Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Курсовая работа: Національно-визвольні рухи як суб`єкти міжнародного публічного права

Название: Національно-визвольні рухи як суб`єкти міжнародного публічного права
Раздел: Рефераты по государству и праву
Тип: курсовая работа Добавлен 02:50:25 22 февраля 2011 Похожие работы
Просмотров: 119 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Національний університет

«Києво-Могилянська академія»

Факультет правничих наук

Курсова робота

Тема: Національно-визвольні рухи як суб'єкти міжнародного публічного права

Виконав студент ІІІ курсу

факультету правничих наук

Жуковський Тарас Олегович

Науковий керівник старший викладач Клименко А. Р.

Київ-2008

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Принцип самовизначення як правова основа міжнародної правосуб'єктності національно-визвольних рухів

1. 1. Історичний процес формування принципу самовизначення народів

1. 2. Сутність принципу самовизначення народів

Розділ 2. Поняття та міжнародно-правові ознаки національно-визвольного руху

2. 1. Співвідношення понять «народи і нації, що борються за незалежність» та «національно-визвольні рухи». Термінологічні проблеми та дискусії.

2. 2. Міжнародно-правові ознаки національно-визвольного руху

Розділ 3. Набуття та реалізація правосуб’єктності національно-визвольних рухів. Форми національно-визвольних рухів

3. 1. Особливості набуття правосуб’єктності залежно від форми діяльності національно-визвольного руху

3. 2. Повстанці як форма національно-визвольного руху

3. 3. Прецеденти набуття та реалізації національно-визвольним рухом правосуб’єктності

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Актуальність теми дослідження

Практика здійснення народами права на самовизначення, започаткована у XVI сторіччі європейськими народами та народом Сполучених Штатів Америки у ході буржуазних революцій, запозичена в ході суспільних зрушень у пізніших періодах іншими колоніальними народами і активно втілювана в життя, починаючи із середини минулого століття і до сьогодення, у результаті багаторазового застосування дійшла до нас не як сукупність окремих прецедентів, а як відносно інституціоналізована система норм та принципів, закріплених на рівні багатосторонніх міжнародних договорів та норм національного законодавства. Закріплений у Статуті ООН як політичний, а в подальшому кодифікований у резолюціях Генеральної Асамблеї ООН як принцип міжнародного права універсального характеру принцип самовизначення народів фактично дав недвозначну правову підставу народам і націям, що борються за незалежність, а також леґітимним (тобто таким, що репрезентують народи і нації, що борються за незалежність) національно-визвольним рухам виборювати для себе політичний суверенітет і створювати свою окрему державу шляхом мирних політичних, культурних чи відкритих збройних протистоянь проти держав, які узурпують владу окремого народу чи нації, що згуртовано виявляє бажання самостійно організовувати свою публічну владу та визначати власний політичний курс.

Разом із тим, із цією нормою пов'язані ціла низка проблем. Наприклад, яким чином відрізнити національно-визвольне об'єднання від звичайного сепаратистського руху? Як вирішити проблему колізії принципу права на самовизначення і неподільності та недоторканності території? На ці питання сьогодні немає однозначної відповіді, оскільки на практиці кожна держава визнає принцип права на самовизначення лише тоді, коли це не стосується її самої. У іншому випадку вона шукає механізми, щоб захистити себе. Тому, проголосивши цей основоположний принцип, держави, на нашу думку, свідомо допустили існування колізії на рівні двох принципів, не конкретизували саму правову норму і не прописали нормативно механізм здійснення цього принципу. Відповідно, тлумачення цього принципу і механізм його здійснення існує лише на рівні правової доктрини, де кожна правова школа пропонує свій вихід із цієї ситуації, що призводить до ще більших суперечностей. Наприклад, у ситуації між Ізраїлем і Палестиною, де перша країна притримувалася західної доктрини вирішення конфлікту, а Палестина — позиції радянських учених — конфлікт між ними був приречений на ще більше загострення. Тому ця проблема є комплексною і потребує публічного обговорення і всебічного дослідження.

Основні завдання курсової роботи

Інститут правосуб'єктності національно-визвольних рухів є достатньо колізійним, і ця колізійність випливає із суперечності на рівні окремих норм права, а також на рівні правової доктрини, оскільки різні міжнародно-правові школи по-різному тлумачать окремі норми цього інституту. Норми інституту міжнародної правосуб’єктності національно-визвольних рухів є колізійними не через низький рівень юридичної техніки чи відносно короткий період існування інституту, оскільки процес свого становлення він розпочав понад чотири століття тому, його формування було тривалим і в той же час достатньо динамічним, багатим на прецеденти. Дослідженню цього інституту приділяли увагу науковці зі світовим ім’ям, такі як Я. Броунлі, Г. Кельзен, Дж. Фавсет, Л. В. Сперанський, Д. Б. Левін, Айман Абу-Ель-Хадж Абдель Барі. Більш імовірною причиною є відсутність політичної волі держав конкретно і однозначно врегулювати порядок надання правосуб’єктності національно-визвольним рухам. Тому завданням курсової роботи ми вбачаємо розкриття змісту правосуб'єктності національно-визвольних рухів шляхом аналізу позицій окремих правових шкіл та окремих науковців, із використанням існуючого прецедентного права. Також метою цієї роботи є дослідження можливих шляхів подолання правових колізій, пов'язаних із набуттям реалізацією національно-визвольними рухами міжнародної правосуб'єктності.

Огляд існуючих досліджень на тему міжнародної правосуб’єктності національно-визвольних рухів

Існує достатньо велика кількість досліджень, що стосуються міжнародної правосуб’єктності національно-визвольних рухів та безпосередньо права на самовизначення народів. Але ці питання, особливо впродовж останніх тридцяти років досліджувалися передусім представниками західної науки міжнародного права, такими як Я. Броунлі, Я. Кастанеда, Дж. Фавсет, Ж. Туском, Н. Фейнберг, Л. Гудрич, Е. Хамбро, А. Шимонс, Г. Кельзен, Б. Боветт, Л. Еванс.

Література країн Східної Європи, країн СНД представлена переважно роботами науковців радянського періоду: В. В. Любомудров, Л. В. Сперанський, Д. Б. Левін та інші.

У зв’язку із конфліктом на Близькому Сході багато недавніх досліджень тамтешніх науковців присвячені цій проблематиці, які мають велику теоретичну цінність і зокрема стосуються реалізації принципу мирного врегулювання спорів у діяльності Ліги Арабських Держав, визначенням правового статусу населення Палестини в умовах «окупації, що триває», аналізом міжнародних форм співробітництва Організації Визволення Палестини з міжнародними організаціями, висвітлення правових механізмів врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту.

Методи дослідження

У процесі дослідження використані передусім такі загальнонаукові методи як системний, історичний при вивченні відповідно сукупності норм інституту правосуб’єктності національно-визвольних рухів, етапів його становлення; приватно-наукові методи, такі як метод тлумачення при дослідженні окремих юридичних понять, порівняльно-правовий, філологічний метод, особливо під час дослідження і співвідношення таких понять як «нація» і «народ», визначення терміна «право народу на самовизначення».

РОЗДІЛ 1

Принцип самовизначення як правова основа міжнародної правосуб'єктності національно-визвольних рухів

1. 1. Історичний процес формування принципу самовизначення народів

На думку Я. Броунлі, в основі формування держави, що перебуває в процесі становлення, лежать принципи самовизначення народу і наступності політичного утворення. Утім, якщо принцип самовизначення народів безпосередньо визначає правосуб’єктність народу на всіх етапах боротьби за незалежність, принцип наступності політичного утворення застосовується на завершальному етапі, коли після здобуття народом основних ознак держави виникає проблема правонаступності. Тому цей принцип ми розглянемо в наступних питаннях цієї роботи.

Принцип самовизначення народів є одним із основних приципів міжнародного права. Його становлення як окремого правового інституту відбулося в кінці ХІХ — на початку ХХ століття. Формування цього принципу відбувалося впродовж кількох століть і проходило в кілька етапів1 [Бирюков П. Н. Международное право: учебное пособие // М., Юристь. – 1998. – С. 51].

Перший етап ми пов'язуємо із Нідерландською революцією ХVI століття, що була першою в Європі революцією, що призвела до створення незалежної держави шляхом відокремлення північних провінцій Нідерландів від Іспанської корони. Правове значення цієї події полягає в тому, що тоді сформувалося два важливих правових принципи — право народу на суверенітет і право народу на створення незалежної держави, які стали правовою основою для досягнення країною незалежності, що настала 26 січня 1581 року разом із прийняттям Генеральними Штатами Утрехтської унії2 [http://wikipedia.org - http://en.wikipedia.org/ wiki/Union_of_Utrecht]. Уперше в суспільних відносинах народ виступив як суб'єкт влади, завдавши відчутного удару пануванню в Європі феодальної системи 3 [Саїд Б. А. Абуфара Право народів на самовизначення і практика його здійснення в сучасний період: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня // К., - 2004. – С. 7 ].

Другий етап пов'язаний із ХVII століттям — Англійською революцією, чому сприяли поширення ідей кальвінізму у вигляді пуританізму. Правове досягнення — ідея так званого «суспільного договору», за яким правитель та його піддані зв'язані взаємними правами та обов'язками підтримання певного суспільного порядку, і порушення цих прав чи невиконання обов'язків із боку правителя може потягти за собою припинення цього договору та усунення правителя від влади. У цей період спостерігається тенденція до розмежування, із одного боку, прав короля, а з іншого боку — прав народу, що значно вплинуло на формування теорії природного права в плані самовизначення народу. Кульмінаційним моментом цієї концепції став Акт проголошення Англії вільною державою від 16 травня 1649 р., яким вводилася республіка4 [http://en.wikisource.orghttp://en.wikisource.org/wiki/An _Act_declaring_England_to_be_a_Commonwealth].

Наступний етап ми пов’язуємо із Американською революцією XVIII століття, коли скликаний у Філадельфії 4 липня 1776 року Другий континентальний Конгрес, ухвалив Декларацію про незалежність Сполучених Штатів Америки, у якій проголошувалося право американського народу встановлювати таку форму правління, як б відповідала його інтересам5 [http://en.wikipedia.org - http://en.wikipedia.org/wiki/United_States_Declaration _of_Independence]. Це був новий правовий принцип суверенітету народу, який проголосив право обирати як політичну форму правління республіку. Новим тут було те, що, виходячи із принципу рівноправності народів, принцип суверенітету народу визнавався і за всіма іншими народами. Однак цей принцип іще не набув ознак міжнародно-правового, оскільки регламентувався внутрішньодержавним правом та реалізувався внутрішньодержавними механізмами.

Що стосується революції XVIII століття у Франції, то тут так само прив’язувалися до доктрини народного суверенітету. Відповідно до цієї доктрини уряд мав засновуватися не на волі монарха, а на волі людей, і люди, не задоволені урядом, повинні бути в змозі організовуватися самостійно та за власними уявленнями. Відповідно до Декларації прав людини і громадянина 1789 року проголошено принцип рівноправності громадянина6 [http://www.hrcr.org - http://www.hrcr.org/docs/frenchdec.html]. Поруч із цим Французька революція закріпила не лише основні права людини, а й поєднала індивідуальні та колективні права громадян, уперше зв’язавши між собою категорію прав людини і категорію прав народу.

Наступний крок у еволюції права на самовизначення було зроблено у 1848 році. Концепція індивідуального самовизначення поступилася концепції національності як об’єктивного права націй на державну незалежність. Цим самим було значно пришвидшено розвиток принципу самовизначення, у якому право націй на незалежність розумілося вже як об’єктивна необхідність. Права людини, проголошені Декларацією прав людини і громадянина 1789 року, були трансформовані в права нації. Це передусім стосувалося самовизначення таких народів як данців, чехів, словаків, угорців, словенців, італійців, німців. Утім, уже тут ми прослідковуємо обережне ставлення держав до принципу самовизначення, особливо, якщо це безпосередньо стосується тієї чи іншої держави. Європейська ліберальна думка XIXстоліття підтримувала вимоги одних, відмовляючи в цьому другим.

Після Першої світової війни лобіювати принцип самовизначення народів стало вигідно. Президент США Вудро Вільсон 8 січня 1918 року запропонував прийняти відомі «чотирнадцять пунктів», одним із яких було питання про суверенітет зацікавленого в цьому населення. Цей документ виявився дуже ефективним і допоміг здобути незалежність цілому ряду країн Центральної та Східної Європи, а великі землі Османської імперії були включені в мандатну систему Ліги Націй. Окрім того, у договорах 1920-1922х років великої уваги надавалося захисту етнічних меншин. Одним із основних механізмів здійснення цього принципу стали плебісцити, які мали би підтвердити етнічну основу для самовизначення населення. Однак цей принцип, незважаючи на поширену практику застосування, застосовувався не як загальне правило поведінки для всіх, а скоріше виходячи з принципу доцільності. Зокрема у двадцятих роках ніхто не висував претензії країнам-переможницям Другої світової війни із приводу самовизначення народів та націй, що перебували у колоніальній залежності. Це передусім, звісно, стосувалося Англії, Франції і Сполучених Штатів Америки, які, лобіюючи Через Лігу націй надання суверенітету територіям, що до війни входили до складу країн Троїстого союзу, не висували територіальних претензій, що випливали із приводу здійснення принципу самовизначення народів, одне одному. Саме тому, на нашу думку, незважаючи на пропозицію американського президента, принцип самовизначення народів не було включено до Статуту Ліги Націй, бо він іще не став юридично зобов’язуючою нормою. Уже на цьому етапі постає проблема самовизначення Палестини, яка на той час, будучи підмандатною територією Ліги Націй, перебуває під управлінням Великобританії. Розв’язання цієї проблеми від самого початку ускладнюється тим, що на території Палестини мешкало дві громади: арабська і єврейська, і остання намагалася розширитися за рахунок іммігрантів із інших країн, що зустрічало опір із боку палестинських арабів7 [Саїд Б. А. Абуфара Право народів на самовизначення і практика його здійснення в сучасний період: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня // К., - 2004. – С. 9].

Нарешті, остаточне закріплення принципу самовизначення народів відбулося після включення його до Статуту ООН, де в п. 2 ст. 1 визначається зобов’язання держав «розвивати дружні відносини між націями на основі поважання принципу рівноправності та самовизначення народів, а також вживати інших відповідних заходів для зміцнення загального миру». Тобто цьому принципу було надано найширшого значення. Сфера його дії може охоплювати держави, нації та будь-які людські групи, які можуть бути організовані в держави, або бути формою нації чи лише групи. Тому принцип рівноправності та самовизначення може застосовуватися як до народів, так і до держав. Принцип самовизначення народів, включений до Статуту ООН, конкретизований Главою XI, у якій міститься «Декларація щодо несамоврядних територій». Поруч із цим главою XII«Міжнародна система опіки» передбачалося створення в рамках ООН міжнародної системи опіки, що нагадувала мандати Ліги Націй. 1950 р. Генеральна Асамблея ООН у своїй резолюції визнала право народів на самовизначення основним правом людини. Такий підхід був узагальнений і підтверджений у Декларації Генеральної Асамблеї ООН про надання незалежності колоніальним країнам і народам 1960 р. У ній, зокрема, наголошувалося, що «підкорення народів іноземному гнобленню і пануванню та їх експлуатація являють собою заперечення основних прав людини, суперечить Статуту ООН та перешкоджає розвиткові співробітництва і встановлення миру в усьому світі. Важливими міжнародно-правовими документами у сфері прав людини, які теж закріпили цей принцип, були Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 року та Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р., у п. 1 ст. 1 яких встановлено, що «всі народи мають право на самовизначення». У 1970 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, яка є кодифікаційним актом семи таких принципів, у тому числі принципу рівноправності та самовизначення народів. Тим самим цей принцип було віднесено до основоположних принципів міжнародного права, на яких будується і підтримується сучасний міжнародний правопорядок.

Таким чином, у XX столітті можна виділити 2 основні етапи розвитку цього принципу: перший, що відбувався після І світової війни і другий, після ІІ світової війни

1. 2. Сутність принципу самовизначення народів

Міжнародно-правовий принцип «права самовизначення народів», якщо тлумачити його, застосовуючи філологічний метод, складається із трьох окремих термінів: «право», «народ» і власне «самовизначення».

«Право» вживається тут у суб’єктивному значенні – тобто як “міра допустимої поведінки суб’єкта права, що забезпечується правовими нормами”8 [Кельман М. С., Мурашин О. Г., Хома Н. М. Загальна теорія держави і права // НОВИЙ СВІТ-2000. – 2004. – С. 227].

У Статуті ООН та інших нормативних документах цього органу зафіксоване право «народів», а не «націй» на самовизначення. Зроблено це тому, що існують моноетнічні і поліетнічні народи. І якби було закріплено принцип «самовизначення націй», то його застосування до поліетнічних народів викликало би чималі труднощі. Для того, щоб цього уникнути, вжито термін «самовизначення народів», який передбачає самовизначення нації чи націй як складової того чи іншого народу9 . Норвезький професор А. Ейде, аналізуючи міжнародно-правове поняття «народ», зазначає, що під ним необхідно розуміти «демос», а не «етнос»10 [Возможные пути и средства обеспечения мирного и конструктивного решения проблем, связанных с меньшинствами. ООН Е/CN. 4/ Sub. 2/1993/34// -C. 17]. Однак терміни «народ» і «нація» до кінця не розмежовані, оскільки в різних правових системах вони визначаються по-різному. Особливо гострою була дискусія з приводу розмежування понять «нація», «народ» і «держава» під час обговорення Координаційним комітетом першої статті Статуту ООН. Одні члени комітету виступали проти вживання терміна «народ», оскільки у такому разі нібито вводиться право на відділення, а не на самовизначення. Деякі члени комітету висували заперечення саме технічного характеру. На їх думку, вживання цього терміна неправильне з юридичної позиції, оскільки міжнародні відносини встановлюються не між народами, а між державами. Дехто зазначив, що слова «нація» і «народ» вживаються у Сполученому Королівстві і Сполучених Штатах Америки одне замість іншого, у той час як континентальне право розмежовує ці два поняття. “На основі компромісу, члени комітету домовилися про вживання цих термінів так, як це робить континентальна система права, тобто як «право на самовизначення народів» з акцентом на територіальній ознаці населення”11 [КристескуА. Право народов на самоопределение // ООН., - Нью-Йорк., - 1981. – С. 1981].

Нарешті, термін «самовизначення» характеризується зовнішнім та внутрішнім аспектами. Із позиції міжнародного права зовнішній аспект містить у собі право народу на вільне відокремлення від держави, у межах якої він мешкає, та створення ним незалежної держави або об׳єднання з іншою державою, або вільний вибір будь-якого іншого статусу, який визначається народом. Що стосується внутрішньої сторони цього принципу, то вона теж має різні варіанти, залежно від обсягу реалізації права на самовизначення – від зміни форми правління, форми державного устрою та форми політичного режиму до забезпечення політичних, мовних, культурних та інших прав у межах внутрішньої системи самоуправління як складової сучасного демократичного правління держави12 [Саїд Б. А. Абуфара Право народів на самовизначення і практика його здійснення в сучасний період: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня // К., - 2004. – С. 10].

Водночас право народів на самовизначення «не повинно тлумачитися як таке, що санкціонує або сприяє будь-яким діям, які вели б до розчленування, часткового чи повного порушення територіальної цілісності або політичної єдності суверенних чи незалежних держав, що діють із дотриманням принципу рівноправності та самовизначення народів, і внаслідок цього мають уряди, які представляють весь народ, що належить до даної території, без різниці раси, віросповідання та кольору шкіри»13 [Декларація про принципи міжнародного права, 1970 р.]. На думку багатьох західних науковців ця норма, закріплена у Декларації про принципи міжнародного права, дозволяє розмежувати національно-визвольні рухи від звичайних сепаратистських об׳єднань. Утім, під час застосування цих норм виникають певні труднощі. Дійсно, наведена вище норма зазначає, що право на самовизначення не поширюється на сепаратистські рухи, тобто рухи, які ведуть до розчленування, порушення територіальної цілісності, політичної єдності держав, які дотримуються принципу рівноправності та самовизначення народів. Загалом, діяльність національно-визвольного руху теж у більшості випадків призводить розчленування та порушення державної цілісності. Єдиною відмінністю між законними національно-визвольними рухами і сепаратистськими об׳єднаннями є те, що леґітимний національно-визвольний рух не може виникнути у державі, яка дотримується принципу рівноправності та самовизначення народів. Зрозуміло, у такій державі невдоволення окремої групи населення офіційною владою чи бажання відокремитися, приєднатися до іншої держави виникнути не може. Однак проблема полягає в тому, що міжнародно-правові норми не дають прямого механізму визначення того, які країни дотримуються принципу рівноправності та самовизначення народів, а які не дотримуються.

РОЗДІЛ 2

Поняття та міжнародно-правові ознаки національно-визвольного руху

2. 1. Співвідношення понять «народи і нації, що борються за незалежність» та «національно-визвольні рухи». Термінологічні проблеми та дискусії.

Таким чином, право народів на самовизначення, що було сформоване і найактивніше застосовувалося в період деколонізації, і означало в той час відокремлення від держави. Зараз зміст цього поняття є значно ширшим. Народ реалізує своє право на самовизначення не лише в процесі здобуття незалежності, а й після того, у процесі функціонування держави. Зокрема за вільне забезпечення свого економічного, соціального і культурного розвитку борються усі без винятку народи, навіть після здобуття державності. Утім, нас цікавить здійснення права народу на самовизначення саме в процесі боротьби за незалежність. Будь-який народ, який виборює свою незалежність, вступає у відносини з державою, котра володіє територією, яку цей народ виборює, з іншими державами, з міжнародними організаціями. Він виступає учасником міжнародних правовідносин, через які здійснює свої права та обов’язки. Тобто він фактично самостійно виступає суб׳єктом міжнародного права – особою, яка наділена нормами міжнародного права суб’єктивними юридичними правами і обов’язками і яка можне стати учасником міжнародних правовідносин14 [Н. А. Ушаков Международное право: основные термины и понятия // М., - 1996.]. Але, проаналізувавши саму суть відносин, які виникають між суб’єктами міжнародного права, неможливо уявити, яким чином народ як сукупність людей, об’єднаних територіальною ознакою, може весь одразу виступати стороною правовідносин. Наприклад, учасником Організації Об’єднаних Націй є не народ України, а держава Україна, стороною переговорів із приводу врегулювання Палестино-ізраїльського конфлікту є не народ Палестини, а представники Організації визволення Палестини, стороною пакту про ненапад між Німеччиною і СРСР був не народ Радянського Союзу, а уповноважений представник офіційної влади СРСР. Втім, наприклад, коли здійснювана офіційною владою політика держави йде врозріз із баченням цієї політики народом, він має право замінити офіційну владу, відповідно до Підсумкового акту НБСЄ 1975 року: «Усі народи завжди мають право в умовах повної свободи визначати, коли і як вони бажають, свій внутрішній і зовнішній політичний статус», а також «здійснювати на власний розсуд свій політичний економічний, соціальний і культурний розвиток». Отже, народи одноосібно є володарями цих прав. Однак здійснювати ці права безпосередньо народ може тільки під час виборів та плебісциту. У інших випадках народ уповноважує відповідні органи діяти від їх імені, і носієм прав є не народ а уповноважені ним органи. А, оскільки суб’єктом права є носій прав та обов’язків, то виступати безпосередньо стороною правовідносин народ практично не може. Тому суб’єктом міжнародного права виступатиме не народ (нація), що бореться за незалежність, а національно-визвольний рух – політична організація, що самостійно здійснює квазідержавні функції.

У вітчизняній юридичній науці закріпився термін «національно-визвольний рух». Але із його вживанням теж пов’язана певна проблема. Справа в тому, що перша частина терміна зовні нібито вказує на «національний» характер цього руху (тобто рух, який бореться за право нації на самовизначення). Утім, «національно-визвольний рух» діє на підставі закріпленого в міжнародно-правових актах принципу самовизначення народів. Відповідно, «володарем» права тут виступає народ, а «носієм» права –визвольний рух. Тобто національно-визвольний рух, по суті, бореться за самовизначення народу, а не нації. Таким чином, вживання терміна «національно-визвольний рух» у контексті позначення політичної сили, яка діє в інтересах самовизначення народу, є не зовсім коректним. Його запозичено із англійського відповідника “warsofnationalliberation”, де “national” мається на увазі «народний»15 [http://en.wikipedia.org - http://en.wikipedia.org/wiki /Wars_of_national_liberation]. Отже, вживаючи термін «національно-визвольний» рух, необхідно виходити з того, що він позначає певну політичну силу, яка бореться за самовизначення народу, а не нації.

2. 2. Міжнародно-правові ознаки національно-визвольного руху

Міжнародно-правові норми чітко не закріплюють, якими ознаками повинен володіти національно-визвольний рух, щоб виступати у ролі суб’єкта міжнародного права. Однак, проаналізувавши окремі прецеденти, які мали місце в ХХ столітті і ті міжнародно-правові норми, які ці відносини регулюють, можна все ж ці ознаки виокремити.

Сама назва «національно-визвольний рух» передбачає наявність певної політичної сили, тобто об׳єднання, що об’єктивно може здійснювати політичну владу. Це може бути потужна організація, що активно діє за межами окупованої території (Полісаріо, Організація визволення Палестини) чи безпосередньо на такій території (Організація народів Південно-Західної Африки, Народний рух за звільнення Анголи).

Другою важливою ознакою є наявність народу, який, по-перше, не має власної незалежної держави, а, по-друге, прагне її здобути. Причому народ може складатися з кількох націй, які навіть можуть знаходитися на відмежованих одне від одного територіях (народ овамбо, що становив переважну більшість населення Намібії, складався з багатьох різних етносів та субетнічних груп: ндонга, кваньяма, квамбі, нгандьєра, нбаланту, квалууді, колонкаді, мунда, мбандья16 [http://www.ethnologue.com - http://www.ethnologue. com/show_map.asp?name=NA&seq=10] та інші, які говорили різними мовами17 [http://en.wikipedia.org - http://en.wikipedia.org/wiki/Ovambo], мали різну культуру, розташовувалися на території двох різних африканських країн (Анголи і Намібії), утім, ці абсолютно різні за культурою етноси почували себе єдиним народом18 [http://www.mtholyoke.edu - http://www.mtholyoke. edu/acad/intrel/vietdec.htm]).

Третьою важливою, на нашу думку, ознакою, є те, що національно-визвольний рух має репрезентувати якщо не все населення, то хоча б його більшість або найбільш впливову групу, яка володіє політичною владою. Зокрема організація «В׳єтмінь» на момент проголошення Декларації незалежності Демократичної республіки В’єтнам 2 вересня 1945 року19 [Мовсисян Ф. В. Европейские национально-освободительные движения первой половины XIX века и армянская общественная мысль: дис... д-ра ист. наук: 07.00.01 . - Ереван, 2005. C. 15] не була єдиною політичною силою, яку підтримувало все населення В’єтнаму, адже певна його частина притримувалася ліберальної ідеї розвитку країни, на відміну від тієї ідеї, яку пропонувала організація «В׳єтмінь» на чолі з Хо Ші Мінем, однак вона виявилася найбільш впливовою і змогла після проголошення незалежності втримати владу у своїх руках.

Наступна ознака – територія, на якій народ прагне утворити нову державу, має належати іншій державі. Якщо ця територія за своїм статусом є resnullis, тоді фактично втрачається суть національно-визвольного руху, бо в цьому випадку народ не потрібно ні від кого визволяти. Із іншого боку, якщо діяльність політичної сили не спрямована на зміну існуючих кордонів держави, наприклад, у випадку Англійської революції, коли її метою була заміна форми державного правління та форми політичного режиму, політичні сили, що підтримували ідеї парламентаризму, не можуть називатися національно-визвольними рухами, бо їхні дії носили переважно внутрішньодержавний характер.

Наступною важливою ознакою є здатність національно-визвольного руху бути учасником міжнародних відносин. Ця ознака випливає із самої суті національно-визвольного руху. Адже якщо політична сила не може виступати стороною міжнародних відносин, вона не є суб’єктом міжнародного права. Наприклад, радикальна ісламістська організація «Техрік Талібан-і-Пакістан» не може вважатися національно-визвольним рухом, оскільки жоден суб’єкт міжнародного права не наважується вступити з нею у правові відносини.

РОЗДІЛ 3

Набуття та реалізація правосуб’єктності національно-визвольних рухів. Форми національно-визвольних рухів.

3. 1. Особливості набуття правосуб’єктності залежно від форми діяльності національно-визвольного руху

Єдиного і універсального порядку набуття національно-визвольним рухом правосуб’єктності не існує. Він конкретно не визначений міжнародно-правовими нормами і на сьогодні, на жаль, є більше політичним, аніж правовим процесом, є наслідком жорстких політичних протистоянь, де дуже часто перемагає не більш аргументована позиція з точки зору права, а та позиція, яку підтримує більш впливова сторона правовідносин. Набуття правосуб’єктності національно-визвольним рухом у кожному випадку виявляється по-різному.

«Набуття правосуб’єктності» означає набуття здатності особи мати права та обов’язки. Відповідно, правосуб’єктність включає в себе правоздатність (тобто здатність особи мати права та обов’язки) і дієздатність, що у свою чергу поділяється на угодоздатність (здатність особи укладати угоди) і деліктоздатність (здатність особи нести відповідальність за свої протиправні дії)20 [Кельман М. С., Мурашин О. Г., Хома Н. М. Загальна теорія держави і права // НОВИЙ СВІТ-2000. – 2004. – С. 227].

Політологія виділяє кілька форм національно-визвольних рухів, щодо яких існують різні режими набуття правосуб’єктності. Це, по-перше, парламентська або законодавча форма, яка має на меті створення економічних і політичних основ національного суверенітету (національного рівноправ’я). У цьому контексті Верховна Рада України під час прийняття Акту проголошення незалежності України виступала як парламентський національно-визвольний рух. По-друге, це культурно-просвітницькі акції та акції підвищення рівня освіти народу. Тут самовизначення відбувається в результаті підвищення рівня освіти і культури і, як наслідок, поширення серед народу самостійницьких ідей. Гарним прикладом тут може виступати Києво-Могилянська академія, у якій навчалась переважна більшість українських гетьманів та культурних діячів – лідерів українського національно-визвольного руху ХVII-XVIII століття. По-третє, це ненасильницькі акції громадянської непокори. Класичним прикладом тут є ідея «ненасильницького спротиву», творцем якої був Махатма Ганді, і яка дозволила Індії здобути незалежність. Нарешті, остання форма – це конфліктна (збройна) боротьба за незалежність. Ця форма, на жаль, застосовується державами у переважній більшості випадків21 [Мовсисян Феликс Вазгенович. Европейские национально-освободительные движения первой половины XIX века и армянская общественная мысль: дис... д-ра ист. наук: 07.00.01 . - Ереван, 2005. – С. 21]. Наведена класифікація, якщо застосовувати її для розмежування форм національно-визвольних рухів у міжнародному публічному праві, має певні недоліки. Адже міжнародне публічне право цікавить передусім міжнародно-правовий аспект національно-визвольних рухів. Усі наведені вище форми, окрім конфліктної, передусім стосуються норм національного права і не мають особливих проблем із набуттям правосуб’єктності. Зокрема не виникає сумніву у правосуб’єктності парламентської форми національно-визвольного руху, адже в цьому випадку цей орган є представницьким і репрезентує народ. Що стосується такої форми як наукові, культурно-просвітницькі акції, то вона скоріше є перехідною формою існування національно-визвольного руху, адже остаточно здійснити право народу на самовизначення (здобути незалежність) має внаслідок діяльності культурно-просвітницьких рухів певна політична сила. Що стосується такої форми як ненасильницькі акції громадянської непокори, то здійснює їх сам народ чи певна його група, яка політологічним поняттям національно-визвольного руху охоплюється, а міжнародно-правовим (як носій гарантованого міжнародним принципом права на самовизначення) – ні. Якщо три попередні форми характеризуються мирним досягненням бажаного результату та переважно внутрішньодержавним характером, то остання прямо торкається різних галузей міжнародного публічного права, зокрема міжнародного гуманітарного права, міжнародного права воєнних конфліктів, міжнародного економічного права тощо. Із реалізацією прав та обов’язків національно-визвольних рухів, що перебувають у стані збройного конфлікту виникає найбільше проблем.

У набутті національно-визвольним рухом правосуб’єктності зацікавлений не лише сам національно-визвольний рух, а й інші суб’єкти міжнародного права. Наприклад, якщо національно-визвольний рух задіяний у відкритому збройному протистоянні, що ставить під загрозу національну єдність і легітимність уряду, інші держави дуже часто вимушені займати певну позицію для захисту своїх інтересів. Особливо така необхідність виникла у другій половині ХХ століття, якщо брати до уваги конфлікти, що мали місце в країнах Третього світу та деяких європейських країнах. Це, зокрема, конфлікти в Еритреї, Анголі, Іраку, Азербайджані, Намібії, Західній Сахарі, Сомалі, Ірландії, Грузії, Боснії та Герцеговині.

3. 2. Повстанці як форма національно-визвольного руху. Їх права та обов’язки.

Мінливість політичної ситуації, небажання втручатися у внутрішні справи інших держав спонукають уряди іноземних держав уникати визнання стану війни, і тим паче вони намагаються утриматися від передчасного визнання тієї чи іншої держави. Саме із цією метою, відокремлено від інших форм конфліктних національно-визвольних рухів, існує інститут повстанців22 [Нгуен Куок Динь Международное публичное право // Сфера. – К., - 2000. - С. 351]. Він зародився на основі практики, що існувала в Сполучених Штатах Америки наприкінці ХІХ століття, у зв׳язку з активною діяльністю південноамериканських бунтівників на морі. Морські простори південного узбережжя США були дуже важливими для нейтральних країн у плані торгівлі. Тому домовленості між нейтральними країнами і повстанцями були взаємо вигідними: нейтральні країни визнавали бунтівників як воюючу сторону, а самі бунтівники могли розраховувати на прирівнювання цими країнами до статусу їх як військовополонених, а також на те, що їх судна не будуть вважатися піратськими; натомість кораблі під прапором нейтральних країн не повинні були підкорятися праву огляду і захоплення, що застосовувалося повстанцями.

Нині війни ведуться переважно на суші і, якщо зона бойових дій не є надто важливою в економічному плані, нейтральні країни цілком розумно намагаються не втручатися і не визнають збройні угрупування, які ведуть бої проти окупантів, повстанцями. Сьогодні більше підкреслюється гуманітарне значення визнання повстанців, а також правове регулювання індивідуальних прав воюючих23 [http://www.icrc.org - http://www.icrc.org/ihl.nsf/7c4d08d 9b287a42141256739003e636b/d67c3971bcff1c10c125641e0052b545]. Утім, невизнання повстанців з боку інших країн є тимчасовим, оскільки якщо те чи інше озброєне угрупування утримує певну територію впродовж достатньо тривалого проміжку часу, ігнорувати його стає дедалі важче, і зазвичай нейтральні держави через деякий час визнають ці озброєні угрупування воюючою стороною, що дає їм правову підставу здійснювати на захопленій території управлінські функції.

У ході ведення війни повстанці зобов’язані дотримуватися норм міжнародного воєнного права, що закріплені у ІІІ Гаазькій конвенції 1907 року, Женевських конвенціях 1949 року та подальших додаткових протоколах до них та інших нормативних документах, що регулюють відносини міжнародного права воєнних конфліктів.

Наслідком діяльності повстанських національно-визвольних рухів може бути повна, тобто захоплення всієї території і зміна уряду, чи часткова перемога, коли врешті-решт офіційна влада вчинить спробу розділити територію держави24 [Нгуен Куок Динь Международное публичное право // Сфера. – К., - 2000. - С. 351].

Особливістю визнання повстанського національно-визвольного руху є де-факто конститутивний характер. Тобто визнання збройних угрупувань, які відкрито виборюють право народів на самовизначення, залежить безпосередньо від інших держав. Це, на нашу думку, є негативним явищем. На рівні багатосторонньої міжнародної угоди слід конкретно визначити ознаки збройних формувань, за якими їх можна без участі інших держав віднести до інституту повстанців.

3. 3. Прецеденти набуття та реалізації національно-визвольним рухом міжнародної правосуб׳єктності

Як уже зазначалося в цій роботі, процес реалізації національно-визвольним рухом права народу на самовизначення – це процес більше правовий, аніж політичний, єдиної процедури нормами міжнародного права не передбачено, у зв’язку з чим реалізація права на самовизначення – це процес складний, напружений і тривалий, результат якого передбачити практично неможливо. У кожному конкретному випадку він відбувається по-різному. Досвід застосування принципу права на самовизначення є дуже важливим і складає прецедентне право, на яке в майбутньому при розв’язанні територіальних спорів посилатимуться конфліктуючі сторони. Переважно практика здійснення права на самовизначення відбувається в результаті активної діяльності Генеральної Асамблеї Організації об’єднаних націй. У деяких випадках у розв’язанні конфлікту бере участь Міжнародний суд Справедливості (Справа Західної Сахари).

Найбільш резонансним міжнародно-правовим конфліктом, що виник із приводу застосування принципу права на самовизначення, є, безумовно, арабо-ізраїльський конфлікт на Близькому Сході, який триває уже 60 років від 29 листопада 1947 року і до сьогодення. Саме тоді виникли передумови конфлікту, коли в результаті резолюції Генеральної Асамблеї ООН відбулося розділення території Палестини і утворилися дві держави: Ізраїль і Палестина, після чого Ізраїль розпочав насильницьке захоплення арабських земель, у результаті чого десятки тисяч арабів було вбито, а до сусідніх арабських країн емігрувало понад півтора мільйона біженців. Тільки у період із 1947 по 1966 рік проблема палестинських біженців 935 разів розглядалася головними органами ООН, основними комітетами і комісіями організації25 [SayeghFayesA. TheU.N. andthePalestineQuestion. Beyrouth. 1966., C. 2]. Але дії Генеральної Асамблеї ООН ніяк не вплинули на Ізраїль. Масове обурення політикою цієї держави викликало активну діяльність на окупованій території партизанів, яких відповідно до норм міжнародного права було визнано міжнародним співтовариством комбатантами із усіма відповідними наслідками, тобто на національно-визвольний рух поширюються норми міжнародного гуманітарного права та міжнародного права збройних конфліктів. Крім того, Женевські конвенції забороняють застосування будь-яких санкцій проти мирного населення за дії партизан, хоча на практиці цими нормами уряд Ізраїлю нехтує і завдає ударів не лише по стратегічно важливим об’єктам партизанського руху, а й по будівлям, де проживає мирне населення. Тобто на сьогодні немає дієвого механізму, що змусив би сильну і впливову у військовому і економічному плані державу дотримуватися резолюцій ГА ООН.

Цікавим є іще один момент, пов’язаний із цим конфліктом. Ізраїль довгий час заперечував право палестинського народу на самовизначення на окупованій території, посилаючись на те, що на тій території проживає також значна частина єврейського населення, і це порушуватиме його право на самовизначення. Резолюцією ГА ООН 2672/ХХV, що народ Палестини має право на самовизначення і це не означає порушення такого ж права інших народів, що населяють цю територію, зокрема ізраїльського народу. Однак здійснення арабським народом Палестини права на самовизначення потребує ліквідації наслідків агресії Ізраїлю і створення нової національної держави на демократичній основі.

Дуже важливою прецедентною справою є справа Західної Сахари, що є найгучнішою в історії деколонізації. На територію Західної Сахари претендувало одночасно 3 країни: Іспанія, Марокко і Мавританія причому саме населення території підтримувало самостійницький рух Полісаріо, який виступав за створення незалежної держави Західної Сахари26 [И. П. Блищенко, Ж. Дориа Прецеденты в международном публичном и частном праве // М., - МНИМП. – 1999. - C. 109]. Країни-претенденти на територію Західної Сахари зазначали, що вони внаслідок певних історичних зв’язків мають право на цю територію, і це право є сильнішим за право націй на самовизначення. Консультативний висновок МСС із цього приводу містить два важливих положення: по-перше, претензії інших країн не мають під собою ніякого обґрунтування і, по-друге, навіть якби вони були, народ Західної Сахари сам має визначити свою долю. І возз’єднання, приєднання чи об׳єднання повинне відбуватися тільки в результаті вільного волевиявлення народу, а не як результат визнання чиїхось історичних прав на територію27 [http://everything2.com - http://everything2.com/index.pl?node_id=1760517]. Утім, незважаючи на рішення МСС, Марокко, здійснивши так званий марш 350 тис. беззбройних марокканців у Західну Сахару для підтвердження «права Марокко на національну єдність та територіальну цілісність», фактично взяла під контроль територію Західної Сахари, вибивши з неї сили національно-визвольного руху Полісаріо і змусивши Іспанію піти на поступки і фактично відмовитися від претензії на цю територію. До сьогоднішнього дня, незважаючи на спроби ГА ООН розв׳язати конфлікт, він залишається невирішеним, плебісцит із приводу самовизначення народу Західної Сахари не проведено, територія фактично контролюється Марокко, офіційна влада якого посилається на принцип неподільності території.

Подібні ситуації мали місце і в інших частинах африканського континенту, де проблема самовизначення народів і неврегульованість територіальних претензій характерна для більшості африканських країн, а ведення бойових дій між офіційною владою і повстанцями – доволі буденна справа, яка забирає величезну частину коштів із державного бюджету та десятки тисяч людських життів щорічно. І проблема, на нашу думку, полягає у байдужій позиції інших держав, яким у переважній більшості випадків вигідніше просто не втручатися. Якби дії міжнародного співтовариства щодо допомоги національно-визвольним рухам були більш активними, як це було, приміром, у Намібії, де внаслідок спільних зусиль національно-визвольного руху СВАПО, Генеральної Асамблеї ООН та Міжнародного Суду справедливості, територія Намібії позбавилася фактичного контролю з боку ПАР і народ реалізував своє право на самовизначення28 [Блищенко И. П., Дориа Ж. Прецеденты в международном публичном и частном праве // М., - МНИМП. – 1999. - C. 109].

Таким чином, цей приклад показує, що дуже часто під час боротьби націй за самовизначення перемагає та сторона, яка є ситуативно сильнішою, а не та на чиєму боці право.

Цікавим є приклад самовизначення народу Коморського архіпелагу. У результаті проведення плебісциту, про який зазначається в резолюції Генеральної Асамблеї від 13 грудня 1874 року, в цілому населення архіпелагу виявило бажання до здобуття незалежності (94,56% - за, 5,44% - проти). Такий результат голосування мав місце на островах Мохелі, Анджуан і Гранд-Комор. Утім, на острові Мойотта результатом плебісциту було голосування проти незалежності (63,82% - проти, 36, 18% - за)29 [ЭспьелемЭ. Г. Право на самоопределение: осуществление резолюций Организации Обьедененных Наций // ООН. - Нью-Йорк., 1980]. Політичні рухи на острові Мойотта розпочали акції протесту проти виключення їх із території Франції. Французьким актом від 31 грудня 1975 року передбачалося, що острова Мохелі, Антуан і Гранд-Комор перестають бути частиною Французької республіки і що серед населення острова Мойотта має бути проведено ще один референдум із приводу того, бажає населення острова відокремитися від Франції чи бажає стати частиною новоствореної держави – Коморські острови. Зрештою, після проведеного внаслідок цього акту референдуму і кількох резолюцій Генеральної Асамблеї ООН острів Мойотта залишився територією Франції.

У цьому випадку народ двічі безпосередньо здійснив своє право на самовизначення шляхом референдуму, а також через відповідні профранцузькі політичні сили, які лобіювали неприєднання до новостворених Коморських островів. Таким чином, діяльність національно-визвольного руху може спрямовуватися не лише на відокремлення, а на зберігання територіальних кордонів у разі можливого поділу країни.

Проблема також існує із визнанням радикальних екстремістських організацій національно-визвольними рухами, на прикладі радикальних націоналістичних рухів басків, збройних чеченських формування, які хоч і заручені підтримкою значної частини населення території, за незалежність якої вони борються, усе ж ведуть боротьбу шляхом скоєння злочинів проти миру і безпеки людства, намагаючись вплинути на офіційну владу через поширення терору серед мирного населення. Такі політичні об׳єднання і збройні формування, на нашу думку, не можуть бути визнані як національно-визвольні рухи, оскільки тут виникнуть проблеми із леґітимізацією такої влади, яка у випадку перемоги цих сил буде вважатися такою, що здобута злочинним шляхом і, по суті, нічим не відрізнятиметь від статусу офіційної влади. Тому, бажаючи одержати статус воюючої сторони, необхідно діяти як воююча сторона і як суб’єкт міжнародного права, дотримуючись Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, зокрема Конвенції (ІV) про захист цивільного населення під час війни30 [http://en.wikisource.org - http://en.wikisource.org/wiki/Fourth _Geneva_Convention].

ВИСНОВКИ

Політичні та правові перепони розвитку інституту міжнародної правосуб’єктності національно-визвольних рухів

На основі проведеного дослідження можна зробити висновок, що попри значний період і відносно велику практику застосування принципу права націй на самовизначення національно-визвольними рухами у середині та другій половині ХХ століття, сам інститут національно-визвольних рухів залишається вкрай недосконалим і колізійним. Проблеми полягають передусім у:

- колізії міжнародно-правових принципів самовизначення народів (ч. 2 ст. 1 Статуту ООН) та принципу територіальної недоторканості (ч. 4 ст. 2 Статуту ООН);

- правової невизначеності ознак національно-визвольного руху;

- правової невизначеності процедури одержання і реалізації національно-визвольним рухом правосуб’єктності;

- відсутності міжнародно-правових санкцій за невизнання чи порушення права націй на самовизначення;

- відсутність політичної волі держав для подальшого вдосконалення цього принципу;

Пропозиції щодо шляхів подолання цих перепон

Для вирішення цих проблем необхідна передусім воля держав, яка теж, як виявляється, є однією з самих проблем. Адже кожна держава лобіює принцип самовизначення тоді, коли це вигідно їй, мовчазно підтримує, коли це стосується інших і всіляко цьому протидіє, коли це починає стосуватися її самої. Якщо така воля держав через багато років з׳явиться, тоді передусім необхідно усунути суперечність принципів права на самовизначення народу і принципу територіальної недоторканості, бо консультативні висновки Міжнародного Суду ООН і резолюції Генеральної Асамблеї ООН, що намагалися врегулювати ці питання, не дають бажаних результатів. Потрібно детально прописати, бажано, на рівні багатосторонньої міжнародно-правової угоди ознаки, національно-визвольного руху, порядок набуття і реалізації ним міжнародної правосуб’єктності та конкретно визначити відповідальність держав за порушення цього принципу.

Жан Тускоз розрізняє два періоди розвитку і застосування принципу самовизначення народів: після І світової війни і після ІІ світової війни. Після І світової війни принцип самовизначення був введений як інструмент надання незалежності народам тих земель, які належали країнам Четверного союзу, що у війні програв. А пізніше цей самий принцип було використано Гітлером для імперіалістичних ідей, коли він хотів об׳єднати в одному рейху весь німецький народ. Атлантична хартія, підписана між Сполученими Штатами та Великобританією у 1942 році, по-новому закріпила право націй на самовизначення. Але після делімітації повоєнних кордонів у Європі цей принцип часто ігнорувався. Можливо, історія ще покаже, що порядок, встановлений у Європі після другої світової війни, є таким же хистким та ненадійним, як і той, що встановився після попереднього конфлікту, зокрема тому, що він недостатньо врахував право народів на самовизначення31 [Жан Тускоз Міжнародне право // К., - АртЕск. - 1998].

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Статут Організації Об׳єднаних Націй 26 липня 1945 року

2. Декларація про принципи міжнародного права 1970 року

3. Женевські конвенції 12 серпня 1949 року

4. 1-а Гаазька конвенція 1899 року

5. 2-а Гаазька конвенція 1907 року

6. Бирюков П. Н. Международное право: учебное пособие // М., Юристь. – 1998.

7. Саїд Абуфара Б. А. Право народів на самовизначення і практика його здійснення в сучасний період: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня // К., - 2004.

8. Кельман М. С., Мурашин О. Г., Хома Н. М. Загальна теорія держави і права // НОВИЙ СВІТ-2000. – 2004.

9. Возможные пути и средства обеспечения мирного и конструктивного решения проблем, связанных с меньшинствами. ООН Е/CN. 4/ Sub. 2/1993/34//

10. Ушаков Н. А. Международное право: основные термины и понятия // М., - 1996.

11.КристескуА. Право народов на самоопределение // ООН., - Нью-Йорк., - 1981.

12. Мовсисян Ф. В. Европейские национально-освободительные движения первой половины XIX века и армянская общественная мысль: дис... д-ра ист. наук: 07.00.01 . - Ереван, 2005.

13. Динь Н. К. Международное публичное право // Сфера. – К., - 2000.

14. SayeghFayesA. TheU.N. andthePalestineQuestion. Beyrouth. 1966.

15. Блищенко И. П., Дориа Ж. Прецеденты в международном публичном и частном праве // М., - МНИМП. – 1999.

16. ЭспьелемЭ. Г. Право на самоопределение: осуществление резолюций Организации Обьедененных Наций // ООН. - Нью-Йорк., 1980

17. Жан Тускоз Міжнародне право // К., - АртЕск. – 1998

18. http://wikipedia.org

19. http://en.wikisource.org

20. http://www.hrcr.org

21.http://www.ethnologue. Com

22. http://www.mtholyoke.edu

23. http://www.icrc.org

24. http://everything2.com

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений08:32:59 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
11:56:53 29 ноября 2015

Работы, похожие на Курсовая работа: Національно-визвольні рухи як суб`єкти міжнародного публічного права

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150061)
Комментарии (1830)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru