Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Основи економічної теорії Былети і відповді

Название: Основи економічної теорії Былети і відповді
Раздел: Рефераты по астрономии
Тип: реферат Добавлен 22:18:26 10 января 2011 Похожие работы
Просмотров: 7 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Білет 1

1. Національна економіка – це економіка, за якою держава здійснює хоча б мінімальний контроль, хоча б (і в першу чергу) статистичний. Феномен національної економіки з’явився саме тоді, коли загальний нагляд за економікою став прямим завданням держави. Історично: початок XX століття (перехід капіталізму в стадію імперіалізму передбачав зв’язок економіки з державою; пізніше, внаслідок депресії 1929 – 1933, з’явилася необхідність державними важелями регулювати окремі сторони економічного життя). Однією з причин світової кризи 1929 – 1933 вважають відсутність контролю за динамікою змін основних макроекономічних показників, тобто державна статистика економічної діяльності не велася.

Отже:

1. Національна економіка з’явилася тоді, коли держава почала вести статистику економічного життя (підрахування і порівняння з попередніми роками ВВП).

2.Держава веде нагляд за національною економікою на основі системи національних рахунків (основним показником є ВВП).

Історичний розвиток національної економіки:

1. Економіка існує “неконтрольовано” (не обчислюється статистично) – до кінця 19 століття.

2. Економіка зливається з державою шляхом появи олігархії при владі, хоча й існує за класичними законами саморегульованості – кінець 19 століття (імперіалізм).

3. “Неконтрольована” економіка терпить крах (1929 – 19330, доводячи хибність неконтрольованості. Наслідок: початок активного втручання держави в економічне життя + поява системи національних рахунків (баланс народного господарства – в країнах соціалізму) = оформлення поняття національної економіки.

Можливі проблеми національної економіки:

1. Втрата суверенітету (як українська національна економіка в часи СРСР входила до складу “єдиного народно-господарського комплексу” СРСР).

2. Тінізація економіки. Наслідок: неможливість об’єктивного обчислення і контролю.

3. Структурна невідповідність економіки національним інтересам (як Україна в часи СРСР).

2.Загальнодержавні податки у податковій системі

Переважну частину доходів державного бюджету ста­новлятьподатки, які являють собою обов'язкові платежі юридичних і фізичних осіб. За економічним змістом подат­ки виражають фінансові відносини між державою й плат­никами з метою створення централізованого фонду грошо­вих коштів, необхідних для виконання державою своїх функцій. Податки означають відрахування частини вало­вого національного продукту (ВНП) на загальнодержавні потреби, без задоволення яких сучасне суспільство існува­ти не може.

Кожна система оподаткування призначена вирішувати певні взаємозв'язані завдання. Тому розмір податків має бути достатнім, по-перше, для успішного виконання покла­дених на державу функцій, по-друге, для сприяння роз­витку, розширенню й структурній перебудові виробництва;по-третє, для задоволення відповідних соціально-економіч­них інтересів виробників та населення.У податковій системі визначені конкретні елементи по­датків. До них належать:

суб'єкт податку — особа, на яку законом покладено обо­в'язок сплачувати податок;

об'єкт податку — доход або майно, з якого нарахову­ється податок: прибуток, заробітна плата, цінні папери, нерухоме майно тощо;

джерело податку — доход, за рахунок якого сплачу­ється податок;

ставка податку — розмір податкових нарахувань на одиницю оподаткування: грошова одиниця доходів, одини­ця земельної площі, одиниця виміру товару та ін.Практика оподаткування громадян і юридичних осіб виробила різні форми й методи оподаткування. Кожному виду податків властиві свої специфічні риси та функціо­нальне призначення. Тому роль того чи іншого податку ха­рактеризується його належністю до певної групи відповід­но до існуючої класифікації податків, яка здійснюється за такими ознаками: за формою оподаткування, економічним змістом об'єкта оподаткування, залежно від рівня держав­них структур, що їх установлюють, та способом стягнення.

За формою оподаткування всі податки поділяються на прямі йнепрямі .Прямі податки сплачуються суб'єктами податку безпо­середньо (прибутковий податок з юридичних і фізичних осіб, податок на нерухоме майно, податок на операції з цін­ними паперами тощо) й прямо пропорційно платоспро­можності. Непрямі податки — це податки на певні товари й послуги, що стягуються через надбавку до ціни (наприк­лад, акцизи).У процесі історичного розвитку системи оподаткування відбулося поступове розмивання відмінностей між прями­ми й непрямими податками.

За економічним змістом об'єкта оподаткування податки поділяються на три групи:

податки на доходи — стягуються із доходів фізичних та юридичних осіб (об'єктами оподаткування є заробітна пла­та та інші доходи громадян);

податки на споживання — сплачуються не при отриман­ні доходів, а при їх використанні (вони стягуються у формі непрямих податків);

податки на майно — встановлюються щодо рухомого й нерухомого майна.

Залежно від рівня державних структур, які встановлю­ють податки, вони поділяються на загальнодержавні та місцеві.Місцеві податки встановлюються місцевими органами влади та управління.

Загальнодержавні податки встановлюють вищі органи влади (іноді вищі органи управління),їх стягнення є обо­в'язковим на всій території країни, незалежно від того, до якого бюджету (державного чи місцевого) вони зарахову­ються. Місцевим органам влади не дозволяється, якщо це не передбачено відповідними законодавчими актами, ска­совувати ці податки або змінювати їхні ставки.

В Україні після проголошення незалежності почався процес закладання підвалин власної податкової системи. За останні роки здійснено перехід до системи формування доходів бюджету на податковій основі, істотних змін за­знала й сама податкова система відповідно до потреб рин­кової економіки. Прийнято ряд законодавчих актів та уря­дових постанов, зокрема, закони України «Про оподатку­вання доходів підприємств і організацій», «Про податок на добавлену вартість», «Про акцизний збір», «Про охоро­ну навколишнього середовища», Декрет Кабінету Мініст­рів України «Про прибутковий податок з громадян» та ін. Однак зроблені тільки перші кроки, сьогоденна податкова система ще зберігає ознаки старої адміністративної систе­ми, заснованої на надмірній централізації, в тому числі й бюджетній. Головне в перебудові податкової системи полягає у наповненні нових форм оподаткування ринковим змістом.

Практика оподаткування в більшості країн з розвину­тою ринковою економікою показує, що існують такі основ­ні податки: прибутковий, податок на добавлену вартість (ПДВ) та внески на соціальне страхування.Перехід України до ринкової економіки гостро поста­вив вимогу перебудови системи оподаткування, з тим щоб податкові надходження могли забезпечити бездифіцитність державного бюджету, стабільність фінансово-кредитної й грошової системи, соціальний захист населення, виконання програм розвитку народного господарства, його структур­ної перебудови.


Білет 2

1. Головна особливість розвитку національної економіки України на сучасному етапі – перехідність. До 1991 року українська національна економіка була частиною так званого “єдиного народно-господарського комплексу” СРСР, тобто власне УКРАЇНСЬКА національна економіка не існувала. Тому зараз:

1. Відбувається реструктуризація колишнього народно-господарського комплексу СРСР.

2. Відбувається закладення основ української національної економіки.

В той же час задоволення національних інтересів потребує нормально функціонуючої ринкової економіки. Неможливість одномоментного вирішення цієї проблеми призвела до сучасного кризового стану економіки.

Інші особливості розвитку національної економіки України:

1. Нестабільність і слабкість (інфляція, безробіття, зниження загального рівня ділової активності, падіння курсу національної валюти, погіршення життєвого рівня населення).

2. Одночасне існування елементів кількох економічних систем (регулювання в різних сферах здійснюється як командно-адміністративними методами, так і ринковими, - причому невдало поєднуючись).

3. Тінізація економіки (уся економіка є сумішшю офіційної і тіньової; в “тіні”, за різними даними, перебуває від 25% до 80% економічного життя), що перешкоджає об’єктивному веденню національних рахунків як одієї з детермінант національної економіки.

2. Місцеві податки у податковій системі

Переважну частину доходів державного бюджету ста­новлятьподатки, які являють собою обов'язкові платежі юридичних і фізичних осіб. За економічним змістом подат­ки виражають фінансові відносини між державою й плат­никами з метою створення централізованого фонду грошо­вих коштів, необхідних для виконання державою своїх функцій. Податки означають відрахування частини вало­вого національного продукту (ВНП) на загальнодержавні потреби, без задоволення яких сучасне суспільство існува­ти не може.

Кожна система оподаткування призначена вирішувати певні взаємозв'язані завдання. Тому розмір податків має бути достатнім, по-перше, для успішного виконання покла­дених на державу функцій, по-друге, для сприяння роз­витку, розширенню й структурній перебудові виробництва;по-третє, для задоволення відповідних соціально-економіч­них інтересів виробників та населення.У податковій системі визначені конкретні елементи по­датків. До них належать:

суб'єкт податку — особа, на яку законом покладено обо­в'язок сплачувати податок;

об'єкт податку — доход або майно, з якого нарахову­ється податок: прибуток, заробітна плата, цінні папери, нерухоме майно тощо;

джерело податку — доход, за рахунок якого сплачу­ється податок;

ставка податку — розмір податкових нарахувань на одиницю оподаткування: грошова одиниця доходів, одини­ця земельної площі, одиниця виміру товару та ін.Практика оподаткування громадян і юридичних осіб виробила різні форми й методи оподаткування. Кожному виду податків властиві свої специфічні риси та функціо­нальне призначення. Тому роль того чи іншого податку ха­рактеризується його належністю до певної групи відповід­но до існуючої класифікації податків, яка здійснюється за такими ознаками: за формою оподаткування, економічним змістом об'єкта оподаткування, залежно від рівня держав­них структур, що їх установлюють, та способом стягнення.

За формою оподаткування всі податки поділяються на прямі йнепрямі .Прямі податки сплачуються суб'єктами податку безпо­середньо (прибутковий податок з юридичних і фізичних осіб, податок на нерухоме майно, податок на операції з цін­ними паперами тощо) й прямо пропорційно платоспро­можності. Непрямі податки — це податки на певні товари й послуги, що стягуються через надбавку до ціни (наприк­лад, акцизи).У процесі історичного розвитку системи оподаткування відбулося поступове розмивання відмінностей між прями­ми й непрямими податками.

За економічним змістом об'єкта оподаткування податки поділяються на три групи:

податки на доходи — стягуються із доходів фізичних та юридичних осіб (об'єктами оподаткування є заробітна пла­та та інші доходи громадян);

податки на споживання — сплачуються не при отриман­ні доходів, а при їх використанні (вони стягуються у формі непрямих податків);

податки на майно — встановлюються щодо рухомого й нерухомого майна.

Залежно від рівня державних структур, які встановлю­ють податки, вони поділяються на загальнодержавні та місцеві.

Загальнодержавні податки встановлюють вищі органи влади (іноді вищі органи управління),їх стягнення є обо­в'язковим на всій території країни, незалежно від того, до якого бюджету (державного чи місцевого) вони зарахову­ються. Місцевим органам влади не дозволяється, якщо це не передбачено відповідними законодавчими актами, ска­совувати ці податки або змінювати їхні ставки.

Місцеві податки встановлюються місцевими органами влади та управління. Можливі різні їх варіанти:

перший — у вигляді надбавок до загальнодержавних податків (рівень надбавки визначають місцеві органи від­повідно до встановлених обмежень);

другий — введення місцевих податків за переліком, що встановлюються вищими органами влади (вибір податків здійснюється місцевими органами);

третій — можливе введення місцевих податків на розсуд місцевих органів без будь-яких обмежень вищими органа­ми влади.

В Україні після проголошення незалежності почався процес закладання підвалин власної податкової системи. За останні роки здійснено перехід до системи формування доходів бюджету на податковій основі, істотних змін за­знала й сама податкова система відповідно до потреб рин­кової економіки. Прийнято ряд законодавчих актів та уря­дових постанов, зокрема, закони України «Про оподатку­вання доходів підприємств і організацій», «Про податок на добавлену вартість», «Про акцизний збір», «Про охоро­ну навколишнього середовища», Декрет Кабінету Мініст­рів України «Про прибутковий податок з громадян» та ін. Однак зроблені тільки перші кроки, сьогоденна податкова система ще зберігає ознаки старої адміністративної систе­ми, заснованої на надмірній централізації, в тому числі й бюджетній. Головне в перебудові податкової системи полягає у наповненні нових форм оподаткування ринковим змістом.

Практика оподаткування в більшості країн з розвину­тою ринковою економікою показує, що існують такі основ­ні податки: прибутковий, податок на добавлену вартість (ПДВ) та внески на соціальне страхування.Перехід України до ринкової економіки гостро поста­вив вимогу перебудови системи оподаткування, з тим щоб податкові надходження могли забезпечити бездифіцитність державного бюджету, стабільність фінансово-кредитної й грошової системи, соціальний захист населення, виконання програм розвитку народного господарства, його структур­ної перебудови.

Білет 3.2

2) Основні напрямки реформування податкової системи в Україні

Податкова політика як засіб макроекономічного регулювання, властивий економіці ринкового типу, в Україні лише починає формуватися. Цей процес ускладнюється насамперед відсутністю вива­женої, реалістичної концепції виходу України з економічної кризи, розробленої на основі певної економічної теорії. Справа в тому, що якщо основним шляхом виходу економіки з кризового стану вва­жати стимулювання пропозиції, слід застосовувати одну податкову політику, якщо ж орієнтуватись на досягнення фінансової стабілі­зації, передусім підтримку низького рівня дефіциту державного бюджету, — іншу.

Невирішеність проблеми на концептуальному рівні, по-перше, призводить до нестабільності податкової політики, що дестабілізує економіку, по-друге, зумовлює використання податків не як засобу регулювання економічних процесів, а як засобу мобілізації доходів до державного бюджету, тобто у їх фіскальній функції. Саме збереження попереднього обсягу доходів бюджету або зростання їх було досі головним критерієм при визначенні ставок оподаткування. Наприклад, в Україні в 1991 р. справлявся податок з прибутку, в 1992 р. — з валового доходу, в 1993 р. — спочатку з прибутку, а потім (з II кварталу) знову з доходу. В 1994 р. об'єктом оподатку­вання залишився доход, а в 1995 р. знову було здійснено перехід до оподаткування прибутку. Коли в 1993 р. перейшли до оподаткуван­ня прибутку, ставку було встановлено в розмірі ЗО відсотків. Проте оподаткування за цією ставкою зменшило надходження до бюдже­ту. В результаті знову було здійснено перехід до оподаткування валового доходу за ставкою 18 відсотків. Однак і ця ставка не забез­печила надходження до бюджету на необхідному рівні, і в 1994 р. її було збільшено до 22 відсотків.

Не набуло суттєвого значення і використання такого регулюю­чого засобу, як податкові пільги. Згідно з чинним законодавством про оподаткування прибутку підприємств можуть застосовуватися мінімальні податкові пільги. Вони передбачають зменшення суми податку на прибуток:

до 20 відсотків — на відшкодування витрат підприємств на ре­конструкцію і модернізацію активної частини основних фондів;

до 50 відсотків — на відшкодування витрат підприємства на за­купівлю спеціального обладнання для забезпечення роботи інвалі­дів І та II груп;

до 100 відсотків — на відшкодування витрат підприємств громад­ських організацій інвалідів, де інваліди становлять більш як 50 від­сотків загальної чисельності працюючих.

Отже, розробка і використання в Україні податкової політики як засобу макроекономічного регулювання є одним з найактуаль­ніших сучасних завдань. Вирішення його потребує вивчення світо­вого досвіду впливу різних засобів податкової політики на еконо­мічні процеси. Однак слід ураховувати, що в специфічних еконо­мічних умовах України ці засоби можуть дати зовсім інші наслідки, ніж в країнах з розвиненою ринковою економікою, і ніж ті, на які розраховували, впроваджуючи їх.

Наприклад, кейнсіанська податкова політика спрямована на сти­мулювання ефективного сукупного попиту, який, в свою чергу, впли­ває на виробництво. Проте в Україні в умовах значного рівня моно­полізації, економічної та політичної нестабільності на зростання су­купного попиту під впливом стимулюючої податкової політики вироб­ники інвестиційних і споживчих товарів можуть відреагувати не збіль­шенням обсягів виробництва, а скороченням їх і підвищенням цін.

Для того щоб стимулююча податкова політика сприяла суттєво­му зростанню попиту підприємств на інвестиційні товари і на цій основі — розширенню їх виробництва, вона має поєднуватися з такими заходами:

комплексом заходів, в тому числі податкових, які забезпечили б активізацію інвестиційної діяльності комерційних банків, через те що власних коштів підприємств недостатньо для проведення серйоз­ної інвестиційної політики в умовах спрацьованості більшості ос­новних фондів підприємств;

активізацією приватизаційних процесів, а також чітким визна­ченням і гарантуванням прав власності, що дасть можливість влас­никам і менеджерам отримувати прибутки від виробництва та інвес­тування і зацікавить їх в інвестуванні коштів;

демонополізацією економіки, яка змусить підприємства реагу­вати на зростання сукупного попиту не підвищенням цін, а розши­ренням виробництва;

стабілізацією інфляційних процесів, що посилить привабливість інвестицій;

політичною і правовою стабілізацією, які сприятимуть зростан­ню впевненості підприємців в майбутньому і стимулюватимуть їх до інвестування в економіку.

Щодо зростання попиту на споживчі товари, а отже, створення умов для розширення їхнього виробництва, то сприятлива податкова політика у сфері особистого прибуткового оподаткування має поєд­нуватися з суттєвим зростанням особистих доходів на базі глибокого реформування системи оплати праці на державних підприємствах і в бюджетній сфері. Це, в свою чергу, змінить співвідношення між скла­довими частинами валового доходу країни на користь заробітної пла­ти, дасть можливість реформувати податкову систему в напрямі під­вищення в ній ролі особистого прибуткового податку і зменшення ролі податку на прибуток підприємств. Зменшення частки податку на прибуток у податкових надходженнях до державного бюджету розширить можливості використання цього податку з метою регулю­вання економічних процесів.

Невипадково податкова система України знаходиться в центрі уваги вищих державних органів країни. Наробляється система за­конодавчо-нормативних актів з цього питання.

Основне в податковій політиці на сучасному етапі в Україні є реформування податкової системи в напрямах:

зниження загального рівня податкового тягаря;

забезпечення інвестиційної спрямованості податкової системи шляхом запровадження інвестиційних податкових пільг;

реалізації соціальної спрямованості податкової системи;

удосконалення механізмів обчислення і стягнення податків;

удосконалення для виконання вищезазначеного правової бази оподаткування, закріплення податкової системи України в Подат­ковому кодексі.

Білет 17

1 . Циклічний характер розвитку економіки. Теорії промислових циклів

Всяке суспільство прагне забезпечити швидке економічне зростання, повну зайнятість та стабільний рівень цін. Але досвід показує, що це все не досягається автома­тично. Загальна тенденція до економічного зростання пере­ривається й ускладнюється періодами економічної неста­більності, надвиробництва, еподами, депресією, безробіт­тям, інфляцією.

За своїм змістом поняття "економічна рівновага" досить просте. Під ним розуміють такий стан економіки, при якому досягається стале урівноваження та взаємне збалансування структур, що про­тистоять одна одній (виробництво і споживання, попит і пропози­ція тощо). В ринкових системах урівноваження досягається завдяки ринковому механізму через встановлення відповідних пропор­цій. Рівновага відбиває внутрішній стан ринкової системи, яка самоупорядковується.

Стан економічної рівноваги не статичний. Структурні зв'язки динамічні, завдяки чому здійснюється вдосконалення їх. За своїм характером ринкова рівновага завжди відносна. Тому економічний розвиток може бути зображений як циклічний рух від рівноваги, яка склалася, до порушення її і далі до формування на більш висо­кому рівні нової рівноваги більш складного порядку. Коливання економічної активності, рух виробництв від початку попереднього до початку чергового кризового спаду характеризують в цілому економічний або промисловий цикл . Окремі цикли суттєво відрізняються один від одного за тривалістю та інтенсивністю. Але у них є певні спільні риси передусім, досить послідовна зміна фаз циклу: кризи, депресії, пожвавлення й піднесення.

Циклічність як об'єктивна закономірність економічного розвит­ку за своїм змістом багатоструктурна. Якщо в основу критерію класифікації покласти довготривалість, то вона буде мати: малі цикли (короткострокові коливання ділової активності, які продовжуються .3—4 роки); середні цикли (строком 7—11 років); великі цикли (пе­ріодичність яких становить 40—60 років); вікові циклічні коливан­ня, наприклад вікові цикли лідерства. Проте критерій довготривалості лише один з можливих. Типи циклів розрізняються неоднозначністю матеріальної основи розвит­ку, характером впливу на економічні процеси. Здавалося, що в ос­нову класифікації циклів можна покласти саме їх, та ця специфіка підносна: причинно-наслідкові зв'язки, що викликають до життя ті, чи інші цикли, функції, які вони виконують, багато в чому переплітаються. Крім того, різні цикли накладаються один на одний, що ускладнює їхню диференціацію. Отже, і в цьому випадку штучна уніфікація їх неприпустима.

Щодо України, то тут глибока економічна криза не є ні циклічною, ні довгохвильовою. Вона є частиною всеохоплюючої кризи, яка витікає з: по-перше, структурної трансформації народногоспо­дарських пропорцій у зв'язку з розпадом колишнього єдиного вироб­ничого простору в рамках СРСР і порушенням колишніх виробни­чих зв'язків та нестворенням відповідних економічних; по-друге, трансформації економічної системи в цілому та, по-третє, з прак­тичної некерованості цими трансформаційними процесами на макрорівні в умовах, коли національна держава тільки формується.

2. Роль фіскальної політики в державному регулюванні.

Державне регулювання, що являє собою комплекс основних форм і методів цілеспрямованого впливу державних установ і організацій на розвиток суспільного способу виробництва (в тому числі продуктивних сил, техніко-економічних, організаційно-економічних та соціально-економічних відносин) для його стабілізації та пристосування до умов, що змінюються. Таке регулювання найповніше здійснюється через державні замовлення, закупівлю значної частини продукції, що означає гарантований попит на неї. Державне регулювання також здійснюється через проведення антициклічної, регіональної, інвестиційної, амортизаційної, структурної, грошово-кредитної, фінансово-бюджетної, антиінфляційної, валютної, митної, цінової, соціальної, екологічної та інших форм політики. Найважливіші напрями державного економічного регулювання народного господарства, а отже й встановлення рівноваги національного ринку, такі: 1) регулювання системи продуктивних сил загалом, у тому числі кожного з її елементів (засобів праці, науки та ін.); 2) регулювання відносин економічної власності, її тому числі окремих форм акціонерної, державної та ін.; 3) регулювання техніко-економічних відносин, у тому числі процесу концентрації виробництва, його спеціалізації тощо; 4) регулювання організаційно-економічних відносин і передусім маркетингу. Основними формами державного регулювання є планування (довготермінове, середньотермінове і короткотермінове), програмування (насамперед за допомогою складання цільових комплексних програм) та прогнозування на національному і наднаціональному рівнях. Таким чином, державне регулювання економіки — комплекс форм та засобів централізованого впливу на розвиток економічних об'єктів і процесів для стабілізації економічної системи та її пристосування до умов, що змінюються, передусім до потреб та інтересів розвитку головної продуктивної сили — людини.

Як засвідчує аналіз фінансової системи, фі­нансова політика держави може базуватись на двох взаємопов'яза­них напрямках діяльності держави: а) у сфері оподаткуван­ня та регулювання структури державних витрат з метою впливу на економіку — фіскальна (податкова) політика; б) у сфері регулювання бюджету — бюджетна політика.

Фіскальна політика передба­чає використання можливостей уряду стягувати податки та витрачати кошти державного бю­джету для регулювання рівня ділової активності й розв'я­зання різних соціальних завдань. Основним змістом фіс­кальної політики держави є зміна податкових ставок та витрат бюджетних коштів у відповідності з цілями уряду.

В багатьох країнах світу добре відомі так званікейнсіанські та неокласичні способи стимулювання економічного розвитку за допомогою податків і державних витрат. Кейнсіанці орієнтуються на попит, вважаючи, що саме він створює свою власну пропозицію. Тому вони традиційно переконані, що скорочення податків приведе до зростання сукупного попиту, одночасно з яким зростатиме реальний обсяг ВНП і рівень цін, що в певній мірі буде заохочувати підприємців до розширення виробництва. Неокласики орієнтуються на сукупну пропозицію, вважаючи, що пропозиція створює спій власний попит. Вони пере­конані, що скорочення податків викличе у перспективі при­ріст національного виробництва й доходу, що, в свою чергу не тільки не зменшить надходження у бюджет, а й забезпе­чить (при більш низьких ставках податку) приріст податкових надходжень у бюджет завдяки розширенню податкової бази.

У практиці розвитку економічного регулювання більш широко використовується саме традиційний, кейнсіанський підхід. Але й він поділяється на так звану дискреційну й автоматичну фіскальну політику.

Піддискреційною фіскальною політикою розумієть­ся свідоме регулювання державою оподаткування та держав­них витрат з метою впливу на реальний обсяг національного виробництва, зайнятість, інфляцію та економічне зростання.

Підавтоматичним, або вбудованим стабілізато­ром розуміється економічний механізм, який автоматично реагує на зміну економічної ситуації без необхідності здій­снення тих чи інших кроків з боку уряду. До основних вбудованих стабілізаторів відноситься, по-перше, зміна податкових надходжень. Сума податків зале­жить від величини доходів. Тому в період активного зрос­тання ВНП (в період процвітання) податкові надходження автоматично зростають (при прогресивній системі оподатку­вання). Це забезпечує зниження купівельної спроможності та стримує економічне зростання. І навпаки, в період еко­номічного спаду податкові надходження (при прогресивно­му оподаткуванні) автоматично скорочуються. Сума вилуче­них доходів зменшується, тобто відбувається відносне збільшення купівельної спроможності в економіці, що стри­мує економічний спад. До вбудованих стабілізаторів також відносяться система допомоги по безробіттю, різні соціальні виплати, програ­ми з підтримки бідних верств населення тощо, які запобіга­ють різкому скороченню сукупного попиту навіть у період економічного спаду.

Отже, фіскальна політика, яка оперує податками і держав­ними затратами, у поєднанні зі стабілізуючою грошовою політикою має на меті створити економіку високої зайнятості, — але при цьому без інфляції цін. Влада, яка здійснює фіскальну політику, "протистоїть переважа­ючим економічним вітрам" і тим самим допомагає забезпечити сприятливу економічну ситуацію, при якій динамічні сили при­ватної ініціативи мають найширші можливості для своїх дій.


Білет 18

Характеристика фаз циклу. Сукупність зовнішніх і внутрішніх причин циклів. Головна детермінанта циклу.

Коливання економічної активності, рух виробництв від початку попереднього до початку чергового кризового спаду характеризують в цілому економічний або промисловий цикл. Окремі цикли суттєво відрізняються один від одного за тривалістю та інтенсивністю. Але у них є певні спільні риси передусім, досить послідовна зміна фаз циклу: кризи, депресії, пожвавлення й піднесення.

Найбільш характерною рисою промислового циклу є фаза кризи. Вона відрізняється від тимчасових коливань рівноваги між попитом та пропозицією на певні товари (передноворічні розпродажі, скажімо) чи в якій-небудь окремій галузі господарства (сезонне коливання сільськогосподар­ського виробництва, наприклад). Промислові кризи виникли як загальне надвиробництво, як глибоке потрясіння всієї господарської системи зверху до низу.

Після кризового падіння виробництва, яке характеризу­ється певною глибиною й тривалістю, економічна система входить у фазу депресії.Депресія може мати досить тривалий характер. Рівень виробництва стабільний, але дуже низький по відношенню до передкризового стану. Зберігається високий рівень безробіття. Але падіння цін призупиняється, падає позичковий процент, стабілізуються товарні записи. Відбувається масове оновлення основного капіталу, який в період кризи руйнується фізично чи знецінюється. Оновлення це відбувається на більш високо­му технічному рівні, що дає можливість економіці у наступно­му циклі досягти більш високої точки піднесення.

Пожвавлення супроводжується незначним підвищенням рівня виробництва, деяким скороченням безробіття. Поступо­во розширюється попит на засоби виробництва й робочу силу, дещо зростають прибутки, заробітна плата й ціни. Процес пожвавлення охоплює все більшу кількість галузей, відновлюється докризовий рівень економічного розвитку, від­бувається входження економіки у новий виток спіралі.

Піднесення характеризується зростанням виробництва стрімкими темпами. Зростає платоспроможний попит, особ­ливо на продукцію галузей, що визначають тенденції в русі науково-технічного прогресу. Виробництво розширюється, його рівень перевершує досягнутий у попередньому циклі. Безробіття скорочується до мінімуму при одночасному зростанні заробітної плати. Швидко зростають ціни, що збільшує прибутки та стимулює пропозицію. Але саме в цей час посилюються диспропорції, закладені ще на фазі пожвавлення. Спочатку вони непомітні, завдяки існуванню розгалуженої торговельної мережі, розвинутої кредитної системи тощо. І лише наступна криза знову показує реальний стан речей, справжні масштаби нерівноваги, диспропорційності ринкової економіки. Сучасні економічні цикли суттєво відрізняються від класичного своєю періодичністю, тривалістю характером протікання тих чи інших фаз, відсутністю деяких фаз взагалі тощо.

Стосовно України та деяких інших країн СНД, особливості протікання цього процесу полягають у тому, що з кінця 1990 р. тут має місце не криза надвиробництва, а - недовиробництва. У країнах Заходу зниження ВНП та промислового виробництва у післявоєнний час не перевищувало 10%, тоді як в Україні спад виробництва досягає за різними оцінками) від 35 до 40%. Крім того, тривалість фази кризи у ринкових країнах становить 0,5-1,5 року, а в Україні вона триває вже понад 5 років.

Називають цілий ряд причин виникнення циклів:недостатнє споживання населення (С.Сімсонді);надлишок заоща­джень і недостаток інвестицій (Д.Кейнс); співвідношення оптимізму й песимізму в економічній діяльності людей (В.Парето, А.Пігу); фізичний строк служби основного капіталу (К.Маркс). У сучасній економічній літературі особливо виділяються три підходи: а)цикл явище зовнішнє відносно економічної системи. Він зумовлений зовнішніми факторами, до яких відносять війни, революції, відкриття крупних родовищ золо­та, урану, нафти, освоєння нових територій і пов'язана з цим міграція населення, значні досягнення в технології, винаходи та інновації, що дозволяють радикально змінити структуру виробництва; б) цикл — явище внутрішньо притаманне еконо­міці тобто він залежить від внутрішніх факторів, які мо­жуть викликати зростання або спад економічної активності через певні проміжки часу. Серед внутрішніх факторів виді­ляють: фізичний строк служби основного капіталу; особис­те споживання, скорочення або розширення якого впливає на обсяг виробництва й зайнятість; інвестування, тобто авансування коштів на розширення виробництва, створення нових робочих місць; економічну політику держави з регу­лювання виробництва, попиту та споживання; в)цикл є синтез внутрішніх і зовнішніх факторів. Багато дослідників вважають, що зовнішні (екзогенні) фактори продукують початкові (первинні) імпульси циклів, а внутрішні причини (ендогенні) перетворюють ці імпульси у фазні коливання.

2) Податки і податковий мультиплікатор

Податки становлять частину фіскальної політики, з їх допомогою держава регулює функціонування ринкової економії. Таке регулювання досягається не прямо і безпосередньо, як при державних витратах, а непрямо, через вплив на споживання і заощадження населення. Щоб краще розібратися в цьому, передбачимо, що держава вводить одноразовий податок на населення в розмірі a млрд. крб., причому величина податку не залежить від розміру ЧВП. Неважко зрозуміти, що в цьому випадку прибуток, який має в своєму розпорядженні населення, поменшає також на а млрд. крб. Однак тепер зменшення прибутку спричинить скорочення не тільки споживання, але і заощаджень населення. Для простоти розрахунків допустимо, що при цьому гранична схильність до споживання (ГСС) і зберігання (ГСЗ) будуть однакові, тобто ГСС = ГСЗ = 1/2.

Як це відіб'ється на рівноважномуобсязіЧВП? По-перше, витрати на споживання скоротяться не на а млрд. крб., а тільки на а/2 млрд., оскільки наполовину зменшаться також витрати на заощадження. По-друге, скорочення витрат на споживання спричинить скорочення сукупних витрат, що включають також витрати на інвестиції і державну закупівлю. Внаслідок цього графік сукупних витрат здвинетьсявниз .

Відповідно скоротиться також обсягрівноважного ЧВП. Тому , якщо в точці Е він був рівний Ь млрд. крб., то в точці Е’, в якій новий графік перетнебісектрису, він буде Ь - а/2 млрд. крб. Звідси стає зрозумілим, чому збільшення або скорочення податків надає менший вплив на обсяг внутрішнього виробництва, чим державні витрати на закупівлю товарів і послуг. Такі витрати становлять частину сукупних витрат і тому вони, нарівні з споживанням і інвестиціями, характеризують сукупний попит і, отже, безпосередньо впливають на обсяг внутрішнього виробництва.

З зростанням державної закупівлі збільшується попит, а тим самим стимулюється подальше збільшення виробництва. Зміна податків їх підвищення або пониження безпосередньо впливає на одинз компонентів сукупних витрат, а саме на споживання. Тому податки, хоч і володіють мультиплікаційним ефектом, але їх вплив на рівноважний обсяг виробництва позначається опосередковано, через споживання, і по величині воно менше державних витрат.

Щоб оцінити вплив податків на рівноважнийобсяг ЧВП кількісно, введемо поняття податкового мультиплікатора Кн , який можна визначити через вже відоме поняття мультиплікатора державних витрат Кг. Дійсно , оскільки податки впливають на обсяг ЧВП через споживання, то величина цього впливу буде менше мультиплікатора державних витрат на величину граничної схильності до споживання {ГСС):

Кн=ГСС·Кг

У нашому прикладі податки збільшилися на а млрд. крб., а ГСС рівна 1/2. Підставивши ці значення в формулу, отримаємо Кн = а/2 млрд. крб. Для порівняння знайдемо значення мультиплікаторагосрасходовпри їх зменшенні вдвічі, тобто на а/2 млрд. крб.

Звідси видно, що при значенні мультипликатора Кг=2 зменшення держвитрат на a/2 млрд. крб. приводить до зменшення рівноважногообсягуЧВП на а млрд., а їх збільшення на ту ж суму до зростання на а млрд. Можна сказати, що кожна грошова одиниця державних витрат приводить до зміщення вгору графіка сукупного попиту на одну одиницю, тоді як кожна грошова одиниця податків зміщає цей графік на 1/2 одиниці вниз. У кінцевому результаті при збільшенні державних витрат рівноважнийобсяг ЧВП зростає на величину мультиплікатора цих витрат, а при збільшенні податків зменшується на величину податкового мультиплікатора.

Якщо державні витрати і податки зростають на одну і ту ж величину, то рівноважнийобсягЧВП збільшується на ту ж величину. Припустимо, що державна закупівля збільшилася на с млрд. крб. Тоді примультиплікаторі, рівному 2, приріст обсягу ЧВП становитиме 2с млрд., а крива сукупного попиту здвинетьсявгору на с одиниць. У той же час збільшення податків приведе до зсуву сукупного попиту на с/2 млрд. і зменшенню рівноважногообсягу ЧВП тільки на с млрд. Таким чином, однакове збільшення державних витрат і податків викличе приріст ЧВП на величину , рівну зростанню держвитрат або податків. Звідси можна зробити висновок, що мультиплікаторспільної дії державних витрат і податків рівний одиниці, бо в цьому випадку приріст ЧВП дорівнює первинному приросту витрат або податків.

Такий мультиплікаторназивають в економічній літературі мультиплікатором збалансованого бюджету. Звернемо увагу, що він впливає не ізольовано на держвитрати і податки, а одночасно, бо скорочення ЧВП, викликане збільшенням податків, компенсується зростанням державних витрат, і тим самим забезпечує загальнезростання ЧВП.

Тепер представимо ситуацію, коли зростання податків не буде впливати на розміри ЧВП. Для цього досить, щоб скорочення виробництва, викликане податками, в точності урівноважувалося впливом державних витрат, які будуть сприяти зростаннюобсягу ЧВП. Так , якщо податки збільшаться на а млрд. крб., тоді ЧВП зменшиться на а/2 млрд. і його приріст стане рівним нулю; якщо ми збільшимо державні витрати на а/2 млрд. крб., які примультиплікаторі, рівному 2, дадуть приріст, рівний а млрд. крб. Очевидно, що суспільство аж ніяк не зацікавлено в такому застої.

Білет 19

1. Принцип акселерації. Взаємодія акселератора і мультиплікатора

Мультиплікатор (К) дорівнює одиниці, поділеній на різницю між одиницею та граничною схильністю до споживання, або дорівнює величині, зворотній граничній схильності до заощаджень. Із теорії мультиплікації можна зробити висновок, що чим вища схильність до споживання, тим більший мультиплікатор, тим суттєвішою є різниця між первинною інвестицією та загальним збільшенням сукупного попиту, а отже, і зростання, врешті-решт, національного доходу. При цьому слід зазначити, що первинне зростання інвестицій примножує приріст доходу в спадній геометричній прогресії. Дія мультиплікатора припиняється тоді, коли приріст заощаджень зрівнюється з приростом доходу, тобто DS=DY.

Для того щоб побороти затухання, необхідно певним чином сти­мулювати інвестиційний процес. Цю проблему вирішує акселера­тор — коефіцієнт, який відбиває взаємозв'язок між інвестиційним і споживчим попитом. Математично цей зв'язок можна зобразити так:

де a— коефіцієнт акселерації; It— зростання нових інвестицій у періоді t; Yt— величина доходу за період t; Yt-1— величина доходу за період, що передує періоду t, Yt - Yt-1 — приріст доходу за період t.

Досліджуючи проблеми середньострокових економічних циклів, вчені звернули увагу також на те, що зміна попиту на готову продукцію в той чи інший бік тягне за собою значне зростання (зниження) попиту на засоби виробниц­тва, тобто породжує ланцюгову реакцію багатократного збільшення (зменшення) попиту на обладнання і машини. Це явище було назване принципом акселерації або ефект акселерації (лат. ассеlеrо — прискорюю). Французький економіст А.Афталіон описав цю ситуацію на досить вдало­му порівнянні економіки з процесом розпалювання грубки. Спочатку засипають в грубку вугілля. Оскільки згорання вугілля відбувається поступово, приміщення певний час не нагрівається, а в грубку все більше добавляють палива. Через деякий час у приміщенні встановлюється нормаль­на температура, але грубка продовжує віддавати тепло і може статися так, що через годину жара стане нестерпною. Точно так і в економіці для досягнення бажаного рівня виробництва предметів споживання здійснюються попередні витрати на виготовлення засобів виробництва. Але й тут існує так званий "часовий лаг" між приростом споживчого попиту й здійсненням інвестиційних проектів. У результаті, будь-який приріст у попиті на предмети споживання здатний викликати ще більш значне розширення виробництва засобів виробництва. Зрештою буде вироблена певна "зайва", надлишкова (у порівнянні з попитом) кількість предметів споживання. Порушення рівноваги на основі діючого принципу акселерації, на думку Афталіона, приведе до неминучого чергування періодів недовиробництва з періодами надвиробництва.

Акселератор, як і мультиплікатор, може діяти двояко: з одного боку, приріст споживчого попиту стимулює інвестиційні витрати, а з другого — падіння темпів зростання попиту на споживчі товари призводить до загасання інвестиційного попиту.

Економічною наукою доведено, що для певного періоду часу можна знайти таке поєднання процесів мультиплікації та акселе­рації, яке і забезпечить незагасаюче зростання.

На взаємозв'язок процесів інвестування і споживання значний вплив мають такі чинники, як очікування споживачів (покупців) і виробників (продавців), тип ринкової конкуренції, сприятливість ринкової кон'юнктури, фаза економічного циклу тощо. Крім суто економічних явищ та процесів, існують безліч соціальних, політич­них, морально-психологічних, демографічних, природних та інших аспектів, дія яких позначається на особливостях руху складових національного доходу. Все це, врешті-решт, відбивається на темпах економічного зростання, стабільності макроекономічної рівноваги. Наприклад, у західній економічній думці широко відома модель зростання Солоу, що виявляє механізм впливу заощаджень, збіль­шення населення і зростання науково-технічного прогресу на рі­вень життя та його динаміку. «Золоте правило» моделі зростання Солоу визначає оптимальну норму заощаджень, за якою встанов­люється стан стійкого зростання економіки з максимальним рів­нем споживання на кожного робітника, або максимальний рівень споживання на ефективну одиницю робочої сили.

Це свідчить про те, що на сучасні макроекономічні процеси знач­но впливають взаємопереплетені соціально-економічні, техніко-організаційні, природно-демографічні, морально-психологічні та по­літичні аспекти.

2. Вплив державних витрат на сукупний попит.

Акумульовані за рахунок податків кошти в державному бюджеті відтак спрямовуються на різноманітні цілі, що дає підставу виділити категорію "державні витрати".

Державні виграти — відносини власності (привласнення) між дер­жавою і юридичними та фізичними особами в процесі розподілу і споживання частини національного доходу.

Їх виникнення зумовлено появою держави, виконання нею різноманітних функцій.

Структура державних витрат визначається роллю та важливістю виконуваних державою функцій. Якщо в середині минулого століття державні витрати спрямовувалася на утримання державного апарату й військові цілі, а соціальних витрат не існувало, то в середині 90-х років XX ст. на перше місце вийшли витрати на соціальні цілі (розвиток освіти, охорони здоров'я, виплати безробітним, пенсіонерам тощо). Це зумовлено якісно новою і роллю особистого фактора в сучасному виробництві (значення освіти, кваліфікації, розвитку творчих здібностей працівників), неспроможністю ринкових важелів забезпечити загальнонаціональний розвиток освіти, підготовки та перепідготовки кадрів, соціальний захист населення, переважанням загальнолюдських і цінностей у ціннісних орієнтирах суспільства, зростанням безробіття тощо. Тому на соціальні цілі Друге місце в структурі державних витрат посідають витра­ти на економічні цілі — житлове будівництво і його реконструк­цію, розробку природних ресурсів й охорону навколишнього се­редовища, сільське господарство, транспорт, науку, зв'язок, державне регулювання і прогнозування економіки та ін. На третьому місці в структурі державних витрат — витрати на військові цілі. Їх поділяють на прямі й непрямі. До прямих належать безпосередні витрати з державного бюджету на оборо­ну. До непрямих — частина витрат на космічні дослідження, військову допомогу іншим країнам, виплату пенсій ветеранам війни і тощо. Наступна за величиною стаття державних витрат — витрати на обслуговування державного боргу. Частина коштів з державного бюджету спрямовується на утримання державного апарату влади, посольств, консульств, оплати внесків до міжнародних організацій тощо. У ході аналізу встановлено, що зміни рівня цін так змінюють рівень видатків вітчизняних споживачів, фірм, уряду та іноземних покупців, що можна прогнозувати і зміни обсягу реаль­ного ВВП. Тобто зростання рівня цін, за інших рівних умов, зменшує величину попиту на ре­альний ВВП; зниження рівня цін збільшує ве­личину попиту на реальний ВВП. Ця залеж­ність зображається на графіку як рух по ста­більній кривій сукупного попиту. Проте, якщо одна або декілька з цих "інших умов" зміню­ються, крива сукупного попиту переміститься. Ми називаємо ці "інші умови"визначниками сукупного попиту; вони "визначають" розмі­щення кривої сукупного попиту. Визначники сукупного попиту - чинники, що переміщують криву сукупного по­питу: зміни видатків споживачів(багатство споживачів, сподівання споживачів, заборгованість споживачів, податки); зміни інвестиційних видатків(процентні ставки, сподівання прибутків від інвестиційних проектів, податки на бізнес, технології, рівень надлишкових виробничих потужностей); зміни державних видатків; зміни видатків на чистий експорт(національний дохід інших країн, обмінні валютні курси).

Державні видатки. Бажання уряду купувати товари і послуги є третім визначником сукуп­ного попиту. Зростання урядових закупівель реального обсягу продукції за кожного рівня цін збільшуватиме сукупний попит доти, доки внаслідок цього не зміняться податкові надход­ження та процентні ставки. Прикладом може бути рішення уряду розширити систему автома­гістралей, що сполучають різні регіони країни. Зменшення державних видатків, наприклад, скорочення замовлень на озброєння, зменшить сукупний попит.

Білет 20

1. Особливості циклічного характеру економічного зростання в сучасних умовах

Економічне зростання переважно характеризує цілі економічні системи, наприклад господарство країни, групи країн, тобто нале­жить в основному до макрорівня. Головна увага приділяється та­ким показникам, як валовий продукт, національний доход, зайня­тість, суспільний капітал тощо. Вони характеризують абсолютні ре­зультати господарської діяльності макроекономічних об'єктів. Такі показники також необхідні для зіставлення макроекономічних об'єк­тів, що мають різні якісні характеристики, наприклад національ­них економік, які знаходяться на різних рівнях розвитку, або сус­пільств, які відрізняються структурою своїх продуктивних сил. Економічне зростання означає регулярне, стійке розширення масштабів діяльності даної господарської системи, яке виявляється у збільшенні розмірів застосованої суспільної праці і виробленого продукту — товарів і послуг. При розгляді економічного зростання головною стає проблема кількісного та якісного розвитку вироб­ництва і поліпшення його структури. Механізм економічного зростання розглядають у чистому ви­гляді, абстрагуючись від конкретних соціально-економічних відно­син виробництва. Економічне зростання виявляється в конкретній динаміці кіль­кісного збільшення та якісного удосконалення суспільного продук­ту і факторів його виробництва. Розрізняють два основних типи економічного зростання — екстенсивний та інтенсивний — залеж­но від того, за рахунок чого досягається розширене відтворення.

Екстенсивний тип економічного зростання — це розширення виробництва на основі кількісного збільшення його функціоную­чих факторів при збереженні попередніх техніко-технологічних і кваліфікаційних параметрів їх. Це розширення виробництва за ра­хунок збільшення кількості тих самих засобів і предметів праці, робочої сили тієї самої кваліфікації при практично незмінних еко­номічних виробничих відносинах. За таких умов продуктивність праці та ефективність її залишаються фактично незмінними.

Інтенсивний тип економічного зростання — це розширення виробництва на основі якісного поліпшення його функціонуючих факторів при вдосконаленні організаційно-економічних відносин виробництва (поділ праці, спеціалізація та кооперування виробниц­тва тощо). Таке зростання досягається за рахунок підвищення ква­ліфікації працівників, розвитку їх професіоналізму, застосування принципово нових засобів і предметів праці, раціональнішого ви­користання виробничого потенціалу. При цьому зростають про­дуктивність праці та її ефективність.

Кожне суспільство прагне до економічного зро­стання, повної зайнятості населення та уста­леного рівня цін поруч з іншими цілями, які важко або неможливо виразити кількісно. Наприклад, протягом всієї історії США простежується значне зростання економіки. Науково-технічний прогрес, швидке зростання виробничих потужностей і життєвого рівня на­селення, одного з найвищих у світі, є основни­ми гранями динамічного розвитку американсь­кої економіки. Однак, економічне зростання США упродовж тривалого часу не було рівномірним і пере­ривалося періодами економічної нестабільності. Періоди швидкого еко­номічного зростання інколи затьмарювала ін­фляція. В інші періоди зростання поступалося місцем спадові і депресії, тобто низькому рівню зайнятості і виробництва. У певні періоди, зокрема у 70-ті роки та на початку 80-х років, США зазнали одночасно зростання рівня цін та небувалого зростання безробіття. Коротше кажучи, довгострокова тенденція до еконо­мічного зростання переривалася і ускладню­валася безробіттям та інфляцією.

Термінекономічний цикл стосується періодич­них піднесень і падінь рівня економічної актив­ності протягом декількох років. Окремі еконо­мічні цикли істотно відрізняються один від од­ного за тривалістю та інтенсивністю. Проте всі вони містять однакові фази, які різні еконо­місти називають по-різному. На графіку по­казано традиційний діловий цикл.

Час

1. Вершина. Почнемо наше пояснення з вер­шини, або піку циклу, в якому ділова актив­ність досягає тимчасового максимуму, такого, як показано на графіку 8-2. У цій фазі циклу в економіці досягається повна зайнятість і виробництво працю» на повну або майже повну потужність, а рівень цін, як правило, зростає.


2. Спад. За піком настає фазаспаду, період, в якому загальний обсяг виробництва, доходи та зайнятість зменшуються. Спад фіксується тоді, коли реальний ВВП знижується не менше шести місяців підряд. Таке падіння зумовлене звуженням ділової активності в багатьох секто­рах економіки. Оскільки багато цін є негнуч­кими і втратили властивість знижуватися, то рівень цін може знизитися тільки тоді, коли спад серйозний і тривалий, тобто якщо виникає депресія.

3. Дно. Найнижча точка спаду, або депресії, називається дном. В ній виробництво і зайня­тість досягли найнижчого рівня. Ця фаза може тривати коротко, але може бути й досить довгою.


4. Піднесення. У фазі піднесення обсяг вироб­ництва зростає, а зайнятість прямує до повної зайнятості. В міру того, як піднесення набирає силу, рівень цін може почати зростати ще до того, як досягнуто повної зайнятості і повного використання виробничих потужностей.

Незважаючи на спільні для всіх циклів фа­зи, окремі ділові цикли суттєво відрізняються один від одного тривалістю та інтенсивністю. Тому деякі економісти говорять не про цикли, а проекономічні коливання, бо цикли, на відміну від коливань, мають певну періодич­ність. У різний час економісти пропонували немало теорій для пояснення коливань ділової актив­ності. Одні економісти твердять, що такі важ­ливі нововведення як залізниці, автомобілі або синтетичні волокна справили величезний вплив на інвестиційні й споживчі видатки, а отже, на виробництво, зайнятість і рівень цін. Проте такі важливі нововведення відбуваються нерегулярно і тим самим зумовлюють нестабіль­ність економічної системи. Інші економісти пояснюють економічні цик­ли політичними і випадковими подіями. Є економісти, які розглядають цикл як чис­то монетарне явище. Коли уряд випускає надто багато грошей, виникає інфляційний бум; по­рівняно невелика кількість грошей прискорює падіння виробництва і зростання безробіття .

Не всі коливання ділової активності зумовлені діловими циклами. В економіці існують сезонні коливання ділової активності. Різке збільшен­ня закупівель перед Різдвом і Великоднем спри­чиняє значні щорічні коливання в темпах ді­лової активності, особливо у роздрібній торгів­лі. Сільське господарство, автомобільна про­мисловість і будівництво деякою мірою також підпадають під сезонні коливання. Ділова активність також залежить віддов­гострокової тенденції в економіці, тобто від підвищення або зниження економічної актив­ності у тривалому періоді, наприклад, 25, 50 або 100 років. Довгостроковою тенденцією аме­риканської економіки є значне її зростання . Важливо зазначити, що для економічного циклу характерні коливання ділової активності при наявності довгострокової тенденції до економічного зростання.

2) Мультиплікатор державних витрат


Зростання державних витрат призводить до збільшення обсягу ЧВП, а отже , і ВВП. Скорочення цих витрат, навпаки, зменшує рівноважнийобсяг ЧВП. Графічно це можна представити як рушення точки макрорівноваги по бісектрисі: в першому випадку вона переміщаєтьсявгору, у другому вниз. Виникає, питання: в якій мірі відбувається таке збільшення або зменшення обсягу ЧВП або ВВП?

Оскільки державні витрати в принципі нічим не відрізняються по своїй дії від інших видів сукупних витрат, наприклад, від інвестицій, остільки до них в повній мірі відносяться всі міркування, які ми вели раніше про мультиплікатор інвестицій. Це означає, що державні витрати на закупівлю товарів і послуг володіють мультиплікаційним, або розмножувальним, ефектом. Але щоб відрізняти мультиплікатор державних витрат від інвестиційного, ми визначимо перший тією ж буквою, але додамо індекс м. Тоді аналогічно ми можемо визначити цей мультиплікатор як відношення приросту ЧВП до приросту державних витрат (ДВ):

Оскільки валовий внутрішній продукт відрізняється від чистого урахуванням витрат на амортизацію, для нього відповідний мультиплікатор визначається як приріст ВВП по відношенню до державних витрат:

З цих формул слідує:


Графічно мультиплікаційний ефект можна представити у вигляді збільшення розмірів ЧВП або ВВПпри зсувівгору прямої сукупних витрат на споживання, інвестиції і державну закупівлю. Припустимо, що макрорівновага встановлюється в точці перетину цієї прямої з бісектрисою в точці Е. Тоді мультиплікатор державних витрат діє анологічно до мультиплікатора інвестицій. Тому його можна визначити по аналогії з ним:

Кг=1:ГСЗ

У нашому випадку ми прийняли ГСС(гранична схильність до споживання), що дорівнює ¾, звідки визначили мультиплікатор

Знаємо, що ГСС + ГСЗ = 1. Звідси випливає, що Кг=1:(1-ГСС).

Білет 21.2

Валютний ринок – це система фінансово-економічних відносин, пов'яза­них зі здійсненням операцій купівлі-продажу (обміну) чужоземних валют і платіжних документів у чужоземних валютах. Валютний ринок – це збірне поняття, що охоплює значну кількість окремих локальних ринків у певних регіонах, центрах міжна­родної торгівлі і валютно-фінансових зв'язків, зокрема на міжнародних валют­них біржах.

На валютних ринках здійснюється широке коло операцій щодо зовнішньоторго­вельних розрахунків, страхування валютних ризиків, диверсифікації валютних резервів, переміщення валютної ліквідності тощо.

За своїм режимом валютні ринки поділяються на вільні (без валютних обмежень) та обмежені, коли валютні операції дозволяються уповноваженими органами або здійснюються за офіцій­ним валютним курсом.

Валютні ринки представлені сукупністю банків, бірж і фінансових компаній, які здійснюють валютні операції. Найбільші міжнародні валютні ринки функціонують у Лондоні, Нью-Йорку, Токіо, Франкфурті-на-Майні, Сінгапурі, Сянгані (Гонконзі), Бахрейні, Цюриху.

Біржова торгівля валютою – це торгівля за посередництвом бірж. Біржа тут виступає установою, призначеною для систематичних операцій з купівлі-продажу. Торгівля валютою відбувається на валютних біржах.

Валютна біржа – це організаційно оформлений і регулярно функціонуючий ринок, на якому реалізують угоди щодо купівлі-продажу чужоземних валют і формуються курси цих валют за фактичним співвідношенням попиту і пропози­ції. Покупцями та продавцями на валютних біржах є переважно банки, що здійснюють угоди за свій рахунок або за дорученням своїх клієнтів.

Валютні біржі здебільшого не мають самостійного місця функціонування і діють при фондових і товарних біржах.

Валютні біржі можуть здійснювати такі операції:

- укладати угоди зі своїми членами та організовувати двосторонні угоди між ними на купівлю і продаж чужоземної валюти за ринковим курсом;

- визначати поточний ринковий курс чужоземної валюти щодо національної;

- організовувати операції центрального банку з метою підтримки ринкового курсу національної валюти.

Білет 22

1 Довгі хвилі. Еволюція теоретичних уявлень про їх природу

Довгострокові циклічні коливання в економіці були виявлені вченими економістами ще у другій половині XIX ст. Англійський економіст У. С. Джевонс у 1879 р. опублікував статистичний ана­ліз, в якому була обґрунтована наявність поряд із середніми та короткостроковими циклами довготривалих коливань ділової ак­тивності. Про існування довготривалих циклів писали в своїх роботах М. І. Туган-Барановський, К. Каутський, В. Парето та ін. Ство­рення наукової теорії д.хв. пов'язане з ім'ям російського вченого М. Д. Кондратьєва, який на початку 20-х років XX ст. опублікував ряд важливих теоретичних досліджень з цієї проблеми. У наступні роки теорія д.хв. отримала своє продовжен­ня в роботах таких видатних учених, як Й. Шумпетер, С. Кузнець, К Кларк, П. Самуельсон, П. Боккаро, Л. Фонтвейєн, Т. Кучинський.

Найважливішою в теорії д.хв. є проблема наукового , обгрунтування їхньої матеріальної основи. Думка вчених з цього питання неоднозначна. Деякі з них виходять з того, що довготривалі цикли відбуваються під впливом зовнішніх факторів розвитку. У. С. Джевонс, наприклад, пов'язував формування довготривалих циклів і економічних криз з періодичністю зміни плям на Сонці та їхнім впливом на сільськогосподарське виробництво, а вже через це — на чергування фаз у підприємницькій діяльності. На протилежність такому підходу у теорії М. Д. Кондратьєва довготривалі цикли зумовлені внутрішніми факторами економіч­ного зростання. Вони безпосередньо пов'язуються з циклічністю в розвитку виробничих сил суспільства, насамперед з їхньою найреволюційнішою частиною — засобами праці. Близька до теорії М. Д. Кондратьєва позиція Й. Шумпетера, який вважав, що голов­ну роль у механізмі довгих циклів відіграють хвилі технічних но­вовведень і відповідні зміни інноваційної активності підприємців.

Матеріальну основу д.хв. становить структурне онов­лення технологічного способу виробництва. Здійснюється воно двома шляхами: по-перше, еволюційно, коли поліпшуються і вдосконалю­ються існуючі технології; по-друге, революційне, коли відбувають­ся якісні зміни в матеріалізації наукових знань. Ці два шляхи доповнюють і замінюють один одний.

У структурі довготривалих циклів виділяють два етапи розвит­ку — низхідну і висхідну хвилі, або фази. Низхідна фаза великого циклу — період зміни базисних техно­логій і технологічних структур виробничої системи суспільства — триває 20—25 років. У цей час відбуваються гострі економічні кри­зи малих і середніх циклів. Один з них утворює вихідний пункт для найбільших вкладень у технічні вдосконалення, які були накопичені попереднім розвитком. Висхідна фаза великого циклу — період тривалого піднесення економічного та науково-технічного розвитку суспільства. Він три­ває від 25 до 30 років. У цей час не виключені й циклічні кризи, пов'язані з оновленням виробничих фондів.

Період "високого піднесення" — це період масового розповсю­дження нових технологій, зародження і розвитку нових провідних або навіть базових галузей економіки. В цій фазі відкриваються додаткові можливості для отримання прибутку, розширення інвес­тиційного процесу, залучення у виробництво додаткової робочої сили, зростання заробітної плати. У той самий час з просуванням економіки до верхньої точки великого циклу в народному господарстві починають нагромаджу­ватися й протидіючі тенденції. Зрос­тає напруга на ринку позикового капіталу, підвищуються відсот­кові ставки. Нагромаджуються інші суперечності, які вже немож­ливо розв'язати на еволюційній основі технологічного оновлення виробництва. Починається глибока криза, яка є початком нової, низхідної, фази великого циклу.

Поряд із створенням наукових основ довгострокового прогнозування економічної структури суспільства теорія д.хв. дає змогу виявити також фундаментальні закономірності розвитку тієї чи іншої економічної системи. Взаємозалежність між зміною ба­зисних технологій (великих циклів) і глибинною перебудовою ви­робничих відносин, наприклад підприємницького виробництва, має такий вигляд: першому технологічному циклу (довгій хвилі) відпо­відає домонополістичне підприємництво, засноване на вільному ринково-конкурентному механізмі; другій довгій хвилі — монополіс­тичне підприємництво з ринково-конкурентним господарським механізмом, який монополістичне регулюється; третій хвилі — пе­ріод державно-монополістичного підприємництва з державно-моно­полістичним конкурентно-ринковим механізмом господарювання.

Урахування об'єктивної взаємозумовленості довгих циклів у роз­витку технологічного способу виробництва і відповідного оновлен­ня економічної структури суспільства дає можливість наукового обгрунтування сучасного етапу підприємницького виробництва. Його початок припадає на другу половину 70-х років. У економіч­ній літературі його називають транснаціональним. Основою структурної перебудови виробничої бази транснаціо­нального капіталу є новий цикл науково-технічної революції, який почався наприкінці 70-х років. Цей цикл грунтується на широкій інтернаціоналізації структури відтворення, розвитку ресурсозберігаючих технологій, електронній автоматиці, біотехнології, інфор­матиці. За прогнозами вчених, він триватиме до другого десятиліт­тя цього століття. Вважається, що нинішній цикл завершить індустріальний тип розвитку загальноісторичного процесу. На змі­ну йому прийде постіндустріальна цивілізація. Цим визначається особлива складність (суперечливість) сучасної виробничої структу­ри економічно розвинутих країн. Вона має перехідні від індуст­ріальної до постіндустріальної структурні характеристики.

Великі цикли притаманні як країнам з розвинутою ринковою економікою, так і країнам командно-адміністративної системи. На відміну від промислово розвинутих ринкових країн, де циклічні фактори д.хв. виявилися в середині 70-х — на початку 80-х років, часові межі в країнах командно-адміністративної системи зсунулися приблизно на десятиліття. Головним фактором цього відставання став більш низький рівень розвитку техніки і технології.

2 Фіскальна політика інакше називається бюджетно-податковою політикою і являє собою заходи уряду, спрямовані на забезпечення повної зайнятості та на виробництво неінфляційного ВВП шляхом зміни:

1. Державних видатків.

2. Податкової політики.

3. Підходів до формування державного бюджету в цілому.

Розглянемо елементи фіскальної політики і їх вплив на економічне життя окремо.

Державні видатки являють собою витрати, пов’язані з діяльністю держави. За допомогою держави впроваджується споживання так званих суспільних благ. Крім цього, деякі державні видатки є прямими трансфертними платежами приватному сектору (соціальна допо­мога, пенсії, страхування по безробіттю), які не збільшують приватного спо­живання, але змінюють його структуру. Таким чином, державні видатки визначають відносні розміри приватного і державного секторів економіки, тобто відносні розміри приватного і суспільного споживання ВВП. Сукупні державні видатки є складовою частиною сукупного попиту, вони впливають і на приватний попит, і на сукупну пропозицію в економіці. Зміна структури видатків шляхом вибіркового скорочення окремих кате­горій витрат не лише спричиняє скорочення сукупного попиту, але й впли­ває на інші характеристики економічної системи, наприклад, на розподіл доходів та розміщення ресурсів. Причому зміна різних компонентів струк­тури державних витрат має різні наслідки для економіки. Так, скорочення державних витрат на субсидування виробництва сприяє ефективнішому розподілу ресурсів в економіці, оскільки завдяки цьому долається викрив­лення цін. А скорочення витрат на соціальні трансферти, наприклад, шля­хом збільшення пенсійного віку, може спричинити зростання безробіття. Оскільки державні видатки впливають на рівень цін, розміщення ре­сурсів, розподіл доходів, зайнятість і виробництво, вони є важливим інстру­ментом короткострокової макроекономічної політики.

Податкова політика . Держава фінансує свої видатки насамперед за рахунок податкових надходжень. Як відомо, податки — це частина доходу, що сплачується фірмами та домогосподарствами у розмірі, встановленому законом. У вузькому понятті до податків належать фіскальні вилучення, що утворюють доход державного бюджету. В широкому понятті під податками розуміють всі фіс­кальні вилучення, встановлені державою, в тому числі відрахування до цільових позабюджетних фондів (наприклад, внески до державного пенсійного фонду).

Податки впливають на економіку через використовуваний доход еко­номічних аґентів та зміну відносних цін. У залежності від системи оподат­кування, вплив податкової політики на макроекономічні змінні може про­являтися по-різному. В цілому зниження податків стимулює зростання при­ватних витрат і сукупної пропозиції. Зростання податків, навпаки, призво­дить до їхнього скорочення.

Зміна податкової політики – це зміна рівня оподаткування. Залежність доходів держави від рівня податків описується кривою Лаффера. У відповідності із залежністю, яку описує ця крива, обсяг податкових надходжень залежить від середньої ставки податку і величини доходу (ВВП). Якщо ставка оподаткування дорівнює нулеві, то держава не отримує податків. Підвищення ставки податку від 0% до певного рівня т супроводжується збільшенням податкових надходжень до бюджету. Але подальше збільшен­ня податкового навантаження шляхом підвищення сумарної ставки податків пригнічує виробництво і викликає скорочення сукупних доходів і витрат — джерела податків, або податкової бази. Підвищення ставки податку (від т до 100%) супроводжується скороченням податкових надходжень до бюдже­ту. Сумарна ставка оподаткування на рівні 100% означає, що держава нама­гається вилучити у економічних агентів весь одержаний ними доход. За таких умов відкрита приватна економічна діяльність втрачає сенс і припи­няється, економіка стає “тіньовою”, а держава залишається без доходів. Такий механізм впливу податкової політики як елемента фіскальної політики на функціонування економіки.

Податки, державні закупки, трансферти і позички використовуються державою для підтримки ділової активності та розподілу фінансових ре­сурсів таким чином, щоб забезпечити економічне зростання і соціальну справедливість. Але основна макроекономічна функція держави полягає в стабілізації економіки. Фіскальна політика, що охоплює збільшення дер­жавних видатків та скорочення податків з метою розширення сукупного попиту в економіці в період циклічного спаду, називається стимулювальною бюджетно-податковою політикою. Стабілізація економіки в умовах інфляційного надлишкового сукупного попиту, який виникає внаслідок циклічного підйому, забезпечується за допомогою обмежувальної фіскальної політики, а саме: скорочення державних видатків та збільшення податків.

Застосування різних інструментів фіскальної політики (зміна держав­них витрат або рівня податкових ставок) має різний макроекономічний вплив на сукупний попит. Мультиплікативний ефект розширення сукупного по­питу внаслідок зниження податків стимулює економіку меншою мірою, ніж однакове за розміром збільшення державних видатків. Це пов'язано з тим, що збільшення державних витрат є прямим розширенням сукупного попи­ту, а мультиплікатор державних витрат перевищує податковий муль­типлікатор.

Фіскальна політика може бути дискреційною та недискреційною. Дис­креційна фіскальна політика — це система заходів, яка передбачає цілеспрямовані зміни в розмірі державних витрат, податків і сальдо держав­ного бюджету. Дискреційна фіскальна політика використовується держа­вою для активної протидії циклічним коливанням. Для стимулювання су­купного попиту в період економічного спаду уряд цілеспрямовано створює дефіцит державного бюджету, збільшуючи державні витрати або знижуючи податки. Відповідно, в період під­йому цілеспрямовано створюється бюджетний надлишок.

При недискреційній (автома­тичній) фіскальній політиці бюд­жетний дефіцит та бюджетний над­лишок виникають автоматично, внаслідок дії автоматичних ста­білізаторів економіки. Автома­тичний ("вбудований") ста­білізатор — механізм, який доз­воляє зменшити циклічні коли­вання в економіці без проведення спеціальної економічної політики. Такими стабілізаторами є прогре­сивна податкова система і транс­фертні платежі, насамперед система страхування по безробіттю. Зміна цих величин внаслідок циклічних коливань сукупного доходу призводить до збільшення чистих податкових надходжень у періоди зростання ВВП і до їхнього зменшення у фазі економічного спаду.

Білет 23

1 Сучасна економічна криза в Україні системна, хронічна і безпросвітна. Це її найбільш характерні особливості.

Конкретніше:

1. Економічна криза пов’язана з політичною (відсутність при владі компетентних осіб) і є наслідком неправильної економічної політики держави у поєднанні з наслідками тоталітарного минулого.

2. Економічна криза стосується усіх сторін економічного життя (є комплексною).

3. Одночасне існування безробіття й інфляції (стагфляція).

4. Невизначена структура власності (пріоритет на словах віддається приватній, однак дійових механізмів роздержавлення немає, рівно як і немає стимулів приватним власникам працювати чесно і відповідально (податки)).

5. Не визначено податкові принципи (зараз розробляються два проекти податкового законодавства). Чинне законодавство сприяє тінізації економіки (сучасний рівень податків в Україні відповідає верхній частині кривої Лаффера).

6. Економіка на 25% - 80% - тіньова економіка, що знижує надходження до держбюджету, криміналізує економічне життя, не сприяє швидкому економічному зростанню.

7. Неефективна законодавча база економічної діяльності.

8. Фінансова нестабільність, постійна грошова емісія.

9. Великий ступінь внутрішньої і зовнішньої заборгованості держави.

10. Падіння ділової активності в умовах безробіття (парадокс: є де робити, є кому робити – а економіка – у кризі).

Для покращення ситуації треба:

1. Проведення чіткої, структурованої, виваженої, продуманої і активної економічної політики.

2. Відмова від монополії держави в економіці.

3. Приватизація (створення власника, зацікавленого у виробництві).

4. Вдосконалення законодавчої бази економічної діяльності.

5. Вдосконалення податкового кодексу (його лібералізація).

6. Створення дійової ринкової інфраструктури.

7. Державна підтримка вітчизняного виробника.

8. Орієнтація виробництва на експорт (уможливить поєднання стабільних темпів зростання і невисоких темпів інфляції).

9. Інвестиції в людський капітал.

10. Створення спеціальних (вільних) економічних зон і залучення на їх базі (і не лише на їх базі) іноземних інвестицій (спільне інвестування).

11. Реструктуризація економіки і орієнтація її на соціальні потреби.

2 У сучасному світі питання про величину пропозиції грошей має однозначну відповідь: теоретично величина пропозиції грошей має бути саме такою, щоб купити за діючими цінами усі товари і послуги, вироблені в країні. Іншими словами, грошей повинно бути достатньо, щоб забезпечити витрати на придбання товарів і послуг в розмірі виготовленого сукупного національного продукту. Якщо грошей буде менше цієї величини, то витрати будуть мен­ші, ніж сума цін товарів та послуг, що пропонуються. Отже, не всі товари та послуги будуть реалізовані, вна­слідок чого ціни впадуть, але відбудеться і спад вироб­ництва, бо для ряду товаровиробників воно стане збит­ковим. Якщо грошей буде більше, ніж потрібно, ціни відповідно зростуть. Постійне зростання цін — це вже інфляція.

На практиці визначити необхідну кількість грошей, що мають бути в обігу, дуже складно. Передусім це пов'яза­но з тим, що наведений вище теоретичний підхід базується на діючих цінах, а ціни в свою чергу залежать від кількості грошей в обігу. Пропозиція грошей тісно пов'язана з інфляцією, відправною ж точкою для аналізу пропозиції грошей слу­жить кількісна теорія грошей, що базується на рівнянні Фішера:

MV = PT,

де M – кількість грошей у обігу; V – швидкість обігу грошей, тобто середня кількість разів, за яку грошова одиниця змінює власника протягом певного періоду; P – середня ціна за відповідний період однієї грошової операції; T – середня кількість грошових операцій за період.

Це рівняння широко використовується в іншій формі запису:

MV = PY,

де P – середня ціна одиниці продукції (тобто це дефлятор сукупного національного продукту); Y – кількість одиниць виготовленої за певний період продукції (тобто це реальний сукупний національний продукт); відповідно, PY – номінальний сукупний національний продукт.

Обидва рівняння показують прямий зв’язок між кількістю грошей, швидкістю їх обігу та рівнем цін і дають підставу зробити важливий висновок: збільшення пропозиції грошей, не забезпечене відповідним збільшенням реального національного продукту, призводить до зростання рівня цін.

“Опорою” паперових грошей є спроможність держави підтримувати відносну стабільність вартості грошей. Отже, забезпечення стійкості грошового обігу – справа держави (це одне з положень кейнсіанців) в такій же мірі, як і внутрішня справа економіки (теза класиків).

Таким чином, забезпечення стійкості грошового обігу – це підтримка стабільної вартості грошей. Вона передбачає проведення ефективної фіскальної політики і розумне регулювання грошової пропозиції. Задача держави – слідкувати за тим, щоб за ту кількість грошей, що знаходиться в економіці, можна було купити усі вироблені цією економікою товари і послуги. Більша кількість грошей (їх додатковий випуск – емісія) призводить до падіння купівельної спроможності грошей і до їх знецінення. Для уникнення емісії держава може вдатися до тиску на ціни (Р) при постійній пропозиції грошей (М): це особливо актуально для такої нестабільної економіки як українська.

Білет24

1 Державне регулювання ринкової економіки має незначну історію. До 30-х років 20 століття побутувала думка про саморегульованість ринкової економіки. Пропагувався так званий принцип laissezfaire, згідно з яким держава не повинна втручатися в економічне життя, оскільки це лише перешкоджає вільному саморегулюванню (в економіці нібито існує “невидима рука”, яка скеровує усю систему в напрямі рівноваги). Вважалося, що економіка завжди прямує до стану повної зайнятості, а виникаюче безробіття може бути лише тимчасовим (доки економіка, виведена з рівноваги, швидко не прийде у цей ідеальний стан), порушений рівноважний рівень цін також швидко повертається у стан рівноваги, оскільки ціна нібито має властивість еластичності в сторону пониження.

Одночасна тривала інфляція і безробіття 1929-1933 років (світова економічна криза) довели неефективність і помилковість концепції laissezfaire. Класична економічна теорія не могла пояснити причин тривалої кризи. Тоді у 1936 році Кейнс написав “Загальну теорію зайнятості, відсотка і грошей”, якою започаткував так зване кейнсіанство, що головним своїм принципом має державне регулювання економічного життя. Книга Кейнса – критика класичних постулатів і перегляд основних положень економічної теорії. Під впливом ідей Кейнса у 1935 році президент США Рузвельт розпочав проведення “нового курсу”, покликаного вивести економіку США з депресивного стану. Політика Рузвельта (державна підтримка населення, субсидії, регулювання пропозиції грошей, іншого виду державне втручання в економічне життя) спричинилася до відновлення потужностей економіки США. З тих пір необхідність державного втручання в економіку вже не підлягає сумніву і взята на озброєння усіма державами світу.

В той же час інколи згадують про більш строкату історію державного регулювання.

Епоха традиційного господарювання, яка характеризувалась економічною замкнутістю, слабкістю державної влади, не залишила визначних прикладів державного регулювання господарського життя. Загаль­нодержавне втручання в економіку яскраво виявилось лише за ча­сів абсолютизму, переходу до підприємницьких відносин. Цей пе­ріод увійшов в історію як епоха широкого втручання в економіку держави, що активно впливала на становлення підприємницьких відносин, ламала цехову організацію праці, сприяла підвищенню її продуктивності, знищувала традиції особистої залежності. Одним з перших і найвидатніших державних юридичних актів з цього питання став ремісничий регламент Людовіка IX 1229 р. у Франції. Згодом, широко застосовуючи політику протекціонізму, держава активно формувала нову структуру ранньопідприємницької про­мисловості та торгівлі.

Епоха підприємницьких відносин вільної конкуренції характери­зувалась значним обмеженням втручання держави в господарське життя. Її господарська функція зводилась до ролі "нічного вартівни­ка" економічної системи.

Швидке усуспільнення, концентрація та централізація вироб­ництва наприкінці XIX — на початку XX ст. зумовили докорінну зміну економічної ролі держави, господарські функції якої різко зросли. З того часу держава — активний учасник суспільного про­цесу відтворення благ. Причини цього вже вказувалися вище.

Елементами державного регулювання в ринковій економіці є:

1. Ведення статистики національної економіки на базі системи національних рахунків (визначення ВВП і порівняння його рівня з рівнем попередніх років).

2. Податкова функція і пов’язаний з нею перерозподіл (трансфертна функція) надходжень до державного бюджету.

3. Забезпечення розвитку транспорту і зв’язку, освіти, системи охорони здоров’я, захисту довкілля, соціального забезпечення, оборони.

4. Встановлення цін на деякі види продукції (так звані державні ціни).

5. Контроль за дотриманням принципів добросовісної конкуренції, недопущення монополізму (прийняття антитрестівського законодавства).

Головна мета державного втручання в економічний розвиток – забезпечення безперервності процесу відтворення національного господарства як єдиного цілого, досягнення економічної ефективності на макрорівні. Її реалізація здійснюється через свідоме визначення суспільних потреб, можливостей і шляхів їх задоволення.

2. У сучасному світі питання про величину пропозиції грошей має однозначну відповідь: теоретично величина пропозиції грошей має бути саме такою, щоб купити за діючими цінами усі товари і послуги, вироблені в країні. Іншими словами, грошей повинно бути достатньо, щоб забезпечити витрати на придбання товарів і послуг в розмірі виготовленого сукупного національного продукту. Якщо грошей буде менше цієї величини, то витрати будуть мен­ші, ніж сума цін товарів та послуг, що пропонуються. Отже, не всі товари та послуги будуть реалізовані, вна­слідок чого ціни впадуть, але відбудеться і спад вироб­ництва, бо для ряду товаровиробників воно стане збитковим. Якщо грошей буде більше, ніж потрібно, ціни відповідно зростуть. Постійне зростання цін — це вже інфляція.

На практиці визначити необхідну кількість грошей, що мають бути в обігу, дуже складно. Передусім це пов'яза­но з тим, що наведений вище теоретичний підхід базується на діючих цінах, а ціни в свою чергу залежать від кількості грошей в обігу. Пропозиція грошей тісно пов'язана з інфляцією, відправною ж точкою для аналізу пропозиції грошей слу­жить кількісна теорія грошей, що базується на рівнянні Фішера:

MV = PT,

де M – кількість грошей у обігу; V – швидкість обігу грошей, тобто середня кількість разів, за яку грошова одиниця змінює власника протягом певного періоду; P – середня ціна за відповідний період однієї грошової операції; T – середня кількість грошових операцій за період.

Це рівняння широко використовується в іншій формі запису:

MV = PY,

де P – середня ціна одиниці продукції (тобто це дефлятор сукупного національного продукту); Y – кількість одиниць виготовленої за певний період продукції (тобто це реальний сукупний національний продукт); відповідно, PY – номінальний сукупний національний продукт.

Обидва рівняння показують прямий зв’язок між кількістю грошей, швидкістю їх обігу та рівнем цін і дають підставу зробити важливий висновок: збільшення пропозиції грошей, не забезпечене відповідним збільшенням реального національного продукту, призводить до зростання рівня цін.

Інфляцією називають процес знецінення паперових грошей, що супроводжується зростан­ням цін на товари та послуги. Інакше кажучи, інфляція – це процес знецінення грошей у результаті перевищення кількості грошових знаків, що перебувають в обігу, над сумою цін товарів та послуг, тобто недотримання вимог закону фондового обігу. Інфляція зумовлює загальне падіння купівельної спроможності та зниження курсу національної валюти, перерозподіл частки національного багатства на користь підприємств-монополістів (в тому числі й опігополістів) держави, тіньової економіки та мафіозних структур.

Є декілька пояснень причин сучасної інфляції. Найбільш відомі з них (теорії інфляції ) – квантитативна та її продовжен­ня — монетаристська теорія (вони стверджують, що причиною інфляції є збільшення кілько­сті грошей в обігу та швидкості цього обігу), кейнсіанська (причина інфляції - збільшення сукупного попиту) та структурна теорії. Квантитативна (монетаристська) та кейнсіанська теорії пояснюють інфляцію з позицій зміни у сукупному попиті та звертають увагу лише на інфляцію в короткостроковому періоді. Структурна ж теорія орієнтується на зміни в сукупній пропозиції та вивчає інфляцію в довгостроковому періоді. З цієї причини українськими економістами їй віддається перевага саме структурній теорії, оскільки вона найбільше відповідає реаліям нашого життя. Хоча насправді структурна теорія, розроблена в Скандинавії ще у 70-х роках, сьогодні вважається застарілою. Західний світ орієнтується на монетаристську і кейнсіанську.

Розглянемо докладніше структурну теорію інфляції на прикладі України. Ця теорія пояснює інфляцію незбалансо­ваністю між структурою попиту та структурою пропозиції. Україна успадкувала від радянського режиму вкрай ви­кривлену структуру сукупної пропозиції, найбільше у про­мисловості. Через слабку мобільність ресурсів зміна струк­тури пропозиції вимагає довгого часу — десяток років що­найменше. Проте зміна структури сукупного попиту може бути дуже швидкою, як це і сталося в українській еконо­міці. Від середини 80-х років неухильно зростав попит на продукцію зовсім нерозвинутих сфери послуг і сфери виробництва предметів споживання. Це — наслідок колись придушеного попиту на житло, одежу, електроніку тощо. Відсутність збалансованості в Украї­ні підсилювалася катастрофічним зниженням виробництва, до якого насамперед спричинилися бага­тократне підвищення цін на паливні та енергетичні ресурси і значне скорочення їх надходжень із Росії. Важливим чин­ником був також розрив комерційних зв'язків із різними підприємствами в інших республіках колишнього СРСР.

Якщо підсумувати положення усіх теорій інфляції, то основними причинами інфляції можна вважати:

1. Дефіцит державного бюдже­ту, для покриття якого випускають державні цінні папери чи просто паперові гроші.

2. Високий рівень непродуктивних (особливо військових) витрат держави.

3. Товарний дефіцит, що призводить до відриву попиту від пропозиції і відповідно – до зростання цін.

4. Монопольне становище окремих виробників, що дозволяє їм необгрунтовано підвищувати ціни на свою продукцію.

5. Відрив зростання за­робітної плати від зростання продуктивності праці тощо.

Інфляція викликає розлад­наність грошової системи, створює фінансове напруження в країні і, як на­слідок, призводить до підвищення вартості життя, натуралізації процесів об­міну, послаблює зацікавленість працівників у результатах своєї праці. У період інфляції падає курс національної валюти.

Білет 25

1. Класична економічна теорія заснована на таких принципах:

1. Пропозиція породжує попит.

2. Економіці властивий стан повної зайнятості, що є для неї нормою (безробіття – тимчасове і короткострокове явище).

3. Держава лише ускладнює саморегульованість економіки, а тому не повинна втручатися в економічне життя.

Однак світова економічна криза 1929 – 1933 років спростувала усі тези й аргументи класиків (напротязі значного часу існували як високий рівень інфляції, так і безробіття, загальна ділова активність знизилась неймовірно). Відчувалося, що економіка в такому стані до саморегулювання не здатна. В таких умовах з критикою класичної економічної теорії виступив Джон Мейнард Кейнс, написавши у 1936 році свою легендарну “Загальну теорію зайнятості, відсотка і грошей”. Ще у 1935 році під впливом ідей Кейнса розпочав свій “новий курс” президент США Рузвельт, оголосивши про початок державного регулювання економіки.

На основі емпіричних даних, отриманих у період "великої депресії", Дж. Кейнсу вдалося довести, що повна зайнятість у нерегульованій економіці може виникнути лише випадково. Рівновага попиту і пропозиції, як правило, не збігається з повною зайнятістю ресурсів.

Однією із причин такої розбіж­ності є невідповідність планів інвестицій та заощаджень, які здійснюються різними економічни­ми агентами з різних мотивів.

У відповідності з класичною економічною теорією, основним фактором, який визначає динаміку інвестицій та заощаджень, є процентна ставка: якщо вона підвищується, то домогосподарства починають відносно більше зберігати і менше споживати з кожної додаткової одиниці доходу. Зростання заощад­жень домогосподарств призводить до зменшення ціни кредиту, що забезпе­чує збільшення інвестицій.

У відповідності з кейнсіанською економічною теорією, не ставка процен­та, а величина використовуваного доходу домогосподарств є основним фак­тором, який визначає динаміку споживання і заощаджень. При цьому за­ощаджується та частина доходу, яка залишається після здійснення всіх спо­живчих витрат. Вплив процентної ставки є другорядним, оскільки вона відіграє досить незначну роль стосовно визначення обсягів споживання та заощаджень. В той же час динаміка інвестицій визначається перш за все динамікою процентних ставок, що знаходить відображення у відповідних функціях споживання, заощаджень та інвестицій.

Циклічне безробіття, яке має примусовий, а не добровільний характер, є, за Кейнсом, економічною закономірністю. Для того щоб уникнути знач­них втрат від спаду виробництва, необхідно проводити активну державну політику по стабілізації сукупного попиту, яку кейнсіанці пропонують здійснювати за допомогою змін величин державних витрат, податків та гро­шової пропозиції .

Модель, що ілюструє напрямки проведення стабілізації сукупного попиту, називається кейнсіанським хрестом (дві криві (сукупний попит і сукупна пропозиція), що перетинаються, одна з них (сукупна пропозиція) – під кутом 45 град. до осі абсцис). Сукупний попит у моделі представлено плановими витратами — сумою, яку домогосподарства, фірми і держава мають намір витратити на закупівлю товарів та оплату послуг. Сукупна пропозиція (AS) представлена фактичними витратами. Фактичні (реальні) витрати відрізняються від планових тоді, коли фірми змушені здійснювати незаплановані інвестиції в товарно-матеріальні запаси в умовах неочікуваних змін у рівні продаж. І планові, і фактичні витрати в кейнсіанській моделі рівноваги є функцією від доходу і не залежать від рівня цін, який залишається фіксованим.

Щодо впливу державних заходів на економічне життя, то вони такі.

1. Зростання державних витрат призво­дить до більшого зростання доходу у порівнянні з попереднім імпульсом (існує так зване поняття мультиплікатора дер­жавних витрат, воно показує, у скільки разів зростає доход при збільшенні державних витрат на одну одиницю). Зростання державних витрат збільшує доход, а це збільшує рівень споживання, що, в свою чергу, сприяє подальшому зростанню доходу і, відповідно, подальшому збільшенню рівня споживання, і так далі.

2. Зменшення податків відразу збільшить використовуваний доход на величину податку і, відповід­но, споживання — на величину, що рівна добутку граничної схильності до споживання на податок. При будь-якому заданому рівні доходу планові витрати тепер зростуть. Подібно до збільшення держав­них витрат, зменшення податків також створює мультиплікативний ефект на доход (поняття податкового мультиплікатора).

Використовуючи модель кейнсіанського хреста, варто пам'ятати, що:

- Якщо державні витрати і податкові надходження зростають на одну й ту ж величину, то й рівноважний рівень виробництва зростає на ту саму величину. В цьому випадку кажуть про мультиплікатор збалансованого бюджету, який завжди дорівнює одиниці.

- Мультиплікативний ефект від скорочення податків слабший, ніж при збільшенні державних витрат. Таким є наслідок сильнішого впливу державних витрат на величину доходу і споживання у порівнянні із зміною податків. Ця різниця визначальна при виборі інструментів бюджетно-податкової політики.

2. Міжнародні кредитні відносини – це економічні відносини наддержавного виду (тобто вони охоплюють багато країн чи міжнародних організацій), засновані на наданні позик одним державам (міжнародним організаціям) іншими.

Головним об’єктом діяльності у міжнародних кредитних відносинах виступає сам міжнародний кредит – позика. Міжнародний кредит — це рух і функціонування позичкового капіталу між країнами. Міжнародний кредит – це кредит, що надається державою, банком, іншою юридичною або фізичною особою однієї країни іншій країні, а також банкові, юридичній або фізичній особі іншої країни на певний термін на умовах повернення та сплати процентів. Кредиторами і позичальниками можуть та­кож виступати міжнародні організації, регіональні об'єднання держав, асоціації виробників та експортерів товарів.

Залежно від термінів користування кредитом міжнародні кредити поділяються на коротко­термінові (до одного року), середньотермінові (1-5, а в деяких країнах і більше років) та довготермінові (понад терміни користування середньотерміновими кре­дитами).

За призначенням міжнародні кредити поділяються на комерційні (безпосередньо по­в'язані із зовнішньою торгівлею та послугами), фінансові (валюту можна вико­ристовувати на будь-які потреби, зокрема - на погашення заборгованості, купівлю цінних паперів, інвестиції) та проміжні (призначені для змішаних форм вивезення капіталу, товарів, послуг).

Залежно від техніки надання розрізняють кредити наявними грішми (їх часто називають готівковими, хоч валюту з одно­го банківського рахунку на інший перераховують безготівковим способом), ак­цептні (у формі акцепту векселя імпортером чи банком), а також консорціумні кредити у формі депозитних сертифікатів, облігаційних позик тощо.

Міжнародні кредитні відносини відіграють важливу роль у сучасному світі, оскільки дуже часто використовуються як механізм реального політико-економічного впливу країни-кредитора на країну-боржника; країні-отримувачу дозволяє швидко і у великих обсягах залучити потрібний для розвитку капітал; країні (міжнародній організації) дає можливість значно заробити на наданні позик (проценти від великих сум є сумами великими).

Щодо міжнародного ринку позичкового капіталу, то ним є система ринкових відносин, що забезпечує акумуляцію та перерозподіл позикових капіталів між країнами. Міжнародний ринок позичкового капіталу охоплює такі сектори:

- Світовий грошовий ринок (здійснюються банківські операції терміном від одного дня до одного року).

- Ринок євровалют.

- Ринок єврокредитів.

- Світовий фінансовий ринок (здійснюється емісія та розміщення цінних паперів терміном на 7 – 15 років.

Найпоширенішими формами міжнародного кредиту є:

1. Лізинг (довготермінова оренда машин, обладнання, споруд виробничого призначення; є способом фінансування інвестицій і активізації збуту).

2. Факторинг (придбання права вимоги щодо виплат за фінансовими зобов’язаннями, скупленими в різних суб’єктів).

3. Кредити за компенсаційними угодами.

Операції на міжнародних ринках позичкових капіталів оформлюють векселями, банківськими акцептами, депозитними сертифікатами, облігаціями, кредитними гарантіями.

Білет 31

1. Фінансовий ринок—це специфічна сфера економічних відносин, де відбувається купівля-продаж фінансових ресурсів. Во­на характерна лише для розвиненої ринкової економіки і включає: ринок капіталів (інвестиційний ринок), ринок кредитів, ринок цін­них паперів. Такий ринок формується на основі коштів підпри­ємств, організацій і населення й обслуговує оборот платіжних коштів, кредитів та цінних паперів. У розвиненому конкурентному середовищі він створює гнучкий механізм мобілізації та перероз­поділу вільних коштів для забезпечення фінансування витрат під­приємств і організацій, істотного розширення можливостей вишу­кування необхідних фінансових ресурсів для виробничого і соці­ального розвитку.

Ринок капіталів (інвестиційний ринок) здійснює інвестиції, тобто вкладення капіталу у виробничу і невиробничу сфери еконо­міки, забезпечуючи загальний розвиток їх.

Інвестиційний ринок активно впливає на інші ринки, в тому числі на ринок предметів споживання і послуг. Оскільки конкуренція стимулює активне впровадження нової техніки та технології, розробку нових моделей товарів, підвищення їхньої якості, підприємства потребують все нових інвестицій. Важ­ливим джерелом їх є кредит, який надається у вигляді позики і являє собою необхідний компонент фінансового ринку—кредит­ний ринок.

Кредитний ринок є системою відносин між позикодавцями і позикоодержувачами з приводу позики в товарній або грошовій фор­мі. Суб'єктами кредитного ринку виступають юридичні особи (під­приємства, організації, банки, держава) через свої повноправні органи, а також фізичні особи (громадяни). Залежно від суб'єктів і змісту відносин розрізняють: взаємний кредит, тобто кредитні відносини між підприємствами, фізичними особами і небанківськими закладами; різновидом взаємного кредиту є комерційний кре­дит у товарній формі, що надається постачальником покупцеві; банківський кредит надається банками, як правило, у грошовій формі; при державному кредиті кредитором виступає держава; кредит на цілі споживання може надаватися у формі взаємного (комерційного) і банківського; позикоодержувачами є фізичні особи. Позикоодержувачі залежно від величини позики, строку, на який вона береться, попиту і пропозиції кредитів, рівня інфляції та інших економічних факторів сплачують кредиторам певний про­цент.

Ринок цінних паперів у вигляді акцій, облігацій, зобов'язань державної скарбниці, ощадних сертифікатів та векселів не тільки є прямим продовженням кредитного ринку, з яким він взаємодіє, а й має багато особливостей, одна з яких полягає у необхідності правового регулювання відносин між усіма його учасниками. Цінні папери — це грошові документи, які визначають взаємовідносини між суб'єктами, що їх випустили, і тими, хто придбав їх. Вони передбачають виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, передбаче­них цими документами, особам, що є власниками їх. Акція свідчить, що її власник став одним з співвласників під­приємства і має права на отримання певної частки прибутку, який називається дивідендом, на управління підприємством, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного підприєм­ства. Акції випускаються на пред'явника та іменні. Кожна акція має номінальну вартість, а у випадку вільного обігу на ринку цін­них паперів — і ринковий курс. Останній залежить від кількості акцій, розміру дивідентних виплат та позичкового процента. Власник облігації є кредитором одного з суб'єктів господарю­вання, за що отримує певний фіксований процент. Засоби, які вкладені в акції, можуть бути компенсовані лише через продаж їх на фондовій біржі за курсом, а облігації — через передбачений час відшкодовуються за номінальною вартістю. Зобов'язання державної скарбниці засвідчують, що їхній влас­ник вніс кошти в бюджет, що дає йому право на отримання фінан­сового доходу протягом усього строку володіння цими цінними паперами. Вони бувають коротко-, середньо- і довгострокові (від кількох місяців до одного року, 5 і 25 років). Держава здійснює за ними щорічно виплати за купонами, а також за тиражними погашеннями шляхом викупу. Ощадні сертифікати — це письмове свідоцтво кредитної установи про депонування коштів, яке дає право на отримання через визначений строк депозиту і процентів за ним. Вексель—грошове зобов'язання, яке має бути сплачене боржником його власнику. Конвертовані облігації та привільовані акції —цінні папери, які інвестор може обміняти на певну кількість звичайних акцій того самого емітента. З погляду покупця перевагами таких активів є поєднання гарантованого процентного (купонного) доходу і по­гашення основної суми з можливістю виграшу від приросту курсо­вої вартості звичайних акцій. Для емітента випуск конвертованих облігацій — засіб розміщення додаткових акцій за цінами, вищими за їхню поточну ринкову вартість.

Ринок цінних паперів складається з двох частин — первинного і вторинного ринків. На першому відбувається емісія цінних па­перів, тобто випуск їх у обіг. Другий ринок призначений для пере­продажу цінних паперів. Це відбувається на фондовій біржі, через що ринок цінних паперів називають фондовим ринком. Зворотні зв'язки вияв­ляються у впливі коливань розмірів акціонерного капіталу на пе­реливання капіталу в інші галузі, фінансування підприємств тощо.

2. Світове, або всесвітнє, господарство - сукупність національ­них економік і особливої сфери суспільно-виробничих зв'яз­ків, що виходять за територіальні межі окремих країн — міжнародних економічних відносин.Міжнародні економічні відносини - систе­ма господарських відносин між різними країнами світу. Важливішими елементами цієї системи є міжнародне на­уково-технічне і виробниче співробітництво, вивіз капіталу, міжнародний кредит, світова торгівля, міграція робочої сили, міжнародні валютні відносини. МЕВ — це сукупність міжнародних економічних зв'язків, що формуються під впливом розвитку продуктивних сил, рівнем зрілості виробничих відносин, економічного устрою, економічної політики, по­літичної орієнтації країн та інших чинників.

Об'єктивні потреби еволюції продуктивних сил втілюються у світових господарських відносинах. Натурально-матеріальний зміст МЕВ (частка товарів, капіталів, послуг, робочої сили, що здійсню­ють обіг поза національними рамками, валютні зв'язки, науково-технічний обмін тощо) відбивається у міжнародних виробничих відносинах усіх чотирьох фаз (виробництво, розподіл, обмін і спо­живання) єдиного процесу відтворення.

МЕВ мають два аспекти: 1) кількісну характерис­тику, яка віддзеркалюється у показниках об'єктів зовнішньої тор­гівлі, іноземних інвестицій, курсів валют тощо. 2) це якісна характеристика, яка відбивається в соціально-економічній природі зовнішньоекономічних зв'язків як міжнародних виробничих відно­син.

4 різновиди МЕВ: між краї­нами з розвиненими ринковими відносинами; між країнами, що розвиваються, та між країнами з перехідною економікою, пере­хідні МЕВ (між першими 3ма рівнями).

МЕВ- 3 рівні: Макрорівень - міждержавні економічні відноси­ни, які визначають і забезпечують в сьогоднішньому світі загальні умови розвитку МЕВ на всіх рівнях. Мeторівень економічні зв'язки між регіонами, містами тощо окремих країн та на міжгалузевому рівні. Мікрорівень - зовнішньоекономічна діяльність підприємств, фірм. При цьому важливим суб'єктом МЕВ стали транс­національні корпорації (ТНК), що поєднують у своїй діяльності зав­дяки їхній організаційно-економічній структурі усі рівні МЕВ. Нині у світі існує понад 40 тис. ТНК, діяльність яких охоплює переважну частину світової економіки.

Функціонування світового господарства відтінює дві основні тен­денції: а) цілісності світових економічних відносин; б) їх супереч­ливості.

Тенденція цілісності світових економічних відносин гостро ста­вить питання трансформації МЕВ, які не можуть на­далі функціонувати на нерівноправній основі. Об'єктивною осно­вою цілісності світового господарства є загальнолюдські інтереси, в яких виділяють основний цивілізаційний економічний інтерес — збереження і стабільність земної цивілізації на грунті соціально-економічного прогресу. Є потреба в міжнародному ре­гулюванні світових господарських зв'язків.

Формування і розвиток інтересів і потреб суперечливі і трактуються різними країнами неоднаково. Виробити загальну платформу, яка була б прийнятною для всіх учасників міжнародного економічного співробітництва, непросто. Проте завдання розробки концептуальної програми розвитку сві­тових господарських зв'язків як одного з імперативів взаємозалеж­ності держав дуже важливе. Так, для України особливо цінним є досвід взаємного пов'язування інтересів, накопичений іншими краї­нами, оскільки цей досвід грунтується на терені політико-економічних інструментаріїв, а не на терені директивно-командних ме­тодів.

Однією з причин трансформації МЕВ є потреба у принципово новому механізмі функціонування світового господарства, зумов­лена розвитком міжнародного поділу праці (МПП). Все більшу роль відіграватиме міжнародне виробництво з його спеціа­лізацією. Всі країни зацікавлені,але різні стартові можливості для МПП (відсталість)

Отже, об'єктивна необхідність трансформації МЕВ полягає в ці­лісності світового господарства, що зростає, виявленні спорідне­ності економічних інтересів країн, реалізації потреби в новому ме­ханізмі функціонування світових економічних відносин, новій струк­турі МПП, розширенні сфери дії загальних економічних законів.

Специфіка України в цьому відношенні полягає в тому, що розвій демократич­них процесів на початковому етапі державотворення потребує на­лежної національної відособленості, тоді як розвиток ринкових відносин потребує економічної інтеграції, об'єктивно відкидає на­ціональну замкненість.

Нині модель двосистемного антагонізму на рівні світових зв'яз­ків вже зруйновано, тому реальні можливості трансформації МЕВ пов'язують не із змаганням двох систем, а з новими методами гос­подарювання, перехідними типами і формами, що становлять вну­трішню тканину світового господарства. Сутність проблеми трансформації МЕВ у світовому господарстві полягає в пошуках форм і методів (економічних, політичних, ди­пломатичних) розв'язання суперечності між сучасним характером цих відносин і обставинами в світі, що змінилися внаслідок при­скорення тенденції до глобалізації економіки, переміщення акцен­тів з ідеологічних конструкцій на економічні важелі формування нових моделей людської діяльності, творення більш високої якості життя. Добре відомі процеси, які посилюють глобальний характер еко­номіки: зростання частки частини національного доходу, що реалі­зується на зовнішньому ринку; міжнародна спеціалізація і коопе­рування виробництва; поширення досягнень науково-технічного прогресу; розвиток фінансових ринків тощо. Характер МЕВ - проблема трансформації традиційних відносин "панування і підкорення" до стратегічних, заснованих на "розподіленій відповідальності".

На VI спеціальній сесії Генеральної Асамблеї 00Н (1974 р.) краї­ни, що розвиваються, висунули програму нового міжнародного економічного порядку (НМЕП). На основі політичного регулюван­ня світових господарських зв'язків на міждержавному рівні перед­бачалось встановлення економічно обгрунтованого співвідношен­ня цін на сировину, продовольчі товари і промислові вироби, упо­рядкування валютно-фінансових відносин та інші заходи, спрямо­вані проти панівного становища транснаціонального капіталу в системі МЕВ.

З середини 80-х років набувають розвитку концепція і програма створення системи міжнародної економічної безпеки (МЕБ) у рам­ках всеохоплюючої системи міжнародної безпеки. Перевага кон­цепції МЕБ - у відмові від зайвої ідеологізації й політизації МЕВ. Створення системи МЕБ є цільовою функцією трансформації МЕВ, а встановлення НМЕП — одним з елементів системи МЕБ.

Нерівномірність розвитку складових світового господарства зу­мовлює багатоукладність його економічного організму. Трансфор­мацію МЕВ пов'язують з розширенням та поглибленням економіч­ного співробітництва між країнами в таких основних напрямах: 1) розвиток стратегічних, виробничо-інвестиційних зв'язків че­рез кооперацію виробництва, обмін сучасною технологією та орга­нізацію спільних досліджень НДЕКР, створення спільних підприєм­ств і господарських організацій; 2) розвиток традиційних зв'язків через сферу обігу, розширен­ня торговельно-економічного співробітництва на компенсаційній основі, розвиток співробітництва в галузі кредитних відносин.

Національні інтереси окремих країн та інтереси розвитку світо­вого господарства утворюють єдину ієрархічну систему "національні інтереси — інтереси світового господарства", де національні інте­реси залишаються визначальним елементом. Кожна країна намагається використати переваги МПП передусім для забезпечення влас­них національних інтересів. Проте національна економічна політи­ка будь-якої держави не повинна залишатися виключно національ­ною, вона має враховувати своє місце в системі "національні інте­реси — інтереси світового господарства.

НМЕП: 1)спрямована на подолання багатьох елементів нерівноправності в міжнародній економічній системі, які склалися ще в колоніальну епоху, 2) містить вимоги пев­ного упорядкування світових господарських зв'язків, ліквідації дис­кримінаційних обмежень, міжнародного регулювання окремих сек­торів світового господарського життя. Проте є недоліки: а) не може претендувати на роль всеохоплюючої концепції кардиналь­ної перебудови світових господарських зв'язків, оскільки має на меті забезпечення інтересів передусім країн, що розвиваються; сектори міжнародного економічного спілкування, що безпосередньо не зачі­пають ці країни, не входять у програму НМЕП; б) саме тлумачення потреб країн, що розвиваються, має здебільшого однобічний ха­рактер, що випливає з надмірного перебільшення ролі зовнішніх фак­торів і відповідної недооцінки важливості власних зусиль молодих держав; в) основні вимоги НМЕП передбачають створення сприят­ливого, пільгового зовнішньоекономічного режиму тільки для країн, що розвиваються, за рахунок розвинених країн (вимоги перерозподілу на користь бідних країн певної частини національного доходу багатих країн, теза про зовнішньоторговельні та фінансові пільги, заклик до стабілізації цін на сировину, яку вивозять країни, що роз­виваються, на вигідному для них рівні тощо); г) програма НМЕП непослідовна, вона не зачіпає соціально-економічні аспекти світової господарської системи, а передбачає її реорганізацію фактично на тих самих принципах, на яких побудована сучасна система.

Перспективи реалізації трансформації МЕВ на основі МЕБ вба­чаються в різнобічному аналізі об'єктивних та суб'єктивних мо­ментів, закріпленні висновків аналізу в міжнародних правилах, нормах і гарантіях прогресивного розвитку світових господарських зв'язків. Першочерговими об'єктивними чинниками її є: 1) взає­мозв'язок між інтеграційними процесами та нерівномірністю еко­номічного і політичного розвитку країн; 2) багатогранна міжнарод­на кооперація; 3) негативні зовнішньоекономічні чинники, що впли­вають на національну економіку будь-якої країни (специфічні особливості світових товарних ринків, які визначаються об'єктивною дією кон'юнктурних коливань, закономірностями ціноутворення, станом сфери фінансів і кредиту, системою взаємовідносин партнерів тощо).

Необхідне вдосконалення між­народно-правової системи економічного співробітництва. Ця сис­тема містить: а) комплекс двосторонніх угод про економічне, про­мислове і науково-технічне співробітництво, що виходять за рамки традиційних договорів, оскільки передбачають розвиток різнома­нітних форм економічних зв'язків і розраховані на тривалу пер­спективу; б) довгострокові програми та спеціальні двосторонні угоди в окремих конкретних сферах співробітництва (з питань захисту навколишнього середовища, розвитку охорони здоров'я, викорис­тання атомної енергії, Світового океану, модернізації сіль­ського господарства, транспорту тощо).

НЕБ окремо взятої країни і МЕБ в цілому нерозривно взаємопов'язані. Важливою особливістю резолюції 00Н "Міжнародна економіч­на безпека" є те, що проблеми оздоровлення МЕВ стосуються не окремих угрупувань країн, а зачіпають усі складові світового гос­подарства. Концепція МЕБ передбачає: -виключення з міжнародної практики всіх форм дискримінації, відмову від політики економічних блокад і санкцій, якщо це прямо не зазначено в рекомендаціях світового співтовариства; -спільні пошуки шляхів справедливого регулювання проблеми заборгованості; -встановлення НМЕП, який гарантував би однакову економічну безпеку всіх держав; -розробку принципів використання на благо світового співтова­риства, передусім країн, що розвиваються та переходять до ринку, частини коштів, які звільняються внаслідок скорочення воєнних бюджетів; -об'єднання зусиль у дослідженні й мирному використанні космо­су, вирішенні глобальних проблем, від яких залежить доля землян.

При обговоренні на Генеральній Асамблеї 00Н концепції МЕБ виявилося, що економічні інтереси як окремих держав, так і цілих груп є досить різними, нерідко протилежними. Досягнення консенсусу у вирішенні цієї життєво важли­вої для всього людства проблеми в найближчому майбутньому надзвичайно склад­не. Реалізація концепції МЕБ пов'язується з ефективним викорис­танням наявних міжнародних механізмів, пристосуванням їх до умов, що постійно змінюються, створенням в разі потреби нових меха­нізмів.

Білет 33.2

інтеграція

Економічна інтеграція — якісно но­вий етап інтернаціоналізації госпо­дарського життя. Вона передбачає зближення і взаємопереплетіння на­ціональних економік, проведення узгодженої державної економічної політики. Між учасниками цього процесу поглиблюється міжнародний розподіл праці, ведеться інтенсивний обмін товарами, послугами, капіталами, робочою силою.

Суть економічної інтеграції проявляється в її найваж­ливіших характеристиках: 1) міждержавне регулювання економічних процесів; 2)поступове формування єденого регіонального господарського комплексу із загальною структурою відтворення; 3) усунення адміністративних і економічних бар'­єрів, перешкоджаючих вільному рухові товарів, робочої сили і фінансових ресурсів у межах регіону; 4) зближення внутрішніх економічних умов у державах, які беруть участь в інтеграційних об'єднаннях.

Основні види інтеграційних об'єднань: - зона вільної торгівлі, коли країни-учасниці обмежую­ться відміною митних бар'єрів у взаємній торгівлі; - митний союз, коли вільне переміщення товарів і послуг всередині угруповання доповнює єдиний митний тариф сто­совно до третіх країн; - загальний ринок, коли ліквідуються бар'єри між краї­нами не тільки у взаємній торгівлі, а й для переміщення робочої сили й капіталу; - економічний союз, який передбачає на доповнення до всіх перелічених вище інтеграційних заходів проведення державами-учасницями єдиної економічної політики, ство­рення системи міждержавного регулювання соціально-еко­номічних процесів, які відбуваються в регіоні.

У різних регіонах земної кулі склалися декілька інтеграційних об'єднань. Вони істотно відрізняються один від одного по характеру відносин, що складаються між країнами-учасниками, за організаційними формами, що використовуються і результатами діяльності.

Ряд західноєвропейських держав (Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди і Люксембург) в 1958 р. створили Європейське економічне співтовариство (ЄЕС). З часом воно розширялося завдяки вступу нових держав, зміцнювалося і перетворилося в могутнє економічне угрупування. У 1973 р. до ЄЕС приєдналися Великобританія, Данія, Ірландія, в 1981 р. Греція в 1986 р. - Іспанія, Португалія. Одночасно з розширенням складу ЄЕС відбувається поглиблення інтеграції: перехід від переважно торгового обміну до інтегрування організаційно-технічних сфер господарства, включаючи організацію спільних досліджень і розробок, створення спільних програм, розробку спільних законодавств і т.п. У рамках Співтовариства встановлені пільги для взаємної торгівлі, розробляється спільна торгова політика по відношенню до третіх країн, проводиться спільна аграрна політика,… Потреби сформувати регіональний господарський комплекс обумовили спільне фінансування різносторонньої господарської діяльності, яким займаються спеціальні міждержавні організації і установи. Нині реально складається єдине інтеграційне утворення ЄС, куди входять 15 країн. Європейське співтовариство було створене з трьох співтовариств: Європейського співтовариства по атомній енергії (Євратом), Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС)іЄЕС.

Керівний орган ЄС- Рада Міністрів. Члени Ради - міністри закордонних справ всіх країн-учасниць. В її рамках діє Європарламент (518 парламентаріїв).

Здійснюється вільний обмін національних валют, створена європейська валютна система зі своїм механізмом регулювання розрахунків, встановлення валютних курсів і виробленням спільної позиції з валютних питань в світовому господарстві. Колективна валютна одиниця ЄЕС- євро. В останні роки розвиток інтеграційних процесів в рамках Європейського Співтовариства характеризується дуже високою динамікою, йде створення єдиного внутрішнього ринку (ЄВР), який передбачає усунення торгових бар'єрів, виграш від інтеграції ринків і посилення конкуренції.

Форсованими темпами здійснюються країнами Західної Європи численні проекти багатосторонніх науково-технічних програм в рамках економічного і валютного союзу з Європейським банком. Важливим напрямом діяльності Європейського Співтовариства стає нормування різних технічних норм і стандартів. Проблемою їх гармонізації займаються Європейський комітет по стандартизації і Європейський комітет по електротехнічній стандартизації.

Створення ЄВР відповідає й інтересам споживачів. Ефект від вільного рушення капіталів, робочої сили і товарів не обмежується лише зближенням рівня цін в різних країнах ЄС. Передбачається загальне зниження рівня споживчих цін під впливом конкуренції, оптимізації масштабів виробництва, структурних зрушень і переміщення виробництва в райони з низькою вартістю робочої сили, що призведе до зниження витрат. Передбачається, що в наступні роки вплив ЄС на інші сектори світового господарства стане більш глибоким і багатоплановим →стимулювання глибоких якісних зрушень в міжнародному розподілі праці, сприяння лібералізації світової економіки, посилення міжрегіональної господарської взаємозалежності, поява додаткових можливостей для досягнення глобальної економічної рівноваги.

Економічні інтеграційні об'єднання держав, що розвиваються Господарська інтеграція зміцнює позиції країн, що розвиваються в світовому господарстві, захищає їх інтереси у стосунках з економічно більш сильними партнерами, протистояти яким нарізно не може жодна з молодих держав. Країни Азії, Африки і Латинської Америки розвивають господарську співпрацю шляхом колективної опори на власні сили. Напр., Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН: Індонезія, Малайзія, Сингапур, Таїланд, Філіппіни, Бруней); Карибське співтовариство КАРИКОМ (14 невеликих країн Карібського басейну): Арабський спільний ринок (Єгипет, Йорданія. Кувейт, Марокко, Сірія й інш.). Встановлюючи спільний митний кордон, ці блоки вводять пільговий режим для взаємного товарообороту.

Функціонують організації по створенню спільних проектів. Напр., Адміністрація басейну ріки Нігер, Амазонський пакт, Комітет по Меконгу і т. п. →спільне створення крупномасштабних іригаційних, енергетичніих й інших об'єктів.

В різних районах земної кулі діють валютні союзи, напр., Азіатський кліринговий союз (7 країн), Арабський валютний фонд (16 країн). У рамках союзів ведуться грошові розрахунки на основі клірингу (без фактичного перекладу валюти), використовуються національні грошові одиниці, іноді використовуються колективні грошові кошти (в Азіатському кліринговому союзі, наприклад, азіатська валютна одиниця - АМЮ). З метою сприяння розв'язанню ключових економічних проблем відповідних регіонів створені інвестиційні інститути: Азіатський банк розвитку (45 країн-учасниць). Арабський фонд економічного і соціального розвитку і інш.

Координувати політику обсягів виробництва відповідних товарів і цін на них покликані товарні асоціації: ОПЕК,Альянс виробників какао-бобів, Міжурядова рада країн-експортерів міді, Союз країн-експортерів бананів і інш.

Розгортаються інтеграційні зв'язки країн СНД. Концепція взаємодії базується на основних положеннях договору про створення Економічного союзу, угодах про створення зон вільної торгівлі, Митного і Платіжного союзів, спільного науково-технологічного простору. Країни-члени СНД визнали, що п'ятирічний пошук напрямів нової економічної стратегії розвитку держав доки не приніс задоволення жодній країні. Немає і очікуваної допомоги із-за кордону. Інвестиції не ростуть, внутрішні ринки перенасичені товарами з дальнього зарубіжжя, свої ж виробничі потужності використовуються слабко. Погіршилася структура економіки СНД загалом. За оцінками Міждержавного економічного комітету, промисловий потенціал країн СНД становить приблизно 10% світового, запаси основних видів природних ресурсів близько 25 %, експортний потенціал 4,5 %, тоді як в ЄС частка міждержавної торгівлі до загального обсягу експорту перевищує 60%, в країнах Північноамериканської асоціації вільної торгівлі 40%. Пріоритети інтеграційного співробітництва: структурно-інвестиційна політика, науково-технічний потенціал, машинобудування, паливно-енергетичний, агропромисловий комплекси. У цих структурах насамперед будуть створюватися фінансово-промислові групи як центри інтеграції.

Білет 34,2

1. Об'єктивні основи зовнішньоекономічних зв'язків України

Розбудова незалежної України об'єктивно потребує входження її у світове господарство на організаційно-економічних засадах ринкових відносин на принципах рівноправності і взаємної вигоди у співробітництві.

Дипломатичне визнання молодої Української держа­ви більшістю країн світу прискорює й урізноманітнює розвиток її зовнішньоекономічних відносин. Однаковою мірою це стосується як молодих незалежних країн, що утворилися на основі колишнього СРСР і переходять до ринкового типу відносин, так і держав розвинутої ринкової економіки та країн, що розвиваються.

Об'єктивна необхідність інтеграції України у світове господарство і розвитку її міжнародних відносин безпо­середньо випливає передусім з потреб використання у національній системі відтворення міжнародного поділу праці для прискорення розбудови народногосподарсько­го комплексу. Така необхідність уможливлює формуван­ня ефективної структури економіки країни. Зовнішньо­економічні зв'язки в процесі інтеграції України у світове господарство охоплюють і комплекс екологічних проб­лем, що розв'язуються спільними зусиллями людства. Нарешті, розвиток зовнішньоекономічних відносин від­криває додаткові можливості у створенні належних умов для задоволення життєвих потреб народу України.

Поряд з об'єктивною необхідністю інтеграції Украї­ни у світове господарство та розвитку її зовнішньоеко­номічних відносин існують і об'єктивні можливості для таких процесів. До них передусім належить економічний потенціал нашої країни, що дає підставу для належної участі у міжнародному поділі праці.

Об'єктивною можливістю для інтеграції у світове господарство є вироблення механізму зовнішньоеконо­мічних зв'язків, по-перше, на макрорізні загальнодер­жавному, по-друге, на мікрорівні підприємств; по-третє, на глобальному та регіональному макрорівні через участь у спеціалізованих і багатоцільових економічних міжнародних організаціях 0011 та регіональних еконо­мічних об'єднаннях типу Чорноморської зони співробіт­ництва. Поєднання об'єктивної необхідності та об'єктив­них можливостей входження України у світове госпо­дарство робить цей процес закономірним.

Відомо, що енергетичне самозабезпечення є ^однією з головних умов незалежності. Досягти його Україна може, якщо візьме курс на модернізацію наявних і спо­рудження нових сучасних екологічно чистих вугільних та газотурбінних електростанцій, на розвиток власного енергетичного машино- та котлобудування, скористав­шись вітчизняними науковими та виробничими здобутка­ми й досягненнями високорозвинутих країн. Без розвит­ку відповідних форм зовнішньоекономічних відносин зробити це буде практично неможливо.

В умовах формування сучасної моделі МПП, основу якої має становити якісно оновлена технологічна база виробництва, Україна повинна поступово, цілеспрямова­но розв'язувати проблеми ефективної участі у МПП, ви­користовуючи зовнішньоекономічні зв'язки для реаліза­ції національних економічних інтересів.

Україна має як природні та історичні, так і техніко-економічні, соціально-економічні й організаційно-еконо­мічні основи для участі в МПП. Слід зауважити, що в геологічному і гідрогеологічному аспектах територія України слабо вивчена, зокрема її глибинну будову до­сліджено лише на 10 % території.

З історичних джерел відомо, що організовані суспіль­ства, які існували на нинішній території України, зав­жди підтримували економічні зв'язки з зовнішнім сві­том. Тож з огляду на власні культурні та історичні тра­диції Україна має всі можливості для того, щоб стати рівноправним членом Європейської Співдружності.

Рівень розвитку продуктивних сил є одним з тих техніко-економічних чинників, які найбільше сприяють ак­тивній участі України у сучасному МПП. Видобуток залізної руди, вугілля, виробництво сталі, чавуну, міне­ральних добрив, цементу, електроенергії, цукру, тракто­рів і металоріжучих верстатів становлять значний еко­номічний потенціал нашої країни. За кількісними харак­теристиками і потужностями продуктивних сил Україна може бути гідним партнером у світових економічних зв'язках. Наявний науково-технічний потенціал дасть змогу Україні за сприятливих умов втримати передові позиції у світовій науці з цілого ряду науково-технічних напрямів і, найголовніше, провадити незалежну еконо­мічну політику на включення в систему світових госпо­дарських зв'язків.

Складність та розмаїтість соціально-економічних факторів включення України в систему світових госпо­дарських зв'язків детермінується перехідними виробни­чими відносинами з притаманними їм формами та ме­тодами ведення господарства. На міжнародному рівні вплив соціально-економічних чинників країн-партнерів визначається їх адекватністю та відповідністю загально­світовим тенденціям.

Нерозвинутість ринкових відносин і форм господарю­вання в Україні посилює необхідність значного підви­щення економічної культури населення та ділової етики підприємців, оволодіння принципово новою культурою ринку, високого професіоналізму поряд з такими понят­тями, як честь, достойність, порядність, які знадоблять­ся Україні для визнання її розвинутими країнами як рівноправного партнера.

Особливості об'єктивних основ зовнішньоекономіч­них зв'язків України пояснюються насамперед трива­лою відсутністю національної державності та можливос­ті провадити незалежну економічну політику.

Єдиний народногосподарський комплекс колишнього СРСР видавався за такий, що забезпечує тільки пере­ваги для всіх республік — незалежність від коливань кон'юнктури світового ринку, планомірність і взаємови-гідність. Мав поширення міф про високий ступінь коопе­рації між республіками. Насправді ввіз-вивіз товарів коливався в межах від 12 % в Росії до ЗО % у Вірме­нії.

Державно-монопольна структура зовнішньої торгівлі колишнього СРСР, переважно сировинний характер екс­порту, негнучкий відомчий підхід до імпорту були вкрай несприятливими передусім для тих республік, економіка яких не так сильно залежала від міжреспубліканських поставок і які володіли експортним потенціалом.

Нині етапною правовою базою для розбудови зов­нішньоекономічних зв'язків незалежної України стали Декларація про державний суверенітет України (16 лип­ня 1990 p.) та Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 p.). Серед спеціальних законів з питань економіки слід відзначити Закони України про економіч­ну самостійність (3 серпня 1990 p.); про зовнішньоеконо­мічну діяльність (16 квітня 1991 p.); про створення дер­жавного експортно-імпортного банку (3 січня 1992 p.);

про іноземні інвестиції (13 березня 1992 p.), Декрет Ка­бінету Міністрів України “Про режим іноземного ін­вестування” (20 травня 1993 p.) та інші законодавчі та нормотворчі акти.

Важливими правовими документами по створенню механізму зовнішньоекономічних зв'язків України стали договори та угоди з молодими незалежними державами, що утворилися на території колишнього СРСР, та ба­гатьма країнами Європи, Північної й Південної Амери­ко, Азії, Африки.

З колишніми республіками СРСР Україна прова­дить переговори щодо розв'язання економічних і фінан­сових проблем, питань паливно-енергетичного комплек­су, транспорту і зв'язку, правонаступництва новостворених держав. Водночас основою розширення економічного простору є горизонтальні зв'язки між безпосередніми виробниками товарів, а також між державами. При цьому тільки за умови безмежності економічного про­стору складаються ефективні господарські зв'язки. До того ж стабілізація економіки, радикальні зміни інституціональних структур, збалансованість товарної і грошо­вої маси більше ймовірні, якщо їх провадити в масшта­бах держав. Між процесами введення вільних цін, де­централізації системи прийняття рішень і фінансовою дисципліною існує найтісніший зв'язок, який і зумовлює формування внутрішніх ринків молодих держав, що є передумовою створення справді ринкового міждержав­ного середовища, а не навпаки.

Для України важливими є двосторонні угоди і дого­вори з державами—колишніми республіками СРСР;

за цими угодами держави мають надавати своїм підпри­ємствам можливість самим встановлювати господарські зв'язки, обумовлювати порядок розрахунків, форми ма­теріальної відповідальності за невиконання поставок. Загалом угоди мають виробляти економічний механізм реалізації інтересів України та її партнерів, а не бути політичними деклараціями на економічну тему.

Процес формування національних грошових систем країн, що входили до колишнього Союзу РСР, породжує об'єктивну необхідність і водночас створює можливість фундації міждержавної валютної угоди, яка б стала інституціональною ланкою налагодження цивілізованих та рівноправних валютних відносин.

Перехід у розрахунках на ВКВ неминуче поставить питання про нову організацію співробітництва. Вихід на прямі економічні зв'язки між підприємствами по­глибить, але вже на новій основі, торговельні зв'язки, бо торгувати повинні товаровиробники. Але сьогодні жодна з республік-держав не готова відразу перейти на поточ­ні світові ціни в усьому обсязі товарооборотів і взаємні розрахунки у ВКВ. Потрібний певний перехідний пері­од, протягом якого у взаєморозрахунках за товари та послуги сторони мають виходити з цін світового ринку, а для погашення заборгованостей, що виникатимуть, надавати одна одній довгострокові кредити на пільгових умовах.

У процесі створення нових основ співробітництва важливо не тільки не допустити неконтрольованого роз­паду кооперативних зв'язків, а й знайти нових партнерів (адже нерентабельні підприємства і неконкурентоспро­можна продукція випадуть з усталених господарських зв'язків), спрогнозувати кон'юнктуру товарообміну з ме­тою розбудови економіки відкритого типу, інтегрованої в європейський та світовий економічний простір.

Розробка і послідовне втілення в життя єдиної на­ціональної геополітичної стратегії сприятиме збережен­ню старих економічних зв'язків України і розширенню прямої участі її в системі економічних і політичних сто­сунків на глобальному рівні.

Колишні зв'язки України зі східноєвропейськими країнами відбивали лише міждержавний обмін продук­цією. Перехід до вільної торгівлі на основі світових цін і конвертованої валюти природно випливає з курсу країн Східної Європи й України на переведення економіки на ринкові рейки і ставить розв'язання всіх проблем взаєм­них зв'язків у залежність від економічного інтересу. Пе­редбачається, що спочатку існуватимуть два взаємоза­лежних сегменти. По-перше, це визначення параметрів співробітництва на міждержавній основі через пого­дження між урядами контингентів взаємних поставок. Це будуть форми торгівлі, очевидно, стратегічними то­варами (металом, газом, нафтою тощо), форми, пов'я­зані з централізованими рішеннями. Міждержавні роз­рахунки вестимуться за валютним клірингом, проте сальдо розрахунків, якщо воно утворюватиметься, слід погашати за домовленістю сторін (валютними товарами або ВКВ).

По-друге, це розвиток відносин на рівні прямих зв'яз­ків підприємств, об'єднань, кооперативів, бірж, асоціа­цій, консорціумів, спілок тощо. Перехід до подібних від­носин можливий за умови поступового звуження сфери дії державних органів у визначенні взаємних поставок і надання свободи підприємницької діяльності виробни­чим ланкам. Останні погоджують не тільки предмет співробітництва, а й сферу ціноутворення, поставок, кредитів, інші фінансові питання. Широкий вихід това­ровиробників на ринок, наповнення його товарною ма­сою створить передумови для функціонування східно­європейської зони вільної торгівлі.

Очевидно, що в розрахунках застосовуватимуться не тільки ВКВ, а й національні валюти країн-партнерів. Ко­ли будуть встановлені реальні курси національних ва­лют і буде введено часткову, а потім повну конвертованість їх, тоді зросте потреба в створенні спільних бан­ків, які збалансовуватимуть торговельні операції між партнерами. Одні лише бартерні операції та компенса­ційна торгівля, навіть якщо вони й відповідатимуть ін­тересам України, обмежуватимуть можливості співро­бітництва.

Отже, перехід України на нові умови господарювання і форми зовнішньоекономічних зв'язків сприятиме зміцненню зони взаємного економічного тяжіння східно­європейських держав і України.

Співвідношення вищезгаданих сегментів складати­муться для країн-партнерів по-різному, в залежності від прийнятих систем господарського управління, їхньої спроможності засвоювати нові форми співробітництва. Цілком ймовірно, що практика породжуватиме й інші сегменти. Можливо, за нових умов центр ваги переміс­титься на двосторонні зв'язки.

Якщо Україна прийме відповідне законодавство, можливі й нові напрями взаємного співробітництва. Йде­ться про інвестиційну сферу, створення спільних під­приємств за кордоном і, особливо, в прикордонній смузі, спільну діяльність на ринках третіх держав, оскільки угорські, польські, чеські, словацькі фірми вже завою­вали там певні позиції.

Щодо розвитку торгівлі та інших форм зовнішньо­економічних зв'язків України з державами розвинутої ринкової економіки та країнами, що розвиваються, до­цільно було б спрогнозувати платіжний баланс нашої країни, беручи до уваги залежність від імпорту з третіх країн держав, що входили до складу колишнього СРСР, сальдо в міждержавному обміні з ними та експортний потенціал. При цьому динаміка платіжного балансу України залежатиме, по-перше, від створення умов для поступового, без різких соціальних потрясінь, розв'язан­ня проблем виробництв, що працюють на привізній сировині, і від спроможності самих товаровиробників перепрофільовувати виробництво, наприклад, шляхом ди­версифікації, щоб позбутися вузької галузевої спеціалі­зації; по-друге, від власних матеріальних і золотого за­пасів та резервів ВКВ; по-третє, від співвідношення курсів національних валют, що залежатиме, в свою чер­гу, не тільки від емісійної політики Національного бан­ку та товарного наповнення споживчого ринку, а й від глибини економічної реформи в Україні.

Розробка програм стабілізації й розвитку зовнішньо­економічних зв'язків повинна включати оцінку можли­востей сучасного експортного потенціалу України і пер­шочергових імпортних потреб. У цьому контексті засну­вання й функціонування спільних підприємств вбачає­ться більш надійною формою, ніж створення спільних економічних зон.

З урахуванням потреб наших партнерів за кордоном та можливостей диференційованого стимулювання тих виробництв, що становитимуть основу експортного секто­ра економіки України, доцільно було б заохочувати вкладення іноземного капіталу у вже Існуючі господар­ські об'єкти та створення іноземними інвесторами фірм на території нашої держави. При цьому слід брати до уваги, що іноземний капітал віддає перевагу організа­ційно-економічним відносинам високого рівня, а не лібе­ралізації умоп для залучення іноземних інвестицій.

Подібні форми економічних відносин сприяли б за­провадженню у виробництво сучасних технологій, нада­ли б імпульс прогресивним зрушенням у господарській структурі України, забезпечили б вихід на світовий ри­нок з конкурентоспроможною продукцією. Що стосуєть­ся контролю іноземних інвесторів, то диференційований підхід до оподатковування і видавання ліцензій, конт­роль за додержанням санітарних та інших умов, ство­рення національного агентства сприяння залученню іно­земних інвестицій та інші заходи, успішно застосовувані в цивілізованих країнах світу, були б прийнятними і для України.

Сприятливе географічне розташування, значний по­тенціал обробної промисловості й перспективний екс­порт сільськогосподарської продукції слід враховувати під час розробки програми стабілізації та розвитку зов­нішньоекономічних зв'язків України. Треба також па­м'ятати, що 1) торгівлю готовою продукцією на світо­вому ринку витісняє обмін науково-технічними досяг­неннями; 2) питома вага взаємного обміну деталями, компонентами, вузлами у міжнародній торгівлі зростає;

3) матеріально-технічне забезпечення виробництва фір­ми не обмежується національним ринком. Отже, одним із стратегічних напрямів доцільно передбачити пріори­тетне залучення іноземного капіталу до науково-техніч­ної та виробничої кооперації, взаємовигідного обміну на ліцензійній основі винаходами, розробками, “ноу-хау”, промисловими зразками тощо.

Розвиток міжнародної кооперації потребує стимулів з боку держави — звільнення окремих категорій товаро­виробників від митного оподаткування та ліцензування чи квотування, надання кредитних пільг тощо. Слід роз­ширити імпорт комплектуючих для експортної продук­ції, практикувати застосування імпортних технологій та новітнього устаткування для легкої промисловості й га­лузей АПК, електротехніки, зв'язку тощо. Науково-тех­нічний прогрес за природою своєю інтернаціональний, і розв'язати завдання розвитку передових технологій без зв'язків із зовнішнім світом, без залучення світового ка­піталу практично неможливо навіть у галузях, які вва­жаються благополучними.

Обгрунтована стратегія розвитку зовнішньоекономіч­них зв'язків України підпорядковується раціональному розв'язанню найгостріших проблем оздоровлення еконо­міки — подоланню численних дефіцитів на внутрішньо­му ринку, прискоренню НТП, нагромадженню валютних ресурсів для сплати нашої частки в колишньому загаль­носоюзному зовнішньому боргу, покращенню якості то­варів, підвищенню збалансованості бюджету і платіжно­го балансу.

Подальшу децентралізацію зовнішньоекономічного комплексу, вихід на світовий ринок численних дрібних учасників (кооперативів, малих підприємств тощо) галь­мує відсутність спеціальної підготовки у значної части­ни персоналу. Щоб забезпечити ефективність зовнішньо­економічних зв'язків, треба оперативно формувати де­мократичні політичні структури, соціальну базу демократії, високу загальну, політичну культуру, під­приємницьку етику, розвивати ринок, сприяти тому, щоб психологія радикальних реформ оволоділа суспільною свідомістю. Однією з актуальних є проблема створення широкої системи професійної підготовки і перепідготов­ки працівників для підприємств і організацій, зайнятих зовнішньоекономічною діяльністю. Всілякі зволікання з розв'язанням її можуть спричинити примноження наших втрат через некомпетентність персоналу. Фірми та на­вчальні заклади зарубіжних країн нагромадили корис­ний і вартий вивчення досвід. Цілком виправданим вба­чається у зв'язку з цим направлення за кордон на на­вчання громадян України і запрошення з інших країн спеціалістів з маркетингу, валютно-фінансових операцій, міжнародного права.

Отже, розвиток зовнішньоекономічних відносин є не самоціллю, а одним з перевірених досвідом багатьох розвинутих країн способів подолання кризового стану економіки, виведення виробничого потенціалу на сучас­ний технічний і технологічний рівні, підвищення добро


\білет 35.2

БІЛЕТ №35(1)

За товарно-галузевою ознакою (класифікація ООН) світові ринки діляться на ринки машин і устаткування (загальне машинобудування, електротехніка і приладобудування, транспорт), ринкимінеральної сировини і палива (вугілля, нафта і нафтопродукти, природний газ, уран, чорні і кольорові метали, боксити, хімічна сировина, сільськогосподарські добрива) і ринки сільськогосподарської сировини, продовольчих і лісових товарів (бавовна, шерсть, натуральний каучук, деревина, пиломатеріали, целюлоза, зерно, цукор, тварини і рослинні олії, м'ясо, риба, кава, фрукти та ін.).

Новий етап НТР призвів до чіткого розмежування ринку готових виробів на три групи ринків, із яскраво вираженими особливостями, пов'язаними з технологічним рівнем (низьким(вироби чорної металургії, текстиль, швейні вироби, взуття, продукти харчування, напої, металовироби, текстиль і ін.), середнім(верстати, хімікати, автомобілі, транспортне устаткування, пластмасова і гумовотехнічна продукція, кольорові метали) та високим(аерокосмічне, офісне й електроустаткування, інформаційна техніка, комп'ютери, електроніка, ліки, вимірювальні прилади)).

Сучасний світовий ринок товарів складається з ринку товарів базових галузей і ринку готових виробів. Причому кожний має свою структуру. Особливо це характерно для другої групи ринків. Кожна група ринків відрізняється одна від одної, з одного боку, характером конкуренції, а з іншого боку - ступенем витрат на дослідження і розробки (рівень технологічної ємності) в обсязі виробництва продукції, що є об'єктом торгівлі.

Об'єктивні підвалини саморегулювання пропорцій міжнарод­ного економічного обміну формуються на основі реалізації на світовому ринку інтернаціональної вартості товарів та послуг, її вплив на розвиток світогосподарських зв'язків здійснюється зав­дяки інтернаціоналізації всієї сукупності структурних ланок рин­кових відносин товарної форми продукту праці, ціни виробни­цтва, оптових і роздрібних цін, системи грошових відносин. На цій основі створюються необхідні передумови формування про­порцій міжнародного обміну—досягаються внутрішня єдність складових світового ринку, їхня взаємна порівнюваність і конвертованість. У цьому розумінні інтернаціональна вартість вико­нує функцію системоутворюючої ланки, за допомогою якої скла­дові елементи економічних відносин світового господарства по­в'язуються в єдине ціле.

Інтернаціональна вартість — продукт високорозвиненої струк­тури міжнародних економічних відносин, що грунтуються на функціонуванні світового господарства як структурно цілісної системи. Глибокі базисні зміни відбуваються безпосередньо у відтворювальних структурах національних господарств, які через міжнародний поділ праці та інтернаціоналізацію основних фак­торів виробництва — капіталу і робочої сили, інтеграцію грошо­вих ринків, фінансових систем — уже не можуть економічно функціонувати відокремлено.

У процесі поглиблення міжнародного поділу праці та форму­вання на цій основі світового господарства як цілісної системи відбувається інтернаціоналізація не лише самого виробництва, а й витраченої в ньому суспільної праці. Відображенням цього є формування на світовому ринку середньої одиниці праці, яка становить об'єктивну основу інтернаціональної вартості. Така одиниця відображає суспільне необхідні витрати праці на вироб­ництво товару при середньосвітових суспільне нормальних умовах виробництва, рівні продуктивності та інтенсивності праці.

Разом з тим слід ураховувати, що суспільне необхідний робочий час, який складається на основі інтернаціоналізації процесу відтворення і відповідає середній одиниці праці, регулюється ви­робничими витратами на виробництво лише тих товарів, які без­посередньо беруть участь у світовому обміні. В умовах глобаліза­ції економічного простору розподіл національного виробництва на частину, яка має забезпечувати потреби внутрішнього ринку, і на частину, пов'язану з відтворенням експертної продукції, втрачає реальний економічний зміст. Це призводить до того, що відтворю-вальна структура національних господарств у всьому обсязі, гли­бині та широті поступово набуває за своїм реальним економічним статусом інтернаціонального змісту.

Відповідно змінюється співвідношення між інтернаціональною вартістю певного товару чи послуги та його національними вар­тостями —витратами виробництва та обігу на рівні економічних структур окремих країн. Інтернаціональна вартість набуває пріо­ритетної функції по відношенню до національних вартостей. Остан­ні втрачають своє самостійне значення. Вони перетворюються на своєрідний різновид індивідуальної вартості. В результаті інтер­національна та національна вартості співвідносяться, виходячи з принципів взаємодії загального і особливого.

Слід застерегти, що розглядаючи зміст зазначених процесів, не треба їх абсолютизувати. Процес інтернаціоналізації виробни­чих відносин здійснюється на занадто суперечливій основі. Він

зумовлюється взаємодією двох протиборствуючих тенденцій — до­центрових та відцентрових. У зв'язку з цим формування інтер­національної вартості, як і інтернаціоналізація всієї системи вар­тісних відносин, може розглядатися лише в динаміці, лише як розвиток певної суперечливої тенденції.

Сьогодні в найбільш завершеній формі функціонує лише особ­ливий різновид інтернаціональної вартості — регіональна інтер­національна вартість, яка формується в межах окремих інтеграль­них структур світового господарства. Разом з тим інтенсивний процес становлення економічної структури всесвітнього господар­ства, який відбувається в останні роки, дає змогу говорити і про тенденції формування інтернаціональної вартості на цьому рівні. В результаті загальна структура вартісних відносин світогосподарських зв'язків може бути подана у вигляді складного механіз­му взаємодії на різних рівнях національних вартостей, регіональ­них інтернаціональних вартостей і, нарешті, інтернаціональної вартості світового ринку.

Інтернаціональна вартість реалізує себе на світовому ринку через механізм ціноутворення, а також через 'інтернаціоналізацію системи грошових відносин.

Розглядаючи це питання, слід мати на увазі, що функціону­вання цінового механізму світового ринку є основною ланкою са­морегулювання економічних пропорцій світогосподарських зв'яз­ків. Світова ціна являє собою грошове вираження інтернаціональ­ної вартості товарів і послуг, що реалізуються на зовнішньому ринку. Разом з тим слід зважити й на те, що світова ціна відби­ває зміст інтернаціональної вартості опосереднено — через про­міжні ланки. У цілісній системі світового господарства створю­ються об'єктивні умови для виявлення стійкої тенденції до фор­мування середньої норми прибутку на виробництво ідентичних та взаємозамінюваних груп товарів і послуг, а також відповідного утворення інтернаціональної ціни виробництва. Остання розгля­дається в економічній теорії як модифікована форма вартості, що є безпосереднім фундаментом для цін світового ринку.

Об'єктивний процес формування цін світового ринку може бу­ти представлений як наступна ланка взаємопов'язаних вартісних структур: формування середньої одиниці праці світового ринку — формування інтернаціональної вартості товарів — формування ін­тернаціональної ціни виробництва —формування ринкової ціни світового ринку. Засновані на таких взаємозв'язках ціни світового ринку, як й інтернаціональна вартість, набувають функ­ції першості по відношенню до цін національних ринків. Вони ви­ступають як своєрідний епіцентр, до якого пристосовуються ціни внутрішнього обміну. При цьому сила зв'язку між національними (внутрішніми) і світовими цінами зростає в міру того, як економіка країни все активніше бере участь у міжнародному поділі праці.

Поряд з цим невід'ємним функціональним інструментом фор­мування пропорцій зовнішнього ринку є світові гроші. Оскільки світова ціна є грошовим вираженням інтернаціональної вартості товару, економічна тотожність міжнародного обміну та пропорцій­ність можливі лише за умови функціонування на світовому ринку загального, інтернаціонального за своїм змістом вартісного екві­валента. Лише в цьому випадку в здійснюваній на світовому рин­ку метаморфозі Г—Т (гроші—товар) відбувається еквівалентне відшкодування створеної інтернаціональною суспільною працею вартості.

Білет 36

1

Результат еконо­мічного прогресу — реальні досягнення в процесі економічного зростання. Такі досягнення є критеріями соціально-економіч­ного прогресу. Оскільки суспільний спосіб виробництва вклю­чає ряд структурних елементів, то економічний прогрес має різні критерії виміру.

Двома основними сторонами суспільного способу вироб­ництва є продуктивні сили і виробничі відносини, або відносини власності. Оскільки продуктивні сили є його змістом, а відносини власності — формою, а визначаль­ними у співвідношенні цієї пари категорій є зміст, то розви­ток продуктивних сил виступає найбільш загальним критері­єм економічного прогресу. Залежно від цього відбувається пе­рехід від одного суспільного ладу до іншого, однієї стадії, фази — до іншої. З розвитком продуктивних сил зростають продуктивність праці, національне багатство, з'являються нові виробництва, джерела енергії, продукти тощо.

Залежно від структури всієї системи продуктивних сил відбувається конкретизація найвищого, узагальнюючого кри­терію. Тому слід розрізняти такі критерії економічного про­гресу, як рівень розвитку робочої сили, засобів праці, науки, форм і методів організації виробництва, використовуваних людьми сил природи, інформації. Наприклад, рівень розвитку робочої сили визначається її загальноосвітньою та професій­ною підготовкою, ступенем розвитку розумових здібностей тощо. Рівень розвитку засобів праці характеризується продук­тивністю, здатністю замінювати працю людини та іншими по­казниками.

Водночас розвиток продуктивних сил як найбільш загальний критерій економічного прогресу характеризує лише одну, хоч і провідну, сторону суспільного способу виробництва. Тому слід визначити основний або вищий критерій прогресу сус­пільного способу виробництва. Оскільки головною продуктив­ною силою є робоча сила, робітник, трудящий, а людина од­ночасно виступає і продуктивною силою, і носієм виробничих відносин, суб'єктом відносин власності, то головним критері­єм суспільного способу виробництва є розвиток людини, її потреб, інтересів, цілей. З цього погляду відмінність між різ­ними способами виробництва полягає в тому, що у деяких із них економічний прогрес підпорядковується переважно ро­звитку лише певного класу (навіть окремої верстви, прошар­ку), а в інших прогрес продуктивних сил може підпорядкову­ватися розвитку більшості населення, трудящих. Ця мета реа­лізується в дії основного економічного закону.

Оскільки сутністю людини є вся сукупність суспільних від­носин (до цієї сукупності, як уже зазначалося, належать еко­номічні, юридичні та інші відносини), то розвиток людини — головний критерій усього суспільного прогресу. Особа повин­на розвинути всі свої сутнісні сили, здібності не лише в еко­номічній системі, а й у сфері соціальних, політичних, націо­нальних, культурних відносин.

Фактори, що належать до продуктивних сил, групуються залежно від рівня технічної оснащеності праці, розвитку на­уково-технічного прогресу, глибини спеціалізації, кооперації праці, інтенсивності, ступеня розвитку сутнісних сил людини, її здібностей тощо. Тому зростання продуктивності праці є лише іншим виразом економії робочого часу, яку Маркс нази­вав першим економічним законом, що відображає найбільш загальну основу і внутрішню логіку економічного прогресу, джерела і спосіб підвищення ефективності виробництва.

Оскільки закон економії робочого часу — це загальний еко­номічний закон (тобто діє в усіх суспільних способах вироб­ництва), а отже, розкриває сутність прогресивного розвитку лише технологічного способу виробництва, то його змістом є економія живої й уречевленої праці. Залежно від ступеня ро­звитку технологічного способу виробництва, і насамперед сис­теми продуктивних сил, економію робочого часу зумовлюють прогресивні -зміни в кожному з елементів цієї системи (засо­бах праці, предметах праці, робочій силі, науці, формах і мето­дах організації праці, інформації, використовуваних людьми силах природи), а також зміни в її речовій формі — спеціалі­зації, кооперації, комбінуванні виробництва, його концентрації тощо. У свою чергу, в межах кожного елемента системи про­дуктивних сил і техніко-економічних відносин можна виділи­ти фактори, які зумовлюють економію робочого часу. Щодо основної продуктивної сили, то така економія залежить від рівня освіти, кваліфікації, розвитку творчих здібностей лю­дини, її психологічного, емоційного стану тощо.

У результаті дії закону економії часу, підвищення продук­тивності праці зростає додатковий продукт. Це створює умо­ви для розширеного відтворення речових і особистих факто­рів виробництва, всієї системи продуктивних сил, для збіль­шення вільного часу, розвитку культури, мистецтва, а отже, для здійснення не лише економічного, а й соціального прогре­су, для вдосконалення всієї системи суспільних відносин. За­вдяки цьому зростання додаткового продукту є важливим кри­терієм економічного прогресу, конкретизує його попередні кри­терії.

Критерії техніко-економічного прогресу завжди перебува­ють у суперечності з критеріями соціально-економічного і сус­пільного прогресу. До критеріїв соціально-економічного про­гресу, які відображають розвиток виробничих відносин, нале­жать відтворення відносин власності, ступінь економічної сво­боди безпосередніх виробників, їх власність на свою робочу силу, самостійність (відносна) підприємств, участь в управ­лінні тих, хто створює матеріальні та нематеріальні блага, час­тка безпосередніх виробників у національному доході, націо­нальному багатстві країни, розвиток розумових, творчих здіб­ностей людини, її потреб, інтересів та ін. До критеріїв соціаль­ного прогресу, які відображають розвиток усієї системи сус­пільних відносин, належать ступінь соціальної, політичної, юри­дичної свободи безпосередніх виробників, їх можливості впли­вати на ідеологію, національні відносини, користування багат­ствами культури, надбаннями мистецтва тощо.

Упродовж розвитку людського суспільства суперечність між критеріями техніко-економічного і соціально-економічного прогресу неодноразово набувала антагоністичних форм. Так, відсутність у рабів власності на свою робочу силу, економіч­ної свободи, жорстока експлуатація рабської праці супровод­жувалися розквітом культури і мистецтва у Стародавній Греції та Римі. Проте примусове поєднання безпосередніх виробни­ків із засобами виробництва, відсутність у них матеріальної зацікавленості в результатах своєї праці, зумовлена відсутніс­тю власності на робочу силу, власності на засоби виробницт­ва, призвели до загибелі рабовласницького ладу в Римській імперії, до занепаду її культури та мистецтва.

Техніко-економічний прогрес, зростання продуктивності праці, досягнуті на стадії домонополістичного капіталізму за рахунок вузької, однобічної спеціалізації найманих робітників (мануфактурний період і машинне виробництво), увійшли в антагонізм з такими критеріями соціально-економічного про­гресу, як необхідність всебічного розвитку людини, її творчих здібностей, надзвичайно низька частка найманої праці у ство­реному нею національному доході тощо.

На сучасному етапі НТР особливо актуальною є проблема гуманізації техніко-економічного прогресу, органічного поєд­нання економічної та соціальної ефективності, відновлення, збереження і примноження загальнолюдських цінностей. Для досягнення органічної єдності техніко-економічного, соціально-економічного і соціального прогресу необхідно, щоб голов­ною метою їх розвитку була людина, розквіт її сутнісних сил, потреб, інтересів, добробуту.

2 БІЛЕТ №36(2)

Основною умовою економічного зростання економіки України є формування ринку капіталу. Проте саме інвестиційну сферу більше усього уразив економічна криза, і вона залишається непривабливою як для українських, так і для закордонних інвесторів через високий ризик довгострокових вкладень. Тому для України вкрай необхідно взаємодія зі світовим ринком капіталу. Але для цього необхідно знати його можливості, особливості і механізм дії.

Міжнародний рух капіталу є найважливішим явищем сучасної світової економіки. Коли говорять про вивіз капіталу зі США в Україну, то не мають на увазі переміщення заводів або фабрик у нашу країну. Мова йде про фінансові операції. Це може бути позичка банку США українській фірмі, купівля федеральних або місцевих цінних паперів, створення філії в Києві або Харкові. Надання позики дає можливість Україні витрачати більше коштів, ніж вона їх заробляє. Проте вона повинна гарантувати виплату компенсації в майбутньому. Фінансові аспекти розглядаються як продовження аналізу міжнародної торгівлі товарами. Аналізується не обмін товару на товар, а обмін товару сьогодні на товар у майбутньому. Як відомо, щоб купити товари за рубежем необхідно продати за кордонпевний товар або послуги, тобто фінансування імпорту відбувається за рахунок експорту. Проте існує ще одне джерело фінансування - залучення капіталу з-за кордону. Країна може одержати міжнародний заїм або прийняти підприємницький капітал. Вона може торгувати протягом часу за допомогою кредиту, тобто бере кошти в борг.

На світовому ринку капіталів торгівля йде облігаціями і банківськими депозитами різноманітних валют (боргові засоби), пакетами акцій і опціонами (частковізасоби). У оборотринку капіталів включаються покупка нерухомості за рубежем і пряме поглинання іноземного підприємства. У економічній літературі цей процес одержав назву як торгівля активами. Торгівля протягом часу дозволяє скоротити споживання сьогодні, щоб збільшити його на суму реальної процентної ставки.

У останні десятиліття сформувалися якісно нові міжнародні ринки короткострокових банківських кредитів, що одержали назву ринківєврокредитів, основу яких складає євровалюта, що являє собою будь-яку валюту, що зберігається в банках поза країною її походження.

Основними учасниками світового кредитного ринку (кредиторами і позичальниками) єТНК, ТНБ, національні компанії, центральні банки, уряди, міжнародні фінансові організації і приватніособи.

Міжнародне запозичення і кредитування означає видачу й одержання грошей у борг на термін із виплатою відсотків за їхнє використання. Основну частину світового ринку капіталів складають кредити і позики, надані країнам із важким фінансовим становищем. Багато країн, що гостро потребують у фінансовій помочі, некредитоспроможні.

Ринки кредитів різняться в залежності від країни, у силу місцевих ділових традицій, установлених правил, проведеної грошово-кредитної політики. Зростає роль ринку єврооблігацій, що відрізняються від звичайних облігацій тим, що продаються за іншу валюту, чим валюта країни їхньої емісії.

Прямі іноземні інвестиції являють собою створення за рубежем підприємств із прямим інвестуванням і контролем над його діяльністю.

Капітал у формі прямих інвестицій вивозиться по-перше у країни з розвитою ринковою економікою. Вартість імпорту країни дорівнює сумі вартості експорту плюс чисті закордонні продажі активів, плюс відсотки по ним (правило Вальраса).

Білет 37.1

Прогрес.

Як на мене то тут обна вода важливе починається після виділеного слова "ОТЖЕ" але в питанні звучить - "…показники" показниів тут немає, але мені здається, що він вимагав не цифри завчати, бо це тупо, а знати конкретні приклади країн. що розвиваються.

Прискорення світового науково-технічного прогресу різко під­вищило вимоги до ефективності економіки всіх держав, активізу­вало намагання країн, що розвиваються, подолати економічну від­сталість.

Методологія аналізу соціально-економічних перетворень у кра­їнах, що визволилися, потребує виокремлення їхніх техніко-організаційних форм, пов'язаних з функціонуванням продуктивних сил (загальне) та подоланням відсталості виробничих відносин, тобто перетвореннями у соціально-економічних формах (особливе). Як форма існування і розвитку продуктивних сил виробничі відноси­ни не можуть не відображати їх становища. Отже, проаналізовані як перехідні виробничі відносини є власне такими ще й тому, що відбивають аналогічні процеси і в продуктивних силах країн, що розвиваються.

Внаслідок високої частки сільського господарства у ВНП, темпів і рівня розвитку аграрних відносин соціально-економічні перетво­рення в аграрному секторі економіки більшості країн, що розви­ваються, займають чільне місце.

Тривале панування в сільському господарстві архаїчних вироб­ничих відносин зумовило низький рівень його розвитку і стало головною перешкодою на шляху зростання продуктивних сил га­лузі, поліпшення умов життя селян, швидкого та стійкого прогресу економіки в цілому.

Реалізація прийнятих законів про аграрну реформу спрямову­ється на заборону панщини, заміну її орендою на основі меншої за розмірами фіксованої ренти; на примусовий викуп державою зе­мель великих землевласників з наступним розподілом її серед ко­лишніх орендарів, щоб перетворити їх на власників за певних умов (виплати державі протягом визначеного часу якоїсь частки вартості врожаю; вступ нових господарів у кооперативи тощо); на здійснен­ня комплексу агротехнічних заходів (запровадження високоврожай­них сортів, поліпшення матеріально-технічного забезпечення гос­подарств та ін.); зрештою, на запровадження товарних форм гос­подарювання.

Зрозуміло, що відсутність послідовності в рішеннях та діях прав­лячих кіл проти великих землевласників, стан фінансової та мате­ріально-технічної бази дуже різняться в країнах, що розвиваються, і тому створюють перешкоди для реалізації передбачених аграр­ною реформою заходів.

Ще одним напрямом перетворень в аграрному секторі має стати зміна співвідношення між виробництвом тропічних технічних куль­тур, з одного боку, та виробництвом продовольчих товарів — з іншого.

За умов збереження неринкових виробничих відносин сільсько­господарське виробництво в країнах, що визволилися, не зможе ефективно засвоїти навіть ті обмежені ресурси, які воно отримує, реалізувати великі резерви зростання виробництва продовольчих товарів та рухатися в напрямі трьох якісних зрушень, відомих у світовому землеробстві (перехід до системи машин на основі висо­коврожайного, гібридного насіння; широкий розвиток агропромислової інтеграції та становлення агропромислового комплексу; біо-технологічна революція).

Поряд з перебудовою та інтеграцією роз'єднаних економічних структур, проведенням соціально-економічних перетворень в аг­рарному секторі країни, що розвиваються, значну увагу приділя­ють розвиткові індустріалізації.

Вихідним (початковим) у цьому відношенні є рівень забезпече­ності різними видами корисних копалин. Однак значна частина розвіданих запасів палива та сировини зосереджена тільки в тре­тині країн, що розвиваються, серед яких лише в 10 знайдено більше трьох видів запасів корисних копалин, що мають промислове зна­чення, а в інших — тільки один-два. Власний добувний комплекс як матеріальну базу багатогалузевої обробної промисловості можуть ви­користовувати Індія, Бразилія, Аргентина, Мексика, Венесуела, Перу та деякі інші країни, а дещо меншою мірою — Заїр, Іран, Болівія.

В умовах соціально-економічної відсталості змінюється поняття структурних зрушень і модернізації економічних структур. Інду­стріалізація реалізується як техніко-економічний та соціально-еко­номічний процес. Вона, по-перше, орієнтується на світові ринки і, по-друге, включає елементи захисту національних підприємців та стимулювання міжнародної конкуренції чи заохочення регіональ­ної інтеграції. Зміст структурних зрушень, як і стимулів нововве­день, залежить не тільки від конкретно-історичних умов тієї чи іншої країни, а й від сектора, галузі і навіть підприємства, де вони запроваджуються. Значення економічної політики, спрямованої на послідовність засвоєння сучасних методів виробництва і технологій різними галузями господарства, зростає ще й тому, що вплив науко­во-технічного прогресу на країни, що визволилися, розпочався на етапі незавершеної промислової революції, коли більшість з них тільки приступали до створення національної промисловості.

Нерівномірність використання досягнень науки і техніки в краї­нах, що розвиваються, посилюється внаслідок відсутності тісної сумісності в рівнях розвитку різних галузей господарства. Якщо в розвинених країнах галузі "прориву", які першими використову­ють технічні нововведення, спонукають сумісні виробництва та­кож застосувати їх, то в країнах, що розвиваються, інновації поси­люють розрив між окремими галузями і часто погіршують такий показник, як продуктивність суспільної праці.

Акумуляція відсталих технологій зумовлює зниження показни­ків економічного зростання країн, що визволилися, перетворюєть­ся в серйозну перешкоду на шляху подолання відсталості. Крім того, несприятлива демографічна ситуація ще більше загострює проблему відсталості, оскільки "провокує" екстенсивний шлях еко­номічного зростання.

Деякі країни, що розвиваються, виробляють власну стратегію розвитку (ВІК першого і другого поколінь), яка полягає в зміні колоніальних структур економіки, подоланні свого підпорядкова­ного положення, властивого старому, колоніальному поділу праці, створенні первинної бази індустріалізації.

Один з шляхів — повніше використання сировинної промисло­вості в структурній реорганізації всього національного господарст­ва (налагодження більш глибокої переробки сировини, створення обробної промисловості, вкладення коштів, наприклад, в складну нафтохімію, виробництво синтетичних матеріалів).

Дискусійною залишається проблема міжнародної допомоги на­йменш розви іеним країнам з метою здійснення в них структурних перетворень в економіці. Якщо така допомога надається на виключно фінансовому рівні (кредитування, ціноутворення), а виробничі від­носини залишаються незмінними, то всі зусилля досягти певних результатів виявляються ілюзорними. Зовнішня фінансова допо­мога лише тоді може сприяти соціально-економічному прогресу, коли вона буде спрямована не на подолання повсякденних трудно­щів країн, що розвиваються, а на дійову структурну перебудову їхньої економіки в напрямі від необробленої продукції до первин­ної обробки її, потім до напівфабрикатів і, нарешті, до готової про­дукції. Це перспективний шлях виходу на світовий ринок у новій якості.

Внаслідок розбіжностей зовнішніх впливів та внутрішніх соціаль­но-економічних структур своєрідно вимальовується проблема від­носин з іноземним капіталом. Ідеться про соціальну і економічну ціну, яку країни, що розвиваються, тепер змушені платити за залу­чення до нових технологій, використання науково-технічних пос­луг, оскільки більшість з них виступають не як суб'єкти, а як об'єк­ти НТП. Поглиблюється реальна суперечність між завданнями, які стоять перед країнами, що визволилися (і які визначають необхід­ність залучення іноземного капіталу), та їхньою соціально-еконо­мічною структурою, яка обмежує потребу цього залучення. Причо­му ця суперечність по-різному виявляється в кожній окремо взятій країні.

У сучасних умовах зростання технологічного потенціалу країн, що розвиваються, певною мірою відповідає інтересам розвинутих країн. Такою є логіка взаємозалежності держав, яка передбачає со­ціально-економічні перетворення в країнах, що визволилися, як необхідну умову стабільного розвитку центрів розвиненої ринкової економіки світового господарства, і навпаки. І все ж це асиметрич­на залежність, якої не можна уникнути без подолання відсталості.

Така залежність відбивається на рівні життя населення, який змінюється разом з якістю життя. Рівень життя переважної більшості населення в країнах, що розвиваються, відбиває систему за­лежних (відносно змін у світових продуктивних силах) відносин, які складаються між людьми щодо забезпеченості їх матеріальни­ми, духовними і соціальними благами. Ця категорія виражає досяг­нутий рівень споживання і ступінь задоволення потреб людей у цих благах. Особливість полягає в кількісній визначеності рівня життя, її залежності від рівня розвитку місцевих продуктивних сил.

Підготовка кадрів у країнах, що розвиваються, має особливо важливе значення через те, що вона пов'язана не тільки з розвит­ком промисловості та сільського господарства, а й з перетворення­ми в соціальній інфраструктурі.

(тут критерії) Проведення соціальних реформ неможливе без розвитку духов­них якостей тієї чи іншої нації. Реалізація реформ в економічній, соціальній і політичній сферах вимагає критичного перегляду тих етичних норм, правил поведінки, відношення до світу і суспільства, які є результатом традиційної культури, переборення в ній того, що віджило, збереження набутих загальнолюдських цінностей.

У кожній традиційній культурі є норми, які варто зберегти (на­приклад, конфуціанський принцип помірності та економії чи індусь­кий — знаходження життєздатного компромісу) навіть всупереч несприятливим наслідкам, що виявлятимуться в ході модернізації;

і є норми, які доцільно "зняти" (наприклад, у тому самому індуїз­мі — непротивлення злу і насильству матеріальною силою). Навіть коли досягнення економічного добробуту висувається як першо­чергове завдання, його неможливо вирішити без зв'язку з підви­щенням культурного, духовного рівня нації. Скарбниця традицій­ної культури кожної нації є неповторною і водночас важливою скла­довою частиною світової цивілізації.

Позакласові чинники, безсумнівно, впливатимуть на різноманіт­ність форм соціально-економічного прогресу. Неможливо ігнору­вати релігію, міжплеменні чвари і етнічний націоналізм, які опосе­редковано визначатимуть вибір тієї чи іншої форми розвитку. При цьому "розвиненість" є спроможністю суспільства забезпечити ре­алізацію соціальних потреб громадян, розв'язувати глобальні про­блеми.

Отже , форми соціально-економічного прогресу мають множин­ний, різнорідний, розірваний у просторі та часі об'єкт пізнання — світовий процес суспільного розвитку в цілому.

Однак не може бути єдиної думки щодо соціально-економічно­го фундаменту нового суспільства: чи ним має бути приватна власність на засоби виробництва (що історично походить від так званого східного способу виробництва), чи визначальне значення відводиться суспільній власності й насамперед у державній її формі (що історично походить від так званого східного способу вироб­ництва), чи чим має бути симбіоз приватної та суспільної власності як форм, що урівноважують одна одну (це відповідає сучасним уяв­ленням про змішану економіку, в тому числі соціал-демократич-ним).

Визнання множинності історичних варіантів соціально-еконо­мічного прогресу вимагає множинності теоретичних моделей ві­дображення їх, а це означає, що потрібно оперувати не одним об'єк­том дослідження — ідеалізованою моделлю суспільства, а полімор­фним об'єктом, що складається з різних етапів цього суспільства.

Багатоваріантність відображається у відмінностях основних сус­пільних характеристик: форм власності, політичних структур, ідео­логічних орієнтирів тощо.

Базовими характеристиками соціально-економічного прогресу можуть бути такі економічні відносини, які підпорядковуються ро­зумним інтересам людини;

- пріоритет загальнолюдської моральності, реальний гуманізм суспільних відносин;

- подолання відчуження основної маси людей від власності, продуктів і результатів праці, вла­ди і управління, що буде супроводжуватися розширенням межі особистої свободи і самостійності.

Білет 39.1

Функціональні структури валютних відносин втілюються в істо­рично конкретних валютних системах. Останні розглядаються як форма правової та інституціональної організації валютних від­носин. Розрізняють національні та світову валютні системи. Остан­ня розвивається на регіональному і глобально світовому рівнях. В свою чергу, регіональні системи не є автономними. Вони актив­но взаємодіють між собою, утворюючи на цій основі єдину ціліс­ну структуру міжнародних валютних відносин.

Національна валютна система є органічною частиною системи грошових відносин окремих держав, її функціонування регулює­ться національним законодавством кожної країни. Згідно з таким законодавством встановлюється механізм взаємодії національних і світових грошей, спосіб їхньої конвертованості, котування і регу­лювання валютних курсів, формування і використання міжнарод­ної ліквідності, золотовалютного запасу, кредитних ресурсів то­що. До складу національних валютних систем входять відповідні інфраструктури! ланки — банківські та кредитно-фінансові устано­ви, біржі, спеціальні органи валютного контролю, інші державні та приватно-комерційні інститути.

У процесі поглиблення міжнародного поділу праці та еконо­мічних зв'язків відбувається взаємна інтеграція систем національ­них грошових і валютних відносин. Функціональні відмінності між ними поступово зникають.

Світова валютна система є функціональною формою організа­ції валютних відносин на рівні міждержавних зв'язків, її розви­ток регулюється відповідними міждержавними валютними угода­ми, втілення яких забезпечується утвореними на колективній осно­ві міждержавними валютно-фінансовими і банківськими устано­вами та організаціями. Складовими ланками світової валютної системи є: міжнародні ліквідні ресурси (іноземна валюта, золото та інші платіжні засоби); механізм регулювання валютних пари­тетів і курсів; міжнародні валютні ринки і ринки золота; система

міжнародного кредитування та міждержавних розрахунків; відпо­відні інфраструктурні ланки тощо.

Міжнародна валютна система в своєму еволюційному розвитку пройшла три основні етапи — золотого, золото-валютного (дола­рового) і паперово-валютного стандартів.

Країни, що дотримувалися золотого стандарту, мали забезпе­чувати жорстке співвідношення між наявними запасами золота і кількістю грошей в обігу, а також вільну міграцію золота — його експорт та імпорт. Шляхом такої міграції золота покривалося па­сивне сальдо платіжних балансів, що забезпечувало відповідну стабільність у системі валютних відносин. Але вона була занадто жорсткою, недостатньо еластичною, дорогою, залежною від рівня видобутку монетарного товару. Зазначені обмеження стали підставою для заміни після першої світової війни золотого стандарту золото-валютним (золотодевізним).Повний відхід країн Заходу від золотого стандарту відбувся в період «великої депресії»—економічної кризи 1929—1933 рр. і у перші післякризові роки. Така трансформація відбулася па основі теоретичних розро­бок Дж. М. Кейнса, здійснених у 30-х роках. Відповідно до цієї трансформації змінилася і система валютно-грошових відносин. Виходячи з цього, стає зрозумілим, що якщо золото як національ­ні та світові гроші є елементом стихійно регульованої ринкової економіки, то паперові знаки вартості, котрі мають кредитну осно­ву, більш повно відповідають економіці, яка поєднує у собі ринко­ві та державні регулятори. Звідси висновок: процес демонетизації золота у внутрішньому обороті та відхід від золотого стандарту мають глибоку об'єктивну основу, яка визначається структурними змінами всієї системи виробничого відтворення економіки. У роки другої світової війни система міжнародної торгівлі та валютних відносин зазнала фактично повного краху. Згідно зі статутом МВФ було визначено основні принципи нової валютної системи, яка дістала назву Бреттон-Вудської. На відмі­ну від золотого стандарту її основою стала система золото-валют­ного стандарту, яка у своєму подальшому розвитку трансформу­валася у систему золото-доларового стандарту. Бреттон-Вудська валютна система функціонувала до середини 70-х років і відігра­ла суттєву роль у поглибленні міжнародного поділу праці, інтер­націоналізації виробництва, інтенсивному розвитку зовнішньоеко­номічних зв'язків. Але на відмі­ну від монополізму США, що був панівним у перші повоєнні де­сятиріччя, в кінці 60-х — на початку 70-х років сформувалося три центри світового економічного суперництва — США, Західна Євро­па (європейська валютна система) і Японія (ямайська валютна система). Як наслідок поліцентризм у фактичній розстановці економічних сил у світовому господарстві прийшов у протиріччя з заснованим на монопольному положенні долара моноцентризмом у сфері міжнародних валютних відносин. Це також суттєво під­ривало устої Бреттон-Вудської системи. Європейська ж та ямайська валютні системи постійно коригуються, наповнюючись новим змістом відповідно до змін у міжнародних економічних відносинах.

Білет 40

1 Платіжний баланс. Валютний курс і паритет купівельної спроможності.

Платіжний баланс являє собою співвідношення фактичних плате­жів, отриманих даною країною від іноземних держав і міжнарод­них економічних організацій та здійснених нею для них. Платіжний баланс — це баланс платежів певній країні від інших країн і міжнародних економічних організацій та платежів першої останнім. Він може бути активним чи пасивним, тобто мати позитивне чи від'ємне сальдо (від лат. ваісіо — розрахунок, зали­шок) як різницю між сумою вимог та зобов'язань країни. Пози­тивне сальдо означає перевищення усіх надходжень в дану країну над її платежами іншим країнам і міжнародним економіч­ним організаціям, від'ємне — перевищення платежів даної країни над її надходженнями з інших країн і міжнародних еконо­мічних організацій.Основними міжнародними економічними операціями, що систе­матизуються в платіжному балансі країни, є: рух товарів, послуг, відсотків і дивідендів, дари, інвестиції, поставки валюти, рух золо­та. Кожна операція збільшує або зобов'язання з-за кордону запла­тити, що записуються як кредит (наприклад, експорт товарів та послуг, притік капіталу тощо), або зовнішні вимоги по оплаті, що записуються як дебет (наприклад, імпорт товарів і послуг, вивіз капіталу тощо). Кожна кредитна проводка в платіжному балансі однієї країни автоматично записується по дебіту платіжного балан­су іншої країни.

Основне призначення платіжного балансу полягає в тому, щоб в стислому вигляді показати стан МЕВ даної країни; Він є індикато­ром для грошової, валютної, податкової та іншої політики уряду.

Платіжні баланси включають три основні частини:

1.Торговельний баланс співвідношення експорту і імпорту товарів, з яких платежі фактично здійснені або мають бути негай­но погашені.

2. Баланс послуг і некомерційних платежів — надходження і пла­тежі по транспорту, страхуванню, поштово-телеграфному і теле­фонному зв'язку, комісійних операціях, туризму, культурному об­міну, некомерційних переказах (заробітна плата, спадщина, сти­пендії, пенсії тощо), по утриманню торговельних і дипломатичних представництв, відсотки і дивіденди з капіталовкладень, платежі за ліцензії, технічну допомогу, гонорари, військові витрати за кордо­ном тощо. Міжнародна статистика об'єднує ці статті платіжного балансу в поняття "невидимі операції". Обсяг цих операцій в роз­винених країнах доходить до половини надходжень поточного платіжного балансу, який охоплює торговельний баланс, баланс послуг і некомерційних платежів.

3. Баланс руху капіталів і кредитів — приплив іноземних інвес­тицій і позичок в країну та надання їх іншим країнам. Цей баланс має особливе значення, оскільки вивіз капіталу, міжнародна інвес­тиційна діяльність є однією з основних і найважливіших форм МЕВ в умовах, коли вона стала перехідною до стратегічних їх форм. В цій частині платіжного балансу існує стаття "Помилки та пропус­ки", яка інколи досягає значних величин.

Баланси міжнародних розрахунків займають важливе місце в системі агрегативних економічних показників. При визначенні ВНП, національного доходу враховують чисте сальдо міжнародних вимог і зобов'язань країни. В платіжному балансі країни виражаються глибинні процеси, що відбуваються в економіці як цієї країни, так і світовій. На його стан впливає ряд чинників: нерівномірність роз­витку окремих країн, регіонів, підсистем світового господарства;

циклічні коливання економіки; інфляція; структурні кризи; зміни в умовах міжнародної торгівлі; валютна криза та коливання валют­них курсів; розширення масштабів руху капіталів; зростання за­кордонних державних витрат, в тому числі на військові цілі.

Складною проблемою платіжних балансів є їх дефіцит (від'ємне сальдо) з поточних операцій в багатьох країнах світу з різних під­систем світового господарства. Особливо гострою ця проблема є для більшості країн, що розвиваються та переходять до ринкової економіки. Для ліквідації незбалансованості платіжного балансу здій­снюють певні заходи.

Традиційно для погашення дефіциту платіжного балансу вико­ристовують іноземні кредити та ввіз капіталу. Проте це метод тим­часового балансування, оскільки згодом необхідно виплачувати як відсотки і дивіденди, так і суму боргу. Наприклад, зовнішні борги країн, що розвиваються, розвиненим країнам сягнули 2 трлн дол. США. Методом урівноваження платіжного балансу слугує вико­ристання офіційних золотовалютних резервів країни, якщо вона їх має в необхідному обсязі. Надзвичайним джерелом погашення па­сивного сальдо платіжного балансу може бути в окремих випадках зовнішня допомога у формі субсидій, пільгових кредитів.

Однак стратегічно для ліквідації дефіцитного платіжного балансу країна повинна вжити усіх необхідних заходів, спрямованих на стій­кий, збалансований, урівноважений розвиток національної еконо­міки. Це досягається через розвиток імпортозамінюючих виробництв, стимулювання експорту, а головне через загальне зростання націо­нальної економіки на конкурентоспроможній, пропорційній основі.

Щодо України, то її поточний платіжний баланс дефіцитний. Від'ємне сальдо поточного рахунку обумовлене значним дефіци­том торговельного балансу, який утворюється в основному за ра­хунок імпорту енергоносіїв. Становище дещо пом'якшується за рахунок позитивного сальдо балансу послуг та торговельного ба­лансу з багатьма країнами, звідки не ввозяться енергоносії.

Оскільки валютні резерви країни складають незначну суму, фі­нансування від'ємного сальдо поточного платіжного балансу здій­снюється за рахунок зовнішніх джерел, що призводить до зростан­ня зовнішньої заборгованості. Звідси стратегічне вирішення про­блеми дефіциту платіжного балансу України знаходиться на шляху структурної трансформації усієї економіки. Для цього потрібен час і відповідна, на основі чіткого державного регулювання, економіч­на політика з обов'язковим урахуванням соціальних проблем.

Паритет купівельної спром . — співвідношення між двома (кількома) валютами за їх купівельною здатністю щодо групи товарів чи послуг або щодо всього суспільного продукту. П.к.с. виражає величину купівельної спроможності грошової одиниці однієї країни, виражену в грошових одиницях інших країн. Так, якщо певний набір товарів коштує в США 100 дол., а в Англії 140 ф.ст., то П.к.с. становить: 1 дол. = 1,4 ф.ст., або 1 ф.ст. = 0,7 дол. Проте, на відміну від валютних курсів, П.к.с. офіційно не фіксується, хоч і відіграє значну роль для з'ясування закономірностей руху валютних курсів. Необхідно, щоб при встановленні взаємно узгоджених курсів валют між країнами враховувались реальні співвідношення купівельної здатності їх валют і П.к.с. Якщо взяти середнє співвідношення цін за набором з 140 продуктів у США та в Україні, то курс карбованця у січні 1993 р. мав бути 254 за долар. Але курси валют ніколи не співпадають з П.к.с., оскільки співвідношення валютних курсів залежить ще від попиту і пропозиції іноземних валют, від стану платіжного балансу .рівня процентних ставок на грошовому ринку, валютних обмежень та інших факторів. Так, при пасивному платіжному балансі (що характерно і для України) і відпливу капіталів за кордон, курс валюти відносно до П.к.с. знижується. В цьому випадку країна багато втрачає у зовнішньоторговому обміні, але її товари набувають більшої конкурентоздатності. В цілому протягом тривалого періоду, при дотриманні вищезгаданих умов, валютний курс повинен змінюватись відповідно до П.к.с.

Важливим поняттям, що стосується валюти та валютних відно­син є валютний курс. Валютний курс це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошових оди­ницях інших країн. Наприклад, долар = 1,5 марки Німеччини. Іншими словами, 1,5 німецької марки.

У сучасних умовах валютні курси бувають двох видів:1) фіксо­вані; 2) плаваючі.

Фіксовані валютні курси встановлюються на основі міждержав­них угод. Наприклад, фіксовані курси встановлені між грошовими одиницями країн Європейського Союзу. Фіксовані співвідношення має обмін німецької марки на французький франк, голландського гульдена на італійську ліру тощо. Об'єктивною основою для вста­новлення валютного курсу грошової одиниці є насамперед її реаль­на купівельна спроможність. Співвідношення купівельної спромож­ності валют встановлюється на основі вартості набору товарів. Співвідношення вартості однакового набору товарів у різних країнах і є валютним курсом.

Плаваючі валютні курси стихійно складаються на валютних рин­ках під впливом взаємодії попиту і пропозиції. Наприклад, курс до­лара у межах одного дня міг становити 110 ієн, а через кілька місяців впасти нижче 100 ієн, а через кілька днів міг зрости до 108 ієн.

Щоб зрозуміти, як формуються плаваючі валютні курси, не­обхідно з'ясувати, що стоїть за попитом на валюту даної країни, а що — за пропозицією цієї валюти. Для аналізу встановлення плава­ючого валютного курсу застосуємо апарат кривих попиту та пропозиції. На горизонтальній осі відкла­демо кількість валюти, а на верти­кальній — її курс (граф).

За попитом на валюту певної країни стоять іноземці, які хочуть придбати валюту цієї країни, щоб подорожувати по ній, купувати в ній товари або її цінні папери (акції та облігації держави або корпорацій) тощо.

За пропозицією даної валюти ле­жить бажання громадян певної країни купувати товари іншої країни, її фі­нансові активи чи подорожувати по ній. А для цього необхідно свою валю­ту обміняти на валюту іншої країни.

Чим нижчий курс валюти певної країни стосовно валюти іншої країни, тим вигідніше для громадян і фірм цієї другої країни купу­вати товари і послуги першої країни. Тому більшим буде попит з бо­ку іноземців на товари і послуги, а отже, і на валюту певної країни. Крива попиту на валюту при цьому опускається згори донизу, тоб­то спадає. Спадна траєкторія кривої Д віддзеркалює ту обставину, що падіння курсу валюти країни розширює попит на цю валюту.

Чим вищий курс валюти даної країни, тим дешевше для грома­дян цієї країни купувати товари і послуги іншої країни. Тим більше своєї валюти громадяни даної країни захочуть обміняти на валюту іншої країни. Тому крива пропозиції валюти має висхідну траєк­торію. Така форма кривої валюти означає, що чим вищий курс ва­люти певної країни, тим більша її пропозиція.

На валютних ринках відбувається то зростання, то падіння кур­су валюти країни. Зростання курсу валюти країни називається поці­нуванням, а падіння курсу валюти — її знеціненням.

В основі плаваючого курсу лежить купівельна спроможність ва­люти. Проте на динаміку валютного курсу впливає чимало фак­торів, які змінюють співвідношення попиту і пропозиції на одну валюту, а отже, і курс цієї валюти. Основні фактори, що впливають на динаміку курсу валюти, такі.

По-перше , темп інфляції у конкретній країні і за кордоном. Ви­щий темп інфляції у даній країні порівняно з темпом інфляції у іншій країні призводить до знецінення, тобто падіння курсу валю­ти даної країни стосовно валюти іншої країни. Справа в тому, що іноземці тепер менш зацікавлені купувати товари країни, які стали дорожчими (вищий темп інфляції). Громадяни першої країни, нав­паки, хочуть купувати більше товарів іноземної країни, які стали де­шевшими порівняно з вітчизняними товарами. Отже, попит на ва­люту першої країни з боку іноземців падає, а пропозиція її валюти відповідно збільшується. Отже, і валютний курс грошової одиниці першої країни падає.

По-друге , курс валюти залежить від процентних ставок у певній

країні та за кордоном. Вищі процентні ставки у першій країні порівняно з іншою країною ведуть до зростання валютного курсу першої країни. Вищі процентні ставки у першій країні порівняно з іншою означають, що громадяни іншої країни прагнуть купити акції, облігації та фінансові активи першої країни. Попит на валю­ту першої країни збільшиться, бо тільки за неї іноземці можуть ку­пити цінні папери цієї країни. Тому курс валюти першої країни зростатиме порівняно з валютою іншої країни. Процентні ставки відіграють головну роль у коливанні валютного курсу у коротко- і середньостроковому періодах.

По-третє , валютний курс залежить від валютно-курсових очіку­вань та спекуляцій. Що трапилося б, якби усі думали, що курс валю­ти даної країни впаде. Або всі учасники ринкового процесу думали б, що курси цінних паперів компаній даної країни знизяться у найближчі місяці? І курс акцій, і курс валюти даної країни негайно знизилися б. У жодному з випадків ринкові учасники не захотіли б далі тримати активи, з яких вони можуть понести великі втрати. У сучасних умовах результати виборів, урядова політика, міжнародна обстановка тощо можуть породжувати великі коливання валютних курсів.

По-четверте , валютний курс країни залежить від банківських інтервенцій (втручання центрального банку у процес формування валютного курсу). Інколи центральний банк впливає на валютні курси через валютний ринок. Якщо банк даної країни намагається підтримати курс своєї валюти, він посилено скуповує власну валю­ту, використовуючи свої резерви валюти іншої країни. У цьому ви­падку центральний банк країни розширює попит на власну валюту, сподіваючись на підвищення її курсу.

У протилежному випадку, коли центральний банк хоче спричи­нити зниження курсу власної валюти щодо валюти іншої країни, банки купуватимуть валюту іншої країни за власну валюту. Щоправ­да, резерви центрального банку не завжди достатні для успішних інтервенцій і позитивного впливу на динаміку валютного курсу.

2. Міжнародне співробітництво у вирішенні загальнолюдських проблем збереження цивілізації

Серед глобальних проблем, що стоять сьогодні перед людством, збереження миру — найгостріша проблема, яка потребує невідклад­ного розв'язання. Людська цивілізація дійшла до такого стану, коли локальні міжнаціональні конфлікти без вживання ефективних за­побіжних заходів можуть перетворитися на глобальні й становити безпосередню загрозу життя на землі.

Гонка озброєнь у XX ст. набула небачених масштабів. Протягом століття світові воєнні витрати зросли більш як у ЗО разів. Якщо в період-між двома світовими війна­ми людство витрачало на воєнні цілі від 20 до 22 млрд дол. щорічно, то сьогодні ця сума перевищує 1 трлн дол.

У сферу світової військово-виробничої діяльності, за підрахунками експертів ООН, включено близько 50 млн чол., а у військових дослідженнях і створенні нової зброї зайнято від 400 до 500 тис. На ці цілі припадає 2/5 усіх витрат на науку.

Гонка озброєнь безпосередньо впливає на величину національ­ного багатства, на рівень життя населення. Утримання сучасних збройних сил і забезпечення їхніх потреб завдають величезної шкоди світовій економіці, посилюють диспропорції в її структурі, загос­трюють інші глобальні проблеми. Відвертання коштів на гонку оз­броєнь стало таким суттєвим, що під його впливом деформується механізм суспільного відтворення.

Гонка озброєнь — це також фактор забруднення природного навколишнього середовища, головними носіями якого виступають виробництво та випробування зброї масового ураження — ядер­ної, хімічної, бактеріологічної. Нині в світі нагромаджено близько 50 тис. різних ядерних боєзарядів. Крім того, що вони самі загро­жують людству, процес їхнього створення також несе в собі небез­пеку. Радіоактивні відходи, що потрапляють у навколишнє середо­вище, впливають на імунну систему людини, спричинюють різні захворювання. Наслідки аварії на ЧАЕС пряме підтвердження тому.

За цих умов вихід може бути лише один: спільне, відповідно організоване ядерне роззброєння, яке сприятиме зміцненню між­народної безпеки, звільненню необхідних для розв'язання інших глобальних проблем матеріальних, фінансових, людських та інших ресурсів.

Не випадково при започаткуванні Конференції 00Н з навко­лишнього середовища і розвитку (1992 р.) було висунуто пропози­цію про спрямування частини коштів, вивільнених завдяки припи­ненню гонки озброєнь, на вирішення найболючіших економічних і екологічних проблем країн, що переходять до ринкової економіки, в тому числі й України.

За даними Всесвітньої комісії 00Н з навколишнього середовища і розвитку, нині щорічно перетворюється на пустелю 6 млн га родючих земель, на 11 млн га скорочується площа тропічних лісів, 31 млн га лісів загублено забрудненням та кислотними дощами. Інтенсивна хімізація сільського господарства і промислові викиди шкідливих речовин спричинюють непоправні наслідки. Тільки у США 50 видів пестицидів отруюють грунтові води у 32 штатах, 2500 звалищ токсичних відходів потребують термінового очищення. У світі від отруєння пестицидами щорічно вмирає 14 тис. чол. і захворює понад 700 тис. У ряді районів Африки, Китаю, Індії та Північної Америки резервуари підземних вод скорочуються внас­лідок перевищення попиту на воду над її природним поповненням. Усе це не може не впливати на рослинний і тваринний світ. Очікується, що в найближчі 20 років може зникнути 1/5 всіх існуючих видів тварин і рослин.

Генофонд тваринного і рослинного світу України також перебуває під загро­зою. На відміну від США, Німеччини, Великобританії, Франції, Канади та інших країн, де розорано близько чверті земель, в Україні цей показник сягнув за 80 від­сотків. Площа природного фонду, де заборонено чи обмежено господарську ді­яльність, в Україні становить лише 2 відсотки території, у США — 7,8; Канаді — 4,5; Японії — 5,6; Норвегії — 12 відсотків. Нині в Україні під загрозою знищення перебуває 531 вид диких рослин і грибів, 380 видів диких тварин.

Значної шкоди природі й суспільству завдає підвищення в атмосфері концен­трації вуглекислого газу, який утворюється при спалюванні вугілля, нафти, газу тощо. Вчені передбачають, що його накопичення може підвищити до 2050 р. середню температуру на поверхні Землі на 1,5—4,5°С, що спричинить танення криг у морях, океанах, горах і призведе до підвищення рівня Світового океану до 2100 р. на 1,4—2,2 м, внаслідок чого будуть затоплені берегові зони, що нега­тивно позначиться на економіці багатьох країн. Тяжкими наслідками загрожу­ють людству ерозія та руйнування озонового шару, який є захистом від соняч­ного радіаційного впливу.

Питання, пов'язані зі станом природи, виникають на різних рів­нях: регіональному, коли йдеться про забруднення чи порушення природи на обмежених ділянках поверхні; національному, коли тех­ногенний вплив зачіпає інтереси цілої держави; планетарному, ос­кільки діяльність людини втручається в глобальні природні проце­си. Особливість проблеми сьогодні полягає в тому, що ці рівні тісно взаємопов'язані. Регіональне і національне нині в багатьох випад­ках набуває глобальних масштабів. Наприклад, випадання кислот­них дощів на території сусідніх країн, експорт екологічної кризи шляхом розповсюдження у глобальних масштабах за міжнародни­ми каналами токсичної технології, відходів підприємств або свідо­мим перетворенням країн, що розвиваються, у звалища токсичних речовин. Конференцією 00Н з навколишнього середовища і роз­витку було визначено 5 суб'єктів, які перешкоджають розв'язанню глобальних екологічних проблем .

1.Це США, які відмовляються підпи­сати міжнародну конвенцію з біологічної розмаїтості;

2.Саудівська Аравія, яка збільшує видобуток і продаж нафти;

3.Японія, що підтримує США;

4.Малайзія, на території якої нищать тропічні ліси;

5.МАГАТЕ, яка підтримує подальший розвиток атомної енергетики.

Зрозуміло, що за таких умов розв'язання екологічних проблем можливе лише через розгортання міжнародного співробітництва.

На сьогодні людство ще не має єдиної програми розв'язання екологічних проблем. Зусилля вчених і господарників зосереджені на розробці й запровадженні нових технологій (перехід на ресур­созберігаючі та безвідходні технології); вишукуванні коштів для фі­нансування заходів щодо охорони навколишнього середовища; роз­робці національних програм раціонального природокористування.

Національні програми охорони природного навколишнього се­редовища будуть ефективними лише тоді, коли відповідатимуть міжнародним потребам. Організатором і координатором цієї діяль­ності виступає 00Н та її спеціалізовані організації, насамперед створена в 1972 р. у системі 00Н Програма з навколишнього сере­довища (ЮНЕП). За її ініціативою було розроблено і прийнято Де­кларацію з розвитку навколишнього середовища (1992р.) — своє­рідну міжнародну екологічну конституцію. Нині ЮНЕП домага­ється прийняття міжнародної конвенції про збереження глобаль­ної біологічної розмаїтості.

Як і раніше, гостро стоїть проблема забезпечення людства сиро­виною та енергією. Значення енергоносіїв і сировинних джерел пояснюється тим, що вони є важливою передумовою і фактором економічного зростання, прогресу продуктивних сил, фактором при­родокористування. Суть проблеми полягає у відсутності на сучас­ному етапі нової, адекватної НТР, бази постачання суспільного ви­робництва енергією та сировиною; затримці в освоєнні альтерна­тивних енергоносіїв; наявності диспропорцій у світовому енерго­балансі; переважанні традиційних енергоносіїв, залежності енер­гозабезпечення багатьох країн від зовнішніх джерел тощо.

Енергетична проблема тісно пов'язана з іншими глобальними проблемами. З проблемою забезпечення миру і відвертання війни зв'язок двобічний. По-перше, гонка озброєнь пов'язана із зростан­ням непродуктивного споживання великих обсягів сировини та енергоносіїв; по-друге, залежність від імпорту енергії та окремих видів стратегічної сировини є причиною міжнародного напружен­ня. Наочно зв'язок цих двох проблем виявився у кризі й війні в Перській затоці. Суть зв'язку з екологічною проблемою полягає в тому, що енергетика, видобуток сировини змінюють антропогенне й природне середовище, руйнують родючі грунти, змінюють природ­ний ландшафт.

Можливості запобігання загостренню проблеми містяться у по­шуках альтернативних джерел енергії. На них і зосереджені зусил­ля багатьох вчених з багатьох країн світу.

Останнім часом набула глобальності проблема освоєння Світо­вого океану. Світовий океан надає людству біоресурси та мінераль­ну сировину.

Розвідані запаси нафти на континентальному шельфі станов­лять 1/4 світових розвіданих запасів. На морські надра припадає близько ЗО відсотків олова, що видобувається в світі, 100 відсотків брому, 20 відсотків важкої води тощо.

Проблема економічного відставання країн, що розвиваються, виявляється також у кризі заборгованості. Вона належить до групи глобальних проблем, пов'язаних із взаємовідносинами між держа­вами. Рис глобальності їй надає те, що вона може бути подолана виключно глобальним і справедливим врегулюванням в межах сві­тового товариства, яке, в свою чергу, гарантувало б економічну безпеку всіх країн і народів, сприяло б стабільному і гармонійному розвитку світового господарства.

Суттєві риси глобальних проблем, їхні ознаки, сфери і форми мають реальне втілення, їх можна дослідити за допомогою існую­чих вже нині методів глобалістики.

Особливого значення набуває питання конверсії воєнного ви­робництва, демілітаризації економіки країн світу, мирного співро­бітництва між ними. Для країн, що утворилися після розпаду СРСР, вивільнення коштів у ході роззброєння означає можливість скон­центрувати зусилля на розв'язанні завдань перехідного періоду. У західних країнах відмова від гонки озброєнь сприятиме еко­номічному зростанню, дасть змогу скоротити податки з населен­ня. Усім країнам, що розвиваються, роззброєння принесе до­даткові кошти для подолання економічної відсталості. Роззброєння може суттєво вплинути на всю сукупність міжнародних відносин, перевести їх на загальновизнані міжнародні норми спілкування народів.

Позитивний вплив роззброєння на розв'язання глобальних про­блем людства важко переоцінити. Відмова від гонки озброєння ство­рила б сприятливі можливості для економічного розвитку всього світового товариства. Стрижневим економічним аспектом роз­зброєння є питання про конверсію воєнного виробництва. Конвер­сія є ланкою процесу "роззброєння — розвиток" і способом ви­вільнення в ході роззброєння матеріальних, фінансових, людських і наукових ресурсів та спрямування їх на розвиток цивільного сек­тора господарства. В Україні конверсія воєнного виробництва спря­мована на переорієнтацію науково-технічного та виробничого потен­ціалу оборонної і машинобудівної промисловості на випуск цивіль­ної продукції, технічне переозброєння інших галузей господарства.

Розв'язання глобальних проблем сучасності, забезпечення май­бутнього людської цивілізації вимагають розробки і реалізації ко­лективної програми економічної, воєнно-політичної безпеки люд­ства. Фінансові засоби її здійснення пов'язані з процесом роззбро­єння, конверсією воєнного виробництва, а суб'єктами втілення її в життя є всі заінтересовані країни і народи світу.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений08:28:08 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
11:54:11 29 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Основи економічної теорії Былети і відповді

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150305)
Комментарии (1830)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru