Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Україна в умовах десталінізації

Название: Україна в умовах десталінізації
Раздел: Рефераты по истории
Тип: реферат Добавлен 02:27:44 18 февраля 2011 Похожие работы
Просмотров: 43 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

(1953-1964)

План

1. Початок десталінізації та демократизації суспільного життя в Україні, ХХ з’їзд КПРС і Україна.

2. Характер і між демократизація державного життя.

3. Україна на міжнародній арені.

4. Демократизація культурного-духовного життя в республіці.

5. Суперечливість ідеологічних та культурних перетворень. Посилення революції. Антицерковна кампанія.

6. Зародження диседентного руху в Україні „Шистидесятники”. Значення діяльності диседентників.


1. Початок десталінізації та демократизації суспільного життя в Україні, ХХ з’їзд КПРС і Україна.

Частковий відхід від сталінізму, який проходив протягом 1953—1955 рр., не змінив тоталітарної суті суспільно­го ладу в СРСР. Критика на адресу Й.Сталіна була вкрай непослідовною і поміркованою, ім'я його, як і раніше, згадувалося поряд з іменами Маркса, Енгельса, Леніна. Разом з тим най­більш далекоглядні керівники партії і держави розуміли, що без певної де­мократизації суспільного життя абсо­лютно неможливе оновлення країни, прискорення економічного розвитку, підтримання високого рівня військо­вої, могутності.

Переломною подією в суспільно-політичному життя Радянського Союзу став ХХ з’їзд КПРС, який відбувся у лютому 1956 року. В історію цей з'їзд увійшов насамперед завдяки надзви­чайно відвертій доповіді на закрито­му його засіданні тодішнього першого секретаря ЦК партії М.Хрущова «Про культ особи Й.Сталіна та його наслід­ки». З'їзд засудив широку репресивну практику тоталітарного режиму, охарактеризовану як «культ особи Й.Ста­ліна», гостро виступивши проти масо­вих репресій ЗО — 40-х років.

Уперше на такому високому рівні були наведені численні факти злочи­нів і прямих зловживань Й.Сталіна і його оточення, абсолютного нехтуван­ня законами.

У доповіді наводилася велика кіль­кість прикладів, коли Й.Сталін та його «соратники» підписували списки на знищення цілих груп керівників різ­них рангів. Делегатів з'їзду вразила інформація про можливу причетність Й.Сталіна до вбивства С.Кірова в 1934 р., винищення командних кадрів в армії, еліти господарських керівни­ків, про трагічний вплив культу особи на хід Вітчизняної війни. М.Хрущов звинуватив сталінську владу в неза­конних переслідуваннях народів у роки війни, розпалюванні національ­ної ворожнечі, численних репресіях повоєнного часу.

Однак це засудження було все ж таки неповним, обмеженим, дозова­ним, певною мірою половинчастим. Без належних мотивів, безпідставно стверджувалось, що культ особи не змінив «глибоко демократичного, дій­сно народного характеру радянського ладу». Хоча цей лад вже на початку свого існування був тоталітарним, адже комуністична ідеологія не визнає справді демократичних принципів і цінностей.

Незважаючи на обмежену критику сталінізму, з'їзд започаткував важливі зміни у суспільстві. Боротьба за утвер­дження демократичних засад у всіх сферах життя, ліквідація жахливої спадщини сталінізму були оголошені стратегією політичного курсу партії.

В Україні рішення XXз'їзду КПРС були сприйняті більшістю населення з ентузіазмом і надією. Народ чекав повної правди, послідовної демокра­тизації суспільства, гарантій від по­вторення трагедії. Впродовж корот­кого часу в республіці були знищені тисячі сталінських бюстів і пам'ятни­ків, ім'я Сталіна було викреслено з найменувань майданів, вулиць, заводів, колгоспів, установ тощо. Але перебудова психології, особливо лю­дей старшого покоління, не скрізь здійснювалася швидко. Частина ве­теранів громадянської війни і рево­люції, колишніх фронтовиків, та й взагалі - значна кількість людей, одурманених комуністичною пропа­гандою, ставилась до змін з певною обережністю.

Ці настрої швидко знайшли відгук у партійному та державному апараті. В його вищих ешелонах виник справ­жній опір послідовному розвінчанню сталінізму.

Так, перший секретар Київського міськкому партії М.Синиця, доповіда­ючи в ЦК КП України про підсумки обговорення доповіді М.Хрущова, ка­тегорично виступив проти критики ситуації в республіці у 40-ві - на почат­ку 50-х років, закликав не допустити реабілітації творчих працівників, зви­нувачених в українському буржуазно­му націоналізмі. Інформація про хо­лодну реакцію на рішення з'їзду над­ходила і з інших регіонів республіки. Подібного характеру записка була надіслана О.Кириченком, першим секретарем ЦК КП України, в ЦК КПРС. Критика минулого багатьма (а особливо «старою гвардією») в КПРС кваліфікувалася як наклеп на ра­дянський лад, на керівництво партії і держави. Такий підхід значною мірою визначив і оцінку культу особи та його наслідків у суспільних науках, у ху­дожній літературі, на сторінках періо­дики. Тоталітарна система дозволяла критикувати свого творця суворо дозо­вано, у визначених нею рамках, вихід за які не допускався.

Проявом цього стала фактична забо­рона для вітчизняного читача (аж до 1989 року) доповіді М.Хрущова на XXз'їзді. Громадянам СРСР було запро­поновано її «полегшену» версію: у липні 1956 р. було опубліковано по­станову ЦК КПРС «Про подолання культу особи та його наслідків». За змістом і гостротою викладу цей доку­мент був кроком назад порівняно з до­повіддю. Та й сам М.Хрущов поступо­во став змінювати тональність висту­пів. У ряді промов він почав говорити, що Сталін — це «великий революціо­нер», «великий марксист-ленінець» і партія не дозволить «віддати ім'я Ста­ліна ворогам комунізму».

2. Характер і межі демократизації державного життя

Одразу ж після XXIIз'їзду КПРС почалося широке впровадження так званих «громадських засад» у різних галузях господарської, політичної, культурної діяльності, в партійних організаціях, радах, редакціях газет. За статутом КПРС передбачалося на кожних чергових виборах оновлен­ня не менш як на чверть складу ЦК і його президії та обрання керівників парторганів лише на три строки, а секретарів первинних парторганізацій - не більш як на два. Це обмежу­вало повновладдя партійних чинов­ників і викликало у них незадово­лення, а згодом і опозиційність полі­тиці Хрущова.

Схвальний відгук населення викли­кали заходи керівництва щодо скоро­чення і «здешевлення» адміністратив­но-управлінського апарату. В Україні 1957-1959 рр, шляхом укрупнення і об'єднання було ліквідовано близько 13 тис. господарських організацій, ус­танов, 164 сільські і районні ради та майже 4 тис. колгоспів. За три роки штати управлінського апарату скоро­тилися на 130 тис. чоловік, що давало річну економію понад 1 млрд крб.

Незважаючи на певну активізацію діяльності рад, профспілок, комсомо­лу, Добровільного товариства сприян­ня армії, авіації, флоту (ДТСААФ), Товариства Червоного Хреста, появу нових добровільних об'єднань, поміт­ної демократизації політичного життя в Україні все ж таки не відбулося. Партійні апаратники торпедували нові статутні норми, а згодом вони були взагалі зняті. Апарат рад і нада­лі користувався різними пільгами, у тому числі 30-процентною вартістю путівок до санаторіїв, персональними службовими автомобілями, позачерго­вим отриманням житла тощо. Для них споруджувалося житло поліпше­ної комфортності, надавалась можли­вість придбати за пільговою чергою, а то й поза нею, легковики тощо.

3. Україна на міжнародній арені.

Друга половина 50-х рр. стала пово­ротним пунктом у новітній історії літератури, кіно, живопису, інших ви­дів мистецтва. Розриваючи сталінські ідеологічні пута, митці поверталися до осмислення і відображення загальнолюдських цінностей та ідеалів, до реальної людини з її багатогранни­ми інтересами, запитами. Можли­вість мати власну, а не сформульова­ну в кабінетах чиновників від куль­тури думку сприяла духовному роз­кріпаченню митців. В Україні були широко відомі твори О.Твардовського, В.Дудінцева, А.Вознесенського, Б.Окуджави, інших відомих російсь­ких письменників, творчість яких сприяла пробудженню критичної думки у суспільстві, пошукам прав­ди життя, осмисленню буття. Саме у цей час починається «новітнє укра­їнське» відродження. У літературу і мистецтво приходить блискуче, талановите покоління «шістдесятни­ків». «Шістдесятництво» — прояв по­літичних форм опору різних соціаль­них верств населення існуючому ре­жиму. Найактивніше і найширше у цьому русі брала участь творча інте­лігенція, зокрема письменники, пев­ною мірою художники, вчителі тощо. Вони виступали проти русифікації, ущемлення демократії, прав людини, нерівності в становищі республік, жорстокості суворо централізованої тоталітарної системи, недотримання існуючої Конституції, за свободу в пи­таннях художньої творчості. Це в кін­цевому рахунку був опозиційний рух проти існуючої державної влади та характеру її діяльності.

«Відлига» в українській літературі почалася влітку 1955 р., коли москов­ська «Літературна газета» опубліку­вала статтю Олександра Довженка «Мистецтво живопису і сучасність», у якій кінодраматург закликав «розши­рювати творчі межі соціалістичного реалізму». Цей виступ знайшов жва­вий відгук серед письменників.

«Іван Світличний виводив соцреалізм на загальнолюдський простір і демонтував теорію партійної літера­тури. Іван Драч приніс перші вірші незвичайні і незрозумілі так, наче його не вчили, про що і як треба пи­сати... Василь Симоненко заговорив з Україною в тоні надзвичайної щи­рості й відвертості. Микола Вінграновський тривожно заговорив про свій народ, і метафори його звучали апокаліптично. Ліна Костенко зрід­ка виступала з віршами, але то були вірші такого звучання, наче вся ра­дянська поезія для неї неістотна... Валерій Шевчук писав блискучі пси­хологічні новели «ні про що».

Центром українського «шістдесят­ництва» став заснований в 1959 р. ки­ївський клуб творчої молоді «Сучас­ник», ініціатором і натхненником створення якого був театральний ре­жисер Лесь Танюк. Клуб здійснював значну просвітницьку роботу, прово­див святкування ювілейних дат ви­датних українських діячів, сприяв організації виставок молодих. У 1962 р. аналогічний клуб «Пролісок» виник у Львові, надалі творчі осеред­ки «шістдесятників» з'явилися в Оде­сі, Запоріжжі, Дніпропетровську, ін­ших містах республіки.

У 60-х рр. ім'я письменника В.Некрасова тісно пов'язувалося з найбільш опозиційно-демократичним журналом «Новый мир», головним редактором якого був О.Твардовський. Тут було опубліковано його подорожні нотатки, роздуми про минуле й сучасне Києва. Роздуми В.Некрасова відрізнялися прямотою, правдивим висвітленням війни, відмовою від відкрито «чор­ного» зображення західного способу життя. Це й стало однією з причин на­падок на письменника, що спонукало його у 1977 р. емігрувати.

Поступове згортання «хрущовської відлиги» на початку 60-х рр. знайшло відображення і в українській літера­турі. Після зустрічі Хрущова з пред­ставниками творчої інтелігенції у Москві наприкінці 1962 р., розціненої як «закручування гайок», посилюєть­ся наступ на нову літературу в Укра­їні. Різкій критиці партійне керівництво піддало творчість І.Драча, М.Вінграновського, І.Світличного, С.Голованівського, С.Сверстюка.

Українськими композиторами в 50-ті роки було створено багато таланови­тих творів. До них слід віднести на­писану в 1955 р. Третю симфонію ком­позитора Б.Лятошинського, опери Г.Майбороди «Мілана» та Ю.Мейтуса «Украдене щастя».

У 1958 р. ЦК КПРС прийняв поста­нову, в якій визнав неправильною і однобокою оцінку опери К.Данькевича «Богдан Хмельницький». Однак і цього разу партійне керівництво не утрималося від менторського тону щодо митців, заявивши про неприпус­тимість відхилень у сфері музичного мистецтва від принципів соціалістич­ного реалізму.

Великої популярності серед населен­ня набули твори композиторів П.Майбороди, А.Філіпенка, А.Штогаренка І.Шамо та інших майстрів.

Тривало переманювання видатних українських митців до Москви. О.П.Довженка забрали туди примусо­во. На той час ним було підготовлено сценарій кінофільму, «Антарктида», кіноповісті «Зачарована Десна» та «Поема про море». За останню у 1959 р. (посмертно) митця було удостоєно Ленінської премії.

4. Демократизація культурного-духовного життя в республіці.

У 50-ті роки у розвитку світової ци­вілізації розпочався якісно новий етап, спричинений так званою науково-тех­нічною революцією (НТР), що супроводжувалася широким впроваджен­ням у виробництво розробок нової техніки, інтенсифікацією виробничих процесів, механізацією і автоматиза­цією трудомістких робіт. НТР дала життя новим галузям промисловості, пов'язаним із виробництвом автома­тичних і телемеханічних пристроїв, електронно-обчислювальних машин, штучних матеріалів, розвитком атом­ної енергетики та ін. Традиційні га­лузі індустрії — класична металургія, видобуток вугілля, важке машино­будування — вже не визначали рівень економічної могутності держави. Про­те ці галузі були найрозвинутішими в Україні. Саме тому на перший план вийшли питання модернізації, струк­турної перебудови промисловості УРСР.

Та впровадження досягнень НТР вступило в суперечність з існуючою централізованою системою управлін­ня народним господарством, котра гальмувала цей процес. Дріб'язкова опіка підприємств, часте коригування планів, концентрація у міністерських кабінетах більшості оперативних фун­кцій були основними перешкодами на шляху НТР.

Реорганізація управління промисло­вістю і утворення раднаргоспів на перших порах сприяли пожвавленню еко­номічного життя. Це була одна з небагатьох раціональних реорганізацій хрущовського часу, що відповідала інтересам України. Навіть за умов то­тального контролю державної бюро­кратії над економікою реформа пози­тивно позначилася на виробництві. Прибутки накопичувалися на рахунках підприємств і раднаргоспів, а не йшли в центральні відомства для по­дальшого перерозподілу. В результаті заводи і фабрики здобули більше мож­ливостей для придбання найновішого устаткування, раціонального викорис­тання місцевих ресурсів і науково-технічних кадрів.

Зазначені новації справили пози­тивний вплив на розвиток індустріа­льного потенціалу республіки. Друга половина 50-х років стала періодом помітного зростання економіки Укра­їни. Цьому значною мірою сприяла політика десталінізації, розкриття творчого потенціалу і можливостей трудящих.

5. Суперечливість ідеологічних та культурних перетворень.

Процес десталінізації створив нову духовну атмосферу в суспільстві, відкривши ширші можливості для розвитку української культури.

Лібералізацію суспільного життя, припинення терору та реабілітація жертв політичних репресій, часткове подолання сталінської „Залізної завіси” та розширення контактів із зовнішнім світом, спроби реформування консервативної моделі держекономіки сприяли активізації творчих сил, піднесенню культурного життя.

Але обмеженість і непослідовність М.Хрущова і його оточення в здійсненні економічних реформ несприятливо позначилися на стані народної освіти, науки, літератури, мистецтві. Згубний вплив на національну культуру справила русифікація України, яка проводилася під гаслами „інтернаціоналізму”, „зближення і злиття націй”. М.Хрущов був переконаний, що без впровадження в усі сфери життя союзних республік російської мови і культури комунізм неможливий. Його переконання розділяло партійно-державне керівництво України.

Істотний вплив на культурний процес України справляв оголошений у 1961 р. у новій програмі КПРС курс на „формування нової людини” як неодмінної частини комуністичного будівництва. Будь-які відхилення від офіційної ідеології в науці, освіті, літературі, мистецтві, як і раніше, заборонялися і переслідувалися.

Далекосяжні задуми керівництва КПРС реалізувалися в умовах, коли бюджетні асигнування на найнеобхідніше – освіту, науку, культмасову роботу, не кажучи вже про театр, живопис, кіно та інші види мистецтва – в Україні у розрахунку на душу населення були нижчими, ніж у Росії деяких інших республіках СРСР, зокрема в Прибалтиці. „Залишковий принцип” забезпечення соціально-культурної сфери, характерний для СРСР у цілому, особливо гостро і пекуче відчувався в Україні.

Посилення революції. Антицерковна кампанія.

Політика десталінізації, яка прово­дилася в СРСР, не передбачала гармо­нізації відносин держави з церквою. Пануюча ідеологія, що базувалася на грубо матеріалістичному світогляді, неминуче вступала в суперечність з релігійною свідомістю. Саме це стало причиною чергової антирелігійної кампанії, яка проходила на зламі 50 — 60-х рр.

Газети, радіо, культурно-освітні за­клади, інші засоби впливу на населен­ня були зорієнтовані на посилення ате­їстичної роботи. Починаючи з другої половини 50-х рр., а значно ширше і ак­тивніше наприкінці 50-х — початку 60-х рр., у редакціях газет, на радіо ор­ганізуються відділи атеїзму. Товари­ство «Знання», окрім спеціальних уні­верситетів на громадських засадах, створює науково-методичні ради, секції пропаганди науково-атеїстичних знань. У багатьох обласних і районних центрах створюються атеїстичні музеї та планетарії. У вузах відкриваються кафедри наукового атеїзму. Курс лек­цій з наукового атеїзму запроваджуєть­ся не тільки у вищих, а й у середніх спе­ціальних навчальних закладах, у стар­ших класах загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних училищ, на кур­сах перепідготовки кадрів різних ла­нок. У мережі політичної освіти для дорослих і для працюючої молоді орга­нізуються теоретичні семінари, гуртки, масові школи з антирелігійною темати­кою, кількість слухачів яких постійно збільшувалася.

На початку 1962 р. істотні зміни було внесено і до законодавства. Обмежува­лося відкриття церков та молитовних будинків. Питання ж про припинення діяльності храму вирішувалося не в центрі (як було до того), а виконкомом обласної ради. Ця процедура спрощу­валася. Культовий об'єкт міг бути за­критий на підставі акта технічної ко­місії та висновку уповноваженого у справах церкви при облвиконкомі. Культові споруди закривалися і навіть демонтувалися «у зв'язку з рекон­струкцією населених пунктів», як мо­тивували свої дії власті. Священики позбавлялися можливості контролю­вати фінанси релігійних громад, не мали права керувати їх практичною діяльністю. Державні податки на ре­лігійні громади сягали понад 80%. Ре­лігійна громада мала право наймати священнослужителя тільки тоді, коли він отримував реєстраційне посвідчен­ня уповноваженого в справах культів при облвиконкомі.

Особливо сильних утисків зазнала православна церква. Протягом 1957-1964 рр. в Україні було закрито 46% православних храмів. Найбільше це торкнулося центральних та південно-східних районів республіки, де опір населення антицерковним акціям не був значним. Так, у Запоріжській об­ласті залишилося 9 храмів, на Дніп­ропетровщині — 26, у Криму — 14. Церк­ви, костьоли, синагоги і молитовні бу­динки активно закривалися в усіх без винятку регіонах.

Народ намагалися переконати, що у вік космічних польотів і блискучих наукових досягнень XXстоліття ре­лігійне мислення е проявом відста­лості, реакційності і суперечить при­роді радянської людини - будівника комунізму.

Все це отруювало свідомість, вноси­ло дискомфорт у життя мільйонів лю­дей, особливо старшого віку.

6. Зародження диседентного руху в Україні „Шистидесятники”. Значення діяльності диседентників.

Через прагнення будь-що втримати суспільство під своїм контролем та про­водити десталінізацію тільки у визна­чених межах, тоталітарний режим вступив у конфлікт з інтелігенцією. Результатом цього стала поява напри­кінці 50-х — на початку 60-х рр. руху українських інакодумців - дисидентів.

Чесні, талановиті письменники, по­ети, художники, юристи, представни­ки інших категорій інтелігенції, неза­лежно мислячі робітники та селяни гостро відчували наростання неблагополуччя в суспільстві, засилля центру, його дискримінаційну політику щодо України. Вони відкрито висловлюва­ли свої погляди, вимагали від властей зміни політики.

Помітний вплив на формування іна­кодумства в Україні справляли зовнішні фактори. Передусім це стосуєть­ся антикомуністичних виступів у країнах так званого «соціалістичного та­бору», зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, Східній Німеччині, Чехословаччині, розпаду світової колоніальної системи на рубежі 50-60-х рр., розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою 1948 р. та з 1963 р. розповсюдженою в Україні «Загальною декларацією прав людини».

Дисидентський рух в Україні неми­нуче набув національно-демократичного забарвлення. Він заявив про себе ще в середині 50-х - на початку 60-х років, навіть раніше, ніж у Ленінграді, Москві та інших містах Росії.

Як форма національно-визвольного руху, українське дисидентство відзначалося притаманними йому рисами.

По-перше, це була мирна, опозицій­на ненасильницька форма боротьби, боротьби за розум і душу людей. Під­тримуючи ідеали національно-виз­вольної боротьби, дисиденти прагнули досягти мети конституційними мето­дами, шляхом проведення агітаційно-пропагандистських акцій.

По-друге, цей рух уже мав свої чітко визначені організаційні форми (гурт­ки, спілки, об'єднання, комітети).

По-третє, дисидентство було загаль­ноукраїнським явищем і проявлялося в усіх регіонах України: в центрі і на сході (Київ, Харківщина, Донеччина, Луганщина); в західній частині (Львів­щина, Івано-Франківщина, Тернопільщина, Буковина); на півдні (Оде­са, Миколаїв, Херсон).

По-четверте, дисидентство, як полі­тично-національна течія, охоплювало різні соціальні прошарки населення — інтелігенцію ( письменники, журна­лісти, літературознавці, вчителі, юри­сти, спеціалісти різних галузей народ­ного господарства), студентство, робіт­ництво тощо.

У травні 1961 р. у Львівському обла­сному суді відбувся судовий процес над Українською робітничо-селян­ською спілкою (УРСС), організованою у 1959 р. Левком Лук'яненком. УРСС ставила за мету домогтися виходу Ук­раїни зі складу СРСР, це право було

зафіксовано конституційними поло­женнями. Організатор спілки Л.Лук'яненко був засуджений-до страти, зго­дом заміненої 15-річним ув'язненням у таборах та 10-річним засланням. До різних строків були засуджені й інші члени спілки.

Група Л.Лук'яненка була не єдиною самостійницькою організацією Украї­ни. Подібні позиції обстоювали Об'єд­нана партія визволення України, що існувала у 1953-1959 рр., створені у 60-х роках Український національний комітет (УНК), Український національ­ний фронт (УНФ) та інші організації. Судові процеси над інакодумцями від­бувалися у різних регіонах республі­ки. У 1961 р. в Донецьку засуджено групу громадян, яку очолював журна­ліст Григорій Гайовий. У 1962 році в Запоріжжі пройшов суд над групою з шести осіб, до якої входили Володимир Савченко, Володимир Чернишов та інші. Аналогічні політичні процеси відбувалися в Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську, Києві. На ос­нові судових рішень більшість підсуд­них була репресована. І при цьому ра­дянський уряд без кінця лицемірно заявляв, що в СРСР немає випадків притягнення до судової відповіда­льності з політичних мотивів, що в СРСР немає політичних в'язнів. У числі дисидентів виявилося чимало «шістдесятників».

У 1962 і 1963 рр. М.Хрущов провів широко розрекламовані зустрічі з діячами літератури і мистецтва. На них він роздратовано, сердито, вживаючи навіть нецензурну лайку, засудив як «відступи від соціалістичного реа­лізму», так і «прояви формалізму і аб­стракціонізму».

Слід сказати, що партійний вождь, м'яко кажучи, слабенько орієнтувався у мистецтві. Згодом, вже перебуваючи в опалі, він це визнав. «Я ничего не понимал», — так охарактеризує він не­задовго до смерті своє тодішнє ро­зуміння процесів, що відбувалися у мистецькому житті.

Однією з жертв критиканства М.Хру­щова був талановитий російський скульптор Ернст Нєізвєстний. Але, як відомо, доля часто кепкує над людьми. Трапилось так, що пам'ятник на мо­гилі М.Хрущова на Новодівочому кладовищі в Москві виготовив розкрити­кований ним той-таки Е.Нєізвєстний.

Слідом за московськими «проробками» відбулася ревізія «відхилень» у творчості митців України. Проходила вона під виглядом «задушевних» бе­сід у відповідних спілках у Києві, Льво­ві, Харкові, відвідин майстерень ху­дожників, розмов у державних та партійних кабінетах. Засоби масової інформації критикували за «формаліс­тичні викрутаси» Л.Костенко, М.Вінграновського, І.Драча та інших.

Головними акціями, проведеними українськими дисидентами, стали конференція в Київському універ­ситеті з питань культури мови, що перетворилася в масову антирусифікаторську акцію, виступи інтелігенції біля пам'ятників Т.Шевченкові в Києві та Каневі.

Широку хвилю протестів у середо­вищі прогресивної української інтелігенції викликала пожежа у фонді ук­раїнських рукописів Київської публічної бібліотеки Академії наук УРСР. Характерно, що підпалили бібліотеку під час шевченківських свят 24 травня.

Не всі дисиденти відкидали ідеоло­гічні основи існуючої системи. Більше того, деякі з них звинувачували вла­ду у відході від «справжнього» мар­ксизму. Зрештою, вони самі були про­дуктом системи і в її «покращенні», «вдосконаленні» вбачали сенс свого життя. Дисиденти-«шістдесятники» прагнули «соціалізму з людським об­личчям», як вони говорили. Та, незважаючи на це, всі вони потрапили в поле зору каральних органів режиму.

Залежно від «провини» і «впертості» (стояв чи не стояв «на своєму»; засуд­жував чи не засуджував свою поперед­ню діяльність) визначалася і міра по­карання. Одних було «профілактовано» в КДБ чи кабінетах партійних функціонерів, інших притягли до су­дової відповідальності.

Після усунення від влади М.Хрущо­ва стала швидко проявлятися тенденція до посилення репресій щодо диси­дентів. У серпні—вересні 1965 р. було проведено арешти близько двох десят­ків правозахисників. Серед них були літературний критик Іван Світличний, художник Опанас Заливаха, історик Валентин Мороз, поет-перекладач Святослав Караванський.

Репресіям піддано і одного з лідерів українського дисидентського руху ге­нерала Петра Григоренка. У відповідь на правозахисну діяльність, виступу на підтримку справедливої боротьби кримських татар за повернення на істо­ричну батьківщину його спочатку було запроторено до психіатричної лікарні, а влітку 1964 р. позбавлено генеральсь­кого звання. Коли у квітні 1965 р. його припинили примусово «лікувати» і то­дішній Голова Ради Міністрів СРСР О.Косигін дав вказівку поновити П.Григоренка в генеральському званні, Л.Брежнєв заявив: «Цього генерала я знаю... Рано його відпустили. Жаль». Арешти свідчили про початок рішучо­го наступу системи, кінець «відлиги». Однак реакція на це українських ди­сидентів засвідчила їхнє непохитне ба­жання продовжувати боротьбу.

Своєрідним підсумком діяльності дисидентів часів «відлиги» була пра­ця літературного критика з Києва Іва­на Дзюби «Інтернаціоналізм чи руси­фікація?», перекладена потім на кіль­ка європейських мов. Книга була своє­рідним протестом проти проведених у 1965 р. арештів українських дисиден­тів, звинувачення їх в антирадянській діяльності. Свій твір І.Дзюба адресу­вав П.Шелесту, тодішньому першому секретареві ЦК КП України. Автор сміливо засуджував практику нехту­вання громадянськими правами укра­їнського народу. Гострій критиці була піддана національна політика Кому­ністичної партії в Україні. Праця, хоч і базувалася на ідеологічних засадах націонал-комунізму, дала могутній поштовх подальшому розгортанню правозахисного руху. Не випадково письменник Б.Антоненко-Давидович назвав працю І.Дзюби референдумом покоління. Вустами молодого публі­циста найактивніша частина укра­їнської молоді заявила про свій розрив з тоталітарною системою.

Багатьом цей розрив коштував кар'є­ри; когось він повів страдницьким шляхом в'язнів сумління; деякі по­платилися за нього найвищою платою -власним життям. Але то не були да­ремні жертви. «Віра виникає тоді, коли є мученики», а «знищені стають прапором», —писав про українських ди­сидентів Валентин Мороз.

У цьому істинне значення їхньої ді­яльності.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений08:01:43 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
11:34:13 29 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Україна в умовах десталінізації

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(151067)
Комментарии (1843)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru