Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Історія становлення соціології в країнах Західної Європи та сша

Название: Історія становлення соціології в країнах Західної Європи та сша
Раздел: Рефераты по социологии
Тип: реферат Добавлен 15:06:56 16 сентября 2011 Похожие работы
Просмотров: 190 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Тема 2 . Історія становлення соціології
в країнах Західної Європи та сша

Початок теоретичної соціології як окремої науки (перша половина ХIХ ст.). Огюст Конт — засновник нової науки соціології. При вивченні цього питання слід звернути увагу на те, що корені соціологічної науки сягають часів античності — ідей Платона й Арістотеля, Геродота та інших, а далі — на ту “протосоціологію”, яка викрісталізовувалася у соціально-філософських роздумах Т. Мора і Н. Макіавеллі, Б. Спінози і Г. Гроція, Т. Гоббса і Дж. Локка, А. Сміта і Ш. Монтеск’є та багатьох інших мислителів минулого.

Проте у вигляді окремої наукової галузі соціологія виникає лише у першій половині ХIХ ст. під впливом епохальних зрушень у соці­альному бутті, що отримали найменування революцій: політичної, економічної, інтелектуальної. Радикальна природа цих змін — новий соціальний порядок, демократизація, бюрократизація державного управління, індустріалізація, урбанізація, секуляризація, раціона­лізм і гуманізм, які стали могутніми чинниками, під впливом котрих склалася соціологія.

Огюст Конт (1798 — 1857) увійшов в історію науки як основоположник філософського позитивізму та соціології. Уже самим терміном “позитивний” (“позитивізм”) О. Конт протиставляє свою філософію і соціологію старим (“негативним”) уявленням. Інакше кажучи, поняття “позитивне знання” (пізнання) є строго науковим, на відміну від спекулятивного, метафізичного, абстрактного, аморфного, неконструктивного та ін.

Конт вводить так звану лінійну систему класифікації форм наукового знання. Він розміщує науки згідно з історією їх виникнення і розвитку і у зв’язку із зележністю одна від одної, коли знання попередньої науки є необхідною умовою для розвитку і знання наступної: математика — астрономія — фізика — хімія — фізіологія (біологія) — соціальна фізика (соціологія).

Ця залежність однієї науки від другої зумовила пізню появу соціальної фізики — соціології. Соціологія теж абстрактна наука, що не має прикладного характеру; вона одна з найскладніших у контовській системі, оскільки вивчає конкретний об’єкт — суспіль­ство, людину, які є найбільш складними явищами.

Конт не лише вводить новий термін, а й розробляє досить повну систему соціологічного знання, окреслює предмет, структуру, визначає пізнавальні засоби і можливості нової науки. Він виступає за необхідність створення “позитивної соціології” як науки, що спирається на дані спостереження, експерименту, порівняльного та історичного методів.

О. Конт був одним із мислителів, хто приділяв велику увагу методологічним проблемам. У відповіді на запитання “як віднаходити, систематизувати й використовувати факти соціального життя?” він запропонував кілька дослідницьких принципів, сформульованих у чотирьох методах нової науки: спостереження, експеримент, порів­няння та історичний аналіз.

Еволюціоністська соціологія Г. Спенсера . Соціологічна система Спенсера (1820 — 1903) грунтується на трьох основних елементах: еволюційній теорії, органіцизмі та вченні про соціальні організації — інститути.

Ідея еволюції Г. Спенсера спиралася на науковий природничий матеріал, свій еволюціонізм він поширював на всі без винятку явища природи та суспільства — космічні, хімічні, біологічні, соці­альні. Спенсер вважав, що навіть такі феномени, як психологія і культура, — природні за своїм походженням і тому розвиваються за законами природи, а отже, й еволюції.

Еволюція — це поступовий процес безперервної інтеграції матерії, що перетворює її з невизначеної і непов’язаної однорідності (маси елементів) у визначену різнорідність. Так, сонячна система виникає з розсіяної і безладної матерії та утворює взаємопов’язану компактну систему планет. Суспільство виникає як об’єднання людей у зв’язку зі зростанням їх чисельності чи поступовим злиттям маленьких володінь у провінції, королівства та імперії.

Г. Спенсер категорично виступає проти соціальних революцій і навіть радикальних реформ, які неодмінно порушують і руйнують природній процес еволюційного розвитку, що призводить до занепаду суспільства, спричиняє конфлікти, безладдя та зубожіння. Учений розглядає соціальні революції як історичні патології і порів­нює їх із тими наслідками для організму, які викликаються захворюванням шлунка.

В аналізі суспільства та соціальних явищ спенсерівська соціо­логічна система спирається на принципи органіцизму, оскільки в ній соціальна система уподібнюється живому організмові. Г. Спенсер дає високу оцінку ідеям О. Конта про зв’язок соціології (соціальної фізики) з біологією і її залежність від останньої. Проте біологічний та соціальний організми, на його думку, мають істотні відмінності: у суспільства нема чітко окресленої форми, суспільство виступає несталою цілісністю, здатність відчувати й мислити притаманна всім складовим елементам суспільства, кожний індивід відносно автономний у системі цілісного суспільства на відміну від структурних елементів біологічного організму; в біологічному організмі складові елементи підпорядковані цілому й існують заради цього, у сус­пільства не індивиди існують заради суспільства, а суспільство — заради блага кожного окремого члена.

Виходячи зі свого еволюційного вчення, зокрема “закону групування”, Г. Спенсер показує, що на фазі надорганічної еволюції виникають і розвиваються спеціалізовані “соціальні органи”, які він назвав “соціальними інститутами”. Сукупність взаємодіючих інсти­тутів утворює цілісну соціальну організацію — суспільство.

В “Основах соціології” Спенсер виділяє й аналізує шість типів соціальних інститутів: домашні (сім’я, шлюб), обрядові чи церемоніальні, політичні, церковні (релігійні), професійні та промислові. Він розкриває, як історично завдяки розвитку соціальних інститутів у суспільстві відбулася еволюція стосунків між людьми (від первісної людини до сучасної) внаслідок еволюції знання, мови, моралі, мистецтва, зростання інтелектуального потенціалу суспільства тощо.

Матеріалістична соціологія К. Маркса . Марксизм, на відміну від гегельянства, позитивізму чи функціоналізму, виступає не лише як напрям теоретичної думки, а і як впливова течія суспільно-полі­тичної думки, що тісно пов’язана з масовими соціальними рухами минулого і нашого сторіччя (насамперед із соціалістичним робіт­ничим рухом).

З приходом до влади комуністичних режимів спочатку в Росії в 1917 р., а потім і в інших країнах відповідним чином модифікований марксизм став офіційною державною ідеологією. У колишньому СРСР марксизм-ленінізм тривалий час виступав у ролі квазірелігій­ної системи, догматами якої освячувалася тоталітарна політика. Багато сучасних західних соціологів, критично сприймаючи зміст цієї концепції, не заперечують водночас історичних заслуг К. Маркса у формуванні та розвитку соціологічної думки. Його ім’я називають поряд з іменами Конта, Дюркгейма, Вебера та інших класиків цієї науки.

Результати теоретичних розв’язок К. Маркса у соціологічній галузі можна звести до трьох основних моделей: базису-надбудови, “органічної цілісності суспільства” та “діалектичного розвитку” його.

Відносно Марксової ідеї “базису-надбудови” слід відмітити наступне: ті функції, які згідно з Контом і його послідовниками мала виконувати соціологія, фактично вже виконує, як переконаний Маркс, політична економія — наука про економічну структуру суспільства.

У творах К. Маркса категорії економічної науки виступають чимось на зразок універсального ключа практично до всіх філо­софських, політичних та культурологічних проблем. Так, торкаючись фундаментальної проблеми філософської антропології — проблеми сенсу людського існування (“сутності людини”), Маркс намагається прямо й безпосередньо пов’язати її з дією механізмів поділу сус­пільної праці і функціонування інститутів приватної власності та гро­шей. Автор переконаний, що перебудова економіки на комуністич­них засадах, ліквідація приватної власності та тотальне усуспілення всього дають ключ до вирішення “останніх питань” людського буття.

Згідно з матеріалістичним або, точніше, економічним розумін­ням історії система матеріально-виробничих відносин становить першооснову, “базис”, на якому грунтуються всі інші стосунки людей — правові, політичні, ідеологічні. Економічна сфера у такому випадку набуває значення певної субстанції, або є “незалежною змінною” щодо інших соціальних явищ і процесів. Хоча прихильники марксизму формально не заперечували і так званого “зворотного впливу” надбудови на базис, детальної розробки теорія взаємовпливу економічних і правових, політичних і культурних інститутів у межах марксизму не набула.

Відносно марксистської ідеї “органічної цілісності суспільства” слід підкреслити, що сам Маркс неодноразово вживає стосовно суспільства такі вирази, як “соціальний організм”, “органічна ціліс­ність”, “тоталітарність” тощо. “Теперішнє суспільство, — пише він, — не твердий кристал, а організм, який здатний до перетворень і перебуває у постійному процесі перетворень”. Засновник марксизму надавав винятково великої ваги проблемі функціональної інтеграції сучасного йому суспільства, де всі елементи, як він вважав, підпо­рядковані одній меті. Таким чином, можна зробити висновок про певні типологічні паралелі між марксизмом та ідеями спенсерів­ського соціологічного органіцизму.

Не менш важливу роль у Марксовому розумінні суспільства відіграє “принцип діалектичного розвитку”. Йдеться насамперед про відношення єдності і взаємозаперечення між різними структурними рівнями й елементами суспільства, а також між різними фазами процесу його розвитку. Діалектичний принцип орієнтує на вивчення процесів суспільної динаміки як певних фаз, де гармонійні зв’язки порушуються дисонансами і конфліктами, розв’язання яких дає підставу до відновлення гармонії на якісно іншому рівні.

Особливо плідною у науковому відношенні виявилася ідея діа­лектичного поєднання об’єктивних і суб’єктивних факторів суспіль­ного розвитку. Не вживаючи ще термін “соціальна дія”, К. Маркс надавав водночас винятково великої ваги “діяльному факторові”. “Історія, — підкреслював він, — це не що інше, як діяльність людини, що досягає своїх цілей”. Процеси соціальних змін, за Марксом, здійснюються не самі по собі, а лише внаслідок людської діяльності та шляхом цієї діяльності.

Новітня історія не лише поставила під сумнів багато Марксових соціальних передбачень та висновків: зростання злиденності робіт­ничого класу, неминучість загострення класової боротьби та пролетарської революції, негативна роль приватної власності в економічному розвиткові, незворотність історичного процесу тощо. Новітня історія позбавила грунту чи видозмінила роль, обмежила сфери використання понять Марксової соціологічної теорії.

У ході історичного розвитку була змінена дія багатьох факторів, які зумовили суспільну цілісність капіталістичного ладу середини ХIХ ст.: характер виробничих відносин, форми власності, рівень продуктивних сил, головні класи та соціальні групи тощо. Зміни­лися соціальні реалії, на яких будувалася Марксова схема історич­ного розвитку, наукова обгрунтованість і діалектичний дух Марксового підходу дедалі більше видалялися догматичним витлумаченням його ідей.

Марксова соціологічна теорія протягом століття була джерелом, вихідною точкою низки концептуальних підходів до пояснення суспільних процесів. Їх багатогранність зумовила широке розмаїття різних концепцій, що спиралися на ту чи іншу частину теоретичної спадщини видатного вченого.

Соціологічна думка на зламі ХIХ—ХХ століть. Соціологічна концепція Е. Дюркгейма . Розглядаючи це питання, слід звернути увагу на те, що вихідним моментом наукових пошуків Е. Дюрк­гейма стало прагнення вичленити як предмет соціології таку реальність, якою не займається жодна з інших наук. Згідно з твердженням ученого, такими є соціальні факти, які у сукупності складають соціальну реальність в цілому.

Відмітна ознака соціальних фактів — їх незалежне від індивідів буття і здатність чинити на останніх примусовий вплив. Соціальне як вияв колективних утворень є реальністю вищого типу. Колективні вірування, почуття, уявлення — суть цілісності, вони не зводяться до індивідуальних психічних станів. Не можна, підкреслює французький соціолог, виводити колективні уявлення з індивіду­альних, як не можна виводити суспільство з індивіда, ціле — з частин, складне — з простого. Причини соціальних фактів треба шукати в інших соціальних фактах, а не в стані індивідуальної свідомості. Наприклад, якщо людину позбавити мови, мистецтва, науки, моралі, вірувань, то вона деградує до рівня тварини. Характерні атрибути людської природи походять від суспільства. Але, з іншого боку, сус­пільство не існує і не живе інакше, як тільки в індивідах і завдяки їм.

Важливої методологічної ваги Е. Дюркгейм надає поняттям соціальної норми і соціальної патології. Свої міркування на цю тему він називає правилами щодо розмежування нормального і патологічного. Французький вчений вважає за можливе розмежовувати між “здоровим” і “хворим” у різних категоріях соціальних явищ і переконаний в існуванні об’єктивних критеріїв зазначеного розмежування. Такою ознакою може бути поширеність певного явища по всьому “суспільному полю” або, навпаки, його рідкісність, винятковість. “Ми будемо, — стверджує Дюркгейм, — називати нормальними факти, які мають найбільш поширені форми; інші ж ми назвемо хворобливими або патологічними… Можна сказати, що нормальний тип збігається з типом середнім і що будь-яке від­хилення від цього еталону здоров’я є хворобливим явищем”.

Торкаючись проблеми злочинності, Дюркгейм виступає проти загальноприйнятого розуміння злочину як соціальної патології, оскільки за всіма ознаками його можна вважати за нормальний факт. Підтвердженням цьому є, на його думку, поширеність злочинності в усіх без винятку суспільствах, статистичні коливання її динаміки і, нарешті, історична й регіональна відносність критеріїв розмежування між нормою і виходом за її межі, злочином. Однак, зауважує він, існування злочинності нормальне доти, доки воно не сягає певного для кожного суспільства рівня, котрий, на його думку, може бути встановлений емпіричним шляхом.

Особливе значення Е. Дюркгейм приділяв з’ясуванню природи зв’язків солідарності між людьми, що об’єднуються в певний “суспільний вид”. Суспільство, на думку французького вченого, взагалі немислиме без солідарності людей. Реально існують і доступні спостереженню різні форми солідарності: родинна, професійна, релі­гійна, національна та ін.

У пошуках джерел солідарності соціолог звертається до суспіль­ного поділу праці. Він вважає, що, обмінюючись продуктами своєї діяльності, члени суспільства потрапляють у залежність один від одного. У цьому плані суспільний поділ праці інтегрує індивідів, забезпечує єдність соціального організму, створює почуття солідар­ності. Солідарність за Дюркгеймом — вищий моральний принцип, універсальна цінність, що визначається всіма членами суспільства. Оскільки “потреби у суспільному порядкові, гармонії, солідарності визначаються всіма за моральні”, то моральним є й поділ праці. Звідси, на думку соціолога, моральні норми виступають головною цементуючою силою промислового суспільства, яка здатна забезпечувати високий ступінь інтеграції різноманітних соціальних структур — чи то родина, церква, політична партія, держава та ін.

Е. Дюркгейм, як і його сучасники, був свідком посилення соціаль­них конфліктів і глибокої кризи цінностей. Моральна дезорганізація, доводить соціолог, не менш небезпечна в соціальному відношенні, аніж дезорганізація економічна. Одним із промовистих свідчень моральної дезорганізації суспільства, його переходу до стану неупорядкованості (тобто відходу від нормального стану соціальності) виступає зростання кількості самогубств у провідних західноєвропейських країнах.

Самогубство розглядається Дюркгеймом як соціальний факт, тобто насамперед як об’єктивно існуючий, незалежний від індиві­дуальних психологічних мотивів процес зміни станів колективної свідомості, який піддається статистичному аналізу. Про це свідчить стабільність відсотку самогубств у різних народів (це число стабіль­ніше, аніж відсоток загальної смертності). Дати раціональне пояснення цьому факту і мусить соціологія, об’єктом якої виступають саме соціальні факти суїцидної поведінки.

Дюркгейм підкреслює, що серед психічнохворих найчастіше мають місце самогубства маніакального типу (викликані мареннями, галюцінаціями тощо), меланхолічного типу (глибока депресія, викликана хворобою), самогубства внаслідок одержимості нав’язли­вими ідеями і так звані імпульсивні самогубства. Значну увагу соціолог приділяє аналізові расових та спадкових факторів самогубства, підкреслює збільшення випадків суїциду людей похилого віку.

Не заперечуючи всієї складності та багатоманітності комплексу причин, котрі зумовлюють факт суїцизму, Дюркгейм водночас указує на стан соціального середовища як головний детермінуючий фактор; відсоток самогубств кардинально змінюється всякий раз, коли різко змінюються умови соціального середовища. “… Якщо індивід так легко схиляється під тиском життєвих обставин, то це відбу­вається тому, що стан суспільства, до якого він належить, уже перетворив його на легку здобич, готову для самогубства”.

Завершуючи огляд соціологічної концепції Е. Дюркгейма, слід зазначити, що його теоретична спадщина і сьогодні знаходиться в центрі гострих дискусій.

М. Вебер і його соціологічна доктрина. Наукові розробки Вебера належать до так званої гуманістичної соціології. Представники гуманістичної соціології вважали, що соціальні явища не є об’єк­тами, які належить вивчати за допомогою методів природознавчих наук. Онтологічний статус соціальної дійсності вимагає застосування інших — відмінних від природознавства — стандартів науковості.

У цілому для гуманістичної соціології характерно робити акценти на визначенні соціальних фактів зсередини, а не ззовні. Її представників більше хвилюють цілі індивідів, аніж їхня зовнішня поведінка, вони цікавляться не стільки об’єктивною ситуацією, в якій опиняються індивіди, скільки тим, як саме вони витлумачують дану ситуацію. Вебера цікавить не всіляка взаємодія індивідів, а тільки така, в якій ті беруть участь осмислено, свідомо.

Важливе місце в науковій творчості М. Вебера займає проблема побудови теорії у соціальних науках. Соціологія, як і інші гуманітарні дисципліни, у своїй дослідницькій практиці не може не спиратися на певні загальні принципи й категорії. Категорії соціальних наук — це не прямі адекватні реальності, а “ідеальні типи”, які фіксують певні загальні риси окремих соціальних явищ і процесів. Ідеальними типами німецький дослідник називав такі поняття, як “капіталізм”, “феодалізм”, “господарство”, “християнство” та ін.

Значну увагу М. Вебер приділяє також питанню про суб’єктивну позицію дослідника-гуманітарія. Наукове дослідження, на його дум­ку, мусить бути максимально об’єктивним, тобто таким, що грунтується на фактах і тільки на них. А це значить, що власне ставлення дослідника до об’єкта дослідження має залишатися “поза дужками” дослідницького процесу.

Вебер вважав, що вчений повинен залишити власні переконання й оцінки за межами своєї науки. Інакше вони впливатимуть на об’єктивність наукового дослідження. І тоді замість об’єктивних результатів, вважав німецький соціолог, ми отримаємо лише наукоподібний вияв партійної позиції дослідника. Практично-політичні настанови й науковий аналіз політичних утворень, партійних позицій — це дві окремі сфери, змішувати які неприпустимо. Якщо дослідники не можуть відмовитися від практичних оцінок, то вони, за рекомендацією Вебера, повинні дотримуватися позиції “інтелек­туальної чесності”. Тільки знання, вільне від оцінок, норм та іде­алів, оголошувалося вченим єдино об’єктивним. Німецький соці­олог вважав, що судити про значущість людських цінностей — справа віри, спекулятивного споглядання життя й світу та їх смисл, а не предмет емпіричної науки.

Соціологію М. Вебер визначає як науку, що намагається пояснити свій предмет — соціальну дію — на основі розуміння. Розуміння для німецького соціолога є специфічною категорією, за допомогою якої можна пояснити людську поведінку. При цьому “дією” він називає будь-які вчинки людей, з якими останні пов’язують певний суб’єктивний смисл. Як синонім “дії” соціолог іноді вживає вираз “поведінка”.

Об’єктом соціологічного аналізу в працях М. Вебера виступають також політичні та правові відносини минулого й сучасного. Політика, як підкреслює вчений, означає передовсім прагнення до прямої участі у здійсненні влади або принаймні прагнення впливати на її розподіл усередині держави чи між державами. Хто займається політикою, той прагне влади або заради неї намагається досягти певних ідеальних чи егоїстичних цілей. У свою чергу, влада реалізується в певних системах відносин панування та підпоряд­кування.

Ще одним напрямком наукових досліджень М. Вебера виступає соціологія релігії. Веберівські дослідження світових релігій грунтуються на величезному масиві емпіричного аналізу економічного життя і соціальної структури східних суспільств. Зокрема, він прагне детально проаналізувати зв’язки між певними суспільними верствами або станами і тими чи іншими релігійними віровченнями. Вебер ставить за мету дослідити, як, з одного боку, певні релігійні уявлення і цінності виступають основою формування певних груп однодумців, громад, з яких розпочинається станова диференціація, і як, з другого боку, та чи інша позиція всередині розвиненої станової структури впливає на зміст і форму релігійних переконань людей.

Виникнення релігій М. Вебер пояснював одвічною потребою людини в гармонізації стосунків між нею і космосом, природою, оточуючим світом. На відміну від первісної магії, котра є формою примітивної раціоналізації відносин між людиною й світом, світові релігії виступають як складні раціоналізовані системи етичної регуляції людської поведінки. Кожна з них спирається на детально опрацьоване вчення святих книг про потойбічного, позасвітового Бога, котрий оцінює людські вчинки категоріями добра і зла. У порівнянні з божою досконалістю світ завжди недосконалий; тому кожна з релігій своїм способом вимагає дистан­ціювання від світу і його порядків (вчення про аскезу). Нарешті, кожна зі світових релігій функціонує завдяки діяльності верстви фахівців — служителів культу, а також верстви “носіїв” — тих, серед кого вона найпоширеніша.

Відповідно до згаданого соціоструктурного критерію М. Вебер визначає соціальну позицію основних світових релігій. Конфуціан­ство він називає становою етикою літературно освічених імператор­ських чиновників, котрі витісняли зі свого середовища всіх малоосвічених і з погордою ставилися до простого люду. Так само в ролі “релігії інтелектуалів” виступає і стародавній індуїзм.

Буддизм, котрий виник дещо пізніше, — це рух працюючих монахів, що пропагують аскетично-споглядальний спосіб життя і прагнуть не втручатися у політичні і взагалі у мирські справи.

Іслам Вебер називає релігією арабської військової аристократії, побудованою на засадах суворої дисципліни і спрямованою на завоювання світу. Однак за часів ісламського середньовіччя тут виникає специфічна течія — суфізм, зорієнтована на містику та споглядання.

Християнство виникає як релігія мандрівних ремісників і впродовж усієї своєї історії лишається релігією міських середніх класів, оскільки головними його осередками стали міста Заходу, які були центрами релігійного життя.

Веберівська соціологія релігії фактично є соціологією світо­вої культури. Тож не випадково ідеї Вебера викликають сьогодні велику зацікавленість не лише істориків і соціологів, а й культурологів.

Час засвідчив високу плідність ідей німецького соціолога. Деякі з них стали вихідним пунктом нових соціологічних напрямків. Це стосується насамперед розуміючої соціології. Розробки вченого мають основоположне значення і для впливової нині теорії соціальної дії. Веберівські ідеї використовуються у сучасних коцепціях соці­ології культури, науки, управління. Те саме треба сказати і щодо економічної та історичної соціології, теорії соціальної структури, соціальних інститутів, конфліктів та змін. У працях Вебера запропоновані також перспективи для критичного переосмислення та більш глибокого вивчення різних ціннісно-нормативних систем, культурних кругів, проблем релігії, етики, раціональності.

Сучасні соціологічні концепції. Розглядаючи це питання, слід насамперед звернути увагу на те, що розвиток соціології у ХХ ст. багато в чому виходить із принципів, що були розроблені Вебером і Дюркгеймом. Новітній період розвитку соціології характеризується виникненням багаточисельних шкіл і напрямків, кожний з яких по-своєму унікальний і вимагає дуже уважного і серйозного ставлення до себе, бо розкриває перед нами ту чи іншу перспективу (а часто й декілька) розгляду суспільства. Причому, як уже було відмічено, жодна з цих шкіл не може дати абсолютно несуперечливе, універсальне теоретичне пояснення всієї багатоманітності соціального світу.

В основі сучасної соціологічної науки лежить поняття теорії, тобто певного набору ідей і принципів, котрі в загальному плані пояснюють природу соціальних явищ. Безпосередньо до поняття “те­орія” примикає й інше наукове поняття — “парадигма”, вірніше “наукова парадигма”. “Наукова парадигма” — загальне уявлення про характер соціологічної реальності, певний загальний принцип пояснення цієї реальності.

Характерна особливість сучасної соціології як раз і полягає в тому, що вона висуває декілька парадигм, визнаючи їх рівноці­нними й взаємодоповнюючими. Причому така різноманітність соціологіч­них парадигм зовсім не свідчить про слабкість або про нерозвинутість соціології. Напроти, чим більш різноманітні парадигми й соціологічні теорії, тим у цілому ми все більше наближаємося до розуміння соціальної реальності або тим краще ми “конструюємо” її. Серед різних шкіл соціології ХХ ст. найчастіше виділяють чотири напрямки, чотири наукові парадигми: емпіричну соціологію, функціоналістську соціологію, конфліктологічні теорії та симво­лічний інтеракціонізм (взаємодію).

Емпірична соціологія. Самостійним напрямком соціологічних досліджень емпірична соціологія стає у США. Сприйнявши деякі ідеї Г. Спенсера, американські соціологи під впливом основоположників прагматизму, які інтенсивно розробляли психологічну науку, намагалися провести аналогію не між біологічними й соціальними, а між психічними й соціальними явищами і процесами.

Цілком на емпіричному матеріалі базувалася праця У. Томаса і Ф. Знанецького “Польський селянин в Європі та в Америці”, яка побачила світ у 1919 р. Вибір вченими емпіричного матеріалу багато в чому зумовив інтерпретаційний підхід до його аналізу. Таким матеріалом стали переважно документи особистого характеру: листи, щоденники, біографії. Вони дали змогу дослідникам проблеми адаптації імігрантів у нових для них соціальних умовах зосередити свою увагу на розкритті важливих питань організації життя у сім’ях, які обслідувалися: на ставленні індивідів до того чи іншого типу соціальної організації, залежності їх активності в житті сім’ї й общині від їх індивідуальності, на причинах професійного вибору й “анормальної” поведінки; взаємостосунках між полами і боротьбі рас та культур; на соціальному щасті як відчутті задоволеності життям у США.

Функціоналістська соціологія. Виступаючи багато в чому послі­довниками Г. Спенсера, сучасні соціологи-функціоналісти і, перш за все, американський соціолог Роберт Мертон (народ. у 1912 р.), поділяють точку зору, згідно з якою суспільство в цілому і його окремі частини мають найтісніший взаємозв’язок, котрий підкріп­люється їх функціями. Інакше кажучи, у суспільстві все зв’язано одне з одним.

Паралельно із функціоналізмом розвивалася інша велика соціо­логічна школа, очолювана американським соціологом Талкоттом Парсонсом (1902 — 1979), яка отримала назву “структурний функці­оналізм”.

Вихідною точкою у формуванні структурного функціоналізму став принцип системної побудови суспільства. Парсонс визначив, що для всіх соціальних систем характерний набір із чотирьох основних функцій: адаптація — будь-яка соціальна система пристосовується або адаптується як до внутрішньої ситуації, так і до змін зовнішнього середовища; ціледосягнення — система визначає й досягає поставлених цілей; інтеграція — система зв’язує й ув’язує всі свої компоненти, а також усі інші свої функції; збереження зразка — будь-яка соціальна система створює, вдосконалює, збері­гає, оновлює мотивацію індивідів, зразки їхньої поведінки, культурні принципи.

Наведена загальна структурно-функціональна сітка накладалася Парсонсом на всі соціальні явища, включаючи мікро- та макрорівні, тобто рівні окремих особистостей, малі співтовариства й колективи та рівень великих спільностей аж до цілих цивілізацій.

Конфліктологічні теорії. На противагу функціоналістським під­ходам, які постійно підкреслюють стабілізаційні та еволюціо­ністські моменти соціального розвитку, в сучасній західній соціо­логії існує ніби протилежний стиль соціологічної думки, котрий виділяє в суспільстві не консенсус, не збалансованість мотивів та взаємних інтересів, а боротьбу різних груп і напрямків, яка й формує існуючі соціальні структури й відносини.

У найбільш далекій перспективі витоки подібного підходу можна знайти в соціальній філософії англійського мислителя ХVII ст. Т. Гоббса, який вважав “війну всіх проти всіх” природним станом людства, яке не досягло громадянського стану розвитку. Але набагато більш близькі й значущі корені конфліктологічного підходу можна виявити в соціологічній спадщині Карла Маркса. Марксистська теорія висунула тезу про економічну детермінованість соці­альних відносин, про класові антагонізми та класову боротьбу в суспільстві, про суперництво різних форм власності, про класову зумовленість суспільної свідомості тощо.

Ці марксистські положення дещо в іншій термінологічній інтерпретації широко використовуються сучасними західними соці­ологами-теоретиками, такими як Л. Козер, Р. Дарендорф та ін.

Найбільш повно погляди на роль соціального конфлікту розкрив американський соціолог Л’юіс Козер (народ. у 1913 р.). Головна ідея американського дослідника полягає у прагненні обгрунтувати позитивні функції соціального конфлікту в суспільній життєдіяльності, його корисність у справі оновлення соціальних систем. За висновками Козера, конфлікт — це страхуючий клапан системи. Конфлікт дозволяє за допомогою необхідних для його вирішення реформ та інтегративних зусиль привести соціальний організм у відповідність умовам, що змінилися. Для “еластичного суспільства”, за його словами, конфлікти корисні, оскільки конфліктні процеси допомагають модифікувати старі й створювати такі нові форми, які забезпечують йому подальше існування в нових умовах.

Значний внесок у розробку “теорії конфлікту” зробив німець­кий соціолог Рольф Дарендорф (народ. у 1929 р.). Учений зазначав, що в кожному суспільстві існують осьові лінії соціальних конфліктів. Конфлікт, на думку Р. Дарендорфа, народжується з того, що одна група або один клас протистоять “тиску” або пануванню протилежної їм соціальної сили. Причому, з точки зору німець­кого соціолога, конфлікт є зворотною стороною будь-якої інтег­рації і тому він так само неминучий у суспільстві, як інтеграція соціальних інститутів.

Р. Дарендорф створив цілу класифікацію різних типів мікро- та макроконфліктів, що характеризують суспільство. Завдання полягає не в тому, щоб позбутися конфліктів — це неможливо. Необхідно спрямувати їх розвиток у певне русло, щоб не зруйнувати всю систему, а вести її до плавної еволюції. Для цього конфлікти слід максимально формалізувати, тобто вивести їх на поверхню суспільного життя і зробити предметом відкритих дискусій, обговорення в пресі, судових справ. Більше того, наявність відкритих і демократично вирішуваних конфліктів — свідчення життєздат­ності суспільства, адже будь-який соціальний розвиток неминуче веде до нерівномірності розподілу і, відповідно, до конфліктних ситуацій.

Символічний інтеракціонізм (взаємодія). Символічний інтерак­ціонізм, що виник у 20-ті роки нашого століття, зумовив виникнення багатьох сучасних соціологічних шкіл. Термін “символічний” означає, що ця соціологічна школа робить акценти на “сутності”, яку викладають діючі особи (“актори”), коли вступають у взаємодію, тобто “інтеракцію”.

Засновник символічного інтеракціонізму відомий американський соціолог Джордж Герберт Мід (1863 — 1931) у своїх теоретичних побудовах виходив з того, що суспільство можна пояснити тільки шляхом розгляду принципів поведінки людей. Усі ці прояви поведінки, на його думку, мають своїми витоками загальні соціальні символи. Так, відмова брати участь у військових діях для однієї людини означає (символізує) особисте боягузство, для іншої той самий акт може означати свідомий пацифізм, тобто вже інший символ.

Указані символи, на котрих будується суспільство, народжуються під час взаємодії людей і тільки тоді. Людина постійно дивиться у “дзеркало”, і таким “дзеркалом” слугують інші люди та їхня думка про цю людину. Люди в процесі дії постійно інтерпре­тують, пояснюють собі значення символів, ніби-то намірюють їх на себе. Цей процес і створює індивідуальність людини, а також виступає основою взаємодії. Справжня взаємодія двох особистостей може встановитися тільки тоді й там, де зміст того, що від­бувається, вони розуміють однаково. Таким чином, в акті пове­дінки проявляє себе “значущий символ”, тобто такий, котрий визначає акт поведінки.

Плани семінарських занять

Протосоціологія

1. Становлення й розвиток соціального знання стародавнього світу.

2. Соціальне значення епохи Середньовіччя.

3. Особливості соціологічної думки ХVII — початку ХІХ ст.

Теми рефератів

1. Творчість гуманістів Відродження, їх значення для розвитку соціального пізнання.

2. Соціальні дослідження ХVII — початку ХІХ ст.

Література

1. Арон Р. Этапы развития социологической мысли. — М., 1992.

2. Захарченко М. В., Погорілий О. І. Історія соціології: від античності до початку ХХ ст. — К., 1993.

3. Танчер В. В., Ручка А. А. Очерки истории социологической мысли. — К., 1992.

Історія становлення соціології в країнах Західної Європи та США

1. Виникнення соціології як окремої науки. Позитивізм і натуралізм у соціології.

2. Французька та німецька соціологічні школи.

3. Індустріальна соціологія.

4. Погляди сучасних американських соціологів.

Теми рефератів

1. Внесок О. Конта в розвиток соціології.

2. Соціологічні погляди Г. Спенсера.

3. Соціологізм Е. Дюркгейма.

4. Розуміюча соціологія М. Вебера.

Література

1. Арон Р. Этапы развития социологической мысли. — М., 1993.

2. Вебер М. Избранные произведения. — М., 1990.

3. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда: метод социологии. — М., 1991.

4. Захарченко М. В., Погорілий О. І. Історія соціології: від античності до початку ХХ ст. — К., 1993.

5. История буржуазной социологии ХІХ — начала ХХ века. — М., 1979.

6. История буржуазной социологии первой половины ХХ века. — М., 1980.

7. Танчер В. В., Ручка А. А. Очерки истории социологической мысли. — К., 1992.

Навчальні завдання

1. О. Конт — основоположник соціології — був одним із мислителів, хто приділяв значну увагу методологічним проблемам. У відпо­віді на запитання “як віднаходити, систематизувати й використовувати факти соціального життя” він запропонував кілька дослідницьких прин­ципів, сформульованих у методах нової науки. Які це принципи?

2. Порівняйте погляди Г. Спенсера та К. Маркса відносно ідеї “органічної цілісності суспільства”? Яка ваша думка з цього приводу?

3. Німецький соціолог М. Вебер зазначав: “В аудиторії викладач повинен в наші дні передусім навчити студента: 1) здатності отримувати задоволення у вирішенні поставленого перед ним скромного завдання; 2) визначенню фактів, у тому числі — й у першу чергу — таких, які незручні для нього особисто, та вмінню відокремлювати їх констатацію від позицій, що їх оцінює;
3) вмінню дистанціюватися при вивченні наукової проблеми, зокрема придушувати потребу виставляти на перший план свої смаки та інші якості, про які його не питають” (див.: Вебер М. Избранные произведения. — М., 1990. — С.551 – 552). Дайте свій коментар цій позиції М. Вебера.

4. Спробуйте сформулювати, як на різних етапах історичного розвитку людства мінялися методи соціологічних досліджень, соціологічні прогнози.

5. Вихідною точкою у формуванні структурного функціоналізму став принцип системної побудови суспільства. Американський соціолог Т. Парсонс визначив, що всі соціальні системи характеризуються набором основних функцій. Які це функції?

6. На противагу функціоналістським підходам, які постійно підкреслю­ють стабілізаційні та еволюціоністські моменти соціального розвитку, у сучасній західній соціології існують конфліктологічні теорії, за якими виділя­ють у суспільстві не консенсус, не збалансованість мотивів та взаємних інтере­сів, а боротьбу різних груп і напрямків, яка й формує існуючі соціальні структури й відносини. Поясніть поширення в соціології конфліктологічних теорій.

Магазин подарков Bubbles предлагает Вам гигантский выбор оригинальных подарков в Петербурге ! Не пропустите, ведь в этом магазине можно найти любой мыслимый и немыслимый подарок!

Завдання для перевірки знань

1. Які об’єктивні фактори зумовили становлення соціології як самос­тійної науки?

2. У чому суть соціологічного позитивізму як провідного напрямку в соціології ХІХ століття?

3. Дайте порівняльну характеристику соціологічних поглядів О. Конта, Г. Спенсера та К. Маркса.

4. Які соціологічні ідеї були притаманні творчості Е. Дюркгейма та М. Вебера?

5. Які основні напрямки розвитку сучасної соціологічної теорії?

6. У чому суть концепції “структурного функціоналізму” Т. Парсона?

7. Дайте характеристику змісту “теорії конфлікту”.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:55:54 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
11:30:35 29 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Історія становлення соціології в країнах Західної Європи та сша

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150907)
Комментарии (1842)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru