Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Iсторiя укр журналiстики

Название: Iсторiя укр журналiстики
Раздел: Рефераты по астрономии
Тип: реферат Добавлен 17:16:51 26 января 2011 Похожие работы
Просмотров: 35 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Розвиток української періодики на Сході 1905-14 рр.– “Хлібороб”

На початку ХХ ст.українська журналістика була представлена місячником “Киевская старина” та ількома студентськими часописами.Дія Валуєвського циркуляру (1863) та Емського указу (1876) призвели до того,що українською мовою не виходило не тільки жодного політичного видання,а й спеціалізованого,скажімо,хліборобських,медичних журналів чи бюлетенів.1904 року від активу Києва було направлено делегацію до графа Вітта,який обіцяв розглянути разом з губернатором України питання про використання укр мови.Останній відповів,що так,“ треба чинність відмінити”.Було навіть у Петербурзі видано книжку на захист української мови.Наростання невдоволення народних мас змусили Миколу ІІ погодитися на демократичні поступки.Маніфестом 17 жовтня він обіцяв надати народам Росії “свободу особи,слова,сумління,зібрання та союзів”.24листопада – нові правила про друк.Укр.громадськість сприйняла це як новий етап.1906-1907 - нові хвилі репресій щодо видань .На укр-мовні видання накладаоися штрафи,арештовувалась та тероризувалась інтелігенція (Чикаленко,Єфремов).На запит щодо створення нових видань “Громадське слово” та “Нове життя” не дали дозволу і жодна київська друкарня не захотіла видати.Відтак одне за одним з’являються українські за мовою і духом видання: спочатку “Хлібороб”(брати Шемети),за ним “Рада”(Грінченко),“Нова громада”(Грінченко,Ллеонтович),“Рідний край”(М.Дмитрієв,Полтава),“Українська хата” та інші.У 1906 році їх було 34,а до 1908 залишилося тільки 9 — друковані органи потерпали від шовіністичного цькування та економічної скрути.Ще гірше стало з початком Першої Світової війни,коли усі українські видання були закриті.Українська публіцистика локалізувалася за кордоном і у таборових часописах.

З початком революції 1917 р.та національно-визвольних змагань в Україні започаткувався новий тип журналістики — українська державотворча преса.Газети соціалістичних партій “Нова рада”,“Робітнича газета”,“Народна воля” свідчать,що безцензурна преса періоду Центральної Ради усі можливості до всебічної диференціації. З переходом влади до гетьмана Скоропадського,створюється очолюване Д.Донцовим Бюро преси та Центральне управління у справах преси.У країні вводиться цензура укладається перелік заборонених у пресі тем.Отже втрати попередніх свобод великою мірою посилює опозиційне ставлення багатьох українських часописів до Павла Скоропадського.Повернення до вільного слова відбувається у часи Директорії.Таким чином перші десятиріччя ХХ ст.в історико-журналістському процесі — час нестабільний,коли українська журналістика,долаючи усі перепони,таки змогла стати правдивим дзеркалом та організатором суспільного життя.“Рідний край” 24 грудня 05р.Полтава.Політико-економічний і л-рний тижневик.Редактор М.Дмітриєв,співредактор П.Рудченко.Серед співробітників – О.Пчілка,І.Нечуй – Левицький,О.Дорошенко.Радикальніше за “Хлібороб видання.Намагались вччасно реагувати на (рубрики): що діється на У,також на Галичині і Буковині,дописи про все що діється доброго і лихого; та писати аналітику: Що потрібно для нашого народу,наукові статті і звістки.Також опікувалась проблемами укр діаспори (Сибір,Краснодар),виходило понад 7000 примірників.“ Громадська думка” 31 грудня 05року – 18 серпня 06,послідовниця “Рада” Видавці Чикаленко,Симиренко,Леонтович.Зміст різноманітний,щоденні звіти,дописи,статті науково-популярного змісту (про політ.Думку – Грушевський,про історію – Грнченко).Г.д.агітувала до створення Думи,розповідала про партії ,маніфест 17 жовтня,тлумачила політику певних угрупувань.Намагалась бути близькою до народу,1500 примірнмиків.“Рада” 15 жовтня вийшла.Безпартійна,поступова укр.друковаана газета к-рно–нац.Напряму ,яка дотримуваласьдерж.Напряму,проти антисемітів.Приділяла увагу к-рі,театру,мистецтву.Інтелігенція казала “наш Університет”.До 13 р.редактор Павловський,далі- Міковський.Певний час секрктарем був Симон Петлюра.Співпрацювали Черняхівська,Грінченко,гострі публікації Єфремова.Грушевський.Фінансували ті ж самі.Писала про актуальність проблем укр.мови,займала творчу позицію.Була закрита у 14 р.на певний час газету сприймали з духом міщанства,сентиментальністю – орган молодого покоління полемізував з газетою “Хата” - (хатяни – радяни) “У.Не може жити дрібними справами.

“Нова громада” поч.1906 Є Чикаленко,Б.Грінченко.Друкували матеріали науково-л-рного х-ру.У 1907 об’єднується з л-рно-науковим вісником.Творче кредо журналу – “Струси з себе рабський дух!” Рубрики: л-рна,наукова,огляди,хроіка,бібліографія,багато публіцистики ( з біжучої хвилі,на укр.теми)

Типологія видань: педагогічний журнал (“Світло”),мистецтвознавчий (“Сяйво”-театр),дитячий (“Молода Україна”),гігієна,санаторія,природознавство (“Життя і знання”),кооперативний (“Наша коопперація”),господарський (“Рілля”,Українське бджільництво”),гумористичні (“Шершень”,“Хрін”) Перші десятиліття XX ст.для розвитку української публіцистики характерні неоднозначною мірою свободи слова.І власне на усьому критерію бачення тогочасного історико-журналістському мені і хотілось спинитись у виступі.Адже преса була то підцензурною,то вільною,змушена була вдаватися до езопової мови ,то могла відкрито вести усі суспільні проблеми,а це неминуче визначало тематику і стильові особливості.

2“Хлібороб” І газета Перше число появилося 25 (12 ст.ст.) листопада 1905р.На самому часопису помічено було датою “12 грудня”.Сталося це тому,що на східних українських землях в той час затрималася ще назва місяців: листопада – груднем,а грудня – студнем,що відповідало церковнослов´янським назвам.За відповідального редактора підписував наймолодший з братів Шеметів,що покінчив життя під час другої (1917) революції.Фактичним редактором був старший – В,Шемет,колишній член “Братства Тарасівці”,пізніш посол до !-ої Державної Думи від Полтавщини,а з 1919р.– співробітник Української Академії Наук.Переслідуваний совєтською владою,вмер з голоду.Була це невелика,на дві картки,газета.У першому числі подано було Маніфест !7 жовтня та статтю “Про вольності громадські”.З матеріалів у дальших числах треба згадати статтю про Переяславську умову (1654).Та чи не найцікавішими були тут відомості про те,як прокидалося українське життя тапро український рух на західноукраїнських земдях.Взагалі зі сторінок цієї газети пашіло сміливим та гострим словом,виразною національно-революційною думкою.Появлення її все національно свідоме українство зустріло з ентузіазмом.Розходилася в кількості 5.000 примірників,а на вулицях кожне число просто виривалося з рук продавців.Газета мала всеукраїнський характер. Містила такі рубрики: звістка з Києва,звістка з Польщі,звістка з Галичини.Найбільше уваги приділялося селянам.Давала матеріали для підготовки всеукраїнського селянського з´їзду,що на її думку мав відбутися.Друкувалися приговори (ухвали) селянських віч,у яких були політичні умови.З 2-го номера передрукувовувала угоду Хмельницького з царем Олексієм Мих.(Переяславська угода).Довше проіснувати “Х” не вдалося.Після ч.5,якого видав,як стверджувала влада,80.000 примірників,було його заборонено.Та незважаючи на це,“Х” встиг і в такий короткий час виконати важливе завдання будителя й організатора ще недавно розпорошених українських сил.

Одним з найпопулярнішим виданням,який проіснував майже шістдесят років,був 3"Літературно-науковий вісник". Літературно-науковий вісник” виник на ґрунті “Зорі”,коли восени 1879 р.з ініціативи М.Грушевського Наукове Товариство ім.Шевченка вирішило зреформувати “Зорю”,“цебто розширити її програму і обсяг” (ч.21 “Зорі” за 1897 р.).Назва видання була змінена на “Літературно-науковий вісник”.Виходити мав щомісяця за такою програмою: 1) Оригінальна белетристика і переклади з чужих літератур; 2) Оригінальні і перекладні статті про найважливіші здобутки вселюдської науки і наш науковий рух; 3) Критично-літературні студії з нашого і чужого письменства; 4) З літератури і життя: хроніка літератури і культурного життя українсько-руського народу в Австрії і Росії; 5) Огляди літератури і культурного життя в світі слов’янським і загальнолюдським; 6) Бібліографія.Редактор – Грушевський +о.Борковський,О.Маковей та І.Франко.І книжка в січні 1898 р.Друкувалися тут і В.Гнатюк,О.Олесь,Ю.Тищенко,які стали членами редакції.Серед співробітників були представники зі всіх українських земель.Вперше “Євшан-зілля” М.Вороного,“Зимова ніч на чужині”,“Мрії” Лесі Українки,тут же поезії Дніпрової Чайки,Н.Кибальчич,Б.Грінченка,О.Кониського,У.Кравченка,А.Кримського,П.Куліша,Б.Лепкого та інших відомих письменників.Поруч з тим поважне місце займають праці на теми українського письменства,критичні замітки,огляди тощо.Не менш багатим був відділ і публіцистичний.Тут знайшли місце праці з різних галузей поточно-громадського життя.Не всі сприняли схвально-“Душпастир”,“Буковині”,“Руслані”.І рік – близько 800 передплат. Весною 1901 р.журнал заборонили через акції “москвофілів”,але зусиллям видавництва і редакції осягнуто було того,що його існування могло досить довго опертися на передплатників.У 1907 р журнал перенесено до Києва його було сполучено з газетою “Нова громада”.Він став виходити у збільшеному форматі під веденням М.Грушевського та його ближчих співробітників (В.Гнатюка,О.Олеся,Ю.Тищенка,П.Лаврова).Але на перших числах зустрівся він з неохотою деяких частин суспільства.Однією з причин такого явища було те,що в ньому вбачали вплив галицизму,що виявлявся у правописі.Але більша частина української інтелігенції зустріла "Літературно-науковий вісник" з глибокою симпатією.Сприяло тому,з одного боку,вже усталена традиція журналу,а по-друге,прекрасно підібраний зміст і багатство матеріалу,що охоплював інтереси і потреби всіх українських земель.Проблеми з передплатниками.В 1912 р.створено було редакційну комісію,до складу якої ввійшли,крім самого М.Грушевського,О.Олесь,Л.Старицька-Черняхівська та Ю.Тищенко,якого,як завідувача редакційними справами,заступив потім І.Лизанівський,та інші.Проіснував "Літературно-науковий вісник" до світової війни 1914 р.у жовтні того року вийшла ще остання,подвійна,книжка за дозволом військової цензури.Згодом після перерви "Літературно-науковий вісник" знову починає виходити.З травня 1922 р.у Львові з’являється перше число "Літературно-наукового вісника" під редакцією Донцова.У вступній статті під назвою “Наші цілі” редакція повідомила,що є це відновленням "Літературно-наукового вісника" з минулих літ.Але редакція розгорнула його в напрямі боротьби з традиціями і ідеями,якими жив минулий вісник.Зокрема виступає проти ідеї демократизму в українському житті,висуваючи ідеологію українського націоналізму.Редакція "Літературно-науковий вісник" минулих літ,на чолі з професором М.Грушевським,запротестувала проти вживання старої назви та проти відновлення минулого вісника.Протест цей наслідків не мав.Викликав він тільки деякі відгуки (часопис “Книжка”).Виходив новий "Літературно-науковий вісник" до 1933 р.,коли його засади і завдання перебрав журнал під назвою “Вісник”,як безпосередній продовжувач “"Літературно-науковий вісника" до 1939 р.як орган Д.Донцова.

4Укр.органи в Росії.“Укр.вестник”,“Украинская жизнь”

З початком 1906р.появляється укр.преса в поза українськими землями – в Москві та Петербурзі.Першими органами були “Зоря” та “Вільна Україна.“Зоря” почала виходити у Москві наприкінці березня 1906р.Тижневий журнал,що виходив під редакцією адвоката І.Опокова,мав гасло “Єднайтеся у братерській згоді!”.Крім творів під проводом Кримського почав практичний курс для вивчення укр.слова.,також давав ілюстрації.Всього було чотири зшитка (8 номерів).“Вільна Україна” у лютому 1906 року.Л-рний,політичний і науковий журнал за редаккцією А.Шабленка.Друкувалися Леся Українка,Х.Алчевська,М.Чеернявський,М.Вдовиченко та ін.З 3 числа журнал приняв напрямок укр.соц-демократів.Довго не протримався,після конфіскації 3,5,6 чисел припинила і існування.“Укр.вестник” травень 1906 – вересень 1906.С.Петербург.Висвітлення роботи І держ.Думи і укр фракції,тісно спввпрацював з українськими послами у Думу.Д.Дорошенко,М.Грушевський (писав передові статті),редактор М.Славинський.Завдання: ”З’ясувати укр.нац.питання з історичної,побутової,соц і економічної сторінки,визначити місце і значення України поміж новими областями нової демократичної Росії,сприяти справедливому вирішення національного і обласного питання взагалі” Бадьорий тон,цікавий зміст виразне накресленнч перспектив – вес це приваблювало не лише українских,але і рос.читачів.Та не довгий був його вік,після троьох місяців існування перед ним стала загроза припинення через брак грошей.Вийшло всього 14 чисел.“Укр.жизнь” Москва.З січня 12 року,щомісячник,видавець – Симон Петлюра.Упродовж 5 років прерхрещувалися тут українські погляди і змагання з поглядами російськими та зрусифікованих земляків.Також писала критику та розкриття псевдонаукових теорій,скерованих прооти українських національніх прав та захист українського рухувід наклепів та інсценуацій,що сипалися з боку певних кіл російськгого суспільства.Співпрацювалаз найсучаснішими науковцями того часу.Звичайно,одразу після виходу першого числа журнал потрапив під пильне око цензорів,але протрималась. Закрили цей журнал у 1917 році з першими днями російської революції.Понад 700 матеріалів українознавчих,найбільше публіцистики.Відділи – історичний,історія л-ри та л-рної критики,право,економіка,мистецтво,етнографія,філологія.Обидва часописи були навмисно російськомовними,так як держава переслідувала все,що торкалось “нац.меншин”

5 Преса І св.війни Німеччина 19 липня 1914 р. оголосила війну Росії.Із майже 60 країн світу війна охопила 48 держав,що становило 3/4 населення планети.Незабаром епіцентром воєнних подій стала Галичина.Виникає українська воєнна преса з початком воєнних дій. 11 грудня 1914р. виходить у Києві за редакцією Андрія Авраменко Літературний тижневик “Згода”. Другий випуск був заборонений. Журнал “Основа”—в Одесі, за редакцією Іллі Гаврилюка. На 3-му випуску припиняє своє існування. У харкові (кінець 1915 року) Винниченко та Сірий видають тижневик “Слово”, за редакцією Глущенка. Невдовзі випуск був припинений. О.Пчілка видає російською мовою “Рідний край”. Було багато нелегальних видань. Журнал “Боротьба” – друкований орган партії соціалреволюціонерів (Леонід Ковалів, Микола Ковалевський), співпрацював Єфремов. Вийшло 5 його номерів у Києві. Існували такі видання, як “Вільна думка”, “Зоря”, “Дзвінок”. У 1915 році було всього 9 як підпільних, так і легальних видань. Підпільні виходили до 17 року.

У Львові утворилась українська рада (з початком війни в Австро-Угорщині). Опублікували маніфест до укр. Народу, який має проавстрійський характер.Перші стрілецькі часописи видавалися на фронті. Тираж цих видань був незначним - від кількох десятків до кількох сотень примірників.Початок преси Українських січових стрільців закладено журналом "Новініяда"( редактор Р. Купчинський). Зміст журналу - це розширений віршований нарис (пісня про стрільця Новіну,його вояцькі будні та "любовно-воєнні" пригоди,Лесь Новіна-Розлуцький є героєм журналу.Вийшов тільки один номер у 1915 р. Стрілецький гумористично-сатиричний журнал "Український самохотник". Перший номер-липень 1915 р. у Кам'янці. Самохотниками називали добровольців - стрільців. Видавець журналу-Харлампій Тиндириндик ( очевидно,що це псевдонім ). Тематика найрізноманітніша: всебічна оперативна інформація, цікаві усмішки,анекдоти на стрілецькі і на загальноукраїнські теми. Усього 40 номерів,останній наприкінці лютого 1917 р. Цього ж року на зміну почав видаватися "Молодий самохотник ",який друкувався у Львові. Посісти таке ж високе місце в журналістиці,як старий "Самохотник", його спадкоємцеві не вдалося. Переважали в журналі сумнівної якості анекдоти,переспів відомих тем,творів. Не вистачало досвідчених кадрів. У Станіславові ( нині Івано-Франківськ ) 31 грудня 1918 р. вийшов з друку "Республіканський самохотник ". Майже в усіх номерах-поезія,переважно ліричні творами Юрія Шкрумеляка. Очевидно,редакція не мала дописувачів,тому й довго існувати не могла : вийшло всього чотири номери журналу. Цікавим гумористично-сатиричним стрілецьким часописом був журнал "Бомба "(видавала "артистична горстка У. С. С."). Всього два номери журналу,гарно ілюстровані малюнками Івана Іванця,Левка Лепкого, Леся Новіни-Розлуцького. Не меншою популярністю серед стрільців користувався журнал "Самопал ". Перший номер на 16 сторінках у травні 1916 року. Спочатку в журналі не було ілюстрацій. З'являються вони з другого номера,до речі,значно багатшого за змістом: знаходимо тут і публікації на злобу дня, і цікаві усмішки.Помітне місце серед журналістики січових стрільців посів журнал "Усусу ".Це був орган "неінтелігентних інтелігентів".Видавав його Юрко Каламар.Виходив часопис нерегулярно.Вийшло сім номерів журналу.Заслуговує на особливу увагу "поважний та гумористично-сатиричний ілюстрований січовий орган "Червона калина "(редактор Микола Угрин-Безгрішний). Перший номер травнень 1917 р. До п'ятого номера він виходив як місячник,а з п'ятого номера-неперіодично,проте частіше.Знаходимо на сторінках зразки високоякісної публіцистики,чудові поетичні рядки. Журнал активно виступав за чистоту української мови.Окрім періодичних видань виходили "Просвітні листки січових стрільців",невеликі за обсягом книжечки кишенькового формату. Тут у популярній формі давалися відповіді на актуальні питання часу.Отже,хоч у зв'язку з різними обставинами більшість видань УСС були недовговічними,вони зробили помітний внесок в історію стрілецтва та історію української журналістики,загалом в українську культуру та літературу.

Протилежна ситуація склалась на Наддніпрянській Україні. Тут до лютневої революції 1917 р. не могло бути й мови про українське військо.Звісно,коли не було національного війська,то не було й національної військової періодики.Серед солдатів-українців почали створюватися військові комітети,клуби. Поступово в усіх гарнізонах – від Тернополя до Москви – організовуються військові віча. Розуміючи,що треба приділити увагу національному вихованню солдатів,політики розпочинають активну видавничу роботу.1 червня 1917 р. тижневик,присвячений військовим справам,“Українська військова справа ”. Це перший український військовий часопис у Наддніпрянській Україні. Незабаром з подібною програмою починає видаватися й інший часопис - "Вісник Українського Військового Генерального Комітету ”. З 1918 р. видання українських воєнних часописів на Наддніпрянщині збільшується.З’являються друковані органи інформативного бюро УНР (1919-1920 ) “Ставка ” (Фастів,редактор Григорієва),згодом-під назвою “Українська ставка”; “Новини ”,що виходили в місці перебування передових частин армії; “Запорожець ”,“Україна ”,“Український козак ”.Перший номер часописа “Стрільця” (В.Пачовський Д.Вітовського) вийшов у Тернополі 1 січня 1919 р. Програму часопису редакція виклала тільки 25 березня 1919 р.: “Мета часопису,- підкреслювалося,- удержання української армії через скріплення її моральної сили”.Окрім “Стрільця”,з1918 р. “Полева газета ”, “Стрілецький шлях ”. Однак видання обходилося дорого,вони не мали великої популярності,велися непрофесійно. Тому командування УГА вирішило об’єднати часописи із газетою “Козацький голос”,що став після цього друкованим органом усієї армії ЗУНР.Необхідно зазначити,що українська воєнна преса загалом була лояльною до більшовиків.Військові часописи виконували й своєрідну роль листоноші. Вони друкували невеликі оголошення,повідомляли про родини фронтовиків.Військові часописи докладали багато зусиль для створення міцної,дисциплінованої армії.Через деякий час фронт стабілізувався,а 12 жовтня 1920 р. Польща,Радянська Росія і Радянська Україна підписали прелімінарний мир. Радянсько-польська війна закінчилась.

7Центральна Рада і мережа її друкованих видань

Лютнева революція 1917р. в Росії принесла свободу друкованого слова. Протягом уже перших місяців українська преса стала на шлях широкого розвитку. Відроджується в українських містах, появляється в різних провінційних осередках… З кожним днем шириться її мережа, поширюється її об´єм і завдання. З 6 органів, що виходили напередодні революції, зростає вона до 106 органів, досягаючи на 1918р. 212 пресових органів.

17.03.1917 у Києві утворилась Центральна Рада. Створила пресове бюро, у якому друкувала публічні декрети, офіційні повідомлення, відозви. Його метою було:”Сприяти розвитку укр. преси та поширювати відомості про неї”, Прес-бюро працювало у Києві і регіонах. Цей період називають “Медовим роком укр. преси”. Другим офіційним виданням був “вісник центрального ген. Секретаріату України”.

8 Свобода преси і цензури в часи Гетьманщини

29.04.18-переворот, до влади приходить Скоропадський.На наступний день-цензура, подвійна (українська+окупаційна(німецько/угорська)) Закриває “Боротьбу”,”Народну волю”=>преса проти гетьмана.Особливо обурив арешт міністрів та зірвання засіданння Ради. Створюється бюро преси на чолі з Донцовим та Дорошенком, яке розробляє перелік питань, які не можна порушувати у пресі (критикувати дій гетьмана, законодавчі акти, родину гетьмана тощо), санкції-штрафи, арешти. На прохання з’їзду журналістів послабити пресу, вони її посилюють. 4 жовтня-наказ про попередню цензуру друкованих видань/часописів, вводиться ще й військова цензура. Цензори переважно місцеві=>великий штат. Цензура сильна – Київ, Могилів, слабка – Харків, Херсон. Видання Скоропадського-“Україна”(з ілюстрованим додатком), “Вісник”(для міністрів). Але, незважаючи на всї заборони, журналісти продовжували боротися з цензурою=>у листопаді цензуру знято. Багато статей було у вересні про питаня української мови, висувалися вимоги про надання їй статусу державної.

9Преса українських соц.партій доби Директорії

Першим укр. Органом у цей час стає щоденна газета під назвою “Нова Рада ”, стає офіційним виданням партії соціалістів-федералістів(на чолі якої був Єфремов). Починає вона виходити з 25.ІІІ.1917р., за редакцією А.Ніковського. Видавало її Тов-во підмоги літературі, науці і мистецтву, яке було закладено ще перед революцією. Були тут М.Грушевський, Є.Чикаленко, С.Єфремов, І.Шрам…По смерті Семиренка, добродія Укр. Преси, згідно з його заповітом Товариство дістало на українські цілі 3000.000 рублів. На ці кошти і було розпочато видання “Нової ради”, спадкоємниці попередньої “Ради”. Був добре налагоджений інформаційний відділ та оглядипреси, а також відділ дописів. Газета мала велику популярність. Партія Єфремова проголосила курс на федералізацію України, але у складі Росії. У червні 1917р. тон статей змінюється. Проголошуються ідеї незалежної України.30.ІІІ за редакцією Винниченка почала виходити у Києві друга щоденна газета. Був це орган ЦК Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) під назво. “Робітнича газета”. Ставила вона своїм завданням організаційну працю серед українського робутництва та політичне освідомлення його. Тематика: соціальні проблеми робітників, профспілкоий кооперативний дух, проблеми мови. “Робітнича газета” закликає до плюралізму думок. Винниченко за самовизначення України в межах Рос. Держави. Газета мала виразне національне обличчя. Обстоювала право укр. мови на розвиток. Порушувала питання про національну еліту, громадське виховання і національне сумління. Популярним жанром газети був фейлетон. Жовтневу революцію сприйняла насторожено статтею “Сподіване сталося”. Не вірила у позитивність перевороту. Дописувачами були Грінченко, Грушевський.З 1 травня 1917 укр. партія соціалістів-революціонерів (УПСР) почала видавати свій офіційний орган під назвою “Боротьба ”. Головний редактор – М.Шарга. Автори: Шаповал,М.Салтан, Н.Григоріїв, А.Терниченко… Ессери промовляли від імені хліборобів. Переважно селянська тематика. Порушувалися проблеми політичних свобод. Не вірила більшовикам. Укр. преса зорієнтувалась у приходу більшовизму. “Боротьба” теж звертається до Юрія Коцюбинського. Шаповал пише “Ні, ми не віримо Рос. Владі.” У 1918 стався розкол УПСР.За якийсь час “Боротьба” стала органом лівої течії партії, що оформилася в самостійну політичну партію, прибравши собі назву за органом “Боротьбісти”(підтримувала Леніна).

10 Друковані і рукописні видання січових стрільців

Часописи, писані від руки або відбиті на гектографі. Найвищий наклад складав 100 примірників,виходила з дозволу стрілецької команди на кошти з власного продажу. “Вісник Пресової Кватири УСС ” з травня 1916 до червня (2 числа). Зміст – повідомлення, л-рні твори, статті на теми мови, л-ри, громадського життя і національних змагань.Крім нього виходили гумористично-сатиричні часописи “Бомба”,”Самохотник”,”Самопал ”(див.пит.5 ).”УСС” 7чисел, останнє у Відні 1917р.

11 Укр.преса періоду НЕП

НЕП – нова економічна політика, почаласяу 1921р. Основний зміст-дозвіл приватної торгівлі/підприємства. На цей час припадає початок українізації, це час робсількорівської та робітничо-заводської преси. “Господарсько-Кооперативний Часопис ”. З 1 травня 21р., видавець “Сільський господар ”, виходив до грудня 21р. Але у 22р. у серпні було ухвалено продовжувати”ГКЧ” як вже двотижневик і таким залишиться. За 2 роки став ілюстрованим журналом, поруч з кооперативної пропаганди та інструктування управ кооперативів звертав увагу на нац.-к-рне усвідомлення. З 25-“Сільський господар” при однойменному товаристві. Велику роль грають робсількори та фабрично-заводська преса (см. питання 13,14 )

12 Курс на диференціацію та коренізацію укр. преси 20-х рр.

З 1923р . кількість преси українською мовою збільшується. Ця доба визначається національною політикою совєтської влади, відомою під назвою "українізації" . 1925р . російська компартія змінює назву РКП(б) на “всесоюзну Комуністичну партію більшовиків” ВКП(б). Двадцяті роки принесли і позитивне у розвиток української національної ідеї та культури.Українці на великій етнічній території відчули на певний час волю, коли у вогні революції 1917р. був знищений соціальний та національний визиск самодержавства і великої імперської нації.Почався бурхливий процес культурно-національного відродження . Це сприяло утвердженню українців як самобутньої державницької спільноти. Особливо посилився цей процес у роки політики “коренізації” (1923-1927рр. ).Справа в тому, що в усіх партійних структурах в Україні переважала партійна еліта –російська за походженням.Але більшовики усвідомлювали:, щоб закріпитися-укоренитися в національних республіках потрібно розмовляти з місцевим населенням його мовою, створити слухняні власні партійні кадри=>рішення ХІІ з”їзду РКП(б) 1923р . про політику коренізації в національних республіках. А це сприяло, попри сподівання партійних вождів, стрімкому злету національних культур, у тому числі й в Україні, де цю політику коренізації очолив новоприсланий з Москви перший секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович, який навіть сам узявся вивчати українську мову.Відбувається розвиток щоденної газети “Вісти ” в напрямі скупчення визначніших українських літературних, наукових і журналістських сил. Це ж становище затримується у “Вістях” якийсь час і по смерті В.Блакитного 1925року, наступником якого в редакцію приходить Є.Касьяненко. На сторінках додатку до “Вістей” під назвою “Культура і побут” з”являються відомі памфлети М.Хвильового, де підносить він історичне гасло “Геть від Москви” . Тут же праці М.Шрага, П.Христюка, М.Чечеля з економіки, історії, техніки тощо. Врешті сторінка гумору і сатири Остапа Вишні (П.Губенка), що спричиняю особливу популярність часопису серед ширших кіл громадянства.До цього ж часу належить народження і розвиток таких літературних, наукових, мистецьких органів як “ВАПЛІТЕ ” (Вільна Академія Пролетарських Літераторів) під проводом Хвильового, а пізніш, як спадкоємець “ВАПЛІТЕ”, -знаменитий “Літературний Ярмарок” і потім “Пролітфронт ”, “Червоний Шлях” за редакцією Гринька (1923), “Життя і революція” за редакцією О.Дорошенка, що показував надзвичайно високий рівень матеріалів та неупередженіст оцінки, навіть у літературній дискусії, “Радянська Література” та інші органи, що принесли в українську літературу чимало добірного зерна, порушили чимало проблем літературного, національного та соціального світоглядового характеру. Це ж саме вібулося і на сторінках літературно-критичного органу під назвою “Критика ”. Не меншого значення здобуває освітньо-педагогічний орган під назвою “Радянська Освіта” . Народжується високоцінний за своїм завданням і змістом бібліологічний орган під назвою “Бібліологічні Вісти”, перших двоє чисел якого виходять у кількох примірниках, друкованих на машинці, після чого розгортається він у солідний друкований орган. Врешті, відновлюється, з поворотом з еміграції проф.М.Грушевського , науковий орган українознавства “Україна” , як оган історичної секції Всеукраїнської Академії Наук.Видання футуристів “Авангард ” 1928-1929рр., що фактично являли собою три бюлетені, за редакцією Поліщука . Згодом М.Семенков організовує літературний орган “Нова генерація ” (1927-1931рр.).Літературна організація “Плуг” випускає у 1925-1927рр. журнал “Плужанин ”, згодом –“Плуг ” (1928-1932рр.) за редакцією Сергія Пилипенка . Літературна група “Гарт” мала свій журнал “Гарт ”, який у 1927році став органом ВУСПП (Всеукраїнської спілки пролетарських письменників). 1926року виходить журнал “Молодняк ”, що складався з колишніх членів “Гарту” і “Плуга” за редакцією О.Корнійчука . Наслідки політики коренізації були досить відчутними.1927р . 70% урядових установ вели свої справи українською мовою, 80% загальноосвітніх закладів проводили навчання українською мовою, 87% газет видавалося українською мовою, українська інтелігенція створила низку громадських організацій, зокрема й письменницьких, які відігравали величезну роль у суспільному житті республіки. Відбувався процес відродження української нації, що, безумовно, вело до постановки питання про її суверенітет. Це злякало більшовиків.З 1930-1932рр – закінчення “українізації”, кінець розвитку українознавства, наступ на українську науку, починаючи з 1932року, -геноцид, голодомор 1932-1933рр., починається наступ на пресу, яка закабалюється радянським керівництвом, повернення до російської мови, цілком оформлюється партійно-радянська преса з 1930р., з її посутніми рисами, починається фізичне винищення журналістів, публіцистів, згодом посилюється практика “донос через газету”.

13 Робсількорівський рух в історії української журналістики

За наказом Леніна, на 5 штатних праціввників преси має співпрацювати 50, а то й 500 робітників і селян. Понад 60% газетної площі мало відходити на тих дописувачів. Професійним співробітникам, виходить, залишалося лише 40%. До 22 року передрук листів до редакції ролбітників, але з 1923 року – новий рівень. Започатковується постійна праця з робсількорами. Поширюється практика анонімних матеріалів. Робсількорівський рух – це палиця на два боки – за одного за допомогою преси виправлялися помилки, а з другого це був шлях зводити розрахунки (через анонімність).

Грудень 1924 – Всеукраїнська нарада про роботу на селі: “Треба керувати робсількорами так, щоб вони працювали на користь партії” (Газета “Вісті”, 5 грудня 1924)

З 1924 року – перехід від вихизування до реальної політичної боротьби.

Тематика – домінуючі “Висвітлення тяжкого становища бідняків”, “розпалення соц. жаднощів”, “розпалення соц. труднощів”.

14 Місце фабрично-заводських багатотиражок у мережі української періодики

За наказом Леніна, на 5 штатних праціввників преси має співпрацювати 50, а то й 500 робітників і селян. Понад 60% газетної площі мало відходити на тих дописувачів. До того ж на кожному заводі/фабриці/підприємстві мав бути свій печатний орган. Тематика була однобічна – неправдиво оптимістичні/пропагандистські гасла, пафос, знаки оклику в надмірній кількості та історичні гасла на всіх шпальтах. Згодом, ближче до 30-х рр. додалися ще й скарги та повідомлення про “порушників соц. правил” та методи покарання, що до них будуть задіяні. Поступово цей вид преси переростає у суцільне викриття “злочинців народу” та заохочення т.зв. “позик державі” (коли робітники відмовлялися від заробітної платні на користь держави, називаючи це позикою на державні потреби). Позитивним було те, що саме така преса виховала неймовірно велика почуття патріотизму, яке стало в нагоді під час ІІ св. війни. Тематика: соц. змагання,стаханівський рух,викриття недоліків,відповіді на критику,короткі нариси ударників соц.виробництва з їх портретами,портрети учнів, що вчаться на 5 і беруть участь у громадському житті шкіл,замітки про культурне життя заводчан,повідомлення про судові справи і замітки про мітинги трудяших та агениів гестапо. “Комсомолець України” липень 25 року вживає вперше термін “чистка”і описує цей процес.

15 «Вісти ВУЦВК” або “Вісти Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Рад” почала щоденно виходити коли започаткувалась комуністична та офіційна совєтська преса на українських землях. Спочатку українською/російською мовою, а з числа 131, коли редакцію перебирає В. Блакитний (Еланський) – тільки українською. Стають єдиним органом, що гуртує дійсно українські сили, які пробували пристосуватись до радянської системи. “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!” –лозунг. Газета пройнята духом патріотизму та віри в світле майбутнє, яке український народ повинен вибороти собі. У кожному номері заклик на боротьбу: “Робітники і селяне! Єднайтеся біля своєї радянської влади, щоб остаточно добити буржуазну контр-революцію!”,матеріалами впливала на свідомість та формувала думку українців. Так наприклад, в кожному номері друкувалися фейлетони Grammеrа, який доже тонко зачіпав найуразливіші струнки української душі. Крім заклику на боротьбу, гуморист писав про чиновників та високопоставлених осіб, які лише вдавали з себе “великорозумних панів” і часто забували, що вони такі ж люди як і інші і до них треба ставитьсь “по-людськи”. Велика увага та місце в газеті приділялась новинам з фронту. Відчувається щира радість правди в яку всім серцем вірили українці. “ВСІ НА ВИБОРИ! ПІДТРИМАЙМО РАДЯНСЬКУ ВЛАДУ!” Редактор та його помічники щиро вірили в її ї переможність, тому це вони утверджували в широких масах. В кожному номері давалися звіти з’їздів з повним аналізом програми, та прийнятими рішеннями. Особливо піднесено звучали обіцянки покращення умов життя робітників та селян. Оприлюднювалися декрети та розпорядження. Постійною рубрикою була рубрика ”Життя за кордоном”, в якій аналізувалися технічні здобутки країн світу, з метою перейняття чужого досвіду. Крім цього була постійна рубрика оголошень, привітань. В період “українізації” відбувається розвиток газети “Вісти” в напрямку скупчення визначніших українських літературних наукових і журналістських сил. Це ж становище затримується деякий час і після смерті В. Блакитного(1925р.), наступником якого в редакцію приходить Є. Касьяненко. На сторінках додатку до “Вістей” під назвою “Культура і Побут”, який раніше називався “Література. Наука. Мистецтво.” з’являються відомі памфлети Хвильового, де підносить він історичне гасло “Геть від Москви!”. Тут же праці М.Шрага, П.Христюка, М.Чечеля з економіки, історії, техніки…Врешті, сторінка гумору і сатири О.Вишні (П.Губенка — П.Грунського), що спричинюється до особливої популярності часопису серед ширших кіл громадянства.

“Вісти ВУЦВК” намагалися донести правду до громадян, вдихнути їх дух боротьби, віри в перемогу. Вони не боялися правди, сам редактор — В.Блакитний не один раз “прописував” деяких чиновників, відкриваючи тим самим правду про нього. На той час це був єдиний орган, який намагався згуртувати українські сили навколо радянської системи.

16 Прогресивні видання Зах. Укр. 20-20рр

17 Мережа українських л-рних журналів 20-рр.ХХст.

Народження і розвиток таких літературних, наукових, мистецьких органів як “ВАПЛІТЕ ” (Вільна Академія Пролетарських Літераторів) під проводом Хвильового, а пізніш, як спадкоємець “ВАПЛІТЕ”, -знаменитий “Літературний Ярмарок” і потім “Пролітфронт ”, “Червоний Шлях” за редакцією Гринька (1923), “Життя і революція” за редакцією О.Дорошенка, що показував надзвичайно високий рівень матеріалів та неупередженіст оцінки, навіть у літературній дискусії, “Радянська Література” та інші органи, що принесли в українську літературу чимало добірного зерна, порушили чимало проблем літературного, національного та соціального світоглядового характеру. Це ж саме вібулося і на сторінках літературно-критичного органу під назвою “Критика ”. Не меншого значення здобуває освітньо-педагогічний орган під назвою “Радянська Освіта” . Народжується високоцінний за своїм завданням і змістом бібліологічний орган під назвою “Бібліологічні Вісти”, перших двоє чисел якого виходять у кількох примірниках, друкованих на машинці, після чого розгортається він у солідний друкований орган. Врешті, відновлюється, з поворотом з еміграції проф.М.Грушевського , науковий орган українознавства “Україна” , як оган історичної секції Всеукраїнської Академії Наук.

Видання футуристів “Авангард ” 1928-1929рр., що фактично являли собою три бюлетені, за редакцією Поліщука. Згодом М.Семенков організовує літературний орган “Нова генерація ” (1927-1931рр.).Літературна організація “Плуг” випускає у 1925-1927рр. журнал “Плужанин ”, згодом –“Плуг ” (1928-1932рр.) за редакцією Сергія Пилипенка. Літературна група “Гарт” мала свій журнал “Гарт ”, який у 1927році став органом ВУСПП (Всеукраїнської спілки пролетарських письменників). 1926року виходить журнал “Молодняк ”, що складався з колишніх членів “Гарту” і “Плуга” за редакцією О.Корнійчука.

18 Літ.дискусія 25-28 рр.

Розпочав її М.Хвильовий на сторінках “Культури і побуту “ — додатку газети “Вісті ВУЦВК”,надрукувавши в ньому 30 квітня 1925р. пристрасний памфлет під “чудернацькою” назвою: “Про “сатану в бочці”, або про графоманів спекулянтів та інших “просвітян”, спрямованою проти плужанського масовізму та “червоної” халтури.Стаття справила величезне враження не лише на літературну громадськість, а на всю національну інтелігенцію.Невдовзі, 24 травня, з приводу неї у великому залі Всенародної бібліотеки України в Києві відбувся диспут “Шляхи розвитку сучасної літератури”, на якому були присутні представники всіх літературних організацій Києва- “Гарту”, “Плуга”, “Ланки”, “Жовтня”.У диспуті взяли участь О.Дорошенко (головуючий), Ю.Меженко (доповідач),Б.Коваленко, М.Зеров, В.Десняк, І.Ле, М.Рильський.Якщо більшість промовців підтримала пафос дражливої статті, розвивала багато в чому суголосні думки (непересічно виступив М.Зеров, який згодом ще відгукнувся низкою статей у пресі), то Б.Коваленко, І.Ле, С.Щупак вбачали в ній небезпечний ідеологічний ухил, недозволену атаку на той невибагливий загал у літературі, і використали дискусію для звичних “класових” звинувачень на адресу “попутників”.Тим часом у Харкові події розвивались ще бурхливіше.Навздогін своїй першій статті М.Хвильовий опублікував ще цілу серію матеріалів, полемізуючи зі своїми опонентами, серед яких найактивнішим був С.Пилипенко.Багато ущипливих закидів М.Хвильового він узяв на свою адресу та “Плугу”.Г.Яковенко, С.Пилипенко, Б.Коваленко та інші прихильники масовізму закидали критику та його однодумцям “олімпійство”, зарозумілість, ревізію партійної лінії в літературі.Коли ж М.Хвильовий у гострій формі висловив думку про те, що задля подолання культурницького епігонства і окреслення власного шляху українській літературі треба орієнтуватися не на Москву (“центр всесоюзного міщанства”), а навчатися у “психологічної Європи”, дискусія з літературної площини перекинулася в політичну, в неї втрутилися партійні функціонери, а потім безпосередньо Політбюро ЦК КП(б)У.Хвильовий виступав проти засилля сумнозвісного масовізму, зведення ролі мистецтва до ролі ідеологічного обслуговування партійної і державної політики.Порушує питання про орієнтації української культури “Європа чи просвіта”? Коли поняття “просвіта” уособлює тут усе відстале, Європу Хвильовий трактує як психологічну категорію.Наголошує на необхідності позбутися віковічного назадництва, залежності від “російського диригента”.Дискусія набирає політичного характеру – не виходить “ВАПЛІТЕ” і закривається організація.Хвильовий1 змушений писати покаянні листи, клястися у вірності комуністичній ідеології.Крізь його памфлети проходить три тези: кінець малоросійському провінціоналізмові,українське мистецтво прилучається до світового, і в першу чергу, західноєвропейську, кінець російській гегемонії на Україні, Росія мусить відійти в свої етнографічні межі; Росія самостійна? – Самостійна.Ну так і Україна самостійна,українське мистецтво має власну велику місію, вона започатковує новий великий культурний рух, що йому Хвильовий дав умовну назву “Азіатський ренесанс”. Політичний злам у літературній дискусії стався після появи “Апологетів писаризму” навесні 1926 р. Тут Хвильовий вдався до рішучого протесту проти “диригентської палички Москви”, яка постійно паралізувала національне життя Україні.Зокрема, у 13 розділі “Московської задрипанки” він, уживаючи засіб синекдохи, наполягав: “Від російської культури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати.”Розділяв погляди М.Хвильового і М.Зеров: “Гадаю, що для розвитку нашої літератури потрібні три речі: 1)засвоєння досвіду всесвітнього письменства, і вперта систематична робота коло перекладів та добра освіта письменників,2)виявлення нашої української традиції і переоцінка нашого культурного надбання, 3)мистецька вибагливість: підвищення технічних вимог до початкових письменників”.Протистояли в літературній дискусії М.Хвильовому, і М.Зерову А.Хвиля,С.Пилипенко та ін. Партійні діячі трактували позицію Хвильового,як “національне ухильництво”,як ідеологічну диверсію, котра спрямовує проти… Москви не лише співвітчизників,а й західно – європейський пролетаріат, який із захопленням дивиться на прапор,що повіває над Москвою. Й.Сталін,ознайомившись із “Апологетами писаризму” вичитав там гасло “Геть від Москви”! у тенденційно політичному значенні та негайно надіслав листа (26 квітня 1926 р.) Л.Кагановичу, генеральному секретареві ЦК КП(б)У,який сприйняв цей лист як обов’язкову директиву . У літературну дискусію активно втрутилися партійні функціонери високих рангів . Розмова блискавично перевелася з естетичної площини на політичну .Вкотре відбулась груба підміна понять. Більшовики керувались твердим наміром оволодіти посталою ситуацією, надалі не допускати подібного недогляду .І вони свого домоглися .Літературна дискусія “захлинулася” .Її учасники були дискредитовані,а перегодом фізично знищені.

19 Деформаційні процеси у пресі 30-х рр

Посилюється “чистка”у заводській пресі, замовчується голодомор, натомість прогресує “культ особи” Сталіна, спадок науки=>наукової преси, українізовані газети переходять на рос. мову, остаточно оформлюється партійно-радянська преса, закінчується період її формування, фізичне знищення журналістів (Ю.Меженка, Грушевського, Єфремова, Касяненка), допускається свободний перелік “ворогів народу” та їх покарання, зхвалюються доноси та провокується багато арештів, за допомогою преси розвивається почуття шаленого патріотизму, яке згодом виправдає себе у війні.

20 Перебудова преси у зв’язку з початком ІІ Св. війни

21 Украйнське радіо у ІІ Св. війні

16 листопада 24р-І передача на У., 25р.-у Києві. Перші відгуки на Звернення про оголошення війни інформаційна служба Українського радіо подала вже через кілька годин після його передачі у випусках “Останніх вістей”. Вони оповіщали про гнів і обурення людей віроломним нападом фашистів, повідомляли про їх готовність стати на захист Вітчизни, закликали примножити трудові зусилля на допомогу Червоної Армії. Закликом до боротьби залунали того дня випуски із Одеси, Дніпропетровська, Харкова, Донецька та інших обласних центрів. Вже в перший день війни з особливою виразністю проявилася перевага інформаційного мовлення – його оперативність. На відміну від республіканських газет, радіо перебудувало свою роботу на воєнні дії практично за кілька годин. “Останні вісті” розповідали про спорудження оборонних об’єктів, вели передачі з фабрик і заводів, де робітники виготовляли та ремонтували зброю й військове спорядження. Часто лунали репортажі з військових частин. Щоразу, коли над містом літали ворожі літаки, радіо в репортажній манері інформувало про повітряні бої…Після демонтажу потужної київської радіостанції РВ-47 і вивезення її до Челябінська інформаційне мовлення з Києва доповнюють редакції фронтового радіомовлення з Броварів. Звідти теж З Одеси було евакуйовано радіостанцію, і журналісти залишилися без власних засобів радіомовлення. Та в Інституті інженерів зв’язку одесити відшукали розукомплектований радіопередач і за кілька днів відремонтували його. З того часу і до кінця оборони Одеси голос чорноморської твердині чула вся країна. Після падіння Харкова, звідти теж деякий час велося інформаційне мовлення, Український радіокомітет переїхав до Саратова. Тут 23.II.41 року розпочала свою роботу радіостанція Т.Г.Шевченка . (Олійник, Довженко, Тичина, Рильський). Радіостанція щоденно по кілька годин на добу інформувала населення України про найважливіші події на фронтах, у країні та за кордоном. Періодично готувалися спецвипуски для партизанів та українців, що були евакуйовані до Середньої Азії та на Поволжжя. Основний тягар взяла на себе радіостанція “Радянська Україна”, яка запрацювала в Москві після відкриття радіостанції ім. Т.Г.Шевченка. Щоденно вона готувала радіогазету, в кожному випуску якої звучали звернення Радіоінформбюро, кореспонденції з фронтів, розповіді про партизанські бої, інформація про роботу Уряду України, роботу Українців у тилу. Перед мікрофоном часто виступали бійці, командири Червоної Армії, селяни й робітники, що кували в тилу зброю, відомі вчені, письменники… Через цю радіостанцію велися спеціальні передачі для партизан і підпільників, зміст яких ті могли не лише почути, а й записати та поширити серед населення – усно, рукописно, друковано.З початком визволення території України починає вести передачі українською мовою ще одна радіостанція – “Дніпро” , позивні якої “Реве та стогне Дніпр широкий” згодом стали позивними Українського радіо. Ця радіостанція просувалася слідом за військами 1-ого Українського фронту з міста Калач Воронезької обл. до Куп’янська на Україні і потім до Харкова. 6.II.43 столицю України було визволено, а в грудні по міській трансляційній мережі вже звучали інформаційні випуски, які передавались тричі на добу – вранці, вдень, ввечері. 9.I.44 із Саратова до Києва повертається і поновлює свою діяльність Український Радіокомітет. Одночасно з Харкова починає перебазовуватись радіостанція “Дніпро”. У Києві колективи обох цих радіостанцій об’єднались і з лютого 1944 столиця України починає вести мовлення для всієї республіки, а також для воїнів Червоної Армії, партизанів, що діяли в західних областях України та на території Польщі і Чехословаччини. Провідне місце у передачах займають випуски “Останніх вістей”.10.VII.44 припинила свої передачі з Москви радіостанція “Радянська Україна”. Відтоді все мовлення для українського населення ведеться з Києва. Кількість випусків новин зростає з трьох у 1944 до семи у 1945, що перевищувало довоєнний рівень. Крім того, редакція щоденно готує огляди республіканських газет, спеціальні випуски для жителів західних областей; налагоджує передачі для українців, що проживають за кордоном; спортивні і шахові випуски; веде позастудійні передачі про відбудову Хрещатика, роботу річковиків і залізничників, передплату та випуск воєнної позики тощо. Наприкінці 1945 інформаційній службі республіканського радіо дедалі більшу допомогу починає надавати місцеве радіомовлення, яке на той час уже функціонувало в усіх обласних і більш як у ста районних центрах. З першого і до останнього дня війни інформаційна служба Українського радіо була на передньому краї боротьби з фашизмом. Окупанти боялись створених нею передач. Під страхом смертної кари вони забороняли населенню слухати їх, а місця, звідки велося мовлення, позначали на картах льотчиків як об’єкти першочергового знищення. Створена нами картина, проте, носить дещо однобічний характер, оскільки вона відтворює діяльність інформаційної служби радіо, контрольованої більшовицьким режимом. Тим часом, на окупованій німцями території України виникло і діяло ще 15 радіостанцій, які вели мовлення для українського населення. У радянській історіографії їх, як правило, іменують “ворожими”, “фашистськими” або “націоналістичними”. Крім цих ярликів, про них більше нічого не відомо. Щоправда, в радянській літературі можна знайти деякі відомості про діяльність німецьких воєнних радіостанцій. Прагнучи деморалізувати населення і війська, ці станції поширювали брехливі чутки, сіяли міжнародну ворожнечу, твердили про швидкий і неминучий крах Червоної Армії. Працювали на тих станціях, за відомостями із тих же джерел, спеціально вимуштрувані офіцери пропаганди, під командуванням яких перебували цілі підрозділи. Щоб німецький вплив не поширювався на населення радянска влада конфісковувала в населення всі приймачі.52р.-будинок радіо та звукозапису,56-6,6 млн. радіоточок.

22 Преса ОУН-УПА у рр. ІІ Св. війни

23 роль преси у демократизацій сусп. після ХХ з’їзду КПРС

Дезорієнтована преса, буд.хрущовок, набуває популярності жанр репортажу/нарис, преса Брежнєва=преса Хрущова, “Жовтень”-спеціалізувався на викритті укр.нац.буржуазії

-

24 Дисидентський рух і його преса

Під дисидентством слід розуміти більш ширший розгляд політики, соціології, л-ри… Шістедисятництво-л-рно-мистецька течія. І. Світличний пише про містерію “Великий Льох”, яка була заборонена. Входить І. Драч, М. Вінграновський, В. Стус, В. Яременко, Є. Сверстюк. В основному це брошюри і листівки, які розповсюджували ОУН, УПА та УГВР. ОУН – “Ідея і чин”, “За укр. державу”, “Пропагандист”,”За Україну”; УПА – “Повстанець”, “Інформатор”, “Чорний ліс”, “Стрілецькі вісті”; УГВР – “Вісник”,”Президія”, “Самостійність”, “Бюллетень-бюро інформації УГВР” Офіційні і теоретичні органи -“Ідея і чин”, “Вісник”; видання для молоді: “На чатах”, “На зміну”; сатирично-гумористичні: “Лісовик”, “Укр.перець”; л-рні: “Чорний ліс”. Підпільні видання були не лише на Зах.Україні.

25 Преса в період перебудови

Підпільна преса – брошури, листівки, “Вісник України”. Почиинають писати про музику – рок, поп, - наркоманію, проституцію, ці матеріали подіяли як реклама. Читабельними стали виступи політиква. Основна риса – дезорієнтованість

26 Журналістика незалежної України

На 2000 р. – 6 тис. видань, 791 патент на електронні ЗМІ, забезпечується попит населення пресою (лише 20 % не має можливості читати періодику), маємо закуплену, переважно російську пресу. Можна прослідкувати прошарки населення за матеріальним становищем, розгалуженість преси, багато політики, питаня свободи слова тощо

27 Таборова преса – 3 хвилі

Тема таборів, полону. 3 хвилі: 1)період І Св. Війни (Угорщина, Австрія, Німеччина, Італія); 2)інтервенція армії УНР та УГА (Румунія, Чехія); 3) ІІ св. війна (Німеччина, Америка). 1 хвиля – “Вільне слово” (1916 р.) – Німеччина – 1900 таборів, Австро-Угорщина – 300, Болгарія – 17, Туреччина – 24, також були у Франції, Алжирі, Корсиці, Мароко тощо. “Союз Визволення України” (серпень 1914-1918), ідея належить А.Жуку та Б.Лепкому. “Вільна Україна” – звернення до Грушевського та Шептицького. Листопад 1912 А. Жук засновує “Укр. інформаційний комітет” – ідея незалежності. З початком війни => СВУ. СВУ фінансував укр громадян у таборах, допомагав звільняти укр. полонених, мав вісник (тижневик, ред. – М. Возняк, В. Дорошенко, О.Бачинський; теми – діяльність СВУ, життя на окупованих терр., становища у таборах, л-рна частина. Згодом був перейменований у “Вісник політичного і літературного життя”)

Раштадський табір, Німеччина часопис “Розквіт” друкує слова Воробкевича, переважно рукописні, один з найбільших накладів, рубрики “виїхав з Укр.”, був один з найпопулярніших завдяки своїм “Листкам” – “Л.розквіту”, “Метелик розквіту”, “Календар”. Друкувались статті, вірші, оповідання. Зальцведестський табір (Нім.) – наймолодший табір, Одноднівка “Нова зоря ” (вийшла на Різдво), засновник Зинин Кузеля, 1500 примірників. Багато стінних газет – “Вільне слово”, “Селянин”, “Шлях”. Також була преса у таборах Австрії, Польщі тощо.

ІІ хвиля дуже близька до І, це преса УГА та УНР. Працювали Є. Бачинський, М. Вороний, Є.Маланюк, К.Поліщук, Петлюра, Левко Чикаленко, М. Шаповал, Іван Огієнко). Польша (Ланцутський, Щеп’ьорно, Кадіш – табори) – 85 журналів і газет, Чехія – 5 часописів, Румунія – 2 часописи, Єгипет – 1 часопис, Туреччина – переважно рукописні.

Тематика – за перемогу+внутрішньотаборові події тощо

28 “Спогади” та”Щоденник” Є. Чикаленка

Євген Харлампійович Чикаленко, меценат, який вкладав кошти у видання перших українських газет та журналів («Громадська думка», «Селянин», «Рада», «Літературно-науковий вісник», «Нова громада»); фінансував діяльність заснованого наприкінці ХIХ ст. у Львові Наукового товариства імені Тараса Шевченка, що стало, по суті, українською академією; підтримував матеріально письменників — Бориса Грінченка, Володимира Винниченка, Михайла Коцюбинського; збудував у тому ж таки Львові Академічний дім для студентів — вихідців із Наддніпрянської України. Народився 9 грудня 1861 року, навчався спочатку у місцевого священика, а потім у пансіоні в Одесі, згодом перейменованому у прогімназію. Євген Чикаленко опинився в самому епіцентрі активного громадського життя повітового міста. У будинку секретаря поліції збирався гурток, який за своїм характером дуже нагадував Київську Громаду. І не дивно: душею його — разом з Іваном Тобілевичем — був лікар Панас Михалевич, людина, близька до Михайла Драгоманова, приятель професора-історика Володимира Антоновича. Чикаленко обертався в цьому колі цілих шість років, з 1875 до 1881-го, — аж до свого від’їзду в Київ, де він мав намір вступити до університету бодай на правах вільного слухача. У Києві знайомиться з тогочасною інтелігенцією, за зв’язок з якою його невдовзі зашлють на 5 років у Перешори. У Перешорах Є.Чикаленко зайнявся сільським господарством. Причому — з грунтовністю науковця! Недарма ж перед тим він три роки був вільним слухачем природничого факультету Харківського університету. Наслідки не забарилися: з’явилися солідні прибутки, а вони, в свою чергу, давали змогу купувати нові земельні ділянки. Набутий досвід молодий господар виклав у брошурі «Розмови про сільське хазяйство», назви розділів якої свідчили про її прикладний характер: «Чорний пар», «Худоба», «Сіяні трави», «Виноград», «Сад», «Як впорядковувати сільське господарство в полі»... Але громадські справи, український рух усе більше й більше затягували Євгена Чикаленка у свій вир. У 1899 р. він придбав землю й садибу в селі Кононівці, що неподалік від Яготина. Це та сама Кононівка, полям якої присвячено відому кожному десятикласнику новелу М.Коцюбинського «Intermezzo»... Восени 1900 р. Є.Чикаленко купує будинок у Києві на вулиці Маріїнсько-Благовіщенській, 91) і вступає до Київської Громади, таким чином потраплючи в одне коло, з В.Науменко, В.Антонович, К.Михальчук, М.Старицький, О.Пчілка, Я.Шульгин, М.Лисенко, П.Житецький, М.Василенко, І.Стешенко... «Це був цвіт тодішньої київської старшої української інтелігенції», — писав згодом Є.Чикаленко. Будинок Чикаленка на Маріїнсько-Благовіщенській став осередком українського культурного й громадсько-політичного життя Києва. Тут відбувалися з’їзди Загальної Безпартійної Української Організації, що ставила за мету об’єднання «всіх свідомих українських елементів». Тут народжувалися ідеї, які ставали реальними справами (так було засновано видавництво «Вік», книгарню журналу «Киевская старина»). Рада Загальної Організації і справді виконувала функції «таємного уряду», метою діяльності якого було українське відродження. Тут, у будинку Євгена Харлампійовича, влаштовувалися літературні суботи, на одній з яких, до речі, з’явився й студент Володимир Винниченко, — його дебют у літературі відбувся з легкої руки господаря дому... Садиби в Перешорах та Кононівці не спопеліли у вогні «аграрних рухів»: Євген Харлампійович умів ладити з селянами... А потім почалася «страшна столипінська реакція» з її «чорними сотнями», неприхованою неприязню до «інородців»... І ось за цих обставин, скориставшись Маніфестом про конституцію (17 жовтня 1905 р.) Є.Чикаленко береться з друзями видавати українську щоденну газету! Так з’явилася «Громадська думка», а згодом — газета «Рада», без якої Євген Харлампійович не уявляв свого життя. «З смертю газети настане і моя духовна смерть, — писав він В.Винниченку у липні 1908 р. — Як український Дон Кіхот я помру. Заховаюсь в селі, аби не бачить свідомих українців, не чуть про їх, одним словом, вернусь в «первобытное состояние» запеклого сільського хазяїна, який окрім чорного пару, нічого й не знав і нічим не цікавився...» З часом усе наладилося, але почалися події, які перевернули догори дном всю Росію.Війна застала Є.Чикаленка в Криму — в Алупці він мав ділянку землі і «віллу». «Раду» закрили. Російське військо увійшло в Галичину, звідки почали виселяти тисячі українців. Кого куди: на землі Східної України, в «Сибір неісходиму»... М.Грушевського арештували й відправили в Симбірськ. Чикаленку, якого охранка вважала одним із вождів «мазепинців», теж довелося переховуватися, кочуючи з місця на місце. Але в 1916 р. він усе ж зумів відновити видання газети, яка відтепер називалася «Нова Рада» (виходила аж до 1919 р., коли Україну окупували більшовики).У часи УНР Є.Чикаленко був прибічником гетьманату. «Будемо дотримуватись погляду, що гетьманство — найбільш відповідна форма державного устрою для України», — писав йому в квітні 1921 р. історик Дмитро Дорошенко, недавно ще — один із членів уряду П.Скоропадського. Обидва вони, і Чикаленко, й Дорошенко, різко засуджували ініційоване Винниченком та його прибічниками антигетьманське повстання восени 1918 р. В американських архівах мені трапився до рук лист Чикаленка до Льва Ганкевича, датований листопадом 1919 року, в якому відчувається гострий біль щойно пережитої національної поразки: «Ні ви, ні Винниченко не в силі виповнити єдиного тепер мого бажання — вернути українську Державу, яку він, сподіваючись всесвітньої соціалістичної революції, розвалив, організувавши вкупі з есерами повстання наперекір постанові Київського ЦК Української соц-дем. партії, ЦК партії есерів, взагалі більшості Національного Союзу, саме тоді, коли ми вже мали половину своїх портфелів. Намовили амбітного Петлюру та неосвідомленого Коновальця, і тим примусили безвольного Скоропадського заключити другий Переяславський договір... В результаті замість укр. держави в її історичних формах ми матимем, як я передрікав Винниченкові, «единую большевистскую», а нарешті й «единую черносотенную» Росію».Цього листа Чикаленко писав, живучи якийсь час у Перемишлі: як і тисячам українських інтелігентів, йому довелося втікати від більшовицького режиму, стати емігрантом. Євген Харлампійович опинився в Чехословаччині, потім в Австрії (з 1920). Всі його життєві плани — поруйновано. Маєток у Перешорах він заповідав під сільськогосподарську школу, будинок в Алупці після смерті господаря мав стати дачею для українських письменників... Не судилося. Події розгорталися за законами драми. 1922 року Чикаленки жили в селі Рабенштайні в Австрії. Становище їхнє було таке відчайдушне, що українська нью-йоркська газета «Свобода» змушена була 13 червня 1922 р. звернутися до «добрих людей» серед «американських земляків» із воланням про допомогу, передрукувавши повідомлення одного львівського часопису, в якому йшлося про те, що «відомий наш діяч Евген Чикаленко опинився в тяжкім, просто безвихіднім становищі. Здавна хворіючи, він в останнім часі дуже надвередив своє здоров’я і якщо не піддасться операції, то життя його в небезпеці. Тим часом матеріяльні засоби старого заслуженого діяча, одного з фундаторів «Академічного Дому» й добродія Наукового тов. Ім.Шевченка, такі, що рішучо на се не позволяють. Чикаленко та його жінка дуже бідують на еміграції. Старий збирає дрова в громадськім лісі, а жінка ходить на фабрику о 6 тій рано. І от недавно, підважуючи в лісі важке дерево, старий підорвався і лежить тяжко хорий, без догляду... Треба б старому зробити операцію, але на клініку й лікуваннє у нього грошей нема». «Добрі люди» таки знайшлися, і незабаром Євгену Харлампійовичу зробили дві тяжкі операції на шлунку. Проте жити йому все ж залишалося недовго. 1925 року Чикаленки переїхали до Чехословаччини: у подєбрадській Українській господарській академії колишньому видавцю «Ради» дали скромну посаду голови термінологічної комісії. А в червні 1929-го Чикаленка не стало. Помираючи, він просив, щоб прах його розвіяли в Перешорах, розуміючи, звісно, що статися це може тільки тоді, коли Україна знову стане вільною...

У “Спогадах” , що охоплюють період1861-1907рр, нийцікавішим є період 1905-1907 років, коли почалося хитання царату, остаточне формування політичних угрупувань та бурхливий розвиток української журналістської діяльності, описується з’їзд журналістів 1905 року, блискучий розвиток проблеми з селянами («Продавши перешорянам по недорогій ціні коло 500 десятин землі з допомогою Селянського Банку, я став для них не паном, у якого вони працювали, як наймити на поденщині, а сусідою, правда великоземельним, але в якого вони могли наймати землю, коли кому мало було своєї… ( С. 393) А тому селянські розрухи, що обхопили всю Україну 1905 року, не вібились ніяк ні в Перешорах, ні в Кононівці.”, турбується про проблеми політики, зокрема болісно віднісся до заборони урядом передплачувати україномовні газети.

“Щоденник” – більш вузьке, особисте, насущне, охоплює період 1905-1917. Згадує про обшуки серед ночі, арешти друзів та рідних, проблеми газет та санкції, що раз у раз на них накладалися. Не оминає він і “внутрішніх питань” – саме у його щоденнику знаходим опис про суперечки між хатянами та радянами, полеміку з Пчілкою стосовно “жидівського питання”, торкканя проблеми про актуальність введення правопису

29 публіцистика С.Єфремова

Єфремов Сергій Олександрович (виступав у пресі під псевдонімами С.Охрименко, С.Ярошенко, Р.Дніпровенко, С.Александрович, Ромул, Киянин і Волосар) – український публіцист, літературознавець, критик, громадсько-політичний діяч, академік (з 1919 р.), віце-президент ВУАН (з 1922 р.).Єфремов – активний член багатьох партій початку ХХ ст.: Товариства українських поступовців, Української радикально-демократичної партії, української партії соціал-федералістів. У часі національно-визвольних змагань – заступник голови Центральної Ради. Його творчий і політичний талант був плідним і багатообіцяючим. Можна тільки здогадуватися, скільки ще зміг би зробити для України Єфремов, якби спочатку царські, а згодом сталінські опричники його не переслідували, якби не проходив він у сумнозвісному процесі над Спілкою визволення України. Нагадаємо: за першим вироком Єфремов був засуджений до страти.В історії української журналістики перших десятиріч ХХ ст. Єфремов поруч М.Грушевського, Б.Грінченка, А.Ніковського, Ф.Метушевського, Є.Чикаленка, М.Шаповала – постать ключова. Досить назвати вражаючий перелік видань, з якими в’яжеться його ім’я: “Зоря”, “Правда”, “Киевская старина”, “Записки Наукового Товариства імені Шевченка”, “Літературно-науковий вісник”, “Нова громада”, “Промінь”, “Основа”, “Волинь”, “Україна”, “Наше минуле”, “Дніпрові хвилі” та ін. Єфремов брав участь у редагуванні газет “Громадська думка”, “Рада”, “Нова рада”, журналу “Нова громада”.Упродовж 1895-1918 був одним з керівників видавництва “Вік”.Творча спадщина Єфремова-публіциста складає понад 3000 різножанрових праць, об’єднаних стрижневою думкою – про Україну, її культурну самобутність та історичне право на державне життя.З-поміж збірників автора окремо відзначимо “Серед сміливих людей: З сучасного письменства”, куди увійшли статті, написані у 1909-1910 рр. Збірник “За рік 1912” подає огляд культурних та політичних подій в Україні у зазначеному хронологічному відтинку.

30 Б. Грінченко

Грінченко Борис Дмитрович (часто друкувався під псевдонімами Вартовий, В.Чайченко, Л.Яворенко та ін.) став відомим завдяки своїм літературним, публіцистичним, мовознавчим працям та суспільній діяльності. 90-і роки ХІХ ст. у творчості Грінченка позначені інтенсивними дослідженнями етнографії та фольклористики, підсумком котрих стали праці “Этнографические материалы” та “Литература украинского фольклора”, що вийшли за його редакцією. У 1902-1904 рр. учений редагує і додає власний матеріал до “Словаря української мови” (68 тис. слів). Важко переоцінити цей етапний для української лінгвістики словник, високо поцінований ще за життя Грінченка – у 1906 р. за цю працю він був нагороджений премією імені Миколи Костомарова Російської Імператорської Академії наук. Втім, Грінченко ніколи не був класичним кабінетним вченим – громадська діяльність важила для нього надто багато. Годі і казати, саме він став першим головою товариства “Просвіта” на наддніпрянській Україні. А це означає, що до організовуваних “Просвітою” бібліотек, курсів для неписьменних, хорів, театральних вистав, популярних видань доклав свою невтомну руку Борис Грінченко. У 1905 р. він – один із засновників Української радикальної партії. І ще символічний штрих до портрету: здавши екстерном іспит на звання народного вчителя, Грінченко працював у період 1887-1893 рр. у приватній школі Єкатеринославської губернії. І в силу цієї обставини хочеться віднести його до кола тих великих осіб, що називаються вчителями нації. З цього приводу афористично мовив С.Єфремов: “Бувають люди, яких можемо назвати не тільки витворами, але й творцями свого часу”. До цього типу людей він і відносив Грінченка. Важливою частиною усієї грінченкової спадщини є публіцистика, його здобутки як організатора української преси. А співпрацював він із численними галицькими часописами: “Світ”, “Зоря”, “Правда”, “Діло”, “Народ”, “Зеркало”, “Учитель”, “Дзвінок”, “Літературно-науковий вісник”, наддніпрянськими “Киевской стариной”, “Радою”. Був засновником і редактором щоденного видання демократичного спрямування “Громадська думка”. Викливають інтерес також створені Грінченком рукописні журнали та збірники “Квітка”, “Пролісок”, “Весна”, “Думка”, а також друковані альманахи “Криничка” (1896), “Степові квітки” (1899), “Хвиля за хвилею” (1900), “Дубове листя” (1900), “Досвітні вогні” (1906).Публіцистика Бориса Грінченка за тематикою та ідейним змістом різноманітна: шкільництво, мовне питання, потреба піднести загальний культурний рівень народу, закономірності журналістського руху в Україні та нізка інших не менш важливих аспектів українського життя знаходять глибоке трактування з-під його пера.

31 А.Ніковський

Андрій Ніковський –один з плеяди патріотів, які “рятували загрожену українську державність” у 1917-18рр., захисник національної мови та культури, переконаний противник радянської влади в Україні, політичний діяч, редактор, літературознавець, публіцист. У 1912 році Ніковський закінчив історико-філологічний факультет Новоросійського університету (м.Одеса). Політичну діяльність розпочав ще в студентській “Громаді” з програмою відродження України на соціалістичних засадах. Тоді вже працював секретарем і бібліотекарем одеської “Просвіти”.Будучи студентом, почав виступати в пресі. У газеті “Рада” від 1907 року з”являються його перші публікації. А.Ніковський згадує, що то були кореспонденції про боротьбу генерала Толмачова з місцевою “Просвітою”, а також статті на літературні теми, як-то “Українська література і кріпацтво”, “Вічна казка” (про твір О.Олеся “По дорозі в казку”) у часописах “Украинская жизнь”, “Літературно-науковий вісник”. Багато часу він приділив викладацькій праці (читав курси як української, так і російської мов), але згодом сказав, що “хоча педагогія мені на початку добре повелася, я отряхнув прах педагогічний із своїх ніг назавжди і прийняв пропозицію видавця “Ради” Євгена Чикаленка переїхати в Київ, щоб редагувати цю газету”.Тож, 1913 року А. Ніковський почав редагувати “Раду”, і робив це аж до її закриття російським урядом у 1914 році. Деякий час редагував Літературно-науковий вісник, який також припинив своє існування, а у 1915 році в Одесі редагував вісник письменства, науки і громадського життя - “Основу”, яка теж була закрита після виходу 4-го числа.. 1914р. виходили друком публіцистичні праці А.Ніковського “К вопросу о Холмщине”, “Галичина в ее прошлом “настоящем” та інші. Коли 8 березня 1917 року рада Товариства українських поступовців випустила відозву “До українського громадянства” із закликом підтримати новий революційний уряд (Центральну Раду), українську пресу, організуватися, створити Український національний фонд, відкривати школи, “Просвіти”, то внизу стояв підпис Андрія Ніковського – члена проводу ТУП.На з”їзді ТУП (25-26 березня 1917 року) це товариство реорганізувалося в Союз українських соціалістів-федералістів. Тоді ж А.Ніковський став і редактором “Нової Ради”, перше число якої вийшло 25 березня 1917 року. Газета виходила на гроші великого мецената української журналістики В.Симиренка.Редакція придбала друкарню й під умілим редагуванням Ніковського почала стрімко набувати популярності. Провідні політичні діячі та автура на шпальтах “Нової Ради” відстоювали інтереси української нації, ідею гармонізації національних відносин в українській державі, займали позиції боротьби проти “зоологічного” націоналізму, виступвли за автономію України на засадах федерації. “Нова Рада” широко друкувала документи, протоколи та універсали Центральної Ради. Ще й донині підшивки цієї газети лишилися в деяких випадках єдиним джерелом історичних даних про події тих років. З 1918 року “Нова Рада” була офіційним органом Української партії соціалістів-федералістів, а у січні 1919 року, коли почалися утиски з боку влади гетьмана Скоропадського, припинила своє існування.А.Ніковський часто виступав під псевдонімами А.Яринович, А.Ганаскович, А. Василько.Коли у вересні 1917 року в Києві виходить перша книжка критико-бібліографічного журналу “Книгар”, на його сторінках, серед інших цінних статей на теми книгознавства, журналістики й літератури, виходять і матеріали Ніковського, як-то “Українська преса в Америці”, підписані псевдонімом “А. Яринович”.Був він і першим головою Українського національно-державного Союзу, який консолідував сили “для праці над будовою незалежної Української держави”. УНДС стояв в опозиції до влади гетьмана Скоропадського. Про це – у статтях А.Ніковського “І.Туган-Барановський в українській політиці” (“Кооперативная зоря”, 1919р, ч.4-7) та “Як повстала скоропадщина на Україні” (“Громада”, 1919р, ч.6,7).Його статті – це відверто негативне ставлення до русифікації та політики Росії щодо України. Писав, що бідніють наші газети, бо нема паперу, фарби, читача через те, що “страшне йде на нас із Москви” (там же). Був проти більшовиків. Чимало праць написано ним з приводу катастрофічного становища української культури, яка стала об’єктом номер один для варварів, що вступили в Україну, писав про очевидні суперечності між будівничими української держави та її національним складом, про неврахування “тих чи інших елементів нації”, що робить це будівництво “річчю безнадійною та небезпечною”. Він пише, що культура в українській державі 1919 року Ніковський редагував журнал “Нова Громада”, а 1920 - увійшов до уряду Прокоповича як міністр закордонних справ.. Після невдалого рейду генерала Тютюнника в Україні, подав у відставку. Дописував до газети “Українська трибуна”, що виходила у Варшаві. Згодом переїхав до Берліна, працював в історико-філологічному відділі ВУАН над “словником українсько-російським”. Автор книги “Vita Nuova”, перекладів творів У.Шекспіра, М. Гоголя, Дж. Лондона та інших.21 липня 1929 року за процесом СВУ А.Ніковського було заарештовано та засуджено на 10 років ув”язнення. Покарання він відбував на Соловках. По завершенні терміну постановою УНК ВС вирок було скасовано і справу закрито. За деякими свідченнями Андрій Ніковський помер у блокадному Ленінграді 1942 року.

32 В Блакитний

Василь Михайлович Елланський народився 12 січня 1894р. в селі Козли на Чернігівщині в родині священика. Батько Василя помер, коли хлопцеві було 4 роки і родина опинилася у важкому матеріальному становищі. Спочатку учився в сільській школі, потім у Чернігівській бурсі та духовній семінарії. З 4-го класу залишає семінарію і вступає на економічний факультет Київського комерційного інституту. В інституті стає членом студентського гуртка Української партії соціал-революціонерів (УПСР). В1918р починає друкуватись. Під псевдонімом Василь Еллан відомий як поет, під псевдонімом Василь Блакитний - як політичний діяч. В 1918р. з УПРС виділяється партія боротьбистів, одним з організаторів якої був В.Еллан-Блакитний. Згодом партія боротьбистів злилася з Комуністичною партією більшовиків України (КП(б)У). Однак, ставши членом КП(б)У, Еллан-Блакитний не одразу переборов у собі “націоналістичні залишки боротьбизму”. Це виявилося у статті “Комуністична партія України та шляхи її зміцнення”, з якою він виступив у пресі в листопаді 1920р., а далі - у виголошеній ним співдоповіді на V Всеукраїнській конференції КП(б)У. “Ідеалізуючи боротьбизм, Блакитний твердив, ніби КП(б)У зміцніла і стала позитивною силою тільки внаслідок вступу до неї боротьбистських кадрів. Водночас він нехтує російськими більшовицькими кадрами” - писали про нього радянські дослідники: Блакитний вперто продовжував пам’ятати, що він - українець. В 1920р. засновує й редагує газету “Вісті ВУЦВК”, яка стала центральним українським радянським виданням. Водночас він був головою першого об’єднання українських радянських письменників “Гарт”, отже, в літературній дискусії 20-х рр. виступав проти Хвильового. Хвильовий же висловився про Еллана-Блакитного досить суворо, вважаючи його літературний талант загубленим політичною діяльністю: “Політик Блакитний повісив у собі поета Еллана!”В 1922р. Еллан-Блакитний організовує додаток до “Вістей ВУЦВК” під назвою “Література, наука, мистецтво”, який з 1925р. почав називатися “Культура і побут”, в якому містилися матеріали як про мистецькі заходи та книжкову продукцію, так і про підняття культури побуту громадян.У “Вістях ВУЦВК” друкував статті й фейлетони, які підписував псевдонімом “Валер Проноза”. Тематика і статей, і фейлетонів була найрізноманітніша - вона торкалась і міжнародних справ, і внутрішньогосподарських, і загальнокультурних, і літературно-мистецьких(“Перемога радвлади на Україні”, “Національна політика пролетаріату”, “Історичний анекдот”). Зокрема, у статті “Тим, що чекають”, він пише :“Ми (комуністи - авт.) можемо відходити і відступати, але прийшли ми назавжди”, що свідчить про його комуністичну переконаність, але разом з тим він пише в статті “Національна політика пролетаріату” про те, що “буржуазні націоналісти не можуть більше кричати про те, що радвлада чинить утиски українській мові, оскільки вона усіма засобами сприяє її розвитку”, повіривши в політику українізації й те що слова ”українець” і “комуніст” можуть стояти поряд.Стилю Блакитного властиві сатиричність, гострість, і, разом з тим, глибока аналітичність. Фейлетони з’являлися разом з карикатурами, які малював Сашко - майбутній геній українського кінематографу Олександр Довженко. Саме редактор Блакитний “відкрив” Остапа Вишню, залучивши його до редакційного колективу “Вістей ВУЦВК”, і фейлетони Вишні почали систематично з’являтися на сторінках газети. У 1925р. засновує й редагує двотижневик “Всесвіт”.4 грудня 1925р. Василь Еллан-Блакитний після тяжкої хвороби (хронічний ендокардит) помер.

34 О.Довженко

Олександр Петрович Довженко народився 10 вересня 1894 року в м. Сосниці на Чегніговщині. Вчився в Сосницькому чотирикласному училищі, був відмінником. У 1911 році Довженко вступив до Глухівського учительського університету. Юнак дуже багато читав , малював, організував український етнографічний хор, брав участь у виставах. Згодом він отримав призначення до другого Житомирського змішаного вищого початкового училища. Він добре справлявся з обов’язками викладача фізики, природознавства, географії, історії та гімнастики. У 1917 році він перейшов на вчительську роботу у Київ і вступив на економічний факультет Комерційного інституту.Революційні національно-визвольні процеси не залишають його байдужим. У 1918 році він стає головою громади Комерційного інституту. Восени 1921 року Олександр Довженко працює завідуючим загальним відділом при українському посольстві у Варшаві. У 1922 році він працює у Німеччині на посаді секретаря консульського відділу торгового представництва Української народної республіки. Тут він вступає до приватної художньої майстерні. А в липні 1923 року Олександр Петрович повертається до Харкова й незабаром стає відомим як художник ілюстратор “Вістей” ( автор виразних політичних карикатур, підписується псевдонімом “Сашко” ), був запальним учасником літературно-мистецьких диспутів і зустрічей. За три роки роботи у “Вістях” ( 1923-1926 рр. ) Довженко здобув визнання знайшов численних друзів.У Олександр Довженко було давнє юнацьке бажання, начебто розділитися на кілька частин і жити в багатьох життях, в багатьох професіях, країнах і навіть видах. І ось у 1926 році Олександр Довженко потрапляє на Одеську кіностудію. У той час там працювали Ю.Яновський, знімались такі відомі актори як М.Заньковецька, А.Бучма, М.Надемський, нове мистецтво полонило молодого художника.Хроніка творчої діяльності Олександра Довженка на Одеській кіностудії така: комедія “Вася — реформатор” (1926р.), короткометражна комедія “Ягідка кохання” (1926р.), “Сумка дипкур’єра” (1927р.), тощо. Почалася війна. І Олександр Довженко вже не при великому здоров’ї проситься на фронт. Протягом 1942-1942 рр. була написана кіноповість “Україна в огні”, у 1944-1945 рр. — “Повість полум’яних літ”, оповідання “Перед боєм”, “На колючому дроті”, тощо. Весь воєнний доробок — це єдина натхненна книга про народ, його героїчні подвиги, страждання, трагедії, перемоги. Напруженою була творча діяльність митця і в повоєнний час. Це яскраво засвідчує його режисерські та письменницькі праці. Він створює художньо-документальний фільм про Вірменію “Країна рідна” з власним дикторським текстом. Починає роботу над романом “Золоті ворота”, пише п’єси “Молода кров” і “Міра життя”, знімає фільм “Життя в цвіту”.У 1956 році у березневому номері журналу “Дніпро” була опублікована “Зачарована Десна”, появі якої автор дуже зрадів. У цей час була завершена робота над “Поемою про море”, а 25 листопада 1956 року Довженко раптово помер.Олександра Довженка називали поетом і водночас помічником кіно. Його порівнюють з Гомером, Шекспіром, Рабле. Сам він писав: “ свої картини я писав з гарячою любов’ю, щиро. Вони складали найголовніший смисл мого життя”.

35 Полемічна публіцистика М.Хвильового

Народився М.Фітільов 13 грудня 1893 року в селі Тростянець на Харківщині. Спочатку навчався в початковій школі, а згодом в Богодухівській гімназії. Брав участь у 1-ій Світовій війні. Саме в окопах встановлюються його демократичні, частково більшовицькі симпатії. З 1921 року Хвильовий з'являється в столичному Харкові, де дебютує як поет (збірки "Молодість" "Досвітні симфонії"). Проте за обдаруванням він був прозаїком, і тому "Сині етюди" 1927р. схвально зустріли критики.Для Фітільова характерні тематична злободенність, мистецька самобутність. Починає як неоромантик, проте пізніше з'являються викривально-сатиричні мотиви, тверезий аналіз реальної дійсності, осінній сум та безнадія. Він був надто прозірливий, щоб закривати очі на драматичну невідповідність між ідеалом і його реальним втіленням. Найбільшою являється проблема розбіжності мрії з дійсністю. Революція, якій присвятили себе покоління, нічого не змінила. Однак М. Хвильовий (колишній переконаний пролеткультівець, згодом – основоположник української революційної прози) відомий не тільки як літературний діяч, але й як зачинатель літературної дискусії 1925-28рр. Загально-прийнято її відлік вести від статті Г.Яковенка "Про критиків і критику в українській літературі" ("Культура і побут" 20 квітня 1925р.) та відповіді на неї Хвильового. Однак ця дискусія не розгорнулась би так швидко й яскраво без потужного імпульсу, яким став диспут "Шляхи розвитку української літератури" (25 травня 1925р.) у приміщенні бібліотеки ВУАН, а також ціла низка інших, організованих М.Зеровим, літературно-наукових заходів. Літо 1926 року стало часом розпалу літературної дискусії (виходить 1-ша частина "Вальдшнепе"). Проблеми національного буття, національно-культурного відродження, осмислення уроків революції. Українські інтелігенти опиняються на роздоріжжі. Надія – на майбутні покоління. Уславлення безумства хоробрих, відкидання Шевченка, орієнтація на сильну особистість (вплив поглядів Д.Донцова, Ф.Ніцше). Саме Хвильовий в своїх памфлетах виразив позицію творчої інтелігенції. Стаття "Про сатану в бочці" або графоманів, спекулянтів та інших просвітян (1928р.) – вагомий аргумент в літературній дискусії 1926-28рр. Згодом виходить ціла низка памфлетів "Камо грядеши", "Думки проти течії", "Апологети писаризму", "Україна чи Малоросія"(остання була заборонена), в яких були чітко виражені позиції автора. Хвильовий, як і інші "олімпійці", виступає проти засилля масовізму, профанації мистецтва, зведення його до ролі ідеологічного обслуговування політики. Суперечливе трактування проблем традиції і новаторства в літературі, засилля низькопробних творів, розходження революційних гасел з реальним втіленням їх в життя породжує серед пролетарських критиків і літераторів ситуацію конфронтації і розколу. Літературна дискусія сконцентрувала в собі енергію політичних збурень на терені мистецтва і життя, загострила громадське сумління, порушивши питання: бути чи не бути українській літературі і культурі як повноцінному суверенному явищу в контексті духовного розвитку. В своїй збірці "Камо грядеши", яка складається з трьох листів (перші два – "Про сатану в бочці, або графоманів, спекулянтів та інших просвітян" і "Про Коперніка з Фраценбурга, або абетка азіатського ренесансу в мистецтві" – "це наша відповідь одному із просвітян, що узагальнено ми його називаємо "енко", а третій – "Про демагогічну водичку, або справжня адреса української воронщини, вільна конкуренція ВУАН і т.д." – відповідь товаришу Пилипенку, керівнику "Плуг") Хвильовий висловив три основні тези, навколо яких і точилась уся дискусія: 1)кінець малоросійському епігоні змові і провінціалізації, українське мистецтво прилучається до світового, зокрема до західноєвропейського; 2)кінець російській гегемонії на Україні, Росія мусить відійти в свої етнографічні межі, Україна – самостійна; 3)українське мистецтво має власну велику місію, воно започаткує новий великий культурний круг "азіатський ренесанс". Хвильовий поставив українську інтелігенцію перед вибором: "Європа чи "Просвіта і тут же робить свій вибір – Європа. Останнім із тих висновків, які зробив М.Хвильовий в ході літературної дискусії, був: "молоді треба вчитись, вчитись і вчитись, вона мусить бути етично чистоплотною". З розвитком дискусії культурні проблеми вже не бралися опонентами до уваги, вона все більше набирала політичного характеру. Наступала пора гірких поразок та розчарувань, які не обминули і М.Фітільова. Він змушений писати покаяльні листи, наклепи, клястися у вірності комунізму. Постріл 13 травня 1933 року – крапка в українському пореволюційному відродженні.

36 Фейлетони Остапа Вишні

Павло Михайлович Губенко. Найкращий гуморист ХХ ст. трагічної долі.13 листопада1889-1956. Родина середнього достатку.Закінчив Зінківську школу, у 1907 вивчився у Києві на фельдшера. 1917р – іст.-філологічний фак. Київського університету. Був на війні, з 1920 р. працює у “Вісті ВУЦВК” на посаді перекладача, починається його кар’єра письменника. Величезну славу принесли фейлетони, яких на сьогодні знайдено близько 500.Псевдонім з’явився під усмішкою “Чудака, їй боже” 22 липня 21 р. у газеті “Селянська правда”. О.В. насміхається над чиновниками, передражнює їх, виступає за впровадження укр. мови в суч. життя, всі герої реальні. Вершина таланту – “Вишневі усмішки” Смерть Хвильового сприняв дуже болісно. 33 – арешт через гільзу, яку привіз з війни=>10 років заслання на Колиму з правом переписки без конфіскації майна. ІІ період творчості починається усмішкою “Зенітка”. Помер 28 вересня 56 року.

37 Улас Самчук

Один з І викрив голодомор у романі “Марія”. Народився Улас Олексійович Самчук20 лютого 1905 в с.Жермань (тепер Рівненська обл.) у відносно заможній селянській родині. По закінченні народної школи в с.Телявці, навчається в приватній гімназії у Кремянці. Тут починає писати (перше оповідання - “На старих стежках”, яке публікується у варшавському часописі “Наша бесіда”), у розмаїтих молодіжних гуртках та творах знайомиться з працями видатних українських вчених. Допомагав видавати "Хвилю" - рукописний часопис, який у 1923 році видавала молодь. Окрім того, друкується на сторінках "Літературно-наукового вісника", журналів "Самостійна думка" (Чернівці) та "Розбудова нації" (Берлін). Особливої уваги заслуговують оповідання "Віднайдений рай", "По-справедливому", "Образа", "Собака у вікні". Автору вдається проникнути у внутрішній світ героїв, лаконічними засобами відтворити соціальне тло, розкрити гармонію людини і природи. Спостерігається нахил до стриманого, але сковуючого сюжет ліризму.У 1927 р. його призивають до польського війська, але він дезертирує до Німеччини. З того часу живе в еміграції. Протягом 1929-1931 рр. навчається в Бреславському університеті та в Українському вільному університеті (Прага). В цей час починається його праця над трилогією “Волинь” (“Куди тече річка”, “Війна і революція”, “Батько і син” (1928-1938 рр.), що стане найвидатнішим творчим здобутком письменника. В основу покладена доля українського селянина, а точніше його здатності закласти своєю працею і духом фундамент рідної держави, що сплив би згодом, як підгрунтя політичної самосвідомості земляків. А йшов до українців роман ”Волинь” цілих піввіку…У 1932 р Улас Самчук пише "Кулак", політично загострений роман, знову ж таки спрямований на захист життєтворних спроможностей українського селянина, який вирощує хліб і годувє не тільки Росію, а й частину Європи.Через рік, зібравши в єдину квітесенцію попередні роздуми про українське селянство та його “стосунки” з радянською владою, закінчує повість-хроніку “Марія”. Це – твір про страшні метаморфози людського буття в умовах більшовицького геноциду, серед тьми-тьмущої якого був і чи не найбільший – Голодомор. У 1941-1945 рр починається дуже важливий етап у житті У.Самчука – він повертається в Україну разом з групою українських революціонерів (О.Ольжич, О.Теліги, І.Рогач та ін.). Тут редагує газету “Волинь”, що виходила у Рівному. Користуючись цим, багато їздив, уперше відвідав Київ і Полтавщину, цілеспрямовано готуючись до написання “ОСТу”. Те, що він побачив в Україні, відданій на поталу німецьким фашистам, вразило його. У Києві (цитовані далі слова адресовані О.Ольжичу, але їх можна віднести і до самого автора) він “зустрів інший маєстат революції у всій її автентичній красі і силі. Революцію брутальну, безоглядну, брудну, темну..., довкруги плазунство, заздрість, зрада. Сурогати чеснот, що їх годі ототожнювати з исттою, одважністю, непозитністю.Про першу частину “ОСТу” - “Морозів хутор” – у щоденникових записах (“Плянета Ді-П: Нотатки і листи. Вінніпенг, 1979р.) мовиться: “Про революцію… Про родину Морозів, їх, над Дніпром, хутір. До України з півночі зближаються большевики, їх тут не хочуть, їх бояться, але нема сили їх зупинити. Україна до цього не готова… Моїм завданням – шукати в цьому глузд. І причину. Чому? Для кого? Пощо?” Трилогією “ОСТ” (“Морозів хутір”, 1948; “Темнота”, 1957р.; “Втеча від себе”, 1933-82”) здійснив найприскіпливішу ревізію чи не всіх політичних течій розкиданого по Європі українства.А за публікацію статті “Так було – так буде!”, його заарештовують. У 1943 р. він знову у Львові, пізніше – в Німеччині. Капітуляція фашистського уряду приводить Самчука в табори Ді-Пі (від англ. displaced person – переміщена особа), де він одразу ж включається в роботу, присвячену згуртуванню письменницьких сил, яким належало творити на еміграції “велику літературу”У кінці 1945 року його обирають головою правління “Мистецького українського руху”. Він працює над романом про визвольну боротьбу у Закарпатті “Сонце з заходу”, книгою публіцистики “Невільники фрази”, п’єсою “Любов і ненависть”, яка була розпочата іще в Рівному і по закінченні (17 жовтня 1947р) одержала назву “Шумлять жорна”.У 1948 році нарешті закінчує першу частину трилогії “ОСТ” – “Морозів хутір” (потім написані “Темнота” (1957), “Втеча від себе” (1982)). Цього ж року переїздить до Торонто (Канада). У “Втечі від себе” пише: “Мені дозволено родитися, призначено певну кількість років прожити, і це завдання я намірена сповнити. Маючи власну шию і на ній власну голову. Але ось, ні з сього, ні з того, приходять індивіди, які починають тебе визволяти. Клясова свідомість… Яка, до чорта, свідомість! Хто їх щось таке просить? Визволення працюючих… Звідки вони знають, що таке працюючий? На лобу серп-молот, а під тим порожнява, не потрапить розрізнити зерна пшениці від зерна жита… Майстри атмосфери, в якій соромно жити навіть скотині”.9 липня 1987 помер в госпіталі У.Самчук. Похований на цвинтарі церкви св. Володимира українського населення поселення Київ в одному з районів Торонто.

40 Грушевський

У 1886 році Грушевський вступає до Київського університету. Потім переїздить до Львова, де почав працювати над багатотомною історією України, одночасно редагує “Записки Наукового товариства імені Шевченка”, журнал “Літературно-науковий вісник”. Влітку 1906 року він їде до Петербурга, бере участь у роботі думської фракції, українського клубу і редакції “Украинского вестника”. У Москві бере участь у виданні журналу “Украинская жизнь”, тижневика “Промінь”. Очолює Центральну Раду. Вступає в Українську партію соціалістів-революціонерів (УПСР), дописує до її друкованого органу – газети “Народна Воля”, друкується в інших українських виданнях, випустив кілька брошур. В 1919 році редагує газету “Голос Поділля”. В еміграції редагував есерівські часописи – “Борітеся-поборете!”, “Наш стяг”. Для чіткого визначення основних політичних гасел М.Грушевський наприкінці березня-в першій половині квітня 1917 року виступив із низкою публікацій “Вільна Україна”, починаючи з програмної статті “Велика хвиля” (“Нова Рада”), де заявив, що “нічого більш помилкового не може бути тепер, як витягнути старі українські петиції й подавати їх знову уряду як наші домагання в даний час”, й зажадав негайно перейти від культурно-освітніх вимог до політичних. Зробивши основною стратегічною метою Центральної Ради гасло національно-територіальної автономії, Грушевський доклав чимало зусиль, щоб розкрити його глибинний внутрішній світ. З цією метою в 1917 році він опублікував кілька брошур, як от: “Вільна Україна”, “Якої ми хочемо автономії та федерації”, “Хто такі українці і чого вони хочуть”, “Звідки пішло українство і до чого воно йде”. Та от у брошурі “Якої ми хочемо автономії та федерації” йдеться про національно-територіальну автономію передовсім як – про територіальне об’єднання всіх етнічних українських земель, автономна Україна повинна мати всі державні атрибути. Болючими є його статті і на економічні теми. Так у статті “Святі права” (“Народна Воля”) говорить з гіркотою, що аграрна реформа не була проведена більш планово і розважно: “Я, розуміється, з жалем дивлюсь на руїнні форми, в які вилилась в багатьох місцях аграрна реформа. Я не можу мати нічого, крім співчуття, для тих, які залишилися через неї без засобів для прожитку”. Стаття “Очищення вогнем” критикує Росію, яка будь-якими способами хоче утримати Україну: “Московська буржуазія всяких сортів сподівається, що цим більшовицьким “товаришам” справді вдасться “вбити хохла”, і більшовизм, перш, ніж загинути самому, підріже і кине під ноги московському капіталізмові назад Україну з її хлібцем, цукорцем, вугіллям та іншими добрими речами. За це (…) вона рада побачити їм (авт.-більшовикам) розстрілювання Кремля і всяких інших московських святинь, аби тільки було врятоване для Москви володіння “полуднем”.Але, незважаючи ні на що, у нього звучить оптимістична ідея: “Багато згоріло вже в цім огні, і ще згорить. Люди вийдуть з нього нові й новими очима глянуть на світ”. І більше ніж через 80 років від виклику “Української самостійності і її історичної необхідності” ми маємо тепер незалежну Україну.

41 Публіцистика О.Теліги

Серед вісниківців, які групувалися навколо націоналістичного журналу “Вісник”, за редакцією Дмитра Донцова, прославилась Олена Теліга як найзавзятіша патріотка, що своєю невичерпною енергією запалювала всіх охочих працювати для визволення України. Писала бадьористі вірші й публіцистику. Народилась О.Теліга 21 листопада 1907р. в Петербурзі, в родині Івана Шовгенєва (Шолгенєва), інженера в галузі гідротехніки, згодом професора Київського політехнічного інституту. У дитинстві Олена говорила тільки російською мовою, успішно вчилася французької, а української зовсім не знала аж до того часу, коли з матір’ю вночі 1923р. перейшла радянсько-польський кордон і незабаром опинилася в Подебрадах у Чехо-Словаччині, де викладав її батько. Тут вона склала матуральні іспити і 1925р. стала студенткою Українського педагогічного інституту ім. Драгоманова. Кубанець Михайло Теліга, за якого майбутня поетка вийшла заміж 1927р., остаточно навернув її до українства. Так плекана й розніжена панночка почала перетворюватися в завзяту революціонерку. Саме тоді й розгорнула свою діяльність ОУН. Закінчивши студії, Олена разом із Михайлом переїжджає до Варшави й поринає в кипуче літературне життя серед українських емігрантів, де вже зактивізувався Євген Маланюк. Ніяка імпреза (сходини, доповіді, вечірки тощо) не відбувалися без її участі. Тут же вона відчувала вороже ставлення з боку польських шовіністів до всього українського. Зате войовничі націоналісти зустрічають її з міцними обіймами. Власне на цей час припадає формування світогляду поетки, з’являються її перші поезії, публіцистичні статті тощо. Очолюючи 1941 року у Варшаві мистецьке товариство "Зарево", до складу якого входили В.Дядинюк, Б.Стелецький, С.Гординський, Е.Козак та ін., намагалася протистояти поділу національного руху на "опортуністів" та "революціонерів". Вона бачила, "нова влада" рушила в непський наступ на українські початкові школи у Холмщині та Підляшші, і збагнула: третьому рейху, що клопочеться власним "лебенсраум", не потрібна Україна як вільна держава. 31 серпня 1941 року від бандерівських куль у Житомирі загинули О.Сеник-Грибовський та М.Сціборський. З приводу цього була написана відозва, основним автором якої виявилась О.Теліга, яка кваліфікувала святотатське вбивство як "жахливі наслідки впливу чорного духа руїни". Саме вони роздирали націю зсередини і в добу козаччини та гетьманщини, і в роки УНР, розпорошували пасіонарну енергію, прирікали Україну на фізичне, моральне та інтелектуальне виснаження, чим легко користали агресивні та мілітарні сусіди. Тому О.Теліга закликала до братерства, яке "мусить завжди розкривати нам очі на те, що кожний вистріл всередині нації є найліпшою музикою для серця ворога, є для нього найбільшою радістю, ніж власний цільний вистріл, бо то є завжди музика, якої диригентом є він сам" ("Братерство в народі"). З вибухом німецько-радянської війни, О.Теліга нелегально перебирається до Львова, потім далі – до Києва – як організатор націоналістичного руху на Наддніпрянщині. У Києві, як керівник культурницької комісії ОУН О.Теліга перебрала на себе "Літературний додаток" газети "Українське слово" ведений М.Ситником, перетворила його на тижневик під свіжою і запальною назвою "Літаври" (з'явилося всього 4 числа), де публікувала твори українських письменників, замордованих у сталінських катівнях (Є.Плужник, Д.Фальківський, Г.Косинка, О.Влизько та ін.), знайомила киян з доробком літературної еміграції. Після закриття "Литаврів" стає головою новозаснованої спілки письменників, покладаючи на неї великі надії. Але невдовзі білогвардійські агенти, на службі німецьких окупантів у Києві, доносять нацистам про діяльність прибулих оунівців. Українську пресу в Києві закривають Поетична спадщина О.Теліги не велика, близько 40 віршів і приблизно 15 публіцистичних статей на дуже актуальні національні проблеми. О. Теліга палко викривала політику Гтлера щодо України, називаючи німецьких фашистів і всіх російських комуністів колоністами, загарбниками, ворогами української самостійності. 9 лютого 1942р. о 15-й годині О.Телігу, її чоловіка Михайла разом із Спілкою (близько 40 осіб) німці заарештовують й ув'язнюють в казематах похмурого будинку на Короленка, 33 (нині- Володимирська), відомого у 30-ті роки як осеродок НКВД, потім не менш злочинного гестапо. 21 лютого, разом із багатьма іншими (в т.ч. євреями, циганами й полоненими червоноармійцями), Олену розстрілюють у Бабиному Яру

42 Публіцистика Петлюри

Симон Васильович Петлюра народився 10 травня 1879 року в передмісті Полтави. Рід Петлюр, як по батьковій, так і по лінії матері був козацький, хоча батько його був приписаний до міщан. Мав також багато родичів духовного сану. Початкову освіту отримав у церковно-приходській школі рідного передмістя, потім вчився у Полтавській бурсі. Після закінчення бурси вступає до семінарії, де і починається його культурна і політична діяльність. Симон стає членом семінарської громади, а також 1901 року, брав участь у конференції Революційної Української Партії, створеної в 1900 році. Був делегатом студентського з’їзду від української семінарської громади. За революційно-націоналістичні настрої був виключений з інституту. В 1902 після селянських бунтів . йому з огляду на загрозу арешту, довелось виїхати з Полтави на Кубань. Там Петлюра певний час вчителює у Катеринодарі, та під керівництвом Щербини працює над архівами Кубанського Війська. Був діяльним в Чорноморській Вільній Громаді РУП в Катеринодарі, співпрацює у нелегальних виданнях РУП, що виходили у Львові, видає у Петербурзі “Областное обозрение и Вестник Казачих Войск”. Внаслідок своєї діяльності в грудні 1903 був заарештований на три місяці, після чого був випущений “на поруки”. Виїжджає до Києва, а звідтіля восени за кордон, до Львову. Там він повністю віддається партійній та журналістській праці в газетах “Добра новина” (Львів, 1903), “Літературно-науковий вісник” Львів, 1902-1907), “Селянин” (Чернівці, 1903, Львів 1904), “Киевская старина” (Київ, 1904). У грудні 1904 там відбулась конференція РУП, на якій обговорювалась справа об’єднання з Російською Соціал-Демократичною Робітничою Партією. Петлюра належав до течії, що не пішла на об’єднання. Після амністії в кінці 1905 року їде до Києва, потім назад, до Львова на з’їзд галицької української соціал-демократії, де виступає під псевдонімом Святослав Таґон, від Української соціал-демократичної Робітничої Партії. Яка стала називатися РУП. В цей час він друкується в часописах “Праця” (Львів,1904-1905), “Воля” (Львів, 1905), “Записки наукового товариства ім. Шевченка” (Львів, 1905). В січні 1906 виїздить до Петербургу, де редагує партійний орган “Вільна Україна”, але незабаром повертається до Києва. Влітку цього ж року Симон Петлюра стає секретарем щоденника “Рада”, а також до 1908 року є співредактором легального соціал-демократичного часопису “Слово”. Весь цей час поміщає свої статті в різні українські часописи та журнали. В кінці 1908 року знову виїжджає до Петербурга для заробітку, працює там бухгалтером, видає освітню газету “Образование”, але скоро переїздить до Москви. Там він одружується з Ольгою Опанасівною Більською, народжується його єдина дочка. В Москві від 1912 року Петлюра редагує “Украинскую жизнь”, журнал про українців і Україну російською мовою для інформування росіян про українські справи. 1913 року в Петербурзі видає “Голос минувшего”. Цього ж року побачила світ і його книга “Іван Франко – поет національної честі”, є співавтором праці “Галичина, Буковина, Угорська Русь”. Під час Першої світової війни Симон Васильович стає на працю до “Союза земель и городов русских”. Революція застає його в Мінську, і він зразу ж стає головою Українського Військового Комітету західного фронту. Як його представник прибуває в Київ на перший Всеукраїнський військовий з’їзд 22 травня 1917 року. Там його було обрано головою Українського Військового Генерального Комітету. Після створення у червні 1917 року Генерального Секретаріату, стає першим секретарем військових справ. Не погоджуючись з політикою голови Секретаріату Володимира Винниченка, цього ж року залишає посаду і виїздить на Лівобережжя. Тут Петлюра формує Гайдамацький Кіш слобідської України, і коли більшовицький уряд Росії оголосив війну Україні, на його чолі відзначається в боях, але був відкликаний до Києва, де наприкінці січня 1918-го вибухнуло більшовицьке повстання. Він особисто керував бойовими операціями для звільнення Києва від комуністів. Але перемога була недовготривалою. Під Київ вже підступала армія Муравйова і після завзятих, але нерівних боїв, українське військо мусило відступити на Житомир. Після Берестейського договору 1 березня 1918 року він із своїм військом перший ввійшов у Київ. Під час уряду гетьмана Павла Скоропадського займає посаду голови Київського Губерніального земства і Всеукраїнського союзу земств. Протягом всього року публікує статті і замітки на військові теми. Також в цей час виходить газета “Книгар”, видає збірник статей про діячів української культури – “Незабутні”.З вибухом повстання проти гетьмана обирається до складу Дерикторії УНР, одночасно очолюючи українську армію, як головний отаман. Вже в лютому 1919 року з боями відійшов з столиці. Після виїзду за кордон В. Винниченка, стає головою Дерикторії. Навіть об’єднавшись з Пілсудським проти Росії Петлюрі не вдалось уникнути поразки 1923-го року, він виїздить до Австрії, Польщі (в Варшаві видає 1923 року газету “Трибуна”), Угорщини, Швейцарії (цього ж року в Щепьорно виходить його книга “Сучасна українська еміграція та її завдання”). Восени 1924 оселяється в Парижі і організовує видання тижневика “Тризуб”, друкує під псевдонімом статті в українській еміграційній пресі. (1966 року в Парижі Націоналістичним видавництвом було видано його посмертну працю “Московская воша”. 25 травня 1926 року Симон Петлюра був застрелений більшовицьким агентом у Парижі.Окрему частину творчої спадщини Петлюри становлять промови, документи, відозви, накази, а також епістолярій. Тематику його творчості можна класифікувати таким чином: проблеми історії (“Причинок до історії переселення “турецьких запорожців” на Кубань”); охорона здоров’я, освіти і “Просвіти”(“На увагу просвітам”); національні та культурні проблеми (“Драгоманов про українське питання”); партійне життя (“Агонія царату”); війна (“Табор”); політологія і дипломатія (“Меморандум до Юзефа Пілсудського”), тощо.Про жанрове розмаїття публіцистики Петлюри свідчить той факт, що він успішно застосовував форму замітки і статті (“Про переоцінку”) , есе і фейлетону (“До драми Шевченкового життя”) , нарису (“Пам’яті Івана Тобілевича (Карпенка-Карого)”) та інші.

43 Характерні риси історії української журналістики ХХ ст.

Наявність численних утисків та заборон (цензкра),самозаснованість укр. преси,швидкі темпи розвитку і різнобічна диференціація,загальнонародний характер,регіональний характер органів преси,заполітизованість,слабка фінансованість,цнотливість преси,партійна

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений08:01:31 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
11:34:08 29 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Iсторiя укр журналiстики

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(151072)
Комментарии (1843)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru