII ст. характеризується невпинним зростом могутності Російської імперії, що загарбала більшу частину українських земель під свою владу, втратою Україною автономних прав і перетворенням її на зви­чайну губернію Російської імперії.

Величезне значення мала російсько-турецька війна 1769-1774 років, зв'язана з іншими подіями загальноєвропейського значення.

Польща перебувала тоді в стані анархії. З початку XVIII ст. в її внутрішні справи постійно втручалися сусіди, головним чином Ро­сія. Особливо гаряча боротьба розгорнулася в Польщі 1734 року, коли боролися там два кандидати на престол: Станіслав Лещинський та Авґуст Саксонський, син померлого короля Августа II. Росій­ський уряд, ввівши на польські землі свої війська, вирішив питання в користь Авґуста ПІ Саксонського. Його правління фактично було правлінням магнатів, “королят”, які вели боротьбу між собою. Засі­дання парламенту зривалися, бо кожен із членів мав право своїм голо­сом накласти “вето” на таке чи інше рішення і вимагати перегляду справи. Протягом кількох років не можна було досягти згоди, бо завж­ди хтось накладав “вето”.

Велика, багата Польща не мала можливості налагодити свої фі­нанси. ввести нові податки, створити міцне військо. До того “Вічний мир” із Польщею року 1686 давав Москві, а потім Росії право втру­чатися у її внутрішні справи під претекстом оборони православної Церкви проти надуживань католицької держави. З XVII ст. час від часу виникали проекти знищення Польщі як держави і розподілу її території між сусідами. Вперше такий проект з'явився ще за Хмельницького.

Року 1763, після смерті Авґуста III, Катерина II, ввівши війська до Польщі, посадила на королівський престол польського магната Станіслава-Августа Понятовського. З того часу фактичним прави­телем Польщі став резидент Росії при польському дворі. Таке ста­новище, природно, викликало незадоволення польських патріотів. Війна 1768 року дала їм підстави сподіватися, що Росія зверне всю увагу на Туреччину, а тим часом Польща скористається з цього і звільниться від російських впливів.

Росія домагалася, щоб Туреччина зреклася своєї зверхності над Молдавією та Кримом. На це не погоджувалися ні Туреччина, ні Австрія, яка хотіла оволодіти Молдавією. У такий критичний мо­мент прусський король Фрідріх запропонував перший розбір Поль­щі, за яким Росія мала б дістати білоруські землі, Прусія — Помо­р'я і частину Великої Польщі, Австрія — Галичину. Сойм і поль­ський уряд погодилися на цей розбір, і 1772 року, без супротив, со­юзники окупували Польщу. Року 1774 Австрія захопила Буковину:

Чернівці, Серет — переважно українські землі, та Сучаву — пере­важно румунські землі, що входили до складу Молдавії.

Щасливе для Росії закінчення війни з Туреччиною і Кучук-Кайнарджійський мир відкрили для Російської імперії широкі перспек­тиви. Вона дістала вихід до Чорного моря; невеликі смуги берега між гирлами Бога та Дніпра — на заході, між гирлами Берди т а Міюса й Дону та Еєї — на сході — давали можливість заснувати тут портові міста та розгорнути торгівлю; крім того Росія знову дістала право мати на Чорному морі військову флоту. Величезне значення мало проголошення Туреччиною незалежності Кримського ханства, яке було васалем Туреччини. Крим перестав бути постійною загро­зою для України.

Наслідком нових умов, що склалися на південному прикордонні Російської імперії, Запоріжжя втратило своє значення як захист від татар та турків, і 4 червня 1774 року російські війська, які по­верталися з турецького фронту, оточили Січ і зайняли головні оселі Запорізьких вільностей. Запорізька Січ піддалася без опору. Величезна територія Запорізьких вільностей була включена в межі Російської імперії.

Залишені на свої сили, кримські татари неспроможні були зор­ганізувати тверду владу. В Криму розгорілась боротьба партій. Ро­сійський уряд почав втручатися у внутрішні справи Криму й роз­палювати незадоволення його людності. Під претекстом пересліду­вання християн, 1778 року генерал О. Суворов, що командував ро­сійськими військами в Криму, дістав наказ вивести звідтіль християн. Для греків засновано місто Маріуполь в гирлі ріки Калміюса, а для вірменів — місто Нахічеван у гирлі Дону. Вихід 32.000 християн, найбільш працездатної частини населення, переважно хлібо­робів, був тяжким ударом для Кримського ханства, що поставив Крим у залежність від Росії в економічному відношенні.

Року 1783 Кримське ханство було приєднане до Російської імперії, а в адміністраційному відношенні об'єднане з Катеринославським намісництвом, під управлінням князя Г. Потьомкіна-Таврійського. До Південної України приєднано величезну територію до ріки Кубані та Єгорлика —на сході і до Дністра — на заході.

Після першого розбору Польщі в 1772 році, коли загарбання Ро­сійської імперії обмежилися білоруськими землями, в Польщі знай­шлися люди, які зрозуміли, що рятувати польську державу можна тільки шляхом ґрунтовних реформ: обмеження шляхетських прав, поліпшення життя інших станів, заведення в країні ладу. Проте, плани ці викликали опозицію збоку магнатів та вищої шляхти, які в реформах бачили замах на їхні права та привілеї. Вони рішуче заперечували права православних та дисидентів. Це викликало втру­чання протестантської Прусії та православної Росії на захист їхніх одновірців.

Не зважаючи на протести, прихильники реформ проголосили З травня 1791 року нову конституцію: касувалося право “вето”; всі справи в парламенті мали вирішуватися більшістю голосів; королів­ська влада мала бути спадковою; збільшувалася армія, упорядкову­валися фінанси, освіта. Але партія маґнатів та великих панів про­голосила в Торговиці конфедерацію і звернулась по допомогу до Пе­тербургу. Прийшло російське військо, і слабі польські війська зали­шили Правобережну Україну. В 1793 році Росія змусила короля від­ступити їй Київщину, Поділля та значну частину Волині й Білорусії. Прусія дістала більшу частину Великої Польщі та Данціґ; Польщу відрізали від моря. Так переведено другий розбір Польщі.6

Року 1794 вибухнуло повстання польських патріотів, на чолі якого став генерал Костюшко. Він обіцяв селянам волю, але вони в масі не підтримали його; тільки невелика частина з-під Кракова приєд­налася до повстанців. Після впертої боротьби російські та пруські війська розбили військо Костюшки, а його самого взяли в полон. Ко­мандувач російських військ О. Суворов здобув Варшаву. Польська держава в 1795 році капітулювала. Переведено третій, остаточний розбір Польщі: Росія взяла собі решту Волині та Литву, Прусія — Велику Польщу з Варшавою, а Австрія — Малу Польщу з Краковом та Любліном. Таким чином під владою Російської імперії опинилися всі українські землі, за вийнятком Галичини та Буковини.

Адміністраційний розподіл українських земель

Після скасування Гетьманщини українські землі поділено на чотири ча­стини. Уся колишня Гетьманщина перебувала під управлінням Мало­російської Колегії та її голови “в характері генерал-губернатора”. Цією особою був генерал, незабаром граф П. Румянцев-Задунайський. Друга частина — територія слобідських полків, після ліквіда­ції полкового устрою, перетворена була на Слобідсько-Українську губернію. Третю частину — територію Південної України — поділе­но на дві окремі частини: Новоросійську губернію — на півночі, та Запорозькі Вольності — на півдні. Року 1775 Запоріжжя було ска­соване і вся територія Вольностей була поділена між двома губер­ніями: Новоросійською-— на правому березі Дніпра, та Озівською — на лівому. До Новоросійської губернії приєднано трикутник землі між ріками Богом та Дністром, який дістала Російська імперія на підставі Кучук-Кайнарджійського миру, а до Озівської губернії при­єднано придбані на підставі того ж миру землі між ріками Доном та Еєю. Обидві губернії перебували під владою Г. Потьомкіна. Року 1781 переведено реформу — засновано намісництва. Колишню Гетьман­щину поділено на три намісництва: Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Намісником був спочатку граф П. Румянцев-Задунайський, а з 1790 року — генерал М. Кречетніков (який у 1768 році придушив Коліївщину).

Слобідсько-Українську губернію перейменовано на Харківське намісництво з осередком у Харкові.

Новоросійську та Озівську губернії об'єднано в Катеринославське намісництво; осередком його був спочатку Кременчук, а з 1784 року — Катеринослав. До Катеринославського намісництва приєднано землі Полтавського та Миргородського полків, з яких створено по­віти — Полтавський, Кременчуцький, Олексопільський. Намісником увесь час був князь Г. Потьомкін-Таврійський.

Року 1795, після смерті Потьомкіна, створено Вознесенське намі­сництво з трьох повітів Катеринославського намісництва: Єлисаветградського, Новомиргородського та Херсонського, з осередком у місті Вознесенську. До намісництва приєднано українські землі, що їх Росія придбала на правому березі Дніпра, до лінії Черкас на півночі. Намісником був князь П. Зубов.

Року 1796 цар Павло І зліквідував намісництва, замінивши їх гу­берніями. В Україні були: Малоросійська губернія з адміністраційним осередком у Чернігові; на Правобережжі три губернії: Волинсь­ка, Подільська та Київська; Новоросійська губернія з осередком у Новоросійську (так перейменовано Катеринослав); Харківська гу­бернія (Слобідська), до якої відійшли східні повіти колишнього Ка­теринославського намісництва (частини Олексопільського, Слов'ян­ського, Донецького та Павлоградського повітів). Року 1802 Новоро­сійську губернію поділено на три: Миколаївську, Катеринославську та Таврійську; Чернігівську та Полтавську губернії об'єднано в Малоросійське генерал-губернаторство з осередком у Полтаві; Київ­ську, Волинську та Полтавську губернії об'єднано в Київське гене­рал-губернаторство; Слобідську губернію перейменовано на Харків­ську. Після окупації Басарабії в 1812 році виникло Новоросійсько-Басарабське генерал-губернаторство з губерніями: Херсонською, Катеринославською і Таврійською та Басарабською областю. Такий розподіл з невеликими змінами існував до 1917 року.

Наприкінці 1780 року царським наказом запроваджено на Лівобережній Україні, колишній Гетьманщині, загальноросійський устрій. З 1781 року Гетьманщину поділено на три намісництва: Київ­ське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Малоросійську Колегію та українські установи: Генеральний Суд, Генеральну Управу та Пол­кові Управи скасовано; а замість них засновано установи російського типу: на місце військового суду — палати кримінальні та “граждан- ські”; в кожній губернії — замість судів ґродських та земських — повітові суди; на місце військового скарбу — казенні палати; для справ міських — магістрати і т. д. Малоросійську Колегію та військо­вий суд залишено тимчасово для завершення незакінчених справ. Полкові канцелярії залишено для військових справ полків до війсь­кової реформи.7 Павло І поновив деякі старі порядки: генеральний та інші суди, Литовський Статут, як чинне право.

Внаслідок цих реформ занепало старе місто Глухів, як політично-адміністрацийний та культурний центр Лівобережної України, а на­томість почав зростати Новгород-Сіверський, маленьке сотенне місто, яке на деякий час стало осередком намісництва. До цього намісництва входили 11 повітів, розташованих на території трьох північних, найбагатших й найкультурніших полків (Стародубського — цілком і ча­стин Ніженського та Чернігівського).8 На території Новгород-Сіверського намісництва опинилися дві гетьманські столиці: Батурин і Глухів з їхніми історичними традиціями та впливовою старшиною.

Новгород-Сіверський став значним культурним осередком Укра­їни: адміністраційні установи притягали багато урядовців, які тво­рили свої шляхетські організації, засновано тут кафедру нової єпархії, головну народну школу, духовну семінарію; тут гуртувалися культурні сили, видатні громадські діячі, письменники, серед яких виникає думка про заснування університету. Велике значення мали інші осередки намісництва: Київ з його Академією, Чернігів із Колегіюмом.

1784 року російський уряд скасував козацький устрій України. Замість 10 козацьких полків зорганізовано 10 карабінерних, по 6 ескадронів у кожному. З них складався окремий корпус — “Малоро­сійська кіннота”. Але реформа ця не була доведена до кінця, і ка­рабінерні полки зберегли рештки територіальної організації, а голов­не — в них була українська старшина. У російській армії карабінерні полки являли собою майже автономну організацію.

Карабінерні полки в Україні зберігали багато рис старої україн­ської козацької організації. Рядовий склад здебільшого становили козаки старого полку, командний склад — здебільшого колишня пол­кова та сотенна старшина.

У Стародубському полку першим командиром був полковник І. Максимович, унук мазепинця. Його змінив у 1789 році полковник М. Миклашевський, правнук мазепинця."

Сама реформа — перетворення козацьких полків на регулярні — викликала велике незадоволення старшинської маси та рядового ко­зацтва, особливо, коли року 1788 полки поділено: Стародубський, Чернігівський, Ніженський, Київський та Глухівський залишено як “важкокінні”, а Переяславський, Лубенський та інші стали “легко-кінними”.

Незадоволення в Україні заміною карабінерними полками ко­зацьких було так велике, що під час війни з Туреччиною постала думка про поновлення козацьких полків. Року 1788 В. Капніст подав Катерині II проект, що мав назву; “Положение, на каком может быть набрано и содержано войско охочих козаков”. Це було б, на думку В. Капніста, окреме, фактично не зв'язане з російською армією козаць­ке військо з добровольців з командою, що складалася б із старшин-українців, обраних козаками.

Проте, не зважаючи на тяжкі зовнішні умови — бо тільки що поча­лася знову війна з Туреччиною — О. Безбородько переконаний про­тивник гетьманату, висловився з цього приводу негативно: окремішність українського війська та виборність уважав він за речі небез­печні. У той же час Г. Потьомкін, намісник Південної України, вва­жав цей проект дуже корисним і радив взяти за зразок Донське вій­сько. Катерина II також прихильно поставилася до проекту, споді­ваючись, що до козацького війська можуть приєднатися втікачі до Правобережної України. Але реалізація плану була перенесена на Південну Україну, і в січні 1790 року Потьомкіна проголошено “Ве­ликим Гетьманом козацьких Катеринославських та Чорноморських військ”. Це було не те, чого хотіли Капніст та його однодумці."

Ліквідація українських установ та полків робила величезний переворот у соціальних відносинах України. Десятки урядовців і старшин, що мали впливові посади, звільнено. Більша частина з них дістали значні пости в нових уже, російських, установах і змінили українські ранги на російські, відповідно до “Табелі о рангах” Петра І. Полковники стали бригадирами. Дехто із старшин зробив при цьо­му велику кар'єру вже в Росії або в російських установах України. Полковник Київський Олександер Безбородько, син видатного гене­рального писаря, зробив надзвичайну кар'єру: він став секретарем Ка­терини II, а за Павла — найяснішим князем та канцлером Російської імперії. О. Безбородька характеризував історик права, Б. Нольде, такими словами: “одна з найблискучіших постатей, що їх створила імперська бюрократія від часів Петра І до доби Миколи ІІ включно”. Сучасник Безбородька, ІІ. Завадовський, що почав кар'єру секрета­рем Малоросійської Колегії, закінчив її з титулом графа, як міністер освіти. До високих постів дійшли інші сучасники: В. Кочубей, з титулом князя, був віцеканцлером, Д. Трощинський — міністром уділів та юстиції і т. д.

Багато представників української старшини посіли видатні пости в Україні — в російських установах: І. Гудович з 1798 року був губер­натором Малоросійської губернії; А. Милорадович з 1781 року — пра­вителем Чернігівського намісництва; ПІ. Коропчевський року 1797 дій­шов до посади віцегубернатора Малоросійської губернії: М. Микла­шевський з 1797 року був цивільним губернатором Малоросійської губернії; з року 1785 намісником Новгородсіверським був колишній генеральний суддя І. Журнал; віцегубернатором — поручником правителя став В. Туманський, колишній член Малоросійської Ко­легії, а після нього, з 1785 року — останній полковник Стародуб­ський, Я. Завадовський."

Губерніальними маршалами були: Катеринославським — М. Кап­ніст (1795); Київським — В. Капніст ,(1785). Новгородсіверським мар­шалом був поет О. Лобисевич, а Чернігівським — А. Полетика. Це було в 1785-1788 роках."

Суспільний лад України за російської окупації

Шляхетство. Поруч з ліквідацією автономії України й пере­творення її на звичайну російську область, ішло перетворення укра­їнської старшини на загальноросійський стан — на “шляхетне ро­сійське дворянство”. У цьому дуже сприяла сама старшина, яка про­тягом багатьох років вимагала надання їй прав російського дворян­ства. У попередній частині була вже мова про ті категорії старшини, які оформилися у XVIII ст. Найвищі з цих категорій без заперечень були визнані російським урядом за шляхетські. Року 1781 було вста­новлено, що значкові товариші належать до шляхетського стану. Цим встановлювалося межу між “рядовим” козацтвом і його верхів­кою, яка протягом понад сто років викристалізовувалася, набувала різного роду привілеї та права. У наслідок цієї еволюції “Україна мала зверхній стан суспільства”.

Року 1785 Катерина II поширила на Україну права російського дворянства. Це було логічним наслідком позбавлення України авто­номних прав: оскільки Лівобережна Україна ставала органічною частиною Російської імперії — становий поділ населення був при­рівняний до станового поділу населення Росії, з додатком козацтва, якому не відповідали стани Росії.

Претендентам на дворянство треба було довести свої права. В кін­ці XVIII ст. і на початку XIX ст. українська старшина гарячкове роз­шукує докази своїх дворянських прав. Щоб одержати ці права, треба було довести претендентові своє походження або від справжніх дідичів, шляхти польських часів, або — від вихідців-дворян з інших країн, або довести, що ще в Польщі визнавали за ним шляхетську гідність," або виставити 12 свідків “благородного образу жизни”. В останній стадії питання вирішував департамент герольдії Сенату.

У цьому питанні знову поділилися старшини південних і північ­них полків. У південних полках справа стояла зле: старшині тяжко було довести походження від “шляхетних” предків, отже залиша­лося або доводити службу предків в рядах козацької старшини, або виставляти 12 свідків. Наслідки були сумні: дуже багато старшин, особливо значкових товаришів, не дістали дворянства. Краще було в північних полках: там доводили головним чином переходи пред­ків, білоруських шляхтичів із Могилівського та Мозирського повітів до Стародубського та Чернігівського полків.

Тільки в 1835 році справа була закінчена: дворянство було при­знане бунчуковим та військовим товаришам, але значкові товариші цих прав не здобули. Правда, за довгий час клопотань чимало знач­кових товаришів здобули право дворянства персональною службою, все ж число, яким не надано дворянства, було велике. З цього кола вийшли “різночинці” — службова інтелігенція, духовенство, а дехто був приписаний до козацтва.

На Лівобережній Україні діяли особи, які ставили своїм зав­данням допомагати сучасникам доводити свої права на дворянство. Цю справу вважали вони за “подвиг” для слави України. Відомо ба­гато людей, які присвятили себе цій справі: А. Чепа, В. Полетика, Р. Маркевич, В. Чарниш, М. Милорадович, Т. Калинський та ін. Чепа казав, що робить це “по усердию и любови к нации”, Т. Калинський — “от безпристрастного к отечеству поревнования”. Здебільшого були вони самі безперечні дворяни, значні дідичі, матеріяльно не за­інтересовані наслідками праці, а робили це тільки для “блага нации”.

Цей рух мав дуже велике значення: особи, що розшукували до­кази прав на дворянство, вивчали літописи, хроніки, універсали і т. п. джерела історії України. Питання “нації” стало основним, і воно об'єднувало людей з різних таборів."

Інші умови були на Правобережній Україні, де дідичі були май­же виключно поляки. Російський уряд не визнавав національного питання; ввесь суспільний лад залишився недоторканим, і польське шляхетство зберегло всі свої права.

Селянство. Різко змінилося становище селян. Уже зверта­лося увагу на те, що протягом цілого XVIII ст. воно погіршувалося. Зникали вільні посполиті, які або ставали економічно залежними від землевласників, або тікали на Запоріжжя, на Південну Україну, на Дін. Року 1735 вільних селян залишалося тільки 35%. Року 1763 російський уряд, щоб покласти край переходам селян, видав наказ, яким заборонялось переходи селян без дозволу пана. Проте, після того втеча селян ще більше підсилилась, бо вони побачили в тому на­казі початок закріпачення.

Року 1783, після зруйнування Запорізької Січі, заборонено селя­нам переходити з того місця, на якому застала їх ревізія. Цим закріпачено селян і зрівняно їх із російськими селянами. Але мета не була досягнута: хоч не було вже Запоріжжя, залишилися запорізькі сте­пи, що, після зруйнування Січі, перейшли під управління Катерино­славського намісництва, правитель якого, Потьомкін, вже в 1776 році наказав не повертати втікачів. І дійсно, до Катеринославського намісництва стягалися втікачі з усієї України.

Наказ 1783 року позбавив селян права переходу. Це ще не було кріпацтво, пан ще не мав прав на особу селянина, не міг продати його без землі, перевести до іншого маєтку, але де факто це було кріпацт­во, бо селянин був позбавлений можливости покинути свою садибу свого пана, а в умовах станової держави все управління, суд, перебу­вали в руках шляхетства, і скарги до якої б то не було інстанції мог­ли тільки погіршити становище селянина. Залишалися, як було завжди перед тим, два шляхи: втеча світ-заочі, на Південну Україну, Дін, пізніше — на Кубань (Правобережна Україна перестала бути місцем для втечі) або — повстання, число яких збільшувалося в кінці XVIII ст.

Року 1795 приєднано до Росії Правобережну Україну. Надії там­тешніх селян, що єдиновірна, православна Росія звільнить їх з-під влади польських панів, не справдилися. Навпаки, становище селян стало ще гіршим. Російський уряд підтвердив права польських па­нів і навіть збільшив їх. Ніколи за польського панування не мали вони такої влади над селянами, яку дістали від російського уряду.

До того ж селяни позбавлені були тепер можливости робити повстан­ня, бо не було Запоріжжя.

Козацтво. Головна маса козацтва не дістала дворянських прав і створила окремий стан, який зайняв місце між дворянством і селянством. Козаки в Чернігівській та Полтавській губерніях зали­шилися як вільна сільська людність. Козаки мали свої окремі права, які були застережені законами Російської імперії і в майбутньому ввійшли до “Своду законов Российской Імперии”. Так існували ко­заки протягом цілого XIX ст. і тільки революція 1917 року знищила козаків як стан і скасувала їх права та привілеї. Характеристичне побутове явище: козаки здебільшого не зливалися з селянством, пи­шалися своїм козацтвом і рідко мали шлюбні зв'язки з селянами."

Але не всі козаки зберегли свої права. Вже була мова про те, як у середині XVIII ст. багато козаків “зубожило”. Тяжкі війни, а го­ловно — примусова праця то на каналах, то на будуванні фортець, безправне становище супроти власної сотенної старшини, зменшення земельних володінь внаслідок поділу їх між спадкоємцями, тощо, призводили до того, що козаки переходили до панів, як вільні поспо­литі, виконували для них різні повинності, відбували панщину, але почували себе вільними й могли в перший-ліпший час покинути пана.

На цьому ґрунті йшла вперта боротьба, бо козаки не відмовляли­ся від своїх прав, а дідичі вважали їх за своїх посполитих нарівні з селянами. Справа ускладнювалася тим, що були села, в яких ко­зацькі та селянські дільниці або двори селян та козаків стояли суміжно. Вже “Румянцевський” опис викликав велику тривогу серед козацької маси: вважалося, що записаний до опису був уже прикріп­лений до певного місця. Але опис не набув практичного значення.

80-ті роки внесли багато хвилювання: з одного боку козацька стар­шина діставала права російського дворянства, а з другого — селян, а разом із ними й козаків, що жили на поміщицьких землях, позбав­лено права переходу. Рядові козаки занепокоїлись, і посипались від них скарги та домагання до “депутатських комісій” та до Сенату про надання дворянських прав.

У той же час в Україні почалися повстання, ініціаторами яких були закріплені панами козаки. Вище була мова про повстання в Кліщинцях 1761-1770 рр. Але найбільшого значення набуло повстан­ня в с. Турбаях. Там закріпачені дідичами, братами Базилевськими, козаки почали легальне добиватися прав, але, не знайшовши захисту в суді, перейшли до активної боротьби. Вони забили дідичів і зоргані­зували самоврядування на зразок козацького. Протягом 4-ох років військова сила не могла подолати повстанців. Потьомкін звернувся до Катерини II з листом, в якому писав, що вважає за шкідливе вжи­вати військову силу проти “своїх і внутрі землі”, бо, мовляв, вістки про це можуть викликати за кордоном погані чутки." Потьомкін до­бився включення до Катеринославського намісництва села Турбаї, разом з іншими селами Градижського повіту. Він запропонував влас­никам продати маєток і мав на меті переселити козаків на південь — до Очаківського степу, але цей план зреалізовано вже після його смерті, а саме переселення відбулося після жорстокого покарання ватажків повстання.

Південна Україна. Південна Україна мала винятково становище серед інших частин України. Після ліквідації Запорізької Січі вся територія Вольностей, разом із Новоросійською губернією, перейшла під владу Г. Потьомкіна. Уся величезна територія Запо­різьких Вольностей, яка охоплювала понад 13 мільйонів десятин землі — разом із Новоросійською губернією та новопридбаним за Кучук-Кайнарджійським мировим договором районами трикутником між Богом та Дністром, трикутником між Ноном та рікою Еєю і Єгор-ликом були поділені на дві губернії: Новоросійську - на правому березі Дніпра та Озівську— на лівому. Року 1782 вони об'єдналися в намісництво Катеринославське, під владою намісника та генерал-губернатора Потьомкіна. Влада його ще більше зросла після приєд­нання до Російської імперії Кримського ханства: Крим, під назвою Таврійської области, також був переданий під владу Потьомкіна.

Особа Потьомкіна дуже цікава й багато дечого пояснює в дальшій історії Південної України. Потьомкін мав великий вплив на Кате­рину II, користався її пошаною і необмеженим довір'ям в управлінні колосальною країною — від Бога до Кубані, від Полтави до Криму він залишався весь час необмеженим володарем: у розпорядження його не втручалися ні цариця, ні Сенат, і він міг витрачати на Пів­денну Україну величезні кошти.

Головною метою правління Потьомкіна було — якомога скоріше заселити Запорізькі Вольності, на яких за приблизним обрахунком сучасників було понад 100.000 душ чоловічої статі. В одному з перших наказів Потьомкіна, року 1776, сказано: “втікачів не повертати”, і цей наказ залишався в силі до його смерті в 1791 році. Наслідки цьо­го наказу були величезні: до Південної України посунули втікачі з всіх частин України: посполиті кріпаки, скарбові селяни. На те, що з Катеринославського намісництва не повертають утікачів скаржи­лися поміщики своїм маршалам, губернаторам Катеринославського намісництва, Сенатові, самому Потьомкінові. Але його наказ був міцніший за всі скарги, і втікачі залишалися на місцях. Потьомкін у своїх листах до Катерини II пояснював, що, якби почати видавати втікачів, то вони втікатимуть до Польщі. В іншому випадку черні­гівським дідичам, які подали колективну скаргу про те, що їм не повертають втікачів, він відповів так: “Ці люди в Херсонському повіті стали корисними для держави селянами. Чому ж примушені були вони тікати з батьківщини? Очевидно, жорстокість панів при­мусила їх покинути свої села та землі й тікати.

Колонізацію за Потьомкіна можна поділити на три роди: помі­щицьку, селянську та міську.

Поміщикам роздавали землі за планом, який був укладений для Новоросійської губернії в 1764 році, але його трохи змінено. Усі землі були відмежовані, і в кожному повіті була докладна мапа із позна­ченням кожної дільниці. Розмір дільниць збільшено: на один селянський двір давали по 60 десятин землі. Поміщикам давали не менше як 1.500 десятин, на яких він мусів оселити 25 селянських дворів, і не більше як 12.000 десятин — на 200 дворів. Полегшено й реченець заселення: половину належного числа селян треба було заселити про­тягом 5-ти років, а повне число —протягом 10-ти.

З цих мап та “ордерів Потьомкіна”, наказів його, видно, що з усієї маси поміщиків 2.143 душ найбільші дільниці — по 12.000 десятин — дістали тільки 1,1%, а до 1.000 десятин — 57,70%. Щодо соціального становища поміщиків, то представників аристократії було серед них тільки 28, себто 1,3% Головна маса поміщиків складалася з російських військових старшин та цивільних урядовців нижчих і середнім рангів — 68,2%; українських старшин та урядовців було 10,5%. Та­ким чином, більшість поміщиків складалася з середніх категорій урядовців. Серед них було багато запорізьких старшин, які залиши­лися й дістали дільниці землі. З-поміж поміщиків було дуже мало чужинців: на все намісництво 23 особи, себто 1,0%. Таким чином ці цифри спростовують поширену думку про те, що Запорізькі Воль­ності роздано аристократам та вельможам, а також чужинцям."

Дістати землю в Південній Україні було легко, але заселити її — дуже тяжко. Знайти 25 або й більше селян, щоб закріпити за собою надані землі, було справою не легкою. Поміщики приймали втікачів без будь-якого контролю, висилали до Польщі агентів, які викликали селян, заманювали селян у сусідів, перехоплювали тих, хто їхав до інших поміщиків, і, не зважаючи на те, через 10-15 років господарю­вання часто не було навіть половини належного числа селян.

Наприклад, у селі Івангороді, поміщика генерала Іжицького, на 5.574 десятинах було 18 лише селян, замість 93; у селі Аврамівці, секундмайора Коростовцева, — 39 селян замість 53. На пана оброб­ляли селяни невеликі клаптики землі, наприклад, у селі Андріївці, прапорщика Байдака, з 1.345 десятин тільки ЗО; у селах Олександрів­ні та Тритузному на поміщика, сенатора І. Безбородька, обробляли тільки 1/11 частину того, що обробляли собі; в селі Іванівці, колиш­нього радника Кудашева, на поміщика обробляли 1/24 частину. Ці приклади показують, як тяжко було господарювати поміщикам і як кало прибутку давали їм землі. Отже, зрозуміло, як повинні були поміщики цінити кожного селянина, який закріпляв за ними право на володіння землею, і які легкі умови праці повинні були ставити вони селянам.

Бували випадки, що, не обмежуючись вільними “підданими”, по­міщики переводили на свої землі кріпаків, куплених без землі, “на свод”, переважно з російських губерній, але в цілому число кріпаків було невелике: на 150.068 “підданих” — вільних селян було тільки 5.653 кріпаків.

Другим родом колонізації, була селянська. Значну частину скар­бових сіл заселили скарбові селяни, серед яких були й запорожці. Вони одержували по 60 десятин на двір. Так само начальство скарбо­вих сіл усіма засобами намагалося притягти селян — і найбільшу частину їх давали втікачі.

Населення скарбових та приватних сіл було українське. Незначну частину його становили росіяни, серед яких були старовіри, “однодвірці”, колишні солдати. У цілому селян у скарбових оселях було 200.323 душ чоловічої статі. Крім українців та росіян були також греки та вірмени, виселені 1778 року з Криму, та німці, переважно меноніти (анабаптисти), але їх було небагато — вони становили лише 2% загальної кількості населення Катеринославського намісництва.

Третім родом колонізації була міська. У Запорізьких Вольностях майже не було міст, і тому довелося будувати їх для всіх повітів. У Катеринославському намісництві було 15 міст. Деякі з цих повітових міст не розвинулися, і населення їх мало відрізнялося від сільського. Але інші вже в перших роках свого існування почали грати значну роль в економічному житті країни. По містах оселялися купці ре­місники, засновувалися цехи. Серед міст виключно скоро залюднені були Нахічеван та Маріюпіль, де замешкали вірмени та греки з Кри­му. Почав розвиватися Катеринослав, головне місто намісництва, в якому незабаром постали ряди крамниць, адміністраційні будинки, передбачали заснувати університет та музичну академію. Великого значення набув Херсон, де скупчувалися купці з України, Росії, Польщі, Франції, Австрії. Херсон став пізніше головним торговель­ним портом на Чорному морі, з якого вивозили збіжжя до Західньої Европи.

Кількість міської людності зростала. Наприклад у 1774 році куп­ців було 1.692, а у 1789 році було їх уже 2.236; число цехових із 1.054 душ у 1774 році зросло до 16.149 в 1789 році."

У містах було більше чужинців. Крім Нахічевану та Маріюполя, в інших містах теж було багато росіян — купців, ремісників. Особ­ливо космополітичний характер мав Херсон, в якому було багато французів, поляків, турків, італійців. Тут були торговельні контори французів-братів Антуан, австрійських купців Біллесгофен, польсь­ка контора графа Прото Потоцького.

Населення Катеринославського намісництва протягом 17 років (1775-1792), не зважаючи на війну 1787-1791 рр., збільшилося при­близно в чотири рази: року 1774 було 107.108 душ чоловічої статі, а в 1792 році вже 419.849."

Окреме місце в історії заселення Південної України кінця XVIII століття належить козакам.

Після зруйнування Січі в 1775 році значна частина — переважно запорожців-сіромах, себто тих, що не мали жадної власності, помандрували на Тилигул. Від російського начальства діставали вони “бі­лети” на рибну ловлю, але додому не верталися. Турецька влада оселила їх за Дунаєм. Таких утікачів рахують приблизно тисяч на п'ять. Решта запорожців, що жили в Січі та в паланках, у зимівниках та слободах, залишилися. Старшина зберегла свої зимівники й, за “планом”, дістала землі до норми—від 1.500 до 12.000 десятин землі. Дехто дістав навіть більше, як наприклад, Пишмич — 12.400 десятин, полковник Старець — 14.636, отаман Кірпак — 11.9.12. Багато-хто з колишньої запорізької старшини стали дідичами, одержали російські ранги, а дехто — посади в новому управлінні країни. Серед старшини було чимало статечних господарів, які мали добрі господарства, зай­малися скотарством, рільництвом, розводили коней, овець, мали значні суми готівки.

Залишилося багато рядових козаків, яких приписано до скарбо­вих селян. У 1776 році зимівники знесено і запорожців переселено до великих слобід як військових поселян. Потьомкін закликав козаків вступати до пікінерних полків, але вони до тих полків ішли неохоче.

Не кидаючи думки про поновлення козацтва, Потьомкін вирішив використати для цього запорожців. У 1783 році він розпочав перего­вори з колишньою запорізькою старшиною: Сидором Білим, Г. Легко-ступом, Чапігою про створення покірного собі нового Запорізького війська. Так зародилася нова організація — “Військо чорноморських козаків”. У своїх планах Потьомкін мав, з одного боку, створити на­дійне козацьке військо, а з другого — притягти запорожців, що осе­лилися за Дунаєм.

Року 1787 почалася російсько-турецька війна і загострилося пи­тання про можливість нападів турків на Південну Україну. Чорно­морське військо, яке набуло ще більшої важливості, одержало назву “Військо вірних чорноморських козаків”, а року 1790 Потьомкін ді­став титул “Великого гетьмана чорноморського війська”. Так проект В. Капніста з року 1788 про відновлення козацьких полків, не апробований Катериною II для Лівобережної України, використав Потьомкін для України Південної.

Чорноморське військо було зорганізоване на зразок старого Запо­різького війська. В Олешках засновано Кіш, де зібралося 12.000 коза­ків під командою Сидора Білого. Але старшину не обирали, а її при­значав сам Потьомкін. На ті часи організація навіть такого війська приваблювала колишніх запорожців і селян, які масами втікали з України. Спроби приєднати до чорноморських козаків російські за­логи старовірів, російських міщан, не вдалися. Проте, Потьомкін успішно побільшував їх число, купуючи у поміщиків села й повер­таючи їх населення на військових поселян."

Року 1790 під Чорноморське військо приділено між Дністром і Богом землю, де засновано 25 слобід і поселено коло 9.000 душ обох статей. Але 1791 року Потьомкін помер. Чорноморців виселили на Тамань, але згодом їм вдалося добитися дозволу перейти над ріку Ку­бань і створити там своє військо, яке пізніше дістало назву “Кубан­ського війська”, їм видали навіть деякі реліквії Запорізької Січі, ікони, грамоти. Тоді багато запорожців також перейшло на Кубань, творячи там курені та паланки. Вони зберегли запорізькі пісні, перед кази, звичаї і аж до революції 1917 року залишалися останніми спадкоємцями старого Запоріжжя, не зважаючи на всі заходи російського уряду зрусифікувати їх.

Наступник Потьомкіна, князь П. Зубов, заснував 1795 року нове намісництво з адміністраційним осередком у Вознесенську. Проте, 6 листопада 1796 року померла Катерина II, а 12 грудня новий цар Павло, бажаючи знищити всякі згадки про Катерину II, зліквідував намісництва й об'єднав Катеринославське та Вознесенське наміс­ництва з Таврійською областю у величезну Новоросійську губернію. Катеринослав перейменовано на Новоросійськ.

Так штучна назва “Новоросія” поширилася на всю Південну Україну, і цю аберацію — ніби країна “Запорізьких Вольностей” е Росією, а не Україною — твердо засвоїли і сучасники, і нащадки, і адміністрація, і історики — до середини XX століття.

Після смерти Потьомкіна посипалися скарги поміщиків на вте­чі селян до Південної України. Хоч наказ Потьомкіна “не повертати втікачів” не був офіційно скасований, на практиці становище селян змінилося, і декому з поміщиків завертали збігців.

У відповідь на скарги поміщиків Павло поширив на Південну Україну кріпацтво. Наказ 12 грудня 1796 року забороняв селянам Катеринославського і Вознесенського намісництв та Таврійської області переходити з місця на місце, а поміщикам дозволяв розшу­кувати своїх утікачів, і поміщик, у якого знаходили збіглих селян, мусів платити за кожного 50 карбованців або повертати тому, від кого вони втекли. Цей наказ ще не вводив кріпацтва в повному об­сягу, бо особа селянина не визнавалася власністю пана, але за тодіш­ніх умов, коли адміністрація та суд були станові, шляхетські, звичайно, селянин не міг доходити своїх прав. Наприкінці XVIII ст. в Південній Україні деякі поміщики жорстоко карали і навіть тортурували своїх селян.

Унаслідок введення закону 12 грудня 1796 року селяни почали тікати з Південної України на Дін, на Кубань, на Кавказ. Адміністра­ція безуспішно вживала різних заходів, щоб припинити цю втечу.

Наприкінці XVIII ст. центр уваги нових адміністраторів Півден­ної України перенісся на захід. Там у 1793 році біля старовинної фор­теці Гаджібея засновано місто Одесу, якому приділено 30.700 десятин землі. Заселялася Одеса спочатку слабо: 1793 року в ній було лише 8 чоловіків та 10 жінок, а року 1799 — вже 4.573 осіб обох статей. Місцевість над берегом глибокого Бозького лиману сприяла тому, що Одеса швидко зростала і на початку XIX ст. стала багатим космопо­літичним містом, де зосередилася чорноморська торгівля. За перші 25 років існування Одеси оборот її торгівлі збільшився в 11,7 рази, тоді як у цілій Російській імперії — тільки в 2,4 раза."

Заселення Південної України, з її запорізькими степами, та на­ближення до Чорного моря мали величезне значення для України, не зважаючи на те, що робилося все це “во славу Росії та її величі”. Прагнення Росії заволодіти Чорноморським узбережжям збігалося з прагненням України, яка увесь час свого історичного існування, починаючи з походів Аскольда і закінчуючи проектами Мазепи, до­магалася панування на Чорному морі.

Прагнення Росії вилилося наприкінці XVIII ст. в химерному “грецькому проекті” — модернізованій теорії III Риму. Цей III Рим — Москва-Петербург — за цим проектом мав заволодіти II Римом — Візантією. Успішне закінчення війни з Туреччиною в 1774 році, опа­нування Криму та всього північного узбережжя Чорного моря нібито робили реальною мрію російських царів. Під час тріумфальної подо­рожі Катерини II до Криму в Херсоні стояла брама з написом: “Шлях на Царгород”. У розмовах із монархами Европи Катерина II визна­чала поділ впливів: Австрія мала дістати 1-й Рим, а Росія — ІІ-й — Візантію. Для реалізації цього плану навіть дано ім'я унукові Кате­рини II — Константан: його призначала вона на поновлений престол імператора Візантії."

Але незалежно від цих планів Росії, Україна дістала вихід до Чорного моря, і перед нею відкрився шлях до небувалого економіч­ного розвитку. Поміщики переходили до інтенсивних способів госпо­дарства, заводили многопільну систему, тонкорунних овець-мерино­сів тощо. Україна стала шпихліром для цілої Европи.

Висновок

Разом з XVIII сторіччям закінчувалася і бурхлива, багатогранна культурна епоха. У результаті завоювань Петра I Росія одержала доступ до довгоочікуваного “вікну в Європу” на Балтиці, а роль України як посередника життєдайних культурних впливів поступово утрачала свій зміст. Зате імперські границі різко обрубали контакти України з Заходом. Відтепер Росія, максимально використовуючи і вихід у Європу, і “західницьку” орієнтацію своїх монархів, і — не в останню чергу — “відплив умів” у центр імперії з України, обганяє останню в культурних відносинах. Ізольована, схильна до традиціоналізму “Малороссія” усе більше нагадує провінцію. Після втрати політичної автономії їй починає загрожувати і втрата культурної самобутності.

Чи може бути щось жахливіше для подальшої еволюції народу, який до того був об'єднаний спільною історією, мовою, культурою і територією, ніж поступове відмирання однієї з його частин?! Розкраяний навпіл, на Правобережжя й Лівобережжя, вільнолюбивий український народ був відкинутий на багато років назад від цивілізаційного поступу європейських країн.

Ще 1671 р. один з вітчизняних церковних діячів висловив таку думку, що „коли б яку сторону (Дніпра), уховай Боже, неприятелі зламали, тоді б вже жодна із сторін не витримала і мусила б Україна згинути". Політична еліта козацької держави не змогла об'єднатися для утвердження власних завою­вань і вже була неспроможною втриматись під тиском іноземних держав. Розподіл України між двома мо­гутніми монархіями Східної Європи мав трагічні наслідки, особливо для Правобережжя. Виникли ве­ликі труднощі на шляху політичної консолідації українських земель у Гетьманській державі. Важко­го удару було завдано їхньому економічному розвитку, розірвано традиційні торговельні зв'язки, що роби­ло неможливим складання єдиного національного ринку у нову добу світової історії. Гальмівного впли­ву зазнали також етносоціальні процеси.

Аналізуючи причини „вічної відсталості" ук­раїнської нації, І.Франко зазначав, що до негативних економічних результатів безперервних війн за Ук­раїну ХVІІ-ХVІІІ ст. потрібно додати „аналогічні духовні і літературні наслідки". Адже, за його слова­ми, величезне зменшення населення на правому березі Дніпра, знищення багатьох сіл і міст, спалення дворів і храмів спричиняло також знищення такої ж кількості осередків культури та освіти. Разом з церквами, ха­тами і замками гинули також книги, рукописи, документи і цілі архіви, розвіювалися з попелом кар­тини, іншими словами, марнувався весь духовний фонд, створений багатьма поколіннями.

Занепадають такі центри культурного життя Правобережної України як Луцьк, Острог, Могилів, Овруч, Бар. Водночас постійний опір спробам де­націоналізації та покатоличення українського населення зумовив митців звернутися до тих тра­дицій духовної і матеріальної культури, які б утверджували його національну самобутність. На землях України, розділених іноземними кордонами, з'являлися твори, що ввібрали в себе багаті народні уявлення та художні традиції.

Складність політичної ситуації впливала на ста­новище освіти і шкільництва на Правобережній Україні, яке зазнавало постійного тиску з боку поль­ської влади. Православні школи збереглися тільки у селах, у містах і містечках поширювалися навчальні осередки ченців ордену святого Василія, які не зав­жди виступали провідниками культурного розвитку „руського" народу. Водночас духовній культурі ук­раїнців Правобережжя були притаманні впливи ренесансних і гуманістичних ідей, які, хоч і запізно, але приходили із Західної та Центральної Європи. Не перериваючи зв’язку з давньоруськими культурно-філософськими традиціями, національна культура стверджувалась в умовах взаємного проникнення з білоруською, литовською, польською, а згодом і російською духовними культурами.

Об'єднавчим фактором для українців „обох сторін Дніпра" залишилась також спільна релігія, однак з кожним роком церковна атмосфера на правобереж­них землях ставала напруженішою. Поляки ненавиділи „схизматиків", які були вірними право­слав'ю. Адже, за їх уявленням, вони спричинили всі українські „ребелії", втрату Річчю Посполитою не ли­ше Лівобережної України, а й зовнішньополітичної переваги у східноєвропейському регіоні. Саме релігійне питання впродовж віків не могло примири­ти два слов'янських народи. „Доки у вас унія буде і єзуїти, доти козакові при королі польському не бу­ти", — заявляв волинський шляхтич М.Чорно-луцький полякам 1686 р.

Проблема захисту православних на Правобе­режжі весь час поставала з ініціативи українського лівобережного гетьманату на переговорах між Моск­вою і Варшавою у 70-80-хх рр. ХVІІ ст. Саме тому у наступному столітті виникло „дисидентське" питан­ня, бо за „Вічним миром" усі православні парафії і монастирі в Польщі мали підлягати митрополитові, який, у свою чергу, підпорядковувався московсько­му патріархові, а з 1720 р. — російському синоду.

Окрім того, православна церква у ці роки пере­живала період внутрішньої кризи і не могла витримати суперництва з краще організованим греко-католицьким (уніатським) духовенством. Майже всі великі центри православ'я на Правобережжі поступово пе­реходять у лоно іншої української церкви. 1721 р. стала уніатською головна святиня Волині — Почаївський монастир., 1728р. — Кременецький, ще в перше десятиліття XVIII ст. після напруженої боротьби здало свої позиції львівське Ставропігійське братство, яке мало великий культурно-просвітній вплив на правобережні землі.

Процес переходу православних в „уніата" був неоднозначним. Такі відомі церковні діячі, як И.Шумлянський, В.Шептицький, Д.Жабокритський, поступаючись попереднім обрядам, виправдовували свої дії намаганням зберегти національні права ук­раїнців. Але через шалену протидію панівних кіл Польщі ні греко-католицька, ні православна церкви не могли домогтися рівноправного становища з римсь­ко-католицькою конфесією. '1717 р. невідомий автор запропонував навіть проект цілковитого знищення „руської" віри на Правобережжі, який виражав бажання більшої частини польської верхівки. Пара­лельно поглиблювалась полонізація — у XVIII ст. польська мова стала урядовою на Київщині й Волині.

Панування поляків-католиків, які на Правобе­режній Україні представляли, головним чином, шляхетський стан, над українцями-православними, що штучно стали „селянською" нацією, викликало серед останніх значні соціально-релігійні рухи. Коліївщи­на, яка була найвищим проявом цього невдоволення у XVIII ст., стала одним з найбільших у Східній Європі виступом пригнобленого народу за свої втра­чені права. Водночас руйнівні елементи, які притаманні будь-якій боротьбі, не давали можли­вості для більш високої самоорганізації українців, хоча їхні довголітні визвольні змагання лише підтвер­джували природну міцність народного характеру.

Друга половина XVII ст. й майже все XVIII ст. минули у безперервній боротьбі народу Правобе­режної України за возз'єднання з Лівобережжям. Єдину „власну свою і предків своїх вітчизну милу Ук­раїну" закликали відстоювати „правобережних" і „лівобережних" українців їхні ватажки. Але ре­альність життя була зовсім іншою. Розколота як з внутрішніх, так і зовнішніх причин Українська дер­жава до кінця XVIII ст. поступово перетворилася на провінційні частини інших країн. Однак попри її руй­націю ідея незалежної України продовжувала жити серед наступних поколінь і відродилась через багато років уже за зовсім інших історичних обставин.

Використована література

М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Ілюстр. іст. України.

Д. ДОРОШЕНКО. Нарис..., т. II, . Вид. друге “Дніпрова Хвиля”, Мюнхен, 1968.

Ф. ЯСТРЕБОВ. Розклад і криза феодально-кріпосницької Системи. Історія Україн. РСР, К., 1953.

О. ОГЛОБЛИН. Люди старої України.

Л. ОКІЇШІЕВИЧ. Значне військове товариство в Україні-Гетьманщині ХVІІ-ХVШ ст. Мюнхен, 1948.

В. ДЯДИЧЕНКО. Феодально-кріпосницькі відносини в другій половині XVIII ст... — Історія Україн. РСР, І.

Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Українське козацтво. “Українська Дій­сність”, Берлін, 1944, ч. 34.

К. ГУСЛИСТИЙ. Турбаївське повстання. К., 1947.

Е. ДРУ­ЖИНИНА. Северное Причерноморье. М., 1959.

В. ДУБРОВСЬКИЙ. Втікачі на Південну Україну XVIII ст. “Чернігів та Північне Лівобережжя”. К., 1926.

Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Втікачі на Південній Україні. “Полуднева Україна”, за ред. М. Грушевського. (Знище­но в 1931-1933 роках. “Українські Бібліологічні Вісті”. Українська Вільна Академія Наук. Авгсбург, в. І, стор. 51-53).

Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Південна Україна 1787 року. “Зап Істор -Філ. Від. АН, ч. XXIV, К., 1930, стор. 335-337; Вид. II, “Запоріжжя та його спад­щина”. Мюнхен, 1967, стор. 134-137. — її ж: Південна Україна після зруйну­вання Січі. “Наук. Зап. УВУ”, Мюнхен, 1963, ч. 7

Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Південна Україна. “Записки Істор.-Філ. Від. УАН”, XXIV; Запоріжжя II, Мюнхен 1964 т II

Е.ДРУЖИНИ­НА. Северное Причерноморье, 1775-1800. М., 1959

ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Майно запорізької старшини як джерело для соціяльно-еконо-мічної історії України. “Нариси з соціяльно-економічної Історії України”, т. І, К., 1931. II видання: Запоріжжя та його спадщина, “Дніпрова Хвиля”, Мюн­хен, 1967, т. II.

Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Південна Україна. “Записки УВУ”.

О. ОГЛОБЛИН. Люди старої України

А. СКАЛЬКОВСКИЙ. Хронологическое обозрение. І,

Е. ЗАГОРОВСКИЙ. Воєнная колонизация Новороссии при Потемкине. Одеса, 1913.

И. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Українське козацтво. “Українська Дійсність”, Берлін, 1944, ч. 34.

Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Теорія III Риму в Росії протягом XVIII та XIX ст. Мюнхен, 1952.

М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Ілюстрована історія України.

Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Зруйнування Запорізької Січі. “Вісник ООЧСУ”, 1955, ч. 6, 7-8.

Е. ДРУЖИНИНА. Кучук-Кайнарджінский мир 1774 г. М., 1955.

Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Південна Україна 1787 р. “Записки Укра­їнської Академії Наук”, 1930, кн. XXIV; “Запоріжжя XVIII в. та його спад­щина”, Мюнхен, 1967, т. ІІ.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений21:51:56 18 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
15:02:58 24 ноября 2015
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
10:30:55 24 ноября 2015
_)))
20:07:03 24 февраля 2010Оценка: 5 - Отлично
Цікава робота.
Людмила10:22:51 09 ноября 2007Оценка: 4 - Хорошо

Работы, похожие на Реферат: Входження Північного Причорномор’я Криму та Правобережної України до складу Росії \укр\

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150818)
Комментарии (1840)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru