Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Основні етапи розвитку української державності

Название: Основні етапи розвитку української державності
Раздел: Рефераты по государству и праву
Тип: реферат Добавлен 20:52:26 21 февраля 2011 Похожие работы
Просмотров: 104 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Реферат на тему:

Основні етапи розвитку української державності

План

I. ПЕРШІ ДЕРЖАВНІ УТВОРЕННЯ НА ТЕРИТОРІЇ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

II. ЛИТОВСЬКО-РУСЬКА ДЕРЖАВА

III. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЇ, ПОЛЬЩІ ТА ІНШИХ ДЕРЖАВ

IV. ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ ІНСТИТУТИ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ. ГЕТЬМАНЩИНА

V. УКРАЇНА В СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ

VI. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ 1917—1420 рр. РАДЯНСЬКА УКРАЇНА

VII. ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

I. ПЕРШІ ДЕРЖАВНІ УТВОРЕННЯ НА ТЕРИТОРІЇ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

Особливість вивчення історії держави і права України пояснюється тим, що територія нашої Батьківщини в сиву давнину була одним із центрів не тільки східнослов'ян­ської, а й усієї європейської культури.

Ще до утворення Давньоруської держави — Русі-України на її території існували рабовласницькі держави та міста-по-ліси у Північному Причорномор'ї.

Формування української державності відбувалося протя­гом тривалого історичного періоду в процесі розкладу первісно­общинного ладу східних слов'ян, особливо у VI — IX ст., в умо­вах зародження феодальних відносин і переходу від первісно­общинного до класового суспільства, за яких відбувалися май­нова диференціація, поділ населення на групи (класи), а та­кож виділення станової ієрархії на чолі з феодальною верхів­кою.

В цей час на теренах України налічувалося понад сто східнослов'янських племен, які утворювали 14 великих об'єд­нань племен: поляни, деревляни, уличі, тиверці, дуліби, бужа, волиняни, хорвати, сіверяни, в'ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі, ільменські слов'яни.

Найінтенсивніше розвивалося утворене в VII-—VIІ і ст. пле­мінне об'єднання полян у середньому Подніпров'ї з центром у Києві. У VII — IX ст. на цих землях виникла перша держава східних слов'ян з назвою Руська земля, її територія в IX сг. обіймала землі Київського, Чернігівського і Переяславського князівств.

З кінця IX ст. Руська земля стала політичним і територі­альним центром утворення обширної єдиної держави східних слов'ян, яка зберегла за собою назву Русь. Першим із схід­нослов'янських князів, який об'єднав під своєю владою Київ і Новгород, був Олег (879—912).

Важливу роль відіграв князь Володимир, який 988 р. запро­вадив християнство як державну релігію.

За князювання Ярослава Мудрого (1019—1054) відбува­лося дальше зміцнення Київської держави, з'явилася найдавні­ша частина збірника законів українського права, остаточ­но утвердилося християнство, близько 939 р. було засновано київську митрополію, що підлягала константинопольському патріархові.

Утворення Київської Русі мало велике історичне зна­чення. Державна єдність створювала сприятливі умови для розвитку політичного ладу, економіки та культури. Як могутня військова держава Київська Русь стала заслоном для Центральної Європи й Візантії від нападу східних кочівни­ків. Зміцнювалося її міжнародне становище.

Після смерті Ярослава почався період розпаду єдиної великої і могутньої Київської держави, феодальної роздроб­леності і князівських міжусобиць.

Водночас зростало значення західних земель. В другій по­ловині XI ст. почалося формування Галицького князівства. У 1067 р. Галичину було поділено на три князівства: Звени­городське, Перемиське і Теребовлянське. У 1141 р. Володимирко об'єднав Перемиське і Звенигородське князівства і переніс столицю князівства до Галича. Розквіт Галицького князівства припадає на час правління його сина Ярослава (Осмомисла) (1152—1187). 1199 р. волинський князь Роман, який спочатку князював у Новгороді, об'єднав Галичину з Волинню і створив Галицько-Волинську державу. Столицею її був Галич, пізніше Холм, а з 1272 р.— Львів.

На чолі держави стояв спадковий князь, що мав широкі ад­міністративні, військові, судові і законодавчі повноваження. Він призначав посадових осіб у містах і волостях, наділяючи їх земельними володіннями за службу, був головнокоманду­вачем збройних сил, видавав грамоти.

Найбільші землевласники, єпископи та вищі державні слу­жбовці входили до ради бояр. Хоч формально цей орган не був вищим органом влади, фактично він управляв державою.

Інколи, за надзвичайних обставин, галицько-волинські кня­зі скликали віче. Однак віче постійною установою не було і не мало такого значення, як в інших землях Русі, наприклад, у Новгороді. В ньому могло брати участь все насе­лення.

На князівському дворі були особливі урядовці, які викону­вали різні господарські та адміністративні доручення (печатник, стольник та ін.). Провідне місце серед них посідав двір­ський, або дворецький, що заступав князя в управлінні, війську, суді.

Після монголо-татарської навали порівняно швидко відро­дитись змогло лише Галицько-Волинське князівство. Підне­сення політичної активності князівства пов'язане з правлінням на початку XIV ст. Юрія Львовича. Однак у другій половині XIV ст. знекровлене монголо-татарським лихоліттям Галиць­ко-Волинське князівство було захоплене сусідами — Польсь­ким королівством і Великим князівством Литовським.

У 1349 р. польський король Казимир III Великий пішов походом на Галичину і здобув Львів. Так припинила своє існування Галицько-Волинська держава, яка після занепаду Києва продовжила на ціле століття існування державної організації на українських землях. Відтоді Україна на тривалий час втратила свою самостійність.

II. ЛИТОВСЬКО-РУСЬКА ДЕРЖАВА

У 40-х роках XIV ст. остаточно ослабла і розпалась Україн­ська держава, українські землі підпали під владу литовських князів, польського та угорського королів. Для України настала польсько-литовська доба.

Скориставшись з феодальної роздробленості Русі, ослабле­ної монголо-татарським ігом, князь Мендовг приєднав до великого Литовського князівства Чорну Русь (Новгородок, Слонім), частину Турово-Пінської та Полоцької земель. У XIII — XIV ст. литовське князівство розширилося за рахунок загарбання українських і білоруських земель. Але це не внес­ло істотних змін в їх політико-адміністративний устрій.

Спочатку захоплені землі перебували на становищі авто­номних удільних князівств, на чолі яких стояли місцеві руські князі або члени литовського великокнязівського роду. Кожне велике удільне князівство складалося з дрібних уділів, на чолі яких були місцеві князівські династії.

В усіх українських князівствах продовжувала існувати успадкована від Давньоруської держави волосна система адміністративно-територіального поділу. В останній чверті XIV ст. у південних волостях Київського і Подільського кня­зівств виникли нові адміністративно-територіальні одиниці — повіти.

Вища культура русинів мала непереломний вплив на ли­товців. Вони переймали від русинів військову організацію й спо­соби оборони. Княже господарство й адміністрація, податко­ва організація, суд — все це запозичалось у Русі. Руська мова стає мовою великокняжого двора й державної канцелярії. Сто-лиця Вільно в XIV ст. була властиво столицею не Литовської, а Литовсько-Руської держави.

Історію Литовсько-Руської держави можна поділити на три періоди: 1) до 1386 р.; 2) від 1386 до 1569 р. і 3) після 1569 р. До 1386 р. Литовсько-Руська держава була незалеж­ною державою.

Укладена 1385 р. Кревська унія сприяла зближенню ве­ликого Литовського князівства і Польщі, об'єднанню польсько-литовських сил у боротьбі проти агресії Тевтонського ордену. За Городельською унією 1413 р. на литовських феодалів-католиків були поширені права польських феодалів.

Суперечності між литовськими магнатами і шляхтою, не­вдачі в Лівонській війні (1558 —1583) змусили панівні класи Литви укласти Люблінську унію 1569 р., за якою Польща і Лит­ва об'єдналися в єдину державу — Річ Посполиту.

III. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЇ, ПОЛЬЩІ ТА ІНШИХ ДЕРЖАВ

З ухвалою Люблінської унії 1569 р. закінчується литовсько-руська доба в історії України. Це був перехідний період між княжою добою і добою козаччини. Устрій Литовської держачи нагадував устрій Київської Русі. Влада перебувала в руках великого князя з роду Гедимінів, який керував державою за допомогою центрального уряду. Місцеву крайову адміністра­цію очолювали спочатку удільні князі, а з XV ст.— «дер­жавні намісники», заступники великого князя. При великому князі діяла «пани-рада» (господарська рада), в яку входили удільні князі, намісники, вищі урядовці і католицькі єпископи. З XV ст. діяв сейм, в якому брала участь шляхта.

Після Люблінської унії 1569 р. українські землі в складі Польської корони мали такі адміністративні одиниці: воє­водства Руське, Белзьке, Подільське, Волинське, Брацлавське, Київське, а з 30-х років XVII ст.— також Чернігівське. Воєводство очолював воєвода — адміністратор з необмеже­ними правами.

Наступ польського уряду і польської шляхти на укра­їнські землі з метою окатоличення і полонізації, з одного бо­ку, та економічного визиску і соціального гноблення,— з друго­го, викликав опір українського народу. Римська церква, а та­кож польська королівська влада намагалися перетягнути православних у католицький табір. Крім релігійних мотивів йшлося про тісніте з'єднання України з Польщею та протидію впливам Московщини. Певна частина духовенства під прово­дом єпископів Ігнатія Потія та Кирила Терлецького на Берес­тейському соборі 1569 р. проголосили з'єднаним православної церкви з римською при збереженні своїх обрядових і кано­нічних особливостей.

Однак унію не прийняла значна частина українського народу. Боротьбу проти неї очолив князь Острозький. Одно­часно найбільшими оборонцями православ'я стали братства.

Галичина, як уже зазначалося, перебувала у складі Польщі. А 1359 р. частина Галичини, яка згодом отримала назву Бу­ковина, відійшла до складу Молдавської держави. До середи­ни XV ст. вона зберігала свою внутрішню будову, а в першій половині XVI ст. разом з Молдавією потрапила під владу султанської Туреччини. Закарпаття перебувало у складі Угор­щини. Отже, переважна більшість українських земель до по­чатку XVII ст. перебували у складі Речі Посполитої. Щодо населення України значно посилився соціальний і національ­ний гніт.

IV. ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ ІНСТИТУТИ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ. ГЕТЬМАНЩИНА

Посилення гніту призводило до того, що селяни тікали від панів і поселялися в Середньому Подніпров'ї. Втікачі називали себе козаками, а їхнім організаційним центром стала Запо­різька Січ як військово-політичне утворення. Січ мала свій військовий і територіальний поділ. У військовому відношенні Січ та її військо поділялися на 38 куренів, а територіальне — на 5—8 паланок.

Найвищим органом влади, органом самоврядування в Запо­різькій Січі була військова рада, яка розглядала найважливіші питання. Скликались ради у строго визначений час — 1 січня і 1 жовтня, але на вимогу війська могли скликатись і в інший час. Свої ради були також в куренях та паланках.

Очолював Січ кошовий отаман, який був наділений най­вищою військовою, адміністративною, судовою і духовною владою. Йому допомагали військовий суддя, військовий писар., військовий осавул. Уся військова старшина обиралася військо­вою радою на один рік 1 січня.

Курені очолювали курінні .отамани, і. ця посада теж була виборна. Курені були одночасно військовими одиницями, з яких і складалося запорізьке товариство.

Паланки очолювали полковники, їм допомагали осавул, писар, підосавул і підписарій. їх влада поширювалась на всю паланку, тобто на козаків, які проживали за межами Січі по слободах і зимівниках.

Організація козацького самоврядування Запорізької Січі дає підстави стверджувати, що тут існували ознаки відроджен­ня української державності. Козаки вели активну боротьбу проти Речі Посполитої за соціальне та національно-релігійне визволення.

Нечувані утиски українського народу з боку польської шляхти спричинили вибух народно-визвольної війни 1648— 1654 рр. У цей період Б. Хмельницький втілив у життя ідею незалежної держави.

Ознаками державної влади в Україні того часу були: 1) на­явність органів публічної влади; 2) територіальний поділ; 3) введення своєї податкової системи.

Не досягши успіху в політиці протурецької орієнтації та в союзі з татарами, Б. Хмельницький звернув свій погляд на Москву.

В січні 1654 р. на Переяславській раді було підписано угоду про українсько-московський альянс, на підставі якої Україна прийняла протекторат московського царя, залишаючись і на­далі окремим державним організмом, зберігаючи свій полі-тико-соціальний устрій, власні адміністрацію, військо, фінанси.

У березні 1654 р. були підписані статті Богдана Хмельниць­кого та видана царська жалувана грамота 27 березня. Ці доку­менти, які отримали назву «Березневих статей», визначили правове становище України у складі Росії на весь період Гетьманщини. Україна ввійшла до складу Росії як політико-правове автономне утворення. Але Україна визнавала вер­ховенство царської влади. Гетьман і старшина перебували на службі царя. Україна мала самостійність у внутрішньому управлінні, мала свою казну.

На чолі України стояв гетьман, якого обирала військова рада, а згодом затверджував на посаді цар. Територія ділилася на полки на чолі з полковниками, сотні на чолі з сотниками, курені на чолі з курінними отаманами. Крім того, були села та міста.

Україна мала своє військо — реєстр козаків був визначе­ний — 60 000. Вона мала право зовнішніх зносин, за винятком Польщі та Туреччини, свою правову та судову системи.

Але згодом царизм пішов у наступ на політичну та пра­вову автономію України, створюючи спеціальні установи для регулювання відносин в Україні. У 1663 р. був утворений Малоросійський приказ у складі Посольського приказу. При-каз був наділений адміністративними, військовими і судовими функціями, санкціонував вибори нового гетьмана і козацької старшини, контролював українську церкву і духовенство. Діяльність цього органу суттєво обмежувала козацьке само­врядування.

Петро І скасував приказну систему, на зміну якій прийшли колегії. Замість Малоросійського приказу 1722 р. у Глухові при гетьмані була створена Малоросійська колегія.

Утворення Малоросійської колегії офіційно мотивувалося необхідністю наведення порядку в судових та адміністра­тивних органах України. Насправді ж колегія мала завдання знищити усі давні порядки України й включити її в систему управління Російської держави.

У 1727 р. гетьманська влада в Україні була відновлена, але після смерті гетьмана Д. Апостола 1734 р. на зразок колегії було запроваджено Правління гетьманського уряду (1734— 1750) у складі трьох козацьких старшин та трьох царських офіцерів на чолі з князем О. Шаховським.

V . УКРАЇНА В СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ

У 1764 р. гетьманство в Україні було ліквідовано остаточ­но. Управління Україною було доручено другій Малоро­сійській колегії, яку очолив президент граф П. Рум'янцев. Він же був і генерал-губернатором України. Колегія складала­ся з восьми членів — чотирьох представників вищих офіцер­ських чинів російської армії, розквартированої в Україні, й чотирьох представників генеральної старшини. В цей період діяльності колегії відзнаки державної гідності в Україні — прапор, печатки, гетьманські клейноди тощо — були відправле­ні до Москви. Це означало, що Україна позбавлялася автоном­ного становища у складі Росії.

На початку 80-х років XVIII ст. на Україну було пошире­но російську адміністративну систему й сформовано відпо­відну систему органів управління. Потреба в Малоросійській колегії відпала і 1786 р. вона була ліквідована.

Наступ на автономні права України з боку царизму не об­минув і Запорізьку Січ, яка після 1654 р. в межах України збе­регла самостійність і самоврядування.

Першого нищівного удару по Запорізькій Січі завдав Пе­тро І після того, як кошовий К. Гордієнко із своїми одно­думцями перейшов на бік І. Мазепи. За це Січ було ліквідовано. 1734 р. цариця Анна на прохання гетьмана Д. Апостола дозво­лила запорожцям, які уникли кари Петра І, повернутися в рід­ний край і заснувати Нову Січ.

Але 1775 р. за наказом цариці Катерини II численна росій­ська армія вдерлася на Запоріжжя і ліквідувала Січ, а її те­риторія була приєднана до Новоросійської губернії. За мані­фестом З серпня 1775 р. заборонялося навіть вживати назву «запорізький козак». Козаки могли поступати на службу в козацькі полки або переходити в селянство, а вся козаць­ка старшина була відправлена у заслання. Так закінчився період Гетьманщини в Україні.

За поділами Польщі (1772, 1793, 1795) різко змінилося політичне становище українських земель.

За другим поділом 1793 р. до Росії відійшла Правобережна Україна. У складі Російської імперії перебувала до 1917 р.

За першим поділом Польщі 1772 р. до Австрії відійшла Галичина, а 1774 р. Північна Буковина, яка 1786 р. була вклю­чена до складу Галичини як окрема адміністративна одини­ця. Закарпатська Україна у складі України ще з XVI ст. була захоплена Австрією. Очолював край призначений імпе­ратором губернатор. Територія ділилася на циркуля, які очолювали призначувані старости. Такий порядок зберігся до 1848 р.

В 1849 р. замість губернського правління в Австрії було за­проваджено поділ на коронні краї, або намісництва, та кра­йові управління. Буковина була виділена в окремий коронний край. На чолі Галичини стояв призначений імператором на­місник, а Буковини — крайовий президент. Територія діли­лася на повіти з повітовими старостами.

В 1861 р. австрійський імператор створив для коронних кра­їв сейм. Такі сейми були створені для Галичини і Буко­вини. Буковинський сейм складався з 31 депутата, а Га­лицький — із 151. Виконавчим органом був крайовий ви­діл на чолі з маршалом та віце-маршалом. Виборці ділилися за майновим цензой на чотири курії: великих землевласни­ків, торгово-промислових палат, міську та сільську. Наприкінці XIX ст. була запроваджена загальна п'ята курія, а на початку XX ст. загальне виборче право.

У 1870 р. коронні міста (центри) отримали окре­мі статути. Такі статути на самоврядування отримали Львів та Чернівці. Населення міста обирало міську раду із 100 де­путатів на 6 років. Очолював раду президент міста, який був і керівником її виконавчого органу — магістрату. Такий поря­док зберігся до розпаду Австро-Угорщини в 1918 р.

VI. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ 1917—1420 рр.

РАДЯНСЬКА УКРАЇНА

У лютому 1917 р. Російська імперія розпалася, 4 березня 1917 р. на Трудовому Конгресі у Києві була створена Центральна Рада — вищий орган влади Української держави, її главою став М. Грушевський. Виконавчим органом — уря­дом спочатку була Мала Рада, а з червня 1917 р. Гене­ральний Секретаріат.

Третім універсалом Центральної Ради 20 листопада 1917 р. була проголошена Українська Народна Республіки (УНР), але, як і раніше, у федеративних зв'язках з Росією. І тільки четвертим універсалом 22 січня 1918р. Україна бу­ла проголошена незалежною суверенною державою.

29 квітня 1918 р. Центральна Рада прийняла Конституцію Української Народної Республіки. Того ж дня німці за­вершили окупацію України і розігнали Центральну Раду, на­томість поставивши при владі генерала П. Скоропадського.

З відходом австро-угорських військ восени 1918 р. гетьман А. Скоропадський втратив свою опору. 13 листопада на таєм­ному засіданні Українського Народного Союзу був утворений уряд Директорії на чолі з В. Винниченком. Пост головного отамана збройних сил УНР був наданий С. Петлюрі. Після за­хоплення Києва військами Директорії П. Скоропадський зрік­ся влади і виїхав до Німеччини.

На Трудовому Конгресі наприкінці січня 1919 р. в Києві був затверджений акт з'єднання УНР і Західноукраїнської Народ­ної Республіки (ЗУНР), який передав тимчасово законодав­чу і виконавчу влади Директорії. Україна опинилася у над­звичайно складній ситуації. Більшовицька Росія, війська Дені-кіна, Франції, Румунії фактично окупували Україну. С. Петлю­ра із залишками своїх військ перейшов на територію Поль­щі й, підписавши у квітні 1920 р. з Ю. Пілсудським Варшавсь­кий договір, рушив з його армією у свій останній невда­лий похід на Україну. Але і білополяки, і війська Петлюри були розбиті більшовиками. Ще одна спроба створити неза­лежну Українську державу закінчилась невдачею.

Надією на відродження Української держави у цей період було проголошення Західноукраїнської Народної Республіки.

Виникла ця держава на західноукраїнських землях внаслі­док розпаду Австро-Угорщини восени 1918 р. 18 жовтня 1918 р. у Львові відбувся з'їзд усіх політичних партій Галичини й Буковини, депутатів австрійського парламенту, Га­лицького і Буковинського сеймів, духовенства, який проголосив утворення на українських землях Австро-Угорщини Укра­їнської держави і обрав Національну Раду як найвищий представницький орган краю у кількості 154 осіб на чолі з Є. Петрушевичем.

У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. за допомогою всієї військової організації на чолі з Д. Вітовським Національ­на Рада взяла у Львові владу в свої руки, а протягом наступних днів у всій Східній Галичині. Найвищим виконавчим і розпо­рядчим органом був уряд — Державний секретаріат, утворений 9 листопада 1918 р. Головою його було призначено К. Левицького, а в грудні 1918 р. його змінив С. Голубович.

13 листопада Національна Рада схвалила Тимчасовий Ос­новний закон Конституцію і проголосила на території Галичини, Буковини та Закарпаття Західноукраїнську Народну Республіку із столицею у Львові. Гербом держави був за­тверджений золотий лев на синьому полі (згодом — три­зуб), прапором — традиційний синьо-жовтий. Найвищим за­конодавчим державним органом була Національна Рада.

Місцеве управління ЗУНР було зосереджене в руках повітових комісарів.

6 листопада була створена державна жандармерія, а 21 листопада окремим законом створені судові органи ЗУНР — повітові, окружні суди та вищий суд. Чинним залишалось ав­стрійське законодавство, яке не суперечило інтересам і цілям нової держави.

1 грудня 1918 р. у м. Фастів представники уряду підпи­сали попередній договір про об'єднання УНР та ЗУНР. З січня 1919 р. цей договір був затверджений Національною Ра­дою, а 22 січня у Києві — Трудовим Конгресом. ЗУНР дістала назву «Західна область УНР».

У середині липня 1919 р. основні сили Галицької Армії бу­ли витіснені польськими військами з краю і перейшли Збруч. Галичина була окупована польськими військами. А в. червні того ж року Антанта узаконила цю окупацію.

Отже, відстояти справжню незалежність України через низку несприятливих внутрішніх і зовнішніх обставин не вда­лося.

Проголошення УНР та ЗУНР радянська влада зустріла вороже і всіляко намагалася очорнити їх.

Особливо загострилась політична ситуація в Україні після жовтневого більшовицького перевороту в Росії. Підтриму­вані більшовиками Росії більшовицькі організації України на початку грудня 1917 р. вирішили скликати у Києві перший всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.

На адресу з'їзду 4 грудня 1917 р. надійшов маніфест уряду Росії «До українського народу з ультимативними ви­могами до Центральної Ради». Це було відкрите втручання у внутрішні справи України. Центральна Рада не дала можли­вості провести цей з'їзд під більшовицьким гаслом.

Частина делегатів-більшовиків переїхала до Харкова, де збирався третій з'їзд Рад Криворізько-Донецького басейну. Там 24—25 грудня 1917 р. відбувся перший всеукраїн­ський з'їзд Рад, який проголосив радянську владу в Україні. Він же обрав Центральний Виконавчий Комітет України, а ос­танній утворив уряд — Народний секретаріат. З'їзд проголосив себе найвищим органом державної влади в Україні.

На місцях влада належала губернським та повітовим з'їздам Рад, міським та сільським Радам і їхнім виконав­чим комітетам.

Центральна Рада проголошувалась поза законом.

А ЗО грудня 1922 р. на першому Всесоюзному з'їзді Рад був утворений Союз РСР, до складу якого ввійшли Україна, Російська Федерація, Закавказька Федерація та Білорусія. З того часу Україна фактично втратила свою незалежність на багато десятиліть, «влившись в єдину сім'ю радянських народів».

ЗО червня 1941 р. у Львові було проголошено Акт віднов­лення Української держави, в якому зазначалося: «Волею Ук­раїнського Народу Організація Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Дер­жави...» Українське Державне Правління очолив Ярослав Сте-цько. Гітлерівські окупанти не визнали Акту і на початку лип­ня того ж року арештували провідника ОУН, Голову Держав­ного Правління, сотні інших політичних діячів. Зазнала не­вдачі ще одна спроба відновити українську державність.

В умовах жорстокої боротьби з фашизмом, що скинув із себе німб визволителя, зародилась нова військово-політична сила — Українська повстанська Армія (УПА). Під контролем УПА на Волині в 1943—1944 рр. була проголошена Колківська Республіка. На великій території — від р. Прип'ять на за­ході і до р. Горинь на сході була ліквідована німецька ад­міністрація і встановлена українська цивільна й військова вла­да. Повстанською столицею було селище Колки.

14 березня на Закарпатті, яке перебувало у складі Чехо-словаччини, було проголошено самостійну державу — Кар­патську Україну, її очолив Президент Августин Волошин. Од­нак уже 15 березня того ж року за згодою Гітлера Закар­паття окупувала хортистська Угорщина.

VII. ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Процес перебудови в СРСР. крах тоталітарного комуні­стичного режиму дав можливість колишнім суб'єктам СРСР зробити вибір щодо відродження державної незалежності.

16 липня 1990 р. Верховна Рада України прийняла істо­ричний акт — Декларацію про державний суверенітет України, а 24 серпня 1991 р.— Акт про незалежність України, який був одностайно схвалений народом України 1 грудня 1991 р. З того часу почалася відбудова незалежної, вільної, суверенної України. Почалася нова сторінка в її історії.


Використана література:

1. Теорія держави і права / під ред. В.В. Копєйчикова.– К., 1995. – с.208.

2. Линецький С. Теоретичні підходи до визначення та еволюції української моделі державного режиму // Право України, - 1999р.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений08:16:41 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
11:44:41 29 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Основні етапи розвитку української державності

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(151205)
Комментарии (1843)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru