Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Курсовая работа: Косів - місто історичне та туристичне

Название: Косів - місто історичне та туристичне
Раздел: Рефераты по физкультуре и спорту
Тип: курсовая работа Добавлен 21:11:13 18 февраля 2011 Похожие работы
Просмотров: 183 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Курсова робота

Косів - місто історичне та туристичне


ЗМІСТ

Передмова

Розділ І. Історична довідка

Розділ ІІ. Містобудівна спадщина

1. Просторова структура міста

2. Найдавніші культурні комплекси

3. Манастирі

4. Жупа та баня (копальня і варильня соли)

5. Середмістя

6. Форталіція

7. Жидівський цвинтар

8. Ансамблі світських церков

9.Природолікувальний заклад Аполінарія Тарнавського

10. Літнище над Гуком

Розділ ІІІ. Охорона містобудівної спадщини

1. Охорона "пасивна" та "дійова"

2. Питання охорони в просторовому плянуванні

3. Реалізація завдань охорони

Примітки

Реєстр пам’яткових об’єктів Косова (з мапою)


ПЕРЕДМОВА

Згідно з постановою Кабінету Міністрів від 26 липня 2001 р. №878 "Про затвердження Списку історичних населених місць України" Косів одержав статус історичного міста[1] .

Річ певна, підставою такого визнання став не лише вік Косова, але й, що найважливіше, - чимала кількість матеріяльних свідоцтв його розвитку, насамперед ціла просторова структура міста та її окремі елементи – історичні містобудівні комплекси. У поєднанні з багатим природним довкіллям вони являють собою дуже велику історично-культурну вартість. Про ці неоціненні скарби нашої культури зупинимось детальніше в другому розділі даного нарису, а про потребу і шляхи їх охорони (до чого зобов’язує і постанова) – у третьому.

Ще один чинник, завдяки якому Косів мусів потрапити до Списку, - важливість подій, що відбувалися на теренах міста. Події ці ( короткий огляд яких зреферуємо в першому розділі) були різноманітні – і політичні, й економічні, і культурні; та всіх їх пронизувала спільна особливість: своїм підґрунтям вони мали европейську світоглядну систему. Якраз за критеріями тієї системи Косів був заснований у середині ХVІ століття, за ними ж успішно розвивався аж до переломного 1939-го. І нічого дивного в тому нема, бо протягом усього цього часу (майже чотириста років) Косів перебував у складі то однієї, то іншої европейської держави, і, безумовно, його жителі (чи урядовці, чи звичайні громадяни) само собою послуговувалися европейськими стандартами повсюди: і в домашньому господарстві, і професійній діяльності, і культурному та духовому житті. Одним словом, триб цілого життя у всіх його проявах був европейський; іншим він просто не міг бути.

Про цю особливість історії Косова забувати не можна, надто тепер, коли для українців наспів час повернутися в сім’ю европейських народів. І мало того, не лише не забувати, а треба докладно вивчити на основі документів та інших джерел усі обставини наших історичних і зокрема культурних взаємин з Европою.

Цим станемо ближчими до Европи ще й тому, що знання власної історії та глибокий пошанівок до культурних надбань попередників – то перші речі европейської спільноти. Бож европейці досконало здають собі справу з того, що без обізнаности з минувшиною неможливо витлумачити ані сучасного, ані майбутнього. Ще в ХІХ ст. французький архітект Віоле-ле-Дюк писав: ”Европеєць дійшов до того стану розвитку людської думки, що, машируючи подвоєним кроком до своєї долі…відчуває потребу нагромаджувати всі знання про своє минуле… як книгозбір, необхідний для приготівлі нових завдань у майбутті"[2] .

Тож і ми, коли вивчимо й глибше пізнаємо історію Косова, корені якого є правдиво европейські, – зможемо ліпше керуватися в житті сучасному і прийдешньому вивіреними часом европейськими стандартами. А коли, до того ж, дослідимо на цьому загальному історичному тлі Косова ще й його культурний розвій і станемо в цей спосіб посідачами фундаментальних знань про культурні надбання Косова, які є часткою европейської цивілізації, – отримаємо тоді блискучу нагоду застосувати здобуті знання для відродження культури рідного міста.

***

Наостанок, кілька слів щодо правопису, вжитого в нарисі. В Україні, на жаль, і досі залишається чинною правописна система, запроваджена ще на початку тридцятих років, основне завдання якої – максимально наблизити українську мову до мови російської коштом страти її традицій, будови, власних законів[3] . Через те вирішив послуговуватися правописом, розробленим, затвердженим і опублікованим протягом 1927-29 років (ще до погрому українства) Всеукраїнською Академією Наук. Правопис той був укладений на основі самобутніх рис української мови, з урахуванням двох її варіянтів: наддніпрянського та галицького. І хоча, на думку мовознавців, він має деякі недоліки (як зрештою і всякий інший будь-якого народу на світі ), то все ж ті недоліки не применшують його вартости. Вже 1929 року його прийняло Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові, ним користувалася Галичина до 1939 року і в час відновлення Української держави в сорокових роках, його визнала діяспора і східнього, і західнього походження. За правилами Соборного правопису створено багату на справжні скарби спадщину наукових праць красного письменства – як ориґінальних, так і майстерно перекладених із чужих мов. Через відверто український характер цього правопису його творців було знищено в тридцятих роках радянськими каральними органами, сам правопис замінено новим – асиміляційним, що ним з дуже незначними змінами користуються в Україні й нині. Тим часом сучасній Україні, безперечно, потрібний справді Український правопис, яким, звичайно, є правопис Всеукраїнської Академії Наук[4] .


Розділ І

ІСТОРИЧНА

ДОВІДКА

Косів – місто, районовий центр Івано-Франківської области. Площа в межах міської ради 1487 га (у тому в межах міста 845 га), 8272 мешканці (згідно з переписом у грудні 2001 р.). Лежить 100 км на південний схід від обласного центру і 13 км на північний захід від залізничної станції у Вижниці (Чернівецька область). Сусідні села: на північний схід і схід Вербовець, на схід Cтарий Косів, на південний схід Смодне, на південь Черганівка, на південний захід Город, на північний захід Пістинь.

Через те що до міста сходяться дороги з Коломиї, Снятина, Заболотова, Кут і Верховини (Жаб’я), воно є важливим комунікаційним вузлом. Саме тому як колись, так і тепер Косів виконує ролю адміністративно-торгового осередку Галицької Гуцульщини, хоч і міститься він поза теренами Гуцульщини.

Косів розташовується на межі Карпат і Передкарпаття, в долині мальовничої гірської річки Рибниці, допливу Пруту, в сточищі Дунаю. Висота поверхні середмістя над рівнем моря 365 м.

З північної сторони над середмістям стрімкою стіною здіймається Міська гора (432 м), звідки відкриваються чудові краєвиди на місто і довколишні гірські вершини. Гора складається з потужних прямовисних пластів ясних пісків та пісковиків, крихких конґльомератів та сивих глеїв, що належать до тортонського ярусу. Тут і там стирчать екзотичні скелі: це дуже вузькі високі стовпи або піраміди, утворені з крихких і легко вивітрюваних пісковиків, на яких лежать, наче шапки, величезні заокруглені брили твердого стиснутого пісковика. За спостереженнями науковців, ті скелі нагадують т.зв. земляні піраміди, знані в Тиролю й інших місцевостях.

Всю долину Косова півколом оточують гори, найвища з яких Міхалків має висоту 812 м н. р. м. З різних місць виринають неповторні пейзажі.

За типом рельєфу північносхідня частина Косова належить до Передкарпатської рівнини (Передкарпаття, Підгір’я), а південнозахідня – до Гуцульського Бескиду (Покутсько-Буковинських гір). За геологічною структурою територія Косова відноситься до Передкарпатського крайового прогину і становить одну з двох на Передкарпатті Косівську западину. Гірські породи, що залягають у Косові, утворилися в ті часи, коли цілий терен був під водами Карпатського моря, складової частини могутнього океану Тетіди; відтоді у товщі порід добре збереглися скелети морських риб. Прикметно, що породи мають чітко окреслену тектонічну будову: це описані вище прямовисні шари пісковика з екзотичними скелями на Міській горі; соляна формація з нагромадженнями брил у районі колишньої солярні; плесковаті пісковики з хвилястими пругами в районі водоспаду "Гук"; лупаки (сланці ) з численними екзотичними брилами і смугасті роговики за Гуком; мерґелі, плесковаті лупаки і яменський пісковик зі скелями, подібними до руїн замку, - на хребті Каменистому. Всі ці породи уздовж Рибниці, починаючи від Міської гори і кінчаючи Каменистим у сусідньому Городі, складають незрівнянний профіль карпатського берега (межі) з послідовними верствами від наймолодших, утворених в неогені (перед 20-ма мільйонами років). до найстаріших, утворених у крейдовому періоді (перед стома млн. р.). Через виняткову послідовність верств і виразну тектоніку вчені вважають профіль карпатського берега в Косові одним із найкращих і найцінніших. Це своєрідний музей просто неба, кам’яні експонати якого щедро діляться таємницями історії геологічного розвитку Передкарпаття [5] .

Косів має дуже добрі кліматичні умови , що склалися в наслідок таких факторів: південне розташування місцевости, розкриття її до сходу, заслоненість від вологих північнозахідніх вітрів, прогрівання сонцем. За кліматичною характеристикою Косів кваліфікують як низькогірний кліматичний курорт Карпатського рекреаційного району [6] .

Виник Косів за польсько-литовської держави , у другій половині ХVІ ст., завдяки цінним покладам соли. Ще задовго до його виникнення тут, чверть милі від центральної частини села Косова (тепер Старий Косів), існувала соляна баня, в якій із добутої сировиці виварювали сіль. Село, разом з банею, належало до королівської, тобто державної, власности й тому адміністративно входило до Снятинського староства та підлягало старості – представникові короля на території староства. Зрозуміло, що снятинські старости, послуговуючись своїм правом, орендували косівську баню і брали з неї дохід, а близько 1560р. тодішній староста Тенчинський навіть заснував при бані містечко, назвавши його Риків. Але коли незабаром Тенчинський помер, піддані та слуги Юрія Язловецького, якому дісталося в посесію (земельне орендне володіння ) село Косів, учинили збройний наїзд на Риків і зруйнували його, а соляну баню взяв у свою посесію Язловецький [7] . Через деякий час містечко було відновлене, але вже під назвою сучасною. В податковому реєстрі з 1579 р. поряд з назвою "Koszow, villa"( Косів, село ) вперше зустрічаємо назву "Koszow, oppidum" (Косів, містечко ). В документі Косів виступає як приватне містечко, власник якого - син Юрія Язловецького Михайло. Опинившись у шляхетській власності, новозасноване місто відпало від Снятинського староства і утворило разом з чотирма селами окрему Косівську волость у володінні Михайла Язловецького[8] . В усі наступні роки, аж до розпаду Речі Посполитої, Косів залишався приватним і переходив від одного власника до іншого шляхом спадщини.

Принаймі двічі Косів був спалений і знищений: восени 1621 р. турками, татарами й волохами (підданими Оттоманської імперії), а в лютому 1624 р. –буджацькими татарами. Одначе місто не зникло, як це часто траплялося в ті часи, бо видуботок та виробництво соли вимагали зайнятости більшого числа робітників та ремісників[9] ; також чудовий клімат приваблював сюди поселенців; завдяки тим же кліматичним умовам тут добре розвинулось садівництво. Дбаючи про збільшення прибутків, власники Косова заохочували різними привілеями поселятися тут жидів, які успішно займалися торгівлею, орендою маєтків і промислових закладів (солярня, млини, корчми і т. д.), збиранням податків, також ремеслом; перебування жидів на послугах чужої правлячої верстви робило їх в очах місцевого населення пособниками польських мґнатів[10] . Таким чином , у центральній частині (середмісті) переважало жидівське населення, а на передмістях жили переважно українці; у всьому Косові разом з передмістями (в тому теперішніми селами Вербівцем, Старим Косовом, Смодним, Черганівкою і Городом) проживало пересічно 65% українців, 25 – жидів, 10 – поляків. Багато мешканців Косова, користаючи зі сприятливих умов, швидко збагачувалися; це, звичайно, принаджувало опришків, і вони часто нападали на місто, зокрема, під керівництвом Василя Лунґи (1698 р.), Пинті та Пискливого (1704 р.), Баюрака (1750 р.); коло 1740 р. під шляхетський двір підступив Олекса Довбуш і чомусь "посилав рушниці до двору", але не нападав[11] . 1759 р. у зв’язку з активізацією опришківського руху в Косові організовано головну стоянку карального війська проти опришків, яке очолив тодішній власник Косова, галицький хорунжий Тадеуш Дідушицький[12] .

За австрійських часів життя Косова стало впорядкованішим. Згідно з патентами від 1773, 1778 і 1786 рр., спрямованими на одержавлення соли, косівські соляні маєтки, тобто ціле містечко з довколишніми селами, перейшли з приватної власности у державну. Адміністративно Косів кілька років належав до Червоноруської округи ("циркулу"), згодом – Станиславівської і нарешті – Коломийської; із запровадженням у 1867 р. нового адміністративно-територіяльного устрою Косову надали статус повітового міста, наслідком чого вся адміністративно-політична влада була передана повітовій управі – староству, очолюваному старостою, що підлягав безпосередньо Галицькому намісництву у Львові[13] . Крім солеваріння, розвивалися мистецькі промисли: різьба, вишивкарство, килимарство, кераміка; від 1850 р., коли засновано Ткацьке товариство, Косів стає центром ткацтва; в 1882 р. Ткацьке товариство заснувало Ткацьку школу[14] . В кінці ХІХ ст. за прикладом багатьох европейських місцевостей починає розвиватися дуже перспективна курортно-літникарська галузь.

У рямцях українського національного відродження, що відбувалося по всій Галичині, в Косові на зламі ХІХ – ХХ ст. значний вплив мала Українська Радикальна партія, одним із засновників якої був поряд з Франком та іншими діячами косовець Михайло Павлик; діяли також товариства "Січ", "Воля", “Жіноча громада", "Просвіта"; у червні 1914р. засновано перший відділ стрілецтва "Кіш Січових Стрільців"; на початку світової війни утворено повітову управу УСС, що набирала добровольців до лав УСС для боротьби по боці Австрії[15] . Від осени 1914 р. до початку літа 1915 р. і від літа 1916 р. до літа 1917 р. Косів двічі займала російська армія, яка при відступі вчиняла страшні погроми й бешкети. Після розпаду Австро-Угорщини в Косові у листопаді 1918 р. була встановлена влада Західньо-Української Народньої Республіки, яка потривала до травня 1919 р.[16] ; від 26 травня до кінця серпня Косів був під румунською окупацією, котру замінила двадцятирічна польська.

За Польщі продовжували розвиватися мистецькі промисли, зокрема виробляли продукцію килимарні "Гуцульське мистецтво", Ґрунковського, Медведчука, Гільмана, трикотажні Шніберґа, Ранда[17] ; особливо збільшився приплив літників і курортників, річна відвідуваність яких становила близько трьох тисяч осіб[18] , а обслуговувала їх широка мережа пансіонів; розвиток соляної промисловости гальмувався, а 1938 р. солярню остаточно зупинено. Низка українських кооператив вела свою діяльність у Косові. Діяли тут також українські товариства "Бесіда", Союз Українок, "Просвіта", "Луг", "Пласт", "Каменярі", "Відродження"; українські партії УСРП, нелеґальна КПЗУ з прибудівками – комсомолом і МОДР, осередок підпільної ОУН; польське Товариство приятелів Гуцульщини; жидівське спортове товариство "Макабі" та культурне "Мерказ Рухані"[19] .

Радянська окупація Косова почалася 22 вересня 1939 р. Під льозунґом допомоги пригнобленим "братам" українцям були націоналізовані пансіони, килимарні, млини, крамниці та інші підприємства, що контролювалися здебільша поляками та жидами; почала працювати середня школа з українською мовою навчання; на базі Ткацької школи створено різнопрофільну промислову школу гуцульського мистецтва. Одночасно радянська влада ліквідувала українські політичні партії, організації, кооперативи; в ніч на 19 грудня 1940 р. в пошуках уявних "ворогів народу" було заарештовано і десь знищено вісімнадцятьох людей[20] .

На початку німецько-радянської війни Косів 1 липня 1941 р. тимчасово зайняли союзницькі з Німеччиною угорські війська, які грабували крамниці, вілії, пансіони, оселі, звідки забирали посуд, постіль, білизну, столи, крісла, шалюнки, вікна, двері і все це вивозили в Угорщину, однак у творенні української адміністрації не перешкоджали. Німці, перебравши у серпні владу від мадярів, учинили серію терористичних акцій: у перші ж дні арештували і розстріляли діячів ОУН, які при мадярах масово вийшли з підпілля; 16-17 жовтня на Міській горі влаштували поголовний розстріл жидів і зруйнували багато жидівських будинків; сотні людей вивезли на роботу до Німеччини; організували штучний голод. Для захисту населення від сваволі німецької влади у червні 1943 р. провід ОУН створив у карпатських лісах Українську Народню Самооборону (УНС), яку від 27 січня 1944 р. включено до УПА[21] . 31 березня 1944 р. Косів зайняли більшовики, а за Косовом у горах окопалися мадяри; таким чином, Косів опинився аж до літа на лінії фронту, в результаті чого зазнав чималих руйнувань. Після невдачі тривалих визвольних змагань УПА тут удруге запанував більшовицький режим, який розправлявся з підкореним народом, організовуючи розстріли та депортації "ненадійних елементів".

У повоєнний період радянська влада пригальмувала розвиток літникарства й курортництва, натомість надала пріоритет народнім художнім промислам; були утворені різьбарська артіль "Гуцульщина" та килимарські фабрики ім. Тараса Шевченка та ім. Івана Франка, на базі яких у 1968 р. створено виробничо-художнє об’єднання "Гуцульщина"; також було створено художньо-виробничі майстерні спілки художників[22] .

Після здобуття Україною незалежности в пресі та на адміністративному рівні стало дедалі частіше порушуватися питання про відновлення в Косові відпочинкової галузі, зокрема курортництва і літникарства (сільського зеленого туризму). Щоб уберегти і відродити для цієї мети природу, 1997 року на території значної частини Косівського району (в тому й Косова) оголошено реґіональний ляндшафний парк "Гуцульщина", а по довготривалих запальних дебатах під час сесій між депутатами врешті вдалося узгодити межі парку: до нього включено всі пам’ятки природи та ліси Кутського державного й Косівського міжгосподарського лісгоспів. Але позаяк вирубування лісів не припинилося, то в 1999 р. було розпочато процедуру (наразі чисто адміністративну) перетворення даного парку в національний природний парк.

Ще тяжче вирішується проблема охорони містобудівної спадщини: щойно в 2001 р. Косів занесено до Списку історичних населених місць України, а тим часом культурні надбання продовжують занепадати і гинути. Отож конкретних позитивних результатів у справі відродження культурної спадщини, природи та індустрії відпочинку покищо не досягнуто.


Розділ ІІ

МІСТОБУДІВНА

СПАДЩИНА

1. Просторова структура міста

Формування просторової структури Косова почалося ще до його виникнення, тобто в часи, коли тут не було міста, а тільки село Косово, уперше задокументоване 1424 року[23] . Воно займало територію набагато більшу, ніж тепер, бо мало у свому складі ще й землі теперішніх Вербівця, Старого Косова, Смодного і десь половину Черганівки та Города. Його центральна частина містилась оподаль від гір, у нижньому кінці долини Рибниці, на терені нинішнього села Старого Косова; вище по ріці, вже поміж горами розміщувався василіянський манастир св. Миколая, а також соляна жупа та баня. Так як ця солярня давала добрі прибутки, то в середині ХVІ ст. при ній заснували містечко. Поступово його забудували; довколишні посілості, які щораз більше залюднювалися, стали передмістями під назвами: Манастирське (Манастирсько, Монастирсько), Москалівка, Вербовець, Старий Косів, Смодне[24] (польська назва в ХІХ-ХХ ст., а також офіційна українська від 60-х рр. ХХ ст. – Смодна).

У XIX ст. ці передмістя було виокремлено в самостійні села, одначе в 1905 р. Манастирське, в 1928-му частину Старого Косова й Вербівця, а в 1934-му всю Москалівку – знову приєднано до Косова, в першу чергу для того, щоб територіяльно забезпечити можливість розвитку Косова як перспективного курортно-літникарського осередку. З тією ж метою плянувалося включити до складу міста й інші суміжні посілості, які безпосередньо сполучаються з Косовом і становлять з ним величезну територію, що розкинулася вздовж Рибниці на десять кілометрів від Города на заході до Вербівця на сході.

У своїй основі просторова структура протягом усього часу після закладення міста й аж понині залишається здебільша незміненою. Як і колись, її творять три великі складові частини. Перша: середмістя і Міська гора; це історичне ядро міста, що розташовується в центрі рівнинно-горбистої долини, оточеної горами; середмістя має суцільну забудову, яку, щоправда, в багатьох місцях зруйновано. Далі йдуть передмістя Манастирське, Вербовецьке, Старокосівське, Смоднянське, Москалівка і села ( в межах збудованих масивів ) Вербовець, Старий Косів, Смодне, Черганівка ( давня назва – Чегринівка, Черинівка ) і Город; вони охоплюють центральну частину кільцем, заповнюючи решту долини Рибниці аж до підошви гір; мають розкидану забудову. Третя частина – гірські околиці , незаселені й вільні від забудовань.

Описаний уклад загалом повторює дуже раціональну, клясичну схему міста, складену з трьох концентричних зон центр-околиці-зелений пояс, котрі поєднуються між собою радіяльно-променистими комунікаціями. Та найцінніше в цьому укладі те, що він органічно в’яжеться з високовартісним краєвидом; мало того, виглядає так, ніби структура урбаністична повністю повторює структуру краєвиду. Важливо, що вже від самого заснування місто забудовувалося таким способом, щоб той краєвид не порушити, тому розміри і форми забудовань само собою мали бути співмірні з величиною і відповідні до характеру пейзажних компонентів; на жаль, після 1939 р. від такого принципу відмовилися.

Три великі складові частини просторової структури, своєю чергою, поділяються на менші елементи – містобудівні (або урбаністичні) комплекси. Їх понад два десятки. Кілька з них передльокаційні, що виникли перед льокацією, себто перед заснуванням міста: так, манастир і соляна жупа та баня відомі від ХV ст.; город і наскельна фортеця на території села Города ще давніші, вони відносяться до княжих часів. Льокаційними урбаністичними комплексами є середмістя, форталіція та жидівський цвинтар , пов’язані між собою як хронологічно, так і композиційно. Осібне місце займає ряд церковних комплексів , часові рямці яких досить широкі – від ХV до ХХ ст. Найпізнішими (кінець ХIХ ст. – 1939 р.) є кілька відпочинково-оздоровчих комплексів: природолікувальний заклад Тарнавського і літнища над Гуком, під Острим і на Присках ; а також: млин і тартак Маяки Дрезнер, публічний шпиталь ім. цісаря Франца Йосифа І, повітовий суд, осередок здоров ¢ я, будинок польського стрільця.

Така у найзагальніших рисах просторова структура Косова. Далі зупинимось більш детально на характеристиці найголовніших містобудівних комплексів.

2. Найдавніші культурні комплекси

а) Протоісторичний (передкняжий) цвинтар у Городі , його рештки було знайдено польськими археологами з Товариства приятелів Гуцульщини в 1934 – 35 рр.[25] .

б) Могильний курган з римського періоду (ІІІ-І V ст. по Христі) на Вербівці відкрито тими ж ученими в той сам час[26] .

Чи не цей курган (поперечником 23-25 м, заввишки 1,3 м) досліджували й українські науковці в жовтні 1993 р. на східній околиці Вербівця, поблизу Старого Косова, 180м на південь від шосе[27] , під час експедиції, зорганізованої Петром Сіреджуком.

Наявність такого кургану (самотньої могили) в селі Вербовець Косівського повіту відзначав 1918 р. Богдан Януш, посилаючись на Антона Шнайдера[28] . Однак Шнайдер у 1874 р. в статті "Балаури" писав про могилу не на Вербівці коло Косова, але в селі Вербовець (нині Вербівці) на Городенщині, - як одну з багатьох могил, насипаних у передхристиянські часи на гребенях горбів, званих Балаури (Балагори, Чортові гори або Балки), що тягнуться пасмами поміж сточищами Дністра та Пруту на Покутті, в повітах Товмацькому, Городенському і частково Снятинському, Коломийському та Станиславівському[29] .

в) Бронзоливарний осередок на Вербівці , в урочищі "Чернеджишина", на високому лівому березі річки Тарновець; його залишки виявлено під час вище згаданої експедиції 1993 р.

Обидві пам’ятки на Вербівці, – і могилу і бронзоливарний осередок, що їх обстежували 1993 р., – відносять до культури карпатських курганів[30] , поширеної в ІІІ-VІ ст. по Хр. на території між Карпатами, Дністром, верхів’ям Серету та річкою Стриєм. Згідно з дослідженнями українських істориків (передусім Маркіяна Смішка) носіями даної культури були карпи, дацьке переважно скотарське плем’я, котре, проживаючи тривалий час у нашому краю поряд зі слов’янами, поступово асимілювалося з ними і перетворилося в одне із західньоукраїнських племен, відоме з літописів під назвою білих хорватів[31] ; у ІХ ст. ці хорвати утворили країну Велику Хорватію, яка стала основою майбутнього Галицького (ХІ-ХІІ ст.), а згодом Галицько-Волинського (ХІІІ-ХІV ст.) князівства[32] .

г) Город (град) із княжих часів на території села Города , - укріплене поселення біля підніжжя Каменистого хребта[33] , котре задля оборони було розміщене на підвищеному місці між ущелинами річки Рибниці та її допливу; ці природні елементи захисту доповнювалися штучними, передусім ровами, валами, частоколом[34] . Город був одним з численних укріплень Карпатської оборонної лінії, що мала на меті контролювати доступ до основних гірських шляхів та просмиків; у час небезпеки тут також рятувалися жителі навколишніх теренів[35] . Від городу збереглося городище, - місце, де стояв город, і рештки валів[36] ;його уперше зафіксував у літературі в кінці ХІХ ст. Леопольд Вайґель.

У Европі укріплені поселення відомі від 2-го тис. перед Христом[37] . На Україні було так багато городів, що нормани звали її "землею городів"[38] . Деякі городи стали зародками міст[39] .

ґ) Наскельна фортеця княжих часів на Каменистому хребті в Городі. Згідно з науковцем Орестом Мацюком , це була сигнальна оборонна вежа, що нагадувала наскельну фортецю Тустань біля села Урича на Скільщині, але значно менших розмірів[40] .

Щодо використання Каменистого хребта для оборони від ворогів, у жителів села Города зберігся був переказ, який 1868 року записав ієрей села Річки Володимир Долинський: "Турків і татар, коли вони на нашу ще нападали область, вибили в Городі саме в тому місці, де дорога облазом веде безпосередньо попри місцевість нині наявного поселення – а то в такий спосіб: Коли турки зайшли під сам облаз, тоді люди на горі в лісі сховані, що були прилагодили собі каменів і ковбків, стали на турків метати ними так сильно що їх усіх побили –одних ковбками та камінням, інші ж падаючи стрімголов у рипу [ущелину, урвище] вбивалися самі, і тоді ріка долиною пливуща була рікою крови. Гора по обидва боки ріки зоветься Каменисте або Каменистий (розуміється ґрунь) від великої кількости каменів і скал на ньому розміщених"[41] ( цитовану оповідь подано в перекладі з язичія).

3. Манастирі

а) Святомиколаївський манастир на передмістю Манастирському. Його уперше згадано 1424 року в жалованій грамоті чернігівського князя з литовського великокняжого роду Свидригайла, який за згодою свого брата, польського короля Володислава Яґелли, управляв Снятинською волостю, в тому Косівщиною. Тією грамотою Свидригайло подарував "село Косово з манастирем на ріці Рибниці" своєму вірному слузі Максимові або Владові Драгосиновичу[42] .

Історики твердять, що манастирі в Карпатах, подібно як городи та замки, закладалися недалеко від доріг і стежок, котрі вели через гори, – з огляду на те, що мали вони не лише аскетичні цілі – втекти від світу в карпатські безвісті – але й колонізаційні: за манастирями зараз ішли оселі[43] , і можливо й село Косово виникло після постання тут манастиря. Однак безпосередніх документів про це не збереглося.

Так само не маємо повідомлень щодо сфери діяльности святомиколаївського манастиря, хоча загалом відомо, що манастирі часто були ціллю прощ , до них протоптувано стежки як до одиноких осередків тодішньої духової культури. Провадили вони більші господарства, продукували на збут і започатковували в горах грошеву господарку. Для подорожніх мали вони заїзні доми і при тій нагоді, мабуть, виконували свою місійну працю. Були вони напевно також переходовими стаціями в дорозі на Атос[44] .

Документи свідчать, що святомиколаївський манастир функціонував протягом кількох сот років; згадує про нього зокрема Ревізія ігуменів з 1724р[45] . Однак 1744 року, відповідно до рішення капітули в Дубні про концентрацію малих манастирців, його було закрито і прилучено до Крилоського святоуспенського катедрального манастиря[46] ; туди ж мали перенести ряд книг і дзвоник до вівтаря; отець Авксентій Старчевський зі своїми речами мав відбути до Погонського манастиря; парохія й залишена нерухомість (церква, дзвіничка з двома невеликими дзвонами, маленька хатина отця Авксентія, цвинтар, великий сад, замулений ставок і дві сіножаті) та ще церковний реманент, частина книг і образи передавалися у світську церковну адміністрацію.

На той час, за словами візитатора ( ревізора ), церква при манастирі мала на пляні одну наву, а завершувалася трьома банями модної структури. Проте через дедалі більше руйнування вуглів під середньою банею довелося 1758 року будувати нову церкву, і звели її на хрещатому пляні з однією банею. Продовж півтораста років та будівля спорохнявіла і могла в якийбудь момент упасти; тому навесні 1912 року її розібрали, поставили провізорну каплицю (себто тимчасову церківку) і зачали будувати на тому самому місці наступну церкву. Згідно зі спогадами покійної Марії Тим’як, 1897 р. нар., поки зводили велику церкву, всередині зберігалась мала, і люди ходили до неї цілий рік на відправи[47] .

Певно, така послідовність будівництва стала причиною того, що масивний центральний четверик прийшлося піднести вище дахових гребенів крил і вже аж тут виконувати перехід до вісьмерика, який з тих же міркувань теж випало зробити вищим. Крім центральної великої бані церква має ще дві малі, які є сліпими; із західнього та південного боків прибудовано одно- і двоярусний зашклені ґанки, в кутах при вівтарі – двоє захристій[48] .

Біля церкви є цвинтар, пам’ятковий хрест на знесення панщини 1848 р., хрест на честь тисячоліття хрищення України-Руси. Донедавна на південь від церкви була дерев’яна двоярусна (четверик на четверику) дзвіниця зі стіжковим дахом і ориґінально прорисованими отворами-"бійницями " у верхній частині другого ярусу. Але запевне через нерозуміння естетичної та історичної вартости тієї дуже давньої самобутньої дзвінички весною 2001 року її демонтували, позаяк перед кількома роками поруч зведено нову, а існування двох нібито забороняє канон.

Перед війною при церкві діяла парохіяльна бібліотека. Вона почала складатися в час, коли існував манастир: частину книг манастиреві подарували різні особи, частину придбала громада. До церкви св. Миколая були також перенесені книжки та метрики з міської церкви св. Трійці під час пожежі 1696 р. В 1925 р. в бібліотеці нараховувалося 180 книжок[49] . Доля книгозбірні невідома.

Хоча манастир припинив своє існування в 1744 р., його ще довго пам’ятали місцеві жителі. Так , 8 жовтня 1862 року 73-річний жаб’ївський парохіянин Петро Корчук у розмові зі священиком Софроном Витвицьким, котрий прийшов до його хати під горою Кринтою для спровадження померлої внуки, сказав таке: "Ми в сих верхах давно не мали ані своїх панотців, ані своїх церквів; носили діти христити до манастиру в Косові". Переповідаючи це повідомлення, о. Витвицький додає: "А є ще й сьогодні в Косові церква, звана Манастир, і частина Косова зветься Манастирсько"[50] . Антон Шнайдер у рукописі з кінця ХIХ ст. фіксує разом з тим ще й поляну Манастирчук і вказує, що якраз на ній був колись манастир Василіянів. Є також потік Манастирчик, котрий відділяє передмістя Манастирське від центральної частини. Та й церква на Манастирськім у всіх передвоєнних шематизмах називалася іменем св. Николая – так само як колишній манастир і його храм. Тепер церкву іменують виключно Іванівською, хоч храмове свято 7 липня (Різдво Йоана Христителя) не є нововведенням, але відзначалося тут здавна.

Перелічені вище об’єкти (церква, пам’яткові хрести, цвинтар) разом з прилеглою територією становлять ансамбль пам’яток історії, археології, церковної архітектури та монументального мистецтва. Цей ансамбль особливо цінний насамперед тим, що колишній манастир – то найдавніший відомий нам культурний комплекс Косова, пов’язаний з унікальним документом, у якому викладено найпершу писемну інформацію як про Косів, так і гірський край поза ним ("на ріці Черемоші дві поляни Березово і Жаб’є"). Сам той документ має виняткову вагу загальноукраїньську і реґіональну ще й тому, що написано його староукраїнською мовою у варіянті, вживаному в ХVст. на Покутті. Завдяки цій обставині дана пам’ятка поряд з низкою інших дає змогу створити нерозривний ланцюг історії живої мови з її говорами на території колишнього Галицького князівства[51] .

б) Манастир у Хоминському лісі і його церква на Москалівці . Про існування в давнину такого манастиря дізнаємося з каталогу отця Романа Луканя, де коротко але виразно зазначено: "Москалівка, м-р був у лісі "Хоминське" над Волицею. Нинішня парохіяльна церква св. Василія В."[52] .

З церковних візитацій (ревізій) від 1741, 1745 і 1753 рр. довідуємося: церква на передмістю Москалівці належала ченцям, була збудована після звернення (заклику) Святого Василія Великого; коло 1740 р. її прилучено до міської церкви св. Трійці як філію (доньку), наслідком чого вона стала світською; замість церковної будівлі, поставленої законниками, було зведено новий храм коштом і старанням святотроїцького пароха Андрія Івановича (хіротонію отримав 1724 р., помер 1744 р.).

У Хоминському лісі, недалеко Волійці, є місце, котре й нині називають Манастирським, а перед війною й раніше його називали Манастирем. Те місце добре пам’ятає Наталка Худак зі Смодного, яка малою пастушила та заготовляла дрова по всій поблизькій окрузі й заходила також на Манастир. Там тоді було кілька могилок, тепер усе то позаростало й нічого не видко; місце можна пізнати хібащо по березовому хресту. Батьки як її, так і чоловіка Івана Семеновича (1924 р. н.) розповідали, що була колись на Манастирі церква і хрести на гробках.

Докладно знає про кожну стежку і всякий тутешній закуток Митро Дрищук (Нуців) з Волійці, бо хлопцем був учасником УПА, крім того, багато пастушив. Він оповідає, що давно була на Манастирі церківця, а за Австрії звезли з нього до черганівської церкви вартарню; десь 25 років, як її розбили, позаяк була мащена і тим нефайна. Ще один місцевий житель, з-поза Міхалкового, чув, що на Манастирськім була церква, буркована дорога і жили люди[53] .

Теперішню церкву св. Василія Великого на Москалівці, – на тому ж місці, де колись стояла чернеча, – будував 1895 р. майстер Іван Гарасим’юк з Бабина; різьблений дерев’яний іконостас виконав Іван Гунька[54] . Ця церква однобанна, в кутах між притворами і вівтарем – два п’ятистінні захристія; до південного притвору і бабинця прибудовано ґанки.

1970 р. в приміщенні церкви відкрито музей народнього мистецтва і побуту Гуцульщини на основі домашньої збірки подружжя Сагайдачних[55] . 14 січня 1990 р. церкву повернено вірним греко-католицького обряду[56] .

Є тут також дзвіниця, цвинтар, пам’ятник воїнам УПА, пам’ятковий хрест на честь січових стрільців.

4. Жупа та баня (копальня і варильня соли)

У південнозахідній частині Косова, між церквою св. Миколая і водоспадом Гук, на теренах загальною площею 3 кв. км залягають цінні поклади соли, що мають вигляд намулу, каменю та солоної води (сировиці). Ті родовища разом із прошарками м’якого пісковика, червоного лупака (сланцю) і нагромадженнями екзотичних брил і куп жорстви належать до підкарпатської соляної формації, утвореної перед 25-ма мільйонами років у ранньому неогені[57] , коли територія Косова перебувала під водами Карпатського моря. В умовах тодішнього посушливого клімату в Карпатах і Передкарпатті в неглибоких затоках, дно яких поступово прогиналося, а приплив морської води був уповільнений, з часом осідали соленосні породи і сіль[58] , тоді як море поволі зникало.

В історичних часах на базі цих соляних покладів виникла жупа, тобто копальня. Про неї уперше згадано 1472 року[59] – майже через півсторіччя після найдавнішої згадки про "село Косово з манастирем" і приблизно за сто років до появи "Косова – містечка", що постало і розвивалося власне завдяки місцевій жупі, яка була однією з найбільших на Покутті. Жупа розташовувалася відразу за манастирем, на місці теперішніх Банського озера, стадіону, басейну, виробничо-художнього об’єднання "Гуцульщина"; її територія площею понад 15 га [60] на півдні закінчувалася біля Банського мосту, що веде через Рибницю у напрямку гір, а на півночі сягала поза Лісну вулицю, що пролягає гребенем Горба. Оскільки сіль виробляли і кам’яну і виварну, то до складу жупи входили як копальні (т. зв. шиби, криниці, соляні вікна ), так і варильні , або вежі, через що жупу називали також банею чи солеварнею , абож просто слатиною (по-давньоукраїнському), саліною (по – польському) чи солярнею (згідно з новою українською термінологією).

Однак зразу в Косові була тільки копальня кам’яної соли, і вже пізніше її стали заміняти на лужарню і варильню. В тій копальні експлуатували поклад соли 20 м завтовшки, розміщений прямовисно в напрямку 11-12 години[61] . За розповідями старожильців, для видобутку тієї соли під цілим Косовом продовбали підземні вулиці (т. зв. ходи ), які простягалися на північ до Пістинського лісу, на сході – до місця, де тепер інтернат, а на півдні доходили до підніжжя Голиці; запасним виходом з копальні мала служити криниця при вулиці Середній[62] . Вже від самого початку експлуатації соляних запасів підземні роботи спричиняли осідання і сповзання цілого схилу Горба; відтак почалися місцеві обвали[63] , що зрештою очевидно призвело до утворення невеликого замуленого ставка, який у наслідок продовження видобутку соли поступово розширювався, набираючи розмірів нинішнього Банського озера[64] . Від 1870 року видобування кам’яної соли було припинено[65] , але перед Першою світовою війною, коли в одному із шибів виявили кристалічну білу сіль, уряд виділив кошти на спорудження механічного млина, щоб ту сіль перемелювати[66] .

Тим часом добування соли із соляного мулу велося доти, аж поки в 1915 році вода зі ставу не дісталася до копальні, проникнувши правдоподібно через один із т. зв. сліпих шибів, що залишилися з періоду дикого лугування, – і копальню заляло; це відбулося скоріше за все шляхом повільного вилугування водами того ставу високопроцентових (70-80%) соляних мулів. Відтоді копальня перестала існувати, машина для спуску стала непотрібною, а випадок надзвичайно полегшив виробництво соли, бо лугування стало відбуватися природним способом, без застосування людської праці, – роля людини обмежилася до помпування або черпання солянки (солоної води) високої насичености (32%) та випарювання її у варильні, обладнаній під ту пору трьома панвами (залізними посудинами) загальною площею 195 кв. м[67] .

Треба сказати, що природну солянку (або, як її ще називали, - солотву, солуницю чи сировицю ) використовували для одержання соли й раніше. Приміром, згідно з інвентарем косівської бані 1776 року її черпали з двох вікон (Никориного і Росульни), що мали по чотири стіни з нетесаного дерева, драницевий дах, линву з двома шкіряними кошами і валок з двома обручами, двома залізними чопиками та дерев’яною корбою для витягування сировиці; а виварювали ту сировицю в чотирьох вежах (Новій, Середній, Старій і на Горбі), в яких було сім черенів [68] (залізних казанів пересічно по 10 кв. м кожний[69] ).

Крім виробництва соли (переважно кухенної і частково промислової та тваринницької), практикувалося також застосування соляного розчину як лікувальної речовини, задля чого управа жупи утримувала лазню з кількома кабінами, обладнаними ваннами для солянкових купелів, якими могли користуватися робітники солярні та випадкові гості[70] . З дозволу дирекції та за певну плату організовувалися й цікаві екскурсії до підземель копальні[71] завглибшки 300 м[72] .

У період між світовими війнами продукування соли дедалі скорочувалося, а в 1938 році його повністю зупинено[73] . Це найважливіше промислове підприємство Косова, яке відслужило мало не півтисячоліття, влада вирішила закрити через те, що тут працювали майже виключно українці, схильні до антиурядової діяльности; а ще тому, що косівська солярня була конкурентом соляних копалень у Бохні та Вєлічці біля Кракова[74] .

На місці зліквідованої жупи було засновано лікувально-солянковий заклад. Для цього: попередню лазню значно розширили; будинок льодовні перебудували на інгаляторій, обладнавши його іноземною апаратурою; конторський будинок пристосували для казина з рестораном, кав’ярнею, бібліотекою та читальнею; дуже гарний, але занедбаний, парк довели до ладу; збудували два тенісні корти. Протягом першого літнього сезону завдяки купальні та інгаляторію новостворений заклад виявився не тільки самодостатнім, але й навіть прибутковим, тому в наступному 1939 році було успішно завершено розпочате восени будівництво плавального басейну 75 х 25 м та обладнано в будівлі казина приміщення з лікувальними ваннами[75] ; на 1940-42 роки плянували побудувати кліматичний дім, а на 1941-44 – розширити купальню[76] . Як гадали, той заклад, замінивши до певної міри недостачу розвагово-атракційних устатковань і віддаленість від залізниці, мусів вирішально вплинути на піднесення літникарства, туризму та курортництва в такій багатій на лагідний клімат і чудові краєвиди місцевості, як Косів і його найближча округа[77] .

У вересні 1939 року на території колишньої солярні отаборився полк червоної армії, який під час відступу влітку 1941 року підірвав склади амуніції та спеціяльно закладену вибухівку, поруйнувавши тим чимало споруд[78] .

Досі від солярні залишилися: запущена територія з Банським озером і кілька будівель, у яких містяться цехи фабрики "Гуцульщина"; від лікувально-солянкового закладу зісталися: спотворений перебудовою вхід і занедбаний басейн. Але навіть і в такому вигляді терени колишньої соляної жупи із зацілілими рештками становлять особливо цінний ансамбль пам’яток геології, археології, історії, а також промислової та курортної архітектури, на основі якого доцільно створити заповідник, а при заповіднику – музей солевидобутку, науково-дослідний відділ і вивірений передвоєним досвідом лікувально-солянковий заклад.

5. Середмістя

Це історичне ядро Косова, яке займає первісну (льокаційну) територію Косова-містечка, наділену під час його заснування (льокації) в середині ХVI ст. Оскільки заснування містечка було спричинене багатими покладами соли, то само собою розташували його недалеко місця солевидобутку, тобто соляної бані. Зі стратегічних міркувань територію на місто вибрали так, що вона обмежувалася від півночі стрімкою Міською горою, від півдня глибокою тоді річкою Рибницею, від заходу потоком Манастирчиком і від сходу – схилом Горба, який збігає в напрямі Рибниці.

На просторовий уклад новозаснованого містечка наклав свій відбиток панівний у той час ренесансовий стиль, – очевидно через посередництво інших українських міст, що їх так багато з’явилося тоді на сході Речі Посполитої, зокрема таких, як Замостя, Броди, Жовква та інші, а насамперед Львів, – хоч і заснований значно раніше, але відбудований заново після нищівної пожежі 1527р., – котрий помітно вплинув на розвиток містобудування цілої України[79] .

У плянуванні та забудові Косова перш за все був дотриманий визначальний у ренесансі принцип реґулярности, пов’язаний з концепцією "ідеальних міст." Надану територію розплянували за всіма правилами урбаністики, на основі ортогональної модульної сітки з модулем*[80] на 25 хелмінських ліктів (тт. 14 метрів і 40 сантиметрів, або третину мірничого

* Модуль (від лат. modulus - міра), в архітектурі – це певний архітектурний елемент, що служить одиницею міри для визначення пропорції всіх інших елементів архітектурної одноцілости, наприклад, будинку. В архітектурі Стародавньої Греції за модуль слугував поперечник або промінь колони в її нижній частині; на підставі цього модуля визначали висоту колон, віддаль між ними, розміри та пропорції інших частин будівлі.80

Модуль вирішально впливає не лише на форму окремого будинку, але й на вигляд цілого міста. Порівняємо, приміром, монументальний Петербург із широкими проспектами й набережними та середньовічний Таллін з вузенькими, щільно забудованими вуличками. Ці два міста мають абсолютно протилежний характер, і зумовлений вік передусім застосуванням різних модулів.

шнура), що узгоджувалося з тодішніми европейськими стандартами[81] . Відповідно до модульної сітки цілий міський терен був рівномірно поділений на прямокутні квартали (бльоки), а ті своєю чергою на такі ж прямокутні парцелі (ділянки), які забудовувалися приватними домами на один, два, рідше три поверхи. Такий уклад уможливлював максимально використати землі, призначені на ділянки. До того ж приватні доми і вулиці творили однорідну міську тканку, на фоні якої добре виділялися громадські будівлі та простори (ратуша, церква, майдани). Старанно протрасовані елементи міської структури надавали одноцілості досконалу ясність і гармонію.

Головний майдан Ринок був на пляні квадратовий зі стороною на 150 ліктів, або 2 шнури. Тут розміщувався ратуш, пізніше теж канцелярія староства, Краківський готель з найбільшим у Косові рестораном Трухановича, школа та інші заклади. Рівнобіжно до Ринку, в західній частині середмістя, - розташовувався другий за значенням і величиною майдан – церковний, на якому стояла міська парохіялна церква св. Трійці. На відміну від Ринку, церковний майдан відмежовувався від вулиць мурованою огорожею, яка, підносячись в одному місці, утворювала три склеплених вікнини в романському смаку; під кожним склепінням висів дзвін[82] .

Забудова між Ринком і церковним майданом ділилася на квартали двома поздовжніми і однією поперечною вуличками; між майданами і Рибницею – двома, трьома і чотирма поздовжніми та сімома поперечними; між майданами і підніжжям Міської гори – шістьма поперечними[83] . Важливо відзначити, що велика кількість поперечних вуличок так само як і конфіrурація будинків навсторч до Міської гори мали візуально розширювати вузьку територію середмістя, віддаляючи високу прямовисну гору в просвітах між забудовою у перспективну глибину.

Пляни окремих будинків теж мали ренесансові ознаки. Дерев’яні міщанські доми, яких було більшість, наслідували муровані будинки, що зводилися згідно з приписом Маґдебурзького права та відповідно до інших міських приписів. Міщанський дім був звичайно дуже вузький і довгий і своїм вузьким причілком виходив до вулиці. Спереду розміщувалися крамниці, ближче до двору – житлові й господарські приміщення[84] . В той же час зовнішні форми будівель у більшості зберігали багато своєрідних рис народньої творчости, що особливо було помітно у повністю дерев’яних будинках чи в таких поширених дерев’яних деталях, як різного роду піддашшя, підсіння, опасання, ґанки, ґалерії, веранди тощо. Це були самобутні витвори гуцульського теслярства, бо будували ці всі міщанські житлові доми, адміністративні будинки і навіть жидівські божниці талановиті гуцульські майстри. За оцінкою визначного українського архітекта й історика мистецтва Володимира Січинського (1894 – 1962) – в гуцульських містечках і зокрема в Косові були "найкрасніші зразки маломістечкової архітектури, […] будівлі справжнього гуцульського стилю"; далі читаємо: " Сьогодні [тобто в міжвоєнний період] ці надзвичайно цінні пам’ятки або цілком знищено переважно в добу світової війни, або пошкоджено і перебудовано до невпізнання" [85] .

Руйнування окремих будинків у наслідок різних нещасних подій відбувалося й раніше, але яким би воно не було значним, просторова структура містечка не втрачалася. Реґулярний геометричний уклад, який місто отримало ще в час заснування, зберігався упродовж усіх наступних віків. Деяка нереґулярність з’являлася хібащо після пожеж і воєн, коли будинки зводилися з поспіхом, переважно хаотично, в незгоді з попередньою симетрією, з відступом від лінії забудови на терен ринку та вулиць, а інколи вглиб ділянок. Та навіть і тоді не зникала найхарактерніша риса давнього Косова, – спільна для всіх европейських міст, – яка полягає в тому, що житлові будинки становлять не стільки самостійні архітектурні об’єкти, скільки фраґменти стін вулиць і площ, утворюючи один з одним суцільні ряди забудови, що називаються періями. З плином часу окремі будинки могли бути перебудовані, отримати нову, достосовану до змінюваних потреб і смаків форму, не переставали однак бути в засаді фраґментами стін уздовж вулиць або площ . Факт, що мусіли вони й по перебудові пристосовуватися до величини попередньо визначеної ділянки й рекомендованого габариту будинку, вирішував про те, що втоплювалися в наявну тканку міста.

Така форма міста, що постала ще в ХVI столітті, визначила напрям розвою на дуже довгий період, аж до 1939 року. Місто підлягало перебудові та розбудові, але структурна основа міської тканки змінювалася дуже поволі й незначно. Була то отже структура еластична й самовідпірна[86] .

На жаль, структуру цю зламано після 1939 року. Замість знищених під час війни ратушу, божниць, системи кварталів збудовано райком компартії, побуткомбінат, кілька житлових будинків і крамниць за типовими проєктами. В наслідок цього ориґінальна квартальна забудова майже цілком затратилася. Тим часом про її відновлення питання ніколи не ставилось. Річ певна, про це й гадки не могло бути, бож і нині існує думка, защеплена в нашу свідомість радянським ладом, що рештки даного містобудівного комплексу не становлять навіть найменшої історично-культурної вартости. У всіх генеральних та інших просторових плянах , починаючи від приходу совєтів і до нині, однозначно йшлося про демонтаж старої забудови і заміну її так званими мікрорайонами звичайного радянського взірця. І цю програму частково здійснено, - зокрема в східній частині середмістя у вісімдесятих роках зведено такий мікрорайон з п’ятиповерховими будівлями, які завдали найбільшої досі шкоди організації центру: з одного боку вони відрізали від простору середмістя невід’ємний елемент міського пейзажу – Міську гору , а з іншого – звільнившись від вулиці й переставши бути виключно фраґментами стін вулиці, вони тим самим ліквідували колись обережно оббудовану вулицю; через їхній величезний нелюдський маштаб ціла дільниця набула необжитого вигляду; людина почувається тут, як на пустирі.

Найстаріші будинки, що дійшли до наших днів, позначені прикметами сецесії, які бачимо передусім у залізних поруччях бальконів і дерев’яних порталях крамниць. Гірко, що всі ці порталі (крім одного – тепер єдиного) знищено зовсім недавно – у вісімдесятих-дев’яностих роках. Їх просто повідривали, щоб було менше клопоту під час ремонту. З тих же міркувань з року в рік розбивають на стінах обрамлення вікон, ґзимси і т. ін.

Підсумовуючи сказане, приходимо до висновку про безперервність розвитку структури середмістя протягом майже чотирьох століть і дедалі більший занепад її після 1939 р. Та все ж, не зважаючи на значні втрати як цілої структури, так і окремих будинків, косівське середмістя і в такому вигляді становить велику вартість, оскільки це найдавніша збережена до нині міська структура Гуцульщини, що має виразні стильові ознаки доби ренесансу. Під цим оглядом є надзвичайно актуальною охорона середмістя, в тому і його регенерація; докладніше про це у розділі ІІІ.

6. Форталіція

На вершині Міської гори збереглися фраґменти земляних валів і ровів, які в літературі (путівники, "Історія міст і сіл…", газетні статті) прийнято характеризувати, як сліди замку ХVІ - ХVІІ ст. Про замок говорять також місцеві жителі. Проте таке твердження не зовсім точне. Річ у тім, що в ХVІІ – ХVІІІ століттях тут була дерев’яна оборонна садиба шляхтича, котру й справді називали в актах першої половини ХVІІ ст. "замчиком" і навіть "замком". Насправді це був більш показний дерев’яний двір (садиба), який тільки тому, що був обведений укріпленим окопом (валом і ровом), дістав назву "замчика". Щоб відрізнити від справжнього замку, званого "аркс", такі садиби в ХVІІ ст. називали також "форталіціюм"[87] . Отже, на Міській горі заціліли рештки форталіції.

Косівську форталіцію збудували невдовзі після заснування міста. Згідно із задумом, її пов’язали з містом у одноцілість на основі єдиної модульної сітки, а саме: розташували на продовженні осей головного міського майдану Ринку і визначили розмір у межах осей 150х200 ліктів. Щоправда, розмістили форталіцію на сімдесят метрів вище Ринку – на верхівці Міської (або Піскової[88] ) гори, завдяки чому вона домінувала над цілим містом, виразно вказуючи на підпорядкованість Косова, як приватного містечка, шляхетській владі.

Метою форталіції був захист від нападів татар і турків, опришків і від т.зв. "заїздів" інших шляхтичів. З північного боку оборонність забезпечувалась прямовисним скелястим схилом, що нависає над середмістям. З інших боків, де схили пологіші, садибу було обведено окопами, тобто валами (заввишки 5 м) і ровами, котрі заповнювалися водою.

Крім окопів, форталіції звичайно обносили ще й частоколом з міцних дерев’яних вібляків, гостро затесаних і зв’язаних терням угорі, зате щільно один біля одного повкопуваних у землю. Ті палі виступали принаймні на зріст людини, пересічно на два метри. Деякі з них на стиках по середині висоти мали повирізувані отвори-стрільниці, через які оборонці могли разити нападників. Такий частокіл установлювався на валу при зовнішньому краю, так що схил рову починався відразу біля підніжжя частоколу. Робили так з розмислом, щоб ані напасник, ані жодні предмети біля зовнішньої сторони частоколу не могли утриматися[89] .

У прогалині між двома східніми валами містилася в’їздова брама. Такі брами зазвичай зводились у формі вежі на кілька ярусів. Тільки середня частина нижнього ярусу завширш більш-менш три метри призначалася на проїзд. У прилеглій до проїзду частині з одного боку мали бути сходи, що вели нагору, з другого – притулок для сторожа-воротаря. Брама мусіла щільно замикатися найперше міцними ворітьми, оббитими залізною бляхою і штабами окованими. Друге замкнення брами становила "борона ", або ґрати. Нарешті третє замкнення творила піднесена частина стяганого моста, що перекидався через рів з водою, а при небезпеці підіймався, повністю затуляючи отвір брами. Над проїздом мусіло бути верхнє приміщення, де поміщалися ґрати та механізми для опускання тих же ґрат і підняття моста, а також помешкання воротаря. На інших поверхах розміщалися оборонці. Найвищий поверх вежі часто оточували надвішеною ґалерійкою, так що через отвори, виконані в підлозі надвішеної частини, невидимі оборонці могли згори вигідно вражати напасників[90] .

На рогах валів (принаймні з двох боків брами) були насипані бастіони, на яких стояли дерев’яні вежі-бійниці з кам’яними підмурівками, звідки вівся флянковий (поздовжній) обстріл ворога, що, подолавши рови, вторгався на вали і починав рубати, палити або іншим способом нищити частоколи[91] .

Всередині укріплень з правила були найважливіші двірські будівлі: сам двір (помешкання пана-дідича), дім управителя-підстарости, службово - господарчий будинок, шпихлір, комора, склад дорогоцінних речей. Були тут також сад і город[92] .

Мабуть, косівська форталіція найкраще виглядала зі сходу – з вербовецьких горбів, що тягнуться до Пістинського лісу, передусім з кутка Скуртаво. Звідси об’ємно-просторова композиція садиби мала розкриватися найбільш повно: вивершуючи Міську гору, гейби вінок чи корона, укріплення садиби (окопи з частоколом, в’їздова брама на кілька ярусів і наріжні вежі) разом із внутрішніми забудованнями (житловими та господарчими), очевидно, вирисовувалися живописною сильветою на фоні гір, що оточують Косів.

Багато інших будівель, приналежних до двору, стояли дальше від нього, за межами окопів. Найважливішими з них були: фільварок, млин і корчма[93] . В центрі Косова, під Міською горою, донедавна було розміщене лісництво у довгих будинках, які тутешні люди називали "конюшнями від замку ".

Всі будівлі у форталіціях споруджували виключно з дерева, застосовуючи зрубову конструкцію "у вугли"; дахи крили ґонтами. Теслярські роботи виконували, звичайно, місцеві майстри. Фелікс Марковскі вважав, що шляхетський двір бере початок від звичайної селянської хати, а форталіція – від селянської садиби у формі замкненого двору, насамперед гуцульської ґражди[94] .

Через те що на Міській горі була розміщена оборонна садиба, її ще недавно звали Замковою, або Замчищем. В останній чверті ХVIII cт. косівська форталіція, як і інші в Галичині, втратила своє значення, бо в наслідок російсько-турецьких воєн ліквідовано найбільшу загрозу – з боку татар і турків[95] , а після першого поділу Польщі 1772 р., коли Галичину зайняла Австрія, уряд останньої послідовними заходами, особливо організацією жандармерії, майже повністю спинив напади опришків[96] .

Пізніше на території форталіції, над самим урвищем, з’явилося два хрести: великий – залізний, і малий – дерев’яний. Перший, згідно з переказами, був присвячений скасуванню панщини та впровадженню конституційного правління в 1848 р.; сягав приблизно десятиметрової висоти і спостерігався зі всіх боків з міста довкола гори; внизу був обкладений каменями, які утворювали п’єдестал у формі зрізаної трикутньої піраміди із залізною огорожею зверху, з середини якої виростав чотиригранний стрижень хреста, внизу – грубий, прикрашений рельєфним рослинним орнаментом, угорі – тонший[97] ; хрест розібрано в 1939 р. з наказу новоприбулої радянської влади. Другий хрест, який, за народньою версією, поставив Довбуш двом убитим тут опришкам зі свого загону[98] , знято в сімдесятих роках – тоді , коли провадилася горезвісна атеїстична кампанія. Каміння на п’єдестал залізного хреста правдоподібно брали з підмурків форталіції. Згідно з розповідями, частину цього будівельного матеріялу використали на будинок рабина[99] .

Цікаво, що 1934 р., під час будівництва біля Міської гори фундаментів автобусного двірця мулярі наштовхнулися на кам’яне склепіння підземного льоху, котрий, як припускалося, становив частину проходу, що вів з колишнього замку (форталіції). Подальша доля цієї знахідки невідома.

1968 р., тоді як на території форталіції будували пам’ятник косівським жидам, розстріляним на цьому місці німцями, розсунуто західній вал і частково пошкоджено інші. 1987 р., коли на Міській горі було розпочато будівництво парку культури, біля підніжжя східніх валів велися земляні роботи для влаштування спортивних майданчиків, а в самих валах прорили ступені на глядацькі лави і забетонували їх. Невдовзі будівництво припинено як недоцільне [100] .

Яскравими штрихами до образу косівської форталіції можуть слугувати розповіді місцевих старожильців. Один із них, покійний уже Пророчук Василь Васильович, 1918 р. н., який тут недалеко жив, багато сам бачив, багато чув від діда й тата, також від старожитців-сусідів. Тато його прожив більше вісімдесятьох років, дідо – 95. Ось що розповів Василь Васильович 8 травня 1988 року. Замок побудував Косован, – той самий, що заснував Косів. Ще донедавна вали ішли повністю навколо рівної площі всередині і ще з метер виступали над площею. Коли робили пам’ятник, один вал розсунули, а в інших зрізали вершок. Навколо великих валів ішли другі – малі і утворювали рови. Рови були заповнені водою. Посередині були ворота, а перед ними перекидався міст через рів. Біля воріт збереглося чотирикутнє заглиблення. По його кутах колись було чотири виходи з тунелю. Починався тунель унизу, за Пістинською дорогою – там, де видно старі дуби – їм по триста років. Коли набігали турки і татари, люди тим тунелем тікали в замок. Тепер вхід у тунель завалено. Завалив його пан, аби до нього в маєток не заходили злодії. Дехто пробував іти цим тунелем, але доходили лишень до середини – дальше боялися.

Василь Васильович пам’ятав що перед війною на куті двох валів [тобто на бастіоні] десь на метер понад землею виступало муровання. То була колись вишка – така як у козаків, – з якої через віконця дивилися, чи не скачуть татари. Такі вишки були на чотирьох кутах замку.

Пророчук згадував, що донедавна біля самого обриву стояли два хрести, з десять метрів один від одного. Один хрест – Довбушів, другий – на знищення панщини. Від Довбушевого хреста в землі залишилася плита. Нагромаджені один на одному камені доверху звужувалися, зверху височів сам хрест. Зняли ці хрести тоді, коли знімали всі хрести і каплиці.

У передвоєнні роки привезли сюди з Криму рідкісні дерева. Одне з них так рясно цвіло, що бджоли роєм на нього налітали. Ці дерева знищено, як не дивно, в наш час. Зразу по війні сам Пророчук посадив дерева навколо однієї з ям із останками розстріляних. "Тепер – продовжував Василь Васильович – усе тут захарастили, зробили звалище коло пам’ятника, сиплять сміття на цвинтар, розкладають ватри над самим обривом, пообшмалювали кору дерев, понароблювали столиків, щоби було де пити. Скільки живу, а такого чуда ще не видів, аби так понищили природу. Але вали полито кров’ю, тут оборонялися від турків і татар. Скільки людей склало голови під валами. А скільки вбили німці. Тут має бути спокій, а не галас"[101] .

Письменник Роман Федорів у нарисі "Підкова з Косова" пише, що вали і рови, які збереглися до наших днів на Міській горі, свідчать про велику працьовитість предків[102] .

До сьогодні від колишньої форталіції збереглися три пошкоджені вали, фраґменти ровів і два бастіони. На всій її території ростуть каштани, тополі, клени, липи, смереки. Скелястий схил гори заріс високими вічнозеленими кедрами. У давнину в нашому краю було безліч подібних форталіцій, але жодна не збереглася; тому зацілілі рештки, навіть і в такому стані, являють собою надзвичайну цінність. Під цим оглядом доцільно відновити історичний ляндшафт території форталіції.

7. Жидівських цвинтар

Цей історично-меморіяльний комплекс (площею близько 1 га) розміщується у зворах відлюдного узбіччя Міської гори, - серед високих кедрів, у зарослях кущів і бур’янів. Вертикальні камінні плити стоять тісно одна біля одної; від ваги й часу вони повгрузали в землю і понахилялися в різні сторони або й повністю лягли на землю. Пересічний розмір плити становить: 15 сантиметрів завтовш, півтора метра заввишки та півметра завшир. У верхній частині вони переважно заокруглені, але трапляються також зі зрізаними кутами й прямими. Написи зроблено здебільша жидівською мовою, лише на кількох плитах – німецькою або польською. Найпоширеніші орнаментальні елементи такі: шестикутня зірка, долоні рук, відчинене вікно, розгорнута книга, рослини (зокрема,виноградна лоза), звірі (наприклад, лев, що лежить), фантастична істота ґрифон. За манерою різьблення написи та орнаменти зустрічаються заглиблені, накладні та обведені по контуру рисунка заглибленими лініями.

Жидівський цвинтар у Косові – характерний приклад самобутньої жидівської культури. Його незвичайне розміщення в глухому закутку на схилі гори і невластиві місцевим традиціям нагробки з цілком незрозумілими чужомовними написами та специфічними символами просто таки приголомшують, викликаючи підсвідоме питання: чи цей дивний поховальний комплекс бува не занесено сюди якоюсь незбагненною силою з обітованої землі Ханаан?

Жиди на території Косова з’явилися, мабуть, одразу після заснування містечка; вперше зустрічаємо їх у документі з 1635р.[103] . В середині ХVIII cт. в Косові проповідував засновник хасидизму Бааль Шем Тов (1700 – 1760); тоді (1736 р. ) тут і в Кутах виникли перші громади хасидів[104] . Згідно з розповідями старожильців, у Косові були три божниці. Поряд з привілеями, про які згадувалося в історичній довідці, були накладені на жидів, як іновірців, певні обмеження[105] , зокрема на захоронення їм надали ні на що непридатну землю. 1941 р. на вершині Міської гори, а пізніше в Шепарівському лісі біля Коломиї всіх жидів Косова винищили німці[106] . Тоді ж багато нагробних плит із жидівського цвинтаря німці позвозили до будинку ґестапо і забрукували ними подвір’я. Так трагічно закінчилася історія жидівської громади Косова.

8. Ансамблі світських церков.*

а) Церква Успіння Пречистої Діви Марії на Старому Косові очевидно існувала вже під час згадки про " село Косово" 1424 року, через те що в ті часи парохії фундувалися при самому закладенні села або відразу ж по прибуттю поселенців, дуже часто – на їх власне бажання, або на прохання війта[107] . Ще певніше можна стверджувати про існування церкви в році 1579-му, коли згідно з податковим реєстром у "селі Кошові" був "1 піп"[108] .

1739 року тут, "на ґрунті здавна освяченому коштом і старанням превелебного ксьондза Василя Никуровича, косівського декана, з підмомогою побожних людей", була зведена нова будівля церкви, - "хрещата, з п’ятьма копулами небосяжними, модно вгору виведеними, ґонтами покрита". 1824 р. церква згоріла разом зі всіма метриками, книгами, грамотами[109] .

1836 року на тому ж місці виставлено церкву з однією банею; її спалено під час Другої світової війни[110] .

У дев’яностих роках ХХ ст. споруджено муровану одноверху церкву. Недалеко церкви зберігся парохіяльний будинок, у якому бували відомі діячі української культури (тепер тут корпус початкових кляс школи)[111] .

б) Міська церква Святої трійці мала бути заснована в час виникнення містечка, підтвердженням чого є інформація, що 1579 р. в "містечку Кошові" був "1 піп"[112] .

Коло 1740 року тут, "на ґрунті здавна освяченому коштом і старанням отця Андрія, міського пароха, вибудувано нову церкву, – хрещату, штукою архімодною з п’ятьма верхами вгору виведеними, ґонтами побиту." Продовж півтора століття церква спорохніла, а вдосвіта 21 серпня 1896 року згоріла до тла під час пожежі, що охопила сусідні квартали; згоріли навіть дашки на мурованій огорожі та ще й брама. Але більшість церковних речей (у тому Святі Дари, кивот, престольні образи) пощастило вирятувати: частину з них перенесли до дочірньої церкви на Манастирському, інші тимчасово поскладали в сусідніх християнських домах. Із церковних книг три згоріли .

З огляду на нечисленність і бідність парохіян, а також через відсутність підтримки або й утруднення з боку влади, довго не вдавалося приступити до віднови церкви. І лише незадовго перед Другою світовою війною було розпочато будову згідно з проєктом, виготовленим 1925р. архітектом Евгеном Нагірним зі Львова, і закладено глибокі кам’яні фундаменти та виведено мур майже на метер заввишки[113] .

Одначе прихід радянської влади перешкодив продовжити будівництво. На місці церкви поставили пам’ятник Сталінові, потім – погруддя Марксові, яке 1990 року демонтували, а 1991- го встановили пропам’ятний хрест, 4жовтня 1996р. сесія Міської Ради повернула земельну ділянку міської церкви греко-католицькій громаді.

Мурована дзвіниця у формі воріт і могила січових стрільців, що розміщувалися колись на території церкви, були знесені у повоєнний час[114] .

в) Церква Благовіщення Пречистої Діви Марії на Вербівці була закладена правдоподібно в кінці ХVІ ст., але не раніше 1579 року, позаяк окреме село Вербовець тоді ще не значиться, а тільки "село Кошов" і “містечко Кошов”, у яких записано по одному священику[115] .

В 1699 р. була зведена наступна церковна будівля "на місці здавна освяченому коштом отця Никорака", тамтешнього пароха; церква мала три бані й була побита ґонтами. Візитатор 1745 року зазначає, що "церква хоч стара, але зі всім добра, [щоправда] потребує ремонту даху, на котрий уже є вісім тисяч ґонтів, куплених на Волощині, тільки ще не спроваджених."

1853 року виставлено нову (теперішню) церкву, – з п’ятьма банями[116] .

г) Церква свв. Якима й Анни на Смодному була заснована 1740 року "на ґрунті новому коштом і старанням велебного отця Григорія Жовнірчука". Церква мала три бані, була покрита ґонтами. Церкві у рік її заснування жертвував на відпущення гріхів Євангеліє Матій, родом з Дніпра, який повертався зі стамбульської неволі[117] . (Той самий козак Матій офірував у 1743 р. Євангеліє і святомиколаївському манастиреві).

Наступну (нинішню) церкву виставлено 1841р.; вона теж трибанна. Біля церкви є дзвіниця, вартарня, цвинтар.

ґ) Церква св. Стефана в Городі була заснована в останній чверті ХVIIIст. Тоді громада сусідньої Річки, будуючи собі нову церкву, стару подарувала в Город[118] . У 1868-1872 рр. зведено в Городі нову церкву[119] .

д) Церква Зачаття св. Йоана Христителя на Черганівці (Чегринівці). Барвисту леґенду про історію побудови цієї церкви розказав Станислав Вінценц у своєму знаменитому творі "На високій полонині" (1936 р.). Починається оповідь "із села Дідушкова Річка, що зветься також Красноїля… Росла там колись над Черемошем дуже велика гарна ялиця. 1757 року […] збудували з неї церківцю, з її грубого відземка зробили вівтар. Від тієї ялиці назвали парохію та село – Красноїля, себто "гарна ялиця". Ще перед сто тридцятьма роками та церківця там стояла; пізніше перенесли її на нове місце, зване Дубове, розташоване вгорі Дідушкової Річки, ближче до Голов. Там також звели, 1821 року, нову велику церкву, яка існує й досі. А стареньку церківцю[…] якби хтось хотів побачити, то мав би вирушити до Чегринівки. Саме там, при дорозі з Косова до Кут, стоїть вона напівзотліла, але все ще гарна; на пляні утворює хрест із короткими раменами, обліплена дашками та причілками. Над критим ґанком видніється напис – частково латиною, частково староцерковною мовою, - що мовляв, для потреб громади перенесено цю церкву 1821 року з Красноїлі".

Оскільки книжка " На високій полонині", як зазначено в додатку до неї, "базується головно на студіях[…] , і навіть найбільш прудкокрила фантазія автора ніколи не є довільною"120 , то, очевидно, дана леґенда має під собою реальні факти, про котрі однак наразі не виявлено прямих документальних свідчень. Зокрема, не має підтверджень дата перенесення, яку подано в леґенді – 1821 рік. Так, згідно із шематизмом на 1832 р. церква в Черинівці у той час іще відсутня121 , натомість шематизм на 1887 р. датує її будівництво 1842 роком122 . Іван Сеньків про факт перенесення зазначає так: "церкву продано й перенесено до Черганівки, а 1840 року побудовано нову церкву в Красноїлі"123 .

Тут треба додати, що повищий напис над входом доводилось бачити

5 червня 1981 року, але був він тьмяний від часу, і тому прочитувалися лише окремі фрагменти (передовсім дата: “1821”, і фраза: “общества парафьанъ красноілъскихъ”); однак під час ремонту церкви в 1994р., згідно з повідомленням Михайла Городенка (с. 118), дошку з написом “кудись закинули”.

Поряд з черганівською церквою є також мурована дзвіниця у формі воріт.

е)Церква Різдва Пречистої Діви Марії на Волійці. Цю маленьку церкву (каплицю) було збудовано перед самою війною, оскільки проєкт на неї виготовили щойно 1936 року.

При радянській владі церква стояла без догляду і тому почала щораз більше руйнуватися. Перейнявшись проблемою збереження пам’ятки, розташованої в дуже гарній гірській місцевості, дружина художника Евгена Сагайдачного Зоя звернулася до Ігора Пелипейка, щоб він допоміг їй написати клопотання в райком компартії щодо реставрації церковного будинку. Попри те, що в ті часи здійснювалися масові атеїстичні заходи на знищення церков, місцеве керівництво, на диво, дозволило поремонтувати церківку; і було перекрито дах та виконано інші необхідні роботи124 .

9. Природолікувальний заклад Аполінарія Тарнавського.

Цей пам’ятковий комплекс площею 12 га міститься в с. Смодному,

2 км від центру Косова. Заснував заклад у 1891 р. лікар Аполінарій Тарнавський (1851 – 1943). Насамперед було закладено парк і сад. Поступово сюди з різних кінців світу перевезли понад 150 видів дерев, кущів, витких і лазячих рослин. Зелені масиви розміщували таким чином, щоб, з одного боку, їхня декоративність і незвичайність добре проглядалися на фоні карпатських краєвидів, а з іншого – щоб за допомогою різних варіянтів одного й того ж виду рослини, які різняться між собою формою чи кольором, якомога ширше розкрити нескінченне багатство палітри садово-паркового мистецтва125.

Затишними алейками парку можна було потрапити до ориґінальних дерев’яних альтанок, іскристого водограю, а також на майданчики для соняшних і повітряних купелів та товариських ігор. У парку було розміщено кільканадцять дерев’яних вілій ("Головна , "Колиба" та ін. ), в яких могло одночасно влаштуватися сто осіб. Тут також були купальня, малий костел (каплиця ), гімнастична заля126 . Будівлі були переважно двоповерхові; вони мали вишуканий вигляд завдяки дахам з різноманітними причілками, даховими вікнами й вежами та в наслідок широкого застосування ґанків, веранд, ґалерій і бальконів зі своєрідними поруччями та аркадами. Всі дерев’яні споруди будували згідно з проєктами майстри-гуцули із сусідніх гірських сіл.

У закладі Тарнавського лікували майже всі хронічні недуги, особливо спричинені незадовільним обміном речовин. Замість аптечних препаратів, електротерапії й т. п. застосовували природні ліки – повітря, сонце, воду, рух, дієту; саме тому лічницю називали природо-або водолікувальним закладом, а також гігієнічною лічницею. Під гігієною розумілися насамперед – гігієна харчування (дієта веґетаріянська, овочева, у виняткових випадках м’ясна, частіше змішана) і гігієна дихання чистим підгірським, багатим на озон, повітрям (лікувально-дихальна гімнастика, соняшні та повітряні купелі, спання при відчинених вікнах, фізична праця); крім того, застосовувалися м’які водолікувальні процедури (зокрема парові та сухі лазні, звичайні та хвилясті ванни, натирання, завивання в коци)127 . Особливим зацікавленням користувалася т. зв. "соняшна лазня" – скляна посудина на терасі купальні, за допомогою якої соняшне проміння концентрувалося безпосередньо на шкірі того, хто в ній перебував; на відміну від електричної, ця лазня була приємнішою, бо містилася на свіжому повітрі – просто під соняшним промінням, а також вона була ефективнішою, оскільки завдяки їй можна було спотіти навіть узимі128.

Крім лікування, керівник лічниці та лікарі з метою пропаґанди гігієнічного життя кілька разів на тиждень дохідливо розказували пацієнтам про основи гігієни і способи лікування за допомогою гігієни у щоденному житті, тобто вдома129 . Завдяки ориґінальній та нешкідливий методі лікування заклад Тарнавського дуже скоро став знаменитим на цілий край. Він постійно розбудовувався та упорядковувався, удосконалювалися старі засоби лікування й шукалися нові130 .

Однак цей розвиток був загальмований після 22 вересня 1939 р., коли до Косова прийшла радянська влада, яка націоналізувала заклад, оголосивши його "народним курортом " і розквартирувавши у ньому червоноармійську частину, що перебувала тут до 1941р. На Тарнавського, котрий устиг еміґрувати до Єрусалиму131 , було складено наступну характеристику, опубліковану 15 серпня 1940 р. в обласній газеті: "Цей псевдоучений нажив собі великі капітали на тому, що запровадив у своїй санаторії голодний режим, влаштовував спеціяльні "дні посту ", примушував хворих працювати цілий день на своїх городах, у саду." Далі нова влада обіцяла, що буде "поступово, наполегливо впроваджувати передові радянські методи лікування”132 .

За німців на території закладу організовано школу аґрономів. Після повернення радянської влади відновлено 1947р. курорт ( від сімдесятих років – санаторія "Косів" ). Профіль курорту переорієнтовано на лікування дітей підліткового віку, хворих на туберкульозу легенів закритої форми133 . Від воєнних лихоліть курорт зацілів, однак протягом наступних років парк і сад запустіли, а будинки – одні занедбано, інші спотворено некваліфікованими ремонтами, ще інші просто зруйновано.

1983 р. парк разом із садом оголошено пам’яткою садово-паркового мистецтва під назвою "Косівський дендропарк ", котрий, на думку фахівців, є найбагатшим на Івано-Франківщині за складом інтродукованих рослин134 . 1993 р. комплекс будівель колишньої лічниці визнано пам’яткою архітектури та містобудування. Протягом 1998-2000 років студенти й працівники Інституту архітектури та урбаністики Лодзької політехніки виконали детальну інвентаризацію пам’яткових будинків, матеріяли якої передали адміністрації санаторії для реставраційних робіт135 .

Одначе помітних практичних результатів усі ці заходи покищо не дали. Мабуть, для того щоб упорядкувати парк і сад, реставрувати зацілілі ориґінальні будівлі, а також відновити лікування методою, якою користувався і невпинно розвивав д-р Тарнавський, – методою, що є надзвичайно сучасною136 , – треба випрацювати конкретну програму діяльности санаторії, базовану на чітких і зрозумілих правових ґарантіях, таку програму, яка могла би привернути увагу і запевнити довіру спроможних інвесторів.

10. Літнище над Гуком

Ця територія, площею близько п’ятдесятьох гектарів, розташовується між Банським мостом і підніжжям Каменистого хребта та рікою Рибницею і вулицею Лісною під Стіжками137 .

Літнище виникло і розвинулося насамперед завдяки високій атракційності Рибниці на цій дільниці, де зі стрімких обривистих берегів і з дна річки виступають, стирчать екзотичні скелі й брили плисковатих пісковиків, вузькоплиткових глеїв, різного роду лупаків, конґльомератів, роговиків, об які розбивається вода, творячи мальовничі водоспади "Гук", "Діянка" та численні шипоти, в котрих місцеві жителі й гості віддавна залюбки приймали пінисті купелі. Всі ці довколишні геологічні утвори становлять добротівські верстви, які біля колишньої жупи межують із соляною формацією, в районі ж Гуку є насунутими на ту формацію, розміщену тут на певній глибині, про що свідчать розташовані поруч з Гуком залишки дуже давнього соляного шибу та солянкове джерело138 .

У міжвоєнний період над самою річкою було зведено кілька невеликих, але симпатичних дерев’яних будинків для відпочинку, зокрема кав’ярню-ресторан з музикою й танцювальним майданчиком "Павільйон над Гуком", пансіони з власними пляжами "На скалі" та "Ядвіґа"139 . Замість старого дерев’яного Банського мосту, пошкодженого в часі літньої повені 1936 року, було збудовано новий – залізобетоновий, дуже гарної форми; велося озеленення берега від моста до Гуку та будівництво пляжі140 . Крім того, було підготовлено декілька проєктів на найближчі роки, а саме: бульвару завдовжки 40 м із виходом до ріки, підпірних мурів при вулиці Над Гуком, дерев’яного павільйону з ґардеробами й розважальною зальою141 . Та навіть і так Рибниця в околиці Гуку мала справді чудове упорядкування , тому сюди сходилися гуляти мешканці й літники з цілого Косова.

Розвиткові літнища сприяли теж природні вартості схилу горба, який є наймальовничішим у Косові, і з якого відкриваються особливо привабливі гірські краєвиди. На ньому розміщувалися терасові виноградники лікаря Тарнавського; гарні вілії та пансіони, такі як "Байка", "Ґурка" й інші; побіч вулиці Каменистої був чудовий ґмінний ліс, де з приємністю й користю для здоров’я завжди відпочивало багато людей. На 1939 – 43 роки в частині лісу, приналежній до літнищевої дільниці, намічалося створити парк142 , однак перешкодила війна, а 1971 року тут урочисто відкрили Музей гуцульської архітектури та побуту, куди перевезли дві хати, стодолу, близько двох тисяч побутових речей і плянувалося перемістити ряд інших будинків143 , проте у вісімдесятих роках на місці музею закладено навчально-спортивну базу "Карпати".

До сьогодні від згаданих вілій, пансіонів, прекрасного Банського мосту, елементів упорядкування майже нічого не залишилося; річка зміліла, водоспади здрібніли. В сімдесятих роках на березі Рибниці збудували великий ресторан "Водограй", на схилі горба над річкою – турбазу "Карпатські зорі" та ресторан "Колибу".

Загалом, колишнє літнище над Гуком – ансамбль цінних пам’яток. Серед них три пам’ятки природи – одна геологічна (водоспад Гук ) і дві гідрологічні (р. Рибниця та солянкове джерело), а також пам’ятка археології та історії (залишки старого соляного шибу). Крім того, вся територія літнища має високу ляндшафтну цінність, тому її доцільно взяти під охорону як ляндшафтну пам’ятку природи, з частковим використанням як літникарсько-туристичної місцевости з обмеженою забудовою – виключно котеджового типу.

(іл. 79)144 . [Т1] [Т2]

Розділ ІІІ

ОХОРОНА

МІСТОБУДІВНОЇ

СПАДЩИНИ

1. Охорона "пасивна" та "дійова"

У справі охорони містобудівної спадщини* Косова зроблено покищо дуже мало. Пам’яткові об’єкти, які взято на облік, – це здебільшого окремі будівлі, а не містобудівні комплекси. Офіційно зареєстрованими є такі пам’ятки: церкви та дзвіниці на Москалівці, Вербівці, Смодному, Черганівці та в Городі (1979р.); городище в Городі (1988р.); комплекс будівель природолікувального закладу Аполінарія Тарнавського (1993р.); будинок польського стрільця (районовий Народній дім), осередок здоров¢я, будинок рабина Гаґера, будинок лікаря Ґертнера, публічний шпиталь ім. цісаря Франца Йосифа І, повітовий суд (1994р.). 1996 року обласним науково-реставраційним управлінням виявлено низку інших пам’яток: школу при вулиці Шкільній та п’ятнадцять житлових будинків на вулиці Незалежности. До Зводу пам’яток Івано-Франківщини, який опрацьовує від 1992 року редакційна колеґія обласного управління культури, підготовлено описи таких нововиявлених пам’яткових комплексів: жупа та баня (копальня і варильня соли), середмістя, форталіція, жидівський цвинтар. Ціле місто Косів занесено до "Списку історичних населених місць України (міста і селища міського типу)", котрий затвердив Кабінет Міністрів постановою від 26 липня 2001 року №878; згідно з постановою протягом 2001-2003 років має бути розроблена науково-проєктувальна документація з визначення меж історичних ареалів Косова145 . 14 серпня 2001 року на сесії міської Ради вирішено заборонити приватизацію територій історичних комплексів Косова та звернутися до обласної Ради в справі надання цим комплексам статусу пам’яткових.

Усі ці заходи належать до "пасивної" охорони, кінцевою метою якої є впровадження правил, що забороняють зносити й перебудовувати бережені об’єкти, визначають спосіб формування забудови на ділянках, розміщених у межах пам’яткових ансамблів та поряд з ними й т. п.146 . Ясна річ – таких правил стосовно пам’яток Косова ще не встановлено. Разом з тим треба наголосити, що самих лише заборон теж недосить. У деяких випадках вони є повністю безрезультатними. Тому охорону "пасивну", базовану на заборонах і обмеженнях, має супроводити значно складніша – така, що оперує різноманітними засобами дії, тобто охорона "дійова"; ґрунтується вона на широкосяжній реґенерації (відродженні, відтворенні) історичного середовища поселення та його окремих частин147 . Поняття реґенерації є закріплене в українських законах і нормативно-законодавчих актах148 , а навчання основ реґенерації відбувається в Національному університеті "Львівська політехніка", на кафедрі реконструкції та реставрації архітектурних комплексів, яку засновано відразу ж по здобуттю Україною незалежности149 .

Питання про необхідність здійснення реґенерації західньоукраїнських містечок загалом150 і Косова зокрема порушувала не раз преса151 . Коли ж восени 2000 року було оголошено програму відновлення та реконструкції всіх райцентрів Прикарпаття, а також упорядкування Косова, як місця проведення в 2002 році ХІІ Міжнароднього гуцульського фестивалю152 , то з’явилася надія на можливість конкретного внеску в справу реґенерації.

Однак уже на перших оперативних нарадах у Косівській райдержадміністрації, присвячених реконструкції, було виголошено ряд настанов про те, що залишки середмістя – то "трущоби, які можна пальцем проткнути", а отже їх треба розвалити та збудувати на їхньому місці добротні, гарні й комфортабельні сучасні будівлі153 . Згідно з цим зарядженням у першому півріччі 2001 року архітектори виготовили два проєкти на впорядкування центральної частини Косова – "детальне планування" та "благоустрій". У разі втілення їх у життя історичне середовище середмістя буде не відновлене, але ще більше зруйноване. Проєктувальники, з одного боку виконуючи розпорядження "зверху", а з іншого – посилаючись на те, що косівське середмістя не має офіційного статусу містобудівної пам’ятки, – вирішили ще дужче розірвати суцільну забудову, заваливши значну кількість старих будинків і звівши замість них багатоквартирні та соціяльно-культурні комплекси, невідповідні історичній тканці, без урахування первісних модуля, мережі вулиць, ліній забудови. Зважаючи на дану обставину та на поспіх, з яким форсується ця вкрай серйозна справа, виглядає на те, що найближчим часом можемо втратити історичну структуру середмістя остаточно.

Щоб цього не сталося, думаю, треба виконати такі три умови:

1) Оскільки Косів занесено до Списку історичних міст, а для середмістя міська Рада вирішила домагатися статусу пам’яткового містобудівного об’єкта, необхідно припинити нове будівництво, перебудову або знесення нечисленних старих будинків, які дивом заціліли в центрі Косова, - до того часу, поки не буде виконано документації щодо меж історичних ареалів Косова та проєкту реґенерації середмістя. Разом з тим слід врахувати, що новий Закон України "Про охорону культурної спадщини" від 8 червня 2000 року передбачає кримінальну відповідальність і фінансові санкції у розмірі від тисячі до десятьох тисяч неоподаткованих мінімальних доходів громадян за дії, що можуть завдати шкоди пам’ятці, її території, історичним ареалам населених місць154 .

2) Залучити до проєктувальних робіт фахівців, які найліпше обізнані в питаннях реґенерації, тобто архітектів-реставраторів, зокрема працівників інституту Укрзахідпроєктреставрація (від 1992р. тут діє майстерня комплексної реґенерації історичного середовища155 ) та Державного науково-реставраційного управління Івано-Франківської области.

3) Організувати загальноприступний показ і широке публічне обговорення виконаних проєктів. До речі, ці умови певною мірою виконуються під час теперішньої реґенерації Станиславова (центральної частини або середмістя Івано – Франківського); тому було б корисно набутий досвід застосувати до Косова.

Терміни "реконструкція" та "реґенерація". Хоч на перший погляд терміни – річ другорядна, але це далеко не так. Процесові руйнування історичного середовища Косова (як і інших українських міст і сіл) особливо сприяє термінологічна неясність. Тут маю на увазі передусім поняття "реконструкція", котре донині трактується двояко. Перше значення: докорінна перебудова міста, архітектурного комплексу, будинку і т. д., викликана новими життєвими потребами156 ; взірцем такої реконструкції була сумнозвісна "соціялістична реконструкція", що завдала непоправної шкоди цілому ряду історичних міст157 . Друге значення цілком протилежне: відновлення первісного вигляду пам’ятки, – щоправда, лише у формі графічного зображення або макету, – без практичного відтворення пам’ятки158 .

Натомість, у інших країнах даний термін пояснюється однозначно: "Реконструкція (будівлі, будинку і т. п.) – будова, що полягає у відтворенні цілковито знищеного будівельного об’єкта на місці його колишнього розташування або теж доповненні відсутніх фраґментів будівлі згідно з їхнім ориґіналом. У разі реконструкції пам’яткової будівлі повинна вона виразно відрізнятися від збережених частин тієї будівлі, але одночасно гармоніювати з ними"159 . Прикладом реконструкції великого урбаністичного комплексу є відтворення Старого Міста у Варшаві, майже повністю знищеного німцями160 .

Щождо терміну "реґенерація", то він виник на теренах Балтики. Щоб оберегти свої міста від соціялістичної реконструкції, яка брутально нехтувала історично-культурну спадщину, архітекти колишніх балтицьких республік розвинули комплексну методу охорони пам’яток архітектури та урбаністики, назвавши її "реґенерація" (від лат. regeneratio відродження). Вона зводиться до забезпечення та відновлення експлуатаційних, історичних, мистецьких і культурних вартостей, а також запевнення доступу спільноти до пам’яток і пам’яткових ансамблів; крім того реґенерація полягає в достосуванні пам’яток до сучасних експлуатаційних потреб, очищенні від пізніших нестильних нашаровань, а також поверненні їм форми, виявленої в результаті наукових досліджень. У ряді країн реґенерацію прийнято називати ревальоризацією (від італ. valorizazzione та фр. mise en valeur – відновлення, або збільшення вартости пам’яткових ансамблів), ревіталізацією (поверненням до життя, від лат. vita – життя) або просто відновою пам’яток; суть реґенерації також співпадає з дещо ширшим поняттям консервації (від лат. conservatio – зберігання) або реставрації (від лат. restauratio – відновлення) пам’яток, а також із терміном "комплексна реконструкція", детально описаним у київському довіднику 1995 р.161 .

Важливі поради у сфері ревальоризації подає Комітет історичних міських осередків Міжнародньої федереції житлового та просторового плянування в "Тезах щодо охорони та ревальоризації міських пам’яткових ансамблів", де зокрема записано: "Архітектурну ревальоризацію пам’яткових ансамблів повинна визначати турбота про автентизм. Реставрування та реконструювання первісної забудови, а також давнього міського краєвиду допускається, однак з умовою, що базується на наукових дослідах і не спричиняє нищення цінної історичної тканки […] Будинки [нові], які зводяться в пам’ятковому середовищі, мусять у це середовище гармонійно вписуватися, навіть якщо це тягне за собою оперування формою, яка в інших випадках не була б обґрунтована162 .

2. Питання охорони в просторовому плянуванні

а) Генеральний плян міста має передбачити насамперед збереження клясичної схеми трьох основних зон: середмістя, як історичний і громадсько-культурний центр, із суцільною (квартальною, бльоковою) забудовою, не вищою за три поверхи; передмістя Манастирське, Старокосівське, Вербовецьке, Москалівка, разом із прилеглими селами Вербовець, Старий Косів, Смодне, Черганівка, Город, - із розкиданою забудовою, не вищою за два поверхи; зелений пояс (гірські околиці), повністю вільний від забудови. До зеленого поясу, що є також частиною національного парку "Гуцульщина", треба приєднати природні об’єкти на території передмість і середмістя: ліси, гайки, чагарники, парки, сквери, громадські сади, Міську гору, ріку Рибницю, Банське озеро. У перелічених трьох зонах необхідно забезпечити охороною всі об’єкти матеріяльної культури і природи на підставі рекомендацій та напрямних двох базових проєктів: "Визначення меж історичних ареалів Косова" та "Національний природний парк "Гуцульщина".

Схему транспортово-пішохідних комунікацій потрібно вирішити таким чином, щоб автомобілям була відведена скромна роля, а жителі чи гості могли всюди ходити пішки: на роботу, до крамниці, церкви. Необхідно створити також кілька замкнутих пішохідних маршрутів для прогулянок, які пролягали б алеями, доріжками і стежками через сквери, сади, парки, переліски та уздовж берегів Рибниці і з’єднували місто з найвіддаленішими гірськими околицями. Такі маршрути частково вже існують, і їх треба тільки впорядкувати. Головними мають бути наступні три маршрути, кожен з яких починається і закінчується на Міській горі: 1)навколо історичного середмістя (завдовжки 2 км); 2) уздовж Рибниці (скорочений – 4 км, повний – 8 км);

3) внутрішнім краєм "малого" зеленого поясу – в адміністративних межах міської ради (16 км) і "великого" – включно з територіями прилеглих сіл (30 км).

Крім схем зонування і транспортово-пішохідного руху, необхідно розробити засадничу схему просторової композиції Косова (з прилеглими селами), основу якої повинен становити краєвид, дуже багатий і різноманітний, що вже сам по собі неперевершено формує простір; уся забудова має тільки органічно доповнювати цей краєвид і ні в якому разі не входити з ним у суперечність. Загальне вирішення просторової композиції слід зафіксувати на пляні, макеті, а також – графічно опрацьованих світлинах макета з низьких краєвидних точок, висота яких відповідає зростові людини, та світлинах реального пейзажу з різних пунктів зорового сприйняття, виконаних фототеодолітом, із побудовою на них перспективних зображень проєктованої та упоряджуваної забудови.

б) Проєкт реґенерації середмістя, – ключового містобудівного об’єкта Косова, - має виготовлятися рівночасно з генеральним пляном. У даному проєкті на основі всіх доступних матеріялів – літературно-архівних (мапи, будівельні кресленики, рисунки, світлини, описи, різні документи), натурних (фотофіксація, поміри, аналіза будівельних матеріялів і конструкцій, археологічні дослідження за допомогою шурфів) і опитувальних – необхідно:

1) відтворити етапи розвитку плянувальної та об’ємно-просторової структури середмістя у цілому, виконавши схеми плянів, сильвети і перспективні панорами відповідно до кожного історичного періоду (під Річчю Посполитою, Австрією, Польщею);

2) відтворити такі ж етапи розвитку кожного кварталу зосібна, виконавши пляни всіх поверхів та перії (ряди фасад);

3) провести аналізу композиційних засобів, насамперед пропорційних систем і архітектурно-стильових ознак.

Результати всіх цих досліджень потрібно співставити і порівняти, критично проаналізувати їх і за допомогою прийнятої шкали вартости вибрати з культурних надбань найкраще, найцікавіше і найдоцільніше, що варто відновити; це буде, безумовно, вулична мережа з поділом на квартали на основі модульної сітки, містечковий кольорит забудови й інші вдалі засоби, якими досягалися співмірність і гармонія з довкіллям; із втрачених будівель, мабуть, варто відновити важливий елемент історичного середмістя – малу міську церкву св. Трійці, про що мріяло не одне покоління косовців. Далі слід науково обґрунтувати комплекс метод відновлення, які залежно від кожного конкретного випадку будуть різними: реставрація, модернізація пляну зі збереженням фасад, функціональна реґенерація (тобто зміна попередньої функції шляхом пристосування), реконструкція (себто відтворення), нове будівництво зі збереженням історичного й архітектурного кольориту. Однак у більшості випадків, з огляду на недостатність безпосередніх матеріялів про Косів, очевидно найдоцільніше буде застосувати методу реституції, суть якої полягає в гіпотетичному відтворенні будівель на підставі узагальнення аналогів цілого реґіону і створенні за допомогою суб’єктивного фактору завершеного архітектурного образу. Доречно завважити, що за допомогою методи реституції у 1992 р. львівські реставратори виконали шкіц-проєкти на відтворення старих кварталів у Луцькому та Бережанах163 .

Проєкт реґенерації повинен узгоджуватися із загальною концепцією розвитку Косова, закладеною в генеральному пляні. Середмістя мусить добре пов’язуватися з іншими частинами міста як просторовою композицією, так і комунікаціями (транспортовими й пішохідними). Рекомендації та напрямні, вироблені проєктом реґенерації, мають бути враховані в усіх пляністично – просторових документах, передусім генеральному пляні та в правилах використання і забудови територій міста (зонінґових правилах), котрі згідно із законодавством повинні виконувати ролю місцевого нормативного правового акта164 .

Під час роботи над відновленням середмістя Косова доцільно використати досвід як українських архітекторів, здобутий у проєктуванні віднови Кам’янця-Подільського, Жовкви, Шаргорода і вже згаданих житлових кварталів у Луцькому й Бережанах, так і досвід зарубіжний, надзвичайно багатий та й, до того ж, втілений у життя, - маємо на увазі такі великі міста, як Таллін (Естонія), Вільнюс (Литва), Вроцлав, Познань (Польща), Нансі (Франція), малі міста Замостя, Пачкув, Ланцкорона (Польща), Дьєп (Франція) та інші. Доволі цікаво, що французьке місто Дьєп, яке було зруйноване війною ще в 1694 р., відтворили в наш час протягом 25 років165 . Особливо багатий досвід має сусідня Польща, яка зазнала жахливих руйнувань під час Другої світової війни; вже за німецької окупації тут була створена конспіративна група з архітектів і реставраторів, яка випрацьовувала концепцію віднови та реконструкції (відтворення) зруйнованих 1939 р. стародавніх польських міст і містечок166 , а в мирний час польський народ у результаті величезних матеріяльних і трудових затрат повернув до життя історичні частини Варшави, Торуня, Ґданська й інших міст167 . Корисним може бути найновіший досвід американських архітектів у створенні т. зв. міст із традиційним плянуванням168 .

3. Реалізація завдань охорони

Для того, щоб акція охорони та реґенерації містобудівної спадщини дала позитивні результати, як учить чималий іноземний досвід у цій справі, - конечною є широка громадська підтримка169 . Громадськість має доконче усвідомити вартість спадщини, а також ту обставину, що Косів є одним з елементів мережі західньоукраїнських історичних міст і містечок, котрі, своєю чергою, служать важливим компонентом культурного ляндшафту нашого краю, а за висловами закордонних спеціялістів, - важливою складовою частиною реґіональної специфіки Західньої України в загальноукраїнському контексті170 . Громадськість мусить зрозуміти, що ця культурна спадщина є загрожена і що потрібні великі зусилля, аби поставлену мету охорони та реґенерації здійснити. Насамперед треба, щоб ціла акція мала належну правну підставу, а також була забезпечена безліччю відповідно підготовлених виконавців і необхідними матеріяльними засобами. Далі – турбота про культурну спадщину повинна знайти вираз у всіх заходах, пов’язаних із загосподаренням держави та реґіону, а саме: в акціях, що мають на меті охорону природного середовища, в активізації занепалого міста, в розвитку туризму, поправі умов життя мешканців старих будинків, упорядкуванні комунікацій, піднесенні якости життєвого середовища міста й т. п. Хоч інші важливі суспільні потреби теж вимагають вирішення, однак турбота про культурну спадщину є завданням особливо пильним, бо якщо не запевниться швидкої дійової охорони її, скарби, котрі є овочем зусиль і талантів минулих поколінь, можуть бути безповоротно втрачені171 .

Щоб унаочнити значення, яке в охороні культурного середовища можуть мати громадські організації, варто вказати на приклад Великої Британії. З-поміж різних об’єднань, що займаються охороною культурного середовища, висунувся на чільне місце Національний трест, закладений у 1895 р. групкою осіб, котрі переказали тій організації свої нерухомості під умовою, що будуть утримувані в доброму стані і не будуть продані. З часом маєтки об’єднання так розрослися, що нині воно є одним з найбільших (поряд з Короною та Державними лісами) земельних власників у Великій Британії. Національний трест посідає тепер понад 150 тис. га землі разом з трьома стами замками, дворами, абатствами, млинами та іншими пам’ятковими об’єктами, а також нараховує півмільйона членів, які поповнюють його каси реґулярними вкладками та дотаціями. В 1957р. було утворене ще одне об’єднання – Громадський трест, яке має за мету "підтримувати красу, а також поборювати бридоту міст, сіл і краєвиду". Одним з пунктів діяльности Громадського тресту є присудження щорічних нагород і дипломів за архітектурні вартості будинків, що зводяться в пам’ятковому середовищі172 .

Не зважаючи на те, що підтримка громадськости, як видно зі сказаного, справді відіграє вирішальну ролю, все ж результативна охорона культурної спадщини (особливо в сучасних українських умовах) є неможлива без відповідних настанов і бодай якогось реального сприяння державних органів. У сусідній з нами колишній Чехословаччині ще 1958 р. була прийнята постанова про пам’ятки культури, яка передбачала охорону не лише окремих будинків, але цілих "міських пам’яткових резерватів", розташованих у понад тисячу містах і містечках. Та постанова дала можливість стримати деґрадацію цінних ансамблів і дозволила провести їх відновлення на основі детальних плянів173 .

Конкретну, а не декляративну, допомогу держави виразно бачимо також і в адміністративно-фінансовому механізмі створення нових міст у Британії (хоч будівництво нових міст безпосередньо не пов’язується з охороною культурної спадщини, але загалом специфіка обидвох видів діяльности зовсім однорідна, тому аналогія тут цілком підхожа). Механізм досить простий і в той же час ефективний. Міністерство містобудування після консультацій з місцевим муніципалітетом призначає Корпорацію з 5-9 чоловік (включно з головою), на яку покладається відповідальність за створення нового міста і якій видається позика на 60 років з обмеженими відсотками і виплатою на пільгових умовах; Корпорація призначає генерального директора, який набирає персонал та формує служби містобудування й архітектури, громадських робіт і будівництва, фінансів, адміністрації, зовнішніх зв’язків; далі Корпорація або сама зводить будівлі й здає їх в оренду чи продає, або здає в довготривалу оренду (звичайно на 99 років) земельні ділянки з прокладеними дорогами приватним чи місцевим кооперативним підприємствам, які будуть зводити тут будівлі для своїх цілей або, знов таки, для здавання в оренду; у всіх випадках Корпорація, що виступає в ролі господаря, здійснює архітектурно-плянувальний контроль і нагляд. Завдяки заснуванню таких корпорацій у Великобританії здійснюється цілеспрямоване й успішне містобудування174 . Подібний механізм можна відпрацювати за допомогою досвідчених економістів та шляхом діялогу з владними структурами і для охорони та реґенерації історичного середовища Косова.

Варто взяти до уваги, що за умов правильного ведення реґенерації можна сподіватися на підтримку міжнародніх інституцій, таких як Комітет Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки та культури (ЮНЕСКО), Міжнародня Рада з питань пам’яток і визначних місць (ІКОМОС), Міжнародній центр досліджень у галузі консервації й реставрації культурних цінностей (ІКРОМ) або Римський центр і деякі інші організації, які ставлять за мету узагальнювати й поширювати науково-теоретичні, нормотворчі та практичні напрацьовання світового співтовариства в пам’яткоохоронній сфері175 . Щодо підтримки у справі збереження і реґенерації містобудівної спадщини України визначив конкретні заходи Міжнародній симпозіюм "Історичні міста України. Проблеми охорони та реґенерації на прикладі Львова", що відбувся 28 – 31 травня 1996 року у Львові. В ухвалі цього симпозіюму, в якому брали участь спеціялісти з України, Польщі, Німеччини, Австрії, Данії та Італії, зокрема зазначено: "Історичні міста України становлять самобутній тип містобудівної спадщини у світовому контексті. Їх відрізняють специфічні риси урбаністичного укладу та архітектурно-композиційні особливості. Тому слід вважати за доцільне підтримання ініціятиви щодо включення окремих міст України до переліку об’єктів Світової Культурної Спадщини ЮНЕСКО"176 .

Як бачимо, містобудівну спадщину України цінують на міжнародньому рівні. Нерідко чужинці розуміються на вартостях нашої культури ліпше, ніж земляки. Приміром, непомітну на перший погляд красу тих будинків, які в нас називають "трущобами", побачили й зафіксували на фотоплівку студенти й працівники Інституту архітектури та урбаністики Лодзької політехніки. Свої чудові світлини пам’яткових будинків косівського середмістя вони демонстрували протягом 1995 – 2000 років на багатьох виставках у Польщі, а в жовтні – листопаді 2001 року – в Косові. На відкритті цієї виставки одна з промовців, ректорка Косівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва Катерина Сусак завважила, що на Косівщині не здійснюється державна політика з питань збереження пам’яток давньої архітектури та розвою сучасної архітектури на основі традицій минулого177 .

Саме через незацікавленість влади в охороні культурної спадщини прийнято категоричне рішення розвалити єдину зацілілу з трьох колишніх божниць на території середмістя, в якій розміщується управління кіномереж. Будинок особливо цінний тим, що тут збереглися: молитовна заля з луковою нішою в східній стіні на вівтарну шафу (Арон Гакодеш), жіноча ґалерія з вікном до залі, присінок (пуліш), школа (хедер), деякі інші приміщення. Вікнини божниці завершуються припадистими луками, які зовні у даний момент приховано тиньком; ориґінальною є дахова конструкція. Рішення про знесення даної пам’ятки є недоречне. Гадаю, після відповідних науково – реставраційних робіт колишню божницю можна би використовувати як будинок рясноцільового призначення з універсальною зальою (на різні зібрання, виставки тощо), приміщенням історії кіно на Гуцульщині і в Косові, історії цієї та інших синагог Косова, історії жидівської громади Косова, центру юних кінематографістів. Мабуть, Центр Жидівського мистецтва при Жидівському Єрусалимському університеті міг би допомогти архівними матеріялами та порадами стосовно фінансів, потрібних для реалізації проєкту.

Так само цінним є кінотеатр, який, хоч і втратив свій попередній вигляд, однак має багату історію. Маємо пишатися хоча б тим, що його збудовано ще перед Першою світовою війною, невдовзі після демонстрації в Парижі 1895 року першого фільму. Думаю, валити кінотеатр ні в якому разі не можна. Треба покищо зберегти його таким, яким він є, а, розшукавши старі фотографії та кресленики, обдумати можливість наукової реконструкції.

Те ж саме стосується всіх інших забудовань. Нині ані один старий будинок у середмісті валити не вільно, всі вони – кожен зосібна і в комплексі – є пам’ятками. Вважаю, перш ніж розпочинати таку відповідальну справу, як реґенерація, необхідно добре обміркувати всі її сторони, щоб непродуманими діями не заступити потенційні перспективи на майбутнє; аби не знищити основу, в яку закладено потужну животворчу енерґію, здатну поєднати нас із культурою цивілізованого світу.

Якщо хочемо, щоб Косів сподобався туристам і літникам, особливо европейським, мусимо навчитися бути культурними, а це неможливо без уміння шанувати культурну, зокрема архітектурну спадщину.

Не забуваймо, що народ пізнають і цінують насамперед за двома характеристиками – природною вартістю території та культурою. Косів у теперішньому стані – то понівечена природа і занедбана культура; відродити і одне й друге – нелегкі, але конечні й невідкладні завдання.


* Про дві косівські церкви монастирського походження див. Манастирі.

* Охорону містобудівної спадщини доцільно розглядати у комплексі з охороною природи. Під цим оглядом див. Реєстр пам’яткових об’єктів Косова і мапу.


[1] Кабінет Міністрів України. Про затвердження списку історичних населених місць України. Постанова від 26 липня 2001 р. № 878 Київ. „Урядовий кур’єр” 2001, 9 серпня.

[2] Viollet-le-Duc. Dictionnaire de l’architecture francaise du XIe au XVIe s. T. VIII. Paris 1875, s. 15 (za: Ostrowski W. Zespoly zabytkowe a urbanistyka. Warszawa 1980, s. 13).

[3] Сімович В. Передмова. Правописний словник. 2-ге доповнене вид. під ред. Панейка О. Львів 1941, с. 3; Караванський С. Секрети української мови. Київ 1994, с. 103, 111-115; Коць-Григорчук Л. Післямова. Голоскевич Г. Правописний словник. Видання 12-те. Нью-Йорк-Париж-Сидней-Торонто-Львів 1994, с. 452-457; Яременко В., Сліпушко О. Новий тлумачний словник української мови. Київ 1999, т. 1, с. 6, 7.

[4] Там же.

[5] Zuber R. Przyczynki do stratygrafii і te к toniki Karpat . “Kosmos” R. XXXIV: 1909, s. 823-827; Ермоленко Ю., Стойко С. Карпат ы глазами любознательных. Львов 1980, с. 17-25; Бондарчук В. Радянські Карпати. Київ 1956, с. 149-151.

[6] Географічна енциклопедія України. т. 2. Київ 1990, с. 202

[7] Жерела до історії України-Руси. т. 1. Львів 1895, с. 29.

[8] Jablonowski A. Ziemie Ruskie. Rus Czerwona. Cz. I. Zrodla dziejowe, t. XVIII, cz. I: Polska XVI w. pod wzgledem geograficzno-statystycznym , t. VII, cz. I. Warszawa 1902, s. 102.

[9] Hоrnowa E. Stosunki ekonomiczno - spole с zne w miastach ziemi Halickej w latach 1590-1648. “Zeszyty Naukowe Wyzszej szkoly pedagogicznej w Opolu” (Seria B: Studia i rozprawy) 1963, nr 4, s. 18,19.

[10] Ibid., s. 238-241; Р. М. Жиди . ЕУІІ, с. 670-671.

[11] Грабовецький В. Гуцульщина ХІІІ-ХІХ ст. Львів 1982, с. 96,97,102, його ж Олекса Довбуш. Львів 1994, с. 69.

[12] [Dzieduszcyсki M] Kronika Domowa Dzieduszyckich . Lwow 1865, s. 373.

[13] Учреждения Западной Украины до воссоединения ее в едином Украинском Советском Социалистическом Государстве. Львов 1955, с. 55.

14 Пелипейко І. Один із організаторів Косівського училища . “Гуцульський край” 1995, 21 січня; його ж Старий фундамент нову будівлю не псує . “Гуцульський край” 2000, 16 вересня.

15 Горбовий М. Спогади усуса. „Старожитності” 1991, ч. 6, с. 4; його ж. Гуцульщина у визвольних змаганнях. „Літопис Червоної Калини” 1994, ч. 4-6, с. 16-17.

16 Історія міст і сіл УРСР. Івано-Франківська область. Київ 1971, с. 352; Курищук В. ЗУНР – втілення державницької ідеї нації. „Гуц. край” 1999, 23 січня.

17 Informator ziemi kosowskiej . Kosow 1935, s. 2, 5, 6; Пелипейко І. Засновник „Гуцульського мистецтва” „Гуц. край” 1992, 2 червня.

[18] Gasiorowski H. Рrzewodnik po Beskidach Wschodnich . T. II: Pasmo Czarnohorskie. Lwow-Warszawa 1932, s. 260.

[19] Пелипейко І. Єврейська громада Косова. „Гуц. край” 1995, 18 березня.

[20] Арсенич П., Вардзарук Л., Ганзюк Р., Федунків З. По галицькій Гуцульщині. Спецвип. „Галичини” 1993, 19 серпня.

[21] Шанковський Л. Українська Повстанча Армія. Історія Українського війська. Вид. 2. Вінніпег 1953, Київ 1991, с. 56, 60; Мірчук П. Українська Повстанська Армія 1942-1952 рр. „Народна газета” 1991, с. 11-12, 42.

[22] Історія міст і сіл ..., с. 354-357.

[23] Розов В. Українські грамоти. т. І: XIV і перша половина XV в. Київ 1928, с. 98-101.

[24] Йосифінська (1785-88) і Францисканська (1819-20) метрики. Перші поземельні кадастри Галичини. Київ 1965, с. 346-350.

[25] Sprawozdania Zarzadu Glownego Towarzystwa Przyjaciol Huculszczyzny na Walny Zjazd Delegatow Oddzialow T . P . H w dn . 15. XII .1935 r ., s.11.

[26] Ibid.

[27] Бандрівський М. Археологія Косівщини і суміжного з нею краю. Старожитності Косівщини. Івано-Франківськ 1997, с. 70.

[28] Janusz B. Zabytki przedhistoryczne Galicyi Wschodniej. Lwow 1918, s. 164.

[29] Schnejder A. Encyclopedia do krajoznawstwa Galicyi. T. II. Lwow 1874, s. 383-392.

[30] Бандрівський М. Цит. праця. с. 70.

[31] Смішко М. Карпатські кургани першої половини І тис. н. е. Київ 1960, с. 129-152; Вакуленко Л. Пам’ятки Підгір’я Українських Карпат першої половини І тис. н.е. Київ 1977, с. 76-89; Грабовецький В. Гуцульщина..., с. 24-25; його ж. Нариси історії Прикарпаття. Т. І. Івано-Франківськ 1992, с. 24-25; Сіреджук П. З минулого Косівщини. Старожитності..., с. 3.

[32] Корчинський О. Ходив Володимир на хорватів (Звідки пішла земля Галицька?). „Літопис Червоної Калини” 1991, ч. 2, с. 54-57; Овчинніков О. Велика Хорватія та „три центри русів” в арабських джерелах. Екологія культури: історія, традиції, сучасність (тези доповідей та повідомлень молодіжної конференції 11-12 травня 1990 р.) Львів 1990, с. 47-48; Грицак П. Галицько-Волинська Держава . Нью-Йорк 1958, с. 19-20.

[33] Wajgel L. Przewodnik na Czarnohore. Lwow (b. r.), s. 60; Janusz B. Op. cit ., s. 164; Ратич О. Древньоруські археологічні пам’ятки на території західних областей УРСР. Київ 1957, с. 44.

[34] ЕУ ІІ/2, с. 415 (город ); Szolginia W. Ilustrowana encyklopedia dla wszystkich . Architektura i budownictwo . Warszawa 1982, s. 123 (grod ); УСЕ 1999, с. 348 (город укріплений ).

[35] Рожко М. Міста, дерев’яне будівництво, наскельні та оборонні споруди Карпат IX - XIV ст. Етногенез та етнічна історія населення Українських Карпат. т. І: Археологія та антропологія. Львів 1999, с. 446-449, 459-460.

[36] ЕУ ІІ/2 , с. 415 (городище); Szolginia W. Op . cit . , s. 124; УСЕ , с. 348 (городище).

[37] Брей У., Трамп Д. Археологический словарь. Москва 1990, с. 65.

[38] ЕУ ІІ/2 , с. 415 (город).

[39] Szolginia W. Op . cit . , s. 124; УСЕ, с. 348 (город укріплений).

[40] Мацюк О. Пам’ятки оборонного будівництва Косівщини: замки і фортеці. Старожитності..., с. 84.

[41] Львівська наукова бібліотека Національної Академії наук України, відділ рукописів (далі: ЛНБ НАНУ, ВР). ф. 77. спр. 1028. арк. 2.

[42] Див. п. 23.

[43] Коструба Т. Перші манастирі в Карпатах. „Станиславівське слово” 1942, 25 жовтня.

[44] Витанович І. Середньовічні манастирі в наших Карпатах. „Дзвони” 1934, ч. 6-7, с. 331, 333.

[45] Коссакь Н. Шематизм ъ провинціи св. Спасителя чина св. Василія Великого в ъ Галиціи і короткій погляд ъ на монаст ыри и на монашество Руске… Во Львовъ 1867, с. 145.

[46] ЛНБ НАНУ, ВР. ф. 77. оп. IV. спр. 919, арк. 121, 335; Каровець М. Доля Василіянського чина і нашої церкви при кінці XVIII в . „Календар місіонаря на 1935 р.”, с. 55; Крип’якевич І. Середневічні монастирі в Галичині. „Записки чина cв. Василія Великого”, т. ІІ, вип. 1-2. Жовква 1926, с. 79; Ваврик М. По василіянських манастирях. Торонто 1958, с. 196.

[47] Спогад Тим’як Марії Миколаївни, 1897 р. н.( зап. в серпні 1976 р.)

[48] Стеф’юк В. Свідки історії Косова. „Радянська Гуцульщина” 1990, 29 вересня.

[49] Шематизм всего клира гр.-кат. Епархії Станиславівської на рік Божий 1925. Р. ХХХ. Станиславів 1925, с. 116.

[50] Witwicki S. Rys historyczny o Huculach. Lwow 1863, s. 24-25.

[51] Свєнціцкий І. Західноукраїнські грамоти Х IV - XV ст. Питання українського мовознавства. Кн. 2. Львів 1957, с. 11.

[52] Лукань Р. Василіянські манастирі в станиславівській епархії. Львів 1935, с. 11; ЛНБ НАНУ, ВР. ф. 77. оп. IV. спр. 919. арк. 122.

[53] Спогади зап. 13 листопада 1982р., 12 жовтня 1997 р., 27 травня, 18 червня, 3 вересня 2000 р..

[54] Пелипейко И., Дацюк Я. Косов. Ужгород 1983, с. 28.

[55] Там же.

[56] Пелипейко І., Тригуб’як О.Косів. Населені пункти Косівщини. Довідник. Упорядник Пелипейко І. Косів 1995, с. 28.

[57] Zuber R. Op. cit ., s. 824-825.

[58] Бондарчук В. Цит. пр., с. 99; Воропай Л., Куниця М. Укра ї нські Карпати. Київ 1966, с. 17, 22.

[59] Akta Grodzkie i Ziemskie z czasow Rzeczypospolitej Polskiej . T. XII. Lwow 1887, s. 348.

[60] Пелипейко І. До історії Косівської солеварні . „Гуцульська школа” 2000, № 1-2, с. 70.

[61] Siemiradzki J. Plody kopalne Polski . “Wiedza wspolczesna”, t. VI. Lwow, s. 151.

[62] Стеф’юк В. Соляна жупа (копальня). „Гуцульський край” 1997, 14 червня.

[63] Zuber R. Op . cit ., s. 824.

[64] Мабуть про цей ставок ідеться в церковній візитації 1745 року: „невелика замулена саджавка”; під 1915 р. зустрічаємо окреслення: „невеликий став”; порівнюючи розміри Банського озера напередодні ліквідації жупи в тридцятих роках і тепер, - бачимо подальше його збільшення.

[65] Siemiradzki J.Op. cit ., s. 151.

[66] Пелипейко І. Косівська солеварня. „Гуцульський край” 1995, 4 лютого.

[67] Monografia powiatu kosowkiego. Kosow 1930, s. 25-26.

[68] ЛНБ НАНУ, ВР.ф. 45. оп. ІІІ. спр. 121. папка 9.

[69] Гошко Ю. Промисли й торгівля в Українських Карпатах. Київ 1991, с. 15.

[70] Monografia .., s. 26.

[71] Gasiorowski H. Op. cit ., s. 259.

[72] ДАІФО. ф. 2. оп. 8. спр. 417. арк. 25.

[73] Там же. ф. 369. оп. 1. спр. 28. арк. 3.

[74] Пелипейко І. Косівська ...

[75] Wyciag z protokolu posiedzenia Rady Zwiazky Miedzykomunalnego dla utrzymania Zakladow Zdrojowo - Solankowych w Kosowie - Huculskim , odbytego dnia 19 maja 1938 r ., s. 3.

[76] Objasnіenia do planu finansowo-gospodarczego na lata 1939/40-43/44. Kosow 1938.

[77] Див п. 75.

[78] Пелипейко І. Косівська...

[79] Овсійчук В. Українське мистецтво др. пол. XVI пер. пол. XVII ст. Київ 1985, с. 28-33; його ж. Українське мистецтво XIV пер. пол. XVII ст. Київ 1985, с. 13-14.

[80] Szоlginia W.Op . cit ., s. 241-242 (modul ); Архітектура. Короткий словник-довідник. Під загальною редакцією Мардера А. Київ 1995,с. 171 (модуль ).

[81] Опис просторового укладу середмістя зроблено на підставі мапи довоєнних років (ЦДІА України у Львові. ф. 247. оп. 3. спр. 102), старих фотокарток і забудови, що збереглася; також використано ряд публікацій про структурний характер европейських міст і низку досліджень принципів розплянування західньоукраїнських містечок (Кравцов С. Містобудівельні принципи та семантика деяких міст Галичини XVII ст.. Українське барокко та європейський контекст. Київ 1991, с. 45-49; його ж. Планування ринкових площ Галичини (на матеріалі сучасної Львівської області). „Вісник інституту Укрзахідпроектреставрація” 1993, ч. 1, с. 14-16; Топилко С. До питання розпланування ренесансних містечок Галичини. „Вісник Державного університету „Львівська політехніка” 1999, № 379; Архітектура. Книга міст Галичини. Міждисциплінарні дослідження у містознавстві. с. 190-198).

[82] Ржегорж Ф. Изъ Коломыи въ Косовъ. «Киевская старина» 1896, т. LIV, с. 304.

[83] Див. п. 81.

[84] Sicynskyj V. Drevene stavby v Karpatske oblasti . v Praze 1940, s. 80; Січинський В. Українська архітектура. Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. Київ 1993, с. 269-270.

[85] Sicynskyj V. Drevene stavby …, s. 80-81.

[86] Nowicki J. Ksztalt przestrzeni miesz к alnej . Warszawa 1980, s. 34-72.

[87] Lozinski W. Prawem i lewem. Obyczaje na Czerwoney Rusi za panowania Zygmunta III. we Lwowie 1903. [T. I], s. 76-77; Lozinski W. Zycie Polskie w dawnych wiekach. Krakow 1974 [Wyd. 15], s. 72; Markowski F. Fortalicium w Perehinsku . Stanislawow 1938, s. 11.

[88] Ржегорж Ф. Цит. пр., с. 304.

[89] Markowski F. Op. cit ., s. 12.

[90] Ibid, s. 16-17.

[91] Ibid., s. 12-13; обслід місця форталіції на Міській горі; розповіді старожильців.

[92] Markowski F. Op. cit., s. 16.

[93] Ibid, s. 93.

[94] Markowski F. Polski е dwory zwyczajne i obronne XVI-XIX w. Lwow 1935, s. 11, 21.

[95] Сіреджук П. Замки Косівщини. „Радянська Гуцульщина” 1982, 22 квітня.

[96] Крип’якевич І. З історії Гуцульщини. „Літературно-науковий вісник” 1923, т. 81, кн. 12, с. 338-343.

[97] За спогадом косівця Антона Библюка, 1912 р. н. (зап. 7 серпня 1993 р.).

[98] Gasiorowski H. Op. cit. , s. 262.

[99] Пелипейко І., Тригуб’як О. Цит. пр., с. 31.

[100] Стеф’юк В. Міська гора. „Радянська Гуцульщина” 1988, 14 червня; Пелипейко І. Збережемо Міську гору. „Радянська Гуцульщина” 1988, 7 липня.

[101] Стеф’юк В. Косівська форталіція. (Реферат слухача Народного університету охорони пам’яток історії та культури). Івано-Франківськ 1988, с. 6-7.

[102] Федорів Р. Підкова з Косова. „Жовтень” 1972, № 3, с. 80.

[103] Hornowa E. Op . cit ., s. 237, 254; Horn M. Zydzi na Rusi Czerwonej w XVI i pierwszej potowie XVII w . Warszawa 1975, s. 295.

[104] Пелипейко І. Колиска хасидів. „Галичина” 1998, 24 березня; його ж. Гуцульщина – колиска хасидизму. „Гуцульська школа” 1998, № 1, с. 12-15; його ж. Косів: люди і долі. Краєзнавчий довідник. Косів 2001, с. 17; Сеньків І. Гуцульська спадщина: Праці з життя і творчости гуцулів. Київ 1995, с. 23.

[105] Hornowa E. Op . cit ., s. 240.

[106] Пелипейко І. Єврейська громада Косова. ”Гуцульський Край” 1995, 18 березня; його ж. Голокост на Гуцульщині. „Гуцульська школа” 2000, № 1-2, с. 55-58.

[107] Грушевський М. Історія України-Руси. т. V: Суспільно-політичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV - XVII в. У Львові 1905, с. 270.

[108] Див. п. 8.

[109] Шематизм ъ всего клира греко-католической епархіи станиславовскои, на рокъ Божій 1887. Въ Станиславовъ 1887, с. 124.

[110] Пелипейко І., Дубей Р. Старий Косів. Населені пункти..., с. 68.

[111] Там же.

[112] Див. п. 8.

[113] Бурдяк І. Чи відбудуємо храм. „Гуцульський край” 1995, 4 листопада; ЛНБ НАНУ, ВР. ф. 26. спр. 51/І. арк. 151.

[114] Корнеюк П. Відродитися в усьому. „Рад. Гуцульщина” 1990, 21 липня; Дреботюк-Тершак М. Відродім прадідівські Великодні звичаї! „Гуц. край” 1992, 25 квітня; Пелипейко І. Тригуб’як О. Цит. пр. , с. 30.

[115] Див. п. 8.

[116] Шематизм ъ ... 1887 , с. 125.

[117] Там же, с. 126.

[118] ЛНБ НАНУ, ВР. ф. 77, спр. 1028, арк. 2.

[119] Городенко М. Таємниця царських воріт. Косів 1997, с. 58-62; див. також:: Шематизм... 1925 , с. 116 („В прил. Город, Ц. св. Стефана, вистав. і благ. 1866р.”)

120 Vincenz S. Na Wysokiej Poloninie. Obrazy, dumy i gawedy z Wierchowiny Huculskiej. Warszawa 1936.

121 Schmatismus Universi Venerabilis Cleri Archidioeceseos Metropolitanae Graeco Catholicae Leopoliensis/ Leopoli 1832, s.131.

122 Шематизм ъ ...1887 , с.125.

123 Сеньків І. Цит. пр ., с.31-32.

124 Девдюк Т. Евген Сагайдачний (1886-1961) . “Гуцулія” Р.ХХХІ: 1999/2000, ч. 123-124-125-126, с.15.

125 Пелипейко И., Дацюк Я. Цит.пр ., с. 81; Терлецький В., Фодор С., Гладун Я. Ботанічні скарбниці Карпат . Ужгород 1985, с. 69-72.

126 Lewicki S., Orlowicz M., Praschil T. Przewodnik zdrojowiskach i miejscowosciach klimatycznych Galicyi . Lwow 1912, s.74, 47.

127 Ibid., s. 3, 74, 47; Klimatyczno-sanatoryjne leczenie gruzlicy . “Kuryer literacko-naukowy” R. III, № 26, s. IV, VI.

128 Lewicki S., Orlowicz M., Praschil T. Op. cit ., s. 3, 47, 74, 75.

129 Ibid., s. 47.

130 Пелипейко І. Косів: люди ..., с. 38-39; його ж. Він заслуговує вдячності . “Гуц. край” 1993, 27 березня.

131 Пелипейко І. Косів: люди ..., с. 39.

132 Демерджі Д., Оперштейн С. Яремчанська долина . “Радянська Україна” 1940, 15 серпня.

133 Відкрито курорт в Косові . “Ленінська правда” 1947, 5 червня.

134 Терлецький В., Фодор С., Гладун Я. Цит. пр ., с. 69.

135 Виставка “Гуцульщина 2000”. Дослідження Наукового Гуртка Студентів-Архітекторів і Працівників Інституту Архітектури та Урбаністики Лодзької Політехніки. Польщп 1995-2000.

136 Пелипейко І. Катехізис здоров’я доктора Тарнавського . “Галичина” 1993, 4 лютого; його ж. Пам’яті Целіни Буші . “Гуц. край” 1999, 27 березня; див. також п. 129.

137 W.K. List z Kosowa Huculskiego . “Glos Pokucia” 1937, 14 listopada; Objasnienia do planu .

138 Zuber R. Op.cit.

139 Informator...

140 List z Kosowa ...

141 Objasnienia do planu…

142 Ibid

143 Стеф’юк В. Зберегти для нащадків . “Рад. Гуцульщина” 1976, 12 жовтня; його ж. Музеї просто неба . “Комсомольський прапор” 1983, 16 липня.

144 Пелипейко І. Косів: люди ..., с. 94.

145 Див. п.1.

146 Ostrowski W. Op. cit ., s. 27.

147 Ibid, s. 27-28.

148 Закон України “Про основи містобудування” від 16 листопада 1992р.; Державні будівельні норми України ДБН 360-92 “Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень” від 17 квітня 1992р.; Наказ Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 26 лютого 2001р. “Про затвердження порядку визначення меж зон охорони пам’яток” .

149 Рудницький А. Кафедра реконструкції та реставрації архітектурних комплексів . “Вісник Національного університету “Львівська політехніка” 2001, № 429, с. 142-146.

150 Петришин Г., Топилко С. Чи повернемось до містечок? (Структурна будова та часова деструкція ренесансних містечок Галичини) . “Архітектурний вісник” 1999, № 2(8), с. 13-15; Бевз М. Проблеми регенерації заповідних територій історичних міст . “Вісник Національного університету...” 2001, № 429, с. 146-155.

151 Стеф’юк В. Косів у перспективі. Пропозиція створення на території Косова міста-парку . “Гуц. край” 1995, 23 вересня; його ж. Як упорядкувати древній Косів . “Архітектурна спадщина України” 1996, вип.3, част. 2, с. 226-238; його ж. Заховалось місто між горами . “Галичина” 1998, 28 квітня; його ж. Просторове планування Івано-Франківщини . “Туризм сілький зелений” 1998, № 4, с.23; його ж. З історії просторового планування Івано-Франківщини . “Архітектурний вісник” 1999, № 1(7), с. 20; його ж. Просторова структура Косова-міста. Історія Гуцульщини . Під ред.Домашевського М. Т. IV. Львів 1999, с. 538-547; його ж. Косівське середмістя і його проблеми . “Гуц. край” 2000, 2 грудня; його ж. Модуль і просторова тканка Косівського середмістя . “Гуц. край” 2001, 17 лютого; його ж. Проблеми Косівського середмістя. Не будьмо байдужими до нашої культурної спадщини . “Поступ” 2001, 9 серпня.

152“Гуцульський край” 2000, 21 жовтня; „Галичина” 2000, 27 жовтня.

153 Шкурган В. Михайло Вишиванюк: Прийде той рік як сьогоднішній день. „Гуц. край” 2000, 28 жовтня; Шкурган В. Косів крокує до ХІІ фестивалю. „Гуц. край” 2000, 25 листопада; Сусак І. Михайло Вишиванюк: Давайте будемо йти в ногу! „Гуц. край” 2001, 13 січня; Гавука П. Працювати для майбутнього. „Гуц. край” 2001, 3 лютого.

154 Закон України "Про охорону культурної спадщини". “Відомості Верховної Ради України" 2000, №39, с. 769.

155 Рибенчук М. Майстерня комплексної реґенерації історичного середовища. "Вісник інституту Укрзахідпроектреставрація" 1993, ч. 1, с. 74 – 77.

156 Большая Советская Э нциклопедия . Изд. 2. T. 36. Москва 1955, с. 319 (Реконструкция); Українська Радянська Енциклопедія. T. 12. Київ 1963, с. 195 (Реконструкція); Архітектура. Короткий словник.., с. 251.

157 Бевз М. Становлення історико - містобудівних досліджень в Галичині." Вісник Державного Університету…" 1999, №379, с. 35.

158 Див. п. 154.

159 Szolginia W. Op . cit ., s.232; Syrovy B. a kolektiv. Architektura – svedectvi dob (Prehled vyvoje stavitelstvi a architektury) . Praha 1974, s. 426.

160 [Gomulicki J.] Warszawa. Uroki i osobliwosci Starego Miasta. Warszawa 1995.

161 Szolginia W. Op . cit ., s. 171( konserwacja zabytkow ), 268 ( ochrona zabytkow architektury i budownictwa ) ; Ostrowski W. Op . cit ., s. 7 – 256; Бевз М. Проблеми реґенерації …; Вечерський В. Ревалоризація. Ревіталізація. Реґенерація. Реконструкція комплексна. Архітектура. Короткий словник .., с. 250 – 252; Відтворення втрачених пам’яток. Історичний та правовий аспекти [матеріяли наукового семінару Міністерства культури 4 – 6 квітня 1994 р.] "Пам’ятки України" Р. ХХVІ: 1994, ч. 3 – 6 (104 – 107), с. 139 – 140 (Вечерський В.); Wielka Internetowa Encyklopedia Multimedialna . Onet. pl wiem 1996 – 2001, hasla: Rewaloryracja zabytkow, Restauracja.

162 Ostrowski W. Op. cit ., s 139, 158.

163 Рибенчук М. Цит. пр ., с. 76.

164 Містобудування. Довідник проектувальника . Під ред. Панченко Т. Київ 2001, с. 41 – 42.

165 Белоусов В., Бочарова Н., Васильченко В. и др. Реконструкция центров исторических городов. Советско-французское научно-техническое сотрудничество . Москва 1987, с. 111.

166 Пруцын О., Рымашевский Б., Борусевич В. Архитектурно-историческая среда. Совместное издание СССР – ПНР. Москва 1990, с. 227.

167 Мюллер-Менкенс Г. Новая жизнь ста ры х зданий . Москва 1981, с. 16.

168 Лора Ван Тайл. Міське планування: майбутнє за традиціями . "Америка" 1994, №446, с. 32 – 35.

169 Ostrowski W. Op . cit ., s. 227 – 229.

170 Бевз М. Проблеми реґенерації.., с. 146 – 147.

171 Ostrowski W. Op. cit., s. 229.

172 Ibid., s. 227 – 228.

173 Ibid., s. 230.

174 Мерлен П. Нов ы е города . Москва 1975, с. 78 – 84.

175 Прибєга Л. Міжнародна співпраця в охороні пам’яток урбаністики. "Архітектурний вісник" 1997, №2 – 3 (3 – 4), с. 14 – 15.

176 Див. "Архітектурний вісник" 1997, №2 – 3, с. 11.

177 Глібчук В. Історія ук раїнська, а досліджують поляки. "Гуцульський край" 2001, 3 листопада.

[Т1]

[Т2]

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений08:51:55 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
12:07:11 29 ноября 2015

Работы, похожие на Курсовая работа: Косів - місто історичне та туристичне

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150438)
Комментарии (1831)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru