Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Курсовая работа: Діяльність Карла Густава Юнга та її наукове значення. Значення вчення К. Г. Юнга про архетипи у

Название: Діяльність Карла Густава Юнга та її наукове значення. Значення вчення К. Г. Юнга про архетипи у
Раздел: Рефераты по психологии
Тип: курсовая работа Добавлен 17:28:40 01 марта 2011 Похожие работы
Просмотров: 172 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Курсова робота

Діяльність Карла Густава Юнга та її наукове значення. Значення вчення К. Г. Юнга про архетипи у різних галузях науки

ЗМІСТ

ВСТУП ....................................................................................... 3

РОЗДІЛ І. ДІЯЛЬНІСТЬ КАРЛА ГУСТАВА ЮНГА

ТА ЇЇ НАУКОВЕ ЗНАЧЕННЯ ................................................ 6

РОЗДІЛ ІІ. ЗНАЧЕННЯ ВЧЕННЯ К. Г. ЮНГА ПРО

АРХЕТИПИ У РІЗНИХ ГАЛУЗЯХ НАУКИ ..................... 17

І. 1. Поняття про психологічні типи та їх бачення Юнгом ... 17

1.2. Архетипи соціального життя................................................. 27

І.3. Архетипи як основа розуміння психологічної діяльності

людини у Всесвіті ........................................................................... 37

ВИСНОВКИ .............................................................................. 51

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ .............................. 53

ВСТУП

Актуальність теми . Постать Карла Густава Юнга – одна із великих постатей ХХ століття. Оглядаючи все століття і підводячи підсумки столітніх пошуків науковців у галузі психології, можна з впевненістю сказати, що серед найбільш видатних мислителів минулого можна назвати швецарського психолога і психіатра, культуролога та археолога Карла Юнга. Адже саме він змусив переоцінити багато наукових тверджень своїми глибинними науковими підходами до минулого людства.

Але постать Карла Юнга досить довгий час була майже невідома широколу загалу української інтелігекнції і про неї знали невелика частина радянських та українських вчених психологів та філософів [34;35; 16; 17]. Знання про психологію Юнга зводились до того, що він опрацював ідеї З. Фройда і зобразив їх у певному своєму баченні. Радянська історія психології не вивчала всі погляди Юнга через те, що він досить близько підійшов до психологічного вивчення підсвідомого, тобто того, чого радянська наука тоді уникала. Крім того, доктор Юнг в своєму вченні про архетипи виділив такі архетипи як архетип Мудреця, Бога, Душі, Аніма, Анімус тощо, чого радянська психологічна наука теж уникала через атеїстичність політики тодішньої держави. Так і залишився Юнг відомий усьому світові, а зовсім невідомий українській психологічній науці. Саме з цієї причини є актуальною ця постать для вивчення теологами, психологами, релігієзнавцями.

Ступінь дослідження даної проблеми. Постать Карла Густава Юнга та його психологічні праці у радянській історії психології не вивчалися зовсім або вивчалася частково [36; 37]. Більш об’єктивно до творчості К. Г. Юнга підійшли радянські філософи, котрі готували статтю про Юнга у “Філософській енциклопедії” (зокрема С. Аверинцев) [16, с.600-602].

Щоб оцінити дану проблему варто лишень з’ясувати чи є твори Карла Густава Юнга в українському перекладі, бо власне цей факт є доказом того наскільки глибоко українські науковці-психологи добре знають його праці. На жаль, творів Карла Густава Юнга в українському перекладі ще немає. А звідси можна говорити лишень про часткове вивчення творів великого дослідника українськими вченими. Першим серед сучасних українських філософів, хто почав вивчати творчість заборонених українських та зарубіжних вчених був наш івано-франківський дослідник, кандидат філологічних наук, доцент, почесний доктор Івано-Франківської теологічної академії отець Іван Козовик у своїй праці “Історія філософії”, яка вийшла у видавництві “Нова Зоря”. Серед них він виділив погляди К. Г. Юнга, в першу чергу як філософа, що мав свої особливі погляди.

Звернув увагу на погляди Юнга як психолога доктор психологічних наук, професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Віктор Петрович Москалець, який у колективній праці “Психологія суїциду”, що вийшла у видавництві “Плай” 2002 року [11, с.25], виділив архетипи К. Юнга як своєрідний генетичний чинник суїцидальної поведінки людини з метою їх врахування для попередження самогубства людини та з погляду психології релгії у своєму підручнику “Психологія релігі” [5], що вийшла 2005 року у видавництві названого університету.

Серед інших видань слід відзначити досить фундаментальну працю з історії психології доктора психологічних наук, професора Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимира Андрійовича Роменця (1926-1998) та кандидата психологічних наук, доцента цього ж університету Ірини Петрівни Манохи “Історія психології ХХ століття” [14]. Порівняння даної праці з працею американських дослідників Д. Шульц та С. Шульц “Історія сучасної психології” [20, с.437-445] показує, що хоч українські дослідники ширше і глибше підійшли до вивчення наукової спадщини Юнга [14, с.390-407], але й американські вчені тільки згадують про те, що Юнг займався вивченням архетипу Бога, українські вчені відмічають його ставлення до релігії взагалі. Американські автори солідної монограіфії Л. Х’єлл та Д. Зіглер “Теорія особистості” тільки згадують одним рядком про ряд архетипів в тому числі й про архетип Бога [19, с.200-201], тобто такій важливій ділянці творчості К. Г. Юнга як вивчення ним психології релігії та історії культури фактично серйозна увага вчених - українських і зарубіжних – не приділялась. Але ж саме ця ділянка творчості К. Юнга найбільше цікавить теологів та філософів. А тому вважаємо, що цей напрям ще буде мати дослідників у майбутньому.

Сучасними психологами більш досліджені досягнення Юнга щодо його вивчення інтровертизму та екстравертизму [20, с. 443]., його вивчення особисгості [19, с. 204-206], архетипи соціального життя [3].

Мета дослідження. З’ясувати вклад швейцарського вченого Карла Густава Юнга його вченням про архетипи у розвиток психології релігії та інші газузі науки.

Завдання дослідження:

1) Вивчити діяльність К. Г. Юнга, визначивши причини його розходжень в психоаналітичній теорії з З. Фрейдом.

2) Проаналізувати основні психологічні праці К. Г. Юнга і визначити напрями його дослідницької діяльності.

3) Виділити ті напрями його досліджень, які найбільш потрібними для священнослужителів (тобто для теологів).

4) Визначити наукове значення діяльності вченого для різних галузей науки.

Об’єкт дослідження: аналітична психологія Карла Густава Юнга.

Предмет дослідження: вчення Карла Юнга про анхетипи.

Структура роботи. Робота складається із вступу, двох розділів та висновків, спику використаних джерел.

РОЗДІЛ І. ДІЯЛЬНІСТЬ КАРЛА ГУСТАВА ЮНГА ТА ЇЇ НАУКОВЕ ЗНАЧЕННЯ

Вже давно відомо всім, хто займається історією психології, хто вивчає теорії особистості, що Карл Густав Юнг став основоположником аналітичної психології, яка довгий час в колишньому СРСР була фактично під забороною, а тому більшість підручників з психології навіть не згадують про Юнга, або згадуючи, критикують його погляди, навіть не згадавши про те, хто він такий [13, c.30, 65, 244)]. Те ж саме стосується й “Філософського словника” 1986 року. Звідси випливає ряд питань: 1) Чому замовчували Юнга в СРСР? 2) Чим були небезпечні його дослідження тоталітарному більшовицькому режиму? Саме через це ми й вирішили з’ясувати:

1) Які фактори вплинули на формування світогляду Карла Юнга?

2) Що сприяло його відкриттям в галузі психології?

3) На основі яких дослідів та експериментів К. Юнг робив свої відкриття і чи мають вони наукову основу?

Всі дослідники його біографії наголошують, що Карл Густав Юнг народився 26 липня 1875 р. в маленькому селі Кесевілі в кантоні Тургау, на березі мальовничого озера Констану в сім’ї пастора Швейцарської Реформаторської Церкви; дід і прадід зі сторони батька були лікарями. Він був єдиною дитиною в родині. Американські дослідники Д. Шульц і С. Шульц підкреслюють, що в дитинстві маленькому Карлу прийшлось відчути на собі певні негативні впливи від емоційної неврівноваженості батьків через те, що “батько в кінці кінців втратив віру, а мати страждала від емоційних розладів і відрізнялась вкрай нестійкою поведінкою. З раннього дитинства він навчився не довіряти нікому із батьків, а потім не довіряти зовнішньому світу взагалі. Замість цього він звернувся до світу внутрішнього, світу снів, видінь і фантазій, світу несвідомого” [20, с.437]. Тому автори роблять висновок, що Юнг у найкритичніші моменти свого життя прислухався не до голосу розуму, а до голосу інтуїції [20, с.438].

Карл Густав прекрасно навчався в Базельській гімназії, а улюбленими предметами гімназійних років були біологія, зоологія, археологія та історія. У 1895р. поступив в Базельський університет, де вивчав медицину. Окрім цих дисциплін глибоко цікавився культурою, історією, окультизмом, філософією, теологією [22]. Після закінчення медичного факультету Юнг написав дисертацію “Про психологію і патологію так званих окультних явищ”[16, с.601], що стало початком його наукової діяльності, яка тривала майже 60 років. Він здобув медичний науковий ступінь за спеціальністю психіатрія та психологія [19, с. 198; 20, с. 198]. Його перша наукова робота ґрунтувалася на детально підготовлених спіритичних сеансах зі своєю надзвичайно обдарованою кузиною Хелен Прейсверк, дисертація Юнга є описом її свідчень, отриманих в стані психологічного трансу. Важливо підкреслити, що з самого початку своєї професійної кар’єри К. Юнг цікавився несвідомими продуктами психічного і їх значенням для суб’єкта. Вже в цьому дослідженні легко можна помітити логічну основу всіх його наступних праць в їх розвитку – від теорії комплексів до архетипів [24; 27; 32; 33].

В 1900р. Юнг переїхав в Цюрих і став працював асистентом у відомого на той час лікаря-психіатра Євгена (Юджина) Блейєра в лікарні для душевно- хворих. Він поселився на території лікарні, і з цього моменту життя молодого лікаря стало проходити в атмосфері психіатричного монастиря. Скоро він почав публікувати свої перші клінічні праці, а також статті. Юнг прийшов до висновку, що за допомогою словесних зв’язків можна встановити взаємозв'язок з думками, уявленнями людини і тим самим, дати виявитись хворобливим симптомам. Тест працював, оцінюючи реакцію пацієнта по тимчасовій затримці між стимулом і відповіддю. В результаті виявилось взаємовідношення між словом – реакцією і самою поведінкою пацієнта. Значне відхилення від норми відмічало присутність ефективно-нав’язливих несвідомих ідей, і Юнг ввів поняття ”комплекс”, щоб описати їх цілісну комбінацію [31, с.40].

В 1903р. Юнг оженився на 25-річній дочці фабриканта Емме Райшенбах 1882-1955), з якою прожив разом 52 роки, ставши батьком чотирьох дочок і сина. До того ж його дружина була йому не тільки дружиною, але і його науковим помічником.

У 1907р. Юнг почав викладацьку діяльність у Цюріхському університеті, але потім відмовиввся від педагогічної діяльності, щоб продовжити свою дослідницьку діяльність. Ось чому у тому ж 1907р. Юнг опублікував дослідження про ранню розумову неповноцінність (цю роботу він відіслав Зігмунду Фрейду). Очевидно, що саме під впливом досліджень Юнга завідувач кілінікою Є. Блейлер, в якого Юнг працював, запропонував термін “шизофренія” та дав визначення й клініку цієї хвороби. Це підтверджують і дослідження Д. Шульц, С. Шульц, Л. Х’єлла та Д. Зіглера [19;20].

В цій праці Юнг запропонував, що саме “комплекс” відповідає за утворення токсину, що затримує розумовий розвиток та саме “комплекс” напряму спрямовує свої психічні імпульси в свідомість. В такому випадку маніакальні ідеї, афективні зміни при психозі є в тою чи іншою мірою викривленим проявом комплексу пригніченості.

Зустріч з Фрейдом символізувала початок важливої віхи в науковому поступі Юнга. До моменту особистого знайомства у 1907 році у Відні, куди Юнг приїхав після короткої переписки, він був уже відомий як своїми дослідами у словесних асоціаціях, так і відкриттям чуттєвих комплексів. Використовуючи у дослідах теорію Фрейда, праці якого він добре знав, Юнг не тільки пояснив свої власні результати, але і підтримував психоаналітичний рух, як такий. Зустріч дала початок тісній співпраці і особистій дружбі, що тривала до 1912р. Фрейд був старшим і досвідченим, то ж немає нічого дивного, що він став для нього батьківською фігурою. Зі своєї сторони, Фрейд, сприйняв підтримку і розуміння Юнга з величезним ентузіазмом і схваленням, повірив в те, що врешті, знайшов свого духовного “сина ”і послідовника. Освіченість Юнга зробила глибоке враження на Фрейда. Він вважав, що Юнг міг би ідеально представляти психоаналіз на світовій арені [19, с.198].

В 1909 р. Юнг разом з Фрейдом та іншими психоаналітиками приїхав у США, де прочитав курс лекцій про метод словесних асоціацій. Університет Кларка у штаті Масачусетс, що запросив європейських психоаналітиків і святкував своє 20-є існування, присудив Юнгу разом з іншими вченими почесний ступінь доктора. Саме під час цієї поїздки Юнг побачив, що Фрейд не завжди є чесний у відборі наукових фактів, спричинило його сумніви щодо фрейдівських теорій.

Міжнародна наукова відомість, а з нею і приватна практика, приносила непоганий дохід, поступово зростала й досвідченість, так що у 1910 р. Юнг залишає свою посаду в Бурхгольцькій клініці, приймаючи все більш багаточисельних пацієнтів у себе в Кюснахті, на березі Цюріхського озера. В цей час Юнг стає першим Президентом міжнародної асоціації психоаналізу і занурюється у свої глибинні дослідження міфів, легенд, казок в контексті їх взаємодії зі світом психопатології. З’являються публікації, в яких досить чітко окреслюються області пізніших життєвих і академічних інтересів Юнга. Тут також проявилась і межа ідеологічної незалежності Юнга від Фрейда у поглядах обох на природу несвідомого психічного.

Перш за все розбіжності проявились в розумінні змісту лібідо, як терміну, визначаючого психічну енергію індивіда. Фрейд вважав, що психічні розлади, розвиваються через стримування сексуальності і переміщення еротичного інтересу з об’єктів зовнішнього світу у внутрішній світ індивіда. Юнг вважав, що контакт зі зовнішнім світом підтримується і іншим способом, крім сексуального, а втрату контакту з реальністю, характерну, переважно для шизофренії, не можна зв’язувати лишень з сексуальним витісненням. Тому Юнг став використовувати поняття “лібідо” для визначення всієї психічної енергії, не обмежуючись її сексуальною формою (Див. працю К. Г. Юнга “Метаморфози і символи лібідо”) ”[12, с. 709]. В подальшому розходження у поглядах виявились і з інших питань. Наприклад, Фрейд вважав, що невроз зароджується неодмінно у ранньому дитинстві і головним його фактором є кровозмішні фантазії і бажання, зв’язані з так званим “Едиповим комплексом”. Юнг, навпаки, був переконаний, що причина неврозу є прихована в сьогоднішньому дні, і всі дитячі фантазії – явища другого плану. Фрейд припускав, що наші сновидіння – це бажання, що не збулись, що перейшли в сон, щоб заявити про себе таким чином. “Зміст сну,” – говорив він, - всього лиш покривало на “прихованому змісті,” яке як правило, не що інше, як стримуване сексуальне бажання раннього дитинства. Для Юнга сни були каналами зв’язку з несвідомою стороною психічного. Вони передаються символічною мовою, досить складною для розуміння, але зовсім не обов’язково зв’язані з бажаннями чи є способами в той чи інший спосіб приховати те, що ми не в змозі сприйняти. Найчастіше сни доповнюють наше свідоме денне життя, компенсуючи шкідливі прояви індивіда. В ситуації невротичного розладу сни попереджують про небезпеку. Невроз - досить цінний сигнал ”корисне ” повідомлення, що вказує, на те, що індивід зайшов за далеко. В цьому сенсі, невротичні симптоми можуть розглядатись як компенсаційні; вони також частина механізму саморегуляції, націленого на досягнення більш стійкої рівноваги в середині психічного. Парадоксально, але Юнг говорив деколи про кого-небудь: ”Слава Богу, він став невротиком!” Як фізична біль сигналізує про неполадки в тілі, так і невротичні симптоми сигналізують про необхідність привернути увагу до психологічних проблем, про які людина навіть не підозрювала [12, 710]. Найбільша проблема Юнга була в тому, що він бачив помилки Фрейда, знав його неточності в наукових припущеннях, але Фрейд не хотів чи не розумів Юнга, який був від нього набагато ерудованіший та стояв вище щодо внутрішньої духовності. У своєму німецькому виданні “Спогадів...” про ці духовні розходження К. Юнг пише так: “ Варто було проявитися в якій-небудь людині чи художноьму творі відблиску духовності, як Фрейд ставив його під підозру й вбачав в ньому витіснення сексуальності” [22, S.152].

Отже, “відступництво” Юнга від психоаналізу Фрейда було неминучим. Юнг це відчував.У своїх спогадах він згадував, що коли працював над своєю роботою “Психологія несвідомого” (“Die psychologie der bewußten Prozesse”), то він довго сумнівався чи варто цю роботу публікувати, адже добре розумів, що його праця написана з відмінних позицій ніж фрейдівські. А публікація цієї роботи приведе до погіршення відносин з Фрейдом [30, с.439]. Це призвело до того, що в 1913 році між двома великими людьми відбувся диспут і розрив, і кожен пішов своєю дорогою, слідуючи своєму творчому генію.

Юнг дуже боляче пережив свій розрив з Фрейдом. Фактично це була особиста драма, духовна криза, стан внутрішнього душевного розладу на грані глибокого нервового розладу, що “він не тільки чув невідомі голоси, грався як дитина, чи блукав по саду в безкінечних розмовах з уявним розмовником”, - помічає в своїх спогадах К. Г. Юнг [22, с.227].

Драма розриву з Фрейдом обернулася для Юнга новими духовними пошуками. В нього стало більше волі для розвитку своєї власної теорії змісту несвідомого психічного. В Юнга все більш помітним стає цікавість до архетипного символізму. В особистому житті це означало добровільне занурення в “безодню” несвідомого. У наступні шість років (1913-1918) Юнг пройшов через етап, який він сам позначав як час “внутрішньої невизначеності,” чи “творчої хвороби” [22, с.173]. Юнг довгий час проводив у спробах зрозуміти значення і зміст своїх сновидінь й описати все це – наскільки можливо – в термінах повсякденного життя. В результаті утворився об’ємний рукопис в 600 сторінок, проілюстрований багатьма малюнками образів сновидінь і названий “Червоною книгою”. З причин особистого характеру вона ніколи не публікувалась. Пройшовши через власний досвід конфронтації з невідомим, Юнг збагатив свій аналітичний досвід, створив нову систему аналітичної психотерапії і нову структуру психічного.

У 1940 р. виходить у світ одна з найважливіших праць Юнга – “Психологічні типи” [28; 29]. Для 45- літнього доктора психології наступає нелегкий етап закріплення завойованих ним у науковому світі позицій. Поступово Юнг заробляє все більшу міжнародну популярність не тільки серед колег – психологів і психіатрів. Його ім’я починає викликати серйозну цікавість у представників інших напрямків природничих і гуманітарних знань – антропологів, філософів, істориків, культурологів, соціологів та інших. І тут забігаючи наперед, слід сказати, що праці та ідеї Юнга повернули до життя і збагатили по крайній мірі дві області психологічних знань. Перша – це школа психологічної теорії та терапії, інша область впливу – мистецтво і гуманітарні області знання науки в цілому. І в цьому сенсі погляди Юнга можна приблизно звести до декількох тверджень.

1. Несвідоме реальне. Його активність, його енергетична основа всередині нас проявляється безперервно. Психічна реальність не може бути не досліджена і не визнана. Наш свідомий розум не є єдиним управителем всього індивідуального світу людини.

2. Тому, що несвідоме нами не усвідомлюється, ми нічого безпосередньо про нього сказати не можемо. Але ми можемо робити висновки по його ”плодах”, бічних проявах у свідомій психіці. Подібні вияви – маніфестації можуть виникати у сновидіннях, витворах мистецтва і літератури, у фантазіях, специфічних формах поведінки, а також у символах, котрими керуються народи і суспільства.

3. Маніфестний прояв психічного є завжди змішенням різних впливів, комбінація самих різноманітних факторів. Передусім це робота еґо, нашого свідомого Я. Потім, як учасників дії можна помітити особистісні (в основному неусвідомлені) комплекси сновидінь чи групи до якої належить той чи інший учасник. Неважко прослідкувати участь тої чи іншої комбінації архитипічної дії, що має свій початок у колективній психіці, але воно реалізується в тому самому індивіді (колективне несвідоме). Із взаємодії всієї групи цих складників виникають вчинки, дії, витвори мистецтва, масові рухи, партії і колективні дії. Тут приховано вічне ”захоплення” життям, як окремої людини, так і груп, суспільств, націй і всього людства. Від наскельних малюнків і танців перших дикарів до масового досвіду світових війн чи Гулагу [28, с.713].

Варто зазначити, що Юнг К. Г. був надзвичайно ерудованою людиною, а також багато подорожував.

У ті роки Юнг здійснює ряд довгих і захоплюючих подорожей, спрямованих ним у різні райони Африки, а також у Північну Америку. Побував у Індії, що відбулася у 1938р. Розповіді про ці дослідницькі поїздки склали пізніше главу ”Подорожі”, з його автобіографічної книги Юнга “Спогади, сновидіння, роздуми” [22, с.405].

На відміну від звичайних туристів Юнг зумів поглянути на іншу культуру з точки зору розкриття її змісту; осягаючи цей зміст, він вважав, що сама історія має відомий загальнолюдський характер, в рамках якого можлива взаємодія і культур, і цивілізацій.

Юнг виступав проти думки, що особистість повністю детермінована її досвідом, навчанням і впливом навколишнього середовища. Він стверджував, що кожен індивід появляється на світ з “цілісним особистісним ескізом… уявленням в потенції з самого народження,” і що “навколишнє середовище зовсім не дарує особистості пройдені нею етапи, але лишень виявляє те, що вже було в ній закладено” [28, с.674]. За Юнгом випливає, що існує певна спадкоємна структура психічного, котра розвивалась сотні тисяч років, яка змушує нас пережити і реалізувати наш життєвий досвід певним визначеним образом. І ця визначеність визначена в тому, що Юнг назвав архетипами, які впливають на наші думки, почуття, вчинки, несвідоме, як сукупність архетипів, є осередком всього, що було пережито людством, аж до самих темних початків. Але не мертвим осадком, не залишеним коло розвалин, а живою системою реакцій і диспозицій, яка невидимим, а тому більш діючим чином визначає індивідуальне життя. Однак це не просто якийсь гігантський стереотип, але джерело інстинктів, по скільки архетипи, ні що інше як форми прояву інстинктів [32, с.131].

У 30-роки відомість Юнга досягла міжнародного характеру. Йому був присвоєний титул почесного президента Психотерапевтичної асоціації Німеччини. У 1932р. Цюріхська міська Рада присудила йому премію по літературі та чек на 8000 франків, але у 1933р. в Німеччині до влади прийшов Гітлер.

Психотерапевтичну асоціацію було негайно реорганізовано у відповідності до націонал-соціалістичних принципів, його президент Ернст Крегмер подав у відставку. Президентом став Юнг. Він допомагав психотерапевтам – євреям, що були виключені із німецького суспільства і в зв’язку з цим відкинув звинувачення відносно його симпатій до нацизму [16].

Важливим поворотним пунктом у житті Юнга був кінець Другої світової війни. На початку 1944 р., пише Юнг, він зламав ногу, а також у нього стався інфаркт. Під час якого він втратив свідомість і відчув, що помирає. У нього виникнуло дивне видіння, в якому він розглядав нашу планету, зі сторони, а самого себе не більше, чим суму того всього, що він вчинив під час свого життя. В наступний момент, коли він хотів переступити поріг якогось храму, він побачив свого доктора, що йшов йому назустріч. Лікар прийняв обриси короля острова Кос (батьківщина Гіппократа), щоб повернути його назад на землю, і у Юнга виникнуло почуття, що життю лікаря щось загрожує, в той час як його, Юнга, власне життя було врятоване (і дійсно через декілька тижнів його лікар несподівано помер). Юнг помітив, що вперше відчув гірке розчарування, коли повернувся назад до життя ”[22].

Ближче до кінця свого життя все менше відволікався на зовнішні перипетії щоденних подій, все більше направляючи свою увагу до загальносвітових проблем. Не тільки загроза атомної війни, але все більше перенаселеність Землі і варварське знищення природних ресурсів разом з страшним забрудненням довкілля глибоко хвилювали його. Можливо за всю історія виживання людства, як цілого, виявилось в загрозливому світлі у другій половині ХХ ст., і Юнг зумів відчути це набагато швидше за інших. Оскільки вирішується доля людства, то природнім буде звучати питання: “Чи не існує архетип, який представляє, так би мовити, ціле людство чи його долю?” Юнг бачив, що у всіх світових релігіях, такий архетип існує і виявляється в образі так званого першого чоловіка чи космічної людини антропоса. Антропос, гігантська космічна людина, що відображає життєвий принцип і сенс всього людського життя на Землі (Імір, Пан-ку, Адам).

Впевненість в абсолютній єдиності всього сущого привела Юнга до думки, що фізичне і ментальне, подібне до просторового і часового, є категорії людські, психічні, і не відображають реальності з необхідною точністю. Внаслідок своєї природи думок і мови люди неминуче змушені (несвідомо) все ділити на свої протилежності. Звідси антиномність будь-яких тверджень. Фактично протилежності можуть бути фрагментами одної і тієї ж самої реальності. Співпраця Юнга в останні роки життя з фізиком Вольфгангом Паулі привело їх обох до переконання, що вивчення фізиками глибин матерії, психологами – глибин психічного, можуть бути різними способами підходу до однієї прихованої реальності.

Ні психологія не може бути достатньо “об’єктивною ”, по скільки спостерігач неминуче впливає на спостерігаючий об’єкт, ні фізика, не здатна субатомному рівні виміряти одночасно кількість руху і швидкість частинок. Принцип доповнюваності став основним у сучасній фізиці. Юнг вважав його основним і у вирішенні проблем душі і тіла.

На протязі всього життя на Юнга впливали різні зовнішні події не зв’язані одна з одною, що відбувалися одночасно. Наприклад, смерть однієї людини і тривожний сон у близького родича. Юнг відчував, що подібні “співпадіння” вимагали якогось додаткового пояснення крім твердження про деяку ”випадковість”. Таким доповнюючим принципом пояснення Юнг назвав синхронністю. На думку Юнга синхронність базується на універсальному порядку сенсу, що є доповненням до причинності. Синхронні явища зв’язані з архетипами. Природа архетипу – не фізична і не ментальна – належить до двох областей. Так, що архетипи здатні проявлятися одночасно і фізично, і ментально. Тут показовим є приклад – випадок з одним пацієнтом Сведенборгом, згадуваний Юнгом, коли Сведенборг пережив видіння пожару в той самий момент, коли пожар дійсно бушував у Стокгольмі. На думку Юнга, певні зміни в стані психіки Сведенборга дали йому тимчасовий доступ до “абсолютного знання” – до області, де долаються границі часу і простору [ ]

У 1955 р. в честь 80-річчя Юнга в Цюриху відбувся міжнародний конгрес психіатрів під керівництвом Манфреда Блейлера, сина Юджина Блейлера ( у якого Юнг починав свою кар’єру психіатра у Бурхгольцлі). Юнгу було запропоновано зробити доповідь про психологію шизофренії, теми, з якої почались його дослідження в 1901р. Юнг ставав все більш одиноким у 1955р. померла його дружина Емма Юнг, незмінний супутник на протязі більш чим пів-століття. Із усіх великих дослідників глибинної психології Юнг був єдиним, чия дружина стала його учнем, засвоїла методи і прийоми на практиці застосувала його психотерапевтичні методи.

У 85 років Карл Густав Юнг отримав титул почесного громадянина Кюснахта, в якому поселився у далекому 1909р. Мер урочисто вручив геніальному психологу церемоніальний лист і печатку, а Юнг виступив з промовою, звернувся до присутніх на своєму рідному базельському діалекті. Незадовго до смерті Юнг завершив роботу над своєю автобіографічною книгою ”Спогади, сновидіння, роздуми” [22], що стала бестеллером у Західному світі, а також зі своїми учнями написав цікаву книжку “Людина і її символи”[29], популярний виклад основ аналітичної психології [33].

Карл Густав Юнг помер у своєму домі в Кюснахті 6 серпня 1961р. Прощальна церемонія відбулася у протестантській церкві Кюснахта. Місцевий пастор в надгробній промові назвав покійного “пророком, зумівши стримати страхітливий натиск раціоналізму” і зроби можливим для людини знову віднайти свою душу. Тіло було кремоване, а попіл захоронено у сімейному склепі на місцевому цвинтарі [20].

РОЗДІЛ ІІ. ЗНАЧЕННЯ ВЧЕННЯ К. Г. ЮНГА ПРО АРХЕТИПИ

У РІЗНИХ ГАЛУЗЯХ НАУКИ

§1. Поняття про психологічні типи та їх бачення Юнгом

Щоб зрозуміти бачення К. Г. Юнгом архетипу потрібно звернутися спочатку до його бачення різних типів.

Загальні типи відрізняються один від одного своєрідною установкою по відношенню до об’єкту. У інтровертного відношення до нього абстрагуюче; в сутності, він постійно турбується про те, як би відволікти лібідо від об’єкту, ніби йому потрібно огородити себе від надмірної влади об’єкту. Екстравертний, навпаки, відноситься до об’єкту позитивно. Він стверджує його значення постільки, поскільки він постійно підвищує свою суб’єктивну установку по об’єкті і вводить її у відношення до нього. В сутності, об’єкт ніколи не має для нього достатньої цінності, і тому значення його потрібно постійно підвищувати.

Обидва цих типи наскільки різні, що їх протилежність кидається в очі, присутність їх без всяких пояснень буває очевидна навіть для профана в психології.

Всім, звичайно, знайомі ці замкнуті, важко зрозумілі, часто залякані натури, являючи собою саму сильнішу протилежність до людей з відкритим, ввічливим, часто веселим, по крайній мірі привітливим і доступним характером, які зі всіма знаходять спільну мову, впливають на оточуючий світ і самі піддаються його впливу [27, с.402].

Зрозуміло, що спочатку люди бувають схильні до розуміння такої відмінності, як індивідуальні випадки своєрідної структури характеру. Однак, той хто мав можливості вивчати велике число людей, зрозуміє, що це протилежність не зумовлена тільки своєрідними індивідуальними випадками, що справа йде про типові випадки набагато більше поширені між людьми. Чи ми собі можемо уявити на основі нашого обмеженого психологічного досвіду, що подібні типи людей можна зустріти як серед простих робітників і селян, так і серед високо інтелектуальних представників нації. Різниця статі також нічого не міняє в цьому факті. Ці протилежності зустрічаються серед жінок усіх верст населення. Така загальна поширеність навряд чи була б можлива, як щоб справа стосувалась свідомості тобто свідомо вибраної установки. В такому випадку головним носієм такої установки був би, звичайно, зв’язаний однорідним вихованням і освітою, й напевно, місцево обмежений прошарок населення. В дійсності це все не так; навіть навпаки, тами розподіляється все без порядку. В одній і тій самій сім’ї одна дитина може бути інтровертом, інша - екстравертом. На основі цих фактів випливає, що типи установки не можуть бути явищем свідомого міркування або свідомого наміру, то він очевидно, зобов’язаний своїм існуванням якійсь несвідомій, інстинктивній основі. Тому протилежність цих типів як спільного психологічного феномену повинна так або інакше мати свої біологічні посилання.

З біологічної точки зору, відношення між суб’єктом і об’єктом є завжди відношення пристосування, тому що всяке відношення між суб’єктом і об’єктом передбачає взаємодію одного на інший. Ці зміни і складають пристосування чи адаптацію. Тому типова установка по відношенню до об’єкта є процесом пристосування. Природа знає два варіанти адаптації і дві, зумовлені ними можливості саморегуляції живих організмів: перший шлях це підвищення плодовитості при відносно невеликій обороноздатності. Інший шлях – це озброєння індивіда всіма можливими способами самозбереження при відносно невеликій плодовитості. І, здається, що ця біологічна протилежність є не тільки аналогією, але і спільна основа наших двох психологічних способів пристосування. Як показує загальна біологія, обидва шляхи по своєму ведуть до успіху; так само як і типові установи.

Той факт, що інколи навіть діти в перші роки життя неодмінно проявляють типову установку, допускає припустимість, що до визначеної установки примушує не тільки боротьба за існування, як це звичайно розуміють.

Правда, можна було б, і навіть на сильній основі, заперечити, що і малій дитині, навіть грудній дитині, приходиться здійснювати психологічне пристосування невідомого характеру, тому що своєрідні материнські впливи ведуть до специфічних реакцій дитини. Цей аргумент опирається на факти, але він і співпадає з фактом про те, що двоє дітей у однієї матері можуть виражати протилежні типи. Тут ми не намагаємось недооцінити батьківського впливу на дитину, але ці факти підштовхують до висновку, що вирішальний фактор слід шукати у розположенні дитини при ненормальних умовах, тобто коли ми маємо справу з крайніми і тому ненормальними установками у матерів, дітям може бути нав’язана відносно однорідна установка, причому здійснюється насильство над їх індивідуальним розположенням, яке б можливо вибрало інший шлях, якщо б із-зовні не втрутились і не заважали ненормальні впливи. Там, де здійснюється така зміна типу, через зовнішній вплив індивід захворює на невроз, і вилікування можливе лише тоді, коли буде виявлена дана установка, що провокує невроз.

Досліди показують, що коли спостерігається перехід від одного типу до іншого, то це може нанести особі важку шкоду фізіологічному здоров’ю організму, воно викликає сильне нервове виснаження.

При дослідженні екстравертного типу необхідно для розумінняі та якості їх опису, виділити психологію несвідомого від свідомого. Перш за все потрібно дослідити феномен свідомості.

Відомо, що кожна людина орієнтується по тих даних, які черпає із зовнішнього світу. Той факт, що на дворі холодно, спонукає одну людину одягнути пальто, а інша, що бажає загартуватися, вважає це зайвим; один милується появою нового тенора, тому що весь світ від нього в захопленні; інший не у захопленні від нього, і не тому, що тенор йому не подобається, але тому, що вважає, що предмет загального захоплення, ще не заслуговує тим поклоніння; один підкоряється даним обставинам, бо як показує досвід, нічого іншого йому не залишається; інший це заперечить. Перший орієнтується по даних зовнішніх факторів, а другий зберігає своє бачення, яке вклинюється між ним і об’єктивними даними. І якщо орієнтація за об’єктом і зо об’єктивними даними переважає наскільки, що часто найбільш важливі рішення і дії не обумовлюються суб’єктивними баченням, а об’єктивним, то ми говоримо про екстравертну постанову. Якщо вона є звичкою, то ми говоримо про екстравертний тип. Якщо людина мислить, відчуває і діє , одним словом живе так, як цього вимагають об’єктивні умови життя, їх вимоги як в хорошому так і в поганому значенні, то ця людина екстравертна.

Ця людина живе так, що об’єкт як детермінуюча величина, очевидно, відіграє в його свідомості більш важливу роль, ніж його суб’єктивне бачення. Звичайно він має і суб’єктивні погляди, але їх детермінуюча сила менша, ніж сила зовнішніх, об’єктивних умов. Його внутрішній світ підпорядковується зовнішнім факторам і вимогам, це звичайно проходить не без боротьби, але боротьба закінчується на користь об’єктивних умов. Вся його свідомість дивиться на зовнішній світ, і, приймаючи рішення, він орієнтується на нього, а воно приходить до нього тому, що він звідти його очікує. Інтерес і увага зосереджені на об’єктивних подіях і передусім на тих, що знаходяться в його середовищі. Діяльність його зв’язана з особами та речами. Згідно з цим і діяльність його підпорядкована впливу речей і осіб. Діяльність пов’язана з об’єктивними даними і детермінаціями. Вона залежить від об’єктивних обставин настільки, що це неважко прослідкувати, вже не тільки реакцію на подразники, що походять від зовнішнього середовища.

Моральні закони діяльності співпадають з відповідними вимогами суспільства і відповідно з загальноприйнятим моральним світоглядом. Така строга обумовленість об’єктивними факторами ніяк не свідчить про повне та ідеальне пристосування до умов життя взагалі, як би це могло видатись на перший погляд екстравертному баченню: таке відношення до об’єктивних даних видається підходящим і належним. Однак, якщо дивитись глибше, це зовсім не значить, що об’єктивні дані, які людина отримує ззовні розуміються нею як об’єктивні і є нормальними. В історичному або локальному відношенні об’єктивні умови можуть бути ненормальними. Індивід прив’язаний до цих обставин, хоча і живе в ненормальному середовищі, але і знаходиться зі своїм середовищем в ненормальному положенні відносно загальних законів життя. Екстравертний тип також враховує фактичну сторону своїх суб’єктивних потреб. Однак це і є його слабке місце, бо тенденція його внутрішнього світу до такої міри спрямована на світ зовнішній, що навіть самий чуттєвий достовірний факт, стан власного тіла, часто не береться до уваги, як недостатньо об’єктивний, недостатньо зовнішній, так що всі необхідні для фізичної рівноваги задоволення елементарних потреб не здійснюються. Від цього тіло страждає, не говорячи вже про душу. Однак екстраверт звичайно його не помічає, але це помітно для його інтимного домашнього кола. Втрата рівноваги ним помічається тоді коли спостерігаються ненормальні фізичні відчуття. Він це сприймає як конкретний і об’єктивний факт, тому що для характеристики власної ментальності в нього нічого не існує. Дуже екстравертна постановка поведінки може до такого ступеню перестати рахуватись з об’єктом, що останній буде принесений в жертву, так званим об’єктивним вимогам, як наприклад, бізнесмен, що приносить себе в жертву своїй справі.

Небезпека для екстравертна полягає в тому, що він поглинається об’єктами і втрачає в них себе самого. Функціональні (нервові) або дійсно тілесні розлади, що виникають внаслідок цього, мають компенсаторне значення, тому що вони примушують суб’єкта до недобровільного самообмеження. Якщо симптоми функціональні, дякуючи їх своєрідній структурі вони можуть символічно виражати психологічну ситуацію. Сама частіша форма неврозу у екстрвертного типу - істерія. Класичні випадки істерії завжди відрізняються перебільшеним ставленням до осіб оточуючого середовища; іншою характеристикою цього явища є пристосованість суб’єкта до обставин. Основна риса істеричної істоти – це постійна тенденція робити себе цікавим і створювати зацікавлення своєю особою оточуючих. Безсумнівна екстравертність проявляється і в особливому фантазуванні. Спочатку істеричний характер є лишень перебільшення нормальної установки; але в майбутньому він ускладнюється реакціями, що походять від несвідомого, що мають компенсаційний характер, які на противагу перебільшеній екстраверсії примушують психічну енергію при допомозі тілесних розладів до інтроверсії. Через реакцію несвідомого створюється інша категорія симптомів, що мають більш інтровертний характер. Сюди перш за все відноситься хворобливо підвищена діяльність фантазії.

Як бачимо психологічний тип у К.Г.Юнга залежить від екстравертної установки, а також від тих “змін, яким піддаються основні психологічні функції” [31, с.410].

Тенденція екстравертної постановки до деякої однорідності, а саме: переважаюче становище об’єктивного фактору на протязі психічного процесу. Екстравертний тип завжди готовий віддати себе в користь об’єкта і асимілювати свою суб’єктивність – об’єкту.

Вище були розглянуті випадки шкідливості пригнічення суб’єктивного фактору. Згідно цього ми можемо очікувати, що психічна компенсація, відповідно до цієї екстравертної постановки, особливо посилить суб’єктивний момент, тобто в несвідомому нам прийдеться відмітити сильну егоцентричну тенденцію. Таке спостереження фактично вдається зробити практично. Постановка несвідомого, успішно виконує пізнавальну екстравертну постановку, і має інтровертний характер. Несвідоме зосереджує енергію на суб’єктивному моменті, тобто на всіх потребах, бажаних, пригнічених чи витіснених завдяки екстравертній постановці.

Неважко зрозуміти – і це зрозуміло із вищесказаного, - що орієнтування по об’єкту і по об’єктивних даних насильно стримує багато суб’єктивних потреб, бажань, мрій і необхідних потреб і забирає в них енергію, яка звичайно мала бути призначена для них. Адже людина не машина, яку можна у випадку необхідності прилаштувати зовсім для інших цілей і яка буде функціонувати по іншому, але так чітко, як і раніше. Людина завжди несе з собою всю своє історію і історію всього людства. А історичний фактор становить собою життєву необхідність, яка так потрібна людині. Так чи інакше, але минуле повинно мати можливість промовляти і жити у сучасності. Тому повна асиміляція об’єкту наштовхується на протест збоку пригніченої меншості., яка складається з того, що було до цього, і того, що існувало від початку. Із цього загального положення можна зробити висновок, що несвідомі прагнення екстравертного типу мають примітивний, інфальтильний, егоцентричний характер. Якщо Фрейд говорить про несвідоме, що вона, людина, тільки може хотіти, то це можна застосувати до несвідомого екстравертного типу. Ця тенденція (думки, бажання, афекти, потреби, почуття) приймається відповідно зі ступенем їх витіснення, і має регресивний характер, тобто чим менше їх признають, тим вони більше стають архаїчними та інфальтивними. Свідома постановка залишає їх тої частини енергії, яка знаходиться в їх розпорядженні і залишає їм лишень ту частину, яку не може забрати. Цей залишок має певну силу, яку не потрібно недооцінювати, існує те, що слід виділити як першоначальний інстинкт. Інстинкт не може бути викоріненим свавільними діями окремого індивіда. Таким чином, від кожної стримуваної тенденції в кінцевому результаті все таки залишається значний запас енергії, відповідно до інстинкту, який зберігає свою дійсність, хоча він залишився без енергії, став несвідомим. Чим досконаліша свідома екстравертна постановка, тим інфантильніша і архаічніша постановка несвідомого. Іноді невідома постановка характеризується грубим, доходячи до сорому, егоїзмом. Тут ми знаходимо ті кровозмішні бажання, які описує Фрейд. Само собою розуміється, що все це є скритим від погляду сторонніх до тих пір, поки екстравертна свідома постановка не досягає більш високого ступеню. Але якщо справа доходить до перебільшення свідомої точки зору, то і несвідоме показується симптоматично, тобто несвідомий егоїзм, інфантилізм і архаїзм втрачає свій першопочатковий характер компенсації і переходить в опозицію по відношенню до свідомої постановки. Це проявляється, перш за все, в безглуздому перебільшенні свідомої точки зору, яка повинна служити стримуванню несвідомого, але яка, звичайно, закінчується катастрофою для психічного життя людини.

Катастрофа може бути і об’єктивною, коли об’єктивні цілі потрохи переходять в суб’єктивні. Так, наприклад, один типограф, почавши кар’єру простим службовцем на протязі двадцяти років тяжко трудився і працював та досяг становища власника приватної справи. Справа розширювалась і росла і він все більш і більш втягувався в неї, потрохи розчиняючи в ній всі свої інтереси. Таким чином, справа поглинула його і це привело до його трагічного кінця, у вигляді компенсації для його включно ділових інтересів, в ньому несвідомо оживились деякі спогади з дитинства. В той час йому приносило велике задоволення займатися малюванням. І от замість того, щоб прийняти цю здатність, як таку, і використовувати її у вигляді врівноважуючого, побічного заняття, він увів її у своє ділове русло і почав фантазувати про надання своїм товарам зовнішнього художнього вигляду. На превеликий жаль фантазії стали дійсністю: він фактично почав випускати продукцію згідно із своїм власним примітивним і інфантильним смаком, і в результаті через декілька років збанкрутів і захворів. Як бачимо він попав під вплив суб’єктивних інфантильних нав’язливих думок [31,с.182].

З усього вищесказаного ми бачимо наскільки важливою є проблема визначення типів і їх характеристики для запобігання і виявлення психічних захворювань, для розуміння дій наших ближніх, тому потрібно здійснити детальну класифікацію типів. Відомо, що з давніх часів робились неодноразові спроби звести багаточисельні відмінності між людськими індивідами до окремих категорій; з іншого боку прикладались зусилля подолання однорідних характеристик типових відмінностей. Знаємо, про діяльність Гіпократа та його поділ темпераменту на чотири субстанції: кров, флегма, жовч і чорна жовч. Ті, у кого переважає кров, належать до типу сангвініків; переважання флегми відносяться до флегматичного типу; жовта жовч робить людину холериком, а чорна призводить до меланхолійного характеру. Як показує наша мова, цей різновид темпераменту витримав випробування часом, хоча потрібно було багато століть, щоб він був замінений фізіологічною теорією. Ця класифікація базується на здатності людини сприймати різні емоції чи афекти. Цікаво замітити, що перша спроба типологізації була зв’язана з емоційною поведінкою людини, очевидно тому, що афективність – найспільніша і найбільш вражаюча риса поведінки взагалі.

Однак афекти ні в якому разі не є єдиним різновидом людської психіки. Характеристики даних слід очікувати і від інших психологічних явищ; єдиною вимогою залишається необхідність спостерігати і розуміти інші функції не менш чітко і ясно, як і у випадку афектів. Ми завжди схильні виправдовувати самих себе, коли хто – небудь робить нас відповідальними за емоційну дію, що ми вчинили так, тому що був афект і що ми, насправді, звичайно не такі. Коли це стосується нас, то ми раді пояснювати афект як умову, що оправдує нашу низьку відповідальність, але неохоче це робимо по відношенню до інших. Коли людина судить за нашими афектами, ми легко звинувачуємо її в недостатньому розумінні нас, або навіть в несправедливості. Це зобов’язує нас не судити інших за їхніми афектами.

Що важливо пам’ятати, то це про те, що ми називаємо “психологією”, наука, яка може іти по своїй дорозі тільки на основі певних історичних і моральних посилань, закладених християнським вихованням на протязі останніх двох тисячоліть. Заповідь “Не судіть і не будете осуджені”, прищеплена релігією, створила всі можливості волі, що прагне, в своєму крайньому прояві, до простої об’єктивності судження. Ця об’єктивність, що містить в собі непросту байдужість до інших, а заснована на принципі виправдання інших до такого ступеня, в якому ми це робимо по відношенню до себе, є основою справедливого, безпристрасного судження про своїх близьких.

Характер – це стійка індивідуальна форма людського буття. Поскільки ця форма втілює в себе як фізичну, так і психічну природу, то загальна характеристика цього явища включає в себе як психічні так і фізичні властивості. Незрозуміла єдність живої істоти є причиною того, що фізична ознака є просто фізичною, а психічна – не є просто психічною. Нерозривність і цілісність природи нічого не знає про ці відмінності, які змушений встановлювати людський розум, щоб прокласти дорогу до розуміння сутності речей.

Різниця між тілом і розумом – це штучна дихотонія, дискримінація, яка безсумнівно базується на своєрідності пізнаючого інтелекту, ніж на природі речей. В дійсності взаємне проникнення психічних і тілесних ознак настільки глибоке, що за властивостями тіла ми не тільки можемо зробити висновки про якість психічного, але і по психічній специфіці ми можемо судити про відповідні тілесні форми. Останнє, звичайно потребує від нас незрівнянно більше зусиль, але не через те, що психіка здійснює менший вплив на тіло, ніж тіло на психіку, а тому, що якщо починати з психічного, то нам прийдеться робити висновки про невідоме через відоме, а від тіла нам легше відштовхуватись, бо воно видиме. Психічне набагато складніше, безкінечніше і темніше, чим видима поверхня тіла. Ці спостереження примушують сформулювати типізацію: існують люди, що в певній ситуації ніби відсторонюються, тихо говорячи “ні”, і тільки після цього реагують, і існують люди, що належать до другого класу, які в такій же ситуації реагують безпосередньо, будучи впевненими, що їх вчинок правильний. Тобто перший клас характеризується деякими негативними відношеннями до об’єкту, останній – скоріш позитивним.

Як відомо, з усього вищесказаного випливає, що перший тип відповідно є інтровертний, а інший – екстравертний.

Поняття “інтровертний” означає: все психічне проявляється у інтроверта так, як це для нього призначено відповідними законами, які індивід вважає за життєві принципи. Поняття “екстравертний” претендує на більшу увагу, бо виражає, подібно як і несвідоме, відповідні якості, відношення до людей і вказує на певні типічні властивості.

Інтроверсія і екстраверсія як типи постановок означають диспозицію, яка обумовлює в значній мірі психічний процес в цілому і визначає не тільки спосіб дії і вид суб’єктивного досвіду, а також характер несвідомої компенсації.

Ціллю психологічної типології не є класифікація людей на категорії – само по собі - це була б марна справа. Її ціль – забезпечити критичну психологію можливістю здійснювати методологічне дослідження і пошуки емпіричного матеріалу. По – перше, це – критичний інструмент для дослідника, що потребує опорних точок зору і ціленаправленої лінії, якщо він намагається навести порядок у царині індивідуального досвіду. Типологія – великий помічник у розумінні величезної різноманітності та багатогранності, що мають місце серед людських індивідів, а також вона надає ключ до фундаментальних, нині існуючих теорій. І, що дуже важливо, це вагомий засіб для визначення певного типу практичним психологом, який є озброєним ґрунтовними знаннями, може уникнути багатьох серйозних помилок в роботі з пацієнтами [31].

§2. Архетипи соціального життя

Індивід, індивідуальність, особистість у ході людської історії – вторинне явище. Дуже довгий час було лише “ми”: група, сім’я тощо. За цей час у людській психокультурі сформувалася величезна кількість цінностей, норм, установок, архетипів, які й досі відіграють роль латентних мотивів у поведінці окремого індивіда. Недарма індивідуальна психіка не може протистояти соцієнтальній. Остання сильніша у своїй регулятивній функції. Будь – яка, навіть найталановитіша людина, в якийсь момент пасивно підкорюється рішенням свого начальника або іншої можновладної особи, без міркування приймає думку своїх друзів, сусідів або партії, манеру говорити й поводитися, смаки свого оточення. А в натовпі навіть дуже поміркована людина може приєднатися до крайніх форм насильства, паніки, жорстокості або ентузіазму. Через “я” людина завжди говорить “ми” соціуму (Г.Лебон, З.Фрейд).

Отже, суспільство, соціум через набуті властивості історичного “ми” постійно чинить вплив на індивіда через свої структури, інституції, мову, символіку та інші “внутрішні” закони колективного підсвідомого. У цьому, як в діях та вчинках особистості, відсутня риса індивідуального вибору (свободи волі), вони є простим відображенням логіки співвідношення елементів основних соціальних практик, соціальної волі (Ю.Габермас, М.Фуко, Ж.Лакан, та ін.)

Історичне і сучасне “ми” проявляється і в такому феномені, як буденна масова свідомість, де завжди переплітаються неусвідомлювані архетипові установки і такі, що в нашу технізовану епоху свідомо формуються тими чи іншими зацікавленими агентами за допомогою ЗМІ та інших засобів масової комунікації. На особистість діють квантові порції світосприймання, сконцентровані в соціальних стереотипах (схематичних і спрощених уявленнях про ті чи інші явища, події, ситуації), головна функція яких – дати швидке знання без докладання власних зусиль. Зрозуміло, що тут є як позитивний, так і негативний аспекти, питома вага яких залежить від інтересів та потреб тих, хто маніпулює масовою свідомістю.

Сучасній людині потрібно багато інформації, обізнаність із багатьма галузями знання для того, щоб нею не могли маніпулювати і застосувати у своїх корисних інтересах інші. В більш – менш стабільному демократичному суспільстві запобігти цьому простіше, а в умовах перманентної глобальної кризи інформація, яка йде на індивіда, наскільки внутрішньо суперечлива, що індивідуальна психіка не може в ній самостійно розібратися. Тож виникає прекрасний ґрунт для вкрай самовільного маніпулювання психікою індивіда через масову свідомість [3, с.67].

У сучасній Україні на людину діє подвійний суперечливий інформаційний квант – вимоги влади бути “автономноринковми” та “злими” до життя та історична, масова свідомість. Пересічній людині важко сформулювати власне ставлення до проблеми незалежності, адже на неї тиснуть украй суперечливі погляди на цю проблему різних груп населення. Годі й казати про можливості вибору “своєї” кандидатури майбутнього президента України чи ліквідації парламенту; підкорення інформаційного простору з метою ірраціоналізації масової свідомості, примітивізації образу реальності для пропагандистського забезпечення сценарію. Всі ми йдемо колом життя, все повертається, і саме в цьому, у вічних повтореннях, криється розгадка багатьох психосоціальних проблем.

З історії психології відомо, що на противагу асоціативній концепції В.Вундта, в якій відчуття і сприймання розглядалися як результати окремих вражень, Е. Гусерль створив теорію, згідно з якою світ можна збагнути лише як ціле, як “феномен”, звідки і пішла назва його напряму – феноменологія. Феноменологія, в свою чергу, вплинула на інші науки та, зокрема, психологію, в тому числі й гештальттеорію, котра успадкувала з філософії поняття цілісності, тобто якісно інакшого ніж сума його часток, цілого. Так, мелодія представляє собою цілісність, перевтілену і абсолютно інакшу, ніж сума нот, з яких вона складається.

Це ж саме поняття цілісності покладено в основу бачення архетипу соцієнтальної психіки (термін “соцієнтальний” вказує на феномени, які формуються і діють на рівні суспільства в цілому; пояснення - Р.Д.)

Минулі й сучасні відкриття в галузі квантової фізики ( А. Енштейн, Н. Бор та інші), експериментальної психології свідомості й підсвідомості (К.Г.Юнг) дали поштовх активному переосмисленню феномену архетипу і психічного в цілому. Сьогодні ми вже не можемо говорити не тільки про психічне, як народження мозку – живої реальної людини, але й про таке психічне, що створюється життям багатьох поколінь і успадковується через свою інформативно-енергетичну функцію. Ця функція доповнює традиційно означувану - відображувальну – функцію психіки. Саме ця, нова для нашого сприйняття, функція, надає соцієнтальній психіці можливості бути поза персональною системою з регулятивними властивостями.

Таке розуміння психічного, вільного від безпосереднього зв’язку з мозком людини, уможливлює застосування принципу ”антропності соціуму”. Він означає, що як людина, так і соціум (тобто історико - культурна територіальна спільнота) можуть бути представлені як активні суб’єкти життєдіяльності, що мають низку спільних властивостей. Ці спільні властивості можна описати однією структурно-функціональною мораллю.

Соціум, як (людина, має свої власні параметри, які сформувалися в процесі його історико-культурного розвитку. Одним з таких параметрів є людська психіка – головна психосоцієнтальна умова соціалізації як особистості, так і будь-яких суспільних структур – організацій, інститутів, угрупувань та навіть соціуму в цілому [3].

Досліджувати невідоме – це процес дуже складний, його можна здійснювати за допомогою трансцендентної функції, так як вона являє собою функцію, що опирається на реальні та уявні, раціональні і ірраціональні моменти і тим самим є мостом між свідомим і несвідомим. Вона є звичайним процесом маніфестації енергії, що походить від напруженого відношення протилежностей і входить до складу процесів фантазування, спонтанно виступаючих у снах і видіннях. Цей процес можна спостерігати і в початкових стадіях деяких форм шизофренії. Природній процес об’єднання протилежностей є моделлю і основою методу, який по суті в природному стані проходить невідомо і спонтанно, спеціально “викликається” наверх і інтегрується в свідомість. У багатьох хворих біда полягає в тому, що в них відсутні засоби і шляхи до духовного оволодіння процесами, що в них проходять. Тут потрібно задіювати лікарів і особливий метод лікування.

Юнг вважав, що завдяки діяльності, повв’язаної з аналітичним лікуванням, виникають переживання архетипічної природи, які вимагають свого оформлення і вираження. Розуміється, що це не єдина можливість для здійснення такого роду досвіду; архетипічні переживання нерідко виникають спонтанно і при чому не тільки у так званих “психологічних людей”. Нерідко, як згадував Юнг, про самі дивні сни можна почути від людей, в душевному здоров’ї яких не міг сумніватись навіть спеціаліст. Переживання архетипу люди часто оберігають як таємницю, так як відчувають, що воно заторкує саму найсокровеннішу частину їхнього єства. Це свого роду прадосвід душевного “не-Я,” якогось внутрішнього опонента, що викликає нас на суперечку. Зрозуміло, що в таких випадках вдаються за допомогою до паралелей, причому легко стається так, що першопочаткова подія трактується в дусі запозичених уявлень.

Типовий приклад цьому може послужити видіння багатоокої змії у сваятого Ігнатія, яке він трактував як Боже, а потім як диявольське явище. Засобом таких суджень може бути справжнє переживання, і воно змінюється запозиченими із чужого джерела образами і словами, а також поглядами, ідеями і формами які, як це часто буває, виросли не на нашому ґрунті і зв’язані головним чином не з нашим серцем, а лишень з нашою головою, яка навіть не може їх усвідомити, так як не могла би їх винайти. Це можна сказати ” крадене добро”, яке не йде нам на користь. Сурогат робить людей нереальними і перетворює їх в тінь; вони ставлять пусті слова на місце живої реальності і тим самим ухиляються від переживання протилежностей і направляються в блідий, двохвимірний примарний світ, де все живе і творче деформується і відмирає.

Безмовні події, що визиваються стадією регресії, що передувала дитинству, вимагають не заміщення , а індивідуального оформлення в житті і діяльності окремої людини. Ці образи виникли з життя, страждань і радощів предків й знову намагаються повернутися в життя і як переживання, і як дія. Однак в силу своєї протилежності свідомості вони не можуть безпосередньо перевестись в наш світ, а повинен бути знайдений опосередкований шлях, який з’єднює свідому та несвідому реальності.

Карл Г. Юнг був не тільки геніальним психологом, а й психіатром. Він займався лікуванням душевнохворих людей. І саме на різних патологіях і відхиленнях він досліджував найсокровенніші глибини людської психіки . щоб краще це зрозуміти ми наводимо приклад, навести приклад, коли Юнг лікував одного молодого чоловіка.Юнг досліджував його сновидіння. Наш сновидець – молода людина двадцяти років, ще зовсім хлопець. Його вигляд і манери носять навіть відбиток чогось жіночого. В них відчувається дуже гарна освіта і вихованість. Він інтелігентний і має виражені інтелектуальні та естетичні уподобання. Естетична сторона при цьому явно переважає. Безпосередньо відчувається його вишуканість, не має ні сліду характерної для перехідного віку грубості. Він прийшов до Юнга з проблемою гомосексуальності. Перед тим, як прийти до лікаря він бачив дивний сон: ” Я знаходжусь в просторому, наповненому таємничим світом соборі. Це Люрдський собор. Всередині знаходиться глибокий, темний колодязь, в який я повинен спуститись”.

Юнг пояснює це сновидіння як зв’язане виявлення деякого певного настрою. Зауваження хлопця, що бачив цей сон такі: ”Люрд – це містичний цілительний струмок. Я, звичайно, вчора думав про те, що потребую лікування, і що я буду у Вас лікуватись. В Люрді є таке джерело. Це, мабуть, не приємно – опускатись в цю воду. Колодязь, що був у церкві, був дуже глибоким”[30, с.113].

Про що говорить нам це сновидіння? Воно здається зовсім ясним і можна було задовольнитись поясненням, що це мабуть поетичні вираження попереднього настрою. Але, цим не потрібно ніколи задовольнятись, тому, що як показує досвід, сновидіння завжди набагато глибші і значніші. Напрошується думка про те, що той, котрий бачив сон, прийшов до лікаря, знаходячись у певному настрої, щоб приступити до лікування, ніби святковому дійству богослужіння в містичному сумерку певного таємничого, благодійного місця. Однак, це абсолютно не відповідає фактичній реальності. Пацієнт прийшов до лікаря лишень тому, щоб лікуватись від дуже не приємної речі. Нічого немає менш поетичного. У всякому разі, незрозуміло, чому йому напередодні приснився такий поетичний сон. Наш сновидець з допомогою обряду хрещення (колодязь) хотів із дитячого стану бути переведений у дорослий стан. Але тут виникає деяка неув’язка, адже він бачив у сні ще деяку жінку, що була старшого віку і присвоює собі його кільце; іншими словами, те що було до тепер гомосексуальним відношенням, вона тепер перетягує на себе. Так як кільце знаходиться у жінки, на її руці, то цім самим бутті ніби-то заключений свєрідний шлюб, тобто гомосексуальне відношення перейшло ніби в гетеро сексуальні, однак останнє не було зовсім звичайним, тому що річ іде не про молоду жінку. ”Це, - говорить пацієнт, - знайома моєї матері. Я її дуже люблю; вона мені , як би мати й подружка” [30, с.113-114].

З цих слів ми можемо зрозуміти, що ж відбулось у сновидінні. Завдяки ініціації розпадається гомосексуальний зв'язок і замість нього встановлюється гетеросексуальні відношення, спочатку – це платонічна дружба з жінкою, схожою на маму. Незважаючи на подібність, ця жінка все ж не мати. Відношення до цієї жінки означає, таким чином, крок, що виводить пацієнта за межі впливу матері, і тим самим часткове подолання гомосексуальності перехідного віку.

Страх перед новим зв’язком легко зрозуміти, по-перше, як страх, навіюваний схожістю цієї жінки з матір’ю . – це могло б означати, що через порушення гомосексуального відношення, пацієнт через сон тепер знову повністю повертається до матері, - а по-друге, як страх перед тим новим і невідомим, що включає в себе дорослий гетеросексуальний стан з його можливими обов’язками, такими, наприклад, як одруження. Це мабуть не крок назад, а вперед, підтверджується музикою, що почала звучати, в церкві. Справа в тому, що пацієнт дуже любив музику і його почуття особливо піддаються впливу святкової органної музики. Музика означає тому для нього дуже позитивні почуття.

Зміст цих сновидінь справляє враження, ніби пацієнт відважився на лікування з великою готовністю і радісною надією бувши готовим позбутись комплексів і стати дорослим. В дійсності це було не так. У своїй свідомості він відчував вагання і спротив; також в подальшому ході лікування він постійно противився лікуванню, демонструючи важкий характер і постійну можливість знову внести свою попередню інфантильність. Сновидіння знаходяться тому в прямій протилежності по відношенню до його свідомої поведінки. Вони йдуть по прогресивній лінії і займають сторону вихователя. Вони чітко демонструють свою своєрідну функцію. К.Г.Юнг назвав цю функцію компенсацією . Несвідома прогресивність і свідома реакційність утворюють пару протилежностей, яка як би утримує рівновагу. Вплив вихователя відіграє вирішальну роль.

У цьому випадку щодо молодого хлопця архетипи колективного несвідомого відіграють у вищій мірі позитивну роль, що очевидно, походять від того, що у нього є відсутня небезпечна схильність знову повертатись до створеного фантазією ерзацу дійсності і відгороджуватись ним від життя . Діяння несвідомих образів має в собі дещо від долі.

Можливо – хто знає! - ці вічні образи і є те, що ми називаємо долею [30, с.115].

Архетип, розуміється, завжди і скрізь знаходиться у дії, однак практичне лікування – особливо у молодих людей – не завжди потребує того, щоб разом з пацієнтом яким-небудь чином скрупульозно в них заглиблюватись. В період життєвих труднощів, навпаки, необхідно приділяти увагу образам колективного несвідомого особливу увагу, тому що тут вони виражають собою джерело, із якого можна почерпнути вказівки до вирішення проблем із психічним здоров’ям.

Із свідомого обробітку цих даних отримуємо трансцендентну функцію як формування світосприйняття, за посередництвом архетипів. Архетип , як було вище підкреслено, є динамічний образ, частина об’єктивної психіки , яку розуміють правильно лиш тоді, коли переживають його як рівного партнера.

Загальне опис цього процесу, який протікає довгий час, є не логічним – навіть якщо б такий опис був можливим, оскільки у окремих індивідумів він може приймати найрізноманітніші форми. Єдине, що є загальним – це прояв певних архетипів. Можна згадати зокрема, такі образи, як Тінь, Звір, Старий Мудрець, Анімус, Мати, Дитина, а також невизначена кількість архетипів, що виражають різні ситуації. Особливе місце займають ті архетипи, які виражають ціль чи мету розвитку. Трансцендентна діє лиш частково, а веде до відкритого сутнісного ядра людини. На перший погляд - це природній процес, якій при певних обставинах проходить неусвідомлено для індивідуума і може себе реалізувати проти його волі. Зміст і ціль даного процесу здійснення (першопочаткого закладеній в ембріоні) особистості у всіх її аспектах. Це встановлення потенційної цілісності. Символи, які для цього застосовуються несвідоме, архетипи, як образи які здавна вживало людство для виявлення цілісності, повноти і досконалості ; як правило , це - символи людяності. Цей процес називається індивідуацією.

К. Г. Юнг за допомогою своїх теоретичних знань про архетипи лікував багато пацієнтів впродовж усього свого життя. Тобто застосовував на практиці свої теоретичні досягнення. Багатьом людям він допоміг звільнитись від шизофренії, збочень, ненормальних потягів. Природній процес індивідуації став для нього моделлю і дороговказом у лікування хворих. Несвідома компенсація невротичного стану свідомості утримує в собі всі ті елементи, які могли б стати зцілюючим образом, щоб коректувати односторонність свідомості, якщо б вони були неусвідомлені і як реальності інтегровані в свідомість. Лишень в окремих, рідкісних випадках сновидіння досягає такої інтенсивності, що завдяки шоку свідомість стає ніби викинутою із сідла. Як правило, сновидіння не мають сильної сили і дуже не зрозумілі, щоб впливати ґрунтовно на свідомість, внаслідок цього компенсація в несвідомому не має безпосереднього ефекту. Тим не менш вона впливає, але цей вплив носить дотичний характер, при чому при постійному ігноруванні несвідома опозиція вибудовує симптоми і ситуації, які в підсумку невблаганно перекреслюють інтенції свідомості. Лікар тому намагається найкраще зрозуміти сновидіння та інші маніфестації несвідомого: з одної сторони, щоб спротивитись формуванню небезпечної, з часом, невідомої опозиції, а з іншого - щоб по-можливості використати лікувальний фактор компенсації.

Цей образ дій базується , звичайно, на твердженні, що людина в стані прийти до своєї цілісності, іншими словами, що вона взагалі здатна виздоровіти.

Існують індивіди, які в сутності не в повній мірі прилаштовані жити в суспільстві і скоро гинуть, коли їм приходиться, по якій-небудь причині зіштовхнутись із своєю цілісністю. Якщо ж цього не відбувається, то вони можуть щасливо існувати до глибокої старості, однак лишень в як деякі фрагменти чи частково особистості, підтримувані засобами соціального чи психічного паразитизму.

Такі люди, головним чином на нещастя інших, часто є затятими окозамилювачами, які деякими прикрасними намірами прикривають смертельну пустоту. Їх неможливо лікувати методом, який розглядався вище. Тут допомагає підтримування видимості благополуччя, так як істина була б невиносна або навіть згубна.

Як бачимо, К.Г.Юнг завжди старався допомогти людям, вилікувати хворих, допомогти порадою. Уся його творчість пов’язана з конкретними людськими потребами. Великою потребою на той час було лікування хворих психічно людей, адже багато з них можна було вилікувати і повернути до нормального життя. Тоді ж цих людей вважали приреченими і невиліковними.

І саме на основі сновидінь Юнг констатував, що людина народжується не тільки з біологічною, а й із психологічною спадщиною, яка визначає нашу поведінку і досвід. Більша частина цієї психологічної спадщини закладена в структурі поза свідомістю. Юнг вважав, що колективне підсвідоме містить психологічний матеріал, який не виникає у власному досвіді. Він зберігається у міфах, легендах, казках, релігіях, соціальній енергії, і яка є інтегральним показником організації і взаємодії різноманітних соціальних структур у певному суспільстві. За Юнгом, колективне несвідоме наче повітря, яким дихають усі, але яке нікому не належить. Його зміст ( який Юнг назвав архетипами) – це комплекс психічних символів, формування різноманітних способів матеріальної і духовної діяльності в даному соціумі [23, с.76].

§ 3 Архетип, як основа розуміння діяльності людини у Всесвіті

Багато праць К.Г.Юнг (1875-1961) швейцарського психолога і психіатра, а також одного із найбільш значних і цікавих в філософському плані вчених ХХст., присвяченні дослідженню тих сфер, які традиційно відносять до містики. В таких працях, як “Психологія і алхімія”, “Архитип і колективне несвідоме”, “Паралельне як духовне явище”, Юнг показує, як образи давньої міфології і поняття середньовічної алхімії “працюють” в душі сучасної людини.

З іменем Юнга зв’язані два філософських поняття, введених ним в психологію, - це колективне несвідоме (колективна душа) і архетип (історично сформований базовий праобраз психіки). Ці поняття надали психології історичну глибину і розширили її сферу від особистих проблем людини до загальнолюдських. Юнг показав, що душа розвивається в часі, на протязі багатьох століть зберігаючи незмінними образи свого минулого, які стають основою культури.

В роботі “Метаморфози і символи лібідо” (1913) [12, с.709] Юнг досліджував спонтанні прояви фольклорних і міфологічних мотивів у снах пацієнтів. Виходячи з цього, він стверджував існування в психіці людини, крім індивідуального несвідомого, більш глибокого шару – колективного несвідомого, який, за Юнгом, є відображенням досвіду попередніх поколінь, зафіксованих у структурі мозку. Зміст його складає загальнолюдські першообрази – архетипи (наприклад, образ матері – землі, героя, мудрого старця, демона, тощо), динаміка яких знаходиться в основі міфів, символіки художньої творчості, сновидінь. Архетипи недоступні безпосередньому сприйняттю і усвідомлюються через деякий час їх проекцію на зовнішні об’єкти.

Необхідно зауважити, що генезис людства не є проста певна данність, він творить сам вигляд людини. Це, за Юнгом, так зване “колективне несвідоме”, яке реалізується в архетипах. Архетипи – психологічно наслідкові комплекси, свого роду психічні матриці чи форми, які визначають саму структуру і вид свідомості. Юнг так описує архетипи: “Є такі всезагальні духовні явища, під якими слід розуміти свого роду форми, що служать Духові зразками Я, коли Він організовує свій зміст. Ці форми можна назвати і категоріями – по аналогії з логічними категоріями. Тільки наші “форми” – це категорії не розуму, а сили уяви. Поскільки побудова фантазії в самому широкому розумінні завжди наочна, тому її форми апріорі носять характер образів, а саме – типових образів, які я по цій причині вслід за Августином і назвав архетипами. Архетипи є ніби то органамив дораціональної психіки. Це постійно наслідкові, завжди однакові форми, ідеї, але поки що позбавленні специфічного змісту. Специфічний зміст з’являється лишень в індивідуальному житті, де особистий досвід потрапляє саме в ці форми… і я охарактеризував архетипи і як домінанти несвідомого. А цей шар несвідомої душі, який складається із цих повсюдно розширених динамічних форм, я назвав колективним несвідомим” [25, с.79].

Таким чином, можна зробити висновок, що архетипи представляють собою формальні зразки поведінки, чи символічні образи, на основі яких оформлюються конкретні, наповнені змістом образи відповідні в реальному житті стереотипам діяльності людини. Архетипи діють в людині інстинктивно.

Дослідженню архетипічної сутті снів присвячена робота К.Г. Юнга “Психологія і алхімія”. Аналіз Юнгом снів крім психотерапії включає в себе виявлення архетипічного в тій сфері психіки, яка повністю відноситься до несвідомого. Архетипи культурної свідомості проявляються в особистій несвідомій сфері, спонукаючи її до розвитку. Історичне несвідоме сформувало розум. Особиста еволюція людини здійснюється у зворотньому напрямку, індивідуальне несвідоме – робить крок назустріч розуму, з’єднюючись з ним в осмисленні її процесів і повертаючи його до історичного несвідомого. Розширення історичного ракурсу розуміння архетипів до давньої міфології дозволяє виявити більш влучний зміст архетипів і дати більш просту інтерпретацію несвідомим порухам душі. Однак, поскільки суть архетипу універсальна і плином часу міняється мало, то, наприклад, архетипічні образи культури середньовіччя розкриють зміст багатьох слів, підштовхуючи Юнга до правильних висновків. Проведені Юнгом аналогії нашого повсякденного побутового мислення з алхімічними образами дозволяють побачити, що свідомість недаремно пройшла середньовічний шлях містики. Алхімічні схеми, які викликали в душах посвячених трепет, а сьогодні здаються грою розуму, сприяли розвитку і звільненню інтелекту для абстрактно – наукового мислення, дозволяючи без давнього страху сприймати символічні образи богів і демонів. Приклади, які наводив Юнг, показують, як розум поступово просвічує область душі, проникаючи все глибше і глибше в несвідоме, роблячи його все більш доступним.

Розкриваючи на прикладі снів, що являє собою підсвідомість сучасної людини, Юнг пояснює зміст окультних тайн і релігійних ініціацій. Несвідома сфера душі людини за своїми джерелами колективна, і в ній ще не проявляється індивідуальне “я”. Давні містерії мали за мету відділити людину від даного йому в спадок природою хаосу колективної душі, щоб сформувати деяке поняття його “я”. Розум занурюється в область несвідомого для того, щоб із аморфної сутності душі виникло безсмертне “я” в його цілісності. Саме в цьому Юнг бачить суть алхімічного процесу. Проекція алхімічних символів на звичайні сни зводить разом тайне і явне, дозволяє відчути єдиність зовнішньої історії і внутрішнього світу людини: розуму і душі.

Це в цілому служить процесу створення повноти людської індивідуальності, тобто Самості, - в якій Юнг бачить ключове задання кожної людини.

Центральну роль у вченні про архетипи К.Г. Юнг відводить архетипу Самості . Самість виступає у Юнга як символ поєднання. Самість знаходиться за межами свідомості; це інтуїтивна концепція. Самість описувалась Юнгом як, “центральний архетип”, “ціль життя”, “центр і психічне”, “свідоме і несвідоме”, “іmаgе Dei” (образ Бога) [19, с.202].

Потрібно зауважити, що Самість зображують у вигляді кола чи мандали, що на санскриті означає “Магічне коло”. Юнг писав: “Тільки поступово я відкрив для себе, чим в дійсності є мандала: вона є самодостатність, внутрішня цілісність, яка прагне до гармонії і не терпить самообману” [19, с.201, 202].

Его, чи звичайна свідомість – це те, що розвивається у людини з народження. Частково воно виникає з середини, але в більшій мірі із зовнішнього світу, як результат наших контактів з батьками, іншими людьми, що впливають на нас. Ми сприймаєм деяку частину всього цього і воно стає нашим “несправжнім Я”, яке змішується з нашим “істинним Я”. одна із завдань, яку ставить перед собою психологію Юнга на шляху до цілісності, полягає в тому, щоб визволити Его, знищити “несправжнє Я” і тим самим відкрити шлях “істинному Я”. “Істинне Я” – це давнє джерело мудрості архитипічного колективного несвідомого.

“Істинне Я”, Самість у Юнга складається з однієї сторони, із знань своєї унікальної природи, а з другої – із розуміння поєднання зі всім життям: не тільки людською, але і тваринною, рослинною, і навіть з неорганічною матерією і космосом. Воно приносить почуття єдинності і примирення зі всією природою, яка тепер сприймається такою як вона є. “Це так ніби керівництво життям походило із одного невидимого центру, і в цьому – визволення від всякого примусу і неможливої відповідальності, що воно (“істинне Я”) є неминучим результатом доторку до містичного” [23, с. 77 – 72].

Сприйняття центу Самості архетипічно і відображається у снах, фантазіях та у величезній кількості різних образів, які можуть бути названі архетипами Себе. Новий образ Себе може з’явитися у сні як тварина чи як фігура. У міфах і фольклорі часто появляється мотив дитини, і особливий акцент ставиться на цьому образі в релігіях, особливо в християнстві. На жаль, міфологічна сторона людської природи нині сильно редукована. Людина більше не народжує сюжети. Вона себе багато в чому обкрадає, тому що це дуже важливо і корисно – говорити про речі незбагненні.

Юнг підкреслює, що таке поняття як центр Самості, як і будь – який архетип, не можна описати раціонально, “він не вкладається ні в яку формулу” [25, с.37]. Теоретично, не можна встановити кордони для свідомості, так як вона здатна до безмежного розширення. Однак, емпірично, свідомість завжди знаходить свої межі, коли підходить до несвідомого. Невідоме складає все те, чого ми не знаєм, і що, таким чином, не пов’язано з его як центром поля свідомості. Невідоме розпадається на дві групи об’єктів: ті, які є зовнішніми і можуть бути усвідомленні за допомогою органів чуття, і ті, що є внутрішніми і переживаються безпосередньо. Перша група охоплює все невідоме у зовнішньому світі, друга – все невідоме у внутрішньому світі. Цю останню область психологи і називають несвідомим. Его , як специфічний зміст свідомості, що є не простим, але складним фактором, який по суті, не піддається вичерпному опису. Досвід показує, що его опирається на дві суттєві основи: соматичну і психічну. Наявність соматичної основи виводиться із сукупності ендосоматичних перценцій, які зі своєї сторони вже мають психічну природу і асоціюються з его, а значить є свідомими. Вони продукуються ендосоматичними стимулами, точніше лиш тими, які перевищують поріг свідомості. Значна частина цієї стимуляції проходить невідомо. Більша частина ендосоматичної стимуляції просто не взмозі стати усвідомленою і настільки елементарна, що нема підстав приписувати їй психічну природу.

Соматична природа его складається із свідомих і несвідомих факторів подібно до його психічної основи; з одної сторони, его опирається на все поле свідомості, а іншого на загальну суму невідомого. Загальний опис особистості навіть в теорії є зовсім не можливим, тому що її невідома частина не може бути охоплена когнітивно. Але цією несвідомою частиною особистості, як показав досвід, зовсім не слід недооцінювати як чимось неважливим. Навпаки, якості, що мають вирішальне значення для конкретної людини часто не усвідомлюються їх власником і можуть сприйматися іншими людьми [32, с.153].

В такому випадку, особистість як феномен не співпадає з его, тобто із свідомою особистістю, а утворює об’єкти пізнання, який потрібно відрізняти від его. Звичайно, така необхідність виникає тільки у психології, що враховує реальність несвідомого, навіть для юриспруденції повинно мати певне значення та обставина, чи є деякі психічні факти свідомими чи ні, наприклад, при вирішенні питання про відповідальність за вчинене.

На его найбільший вплив мають архетипи тіні, аніми та інімуса. Самим доступним з них – і зрозумілим на власному досвіді архетипом – є Тінь, бо висновки про її природу можна зробити виходячи в значній мірі із складу особистого невідомого. Тінь - це моральна проблема, що кидає виклик всій особистості, бо ніхто не може зрозуміти тінь без колосального морального зусилля. Усвідомлення тіні вимагає визнання темних сторін особистості реально існуючими. Цей акт складає необхідну умову всякого різновиду самопізнання і тому, як правило, зустрічає значний опір.

Більш ретельне вивчення цих темних характеристик – тобто негативних якостей, що утворюють тінь, - показує, що вони мають темну природу, мають деяку автономію і, відповідно, володіють такими якостями як нав’язливість і стриманість. Емоція, між іншим – це не просто активність індивідума, а дещо таке, що з ним стається. Афекти переважно появляються там, де адаптація найбільш слабка, в той же час вони показують причину її слабкості, певну степінь неповноцінності і існування на більш низькому рівні особистості. На цьому нижньому рівні, з його неконтрольованими чи слабоконтрольованими емоціями людина веде себе подобно до дикаря, який стає не тільки пасивною жертвою своїх афектів, але не здатний до моральних роздумів.

Хоча, завдяки добрій волі, тінь може бути до певної міри асимільована в свідому особистість, досвід показує, що є відповідні риси, які чинять дуже сильний опір моральному контролю і стають майже недоступними для впливу на них. Цей опір звичайно є зв’язаним з проекціями, що не визнаються в як такі, їх визнання представляє собою певне моральне досягнення. Незважаючи на те, що деякі риси специфічні для тіні, можуть бути без особливих труднощів визнані як свої власні, особисті якості, в даному випадку і інсайт, і добра воля даремні, поскільки складається враження, ніби причина емоції криється в іншій людині. Не важливо, наскільки очевидним може бути для стороннього спостерігача той факт, що це всього лиш проекції; практично, немає ніякої надії, що сам суб’єкт усвідомить це. Він повинен зрозуміти, що відкинута ним тінь дуже довга, скоріш всього він буде не готовим забрати назад свої емоціоно забарвлені проекції із об’єкту.

Проекції замінюють реальний світ репродукцією власного невідомого суб’єкту. Тому, вони згодом призводять до аутостатичного стану; в такому стані людина вигадує світ, реальність якого назавжди залишається незбагненною. Виникає в результаті почуття неповноцінності і ще більш тяжке відчуття безплідності своїх починань, в свою чергу, пояснюються – завдяки проекції – недоброзичливістю оточення, - що за механізмом поганого кола, веде до дальшого посилення ізоляції. Чим більше проекцій втискується між суб’єктом і оточенням, тим тяжче людині бачити скрізь власні ілюзії, що ж в дійсності відбувається.

Юнг наводив приклади подібних ситуацій. Сорокалітній пацієнт, що страждав неврозом нав’язливості з двадцяти років і в результаті хвороби був повністю відрізаним від світу, одного разу сказав Юнгу: “Так я ніколи не погоджуся, що прожив даремно свої кращі двадцять років життя“ [32, с.157].

Часто боляче спостерігати, як кричуще людина псує своє життя і життя інших людей і залишається нездатною зрозуміти, що вся ця трагедія народжуються в ній самій і що вона безперестанку підживлює її і не дає їй зупинитись. Несвідомо, звичайно, бо свідомо він оплакує і проклинає віроломний світ, все більше і більше відходячи від нього і втрачаючи відчуття реальності.

Напевно, хтось міг припустити, що подібні проекції належать царству тіні – тобто, негативній стороні особистості. Це твердження не буде правильним, після деякого уточнення, поскільки символи, що з’являються в цьому випадку відносяться не до одної з суб’єктом статі, а до протилежної; у чоловіків – до жіночої, у жінок – до чоловічої. Тепер джерелом проекції є не тінь, яка завжди має туж саму стать, що і суб’єкт, але фігура протилежної статі. Тут ми зустрічаємось з Анімусом у жінки і Анім ою у чоловіка, двома важливими архетипами, їх автономією і несвідомістю, неподатливістю їх проекцій. Хоча тінь – так само відомий у міфології мотив, як анема і онімус, вона представляє в першу чергу особисте невідоме, і тому її зміст можна відносно легко зробити наслідстом свідомості. Цим вона відрізняється від аніми і анімуса, тому що тінь можна відносно легко розглянути, аніма і анімус знаходяться значно далі від свідомості і в нормальних умовах рідко, якщо взагалі коли – небудь, усвідомлюються. В тих випадках коли природа тіні має особистий характер, небагато самокритики – і в людини з’являється реальна можливість роздивитись її. Але коли тінь проявляється як архетип, ми зіштовхуємся з тими труднощами, як у випадку з анімою і анімусом.

Іншими словами, усвідомлення відносного зла своєї природи знаходиться в межах можливостей звичайної людини, але дуже небезпечним для неї досвідом стає спроба “подивитись” в обличчя абсолютного зла.

Проблема існування зла хвилювала багатьох мислителів усіх часів і народів. Так з’явився розділ філософії релігії – теодіцея [15]. Намагався дати відповідь на це питання і К.Т. Юнг. Він вважав, що в образі архетипів, ми маємо справу з об’єктами уявлення, але із “автономними факторами, живими суб’єктами, диференціацією свідомості можна розуміти як прояв впливу трансцедентально обумовлених динамічних комплексів. В такому випадку це будуть архетипи, що здійснюють первинне перетворення” [24, с.292].

За Юнгом, поскільки в нашому досвіді немає психічних станів, які можна спостерігати інтроспективно поза людиною, то і поведінку цих архетипів взагалі неможливо, дослідити не враховуючи впливу свідомості, а тому виникає питання про те, де починається процес – в свідомості чи в підсвідомості.

Безсумнівно, до деякої міри поверховий шар несвідомого індивідуальний. Юнг назвав його “особистим несвідомим” [21, с.248]. Однак воно опирається на більш глибокий шар, виникаючи вже не із власного досвіду і діяльності, а природжений. Цей більш глибокий шар – так зване колективне несвідоме . Юнг вибрав вираз “колективне” тому, що вважав, що це несвідоме не індивідуальної, а загальної природи. Психічне існування розпізнається лишень по складу елементів, доступних свідомості. Тому можна говорити про несвідоме лишень з погляду теорії особистості. Частинами особистого невідомого є, головним чином, емоційно виділені комплекси, що визначають інтимний зміст психічного життя.

На відміну від цього елементи колективного несвідомого утворюють так звані архетипи. Міф і казка – інші прояви архетипів. В порівнянні з цим безпосередній образ архетипів, що появляється перед нами в сновидіннях і видіннях є більш індивідуальними, незрозумілими і наївними, чим, наприклад, в міфі. Архетип, по суті являє собою несвідоме, яке змінюється в результаті усвідомлення і сприйняття.

Що ж являє собою з точки зору психології архетип? До цих пір дослідження міфів обмежувалось методологічними, тваринними, рослинними та іншими уявленнями. Однак, майже ніхто не займався тим фактом, що міфи в першу чергу це є прояви психіки, маніфестації, що зображують сутність душі. Всі міфологізовані процеси природи, як, наприклад, літо, зима, осінь, весна, фази місяця, період дощів, всього лишень алегорії об’єктивного дрсвіду, це, свого роду, - символічний прояв внутрішньої і несвідомої драми душі, яка шляхом проекції, тобто через відображення природніх явищ, стає зрозуміла людській свідомості. Це проекція настільки глибока, що потрібно було декілька тисячоліть культури, щоб хоть трохи відділити її від зовнішнього об’єкту.

Необхідні і цілющі реакції колективного несвідомого виражаються в архитипічно оформлених уявленнях.

Зустріч з самим собою означає спочатку зустріч з власною Тінню. Звичайно тінь – це ущелина, потрібно пізнати самого себе, щоби знати, хто ти такий. Коли ми переступаємо поріг Тіні, то зі страхом переконуємось, що ми – об’єкти факторів. Безсумнівно, знати таке неприємно: тому, що ніщо так не розчаровує як відкритя нашої неповноцінності. Виникає привід до примітивної паніки, коли починають піддавати сумніву верховну владу свідомості, в яку перед цим сильно вірили і охороняли і яка насправді є запорукою успіху. Юнг вважав, що “найбільша небезпека, що загрожує нам, виходить із безмежної психічної реакції” [21, с.268].

Сьогодні несвідоме уявляється за дещо, схоже на замкнуту особисту інтимність, яку Біблія називає “серцем” і, між іншим розуміє як джерело всіх гріхових думок. Так виглядає несвідоме, коли його розглядає свідомість. По більшій мірі свідомість видається справою головного мозку, який все розділяє і на все дивиться в деталях, тому і несвідоме розглядається ним як моє несвідоме. Всі вважають, що той хто опускається в несвідоме, обов’язково опиниться в обмеженості егоцентричної суб’єктивності і в цьому тупіку може втрапити відчуття реальності.

Одухотворена істота – це жива істота. Душа – це живе в людині, що живе поза собою і оживляюче. Для того Бог вдихнув в Адама дух життя, щоб він жив. Душа при допомозі лукавства спонукає до життя небажаючу жити матерію. Вона є дещо живе і заставляє нас жити; життя позаду свідомості не може бути нею цілком інтегроване, а скоріш всього навпаки, із неї виходить останнє, тому що психічне життя є переважно неусвідомленим і оточує свідомість зі всіх боків; ця думка стане зрозумілою, якщо ми замислимося, а наскільки взагалі потрібна несвідома підготовка, щоб, наприклад, сприймати що – небудь органами почуттів?

Юнг вважав, що Аніма не становить собою сукупність несвідомого душевного життя. Це тільки один архетип із багатьох. Виходячи з цього це – не абсолютна характеристика несвідомого, а тільки один його аспект. З архетипом Аніми ми всупаємо в світ божественного, тобто область яку залишила за собою метафізика. “Все до чого торкається Аніма, стає безумовним, небезпечним, недоторканим. Вона – змія в раю простодушної людини, повної добрих намірів. Вона висуває переконливі причини, чому необхідно займатись несвідомим, навіть якщо це зруйнує моральні перешкоди і визволить сили, яким краще було б залишитись у несвідомому. Як завжди, вона не помиляється і тут; адже життя в собі – це не тільки благо, але і зло. І поскільки Аніма хоче життя – вона хоче добра і зла. Тому з самого початку смертна людина боролась із демонічними інстинктами” [21, c.277]. Для Тіні, так само як для Аніми, недостатньо, щоб про ці поняття знали. Не можна пережити їх дію, запозичуючи її.

Аналізуючи вчення про архетипи, запропоноване Калом Юнгом, неможливо оминути увагою його бачення Архетипу Бога . Ми вже згадували у вступі, що Архетип Бога згадується американськими й вітчизнями дослідниками історії психології [19; 20;13; 14], але детально не розглядається. Більш ширше до вивчення архетипу Бога підійшла російський філософ-релігієзнавець кандидат філософських наук Є. В. Розанова [6, с.41-43], науковий керівник нашої дипломної роботи, професор ІФТА В. І. Ігнатюк [4] та український психолог, доктор психологічних наук, профемор Прикарпатського університету В. П. Москалець [5].

У своїх творах Юнг пише, що людська душа має здатність до встановлення контакту з Богом. Такий контакт виділяється за допомогою досвіду, який дослідник окреслює як Архетип Бога [4]. Американські дослідники Х’єл та Зіглер у своїй таблиці про архетипи Юнга дають його визначення Архетипу Бога як “Кінцевої реалізації психічної діяльності, спроектованої на зовнішній світ”, який символічно позначається як Сонячне око [19, с.201].

Ідеї та духовні цінності, які містять архетипи, представлені у формі образів, сиволів і перебувають у несвідомій сфері людини. Юнг визначив, що зміст його образів у всіх осіб, які генетично “кровно” належать до того чи іншого суспільства, в основному одинаковий.

Якщо архетипи вічні, всесильні й визначають наперед людську діяльність, то можна зробити висновок про те, що ідея Бога в тій чи іншій формі буде супроводжувати людство аж до крайнього його подиху, бо людина має моливість переконатися у присутності Творця. Так Юнг дає пояснення походження релігії.

Сам вчений пояснював це так, що з одного боку вчений-дослідник не не збирав аргументів на користь існування Бога чи на заперечення Його існування, але як вчений –пчихолого і лікар-психіатр він займається аналізом релігійного досвіду і переживань своїх пацієнтів та ролі цих переживань в процесі розвитку чи лікування особистості.

Підсумовуючи вчення Юнга про архетипи взагалі можна сказати совами професора Москальця, що “ сутність архетипів зводиться до того, що мозок людини розвивався протягом тисяч років і містить в слбі ключові духовні ціннності та ідейні здобутки людства [5, с.26]. Вчені нейрохірурги підтверджують, що всі ці здобутки можуть закріпитись по структурно-функціональних зв’язках нейронів і нейронних комплексів переважно у корі головного мозку. По крайній мірі природничі науки поки що не мають інших механізмів пояснення цього явища.

Даремним є вивчити перелік архетипів, щоб зрозуміти їх. Архетип - це комплекс переживань, які настають фатально; їх дія починається в нашому особистому житті. Потрібно пам’ятати, що психологія - це не біологія, не фізіологія чи інша якась наука, а всього лиш знання про душу. Юнг вважав, що ні один архетип не може бути зведений до простої формули. Це ніби посудина, яку не можна ні наповнити, ні випорожнити. Перебуваючи на протязі тисячоліть у рутинному вигляді і тим не менше вимагає нового пояснення. Архетипи – непохитні елементи несвідомого, але вони постійно змінюють свій образ. Психологія, як одне із багатьох проявів душі, працює з уявленнями і поняттями, які зі своєї сторони, виводяться із архитипічних структур, і які у погодженні з цими структурами створюють той чи інший абстрактний міф. Психологія, переводить архаїчну мову міфу на сучасну, якщо така ще невідома, міфологему, яка складає я елемент міфу про “науку”. Міфологічні мотиви виражають психологічний механізм інтроверсії свідомого розуму у глибинні пласти несвідомої психіки. Сфера архитипічного розуму – ядро несвідомого. Зміст колективного несвідомого не контролюється волею. Він не тільки універсальний, але і автономний. Важливим терміном, який запропонував К.Г. Юнг для пояснення психічних явищ, був термін “індивідуації”, він його розумів як “шлях до себе” чи “самореалізація” [14; с.33].

Ціллю якого є усвідомлення пацієнтом деякого центру всередині його психічного буття (але не всередині Его), що дозволяє йому зв’язувати своє майбутнє щастя, а інколи і життя з деякими зовнішніми посередниками, чи це люди, ідеї, чи обставини. Цей і ще багато термінів (комплекс, архетип та ін.) в сьогоднішній час використовується в психологічній практиці.

ВИСНОВКИ

Підсумовуючи вивчення основних етапів діяльності Карла Густава Юнга, обов’язково слід наголосити, що:

1) Карл Юнг як вчений йшов самостійного до теорії психоаналізу, а будучи дуже відповідальним як дослідник пішов іншими шляхами щодо вивчення й узагальнення деяких положень теорії психоаналізу, запропонованої Фрейдом. Саме по цій причині вони розійшлись із Фрейдом, адже теорія лібідо, запропонована Юнгом, більш ширше й об’єктивніше пояснє його.

2) Використовується його словесно-асоціативний тест в даний час, який відомий під назвою тест чорнильних плям Роршаха.

4) К. Г. Юнг збагатив наші уявлення про зміст і структуру особистості, хоч його концепції про колективне несвідоме та архетипи не перевірялися експериментально. До того ж Юнг одним із перших психологів визнав позитивний вклад релігійного, духовного навіть містичного досвіду в розвитку особистості. В цьому полягає його особиста заслуга.

5)Гіпотеза Юнга про те, що саме середній вік є критичним для розвитку особистості, була запозичена Маслоу та Еріксоном і використовується всією сучасною психологією, котра вивчає особистість.

Крім цього, варто підкреслити, що ця людина досить добрим лікарем – фахівцем своєї справи, надзвичайно спостережливим і відповідальним аналітиком і узагальнювачем багатьох, досліджуваних і спостережених ним явищ. Поряд з цим він виступив із надзвичайно цікавими науковими гіпотезами, частина з яких або підтвержується дослідженнями пізніших вчених – психологів, або ще викликатиме зацікавлення пізніших дослідників.

Але найціннішим є вклад психолога і культуролога Карла Густава Юнга у феноменологічний підхід до вичення окремих психологічних явищ, про що майже не згадують дослідники його творчості.

Щодо вивчення К. Юнгом релігійних феноменів та релігії взагалі, то він запропонував поняття культурних символів, з якими в міфології та релігії зустрічається людина не як з беспосереднім досвідом, а з перероблемим матеріалом, тобто має справу не з природніми, а з культурними феноменами . “Таким чином, релігійні догми зобов’язані своїм існуванням з одної сторони досвіду Божого об’явлення, а з другої співробітництву тисяч умів, яке не припинялось на протязі віків. Звідси культурні символи завдяки тисячолітнім зусиллям людського духа виявились укладені у всеохоплюючу систнму світовпорядкованих речей. Подібні системи складають головні ціннності духовної культури людства. До них вчений відносив культурні, релігійні та міфілогічні вчення, ритуали та релігійні оганізації. З такого його бачення феноменів та Архетипу Бога він прийшов до висновку, що протнстантизм (хоч сам був протестанотом), зруйнувавши основи Христової Церкви, ліквідувавши святі Тайни та упростивши обряди, залишив своїх віруючих беззахисними пред стихією ірраціонального світу психічного життя [6, с.42]. Як психолог, що використовував феноменологічні підходи до вивчення християнського вчення Юнг обгрунтував правильним бачення в християн І-Х століть вчення про Марію Богородицю [26].

Тому вважаємо, що вклад Карла Густава Юнга в усі галузі науки тільки починає вивчатись і потребує щн тривалих досліджень.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Большой толковый психологический словарь / Ребер Артур. В 2-х тт. Т.1.(А-О): Пер. с англ. – М. Вече, АСТ, 2000. - 592с.

2. Бондарев Г. А. Триединый человек тела, души и духа: Опыт осмысления методологии науки о духе. - М.: Университетская книга, 1999. –688с.

3. Донченко О. Романенко Ю. Архетипи соціального життя. - К: Либідь, 2001. - 334с.

4. Ігнатюк В. І. Основи загальної психології: Навч. посіб для студ. теологічних та філософських факульт. внз. - Івано-Франківськ: Гостинець, 2004. - 200с.

5. Москалець В. П Психологія релігії. - Івано-Франківськ: Плай, 2005.

6. Основы религиоведения / Под ред. И. Н. Яблокова. Изд. 2-е перераб. и доп. – М.: Высшая школа, 1998. - 480с.

7. Психологический словарь / Под ред. В. В. Давыдова, А. В. Запорожца и др. – М.: Педагогика, 1983. - 488с.

8. Психологічний словник / За ред. член-кор. АПН СРСР В. І. Войтка.- К.: Вища школа, 1982. - 214с.

9. Психологія: Підручник / Ю. Л. Трофімов, В. В.Рибалка, П. А. Гончарук та ін.; За ред. Ю. Л. Трофімова.- К.: Либідь, 1999.- 558с.

10. Психологія з викладом основ психології релігії / ред. Ю. Маселона.- Львів: Свічадо, 1998.- 320с.

11. Психологія суїциду: Навч. посіб / За ред. В. П. Москальця. - К.-Івно-Франківськ: Плай, 2002. – 249с.

12. Психотерапевтическая энциклопедия. – С.-Пб.: Питер КМ, 1998. – 752с.

13. Роменець В. А. Історія психології.- К.: Вища школа, 1978.- 440с.

14. Роменець В. А., Маноха І. П. Історія психології ХХ ст. – К.: Либідь, 1998. – 988с.

15. Теодіцея. Курс лекцій / Упоряд. д-р Д. Ляхович.- Івано-Франківськ: Вид-во ІФТКДІ, 1995.-118с.

16. Философская энциклопедия. В 5-ти тт. Т.5. – М.: Сов. энциклопедия. - 1970. – 740с.

17. Філософський словник / За ред. член-кор. АН СРСР, акад. АН СРСР В. І. Шинкарука. 2-е вид. перероб. і доп. – К.: Голов. ред. УРЕ, 1986.- 800с.

18. Фромм Э. Душа человека: Перевод. – М.: Республика, 1992. – 430с.

19. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности (Основные положения, исследования и применение). - С.-Пб.: Питер Пресс, 1997. - 608с.

20. Шульц Д. Э. Шульц С. Э. История современной психологии / Пер. с англ. – С.Пб.: Евразия, 1998. - 528с.

21. Юнг К. Г. Божественный ребенок. – М.: Университетская книга АСТМ, 1994. – 246с.

22. Юнг К. Г. Воспоминания, сновидения, размышления. – М.: ООО “Издательство АСТ - ЛТД”, Львов: “Инициатива”, 1998 – 480с.

23. Юнг К. Г. Комментарии к “Секрету золотого цвета”. - М.: ООО “Харвест”, 2003 – 284с.

24. Юнг К. Г. Об архетипах как основе понимания сознательной деятельности человека // Соціально – політичний журнал. – 1998. - №6 – С. 241 - 246.

25. Юнг К. Г. О психологии восточных религий и философий. - М.: 1994 – 327с.

26. Юнг К. Г. Ответ Иову / Пер. с нем. – М.: ООО Фирма “Издательство АСТ”, 1998. – 384с.

27. Юнг К. Г. Психология и религия // Архетип и символ. - М.: 1991.- С.101-196.

28. Юнг К. Г. Психологические типы. - М.: Университетская книга, АСТ. - 1998 – 715с.

29. Юнг К. Г. Психологические типы / Пер. с. нем. Лорне. – М.: ООО “Харвест”, 2003. - 528 с.

30. Юнг К. Г. Психология бессознательного / Пер. с. нем. – М.: ООО “Издательство АСТ - ЛТД”, “Канон +”, 1998. – 400с.

31. Юнг К. Г. Психологія / Вибрані твори з аналітичної психології. Т.1. – Цюрих, 1939. -267с.

32. Юнг К. Г. Сознание и бессознательное.- М.: Университетская книга, Астм 1997. – 544с.

33. Юнг К.Г. Структура души / Проблемы нашего времени. - М: 1993. с.131.

34. Ярошевский М. Г. История психологии. - М.: Наука, 1976. – 415с.

35. Ярошевский М. Г. Психология в ХХ столентии. – М., 1974.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений08:27:34 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
11:52:26 29 ноября 2015

Работы, похожие на Курсовая работа: Діяльність Карла Густава Юнга та її наукове значення. Значення вчення К. Г. Юнга про архетипи у

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(151205)
Комментарии (1843)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru