Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Преса СРСР після війни

Название: Преса СРСР після війни
Раздел: Рефераты по астрономии
Тип: реферат Добавлен 22:22:05 26 января 2011 Похожие работы
Просмотров: 18 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

ПАРТІЙНО-РАДЯНСЬКА ПРЕСА

ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Черговий етап цього історичного періоду після череди поразок і відступів - це час визволення й відродження, і для власне України він почався не в день Перемоги 9 травня 1945 року, а з 1943 року, з тих днів, коли Червона армія (на той час вже Радянська) почала визволяти українські міста і села, зруйновані під час війни з німецько-фашистськими окупантами.

Ця дія керувалася спільною постановою Ради народних комісарів та ЦК ВКП(б) від 21 серпня 1943 року “О неотложных мерах по восстановлению хозяйства в районах, освобожденных от немецкой оккупации”.

Партійна преса взяла до виконання цю постанову. Оскільки відновлених газет в Україні ще не було, процитуємо “Правду”, яка повідомляє, в стилістиці довоєнного життя, в звичній манері соціалістичного оптимізму::

“С большой радостью встретили колхозники постановление... Колхозное собрание разработало подробного строительства... В артели имени Ленина строительство уже закончено. Теперь все колхозники имеют свои дома” (1943 р., 19 вересня).

“Народ берется за работу с боевым пылом... Они хотят работать на себя, на свой город, на свою родину... Как много может быть сделано местными силами, как помогают выходить из такого затруднительного положения проявления энергии, изобретательности, сметливости... Задача коммунистов - организовать советских людей, собрать воедино творческую энергию, служить примером самоотверженности” (там же, 25 жовтня).

Наведені цитати ще раз підтверджують незмінність ознак преси тоталітарного типу: навіть винахідливість та кмітливість людей, які відновлюють розвалені війною власні оселі, тут дозволяють та схвалюють зверху, їх обов’язково треба пропагувати, ніби без цього справа не зрушиться з місця і всі чекатимуть партійного рішення. Зауважимо, що комуністів закликають саме до управлінської роботи. По-друге, як стає очевидним з тексту, найбільшу надію у таку скрутну годину вище керівництво партії й країни покладало не на мудру й керівну силу партії, а саме на кмітливість народу, на те, що вкотре і не востаннє народ все зуміє, зробить, відновить та обладнає, як до війни.

Чим далі, тим більше матеріалів на ці теми друкує “Правда”. Ось яскравий приклад, взятий кореспондентом газети з донецьких шахт (номер за 14 грудня 1943 р.):

“Когда-то у Енакиевского рудника было богатейшее подсобное хозяйство, дававшее хлеб, мясо, овощи, фрукты и даже мед.

- Все восстановим, все будет так, как было до немца, - утверждает тов. Сиренко”.

Врешті, в пересічних номерах газет тих часів при зображенні реальних подій незмінно присутнє прикрашення, лакування дійсності, виставляння реального життя не таким, яким воно є, а таким, яким його бачать з номенклатурних кабінетів, вірніше, яким його хотіли б бачити партійні бюрократи. Навіть війна й страшна скрута, за які вище партійне керівництво несе пряму відповідальність перед власним народом, не змогли притишити цього прагнення: видавати бажане за дійсне.

Саме це прагнення врешті й згубило всю партійно-номенклатурну та командно-адміністративну систему.

Місцеві газети радянської України понесли значні збитки внаслідок окупації, практично “з нуля” відновлювали роботу. В перші ж дні після взяття крупних населених пунктів, починали виходити місцеві газети - на поганому папері, з використанням техніки друкарень військових газет, у двополосному варіанті. Кілька перших номерів “Днепровской правды” восени 1943 р. вийшли на напівпрозорому папері, в них сповіщалося про перші рішення відновлених органів радянської влади. Бракувало всього, а найбільше - журналістських кадрів, частина з яких загинула на фронтах, решта продовжувала воювати в діючий армії.

А отже, перший час місцевій пресі було дуже важко ефективно вести роботу на звільнених від окупації територіях. Натомість центральна преса у Москві системно й широко показує досвід ведення цих робіт як у глибокому тилу, так і в місцевостях, недавно вивільнених від тимчасової окупації Та, зрозуміло, багатьом публікаціям, навіть талановито й правдиво написаним, було притаманне “лакування”, як і всій партійній пресі тих років.

Хоча колгоспи ще не були відбудовані та й навряд чи колгоспники були ознайомлені з цією постановою, кореспондент не хоче задавати незручні запитання ні людям, ні собі. Він рапортує про, те чого від нього чекають в редакції:

“...Колхозное собрание разработало подробный план дальнейшего строительства...”.

Ця фраза - не стільки констатація факту, скільки зразок того, як треба було діяти на місцях. Такою була характерна ознака партійної преси. Це називалося: “Показать людям, как нужно работать”. Натомість зображення життя таким, як воно є, не була прийнятним: редактори знаходили в цьому непотрібний натуралізм, соціальний песимізм. А вони, за партійною догмою, були чужі радянському народові. Так на зміну хай і заангажованій, але більше правдивій преси років громадянської війни прийшло за подібних післявоєнних часів цинічне підфарбовування життя.

Ось ще яскравий приклад. Менше року минуло від визволення району від окупантів, а газета бадьоро повідомляє:

“...В артели имени Ленина строительство уже закончено... Теперь все колхозные семьи имеют свои дома...”.

Красномовні назви газетних статей того часу: “Возрождаются освобожденные районы области”, “Народ берется за работу с боевым пылом”, “Задача коммунистов - организовать советских людей”, “Настоящие хозяева Сталинской области”.

Характерна прикмета того часу - партія затверджувала народногосподарські плани щодо видобутку вугілля, вирощенню зерна, виплавки сталі. Вона ж вирішувала, яким бути газетним шпальтам. Тоді це вважалося нормою.

Так, багато уваги приділяли газети післявоєнної доби висвітленню виконання “Закону про п’ятирічний план відбудови і дальшого розвитку народного господарства УРСР на 1946-1950 роки”. Фактично це була програма дій для кожної редакції - в плані було перелічено головні напрямки роботи, форми і методи, кінцеві цілі тощо. Крім того, вказаний закон у кожній області було конкретизовано, в кожному районі чи місті складено подібні плани - а отже, власну програму мала кожна ланка ЗМІ країни, від всеукраїнських до низових.

У післявоєнний час партійне керівництво пресою не змінилося, навіть стало більш вимогливим. Не змінився політичний режим, це був той самий культ тієї самої особи з притаманними йому ознаками жорсткого, непримиренного, неупинного керівництва.

Кращим доказом того, що після війни суспільство почало повертатися волею Сталіна до практики репресій та боротьби з “ворогами народу”, стало прийняття постанови ЦК ВКП(б) “О мерах по улучшению областных газет “Молот” (Ростов-на-Дону), “Волжская коммуна” (г. Куйбышев) и “Курская правда”.

На той час Управління агітації та пропаганди ЦК ВКП(б) перестало існувати. Всі нормативні документи, що встановлювали правила поведінки газет в будь-якій обстановці, знов почав випускати ЦК ВКП(б).

По суті це була розгромна постанова, що нагадує дві інші широко відомі й прийняті майже одночасно у 1848 р. постанови - по літературі й по оперному мистецтву. Фактично це був цикл постанов, споріднених за метою, котрий означав закінчення періоду вимушеної демократизації партійного життя в екстремальних умовах війни та наступного відновлення мирного життя й повернення до тоталітарних методів керівництва країною й пресою.

Не можна було виграти війну, не демократизувавши суспільство. Люди повинні були виявляти зразки масового героїзму не з-під палки, а за велінням душі, як в тилу, так і, особливо, на фронті.

Та ось настала нова - післявоєнна - епоха. Війна виграна, ейфорія від перемоги минула. Переможці, побачивши Європу, поверталися додому. Партійній номенклатурі треба було повертати країну до старих порядків. Художня література, театр та журналістика були обрані для цього з точним і влучним розрахунком.

Але ними не обмежилися вищі партійні органи. Дістали своє й вчені, зокрема в рамках відомої боротьби з вейсманістами-морганістами. Кібернетика була визнана “служанкою буржуазной науки”. Партія оголошувала цілі напрямки в науці шкідливими, а потім, багато років пізніше, виявлялося, що це були генетика, кібернетика, з котрих проростають численні нинішні досягнення світової науки.

По-перше, цією постановою зняли з роботи редакторів, по-друге, розкритикували те, чим газети жили й працювали у перші післявоєнні роки. Тим не менше, ці заходи дозволили переглянути редакційну практику, кадрову підготовку журналістів, але вони ж приводили до централізації управління, зміцнення зв’язків парткомів і редакцій, створення певного моноліту компартійної бюрократії та партійно-радянської преси, зміцнення авторитарних спрямувань.

На прикладі обласної газети “Ворошиловградская правда” можна простежити, як виконувалася ця постанова. Воно пожвавило й тематичне розмаїття, і жанрову палітру, були запроваджені деякі новаторські підходи до тем, “масштабные акции в газете”. Наведемо приклад вдалої, в цілому, кампанії - двомісячника по будівництву й ремонту житла.

Ось цитата з “Ворошиловградской правды”, в якій узагальнено інформацію про наслідки війни для області, дано широкому читацькому загалу матеріал для подальшого аналізу, більш глибокого інформування:

“Немецко-фашистские захватчики... в нашей области сожгли и уничтожили более 151 тысячи квадратных метров жилья, лишив крова десятки тысяч трудящихся” (29 червня 1949 р.).

Вона ніби розпочинає масштабну газетну акцію.

Далі газета сповіщає про початок двомісячника і подає досвід успішного вирішення проблем у таких складних жанрах, як проблемний нарис, чого раніше, у воєнний час, практично не було. Приклад - публікація “Новое в Красном Луче” (7 серпня 1948 р.). Наявна навіть вимоглива, емоційно забарвлена критика на адресу керівника радянської установи,

“...по чьей вине Герой Советского Союза, студент учительского института тов. Деревянко второй год тщетно пытается получить квартиру. Невероятные мытарства пришлось испытать вдове погибшего фронтовика. Председателю горсовета не до них, он занят личными мероприятиями”(10 июля 1948 г.).

Зрозуміло, об’єктом для критики голову міськради було обрано за узгодженням з найвищою в області інстанцією - обласним комітетом партії.

Газета “Ворошиловградская правда” друкує й теоретичні матеріали, тобто продовжує нарощування власного творчого потенціалу. Наприклад, пропагандистська стаття “Подъем материального и культурного положения трудящихся” (12 серпня 1948 р.) інформує читачів про успіхи у відновленні порушеного війною:

“Объем капитальных работ по жилищному строительству строительству в истекшем квартале составил 142 поцента к соответствующему периоду прошлого года”.

Ця ж обласна газета підтримує звернення трудящих Ленінграда по відновленню, будівництву і введенню в експлуатацію житлових будинків (29 червня), проводить рейд-перевірку силами робкорів на будмайданчиках (6 липня), готує оглядову статтю, в якій поглиблений аналіз обстановки, зроблений завідуючим вугільним відділом обкому партії, дає авторові підстави для критики на адресу керівників вугільних підприємств за неувагу до житлово-культурних об’єктів (26 вересня).

Редакція широко друкувала листи шахтарів з скаргами та пропозиціями, причому житлова тема органічно перепліталася в листах з іншими - забезпеченням трудящих овочами, картоплею, паливом на зиму (див. номери за 17, 18, 19, 21, 26 вересня і далі), подавала власні коментарі (10 липня), наполягала на необхідності спиратися при рішенні цих питань на депутатів, жіночі ради (19 вересня), подавала відповідь на критику (7 серпня) та фейлетон (21 червня).

Таким чином, газета відновлює досвід поєднання творчих власних редакційних та робсількорівських сил, набутий у 1920-1930-х роках. В результаті проведення двомісячника перед аудиторією викладено широку панораму житлового будівництва та навіть подається критика на адресу керівників вугільних підприємств за неувагу до піднятих проблем. Можна не сумніватися в тому, що матеріали для критичних виступів або прямо давалися відповідним відділом обкому партії, або, знайдені кореспондентами чи робкорами, узгоджувалися там же. Тим самим вища в області партійна інстанція давала санкцію на те, щоб винних керівників, а вони обов’язково були членами партії, виставити на загальний огляд в пресі.

Включена жорстко в систему монопартійного соціального управління, газета приносила дуже високий соціальний ефект саме через здатність акумулювати зусилля на чомусь конкретному та координувати власні дії з керуючим центром. Але в цьому ж полягала й її слабкість: преса не давала можливості для боротьби ідей, вільного обігу різних думок, пропозицій тощо.

В теорії компартійного будівництва все було чудово: на стадії розглядання проблеми мав бути дозволений вільний обіг думок - а після прийняття рішення треба було виконувати демократично (більшістю голосів) прийняте рішення. На ділі всі рішення приймалися кулуарно, виносилися через пресу у готовому вигляді й виконувалися через систему партійної дисципліни. Преса так само лишалася тільки “гвинтиком” однієї дуже великої машини, на той час добре відлагодженої та майже безвідмовної.

Ось оцінка волинської преси, дана дослідницею з Луцька А. Бортніковою у збірці “Українська періодика: історія і сучасність”: “Матеріали “Радянської Волині” повоєнного періоду свідчать, що газета зробила свій посильний внесок у відтворення історії рідного краю... Найбільшу увагу редакція газети зосередила на публікаціях матеріалів, присвячених відбудові народного господарства. Найповніше висвітлювалися справи у галузі промисловості”.

Але це не вся правда, а лише її частина, так би мовити, лицевий бік. Інший, більш драматичний, подає публіцист О. Горновий у статті “Про свободу преси в СССР”, надрукованій в діаспорі в 1947 р.:

“Що в СССР преса стоїть лише на самих послугах большевицької партії, це прекрасно видно з характеру і змісту цих газет. Все вони, як краплі води, подібні одна до одної. Кожна стаття у них, від найбільшої до найменшої, кожна дрібна замітка, кожний рядок відображають тільки інтереси партії і цілковито просякнуті цими інтересами. Большевицькі газети стандартизовані не тільки щодо їх змісту, а також і щодо їх форми... Життя в СССР не вкладається в рамки большевицької преси. Воно не знаходить на її сторінках свого скільки-небудь вірного і повного відбиття. Навпаки, його змальовує преса цілком перекручено.

Так, участь преси у спільній роботі по відновленню й зведенню житла теж допомагала справі розбудови країни. Однак за застарілою звичкою не все друкувати, чи за браком професійних навичок різні узагальнюючі статистичні дані подавалися часто в незрозумілому вигляді. Була проведена величезна робота, а в результаті в 1956 р. в партійних документах, розтиражованих пресою, відзначалося, що загальний житловий фонд в містах та селищах міського типу за роки радянської влади збільшився у 3,7 раза. Чому дані співвідносилися з 1920-м роком, а не з 1940-м чи 1945-м - невідомо і незрозуміло. Нерідко дані співвідносили з 1913-м роком, тоді аргументація на користь радянської влади виглядала нібито ще більш вражаючою.

ПЛЮСИ Й МІНУСИ

“ХРУЩОВСЬКОЇ ВІДЛИГИ”

З цього ж 1956-го року починається новий етап історії СРСР. Після смерті Й. Сталіна та кількох невеличких кремлівських “переворотів” до партійної, тобто до абсолютної влади в країні прийшов М. Хрущов, з ім’ям якого пов’язують цілий історичний етап, названий у порівнянні з епохою відвертого тоталітаризму “відлигою” саме через спробу відкинути практику культу особи.

Яскрава сторінка цього періоду - прискоренні темпів житлового будівництва в СРСР, що принесло і нові повороти газетярських тем - реконструкція будіндустрії, розширення бази фінансування галузі, зведення цілих мікрорайонів дешевих та незручних п’ятиповерхових будинків, що в народі отримали назву - “хрущовки” або навіть “хрущоби”. Було поставлено завдання - в найближчі 10-12 років покінчити з житловою проблемою в країні. На цій конкретній ділянці суспільного життя видно, чому не були виконані ці, як і інші, набагато більш амбіційні плани.

Роздивимося механізм їхніх зривів на прикладі центральної “Правды” й її “меншої сестри” - обласної газети “Ворошиловградская правда”. (На протязі всієї історії партійно-радянської журналістики газети, в назвах яких було присутнє слово “правда”, належали до своєрідної гвардії ЗМІ. У редакціях багатьох таких газет випускалися стіннівки з назвою: ”Правдист”).

Отже, після прийняття 31 липня 1956 р. спільної постанови ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР “О развитии жилищного строительства в СССР”, де було зазначено, що “проблема жилья все еще продолжает оставаться одной из самых острых”, - газети спочатку активно й дисципліновано включилися у виконання настанов. Але швидко активність редакцій стала вщухати. Вже у вересні-грудні 1957 року робота в цьоиу напрямку увійшла в рутинний частотний ритм: одна публікація на місяць, присвячена одному з аспектів будівництва житла.

Порівняймо: “Правда” у жовтні 1956 р. надрукувала 2 публікації, в листопаді 2, в грудні - вийшла серія глибоких проблемних статей, інтерв’ю, листів 14-17, 19-21, 24, 31-го грудня. “Луганская правда”: 24 вересня, 5 жовтня, 2, 19, 26 листопада, 14 грудня. А вже у квітні наступного року увага “Правди” до теми помітно послабшало. За виключенням фотознімків з будмайданчиків та незначної інформації на зразок “Студенты на стройках столицы” тут з’явився лише один, та й то нежурналістський матеріал: звернення робітників промисловості будматеріалів до всіх будівельників Радянського Союзу “За новые успехи в строительстве” (3 квітня) В наступному місяці - теж лише один виступ: “Рабочие строят жилые дома. Опыт народной стройки” (25 травня), який при уважному читанні викликає сумнів щодо доцільності підміни будівельників на новобудовах робітниками інших, заводських професій.

Слідом за центральним органом втратила зацікавленість до цього тематичного напрямку і обласна преса. За друге півріччя 1957 року в “Луганской правде” з’явився лише один критичний матеріал - лист “Строят медленно и плохо”, а повідомлення про вжиті після критики заходи взагалі зникли з її шпальт. На ХХІІІ з’їзді КПРС знову довелося визнавати: “Жилищный вопрос остается наиболее острым”. Знову були визначені програми, і все пішло по наїждженій колії.

На цьому тлі виглядає нібито незрозумілим, чому чотири десятиліття преса, як центральна, так і місцева, виявляла майже цілковиту байдужість до сільського житлового будівництва. Мільйони селян самотужки будували собі хати, згодом будинки, а преса ніяк не реагувала на такий потужний суспільний рух. У чому тут річ?

По-перше, партія ставилася до селянського самобудівництва нейтрально: не заперечувала, але і не допомагала: в першу чергу будувалися заводи, а отже пріоритет був у міського будівництва. На селі цей процес ішов ніби поза межами діяльності структур соціального управління. Отже, прямих вказівок преса не мала, а без них рушити справу головні редактори не вважали за доцільне.

По-друге, газети, незалежно від їх рангу, як правило, були загальнополітичні, чотириполосні, трьох-п’ятиразові, і їм ледве вистачало обсягів на висвітлення чергових настанов ЦК. Тому все, що не входило текстуально до прямих вказівок пресі, лишалося і з об’єктивних, і з суб’єктивних причин поза увагою ЗМІ.

Наведений приклад показує механізм зриву виконання рішень центру в суспільстві, де кожна виконавча ланка (в тому числі й преса) чекає вказівки центру. А “історичні рішення” насуваються хвилеподібно: не встигли виконати одну постанову - а вже прийнято іншу. Після будівництва - бібліотечна справа, за нею - виплавка чавуну, згодом підготовка кадрів для медицини, діяльність морфлоту чи невідкладні міжнародні проблеми. За рік набігало більше двох десятків термінових і дійсно важливих постанов, матеріалів пленумів або й рішень з’їздів. Щоразу доводилося забувати вчорашнє, кидати сьогоднішнє й хапатися за чергове. А там - нові постанови, нові перегляди планів, які також носитимуть тимчасовий і нібито необов’язковий характер. В такий спосіб за метушнею губилася робота, за тактикою - стратегія.

Неспроможність такої системи досягти кінцевої мети в конкретній справі врешті решт зросла до неможливості досягти і кінцевої цілі - побудови комунізму. В той момент в післясталінські часи, коли це стало зрозумілим, саме преса мала за власним покликанням, як “watch dogs” - “вартові пси” - підняти тривогу. Але давнє “табу” - партійна дисципліна, органічна неможливість виступити проти лініі партії без її дозволу - не давало змоги критикувати партію, її ЦК, їхню політичну лінію.

Таким чином, один з висновків, до яких підводить нас історія партійно-радянської преси України післясталінського часу, полягає в тому, що компартійна преса, точніше, жорстке керування нею стали одним з чинників загибелі всієї партії, повалення соціалістичного ладу в СРСР, розвалу величезної світової імперії, самоспростування великої ідеї поєднання рівності та свободи.

Між тим керівництво партією намагалося вирішити в ті роки саме стратегічні питання розвитку країни та й всього так званого “табору соціалізму”. ХХІ, а за ним ХХІІ з’їзди КПРС, названі з’їздами будівників комунізму, поставили буквально в порядок денний питання практичної побудови комуністичного суспільства. Замість п’ятирічного був прийнятий семирічній план розвитку країни, і семирічка мала просунути СРСР “семимильними кроками” по цьому шляху. Партія урочисто проголосила, що вже нинішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі, визначила дату настання “світлого майбуття” - 1980-й рік.

Великий ентузіазм в суспільстві викликало обговорення й прийняття нової програми партії - програми побудови комунізму. Повсюдно в газетах, на радіо висвітлювали й вивчали визначний документ епохи - “Моральний кодекс будівника комунізму”. Велику хвилю послідовників мало заснування бригад комуністичної праці - спадкоємиць стахановського руху. Все це накладалося на реальні досягнення радянської науки і техніки в підкоренні космосу, освоєнні цілинних і перелогових земель та успіхи на численних гігантських новобудовах Сибіру тощо.

Очевидно, що преса брала якнайактивнішу участь у кожній з цих політичних кампаній. Створення в суспільстві атмосфери соціального оптимізму, впевненості у справедливості й непереможності справи побудування комунізму - один з яскравих прикладів високої ефективності партійно-радянської преси. Замість застарілих назв низових газет “Більшовицький штурм”, “Сталінська перемога” тощо прийшли нові: “Комуністичний шлях”, “Шлях до комунізму”, “Будівник комунізму” та подібні. Як і газетярі часів громадянської чи Великої Вітчизняної воєн, журналісти часів “відлиги” в масі своїй щиро вірили в те, що писали, дійсно прагнули додати й свою дещицю до історичних звершень свого народу. Газетні сторінки були сповнені оптимістичними заголовками :”Наші цілі ясні, завдання вирішені - до роботи, товариші!”, “Партія вирішила - народ виконає!”, “Новий блюмінг працює на комунізм!”. Усміхнені, щасливі обличчя “маяків виробництва” обов’язково прикрашали перші полоси газет та обкладинки журналів. Жодного матеріалу щодо труднощів з постачанням хліба в магазини, нічних черг за продовольством годі й шукати на газетних шпальтах того часу: їх там немає.

Однак саме під час “хрущовської відлиги” (приблизно 1956-1964 рр.) зцементована волею Сталіна партійно-державна машина, заснована на енергії масового насильства та підкорення, почала буксувати, що й зафіксувало проведене нами дослідження щодо періодичності висвітлення будівництва житла. Невиконання настанов партії при Хрущові вже не тягло за собою покарання: арешту, тюрми або й розстрілу. Те, що трималося на страхові, не було ефективно замінено на інші соціальні мотивації. Саме тому невдовзі на зміну “відлизі” прийшов неосталінізм брежнєвського типу, або, як жартували тоді дисиденти, час “культу особи без особи”.

Відмова від жахливої спадщини тоталітарного суспільства не була належним чином підготовленою ні партією, ні пресою, ні особисто М. Хрущовим. Його розвінчувальна доповідь на ХХ з’їзді КПРС була несподіваною навіть для членів ЦК. Наступна політика волюнтаристського, тобто фактично тоталітарного керування країною і партією (розподіл обкомів партії на промислові й сільськогосподарські, нав’язування хімізації та вирощування кукурудзи тощо) не були зрозумілі й підтримані суспільством.

Преса, особливо місцева, так само бездумно “била в барабани” на теми хімізації промисловості, витіснення інших сільськогосподарських культур “королевою полів” кукурудзою. Далася взнаки негативна реакція всередині партії на надто сміливі розвінчування її “славного минулого”. Не лишилися без наслідків і конфлікти з інтеліґенцією, в яких перший секретар ЦК зазнав очевидної політичної поразки. Преса взяла активну участь у розкручуванні пропагандистської кампанії надзвичайних розмірів - але це проходило на фоні дедалі важчих продовольчих проблем, розладу й погіршення рівня життя. Пропаганда відірвалася від суспільного життя, історична мрія - від економічного інтересу. А це, згідно з Марксом, неодмінно мало привести до “посоромлення ідеї”.

І все ж шістдесяті роки, без сумніву, похитнули сталінську монолітність компартійної влади. Саме в цей час було закладено в ґрунт зерна, які проросли наприкінці 1980-х. Перебудову розпочинали саме “шістдесятники”, розбуджені першою нестійкою хвилею демократизації радянського суспільства.

Преса тих часів спочатку показує певну розгубленість на фоні звичної рутинної роботи та емоційно піднесених матеріалів щодо швидкого настання комунізму. (Подібна реакція повториться на початку “перебудови”). Журналісти в масі своїй раптом починають розуміти, що писати так, як вони це робили ще вчора, сьогодні вже не обов’язково. А як слід це робити по-новому - ніхто команди не давав. В деяких редакціях розпочинається складний, драматичний пошук шляхів пристосування життя ЗМІ до нового, несподіваного ступеня свободи. Настанов з цих проблем не було, а йти власним шляхом, як правило, не наважувалися: це могло бути розцінене “вгорі” як рух проти лінії партії, з усіма можливими висновками. Так складалася обстановка непевності, з якої дуже багато партійних журналістів бачили вихід назад, у лоно партійного консерватизму та творчого застою.

Отже, особливість і головне протиріччя “хрущовської відлиги” полягає, перш за все, в тому, що не було вірно знайдено межу між необхідною ступінню керованісті суспільства і партії, що звикли бути керованими - і новими рівнями свободи, без якої став неможливим подальший поступ суспільства. По-друге - творчі сили суспільства, в тому числі в журналістиці, не були насправді пробуджені до життя й боротьби. Схоже було на те, що комуністичну свободу реформатори проголосили - але не дозволили. В цьому велика провина компартійного апарату, який не сприйняв і навіть не захотів зрозуміти реформ. А відтак, є в історичній поразці “відлиги” доля відповідальності й преси, яка в масі своїй залишилася на боці консервативних сил як слухняний “гвинтик” у цьому самому апараті.

“Відлига” кінця 1950-х - початку 1960-х років може бути оцінена як генеральна репетиція перебудови 1980-х. Найдраматичнішим є те, що історія її безславного провалу нічому не навчила її політичних спадкоємців, хоч вони вже були на той час комсомольськими секретарями. Останнє політбюро ЦК на чолі з М. Горбачовим також не змогло знайти ту саму межу між керованістю і свободою, і його історичний експеримент на сумісність соціалізму і демократії теж закінчився провалом - однак преса в тих подіях, як буде показано далі, зіграла цілком іншу роль, аніж у хрущовські часи.

(Історія СРСР знає чотири таких експерименти: від жовтня 1917 до квітня 1918 рр. - перші кроки радянської влади, але цей період не зачепив України; 1923-1927 рр. - неп, за ними “відлига” та “перебудова” - як бачимо, перші три закінчувалися відновленням диктатури, аж поки не було повалено саму тоталітарну систему, і зроблено це було у 1989 - 1991 рр. саме з активною, енергійною, можливо навіть вирішальною участю преси).

Головним для розуміння динаміки ролі й значення партійно-радянської преси в період 1956-1964 рр. є те, що вся система управління пресою залишилась незмінною. Не можна було засновувати позапартійні часописи, не кажучи вже про некомуністичні видання. Зв’язаними партійною волею лишалися поліграфічні потужності, запаси паперу. Тодішня свобода, якщо про неї можна казати в тому контексті, не вирвалася з-під партійного контролю, вона ретельно дозувалася у кожному конкретному випадку - а отже, постійно опинялася у конфлікті з власне свободою. Тому в світі преси “відлига” більше зачепила центральні, тобто московські видання, передусім такі, як “Известия”, “Комсомольскую правду”, “Литературную газету”, журнали “Новый мир”, “Москва”, “Нева”, “Наш современник”, “Юность” тощо. Саме там першими журналісти зрозуміли, що писати можна не тільки партійним жаргоном, що у них тепер є право на вільне слово - і навіть на вільну думку (в межах комуністичної ідеї, певна річ), на влучний епітет, на нетривіальний сюжетний ход.

На зміну переможному барабанному бою на сторінки деяких центральних газет прийшла жива особистість з роздумами (колись це було крамольним: які потрібні роздуми, адже вождь і ЦК все вже обдумали і вирішили, а справа маси - виконати намічене!). Більше того, позитивний герой, виявляється, був з сумнівами (ще більш крамольна річ!), з правом на власну точку зору, відмінну від точки зору більшості. Все це було навіть неможливо уявити собі в сталінські часи, ні до війни, ні після неї.

Місцевій пресі ця практика давалася надзвичайно важко: “відлига” не зачепила низові ланки партійного контролю над пресою.

Згодом, на початку 1960-х, протиріччя в партії й суспільстві почали набувати дедалі більш гострих форм. Чим більше свободи давав суспільству Хрущов, тим довшими ставали черги за хлібом в магазинах. Дуже негативне враження на суспільство справив “м’який” голод 1961 року. Все більше виявлялося ознак того, що нова політика не була органічно притаманною соціалістичному суспільству. Оскільки жорсткість, острах, масове насильство були усунуті, - з’явилися нарівні з елементами свободи й відчутні елементи розхлябаності, безгосподарності, безвідповідальності. Створення територіальних раднаргоспів замість звичних обласних влад ще більше децентралізувало управління суспільством, і це не пішло на користь і навіть не було зрозумілим ні суспільством, ні партією. Преса, затиснута в лещата звичного суворого контролю, з цих процесів взагалі була вилучена. Режим роботи редакцій лишався старим, по суті модель преси лишалася тоталітарною. Власне, до реформ у світі ЗМІ ніхто під час “відлиги” і не приступав - а після двох конфліктних зустрічей М. Хрущова з представниками художньої інтеліґенції це стало неможливим.

Тогочасний стиль роботи редакцій добре видно на прикладі “горьковського” досвіду спорудження житла. Зміст його в тому, що за місцем роботи створювався певний колектив забудовників, і вони самі зводили для себе 5-поверхові житлові будинки. При цьому міськвиконком та підприємства, де ці люди працювали, допомагали їм позиками, технікою, матеріалами, пільгами. Однак, хоч люди будували собі житло самі й на власні кошти, - воно у їхню власність не переходило.

Газета “Луганская правда”, оскільки цей досвід було ухвалено вищими партійними інстанціями, береться за його висвітлення. І робить це почасти активно (особливо спочатку), а почасти непослідовно. Включились у роботу по реалізації цієї постанови і інші місцеві газети, але активність їхня через два-три місяці почала різко зменшуватися. Це - приклад так званої “кампанійщини” - коли два-три тижні чи місяці всі газети пишуть щономера про “горьковський метод”, а потім виходить нова постанова ЦК КПРС по іншому методу, про нього пишуть газети наступні два месяца, “горьковский” починає забуватися. Кампанія скінчилася, хоча сам метод дійсно був перспективним і вимагав багатолітньої роботи по його реалізації.

Показово, що з сторінок місцевих газет під час “хрущовської відлиги” майже повністю зникли публікації про заходи, вжиті після критичних виступів преси.

Кінець невдалої демократизації був зовсім недемократичним. Внаслідок таємної змови партійної верхівки в центрі й на місцях М. Хрущов був усунутий з поста першого секретаря ЦК КПРС та інших вищих постів.

ПРЕСА ПЕРІОДУ ЗАСТОЮ

Партію і країну очолив Л. І. Брежнєв. Він відновив посаду генерального секретаря ЦК КПРС та скасував прийняту Хрущовим заборону на суміщення її з посадою голови Верховної ради. Було відмінено ряд особливо непопулярних рішень попереднього керівництва.

Газети майже ніяк не відреагували на зміну керівництва: надрукували портрети й біографії нового вождя, обійшлися кількома публікаціями щодо шкідливості волюнтаризму в партії - та й поготів. Люди якось вже звикли і до змін, і до розвінчань попередньо непогрішимих. За два роки перед викриттям культу особи Сталіна розгромили “антипартійну групу Маленкова-Булганіна”, ще раніше арештували, судили й розстріляли всемогутнього Берія, тепер прийшов час чергової жертви. Щоразу це подавалося як перемога здорових сил у партії, як доказ її могутності та життєздатності. Народ безмолвствував: так - то й так.

Перші роки так званої “епохи застою” були визначені досить динамічними реформами в економіці. Прийняті у 1965-1967 рр. постанови ЦК КПРС, уряду мали на меті впорядкувати хід розпочатих перемін, посилити госпрозрахункові засади виробництва, включити механізми економічного інтересу. Здавалося, ніби реформи, розпочаті наприкінці 1950-х а потім загальмовані, знову відновилися. На сторінки газет повернувся певний оптимізм. Здавалося, відновлюється нормальне життя і партії, і суспільства.

Партія пожвавила роботу по керівництву пресою. У ряді постанов ЦК, що приймалися раз на два роки, піднято фундаментальні проблеми розвитку ЗМІ: “О повышении роли районных газет в коммунистическом воспитании трудящихся” (1968 р.), “Об освещении вопросов социалистического соревнования в печати Литовской ССР”(1973 р.), “О мерах по улучшению подготовки и переподготовки журналистских кадров” (1975 р.), “О руководстве Томского обкома КПСС средствами массовой информации и пропаганды” (1977 р.), а також важлива постанова “О дальнейшем улучшении идеологической, политико-воспитательной работы” (1979) та інші.

Щоразу після виходу постанови в Москві республіканський ЦК приймав власну постанову з цього ж питання, за ним - обкоми і далі вниз по сходах партійної ієрархії, аж до первинних парторганізацій редакцій ЗМІ. Проводилися збори, ухвалювалися рішення, коригувалися плани, в перші два-три місяці вживалися відчутні заходи - але потім все поверталося до рутини, і так до нової постанови. Чим вищим був рівень видання чи телерадіоорганізації, тим кращим був склад професіоналів у редакції - і під тим пильнішим контролем партійних комітетів, Головліту він перебував і тим відчутнішими були зміни після кожної постанови. У “районках” їх відбували за три-чотири номери, та поверталися до надоїв, сівби, зимівлі худоби тощо.

Організаційно світ партійно-радянської преси України лишався незмінним в тому вигляді, як його було створено у 1923-1930 рр. та відновлено у 1943-му: згідно з принципом “один партком - одна газета” переважною більшістю видань лишалися загальнополітичні газети, які відрізнялися тільки особливостями територій, що були ними охоплені. Зрідка, під час поділення областей чи районів, автоматично з’являлися нові видання, як, скажімо, у Попасній Луганської області чи в Алушті в Криму. Подекуди було засновано нові багатотиражні заводські, будівельні, колгоспні чи вузівські газети.

Але приблизно з 1970-1972 р. почався зворотній хід соціального життя.

Зовні це виглядало так: з газет зникли “живі” матеріали про живих людей, замість них з’явилися “парадні портрети” передовиків виробництва з рішучими обличчями. Нариси ставили як найпершу особистісну якість ставлення героїв до соціалістичного змагання, перевиконання планів на певну кількість відсотків тощо. Політичне життя театралізувалося, партійні збори, пленуми й з’їзди розписувалися, як спектаклі, до окремого слова, де у кожного делегата була своя роль. Це не могло позначитися і на пресі: вона не повинна була показувати життя таким, яким воно є, а їй треба було відображати його таким, яким воно мало бути, або яким його бачили партійні керівники.

Вже досить розвинені на той час українські телебачення й радіо опинилися набагато більше, ніж газети, затиснутими в лещатах компартійного керівництва. Після закінчення першого етапу створення обласних телерадіостудій в Дніпропетровську, Луганську та ряді інших обласних центрів України, в 1957-1958 рр. відбувається реорганізація мовлення в цілому в СРСР. Об’єктивно вона зіграла негативну роль: у обласних станцій забрали для центральних програм ефірний час, залишивши їм невеликі “вікна”, це загальмувало і творчий, і матеріально-технічний розвиток українського телебачення, зате полегшило керування всією телемережею величезної країни.

Оскільки в житті парадні заходи поволі витісняли вдумливу роботу, це знаходить відображення в публікаціях преси. Журналістика ніби завмирає у раз і надовго завданих і звичних ідеях, формах. Всяка новизна не схвалюється - а без цього творчість припиняється, вся справа починає вироджуватися. Настає епоха “застою”. Робота не для результату, а для рапортування начальству заформалізовує всілякі соціальні відносини. Численні зони, вільні від критики, розростаються: під забороною завжди були критичні виступи на адресу армії, КДБ, міліції, тепер заборонялося критикувати проведення звичайних політзанять. Ціла війна в Афганістані була замовчана, лише після 1986 року дозволили, за особливим дозволом військової цензури, висвітлювати в місцевій пресі бойові дії в масштабі не більше взводу без вказання місця, часу і т. п.

Розвинена структура Головліту (так закодовано називалося Головне управління СРСР по охороні державних таємниць) мала свої управління в кожній області, а уповноважених - практично в кожному місті та районі. Кожен редактор мав знати напам’ять товстий “Перечень сведений, запрещенных к упоминанию в открытой печати” з численними додатками, в яких, окрім дійсних таємниць, були й такі вимоги, як заборона негативних характеристик військовослужбовців. Порушення ретельно нотувалися, винних попереджали, погрожували звільненням з роботи. Одним з найпоширеніших “гріхів” було неточне називання постанов ЦК КПРС.

Слабшають, зникають традиції видатних українських публіцистів, таких, як Ярослав Галан; професія журналіста перетворюється на службу, з неї потроху щезають мужність репортажів М. Кольцова, політична загостреність памфлетів І. Еренбурга, щирий патріотизм нарисів К. Симонова. Творчі рубежі прагнули утримати Анатолій та Валерій Аграновські, плеяда публіцистів “Литературной газеты” - нарисовці О. Чайковская, А. Ваксберг

На українському небосхилі в ці часи світили видатні публіцисти Дмитро Прилюк, Сергій Плачинда, Анатолій Москаленко, Микола Подолян та інші. В межах партійної ідеології вони відстоювали пріоритети загальнолюдських цінностей, людської гідності, здорового глузду, відповідальності за долю країни тощо.

Дуже важке враження справило на світ преси звільнення О.Твардовського з посади головного редактора надзвичайно популярного “товстого” журналу “Новый мир”. Вигнання за кордон письменника і публіциста О. Солженіцина та цькування його в усіх газетах, навіть в “Літературці” довершило справу. Преса працювала на холостих обертах.

Дослідження, проведені по підшивці обласної газети “Ворошиловградская правда” за 1981 рік, показують, що, в залежності від критеріїв оцінки, від 55 до 65 процентів її площі були зайняті висвітленням економічних тем, прямо чи побічно спрямованими на виконання суто виробничих завдань. Решту слід поділити між оголошеннями та іншим довідковім матеріалом - та невиправдано оптимістичними публікаціями з соціальної проблематики, в яких недостатньо глибоко аналізуються реальна обстановка та тенденции її розвитку.

Те ж саме стосується публікацій на так звані партійні теми, висвітлювати які в усі часи компартійної журналістики вважалося її завданням ? 1. Відповідно відділи партійного життя були чільними творчими ланками редакційних структур. Діяльність парторганізацій нижчого рівня оцінювалася з вищих щаблів ієрархії, а отже і пресою, за одним головним критерієм: на скільки процентів очолюваний нею трудовий колектив виконує план.

Характерно, що в газетах майже перестають друкувати фейлетони, які ще траплялися в хрущовські часи: фейлетоністи вважали за краще перекваліфікуватися на більш безпечні ділянки редакційної роботи. Найбільш талановиті московські публіцисти перебираються в міжнародну журналістику: там, в численних лещатах великої політики, дипломатичних тонкощів, лишається невеличке поле для творчості. Певну свободу з огляду на потреби інтеліґентської аудиторії зуміла залишити за собою московська “Литературная газета”.

Для українських авторів і такої можливості було: республіканські газети, такі як “Правда України”, “Радянська Україна”, “Робітнича газета” та “Сільські вісті”, хоч і містили в своїх структурах відділи міжнародного життя, проте не мали власкорів за кордоном та майже не випускали своїх працівників за кордон. Натомість на газетних шпальтах дедалі гостріше розпалювалася ідеологічна боротьба і контрпропаганда, головним чином навколо радянського способу життя, прав людини, а пізніше міжнародного тероризму, у підтримці якого ворожо налаштовані журналісти західних газет звинувачували СРСР.

Зацікавленість місцевої преси в міжнародних поліях, захоплення ідеологічною боротьбою та контрпропагандою були проявами своєрідного журналістського ескапізму, втечі від нагальних проблем оточуючої реальності, які в межах партійної ідеології не знаходили свого вирішення. Цей ескапізм був для багатьох і способом реалізації власного творчого потенціалу на інших проблемно-тематичних теренах, що було неможливо на ґрунті вітчизняних проблем саме через вкрай обмежені можливості аналізу, узагальнень та висновків місцевого рівня. У критиці “сучасного імперіалізму” самореалізація журналістських здібностей здавалася незрівнянно легшою.

Зовні, як і в попередній історичний відтинок, в партійно-радянській пресі України все лишалося без змін. Складена ще в 1930-ті роки, система “один партком - одна газета” лишалася незмінною і працювала без зривів. Навіть в галузевих виданнях поліграфічний бік справи забезпечувало керівництво відповідного міністерства, залізниці чи профспілки - а політичний бік лишався за парткомом відповідного відомства. Подекуди відкривалися нові багатотиражні заводські, колгоспні чи вузівські багатотиражні газети, або, з організацією нових районів і, відповідно, райкомів партії автоматично організовувалися нові газети та редакції районного радіомовлення, як, скажімо, в Попасній (Луганська область). Це ніяким чином не міняло діяльності всієї системи, лише розвивало її та посилювало організаційно.

Від хрущовських часів СРСР вважалася і дійсно була країною з найбільш “читаючою” публікою. В 1970-1980 роки кожна радянська родина виписувала від 5 до 10 і більше газет, журналів. Причиною були, по-перше, дуже низькі ціни на передплату. По-друге - велика довіра в суспільстві до радянських журналістів, взагалі до друкованого слова, яка дивним чином поєднувалася з цікавістю до заборонених “ворожих радіостанцій” “Голос Америки”, “Німецька хвиля”, “Бі-Бі-Сі”. Важливим є й те, що парткоми організовували і жорстко контролювали передплату, нав’язували трудящим офіційні пропагандистські видання (скажімо, “Комуніст України” чи “Трибуна лектора”), як додаток до популярних журналів чи дефіцитних книжкових серій.

Слід зазначити, що власне українська преса, тобто така, що видавалася рідною мовою на рідній землі, була кількісно в меншості та несла на собі помітну печатку меншовартості. Якщо в області виходили дві обласні газети, то головною серед них обов’язково була російськомовна. Так було в Дніпропетровську (“Дніпровська правда” та “Зоря”) або у Ворошиловграді (“Ворошиловградская правда” та “Прапор перемоги”. Це було наслідком того, що неофіційно, але реально мовою партії була саме російська. Районні газети були переважно україномовними, а видання крупних промислових центрів виходили російською.

Але найголовніше те, що на теренах України центральні всесоюзні газети мали тиражі набагато більші, аніж власне місцеві. Так, “Правда” або “Комсомольская правда” мали понад три мільйони передплатників, не враховуючи продажу в роздріб, - а найпопулярніша тоді “Сільські вісті” лише близько двох мільйонів, інші ж республіканські газети - близько півмільйона кожна.

Причини цього полягали, по-перше, в певній провінційності місцевої преси: центр влади знаходилися в Москві, найважливіші рішення приймалися там, отже, першочергову увагу читацький загал приділяв саме союзній пресі. По-друге, вона мала набагато більшу “географію” пошуку тем, в ній було більше цікавих матеріалів звідусіль. По-третє, центральна преса акумулювала в своїх редакціях кращі творчі сили з усіх республік. Запрошення на роботу в Москву було надзвичайно престижним, сприймалося як свого роду вище творче визнання - і в кінцевому рахунку це відбивалося на різниці рівнів роботи журналістів московських та київських.

Партія завжди приділяла величезну увагу власним кадрам, і журналісти були в числі тих, на кого зверталася пильна увага. Так, у вищих партійних школах були відкриті відділення журналістики, де кращі професори готували поруч з майбутніми секретарями парткомів і керівні кадри редакцій. Численні конкурси Спілки журналістів СРСР мали на меті стимулювати творче ставлення підручних партії до дорученої справи та водночас задовольнити амбіції тих, хто цього потребував. Найпрестижнішою була премія імені М.Ульянової - сестри В. Леніна, яка певний час була відповідальним секретарем газети “Правда”.

Одним з головних “правил гри” була обов’язкова приналежність до КПРС. Якщо працівник редакції навіть районної ланки не був членом партії, йому не слід було розраховувати на успішну кар’єру в журналістиці. Навіть завідуючим відділом листів “районки” мав бути комуніст. За станом на 1987 рік у Львівській області 96 процентів працівників обласних ЗМІ були членами чи принаймні кандидатами в члени КПРС, в низовій ланці - 125 з 211. Практично всі редактори газет області закінчили вищі партійні школи або навіть Академію суспільних наук при ЦК КПРС. Керувати ними такій обстановці було надзвичайно легко: як члени партії, вони мусили виконувати всі вказівки секретарів - або ж їх виключали з партії і тут же знімали з роботи.

З’їзди партії регулярно, раз у п’ять років, розглядали стан справ у країні та в світі, приймали масштабні програми розвитку, наприклад - “П’ятирічка ефективності та якості”. Але насправді в житті людей мало що змінювалося на краще. Відрив слова від діла, який давно став помітним як відмінна риса партійного керівництва, на початок 1980-х років набув помітних розмірів, охопив майже всі сторони життя. На словах, в резолюціях проголошувалися вірні й необхідні рішення - але на практиці все робилося для того, щоб нічого не мінялося. .Виходили розумні й виважені, ідеологічно бездоганні постанови щодо керування пресою, де вказувалося на необхідність “покращення”, “поглиблення” та “вдосконалення” різних боків її діяльності. Але насправді у редакційних колективах відчували, що реальні зміни нікому не були потрібні - ні “кремлевским старцам”, ні їхнім намісникам в республіканському ЦК, обкомах та райкомах.

Журналісти, які не мирилися з обстановкою застою, вступали в неминучий конфлікт з владою - партійними інстанціями, місцевими органами КДБ тощо. Кінець цих конфліктів міг бути різним: або винний каявся та приймав “правила гри” і вже ніколи їх не порушував - або лишався без роботи, а в разі продовження активного опору опинявся серед так званих “дисидентів” або “инакомыслящих” та мусив виїхати з СРСР в еміграцію або стати в’язнем тюрем чи сибірських таборів. Неосталінізм був гуманнішим від старого культу особи: масових репресій, розстрілів не було, але атмосфера остраху щодо “зайвого слова” лишалася. Сумне прочитання російського прислів’я “Слово не воробей: поймают - вылетишь” народилося в редакціях саме в ці роки.

Застиглість суспільства породжувала негативні глибинні процеси: непогрішимість партійного керівництва, неможливість притягти партноменклатурників до відповідальності породжувала безкарність та підпільну злочинність у вищих керівних структурах і на місцях. Хабарництво, кумовство, протекціонізм набули таких розмірів та стали настільки очевидними, що ЦК партії доводилося “про людське око” вести з ними (тобто з собою) “рішучу боротьбу”.

Розбещеність партійних кадрів при Брежнєві набула надзвичайно небезпечних для соціалізму форм і стала зрештою одним з найпотужніших чинників розкладу КПРС та розвалу Радянського Союзу й всього “соціалістичного табору”. Зрозуміло, всі ці теми були абсолютно заборонені для центральної і місцевої преси.

Відрив слова від діла, який зародився ще в ленінські часи, набув при Брежнєві надзвичайної гостроти. І преса, покірна волі партії, своєю активною бездіяльністю наближала крах системи. Нічого не міняли на краще й періодичні ритуальні “заслуховування” на засіданнях парткомів, пленумах, секретаріатах чи бюро звітів редакцій, їхніх керівників. Ніщо не мало вийти за межі заздалегідь написаних сценаріїв, а настійливі вимоги “покращити роботу”, “поглибити зміст публікацій” та їм подібні нічого насправді не покращували і не поглиблювали, бо писані були зовсім не для того, щоб зрушити справу, а для успішного проходження наступних перевірок вищого начальства.

Ось приклади безвідповідального мовчання масової преси в роки застою. Планове господарство, перевагами якого так пишалися партпропагандисти, у тому перекрученому вигляді, в якому воно існувало в країні, ставало на заваді розвиткові суспільства. Непрофесіоналізм, неоперативність, корумпованість планових органів були сюжетами багатьох анекдотів, на які був багатим цей період. Публіцистичний виступ “журналіста № 1” 1970-х років Анатолія Аграновського з цього приводу (див. збірки нарисів “А лес растет...”, “Своего дела мастер”) не призвів ні до яких результатів.

Ще один приклад неглибокої розробки журналістами суспільних проблем. Надзвичайно занижена ще при Сталіні ставка амортизаційних відрахувань буквально тягла назад всю економіку країни, прирікаючи її на вічне відставання від світового рівня. Але преса замість того, щоб бити на сполох, домагалася з номера в номер від робітників, інженерів підвищення процентів перевиконання необгрунтованих планів та “соціалістичних зобов’язань”.

Коли ж передовик-новатор дійсно винаходив щось, що дозволяло йому і товаришам стійко перевиконувати плани - то замість підвищення заробітної платні їм підвищували норми виробітку, а зарплату лишали низькою. Преса ж закривала на це очі та продовжувала писати про подальше зростання виробництва та поліпшення якості продукції.

Ті ж причини гальмували сільське господарство, але преса в масі своїй інформувала та коментувала або про надумані успіхи, або про “об’єктивні труднощі”. Поодинокі виступи публіциста В. Чередниченка (зведені врешті в збірку нарисів “Председательский корпус”) не в змозі були змінити що-небудь. Найбільше, що вони могли зробити - не дати загинути зернам сумніву, які потім так стрімко проросли у “золоту добу” радянської журналістики в розпал перебудови, у 1988-1991 роки - але вже на антикомуністичному ґрунті.

Відрив соціалістичної ідеї від економічного інтересу виробника буквально трощив саму цю ідею. Тогочасні комуністи виявилися вкрай поганими марксистами, і про це преса теж мовчала.

Неприродність, безперспективність такого стану суспільства дедалі краще розуміли всі трудящі верстви населення. Всі чекали на зміни, бажали свіжого повітря в атмосфері задухи, слова щирої правди серед океану напівбрехні. І лише дехто з журналістів наближав ці переміни.

Оскільки у середині 1960-х років почався новий відтинок часу історії української журналістики, період стагнації, застою, постільки реакцією політичної, національно свідомої опозиції в Україні був перехід до створення власних газет. Але дійсна ситуація в країні була такою, що видавати щось легально, або навіть напівлегально, не було ніякої можливості. І друкувати в партійно-радянській пресі статті на підтримку національної ідеї теж було нереально. Вважалося на той час, що Україна є самостійною державою (вона була членом ООН, мала власний парламент, уряд, навіть міністерство іноземних справ, Єдине, чого в неї не було - власного міністерства оборони. Мала всі ознаки держави - гімн, прапор. Ті, хто думав інакше, дисиденти, не мали практично можливостей для оприлюднення своїх думок - і тому мусили висловлюватися або в пресі діаспори, яка не потрапляла на територію України, або до української редакції радіо “Свобода”.

Найрішучіші та найпослідовніші прибічники національної української ідеї вдалися до відчайдушних спроб видавати за брежнєвських часів підпільну пресу, і найяскравішим явищем цієї історії було видання у 1972 р. позацензурного (нелегального) журналу “Український вісник”. Він став своєрідною реакцією на першу хвилю залякувань і арештів, які прийшлися на українську національну інтелігенцію на 1965 рік (нагадаємо: 1964 р. - прихід Брежнєва до влади, поступове відновлення тоталітарних методів управління державою). Взагалі у партійного керівництва стосунки з інтелігенцією якось не складалися (згадаймо, відвідання у грудні 1962-го року Хрущовим виставки художників-авангардистів у московському Манежі закінчилося величезним скандалом і означало остаточний розрив партійної верхівки не тільки з митцями-реформаторами, такими як скульптор Ернст Неізвестний, популярні поети А. Вознесенський, Р. Рождественський, Є. Євтушенко, а й взагалі з творчою інтеліґенцією). За умов повної підкореності преси партійній волі публіцистична загостреність тогочасного мистецтва, і найбільше поезії, перебирала на себе завдання духовного оновлення суспільства. Навіть реформаторська частина партійної верхівки злякалася того, що розпочаті нею процеси можуть вийти з-під її контролю. В цьому був сенс конфлікту і наступного розриву. В цьому полягала й приреченість розпочатих реформ.

А відколи прийшов до влади новий генсек, гоніння на інтеліґенцію, особливо творчу, як на самостійно мислячий прошарок суспільства не тільки не послабли, а й посилилися.

Природною реакцією митців на негативне ставлення партії до них стало відповідне ставлення їх до такої партії. В Україні ця реакція відразу набула національно-визвольного забарвлення. Отже, буде справедливо стверджувати, що спровокувала нову хвилю руху інтеліґенції саме недолуга внутрішня політика нової генерації партійних бюрократів. Саме вони виявилися нездатними дати задовільну відповідь на виклик часу та використати в справі дедальшого розквіту України й всього СРСР суспільну енергію національно мислячої інтеліґенції.

Власне, цієї ж помилки припустився й останній генсек М. Горбачов та його оточення, які недооцінили енергію центробіжного руху народів Прибалтики, Закавказзя, Середньої Азії. Україна разом з Бєларуссю зіграла в подіях дезінтеграції Радянського Союзу 1991 року вирішальну роль. Одним з кроків до цього було виникнення й розгром позацензурної української преси 1970-х років.

Українська позацензурна або самвидавна, підпільна преса, стала тоненькою ниточкою, що зв’язала історичні пласти вітчизняної журналістики різних епох. Вона не з’явилася на світ на пустому місці. За нею були і часописи Центральної Ради, УСС та УГА, постаті М. Грушевського, В. Винниченка, М. Тиктора, інших велетів та сотень дописувачів, чиї імена лише один раз з’явилися в цих виданнях, щоб назавжди лишитися на пожовклих сторінках. За нею було й несприйняття українською інтеліґенцією брежнєвського “застою”, ставлення до нього як до нового лиха, що насунулося на рідну землю.

Ця героїчна спроба знову заявити про себе, безперечно, була приречена на розгром - але й на те, щоб залишитися в історії рідного народу яскравим прикладом нескореності духу.

Отже, перша хвиля репресій проти національно мислячої інтеліґенції прийшлася на 1965 рік. Вона, незважаючи на арешти й судові процеси, не досягла мети, про що свідчить робота з’їзду письменників України в 1966 р. - одного з найдемократичніших за всі роки існування Спілки українських радянських письменників. На ньому сильно прозвучав протест проти русифікації суспільного життя України. Одним з наслідків цього з’їзду стало поширення позацезурної поезії, яку розповсюджували в машинописних копіях та читали на молодіжних вечірках.

Кульмінацією подій став вихід позацензурної книги публіцистики В. Чорновола “Лихо з розуму”, яку він уклав та написав до неї передмову. Книга мала певне поширення в Україні, у 1968 р. її було видано у Франції. Один примірник укладач переслав тодішньому керівникові України, першому секретареві ЦК КПУ В. Щербицькому.

Такою була передісторія появи власне підпільної преси. Дослідники - зокрема львів’янин М. Осадчий - відрізняють два періоди власне її історії. Перший - 1970-1972 рр., коли було здійснено шість випусків позацензурного журналу “Український вісник”, редактором якого став В¢ячеслав Чорновол. Разом з ним працювала над випусками Л. Шереметьєва. змістом їх було викриття “імперської політики Москви”, денаціоналізація або злиття націй в єдиний радянський народ, тобто русифікація корінного населення союзних республік. Проблеми екології рідного краю, ставлення до певних подій історії свого народу - все це поєднувало підпільних публіцистів з самвидавними поетами В. Симоненком, В. Стусом, М. Холодним, Ігорем Калинцем, С. Тельнюком, В. Голобородьком та іншими.

Нова хвиля неосталіністських репресій була спровокована саме виготовленням, зберіганням або розповсюдженням підпільної преси та літератури.

Репресії мали наслідком припинення виходу журналу. Але у 1974 р. новий етап історії самвидавної преси починається відновленням виходу “Українського вісника” та випуском його 7-8 чисел. Підписані вони були псевдонімом “Максим Гайдамака”, а крився під ним, як припускають дослідники цих подій, відомий в 1990-х роках політичний діяч Степан Хмара. Зміст нових номерів журналу відрізнявся від змісту перших: дався взнаки досвід чергової хвилі репресій. Додалося гіркоти розчарувань - але й зміцніло прагнення перемоги. Саме на пресу покладали автори відновленого часопису головні надії:

“Успіх нашої боротьби залежить від масового розповсюдження вільної преси”

Чергові арешти знову припинили вихід у світ “Українського вісника”.

Приблизно в ті часи на Західній Україні почали виходити також нелегально “Воля і Батьківщина” Зеновія Красивського, “Поступ” Зоряна Попадюка (тут часто друкувалася позацензурна публіцистична поезія Симоненка, Стуса), “Скриня” Григорія Чубая.

З 1974 р. по 1987 р., коли на Україні настав пік застою, припиняється видання позацензурної преси.

Великим орієнтиром на цьому шляху є створення української групи сприяння Хельсінкським угодам (1976 р.). Заключний документ Хельсінської угоди передбачав, що всі держави, які підписалися під ним, а отже й СРСР, надають своїм громадянам рівні права й свободи. Отже, за Хельсінкськими угодами у громадян України були такі самі права, як у громадян Франції або Великої Британії. Насправді цього не було. Лідери української хельсінської групи почали боротися за те, щоби формально проголошений документ почав діяти. Українська хельсинкська група не створила власної преси, але певна кількість відозв, звернень, протестів та інша інформація йшли через радіо “Свобода” - це був єдиний і досить надійний канал.

Водночас в українській радянській пресі розгорнулася боротьба проти порушень прав людини в Америці, в Західній Європі. Ця пропагандистська кампанія тривала десять років. Боротьба за права людини стала полем міжнародної ідеологічної боротьби протягом 1976-1986 рр. Це була постійна тема і українських радянських газет, і преси української діаспори, і передач радіо “Свобода”.

При цьому позиція партійного керівництва і партійних радянських журналістів полягала в тому, що права людини в Радянському Союзі забезпечені абсолютно повністю, а порушуються вони саме в США та інших імперіалістичних державах, де існує безробіття, поділ на багатих та бідних. Слід відзначити високу ефективність такої пропаганди на маси людей, яки ніколи не виїжджали за кордон в розвинені країни і були змушені вірити талановито написаним матеріалам публіцистів, які також не виїжджали ніколи в ці країни, а брали матеріали з радянських джерел.

З 1987 по 1990 рр. починається новий етап випуску “Українського вісника” та інших видань, але вже не позацензурної, а напівлегальної преси. Це короткий, але дуже яскравий відтинок часу. Журнал знову очолив В’ячеслав Чорновіл, до редакції увійшли відомі політичні діячі “першої хвилі перебудови” Михайло Горинь, Іван Гель а також Павло Скочок, Михайло Осадчий.

Справа в тому, що квітневий пленум ЦК КПРС (1985 р.), який привів до влади реформаторське крило (так званих прагматиків) верхівки партії на чолі з Михайлом Горбачовим, які дійсно розпочали реальні зміни в суспільстві. Оголошена ними політика перебудови і гласності означала, що оновлюються партія, держава, ідеологія. Було проголошено право на власну думку, на слово, право на вільне обговорення назрілих питань. Але рішення партійних з¢їздів не давали ще права видавати позапартійні газети. І тому певний час такі видання були напівлегальними, тому що за їх випуск вже не заарештовували, але й права виходити на законних підставах ще не давали.

Згодом М.Осадчий почав видавати журнал “Кафедра” як орган української асоціації незалежної творчої інтелігенції (грудень 1987 р.).

Нарешті 1989 р. було засновано Всеукраїнський народний Рух за перебудову. На наступному з’їзді Руху було змінено назву, з неї було вилучено згадку про перебудову: цим було уточнено політичні орієнтири, компартійне маскування скинуто, і виявилося, що насправді це від самого початку був рух за політичну незалежність і державну самостійність України - народний Рух. Почалася відкрита політична боротьба за незалежність України, до неї включились київська рухівська “Народная газета”, Львівське видання крайової організації Руху “Віче”. Рух почав створювати низові ланки власної преси.

Цікавий досвід: у 1987 р., ще до створення Руху, було організовано групу “Євшан-зілля”, від якої увійшла на зразок альманаху газета “Євшан-Зілля” з культурно-просвітницьким та історикознавчим ухилом. Створена вона була Іриною та Ігорем Калинцями і теж залишила певний слід в історії позацензурної української преси.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений08:54:45 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
12:08:32 29 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Преса СРСР після війни

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(151332)
Комментарии (1844)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru