Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Лекції з криміналістики

Название: Лекції з криміналістики
Раздел: Рефераты по государству и праву
Тип: реферат Добавлен 19:25:21 31 января 2011 Похожие работы
Просмотров: 12 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

ПЛАН ЛЕКЦІЇ

ВСТУП.

1. ДОСЛІДЖЕННЯ ХОЛОДНОЇ ЗБРОЇ

1.1.ПРАВОВІ ПІДСТАВИ ЕКСПЕРТИЗИ ХОЛОДНОЇ ЗБРОЇ.

1.2.ПОНЯТТЯ І КЛАСИФІКАЦІЯ ХОЛОДНОЇ ЗБРОЇ.

2. ДОСЛІДЖЕННЯ ВОГНЕПАЛЬНОЇ ЗБРОЇ, НАБОЇВ І СЛІДІВ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ

2.1. ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ І ОБ'ЄКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ СУДОВОЇ БАЛІСТИКИ

2.2. ВОГНЕПАЛЬНА ЗБРОЯ ТА ЇЇ КЛАСИФІКАЦІЯ

2.3. СЛІДИ ВОГНЕПАЛЬНОЇ ЗБРОЇ І МЕХАНІЗМ ЇХ УТВОРЕННЯ

2.4. ОСОБЛИВОСТІ ОГЛЯДУ ВОГНЕПАЛЬНОЇ ЗБРОЇ ТА СЛІДІВ ПОСТРІЛУ

2.5. СУДОВО-БАЛІСТИЧНА ЕКСПЕРТИЗА.

3. ДОСЛІДЖЕННЯ ВИБУХОВИХ РЕЧОВИН І ПРИСТРОЇВ

3.1. ДЕЯКІ ПИТАННЯ ЗБИРАННЯ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ НА МІСЦЯХ ВИПАДКІВ, ПОВ”ЯЗАНИХ З ВИБУХАМИ АВТОТРАНСПОРТУ

ВИСНОВОК.

ЛІТЕРАТУРА

2.1. ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ І ОБ'ЄКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ СУДОВОЇ БАЛІСТИКИ

Балістика (від грецьк. ballio — кидаю) — наука про рух снаряда (куль, шроту) вогнепальної зброї в повітрі (зовнішня балістика) та в каналі ствола зброї (внутрішня). Призначенням вогнепальної зброї є надання снаряду руху та заподіяння за його допомогою пошкод­жень певному об'єкту.

Протиправне застосування вогнепальної зброї дуже небезпечне, бо може мати тяжкі наслідки для життя та здоров'я людей і створює загрозу одночасного завдання тілесних ушкоджень багатьом особам. Вогнепальна зброя може бути засобом вчинення злочину, і в цьому разі постає потреба у виявленні всіх обставин кримінальної справи, пов'язаних із застосуванням вогнепальної зброї. Ці завдання можна розв'язати тільки за допомогою спеціальних знань із судової балісти­ки — розділу криміналістики, який вивчає ручну вогнепальну зброю та сліди її застосування для одержання доказової інформації. Судову балістику застосовують у сфері діяльності органів дізнання, поперед­нього слідства, прокуратури та суду для боротьби зі злочинністю.

Значний внесок у розвиток судової балістики зробили В. Черва-ков, С. Кустанович, Б. Комаринець, Ю. Кубицький та ін. Вони виз­начають її зміст як вивчення закономірностей пострілу та дії зброї і розробку на цій основі науково-технічних методів і засобів виявлен­ня, фіксації та дослідження вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, стріляних куль, гільз, шроту, картечі, пижів, слідів пострілу та явищ, що супроводжують постріл, з метою розслідування та попередження злочинів.

Судова балістика тісно пов'язана з іншими розділами криміна­лістики, передусім трасологією та судовою фотографією. У ній ши­роко застосовують фізичні та хімічні методи дослідження, за допо­могою яких визначають, наприклад, якісно-кількісний склад шроту, сліди металізації на пошкоджених снарядами об'єктах.

Судова медицина вивчає вогнепальні ушкодження на тілі людини. У питаннях дослідження вогнепальних ушкоджень судова медицина і балістика тісно взаємопов'язані. Справді, вирішення багатьох пи­тань щодо вогнепальних ушкоджень (напряму пострілу, його дис­танції, взаємного розташування потерпілого та зброї під час пост­рілу, послідовності пострілів, можливості здійснення пострілу в себе тощо) може бути повним і достовірним тільки за умови здійснення комплексної судово-медичної та судово-балістичної експертизи.

Науково-технічною основою судової балістики є військово-тех­нічні науки, які вивчають будову, конструювання вогнепальної зброї та боєприпасів, дію снаряда вогнепальної зброї на перешкоду, яви­ща, що відбуваються в каналі ствола під час пострілу, рух снаряда після виходу його зі ствола зброї. На основі цих даних визначають дію механізмів зброї та відповідно виникнення слідів на стріляних кулях і гільзах, пробивну силу кулі, виникнення та формування до­даткових ознак пострілу на перешкоді.

Застосування вогнепальної зброї для вчинення злочину супровод­жується утворенням речових доказів — джерел доказової інформації:

• зброї і її частин — магазина, щік, рукоятки; приладдя до зброї — шомпола, протирки, кобури, чохла; тайників для зберігання

• зброї — книги, бруска дерева з виїмками;

• боєприпасів, гільз, куль, шроту, капсулів, пижів, прокладок;

• матеріалів та інструментів для виготовлення та спорядження боєприпасів;

• вибухових речовин — пороху та його компонентів;

• кульових, дробових пробоїн та пошкоджень на перешкодах — вм'ятин, тріщин, розривів;

• слідів-відображень на гільзах, кулях, шротах, прокладках і пижах.

Крім виникнення речових доказів процес застосування вогнепаль­ної зброї супроводжується явищами, які мають криміналістичне зна­чення, — полум'ям і звуком пострілу.

Однак не завжди перелічені речові докази є об'єктами судово-ба­лістичних досліджень. Так, відбиток пальця на рукоятці пістолета є об'єктом дактилоскопічної, а не балістичної експертизи. Питання про тотожність слідів мастила в тайнику, де зберігалася зброя, з тим, яким змащений конкретний екземпляр зброї, вирішують за допомо­гою хімічного аналізу складу мастила. А питання, чи перебував магазин, виявлений на місці злочину, у рукоятці конкретного пістоле­та, вирішують трасологічним дослідженням.

Речові докази є об'єктами судово-балістичних досліджень лише тоді, коли на них є суттєві ознаки, які відображають дію зброї та слідів її застосування і досліджуються у зв'язку з пострілом або його можливістю [16].

До об'єктів судово-балістичних досліджень належать:

• зброя та її складові частини;

• боєприпаси, стріляні кулі та гільзи, шрот, капсулі, пижі, про­кладки;

• вибухові речовини (порох);

• сліди дії снаряда вогнепальної зброї на вражених перешкодах;

• сліди впливу на вражену перешкоду явищ, що супроводжують постріл;

• сліди продуктів згоряння заряду.

Пізнання особливостей і ознак названих об'єктів, виявлення зако­номірностей утворення слідів зброї є предметом судової балістики.

Знання судової балістики та її практичне застосування дає слідчо­му змогу одержувати докази про використання вогнепальної зброї під час вчинення злочину.

2.2. ВОГНЕПАЛЬНА ЗБРОЯ ТА ЇЇ КЛАСИФІКАЦІЯ

Вогнепальна зброя — це пристрій, в якому для вильоту кулі з кана­лу ствола використовується енергія хімічного розкладу вибухових речовин. Для вирішення питання, чи належить предмет до вогнепаль­ної зброї, крім установлення загальної ознаки — цільового призна­чення, необхідно, щоб він задовольняв такі критерії:

• для метання снаряда має бути використана енергія, яка утво­рюється під час згоряння вибухової речовини (пороху та ін.);

• предмет повинен мати ствол для спрямування руху снаряда;

• наявність у предмета пристроїв для замкнення каналу ствола та для запалення заряду;

• достатня вражаюча дія снаряда;

• достатня міцність конструкції предмета.

Перші три критерії можна визначити візуально, оглядаючи зброю на місці події. Критерій міцності конструкції передбачає, що з неї можна здійснити більш як один постріл. Вражаюча сила снаряда має становити щонайменше 0,005 кг/мм2.

Судова балістика досліджує тільки ту вогнепальну зброю та боє­припаси до неї, які застосовують злочинці для вчинення злочинів. Такою є ручна стрілецька вогнепальна зброя. Знати її будову та кон­структивні особливості необхідно для одержання інформації про об­ставини злочинної діяльності із застосуванням зброї.

Ручну вогнепальну зброю класифікують так:

• за цільовим призначенням — бойова (гвинтівки, карабіни, авто­мати, пістолети, револьвери, рушниці гладкоствольні спеціаль­ного та бойового призначення тощо), мисливська (рушниці різних систем, мисливські карабіни, штуцери), спортивна (тренувальна та цільова зброя — дрібнокаліберні гвинтівки, спортивні пістолети);

• за ступенем автоматизації— неавтоматична, автоматична, самозарядна;

• за способом заряджання — казнозарядна, дульнозарядна;

• за кількістю стволів — одно-, два- та багатоствольна;

• за кількістю зарядів — одно- та багатозарядна;

• за конструктивними особливостями ствола — гладкоствольна, нарізна, гладконарізна (з парадоксом);

• за калібром — малокаліберна (до 6,5 мм), середнього калібру (б, 5-9 мм) та великокаліберна (понад 9 мм);

• за способом виготовлення — заводська, кустарна (виготовлена майстром-зброярем або спеціалістом у кустарних умовах, без дотримання встановлених стандартів і, як правило, невеликими партіями) та саморобна (виготовляється, як правило, з наявних матеріалів, а інколи із частковим застосуванням окремих час­тин заводського виготовлення);

• за особливістю конструкції— стандартна, нестандартна та атипова.

Нестандартна зброя має певні конструктивні відхилення порів­няно зі стандартною зброєю аналогічного типу — меншу довжину "ствола чи ложа. До цієї групи належать багатоствольні пістолети та револьвери, обрізи гвинтівок і мисливської зброї. Велике значення має питання про критерії розмежування обрізів та видів зброї, з яких вони виготовлені. Виявлено, що вкорочення ствола мисливської рушниці до 500 мм (включаючи патронник) є межею, поза якою рушни­ця втрачає балістичні властивості мисливської зброї і набирає ознак іншої зброї — бойової, призначеної для враження живої цілі на близьких відстанях. Якщо довжина ствола перевищує 500 мм і ложе не вкорочене, така рушниця належить до рушниць полегшеної кон­струкції. Атипова зброя також відрізняється нестандартною конст­рукцією, але основною її особливістю є маскування під будь-які побутові речі — авторучки, парасольки та ін. До цього типу належать та­кож пристрої для стрільби, перероблені з будівельно-монтажних та стартових пістолетів, ракетниць.

Кожний вид зброї має специфічну конструкцію, що відповідає її цільовому призначенню; спільними ознаками є ствол, ударно-спуско­вий механізм (пристрій для запалювання вибухової речовини) і пристрій для закривання каналу ствола.

Ствол призначений для спрямування польоту кулі (снаряда). Один кінець ствола дещо збільшений у діаметрі і називається патрон­ником, або казенною частиною, а другий — дулом, або дульною части­ною. У патронник вміщують патрон з пороховим зарядом і снарядом. Внутрішні стінки каналу ствола бойової та спортивної зброї мають гвинтоподібні канавки — нарізи. Тому така зброя називається на­різною. Виступи між нарізами називаються полями. У більшості моделей вітчизняної зброї є чотири нарізи, які в'ються зліва вгору направо. В окремих іноземних зразках передбачено понад чотири нарізи. Нарізи надають кулі обертального руху, який позитивно впливає на влучність стрільби. Стволи мисливської зброї не мають нарізів, тому її називають гладкоствольною. Для поліпшення бойо­вих якостей дульна частина ствола в окремих видах зброї має звужен­ня (чок), а інколи й нарізи (парадокс).

Діаметр каналу ствола називають калібром. У нарізній зброї його вимірюють у міліметрах між двома протилежними полями. Бойова вітчизняна зброя має калібри 5,45; 6,35; 7,62; 9,0 мм; спортивна — 5,6 мм. Калібр мисливської, спеціальної, бойової гладкоствольної зброї — це поперечник (діаметр) каналу ствола; визначають його за кількістю круглих свинцевих куль, що за діаметром підходять до цьо­го ствола і відлиті з одного англійського фунта свинцю (453,5 г). Най­поширеніші вітчизняні мисливські рушниці мають калібри 12, 16, 20.

Калібр зброї нанесений на казенній частині ствола і на денці гільзи.

Ударно-спусковий механізм і затвор (пристрій для закривання ка­налу ствола) — взаємопов'язана система частин зброї, призначених для заряджання (подавання й досилання патрона до патронника), закривання каналу ствола в момент пострілу, розбиття капсуля (спус­ку курка з бойового зводу) і розряджання (виймання відстріляної гільзи з патронника), що відбувається під дією енергії порохових газів, які виникають під час пострілу, або вручну. Залежно від ступе­ня автоматизації та принципу дії ударно-спускового механізму й зат­вора вогнепальна зброя поділяється на автоматичну, самозарядну та неавтоматичну.

В автоматичній зброї енергією порохових газів викидається сна­ряд, здійснюються перезарядка й установка зброї на бойовий звід. У результаті натискання на спусковий гачок відбувається один постріл, і весь цикл повторюється. Така зброя називається самозаряд­ною автоматичною. Це пістолети Токарева (ТТ), Макарова (ПМ), "Парабелум". Якщо після натискання на спусковий гачок відбу­вається кілька пострілів, така зброя називається самострільною ав­томатичною, наприклад пістолет Стєчкіна, автомати АК, ПКШ, ПКС та ін. У неавтоматичній зброї перезарядку й установку затво­ра на бойовий звід здійснюють вручну. Так, для підготовки гвинтів­ки до стрільби слід відвести затвор назад, потім дослати вперед і зак­рити ствол; у мисливській рушниці — розкрити ствол, вкласти в ньо­го патрон і закрити ствол. До неавтоматичної зброї належать бойові гвинтівки, карабіни, револьвери, більшість мисливських рушниць.

Для пострілу потрібний заряд, що складається з вибухової речо­вини (пороху) і снаряда (кулі, шроту). Сучасна ручна вогнепальна стрілецька зброя буває одно- та багатозарядною: першу після кожно­го пострілу потрібно перезаряджати вручну, а друга має спеціальний пристрій (магазин, барабан), в якому вміщується кілька готових за­рядів (це прискорює стрільбу).

Основними видами ручної стрілецької зброї, які вивчає судорр балістика, є револьвери, пістолети, пістолети-кулемети, автомати, гвинтівки, карабіни, мисливська та спортивна зброя.

Револьвер — це короткоствольна (довжина ствола — 57-267 мм) багатозарядна неавтоматична вогнепальна зброя. Особливістю ре­вольверів є наявність барабана, де розміщуються патрони. Стрільба здійснюється одиночними пострілами, патрони постачаються з бара­бана обертанням останнього під час встановлення курка на бойовий звід. Після стрільби стріляні гільзи витягуються вручну шомполом поодинці чи всі одразу під час заміни барабана.

Пістолет — ручна короткоствольна (довжина ствола — 53-250 мм) багатозарядна автоматична вогнепальна зброя з калібром 2,7-11,45 мм. Основна відмінність пістолетів від револьверів полягає в автоматичному перезаряджанні, відсутності барабана та наявності магазина, вміщеного, як правило, у рукоятці.

Пістолет-кулемет — сучасна багатозарядна зброя, проміжна між пістолетами й автоматами. Довжина ствола — 112-360 мм. Від­мінність пістолета-кулемета від пістолета полягає в автоматичній стрільбі й наявності магазина, який вміщує 70 і більше патронів. У готовому до стрільби пістолеті-кулеметі патрон розміщується в ма­газині, а не в патроннику, як у пістолетів. Для стрільби масивний зат­вор необхідно відвести назад і затримати на бойовому зводі. Після натискання на спусковий гачок затвор спрямовується вперед, до­силає патрон до патронника і розбиває капсуль — відбувається по­стріл. Затвор пороховими газами відкидається назад, викидаючи стріляну гільзу, і стає на бойовий звід. Якщо спусковий гачок натис-нутий, цикл стрільби повторюється автоматично.

Вітчизняні пістолети-кулемети Шпагіна (ПКШ), Дегтярьова (ПКД), Судаєва (ПКС) називають ще автоматами. У них використо­вують стандартні пістолетно-кулеметні патрони калібру 7,62 мм зразка 1930 р. Пістолети-кулемети мають різні розміри й калібри, на­приклад "Узі" (Ізраїль) — 9,0 мм, "Інгрем" (США) — 9,0, "Скорпіон" (Чехія—Словаччина) — 7,65 мм.

Автомат — ручна середньоствольна (довжина ствола — 225-530 мм) багатозарядна автоматична вогнепальна зброя, з якої мож­на вести вогонь як одиночними пострілами, так і серіями.

Автомати відрізняються від пістолетів-кулеметів прицільністю й дальністю ведення вогню (до 600 м), конструкцією затвора й механі­кою пострілу. В автоматах перезаряджання також здійснюється газа­ми, які утворюються під час пострілу, проте не безпосередньо, а че­рез відведення їх до спеціального пристрою.

Гвинтівка і карабін. Гвинтівка — довгоствольна (довжина ство­ла _ 600-800 мм) одно- чи багатозарядна неавтоматична (або авто­матична чи самозарядна) вогнепальна зброя. Безпосередньо гвинтів­ки рідко застосовують для вчинення злочинів через їх громіздкість. Найчастіше злочинці з бойових гвинтівок виготовляють обрізи зменшуючи довжину ствола та приклада. Карабін — середньостволь-на (довжина ствола — 600 мм) одно- чи багатозарядна неавтоматич­на (або самозарядна) вогнепальна зброя, виготовлена на основі гвин­тівки за рахунок укорочення ствола та приклада.

Мисливська зброя, як правило, буває заводського виготовлення (проте зустрічається й кустарного) і поділяється за видом снаряда, який використовують, на кульову, дробову та комбіновану.

Кульова мисливська зброя має, як правило, один нарізний ствол, з якого стріляють тільки кулями. За калібром і видом застосовуваних боєприпасів розрізняють такі види кульових нарізних мисливських рушниць: штуцери та карабіни.

Дробова мисливська зброя має тільки гладкі, ненарізні стволи (один або два), розташовані горизонтально чи вертикально. З такої зброї можна стріляти шротом або спеціальними кулями.

Комбіновані мисливські рушниці призначені для стрільби як шро­том, так і кулями. Вони можуть мати один і більше стволів. Якщо рушниця має один ствол, до неї додається нарізний ствол-вставка або ствол має чекове звуження з нарізами (парадокс). У рушницях із трьома стволами два гладкоствольні, а один — нарізний.

Спортивна зброя складається з тренувальної (це, як правило, ма­локаліберні гвинтівки та пістолети), стендової зброї для тренувань та змагань.

Боєприпаси — боєзаряди, без яких неможливі постріли. Боєза-ряд складається з вибухової речовини, снаряда й пижа, гільзи для з'єднання заряду в одне ціле. Старовинні зразки вогнепальної зброї, окремі мисливські та сучасні саморобні зразки дульноза-рядні, тобто їх заряджають через дульну частину ствола — спочат­ку засипають порох, потім закладають пиж, на який кладуть сна­ряд (кулю чи шрот) і знову прикривають його пижом. Для пост­рілу необхідно через спеціальний отвір у казенній частині ствола запалити порох, і лише тоді відбудеться постріл. Таку запальну зброю виготовляють, як правило, неповнолітні. У практиці її на­зивають самопалами.

Складові сучасного заряду об'єднані в одному пристрої, який на­зивають патроном. Такий патрон називають ще унітарним. За фор­мою та конструкцією патрони можуть бути різними: наприклад, мати різне розміщення ініціювальної речовини для запалення поро­хового заряду. За цією ознакою розрізняють патрони центрального та бокового займання.

Сучасні гільзи виготовляють зі сталі, плакують міддю і покрива­ють антикорозійним лаком. Форма гільзи може бути пляшкоподіб-ною, конічною чи циліндричною. Гільзи старих зразків (для гвинті­вок), мисливських і дрібнокаліберних спортивних патронів на денці мають головку, а гільзи нових зразків — кільцеву канавку. У центрі денця є капсульне гніздо, в яке вміщують капсуль з ударно-вибухо­вою (ініціювальною) речовиною.

Снаряд (кулю) закріплюють у денці гільзи за допомогою обжиму (гвинтівочний і пістолетно-кулеметний патрон калібру 7,62 мм зраз­ка 1943 р.; дрібнокаліберний спортивний патрон калібру 5,6 мм; бо­йовий патрон калібру 5,45 мм), кернування (револьверний і пістолет­но-кулеметний патрон калібру 7,62 мм зразка 1930 р.) і щічьноїпосад­ки (патрон калібру 9,0 мм).

Патрони для мисливської зброї мають циліндроподібні металеві або картонні гільзи багаторазового використання. Після першого пострілу гільзу можна спорядити вручну за допомогою спеціальних пристроїв (наприклад, "Діана"). Кулі бойових зразків за формою пе­редньої частини бувають гострокінцеві, плоскі та напівсферичні. Хво­стова частина окремих куль (важких, бронебійних) має конічну фор­му. За конструкцією кулі поділяють на оболонкові та безоболонкові. Оболонкові мають сталеву оболонку, всередині якої розміщується сви­нець або осердя для збільшення убивчої сили. Безоболонкові кулі — це моноліт із металу (свинцю, чавуну). Застосовують їх у спортивних і мисливських патронах. Злочинці найчастіше користуються безобо-лонковими кулями. Спеціальні безоболонкові кулі застосовують для споряджання патронів мисливської зброї. Інколи злочинці викорис­товують спеціальні кулі для стрільби з обрізів мисливської зброї.

2.3. СЛІДИ ВОГНЕПАЛЬНОЇ ЗБРОЇ І МЕХАНІЗМ ЇХ УТВОРЕННЯ

Застосування вогнепальної зброї під час вчинення злочинів при­зводить до появи численних слідів на місці події.

Найбільша кількість слідів зброї залишається на гільзах, снарядах (кулях, шроті), перешкодах (предметах, людях), тілі й одязі того, хто стріляв, і потерпілого.

Ручна вогнепальна зброя характеризується певними ознаками, які у процесі пострілу відображаються у слідах на снарядах та гільзах. Ознаки зброї поділяють на загальні та окремі. Загальними є ознаки конструкції, властиві певній моделі зброї, а окремими — ознаки виго­товлення та експлуатації частин і деталей зброї, властиві конкретно­му екземпляру зброї.

Ознаки, що відображаються у слідах на стріляних снарядах:

• загальні — калібр ствола, кількість нарізів у каналі ствола, на­прям нарізів, кут підйому нарізів, ширина полів нарізів, наявність пристосування для відведення газів, довжина кульового входу, будова магазина;

• окремі — діаметр каналу ствола, ширина кожного поля нарізу каналу ствола, форми поперечного перерізу та початку полів нарізів, нерівності полів нарізів та їх граней, нерівності дульної частини каналу ствола, невідповідність осі каналу ствола тапатронника, зовнішні пошкодження ствола, що змінюють профіль каналу, роздуття каналу ствола, ступінь зношеності каналу ствола.

Ознаки, що відображаються у слідах на стріляних гільзах:

• загальні — наявність тих чи інших частин зброї, взаєморозташування частин зброї, форма робочої поверхні частин, розміри робочих ділянок частин;

• окремі — пошкодження окремих частин, особливості форми деталей і частин, справжні розміри частин, рельєф поверхні частин.

На прикладі дії автоматичного пістолета розглянемо, як утворю­ються сліди на кулях і гільзах під час заряджання зброї та здійснення пострілу.

Утворення слідів на гільзах. Сліди на гільзах утворюються під час заряджання зброї, у момент пострілу та під час екстрагування (вида­лення) гільзи зі зброї.

1. Утворення слідів під час заряджання зброї. Під час заряджання патрон вкладається в магазин, магазин вставляється у рукоятку піс­толета, затвор відводиться назад, і патрон досилається вперед до пат­ронника. Коли патрон повністю ввійде в патронник, зачіп викидача заскочить у кільцеву канавку і залишить слід ковзання на ребрі (фланці) денця гільзи. Рух затвора припиниться, патронник виявить­ся закритим, а зброя — зарядженою.

Під час цих дій на гільзах утворюються сліди заряджання у виг­ляді поздовжніх трас на корпусі та ребрі (фланці) гільзи від дії загинів магазина, нижньої поверхні затвора та патронника. Пара­лельні траси на краю денця гільзи, на її фланці та канавці є результа­том дії зачепа викидача та переднього зрізу затвора.

Під час заряджання мисливської неавтоматичної зброї патрон вручну вставляють у патронник, а потім закривають ствол. На денці гільзи утворюються сліди ковзання від нерівностей щитка колодки, інколи — сліди від бойка у вигляді трас.

2. Утворення слідів зброї на гільзі під час пострілу. Під час натис­кання на спусковий гачок ударник з бойком зривається з бойового зводу і, рухаючись уперед, б'є капсуль, утворюючи на ньому об'ємний слід тиску, який за формою схожий на форму бойка. Під час удару бойка капсуль загоряється і підпалює пороховий заряд. У патронни­ку виникає великий тиск порохових газів, під дією яких снаряд отри­мує кінетичну енергію й виштовхується зі ствола, а гільза з такою самою силою притискується до затвора, і на її денці утворюються сліди тиску, які називають слідами переднього зрізу затвора (патрон­ного упора). Через те що метал капсуля значно тонший, ніж денце, і м'якший, сліди переднього зрізу затвора утворюються насамперед на капсулі навколо сліду бойка. Сліди бойка та переднього зрізу затво­ра залишаються практично на всіх гільзах, відстріляних з будь-якої зброї — як заводської, так і атипової. На капсулі можуть утворити­ся також сліди від країв отвору бойка, а на корпусі гільзи — сліди стінок патронника.

3. Утворення слідів пострілу під час екстрагування гільзи. Проце­дура пострілу миттєва. За цей час затвор набирає моменту руху і, долаючи стан спокою, починає рухатися назад. Зачіп викидача, який утримує гільзу в чашці (вінчику) затвора, вилучає гільзу і разом з нею відходить назад. Під час руху гільзи в патроннику на її стінках можуть утворюватися сліди патронника від нерівностей, які є на його стінках. Сліди патронника мають форму паралельних трас, розміще­них на циліндричній частині гільзи ближче до її денця. Як тільки гільза вийде з патронника, вона натикається на відбивач, набирає обертального моменту і викидається. Через те що відбивач майже в усіх зразках зброї розміщений зліва внизу, гільза вилітає праворуч. При цьому від удару гільзи об відбивач на її нижньому краї утво­рюється слід тиску, який називається слідом відбивача. В окремих зразках вітчизняної зброї (АК, АКС, СКС, ПМ) гільза, що екстра­гується, під час польоту вдаряється об край вікна кожуха затвора чи ствольної коробки і на ній утворюється характерний слід тиску чи ковзання, який називається слідом вікна кожуха затвора для пісто­летів і слідом вікна ствольної коробки для автоматів і карабінів СКС.

Утворення слідів на снарядах (кулях) значною мірою визначаєть­ся конструкцією ствола зброї. У будь-якого ствола заводського виго­товлення є патронник, який за формою та розмірами відповідає гільзі штатного патрона, і канал. У нарізній зброї канал має нарізи, в яких, у свою чергу, є дно та грані. З двох граней одна називається ведучою, або бойовою, а інша — веденою, або холостою. У механізмі утворення слідів на кулях суттєве значення має частина ствола, яка називається кульовим входом (це перехідна ділянка від патронника до нарізної частини).

У механізмі утворення слідів зброї на кулях розрізняють три ос­новних етапи: входження кулі до кульового входу; врізання оболон­ки кулі в нарізи; поступально-обертальний рух кулі в каналі ствола.

Перший контакт кулі з кульовим входом відбувається на межі ци­ліндричної поверхні кулі з її головною частиною. Під час прямолі­нійного руху в момент пострілу від денця гільзи до кульового входу рівень початку слідів буде однаковим відносно денця кулі. Далі під тиском газів снаряд, що рухається по стволу, ковзає його стінками, і на циліндричній частині кулі утворюються сліди полів і граней нарізів. Механізм утворення їх такий. Куля, залишаючи патронник, рухається прямолінійно, і під час входження в нарізи на ній залиша­ються первинні сліди нарізів, розміщені паралельно осі кулі у вигляді борозенок і валиків. Рухаючись далі, куля повторює напрями нарізів, набирає обертального руху і на її поверхні залишаються сліди граней і полів нарізів у вигляді нахилених пучків трас. У вітчизняній бойовій зброї ствол має чотири нарізи, які в'ються зліва вгору направо.

Ширину полів і нарізів можна визначити за їх слідами на цилінд­ричній частині кулі. Ці сліди називаються вторинними слідами кана­лу ствола; вони частково перекривають первинні.

У гладкоствольній зброї сліди каналу ствола залишаються на шроті та спеціальних кулях. У шротовому заряді не всі шротинки торкаються ствола, а лише крайні, до того ж не всією поверхнею, а окремими точками. У цих точках утворюються сліди каналу ство­ла у вигляді плоских поверхонь на сферичній частині шротин. На шроті, розміщеному всередині заряду, сліди каналу ствола не зали­шаються, але інколи зустрічаються незначні заглиблення від контак­ту із сусідніми шротами. Такі сліди називають контактними полями. Останні іноді бувають на поверхні пижа чи картонної прокладки.

Утворення слідів пострілу на перешкодах. На перешкодах можуть утворюватись сліди пошкоджень безпосередньо від снарядів (куль, шроту), які називаються основними слідами пострілу, і сліди від явищ, що супроводжують постріл, які називаються додатковими слідами пострілу.

Основні сліди пострілу утворюються снарядом. Зустрічаючись із перешкодою, снаряд, як правило, має значну кінетичну енергію і може утворити об'ємний слід тиску, пробоїну (наскрізний отвір) або ненаскрізний (сліпий) отвір.

Додаткові сліди пострілу виникають у результаті дії явищ, що су­проводжують постріл. Основну роль у їх виникненні відіграють по­рохові гази, стовп повітря, порохові зерна, продукти розкладу кап­сульного складу, дульне полум'я, частинки мастила та інших речо­вин. У результаті дії цих факторів на перешкодах можуть утворитися часткові пошкодження, опалення та опіки, відкладення порохових зернин, сліди кіптю, мастила, обідки обтирання і металізація, від­битки частин зброї.

Часткові пошкодження перешкоди виникають у результаті пост­рілу впритул і з близької відстані, переважно за рахунок дії стовпа повітря, що рухається поперед снаряда та порохових газів. Найчас­тіше об'єктами пошкодження є одежа, а також тканини тіла людини, на яких утворюються розриви.

Опалення та опіки виникають внаслідок термічної дії дульного полум'я, зернин пороху та порохових газів, що палають. Результати термічного впливу залишаються на одежі (обпалення, обвуглення та спікання волокон тканини) і тілі людини (опіки).

Навколо кульового отвору після пострілу з близької відстані мо­жуть бути виявлені сліди кіптю, зерна пороху, що не згоріли, на стін­ках кульового каналу — сліди металізації (як правило, невидимі), а на еластичних тканинах по краю отвору — обідок обтирання у виг­ляді частинок мастила, металу снаряда. Сліди кіптю є не лише на по­верхні "цілі", а й на інших об'єктах, які були в зоні дії порохових га­зів, а саме: на тілі й одязі особи, яка стріляла, і осіб, які були присутні при цьому.

Відкладення мастила на перешкоді спостерігається після пострілу зі зброї зі змащеним стволом або патронами.

Відбитки частин зброї залишаються на тканинах одежі чи тілі людини після пострілу впритул. Можуть виникнути відбитки від дульного зрізу ствола, а також інших частин, що перебувають з ним в одній площині (на передній поверхні кожуха затвора пістолета, шом­пола та ін.). Відбитки частин зброї на об'єкті називаються штанц-

марками.

2.4. ОСОБЛИВОСТІ ОГЛЯДУ ВОГНЕПАЛЬНОЇ ЗБРОЇ ТА СЛІДІВ ПОСТРІЛУ

Під час огляду місця події, пов'язаної із застосуванням вогнепаль­ної зброї, слідчий повинен з'ясувати таке:

• чи справді було застосовано вогнепальну зброю;

• вид зброї та боєприпасів, які були використані;

• об'єкти місця події, на яких можуть бути сліди пострілу;

• напрям і дистанцію пострілу;

• імовірне місце перебування особи, яка стріляла;

• кількість зроблених пострілів;

• можливість вчинення самогубства;

• обставини, за яких було здійснено постріл (тобто, чи не був постріл наслідком падіння зброї з певної висоти, чи постріл відбувся без натискування на спусковий гачок).

Виявлену на місці події зброю насамперед фотографують за пра­вилами вузлової та детальної фотозйомки з масштабною лінійкою. На знімку мають бути зафіксовані не тільки зброя і місце її виявлен­ня, а й розміщення окремих частин зброї — курка, ствола, затвора, запобіжника. Оглядають навколишню місцевість, підлогу, грунт з метою виявлення можливих слідів від удару зброї чи її падіння. Для цього оглядають також виступні частини й деталі зброї. Визначають відстань від зброї до двох постійних орієнтирів на місцевості та до рук трупа.

Під час огляду зброї забороняється торкатися спускового гачка; зброю необхідно тримати стволом догори. Оглядати зброю слід у гу­мових рукавичках, тримаючи її за місця, де відбитків пальців не може бути. Забороняється брати зброю за дульний зріз (бо там можуть бути сліди крові, частинки клітинного матеріалу) і вводити сторонні предмети у її ствол.

Зброю під час огляду слід тримати на чистому аркуші паперу. У протоколі роблять запис про місцезнаходження виявлених сто­ронніх об'єктів — відбитків пальців, волосся тощо. Об'єкти, що ста­новлять інтерес для слідства і можуть бути втрачені, запаковують окремо. Зі зброї вилучають магазин, фіксують кількість патронів у ньому і їх маркування. Потім видаляють патрон з патронника. У мис­ливській зброї виймають ствол. Винятком з цього правила є револь­вер — у нього патрони та стріляні гільзи не вилучаються з камор. За маркувальними ознаками фіксують, яка з камор розміщується напро­ти ствола, і роблять запис послідовності розташування в них гільз і патронів. Після розряджання зброї встановлюють її особливості та наявні маркування. Зброю забороняється розбирати, чистити та зма­щувати, оскільки невідомо, що потрібно буде для майбутньої експер­тизи. Тільки у виняткових випадках, коли немає можливості негайно відправити зброю на експертизу, для запобігання корозії канал ство­ла можна протерти клаптиками чистої білої тканини до повного зникнення нальоту мастила та кіптю, і змастити зброю. Використані для чищення зброї клаптики тканини необхідно запакувати окремо в аркуш білого паперу, пронумерувати в порядку їх пропускання через канал ствола і відправити їх разом зі зброєю на експертизу. Вони можуть знадобитися для з'ясування, чи здійснювався постріл зі зброї після її останнього чищення, а також давність пострілу. Кінець ство­ла обгортають клаптем чистої тканини і обв'язують нитками чи зак­ривають ствол з дульної та казенної частин пробками. Після цього зброю запаковують. Якщо на зброї виявлено сліди пальців рук, то цих слідів не повинен торкатися матеріал упаковки. Патрони, кулі, гільзи, шрот, пижі оглядають, фотографують і запаковують в окремі аркуші чи пакети. На упаковці зазначають назву предмета, час і місце його вилучення і розписуються слідчий і поняті. Слідчий пере­в'язує і опечатує упаковку.

Відправляючи зброю на експертизу, слід повідомити експертові про умови зберігання та застосування зброї (скільки й куди було здійснено пострілів тощо). Якщо необхідно здійснити експертизу слідів пострілу, експерту надають предмет або його частину зі сліда­ми. Вологі предмети перед відправленням на експертизу просушують при кімнатній температурі, пошкодження на одежі обшивають з обох сторін клаптями чистої білої тканини.

2.5. СУДОВО-БАЛІСТИЧНА ЕКСПЕРТИЗА.

Під час розслідування кримінальних справ про злочини, пов'язані із застосуванням вогнепальної зброї, часто виникає потреба у здій­сненні судово-балістичної експертизи. Якщо під час вчинення злочи­ну на тілі потерпілого чи на трупі утворюються сліди, які свідчать про застосування вогнепальної зброї, призначається комплексна су­дово-балістична та судово-медична експертизи.

Під час судово-балістичної експертизи встановлюють вид, зразок (модель) вогнепальної зброї за стріляними кулями, гільзами, слідами пострілу; конкретний екземпляр зброї за стріляними кулями та гіль­зами; справність і придатність до стрільби зброї та боєприпасів; од­норідність патронів, куль, гільз, шроту, картечі; обставини, пов'язані із застосуванням вогнепальної зброї (рикошет кулі; відповідність калібрів зброї і патронів, використаних для стрільби; кількість зроб­лених пострілів; місцезнаходження особи, яка стріляла; напрям і ди­станцію пострілу; взаєморозташування перешкоди і зброї в момент пострілу).

За допомогою експертних судово-балістичних досліджень розв'я­зують завдання як ідентифікаційного, так і неідентифікаційного ха­рактеру.

Залежно від завдання, яке розв'язують, судово-балістичні дослід­ження поділяють на ідентифікаційні, класифікаційні, діагностичні та ситуаційні.

Ідентифікаційні дослідження. Питання, які вирішують за допомо­гою ідентифікаційної експертизи, є найважливішими під час розслідування кримінальних справ, пов'язаних із застосуванням вогне­пальної зброї. До ідентифікаційних належать дослідження, пов'язані з ототожненням вогнепальної зброї за слідами каналу ствола на стрі­ляних снарядах (кулях, шроті, картечі), а також, за слідами деталей і частин зброї на стріляних гільзах. До цього виду експертизи нале­жить також виявлення відповідності стріляних куль і гільз (експерти­за цілого за частинками). За допомогою ідентифікаційних дослід­жень боєприпасів до мисливської зброї встановлюють конкретні інструменти та приладдя, що були застосовані для спорядження мис­ливських патронів, а також інструменти, які були використані для виготовлення компонентів патронів (саморобного шроту, картечі, пижів, прокладок).

Ідентифікаційні судово-балістичні дослідження складаються з та­ких самих етапів, що й будь-яке ідентифікаційне дослідження: під­готовчого; окремого; експерименту; порівняльного аналізу; оціню­вання отриманих результатів і формулювання висновків.

Класифікаційні дослідження. За їх допомогою вирішують питання стосовно належності об'єктів експертизи до певних класифікаційних груп. Класифікаційна експертиза тісно пов'язана з ідентифікаційною, оскільки визначення групової належності — перший і обов'язковий етап ідентифікації. Суть класифікаційних досліджень полягає у виз­наченні належності об'єкта до певного класу вогнепальної зброї за допомогою органолептичного дослідження критеріїв вогнепальності (наявності ствола, запального пристрою та пристроїв для закриван­ня каналу ствола); встановленні моделі (зразка) досліджуваної зброї та патронів; належність порівнюваних патронів до однієї партії ви­пуску; визначенні моделі зброї за слідами на стріляних кулях і гіль­зах, а також калібр мисливської зброї за слідами на шроті та картечі.

Діагностичні дослідження. Суть діагностичних досліджень поля­гає у визначенні належності об'єкта до певного класу вогнепальної зброї за допомогою кількісного дослідження критеріїв надійності його конструкції (здатність здійснювати більш як один постріл; на­явність у снаряда необхідної вбивчої сили); виявленні властивостей і стану вогнепальної зброї та боєприпасів (визначенні справності вог­непальної зброї та патронів і придатності їх до стрільби, можливості здійснення пострілу зі зброї без натискання на спусковий гачок внас­лідок технічного стану зброї); виявленні можливості здійснення пев­них дій (визначення пробивної сили снаряду, можливості здійснення прицільної стрільби); з'ясуванні обставин пострілу (дистанції пост­рілу, факту рикошету, характеру пошкодження (вогнепальне чи ні), відносної давності пострілу, послідовності пострілів, причини осіч­ки). До цього виду експертизи належать також дослідження з понов­лення пошкоджених та знищених (спиляних та забитих) маркуваль­них знаків на вогнепальній зброї.

Ситуаційні дослідження. Для їх здійснення необхідною умовою є вивчення місця події чи певних обставин, за яких було вчинено зло­чин, наприклад, можливості здійснення пострілу без натискання на спусковий гачок у певній ситуації (падіння зброї з певної висоти, за­чеплення гілкою за спусковий гачок тощо), визначення взаєморозта-шування особи, яка стріляла, потерпілого і зброї в момент пострілу. Як правило, такі дослідження здійснюють за допомогою комплексної експертизи (спільно медиками та спеціалістами з балістики). Ці дос­лідження пов'язані з вивченням рельєфу та предметної обстановки місця події.

ПЛАН ЛЕКЦІЇ

ВСТУП

1.ТЕХНІКО КРИМІНАЛІСТИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ДОКУМЕНТІВ

1.1.ТЕХНІКО-КРИМІНАЛІСТИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ДОКУМЕНТІВ: ПОНЯТТЯ, ВИДИ ТА ЗАВДАННЯ

1.2. СЛІДЧИЙ ОГЛЯД ДОКУМЕНТІВ

1.3. ДОСЛІДЖЕННЯ ДОКУМЕНТІВ

2.КРИМІНАЛІСТИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ПИСЬМА

2.1. ПОНЯТТЯ І ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПОЧЕРКОЗНАВСТВА

2.2.. ІДЕНТИФІКАЦІЙНІ ОЗНАКИ ПИСЬМА

2.3. ОСНОВИ МЕТОДИКИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПОЧЕРКУ

ВИСНОВОК

1.ТЕХНІКО-КРИМІНАЛІСТИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ДОКУМЕНТІВ: ПОНЯТТЯ, ВИДИ ТА ЗАВДАННЯ

У широкому розумінні документ — це матеріальний об'єкт, на якому у той чи інший спосіб зафіксовано інформацію щодо певних [фактів. Це поняття поширюється на письмові акти та документи, І кіно- та відеодокументи, креслення, схеми, перфокарти, телеграфні та телетайпні стрічки, магнітні стрічки-фонодокументи, кодові тексти комп'ютерів, машинописні тексти, які засвідчують будь-який факт, явище, подію.

Предметом криміналістичного дослідження є тільки письмові та машинописні документи, на яких мовними засобами (знаками) за­кріплені думки людини, певні події та факти. Як правило, для виго­товлення документів застосовують основу (папір для письма, газет­ний, друкарський, картон), на яку за допомогою барвника (чорнила, .пасти, туші, штемпельної чи друкарської фарби, олівця тощо) на­носять інформацію з використанням мовних знаків.

Документи різняться за формою (розміром, наявністю певних рек­візитів, захисних засобів, відбитків печаток і штампів, матеріалом) та змістом і поділяються на такі:

• за призначенням — ті, що засвідчують певні факти чи права, і ті, що містять певну інформацію довідкового та іншого характеру;

• за джерелом походження — офіційні, що походять від держав­них органів, установ, підприємств, організацій, а також під­приємств, установ, організацій і фірм різних форм власності, і приватні, що виходять від приватних осіб;

• за способом виготовлення — рукописні, друковані, виготовлені друкарським та іншими поліграфічними способами;

• за походженням — оригінали та копії.

Відповідно до ст. 78 КПК України документи вважаються речови­ми доказами, якщо є засобом вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину чи були об'єктом злочинних дій, а також можуть бути засобом розкриття злочинів та викриття винних. У будь-яких інших випадках документи є самостійним джерелом доказів, якщо в них викладено чи засвідчено обставини, які мають значення для справи (ст. 83 КПК України). Необхідно зазначити, що у ст. 83 КПК Украї­ни, де йдеться про документи як самостійне джерело доказів, мають­ся на увазі не тільки письмові, а й будь-які документи.

Якщо документ є речовим доказом, слідчий повинен детально описати його у протоколі огляду, за можливості сфотографувати і долучити постановою до кримінальної справи.

За допомогою техніко-криміналістичної експертизи розв'язують такі основні завдання:

• встановлюють спосіб виготовлення документа та його окремих к фрагментів;

• визначають факт і спосіб внесення змін до змісту документа;

• відновлюють пошкоджені (спалені, розірвані, зотлілі) докумен-

• відновлюють слабовидимі і невидимі записи в документах;

• встановлюють давність виготовлення документів;

• ідентифікують цілий документ за його частинами, друкарські, машинки, встановлюють групову (родову) належність барв-{ ників, паперу та інших матеріалів письма.

Техніко-криміналістична експертиза не вирішує питання про справжність або фальшивість документів, бо воно є правовим і нале­жить до компетенції слідчого чи суду.

Техніко-криміналістична експертиза документів може бути при­значена як під час попереднього розслідування та судового розгляду кримінальної справи, так і під час розгляду цивільних справ. Право призначати таку експертизу мають також нотаріуси і посадові особи, які виконують нотаріальні дії, якщо справжність поданого докумен­та викликає в них сумнів.

2. СЛІДЧИЙ ОГЛЯД ДОКУМЕНТІВ

Огляд документів як самостійну слідчу дію виконують тоді, коли документ не було оглянуто й зафіксовано у протоколах тих слідчих дій, під час яких він був виявлений або поданий обвинуваченим, потерпілим чи свідком. Огляд здійснюють згідно зі ст. 190 КПК Ук­раїни.

Спочатку ретельно вивчають зовнішній вигляд і зміст документа з метою виявлення можливих суперечностей. Для цього його порів­нюють зі зразком аналогічного правильно оформленого документа. Якщо документ виконано в кількох примірниках, порівнюють їх усі. Якщо досліджуваний документ пов'язаний з іншими документами (наприклад, бухгалтерськими), їх ретельно перевіряють щодо відпо­відності цифрових даних. Перевіряють також дату видачі документа, порівнюють дати виготовлення бланка і документа.

Потім документ досліджують з метою виявлення ознак, що свід­чать про внесення в нього можливих змін — зміну реквізитів, дати, змісту документа тощо (тобто про матеріальне чи інтелектуальне під­роблення).

Огляд здійснює слідчий органолептичними (на просвіт, при освіт­ленні збоку, у косому світлі) та інструментальними методами із зас­тосуванням технічних засобів (оптичних приладів — лупи, мікро­скопів, світлофільтрів, УК-1, ЕОП). Виявлені ознаки документа, що становлять інтерес для слідчого, фотографують.

Результати огляду слідчий фіксує у протоколі, де зазначає також, в яких умовах і з використанням яких технічних засобів здійснювався огляд. У разі потреби до огляду документів залучають спеціаліста.

Документ як речовий доказ потребує особливих правил поводжен­ня: до нього забороняється вносити будь-які зміни (помарки, проко­ли, підкреслювання слів тощо), підшивати без конверта у справу, зги­нати за новими складками, підклеювати до обгортки, зчіплювати скріпками; пересилати дозволяється виключно в цупких конвертах, помістивши документ між чистими аркушами паперу; якщо припус­кається, що на документі можуть бути сліди пальців рук, необхідно працювати в рукавичках.

3. ДОСЛІДЖЕННЯ ДОКУМЕНТІВ

Виявлення змін у змісті документів. Найпоширенішими способа­ми внесення змін до змісту документів є підчищення, травлення, зми­вання, дописки та вставки.

Підчищення — механічне видалення з поверхні документа письмо­вих і друкованих знаків, літер, штрихів, слів і символів за допомогою гумки, пемзи, гострих предметів. Ознаками підчищення є кошлатість волокон паперу та його потоншання, розпливчасті штрихи тексту на підчищеному місці, залишки частинок барвника видаленого тексту, порушення захисної сітки в документі тощо.

Травлення — руйнування чи знебарвлення барвника тексту доку­мента хімічними реактивами (розчинами кислот, окислювачів). Суть травлення полягає в тому, що в результаті реакції барвника з ре­човиною, яку застосовують для травлення, утворюється нова сполу­ка, котра має колір фону документа, тому її неможливо розрізнити неозброєним оком.

Змивання — розчинення та вилучення барвника штрихів тексту з поверхні документа. Для цього застосовують воду, спирт, спеціальні хімічні розчинники барвників. Ознаками травлення та змивання тек­сту є порушення проклейки паперу та утворення матових зон і плям; руйнування захисної сітки; розпливання чорнила, якщо штрихи на­несені на місці травлення, а також різний колір чорнила на різних ділянках; мікросліди барвника у складках паперу. Як правило, сліди травлення та змивання виявляють за допомогою люмінесценції в УФП та ІЧП (коефіцієнти відбиття на місці травлення і на ділянках документа, що не зазнавали травлення, різняться).

Дописки та вставки — внесення змін до документа без його меха­нічного пошкодження. Звичайно дописку виконують до числа чи сло­ва на його початку або в кінці, вставку — внесенням змін усередині слова, речення, числа тощо. Ознаками дописок і вставок є порушен­ня топографії тексту; різний колір або відтінок барвника; неоднако­ва ширина штрихів, різний їх нахил; форма знаків відрізняється від форми таких самих знаків основного тексту; дописаний знак нанесе­ний пізніше, ніж основний текст, тому штрихи його розташовані вище за штрихи основного тексту, штрихи відбитку печатки, штампу тощо.

Способи та методи виявлення змін у документах поділяються на органолептичні та технічні (інструментальні). До органолептичних належать візуальний огляд на просвіт, у косому світлі, порівняння оригіналу з копіями, аналіз змісту документа, відбитків штампів і пе­чаток, відповідність реквізитів документа його призначенню, часу виготовлення тощо. Технічні (інструментальні) дослідження перед­бачають застосування мікроскопічних, фотографічних, вимірюваль­них, люмінесцентних, спектро-, рентгенографічних, кольоророзріз-нювальних та кольороподільних методів і засобів. Окремі інструмен­тальні методи може застосовувати слідчий, однак більшість з них використовує спеціаліст у лабораторних умовах.

Відновлення змісту документів. Іноді записи, зроблені в докумен­тах, пошкоджують умисно або вони стають слабовидимими чи неви­димими з різних причин: неналежних умов зберігання, старіння доку­мента внаслідок його давності тощо. Іноді документи піддають тер­мічному впливу.

Виявлення текстів, закритих барвником, залежить від фізичних і хімічних властивостей речовини, якою виконаний документ, і бар­вника. Для відновлення закритих барвником текстів у документах за­стосовують фотографування в косому світлі, кольороподіл та кольо-ророзрізнення, фотографування зі світлофільтрами, дифузно-копію­вальний метод, зйомку в інфрачервоних і рентгенівських променях, хімічні методи. Деякі з них слідчий застосовує самостійно. Зокрема, щоб прочитати залитий текст, його передусім необхідно оглянути на просвіт, потім сфотографувати зі світлофільтром такого самого ко­льору, як і пляма, після цього оглянути в інфрачервоних променях за допомогою ЕОП.

Якщо не вдалося прочитати текст за допомогою польових засобів і методів, слідчий застосовує спеціальні знання: здійснює попереднє дослідження в експертному підрозділі; призначає техніко-криміналі-стичну експертизу.

Попереднє дослідження слідчий може здійснити і в кабінеті, якщо запросить для цього спеціаліста. Важливо пам'ятати, що хоч би які засоби застосовував спеціаліст, документ має залишатися без змін.

Експертне дослідження спеціаліст виконує в експертних установах Міністерства юстиції та Міністерства внутрішніх справ. Сучасними засобами можна відновити майже будь-які тексти, залиті барвником і закриті тонкими шарами дерева, паперу, а також спалені тексти, якщо документ не зруйнований, а тільки обвуглений.

Існують два ступені спалення документів: обвуглювання та спопе­ління. Обвуглювання виникає внаслідок горіння в середовищі з обме­женою кількістю кисню. Обвуглений документ часто втрачає форму чи руйнується на частини. Щоб зафіксувати такий документ, реко­мендується зволожити його на водяній бані чи обробити 10-15%-ним розчином гліцерину у воді, а потім розмістити між двома чистими пластинами скла і в такому вигляді подавати до експертизи. Фікса­цію обвугленого документа бажано доручити спеціалісту.

Якщо на місці події горять документи, необхідно насамперед при­пинити доступ повітря (зачинити димохід, дверцята печі). У цьому разі горіння припиниться, а документи тільки обвугляться. Необхід­но акуратно вийняти їх з печі та упакувати. Звичайно дотримуються такого порядку: дно посилочного ящика змащують клеєм і покрива­ють шаром вати, на який кладуть документи, але в жодному разі не навалом, а шарами; кожний шар документів прикривають шаром вати; останній шар документів прикривають ватою, приклеєною до кришки ящика, щоб виключити переміщення шарів вати в ящику і, отже, зберегти обвуглені документи. Іноді рекомендують обприсну-ти такі документи лаком для волосся чи розчином цукру у воді (одна чайна ложка цукру на склянку води).

Якщо документ зовсім згорів, попіл необхідно упакувати й пода­ти на експертизу. Інструментальне дослідження дає змогу встанови­ти, який папір спалено, його хімічний склад, чи був на ньому дру­карський текст. Не дозволяється змішувати попіл документа з інши­ми, а також зі зразками документів, які, за версією слідчого, були спалені. Дослідженням обвуглених залишків можна встановити фор­му бланка документа, інколи навіть текст, який можна використати для ідентифікації.

Виявлення технічного підроблення підпису. Технічне підроблення підпису — це його відтворення на документі копіюванням з оригіна­лу. Виконують копіювання підпису на просвіт, через копіювальний папір, за допомогою попередньої підготовки (наколювання, перетис-нення), фотокопіюванням, ксерокопіюванням, вологим копіюванням з проміжного кліше.

Кожний спосіб підроблення технічними засобами має характерні ознаки. У разі копіювання підпису на просвіт унаслідок сповільненості рухів під час виконання цієї операції на копії можна побачити сліди зу­пинок і викривлення у штрихах, тупі закінчення штрихів (ширина з'єднувальних штрихів може збігатися з шириною основних). Ці ознаки характерні також для копій підпису, зроблених через копіювальний папір. Якщо підпис виконаний з попередньою підготовкою і наведе­ний, можуть залишитися сліди перетиснення, наколювання, які можна виявити за допомогою бокового освітлення на звороті документа. Якщо підготовка здійснювалась олівцем або через копіювальний папір, то у штрихах підпису залишаться частинки графіту чи копірки.

Якщо підпис скопійовано перенесенням його на документ за до­помогою проміжного кліше, помітна слабка насиченість барвника, на папері в місці підпису виникає матова зона через те, що його зво­ложували. Після ксерокопіювання у штрихах підпису можна знайти окремі частинки барвника, а штрих має блиск графіту. У разі фото­графічного копіювання (що зустрічається рідко) у місці підроблення залишаються сліди зволоження паперу та обробки його хімічними реактивами.

Дослідження відбитків печаток і штампів. Відбитки печаток і штампів — обов'язкові реквізити багатьох офіційних документів, за допомогою яких засвідчується правильність викладених фактів і по­відомлень, виконаних дій, а також здійснюється захист документів від підроблення.

Печатка — пристрій з рельєфним зображенням знаків для нанесен­ня їх відбитків на папір, деревину, метал тощо. Печатки бувають ка-1 учукові — для плоских відбитків і металеві — для рельєфних відбитків' на твердих матеріалах. Плоскі відбитки печаток найчастіше фарбу­ють мастикою, пастою; рельєфні відбитки не фарбують (їх ставлять на паспорти, посвідчення та інші документи, на пломби, сургучні та пла­стмасові зліпки). За формою печатки бувають круглі, овальні та три­кутні. Прямокутні і квадратні печатки називають штампами.

Злочинці виготовляють печатки і штампи такими основними спо­собами:

• вирізують з гуми, деревини, пластмаси;

• гравірують і застосовують гальванопластику;

• використовують набір готових друкарських стандартних літер;

• використовують набір гумових літер, одержаних розрізанням готових стандартних штампів (для цього беруть штампи для виготовлення бланків довідок, що є у продажу);

• виготовляють каучукові печатки за заводською технологією (зі свинцю друкарськими літерами вибивають об'ємну форму пе­чатки, яку заповнюють сирою гумою і вулканізують). Герб ви­готовляють гравіруванням.

З метою підроблення відбиток печатки можна нанести на доку­мент у такий спосіб:

• малюванням безпосередньо в документі;

• вологим копіюванням з оригіналу відбитка;

• вологим копіюванням з використанням проміжного плоского кліше, виготовленого набором і гравіруванням.

Ознаки підроблених відбитків печаток характеризують способи підроблення.

У разі малювання в документі відбитків зображення літер, їх фор­ма, розмір, малюнки, ширина штрихів нестандартні; ці елементи мо­жуть бути подвоєні та викривлені; залишаються сліди перетиснення, проколи, частинки графіту; можна помітити асиметричне розташу­вання літер, неоднаковий радіальний нахил однакових літер.

Вологе копіювання з оригіналу відбитка має дзеркальне зображен­ня, тому цей спосіб застосовують рідко.

Вологе копіювання з плоского мальованого кліше має всі ознаки без­посереднього малювання відбитка в документі, для нього характерні також зволоження паперу та порушення проклейки в місцях відбит­ка. На відбитках, нанесених у такий спосіб, форма й розміри літер відповідають стандарту, однак відбиток блідий за насиченістю бар­вника, краї штрихів літер розпливчасті, папір у місцях відбитка ма­товий, клейовий прошарок порушено. Якщо наводять проміжне кліше для того, щоб надати відбитку насиченості барвника, відбиток матиме всі ознаки наведення — викривлення та нерівномірне розта­шування барвника у штрихах, дзеркальне зображення окремих літер ("й", "є" тощо).

Відбитки, нанесені з вирізаного кліше, мають нестандартну форму, неоднакову ширину штрихів, кутасту форму овалів, немає відсічок, помітні сліди перерізання штрихів, різні інтервали та нахили знаків.

Якщо відбиток нанесений з набірного чи гравірованого кліше, то насамперед спостерігаються нерівномірне розташування барвника у штрихах, неоднакові інтервали між буквами, різні радіальні нахи­ли знаків. Крім того, металеві кліше залишають на папері сліди пере­тиснення, витиснення барвника з-під літер, і тому штрихи в центрі мають не таке інтенсивне забарвлення, ніж із країв, де зосереджений барвник.

За допомогою техніко-криміналістичного дослідження відбитків печаток встановлюють тотожність рельєфного чи плоского кліше їх відбиткам на підроблених документах. Для цього до експертизи необхідно подати документ із підробленим відбитком і оригінал рельєфного чи плоского кліше печаток, а за відсутності останніх — їх відбитки на будь-яких документах.

Якщо оригінал печатки не зберігся, то подають її відбитки, вико­нані приблизно в час, яким датований документ, поданий до експер­тизи.

Дослідження машинописних документів. Документ може бути на­друкований на друкарській машинці чи принтері комп'ютера. Дру­карські машинки поділяють за класами на електричні та механічні, за типами — канцелярські, портативні, дорожні та спеціальні, а за сис­темами й моделями — "Ундервуд", "Москва", "Еврика", "Континенталь", "Олімпія" та ін.

Будь-яка друкарська машинка має такі ознаки:

• власне машинки — крок головного механізму, ширина інтерва­лів між рядками, тип клавіатури, ознаки шрифту (марка), а та­кож окремі індивідуальні ознаки виключно цієї машинки;

• виконавця тексту (відбиток, спосіб розташування тексту, сила удару по клавішах та розташування забарвлення знака).

Крок головного механізму — це відстань, на яку переміщується ка­ретка друкарської машинки після натискання на клавішу чи педаль. Якщо виміряти відстань між однаковими літерами на початку та в кінці рядка і поділити цей показник на загальну кількість літер між ними, одержимо значення головного кроку машинки. Для визначен­ня інтервалу між рядками вимірюють кілька рядків по вертикалі й одержаний показник ділять на кількість рядків. Пізніше за каталогом з урахуванням цих даних визначають модель машинки, на якій на-друковано документ.

Тип клавіатури друкарської машинки характеризується розташуванним знаків і літер, а також їх кількістю для кожного конкретного типу машинки. У цьому зв'язку для експертизи необхідно відбирати відбитки всіх друкарських машинок, що фігурують, і подавати на експертизу достатню кількість порівнюваного матеріалу. Ще однією ознакою друкарської машинки є тип шрифту, його марка. У вітчиз­няних машинках найчастіше застосовують марки Р-1; Р-2; Р-3; Р-4; 125,5; 100, а також "Зірочку".

До окремих індивідуальних ознак друкованого тексту належать дефекти, які утворюються під час експлуатації машинки: викривлення штрихів, овалів, зміна Інтервалів між літерами та нахилу, неодна­кове розташування барвника у відбитку літер, відсутність деяких знаків або окремі їх дефекти.

Для встановлення класу, типу чи моделі друкарської машинки слідчий здійснює попереднє дослідження машинописних текстів. Для цього він визначає загальні ознаки (крок головного механізму, ши­рину інтервалів між рядками, тип клавіатури, марку шрифту) і ці дані порівнює з аналогічними за каталогом.

Попереднє дослідження слідчий здійснює під час огляду доку­ментів після їх виявлення чи перед призначенням експертизи. Для ідентифікації друкарської машинки експерт повинен мати документ, поданий на експертизу, і зразки, складені в той же час, що й дослід­жуваний документ, з урахуванням того, що ремонт друкарської ма­шинки знищує більшість окремих індивідуальних ознак (зразки необ­хідно добирати такі, що мають загальні ознаки, однакові з досліджу­ваним документом).

За допомогою криміналістичної експертизи друкарських текстів можна встановити виконавця тексту; ідентифікувати друкарську ма­шинку; визначити час, коли надруковано текст, а також кількість примірників, надрукованих в одній закладці; з'ясувати, надруковано документ на одній машинці чи на кількох.

Ці питання вирішують також під час аналізу текстів, надрукова­них на безважільних машинах з монолітним або комбінованим шрифтоносієм.

Останнім часом дедалі частіше замість друкарських машинок для виготовлення документів застосовують принтери комп'ютерів. За­лежно від того, за допомогою якого саме засобу наносять барвник мовних знаків на основу документа, розрізняють матричні, стру­минні та лазерні принтери.

У матричних принтерах барвник наноситься за допомогою голок, розташованих у друкувальній голівці, і фарбованої стрічки. Залежно від конструкції голівки мовні знаки можуть наноситися 9 або 24 гол­ками. За дефектами друкувальної головки (зношеністю голок, їх фор­мою, особливостями розташування) можна встановити, на якому принтері друкувався документ.

У струминних принтерах барвник (чорнило) розпилюється через сопла. Можливі два варіанти конструкції таких принтерів: зі стаціо­нарною друкувальною головкою (типу "Ерзоп") або зі змінною —картриджем (типу "Сапоп" та ін.). Ідентифікувати такий принтер можна за ознаками дефектів друкувальної головки, особливостями конфігурації сопла, їх пошкодженнями та закупорками. Ідентифікува­ти принтер, у якому застосовується картридж, важко, бо їх періодич­но замінюють.

У лазерних принтерах для створення тексту чи іншого зображення застосовують селеновий барабан. Принцип утворення зображення аналогічний застосовуваному у ксероксі. Ідентифікувати такі прин­тери можна за допомогою виявлення та дослідження дефектів на ос­новному елементі (барабані), які утворюються внаслідок експлуа­тації.

Після друкування на принтерах усіх видів на папері можуть зали­шатися сліди від роликів механізму подачі паперу.

Встановлення способу виготовлення документа. Документи, блан­ки, книги, газети та інша продукція, виготовлена друкарським ма­шинним способом, називається поліграфічною; вона також може бути підроблена малюванням з імітацією друкарського шрифту; електрографічним копіюванням; термокопіюванням; плоским офсет­ним друком з форм, виготовлених фотохімічним методом; фотогра­фічним способом; здійсненим кустарним способом друкуванням з набору; друкуванням на принтері комп'ютера.

Техніко-криміналістична експертиза поліграфічної продукції дає змогу встановити спосіб виготовлення документа; ідентифікувати в окремих випадках друкарську форму (агрегат); визначити застосову­вані матеріали (барвники, порошки); встановити приблизний час (давність) виконання документа.

Дослідження матеріалів документів (чорнила й паст для автору­чок, штемпельних фарб, мастик; чорнила для фломастерів, канце­лярського чорнила, туші; копіювального паперу; картону і виробів з нього; клею; захисних покриттів; речовин для коригування типу "штрих").

За допомогою техніко-криміналістичного дослідження матеріалів письма експертними методами можна встановити вид матеріалу чи виробу з нього; споживче призначення матеріалу виробу; джерело походження матеріалу та приблизний час виготовлення матеріалу.

Встановлення давності виготовлення документа. Під час дослід­ження обставин кримінальної справи, що мають суттєве значення для встановлення істини, іноді потрібно з'ясувати такі питання: коли виготовлений документ, у якій послідовності наносились окремі рекві­зити чи фрагменти документа (текст, резолюції, відбитки печаток або штампів).

Найпоширенішими для встановлення давності виготовлення до­кументів є методи, за допомогою яких з'ясовують рецептурний склад матеріалів, з яких виготовлений документ: папір, фарбник, клей тощо. Встановивши час вироблення та застосування компонента, можна орієнтовно визначити час виготовлення документа.

Для встановлення давності виготовлення документів застосову­ють також методики, що грунтуються на використанні ізотопного та люмінесцентного аналізу. и

Техніко-криміналістична експертиза документів вирішує такі питання:

• встановлює відносну давність документа;

• визначає спосіб виготовлення документа та його реквізитів;

• відновлює цілісність тексту пошкоджених і спалених доку­ментів;

• встановлює послідовність нанесення реквізитів та відбитків пе­чаток і штампів у документі;

• відновлює видалені та закриті барвниками тексти;

• встановлює, чи здійснювалися дописування, вставки, додруко­вування, переклеювання карток, вклеювання в документ;

• ідентифікує друкарські машинки, печатки, штампи, пристрої (принтери, телетайпи, телеграфні апарати);

• встановлює групову належність матеріалів письма (паперу, картону, олівців, чорнила, паст, клеїв тощо). Процес підготовки матеріалів до техніко-криміналістичної екс­пертизи документів складається з таких етапів:

• огляду документів — речових доказів і визначення завдань до­слідження;

• вибір експертної установи;

• добір порівняльних зразків;

• винесення постанови про призначення техніко-криміналістич­ної експертизи документів;

• пакування матеріалів дослідження та подання їх до експертизи.

Для формулювання завдань (питань) дослідження та вибору екс­пертної установи використовують відповідні інструкції щодо поряд­ку підготовки матеріалів на експертизу, а також довідкові посібники.

КРИМІНАЛІСТИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ПИСЬМА

4. ПОНЯТТЯ І ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПОЧЕРКОЗНАВСТВА

Судове почеркознавство — це окремий розділ криміналістики, що вивчає письмо як джерело інформації, яке стосується його автора, та інші фактори, які цікавлять попереднє слідство та суд.

Теоретичною основою судового почеркознавства є психофізіологіч­не вчення академіка І. Павлова про вищу нервову діяльність людини та її динамічний стереотип; учення про навички письма, їх стійкість і відносну незмінність; учення про індивідуальність письма, відобра­жену в сукупності його ознак, що фіксуються на матеріальних носіях.

Судове почеркознавство оперує поняттями "письмо", "почерк", "навичка", "ознака".

Письмо — це засіб фіксування думки людини за допомогою систе­ми спеціально створених умовних знаків — алфавітів (абеток). Сис­теми письма (літерні, клиноподібні, ієрогліфічні тощо) забезпечують спілкування людей, обмін інформацією, дають змогу людині здобува­ти нові знання. До особливостей літерного письма належить просте опанування ним і зв'язок його з фонетикою мови. Письмо є засобом фіксації слідів пам'яті (суб'єктивних образів, знань, суджень і думок) людини, тобто проявом її динамічних властивостей.

Письмо має дві сторони — змістову (семантичну), яка називаєть­ся писемною мовою, і графічну (технічну), тобто графіку виконання літер, знаків, символів — почерк.

Писемна мова — це змістове значення тексту, виконаного (написа­ного) на матеріальному носії (папері, дереві) мовними засобами, які застосовують для його відображення. Розрізняють письмо літерне, цифрове та символьне.

Почерк є системою рухів, які людина здійснює під час виконання знаків, літер. Це технічна сторона письма, зафіксована в рукопису си­стема звичайних рухів, в основі формування якої лежить письмово-рухова навичка, тобто рух (дія), який характеризується високим ступенем засвоєння та відсутністю поелементної свідомої регуляції. Навичка письма формується під впливом мовного середовища, навчання та ви­робничої письмової діяльності, фізичних і психологічних особливостей людини. Для формування навички письма потрібне свідоме, ціле­спрямоване зусилля щодо вибору лексичних засобів з дотриманням граматичних та стилістичних норм і правил виконання письмових знаків. Розрізняють навички перцепційні (чуттєві), інтелектуальні їй рухові (що лежать в основі формування ознак письма).

У результаті тривалого тренування навичка письма стає автома­тичною, тобто під час створення письмового документа увага люди­ни зосереджується не на графічному виконанні, а на змістові тексту. Автоматичність навички письма зумовлюється діяльністю вищої нер­вової системи людини. Зазначені принципи є основою індивідуальної та постійної навичок письма.

Отже, писемна мова є відображенням інтелектуальних навичок людини, а почерк — відображенням її рухових властивостей. Сфор­мовані інтелектуальні (писемна мова) і графічні (почерк) навички є засобами відображення динамічних властивостей людини в зовніш­ньому середовищі. Основою навички письма є вчення І. Павлова про динамічний стереотип, згідно з яким сформована навичка письма майже ніколи не змінюється, закріпившись у вищій нервовій системі у вигляді динамічного стереотипу. З огляду на це навички писемної мови і почерку мають такі самі властивості, що вивчаються у психо­логії та фізіології вищої нервової діяльності — динамічність, стій­кість, автоматичність, варіативність і відображуваність.

Навички писемної мови і почерку характеризуються ідентифіка­ційними ознаками, які застосовують для ототожнення особи, яка пи­сала, і встановлення особистих властивостей людини.

5. ІДЕНТИФІКАЦІЙНІ ОЗНАКИ ПИСЬМА

Ознаки писемної мови є відображенням у письмі інтелектуальних навичок людини. Іноді їх поділяють на загальні та окремі.

До загальних навичок належать лексико-фразеологічні, стилістич­ні, синтаксичні, орфографічні, пунктуаційні, а до окремих — стійкі порушення мови, використання окремих мовних засобів. До окремих оз­нак зараховують особливості пунктуації, орфографію, використання професіоналізмів, крилатих виразів, жаргонних слів тощо.

Багато авторів об'єднують загальні та окремі ознаки, вирізняючи три групи ознак: граматичні, лексичні та стилістичні.

Граматичні ознаки (або рівень грамотності) є особливостями до­тримання або порушення мовних норм. Граматичну будову мови за­своюють під час навчання, нагромадження життєвого досвіду й вив­чення правил орфографії, синтаксису та пунктуації. Тому характерні помилки, неправильне вживання розділових знаків, зміни порядку слів у реченнях часто набирають форми сталої навички, що позна­чається на письмі.

Лексичні ознаки характеризують навички використання мовних засобів і способи їх вживання для висловлення думок. До мовних за­собів належать лексика (словниковий запас) — сукупність слів, якими володіє особа, котра пише, для передавання своїх думок. Словнико­вий запас може бути великий і малий (що свідчить про бідність мо­ви). Він є показником ерудиції, начитаності людини. Особливостями лексики є вживання професійних термінів, виразів, жаргону.

Фразеологічні ознаки лексики — це стале поєднання слів, що озна­чає єдине поняття (наприклад, "закон набирає чинності", "багато га­ласу даремно", "катюзі по заслузі"), яке вживають у певному середо­вищі, професії.

Образні засоби мови — це вживання в переносному значенні ре­чень, зворотів, слів (метафор, гіпербол, порівнянь), а також стиліс­тичних фігур (риторичних запитань, антитез, градацій та інших мов­них прийомів). Ступінь володіння образними засобами може свід­чити про професійну належність особи, яка писала.

Стилістичні ознаки свідчать про манеру викладання думки, зафік­совану в побудові речень, їх довжині, будові тексту в цілому. Стиль відображає особливості використання мовних засобів відповідно до функціонального призначення мови. Розрізняють такі основні стилі виконання письма: науковий, публіцистичний, офіційно-документаль-ний, літературно-художній, жаргонний та розмовний.

За ознаками писемної мови можна встановити стать, вік, націо­нальність, місце проживання, професію тощо. Ці ознаки відіграють велику роль під час складання орієнтирів для розшуку злочинця. Ви­користовують їх і для ідентифікації.

Писемна мова та її ознаки є об'єктом авторознавчого досліджен­ня, що здійснюється під час авторознавчої експертизи з метою встановлення автора, тобто особи, думки якої викладені на письмі. Авто­ра тексту слід відрізняти від виконавця. Автор відображає на письмі інтелектуальні навички, а виконавець — рухові. Тому автора можна встановити як за ознаками писемної мови, так і за ознаками почер­ку, а виконавця — тільки за ознаками почерку.

Ознаки почерку. У криміналістиці під ознакою розуміють зовніш­нє вираження внутрішніх якостей об'єкта. Оскільки почерк є системою рухових навичок, які застосовують для графічного відображення ду­мок (слідів пам'яті) на матеріальному носії, ознака почерку є матері­альним відображенням особливостей рухових навичок у рукописі.

Ознаки почерку поділяють на загальні та окремі. Загальні ознаки характеризують почерк загалом. Розглянемо основні з них.

1. Виробленість почерку — технічна пристосованість до швидкого письма. За виробленістю почерк може бути вироблений, маловиробле-нт і невироблений. У виробленому почерку, з одного боку, спостері-гається варіативність виконання літер, слів, а з іншого — сталість рухів за високого ступеня автоматичності.

2. Тип почерку характеризує його загальну побудову. Він буває простий (близький до "учнівського"), спрощений і вигадливий. Спро­щені почерки, як правило, характеризуються швидким темпом вико­нання та малою розбірливістю літер (почерк лікарів). Для вигадливо­го почерку характерне ускладнене виконання літер, наявність над­рядкових і підрядкових графічних елементів, розчерків у кінці слів.

3. Загальні напрями почерку — це спрямування руху знаряддя письма (за годинниковою стрілкою чи проти неї). Іноді зустрічаєть­ся кутастість у рухах (у цьому разі почерк називають кутастим).

4. Розмір почерку характеризує його висоту. Почерк буває дрібний (до 2 мм), середній (2-5 мм) і великий (5 мм і більше).

5. Нахил почерку. Почерк може бути правонахилений, лівонахиле-ний і прямий. Правонахилений почерк українських прописів має на­хил 70 градусів.

6. Розгін почерку характеризує співвідношення між висотою літер та їх шириною. Якщо ширина перевищує висоту, то почерк має вели-кий розгін і називається розмашистим; якщо висота й ширина однако-ві — почерк середнього розгону; якщо висота перевищує ширину, то по­черк має малий розгін і називається стиснутим, убористим, щільним.

7. Ступінь зв'язаності почерку характеризує кількість знаків (лі­тер), що виконуються без відриву пера (знаряддя письма) від паперу, тобто кількість з'єднаних літер. За ступенем зв'язаності почерк буває відривчастий (коли кожну букву написано окремо), середньої зв'язаності (якщо з'єднано дві-три літери) і зв'язаний (коли з'єднуються понад три літери).

Окремі ознаки почерку у спеціальній літературі визначають як особливості написання окремих письмових знаків з точки зору від­хилення їх від типових прописів, з яких починається опанування тех­ніки письма у школі. Окремі ознаки почерку є матеріалізованим про­явом рухових навичок і графічним відображенням їх на письмі. Пись­мовий знак-літеру виконують переважно кількома рухами, які є її конструктивними елементами. Поєднані в одне ціле елементи утво­рюють літери та знаки. Конструктивними елементами письмових знаків є штрихи (прямі та непрямі), овали, напівовали, петлі. Для опи­сання почерку літеру досліджують як ціле і за окремими елементами. Передусім у літері виокремлюють кількість елементів, тобто рухів, якими її виконано. При цьому в конструкції літери розрізняють цен­тральну частину (власне літеру), надрядкову та підрядкову, а в еле­ментах — початок і закінчення рухів, форму елемента (пряму, хвиля­сту, напівовал, овал, петлю), форму та напрям руху в елементі, спосіб їх з'єднання й відносне розташування.

Різноманіття рухів, що відображають навички конкретної особи, у спеціальній літературі класифікують по-різному. Так, І. Пантелєєв розрізняє чотири групи окремих ознак: напрям рухів; зв'язаність письмових знаків; співвідношення письмових знаків та їх елементів; роз­ташування точок початку та закінчення рухів [19]. Д. Бабаєва запро­понувала шість класифікаційних груп: форма руху; напрям; про­тяжність; ступінь зв'язаності; кількість; послідовність. Зрештою, остання класифікація М. Яблокова, який поділяє концепцію В. Орло­вої, має сім груп окремих ознак. Порівнюючи ці класифікації, дохо­димо висновку, що вони різняться тільки обсягом груп. Тому розгля­немо детальніше класифікацію Орлової — Яблокова, якою користу­ються в більшості експертних закладів під час почеркознавчих експертиз. Вона складається з таких груп окремих ознак.

1. Форма руху характеризує письмовий знак загалом і окремо кожний його елемент. Розрізняють спрощену й ускладнену форми руху під час виконання окремих літер, а під час виконання елементів — петлясту, кутасту та хвилясту.

2. Напрям руху знаряддя письма може бути за стрілкою годинни­ка і проти стрілки годинника, привідним і відвідним. Точка початку привідного руху розміщується вгорі, а відвідного — внизу. Відвідний рух, як правило, є початком наступного елемента.

3. Тривалість руху — це характеристика розмірності руху під час виконання надрядкових і підрядкових елементів, а іноді й знака в цілому. Тривалість руху оцінюється "на око" відносно тривалості виконання основної частини знака.

4. Кількість рухів характеризує наявність у літері чи елементі зменшення чи збільшення руху, що не відповідає конструкції письмо­вого знака: зменшення довжини початкового штриха в літері "г" та заключного в літері "т", необов'язкові штрихи в літерах "б" та "д", збільшена тривалість рухів під час виконання овалів і напівовалів.

5. Безперервність рухів як окрема ознака характеризує спосіб з'єднання елементів у письмовому знаку. Вона залежить від частоти відриву знаряддя письма від паперу. Існує злите та інтервальие з'єд­нання елементів. Якщо закінчення попереднього елемента перехо­дить у початок наступного, таке з'єднання називають злитим. Якщо після закінчення рухів (заключного штриха) утворюється перерва в русі для початку наступного елемента, штрих переривається, таке з'єднання називають інтервальним (за 3. Шимановою). Якщо розри­ви утворюються між літерами, такий почерк називають пезв'язатш.

6. Послідовність рухів як окрема ознака важлива тоді, коли у стандартній конструкції знака порушується визначена послідов­ність рухів, тобто відбувається спрощене написання літер (наприк­лад, "т", "ж", "н").

7. Відносне розміщення рухів характеризує співвідношення точок початку та закінчення рухів. Відносне розміщення точок початку та закінчення руху може бути верхнім, середнім і нижнім. Певне значен­ня мають точки перетинання елементів у письмових знаках, їх роз­міщення в конструкції знака має стійкий навичковий характер.

Поряд із загальними та окремими ознаками почерку дехто виок­ремлює ознаки маскування почерку та інші зміни.

Маскування почерку — це виконання тексту зі спотворюванням загальних та індивідуальних ознак почерку. Найчастіше зміні підда­ються загальні ознаки — нахил, розмір, з'єднаність. Окремі ознаки важко піддаються зміні (наприклад, практично неможливо писати, роблячи кругові рухи за годинниковою стрілкою).

Імітація — виконання письмового тексту з копіюванням і можли­вим дотриманням загальних і окремих ознак оригіналу почерку осо­би. За такого способу підробки втрачається темп письма і текст стає схожим на намальований.

Стилізоване письмо — виконання тексту друкованими літерами чи лівою рукою.

6. ОСНОВИ МЕТОДИКИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПОЧЕРКУ

Почеркознавча експертиза може бути призначена як у криміналь­них, так і в цивільних справах. Вона розв'язує такі завдання:

• ідентифікаційні (пов'язані зі встановленням конкретного вико­навця тексту, підпису, цифрового запису);

• класифікаційні (полягають у встановленні за почерком окремих якостей або ознак особи, що характерні для певних груп насе­лення, наприклад, статі, віку, рідної мови, професії);

• діагностичні (пов'язані з розпізнаванням часу та умов виконан­ня конкретного рукопису (документа), а також з визначенням емоційного стану виконавця).

За допомогою діагностичного дослідження експерт встановлює придатність графічного матеріалу для ідентифікаційного досліджен­ня; чи виконано текст зі зміною ознак підпису, з копіюванням і за яких обставин; чи виконано рукопис одночасно двома особами; стан людини; час, що минув з моменту виконання рукопису.

Для здійснення почеркознавчої експертизи слідчому необхідно подати такі документи:

• для ідентифікації — рукописи, документи, що досліджуються

чи є спірними; вільні та експериментальні зразки почерку; " • для класифікації і діагностики — тільки досліджувані рукописи. Вільними зразками є рукописи, виконані (складені, написані, на­друковані на друкарській машинці) підозрюваним власноручно та самостійно поза зв'язком з подією, яку розслідують. Вільні зразки по­черку слідчий добирає шляхом виїмки, обшуку, огляду. Вилучені зразки необхідно оглянути і встановити безсумнівність їх належності підозрюваному. Слідчий засвідчує вільні та експериментальні зразки.

Експериментальними називають зразки, одержані слідчим при розслідуванні кримінальної справи. Слідчий добирає їх згідно зі ст. 199 КПК України. Для цього слідчий викликає підозрюваного (чи обвинуваченого) і пропонує йому дати зразки почерку за певною методикою (наприклад, слідчий вибирає певний текст для письма, письмове приладдя тощо). Одержані зразки слідчий засвідчує і подає експерту для дослідження.

Почеркознавче дослідження підписів потребує таких порівняльних зразків:

• вільних зразків підписів (до 10 примірників);

• вільних зразків почерку особи, яку перевіряють;

• експериментальних зразків почерку особи, яку перевіряють, у вигляді написання прізвища особи, підпис якої досліджують (10-20 примірників).

Вимоги до зразків, які слідчий добирає для порівняльного дослі­дження:

• самостійність виконання, тобто текст має написати або надру­кувати виключно підозрюваний або обвинувачений;

• достатня кількість зразків для виявлення й формування комп­лексу ознак, які характеризуються неповторністю та індивіду­альністю;

• вільні зразки підозрюваний або обвинувачений повинен написа­ти у період, найближчий до часу виконання документа, який дос­ліджують. Перерва в часі виконання документа, який досліджу­ють, і зразка має бути мінімальною, якщо особа, яку ідентифіку­ють, перебуває на стадії формування почерку (учень, студент);

• тематика тексту зразків для дослідження почерку практичного значення не має, і тому бажано, щоб зразки були різноманітні за змістом.

Дослідження стилізованого письма потребує подібних зразків, на­писаних друкованими літерами, знаками, символами. За змістом ок­ремі зразки мають повторювати зміст тексту, який досліджують. Методика почеркознавчого дослідження письма така:

• попереднє дослідження — огляд матеріалу, що надійшов на ек­спертизу, фіксація його цілісності, визначення характеру паку­вання, наявність засвідчених підписів;

• окреме дослідження — визначення кількості зразків, що по­рівнюються, виокремлення загальних та індивідуальних ознак у тексті, який досліджують, і в зразках, а також визначення ча­стоти їх повторювань (стійкості); відтворення ознак тексту до­кумента, який досліджують, і зразків почерку на окремих арку­шах (для цього складають таблицю, у першій графі якої пишуть літеру (знак), у другій — цю саму літеру з особливостями вико­нання, які властиві почерку, поданому на зразках);

• порівняльне дослідження — порівняння зразків ознак почерків, які досліджують, виокремлення збіжних і розбіжних ознак. Ма­тематичними методами розраховують ступінь надійності ознак, які збігаються, і формують ідентифікаційний комплекс, оціню­ють його як неповторний з урахуванням розбіжних ознак;

• оцінювання результатів порівняльного дослідження та висновки експерта — виявлені та сформовані збіжні й розбіжні ознаки зва­жують і оцінюють з позиції їх індивідуальності та значущості для встановлення тотожності виконавця тексту. На цьому оціню­ванні базуються відповіді на питання, які поставив слідчий.

Авторознавча експертиза допомагає встановити автора — укла­дача документа. Автор і виконавець можуть бути різними особами, якщо документ написаний під диктовку чи просто переписаний (пе­редрукований). Виконавця тексту встановлюють за ознаками почер­ку, тому для дослідження необхідний зразок почерку — графічне зоб­раження письма. Для встановлення автора зразок почерку мати не обов'язково, бо автора встановлюють дослідженням ознак писемної мови — стилістичних, лексичних і граматичних, які можуть бути як у рукописному тексті, так і в друкованому чи переписаній копії.

Об'єктами авторознавчої експертизи є рукописні, друкарські тек­сти, копії текстів, одержані друкарським способом.

За допомогою авторознавчої експертизи визначають автора доку­мента і встановлюють факти неідентифікаційного та діагностичного характеру.

Методика експертного авторознавчого дослідження базується на аналізі ознак писемної мови, які відображені в досліджуваному доку­менті. У методиці в комплексі застосовують лінгвістичні, психологічні та психолінгвістичні наукові методи, що дає змогу встановити автора та виконавця, належність кількох документів одному авторові, факт нервово-психічного захворювання автора, рівень його грамотності й володіння навичками мови, стать, вік, професію, незвичний стан авто­ра, тобто скласти його соціолінгвістичний портрет.

ПЛАН ЛЕКЦІЇ.

ВСТУП.

1. ОЗНАКИ ЗОВНІШНОСТІ ЛЮДИНИ: ПОНЯТТЯ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ.

2. ОПИС ОЗНАК ЗОВНІШНОСТІ ЛЮДИНИ МЕТОДОМ СЛОВЕСНОГО ПОРТРЕТА.

3. КРИМІНАЛІСТИЧНА ДІАГНОСТИКА ТАТУЮВАНЬ.

4. МЕТОДИ Й ЗАСОБИ ФІКСАЦІЇ ОЗНАК ЗОВНІШНОСТІ ЛЮДИНИ.

5. ВИДИ ІДЕНТИФІКАЦІЇ ЛЮДИНИ ЗА ОЗНАКАМИ ЗОВНІШНОСТІ.

ВИСНОВОК.

ЛІТЕРАТУРА.

1. ОЗНАКИ ЗОВНІШНОСТІ ЛЮДИНИ: ПОНЯТТЯ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ

Зовнішній вигляд (зовнішність) людини здавна використовують під час упізнання та кримінальної реєстрації злочинців. Зовнішність людини залишається відносно незмінною протягом усього її життя. Ознаки, які характеризують зовнішню будову людини, називаються ознаками зовнішності. У кожної людини зовнішній вигляд суто інди­відуальний і має здатність відображатися в матеріальних слідах та у пам'яті людини у вигляді уявних образів. Ознаки зовнішності є осно­вою криміналістичної ідентифікації під час розв'язання ідентифіка­ційних та діагностичних завдань.

Учення про ознаки зовнішності людини, їх матеріальні та ідеальні відображення, методи та засоби їх фіксації й використання для вста­новлення фактів, які відіграють важливу роль у розкритті та розслі­дуванні злочинів, називається криміналістичною габітологією, або га-бітоскопією. Термін "габітоскопія" (від лат. habitus — зовнішність, skорео — розглядати) запровадив у науковий обіг В. Снєтков.

Ознака — це характеристика, відмітна риса об'єкта. У габітології ознака характеризує зовнішність людини в цілому чи окремі її еле­менти (зріст, ніс, очі, волосся тощо). Ознаки зовнішності поділяють на власні та супутні.

Власні ознаки — це елементи й ознаки зовнішності людини, що проявляються у процесі її життєдіяльності, їх поділяють на загально-фізіологічні, анатомічні та функціональні (за Е. Зуєвим); загально-фізичні, анатомо-морфологічні та функціональні (за Ю. Дубягіним); анатомічні та функціональні (за І. Пантелєєвим); особливі прикмети та помітні ознаки [19].

Супутні ознаки — це предмети одягу, що перебувають у постій­ному користуванні особи в момент її відображення (куртка, піджак, брюки, плаття, головний убір, взуття), а також носильні речі (порт­фель, дипломат, парасолька, сумка, годинник, окуляри, сережки, каб­лучки, запальнички, слухові апарати тощо). Ці ознаки також інди­відуалізують зовнішній вигляд особи, але їх ідентифікаційна значу­щість не така суттєва, бо їх можна змінити.

Загальнофізичні ознаки — це загальні біологічні, соціально-тери­торіальні та популяційні особливості людини. До них належать озна­ки загальнофізичні (стать, вік) і демографічні, що характеризують пев­ну расу, національність, народність, етнічну групу чи іншу популя­цію, яка живе на певній території.

Анатомічні (анатомо-морфологічні, статичні) ознаки — це особ­ливості зовнішньої будови тіла та скелета людини. Ознаки, які підля­гають опису та дослідженню, інколи називають елементами зовніш­ності. Індивідуальність зовнішнього вигляду проявляється насампе­ред у неповторній сукупності форм, розмірів і особливостей частин тіла. Ці ознаки відносно сталі, особливо ознаки обличчя, тому віді­грають важливу роль у процесі впізнання та ототожнення особи. До анатомічних ознак належать зріст, загальна будова тіла, форма голо­ви, лоба, брів, носа, губ, рота, вид і колір волосся, обличчя, носа та інших частин тіла.

Функціональні (динамічні) ознаки є загальними; вони характеризу­ють людину як живу динамічну систему. Функціональні ознаки про­являються насамперед у русі. До функціональних ознак належать хода, міміка, жести, мова, голос, спосіб поведінки, навички злочин­ної професійної діяльності (способи злому, відкривання замків, про­никнення у сховище, вчинення вбивства).

Особливі прикмети — це особливості зовнішності, що рідко зустрі­чаються й різко вирізняють одну людину з-поміж інших через їх непов­торність і незвичність. До них належать невідповідності розміру окре­мих частин тіла (рук, ніг, голови, носа, вух тощо); кольорові аномалії, тілесні нарости, шрами, татуювання, викривлення хребта, горб, родим­ки, бородавки, особливості ходи, жестикуляції, мови, голосу тощо.

Особливі прикмети можуть бути помітні, тобто такі, що очевид­но спостерігаються, кидаються в очі. У такому разі їх називають по­мітними ознаками. Вони, як правило, розташовані на відкритих час­тинах тіла, тому з першого погляду привертають увагу незвичайні­стю (форма, розмір, колір). Помітні ознаки дають змогу одразу ж вирізнити окрему особу з групи людей.

Особливі прикмети й помітні ознаки поділяються на анатомічні (статичні) та функціональні (динамічні) [19].

2. ОПИС ОЗНАК ЗОВНІШНОСТІ ЛЮДИНИ МЕТОДОМ СЛОВЕСНОГО ПОРТРЕТА

Опис людини за ознаками зовнішності здавна широко застосову­ють як дієвий інструмент для розшуку та розслідування. Однак тільки наприкінці XIX ст. завдяки науковим дослідженням французь­кого криміналіста-антрополога А. Бертильона опис розшукуваної чи встановлюваної людини перетворився на спеціальну поліцейську си­стему під назвою "словесний портрет", її донині успішно застосову­ють у практичній діяльності працівники правоохоронних органів усіх держав світу. При цьому мають бути дотримані такі вимоги.

1. Повнота опису. Дотримання цієї вимоги досягають за рахунок всебічного дослідження всіх частин тіла та елементів зовнішності лю­дини. Опис здійснюють з усіх позицій: описують форму, розмір, кон­тур, колір, вагу та інші особливості людини. Опис необхідно здійсню­вати в анфас і профіль, бо частину елементів можна спостерігати тільки спереду, а частину — тільки збоку.

2. Системність, або послідовність, опису. Для дотримання цієї ви­моги необхідно здійснювати опис від загального до окремого. Тіль­ки за цієї умови опис легко запам'ятовується й містить необхідну су­купність ознак зовнішності. Спочатку в логічній послідовності опи­сують анатомічні ознаки, потім функціональні й супутні.

3. Використання під час опису спеціальної термінології і єдиних понять. Дотримання цієї вимоги дає змогу уникнути розбіжностей в описі зовнішності. Описуючи зовнішність людини, різні суб'єкти — слідчий, оперугговноважении, дільничний інспектор міліції, екс­перт — мають користуватися загальноприйнятими довідниками.

Для успішного застосування методу словесного портрета має бути єдиний понятійний апарат. У зазначеному методі використовують такі поняття:

• ознака зовнішності — характеристика людини в цілому чи влас­тивість окремих елементів;

• елемент зовнішності — соматична частина людини (наприклад, ділянка носа, верхні або нижні кінцівки).

Ознаки зовнішності людини за обсягом класифікують на загальні (що характеризують людину в цілому) та окремі (детальні); за іден­тифікаційним значенням — групові (однаковий зріст, одна національність, однаковий вік) та індивідуальні; за умовами прояву — ста­тичні (колір волосся, очей) і динамічні (хода, міміка, жестикуляція); за природою — постійні (що можуть виникнути в людини від народ­ження і зберігатися протягом усього життя); тимчасові (які вини­кають і зникають з різних причин — волосся, зуби); необхідні (прита­манні певній етнічній групі чи статі — вуса, борода в чоловіків, коси в жінок); випадкові (що виникли через певні обставини); природні (ха­рактеризують різні етапи розвитку людського організму — молочні чи постійні зуби тощо); штучні (що з'явились як результат зміни зовнішності — шрами, рубці, татуювання).

Важливою умовою застосування словесного портрета є опис оз­нак зовнішності з урахуванням їх величини (розміру), форми, поло­ження, а в окремих випадках — і кольору.

Величина (розмір) — це кількісна характеристика людського тіла, його частин, елементів і деталей. Це може бути висота, довжина, ши­рина, глибина. Величина (за винятком зросту) подається у відносних одиницях через порівняння її з іншими частинами тіла. Як правило, величину визначають за допомогою три-, п'яти- або семичленної гра­дації. Тричленну градацію здійснюють за допомогою трьох термінів: "малий", "середній" і "великий"; п'ятичленну — п'яти термінів (до­даванням до термінів попередньої градації термінів "дуже малий", "дуже великий"); семичленну — за допомогою додаткових термінів "нижчий (менший) від середнього" та "вищий (перевищує) від серед­нього".

Форма — це загальний вид елемента чи ознаки зовнішності, що визначається за допомогою відповідних геометричних понять (квад­ратний, кулеподібний, опуклий, угнутий, хвилястий, циліндричний, трикутний, ромбоподібний). Часто цю ознаку називають ще конту­ром, або конфігурацією.

Положення — це розташування, як правило, окремого елемента зовнішності відносно інших. Розташуванням (у вертикальному чи горизонтальному напрямі) характеризується кожна описувана озна­ка зовнішності людини.

Колір — це спектральна характеристика ознаки зовнішності (во­лосся, очей, шкіри).

Для опису анатомічних (анатомо-морфологічних) ознак рекомен­дується дотримуватися такої послідовності: фігура в цілому, голова в цілому, волосся, обличчя в цілому, лоб, брови, очі, ніс, рот і губи, зуби, підборіддя, вуха, шия, плечі, груди, спина, руки, ноги [13].

Під час описування власних і супутніх ознак людського тіла та скелета у померлих, що загинули, убитих і живої людини необхідно враховувати фактори, що впливають на точність спостереження й опису зовнішності за методом словесного портрета.

3. КРИМІНАЛІСТИЧНА ДІАГНОСТИКА ТАТУЮВАНЬ

З огляду на розв'язання ідентифікаційних завдань щодо ототож­нення особи людини, яка вчинила злочин або безвісно зникла, її особливі прикмети, до яких належить і татуювання, — найбільш цінні та інформативні серед інших ознак зовнішності людини. За до­помогою криміналістичного дослідження змісту татуювань можна отримати також певну інформацію про властивості особи її носія.

Серед різноманіття видів татуювань для отримання криміналіс­тичне значущої інформації про особу злочинця становить інтерес на­самперед так зване кримінальне татуювання, а не інші його види — побутове, пам'ятне, декоративне, бо відомо, що наявність у особи кримінального татуювання насамперед пов'язане з її кримінальним минулим і криміногенною орієнтацією, які, як правило, пов'язані з відбуванням покарання у вигляді позбавлення волі.

Одним з перших на поширення татуювань серед злочинців звер­нув увагу італійський лікар-психіатр Ч. Ломброзо (1835-1890), який вважав татуювання проявом атавізму й ознакою морально меншо-вартісних, неповноцінних людей. На його думку, татуювання у зло­чинців тісно пов'язане з розумовими здібностями носіїв, здебільшо­го природжених злочинців і повій. Ч. Ломброзо навів типову фразу засуджених про татуювання: "Татуювання для нас як фрак з ордена­ми; що більше татуйований, то більший авторитет маєш серед прия­телів, тоді як нетатуйований, навпаки, не має впливу". Ю. Дубягін називає кримінальне татуювання "наочним хронічним тавром суди­мості", а явище татуювання зараховує до формування злочинних типів особистості в місцях позбавлення волі. Крім того, він звертає увагу на сувору біографічність татуювань, їх відповідність даним особової справи засудженого й зазначає наявність кореляційного зв'язку між зображенням татуювання, яке обирає засуджений, з пси­хологією його особистості [13].

Розглянемо, який обсяг криміналістичне значущої інформації мож­на отримати внаслідок дослідження "кримінального" татуювання особи злочинця.

Насамперед уже факт наявності в особи "кримінального" татую­вання дає можливість припустити, що ця особа раніше вчинила зло­чин і була засуджена до позбавлення волі. Залежно від малюнка та­туювання та його змістового значення можна отримати таку інфор­мацію про особу його носія:

• відомості персонографічного характеру — дату народження, рік ув'язнення, рік звільнення з місць позбавлення волі, номери виправно-трудових установ (ВТУ) і місцевості, де особа від­бувала покарання;

• відомості про злочинну діяльність — кількість судимостей, строк ,(позбавлення волі, вид режиму та ВТУ, склад злочину (хуліганство, крадіжка, пограбування тощо), злочинну спеціалізацію та кваліфікацію, спосіб і місце вчинення злочинів, статус у злочинній ієрархії, належність до певного злочинного угруповання;

• причини злочинного способу життя;

• наявність негативних звичок (алкоголік, наркоман);

• сексуальну орієнтацію;

• ставлення до оточення, адміністрації ВТУ, держави, закону та правоохоронних органів;

• особистісні установки — злісне порушення режиму утримання, схильність до втечі з ВТУ, припинення чи продовження злочин­ної діяльності;

• особисті якості (сильний, жорстокий, незалежний);

• психологічний стан (скорбота, надія, безвихідь);

• віросповідання.

Наведений перелік можна продовжити, що зумовлюється існуванням великої кількості варіацій "кримінального" татуювання. Так, А. Капі­танський і В. Литвин за допомогою систематизації дослідженого ними кримінального татуювання за смисловим значенням виокремлюють 26 основних "блоків сигнальної інформації про особу злочинця" [15].

Таким чином, татуювання на відміну від інших особливих прикмет є джерелом такої великої за обсягом криміналістичне значущої інфор­мації, що дає змогу отримати відомості не тільки про фізичні власти­вості особи (ознаки її зовнішності та їх особливості), а й про біологічні та соціальні властивості особистості носія татуювання — злочинця.

Наявність такої інформації про особу злочинця має велике прак­тичне значення для розкриття злочинів, висунення слідчих версій, профілактичної діяльності і реалізації одного з основних завдань кримінального покарання — виправлення та перевиховання засуджених. Правильне використання працівниками правоохорон­них органів інформації, яка певною мірою характеризує особу зло­чинця та її властивості, може допомогти спрогнозувати майбутню поведінку цієї особи в певній ситуації — при виконанні конкретної слідчої дії і попереднього слідства загалом, відбування покарання в місцях позбавлення волі та після звільнення.

Особливого значення ця інформація набирає при виборі правиль­ної тактики розслідування за допомогою прогнозування можливої поведінки особи при виконанні слідчих дій. Татуювання надає важ­ливу інформацією про певні психологічні та психічні особливості особи, тому знання його змісту має виняткове значення для слідчого, бо сприяє встановленню психологічного контакту під час допитів підозрюваних (обвинувачуваних) і виконання інших слідчих дій.

Не підлягає сумніву також значущість використання інформації про особу злочинця працівниками пенітенціарних закладів під час відбування ним покарання у вигляді позбавлення волі з метою забез­печення індивідуалізації застосування засобів виправно-трудового впливу до засуджених. Направлення засудженого до певного загону ВТУ з урахуванням психофізіологічних властивостей його особи, об­рання певних методів роботи з ним з метою виправлення та переви­ховання, ізоляція від негативно спрямованих осіб та інші засоби впливу потрібно застосовувати з урахуванням наявної інформації про властивості особи засудженого, і тільки тоді вони сприятимуть створенню необхідних умов для його ціннісної переорієнтації, кори­гування поведінки та запобігання вчиненню нових злочинів як у місцях позбавлення волі, так і поза ними.

Безпосередніми джерелами відомостей про наявність певного та­туювання у злочинця можуть бути його матеріальні та ідеальні сліди в навколишньому середовищі. Ідеальні сліди залишаються в пам'яті людей, які спостерігали ці татуювання, а носієм матеріальних слідів є особа злочинця, на шкірі якого виконано татуювання.

Відомості про наявність татуювання та його зміст у особи підо­зрюваного, обвинуваченого чи підсудного можуть бути отримані під час попереднього розслідування та судового розгляду кримінальної справи процесуальним і непроцесуальним способами.

Процесуальне такі відомості отримують під час допитів потерпілих свідків, які бачили татуювання, підозрюваного та обвинуваченого, огляду підозрюваного чи обвинуваченого, який здійснюється з дотриманням вимог ст. 193 КПК України, огляду трупа, судово-ме­дичної експертизи. Відомості про татуювання заносять до протоко­лу відповідної слідчої дії з обов'язковою фіксацією точного розташу­вання татуювань на поверхні тіла людини, їх форми, розмірів (ма­люнків, символів), кольору, змісту текстів, дат тощо.

Під час допитів свідків і потерпілих про татуювання у підозрюваних або обвинувачуваних найтиповішими можуть бути такі запитання: коли, за яких обставин свідок або потерпілий бачив татуювання на тілі підозрюваного чи обвинувачуваного; в яких місцях тіла підозрювано­го чи обвинувачуваного розташовувалися татуювання; які відомості про татуювання запам'ятав свідок або потерпілий (розмір, форму ма­люнка, зміст тексту, дату, колір та інші індивідуальні особливості).

Для одержання точнішої та об'єктивнішої інформації про татую­вання під час допитів, опитувань часто застосовують довідкову літе­ратуру, а в окремих випадках запрошують художника, який за свід­ченнями рідних, близьких, а також співробітників правоохоронних органів фіксує графічну інформацію про особливості малюнка, тексту чи абревіатури, які були на тілі загиблих або тих, хто пропав безвісти.

Для об'єктивізації показань свідків інформацію про татуювання доцільно одержувати від кожного свідка окремо і в разі розбіжностей скоригувати отримані дані, здійснивши спільний аналіз з допитува­ними. Якщо можливо, опис татуювань слід доповнювати точнішим і об'єктивнішим методом фіксації — фотографуванням і відеозаписом.

Непроцесуальним методом такі відомості слідчий або інший пра­цівник правоохоронних органів можуть отримати під час безпосеред­нього спостереження (якщо татуювання нанесено на відкритих ділян­ках поверхні шкіри), бесід з близькими родичами чи знайомими, здійснення оперативно-розшукових заходів. Відомості про наявність татуювання в певної особи можна одержати також з медичних та інших документів, даних криміналістичного обліку. Якщо факт наяв­ності татуювання в певної особи, зазначений у медичному чи іншо­му документі, має доказове значення у кримінальній справі, слідчий повинен оглянути цей документ, скласти протокол і прилучити ори­гінал або копію документа до справи.

Особливість використання татуювань злочинця для отримання кри-міналістично значущої інформації про властивості його особи полягає в тому, що таку інформацію отримують і використовують незалежно від його бажання про її надання. Як правило, попереднє розслідування у кримінальній справі здійснюється в умовах конфлікту між слідчим і особою, яка вчинила злочин, бо вона всіма можливими засобами протидіє слідчому у встановленні об'єктивної істини у справі. Одним з таких за­собів є обмеження можливостей слідчого щодо отримання необхідного обсягу криміналістичне значущої інформації (як про обставини події, так і про особу злочинця) через відмову давати свідчення або перекручене їх викладення на свою користь. Таким чином, за відсутності інших джерел у таких випадках ступінь інформованості слідчого залежить від бажан­ня й особистих міркувань злочинця. Інша ситуація складається в разі от­римання інформації про особу злочинця за допомогою дослідження ма­люнка татуювання на його тілі. За наявності відомостей, що на тілі підоз­рюваного чи обвинуваченого є татуювання, слідчий може примусово здійснити огляд і отримати необхідні відомості про особу через тлума­чення малюнка татуювання незважаючи на небажання підозрюваного чи обвинуваченого надавати таку інформацію.

Отримати криміналістичне значущу інформацію про особу носія татуювання з його малюнка можна тільки за допомогою дешифруван­ня, тобто встановлення його смислового навантаження. З цією метою можна використовувати альбом-довідник татуювань А. Бронникова, довідковий посібник В. Бурика та В. Пилипчука, книгу-альбом А. Ка­пітанського та В. Литвина [10; 11; 15].

4. МЕТОДИ Й ЗАСОБИ ФІКСАЦІЇ ОЗНАК ЗОВНІШНОСТІ ЛЮДИНИ

Уявний образ зовнішності людини є основою різних її матеріаль­них відображень, які застосовують для ідентифікації цієї людини під час розслідування злочинів, розшуку тих, хто пропав безвісти, та ідентифікації невпізнаних трупів. До таких матеріальних відобра­жень у габітології належать опис методом словесного портрета, суб'єктивний портрет, пластичні реконструкції обличчя за черепом (скульптурний портрет).

Опис методом словесного портрета — найпоширеніша система відображення ознак зовнішності людини за допомогою спеціальної термінології. Опис здійснюють зверху до низу у двох положеннях об­личчя (анфас і правий профіль). Кожна ознака зовнішності харак­теризується розміром, формою чи контуром, положенням відносно інших частин тіла, кольором.

Опис виконують за схемою класифікації анатомічних ознак. Таку саму методику опису ознак зовнішності людини застосовують під час постановки її на кримінальний облік (реєстрації).

Опис методом словесного портрета застосовують для пошуку та впізнання злочинця, пошуку особи, яка зникла безвісти, або впізнан­ня трупа. Слідчий або оперативний працівник зі слів потерпілого чи свідка-очевидця складає словесний портрет злочинця за згаданою схемою і використовує його для орієнтування у процесі пошуку.

Опис ознак зовнішності здійснюють на основі даних, одержаних у результаті безпосереднього спостереження загального вигляду осо­би, яка описується; зі слів інших осіб, які бачили цю людину чи зна­ють її (потерпілих, родичів, знайомих); за різними документами, де зафіксовано дані про розшукувану особу (матеріалами криміналі­стичного обліку, історією хвороби, особовою справою тощо); за ре­зультатами вивчення виявлених предметів, які відображають зовніш­ні ознаки людини (фотознімків, одягу, взуття та ін.); під час огляду трупа чи його частин.

Якщо зовнішність людини описують особи, не обізнані з методом опису словесного портрета й навичками його застосування, такі опи­си мають суттєві недоліки: вони несистемні, багатослівні, розмиті.

Перевага словесного портрета перед іншими описами ознак зов­нішності людини полягає в тому, що він забезпечує системне й одна­кове визначення ознак елементів зовнішності людини, дає можливість формалізувати ознаки її зовнішнього вигляду, зашифрувати їх симво­лами, скласти код і формулу зовнішності, як це роблять під час запов­нення реєстраційних карток на невпізнані трупи й осіб, які пропали безвісти, і введення даних про зовнішність у пам'ять комп'ютера та бази даних автоматизованих інформаційно-пошукових систем.

Успішність пошуку злочинця за словесним портретом залежить передусім від якості складеного опису ознак зовнішності, їх відповід­ності суб'єктивному образу, який запам'ятав очевидець. Для точні­шого складання словесного портрета застосовують розроблені кри­міналістами технічні засоби й тактичні прийоми.

Суб'єктивний портрет — це матеріалізований уявний образ об'єкта, що зберігається в пам'яті людини, яка раніше вже спостері­гала цей об'єкт (предмет, людину). Матеріалізація, тобто закріплен­ня уявного образу, здійснюється різними способами: малюванням, композицією (складанням) фотознімків, композицією малюнків техніч­ними засобами.

Уявний образ у пам'яті завжди суб'єктивний. Його малювання чи композиція зі слів очевидця — також суб'єктивний процес, адже в ньому беруть участь дві особи: слідчий і очевидець, що утримує в уяві образ. Одержані в такий спосіб портрети називають суб'єктивними.

Мальований суб'єктивний портрет можуть виготовити безпосе­редньо особа, пам'ять якої зберегла уявний образ; спеціаліст; безпо­середньо слідчий. Методика одержання мальованих портретів така:

• якщо особа, у пам'яті якої утримується уявний образ, уміє ма­лювати, слідчий під час допиту пропонує їй намалювати зло­чинця. Такі випадки на практиці зустрічаються рідко;

• для виготовлення мальованого портрета слідчий запрошує спе-ціаліста-художника, який бере участь у допиті потерпілого чи свідка і з його слів малює портрет;

• слідчий під час допиту використовує посібник "Типи та елемен­ти зовнішності"; Альбом-реєстр із комплекту приладу "Порт­рет". Він показує свідку чи потерпілому мальовані елементи — ознаки зовнішності з названих посібників: загальний вигляд обличчя, форму зачіски, лоба, брів, очей, носа тощо. Ті ознаки, які будуть визнані схожими, слідчий копіює на прозорий папір (ци­гарковий або кальку). По черзі копіюючи ці ознаки починаючи із загального вигляду, слідчий складає мальований портрет. Ви­готовлений у такий спосіб портрет більше схожий зі злочинцем. Для ідентифікації використовують також мальовані портрети, ви­конані не зі слів свідків або потерпілих, а безпосередньо з натури.

Фотокомпозиційний портрет (фоторобот) — це суб'єктивний портрет, складений з пам'яті за допомогою набору елементів випад­кових фотознімків. Методика складання фоторобота полягає у вико­нанні таких дій: потерпілому чи свідку показують фотознімки різних осіб, виконані в одному масштабі, і пропонують вибрати такі, на яких зображено осіб з ознаками зовнішності, подібними до образу злочин­ця. Потім слідчий вирізує на фотознімках ці ознаки і монтує з них "портрет", а дефекти склеювання ретушує. Одержаний у такий спосіб складений з частин фотознімків портрет називається фотороботом. Уперше такий спосіб суб'єктивного портрета у 1952 р. застосував фран­цузький криміналіст П. Шабо. Для відтворення зовнішності злочин­ця, який розшукувався, він застосував набір фотознімків різних осіб. Для виготовлення фоторобота використовують також технічні за­соби (наприклад, прилад ПКП-2 — пристрій композиційного порт­рета), планшети, альбоми, які називаються планшетними фоторо­ботами. Необхідно зазначити, що методика виготовлення фоторобота складна для безпосереднього використання слідчим і має певні не­доліки (наявності значного набору готових фотознімків, складність їх композиції через різноманітність елементів тощо).

Композиційно-мальовані (синтетичні) портрети — найнадійніший засіб матеріалізації уявних образів і їх використання у слідчій та розшуковій практиці. На відміну від фотокомпозиційних портретів композиційно-мальовані виготовляють з попередньо заготовлених стандартних малюнків елементів обличчя відповідно до свідчень оче­видців. Мальовані елементи зовнішності виготовляють в одному масш­табі на прозорій плівці у вигляді діапозитивів, що дає змогу сполуча­ти їх на просвіт і отримувати (синтезувати) у цілому зображення уяв­ного образу розшукуваної особи. Вперше ідентифікаційний комплект мальованих портретів був запропонований у США у 1959 р. Мак-Дональдом і названий "Айденті Кіт". Для складання композиційних портретів застосовують спеціальні технічні засоби: у країнах СНД — ІКМ-2 (ідентифікаційний комплект малюнків), прилад "Портрет"; у Польщі — ІМК-2 (ідентифікаційний мальований комплект); у США — "Мімік"; в Японії — багатоканальний проектор. Кожний прилад складається з демонстраційного пристрою, альбому-реєстру мальова­них ознак зовнішності чи їх слайдів на плоскій плівці.

За конструкцією названі пристрої для композиції суб'єктивних портретів поділяють на роздільні, в яких демонстраційний пристрій відокремлено від альбому-реєстру мальованих ознак зовнішності (ІКМ-2, ІМК-2, "Портрет", багатоканальний японський проектор), і компактні, в яких вони об'єднані в одне ціле. Методика складання композиційного портрета за допомогою названих приладів полягає в тому, що на екрані демонструють по черзі типи елементів (ознак) зовнішності, а свідок чи потерпілий порівнює їх з тими, що запам'я­талися, і відбирає схожі. Оскільки елементи зовнішності виконані в одному масштабі, то на екрані слідчий або спеціаліст має можли­вість конструювати суб'єктивний портрет, який поступово уточню­ється. Складений на екрані портрет фотографують; якщо потрібно, ретушують згідно із зауваженнями свідка чи потерпілого і викорис­товують для пошуку.

Останнім часом в органах внутрішніх справ розроблено автома­тизовану систему для використання композиційно-мальованих пор­третів. Вона складається з комп'ютера, графопобудовника та дис­плея. До пам'яті комп'ютера вводять зображення малюнків елементів зовнішності, які там постійно зберігаються, а потім за допомогою цієї інформації складають потрібні портрети на екрані дисплея.

Для складання суб'єктивного скульптурного портрета (пластич­на реконструкція обличчя за черепом) використовують кісткові за­лишки черепа людини. Методику виготовлення скульптурних порт­ретів розробив академік М. Герасимов і вдосконалили А. Джигорян і Ю. Дубягін. Одержаний скульптурний портрет фотографують, а знімки використовують для пошуку осіб, які пропали безвісти, та ідентифікації невпізнаних трупів.

До найпоширеніших матеріальних видів відображень зовнішності людини, які використовують в оперативно-розшуковій і слідчій прак­тиці, належать фотознімки (фотокартки, фотопортрети). Крім фото­графічних зображень і їх репродукцій у слідчій практиці застосовують й інші різновиди відображень зовнішності людини — кінофільми, відеозаписи, рентгенівські знімки, друкарські репродукції та ін.

5. ВИДИ ІДЕНТИФІКАЦІЇ ЛЮДИНИ ЗА ОЗНАКАМИ ЗОВНІШНОСТІ

Ознаки зовнішності людини, їх матеріальні та ідеальні сліди-відображення є основою для ідентифікації особи. Існує кілька видів ідентифікації людини за ознаками зовнішності з використанням ме­тодики словесного портрета. Залежно від суб'єкта ідентифікацію особи можуть здійснювати слідчий через пред'явлення особи, фото­графії чи трупа для впізнання або безпосередньо порівнюючи зов­нішність особи з фотознімками; оперативний працівник під час опера-тивно-розшукових заходів; експерт за допомогою криміналістично­го дослідження.

Пред'явлення для впізнання виконують у вигляді процесуальної дії, передбаченої ст. 174 КПК України. Для впізнання можуть бути пре­д'явлені живі особи, трупи чи фотознімки осіб або трупів.

Пред'явлення для впізнання особи за матеріальними зображення­ми у вигляді суб'єктивних портретів (малюнків, фотороботів, компо­зиційних мальованих портретів, скульптурних портретів обличчя за черепом) не передбачено законом, і тому згідно зі ст. 174, 175 КПК України забороняється.

Одним з видів ідентифікації особи є також безпосереднє зіставлен­ня слідчим її зовнішності з фотознімками. Цей вид ідентифікації застосовують для перевірки особи, викликаної на допит як свідок, потерпі­лий, підозрюваний, обвинувачений; при цьому витребовують особисті документи і порівнюють зовнішність особи з фотокарткою в них.

Ідентифікацію особи безпосереднім порівнянням її зовнішності з описом, складеним методом словесного портрета, фотознімками, ма­льованими, фотокомпозиційними та композиційно-мальованими суб'єктивними портретами, скульптурним портретом здійснюють оперативні працівники під час оперативно-розшукових заходів.

Експертна ідентифікація — безпосереднє порівняння експертом із застосуванням спеціальних знань ознак зовнішності людини, збере­жених на фотознімках, у кіно- та відеоматеріалах, зі зразками ознак зовнішності, відображеними на різних матеріальних носіях інфор­мації. У літературних джерелах цю експертизу називають по-різному: портретно-криміналістичною, фотопортретною ідентифікаційною, експертизою з метою ідентифікації особи за рисами зовнішності.

Криміналістичну портретну експертизу призначають тоді, коли необхідно встановити особи невідомих злочинців, невпізнаних тру­пів, свідків, підозрюваних, фактів належності документів, які засвід­чують особу, та інші фактичні обставини, що мають значення для розслідування кримінальної справи. Експертизою встановлюють, та сама чи різні особи зображені на поданих фотознімках або інших ма­теріальних відображеннях.

Для цієї експертизи використовують тільки об'єктивні відобра­ження людини — фотознімки, кіно- та відеокадри, які мають ознаки зовнішності конкретної людини. Криміналістична експертна іденти­фікація за суб'єктивними відображеннями (мальованими портрета­ми, композиціями) неможлива через відсутність методів аналізу уяв­них образів зовнішнього вигляду людини.

Для криміналістичної портретної експертизи використовують візуальні, вимірювальні, графічні методи, а також суміщення та на­кладання.

Візуальний метод найпоширеніший; його застосовують для до­слідження одно- та різноракурсних фотопортретів за допомогою спо­стереження і порівняння своєрідності форм, розміру та взаємного розташування ознак зовнішності на поданих фотознімках.

Метод лінійних і кутових вимірювань застосовують для досліджен­ня одноракурсних фотознімків; він полягає в тому, що на фото­знімках (фоторепродукціях) виокремлюють необхідну кількість ант­ропометричних точок, відстані між якими й кути між лініями, що їх з'єднують, вимірюють за допомогою інструментів, а потім порів­нюють.

Графічний метод полягає в побудові та порівнянні в системі коор­динат графіків, які характеризують лінійні розміри відрізків, що з'єднують відповідні антропометричні точки, і ступінь вигину кон­турних ліній відповідних частин обличчя. Довжину відрізків, що з'єднують антропометричні точки, вимірюють циркулем та лінійкою, ступінь вигину контурних кривих — спеціальним приладом.

Метод суміщення зображень полягає в тому, що на одній з по­рівнюваних фотографій роблять вирізи за лініями, що перетинають найбільш інформативні та чітко визначені ознаки. Після цього фото­графію накладають на іншу, а експерт визначає, чи збігаються од­нойменні ознаки зовнішності.

Метод накладання (фотоаплікації) полягає в тому, що однора-курсні та рівномасштабні діапозитиви (або негативи), виготовлені з наданих на експертизу фотографій, накладають один на одного за однойменними антропометричними точками в наскрізному світлі і перевіряють, чи збігаються відповідні точки.

Важливою частиною портретної експертизи є оцінювання виявле­них збіжностей та розбіжностей в ознаках зовнішності і оцінювання достатності цих ознак для категоричного висновку експерта. Для об'єктивізації оціночних критеріїв застосовують математичні та ймо­вірнісно-статистичні методи.

ПЛАН ЛЕКЦІЇ.

ВСТУП.

1. ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛІСТИЧНОГО ОБЛІКУ І КРИМІНАЛЬНОЇ РЕЄСТРАЦІЇ.

2. ОБ'ЄКТИ КРИМІНАЛІСТИЧНОГО ОБЛІКУ.

3. ОСНОВНІ ВИДИ КРИМІНАЛІСТИЧНОГО ОБЛІКУ.

4. ПРОБЛЕМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ КРИМІНАЛІСТИЧНОГО ОБЛІКУ ОЗНАК І ВЛАСТИВОСТЕЙ ОСІБ, ЯКІ ВЧИНИЛИ ЗЛОЧИНИ.

ВИСНОВОК.

ЛІТЕРАТУРА.

1. ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛІСТИЧНОГО ОБЛІКУ І КРИМІНАЛЬНОЇ РЕЄСТРАЦІЇ

Для повного та всебічного запобігання злочинам, їх розкриття та розслідування велике значення має інформація про подію злочину й осіб, причетних до неї. Одним з важливих джерел відомостей, необ­хідних для розслідування, є криміналістичний облік, який здійсню­ють органи внутрішніх справ України.

Криміналістичний облік — це наукова система реєстрації певних об'єктів та їх ідентифікаційних ознак для запобігання злочинам, їх розкриття, розшуку та впізнання об'єктів, узятих на облік. Його система й застосування базуються на суворому дотриманні закон­ності. Довідки органів, які здійснюють криміналістичний облік, після їх приєднання до справи використовують у судочинстві як докази (ст. 65 КПК України).

Теоретичною основою криміналістичного обліку є положення про індивідуальність об'єктів, відносну стійкість і можливість їх по­дальшого ототожнення. Криміналістичний облік базується на засто­суванні теорії ідентифікації, судової фотографії, дактилоскопії, сло­весного портрета та інших теоретичних даних.

Кримінальна реєстрація — це науково розроблена система обліку осіб, предметів та інших об'єктів і відомостей про них, які мають кри­міналістичне значення. Завдання кримінальної реєстрації — забезпе­чити органи дізнання та попереднього слідства необхідною інфор­мацією, потрібною для розкриття та розслідування злочинів. Дані кримінальної реєстрації використовують у профілактичній та адмі­ністративно-правовій діяльності.

Кримінальна реєстрація об'єктів і відомостей про них має кілька рівнів загальності: всеукраїнський (державний), регіональний (облас­ний) і місцевий (районний).

Інколи кримінальну реєстрацію ототожнюють з криміналістич­ним обліком. Криміналістичний облік — це система реєстрації всієї криміналістичної інформації, яку використовують як під час роз­криття й розслідування злочинів, так і у профілактичній та адмініст­ративно-правовій практиці. Кримінальна реєстрація означає облік інформації, яку використовують тільки в оперативно-розшуковій, слідчій і кримінально-виконавчій практиці. Тому кримінальна реєст­рація зосереджена в органах МВС і прокуратури. Криміналістична інформація може зберігатися в банках даних, які існують в установах, поліклініках, лікарнях, військкоматах, відділах соціального захисту населення, спортивних організаціях тощо.

Методами кримінальної реєстрації та криміналістичного обліку є опис, фотографування, дактилоскопія, колекціонування, а формами концентрації інформації — картки, картотеки, колекції, альбоми, магнітні стрічки, диски, перфокарти, банки даних, у тому числі авто­матизовані банки даних.

2. ОБ'ЄКТИ КРИМІНАЛІСТИЧНОГО ОБЛІКУ

Кримінальній реєстрації та криміналістичному обліку підлягають такі об'єкти:

• невідомі злочинці, які переховуються від суду, слідства та від­бування покарання;

• обвинувачені, яких було заарештовано;

• особи, затримані за бродяжництво та жебрування;

• особи, які вчинили злочин, але звільнені від кримінальної від­повідальності та покарання на підставах, передбачених зако­ном;

• засуджені особи;

• особи, які пропали безвісти;

• хворі, які перебувають у лікувальних установах, притулках для старих, дитячих будинках і через свій стан не можуть повідоми­ти персонографічні дані;

• невпізнані трупи осіб, які загинули внаслідок злочинів, нещас­них випадків;

• крадена, втрачена, вилучена та добровільно здана зброя;

• кулі, гільзи, патрони зі слідами зброї, виявлені на місці події, нерозкритого злочину;

• речі, викрадені та загублені, а також вилучені у затриманих;

• номерні речі та вироби, пов'язані зі злочинами;

• автотранспортні засоби, належність яких не встановлено;

• підроблені документи, виготовлені поліграфічним способом;

• підроблені грошові знаки (паперові гроші);

• паспорти — викрадені, втрачені, такі, що належать злочинцям, а також бланки викрадених паспортів;

• зразки почерків осіб, які займаються підробленням лікарських рецептів, переважно на наркотичні та подібні їм речовини;

• пригульна худоба, яку було викрадено, і така, що розшукується;

• сліди пальців рук з місць нерозкритих злочинів (у картотеці збе­рігаються їх фотознімки);

• сліди знарядь злому та інструментів з місць нерозкритих зло­чинів (зберігаються як сліди, так і їх зліпки);

• факти розкрадання вантажів на залізничному транспорті;

• способи вчинення злочинів, які залишилися нерозкритими.

З упровадженням у практику кримінальної реєстрації комп'ютерів і розмножувальної техніки змінилися форми зберігання та концент­рації інформації. Картки, тобто паперові носії, поступово були за­мінені на магнітні носії (стрічки, диски, дискети тощо). У 1985 р. в органах МВС України почав формуватися єдиний автоматизований банк даних (АБД), де зосереджується вся інформація щодо зазна­чених об'єктів. Єдиний автоматизований банк даних має два рівні: АБД-центр і АБД-область. Інформацію для АБД збирають за допо­могою єдиних карток збирання інформації за всіма рівнями.

Кримінальну реєстрацію здійснюють такі підрозділи органів внутрішніх справ України:

• Управління оперативної інформації (УОІ) МВС України;

• Державний науково-дослідний експертно-криміналістичний центр (ДНДЕКЦ) МВС України;

• управління оперативної інформації головних управлінь та уп­равлінь МВС (ГУ УМВС) України в областях;

• науково-дослідні експертно-криміналістичні центри (НДЕКЦ) ГУ УМВС України в областях;

• міські, районні, транспортні (лінійні) органи внутрішніх справ. Кожний з названих органів здійснює певні види обліку. ' Об'єкт може бути взятий на облік на основі таких документів:

• протоколу затримання підозрюваного;

• постанови прокурора, слідчого про обрання заходу процесу­ального примусу у вигляді тримання під вартою;

• постанова про притягнення особи як обвинувачуваного;

• вирок або ухвала суду.

В Управлінні оперативної інформації МВС України здійснюють облік:

• злочинців, які переховуються та ухиляються від відбування по­карання;

• затриманих бродяг і жебраків;

• засуджених;

• осіб, які пропали безвісти;

• хворих у лікувальних установах, дитячих будинках, притулках для старих, а також осіб, які не можуть дати про себе жодних відомостей;

• невпізнаних трупів;

• вогнепальної зброї (викраденої, зданої, втраченої);

• номерних речей і виробів, пов'язаних зі злочинами;

• автотранспортних засобів, власники яких невідомі; •*

• паспортів; ,

• фактів розкрадання вантажів, багажу на залізничному транс­порті.

Обліки, які ведуться в УОІ МВС України, є централізованими» тобто повторюються в областях.

У Державному науково-дослідному експертно-криміналістичному центрі МВС України ведеться облік таких об'єктів:

• куль, гільз, патронів зі слідами зброї з місць нерозкритих зло­чинів;

• підроблених документів, виготовлених поліграфічним спосо­бом;

• підроблених грошових знаків (паперових грошей);

• слідів пальців рук з місць нерозкритих злочинів. В управліннях оперативної інформації головних управлінь і уп­равлінь МВС України в областях ведеться облік:

• затриманих бродяг і жебраків;

• осіб, які здійснили злочин, але звільнені від кримінальної від­повідальності за підставами, передбаченими законом;

• засуджених;

• вогнепальної зброї (втраченої, викраденої, вилученої);

• номерних речей і виробів, пов'язаних зі злочином;

• підроблених грошових знаків (паперових грошей).

У міських, районних, транспортних (лінійних) органах внутрішніх справ здійснюють облік:

• речей — крадених, загублених, а також вилучених у затриманих;

• автотранспортних засобів (транспорту, власники якого неві­домі);

• слідів пальців рук з місць нерозкритих злочинів (зберігаються фотознімки).

3. ОСНОВНІ ВИДИ КРИМІНАЛІСТИЧНОГО ОБЛІКУ

В обліках, які здійснюють органи внутрішніх справ, реєструють обвинувачених, затриманих, засуджених, осіб, які відбувають пока­рання, і злочинців, які зникли з місця події й переховуються. Майже кожний вид обліку, крім останнього, містить повні соціально-демо­графічні та анатомо-фізіологічні дані, а також інформацію щодо події злочину, способу та засобів його вчинення; дані про покарання та міс­це його виконання, а також інші відомості про злочинця та злочин. Конкретно види інформації, які містяться в обліках і АБД, зазначені в картках збирання інформації та картках конкретного виду обліку.

Відомості про злочинця, який зник з місця події й переховується, у картках обліку та АБД обмежені — це тільки інформація, здобута з матеріальних слідів, виявлених на місці події, і відомостей очевид­ців (потерпілих, свідків).

Обвинувачені, засуджені та затримані злочинці підлягають алфа­вітному та дактилоскопічному обліку, а злочинців, які зникли з місця події й переховуються, реєструють за способом вчинення злочину, прикметами зовнішності та іншими ознаками, відображеними в ма­теріальних та ідеальних слідах.

Алфавітний облік злочинців має давню історію; він досить прос­тий. Суть його полягає в заповненні алфавітної картки на особу, яка вчинила злочин. Алфавітну картку на особу (форма № 1) заповнює слідчий після прийняття рішення у кримінальній справі і направляє її до УОІ УМВС області. У разі обрання до особи запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою алфавітну картку заповнює працівник слідчого ізолятора, де утримується особа. При цьому внизу на картці роблять фарбований відбиток вказівного пальця правої руки особи.

До алфавітної картки заносять персонографічні й демографічні дані, дані про судимість, кваліфікацію злочину, відомості про застосуван­ня амністії, місце відбування покарання, час арешту, суду, період відбуття покарання тощо. До картки заносять також дактилоскопіч­ну формулу, яка є кодом для звернення до дактилоскопічної картоте­ки. Картки в картотеці складають за прізвищами в алфавітному по­рядку. Через це й картотека, й обліки називаються алфавітними, або за прізвищем.

З метою аналізу кількісно-якісної характеристики осіб, які вчини­ли злочини, після закінчення провадження у справі слідчий заповнює також статистичну картку на особу, яка вчинила злочин (форму № 2), де міститься більше інформації про особу, яка вчинила злочин: дані демографічного та персонографічного характеру; характеристика за місцем проживання (місцевий житель, мігрант, житель іншої області, держави); освіта; предмет посягання; вчинення злочину у складі гру­пи, організованого злочинного угруповання; мотиви злочину; сту­пінь співучасті тощо.

Дактилоскопічному обліку підлягають особи, які були затримані за підозрою у вчиненні злочину, заарештовані, засуджені до позбавлен­ня волі, а також затримані за бродяжництво та жебрування. Дакти­лоскопічний облік полягає в тому, що на спеціальному бланку-дак-тилокарті розміщують зафарбовані десять відбитків пальців правої та лівої рук у певному порядку. Потім виводять дактилоскопічну формулу — її основну та додаткові частини.

Існує кілька видів дактилоскопічного обліку. Якщо для обліку бе­руть усі десять відбитків пальців, то облік називається десятипальце-вим. У ньому розкладку (систематизацію карток) здійснюють за дак­тилоскопічною формулою — спеціальним кодом. Дактилоскопічний облік, в якому використовують тільки п'ять відбитків пальців, нази­вається п'ятипальцевим. Систематизацію карток у картотеці ведуть спочатку згідно з належністю відбитків до правої та лівої руки, а все­редині кожної групи — за спеціальною формулою. Якщо системати­зацію карток здійснюють за одним відбитком пальця, то картотеку називають однопальцевою.

Існують також картотеки слідів поверхонь долонь, однак у МВС України вони не ведуться. Можливі картотеки відбитків окремих час­тин обличчя — губ, кінчика носа, вушної раковини, лоба.

Дактилоскопічна формула має дві частини: основну та додаткову. Згідно з основною частиною формули класифікують картки за наяв­ністю завиткових узорів. Для виведення основної частини формули всі десять пальців поділяють на п ять груп за І'х розташуванням на картці і кожній групі присвоюють умовні позначки: 16, 8, 4, 2, 1. Потім значення завитків на парних пальцях записують у чисельник, а непарних — у знаменник. Числа у знаменнику та чисельнику підсу­мовують і одержують формулу у вигляді дробу, наприклад 17/15 (це не дріб у його математичному розумінні, тому перетворювати його не можна).

На пальцях існують три типи узорів: дуги, петлі та завитки. В ос­новній частині формули враховують тільки завиткові узори, у додат­ковій — усі типи узорів.

Для виведення додаткової частини формули всім типам узорів надають особливу ідентифікацію залежно від їх будови та розташу­вання дельт і ніжок петель. Зокрема, дуги позначають цифрою 1, петлі — цифрами 2, 3, 4, 5 і 6, завитки — 7, 8, 9, а відсутність пальця на руці або неможливість визначити тип узору — цифрою 0. Потім умовні цифрові позначки пальців правої руки заносять у чисельник, а лівої — у знаменник; уперед виносять значення основної формули. У такий спосіб отримують повну дактилоскопічну формулу.

Якщо на всіх пальцях немає жодного завиткового узору, то до основної формули додають по 1. Це правило зберігається й за інших значень основної формули.

Дактилоскопічна картотека слідів пальців рук з місць нерозкри-тих злочинів централізована, вона є однопальцевою. Картки систе­матизують за спеціальною формулою або за цифрами-кодами на картках, де наклеєно відбиток. Для пошуку карток застосовують тех­нічні системи, у тому числі й комп'ютери. Картотеку формують так: виявлений на місці події слід (один або кілька) фотографують у на­туральну величину і друкують знімки (у чотирьох примірниках). Один знімок заносять до місцевої картотеки, а інші направляють до області (НДЕКЦ ГУ УМВС України в області) та центру (ДНДЕКЦ МВС України).

Дактилоскопічну картотеку осіб, узятих органами внутрішніх справ на облік, формують на основі Положення про адміністратив­ний нагляд за особами, які звільнились з місць позбавлення волі. Та­ких осіб дактилоскопують і фотографують. Картки вміщують до місцевої картотеки районного (міського) відділу внутрішніх справ і області, а фотознімки наклеюють в альбоми, які зберігаються в рай­онному (міському) відділі внутрішніх справ, лінійних відділах міліції на залізничному транспорті. Картки систематизують звичайним спо­собом — за формулою чи прізвищем.

Облік осіб, що пропали безвісти, централізований і побудований на використанні ознак зовнішності та одягу. Картка на особу, яка пропала безвісти, містить персонографічні, соціально-побутові та ви­робничі відомості, які слідчий одержує із заяви родичів і близьких, а також за місцем роботи такої особи. Фотознімки (якщо вони є у близьких чи у відділі кадрів) приєднують до картки, а також до аль­бому осіб, які пропали безвісти. Картку направляють до картотеки області, а альбоми зберігають тільки на місцях.

У разі виявлення трупа особи, встановити яку немає можливості, його реєструють у картотеці невпізнаних трупів. Для занесення до обліку слідчий заповнює картку невпізнаного трупа у трьох примір­никах. До цієї картки заносять ознаки зовнішності та одягу, які збе­реглися. Труп фотографують в анфас, профіль (правий і лівий), а фо­тознімки вклеюють у картку. Якщо збереглися пальці, то труп дак-тилоскопують (на картці передбачено місце для відбитків). Для дактилоскопування ушкоджених і мацерованих пальців трупа залу­чають спеціаліста — судового медика. Картотеки невпізнаних трупів існують в УМВС області та в УОІ МВС України.

Облік крадених, загублених та вилучених номерних речей і виробів (годинників, фото-, кіно- та відеотехніки, автомототранспорту тощо) здійснюють через опис ознак і номера об'єкта, його особливих прик­мет, матеріалу, кольору, ступеня експлуатації тощо. У картотеці карт­ки класифікують за видом об'єкта, його моделлю, номером та інши­ми ознаками.

Облік вогнепальної зброї — краденої, загубленої або зданої — ведуть у вигляді карток або колекції зброї. У картку заносять таку інформацію: модель, номер, місце виявлення, час занесення до обліку, хто здав, у кого вилучено, окремі характерні ознаки зброї. Зі зброї, що поставлена на облік, здійснюють експериментальний відстріл, а кулі та гільзи вміщають у картотеку, перевіривши їх за картотекою куль, гільз і патронів з місць нерозкритих злочинів.

Облік куль, гільз і патронів зі слідами зброї ведуть у вигляді ко­лекції об'єктів або їх фотознімків. Облік централізований: ДНДЕКЦ МВС-центр, НДЕКЦ-область. Усі кулі та гільзи, виявлені на місці злочину, підлягають перевірці за цією картотекою для встановлення єдиного джерела їх походження. До обліку заносять тільки об'єкти у справах про нерозкриті злочини чи розкриті, у яких зброя перебуває в розшуку.

Для постановки на облік куль, гільз і патронів фотографують їх загальний вигляд, а також наявні сліди на них великомасштабним способом; фотознімки заносять до картки. Цю роботу виконують ек­сперти НДЕКЦ УМВС області. Кулі та гільзи зберігають у кулегіль-зотеках, а їх фотознімки — у Центральній картотеці ДНДЕКЦ МВС України.

Облік грошових знаків (паперових підроблених грошей) ведуть у картотеці обліку документів, виконаних поліграфічним способом.

Облік підроблених металевих грошей здійснюють криміналістичні підрозділи у вигляді колекцій монет або їх фотознімків. Для поста­новки на облік підроблену монету направляють до НДЕКЦ УМВС області, де експерти фотографують її та складають опис її ознак на картці. Монету вміщають до колекції, яка називається монотекою, а її фотознімки направляють до ДНДЕКЦ МВС.

Облік підроблених документів, виконаних поліграфічним способом, централізований; його здійснюють криміналістичні підрозділи у виг­ляді складання колекцій підроблених документів або їх фотознімків. Для постановки на облік підроблений документ фотографують, оз­наки заносять до картки і наклеюють на неї фотознімок документа. Документ направляють до Центральної картотеки, а фотознімки збе­рігають у НДЕКЦ УМВС області. Паперові підроблені гроші в цьо­му обліку є окремим розділом. Так само окремо обліковують паспор­ти, дипломи, посвідчення, права та інші документи, підроблені із за­стосуванням поліграфічних методів і засобів.

Облік адміністративно-правових порушень і осіб, які їх учинили, ведуть органи міліції, а вся інформація концентрується в АБД-область і АБД-центр. Для формування єдиного банку введено стандартну картку збирання адміністративної інформації — інформаційно-по­шукову картку на особу, яка вчинила адміністративне правопору­шення. Ця картка містить відомості про правопорушника, персоно-графічні дані, відомості про характер, місце і час вчинення правопо­рушення.

Реєстрацію способів учинення злочинів здійснюють у вигляді інфор­маційно-пошукових карток, які заповнюють як на нерозкритий, так і на розкритий злочин. У картці описують спосіб дії злочинця та слі­ди, залишені при цьому. Спосіб вчинення злочину чи адміністратив­ного правопорушення передбачений у кожній інформаційно-пошу­ковій картці збирання інформації для формування єдиного банку да­них. Знання способу вчинення злочину дає змогу робити припущення щодо професійних навичок і окремих ознак зовнішності злочинця з метою його пошуку.

4. ПРОБЛЕМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ КРИМІНАЛІСТИЧНОГО ОБЛІКУ ОЗНАК І ВЛАСТИВОСТЕЙ ОСІБ, ЯКІ ВЧИНИЛИ ЗЛОЧИНИ

Одним з об'єктів криміналістичного обліку є особа, яка вчинила злочин. Це зумовлено тим, що в механізмі злочину ця особа посідає центральне місце (без суб'єкта немає злочину). Отже, у фокусі уваги правоохоронних органів у випадку вчинення злочину перебуває лю­дина, яка скоїла цей злочин і яку називають по-різному залежно від виду правових відносин, суб'єктом яких вона є. З моменту вчинення злочину виникають кримінально-правові відносини між державою і людиною, яка вчинила злочин. Таку людину називають особою, кот­ра вчинила суспільне небезпечне діяння, що містить ознаки злочину. З моменту порушення кримінальної справи ця особа стає суб'єктом кримінально-процесуальних правовідносин і під час розслідування справи, її розгляду в суді та ухвалення вироку набирає відповідно процесуального статусу підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого. Після набрання вироком чинності та його виконання ця особа стає суб'єктом кримінально-виконавчих правовідносин, що виникають з приводу виконання та відбування кримінального пока­рання. Але протягом усіх цих етапів ідеться про одну й ту саму осо­бу, яка має відносно сталу сукупність певних фізичних, біологічних та соціальних ознак і властивостей. За допомогою розроблених кри­міналістикою методів дослідження, науково обгрунтованих і сучас­них технічних способів, прийомів і засобів виявлення, фіксації та пе­ревірки інформації отримують інформацію про властивості та озна­ки певної особи або, іншими словами, здійснюють криміналістичне дослідження чи діагностування особи, яка вчинила злочин.

Упродовж усіх перелічених етапів, спілкуючись з цією особою, її знайомими, рідними, свідками, потерпілими, а також досліджуючи наявні у справі докази, слідчий, суддя, працівники кримінально-ви­конавчої системи отримують певну інформацію про ознаки та влас­тивості цієї особи.

Криміналістичне дослідження особи, яка вчинила злочин, має сут­тєве значення не тільки для повного, всебічного та об'єктивного роз­слідування кримінальної справи й обгрунтованого призначення по­карання, а й є водночас передумовою для здійснення профілактичної роботи із запобігання злочинам, успішного застосування основних засобів виправлення та ресоціалізації засуджених, а також забезпе­чення законних прав та інтересів цієї особи, дотримання законності.

Пріоритетного значення набуває криміналістичне дослідження не тільки фізичних і біологічних, а й соціальних властивостей і ознак людини, які характеризують людину як особистість на рівні індивіду­альної й суспільної свідомості, її ставлення до закону, суспільства, су­купності моральних і етичних цінностей.

З дослідженням соціальних властивостей особи нерозривно пов'я­зане питання про встановлення ступеня її суспільної небезпечності, що суттєво впливає на вирішення питання про обрання до обвинува­ченого запобіжного заходу під час попереднього розслідування та визначення судом виду і міри кримінального покарання підсудного.

Завдання виправлення та перевиховання засудженого значною мі­рою залежить від можливості використання представниками ВТУ інформації про обставини, що характеризують особу засудженого. Справді, успішне застосування основних засобів виправлення та ре­соціалізації до засуджених і здійснення щодо них профілактичної ро­боти із запобігання вчинення нових злочинів практично неможливе без наявності достатнього обсягу інформації про особу, яка вчинила злочин. Така інформація дає можливість працівникам кримінально-виконавчої системи обрати та застосувати найоптимальніші прийо­ми, форми та методи впливу на особу засудженого з метою досягнен­ня позитивного результату. Своєчасне та повне отримання інфор­мації про особу засудженого під час відбування покарання (зокрема таких її соціальних властивостей, як ставлення до суспільне корисної праці, дотримання режиму відбування покарання, до закону, загаль­новизнаних цінностей тощо) є підставою для вирішення питання про зміну правового становища засудженого — переведення його на по­ліпшені умови утримання, до ВТУ з менш суворим режимом утри­мання, застосування до нього акту амністії, умовно-дострокового звільнення чи заміни невідбутої частини покарання м'якшим, що сут­тєво впливає на обсяг його прав.

Однак необхідно констатувати, що, на жаль, дотепер в Україні відсутня єдина комплексна інформаційна система нагромадження ре­зультатів криміналістичного дослідження ознак і властивостей осіб, які вчинили злочини. Це негативно впливає на ефективність роботи правоохоронних органів і суттєво ускладнює координацію їх зусиль у боротьбі зі злочинністю. Загальновідомо, що нині в Україні немає налагодженої та чіткої системи обміну інформацією стосовно індиві­дуальних властивостей осіб, які вчинили злочини, як між різними правоохоронними органами, так і між окремими службами та підроз­ділами одного правоохоронного органу.

Наявні криміналістичні обліки щодо осіб, які вчинили злочини, в основному містять констатацію окремих відомостей ідентифікацій­ного, демографічного та персонографічного характеру, а інформація, отримана слідчим, суддею та працівниками кримінально-виконавчої системи під час розслідування, судового розгляду та виконання пока­рання, що характеризує особу злочинця як неповторну особистість з її особливими рисами характеру та схильностями, навичками, став­ленням до суспільства, закону, загальновизнаних людських цінно­стей тощо, не відображається і не фіксується, внаслідок чого неви­правдано втрачається можливість її подальшого використання. Суд­дя не отримує необхідної інформації про особу обвинуваченого від слідчого; працівники кримінально-виконавчої системи не отримують відповідної інформації про засудженого від слідчого та судді; органи внутрішніх справ, на які покладено здійснення профілактичних за­ходів, після звільнення особи з місць позбавлення волі не отримують інформації про її індивідуальні особливості від працівників кримі­нально-виконавчої системи, що значно ускладнює виконання покла­дених на перелічені правоохоронні органи завдань.

У 1970 р. з метою фіксації інформації про особу обвинуваченого, отриманої слідчим під час розслідування, у кримінальних справах щодо заарештованих обвинувачених було запроваджено спеціальну анкету — форма № 86 "Повідомлення про особу заарештованого та інші обставини, що можуть мати значення для його виправлення та перевиховання". Ця анкета складається з 17 пунктів; її повинен за­повнювати слідчий на підставі матеріалів справи й особистих спо­стережень і направляти до слідчого ізолятора разом з направленням справи до суду. Після засудження обвинуваченого працівники слід­чого ізолятора повинні направляти цю анкету разом з особовою справою засудженого до ВТУ для врахування індивідуальних особ­ливостей засудженого у процесі виправлення та ресоціалізації. Але, як свідчить практика, запровадження цієї анкети не дало позитивних результатів, бо більшість слідчих ставляться до цієї вимоги формаль­но чи взагалі не виконують її.

За кордоном інформацію про індивідуальні властивості особи, яка вчинила злочин, широко використовують правоохоронні органи для кримінологічного прогнозування її майбутньої поведінки як під час відбування покарання, так і після звільнення.

Важко переоцінити важливість такої інформації для слідчого під час розслідування злочину, вчиненого особою, яка вже була засуд­жена та відбувала покарання. За наявності інформації про індиві­дуальні властивості підозрюваного чи обвинувачуваного слідчий швидше встановить з ним психологічний контакт, повно та всебічно дослідить усі обставини справи, спрогнозує можливу реакцію та по­ведінку підслідного під час виконання слідчих дій.

Отже, потреби практики ставлять на порядок денний питання про необхідність удосконалення наявних форм криміналістичного обліку через відображення в них інформації про індивідуальні ознаки, риси та властивості особи злочинця з метою її подальшого використання для досягнення завдань попереднього розслідування, виправлення та ресоціалізації засуджених, їх адаптації після звільнення, профілакти­ки злочинів.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:53:01 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
11:28:41 29 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Лекції з криміналістики

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150317)
Комментарии (1830)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru