Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Філософія стародавніх Греції та Риму

Название: Філософія стародавніх Греції та Риму
Раздел: Рефераты по астрономии
Тип: реферат Добавлен 22:07:32 12 января 2011 Похожие работы
Просмотров: 23 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Філософія стародавніх Греції і Риму

Становлення філософії Стародавньої Греції відбувалося в VI—V ст. до н.е. Саме в цей період мудреці-філосо­фи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд. Філософія в Елладі виникає як світогляд промислово-торговельної частини населення, що почала боротися за владу, відбираючи її в аристократів-землевласників. Зв'язок з виробництвом, бурхливий розвиток якого був пов'язаний насамперед із застосуванням заліза, розвиток товарно-грошових відносин, зростання культури, со-Ціс^ьне протистояння і перехід від авторитарних аристократичних форм Державного управління до тиранічних, а через них до демократичних — все це сприяло становленню і розвитку особливої філософії.

Біля джерел формування наївно-стихійної філософії у Стародавній Греції стояла Мілетська школа, засновником якої був Фалес (640—562 РР до н.е). Він вважав началом усіх речей конкретно-чуттєве, безпосе­редньо дане. Цим началом у нього є вода. З одного боку, Фалес, розуміючи воду як начало, наївно примушує плавати на ній Землю, а з іншого боку, це не просто вода, а вода розумна, божа. Для Фалеса світ повний Богів. І ціБоги є душі тіл у вигляді джерел їхнього саморозвитку.

Вирішення проблеми пізнання Фалес також грунтує на принципі ВДиного начала (води). Всі знання він зводить до єдиної основи. І цією основою є мудрий пошук і добрий вибір.

Учнем і послідовником Фалеса був Анаксімандр (611—546 рр. до н.е.). Він першим серед старогрецьких філософів створив філософську працю проприроду". Саме назви цієї та інших праць свідчать, що перші старогрецькі філософи, на відміну від староіндійських і старокитайських, були передусім натурфілософами.

Анаксімандр першим дійшов до категоріального визначення того що лежить в основі існування речей. Таке начало Анаксімандр назвав "апейроном". Алейрон, за Анаксімандром, — це щось безконечне, все-охоплююче і безмежне, незнищуване і таке, що перебуває у вічній ак­тивності і русі.

Анаксімандр першим серед філософів висуває ідею еволюційного походження людини. Він вважає, що людина зароджується і розвиваєть­ся до дорослого стану у череві величезної риби. Народившись дорослою, бо дитиною вона не змогла б самостійно вижити, людина виходить на суходіл і починає новий період свого існування.

Учень і послідовник Анаксімандра Анаксімен (585—524 рр. до н.е.) бачив першоосновою всього сущого повітря, яке він вважав найбільш безликим із чотирьох стихій. Анаксімен називає повітря безмежним, тобто "апейрос". Таким чином, алейрон перетворюється із субстанції у її вла­стивість. Алейрон, за Анаксіменом, — властивість повітря.

Найцікавішим у філософії Анаксімена є розуміння ним душі. Фалес і Анаксімандр мало говорили про душу і свідомість. А от Анаксімен бачив у безмежному повітрі начало і тіла, і душі. Душа є повітряне яви­ще, і, маючи властивості повітря, вона здатна до творіння, творчості.

Основні філософські принципи мілетців були розвинуті Гераклітом Ефеським (540—480 рр. до н.е.). Саме Геракліт вперше вводить у філо софську мову термін "логос", який у нього означає загальний закон буття, основу світу. Геракліт стверджує: все здійснюється за логосом який є вічним, загальним і необхідним; вища мета пізнання — це пізнанн/і логосу, а разом з тим пізнання вищої єдності світобудови і досягненн• вищої мудрості, бо ознака мудрості — це здатність погодитися з твес дженням логосу, що все єдине. При цьому Геракліт вказує, що пізнання логосу, мудрості дається не всім, хоча всі люди від природи розумні.

Розуміння логосу як об'єктивного закону світобудови, як принципу порядку і міри приводить Геракліта до відкриття субстанційно-гене-тичного начала всього існуючого у вогні. Вогонь у Геракліта є не тільки те, що лежить в основі всього існуючого, а й те, з чого все виникає. Все існуюче, вказує Геракліт, завжди було, є і буде вічно живим вогнем, який з часом то спалахує яскравіше, сильніше, то згасає.

Логос у Геракліта — це закон Всесвіту. У відповідності з цим зако­ном все абсолютно змінне, у світі нічого не повторюється, все минуще і одноразове — "все тече". Геракліт є одним із перших філософів, хто помітив, що одне і те саме є водночас відмінне і навіть протилежне. Він вказував, що суттєва зміна — це зміна в свою протилежність, що одна протилежність виявляє цінність іншої, суперечливість зближує проти­лежності.

Гераклітівський вогнелогос притаманний не тільки всій світобудові, а й людині, її душі. Душа має при цьому два аспекти: речово-натураль­ний і психічно-розумовий. Завдяки тому, що душа вогняна, вона має самозростаючий логос.


У соціальній філософії Геракліта закладаються основи демократії. Він підкреслює, що народ у державі вище за все має ставити закон, він має боротися за нього, як за свій власний дім. А це необхідно робити тому що всі людські закони живляться від єдиного Божественного За­кону-Логосу.

Наступним кроком у становленні античної філософи була італійська філо­софія до якої належали Піфагорійський союз, школа елеатів і Емпедокл.

Засновником Піфагорійського союзу був Піфагор (бл. 584—500 рр. до н.е.). Піфагор вбачав найвищу мудрість у числі, і в основу бачення космосу поклав число. Саме завдяки числу поняття "космос" втілило в собі розуміння Всесвіту як впорядкованого явища.

Піфагор стояв на межі міфології і магії, а з іншого боку — біля джерела філософії і науки. Вважається, що Піфагор, як ніхто інший, відобразив складний, суперечливий процес народження філософської думки. Як свідчать джерела, він першим вживає поняття "філософ", "філософія".

Вчення елеатів — новий крок у становленні старогрецької філософії, в розвитку її категорій, особливо категорії "субстанція". У іонійців суб­станція ще фізична, у піфагорійців — математична, у елеатів вона вже філософська, бо ця субстанція — буття.

Продовжувач іонійської філософської традиції Ксенофан (565— 470 рр. до н.е.) є представником надміфологічного і надфізичного світо­гляду. У Ксенофана фізична і власне філософська картина світу почина­ють розходитись. Філософія починає виділятися із світоглядної фізики.

Оригінальне розуміє Ксенофан єдність світу. На його думку, єдність світу — це і є Бог, а Бог — це чистий розум. У цього Бога немає тілесної сили, бо його сила в мудрості. Мудрість наділена надзвичайною силою, І тому філософ, за Ксенофаном, і є Бог. Такий Богофілософ править світом І завдяки силі своєї думки, без ніяких фізичних зусиль. Такий Бог є найвищим проявом цілісності, а в основі такої цілісності — думка, розум. І Тут Ксенофан вперше в історії світової філософії фактично фіксує дум­ку, що будь-яка філософія є ідеалізм, бо вона діє силою мислення (по­нять, категорій тощо), тобто силою ідеального. Ця сила передається Богофілософом людям, і саме завдяки мудрості люди шукають істину.

Поняття Богофілософа, яке започатковує Ксенофан, розвиває Парменід (бл. 540—470 рр. до н.е.), довівши його до поняття цілісності буття.

Центрі уваги Парменіда дві найголовніші філософські проблеми: пи­тання про співвідношення буття та небуття і питання про співвідношен­ня мислення і буття. І обидва ці питання, вважає Парменід, вирішуються розумом шляхом доведення. Тут Парменід вперше в історії філософії иикористовує метод доведення філософської тези, а не простого її про­голошення, як це робили філософи до нього.

Парменід вказує, що небуття не існує тому, що його неможливо ні пізнати, ні словесно оформити, бо те, чого немає — немислиме. Парменід визнає існуючим тільки те, що мислиме і що має здатність виразився словом. Тому для Парменіда зрозуміло, що думка про предмет і сам предмет є одне і те саме, що буття і мислення тотожні і як процес, і як результат. У той же час парменідівська теза про тотожність мисленням буття проголошує, що предмет і думка про нього існують самостійно, бо думка тільки тоді думка, коли вона предметна, а предмет тільки тоді предмет, коли він осмислюється.

Учнем Парменіда був Зенон із Елеї (його акме припадає на 460 рр. до н.е.). Із багатьох праць Зенона ("Суперечки", "Проти філософів", "Про природу") залишились тільки деякі фрагменти. Зенона називають вина­хідником діалектики, яка постає у нього як мистецтво міркування і су­перечок. Міркування Зенона дістало назву епіхейрема ("епіхерема"), тобто стислий умовивід, а також апорія — непрохідність, безвихідне станові;

ще. За допомогою апорій (епіхерем) Зенон доводив одиничність буття ,що одне і те ж подібне і неподібне, одне і множина, перебуває у ста спокою і рухається. Увесь хід думок Зенона говорить, що буття у нього просторовим явищем, що існуючим, у його розумінні, є те, що має велї чину або просторовий об'єм.

Сучасником Зенона був Емпедокл (бл. 484—424 рр. до н.е.) — авт( філософських поем, оратор, ритор, лікар, інженер, самобутній поет філософ. Емпедокл приймає як першоначала світу всі чотири традицій стихії: землю, воду, повітря й вогонь. Ці першоначала у Емпедокла переходять одне в одне, вони пасивні. А тому, за Емпедоклом, джерелі Всесвіту є боротьба двох психічних начал: Любові і Ненависті. Любов' космічна причина єдності і добра. Ненависть — причина роздрібненої і зла.

Цікаві спостереження Емпедокла щодо людського пізнання. Емп докл стверджував, що все пізнається таким, яким його людина мислиз Так, космічну любов і ненависть людина пізнає через свою любов і й нависть. Предмет пізнання, за Емпедоклом, — світ як ціле. Але люди пізнає тільки ту частину світу, яку здатна охопити її думка.

У період розквіту класичної Греції (479—431 рр. до н.е.), особливе часи правління Перікла, коли рабовласницька демократія досягла сво розквіту, утверджується оригінальна філософія Анаксагора (500—4281 до н.е.). Анаксагор у центр своєї філософії ставить проблему якісно перетворення тіл.

Своє вчення Анаксагор сформулював у вигляді космогонічної гіпо­тези, відповідно до якої початковий стан світу — це нерухома суміш, шо не має форми, незчисленної кількості найдрібніших, чуттєво несприй-нятних часток (або "насіння речей"). В певний момент в якійсь части і простору ця суміш починає швидко обертатися внаслідок дії зовнішнього агента — "нус" (у перекладі з гр. — розум, дух). Концепція розум (нус) Анаксагора справила значний вплив на подальший розвиток філйь софської думки ("вічний першорушій" у Арістотеля, ідея "первинном поштовху" у філософії Нового часу). Розум, за Анаксагором, найлегшД із речей, ні з чим не змішується, містить в собі повне знання про всН має надзвичайну силу. Весь хід світової еволюції є наслідком початкове го обертального руху, викликаного розумом.


Поступово космічний вихор уповільнив свій рух, набувши оберталь­ного руху небесної сфери. Приведене у рух "насіння речей" прагне з'єднатися із собі подібним, утворюючи більш-менш однорідні маси речей. Таким чином, в основі всіх речей, за Анаксагором, лежить множина "насіння речей". У всьому є все. Окрема ж річ є тим, що в ній перева­жає. В ході різноманітних перетворень загальна кількість будь-якої речовини залишається незмінною. Анаксагор також заперечував пустоту, визнавав безкінечну подільність речовини.

Останнім представником школи елеатів був Меліс (його акме припа­дає на 440 рр. до н.е.). Меліс також був послідовником Парменіда, однак він реорганізував його вчення у двох принципових пунктах: уявне і кінечне буття у вченні Парменіда Меліс замінив реальним і безкінечним буттям.

Значним етапом у розвитку античної філософії було атомістичне вчен­ня. Його започаткували в античності Левкіп (бл. 500—440 рр. до н.е.) і Демокріт (бл. 460—370 рр. до н.е.).

Обґрунтовуючи першоначала, Левкіп і Демокріт вважали, що ними є — атоми (буття) і пустота (небуття). Атомісти розглядають буття як анти­под пустоти.

Левкіп і Демокріт стверджують, що атоми — це неподільна, гранич-но тверда, непроникна, без будь-якої пустоти, не здатна сприйматися відчуттям (через малу величину) самостійна частинка речовини. Атом вічний, незмінний, тотожний самому собі; всередині його не відбуваєть­ся ніяких змін; він не має частин і т.п. Та це тільки внутрішня суть атома, а є і зовнішні властивості атомів. І це передусім форма: атоми бувають кулькоподібні, кутасті, гачкоподібні, якірноподібні, увігнуті, випуклі і т.д.

Атомісти вважали, що число форм атомів нескінченне.

Окрім форм, атоми розрізняються також за порядком і положенням. Кожен атом оточений порожнечею. Атоми Левкіпа і Демокріта цілкови­то без'якісні. Якості виникають у суб'єкта в результаті взаємодії атомів і органів чуття.

Оригінальне пояснюють атомісти виникнення життя. Демокріт ствер­джує, що живе виникло із неживого за межами природи без ніякого творця і розумної мети. Демокріт визначає людину як тварину, яка від природи здатна до всякого навчання і має у всьому своїми помічниками руки, розум і гнучкість мислення. Душу атомісти вважають теж сукуп­ністю атомів. Атомісти вчили і про с мертність душі.

На уяві про тілесність душі побудоване вчення Демокріта про пі­рнання. При цьому Демокріт розрізняє два види пізнання: темне (неза-коннонароджене) й істинне (законнонароджене), а також два види пізнання — за допомогою чуттів і через мислення. Демокріт глибоко розуміє Жадність і трудність процесів пізнання, досягнення істини. З цього Риводу він образно говорив, що "дійсність — у безодні", вона глибоко іежить на дні морському.

При вирішенні однієї з головних філософських проблем — проблеми щастя Демокріт говорив, що щастя в душі. Душа має бути поміркованою насолоді, має перемагати у собі жагу, — а цього вчить філософія.

У другій половині V ст. до н.е. в Греції з'являються філософи, які отримали назву софісти. Старогрецьке слово "софістес" означало знавця, майстра, художника, мудреця. В умовах античної демократії риторіка, логіка і філософія виходять на перший план у системі освіти. Риторика — мистецтво красномовства — стає царицею всіх мистецтв. У судах і народних зборах вміння говорити, переконувати стає життєво важливим. Тому і з'являються платні вчителі "мислити, говорити і робити” - софісти.

Величезною заслугою софістів у сфері філософії було те, що вони привернули увагу до проблеми людини, суспільства, знання. Софістів | прийнято ділити на старших і молодших. Старші — Протагор (481—411 рр. до н.е.), Горгій, Гіппій, Продік, Антіфонт, Ксеніад; молодші — Алкі-дам, Трасімах, Крітій, Каллікл. Старші софісти були сучасниками піфа­горійця Філолая, елеатів Зенона і Мелісса, фізиків Емпедокла, Анаксагора і Левкіпа. Молодші софісти жили і працювали в кінці У—на початку IV ст. до н.е. Софісти — це не єдина школа або течія. Спільне в їхніх погля­дах — раціоналістичне пояснення явищ природи, етичний і соціальний релятивізм, відмова від релігії. Протагор проголосив тезу: "Людина — міра всіх речей: для існуючих — що вони існують, для неіснуючих — що” вони не існують". Будь-яка істина — чиясь думка (погляд). Тобто, істина, за Протагором, завжди суб'єктивна. Істинне те, що вважає за істинні той чи інший суб'єкт. Це і є релятивізм.

Величезний вплив на античну філософію справив Сократ (469—ЗЗ^И рр. до н.е.). Сократ — перший афінський (за народженням) філосо(^И сучасник Демокріта. Він цікавий не тільки своїм вченням, а й усім свої^В життям, оскільки його життя стало втіленям його вчення.

У центрі філософії Сократа — людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа — це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: "Пізнай самого себе" і "Я знаю, що я нічого не знаю". Перший девіз) був написаний над входом у храм Аполона у Дельфах, другий припи- | сується Сократу.

При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користу­вався методом, який він називав майєвтикою. Ціль майевтики — все­бічне обговорення будь-якого предмету, визначення поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і кори­стувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття, то немає і знання.

Переконання Сократа в існуванні об'єктивної істини приводить його до висновку, що існують об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, ш° пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, справи, і в цьому основне завдання філософії.


В історії філософії з іменем Сократа пов'язується існування так званих сократичних шкіл, які мали назви: кініки, кіренаїки, мегарики.

Платон (427—347 рр. до н.е.) — один із найвидатніших філософів в історії людства, походив із афінського аристократичного роду. Справжнє ім'я Платона — Арістокл, Платон — прізвисько (від "платюс" — "широ­кий" "широкоплечий"). Його погляди глибоко продумані. В цілому вони складаються у систему, до якої входять: 1) вчення про буття; 2) вчення про Бога; 3) вчення про світ; 4) вчення про походження світу; 5) вчення про душу; 6) вчення про пізнання; 7) вчення про моральність і 8) вчення про суспільство.

Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відпо­відно цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілес­ним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, без­відносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої праг­нуть істоти чуттєвого світу.

Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, "ейдос", — фак­тично об'єктивоване поняття.

Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне — конкретному, сутність — явищу, оригінал — копії, але і як добро — злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого — джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика (хоча неоплатоніки вважали платонівську ідею добра Богом). Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог-творець — особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона.

Філософія Платона характеризується також своєрідним протистав­ленням тіла і душі. Тіло — смертне, а душа безсмертна. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла кос­мосу. Призначення тіла — бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Як і тіло, душа свторена богами. Душі творяться із залишків тієї суміші, із якої Бог створив душу космосу. За Платоном індивідуальна душа скла­дається з двох частин: розумної і нерозумної. За допомогою першої час­тини людина здатна мислити, а друга сприяє почуттям: завдяки їй людина закохується, відчуває голод і спрагу, буває охоплена іншими почуттями.

На протиставленні тіла і душі грунтується гносеологія Платона. Суть теорії пізнання Платона полягає в тезі, що "знання — це пригадування (анамнез)" того, що колись душа знала, а потім забула. Метод анамнезу — мєтод сходження до ідей, до загального не шляхом узагальнення часткового одиничного, а шляхом пробудження в душі забутого знання, входження його в ній. Найголовнішим у методі анамнезу є мистецтво логічного мислення, філософської бесіди, питань і відповідей і т.д.

Оригінальні думки Платона у трактуванні такого явища, як державу, Спостерігаючи недосконалість державного устрою, Платон висуває власний зразок державної досконалості, яка в історії філософії отримала на” зву "ідеальна держава Платона". Будуючи власний зразок держави, Пла. тон зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі це тому, що вони грунтуються на соціальній нерівності, а тому, що ця со­ціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. В ідеальній державі існує три групи громадян, три стани і така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх правителів-філософів, мужня мужні­стю своїх стражів, розсудлива послушністю землеробів і ремісників. Цц держава найбільш справедлива, бо в ній усі служать її як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших.

Арістотель — теж один із найвидатніших старогрецьких філософів (384—322 рр. до н.е.). Він прожив складне і цікаве життя. Двадцять років | пробув в "Академії" Платона. Вважаючи себе учнем Платона, АрістсіД тель був самостійно мислячим філософом, саме йому належать відомі слова: "Платон мені друг, але істина дорожча". Як і Платон, АрістотдИ залишив після себе велику творчу спадщину, яку можна розділити на вісім груп: праці з логіки, загальнофілософські, фізичні, біологічні, психологічні, етичні, економічні та мистецтвознавчі.

Дітищем Арістотеля є логіка. Наука про мислення і його закони викладена великим вченим у ряді його творів, які об'єднані під спільною назвою "Органон" ("Знаряддя"), Головною ж його філософською і^Н цею є "Метафізика". При цьому слід пам'ятати, що в часи Арістотеля слЯР "метафізика" ще не було. Це поняття, як уже зазначалося, вводить систематизатор творів Арістотеля — Андронік Родоський (І ст. до н. е.), який, опрацювавши рукописи Арістотеля, почергово укладає після творів із фі­зики твори з філософії. Звідси "те, що після фізики", тобто "метафізика".

Він розрізняє "першу" і "другу" філософії. Фізика для Арістотела все ще філософія, але "друга". Предметом "першої" філософії є не при­рода, а те, що існує за нею. "Перша філософія, за Арістотелем, — науй "найбільш Божа" у подвійному розумінні: по-перше, володіє нею скв" ріше Бог, ніж людина; по-друге, її предметом є "божественні предмети"-Тому Арістотель свою філософію називає теологією, вченням про Бога-Однак Бог — це тільки "одне з начал". Тому філософія Арістотеля всф-таки ширше теології. Вона вивчає взагалі "начала і причини всього існу­ючого, оскільки воно береться як існуюче".

У Арістотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У "Ме-тафізиці" Арістотель дає визначення основного закону буття, подаючи його у двох формах: короткій і повній. Коротке формулювання гласить що одночасно існувати і не існувати не можна, а повне стверджує, що неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притаманне одно" му і тому ж в однаковому розумінні.

Арістотель розглядає категорії як найбільш загальні роди висловлювань, які в подальшому не зводяться один до одного і не узагальнюются.


Арістотель нараховує десять категорій: сутність, якість, кількість, час, відношення, місце, стан, дія, володіння, страждання. При цьому він рішу­че відділяє категорію сутності від інших категорій, вказуючи, що тільки вона означає в загальній формі те, що здатне до окремого, самостійного існування.

Арістотель вважає, що суть буття речі — її форма. Форма — не якість, не кількість, не відношення, а те, що становить сутність речі, без чого її немає. Форму ніхто не творить і не виробляє. Форми існують самі по собі і, будучи внесеними в матерію, начебто творять речі. До того ж в матерію їх, у кінцевому підсумку, вносить Бог. Під матерією Арістотель розуміє: по-перше, неозначену і безформну речовину; по-друге, це те, з чого річ складається, і те, з чого річ виникає. Арістотелівська матерія пасивна, нежива, нездатна сама по собі з себе нічого народити. Матерія і форма — два співвічні начала. Все, що існує в природі, складається з матерії і форми. Матерія є чиста можливість або потенціал речі. Форма робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ.

Вчення Арістотеля про душу. Душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це тіло має бути здатним до життя. Здійснення можливості життя природного тіла Арістотель називає душею. Арісто­тель розрізняє три види душі. Два з них належать до фізичної психології, оскільки вони не можуть існувати без матерії. Третій вид — метафізич­на, розумна душа.

Вчення Арістотеля про пізнання. За Арістотелем, розумна душа при­таманна людині і Богові. Вона незалежна від тіла, бо мислення вічне. Але коли споглядають розумом, необхідно, щоб у той же час споглядали і через уяву, зауважує Арістотель. А це означає, що реальне пізнання неможливе без чуттєвого пізнання. Предмет науки — загальне, те, що осягається розумом. Але загальне існує лише в одиничному, яке чуттєво сприймається, і пізнається через нього. Людина пізнає загальне тільки за допомогою відповідної уяви. Але уява не просто переробляється в поняття, а тільки сприяє тому, щоб закладені у душі форми буття пере­йшли із стану потенції в стан акту. Щоб перевести знання загального із стану потенції в стан акту, потрібен розум.

До наших днів зберігають цінність багато ідей Арістотеля з питань оціальної філософії. Полемізуючи з Платоном, Арістотель відстоював ідею приватної власності, оскільки саме вона відповідає природі людини вказує на оптимальні форми правління державою. Найвищими формами державної влади Арістотель вважав форми, за яких виключалась можливість корисливого використання влади і за яких власті служать всьому суспільству.

Філософія Арістотеля завершує найбільш змістовний період в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Ця філософія високо цінувалась ще в античний період, відігравала визначальну роль в епоху середньовіччя, справила значний вплив на європейську філософію Нового часу і сучасну філософську культуру.

Еллінізм має свою, досить довгу (кінець IV ст. до н.е. — V ст. н.е.) історію. У філософії ця історія постає як втома і розчарування; елліні­стичну філософію часто визначають як загибель античної філософії, ц деградацію. Але це насамперед філософська систематизація класичної грецької філософії і сувора школа її переусвідомлення.

В елліністсько-римський період античності найбільш відомими були такі філософські школи: епікурейська, скептична, стоїчна і неоплатонівЩ ська. Впливовою в цей період була школа Епікура (бл. 342—270 рр. дя н.е.). Він був послідовником філософії Демокріта, але підійшов до ато^В ізму Демокріта з етичних позицій. Натурфілософія Епікура спираєтся на такі універсальні принципи: по-перше, ніщо не виникає з нічого і в ніщо не перетворюється; по-друге, всесвіт завжди був таким, яким він є тепер, тому що немає нічого такого, у що він міг би перетворитись; |по-третє, всесвіт складається з тіл і порожнечі, і про існування тіл свідчать відчуття, а існування порожнечі підтверджується рухом, який у ній реалізується; по-четверте, тіла або неділимі і незмінні (атоми), або складен з атомів; по-п'яте, всесвіт безмежний як за обсягом порожнього просто­ру так і за кількістю своїх складових — як атомів, так і їх поєднань. Тут Епікур фактично повторює Демокріта. Оригінальність натурфілософі] Епікура проявляється в тому, що для пояснення можливості зіткнення атомів, які рухаються у пустоті з однаковою швидкістю, він вводить по­няття спонтанного (тобто внутрішньо зумовленого) "відхилення" атомі від прямої лінії. У Демокріта атоми рухалися лише по прямій лінії. Цеі рух встановлений раз і назавжди, і світ, таким чином, за Демокрітом, ( жорстко детермінованим: у ньому панує лише необхідність. Визнанш можливим спонтанного "відхилення" руху атома від прямої лінії робиті можливою випадковість у світі і розкриває природу свободи людини. •

В теорії пізнання Епікур — сенсуаліст. Відчуття самі по собі завжди істинні, тому що виходять із об'єктивної реальності; помилки виникають внаслідок тлумачення відчуттів.

Від природи людина живе прагненням до щастя. Мета пізнання - звільнити людину від невігластва і забобонів, страху перед богами і смертю оскільки саме вони перешкоджають щастю людини. Боги у Епікура жя втручаються у справи людей. В етиці Епікур обґрунтовує розумну нассе лоду, в основі якої лежить уникнення страждань і досягнення спокійного і радісного стану духу. Найбільш розумним принципом поведінйв людини він вважав не активну діяльність, а спокій (атараксію), невтру-д чання у суспільне життя.

Новим кроком вперед у розвитку філософії є вчення Тита Лукрецій Кара (99—55 рр. до н.е.) — римського поета і філософа. Цим кроком ЗД насамперед етика Лукреція, розуміння ним людини. За Лукрецієм, людина — це дитя живої і творчої природи, згусток сил і здібностей. І

Лукрецій із захопленням ставиться до матеріалістичного вчення Епікура, яке позбавляє людство від віри у богів, що управляють світом, і вія страху смерті як першоджерела корисливості, розбрату, чвар, нещастя і бідування. Пізнання природи, за Лукрецієм, єдиний засіб позбавлення людини від марновірства (геligio).

Якщо Епікур бачить щастя людини на шляху пізнання світу і само­обмеження, то Лукрецій звеличує розум людини, що оволодіває верши­нами знань і мистецтв.

Лукрецій як поет захоплюється красою природи, гармонійної будови

світу. Багатоманітність явищ світу постає перед ним як єдине ціле, до кінця зрозуміле у своїх закономірностях. У гармонії будови світу Лу­крецій бачить фізичну основу для своїх етичних повчань, шукає аргу­менти для вирішення проблем суспільного життя. Разом із тим Лукрецій говорить про "винуватість" природи, її "приховану силу", що перевер­тає і топче людські справи.

У III—VI ст. у Римській імперії поширилося вчення неоплатонізму. Основне філософське джерело неоплатонізму — вчення Платона, яке було витлумачене неоплатоніками в дусі містицизму. Все існуюче вони вважали різними щаблями еманації (випромінювання) Бога. Платонівські "ідеї" перетворилися в неоплатоніків у численних богів і демонів, а філо­софія, в кінцевому підсумку, виродилася в міфологію і теософію. Відво­лікаючи філософію від вивчення об'єктивного світу і орієнтуючи її на містичне осягнення надчуттєвого світу, неоплатоніки стверджували, що найвищим благом є безпосереднє злиття людини і Бога. Сказане не означає, що результати цієї філософії мізерні. Вчення неоплатоніків, по­ряд з ученнями мілетців і піфагорійців, Геракліта і елеатів, атомістів і Платона, Арістотеля і стоїків, скептиків — це золотий фонд європей­ської і світової культури, це пам'ятники свого часу і прогнозування май­бутнього.

Використана література :

1. Богомолов А.С. Античная философия. – М., 1985.

2. Аристотель. О душе соч.: В 4т. – М., 1983. – Т.1.

3. Герасимчук А.А. Философия : Курс лекций : Навч. Посіб. Для вузів . –К., 1999.

4. Надольний І. Ф . Філософія : навч посіб К., 2001

Київський національний економічний університет

Реферат з філософії на тему:

“атична філософія Греції та Риму”

студента заочного факультету

Київ-2002

Зміст:

1.Становлення філософії стародавньої Греціі

2. Мілетська школа .

3. Вчення елеатів.

4. Атомістичне вчення.

5. Софісти.

6. Філософія Сократа.

7. Філософія Платона.

8. Арістотель (філософія класичної греції)

а)логіка

б)вчення Арістотеля про душу

в)вчення Арістотеля про пізнання

9. Філософія стародавнього Риму ,елліністсько-римський період

а) епікурейська школа

б) скептична школа

в)стоїчна школа

г)неоплатонівська

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:50:13 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
11:26:43 29 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Філософія стародавніх Греції та Риму

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(151091)
Комментарии (1843)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru