Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Смисл і спрямованість історії

Название: Смисл і спрямованість історії
Раздел: Рефераты по философии
Тип: реферат Добавлен 15:20:55 15 февраля 2011 Похожие работы
Просмотров: 109 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Міністерство аграрної політики України

Уманський державний аграрний університет

РЕФЕРАТ

на тему:

« Смисл і спрямованість історії »

Виконала: студентка 52 – ем групи

Щербенко Тетяна Сергіївна

Керівник: професор

Шатохін Анатолій Миколайович

Умань 2008

ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………………………………………… с. 3

  1. Філософія історії як напрям філософського знання…………………………… с. 4
  2. Предмет, об’єкт та задачі філософії історії…………………………………….. с. 12
  3. Сенс і спрямованість історії……………………………………………………… с. 13
  4. Роль особистості у історії………………………………………………………… с. 19

Висновок

Використана література

ВСТУП

«Історія вчить лише тих, хто її вивчає.»

В.Й. Ключевський

Історія є однією з форм людської думки, які найбіль­ше поділяють дух філософії, найближче стоять до неї. І це закономірно, оскільки філософія — це теоретичний сві­тогляд конкретної історичної епохи і конкретної людини, її загальна орієнтація в історично конкретному світі. Фі­лософські ідеї та концепції, відірвані від їх конкретно-історичного (соціально-культурного) тла, є штучними, аб­страктними «речами в собі», оскільки неможливо зрозу­міти ні їх сенсу, ні соціальної функції. Історія — джерело багатьох (якщо не більшості) філософських проблем. Зни­щіть історію, зазначав видатний оксфордський філософ Р.-Дж. Колінгвуд, і ви знищите те, чим живиться філосо­фія. Виплекавши, розвинувши здорову історичну свідо­мість, наголошував він, можна отримати все, чого потре­бує філософія, крім її власних методів. Уся філософія — це філософія історії.

Поняття «філософія історії», попри більш як двохсот­літнє функціонування, не має єдиного, точно визначеного змісту. Для одних вона — пізнання сенсу історії загалом або дослідження загальних законів історичного процесу, для других — пізнання історичного часу й історичного простору, або філософська теорія історичного знання, для третіх — дослідження іманентної логіки розвитку людсь­кого суспільства, або філософський огляд історії людства тощо. Як бачимо, ці визначення не є суперечливими, во­ни скоріше доповнюють, деталізують, а то й повторюють одне одного. Синтезуючи різні погляди, можна зробити висновок, що в основу філософії історії покладено теоре­тичний аналіз динаміки форм і способів плинних у часі людських соціокультурних єдностей.

Філософія історії— сферафілософськогознанняпрозагаль­ністьі сутнісністьісторичногопроцесу, іманентнулогікурозвит­кусуспільства.[2; 452-453]

1. Філософія історії як напрям філософського знання .

Термін "філософія історії"уперше вжив Ф. Вольтер (XVIII ст.), але остаточного узаконення він набув після виходу у світ праці Йоганна Готфріда Гердера (1744-1803) "Ідеї до філософії історії людства"( т. І -4,1784- 1791) та лекцій з філософії історії, що їх читав Георг Регель у Берлінському університеті (1822 - 1831).

Філософія історії - це не просто одна з гілок філософського знання, але й особливий підхід до історичного матеріалу, коли сам зміст історичного процесу стає предметом специфічного філософського погляду та трактування. Людина у контексті мінливого часу, динамічних соціальних структур, рухливих культур; людська доля, що внутрішньо причетна тим історичним процесам та є їх активним учасником — ось, власне, головний зміст філософії історії як предмету.[1; 288-289]

Річ у тім, що на ранніх етапах суспільного життя поняття «історія» означало розпитування, зв'язний виклад почу­того, побаченого, прочитаного. Це був систематичний ви­клад як власних, так і здебільшого чужих свідчень, не­критичних оповідок, неймовірних байок. Історія-свідчення й була основним типом давньої та середньовічної історіо­графії, що наприкінці XVIII ст. сприймалося як анахро­нізм. Вольтер намагався покласти цьому край, адже цей тип вже не міг серйозно сприймати жоден критичний ро­зум. Філософ вважав, що історики мають відійти від сти­лю оповідок і сконцентруватися на дослідженні історії ре­месел і мистецтва, манер і звичаїв, тобто соціально-економічних, культурних явищ. Такій реформованій історії він і дав назву «філософія історії», під якою розу­мів системне і критичне мислення як різновид історично­го мислення. Вольтер вважав, що таким чином інтерпре­тована історія стане наукою в широкому значенні слова, предметом, гідним уваги найкращих умів.

Щодо започаткування філософії історії як самостійно­го напряму наукової діяльності, перших авторів у цій ца­рині побутують різні точки зору. Так, французький філо­соф Жозеф Ернест Ренан (1823—1892) віддає пальму пер­шості пророку Даниїлу, автору масштабного змалювання зміни чотирьох монархій, яке тривалий час було джере­лом натхнення для багатьох християнських письменни­ків і основою історії європейських народів часів середньо­віччя. Інші «батьком» філософії історії вважають Аристотеля, беручи до уваги його «Політику». Лоран апелює до Августина Блаженного як родоначальника принаймні ка­толицької філософії історії. Дергенс віддає перевагу іс­панському священику Павлу Орозію (Vст.). Однак біль- шість дослідників сходяться на тому, що витоки філосо­фії історії сягають XVII—XVIII ст., коли, власне, і заро­джується думка про філософію історії й коли суспільство інтелектуально дозріло до її сприйняття. Отже, нова парадигматика, нові принципи історичного дослідження, підготовлені всім попереднім інтелектуальним розвитком, з'являються лише у Новий час. Саме в цей період філосо­фія історії постає в центрі уваги багатьох істориків, філо­софів, зокрема італійського філософа Дж. Віко (1668—1744), Ш.-Л. Монтеск'є, А.-Р. Тюрго (1727—1781), Ж.-А. Кондорсе і особливо Й.-Г. Гердера — автора фундаменталь­ної чотиритомної праці «Ідеї з філософії історії людства» (1784—1791), що відіграла істотну роль у становленні фі­лософії історії. Розвиваючи парадигму Віко й Монтеск'є, Гердер простежував тенденцію розвитку людства на реа­ліях історичної минувшини. Це дало йому змогу певною мірою уникнути спрощення історії, зведення її до абст­рактно-умоглядних схем, врахувати суперечливий плю­ралістичний характер людського ступеневого сходження. Такий підхід перегукується з багатьма історіософськими вченнями XX ст.

Нарис «Ідея універсальної історії з погляду космопо­літа* (1784) І. Канта, праці Й.-Г. Гердера актуалізували погляди в цій царині Г.-В.-Ф. Гегеля. Його «Філософія історії», за словами Р.-Дж. Колінгвуда, — глибоко оригі­нальна й революційна праця, в якій історія вперше ви­простується на повен зріст і виходить на авансцену філо­софської думки.

Гегель послуговується терміном «всесвітня філософія історії», яким позначає не просто універсальну всесвітню історію, що відображає процес від первісних часів до су­часної йому культури, а історію, яка «необхідна тільки з поняття свободи духу, розвиток моментів розуму і, отже, самосвідомості...». Філософія історії Гегеля засвідчує не просто процес розвитку людства, а процес космічний, у якому світ набуває здатності осягати себе в самоусвідом­ленні як дух. Тому основним предметом його філософії історії є дух у процесі розвитку. За словами Гегеля, «дух — це самодостатнє існування», «одна незмінно однорідна без­конечність, — чиста тотожність, — яка в своїй другій фа­зі відокремлює себе від самої себе і робить свій другий вияв власною полярною протилежністю, тобто як існу­вання для себе і в собі протиставляє загальному».

Гегель виділяє три основні фази історичного розвитку об'єктивного духу: східну (Китай, Індія, Персія), де свободу має лише один — сам деспот; греко - римську, де сво­бода визнається вже за кількома (в аристократіях) і бага­тьма (в демократіях) та німецьку, де вільні всі. Останній фазі Гегель відводить визначальну роль у земному розви­тку духу: «Німецький дух — це дух нового світу. Його мета — реалізація абсолютної істини і необмежене само­визначення свободи — тієї свободи, змістом якої є її вла­сний абсолют». У його розумінні свобода — це право ко­ритися законові. Де закон, там і свобода, твердив він. Та­кий витончений різновид свободи, за словами Б. Рассела, аж ніяк не означає можливості уникнути концентрацій­ного табору.

З метою реального відтворення всесвітньої філософсь­кої історії Гегель поділив усю історіографію на три види.

1. Первісна історіографія. її репрезентують Геродот і Фукідід, які викладали історичні події, будучи їх свідка­ми. Це робило їхні праці просторово обмеженими, оскіль­ки за таких обставин історик «не вдається до рефлексії, бо сам духовно зжився з предметом викладу і ще не ви­йшов за його межі».

2. Рефлективна історіографія. Особливістю її є те, що виклад матеріалу не пов'язаний з участю історика в поді­ях, які він описує. Рефлективну історіографію, згідно з Гегелем, представляють чотири підвиди: загальна істо­рія — огляд усієї історії певного народу, держави чи сві­ту; прагматична історія — аналіз минулого з позицій сьогодення; критична історія — історія історії, тобто оці­нка історичних праць; перехідна до філософи історія — дослідник, викладаючи матеріал, керується загальними філософськими принципами.

3. Філософська історіографія. За Гегелем, вона роз­глядає історію в мисленні. На підставі визнання прима­ту розуму в світі («розум — це субстанція всесвіту») Гегель наголошував, що всесвітньо-історичний процес здійснюється розумно, а тому філософія історії має роз­глядати історію такою, якою вона була насправді, тобто вивчати факти і події, не допускаючи апріорних домис­лів. Для цього розум мусить постійно мислити, а не бути бездіяльним.

Творчо підходячи до ідей Шіллера, Фіхте, Шелінга, Ге­гель поєднав їх у струнку, уніфіковану, логічну теорію, за­сновану на основоположних принципах тотожності й діа­лектики саморозвитку духу — розуму і наявного буття в їх проекції на історію. Його філософію історії цілком за­кономірно характеризують такі прикметні риси: — визнання історії людства як специфічної данності, що відрізняється від природи як процесу. Якщо природа є процесом циклічним, то історія ніколи не повторюється, а рухається по спіралі, набуваючи щоразу нового вияву;

— вся історія є історією думки. Тому завдання істори­ка — не знання того, що люди робили, а пізнання, розу­міння того, що вони думали під час своїх дій;

— головною пружиною історичного процесу є розум. Кожна історична особа в кожній історичній ситуації мір­кує і діє настільки розумно, наскільки вона здатна роби­ти це в даній ситуації. І ніхто інший не спроможний зро­бити більше. Тобто розум, плани якого реалізуються в історії, є не абстрактним розумом природи або трансцен­дентним божественним розумом, а розумом людським, ро­зумом обмежених осіб;

— оскільки вся історія є історією думки і засвідчує саморозвиток розуму, історичний процес у своїй основі, у своєму внутрішньому єстві — це логічний процес. За Гегелем, дії людей, з яких і складається історія, двоаспектні, мають внутрішні та зовнішні сторони. Ззовні вони є просто подіями, співвіднесеними між собою у просторі та часі, а всередині — думками, поєднаними одна з одною логічними зв'язками, що і надають історичному процесу відповідної якості;

— визнання того, що історія закінчується не в майбу­тньому, а в теперішньому часі. Філософія історії, з точки зору Гегеля, є історією, що розглядається під філософсь­ким кутом зору — зсередини. Однак історія не має по­вних відомостей про майбутнє. І що більш по-філософсь­кому історик аналізує історію, то виразніше усвідомлює, що майбутнє є і завжди буде для нього закритою книгою. Тому й історія мусить закінчуватися теперішнім часом. Та це не унеможливлює майбутній прогрес, а лише засві­дчує, що теперішній час є фактом усвідомлення того, що невідомо, яким буде цей майбутній прогрес.

«Філософія історії» Гегеля, попри обмеження поля її дослідження політичною сферою, наявність у загальній схемі елементів схоластики (суб'єктивний добір фактич­ного матеріалу на догоду логічній конструкції), ігнору­вання нелінійного розвитку людства, мала безперечні здо­бутки. Йдеться про вироблення Гегелем процесуального поняття історії, створення всезагальної, логічної її моделі на основі загальних закономірностей, розробку проблеми співвідношення необхідності, випадковості та свободи, фо­рмування ідеї громадянського суспільства і правової держави. Вони істотно вплинули на розвиток світової філо­софсько-історичної думки, сприяли поступові філософії історії, більш чіткому окресленню її предмета. Ним є іма­нентна логіка всесвітньої історії, аналіз її сутності, внут­рішнього існування, механізмів функціонування і розвит­ку. Філософ історії, абстрагуючись від конкретних сус­пільних явищ, піддає своєрідному синтезу все людство, виокремлюючи в ньому певні загальні закономірності, ри­си і властивості, характерні конкретним соціальним ор­ганізаціям, які виявляються залежно від історичних обста­вин, конкретної ситуації та природних умов. У цьому ас­пекті філософія історії має багато спільного з історією як наукою, поза досягненнями якої вона не може розвива­тись, оскільки її теоретичні узагальнення неможливі без знань конкретних фактів і конкретної дійсності. Тому фі­лософія історії постійно звертається до результатів істо­ричної науки. Однак історія та філософія історії не то­тожні, між ними існують істотні відмінності. Історія роз­глядає кожний соціальний організм у всіх його виявах, акцентуючи на його специфічних характеристиках, а фі­лософія історії осягає людство в цілому, апелює до універ­сальних рис і властивостей, веде пошук передусім того, що об'єднує всі соціальні організми, що властиве всім людсь­ким співтовариствам. Якщо історію неможливо уявити без хронологічного перебігу подій у різних куточках пла­нети, то філософія історії абстрагується від них, оскільки її цікавлять глибинні суспільні процеси та їхні закономі­рні рушії.

Іноді філософію історії ототожнюють із соціологією з огляду на те, що вони мають спільний об'єкт вивчення — людське суспільство. Так, на думку німецького філософа П. Варта, існує тільки одна наука про долю людства, хоч як би називали її — соціологією, філософією суспільства чи філософією історії. Однак так думають далеко не всі.

М. Вебер, зокрема, вважає, що соціологія розглядає соціальні дії, соціальні відносини, поведінку, звичаї, пра­гнучи зрозуміти, пояснити, інтерпретувати їх. Соціолог П. Сорокін стверджує, що соціологія вивчає явища взає­модії людей, а також явища, які є результатом цієї взає­модії (тобто головну увагу приділяє питанням соціальної дії та соціальної взаємодії, що відбуваються у конкретних соціальних групах, колективах, державі), а філософія іс­торії вивчає суспільство як універсальний об'єкт з універ­сальними характеристиками (тобто спрямовує свій погляд на суспільство взагалі). За змістом і проблематикою дослідження філософія історії досить близька соціальній філософії, зміст якої становлять загальні закони розвитку і функціонування суспільства, питання прогресу і регресу в історичному процесі, періодизація і типологізація в історії, матеріа­льне і духовне життя людей тощо. Однак і філософія історії не обминає ці проблеми. Відмінність між ними виявляється здебільшого у методах дослідження суспі­льного життя. Філософія історії розглядає історичний про­цес як розвиток соціуму у тривалому часовому періоді, а соціальну філософію цікавлять завершені, готові проце­си. Отже, філософія історії розглядає суспільство в дина­міці, а соціальна філософія — у статиці. [2; 453-458]

Початковими всезагальними історіями, що містили у поетичній формі комплекс найрізноманітніших знань і уявлень про розвиток суспільства, були, як зазначав ще Джамбатіста Віко , міфології, а пер­шими мислителями-поетами, які створювали їх, поставали, за його ж словами, стародавні народи. Однак міфологічна історія дуже специ­фічна, оскільки тут час стоїть. Відповідно до поділу часу на міфічний (сакральний) та історичний (профанний) зміни в суспільстві, що від­буваються в часі профанному, історичному, проекціюються в час мі­фічний і редукуються до здійснених у ньому одноразових актів пер­шотворення. Міфічний час при цьому постає як нерухомий, як віко­вічний. Водночас він є універсальним першоджерелом не тільки інва­ріантних прообразів, а й магічних діючих духовних сил, що актуалізу­ються через ритуали інсценізації подій міфічної епохи і слугують за­собом підтримки раз і назавжди встановленого порядку не тільки в природі, а й у суспільстві.

Лише з руйнуванням міфологічного світогляду, час, по-перше, зрушує з мертвої точки, по-друге, суб'єктом і носієм філософських уявлень про історію стає вже не тільки і не стільки народ в цілому, а й окрема особа. Звичайно, останньою обставиною певною мірою зумовлено те, що рух історичного часу тлумачиться неоднозначно: або як вічне повернення чи як висхідна лінія поступальних суспільних змін, або ж, навпаки, як висхідна лінія змін регресивних.

Відповідно до цього ще в стародавньому суспільстві формуються три найважливіші напрями лінійної філософії історії: прогресистський, регресистський і циклічний. Всі ці напрями збереглись і не втратили значення основних донині. Водночас варто наголосити, що в двадця­тому столітті поряд з цими напрямками, які репрезентують лінійну філософію історії, виникає й принципово відмінна, нелінійна філо­софія історії. Однак докладніший її розгляд доречно здійснювати після аналізу перших трьох напрямків.

У міру формування "авторської" філософії історії та її основних напрямків дедалі чіткіше виокремлюється її предмет. Предмет філо­софії історії, незалежно від того, про який з її напрямків ідеться, становить суспільство в його темпоральних (часових) модифікаціях і трансформаціях, У цьому плані у філософії історії багато спільного з історичною наукою. Але є й істотні відмінності. По-перше, історію цікавлять переважно локалізовані в просторі та часі суспільні події, процеси, явища, тоді як філософію історії — масштабні цілісні соціокультурні формоутворення. По-друге, історію приваблює передусім подієвий, хронологічний шар перебігу змін у різних регіонах планети на різних відтинках часу, філософію ж історії — глибинні тенденції та закономірності цих змін. Гіпертрофуючи саме цю обставину, І.Г.Гердер свого часу дійшов навіть висновку, що саме філософія історії є справжньою історією людства, поза якою всі зовнішні світові події видаються привидами чи жахливою потворою, сукупністю уламків, вічних започаткувань без завершення і незрозумілих викрутів долі. Наведеними рисами філософія історії досить чітко розмежовуєть­ся зі спеціальними галузями історичної науки. Далеко не так чітко — з цариною загальної історії. Однак і між загальноісторичною та філо­софсько-історичною теоріями пролягає своєрідний вододіл. Будучи якщо не тотожними, то досить близькими за гранично високим сту­пенем узагальнення, філософія історії та загальна історія помітно різ­няться за своїми підходами. Загальноісторична теорія, як і кожна інша наукова теорія, прагне осягнути свій предмет за суто об'єктивним підходом, елімінувати щонайменші суб'єктивні погляди на факти. Філософія ж історії — в цьому її принципове ставлення до науки, — навпаки, фокусує увагу не на чистому об'єкті як такому, а саме на різноманітних виявах взаємовідношення, взаємозв'язку об'єкта і суб'єк­та: через дихотомію чи то природи й історії, чи історії людства зага­лом та окремого суспільства або ж суспільства і особи. Завдяки цьому визначається, охоплюється і розглядається вельми широке коло ієрархізованих смисложиттєвих проблем — від питання про долю людства й сенс історії до загадки сенсу буття окремої людини.

У всіх трьох вищезгаданих напрямках філософії історії це коло проблем ставиться і розглядається. Але в кожному з них — по-різно­му, відповідно до орієнтації його за вектором історичного часу і оцін­ки темпоральних змін.

Питання про єдність світової історії, розмаїття її утворень має характер основоположного для філософського осягнення історій Відповідь на нього передбачає вирішення цілого ряду проблем, пов'яза­них з діалектикою загального та особливого в історичному процесі, співвідношенням у ньому конкретно-історичного та загальнолюд­ського. А це вимагає в свою чергу дослідження проблеми спрямова­ності історичного розвитку людства, виявлення природи соціально-історичного закону, форм, етапів та критеріїв суспільного прогресу, а також гуманістичного змісту історії. Проблема єдності та багатома­нітності історичного процесу, періодизації та структурування його форм була і є однією з наріжних для тієї галузі знань, що має назву філо­софії історії. Одним з перших дослідників, який чи не найповніше охопив коло проблем, що стосуються співвідношення єдності й роз­маїття в історичному процесі, був італійський філософ Джамбатістпа Віко (1660—1744) . В його трактаті "Засади нової науки про загальну природу нації", який був опублікований 1725 р., проаналізовано жит­тєдіяльність соціальних організмів у їхній еволюції від племінного побуту до Нового часу.

Запропонований Віко метод дослідження суспільства шляхом роз­гляду духовної культури народів став згодом панівним у філософії історії. Його концепція є прообразом майбутніх теорій циклічності в розвитку культур і цивілізацій. На відміну від класичного підходу епохи Просвітництва, Віко розглядає динаміку суспільно-ідеалістичної сут­ності натуралізму, оскільки географічне середовище (клімат, рельєф, рослинний та тваринний світ і т.д.) бачиться лише в зв'язку з історич­ним процесом. Згідно з ідеями натуралізму, географічне середовище поширювало свій безпосередній вплив лише на момент формування особливого духовного складу народу (структур та змісту суспільної свідомості), тоді як реально діючою причиною історичного розвитку в усій його складності та багатоманітності визнавався саме "дух наро­ду", що формувався під впливом природного середовища.

У вирішенні проблеми структуралізації світової історії, періодиза­ції етапів еволюції людського суспільства натуралізм досить часто відходив від принципу, історизму (в контексті регіоналізму) і скочувався на позиції утопізму. Тенденція до пошуку ідеального суспільного ладу або "золотого віку" переважала у багатьох його представників.

І хоча натуралізм як самостійний теоретичний напрямок втратив перспективу, він був необхідним як концептуальне доповнення до об'єктивно ідеалістичної філософії історії. Адже у багатьох соціально-філософських вченнях, і насамперед у І.Канта та Г.Гегеля, ідеї нату­ралізму були необхідним підґрунтям для пояснення регіональних від­мінностей єдиного людства, що розвивається як поетапне становлен­ня "загального начала".

Сам же прогрес він пов'язує з поняттям ступеня розвитку народ­ного начала в культурі, а народні звичаї і моральні настанови вважає реальним проявом "суспільної природи" людинці

У той же час в концепції Віко відсутній принцип історизму в інтер­претації еволюції людського суспільства. Життєдіяльність кожної кон­кретної спільності трактується ним аналогічно з античною ідеєю про світовий кругообіг, що охоплює як необхідні стадії моменти виник­нення, розквіту та загибелі. В цьому плані всі соціальні організми і культури в світовій історії, за переконанням Віко, рівноцінні, оскіль­ки не мають ніякої історичної перспективи. Кожну культуру та її прояв очікує неминуча смерть.

Філософія історії XVIII — першої половини XIX ст. в поясненні закономірностей суспільного розвитку зовні орієнтувалась на дві ме­тодологічні установки. Однією з них був натуралізм у формі географіч­ного детермінізму (Ш.Монтеск'є, Г.Гердер та ін.), або ж у формі ідеа­лістичного натуралізму (К.А.Гельвецій, Ж.-Ж. Русо). Друга методоло­гічна орієнтація, започаткована ще Дж. Віко, є характерною для об'єк­тивного ідеалізму (наприклад І.Кант, Г.Гегель).

Натуралістичний підхід у філософії історії, який досяг теоретич­ної вершини у вченні англійського філософа Т.Бокля, при всій його багатоманітності орієнтувався на вивчення впливу природно - кліматичних, них факторів розвитку людського суспільства. Неповторність істо­ричних подій, історичної ролі та долі народів пояснювались насампе-, ред відмінністю природного середовища їхнього проживання.

На сучасному етапі розвитку світової соціально-філософської думки поступово утверджується таке розуміння історії, яке умовно можна означити як монадне. Його характерною рисою є тлумачення всесвітньо-історичного процесу як єдності. Але єдності такої, що в свою чергу утворюється множиною великих історичних індивідів. Отже, монадне розуміння історії, враховуючи і реалізуючи можливості узагальнюючого (формаційного) та індивідуалізуючого (цивілізаційного) підходів до вивчення історичного процесу, водночас уникає однобіч­ності кожного з них, оскільки не розглядає їх у протиставленні, а виходить з їхньої глибинної єдності, взаємодоповнюваності. Завдяки цьому уможливлюється з'ясування автентичного змісту основополож­них категорій — "суспільно-економічна формація" і "цивілізація" — кожного з даних двох підходів та інтервалу їхньої продуктивної засто­совності.

Формаційний підхід ґрунтується на моністичному, універсалістському розумінні історії. Він трактує всесвітню історію як єдиний лінійно-поступальний природно-історичний процес послідовної зміни суспільно-економічних формацій.[3; 407-411]

2. Предмет, об’єкт та задачі філософії історії.

Предметом філософії історії є історичний вимір буття людини.

Об'єктом філософського розгляду стає той чи інший сегмент історичного життя людства або всесвітня історія в цілому. Особливу сферу утворює філософське вивчення меж, можливостей та способів історичного пізнання у його різних видах, перш за все вивчення науково-історіографічного та філософського пізнання історії.


Філософія історії прагне до вирішення декількох головних філо­софсько-теоретичних задач. Одною з них є визначення головних причин та факторів історії як такої або історії в цілому. Вияв­лення таких структурних моментів дозволяє, з одного боку, побачити історію як особливу сферу, що має свою буттєву специфіку, а з іншого - показати її структурованість, впорядко­ваність й відповідно зобразити її як дещо понятійне чи навіть раціональне.

Вирішення цієї задачі пов'я­зане, як правило, з установ­ленням панування в історії всезагальностей того чи іншого роду. Усвідомлення таких всезагальностей, як закони історії в цілому або закони окремих ета­пів, стадій, як фундаментальні фактори (природні, біологічні або ін.), що визначають розвиток суспільства та соціальну дина­міку, розуміється як прояснення суттєвого, тобто головного, що визначає зміст історії.

Ще одна задача філософії історії визначається намаганням зробити якесь хронологічнета процесуальне членуванняісторичного життя. Розчленування історії на епохи, етапи, стадії та інші відносно замкнуті у змістовному відношенні сегменти дозволяє зобразити її як впорядкований процес, кожний відрізок часу якого зумовлений значною мірою попередніми й в свою чергу відіграє відому, а то й визначну роль у тому, якими будуть наступні часи, яким буде майбутнє.

Наступною задачею є виявлення деякої загальної форми або "фігури" ходу історії. Констатація того, що історія приймає форми лінії, кола, спіралі тощо, покликана перш за все запропонувати якесь рішення проблеми відношення між всезагальним змістом історії та конкретними й багатоманітними історичними явищами. Така констатація дозволяє також зазначити характер відношення між минулим, теперішнім та майбутнім.

З завершальною задачею філософського розуміння історії можна вважати спроби виявити "сенс історії". [1; 292-293]

3. Сенс і спрямованість історії

Філософське відношення до історії завжди обмежувалось двома граничними позиціями. Перша полягає у визначенні об'єктивного всезагального історичного сенсу .

Сенс історії вбачається у реалізації певних принципів, ідей, сутностей або цінностей. Такі об'єктивно існуючі всезагальності впорядковують історичне життя людства у організоване ціле, прозоре для філософського самоусвідомлення.

Як правило, подібна всезагальність покликана виразити призначення існування людини. Коли історія постає:

> як процес спокути та очищення, який повинен знайти своє завершення у Божому суді;

> як одна велична шанувальна пісня до Бога, рядки якої утворюють ті чи інші історичні культури, епохи, обставини та люди;

> як рух людства до свого звільнення;

>як процес боротьби з природою, покликаний привести до створення усвідомленого людського ареалу у надрах масивно-несвідомого природного буття тощо, - тоді всі ці версії історичного процесу повністю відповідають "образу людини", є виразом буттєвої долі людини.

Друга позиція ніби протилежна першій. Вона пов'язана зі ствердженням того, що історичний сенс постійно породжується суб'єктами історичного життя; історична діяльність суб'єктів різних формацій не має заданого або тим більше зумовленого характеру. [1; с. 294]

Людська думка не може не прагнути знайти певну логіку, певну упорядкованість історії, тим більше, що певний порядок в історії інтуїтивно розпізнається. Очевидно, що історичний процес не є лише калейдоскопом, хаосом подій. В ньому можна виділити певні періоди розвитку, певні типи суспільства. Але чи можливо, виходячи з того, охопити Історію в її цілісності, тобто зі врахуванням майбутньої перспективи? Чи можливо однозначно відповісти на питання: куди саме йде людство, в чому полягає сенс історії і чи є вона прогресивним розвитком?

Жодне фактичне знання про минуле не; дозволяє судити про історію в її цілісності. Людська історія є принципово незавершеною. Знаходячись всередині незавершеного процесу, не знаючи його кінця, не маючи іншої системи для порівняння (бо людство - єдине і унікальне, іншого просто немає), не можна сказати, на якій стадії всесвітньої історії як цілої людство знаходиться. До того ж історичний процес, на відміну від природних явищ, є процесом людської діяльності і творчості, який передбачити дуже складно.

Отже, науково-теоретична відповідь на запитання про спрямованість історії в її цілісності неможлива, як неможливе і обгрунтування або спростування історичного прогресу. Але це не означає, що таке питання виявляється марним, цілком вигаданим, воно просто не є питанням конкретної науки. Проблема спрямованості і сенсу історії - суто філософська проблема, яка має коріння в безпосередньому житті людей і саме там набуває особливого значення. Філософія розуміє історію не як сукупність історичних подій і фактів, а як реальність, яка створюється людиною і має для неї значущість, цінність. Людина не може жити і творити без бачення перспективи свого теперішнього життя. А це передбачає певне ставлення до історії, визначення свого місця в ній. Кожна епоха бачить логіку історії та її сенс, виходячи зі своїх уявлень про свободу, щастя, справедливість, добро, мир. Філософія лише відбиває в теоретичній формі, узагальнює набутий людством духовний досвід в усвідомленні історії. Зокрема це стосується досить складної і неоднозначної проблеми - проблеми історичного прогресу.

Ідея прогресу в тому значенні, яке їй надала попередня епоха, може вважатися вичерпаною. Не випадково формаційний підхід до історії змінився у XXст. на цивілізацій ний. Поняття цивілізації передбачає розгляд історії не лише як історії економіки, а як історії людей, в єдності їх матеріального і духовного життя. Основу цивілізацій складають певні культурні цінності. Кожна епоха є відбитком неповторної унікальної культури, яка є самоцінною і не підлягає порівнянню, не може вимірюватись критеріями прогресу.

Безперечно, людство йде вперед, але це скоріше рух від дитинства до юнацтва, від юнацтва -до зрілості. Це сходження не до кращого, а до складнішого: це нові труднощі, нова відпові-дальність, загострення і необхідність подолання нових, більш серйозних проблем. [1; 297-299]

Як відомо, вже у філософсько - світоглядних пошуках античних мислителів, що започаткували європейську тра­дицію раціонального пізнання, вели пошук субстанціональ­них визначень буття, простежувалося бажання виявити вихідні духовні начала суспільного життя. Природа для філософів античності була моделлю для історії, а не навпа­ки. В їх уяві все у світі рухається, але врешті - решт все й знаходиться в спокої в межах кулеподібного космосу.

Таке уявлення про рух не дуже навертало древніх до чистого історизму, тобто до такого розуміння життя, коли окремі його моменти уявляються небувалими й унікальни­ми, коли мислиться та чи інша мета і спрямованість істо­ричного розпитку Одна і та ж картина світу відтворює­ться тут завжди: все індивідуальне, все особисте, взагалі все оформлене, то утворюючись, то руйнуючись, вічно по­вертається до самого себе, і від цього коловороту воно ні­чого нового не отримує.

Спроба розглядати історію як таку, що має певний ці­лісний смисл, характерна для більш пізнього етапу розвит­ку античної філософії та історії. Як зазначають дослідни­ки античної думки, греки та римляни не мали особливого слова для позначення того, що ми називаємо «історією» (в однині). Вони знали лише «історії». Це характерно для таких істориків античності, як Геродот, Фукідід, Тацит, Свєтоній та ін. Лише у творах видатного історика Полібія виникає новий тип загальної історії. Є підстави вважати, що два великих мислителі древнього світу (Полібій в ан­тичному Середземномор'ї та Сима Цянь у Китаї) незалеж­но один від одного створили філософсько-історичну кон­цепцію розвитку суспільства, в основі якої була ідея круго­вороту.

Натуралістичний історизм античності не порушує проб­леми початку людської історії й цілком дотримується циклізму, хоча всередині нього уже вимальовується протистав­лення невмолимо біжучого часу («хроносу») історично благому часу «кайросу», що згодом стає надбанням хри­стиянського мислення.

Християнське тлумачення людської історії визначається усвідомленням її як особливого роду цілісності, єдності. Характерна його особливість — провіденціально - есхатологічке тлумачення діалектики соціального розвитку, орієн­товане на віру у внутрішньо притаманну історії мету. «Священна» історія, центральною подією якої християнські філософи й богослови вважали постання Христа, одночас­но постає і як ключ до розуміння світської історії. Історія — то таке звершення, що має внутрішній смисл, це містерія, що має свій початок і кінець, свій центр, своє внутрішньо пов'язане дійство. Історія йде до факту — появи Христа і від факту — появи Христа. Цим визначається глибокий ди­намізм історії, рух її до серцевими світового процесу й ІІ 'і серцевини цього процесу.

В лоні християнського тлумачення природи суспільного життя зароджується субстанціональний підхід до розумін­ня змісту історії. Бачення історії визначається такою особливістю: визначається спрямування історичних подій до певного фіналу, причому ця спрямованість наперед ви­значена, має своє підґрунтя. Це не що інше як пошуки єдиної субстанції суспільного життя, що розкривається в часі. Саме тут треба шукати витоки і більш пізнього субстанціалістського підходу до трактування історії в західно­європейській історіософії Нового часу.

За доби Відродження релігія була позбавлена монополі і на створення універсальної картини суспільства. відродження дало новий імпульс розвитку універсалістських картинсвіту. Передумови для їх створення стали розвиток книгодруку, політичний процес, що виражався в розвитку республіканських ідей та відкритті нових материків.

Філософи Нового часу бачать у людині істоту, що здат­на осягнути будову універсуму і свідомо творити своє су­спільне життя за канонами розуму. Важливе досягнення мислителів цього періоду — ідея «природного закону», що спрямовує історичні діяння людей (Т. Гоббс, Дж. Локк та ін.). У суперечках про «давні й нові часи» ще в XVIIст. обговорювалася проблема прогресу. Детально вона про­роблялась у працях німецького філософа И. Г. Гердера, французьких мислителів А. Р. Ж. Тюрго, Ж. А. Кондорсе та ін. Віра в торжество суспільного прогресу, гуманістич­них начал у житті людей базувалася на впевненості в не­відворотності фінальної перемоги цих начал. Філософи-просвітники були переконані в необмеженості можливостей прогресу людства.

Просвітництво, у свою чергу, принесло віру в ідею про­гресу та експансію європейської культури, яка пробуджу­вала рефлексії про універсалізм світу. Тут можна згадати І. Канта з його картиною «всесвітньої держави», И. Г. Гердера, який підкреслював значення держави у створенні всесвітнього суспільства й універсальної цивілі­зації.

Німецька класична філософія ніби резюмує пошуки за­хідноєвропейської думки Нового часу, пропонуючи новий ракурс розгляду людської історії. Уже в працях Канта по­рушувалось питання про можливість співвіднесення погля­ду на історію як єдиний, спрямовуваний закономірністю процес з утвердженням індивідуально-особистісного нача­ла, що пов'язане з реалізацією вільного саморозвитку лю­дини. Свобода людини мислиться Кантом як така, що височить над феноменальним світом, протилежна йому. В да­ному випадку постає питання про взаємозв'язок цілей природи й вільної самореалізації індивіда. Кант справед­ливо при цьому зазначає, що прогрес людського роду часто купується дорогою ціною піною Краху прагнень і споді­вань окремої особи: «між тим, цей рух, котрий для роду «прогресом, переходом від гіршого до кращого, не має того ж значення для індивідуума».

Кант вірив у можливість створення кращих умов інди­відуального існування, разом а поступом, вдосконаленням роду людського. Проте для нього залишається не вирішеною дилема — необхідність чи людська свобода, що позна­чається на пропонованому ним баченні сенсу історії. Заслу­говує на увагу, що погляд Канта на сенс історії мав зна­чення відправної точки для трактування цієї ж проблеми у творах Фіхте, Шеллінга й особливо Гегеля .

Гегель вважав, що всесвітня історія є взагалі проявом духу в часі. Він поділяв історію на п'ять великих епох іс­торичного процесу: первісне суспільство, давньосхідні деспотії, античність, середньовіччя, епоха усвідомленої свободи, що починається з Великої Французької револю­ції. При цьому всесвітня історія постає як цілісність у пер­спективі необхідного саморозгортання абсолютної ідеї, що веде людство до поступу, досягнення нових рівнів свободи. Гегель сформулював досить жорстку схему історії з напе­ред визначеним фіналом. Як слушно зауважив російський філософ С. Л. Франк, «роль кінцевої мети відіграють цілі сьогоднішнього дня, і цим здійснюється потворне, наївно-упереджене викривлення світової історичної перспективи. Гегель вважав вищим досягненням всесвітньої історії ста­нову монархію Пруссії свого часу та свою власну філосо­фію...».

Для XIXст. характерна поява соціальних утопій (Р. Оуен, Ш. Фур'є). О. Конт висунув ідею «Всесвітньої респуб­ліки», передбачив розпад колоніальних імперій. Виника­ють також націоналістичні ідеології, французька «цивілі-заційна місія» та британська ідеологія «англосаксонської спадщини», яку пізніше підхопили американці, розвинувши її в доктрині «американського віку».

Розуміння людської історії, запропоноване К. Марксом , з одного боку, знаходиться в межах силового поля ново­європейської класичної філософії, з іншого — радикально критикує цю традицію, намагаючись вийти за її межі. Про­довжуючи традицію гуманістичної думки, Маркс успадко­вує ідеї Просвітництва та німецької класичної філософії. Одночасно в центрі його уваги — тема критичного запере­чення підсумків всієї попередньої історії, яка інтерпретує­ться крізь призму людської практики. Філософія історії стає засобом обгрунтування радикальної соціальної дії, що орі­єнтується на зняття відчуження, пригнічення людини умовами її соціального буття, утвердження більш доскона­лих суспільних відносин, які мають дати можливість ство­рити раціонально побудований соціальний порядок, забез­печивши таким чином широкий спектр можливостей роз­витку особи.

В теорії соціальної еволюції, що утвердилась у XIX ст., можна виділити чотири основних елементи: визнання при-рбдності змін у кожному соціальному інституті чи системі, положення про спрямований характер змін, віру в необ­хідність змін у кожній суспільній системі (необхідність, що символізує прогрес) і, нарешті, впевненість у тому, що зміни викликані дією одноманітних, постійно діючих сил.

Проте досвід XXст. показав, що докорінно змінився сам характер діяльності (її масштаби та результати обер­таються для людей найжахливішими руйнівними наслід­ками). Тому, яж стверджують видатні представники су­часних філософських течій, необхідні нові духовні орієн­тири, які б стримували людей від нездійсненних надій та Небезпечних спокус.

Для сучасної філософії , попри всі суттєві відмінності, властиві різним напрямам, спільним залишається тверджен­ня, що в об'єктивному розгортанні світового процесу (як природного, так й історичного) не міститься ніяких гаран­тій для здійснення суто людських цілей. Панування об'єк­тивності стає неминучим наслідком практично-утилітарних проявів суб'єкта. Це пов'язано з тим, що спрямування на оволодіння навколишнім світом передбачає побудову та ор­ганізацію людської життєдіяльності згідно з законами й логікою цього світу. Активістські претензії людини призво­дять, на думку сучасних мислителів, до того, що закони зовнішнього світу стають нормами її поведінки. За Ж. П. Сартром, об'єкти стають німими вимогами, і в Я не­має нічого, крім пасивного підпорядкування цим вимогам.

Сучасна філософія ставить завдання: жити у сфері істо­ричних можливостей, бачити відкритий світ, перебувати в ньому, а не над ним. Мислителі XX ст. не відмовляються від тези про активність людини. Більше того, як ніколи раніше в їх працях підкреслюється спонтанний характер людської життєдіяльності. Саме тут у бачення буття лю­дини як суб'єкта вноситься ряд теоретичних змін. По-пер­ше, ця активність позбавлена будь-якої об'єктивної норми, відповідності закономірностям, загальнозначущості. Люд­ське буття розуміється як абсолютно суб'єктивне, оскільки воно виявляє свою дійсну природу лише тоді, коли вільно визначає себе із самого себе. Але самій цій вільній само-визначуваній суб'єктивності не притаманні ніякі наперед задані норми та форми діяльності. Свобода й буття суб'єк­та тотожні, і в цьому вбачається основна ознака людської реальності на відміну від решти світу.

По-друге, навіть вільно здійснений акт не може стати основою для наступних дій, не може їх причинно зумовити. Ніщо у виключно людській реальності не здійснюється автоматично й не може бути вираженим у термінах причинно – наслідкової залежності. Людська реальність у цьому розумінні є ланцюгом актів, які пов’язані між собою лише вільним рішенням і постійно діючим особистим зусиллям. На цій основі заперечується можливість створення будь-яких програм діяльності, формулювання загальнозначущих норм поведінки та систем їх типізації. [4; 543-549]

4. Роль особистості у історії.

Вплив усіх типових причин, що визначають роль особистості, можна позначити одним терміном — "фактор ситуації". Він складається:

з особливостей середовища, у якому діє особа (суспільний лад, традиції, задачі та ін.);

зі стану, у якому знаходиться в певний момент суспільство (стійкий, нестійкий, іде на підйом, під ухил та ін.);

з особливостей навколишніх суспільств; -

з особливостей формаційного часу (тобто загальної характеристики періоду історичного процесу, включаючи ступінь інтегрованості суспільств, темп розвитку тощо);

з близькості суспільства до "генеральної лінії" історії, що збільшує або зменшує можливість вплинути на значну кількість суспільств та історичний процес у цілому;

зі сприятливостей моменту для дій;

з особливостей самої особи та потреб моменту й ситуації якраз у таких якостях;

з наявності конкурентних діячів та ін.

Сила факторів у різних випадках може бути неоднаковою. Якщо розглядати вплив особистості на все людство, то тут будуть важливі третій, четвертий та п'ятий пункти; якщо причини - негативні результати реформ, то - перший, другий, сьомий та восьмий. В цілому ж чим більше зі вказаного є сприятливим для особистості, тим важливіша може бути її роль.

Аналіз із позиції фактору ситуації дозволяє не тільки об'єднати різні точки зору, але й локалізувати їх, визначити сферу дії, «підрізати» їхні претензії. Крім того, такий підхід полегшує вивчення конкретного випадку (оскільки окреслює коло питань, дає напрямок пошуку та ін.), ніяким чином не передумовлюючи результату.

Треба сказати, що, хоча у ціло­му фактор ситуації враховується недостатньо, один його момент - положення всередині суспільства - низка дослідників виділяє. Правда, здебільшого це має характер побіжних й іноді нечітких заува­жень, однак так або інакше вони відзначають два головних стани:

- стабільності та міцності;

- нестабільності, хаосу, рево­люцій, криз та ін.

При тому чим найменш міцне та стійке суспільство, чим більше там


зруйновані старі конструкції, тим більший вплив може мати окрема особистість на нього. Іншими словами, роль особистості мас зворотну пропорційну залежність від стабільності та міцності суспільства.

Однак, й стабільність, й особливо нестабільність мають багато варіантів, кожний з яких володіє досить суттєвими особливостями. Так, застій відрізняється від міцності в умовах нормального територіального або економічного росту; й тим більше від умов швидкого росту. Стійкість може мати місце й у ході повільної деградації й при занепаді. Навіть за стабільністю багато чого залежить від того, наскільки суспільний устрій "зарегульований" на одну особистість. Варіанти суспільної ломки досить різно­манітні: реформа відрізняється від революції, мирна революція відрізняється від громадянської війни та ін.

Тому виключно важливими виявляються уявлення про зміни у суспільстві як про процеси зміни його станів (фаз). Існує дві ситуації, що знаходяться, математичною мовою, у різних (під кутом 90°) фазах. Ситуація перша - це епоха спокійна, стійка, консервативна, у якій роль політиків зазвичай порівняно незначна. Ситуація друга, коли країна стоїть на порозі соціально-політичного вибуху. Відбудеться він чи ні, залежить від багатьох факторів, в т. ч. й від сили особистостей з одного та з другого боку. Відзначимо, що жодні особистості не в змозі утворити великі епохи, якщо для цього немає у суспільстві накопичених умов. Особистість завжди проявляється у конкретній ситуації її діє перш за все у межах наявних задам та умов для себе та тих груп, з якими себе ототожнює. Особистості діють не у вакуумі, а вже у готових відношеннях й формуються у певному сере­довищі. Й ця даність попереднього після того, як пройде переч людину, потім сама стає важливою умовою її майбутнього впливу на суспільство.-.

Однак, якщо вже є об'єктивні передумови для змін, то особистість у змозі прискорити або віддалити рішення проблеми надати цьому рішенню особливі риси, талановито або бездарно використати надані можливості.

Значна й роль сприятливого моменту: бо оскільки історія не запрограмована й у кожний момент часу з низки потенцій реалізується одна, то у певних ситуаціях шанси слабих тенденцій зростають й взагалі можливість вибору збільшується.

При оцінці значення якогось діяча постає питання про те, чи мав змогу хтось інший зробити те ж саме за наявних умов? Частіше ми можемо констатувати, що ні, не мав. Те, що зробила ця людина (доброго чи поганого) - зуміла сконцентрувати сили нації, використати крихітний шанс, проявила небувалу жорстокість та ін. - це вище за сили не просто звичайно, але й людини набагато вищої (нижчої) норми. Чи не тим також пояснюється привабливість образів Олександра Македонського, Цезаря, Наполеоне/ та ін.?

Вирішуючи глобальні протиріччя, що назбиралися всередині старої системи, суспільство ніколи не має перед собою одно­значного рішення. Це неможливо з багатьох причин, вже тому, що кожен клас, група, партія та інші угруповання мають свій варіант вирішення проблеми, а боротьба партій особистостей та ідей лише підсилює таку множину.

Звичайно, казати про те, що великі епохи народжують великих людей у сенсі того, що вони приходять, як за замовленням, невірно. Трагедією багатьох епох виявилась невідповідність лідерів щодо задач, які час ставив перед ними, й навпаки, поява людини, що змогла скористатися обставинами, щоб відвести суспільство у бік від найбільш правильного шляху, ставало їх прокляттям. Отже, наявність більш або менш відповідної особистості щодо суспільних задач є випадком, хоча й достатньо вірогідним.

У такі зламні періоди лідери іноді можуть відігравати роль ніби противаг, які у змозі переважити чашу історичних терезів.

У певні моменти сила особистостей, їхні власні якості, відпо­відність своєї ролі та інше мали величезне, частіше визначальне або кінцеве значення. Цей вольовий, частіше ірраціональний та залежний від випадку фактор може бути й сприятливим, й небез­печним, тому набагато надійніше, якщо в суспільстві є обмежувачі таких впливів.

Ми бачимо тут, що в найбільш переломні епохи роль особистості величезна, але в той же час звичайно зовсім інша, ніж вона сама припускала. А подальші наслідки й зовсім не ясні. Ми бачимо також, що під час таких переломів відбувається маса змін, вияв­ляється багато варіантів, "мутацій" різних суспільних інститутів і відносин, що можуть бути як шкідливими, так і доброчинними. Це уже визначить конкретний розклад сил і випадок. [1; 299-302]

ВИСНОВОК :

Філософія історії — це не просто одна з гілок філософського знання, але й особливий підхід до історичного матеріалу, коли сам зміст історичного процесу стає предметом специфічного філософського погляду та трактування. Людина у контексті мінливого часу, динамічних соціальних структур, рухливих культур; людська доля, що внутрішньо причетна тим історичним процесам та є їх активним учасником — ось, власне, головний зміст філософії історії як предмету.

Проблематика філософії історії гранично широка. Існує велика кількість концепцій, таких, наприклад, як спрямування історії, наявності сенсу історії та ін. Всі ті концепції на сьогодні мають право на своє існування.

Предметом філософії історії є історичний вимір буття людини. Об'єктом філософського розгляду стає той чи інший сегмент історичного життя людства або всесвітня історія в цілому.

Історія зумовлена сукупністю різних факторів, одні з яких в конкретних ситуаціях виявляються сильнішими за інші і постають в якості основних детермінант. Філософія лише відображає в теоретичній формі, узагальнює набутий людством духовний досвід в усвідомленні історії. Зокрема це стосується досить складної і неоднозначної проблеми — проблеми історичного прогресу.

Як бачимо, в сучасній історіософії утверджуються уявлення про особливості людської життєдіяльності, засновані на визнанні індивідуаційного характеру будь-якої історичної необхідності. У силовому полі такої індивідуаційності, де постійно взаємодіє «мікроіндивідуальне», репрезентоване розмаїттям людських особистостей, та «макроіндивідуаційне», репрезентоване етнічними спільнотами, різновидами культури, нарешті, людством в цілому, якраз й існує те, що називають сенсом іс­торії. Взаємоузгодження двох щойно названих різновидів індивідуаційного — чи не найголовніше сенсоісторичне питання сьогодення.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:

  1. Смольков О.А., Дещинська Ю.Л. Філософія: Навчальний посібник, 2-ге видання, стереотипне. – Львів: «Магнолія 2006», 2008.- 460 с.
  2. Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. Філософія: посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий центр «Академія», 2001. – 576 с. (Альма – матер)
  3. Філософія: Навчальний посібник / І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко, І.В. Бойченко та ін.; За ред. І.Ф. Надольного. – К.: Вікар, 1999. – 624 с.
  4. Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник / Бичко І.В., Табачковський В.Г., Горак Г.І. та ін. – 2-е вид. – К.: либідь, 1994.- 576 с.
Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений08:57:43 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
12:10:01 29 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Смисл і спрямованість історії

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(151205)
Комментарии (1843)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru