Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Курсовая работа: Економічне відтворення в умовах ринкової системи

Название: Економічне відтворення в умовах ринкової системи
Раздел: Рефераты по экономике
Тип: курсовая работа Добавлен 21:44:49 25 августа 2010 Похожие работы
Просмотров: 36 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Міністерство освіти України

Кафедра політичної економіки обліково–економічного факультету

Київський національно економічний університет ім. Вадима Гетьмана

Курсова робота

з дисципліни:«Політична економіка»

на тему:“Економічне відтворення в умовах ринкової системи”

Виконав: студент спеціальності 6105

І курсу 3-ї групи

Петренко Д.П.

Перевірив: проф. Рублевський В.К.

Київ - 200

Зміст

1. Зміст і складові елементи економічної системи суспільства

2. Власність в економічній системі суспільства

3. Класифікація економічних систем суспільства

4. Національні моделі ринкової економічної системи та адміністративно-командної економіки

5. Суть процесу відтворення

6. Види відтворення

7. Особливості відтворення в аграрній сфері економіки

1. Зміст і складові елементи економічної системи суспільства

Економічна система – це надзвичайно складна категорія, яка має дуже розгалужену структуру, цілу систему законів її функціонування і розвитку. Причому йдеться не про простий набір різних елементів, а про ієрархічну побудову, де є основні системоутворюючи елементи, які визначають природу економічних систем.

Поняття «економічна система» широко використовується в економічній науці,політології, політиці. Проте в його трак­туванні відсутня єдність поглядів. Зумовлено це тим, що поняття, яке розглядається, є складним системним утворенням з багатома­нітними характеристиками, кожна з яких, хоч і відображає сут­тєві сторони економічної системи, не є повною. Саме тому в на­уковій літературі економічна система визначається як економіка, спосіб виробництва, тип господарства, сукупність виробничих від­носин (економічний базис), сукупність видів господарської діяль­ності тощо. Між цими поняттями часто ставлять знак рівності, розглядають їх як синонімічні.

Поняття «економічна система» можна допов­нити суб'єктивним фактором у зв'язку з тим, що, по-перше, еко­номічна система не існує без людей, по-друге, до складу про­дуктивних сил входять не тільки люди, а й продукти їхньої інте­лектуальної діяльності (наука, технологія), менталітет, що відрізняє один народ від іншого. Невід'ємною складовою економічної системи є природне середовище, що перетворюється людьми.

Економічна система - це одна з підсистем суспільства, яка інтегрує в собі сукупність усіх компонентів (еле­ментів, ланок) економіки (галузі підприємства, індивідуальні гос­подарства, людей, що стоять за ними), природне середовище і виробничі відносини. Функціонування і розвиток економічної си­стеми визначають економічне життя суспільства.

Економічна система суспільства формується на основі суспільного виробництва і спрямована на його розвиток, якісне удосконалення, що є базою для реалізації багатоманітних потреб та інтересів суб'єктів виробничої діяльності всіх членів суспіль­ства.

На основі суспільного виробництва формуються економічні відносини між людь­ми з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання створених матеріальних і нематеріальних цінностей.

Основними елементами економічної системи є:

· Соціально-економічні відносини, які базуються на системі форм власності на економічні ресурси та результати господарської діяльності

· Організаційні форми господарської діяльності

· Господарський механізм, тобто спосіб регулювання економічної діяльності на макроекономічному рівні

· Економічні зв’язки між господарськими суб’єктами

Таким чином, економічна система – це надзвичайно складне утворення, яке включає в себе продуктивні сили і виробничі відносини, тобто спосіб виробництва на даному етапі розвитку. Одночасно в економічну систему входять економічна роль держави та її політико-правові форми.

2. Власність в економічній системі

Основою функціонування економічної системи є власність. Вона визначає соціально-економічну природу всієї системи, тобто всього суспільного ладу. Характер і форми привласнення засобів і результатів виробництва визначають економічну, соціальну та політичну структуру суспільства, становища людини у виробництві і у суспільстві загалом.

Власність в економічному розумінні є історично і логічно визна­ченою. Яксоціально-економічна категорія вона визначається сту­пенем розвитку продуктивних сил і характеризується системою об'єктивно обумовлених, історично мінливих відносин між суб'єк­тами господарювання в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ, що характеризуються привласненням засобів виробництва та його результатів.

Інакше кажучи, соціально-економічна сутність власності розкри­вається і реалізується в площині взаємодії "людина — людина".

Власність же в юридичному розумінні відтворюється системою зв'язків "людина — річ". Якюридично-правова категорія власність відображує майнові відносини, свідомі, вольові взаємозв'язки юри­дичних і фізичних осіб з приводу привласнення благ, що закріпля­ються системою відповідних прав власності.

Власність визначальну, системоутворюючу роль у економічних, виробничих, відносинах, вона визначає соціально-економічну природу і харак­тер даної системи виробничих відносин. Адже усі конкретні ви­робничі відносини реалізують певну, історично і економічно виз­начену суспільну форму привласнення. Саме це робить власність економічною категорією, бо вона пронизує усю систему виробни­чих відносин, визначає властивий їм спосіб привласнення. Тому і відносини виробництва, і відносини розподілу, і відносини обміну, і відносини споживання є зоештою відносинами власності.

Поширеною є структура власності за її типами, формами і видами.

· Тип власності визначає найбільш узагальнені принципи її функ­ціонування, сутність характеру поєднання робітника з засобами виробництва.

· Форма власності — це стійка система економічних відносин і господарських зв'язків, що обумловлює відповідний спосіб та ме­ханізм поєднання робітника із засобами виробництва.

· Вид власності характеризується конкретним способом привлас­нення благ та методами господарювання. Як видно з рис. 5, сучас­на економічна система характеризується багатоманітними форма­ми власності, її змішаними різновидами.

Основні типи, форми і види власності в економічній системі:

Конкретно-історичний характер, зміст і форми власності проявляються в єдності трьох елементів — об єктів, суб’єктів і суті відносин власності. Цілком зрозуміло, щоб розкрити природу відносин власності, необхідно виявити, що є об'єктом власності, у кого і які об'єкти знаходяться у власності, які умови володіння, розпорядження і використання різних об'єктів і фак­торів суспільного виробництва. Незважаючи на величезні обсяги і різноманітність об'єктів власності, (земля, її надра, рослинний і тваринний світ, предмети~матеріальної і духовної культури, бу­динки, споруди, обладнання, гроші, цінні папери і т. ін.), все ж вони поділяються на дві частини. Передусім це умови (фактори) виробництва. Головним фак­тором є робоча сила. Робітник є власником своєї здатності до праці, робоча сила є товаром, яка з допомогою віль­ного найму використовується для здійснення процесу праці.

Поряд з робочою силою важливими факторами виробництва є засоби виробництва і предмети праці, які також є об’єктами власності. Той, хто є власником засобів виробництва, привласнює і результати виробництва. Власності на засоби виробництва належить вирішальна роль, бо саме вона визначає сутність усієї сукупності відносин власності.

Мірою розвитку суспільства відбуваються зміни і у об’єктах, і у суб’єктах власності. Адже створюються з часом принципово нова техніка і технологія, устаткування. Все це збагачує (кількісно і якісно) обсяги засобів виробництва.

З боку об'єктів власності, крім традиційних (засобів і предметів праці, робочої сили, використовуваних людьми сил природи), до сучасної системи відносин власності належать форми і методи організації праці, наука, інфор­мація. Тому ті підприємства і фірми, держави, які найбіль­шою мірою стали власниками цих об'єктів, збільшили свою економічну могутність, конкурентоспроможність.

Однією з принципово нових важливих рис названих об'єктів привласнення е те, що вони, на відміну від тради­ційних, не можуть тривалий час перебувати у власності окремої фірми, компанії. Крім того, їх носіями не лише з техніко-економічного. а й із соціально-економічного боку певною мірою стають особи найманої праці.

Внаслідок цього вони певною мірою стають співвласника­ми даного об'єкта привласнення, що є одним з найвагомі­ших факторів зростання вартості їхньої робочої сили, а отже, і розміру заробітної плати, а також участі у процесі придбання акцій і привласнення дивідендів.

Це стосується й інтелектуальної власності, яка форму­ється на основі такого якісного нового елемента системи продуктивних сил, як наука. Американські науковці у даному випадку розрізняють нині три основні види інтелектуальної власності: 1) приватна власність, що за­кріплюється у формі патента або ліцензії; 2) суспільна власність, яка існує як сума знань та ідей, перебуває у розпорядженні всього суспільства і не може бути закріп­лена за юридичною особою. При належному обміні інфор­мацією цей вид власності може стати надбанням усього людства; 3) проміжна форма власності, або власність, що «просочується» і представляє інноваційну науково-техніч­ну інформацію, її не можна закріпити у формі патентів і ліцензій на тривалий час, оскільки на основі такої інформації є можливість створити продукцію у зміненому вигляді.

Істотні зміни відбуваються у межах інших сторін влас­ності як соціологічної категорії. Так, в юридичній власності відбувається зростаюча дезінтеграціятаких прав власни­ка, як право володіння, розпорядження та користування власністю. Це означає, що у минулому ці права в основному належали одній особі. Винятком було сільське господар­ство, де землевласник нерідко надавав землю в оренду орендарю. За сучасних умов власники підприємств у різ­них галузях промисловості віддають їх у володіння, або розпорядження, користування, отримуючи за це певну винагороду. Вони також широко практикують передачу в інші руки управління своєю власністю.

На цій основі виникає і розвивається значний прошарок керуючих, або менеджерів. Дж. Гелбрейт називає їх тех-ноструктурою та стверджує, що до неї перейшла влада у сучасних гігантських корпораціях США та інших країн Заходу. Оскільки у США налічується близько 12 млн. менеджерів, то саме в їхніх руках, на думку американсько­го економіста, зосередилася влада на сучасному крупному підприємстві.

Ще однією важливою рисою сучасних відносин влас­ності у розвинутих країнах Заходу є з одного боку, процес певної де персоніфікації щодо крупних капіталістів-власни­ків і перехід її (власності) до рук юридичних осіб (компа­ній, банків, інших фінансових інститутів). Так в Японії на початку 90-х років частина юридичних осіб серед власни­ків акціонерного капіталу становила близько 78 %, а серед них фінансовим інститутам належало близько 80 % капіталу. У США частка юридичних осіб в акціонерному капіталі майже в два з половиною рази менша.

З іншого боку, відбувається, процес зростання персоніфікації власності через механізм придбання акцій. Частково цей процес здійснюється і через пенсійні та страхові фонди.

У Швеції у 1983 р. прийнятий закон, згідно з яким частина акцій приватних компаній переводиться у влас­ність трудящих або до їхніх фондів. Це відбувається за рахунок спеціального податку на їх прибутки, а також додаткових відрахувань з їхнього фонду заробітної плати. Таким шляхом трудящі отримують певні права у справах компанії. Зокрема більшість місць у правліннях цих фон­дів належить представникам профспілок. У 1990 р. завер­шився процес фінансування п'яти таких фондів. Кожний з них має право на придбання не більше 6 % акцій у будь-якій компанії, яка зареєстрована на фондовій біржі. Рішенням парламенту загальна частка фондів у вартості акцій біржі не повинна перевищувати 5 %. Важливою рисою функціонування цих фондів є те, що провідну участь в їх управлінні беруть суспільні організації, насам­перед профспілки.

В Англії акції між персоналом розподіляються залежно від розмірів отримуваної заробітної плати або стажу робо­ти у даній фірмі. У першій половині 80-х років питома вага найманих робітників, які купили акції за фіксованою ці­ною (але не мають права, згідно з контрактом, продати їх про­тягом 5—7 років), зросла у всіх сферах економіки з 13 до 23 %.


3.Класифікація економічних систем суспільства

Важливим питанням є класифікація економічних систем. Еко­номічна система — складне, багатоструктурне соціально-економічне явище. В економічній літературі визначають різні моделі, типи економічних систем. Класифікація їх залежить від різних критеріїв. Головними з них є домінуюча форма влас­ності, технологічний спосіб виробництва, спосіб управління і коор­динації економічної діяльності тощо.

Поділ економічних систем за переліченими ознаками є певною мірою умовним. Наприклад, поширеною є класифікація економіч­них систем за технологічним способом виробництва, рівнем роз­витку продуктивних сил. Розрізняють:

· доіндустріальне суспільство — економічну систему, в якій домінує ручна праця та натурально сільскогосподарське господарство;

· індустріальне су­спільство, основою якого є машинна праця;

· постіндустріальне сус­пільство, що грунтується на автоматизованій праці, оснащеній комп'ютерною інформацією.

Однак ці системи суттєво розрізня­ються і механізмом господарювання, і домінуючим об'єктом влас­ності, і різноманітністю суб'єктів економічної діяльності.

В сучасних курсах по економічній теорії економічні системи поділяють на:

· система вільного або чистого ринку

· адміністративно-командна система

· традиційна система

· змішана система

Система вільного, або чистого ринку - це така економічна система, в якій держава здійснює найменше регулювання економічних процесів, а вільна конкуренція та ринкове соморегулювання досягають найбільшого розповсюдження.

Така економічна система існувала в розвинених країнах світу приблизно з другої половини 18 ст. до кінця 19 – початку 20 ст.

Основні характеристики системи вільного ринку:

· Приватна власність. Здійснюється право недержавної, приватної власності на економічні ресурси – капітал, землю, природні ресурси. Причому значна частина материальних ресурсів знаходиться у приватній власності.

· Вільне підприємництво. Окремі групм людей за своєю ініціативою виступають в якості вільних підприємців, які беруть на себе функцію організації економічних сил: вони мобілізують необхідні ресурси, організують виробництво та реалізацію вироблених товарів. Вони повністю приймають на себе господарський ризик, який є неминучим, так як ніхто заздалегидь не може знати, чи буде проданий товар, яка буде ціна його реалізації. Вільне підприємництво становиться масовим явищем, воно забезпечує більшу частину вироблення національного продукта.

· Особистий інтерес. Економічні суб’єкти діють згідно зі своїми особистими інтересами. Прагнення найкращим чином реалізувати особистий інтерес є основним мотивом економічних вчинків. Кожний прагне максимізувати свій доход: підприємець – прибуток, найманий робітник – заробітну плату, землевласник – орендну плату та ін.

· “Невидима рука”. За А. Смітом існує “невидима світу рука”, яка спрямовує індивідуальну поведінку, особисті інтереси до суспільних цілей, до задоволення потреб інших економічних суб’єктів. “Невидима рука” - це ринок, як координаційний механізм, зі своїми елементами: попитом, пропозицією, ціною. В попиті проявляються наміри споживачів, в пропозиції – можливості та бажання виробників, ціна – інструмент погодження їх рішень та дій. За допомогою взаємодії цих елементів передаються та узгоджуються рішення виробників та споживачів. Це саморегульована система, яка не потребує ніякого втручання.

· Вільна конкуренція. Вона припускає наявність багатьох незалежних як продавців, так і покупців кожного ресурсу та кінцевого товару або послуги. Кожний з цих економічних суб’єктів сам по собі не взмозі вплинути на ціну, за якою реалізується той чи інший товар.

· Мінімальне державне втручання. Державне втручання в економіку в основному обмежується захистом приватної власності та формуванням правового середовища діяльності економічних суб’єктів через закони, укази, постанови.

Централізовано – планова економіка - це економічна система, в якій основні економічні рішення приймаються державою, що бере на себе функції організатора економічної діяльності суспільства.

Основні риси централізовано – планової економіки:

· Жорстка централізація в розподілі ресурсів та результатів діяльності. Якщо в умовах ринку ресурси між різними сферами діяльності розподіляються головним чином через ринковий механізм взаємозв’язків виробників та споживачів, який утворюють попит, пропозиція, ціна, то в командній системі цю роль на себе бере держава. Також відбувається і з кінцевими товарами.

· Державна власність. Т.я. держава є власником більшої частини суспільного багатства, вона має можливість реально розпоряджатися їм згідно зі своїми цілями. Державна власність вважалася загальнонародною, що призводило до гіпертрофованого централізму в управлінні економікою з боку держави. Це зумовлювало розмежування інтересів у суспільстві, підрив матеріальної заінтересованості, утворення адекватного апарату управління, його всевладдя і згортання демократії.

· Недопущення приватного підприємництва. Ініціативу в організації економічного життя бере на себе держава. Виступаючи монопольним організатором економічних сил, держава намагається максимально залучити у виробництво всі наявні ресурси, в тому числі трудові, не зупиняясь також перед використанням заходів примушення.

Традиційна система існує в слаборозвинених країнах. Цей тип економічної системи базується на відсталих технологіях, широкому розповсюдженні ручної праці, багатоукладності економіки.

Багатоукладність економіки означає існування при даній економічній системі різних форм господарювання. Зберігаються у ряді країн натурально-общинні форми, що засновані на общиному колективному веденні господарства та натуральних формах розподілу виробленого продукту. Велике значення має дрібнотоварне виробництво. Воно засноване на приватній власності на виробничі ресурси та особистій праці їх власника. В країнах з традиційною системою дрібне товарне виробництво представлене багаточисленними селянськими та ремесничими господарствами, які домінують в економіці.

Змішана економіка – це така економічна система, в якій регулювання економічних процесів здійснюється як ринком, так і державою, без переважання одного з них.

Змішані (поліформічні) системи: суспільне буття розвивається за об'єктивни­ми законами. Економічні системи сучасних країн не тільки спів­існують, а й взаємодіють, зближуються. І це характерно як для продуктивних сил, так і для виробничих відносин. Врешті-решт це призводить до конвергенції, тобто посилення схожості й навіть спільності економічних систем. Так утворюються змішані систе­ми — новий тип суспільного устрою.

Економічна система змішаного типу зберегає риси, що належать вільному ринку: приватна власність, вільне підприємництво, особистий інтерес, функціонування ринкового координуючого механізму.

Разом з тим з’являються нові властивості економічного співробітництва людей. Вони пов’язані зі змінами в конкуренції та новою економічною ролю держави.

В змішаній економічній системі домінує недосконала конкуренція. Вона може бути подана одним з тьох видів:

· Монополістична конкуренція – незалежні один від одного продавці пропонують подібні товари, тобто вони задовольняють одну й туж потребу, намагаючись надати їм особливі якості.

· Олігополістична конкуренція – декілька великих підприємств забезпечують основне виробництво товарів.

· Чиста монополія – товар пропонується одним продавцем

Економічна діяльність держави розширює свої економічні функції, активно здійснює регулювання економічних процесів.

Основні причини нової ролі держави в економіці:

· Ринок потребує захист від дії сил, що викликають обмеження або фактичне усунення конкуренції. В той же час наявність конкуренції – необхідна умова нормальної роботи ринкового механізму по розподілу ресурсів, товарів.

· В економіці виникли коливання ділової активності, коливання загального рівня цін, безробіття та ін. Ринок виявився не взмозі відрегулювати ці проблеми. Державне регулювання стало активним доповнуючим елементом ринкового саморегулювання.

Змішані системи як новий тип суспільного устрою мають такі загальні риси:

1. Переплетіння, взаємопроникнення і взаємодоповнення ко­лективного, приватного і державного господарств, а також взаєм­ний перехід одного типу господарства в інший. Саме тому змішане суспільство називають ще поліформічним.

Багатоукладність і взаємопроникнення економік різних типів зумовлене економічною і соціальною доцільністю за умов об'єк­тивного процесу розвитку економіки, для якої характерно, з одно­го боку, зростання усуспільнення господарства і піднесення на цій основі економічної ролі держави, а з іншого — зростання ролі економічного відособлення, що зумовлює все більш широке вико­ристання ринкових відносин.

2. Соціальна орієнтація економіки, підвищення на її основі життєвого рівня людей. Досягти цього можна лише на основі зро­стання регулюючої ролі держави, яка має, з одного боку, втру­чатись в економіку там, де ринок не може реалізувати певні по­треби суспільства: захист недієздатних верств населення, розвиток охорони навколишнього середовища і обороноздатності країни, держава має регулювати економічні та соціальні процеси. А з ін­шого боку, діяльність певних господарських структур може бути ефективною лише за умов ринкового саморегулювання. В такому випадку держава не повинна втручатися в їхню діяльність. Отже, для поліформічного суспільства характерно поєднання саморегу­лювання і регулювання економіки.

3. Демократична форма управління спроможні забезпечити еко­номічні, політичні та духовні гарантії для найбільш повної реалі­зації потенцій кожної людини. Лише на цьому шляху може сфор­муватися громадянське суспільство, у якому домінує соціальна злагода.

4. Національні моделі ринкової економічної системи та адміністративно-командної економіки

В кожній системі існують свої національні моделі організації господарства, так як країни відрізняються історією, рівнем економічного розвитку, соціальними та національними умовами.

Американська, або ліберальна, модель ринку у своєму класич­ному вигляді існувала з початку XX ст. аж до кінця 20-х років (еко­номічної кризи 1929—1933 рр.). Ця модель була модифікована в ході реалізації "нового курсу" Ф. Д. Рузвельта та широкого вико­ристання кейнсіанських методів регулювання після другої світової війни. Риси ліберальної моделі ринку збереглися й досі, що пов'язано з наявністю величезного внутрішнього ринку, провідних позицій американських монополій на світовому ринку, слабкістю профспіл­кового руху соціально-демократичного напряму і рядом інших фак­торів.

Характерними рисами американської моделі ринку можна на­звати такі:

· регулювання економіки здійснюється за залишковим принципом, тобто регулюються ті аспекти відтворення, які не під­даються ефективному регулюванню на основі вільної конкуренції. Залишковий характер має також соціальна політика, яка повинна поповнити те, що не може зробити ринок

· яскраво виявлений антициклічний, антиінфляційний харак­тер втручання держави в ринкову економіку.

Посилення державного регулювання після другої світової війни суттєво модифікувало ліберальну модель ринкової економіки у євро­пейських країнах. Ці процеси були пов'язані не тільки з потребами самого ринку, а й з особливостями класових відносин, необхідністю великих трансформацій у виробництві та рядом інших економіч­них і політичних факторів.

Німецька, або неоліберальна, модель ринку. Автори німецької моделі, враховуючи давні і вагомі позиції соці­ал-демократії в країні, виходили з наявності суспільних інтересів товаровиробників. Останні виражені не через концентрацію час­тин сукупного доходу в руках держави, а швидше через зростання ринку для всіх. Поняття "ринок для всіх", "добробут для всіх" озна­чають таке зростання ринку, тобто таке зростання суми товарних вартостей, які протистоять одне одному як еквіваленти, що супро­воджується зростанням доходів більшості суб'єктів ринку і зрос­танням купівельної спроможності грошової одиниці. На думку Л. Ерхарда, концентрація капіталу і доходів у руках окремих суб'єк­тів, врешті-решт, завдає шкоди зростанню ринку, оскільки підри­ває інвестиційні процеси в інших галузях та обмежує купівельну спроможність населення. Дійсно, концентрація капіталу і доходу як результат конкуренції перетворюється в суттєве гальмо для роз­витку ринку, що наочно чітко виявилось у кризі 1929—1933 рр., спровокованій значною мірою ціновою політикою монополій. Отже, конкуренція виступає не тільки як боротьба за місце на ринку, а й як взаємодія різних ланок суспільного поділу праці, яка дає поштовх зростанню ринку. Підтримка цієї (другої) сторони конкуренції і є предметом регулю­вання у рамках німецької моделі ринку.

Відмінністю німецької моделі є регулювання економіки через кредитно-грошову політику, а не бюджетно-фінансову, що пов'язано з традиційно вищою організацією фінансового капіталу в Німеч­чині порівняно із США. Вплив на рівень цін, структуру попиту і пропозиції здійснюється не через податкову систему (американ­ська модель), а скоріше через підтримку оптимального поєднуван­ня між величиною сукупного позичкового капіталу та величиною капіталу, зайнятого у промисловості та торгівлі і пов'язану з цим величину відсотка.

Важливим каналом регулювання ринку за німецькою моделлю є валютно-фінансове регулювання. Останнє здійснюється через за­охочення експорту як джерела валюти і сприяння такому імпорту, який через насиченість внутрішнього ринку і зміцнення купівель­ної спроможності марки забезпечує сприятливий валютний курс для марки. Підтримка курсу марки неможлива без підтримки пози­тивного торгового і платіжного балансу,

Специфіка німецької моделі виявляється також в бюджетно-по­датковій політиці. Розміри податків і держбюджету узгоджуються із зростанням економіки. Держава вилучає ту частину доходів, яка не може буги ефективно реалізованою на ринку без «перегріву» кон'юнк­тури і посилення інфляційного тиску. Податкова політика спрямова­на на стримування надмірного зростання у рамках складеної неефек­тивної структури економіки і ставить безпосереднім завданням не перерозподіл доходів, а заморожування інфляційних доходів.

Особливе місце в німецькій моделі займає політика доходів і зайнятості. Держава заохочує доходи всіх виробників (власників і найманих працівників), які роблять внесок у зростання ринку, вклю­чаючи його експортну частину, прогресивні структурні зрушення в економіці. Зростання доходів населення в цілому і окремих його груп пов'язується із збільшенням купівельної спроможності марки на основі зростання продуктивності праці і насиченості внутрішньо­го ринку. Ведеться систематична боротьба з надмірною диферен­ціацією у рівнях доходів як фактора обмеження ринку.

Англійська, або європейсько-кейнсіанська, модель ринку була найпоширенішою у повоєнній Великобританії, Франції, Італії. У міру розвитку західноєвропейської інтеграції у 60—80-ті роки XX ст., уніфікації господарських механізмів відбувався процес розмиван­ня цієї моделі і посилення рис німецької моделі ринку.

Для англійської моделі характерна наявність значної за масшта­бами і часткою державної власності, здійснення державних за­купок у великих розмірах, значні державні інвестиції для під­тримки зайнятості, вирішення соціальних завдань. Державний бюджет виконує значною мірою функції концентрації попиту в руках держави, яка отримує доходи через виробництво і реаліза­цію товарів і витрачає їх на монопольне установлених умовах. Звідси виникає схильність до інфляції як результат державного регулю­вання.

В англійській моделі держбюджет виступає як фактор впливу на попит шляхом концентрації, перерозподілу доходів, які змінюють структуру попиту і впливають на ціни через зміну попиту.

Характерною рисою англійської моделі ринку є державна влас­ність на підприємства капіталоємних і малорентабельних галузей, продукція яких істотно впливає на рівень витрат в інших галузях, особливо експортних. Розвиток інтеграційних процесів у Західній Європі супроводжувався згортанням економічно неефективних ви­робництв, що привело до скорочення масштабів державної влас­ності. Такі виробництва, які необхідні для нормального процесу відтворення, виносяться в країни, що розвиваються та переходять до ринку.

Шведська модель ринку була поширена у Скандинавських краї­нах, зустрічалась на окремих етапах реформи в Іспанії, Португалії, Греції. Для цієї моделі характерне переважання соціал-демократич-ного підходу до економічної політики. За шведською моделлю ре­гулювання ринку здійснюється передусім через реіулювання тру­дових відносин на загальнонаціональному рівні (наприклад, вста­новлення тарифних ставок) і через державну власність на підприєм­ствах, які забезпечують відтворення робочої сили і формування величини вартості робочої сили.

Характерною рисою шведської моделі є сильна соціальна полі­тика, яка забезпечує найменшу диференціацію населення за рів­нем доходів, і високий рівень зайнятості, який припускає державні витрати на перекваліфікацію робітників і підтримку чисельності робочих місць. Порівняно з США частка витрат на перекваліфіка­цію робітників в держбюджеті вища, ніж частка витрат на допомо­гу по безробіттю. Порівняно з Великобританією зайнятість підтри­мується більшою мірою через перекваліфікацію робітників, ніж через підтримку чисельності робочих місць. Соціальна політика забезпечує високий рівень задоволення соціальних потреб через трансфертні платежі (безкоштовні послуги чи послуги за пільгови­ми цінами).

Для шведської моделі характерні протиріччя між підтримкою зайнятості реалізацією соціальних програм, з одного боку, і забез­печенням високих темпів зростання, підвищенням ефективності, боротьбою з інфляцією — з другого боку. Загострення цих проти­річ виявляється в розмиванні деяких корінних рис шведської мо­делі. Зокрема, мав місце перехід до укладання трудових договорів на рівні окремих галузей і підприємств, здійснювалась приватиза­ція частки комунального майна і підприємств держсектора, відбу­валось скорочення ряду трансфертних платежів та пільг тощо. Роз­виток виробничої демократії дав змогу організаціям працівників вирішувати самим деякі питання, які пов'язані з організацією праці, порядком прийому на роботу та звільнення з роботи, участі в робо­ті правління компаній.

Японська модель ринку. В цій моделі основним суб'єктом є кор­порація зі специфічною внутрішньою структурою. Власником кор­порації є юридична особа, представлена фізичними особами, які привласнюють доход у вигляді не підприємницького прибутку, а заробітної плати за виконання специфічних функцій (розрив у рів­нях максимальної та мінімальної заробітної плати становить не біль­ше 5—6 разів, на відміну від США, де такий розрив досягає 10—11 разів) і у вигляді дивідендів по акціях, причому частка доходів у вигляді дивідендів по акціях невелика.

Для японських корпорацій характерні особливі методи закріп­лення робочої сили за підприємством: довгострокові трудові угоди, сприяння корпорації у вихованні своїх працівників, отриманні ними кваліфікації та освіти, набір пільг, створення умов для професійного розвитку і творчості.

Перелив капіталу між корпораціями здійснюється через рух бан­ківського капіталу: частка позичкових засобів значно перевищує частку засобів, які отримують від продажу акцій. Звідси більше значення має регулювання через банківсько-кредитну систему і менше — через бюджетно-податкове регулювання.

Для японського ринку характерне групування дрібного і середньо­го бізнесу навколо корпорацій, які закуповують продукцію цих під­приємств.

Провідні позиції Японії у світовій торгівлі дають змогу підтриму­вати стабільність єни за допомогою експортно-імпортних опера­цій, які формують сприятливе для неї співвідношення цін товарів, .які виражені у єнах, та цін товарів, які виражені у будь-якій іншій валюті.

За японською моделлю ринку використовуються також і адмі­ністративно-економічні методи регулювання (наприклад, встанов­лення строків і розмірів оновлення устаткування конкретним кор­пораціям із зазначенням штрафних санкцій за невиконання, прий­няття державних рішень про перенесення підприємств тощо).

Моделі ринку в нових індустріальних країнах, що розвиваються, характерні для повоєнного розвитку таких країн, як Бразилія, Мек­сика, Аргентина, Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Кувейт, Об'єд­нані Арабські Емірати, Індонезія, Єгипет та ін. Характерна риса цих моделей полягає у зламі традиційних структур і формуванні ринково-підприємницьких відносин на основі створення підприємств новітньої технології та включення в міжнародний поділ праці на цій основі. Ці процеси здійснюються за рахунок державних ресур­сів, які управляються безпосередньо державою чи передаються в тій чи іншій формі національним підприємцям, а також за рахунок залучення іноземного капіталу. Такі країни показують приклад рин­ку, який створюється самою державою за власний рахунок. Дер-. жава створює комбінацію підприємств, що можуть самостійно гос­подарювати, бути джерелом валютних доходів чи ринком збуту для інших підприємств.

Авторитарно-бюрократична модель утвердилася в нашій країні наприкінці 20-х років і проіснувала до кінця 80-х років XX ст. Їй притаман­ні такі основні риси:

· відмова від природного процесу усуспільнення, розвитку бага­тоукладної економіки і насильницьке одержавлення засобів виробництва, перетворення останніх на функціональну власність тих, хто нею управляє, розпоряджається (відомств, бюрократії), від­чуження від власності безпосередніх виробників (окремих праців­ників і трудових колективів);

· згортання товарно-грошових відносин, утвердження позаеко­номічних, примусових методів організації праці;

· зрівняльність інтересів усіх працівників, протиставлення со­ціального та індивідуального в людині. При цьому класовий інте­рес висувався як головний, визначальний, інститути влади прово­дили політику, орієнтовану на реалізацію класового інтересу. Реальна, жива людина у цій політиці була лише засобом, а не метою;

· бюрократизація всіх державних і партійних І структур, приду­шенням самоврядування, утвердження повної сваволі партійно-державної влади щодо народу.

Ця система ігнорувала об'єктивні закони розвитку, загально­людські цінності, спільне, що існує в різних системах, а спира­лась виключно на особливе, специфічне, і передусім на класовий підхід.

5. Суть процесу відтворення

Основою життя людського суспільства є матеріальне виробництво, бо в ньому створюються необхідні засоби існування людини. Проте одним актом виробництво не закінчується. Так само, як людство не може перестати споживати, воно не може перестати виробляти. Тому виробництво повинно постійно повторюватись. Безперервне повторення виробництва отримало назву відтворення .

Суспільне виробництво як виробництво на макрорівні (країна, міждержавні економічні об’єднання тощо) є виробництвом для задоволення людських потреб і знаходиться в постійному русі, проходячи такі стадії: власне виробництво, розподіл, обмін і споживання продуктів і послуг. Усі ці чотири стадії суспільного виробництва, по-перше, взаємопов’язані в єдиному процесі і взаємодіють між собою; по-друге, перебувають у постійному економічному кругоо­бігу. Виробництво має постій­но відновлюватись через свої чотири стадії. Для цього потрібні постій­не виробництво, розподіл та обмін продуктів та послуг як особис­того, так і виробничого призначення. Процес суспільного вироб­ництва, взятий не як одноразовий акт, а в постійному повторенні та відновленні, називається суспільним відтворенням.

Для цього процесу необхідне постійне відновлення всіх факто­рів виробництва: робочої сили, засобів виробництва та природних ресурсів, середовища існування, При цьому відновлення останньо­го — нагальна потреба суспільного відтворення в сучасних умовах інтенсифікації виробництва. Всі зазначені фактори необхідні для нормального ходу відтворення.

Відновлення робочої сили пов’язане з відновленням працездат­ності її і у ширшому розумінні з підготовкою замість працівників, які відходять від виробництва, наступної належної зміни. Цього можна досягти постійним відновленням предметів і засобів особис­того споживання, розвитку системи соціального захисту, підготов­ки працівників відповідної кваліфікації тощо.

На початку кожного наступного циклу економічного кругообігу слід мати необхідні засоби виробництва. Спрацьовані засоби праці (машини, механізми, технологічні лінії, будівлі, споруди тощо) ма­ють бути замінені на нові чи відремонтовані, а використане пали­во — відновлене. Відтворення не може відбуватися і без відновлен­ня предметів праці (запасів сировини).

Складовими процесу відтворення сьогодні стало відтворення природних ресурсів, які використовують у процесі виробництва, та середовище проживання людей у цілому. Для постійного відтво­рення необхідне постійне відновлення природних ресурсів: понов­лення родючості земель, лісних масивів, підтримання чистоти во­дних і повітряних просторів тощо. Особливого значення набули, по-перше, раціональне використання таких невідтворюваних ре­сурсів, як нафта, газ, металеві руди; по-друге, пошук на основі науко­вих досягнень заміни їх іншими джерелами енергії та сировиною.

Отже, обов’язковою складовою процесу суспільного відтворен­ня є його натурально-речова частина у вигляді відновлення про­дуктивних сил. При цьому надзвичайного значення набуває пробле­ма пропорційності — певних кількісних співвідношень між складови­ми суспільного виробничого циклу. При поновленні виробничого циклу необхідно не просто мати робочу силу і засоби виробництва, а співвідношення їх у конкретних пропорціях. Порушення пропор­ційності неминуче призводить до зниження ефективності суспіль­ного виробництва і негативно впливає на розвиток багатства сус­пільства та добробут його членів. Одна з перших схем ведення про­порційного процесу відтворення була розроблена відомим фран­цузьким економістом і політичним діячем Ф. Кене ще у XVIII ст. У своїй знаменитій “Економічній таблиці” він намагався показати не індивідуальні акти купівлі-продажу, а оборот сукупного річного продукту між трьома класами: 1) власниками землі; 2) фермерами як безпосередніми виробниками; 3) промисловим класом (підприємці й робітники).

Хоча спроба Кене проаналізувати відтворення всього суспільного капіталу розцінюється тепер як геніальна, сучасниками вона не була правильно оцінена й тому довгий час не отримувала подальшого розвитку. Лише через сто років К. Маркс, взявши економічну таблицю Кене як відправну модель, побудував свої схеми суспільного відтворення. Використовуючи закладені в Марксових схемах принципи пропорційності, моделі відтворення розробляли такі відомі сучасні вчені, як економіст із США російського походження, лауреат Нобелівської премії В. Леонтьєв та економіст із колишнього СРСР, лауреат Нобелівської премії Л. В. Канторович та ін.

Відтворення завжди має суспільний характер, виступає у пев­них суспільних формах. Через це в кожній економічній системі поряд з відтворенням предметів споживання і засобів виробницт­ва, середовища існування здійснюється також відтворення певних економічних виробничих відносин між людьми. Звідси обов’язко­вою складовою процесу відтворення є його суспільний бік як фор­ма існування продуктивних сил.

За умов ринкової економіки постійно відтворюється товарна форма виробництва як його організаційно-економічні відносини. Водночас постійно відновлюються відносини власності як соціаль­но-економічні відносини виробництва, що відповідають цій еконо­мічній системі. Наприклад, постійно відновлюється спосіб поєднання працівника із засобами виробництва або як власника їх, або як найманого працівника. За умов підприємницької ринкової еконо­міки найманий працівник, витративши заробітну плату на себе і свою родину, знову мусить найматися до роботодавця. Останній же, реалізувавши товари, може як власник виробництва або його представник наймати працівників для продовження виготовлення товарів. При переході до соціальне орієнтованого ринкового господарства найманий працівник все більше стає власником виробни­цтва та його результатів — виготовлених товарів і послуг. Поступо­во зростає прошарок власників засобів виробництва, еволюціону­ють відносини власності, змінюються зміст і характер самої праці.

Вихідний пункт руху суспільного продукту — виробництво, кін­цевою метою і рушійним мотивом якого є споживання. За умов розвинутого ринкового господарства останнє стає визначальним щодо обсягу, структури та якості суспільного продукту. Зростання потреб є рушійною силою розвитку виробництва. Поява нових потреб, у свою чергу, зумовлюється розвитком виробництва.

Розподіл та обмін опосередковують зв’язок між виробництвом і споживанням продуктів і послуг. При цьому розподіл, по-перше, відбувається в самому виробництві як розподіл засобів виробницт­ва і робочої сили за його галузями та сферами; по-друге, розподіл є особливою стадією руху суспільного продукту, при якому визначаються частки різних соціальних верств та індивідуумів у цьому про­дукті. Принципи розподілу відповідають формам власності: той, хто панує у виробництві, домінує і в розподілі. В свою чергу, принципи розподілу впливають на виробництво. Так, тенденція до зрівнялів­ки неминуче призводить до застою, стагнації виробництва, а разом з тим і споживання.

Стосовно обміну, то він, по-перше, здійснюється в самому виробництві як обмін діяльністю та здібностями між працівниками, пов’язаними послідовним виконанням виробничих функцій, між виконавцями та розпорядниками. Так, в сучасних АСУ результат досягається спільними, взаємодоповнюючими зусиллями менедже­рів, механіків, програмістів та ін., між якими йде обмін діяльністю. По-друге, обмін є стадією руху виробленого продукту, коли здій­снюється обмін товарами та послугами на основі поділу праці. По-третє, через обмін учасник виробництва отримує належну йому за розподілом частку суспільного продукту. Обмін сприяє виробни­цтву або гальмує його, прискорюючи чи сповільнюючи рух товарів та послуг.

Завершальною стадією руху суспільного продукту є споживан­ня, тобто реалізація споживної вартості. Слід розрізняти два види споживання: виробниче і особисте.

Виробниче споживання характеризується викорис­танням засобів виробництва і робочої сили для виготовлення про­дукту: машин, будівель, хліба, м’яса, молока тощо.

Особисте споживання — це процес використання людиною товарів та послуг для задоволення потреб у продуктах харчування, одязі, житлі, культурному та професійному розвитку тощо. Особисте споживання не є просто фізіологічним чи освітньо-культурним актом. Важливою суспільною функцією його, поряд з відтворенням робочої сили і людини в цілому, є створення певних стимулів, мотивацій для зростання і розвитку виробництва. Осо­бисте споживання є верхньою стадією руху суспільного продукту, всі фази якого тісно взаємопов’язані та впливають одна на одну, починаючи з самого виробництва, що стає основою процесу від­творення.

6. Види відтворення

Відомо два види відтворення: просте і розширене.

Просте відтворення — це відновлення виробництва в незмінних масштабах щодо кількості та якості виготовленого продукту. Фак­тори виробництва при цьому залишаються незмінними в кожному наступному циклі виробництва, весь додатковий продукт повністю використовується на особисте споживання. Таке відтворення ха­рактерне для традиційних суспільств з неринковою економікою, де надзвичайно низькі темпи розширення виробництва, а звідси — уповільненість економічного та соціального прогресу. Сьогодні про­сте відтворення розповсюджене в багатьох країнах, що розви­ваються, в традиційних укладах їх економіки.

Розширене відтворення — це відновлення виробництва в кожно­му наступному циклі у зростаючому масштабі щодо кількості та якості виготовленого продукту. При цьому, по-перше, завжди зростає кіль­кість виготовленого суспільного продукту; по-друге, часто досягаєть­ся також поліпшення якості його складових. Для розширеного відтворення в кожному наступному циклі потрібні додаткові чи якіс­ніші ресурси, фактори виробництва. При такому відтворенні факто­ри виробництва не залишаються незмінними: основним джерелом їх розширення або якісного поліпшення є додатковий продукт, який у такому процесі вже не може бути повністю використаний на осо­бисте споживання, Кількісні та якісні зміни факторів виробництва досягаються також за рахунок раціоналізації їх використання, роз­витку науково-технічного прогресу. Такий вид відтворення типовий для розвинутого ринкового суспільства, проте досягти безперервності кількісного чи якісного зростання виробництва, безперервності розширеного відтворення при існуючих ринкових економічних систе­мах неможливо. Вони не забезпечують безперервності зростання виробництва, оскільки об’єктивно породжують і не можуть усунути появу стагнації, спадів та періодичних криз в економіці.

Розширене відтворення суспільного продукту втілюється в еко­номічному зростанні. Від розв’язання проблеми економічного зрос­тання залежить створення відповідних основ соціально-економічного прогресу суспільства, перспектив зростання національного багатства та добробуту кожної людини.

Економічне зростання і розширене відтворення — це ідентичні, проте не тотожні поняття. Розширене відтворення належить як до макрорівня (національне і світове господарства), так і до мікрорівня (підприємство, фірма, галузь). Якщо йдеться про розширене суспільне відтворення, то в центрі знаходиться проблема пропорційності в зростаючому суспільному виробництві, увага акцентується на капіталонагромадженні та підвищенні суспільної продуктивності праці.

Економічне зростання виявляється в конкретній динаміці кіль­кісного збільшення та якісного удосконалення суспільного продук­ту і факторів його виробництва. Розрізняють два основних типи економічного зростання — екстенсивний та інтенсивний — залеж­но від того, за рахунок чого досягається розширене відтворення.

Поняття економічного зростання відображає передусім харак­тер використання продуктивних сил суспільства. Більш осяжним і широким є поняття економічного розвитку. Поряд з характером використання продуктивних сил суспільства воно включає також еволюцію економічної системи в цілому, зокрема всіх підсистем економічних виробничих відносин, у тому числі й соціально-еко­номічних, як суспільної форми існування продуктивних сил. Під час зміни, вдосконалення виробничих відносин відповідно до ви­мог розширеного відтворення створюються умови для економічно­го зростання.

Відтворення на мікрорівні - це індивідуальне відтворення підприємства. Формою його відтворення є відтворен­ня основних виробничих фондів підприємства, тобто основного капіталу у вигляді засобів праці — будівель, машин, устаткування, АСУ тощо. Індивідуальне відтворення підприємства в умовах ринкової еконо­міки забезпечується за рахунок: збереження авансованих коштів (просте відтворення); частки прибутку, отриманого внаслідок ви­робництва і реалізації товару (розширене відтворення).

Досвід засвідчує, що індивідуальне відтворення підприємств (як і суспільне відтворення) може бути позначене періодами значного зростання чи уповільнення виробництва, застою чи навіть депресії.

Ці коливання називаються кон’юнктурними. Коливання мають певні циклічні повторення, тому їх в економічній науці позначають ще як кон’юнктурні цикли.

Рух індивідуального відтворення підприємства від авансування до авансування характеризується кругооборотом основних вироб­ничих фондів.

У ринкових відносинах підприємство незалежно від виду, орга­нізаційної структури, форми власності та господарювання тощо мусить авансувати кошти на власне відтворення. Вкладаючи певні кошти у виробництво на основний капітал, воно ставить за мету повернення їх через певний час (5-7 років тощо}, як мінімум, і з приростом, як максимум.

Авансовані у основні виробничі фонди кошти як складова части­на вартості товару, який виробляють, рухаються у вигляді амортизаційних відрахувань, зосереджуються в амортизаційному фонді до повного повернення, знову авансуються у новий цикл індивіду­ального виробництва, забезпечуючи його збереження. Індивідуальне відтворення розширюється за рахунок використання частини при­бутку. Рух усіх виробничих фондів (основних — засобів праці та оборотних — предметів її) супроводжується їхнім зношенням, ви­користанням і заміщенням у вартісній та натуральній формах. Водно­час оскільки до вартості виготовленого продукту входить вартість не тільки використаних виробничих фондів, а й найманої робочої сили підприємства, то реалізація його продукції має не тільки по­вернути кошти, авансовані на виробничі фонди, а й створити фонд заробітної плати працівників.

7. Особливості відтворення в аграрній сфері економіки

У сільськогосподарському виробництві економічний процес від­творення незалежно від його суспільного характеру завжди пере­плітається з природним. Тому раціональне управління в цій галузі вимагає знань і вмілого використання не лише економічних зако­нів, а й законів природи. Тісний взаємозв’язок економічних про­цесів з природними зумовлює значний вплив останніх на результа­ти господарської діяльності, що впливає на темпи відтворення.

Звідси можливість різкіших коливань темпів нагромадження порівняно з іншими галузями. Якщо в промисловості людина пов­ністю може впливати на процеси виробництва, то в сільському гос­подарстві така можливість обмежена, адже тут об’єктом діяльності людини є живі організми: рослини і тварини; біологічні процеси їх протікають за певними законами природи і об’єктивно вимагають пристосування всього ритму виробництва до ритму природи: до природного проходження виробничого процесу. У сільському гос­подарстві неможливо прискорити виробничий процес, як у про­мисловості. Це пояснюється тим, що предмети праці знаходяться під впливом природних процесів, протікання яких вимагає певного часу. При цьому процес праці переривається на час, необхідний для протікання біологічних процесів в предметах праці. Наприклад, час виробництва озимої пшениці становить 10 міс., а робочий пе­ріод місяць. Процес праці переривається в проміжках між сівбою, внесенням добрив, весняним боронуванням і збором урожаю. Звідси повільний оборот капіталу, зумовлений великою різницею між ча­сом виробництва і робочим періодом.

Велика різниця між часом виробництва і робочим періодом зумовлює таку особливість, як сезонність виробництва і використання трудових ресурсів і техніки. У певних межах її можна зглад­жувати виготовленням інших продуктів, які мають неоднаковий час виробництва і робочий період. Йдеться про таке відтворення та організацію виробництва, що поєднує основні й допоміжні галузі, промислові підприємства і промисли залежно від економічних і природних умов.

На відтворення в аграрному секторі економіки суттєво впливає родючість землі. В сільському господарстві земля є головним засобом виробництва, при правильному використанні вона постійно відновлює свою родючість, більше того, якісно поліпшується. В результаті різниці в природних умовах, насамперед різної родючості землі, на відміну від інших галузей праця однакової кваліфікації та фондоозброєності дає різні результати, тобто продуктивність праці визначається тут передусім продуктивністю природних факторів.

Отже, за інших рівних умов темпи відтворення залежать від при­роди і родючості землі. Вплив природних факторів на результати виробництва можна обмежити розвитком продуктивних сил. Йдеться про економічну родючість, підвищення якої досягається через раціо­нальне використання землі, систематичне впровадження нових тех­нологій, досягнень науки і техніки, поліпшення культури землероб­ства тощо. Маючи таку властивість, як родючість, земля безпосерєдньо впливає на результативність виробництва, а та обставина, що вона підвищується, передбачає підвищення темпів відтворення. Родючість грунтів, природні та біологічні процеси справляють значний вплив на спеціалізацію виробництва, на поєднання окре­мих галузей сільського господарства. Оптимальне поєднання їх характеризується відповідною технологією виробництва і, як наслі­док, визначеним набором засобів і предметів праці. У зв’язку з цим напрям капітальних і виробничих витрат в господарствах різної спеціалізації неоднаковий. Через це однією з найважливіших особливостей відтворення в аграрному секторі економіки є те, що фор­мування виробничого потенціалу цієї галузі здійснюється відповід­но до природних і економічних умов, неоднорідність яких, напри­клад, в Україні характерна не лише для грунтово-кліматичних зон Полісся, Лісостепу, Степу, а й для окремих областей і районів. Для кожного господарства відповідно до спеціалізації важливо встановити таку структуру засобів виробництва, яка б забезпечувала найбільший вихід валової та товарної продукції при низькій собі­вартості.

Визначення оптимального поєднання основних і допоміжних галузей, промислових підприємств і промислів вимагає формуван­ня відповідного виробничого потенціалу на основі досягнень на­уково-технічного прогресу з метою підвищення ефективності його функціонування, використовуючи ринкові механізми, що передба­чає в сільському господарстві не просто використання техніки, а й створення системи машин. Остання повинна враховувати можли­вості й специфіку виробництва кожного виду продукції в їх поєд­нанні, виходячи з принципу максимального використання робочих машин, агрегатів транспортних засобів. Дуже важливо також за­безпечувати максимальну кількість необхідних засобів виробництва в критичні строки з тим, щоб виконати всі роботи в оптимальний період і не допустити втрат врожаю внаслідок, наприклад, несвоє­часної оранки, боронування або затримки під час посіву чи зби­рання врожаю. Тому в сільському господарстві необхідна більш висока насиченість його засобами виробництва, більш висока фондо- і енергоозброєність праці.

У зв’язку з тим, що відтворення в аграрному секторі економіки обумовлене природними процесами, роботи технологічного циклу з вирощування сільськогосподарських культур і догляду за твари­нами розподілені протягом усього року з інтервалами, які визнача­ються природою, причому природні фактори значно коригують ка­лендарні плани проведення сільськогосподарських робіт. Якщо в Україні в зоні Лісостепу посів ранніх зернових культур господар­ства проводили з 1 по 5 квітня поточного року, то в наступному році ці роботи можуть виконуватись з 25 по 30 березня або з 5 по 10 квітня залежно від погоди, температури повітря, готовності грунту, швидкості й напрямку вітру тощо.

Тому сучасний менеджер повинен усвідомити необхідність прийняття нестандартних рішень, враховуючи різноманітні факто­ри з тим, щоб забезпечити своєчасне проведення сільськогоспо­дарських робіт, пристосовуючи ритм виробництва до ритму приро­ди. Так, якщо в промисловості несвоєчасне виконання технологіч­них операцій впливає на затримку виготовлення продукту, то в сільському господарстві це призводить до прямих значних втрат втіленої в неї праці, а це позначається на результативності функціо­нування підприємств та можливостях нагромадження.

Особливістю відтворення в аграрному секторі економіки є те, що частина продукту виробництва може бути використана безпо­середньо для розширення виробництва як його умови, не набува­ючи товарної форми. Частина продукту може ввійти в наступному періоді як засіб виробництва, також не набуваючи товарної фор­ми. Це обумовлено тим, що виготовлений продукт, у тому числі й додатковий, не відрізняється за своєю споживною вартістю від засобів виробництва, які функціонують у процесі виробництва, що визначається характером споживної вартості: входить вона у ви­робництва як його умова в певному підприємстві, якому належить, чи буде реалізована. У зв’язку з тим нагромадження і розширене відтворення збігаються.

Можливість більш високих темпів відтворення в сільськогос­подарському виробництві випливає з особливостей його матеріальної природи. При відповідному розвитку біологічних наук і промисло­вості продуктивність сільського господарства зростатиме відносно швидше, ніж у промисловості, оскільки в сільському господарстві поряд з людиною об’єктивно діють сили природи. Вміле викорис­тання їх на основі сучасної науково-технічної революції є одним з важливих напрямів соціальне-економічного прогресу суспільства.

Суб’єкти ринкового господарства, які вкладають капітал в сільське господарство, значною мірою обмежені вибором — що виробляти, насамперед умовами природно-кліматичних зон. Загальним пра­вилом є зональна спеціалізація культур і поєднання відповідних на­прямів рослинництва і тваринництва. У зв’язку з тим на питання, що виробляти, можна відповісти — виробляти ті продукти, для яких най­сприятливіші умови відповідно до зональної спеціалізації і які мають найвищу врожайність. Наприклад, високі врожаї соняшнику, рици­ни, коріандру можна одержати в районах Степу України. В Поліссі природні умови для їх вирощування непридатні. Тут доцільно виро­щувати картоплю, льон, кукурудзу на зелений корм тощо, Вибір ос­новних галузей необхідно вміло поєднувати з допоміжними, з галу­зями з переробки сільськогосподарської продукції, з промислами.

Земля як головний і обов’язковий засіб виробництва в аграрно­му секторі економіки обмежена в просторі. Обмеженість земель­ного фонду сільськогосподарського призначення і зростаючі потреби в продуктах харчування обумовлюють необхідність тільки інтенсивного типу відтворення. Тим більше, що землі сільсько­господарського призначення постійно скорочуються. Ось чому інтен­сифікація сільськогосподарського виробництва є безальтернативним перспективним напрямом його розвитку.

Виходячи з цього в процесі відтворення фонд нагромадження використовується для розширення виробництва інтенсивним шля­хом, додатковими вкладеннями на одиницю земельної площі живої праці та капіталу. Проте здійснення цих витрат можливе лише на основі науково-технічного прогресу. Останній тісно пов’язаний з процесом нагромадження.

Реалізація наукових і технічних досягнень, новітніх технологій в дуже обмежених розмірах може проходити на основі простого від­творення і впливати на продуктивність праці та ефективність ви­робництва. В своїй основі технічний і технологічний прогрес здійснюється в процесі нагромадження, є його неодмінною умовою: збільшення засобів виробництва, підвищення їх технічної доскона­лості і поліпшення технології використання забезпечують докорінні зміни умов виробництва, розвиток якісно нових продуктивних сил. Виходячи з цього темпи технічного і технологічного прогресу ви­значаються розмірами нагромадження. Найсуттєвіший в даному ви­падку зворотний зв’язок: темпи технічного і технологічного прогре­су виступають верхньою межею величини фонду нагромадження.

Тому додаткові вкладення праці й капіталу передбачають зміну технологічних способів виробництва, нову техніку і технологію, Щоб збільшити в значних розмірах капітал, необхідно винайти нові ма­шини, нові системи рільництва, нові способи утримання худоби тощо, тобто головним для визначення економічної природи додат­кових (послідовних) вкладень в землю є не кількісна їх сторона, а якісна, тобто не тільки те, які розміри засобів виробництва і праці вкладені в землю, а за яких умов ці вкладення здійснюються, на які технічні, технологічні й організаційні цілі.

Особливості відтворення в аграрному секторі економіки визначаються тим, що технічний прогрес не обмежується рамками машинної техніки. Рослини і тварини виступають як предмети праці і знаряддя праці, а земля є головним засобом виробництва. Тому одним з найважливіших напрямів розвитку цієї галузі є виведення високоврожайних культур і високопродуктивних тварин, впрова­дження у виробництво заходів, які забезпечують підвищення ро­дючості землі, що становить сутність агротехнічного і зоотехнічно­го прогресу.

Підвищення технічної забезпеченості сільськогосподарського виробництва в поєднанні з використанням високоврожайних куль­тур і високопродуктивних тварин є основою запровадження про­гресивної технології виробництва. Ці напрями технічного прогресу мають тісний взаємозв’язок. Якість сільськогосподарських робіт виз­начається досконалістю техніки, що впливає на врожайність куль­тур і продуктивність тварин. В свою чергу, нові, якісніші та врожай­ніші сорти культур вимагають досконаліших і ефективніших машин, які слід використовувати в процесі виробництва. Ця відповідність забезпечує максимальний ефект прогресивної технології виробниц­тва, що є основою швидких і сталих темпів відтворення.

Рекомендована література:

1. Борисов Е.Ф. Экономическая теория. – Москва: Юристъ, 1997

2. Гальчинський А. Основи економічної теорії. – Київ: Основи, 1996

3. Дорнбуш Р., Фішер С. Макроекономіка. –Київ: Основи, 1996

4. Основи економічної теорії. - під редакцією Климко Г.Н. - Київ: Вища школа, 1997

5. Основи економічної теорії. – під редакцією Ніколенко Ю.В. – Київ: Либідь, 1994

6. Основи економічної теорії. – під редакцією Чухно А.А. – Київ, 1994

7. Основи ринкової економіки. - під редакцієюСавлука М.І. - Київ: Либідь, 1995

8. Макконелл К.Л., Брю С.Л. Экономикс. Принципы, проблемы и политика. – Москва: «Республика», 1992

9. Мочерний С.В. Основи економічної теорії. – Тернопіль: АТ «Тарнекс», 1993

10.Основи економічної теорії: політекономічний аспект. Підручник. Г.Н. Климко, В.П. Нестеренко, Л.О. Каніщенко та ін. За редакцією Г.Н. Климко, В.П. Нестеренко. - К.: Вища шк. - Знання, 1997.

11.Політична економія. Підручник. Г.І. Башнянин, П.Ю. Лазур, В.С. Медведєв. - К.: Ніка-Центр Ельга, 2000.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений08:42:02 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
12:01:58 29 ноября 2015

Работы, похожие на Курсовая работа: Економічне відтворення в умовах ринкової системи

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(151046)
Комментарии (1843)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru