Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Фінансова діяльність суб єктів господарювання

Название: Фінансова діяльність суб єктів господарювання
Раздел: Рефераты по астрономии
Тип: реферат Добавлен 07:22:33 08 января 2011 Похожие работы
Просмотров: 117 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

ТЕМА 1. ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ ФІНАНСІВ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

1. Поняття фінансів підприємницьких структур.

2. Класифікація суб’єктів господарювання за певними ознаками.

3. Особливості організації і функціонування фінансів різних форм власності та видів діяльності.

1. Поняття фінансів підприємницьких структур

Економічна природа і суть фінансів підприємницьких структур залежить від рівня економічного розвитку суспільства, а тому на кожному етапі має свої особливості. Дослідження цих особливостей дасть змогу вивчити, проаналізувати і використати у фінансовій роботі певні методи і прийоми для вирішення складних проблем підприємництва на сучасному етапі.

Фінанси підприємницьких структур – це особлива галузь функціонування самих фінансів і фінансових відносин з метою забезпечення процесу виробництва. Фінанси підприємницьких структур – це процес формування фондів грошових коштів для обслуговування виробничого процесу з метою одержання прибутку, підвищення ефективності виробництва, забезпечення розрахунків з Державним бюджетом, фінансовими інститутами та іншими юридичними і фізичними особами.

Для проведення радикальної економічної реформи, направленої на створення в країні ринкових відносин, уряд розробив програму дій. Одним із важливих її напрямків є перетворення відносин власності, створення її різних видів і форм, а також необхідних умов для свободи підприємництва в країні, здорової конкуренції, насичення ринку товарами.

Для здійснення намічених програм була підготовлена законодавча база. Був прийнятий Закон України “Про власність” у 1991 році, згідно з яким в країні передбачається багатогранність форм власності. Доля державної власності поступово повинна знижуватись, зате мають розвиватись різні форми індивідуальної і колективної власності: індивідуальні підприємства, товариства з повною та обмеженою відповідальністю, акціонерні товариства відкритого та закритого типу, кооперативи, асоціації та інші. Допускається утворення змішаних форм власності, в т. ч. власність спільних підприємств та інших форм власності.

В Законі України “Про підприємства в Україні” визначені види і організаційні форми підприємств, правила їх створення і ліквідації, механізм здійснення ними підприємницької діяльності; створені рівні правові умови для діяльності підприємств незалежно від форми власності на майно і системи господарювання; забезпечена самостійність підприємств, чітке фіксування їх прав і відповідальність за господарську діяльність, регулювання відносин з іншими господарюючими суб’єктами та державою.

2. Класифікація суб’єктів господарювання за певними ознаками

Для практики господарювання в ринкових умовах, кваліфікованого управління підприємствами виключно важливим є їх чітка і повна класифікація за певними ознаками. Так, за кваліфікаційною ознакою в залежності від форми власності розрізняють приватні, колективні, державні та спільні підприємства, а за правовим статусом і формою господарюванняодноосібні, кооперативні, орендні, господарські товариства .

Приватними є підприємства, що засновані на власності майна окремих громадян, з правом найму робочої сили. До цього виду відносять також індивідуальні та сімейні підприємства. Вони базуються відповідно на власності майна однієї особи або членів однієї сім’ї, виключно їх особистій праці. Колективне — це таке підприємство, що грунтується на власності його трудового колективу, а також кооперативу, іншого статутного товариства або громадської організації. В Україні функціонують державні та державно-комунальні підприємства. Їх майно вважається відповідно власністю загальнодержавних чи адміністративно-територіальних одиниць. Майно, що закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання. Здійснюючи це право, державне підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству та статуту підприємства. Відчуження від держави засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за державним підприємством, здійснюється виключно на конкурентних засадах (через біржі, за конкурсом, на аукціонах) у порядку, що визначається Фондом державного майна України. Одержані в результаті відчуження зазначеного майна кошти направляються виключно на інвестиції.

Організація фінансів є різною на державних і приватних підприємствах, в той же час різноманітність підприємств недержавної форми власності теж має свої особливості в процесі організації і функціонування фінансів.

Якщо підприємство засноване на базі об’єднання майна різних власників (юридичних осіб та громадян), то його називають спільним підприємством (зі змішаною формою власності). На підприємстві із змішаною формою власності капітал може належати також підприємцям двох або декількох країн. Їх реєстрація здійснюється в країні одного з засновників такого підприємства, це зумовлює місце знаходження його штаб-квартири. Якщо метою створення змішаного підприємства слугує спільна підприємницька діяльність, то його називають спільним . Саме такі численні спільні підприємства функціонують у різних галузях народного господарства України.

Існує також класифікація підприємств (фірм) за правовим статусом і формою господарювання. Одноосібне підприємство є власністю однієї особи або родини; воно несе відповідальність за свої зобов’язання усім майном (капіталом). Кооперативні підприємства (кооперативи) — це добровільні об’єднання громадян з метою спільного ведення господарської або іншої діяльності. Характерною ознакою є особиста участь кожного в діяльності, використання власного або орендованого майна. В економіці України функціонують два основних типи кооперативів: виробничі і споживчі.

Орендні підприємства — засновані на договірних умовах щодо тимчасового володіння і користування майном, що необхідне орендатору для здійснення підприємницької діяльності. Об’єктами оренди можуть бути цілісні майнові комплекси державних підприємств або їх структурних підрозділів (філіалів, цехів, дільниць), а також окремі одиниці майна.

Господарські товариства являють собою певні об’єднання підприємців. У більшості країн з ринковою економікою такі товариства залежно від характеру інтеграцій (осіб чи капіталу) та міри відповідальності за свої зобов’язання (повна чи часткова) поділяються на повні, з обмеженою відповідальністю, з додатковою відповідальністю, командитні і акціонерні.

Повне товариство ( товариство з повною відповідальністю), всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов’язання підприємства усім майном.

Установчий договір про повне товариство повинен визначати розмір частки кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення вкладів, форму їх участі у справах товариства.

Якщо при виході учасника з повного товариства це товариство зберігається, то учаснику виплачується вартість його внеску відповідно до балансу, складеного на день виходу. На вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути повернуто повністю або частково в натуральній формі. Учаснику, який вибув, сплачується належна йому частина прибутку, одержаного товариством у даному році. Майно, передане учасникам товариства тільки для користування, повертається в натуральній формі без винагороди.

Якщо при ліквідації повного товариства виявиться, що наявного майна не вистачає для сплати всіх боргів, за товариство у недостатній частині несуть солідарну відповідальність його учасники усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства України може бути звернено стягнення. Учасник товариства відповідає за борги товариства незалежно від того, виникли вони після чи до його вступу до товариства. Учасник, який сплатить повністю борги товариства, вправі звернутися з регресною вимогою у відповідній частині до решти учасників, які несуть перед ним відповідальність пропорційно своїй частці у майні товариства.

Товариством з обмеженою відповідальністю вважається таке, що має статутний фонд, поділений на частини, розмір котрих визначається засновницькими документами, учасники цього товариства несуть відповідальність в межах їх вкладів.

Учасники, які не повністю внесли вклади, відповідають за зобов'язаннями товариства також у межах невнесеної частини вкладу. Установчі документи товариства з обмеженою відповідальністю повинні містити відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів. Зміни вартості майна, внесеного як вклад, та додаткові внески учасників не впливають на розмір їх частки у статутному фонді, вказаної в установчих документах товариства, якщо інше не передбачено установчими документами.

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється статутний фонд, розмір якого повинен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства з обмеженою відповідальністю. До моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю кожен з учасників зобов'язаний внести до статутного фонду не менше 30 відсотків вказаного в установчих документах вкладу. Внесення до статутного фонду грошей підтверджується документами, виданими банківською установою.

Учасник зобов'язаний повністю внести свій вклад не пізніше року після реєстрації товариства. Учаснику товариства з обмеженою відповідальністю, який повністю вніс свій вклад, видається свідоцтво товариства.

Учасник товариства з обмеженою відповідальністю може за згодою решти учасників відступити свою частку (її частину) одному чи кільком учасникам цього ж товариства, а якщо інше не передбачено установчими документами, то і третім особам. Учасники товариства користуються переважним правом придбання частки (її частини) учасника, який її відступив, пропорційно їх часткам у статутному фонді товариства або в іншому погодженому між ними розмірі.

При виході учасника з товариства з обмеженою відповідальністю йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному фонді. Виплата провадиться після затвердження звіту за рік, в якому він вийшов з товариства, і в строк до 12 місяців з дня виходу. На вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути повернуто повністю або частково в натуральній формі.

Учаснику, який вибув, виплачується належна йому частка прибутку, одержаного товариством в даному році до моменту його виходу. Майно, передане учасником товариству тільки в користування, повертається в натуральній формі без винагороди.

Товариством з додатковою відповідальністю визнається товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів. Учасники такого товариства відповідають за його боргами своїми внесками до статутного фонду, а при недостатності цих сум - додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника. Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в установчих документах.

Командитним є товариство, яке, поряд з членами з повною відповідальністю, включає одного чи більше учасників, відповідальність котрих обмежується особистим вкладом у майно такого підприємства.

Якщо у командитному товаристві беруть участь два або більше учасників з повною відповідальністю, вони несуть солідарну відповідальність за боргами товариства.

Установчий договір про командитне товариство повинен включати розмір часток кожного з учасників з повною відповідальністю, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів, форму їх участі у справах товариства. В установчому договорі стосовно вкладників вказуються тільки сукупний розмір їх часток у майні товариства, а також розмір, склад і порядок внесення ними вкладів. Вкладник може вступити до командитного товариства шляхом внесення грошових або матеріальних вкладів.

Вкладники командитного товариства мають право:

-діяти від імені командитного товариства тільки у разі наявності доручення і згідно з ним;

-вимагати першочергового повернення вкладу (ніж учасникам з повною відповідальністю) у разі ліквідації товариства;

-вимагати подання їм річних звітів і балансів, а також забезпечення можливості перевірки правильності їх складення.

Сукупний розмір часток вкладників не повинен перевищувати 50 відсотків майна товариства, зазначеного в установчому договорі. На момент реєстрації командитного товариства кожний з вкладників повинен внести не менше 25 відсотків свого внеску.

Управління справами командитного товариства здійснюється тільки учасниками з повною відповідальністю. У командитному товаристві, де є тільки один учасник з повною відповідальністю, управління справами здійснюється цим учасником самостійно. Вкладники не вправі перешкоджати діям учасників з повною відповідальністю по управлінню справами командитного товариства.

Командитне товариство, крім підстав реорганізації і ліквідації, припиняється також у разі вибуття всіх учасників з повною відповідальністю. При вибутті усіх вкладників учасники з повною відповідальністю вправі замість ліквідації товариства перетворити його в повне товариство. У цьому випадку, як і у разі ліквідації товариства, необхідно внести відповідні зміни до установчого договору і державного реєстру.

Наявні у командитного товариства грошові кошти, включаючи і виручку від продажу його майна при ліквідації, після розрахунків по оплаті праці найманих працівників товариства і виконання обов'язків перед банками, бюджетом, іншими кредиторами у першу чергу розподіляються між вкладниками для повернення їм їх вкладів, а потім між учасниками з повною відповідальністю у порядку і на умовах, передбачених цим Законом та установчим договором. У разі недостатності коштів товариства для повного повернення вкладникам їх вкладів наявні кошти розподіляються між вкладниками відповідно до їх долі у майні товариства.

Найбільш розвинутою формою господарських товариств є акціонерне товариство . Головним атрибутом такого товариства слугує акція — цінний папір без встановленого терміну обігу, який свідчить про пайову участь в статутному фонді товариства, підтверджує членство в ньому і право на участь в управлінні ним; дає учаснику товариства право на одержання частки прибутку у вигляді дивіденду та участь в розподілі майна при його ліквідації. Акціонерні товариства на території України створюються і діють відповідно до Закону України “Про господарські товариства”. Акціонерні товариства — невід’ємна частина ринкової економіки. Цінні папери, що ними випускаються, розміщуються між підприємствами, а також окремими громадянами. Акціонування — це один із способів приватизації. Акціонерне товариство створюється засновником в особі національних і іноземних юридичних і фізичних осіб, число яких не обмежується. Акціонерні товариства можуть бути відкритого і закритого типу. Різниця між ними заключається у тому, що статутний капітал акціонерного товариства відкритого типу формується шляхом продажу акцій у формі відкритої підписки, а в акціонерних товариствах закритого типу статутний капітал створюється тільки за рахунок внесків засновників, тобто акції у відкритий продаж не надходять. В акціонерних товариствах відкритого типу акції можуть передаватись із рук в руки без згоди інших акціонерів, тоді як в акціонерних товариствах закритого типу акції переходять із рук в руки тільки за згодою більшості інших акціонерів (якщо інше не передбачено статутом). Число і склад акціонерів акціонерного товариства відкритого типу не обмежуються. В акціонерному товаристві закритого типу число акціонерів, які володіють звичайними акціями, не повинно перевищувати 50%.

Кожне акціонерне товариство володіє повною господарською самостійністю як в оплаті праці, так і в ціноутворенні, порядку розподілу чистого прибутку. При цьому акціонерне товариство несе відповідальність за своїми зобов’язаннями усім майном, але не несе відповідальності щодо зобов’язань акціонерів. Акціонерне товариство є юридичною особою, воно має право здійснювати будь-які види господарської діяльності із законом.

Контроль за фінансово-господарською діяльністю АТ здійснюється ревізійною комісією, яка обирається з числа акціонерів. Ревізійна комісія складає висновок за річними звітами та балансами. Без висновку ревізійної комісії загальні збори акціонерів не вправі затверджувати баланс. Якщо акціонерне товариство не несе відповідальності стосовно зобов’язань акціонерів, то акціонери відповідають за зобов’язаннями товариства тільки в межах особистого вкладу в капітал. Акціонери не мають права вимагати повернення своїх вкладів, крім випадків, передбачених статутом акціонерного товариства.

Будь-яке акціонерне товариство має право не тільки брати участь у капіталі інших товариств, але й відкривати філіали та представництва (в тому числі і за кордоном), а також дочірні товариства. Філіали і представництва складають власний баланс, який входить до складу балансу акціонерного товариства. Філіали і представництва відповідають за зобов’язання акціонерного товариства, а останні несуть відповідальність за їхні зобов’язання.

Дочірнє товариство — це товариство, в якому придбано 50% акцій АТ плюс одна акція. Таке товариство діє як самостійна комерційна установа. Дочірнє товариство не відповідає за борги основного товариства.

3. Особливості організації і функціонування фінансів різних форм власності та видів діяльності

Принципи функціонування фінансів підприємств єдині для всіх видів і форм підприємницьких структур. Проте в організації фінансів, структурі джерел фінансових ресурсів, розподілі й використанні одержаного прибутку, взаєморозрахунків з бюджетом є певні відмінності. Ці відмінності пов’язані з формою власності, видом діяльності, технологічними особливостями процесу виробництва товарів, виконання робіт та надання послуг.

Залежно від форми власності підприємства поділяються на державні та недержавної форми власності. Останні, в свою чергу, поділяються на орендні, акціонерні, кооперативні, спільні, індивідуальні та інші. Особливості функціонування фінансів тут пов’язані насамперед із джерелами формування й використання фінансових ресурсів.

На підприємствах державної форми власності при їх створенні використовуються бюджетні кошти. Держава є власником цих ресурсів і лише тимчасово передає право володіння і розпорядження ними керівництву підприємства, з яким укладається відповідний контракт. Державні підприємства як джерело фінансових ресурсів можуть використовувати банківський кредит, державні дотації тощо. Прибуток, одержаний в результаті господарської діяльності, є власністю держави й використовується відповідно до чинного законодавства. Прибуток, що залишається у державного підприємства після сплати податків та інших платежів у бюджет (чистий прибуток), надходить у розпорядження трудового колективу підприємства. Частина цього прибутку передається у власність членів трудового колективу в порядку і розмірах, визначених законодавчими актами України. Сума прибутку, що належить членові трудового колективу, утворює його вклад. На суму вкладу членові трудового колективу, за його бажанням, може бути видано акції. Держава може застосовувати й інші форми регулювання діяльності підприємств державної та комунальної власності.

Організація фінансів підприємств недержавної форми власності характеризується більшою можливістю щодо формування та використання фінансових ресурсів. Вони можуть залучати кошти засновників підприємства за допомогою випуску акцій, як пайові внески, спонсорські кошти, фінансові допомоги як держави, так і недержаних фінансових інститутів. Результати господарської діяльності, тобто сума одержаного прибутку, є власністю акціонерів або засновників підприємства. Після сплати податків прибуток використовується відповідно до рішень власників підприємства.

Особливості організації фінансів визначаються також характером виробництва, тобто технологічними особливостями виробництва, залежністю виробництва від природних чи кліматичних умов. Так, наприклад, у легкій промисловості структура фондів фінансових ресурсів відрізнятиметься від загальної у промисловості. Тут високою буде питома вага ресурсів, сконцентрованих в обігових коштах, оскільки в цій галузі в собівартості продукції є значні затрати сировини і матеріалів, значно вищі затрати на оплату праці.

Різна фондомісткість і матеріаломісткість деяких видів виробництва визначає структуру затрат на виробництво і реалізацію продукції, співвідношення основних фондів і обігових коштів, а це, в свою чергу, визначає різну потребу в фінансових ресурсах. На підприємствах із тривалим виробничим циклом (суднобудування, літакобудування), а також із сезонним характером виробництва (сільське господарство) виникає потреба в додаткових фінансових ресурсах, що зумовлює залучення коштів у формі банківського кредиту. Це, в свою чергу, призводить до зростання собівартості продукції, оскільки кредитні ресурси є платними.

Особливості виробничого процесу в деяких видах підприємницьких структур впливають на швидкість обігу фінансових ресурсів, структуру грошових фондів, що обслуговують цей процес, взаємовідносини підприємницьких структур із бюджетом і позабюджетними централізованими фондами.

Промислово-фінансові групи (ПФГ) створюються, як правило, з метою об’єднання фінансових зусиль у напрямку розвитку і підтримки виробництва, одержання максимального фінансового результату. При таких відносинах використовуються і централізовані грошові фонди, і комерційний кредит один одному, і фінансова допомога. У нашій країні діяльність таких груп регулюється Законом України “Про промислово-фінансові групи. Відповідно із законом, ПФГ створюються за рішенням уряду України на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки. До них можуть входити промислові і сільськогосподарські товариства, банки, наукові і проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності, що мають на меті отримання прибутку. Головне підприємство ПФГ – це підприємство, яке виготовляє кінцеву продукцію промислово-фінансової групи, здійснює її збут, сплачує податки і офіційно представляє ПФГ в Україні та за її межами. Учасником ПФГ може бути підприємство, банк, наукова чи проектна установа, організація, іноземна юридична особа, що входить до складу ПФГ, виробляє проміжну продукцію ПФГ або надає банківські чи інші послуги учасникам і головному підприємству ПФГ. Взаємні зобов”язання головного підприємства і учасників щодо виробництва кінцевої продукції і виробництва проміжної продукції оформлюються Генеральною угодою про сумісну діяльність по виробництву кінцевої продукції і двосторонніми угодами про поставки проміжної продукції чи надання відповідних послуг.

Функціонування в Україні промислово-фінансових груп дало б можливість організаційно об'єднати грошові кошти і виробництво, які на сучасному етапі діють досить відокремлено, витіснити гроші із тіньового сектора економіки, пов'язуючи їх відкритими економічними відносинами в рамках законодавства країни. Крім того, створення ПФГ запобігає розпорошенню фінансових ресурсів і змінює напрямок їх використання, перекидаючи кошти із сфери перерозподілу у сферу промислових капіталовкладень.

Такі ж відносини виникають між підприємствами і в умовах холдінгу. Холдінгова компанія являє собою акціонерне товариство, капітал якого використовується переважно для придбання контрольних пакетів акцій інших компаній з метою встановлення контролю за їх діяльністю і одержання доходів у вигляді дивідендів.

Тема 2. ФІНАНСОВІ РЕСУРСИ СУБ’ЄКТА ГОСПОДАРЮВАННЯ ТА ДЖЕРЕЛА ЇХ ФОРМУВАННЯ

1.Джерела фінансових ресурсів суб’єктів господарювання.

2.Особливості формування статутного фонду підприємств різних організаційно-правових форм.

1.Джерела фінансових ресурсів суб’єктів господарювання.

Фінансові ресурси - це сукупність фондів грошових коштів, які утво­рюються в процесі створення, розподілу і перерозподілу сукупного суспі­льного продукту і національного доходу, і знаходяться в розпорядженні підприємства для реалізації фінансових відносин. У науковій літературі поняття “фінансові ресурси” залишається дискусійним. На думку одних вчених економістів до складу фінансових ресурсів підприємств не входять наявні в їхньому розпорядженні власні основні і оборотні кошти, нематеріальні активи, інші не включають залучені кошти і, навіть, власні грошові нагромадження.

Але світовий досвід свідчить, що на сучасному етапі, особливо з по­явою форм добровільних об'єднань підприємств, як асоціацій, холдінгів, фінансових груп, консорціумів, корпорацій, жодне підприємство не може функціонувати ізольовано від інших фінансових корпорацій і вико­ристовувати в ролі фінансових ресурсів виключно власний капітал. Адже використання залучених коштів у формі короткострокових чи довгостро­кових банківських кредитів, централізованих і децентралізованих коштів для фінансування капітальних вкладень, випуску цінних паперів, ефективного використання нематеріальних активів, можуть принести підприємству у процесі реалізації фінансових відносин додаткові прибутки. Тому всі перелічені фонди можуть служити на підприємстві джерелом фінансових ресурсів.

Взагалі структуру фінансових ресурсів слід розглядати як матеріальну основу фі­нансів підприємства. Структура фінансових ресурсів зафіксована у правій частині балансу, де показано основні джерела коштів як власних, так і залучених для фінансування.

Джерела утворення фінансових ресурсів акціонерного товариства можна розділити на дві групи: внутрішні і зовнішні і схематично зобразити на рис.2.1.

Внутрішні фінансові ресурси акціонерного товариства формуються у процесі його господарської діяльності, а величина ресурсів залежить від масштабів і результатів цієї діяльності. Пріоритетним джерелом власних фінансових ресурсів є статутний капітал - економічний фундамент підприємства. У випадку, коли підприємство банкрутує і його активи ви­трачені, то єдине, що в усіх випадках залишається від нього - це його статутний капітал, який пізніше, при офіційному оформленні ліквідації то­вариства, можуть розібрати між собою його акціонери чи учасники, в залежності від кількості акцій, які вони мають чи розміру пайового внеску. При створенні статутного фонду в оплату статутного капіталу можуть надходити грошові кошти, майнові внески (будівлі, споруди, обладнання, матеріальні ресурси та інші матеріальні цін­ності), майнові права (права користування водою, землею, будинками, спорудами, а також інтелектуальна власність), цінні папери, кошти в іно­земній валюті для підприємств, які створюються за участю іно­земного капіталу.

В силу своєї стійкості статутний капітал покриває, як правило, най­більш неліквідні активи, такі, як оренда землі, вартість будов, споруд, об­ладнання. При створенні підприємства на суму статутного ка­піталу придбаються основні виробничі фонди: будівлі, споруди, обладнан­ня, обчислювальна техніка та інші активи, які не передбачені для продажу. Вони експлуатуються в незмінній натуральній формі протягом трива­лого періоду, за час якого їх вартість частинами переноситься на вартість продукції, що випускається через механізм амортизації. Для забезпечення фінансової мобільності і незалежності підприємства важливо слідкувати за динамікою статутного фонду - як одного із джерел залучення фінансових ресурсів. Адже зменшення статутного фонду є наслідком неефективної або, навіть, збиткової його роботи.

Амортизаційні відрахування, як грошові кошти, відображають суму зносу основних виробничих фондів і нематеріальних активів. Вони вклю­чаються до собівартості випущеної продукції і після її реалізації в складі виручки надходять на розрахунковий рахунок підприємства. За своєю економічною природою амортизаційні відрахування забезпечують просте від­творення амортизаційних цінностей, але, незважаючи на це, вони відносяться до фінансових ресурсів.

Амортизаційні відрахування знаходяться в загальному грошовому обороті підприємства і як фонд грошових коштів не обумовлені. Їх вели­чина залежить від обсягів використаних виробничих фондів і нематеріаль­них активів, їх балансової вартості і норм амортизаційних відрахувань, а також тієї долі активної частини основних виробничих фондів, які підля­гають прискореній амортизації.

Методи прискореної амортизації передбачають відносно великі суми амортизації в перші роки і менші відрахування в наступні роки служби ак­тивів. В основі такого механізму зосереджена ідея про те, що активи більш ефективні тоді, коли вони нові. Звідси, зрозуміло, чому намагаються віднести більші суми амортизації на ранні роки, коли капітал дає прибуток. Трива­лий час його функціонування веде, з одного боку, до морального та фізич­ного зносу, з другого - до великих затрат на ремонт. Але в практиці прискореної амортизації є і певні проблеми. Швидке списання коштів стимулює підвищення цін на продукцію, а ріст цін, в свою чергу, обмежує коло потенційних споживачів. Протиріччя, проте, урівноважується ефектом оновлення основного капіталу і збільшенням в результаті цього прибутку.

Ще одним джерелом власних фінансових ресурсів є прибуток підприємства і грошові фонди, які з нього формуються. Величина прибутку залежить, в першу чергу, від результатів роботи підприємства і ви­користання залучених фінансових ресурсів. В ролі фінансового ресурсу використовується чистий прибуток, зали­шений в розпорядженні підприємства після сплати податків. Фонди підприємства формуються за рахунок і в межах прибутку, що залишається у розпорядженні товариства, до них відносять­ся: резервний фонд, фонд дивідендів, фонд виробничого розвитку, фонд розвитку персоналу, фонд соціального забезпечення, фонд участі персоналу в прибутках підприємства.

Розмір відрахувань до резервного фонду встановлюється загальними зборами акціонерів чи пайовиків у процентному відношенні до статутного фонду товариства. Формування фонду здійснюється шляхом щорічних відрахувань не менш як 5 % чистого прибутку підприємства до досягнення ним розміру, передбаченого Статутом товариства. У випадку, якщо кошти резервного фонду використані повністю або частково, необхідно фонд сформувати знову або поповнити його шляхом наступних щорічних відрахувань з прибутку.

Резервні та інші аналогічні фонди призначені для покриття збитків товариства, а також, якщо прибуток звітного року недостатній для виплати доходів з цінних паперів. При випуску цінних паперів різних категорій акціонерні товариства створюють різні резервні фонди, які мають суто цільове призначення. Однак, кошти резервів не обов'язково тримати у вигляді грошових коштів в обороті підприємства, але вони повинні знаходитись в ліквідній формі: у вигляді депозитів з банку або сертифікатів.

За рахунок коштів фонду дивідендів нараховуються і виплачуються дивіденди акціонерам. Абсолютний розмір і частка прибутку, яка спрямовується на форму­вання фонду, визначається рішенням Загальних зборів акціонерів і пого­джується Спостережною радою акціонерного товариства. При плануванні розподілу чистого прибутку обов'язково передбачає­ться виплата дивідендів по привілейованим акціям. Привілейовані акції дають власникові переважне право на одержання дивідендів, а також на приоритетну участь у розподілі майна акціонерного товариства у випадку його ліквідації. Порядок здійснення переважного права на одержання дивідендів визначається статутом акціонерного товариства, але привілейовані акції не можуть бути випущені на суму, що перевищує 10 % статутного фонду акціонерного товариства.

Привілейовані акції можуть випускатися із фіксованим у процентах до їх номінальної вартості щорічно виплаченим дивідендом. Виплата дивідендів проводиться у розмірі, зазначеному в акції, незалежно від розміру одержаного товариством прибутку у відповідному році. Але якщо прибуток відповідного року є недостатнім, виплата дивідендів по привілейованих акціях здійснюється за рахунок резервного фонду. Якщо розмір дивідендів, які виплачуються акціонерам, по простих акціях перевищує розмір дивідендів по привілейованих акціях, власникам останніх може проводитись доплата до розміру дивідендів, виплачених іншим акціонерам.

Питання про виплату дивідендів стосовно простих акцій вирішується, зважаючи на результати фінансової діяльності товариства, перспективи його розвитку, фінансовий стан у звітному році. Дивіденди щодо простих акцій може виплачуватись тільки у тому випадку, якщо акціонерне товариство за підсумками діяльності у році, за який мають виплачуватись дивіденди, отримало прибуток. Сплата дивідендів стосовно простих акцій не є зобов’язанням акціонерного товариства перед акціонерами. Якщо прибуток недостатній, то може бути прийняте рішення про реінвестування дивідендів щодо простих акцій і невиплату доходів їх власни­кам. Але Загальні збори акціонерів можуть прийняти рішення не сплачувати дивіденди за підсумками того чи іншого періоду, навіть за наявності достатнього прибутку.

Фонд виробничого розвитку формується після формування резервного фонду і фонду дивідендів і використовується для забезпечення конкуренто­спроможності продукції, що виробляється підприємством, надійної перспективи виробночо-господарського розвитку, ефективності капіталовкладень та зростання прибутковості і підвищення котирування акцій (для акціонерного товариства).

Ще одним фондом, який формується за рахунок прибутку, що зали­шається у розпорядженні підприємства, є фонд розвитку персоналу. Використання коштів цього фонду повинно забезпечити зацікавленість персоналу в належному виконанні ним своїх обов'язків перед підприємством, підвищення кваліфікації персоналу, а також реалізацію прав співробітників товариства на гарантії та пільги, що встановлені чинним законодавством чи додатково передбачені внутрішніми нормативними актами підприємства, а також колективними й індивідуальними трудовими контрактами.

Після того, як за рахунок прибутку підприємства створені вищеназвані фонди, воно формує фонд соціального забезпечення і фонд участі персоналу в прибутках АТ. Умови і порядок утворення і використання коштів фонду соціального забезпечення встановлюються в колективному договорі, який укладається на підприємстві. Кошти фонду спрямовуються на додаткові виплати працівникам при їх тимчасовій непрацездатності, додаткові виплати працівникам у ви­падку заподіяння шкоди здоров'ю при виконанні ними своїх трудових обов'язків, оплату путівок працівникам, страхування життя і здоров'я, крім передбачених чинним законодавством випадків обов'язкового страхування життя і здоров'я окремих категорій працівників та інші напрямки. Фонд участі персоналу в прибутках підприємства використовується для преміювання і інших видів матеріального заохочення персоналу за підсумками господарчої діяльності за рік.

Приймаючи рішення про розподіл чистого прибутку, підприємство мусить знайти оптимальне співвідношення у спрямуванні додаткових фі­нансових ресурсів на виробничо-технічний та соціальний розвиток, мате­ріальне заохочення працівників та інші цілі.

Ще одним джерелом власних фінансових ресурсів можуть бути фонди цільового фінансування, які створюються за рахунок власних коштів акціонерного товариства. Джерелами утворення цього фонду можуть бути пайові внески працівників, а кошти фонду використовуються на здійснення заходів цільового призначення.

Зовнішні джерела фінансових ресурсів - це надходження фінансових коштів із зовні. Ці ресурси не є результатом господарської діяльності акціо­нерного товариства і не утворюються в процесі його діяльності, хоча фі­нансова діяльність, безумовно, впливає на можливість і повноту залучення зовнішніх фінансових ресурсів.

До джерел зовнішніх фінансових ресурсів відносяться фінансовий ринок, бюджети різних рівнів, кредиторська заборгованість і кошти позабюджетних фондів. Кошти бюджетів можуть пропонуватись різним товариствам в рамках фінансування конкретних цільових програм, але не для дотації збитків. Фінансування державних централізованих капітальних вкладень за ра­хунок коштів Державного бюджету, які виділяються на безповоротній ос­нові, здійснюються в тому випадку, коли об'єкти включені в перелік будов об’єктів для потреб народного господарства. Це можливо за відсутності інших джерел фінансу­вання, а також у порядку державної підтримки розвитку пріоритетних га­лузей чи підприємств при максимальному залученні власних і позикових коштів.

Фінансування державних централізованих капітальних вкладень мо­жуть відбуватися і на поворотній основі. В цьому випадку фінансування здійснюється за рахунок коштів, які виділяються Міністерством фінансів України в межах кредитів НБУ

Підприємствам, які беруть участь в утворенні галузевих і міжга­лузевих позабюджетних фондів науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт міністерств, корпорацій, концернів, асоціацій, мо­жуть бути виділені кошти на договірній основі, які використовуються під­приємствами суто за цільовим призначенням, згідно з положен­ням про позабюджетні фонди. Такі фонди формуються за рахунок відраху­вань підприємств і організацій.

Ринок позичкових капіталів є складовою частиною фінансового рин­ку. За строками руху позичкового капіталу ринок позичкових капіталів складається із грошового ринку, де проводяться короткострокові операції від кількох днів до одного року, та ринку капіталів, на якому здійснюються середньострокові (1-3-5 років) і довгострокові операції (більше 5 років). Сучасний механізм функціонування ринку позичкових капіталів пока­зує, що короткострокові операції, пов'язані з рухом оборотного капіталу терміном до одного року, а середньо- і довгострокові кредити обслугову­ють основні виробничі фонди.

Грошовий ринок є за своєю суттю міжбанківським ринком, який виконує функції забезпечення коштами для поновлення оборотного капіталу і задо­волення поточних потреб клієнтів у платіжних засобах. З ним тісно пов'язаний ринок короткострокових депозитно-позичкових операцій.

Іншою складовою частиною ринку позичкових капіталів виступає ри­нок середньо- і довгострокових капіталів, до складу якого входить і ринок цінних паперів.

Короткострокове і довгострокове банківське кредитування підприємств базується на встановленні кредитних відносин, які можуть виступати у двох видах : кредитування поточної діяльності і кредитування інвестиційної діяльності підприємств. Кредитування поточної діяльності може відбуватися у формі обліку векселів, кредитування поточних потреб підприємства та кредитування експортно-імпортних операцій підприємства.

На сучасному етапі у фінансовій діяльності підприємств почали вико­ристовуватись нові форми залучення фінансових ресурсів з ринку позичко­вих капіталів, ці форми, до речі, є досить популярними в діяльності захід­них корпорацій. Суть їх полягає у формуванні стабільних і оперативних зв'язків між усіма сферами дії кредиту, а не проста організація зв'язків під­приємства і комерційного банку.

Одна з таких форм повнішого залучення фінансових ресурсів на під­приємство - це встановлення кредитної угоди, при якій кредитор відкриває позичальнику кредитну лінію, тобто встановлює своєрідний ліміт видачі кредиту, в рамках якого позичальник має право практично автоматично отримувати банківський кредит за існуючою в даний момент процентною ставкою.

Іншим напрямком вдосконалення кредитних відносин стала практика продовження дії позички-пролонгування.

Значно більше можливостей для мобілізації ресурсів пропонує випуск цінних паперів. Розвинутий фінансовий ринок дає в руки акціонерних товариств ще один важливий елемент зовнішнього фінансування - емісію власних цін­них паперів (акцій і облігацій). Емісія акцій є особливим джерелом форму­вання фінансових ресурсів для акціонерних товариств, що відрізняє їх від інших підприємницьких структур. Емісія цінних паперів дозволяє мобілізувати обсяг фінансових ресурсів і може значно перевищувати можливий кредит банку. Крім того, при умові ефективного вкладення цих коштів, підприємство має можливість одержа­ти прибуток, який буде достатнім для подальшого розвитку товариства. При цьому випуск акцій збільшує статутний капітал товариства, розширює число акціонерів, а кошти, одержані від продажу акцій, стають власними коштами акціонерного товариства. В цьому полягає особливість акціонер­ної форми капіталу.

В економічній практиці західних корпорацій надають перевагу випус­ку облігацій для мобілізації фінансових ресурсів. Це пояснюється тим, що кошти, отримані акціонерними товариствами від продажу облігацій, пред­ставляють для нього залучений капітал, який доведеться повертати з процентами. Але виплата процентів по випущеним облігаціям відбувається за рахунок витрат, до сплати податку на прибуток, на відміну від дивідендів, які сплачуються з чистого прибутку. Тому з цієї точки зору випуск облігацій вважається більш вигідним акціонерним товариствам, ніж емісія акцій.

Залучення фінансових ресурсів ззовні може відбуватися і за допомогою інвестування.

Класифікація інвестицій за видами і формами схематично показана на рис.3.1.

Реальні інвестиції передбачають приріст капіталу фірми і являють собою вкладення в основні і оборотні фонди як у вигляді матеріальних, так і нематеріальних активів. Інноваційна форма інвестицій - це вкладення у нововведення і в переважній більшості випадків існує у вигляді вкладень в нематеріальні активи. Інтелектуальні інвестиції представляють собою людський фактор, тобто вкладення в творчий потенціал суспільства, в об’єкти інтелектуальної власності, які базуються на основі різних видів прав (авторських, патентних, винахідницьких та ін.).

Другим видом інвестицій є фінансові інвестиції, які передбачають придбання цінних паперів, корпоративних прав, банківських депозитів, цільових вкладів, деривативів та інших фінансових інструментів. Придбання фінансових інструментів може відбуватися у вигляді прямих і непрямих інвестицій. Прямі інвестиції, як правило, здійснюються у формі кредиту з метою володіння контрольним пакетом акцій. При використанні портфельних інвестицій інвестор найчастіше придбає невелику долю (пай) компанії, сподіваючись одержати хоч і невеликі, але стабільні доходи. При цьому інвестор не передбачає можливості управління компанією. Ще одним видом інвестицій є реінвестиції, тобто повторне вкладання коштів, джерелом яких є доход (прибуток) від інвестиційної діяльності. Реінвестиції за формами теж поділяються на реальні, інноваційні і фінансові.

Не менш важливим питанням є методи залучення інвестицій. Залучення інвестицій на сучасному етапі в підприємницьких структурах може здійснюватись за рахунок амортизаційних відрахувань, випуску цінних паперів під конкретні інвестиційні проекти, використання іпотечного кредитування, залучення матеріальних, фінансових та інших ресурсів позабюджетних, інноваційних фондів, страхових компаній, комерційних банків, внутрішніх інвестиційних позик, використання іноземних інвестицій, кредитних ліній, кредитів міжнародних фінансових організацій, лізингу факторингу і франчайзингу – як нестандартних методів фінансування інвестиційної діяльності підприємства, концесійного механізму залучення інвестицій.

2.Особливості формування статутного фонду підприємств різних організаційно-правових форм.

Початковий статутний капітал формується за рахунок вкладів засновників, які можуть бути в грошовій, валютній, майновій формі, у формі цінних паперів і нематеріальних активів. Сформований таким чином початковий капітал, з однієї сторони, є колективною власністю засновників - акціонерів, а з іншої – власністю акціонерного товариства, як юридичної особи. Право володіння певною часткою статутного капіталу забезпечується шляхом ділення його величини на акції, які розподіляються між засновниками відповідно до пайового внеску, визначеному в грошовій формі.

Особливості формування фонду статутного фонду акціонерних товариств передбачені Законом України “Про господарські товариства. Відповідно до Закону АТ формують свої статутні фонди за рахунок реалізації акцій шляхом відкритої передплати на них чи купівлі-продажу на фондовій біржі (це стосується відкритих АТ), або шляхом розподілу всіх акцій між засновниками без права розповсюдження акцій через відкриту передплату й купівлю-продаж на біржі (в закритих AT).

Відкрита підписка на акції при створенні акціонерного товариства організується засновниками. Засновники в будь-якому випадку зобов’язані бути держателями акцій на суму не менше 25 відсотків статутного фонду і строком не менше двох років . Засновники акціонерного товариства публікують повідомлення про наступну відкриту підписку, в якому вказуються найменування фірми, предмет, цілі та строки діяльності товариства, склад засновників, дата проведення установчих зборів, розмір статутного фонду, що передбачається, номінальна вартість акцій, їх кількість та види, переваги та пільги засновників, місце проведення, початковий та кінцевий строки підписки на акції, склад майна, що вноситься засновниками в натуральній формі, найменування банківської установи та номер розрахункового рахунку, на який мають бути внесені початкові внески, а також інші відомості за рішенням засновників. Строк відкритої підписки не може перевищувати 6 місяців.

Особи, які бажають придбати акції, мають попередньо перерахувати на рахунок засновників не менше 10 відсотків вартості акцій, на які вони підписалися. Після закінчення вказаного у повідомленні строку підписка припиняється і повинні відбутися установчі збори, але якщо до цього терміну не вдалося покрити підпискою 60 відсотків акцій, акціонерне товариство вважається незаснованим і особам, які підписалися на акції повертаються внесені ними суми або майно. За невиконання даного зобов’язання засновники несуть солідарну відповідальність.

У випадку, коли підписка на акції перевищує розмір статутного фонду, засновники можуть відхиляти зайву підписку, повертаючи внесені суми. Відмова у підписці проводиться згідно з переліком передплатників з кінця переліку. Рішення про прийняття чи відмову зайвої підписки приймають установчі збори. До дня скликання установчих зборів особи, які підписалися на акції, повинні внести з урахуванням попереднього внеску не менше 30 відсотків номінальної вартості акцій. У випадках, коли всі акції акціонерного товариства розподіляються між засновниками, вони повинні внести до дня скликання установчих зборів не менше 50 відсотків номінальної вартості акцій.

Установчі збори приймають рішення про створення акціонерного товариства, затверджують його статут, обирають раду акціонерного товариства, його виконавчі і контролюючі органи, а також коригують статутний фонд товариства, залежно від кількості охоплених підпискою акцій.

Загальна номінальна вартість випущених акцій становить статутний фонд акціонерного товариства, який не може бути менше суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення AT. Збільшення статутного фонду здійснюється шляхом випуску нових акцій (при цьому не допускається випуск акцій на покриття збитків від господарської діяльності АТ), обміну облігацій на акції або збільшення номінальної вартості акцій. Але збільшення статутного фонду може відбуватись лише за умови, що всі раніше випущені акції повністю сплачені за вартістю, не нижче номінальної. Підписка на додатково випущені акції проводиться у порядку, передбаченому статтею 30 Закону України “Про господарські товариства”, при цьому акціонери користуються переважним правом на придбання додатково випущених акцій. Збільшення статутного фонду акціонерного товариства не більше, як на одну третину може бути здійснено за рішенням правління за умови, що таке передбачено статутом.

Якщо AT функціонує недостатньо ефективно або навіть збитково, й при цьому спостерігається падіння курсу його акцій на фондовому ринку, що загрожує самому існуванню товариства, виникає необхідність тимчасового зменшення його статутного фонду, а рішення про це приймається загальними зборами AT.

Зменшення статутного фонду може бути здійснене за рахунок зменшення номінальної вартості акцій або зменшення кількості акцій шляхом викупу частини акцій у їх власників з метою анулювання цих акцій, причому AT зобов'язане відшкодувати власнику акцій збитки, пов'язані із змінами статутного фонду. Товариство сплачує зі свого рахунку в банку, або готівкою з каси гроші акціонерам, вилучає акції і на цю суму зменшує статутний фонд. Але якщо в АТ створений достатнього розміру страховий (резервний) фонд, такий викуп може бути здійснений за рахунок цього фонду.

Перелічені особливості статутного капіталу властиві тільки для АТ, що ж стосується джерел коштів, які використовуються на формування статутних фондів, то вони є спільними для всіх підприємницьких структур. До таких джерел належать: частка майна державних підприємств, яка в процесі приватизації передається громадянам України безкоштовно, особисті збереження громадян України, частина коштів населення, яка знаходиться на банківських рахунках, кошти вітчизняних юридичних осіб, кошти іноземних юридичних і фізичних осіб, осіб без громадянства.

ТЕМА 4. ОПТИМІЗАЦІЯ СТРУКТУРИ АКТИВІВ ПІДПРИЄМСТВА

1. Поняття капіталу підприємства та його структура.

2. Оптимізація структури активів підприємства.

1. Поняття капіталу підприємства та його структура.

Економічна ефективність роботи підприємства значною мірою залежить від структури капіталу, який знаходиться в його розпорядженні. Питання про роль капіталу в розвитку підприємства має давню історію. Дослідженням теорії капіталу займались А. Сміт, Д. Рікардо, Й. Шумпетер. Одні з них вважали, що капітал – це засоби виробництва, інші капіталом називали блага, гроші чи сподівані доходи від підприємництва.

Так, А.Сміт, досліджуючи теорію капіталу, вказує на матеріальну і грошову форму капіталу і виділяє останню. У своїй праці “Дослідження про природу та причини багатства народів” він дійшов висновку, що капітал являє собою сукупність речей (засобів виробництва), причому гроші є тільки формою руху капіталу, а сам капітал - це частина вартості суспільного продукту.

Досить цікавими є погляди Д.Рікардо на теорію капіталу. Він вважав, що капітал складається із благ і в процесі свого кругообороту він набирає грошової форми. Тут ще немає чіткого визначення суті капіталу, але можна розглядати капітал у грошовій формі як сукупність фінансових ресурсів підприємства.

Дж. С. Мілль і А. Маршалл характеризують категорію капіталу як сукупність речових факторів виробництва. Й.Шумпетер, розглядаючи приватну форму організації підприємництва, дає визначення капіталу “як важеля, котрий дає змогу підприємцю отримувати в повне розпорядження потрібні йому конкретні блага, не що інше, як засоби, що дають підприємцеві можливість використовувати ці блага для досягнення нової мети, а також орієнтувати виробництво в новому напрямку”. Він визначає капітал як “суму грошей та інших платіжних засобів, які в будь-який час можуть бути надані в розпорядження підприємця”.

Хоча зрозуміло, що в умовах інфляції чи в умовах функціонування командно-адміністративної системи, коли гроші не повністю виконують свої функції, наявність грошей на виробництві ще не означає можливість придбання конкретних благ. На підприємстві треба мати, крім грошей, ще й певні ліміти, фонди, які виділяються згідно з планом.

В умовах командно-адміністративної системи категорія капіталу взагалі відхилялась, вважалося, що ця категорія притаманна тільки капіталістичному способу виробництва. Тому замість неї застосовувалась категорія “фонди” - основні фонди, оборотні фонди, позичковий фонд і т.ін. Недоліком такого трактування було те, що елементи фондів розглядались самостійно, незалежно від інших фондів, у той час як категорія капіталу виходить із єдності всіх його частин, зважаючи при цьому на відмінності всередині єдності. Наприклад, об’єктивно функціонує не позичковий фонд, а позичковий капітал, який є відокремленою частиною промислового капіталу, існує взаємодія з іншими частинами капіталу.

Відсутня однозначність у трактуванні категорії капіталу і серед сучасних західних економістів. Зокрема, Є.Ф. Брігхем дає визначення капіталу як необхідного фактору виробництва, що має вартість. У той же час, Е.Нікбахт і А. Гроппеллі визначають капітал як “активи компанії мінус її боргові зобов’язання”, але таке трактування відповідає поняттю власного капіталу. В Законі України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” та Положень (стандартів) бухгалтерського обліку власний капітал визначається як “частина в активах підприємства, що залишається після вирахування його зобов’язань”.

Сучасні вітчизняні економісти, зокрема Г.Н. Климко, В.П.Нестеренко, визначають сутність капіталу з точки зору мікроекономічних підходів як “суму вартісної оцінки майна і коштів підприємця, які він може використати на господарські потреби”. Зважаючи на це, слід дотримуватись думки, що капіталом є не просто вартісна оцінка майна і коштів, які використовуються на господарські потреби, а вартісна оцінка майна і коштів, які в майбутньому можуть принести доход.

Капітал у широкому понятті означає майно, котре здатне приносити доход, але залежно від місця, мети і способу утворення може виступати в різних формах, в цілому утворювати всі ті ж активи, які у процесі підприємницької діяльності можуть збільшуватись. При цьому особливо гостро стоїть завдання визначення ролі і місця фінансових ресурсів підприємства в понятійному апараті капіталу.

У вітчизняній науковій літературі відсутнє однозначне трактування понять “фінансові ресурси” і “капітал”, що призводить до їх ототожнення переважної більшості випадків. Крім того, в західній економічній літературі використання поняття “фінансові ресурси” на мікрорівні не є характерним. Дане поняття досить часто ототожнюється з категорією капіталу чи заміняється поняттям “зовнішніх і внутрішніх джерел фондів” [120].

Уточнюючи визначення таких фундаментальних понять, як фінансові ресурси і капітал, В.Г. Білолипецький вказує, що “капітал – це частина фінансових ресурсів, які задіяні фірмою в оборот і приносять доходи від цього обороту”, а принципова різниця між фінансовими ресурсами і капіталом фірми заключається у тому, що у будь-який момент часу фінансові ресурси більші чи дорівнюють капіталу фірми. При цьому рівність означає, що у фірми немає фінансових зобов’язань і всі наявні фінансові ресурси пущені в оборот. Але, на нашу думку, таке трактування зводить поняття капіталу до категорії тільки власного капіталу, тоді як реально існує додатковий, залучений капітал. Крім того, згідно із Положеннями та стандартами обліку капітал є фінансовою категорією, притаманною пасиву бухгалтерського балансу, і тому категорію капіталу слід розглядати як сукупність, а не частину фінансових ресурсів, як сумарний показник, який вказує на завершеність дії (статутний капітал, власний капітал, залучений капітал), у той час, як фінансові ресурси виступають засобом його формування. Зокрема, кредиторська заборгованість усіх видів, короткострокові і довгострокові позики самі по собі ще не є капіталом, оскільки безпосередньо не приносять збільшення вартості активів, але через механізм їх залучення і використання у фінансовій діяльності підприємство може сформувати залучений капітал, який при вмілому використанні здатне принести дохід.

Тому капітал – це сукупність фінансових ресурсів, які формуються на підприємстві в залежності від місця, мети і способу утворення, в той час як фінансові ресурси являють собою сукупність фондів грошових коштів, які утво­рюються в процесі створення, розподілу і перерозподілу сукупного суспі­льного продукту і національного доходу, і знаходяться в розпорядженні підприємства для реалізації фінансових відносин.

Капітал складається з матеріальних цінностей, грошових коштів і фінансових вкладень, які призначені для розвитку виробничого процесу або пущені в оборот і приносять прибутки від цього обороту. Тому в структурі капіталу виділяють статутний, авансований, основний, оборотний, інвестиційний, акціонерний, реальний, постійний, змінний капітал . В цілому структуру капіталу АТ можна показати схематично (рис.1).

В основі капіталу підприємства лежить вкладений капітал , який визначається майном, що складає його актив. Вкладений капітал не означає те ж, що і акціонерний чи пайовий капітал, який включає в себе грошові кошти і цінні папери, внесені акціонерами чи пайовиками і записані в пасив балансу підприємства. Вкладений капітал, як правило, повинен перевищувати суму акціонерного чи пайового капіталу. Отже, структурною частиною вкладеного капіталу є акціонерний (пайовий) капітал, який являє собою сукупність засобів, що передані у вигляді вкладів в постійне користування товариства його власником чи учасниками.

Акціонерний (пайовий) капітал складається із вкладів його акціонерів (засновників) і може утворюватися за рахунок майнових, грошових вкладів і цінних паперів. Згодом він може зазнати ряд модифікацій, характер яких буде розрізнятися залежно від юридичної природи товариства.

Розмір статутного капіталу визначається статутом при створенні підприємства. Після державної реєстрації акціонерного товариства статутний фонд його в сумі проведеної підписки на акції або внеску учасника, передбаченого статутними документами, відображають у бухгалтерському обліку на кредиті рахунку “Статутний фонд”. Він складається із :

-суми коштів в українській та іноземній валютах, внесених особами, що підписалися на акції на момент державної реєстрації;

-вартості внесків в оплату вартості будинків, споруд, устаткування та іншого майна, що належить до основних засобів ;

-вартості внесків на право користування землею, водою та іншими природними ресурсами, основними засобами, а також інших майнових прав, включаючи інтелектуальну власність ;

-вартості внесених сум в оплату сировини, матеріалів, малоцінних і швидкозношувальних предметів та інших матеріальних цінностей ;

-вартості внесків в оплату іншого майна ;

-суми, що не внесені особами, які підписалися на акції (учасниками ), до моменту державної реєстрації.

Передплатники на акції в акціонерному товаристві не завжди вносять повністю весь розмір статутного капіталу відразу після заснування товариства. Частина цінних паперів може бути сплачена поступово, в передбачені законом терміни.

Інвестиційний капітал - це грошовий вираз вартості цінних паперів, які дають право власності на реальний капітал підприємства. Якщо йдеться про акції, які допущені до котирування на фондовій біржі, то в такому випадку поняття фінансового капіталу відповідає біржовій вартості акцій.

Реальний капітал включає основні і оборотні засоби: перші використовуються в багатьох виробничих циклах, тоді як другі або споживаються, або трансформуються протягом одного циклу виробництва чи розподілу. Фінансовий стан підприємства залежить від ефективного використання реального капіталу: рентабельність оборотних коштів залежить від їх оборотності, а рентабельність основних засобів залежить від ступеня їх використання. В балансі підприємства реальний капітал зараховується в актив і розподіляється за такими статтями: будівлі і обладнання, сировина, матеріали та інші оборотні кошти виробничого призначення, високоліквідні запаси і майно.

Постійний капітал - це сукупність виробничих ресурсів, вартість яких не змінюється у процесі виробництва (сировина, обладнання і т.ін.). На противагу даній категорії використовується категорія змінного капіталу, як вартість, що створюється у процесі виробництва і складається з відтвореного власного еквіваленту і певної надбавки - знову створеної вартості. Постійний капітал складається з основного і оборотного капіталу.

Основний капітал - це частина реального капіталу, який бере участь у декількох виробничих циклах. Він включає матеріальні активи (будівлі, споруди, машини, обладнання, худобу тощо) і нематеріальні активи (витрати на геологорозвідувальні роботи, витрати на програмне забезпечення та бази даних для ЕОМ, оригінали літературних та художніх товарів).

Оборотний капітал - це теж частина реального капіталу, яка використовується в процесі виробничого циклу. Він включає в себе виробничі запаси, незавершене виробництво, готову продукцію, товари для перепродажу, цінності.

Але постійний капітал можна розглядати і як сукупність фінансових і нефінансових активів. До фінансових активів відносяться грошові кошти та фінансові вимоги і зобов’язання у різних формах, а нефінансові активи складаються з вироблених і невироблених . До вироблених активів належить основний і оборотний капітал. Невироблені активи розподіляються на матеріальні і нематеріальні. Матеріальні - земля, надра, природні ресурси, водні ресурси під землею. Нематеріальні активи - авторські права, патенти, ліцензії, торгівельні знаки, права на оренду, тощо.

Авансований капітал являє собою вартість засобів, вкладених у процес виробництва. Ця вартість включає використану в процесі виробництва частину постійного капіталу (сюди входить вартість предметів проміжного використання і зносу засобів виробництва) і змінний капітал , витрачений на робочу силу.

Отже, складовими капіталу, вкладеного у процес виробництва, є змінний капітал та частина постійного капіталу у формі основного і оборотного капіталу. Зрозуміло, що особливу увагу у структурі капіталу підприємства слід приділяти саме величині авансового капіталу, оскільки його розмір найбільше впливає на величину одержаного в майбутньому доходу.

2. Оптимізація структури активів підприємства.

В економічній науці трактування поняття “вартість капіталу” теж не має остаточної визначеності. В широкому понятті вартість капіталу - це грошовий вираз майна, здатного приносити дохід. Але для більш точного визначення необхідно вартість капіталу розглядати в залежності від місця його утворення та джерел формування. Адже в результаті процесу виробництва утворюється додатково створена вартість, частиною якої є прибуток. Даний прибуток теж можна розглядати як капітал, оскільки він може бути повторно авансований у виробництво, а, отже, принести дохід.

Деякі економісти вважають (наприклад, американці Ф.Моділяні та М.Міллер), що вартість капіталу ніяким чином не залежить від його структури. Інші дослідники доводять , що зміни у структурі капіталу впливають на вартість його і фірми. Вони пояснюють це тим, що вартість капіталу за рахунок боргів коригується на податкові знижки і тому нижча, ніж вартість капіталу від випуску звичайних акцій. Тому при збільшенні випуску облігацій фірмою, середня вартість капіталу знижується. Це, так звана, теорія чистого доходу.

Досліджуючи структуру капіталу в першу чергу необхідно провести аналіз впливу основного і оборотного капіталу на фінансову діяльність підприємств. Величина, технічний стан, відповідність рівню науково-технічного прогресу, ступінь забезпеченості і ефективність використання основних виробничих фондів підприємством безпосередньо впливає на можливість випуску і реалізації нової, конкурентоспроможної продукції, що дасть змогу досягти максимальної прибутковості товариства.

Щоб виявити закономірності формування сукупної вартісної оцінки позаоборотних і оборотних активів, необхідно провести фінансовий аналіз управління грошовим оборотом підприємств, і, перш за все, проаналізувати власний і позиковий капітал . У процесі аналізу переслідується мета визначення основних критеріїв раціонального співвідношення між власним і позичковим капіталом, які мають враховуватись при формуванні структури капіталу.

Власний капітал - це частина засобів підприємства, які є його власністю. Джерела формування власного капіталу АТ приведені на рис. 2. Оптимальна величина власного капіталу дає можливість впевненого інвестування його у довгострокові проекти і використання в найбільш ризикових ситуаціях.

Але підприємство, яке використовує лише власний капітал, втрачає можливість швидкого збільшення масштабів виробництва в разі сприятливої кон'юнктури ринку, підвищення рентабельності власного капіталу, а при сезонному характері виробництва підприємство не має змоги на достатньому рівні залучити додаткові кошти в період підвищення активності. Тому в таких випадках доцільно використовувати позичковий капітал, але за умови раціональної кредитної політики. Під позичковим капіталом розуміють частину коштів, які сформувались за рахунок залучених джерел, вони не є власністю підприємства і тому через відповідний період мають бути повернуті власникові.

Джерела формування позичкового капіталу АТ показані на рис.3.

Використання позичкового капіталу в багатьох випадках має свої переваги, оскільки заборгованість вигідна в період підвищення темпів інфляції, а плата за користування позичковим капіталом відноситься на валові витрати і не оподатковується. Із збільшенням частки позичкових коштів в структурі авансованого капіталу збільшується сума платежів з фіксованими строками і ймовірність неспроможності сплати процентів та основної суми боргу.

При аналізі структури капіталу на основі балансу підприємства розрізняють наявний (діючий або функціонуючий) капітал і пасивний , який відображає джерела фінансування і оплату діючого (наявного) капіталу. Структура господарських коштів, або ресурсів, якими оперує підприємство (активи балансу), і джерел фінансування (пасиви балансу) може бути різною. В загальному вигляді наявний капітал (НК) дорівнює сумі боргового капіталу (БК) і власного капіталу (ВК), тобто НК=БК+ВК. Структура наявного капіталу показана на рис. 4.

Наявний і пасивний капітал знаходиться в єдності, не дивлячись на те, що представляють різні характеристики всього капіталу підприємства. В процесі господарської діяльності підприємства відбувається постійний оборот капіталу. Послідовно капітал змінює грошову форму на матеріальну, яка трансформується в різні форми відповідно до умов виробничо-комерційної діяльності, і, в результаті знову перетворюється в грошові кошти для нового кругообігу. Різниця між поточними активами компанії та її короткостроковими (або поточними) зобов'язаннями, тобто тими зобов'язаннями, які підлягають оплаті протягом року і по яких не сплачуються відсотки (заборгованість по податках і дивідендах, нарахована, але не виплачена заробітна плата), представляють собою чистий оборотний капітал.

Короткострокові зобов'язання, по яких виплачують відсотки, об'єднують з довгостроковими пасивами, при цьому короткострокові зобов'язання називають боргом, а довгострокові зобов'язання - борговими зобов'язаннями.

Саме поточні і основні активи потребують інвестицій капіталу, але за одержані інвестиції необхідно платити. Тому одержані компанією прибутки повинні бути більше вартості капіталу, що використовується для придбання активів і відсотків за користування капіталом. Джерела фінансування активів відображаються у правій частині балансу, яка складається із джерел коштів, залучених до фінансування і власних коштів власників компаній.

Тому вартість компанії (ВА К) можна визначити як вартість боргових зобов'язань (Б) і власного капіталу (ВК).

ВА К=Б+ВК

Довгострокові борги формуються за рахунок позик банків та інвестиційних компаній, або за рахунок випуску облігацій. Джерелом власного капіталу може служити випуск акцій чи гроші власників справи. Основними показниками, які характеризують капітал, є показники сталості, ліквідності, прибутковості капіталу . Показник сталості капіталу характеризує відношення боргових зобов'язань до власного капіталу. Цей показник пов'язаний із загальною фінансовою структурою, що показує, яку частину власних коштів фірма вкладе у справу, а яка частина фінансується за рахунок фінансових коштів, взятих у борг.

Якщо структура “борг” / “власний капітал” має значну перевагу в бік боргів, то фірма може стати банкрутом у випадку, коли декілька кредиторів одночасно будуть вимагати свої гроші назад у незручний для власників час, тобто в такій компанії боргова частина пасиву майже дорівнює активу. Більш сприйнятим є другий варіант, коли відношення “борг” / “власний капітал” йде в бік переваги власного капіталу, оскільки ступінь ризику для інвестора буде значно нижчим. Показник ліквідності показує здатність фірми виконати короткострокові боргові зобов'язання. Прибутковість є основним показником ефективної роботи будь-якої компанії, який показує, що видатки, які має фірма, менші одержаних доходів. В результаті ефективне використання капіталу впливає і на прибутковість, і на ліквідність, і на здатність підприємства до збільшення обсягів виробництва.

При фінансування активів власники компанії дотримуються дещо інших позицій, ніж інвестори, оскільки інвестори намагаються знайти компанію, де досить високі відсоткові ставки сполучаються з мінімальним ризиком. Власникам же компаній необхідно залучити інвесторів на умовах, що дають вигоду і компаніям, і інвесторам, і в той же час не приводять до банкрутства.

Оптимальну структуру капіталу, тобто співвідношення між позиковими коштами і власним капіталом, можна визначити, користуючись ефектом фінансового важеля, або фінансовим левереджем. Якщо підприємство в своїх інвестиціях використовує як власні так і позикові кошти, то рентабельність інвестування власних коштів може бути збільшена. Підвищення рентабельності власних коштів ще називають ефектом фінансового важеля .

Фінансовий левередж - це практика використання боргових паперів для фінансування інвестицій. Він визначається співвідношенням між доходами до відрахування відсотків за кредит і податків (ДВКП) і доходами на акцію (ДНА).

Коли фірми позичають гроші, то вони зобов'язуються виплатити відсотки, а в майбутньому погасити всю суму боргу. Але чим більше боргів у фірми в структурі капіталу, тим більше в неї фіксованих видатків і тим більший ризик непокриття цих платежів. Якщо борги зростають, ростуть і платежі відсотків, але також зростає ризик, що відсотки за борги стануть дуже високими стосовно ДВКП. Особливо це небезпечно у період економічних спадів, оскільки це збільшує можливість несплати боргу за рахунок прибутку фірми.

Отже, фінансовий левередж може бути ефективним у період підйомів і принести збитки у період спадів. Не вдаючись до виведення формули рентабельності власних коштів, наведемо її:

РВК= (1 - СПодатку) х ЕР + (1 - СПодатку) х (ЕР - СВ) х ЗК / ВК, де

РВК - рентабельність власних коштів;

СПодатку - ставка податку на прибуток;

ЕР - економічна рентабельність капіталу, як відношення суми балансового прибутку і процентів за кредит, які відносяться на собівартість продукції, до суми активів підприємства;

СВ - ставка відсотків за використання залучених коштів;

ЗК - сума залучених коштів;

ВК - сума власних коштів.

Друга складова в цій формулі являє собою ефект фінансового важеля у випадку використання залучених коштів (ЗК>0). Різницю між економічною рентабельністю і ставкою відсотків по позиці називають диференціалом фінансового важеля:

диференціал важеля = ЕР – СВ;

Співвідношення залучених і власних коштів називають плечем фінансового важеля :

плече важеля =ЗК / ВК;

Таким чином, ефект фінансового важеля може бути представлений у вигляді:

ЕФВ= (1 - СПодатку) х диференціал важеля х плече важеля;

Ефект фінансового важеля буде тим більший, чим більшою буде економічна рентабельність інвестицій в порівнянні із ставкою відсотків по займу і чим більшим буде співвідношення залучених і власних коштів].

При порівнянні підприємств, у яких однакова економічна рентабельність, у наявності різна рентабельність власних коштів, одержувана в результаті іншої структури фінансових джерел. Іншими словами, можна сказати, що ефект фінансового важеля показує приріст рентабельності власних коштів, що одержуються завдяки використанню кредиту, не дивлячись на вартість останнього . Якщо ввести у розрахунки оподаткування прибутку у розмірі 1/3 (30%), то це лише зменшить ефект на 1/3.

На основі вищесказаного можна зробити висновки:

1) Підприємство, яке має тільки власні кошти, обмежує їх рентабельність приблизно на 2/3 економічної рентабельності.

РВК = 2/3 ЕР

2) Підприємство, яке використовує кредит, або збільшує, або зменшує рентабельність власних коштів залежно від співвідношення власних і позикових коштів у пасиві і від величини відсоткової ставки.

РВК=2/3 ЕР+ЕФВ;

Ефект фінансового важеля можна записати таким чином:

ЕФВ = 2/3 диференціала плеча важеля х плече важеля.

Вищеназвані формули дають можливість визначити безпечні обсяги позикових коштів, розрахувати допустимі умови кредитування. Відповідно із формулою рентабельності власних коштів прослідковується доцільність придбання акцій підприємства з тими чи іншими значеннями диференціала, плеча фінансового важеля і рівня ефекту фінансового важеля в цілому.

Між диференціалом і плечем фінансового важеля, крім нерозривного зв’язку, є і протиріччя. Воно заключається в наступному. Якщо нові залучення коштів приносять підприємству збільшення рівня ефекту фінансового важеля, то таке запозичення вигідне для нього, але при цьому необхідно ретельно слідкувати за станом диференціалу, оскільки при нарощуванні плеча фінансового важеля банкір намагається компенсувати збільшення свого ризику підвищенням ціни на кредит. При цьому ризик кредитора виражається величиною диференціалу : чим більший диференціал, тим менший ризик і навпаки. Ось чому збільшувати за всяку ціну плече фінансового важеля недоцільно, а необхідно регулювати його залежно від диференціалу.

Залучаючи позикові кошти, підприємство може швидше і масштабніше виконати свої завдання, але при цьому постає проблема в тому, щоб прийняти розумні ризики в межах диференціала. Поява від’ємного диференціала є сигналом для кредитора, що його клієнт - кандидат у боржники. Проте, тільки в кожному окремому випадку визначають, чи доцільно використати потужний вплив на фінансовий важіль, поступово послаблюючи його, чи необхідно дотримуватись помірності в нарощуванні позикових коштів.

Більшість західних фахівців вважає, що оптимально ЕФВ має дорівнювати 1/3 -1/2 економічної рентабельності. При цьому ефект фінансового важеля здатний компенсувати податкові вилучення і забезпечити віддачу власним капіталам.

Завершальним етапом стратегії формування активів підприємства є визначення такої структури активів, яка б дала можливість до мінімуму звести ризик від їх майбутньої втрати чи знецінення. Зокрема, при формуванні грошових активів підприємства необхідно враховувати не тільки існуючий рівень інфляції, але і її прогнозні показники. За високого рівня інфляції перевагу слід надавати активам у формі товарно-матеріальних цінностей, а грошові кошти мати у розмірі, які б забезпечували нормальну систему розрахунків.

Наступним кроком дослідження є визначення впливу структури капіталу на вартість фірми. Фінансування за рахунок боргів має свої переваги, проте до певної межі, оскільки зростаючий борг може привести до зростання змін на доход по акції і відповідно, на оцінку вартості фірми. Якщо інвестори вважають, що у фірми високий рівень заборгованості, їй можуть не позичати на вигідних умовах, оскільки надто багато боргів посилює ризик і, отже, підвищує загрозу неплатоспроможності. Надмірне фінансування за рахунок випуску акцій теж не краща політика через те, що вона повністю позбавляє фірму переваг, котрі дає фінансовий левередж, оскільки середньозважена вартість капіталу стає надто високою. Крім того, випуск надмірної кількості звичайних акцій може привести до втрати управління фірмою на зборах акціонерів. Таким чином, незбалансованість капіталу (або надто багато боргів, або надто багато акцій) може зашкодити позиції фірми на ринку. Тому головною задачею цього питання є вибір такої структури капіталу, яка при найменшій вартості капіталу допомагала підтримувати сталі дивіденди і доходи.

Для реалізації цієї задачі необхідно розробити політику зовнішнього (за рахунок позичок та емісії акцій) і внутрішнього (за рахунок нерозподіленого прибутку) фінансування підприємства. Власні кошти, роблячи прямий внесок у фінансування стратегічних потреб підприємства, одночасно стають значною перевагою у фінансових взаємовідносинах підприємства з усіма об’єктами ринку. Залучені ж кошти дозволяють зменшити акціонерний ризик, але можуть загострити конфлікт між акціонерами і кредиторами. Даний конфлікт може виникнути з причини невивіреної дивідендної політики, за якої збільшення дивідендів при зменшенні нерозподіленого прибутку веде до відносного зменшення власних коштів підприємства стосовно позикових. До цього ж приводить і залучення нових кредитів та випуск привілейованих акцій, що, в свою чергу, збільшує ризик банкіра і веде до знецінення виданих ним позик. Також причиною конфлікту може бути підвищений ризик банкрутства на фоні надзвичайно високого рівня заборгованості і втрата привабливості раніше випущених цінних паперів і, як наслідок, падіння їх курсу, внаслідок емісії облігацій і залучення коштів на більш вигідних для інвесторів умовах.

В ринковій економіці існує багато методів усунення названого протиріччя. Це випуск фінансових активів, які в майбутньому дадуть змогу держателям облігацій стати акціонерами (випуск облігацій, конвертованих в акції, облігацій з підписними купонами та ін.), обмеження прав акціонерів в області інвестицій, їх фінансування і розподілу, про що фіксується безпосередньо в Статуті. Отже, підприємство поза екстремальних умов не повинно вичерпувати можливості використання позикових коштів. Їх величина повинна бути на такому рівні, який забезпечив би покриття нестатку коштів кредитом без перетворення диференціалу фінансового важеля у від’ємне значення.

ТЕМА 5. ФІНАНСОВІ РЕЗУЛЬТАТИ СУБ’ЄКТА ГОСПОДАРЮВАННЯ

1. Показники, які характеризують фінансову діяльність суб’єкта господарювання.

Показники, які характеризують фінансову діяльність суб’єкта господарювання, є показники прибутку і рентабельності. У відповідності із стандартами бухгалтерського обліку в діяльності підприємства розрізняють:

-звичайну діяльність – будь-яку основну діяльність підприємства, а також операції, що її забезпечують або виникають внаслідок її проведення;

-надзвичайну подію або операцію , яка відрізняється від звичайної діяльності підприємства, та не очікується, що вона повторюватиметься періодично або в кожному наступному звітному періоді;

-операційну діяльність – основна діяльність підприємства, а також інші види діяльності, які не є інвестиційною чи фінансовою діяльністю;

- основну діяльність , яка пов’язана з виробництвом або реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг), що є головною метою створення підприємства і забезпечують основну частку його доходу;

-інвестиційна діяльність – придбання та реалізація тих необоротних активів, а також фінансових інвестицій, які не є складовою частиною еквівалентів грошових коштів;

-фінансова діяльність – діяльність, яка призводить до змін розміру і складу власного та позикового капіталу підприємства.

В широкому понятті прибуток – це сума, на яку доходи перевищують пов’язані з ними витрати, але при цьому розрізняють валовий прибуток , прибуток від реалізації (операційної діяльності), балансовий прибуток (прибуток від звичайної діяльності до оподаткування), прибуток від звичайної діяльності (після оподаткування) , чистий прибуток .

Валовий прибуток (збиток) визначається як різниця між чистою виручкою від реалізації продукції, товарів, робіт, послуг (без ПДВ, акцизного збору та інших вирахувань з доходу) і собівартістю реалізованої продукції (виробничою собівартістю), тобто ф.№2 р.035-р.040.

Прибуток від реалізації або прибуток (збиток) від операційної діяльності визначається як алгебраїчна сума валового прибутку (збитку), іншого операційного доходу, адміністративних витрат, витрат на збут та інших операційних витрат, тобто ф.№2 р.050+р.060-р.070-р.080-р.090.

Балансовий прибуток (збиток) або прибуток від звичайної діяльності до оподаткування визначається як алгебраїчна сума прибутку (збитку) від операційної діяльності, фінансових та інших доходів (прибутків), фінансових та інших витрат (збитків), тобто ф.№2 р100+р.110+р.120+р.130-р.140-р.150-р.160. При цьому розрізняють такі фінансові та інші доходи і витрати:

-доход від участі в капіталі – відображається доход, отриманий в асоційовані, дочірні або спільні підприємства, облік яких ведеться методом участі в капіталі, (згідно з яким балансова вартість інвестицій відповідно збільшується або зменшується на суму збільшення або зменшення частки інвестора у власному капіталі об’єкта інвестування).

-інші фінансові доходи – показуються дивіденди, відсотки та інші доходи, отримані від фінансових інвестицій (крім доходів, які опубліковуються за методом участі в капіталі);

-інші доходи – показується доход від реалізації фінансових інвестицій, необоротних активів і майнових комплексів; доход від неопераційних курсових різниць та інші доходи, які виникають у процесі звичайної діяльності, але не пов’язані з операційною діяльністю підприємства;

-фінансові витрати – показуються витрати на проценти та інші витрати підприємства, пов’язані із залученням позикового капіталу;

-втрати від участі в капіталі – відображається збиток, спричинений інвестиціями в асоційовані, дочірні або спільні підприємства, облік яких провадиться методом участі в капіталі;

-інші витрати – відображають собівартість реалізації фінансових інвестицій, необоротних активів, майнових комплексів; втрати від неопераційних курсових різниць; втрати від уцінки фінансових інвестицій та необоротних активів; інші витрати, які виникають у процесі звичайної діяльності (крім фінансових витрат), але не пов’язані з операційною діяльністю підприємства.

Прибуток від звичайної діяльності (після оподаткування) визначається як різниця між прибутком від звичайної діяльності до оподаткування та сумою податків з прибутку. Збиток від звичайної діяльності дорівнює збитку від звичайної діяльності до оподаткування та сумі податків на прибуток, тобто ф.№2 р.170-р.180.

Чистий прибуток (збиток) розраховується як алгебраїчна сума прибутку (збитку) від звичайної діяльності та надзвичайного прибутку, надзвичайного збитку та податків з надзвичайного прибутку, тобто ф.№2 р.190+р.200-р.205-р.210.

Серед показників рентабельності виділяють рентабельність продукції, рентабельність капіталу, рентабельність основного капіталу, рентабельність власного капіталу, рентабельність перманентного капіталу, прибутковість реалізації, прибутковість активів, головний показник прибутковості .

Рентабельність продукції визначається як відношення прибутку від реалізації (прибутку від операційної діяльності) до повної собівартості реалізованої продукції.

Рентабельність капіталу визначається як відношення балансового прибутку ( прибутку від звичайної діяльності до оподаткування) до підсумку по балансу.

Рентабельність основного капіталу визначається як відношення прибутку від звичайної діяльності (після оподаткування) до підсумку по балансу.

Рентабельність власного капіталу визначається як відношення прибутку від звичайної діяльності (після оподаткування) до суми власного капіталу.

Рентабельність перманентного капіталу визначається як відношення балансового прибутку ( прибутку від звичайної діяльності до оподаткування) до суми власного капіталу.

Прибутковість реалізації визначається як відношення прибутку від реалізації (прибутку від операційної діяльності) до суми виручки від реалізації продукції, товарів, робіт, послуг.

Прибутковість активів визначається як відношення прибутку від звичайної діяльності (після оподаткування) за мінусом дивідендів на акції до загальної суми активів за мінусом нематеріальних активів.

Головний показник прибутковості визначається як відношення балансового прибутку ( прибутку від звичайної діяльності до оподаткування) до загальної суми активів за мінусом нематеріальних активів.

ТЕМА 8. СУЧАСНІ МЕТОДИ ОЦІНКИ ФІНАНСОВОГО СТАНУ ПІДПРИЄМСТВА

1. Оцінка фінансового стану суб’єкта господарювання з метою визначення його платоспроможності.

2. Діагностика банкрутства підприємства.

1.Оцінка фінансового стану суб’єкта господарювання з метою визначення його платоспроможності

Визначення оптимальної структури активів з точки зору забезпечення достатньої ліквідності окремих їх видів, проводять на основі оцінки ліквідності і платоспроможності підприємства. Платоспроможність - як більш широке поняття означає можливість даного підприємства своєчасно оплачувати всі грошові зобов’язання, які виникають у процесі господарської діяльності. Вона оцінюється за даними балансу та на підставі характеристики ліквідності оборотних коштів, тобто часу, потрібного для перетворення їх у готівку При цьому розрізняють ліквідність підприємства і ліквідність балансу.

Ліквідність підприємства визначається як ступінь покриття короткострокової заборгованості його високоліквідними активами (коштами, ринковими цінними паперами, дебіторською заборгованістю). Ліквідність активів визначається часом, протягом якого активи перетворюються в грошові кошти. Тому активи залежно від ступеня ліквідності, а короткострокові пасиви від ступеня терміновості їх оплати діляться на групи. Найбільш ліквідні активи ( А1) – грошові кошти підприємства і короткострокові фінансові вкладення. Активи, що швидко реалізуються ( А2) - дебіторська, заборгованість та інші активи. Активи, які повільно реалізуються ( АЗ) - статті розділу 2 активу “Запаси ”, а також статті розділу 1 активу балансу “Довгострокові фінансові інвестиції” (за мінусом суми вкладів у статутні фонди інших підприємств). Активи, які важко реалізуються (А4) - статті розділу 1 активу балансу та мінусом тих статей цього розділу, які ввійшли в попередню групу, а також вклади у статутні фонди інших підприємств.

Короткострокові пасиви розділяються на такі підгрупи. Найбільш термінові зобов’язання (ПІ) - це кредиторська заборгованість та позики, непогашені у відповідний термін. Короткострокові зобов’язання ( П2) - це короткострокові кредити та позикові кошти. Довгострокові зобов’язання ( П3) - довгострокові кредити та позикові кошти. Сталі пасиви ( П4) - це статті розділу 1 пасиву балансу “ Власний капітал”.

Для визначення ліквідності балансу необхідно перевірити виконання нерівностей : А1 > П1; А2 > П2 ; АЗ > ПЗ; А4 < П4 .

Якщо виконуються всі 4 нерівності, то баланс вважається абсолютно ліквідним, але виконання перших трьох нерівностей веде за собою і виконання четвертої. Виконання четвертої нерівності свідчить про дотримання вимоги мінімальної фінансової стійкості, оскільки вона засвідчує наявність у підприємства власних оборотних коштів. Баланс вважається ліквідним, якщо виконуються всі чотири нерівності. Додатково до складання нерівностей спід розрахувати і основні показники ліквідності та порівняти їх із теоретично достатнім значенням.

Одним із показників ліквідності є коефіцієнт абсолютної ліквідності . Даний кое­фіцієнт показує, яку частину короткострокової заборгованості підприємство може погасити в найближчий час, а нормальним для нього вважається обмеження більше 0,2-0,5 . Він характеризує платоспроможність підприємства на дату складання балансу,

Платоспроможність підприємства характеризує і проміжний коефіцієнт пок­риття балансу (коефіцієнт критичної ліквідності) . Щоб перевести грошові кошти в різні складові оборотних коштів, потрібен час. Ліквідність коштів, вкладених в дебіторську заборгованість, залежить від швидкості платіжного документообороту в банках країни, своєчасного оформлення банківських документів, строків надання комерційного кредиту окремим покупцям, їх платоспроможності. Тому даний коефіцієнт характеризує очікувану платоспроможність підприємства на період, який дорівнює тривалості одного обороту дебіторської заборгованості, а його достатнє значення повинно бути більше 0,8-1,0 .

Найбільш узагальнюючим показником платоспроможності є загальний коефіцієнт покриття балансу . Даний коефіцієнт характеризує співвідно­шення поточних активів за мінусом витрат майбутніх періодів та собівартості транспортних послуг і поточних зобов’язань. Він характери­зує очікувану платоспроможність підприємства протягом одного обороту оборотних коштів. Рівень коефіцієнту залежить від галузі виробництва, трива­лості виробничого циклу, структури запасів і витрат та інших факторів. У світовій практиці вважається достатнім його значення більше 2-2,5 .

Для аналізу ліквідності та платоспроможності застосовують ще й інші показники, зокрема це показники фінансової стійкості, величини власних оборотних коштів, тривалості кредиторської заборгованості, співвідношення грошових потоків та заборгованості кредиторам, співвідношення нерозділеного прибутку до всієї суми активів.

Під фінансовою стійкістю підприємства розуміють такий стан рахун­ків підприємства, які гарантують його постійну платоспроможність і можливість своєчасно поповнювати виробничі запаси, проводити розрахунки та платежі за рахунок власних джерел. Фінансова стійкість характеризується коефіцієнтом співвідношення позикових та власних коштів, коефіцієнтом автономії, коефіцієнтом маневреності власних коштів, коефіцієнтом концентрації залученого капіталу, коефіцієнтом довгострокового залучення позикових коштів, коефіцієнтом довгострокових вкладень.

При проведенні аналізу фінансової стійкості акціонерного товариства важливим є розрахунок показника заборгованості акціонерам , який визначається як відношення суми заборгованості акціонерам до суми активів. Зрозуміло, що чим вищий рівень даного показника, тим меншу привабли­вість становить дане акціонерне товариство для акціонерів та інвесторів.

Коефіцієнт співвідношення позикових та власних коштів визначається як відношення суми позикових коштів до суми власних коштів, і його нормативно-достатнє значення повинно бути менше 1. Якщо розрахункове значення його більше одиниці, то незалежність (автономність) підприємства сягає критичної точки.

Коефіцієнт автономії – це відношення суми власних коштів до суми майна підприємства (нормативно-достатнє значення більше 0,5). Коефіцієнт автономії характеризує незалежність підприємства від зовнішніх джерел.

Коефіцієнт маневреності власних коштів це відношення суми власних оборотних коштів до суми власних коштів. Коефіцієнт маневреності показуює, яка частина власного капіталу є вкладеною в оборотні кошти.

Банківські установи, вирішуючи питання про надання кредитів підприємницьким структурам, керуються, в першу чергу, станом їх кредитоспроможності, одним із показників якої є частка власного капіталу в загальній сумі активів позичальника. Чим вищою є частка власного капіталу, тим менший ризик являє такий позичальник для кредитора і навпаки. Для цього використовують такі показники.

Коефіцієнт концентрації залученого капіталу – це відношення суми зобов’язань по залучених і позичених коштах до підсумку по балансу.

Коефіцієнт довгострокового залучення позикових коштів - це відношення суми довгострокових зобов’язань до суми довгострокових зобов’язань і власних коштів.

Коефіцієнт довгострокових вкладень – це відношення суми довгострокових кредитів і позик до суми довгострокових кредитів і позик і власних коштів.

В результаті проведення якоїсь господарської операції фінансовий стан підприємства може залишатись незмінним або покращуватись чи погіршуватись. Щоденний потік господарських операцій викликає коливання фінансової стійкості, є причиною переходу підприємства від одного типу стійкості до іншого. Тому в світовій практиці при визначенні забезпечення запасів і витрат власними і позиченими коштами класифікують такі типи фінансової стійкості.

1. Абсолютній фінансовій стійкості відповідає такий фінансовий стан підприємства, при якому запаси і витрати забезпечуються власними оборотними коштами. Цей тип фінансової стійкості та практиці зустрічається досить рідко, а на основі балансу поточну абсолютну стійкість можна визначити за формулою:

Д> Rр+Ко,

де Д - грошові кошти і довгострокові фінансові вкладення;

Rр - розрахунки ( кредиторська заборгованість) та інші пасиви;

Ко – позики, не погашені в строк .

2. Нормальна фінансові стійкість - це такий фінансовий стан підприємства, при якому запаси і витрати забезпечуються власними оборотними коштами та довгостроковими позиковими джерелами. На основі балансу поточна нормальна стійкість визначається за формулою : Ra > Rр + Ко ,

де Rа - грошові кошти, короткострокові фінансові вкладення, дебіторська заборгованість та інші активи.

3. Передкризова (мінімальна) фінансова стійкість характеризується таким фінансовим станом підприємства, при якому запаси і витрати забезпе­чуються власними оборотними коштами і довгостроковими та короткостро­ковими позиковими джерелами (тобто основними джерелами формування запасів і витрат). На основі балансу поточний передкризовий стан визначаєть­ся за формулою:

Ra + Z. > Rр + Ko,

де- запаси і витрати .

4. Кризовий фінансовий стан виникає в тому випадку, коли запаси і витрати не забезпечуються джерелами їх формування, а підприємство зна­ходиться на межі банкрутства. На основі балансу поточний кризовий стан визначається за формулою: R.а + Z < Rр + Ко.

Якщо розглядати класифікацію типів фінансової стійкості підприємства в най­ближчій перспективі, то до правої сторони наведених вище нерівностей треба додати Кt - короткострокові кредити і залучені кошти. У випадку довгострокової перспективи відповідно до правої сторони нерівностей додається, крім Kt , ще й Кт - довгострокові кредити і залучені кошти.

Використавши баланси підприємств, можна розрахувати типи фінансової стійкості цих підприємств в поточному, короткостроковому чи довгостроковому періоді.

2.Діагностика банкрутства підприємства

Завершальним етапом розробки фінансової стратегії підприємства є визначення політики управління фінансовими ризиками і антикризового фінансового управління при загрозі банкрутства. Підприємницькій діяльності на сучасному етапі властиві такі види ризиків як ризик зниження фінансової стійкості, неплатоспроможності, інвестиційний, інфляційний, процентний, валютний, кредитний, податковий ризики. Деякі з них, зокрема, ризик зниження фінансової стійкості, неплатоспроможності, валютний ризик акціонерних товариств, були проаналізовані в роботі раніше. Тому політика управління фінансовими ризиками на підприємстві повинна включати такі питання:

●визначення окремих видів ризиків, які можуть виникнути в процесі підприємницької діяльності; визначення можливих фінансових втрат, пов’язаних з ризиками та розробка заходів щодо їх запобігання;

● розробка оптимальних варіантів внутрішнього і зовнішнього страхування; оцінка страхування ризиків на підприємстві.

У випадку, коли перед підприємством постає загроза банкрутства, необхідно розробити політику антикризового управління. На першому етапі проведення такої політики дають повну оцінку фінансового стану підприємства з метою виявлення ознак його кризового розвитку і можливій загрозі банкрутства.

Діагностика банкрутства є необхідним елементом проведення фінансового аналізу, вона однаково важлива і для акціонерів та інвесторів, і для майбутніх власників у випадку реорганізаціїпідприємства. Банкрутство настає, після призначення факту неспроможності арбітражним судом або після офіційного визнання цього самим боржником у випадку добровільної ліквідації підприємства, А зовнішньою ознакою банкрутства є призупинення його поточ­них платежів через нездатність підприємства забезпечити виконання вимог креди­торів в місячний термін. Залежно від фінансового стану підприємства-боржника до нього можуть бути застосовані процедури реорганізації (у формі зовнішнього управління і санації), ліквідації, мирової угоди. В цих умовах досить важливо вчасно спрогнозувати стадію банкрутства акціонерного товариства, щоб оперативно можна було розробити відповідні заходи щодо оздоровлення фінансового стану.

Діагностика банкрутства проводиться на основі комплексного аналізу декількох показників із порівнянням їх з відповідними показниками інших аналогічних підприємств за ряд років. Інформаційною базою проведення такої діагностики служить бухгал­терська, статистична і оперативна звітність. В аналізі використовують баланси під­приємства за два-три попередні роки та звітний період, звіти про фінансові резуль­тати, звіти про рух грошових коштів, звіти про власний капітал, документи про результати інвентаризації, розрахунок нормативу власних оборот­них коштів, розшифровка дебіторської та кредиторської заборгованості, звіт про наявність та рух основних фондів, амортизацію, дані про наявність та рух коштів на банківських рахунках, бізнес-плани, фінансові плани, дані про ринки збуту, матеріали маркетингових досліджень та інші.

Крім того, у випадку проведення аналізу фінансової діяльності відкритих акціонерних товариств, можна скористатися ще одним джерелом інформації - це відомості про котиру­вання акцій даних підприємств на біржовому та позабіржовому ринках цінних паперів. Ринковий курс акцій акціонерного товариства є своєрідним барометром його фінансового стану, оскільки у неплатоспроможного підприємства курс акцій не може бути високим через падіння попиту на його цінні папери.

Рівень неплатоспромож­ності підприємства оцінюється, виходячи з критеріїв, які характеризують задовільність структури балансу: коефіцієнту покриття балансу, коефіцієнту забезпеченості власними коштами, коефіцієнту відновлення (втрати) платоспроможності. Відповідно до розрахункових коефіцієнтів робиться висновок про прийняття рішення щодо підприємства. Якщо виявиться, що структура балансу підприємства є незадовільною, то підприємство визнається неплатоспроможним. У випадку граничної заборгованості структури балансу може бути прийняте рішення про наявність реаль­ної можливості у підприємства-боржника відновити свою платоспроможність, чи наявність реальної можливості втрати підприємством платоспроможності, якщо воно в найближчий час не виконає зобов’язань перед кредиторами. Прийняття рішення служить основою для підготовки пропозицій щодо здійснен­ня фінансової підтримки неплатоспроможних підприємств, їх приватизації та інших мір.

Розрахунок коефіцієнта покриття балансу, наведений вище, а нормативно достатнє значення його у світовій практиці є більшим 2 - 2,5 рази. Коефіцієнт забезпеченості власними коштами Кз визначається як відно­шення різниці суми джерел власних коштів і вартості основних фондів та інших позаоборотних активів до фактичної вартості оборотних коштів, які є в наявнос­ті у підприємства .

Коефіцієнт забезпеченості власними коштами (Кз ) розраховується за формулою: Кз = (1П – 1А) /2А , де:

Кз - коефіцієнт забезпеченості власними коштами;

І П - підсумок І розділу пасиву балансу;

І А - підсумок І розділу активу балансу;

2 А – підсумок 2 розділу активу балансу;

Нормативне значення цього коефіцієнта повинно бути більшим 0,1. Цей норматив характеризує мінімальну наявність у підприємства власних оборотних коштів, яка необхідна для забезпечення його фінансової стійкості. Порівнюючи фактичні коефіцієнти з їх нормативними значеннями, можна забезпечити опера­тивний контроль за фінансовим станом підприємства і здійснити відповідні заходи щодо виходу його із кризового стану. При цьому, якщо хоч один із наведених показників не відповідає норма­тиву, то розраховується коефіцієнт відновлення платоспроможності Квп за наступний період ( 6 місяців).

Коефіцієнт відновлення платоспроможності (Квп) розрахову­ється за формулою : Квп = [ К1к + 6/Т (К1к – К1п) ] : 2 , де:

де К1к – значення коефіцієнта покриття балансу на кінець звітного періоду ;

К1п - значення коефіцієнта покриття балансу на початок звітного періоду;

Т - звітний період в місяцях ;

2 - нормативне значення коефіцієнта покриття балансу;

6 - нормативний період відновлення платоспроможності в місяцях.

Якщо коефіцієнт відновлення платоспроможності менше 1, то у підпри­ємства у найближчий час немає реальної можливості відновити плато­спроможність і навпаки. У випадку, коли коефіцієнт покриття балансу дорівнює 2, а коефіцієнт забезпеченості власними коштами - 0,1, необхідно розрахувати коефіцієнт можливої втрати платоспроможності Кмвп за наступний період (3 місяці ).

Коефіцієнт можливої втрати платоспроможності (Кмвп) розраховується за формулою: Кмвп = [ К1к + 3/Т (К1к – К1п) ] : 2.

Якщо цей коефіцієнт при розрахунках виходить менше 1, то підприємство в найближчий час може втратити платоспроможність і навпаки.

Якщо у процесі аналізу фінансового стану виявиться, що платоспроможність підприємства можна відновити, то в програмі антикризового управління визначають внутрішні механізми фінансової стабілізації. Але якщо за даними аналізу підприємствам не вдається у найближчій перспективі відновити свою платоспроможність, то необхідно здійснити вибір ефективних форм санації підприємства з метою фінансового оздоровлення і запобігання банкрутства підприємства.

ТЕМА 10. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

1. Державне регулювання суб’єктів господарювання в області бюджетно-податкової, кредитно-грошової та інноваційної політики.

2. Форми фінансової підтримки суб’єктів господарювання.

1.Державне регулювання суб’єктів господарювання в області бюджетно-податкової, кредитно-грошової та інноваційної політики.

На сучасному етапі державне регулювання фінансів підприємницьких структур в економіці України здійснюється за двома напрямами:

1. Проведення бюджетної, кредитно-грошової та інноваційної політики;

2. Створення системи державної підтримки розвитку підприємницьких структур з метою стимулювання їх фінансової діяльності.

Державне регулювання фінансової діяльності за цими напрямами повинно бути узгодженим і не заперечувати одне одного, оскільки через податкову політику створюється можливість наповнення переважної частини бюджету, але невивірені заходи щодо стимулювання фінансової сфери підприємництва може призвести до бюджетного дефіциту.

Державне регулювання фінансової діяльності в області бюджету і пода тків проявляється в регулюванні податкових ставок, пільг, тощо і зміні сукупної величини витрат Державного бюджету та їх структури. В процесі фінансової діяльності в підприємницьких структурах здійснюється розподіл капіталу у формі податків і податкових платежів до Державного і місцевого бюджетів.

Використання податків як інструменту регулювання підприємницької діяльності можна розглянути на прикладі податкової системи України. Структура податкової системи і доходів бюджету України на сучасному етапі складається з таких елементів : прямих і непрямих податків, податкових платежів, неподаткових доходів і цільових надходжень.

Податкова система України має багато спільних рис із тими системами, які застосовують розвинуті країни світу. Її основу складають прямі прибуткові податки з підприємств і громадян, непрямі податки – податок на додану вартість, акцизний збір, мито, спеціальні відрахування на соціальне страхування та забезпечення. Але, не дивлячись на те, що Україна має досить сталу систему податків, особливою проблемою залишається перехід до суто економічних взаємовідносин товаровиробників з державою, подолання економічно необгрунтованого втручання державних відомств у діяльність підприємств і організацій.

Поряд із цим не менш важливою проблемою для вітчизняних підприємств є відсутність стабільності податкової системи. Постійні зміни та доповнення до податкового законодавства призводять до невиконання прогнозних показників виробничо-господарської діяльності підприємств та її кінцевих результатів – прибутку, рентабельності, окупності капітальних вкладів та ін. Це створює фактор невизначеності в організації підприємницької діяльності. Крім того, для окремих підприємств сума податків, що сплачуються відповідно до діючого законодавства, обтяжлива і створює передумови для подорожчання продукції, звужуючи при цьому ринок її збуту. Надмірне ж збільшення податкового навантаження може призвести до руйнування ринкового механізму, депресії та соціально економічної нестабільності. Суб’єкти підприємницької діяльності вирішують питання щодо зниження податкового навантаження самостійно неофіційним шляхом, виводячи свої відносини з іншими суб’єктами за межі офіційної економіки. За рахунок цього вони мають змогу зменшувати свої витрати, знижувати ціни на продукцію, а також активізувати попит на неї.

Характерною особливістю діючої податкової системи є і те, що, крім великої кількості та суттєвих за величиною податків, в Україні формуються численні державні бюджетні та позабюджетні фонди цільового призначення, що значно ускладнює систему оподаткування та обтяжує їх платників. Якщо розглянути зведений бюджет України за 1995-99 роки, то найбільшу питому вагу в доходах мають такі податки як ПДВ і податок на прибуток. В той же час доля акцизного збору, державного мита, відрахувань на геологорозвідувальні роботи, надходжень до фонду Чорнобиля, плати за землю є незначною.

Порівнюючи дану структуру із структурою доходів бюджетів ринково розвинутих країн, можна зазначити, що найбільшу питому вагу в доходах бюджетів зарубіжних країн складає прибутковий податок з фізичних осіб. Так, у структурі доходів федерального бюджету США він займає 45.5%, в доходах державного бюджету Франції – 18.1%, в доходах федерального бюджету Іспанії – 38%, а в доходах державного бюджету Великобританії – навіть 64%. В той же час питома вага податку на додану вартість у структурі бюджетів різних країн знаходиться майже на одному рівні ( за виключенням Франції, де вона становить 41,4 % ) .

Але, на відміну від України, в ринково розвинутих країнах питома вага податку на прибуток в структурі доходів бюджету є невеликою, що дає змогу перевести акцент податкового тягаря на інші податки, а підприємницьким структурам створює можливості для накопичення більшої суми прибутку у власному розпорядженні. Отже, державне регулювання підприємницької діяльності в Україні порівняно з ринково розвинутими країнами не створює умов для достатніх темпів розширеного відтворення, оскільки основний податковий тягар в підприємницьких структурах припадає на податок на прибуток.

Таким чином, найсуттєвішими податками, за допомогою яких здійснюється державне регулювання підприємницької діяльності в Україні, є ПДВ і податок на прибуток. ПДВ є найбільш пасивним регулюючим інструментом і його основна регулююча функція проявляється у вирівнюванні доходів фізичних осіб. Щодо підприємницьких структур, то регулююча функція ПДВ проявляється тільки тоді, коли відбувається звільнення від податку чи застосовуються інші пільги стосовно нього.

У податковій практиці ПДВ використовує велика кількість країн з ринковою економікою, зокрема Франція, Німеччина, Іспанія, причому податкові ставки у них приблизно на тому ж рівні, що і у нас. Але негативний вплив ПДВ у стимулюванні підприємницької діяльності на сучасному етапі в Україні проявляється, перш за все , в тому, що включення ПДВ в ціну товарів, послуг, робіт на кожній стадії руху від виробника до кінцевого споживача призводить до мультиплікаційного ефекту, коли в процесі руху товару чи послуг за рахунок ПДВ збільшується і його ціна пропорційно кількості стадій обігу. В результаті чого ціни на товари і послуги зростають, що на фоні низької купівельної спроможності населення приводить до уповільнення товарообігу та скорочення виробництва. ПДВ, який є податком на споживача, за умов низького рівня споживання перетворюється в податок на виробника, який змушений компенсувати витрати на нього за рахунок свого прибутку.

Звичайно, для запобігання таких негативних наслідків оподаткування порядок стягнення ПДВ повинен передбачати механізм компенсації сплаченого до бюджету платежу на кожному етапі. Але, як показала практика функціонування ПДВ сам механізм компенсації не є досконалим, він суттєво відрізняється від того, який застосовується в країнах з класичною ринковою економікою. Першим недоліком існуючого в Україні порядку є те, що обкладання ПДВ господарсько-фінансових операцій має загальний характер, а механізм компенсацій застосовується тільки в окремих випадках. За цих умов ПДВ є вже не податком на споживання, а засобом вилучення коштів у підприємств незалежно від результатів його підприємницької діяльності. Податкові пільги для одних підприємств перетворюються в податковий тягар для інших.

Громіздкий порядок розрахунку податкового кредиту не відповідає типовим європейським схемам, оскільки до суми податкового кредиту рахується не загальна сума сплаченого постачальником за звітний період ПДВ, а тільки та частина, яка стосується придбання товарів, що належать до складу валових витрат виробництва та основних фондів і нематеріальних активів, які підлягають амортизації. До таких витрат належить обмежений перелік операцій з придбання основних фондів та нематеріальних активів, у той час як придбання основних фондів і нематеріальних активів з метою їх наступної реалізації іншим платникам податку не підлягає амортизації, а ПДВ, сплачений постачальникам у ціні товарів відшкодовується за рахунок прибутку підприємства.

Досить цікавим є досвід Німеччини щодо застосування ПДВ, де в процесі виробництва і товарного обігу сплачує ПДВ до фінансового відомства тільки початковий (перший) підприємець, а всі наступні суб’єкти підприємницької діяльності мають право автоматично зменшити свою заборгованість перед бюджетом на відповідну суму ПДВ, не вступаючи в стосунки з фінансовими органами з приводу відшкодування. За цих умов вся сума ПДВ сплачується фактично споживачами, а підприємці виконують лише функцію стягнення ПДВ і сплати його до федерального бюджету. В наших сучасних умовах ПДВ стягується і частково сплачується кожним суміжним учасником господарського товарообігу, і з цієї причини існуюча податкова система є фіскально несприятлива для господарської діяльності у виробничій сфері.

Система стягнення ПДВ у розвинутих країнах має гнучкий характер. Так, у Німеччині основна ставка становить 14%, діє також пільгова – 7%, зокрема, для продуктів харчування, громадського транспорту, засобів інформації та творів мистецтва. У Франції основна ставка ПДВ – 18.6%, а знижена – 5,5%. В Італії їх п’ять: пільгова – 4% і 0%, основна – 9% та дві підвищені – 19% і 38%, причому найвища ставка застосовується до предметів розкоші.

В законодавчій базі України затверджено 20%-ну основну ставку та 0%, тобто пільгову ставку, а також існує перелік операцій, які звільняються від оподаткування. Застосувавши порівняльний аналіз, можна прийти до висновку, що в Україні використовується досить висока основна 20% ставка ПДВ майже з усіх операцій. Якщо ж врахувати, що до витрат виробництва включаються нарахування (податки) із заробітної плати до органів соціального страхування, пенсійного забезпечення, фонду зайнятості населення та комунальний податок, то одержуємо ефект подвійного оподаткування заробітної плати і як результат – значне збільшення суми ПДВ.

В результаті недосконалої політики в області оподаткування ПДВ склалась така ситуація, коли з одного боку відбувається недонадходження ПДВ з причин скорочення виробництва, а з іншого боку існування тіньової економіки передбачає занижені суми податкових зобов’язань і, відповідно, завищені для податкового кредиту. Крім того, існуюча модель оподаткування ПДВ складна і трудомістка щодо ведення бухгалтерського обліку та не відзначається соціальною орієнтацією.

Другим важливим податком, за допомогою якого відбувається регулювання діяльності в підприємницьких структурах, є податок на прибуток підприємств, питома вага якого є досить високою порівняно з розвинутими ринковими країнами. В Україні введено основну 30% ставку податку на прибуток підприємств, яка визначається шляхом зменшення суми валового доходу за податковий період на суму валових витрат платника податку і на суму амортизаційних відрахувань.

Є свої особливості оподаткування прибутку АТ . Згідно Закону платник податку – емітент корпоративних прав зменшує суму нарахованого податку на прибуток на суму внесеного в бюджет податку на дивіденди (підпункт 7.8.3. Закону). Якщо ж сума сплаченого податку на дивіденди перевищує суму податкових зобов’язань підприємства-емітента по податку на прибуток звітного періоду, то різниця переноситься на зменшення зобов’язань щодо податку на прибутку такого підприємства в майбутніх податкових періодах. У випадку, коли платник податку протягом звітного кварталу має збитки, то дозволяється відповідне зменшення об’єкта оподаткування наступного звітного кварталу, а також кожного із наступних 20 звітних кварталів, тобто протягом 5 років до повного погашення від’ємного значення. Це положення Закону є чи не єдиною можливістю збільшити суму прибутку, який залишається у розпорядженні акціонерного товариства, але малоймовірною є така ситуація, при якій емітент корпоративних прав несе збитки і разом з тим має прибуток, за рахунок якого виплачуються дивіденди.

Необхідно зазначити, що затрати на виплату дивідендів (оплата повідомлень в засобах масової інформації, конвертів, послуги зв’язку) не включаються до валових витрат згідно з підпунктом 5.3.8. діючого Закону, в той час як в попередньому Законі ці ж затрати відносились на собівартість продукції, робіт і послуг. Особливо слід зупинитись на оподаткуванні дивідендів, одержаних акціонерами-нерезидентами. Дивіденди, які одержують іноземні особи із постійним місцем перебування в країні, з якою Україна не має договору з питань оподаткування, оподатковуються за ставкою 30 %. А нерезиденти, які мають права відповідно з міжнародним договором про звільнення від оподаткування дивідендів, можуть реалізувати вказані права.

Як було зазначено вище, частка податку на прибуток у структурі доходів бюджету в ринково розвинутих країнах набагато нижча, ніж в Україні. В середньому в 90-х роках частка їх становила: в Іспанії – 8.2%, США – 8.7%, Канаді – 10%, Франції – 10.6%, Великобританії – 19%.

В той же час в деяких країнах застосовуються набагато вищі податкові ставки (Іспанії – 35%, Італії – 36%). Корпораційний податок Німеччини являє собою податок на фактично отриманий прибуток, що підлягає оподаткуванню за винятком промислового та земельного податків, причому існують дві базові ставки цього податку. Якщо прибуток не розподіляється, то він підлягає оподаткуванню цим податком у розмірі 50%, а при розподілі – 36%. Прибуток, що розподіляється, - це дивіденди, одержані акціонерами, які також підлягають оподаткуванню прибутковим податком. Тому з метою уникнення подвійного оподаткування використовують систему зарахування, згідно з якою податок на прибуток, що розподіляється, сплачений компанією, враховується при оподаткуванні особистих доходів акціонерів через прибутковий податок. Закон України “Про оподаткування прибутку підприємств” теж передбачає усунення подвійного оподаткування дивідендів акціонерів, яке існувало донедавна.

У США податок на прибуток прогресивний, підвищується разом із збільшенням оподатковуваного прибутку і становить 15, 25 і 34%, а в ході податкової реформи 1986 року податкові ставки знизились з 46 до 34% разом із розширенням бази оподаткування на 20% за рахунок обмеження пільг на амортизацію і ліквідації пільг на нові інвестиції.

В зарубіжній практиці оподаткування прибутку корпорацій часто використовуються прогресивні ставки (США, Канада, Швейцарія, Китай, Південна Корея). В нових індустріальних країнах – Гонконгу і Сінгапурі, ставки податку значно нижчі – 17.5 і 27% відповідно.

Низька питома вага податку на прибуток корпорацій у структурі доходів бюджетів ринково розвинутих країн пояснюється, перш за все, існуванням цілої системи пільг на цей податок, які відрізняються великим розмаїттям видів і напрямків залежно від пріоритетів державної політики і стану економіки. Найбільш суттєвими пільгами, які застосовують ці країни, є знижені ставки, прискорена амортизація, вилучення відрахувань резервного фонду з бази оподаткування, податкові скидки і кредити на капітальні вкладення, на НДДКР та спеціальні пільги малим підприємствам. Причому, чим нижчий рівень розвитку економіки країни, тим меншим повинно бути податкове навантаження з цього податку, оскільки це дає змогу створити умови для більш швидких темпів розвитку підприємництва. Якщо розглянути пільги щодо оподаткування прибутку підприємств, а їх сорок сім, то можна прослідкувати їх відокремленість від стимулювання певних напрямів підприємницької діяльності, таких як інвестиційна діяльність, спільна діяльність з іноземними інвесторами, діяльність у сфері малого бізнесу та інші. Саме цим наша система оподаткування суттєво відрізняється від практики оподаткування в ринково розвинутих країнах.

В оподаткуванні відсутній механізм рівнозначного і пропорційного стягнення податку на прибуток підприємств, оскільки встановлена загальна ставка –30% від об’єкта оподаткування, незалежно від розміру прибутку підприємств, що, в свою чергу, заставляє платників шукати методи мінімізації оподаткування. Крім того, практика оподаткування не робить привабливим залучення фінансових ресурсів в АТ шляхом емісії облігацій, оскільки суми, залучені за рахунок емісії облігацій, включаються в склад валового доходу підприємства і оподатковуються податком на прибуток, хоча емісія не є результатом господарської діяльності і не орієнтована на одержання прибутку як такого.

Дефіцит бюджету і неефективне наповнення його за рахунок податкових платежів і зборів змушує уряд вдаватися до створення нових податків, які законодавчо не були включені до податкової системи. Прикладом цього можуть служити введена в дію в 1999 році сплата гербового збору і 10-відсоткових (пізніше 8-відсоткових ) амортизаційних відрахувань, які були відмінені відповідно у 2000 і 2001 році.

В умовах існуючих неплатежів, накопичення дебіторської і кредиторської заборгованості, вилучення у підприємств частини амортизаційних відрахувань, незалежно від результатів фінансово-господарської діяльності, приведе до ще гіршого фінансового стану підприємств, особливо низько рентабельних з високою фондоємністю виробництва, тобто практично підприємств усіх базових галузей народного господарства.

Отже, сучасна система оподаткування в Україні носить регресивний характер, переважна більшість податків виконує тільки фіскальну функцію, а повна або часткова відсутність стимулюючої функції часто приводить суб’єктів господарювання до пошуків мінімізації доходів через тіньовий сектор економіки.

Державне регулювання фінансової діяльності підприємницьких структур в області кредитно-грошової політики заключається у регулюванні обсягів кредитних операцій та грошової емісії. З метою гальмування інфляції НБУ за останні вісім років встановлював досить високий рівень облікових ставок порівняно з іншими ринково розвинутими країнами, що стало однією з причин скорочення інвестицій в країні, оскільки використання “дорогого кредиту” зменшує прибутковість виробництва. Ще однією ознакою кредитно-грошової політики в Україні в цей період була невідповідність офіційно проголошеної та фактичної облікової ставки НБУ. Зокрема, встановлена облікова ставка НБУ у 1995 році була 131%, у 1996 – 62.3%, у 1997 – 24.6%, у 1998 – 61.6%, тоді як фактична ставка у ці роки відповідно становила 124.9%, 82.1%, 51.8%, 25.2% і 52.7%. Пояснити цей факт можна наданням пільгових кредитів деяким галузям народного господарства. Проте така практика запроваджувалась виключно до державних підприємств, а підприємства недержавного сектора могли взяти кредит у комерційних банках лише під високий позичковий відсоток. Така політика “дешевих грошей” не могла позитивно вплинути на економічні процеси в країні, оскільки позичкові кошти використовувались не для інвестицій, а для покриття збитковості підприємств.

Отже, кредитно-грошова політика України в 1993-94 рр. характеризувалась активним використанням кредитів НБУ для фінансування програм Уряду і зменшенням обсягів кредитування комерційних банків. Так, у 1993-94 роках кредити НБУ, надані комерційним банкам, скоротилися з 11.2 до 10.8трлн.крб, а кредити Уряду зросли на 129 трлн. крб. і становили 86%від загального обсягу емісійних кредитів проти 6% кредитів комерційним банкам на потреби рефінансування. Тому склалась така ситуація, коли, з одного боку, емісійне кредитування стало однією з причин розгортання інфляційних процесів, а з іншого – обмеження кредитування виробництва через банківське посередництво зумовило посилення спаду й скорочення випуску товарів та послуг.

Період 1995-1999 років характеризувався поступовою відмовою від емісійного кредитування, незначним збільшенням обсягів кредитних вкладень, наданих банками України, використання неемісійних джерел фінансування витрат держави. Якщо фінансування бюджетного дефіциту у 1995 році здійснювалось за рахунок кредитів НБУ на 81,4%, а за рахунок зовнішніх джерел тільки на 22%, у 1996 році за рахунок кредитів НБУ на 33,9%, за рахунок внутрішніх державних позик на 39,6%, і за рахунок зовнішніх джерел фінансування на 31,4%, то вже у 1997-1999 роках кредити НБУ для покриття дефіциту бюджету не використовувались. Відповідно збільшилися обсяги кредитів, наданих як Національним банком України, так і комерційними банками. Зокрема, залишки позик, виданих банками на кінець 1995 року становили 8471 млн. грн., на кінець 1998 року –16640 млн. грн., а на кінець 1999 року 21793 млн.грн.. Ці факти засвідчують відносно вивірені напрями проведення кредитно-грошової політики за цей період, що дає можливість збільшити обсяги кредитування виробничої сфери.

Державне регулювання в області інноваційної політики заключається у розробці різноманітних державних заходів, які б стимулювали інноваційну активність бізнесу. Така політика спрямована на господарське використання науково-технічного потенціалу, на зміцнення внутрішніх зв’язків у науково-технічному комплексі. Формування інноваційної політики пов’язане насамперед з переорієнтацією системи державного регулювання на всебічне заохочення підприємництва, приватної ініціативи.

До методів і засобів державної інноваційної політики належать коригування податкового бізнесу, патентно-ліцензійного законодавства, амортизаційних відрахувань, система контрактних взаємовідносин, зняття ряду обмежень щодо охорони навколишнього середовища, антитрестівське законодавство, різні форми підтримки міжорганізаційної кооперації та малого інноваційного бізнесу.

Традиційним методом впливу на розвиток інновацій у промисловості є податкові пільги. Податкові пільги корпорацій розвинутих країн відрізняються великим різноманіттям видів і напрямків залежно від пріоритетів державної політики і стану економіки. Найбільш вагомими пільгами, які використовуються в світовій практиці, є низькі податкові ставки, прискорена амортизація, вилучення відрахувань резервного фонду з бази оподаткування, податкові скидки і кредити на капітальні вкладення, на науково-дослідні і експериментально-конструкторські роботи (НДЕКР) та спеціальні пільги малим підприємствам. Так в практиці США податкове стимулювання інноваційної діяльності досягло апогею в 1981 році, коли було впроваджено податкову знижку для витрат корпорацій на НДЕКР. Ще був досить вагомий стимул, оскільки 25% (за станом на 1.07.1981р.) приросту витрат корпорації вираховувалось не від її прибутку, що підлягав оподаткуванню, а з суми податку. Однак практика показала, що великі корпорації нерідко провадять обережну науково-технічну політику і не завжди вкладають кошти в інноваційну діяльність з причин інфляційних явищ в економіці, можливості отримання прибутків шляхом фінансових махінацій, монопольного становища великих виробництв та ін. Тому з другої половини 80-х років в США багато податкових пільг було скасовано через їхню недостатню ефективність, хоча вони і були корисними для тих корпорацій, які здійснювали НДЕКР. Але для підприємств недержавного сектора України в умовах гострого дефіциту обігових коштів і відсутності джерел інвестування введення такої податкової пільги дало б змогу пожвавити розвиток інноваційних процесів у виробництві.

У світовій практиці досить широко використовуються амортизаційні пільги у вигляді прискореної амортизації. Введення таких пільг в Україні не принесло очікуваного результату через неузгодженість нормативних документів, про що йшла мова вище. Крім цього, у багатьох країнах існують додаткові стимули інвестування, зокрема податкові канікули, податкові інвестиційні відрахування, тобто зменшення оподатковуваного прибутку на суму капітальних затрат, і податкові інвестиційні кредити. Проте введення пільги щодо капітальних вкладень в Україні не дало б бажаного ефекту у зв’язку з неплатоспроможністю більшості підприємств, відсутністю грошових коштів на капітальні вкладення і високими процентами за кредит.

Світовий досвід свідчить, що інноваційна політика держави повинна бути гнучкою, здатною пристосовуватись до змін в економіці конкретної країни. І коли прослідковувалась неефективність податкових і амортизаційних пільг, недостатній вплив цих заходів на початкові етапи інноваційних процесів, ринкові країни застосовували інші форми впливу на інноваційну діяльність у промисловості. Зокрема, це стосується державного стимулювання фінансування корпораціями різних форм кооперативних досліджень у міжкорпораційних науково-технічних і університетсько-промислових дослідних центрах.

На сучасному етапі інноваційний розвиток в Україні доцільно здійснювати за такими напрямами:

1. Взаємодія уряду з науковими установами, вузами, підприємствами і організаціями з метою розробки нових засобів застосування існуючих вітчизняних та зарубіжних технологій. Реалізація цього напрямку дала б змогу суттєво поліпшити якість науково-технічного потенціалу України при мінімальних ресурсних затратах.

2. Державна підтримка національних інноваційних структур у виході з наукоємною продукцією на світовий ринок з метою сприяння нарощування науково-технічного потенціалу в системі міжнародної ринкової економіки.

3. Розвиток міжгалузевих науково-технічних комплексів.

4. Активна участь України у міжнародному науково-технічному співробітництві і обміні науковими результатами і новими технологіями.

2.Форми фінансової підтримки суб’єктів господарювання.

Другим напрямом державного регулювання фінансів підприємницьких структур є створення системи державної підтримки підприємств різних галузей економіки. На практиці використовуються різні форми державної підтримки: фінансова підтримка на поворотній або безповоротній основі, у вигляді бюджетної позики, у формі відстрочення сплати податків (податкового кредиту) .

Фінансова підтримка підприємствам з бюджетних асигнувань надається відповідно до рішень Кабінету Міністрів України на поворотній або безповоротній основі з метою запобігання банкрутству, відновлення платоспроможності, забезпечення ефективної господарської діяльності підприємств та підвищення конкурентоспроможності їх продукції. Визначають підприємства, які потребують фінансової підтримки відповідні органи, уповноважені управляти державним майном, на основі даних, одержаних в результаті аналізу фінансово-господарського стану підприємств, але при цьому користуються такими критеріями відбору, як потенційна прибутковість підприємства, достатня підготовленість управлінського апарату, наявність ринків збуту на продукцію підприємства в Україні та за її межами, конкурентоспроможність продукції, фінансовий стан підприємства на момент розгляду та в перспективі, відповідність продукції, що випускається підприємством державним пріоритетам.

Фінансову підтримку у вигляді бюджетної позики надає Міністерство фінансів на договірній основі, де передбачаються зобов’язання сторін стосовно обсягів, строків надання позички, її цільового використання, заходи щодо забезпечення її своєчасного повернення, відповідальність сторін за порушення умов договору, а також розміри і порядок сплати процентів за використання бюджетних позик.

Так, у полі зору фінансової політики України предметом постійної уваги держави на сучасному етапі є стабілізація роботи паливно-енергетичного та агропромислового комплексів.

Зокрема, в Державному бюджеті 1999 року передбачено фінансування промисловості і енергетики понад 2.1 млрд. грн, із яких більш ніж 1.6 млрд.грн, або 76.2%, спрямовується на підтримку паливно-енергетичного комплексу, в тому числі 1 млрд. 100 млн. грн. – на підтримку вугледобувних підприємств, 421 млн.грн – на реструктуризацію вугільної промисловості[59].

Фінансова підтримка в агропромисловому комплексі здійснювалась і іншими шляхами, зокрема, надання пільги з ПДВ, списання і реструктуризація податкової заборгованості та деяких інших видів заборгованостей, надання позичок, створення державного лізингового фонду для проведення розрахунків за сільськогосподарську техніку вітчизняного виробництва.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений08:07:19 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
11:38:05 29 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Фінансова діяльність суб єктів господарювання

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150826)
Комментарии (1841)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru