Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Методи збирання соціологічної інформації

Название: Методи збирання соціологічної інформації
Раздел: Рефераты по социологии
Тип: реферат Добавлен 17:20:40 15 февраля 2011 Похожие работы
Просмотров: 97 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

РЕФЕРАТ

На тему:

Методи збирання соціологічної інформації


У соціології використовують різні джерела і методи збирання інформації (див. табл.). А. Документальні джерела. Розпочинаючи дослідження, соціолог му­сить перш за все зібрати відомості з пер­винних документів.

Термін «документ» у соціології трактується як матеріальний об'єкт, що містить у зафіксованому вигляді інформацію про фа­кти, події, явища об'єктивної дійсності та про діяльність людини і спеціально призначений для її передачі в часі і просторі.

Цінність документальних джерел для соціологічного дослі­дження і необхідність їх використання зумовлюються передусім тим, що потоки документальної інформації пронизують усі сфери життєдіяльності сучасного суспільства, характеризують соціальні процеси на різних рівнях дослідження (суспільному, інституційному, груповому, особистому), їх динаміку, свідо­мість людей, види, зміст і результати їхньої діяльності. Соціо­логічна інформація, яку містять документи, іноді дублює дані, одержані іншими методами (опитування, спостереження). Тоді вона стає засобом для перевірки і контролю їхньої надійності.

Таблиця

КЛАСИФІКАЦІЯ СОЦІОЛОГІЧНИХ МЕТОДІВ ЗБИРАННЯ ПЕРВИННОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Метод Аналіз документів Спостере­ження Опитування Соціальний експеримент Аналіз ре­зультатів тру­дової діяльно­сті
Об'єкт Документи Процеси, явища, фа­кти відно­син, взає­мозв'язків, взаємодій Респон­денти Форми і методи розв'я­зання соці­альних проблем Деталі, го­това про­дукція, креслення, статистич­ні та бух­галтерські показники тощо
Пред­мет Соціальні факти, за­фіксовані докумен­тально Факти реальної поведінки Факти сві­домості — думки, мотиви, інтереси, почуття Соціальні фактори, ці­леспрямова­но змінювані у процесі до­слідження Результати діяльності
Спо­сіб Традицій­ний — якіс­ний, фор­малізова­ний — кіль­кісний Включене — невключене, вільне — стандартизо­ване, систе­матичне — епізодичне, польове — лабораторне, контрольо­ване — неконтрольоване Анкету­вання, ін­терв'ю, соціометрія, експер­тиза, тести Натураль­ний — уяв­ний, лабо­раторний — польовий Професіо­нально-якісна оцінка

Аналіз документів — це збирання первинної соціологічної ін­формації з різних документальних джерел з допомогою оцінки й аналізу їх змісту.

Документи в соціології — це друковані, рукописні та інші ма­теріали, створені для зберігання і передавання інформації, яка накопичується в результаті життєдіяльності окремих людей, груп чи спільнот. Це — державні та урядові акти, промови політичних діячів, статистичні збірники і матеріали перепису, наукові публі­кації, періодична преса, листи представників усіх верств насе­лення, художні твори, протоколи зборів і засідань, звіти адміністрацій та громадських організацій, матеріали соціологічних до­сліджень тощо. Вони несуть інформацію про соціальні факти, явища, процеси, що відбуваються в суспільстві, соціальних орга­нізаціях, групах.

Зважаючи на велику кількість соціологічних документів, вони систематизуються і класифікуються.

Систематизація являє собою операцію упорядкування певної сукупності документів за якоюсь одною ознакою: хронологічною, національною, проблемною, персональною тощо. Можлива систе­матизація за кількома ознаками одразу, але з додержанням послі­довності в разі переходу від однієї до іншої. Добір ознак система­тизації визначається завданнями соціологічного дослідження.

Класифікація є пізнавальною операцією, бо передбачає роз­криття сутнісних характеристик документів, які вможливлюють групування їх за видами і орієнтацію в їх множинності.

На початку дослідження слід передбачити комплект докумен­тів, які можуть бути використані, визначити їхню цінність і на­дійність. Орієнтація на певні документи зумовлюється змістом проблеми, предметом, цілями і завданнями дослідження, а також організаційними можливостями дослідника. Так, у процесі дослі­дження проблем використання робочих кадрів на підприємстві користуються документами відділу кадрів та інших виробничих підрозділів, які займаються стимулюванням праці, регулюванням професійно-посадового просування, адаптацією молоді і закріп­ленням її на виробництві, а також протоколами зборів, на яких обговорювалися питання кадрової політики, тощо.

Від виду документа залежить те, для чого його можна викорис­тати і якими методами проаналізувати.

За статусом документи поділяють на офіційні та особисті. Офіційні документи віддзеркалюють суспільні зв'язки, колектив­ні погляди тощо. Вони створюються в державних установах, тру­дових організаціях, різних комісіях. До них належать: накази, постанови і заяви уряду; плани роботи і звіти виробничих колек­тивів, громадсько-політичних організацій; протоколи їх зборів, роботи різних комісій; списки премійованих, тих, що потребують житла, матеріальної допомоги тощо; матеріали стіннівок і бага­тотиражок; документи, що стосуються окремої особи (анкети, службові характеристики, особові листки з обліку кадрів, дипло­ми, свідоцтва, судові вироки тощо).

Серед офіційних документів поточна документація, що збері­гається в архівах організацій, для соціолога має особливий ін­терес, оскільки є базою всіх досліджень.

До особистих документів належать складені з ініціативи са­мого індивіда документи (щоденники, автобіографії або листи), що відтворюють його власний життєвий досвід.

За функціями, які виконують документи, вони поділяються на інформаційно-регулятивні, комунікативні та культурно-виховні. Інформаційно-регулятивну функцію виконує службова докумен­тація, її призначення — інформувати про стан справ у організа­ції, виконання виробничих завдань тощо. У виконанні комуніка­тивної та культурно-виховної функцій провідне місце належить документам громадсько-політичних організацій.

За цільовим призначенням документи поділяють на спеціальні та побічні. Найважливішим джерелом соціологічної інформації є спе­ціальні документи, які складаються безпосередньо в процесі соціо­логічного дослідження. Це — анкети, тести, протоколи спостере­жень, записи самоспостережень, дані експериментів. Такі документи дають можливість дослідникові вести цілеспрямований пошук, гли­боко вивчати об'єкт.

Однак в емпіричному дослідженні джерелом допоміжної ін­формації про різні явища соціального життя є побічні докумен­ти: довідкові видання, літературно-художні твори, навчаль­но-педагогічна та інша література, преса, радіо, телебачення тощо.

За рівнем обробки інформації розрізняють документи пер­винні та вторинні. Первинні документи створюються на підставі безпосереднього вивчення соціального буття і є описом конкрет­них ситуацій, висвітленням діяльності окремих осіб, організа­цій. До них належать звіти з емпіричних соціологічних дослі­джень, протоколи зборів, щоденники тощо. Вторинні доку­менти складають за первинними матеріалами, і вони мають більш узагальнений аналітичний характер, оскільки відбивають більш глибокі соціальні зв'язки. Натомість первинні документи, складені за результатами безпосередніх обстежень, містять більше фактичної інформації.

За мотивацією створення розрізняють спровоковані і спон­танні документи. Прикладом спровокованих документів можуть бути відгуки на якусь критичну оцінку в пресі досвіду роботи пев­ної трудової організації, розв'язання нею конкретної проблеми. Спонтанними документами є особисті документи, створені без особливого впливу якихось зовнішніх чинників (раціоналізатор­ські пропозиції, листи особистого характеру тощо).

За змістом документи класифікують на правові, історичні, економічні, технічні тощо.

За характером інформації соціологічні документи можна по­ділити на:

-письмові;

-усні;

-лінгвістичні; фото- і кінематографічні;

-фонографічні;

-етнографічні;

-речові.

Соціолог найчастіше має справу з письмовими документами, у тому числі статистичними.

Статистичну інформацію поділяють на оперативну і зведену.

Оперативна інформація включає відомчу статистику підпри­ємств і установ: річні звіти, особові облікові картки працівників тощо. За звітами можна охарактеризувати динаміку основних соці­альних процесів, наприклад, руху робочої сили (вибуття працівни­ків і прийом нових, перехід з однієї категорії до іншої, розподіл працівників за фахом, кваліфікацією, стажем, статтю). Оперативну статистику використовують як у фундаментальних, так і в приклад­них дослідженнях.

Зведена інформація центральних і місцевих статистичних ор­ганів публікується у спеціальних виданнях, збірниках статистич­них матеріалів.

Зазначимо, що будь-яка класифікація завжди є умовною і приблизною, адже реальність завжди ширше класифікаційних схем. Важливо те, що в них показаний взаємозв'язок різних видів документів, тенденція до утворення комплексів документів, бли­зьких за характером і призначенням. А це вможливлює комплек­сне використання різних видів документів, виявлення ще не ви­користаних джерел інформації.

Вивчення документа — це аналіз його змісту в контексті за­вдань дослідження. Із цією метою складається схема аналізу та визначаються текстові індикатори ключових понять концепції дослідження. Методи аналізу документів можна поділити на дві основні групи: неформалізовані (традиційні) та формалізовані (якісні та кількісні).

Неформалізовані (традиційні) методи аналізу включають усе розмаїття розумових операцій, спрямованих на тлумачення текс­ту, інтерпретацію відомостей, що містяться в документах, виді­лення смислових блоків ідей, тверджень, що цікавлять дослідни­ка. Неформалізований аналіз документів ґрунтується на загаль­них логічних міркуваннях, синтезі, порівнянні, визначенні, оцінці, осмисленні. Його можна поділити на зовнішній і внутрішній. Зов­нішній аналіз — це перевірка істинності документа, аналіз його «історичного контексту» і обставин, що супроводжували його по­яву. Дослідник визначає тип документа, його автора (фахівець чи дилетант), за яких умов і коли документ створювався (одразу після події чи значно пізніше), що спонукало автора до складання доку­мента (власна ініціатива чи якийсь примус, чиясь вимога), а також виявляє можливу тенденційність документа, помилки, спотворення фактів. З'ясувавши все це, дослідник розпочинає внутрішній ана­ліз — вивчає зміст документа, суть викладених у ньому матеріалів, логіку тексту, соціальні чинники, що спричинили його появу.

Неформалізовані методи аналізу документів застосовують ду­же широко. Особливість їх полягає в тім, що вони значною мірою ґрунтуються на інтуїції дослідника. Він вибирає ту інформацію, що його цікавить, тобто уникнути тенденційності й суб'єктивізму не вдається.

Саме як альтернатива неформалізованому методу аналізу до­кументів виник формалізований (якісно-кількісний) аналіз. Фор­малізований аналіз ґрунтується на переведенні текстової інфор­мації в кількісні показники, що надає результатам аналізу належної об'єктивності.

В основі формалізованого аналізу лежить квантифікація текс­тового матеріалу — процедура виміру і кількісного вираження якісної інформації. Якісна інформація — це дані, подані у формі описового матеріалу. Найчастіше використовується процедура квантифікації, розроблена соціологами X. Лассуеллом і Б. Берельсоном, яка дістала назву «контент-аналіз». Контент-аналіз — це переведення масової текстової (чи зву­кової) інформації в кількісні показники з дальшою її обробкою. При цьому в текстах документів мають бути виявлені такі влас­тивості, які легко вимірюються і відбивають найбільш суттєві сторони його змісту. Для цього вибирають одиниці аналізу (зміс­тові), які можна фіксувати й одночасно переводити за допомогою одиниць рахунку в кількісні показники.

Одиниці аналізу обирають, виходячи зі змісту проблем і гіпо­тез дослідження. Індикаторами одиниць аналізу можуть бути те­ма, окремі категорії (поняття), що розкривають її зміст, прізвища вчених, які здійснюють дослідження, соціальні ситуації, події. Вони мають відтворювати провідну ідею тексту.

Так, наприклад, теми статей, книжок, фільмів, теле- і радіопе­редач відбито в їхніх назвах. Із цих назв можна судити, скільки уваги приділено досліджуваній проблемі, наскільки вона акту­альна. Для вивчення документів з теми дослідження відбирають певні поняття. Скажімо, досліджуючи тему «Ставлення до своїх службових обов'язків», соціолог оперує такими поняттями, як «виконання виробничих завдань», «дотримання правил внутріш­нього розпорядку», «ефективність використання робочого часу». Це якісні характеристики явищ, що знаходять у документах кіль­кісне віддзеркалення. За кількістю посилань на того чи того ав­тора в книжках, статтях (індексом цитування) визначають прес­тиж учених тощо.

Одиниці рахунку передають частоту появи ознаки (одиниці аналізу) в тексті, обсяг тексту. Прикладом одиниць рахунку є друкарські аркуші, сторінки, рядки, знаки в друкованих докумен­тах; хвилини на телебаченні й радіо; сантиметри — у записах на магнітну стрічку. Що більше одиниць аналізу на кожну одиницю рахунку, то багатшим є документ за змістом, більше містить ін­формації, глибше розкриває досліджувану тему.

Вадою формалізованого аналізу є те, що зміст документа не можна виміряти тільки за допомогою формальних показників, а отже, цей аналіз не може бути вичерпним. Найбільш доцільно за­стосовувати його у тому разі, коли потрібна висока точність і об'єктивність аналізу або коли безпосереднє ефективне викорис­тання матеріалу неможливе через великий обсяг і несистематизованість. Проте умовою використання такого аналізу є певна часто­та появи в документах, що аналізуються, категорій, важливих для цілей дослідження.

Попри суттєві відмінності між неформалізованим і формалізо­ваним аналізом, вони не виключають, а доповнюють одне одного і спрямовані на досягнення однієї мети. Вибір методу аналізу за­лежить від специфіки документа, його форми, змісту, цілей і за­вдань дослідження, а також від досвіду дослідника.

Б. Спостереження та експерименти.

Соціологічне спостереження — важливий метод збирання первинної соціологічної інформації через цілеспрямоване, систе­матичне, безпосереднє сприйняття і пряму реєстрацію значущих (для цілей дослідження) фактів соціальної дійсності, найбільш важливих її подій.

У процесі спостереження отримують інформацію про зовніш­ні властивості об'єктів, що вивчаються.

У науковому спостереженні (на відміну від буденного) плануєть­ся наперед його організація, з'ясовуються методи фіксування, об­робки та аналізу даних, що забезпечує певну надійність інформації.

Об'єктами спостереження в соціології є поведінка окремих індивідів, соціальних груп, умови їхньої діяльності тощо.

Цінним є те, що спостереження дає змогу фіксувати реальні поведінкові факти, проте вони здебільшого поверхові і стосують­ся досить вузького кола індивідів. Тому спостереження частіше використовуються спільно з іншими методами.

Спостереження в соціологічному дослідженні найчастіше використовують на його розвідувальному етапі, коли відбуває­ться загальне ознайомлення з об'єктом дослідження і розроб­ляються гіпотези. Крім того, його можна застосовувати для пе­ревірки даних, зібраних іншими методами, і для одержання додаткових відомостей про досліджуваний об'єкт, а також для розробки гіпотез.

Спостереження широко використовують соціологи промисло­вих підприємств, вивчаючи практику проведення різних зборів працівників, процеси обговорення на них нагальних проблем, ме­ханізм вироблення колективних рішень. Спостерігаючи за робо­тою підрозділів підприємства, зустрічаючись з їх працівниками, соціологи отримують емпіричну інформацію про їх ставлення до праці, ставлення один до одного, про їх реагування на зміну умов трудової ситуації не на рівні свідомості, а на поведінковому рівні, тобто спостерігають дії працівників у разі введення нових умов оплати, більш напружених норм, запровадження раціоналізаторсь­ких пропозицій тощо. Ці явища досліджуються в динаміці як дійс­ність, що формується й розвивається.

Спостереження можна класифікувати залежно від місця спо­стерігача в процесі спостереження (невключене і включене); ступеня формалізованості спостереження (стандартизоване й довільне); регулярності проведення (систематичне й епізодичне); місця проведення і способу організації спостереження (польове й лабораторне); наявності контролю за проведенням спостережен­ня (контрольоване — неконтрольоване); міри відкритості (відкри­те й інкогніто) (див. рис).

Невключене спостереження полягає у вивченні процесів до­слідження зовні без втручання в їх перебіг. Воно спрямоване зде­більшого на опис соціальної атмосфери і застосовується найчас­тіше на розвідувальному етапі монографічного дослідження та Для експериментальної перевірки гіпотез у лабораторних умовах.

Включене спостереження передбачає не тільки безпосередню присутність, а й участь спостерігача в досліджуваній ситуації, контакт із тими, за ким ведеться спостереження. Спостерігач перебуває в гурті тих, за ким він спостерігає, і, працюючи разом з ними, в реальних життєвих ситуаціях збирає інформацію. Отже, спостерігач є частиною дослідної ситуації, впливає на ситуацію і, у свою чергу, зазнає її впливу.

Класифікація спостережень

Слід зауважити, що для спостерігача і для тих, за ким ведеться спостереження, та сама ситуація має різне значення. Для поси­лення об'єктивності спостереження акти поведінки мають набути однакового значення для тих і тих.

Ступінь включеності спостерігача в дослідну ситуацію може бути різним — від пасивного спостереження, яке мало чим відріз­няється від невключеного, до активного, коли респонденти почи­нають сприймати спостерігача як члена своєї групи.

Залежно від ступеня обізнаності групи розрізняють закрите й відкрите включене спостереження. Закрите — це таке спостере­ження, коли дослідник уходить у досліджувану групу, стає її пов­ноправним членом і бере участь у виробничому процесі нарівні з іншими членами групи, яким справжні цілі дослідника не відомі. Таке дослідження дає можливість одержати дані, яких не можна здобути в жодний інший спосіб.

Цей різновид включеного спостереження застосовують у до­слідженнях «закритих» груп, які не допускають відкритого спо­стереження ззовні.

Відкрите включене спостереження полягає у відкритій участі у виробничому процесі дослідника та широкого повідомлення його професійних цілей. Існує думка, що присутність спостеріга­ча може вплинути на поведінку респондентів, спотворити реаль­ну картину. Це справедливо для одноразового відкритого спосте­реження. Але під час спостереження протягом тривалого часу люди звикають до спостерігача і залишаються самими собою на­віть у його присутності.

Переваги включеного спостереження очевидні. Невключений спостерігач може бачити і фіксувати акти, так би мовити, відкри­тої поведінки. Але як стороння людина він не може досконально знати, що криється за цими актами, тому його інтерпретація мо­же бути неадекватною.

Включений дослідник має можливість проникати в найглибші шари колективного життя, вивчати мотиви, збудники, установки кожного члена досліджуваної групи, знати, що сприймається, а що засуджується ними, яка емоційна атмосфера в групі, як діє механізм формування «групової свідомості».

Водночас включеному спостереженню притаманні певні не­доліки. Наприклад, соціолог може так «вжитися» в досліджува­ний колектив, у норми його поведінки, що починає сам реагувати відповідно до цих норм, втрачаючи при цьому об'єктивність сприйняття. Крім того, нелегко знайти виконавця такого типу до­слідження, оскільки воно потребує великого самозречення.

Залежно від ступеня формалізації процедури, тобто жорсткос­ті приписів стосовно того, що і як спостерігати, спостереження поділяють на вільні та стандартизовані.

Вільне спостереження характеризується браком жорстких приписів зовні. Дослідник не обмежений програмою, не має чіт­кого плану дій, не встановлює наперед, які саме елементи дослі­джуваного процесу (ситуації) він буде фіксувати. Як правило, ві­льне спостереження ведуть за об'єктом у цілому або за основ­ними його складовими. За допомогою цього спостереження до­слідник з'ясовує межі об'єкта і його основні складові, визначає, які з них є найбільш значущими для дослідження, отримує ін­формацію про їхню взаємодію. Найчастіше вільне спостереження використовують на початковому етапі розвідувального дослі­дження для уточнення проблеми.

Хоч цей різновид спостереження застосовують щодо об'єкта в цілому, але зрозуміло, що спостерігати одразу все неможливо. То­му і за вільного спостереження вирішують, що саме слід спостері­гати. У процесі спостереження напрям дослідження може змінити­ся (для вільного дослідження це і є ознакою його переваг). Соціо­лог на підставі свого досвіду визначає приблизний перелік значу­щих елементів для ситуацій, що вивчаються, ніби окреслюючи на­прям дослідження тих чи тих об'єктів спостереження.

Стосовно учасників ситуації встановлюють, хто вони, скільки їх, які між ними відносини, чи знайомі вони один з одним, яка їхня роль у цій ситуації, який характер зв'язків між ними (формальний чи не­формальний), яка структура угруповань (лідери, ізольовані індиві­ди), з якою метою (формальною чи неформальною) вони зібралися в цій ситуації, чи мають вони спільні або антагоністичні цілі.

При цьому означують:

· обставини, за яких виникла і спостерігається ситуація, яку соціальну поведінку ці обставини заохочують, яку гальмують;

· якої поведінки можна очікувати, а яка буде непередбаченою;

· що і як роблять учасники ситуації, які стимули зумовлюють ту чи ту поведінку, в якій формі вона виявляється (люди розмовляють, жестикулюють, плачуть, сміються тощо), яка напруженість, стій­кість, емоційність, тривалість цієї поведінки, які її наслідки;

· частоту і тривалість ситуації, яка досліджується, коли вона виникла, що зумовило її, унікальна вона чи типова, випадкова чи систематична.

Цей перелік не вичерпує всіх можливих напрямів спостере­жень, однак може суттєво допомогти соціологу в проведенні до­слідження. Такий підхід сприяє поступовому переходу від віль­ного спостереження до стандартизованого.

Стандартизоване спостереження відрізняється від вільного су­ворою регламентацією процедури, часу й вибраного об'єкта. Соціо­лог досить добре поінформований про об'єкт дослідження і зазда­легідь з'ясовує, які елементи (аспекти) процесу чи ситуації, що до­сліджуються, мають найбільше значення для його дослідження, вирішує, як, де, за ким і протягом якого часу вести спостереження. Результати дослідження фіксує на спеціальних бланках.

Установлені в процесі розробки програми фактори, що підля­гають спостереженню, оформлюють у вигляді таблиць, карток, протоколів спостереження.

Таке спостереження застосовують для перевірки й уточнення результатів, одержаних іншими методами. Воно може викорис­товуватися і як основний метод дослідження для точного опису предмета й перевірки гіпотези. Тому стандартизоване спостере­ження найбільш широко використовують у дослідженнях аналі­тичного плану, а також в описових дослідженнях, і дуже рідко — у розвідувальних, де брак достатньої інформації про об'єкт до­слідження не дає змоги зробити необхідне структурування спо­стереження, тобто визначити найбільш значущі для дослідження елементи і зосередити на них основну увагу.

За принципом регулярності в часі спостереження поділяють на систематичні й епізодичні.

Систематичне спостереження характеризується регулярністю проведення протягом певного періоду. Воно дає змогу виявити динаміку процесів, значно збільшити можливість її екстраполя­ції. Спостереження може вестися щоденно, раз на тиждень, раз на місяць і т. д. Спостерігати можна за такими об'єктами:

· певною групою протягом дня, місяця, року;

· певним процесом у різних групах (формуванням громадської думки);

· певним процесом у певній групі (розвитком неформальних відносин, зміною ставлення до тих чи тих явищ).

Епізодичні спостереження — це коли спонтанно, незаплановано досліджують явище, діяльність, соціальну ситуацію. Наприклад, спостерігаючи розвиток неформальних відносин у колективі, соціолог може спостерігати зміни в стилі діяльнос­ті керівника цього колективу, у його ставленні до службових обов'язків.

Цей тип спостереження особливо часто зустрічається в розві­дувальному дослідженні, коли спостерігач має справу з неперед­баченими ситуаціями.

Залежно від кількості досліджуваних об'єктів (спостерігаю­ться всі об'єкти, що стосуються проблеми, чи тільки певна їх час­тина) спостереження поділяють на суцільні та часткові. Суцільні дають повнішу інформацію, але їх проведення не завжди можли­ве й економічно обґрунтоване, а часткові — обмежуються окре­мими об'єктами.

За місцем і способом організації розрізняють спостереження польові й лабораторні. Польові здійснюють над реальними соці­альними групами в природних умовах їхньої життєдіяльності. Більшість спостережень, що проводяться, є польовими. їх вико­ристовують як основний і як допоміжний метод дослідження в певних його різновидах.

Звичність обставин допомагає адекватному розумінню дійсно­сті, але не завжди є сприятливою для дослідника: вплив зовнішніх факторів ускладнює фіксування, немає змоги охопити всіх членів досліджуваної групи тощо.

З огляду на це проводяться лабораторні дослідження групи людей, які відбираються дослідником і ставляться в спеціально створені умови. Зміст досліджуваної ситуації, умови навколиш­нього середовища визначає дослідник. Лабораторні дослідження найчастіше застосовують у експериментальних дослідженнях, коли ставиться завдання розробити й експериментально переві­рити робочі гіпотези чи нову методику.

Недоліком лабораторного дослідження є те, що штучно ство­рена ситуація може вплинути на природність поведінки дослід­жуваних.

Залежно від наявності контролю спостереження поділяються на контрольовані і неконтрольовані.

Контрольоване спостереження здійснюють з метою збирання інформації для відтворення більш чіткої картини досліджуваної ситуації, перевірки певних гіпотез. Для цього збільшують кількість спостерігачів і порівнюють результати їхніх спостережень, а також інтенсифікують сам процес дослідження проведенням серії спо­стережень за одним об'єктом. Порівняння результатів стає можли­вим лише за умови стандартизованих планів спостереження з ви­користанням таблиць, карт спостереження і допоміжних технічних засобів (кіно-, фото-, звукозаписувальної апаратури тощо).

Неконтрольоване спостереження має на меті вивчення реаль­них життєвих ситуацій, загальний опис певного процесу, явища, а

також соціальної атмосфери, в якій вони відбуваються. У такого спостереження, як правило, нема чіткого плану, заздалегідь ви­значається лише головний об'єкт спостереження. Ефективність неконтрольованого спостереження багато в чому залежить від кваліфікації спостерігача.

Недоліком неконтрольованого спостереження є загроза суб'єк­тивного ставлення дослідника до об'єкта, а отже, спотворення результатів дослідження. Неконтрольоване спостереження най­частіше застосовують на початкових етапах дослідження.

Особливим видом соціологічного дослідження є самоспо­стереження, коли соціолог користується не тільки даними спо­стереження за поведінкою індивідів, а і їхніми власними су­дженнями й оцінками цієї поведінки. У ньому можуть вико­ристовуватися такі документи, як автобіографії, листи, щоден­ники, записи самоаналізу тощо. Різновидом самоспостереження є відповіді тих, за ким спостерігають, на питання запропонова­ної анкети чи інтерв'ю з ними. Проте слід зауважити, що відпо­віді на питання анкети треба розцінювати не як об'єктивні, а як гіпотетичні.

Розглянутих різновидів спостереження зазвичай у чистому ви­гляді не існує. На практиці їх поєднують одне з одним залежно від складності та багатовимірності об'єкта, специфіки завдань дослідження, тобто залежно від типу дослідження (див. табл.).

Таблиця

Види спостереження в різних типах дослідження.

Спостереження Тип дослідження
розвідувальне описове аналітичне

Включене Невключене Вільне

Стандартизоване Систематичне Разове Контрольоване Неконтрольоване Лабораторне Польове Суцільне Часткове

4-4-4-4-4-4- 4-

Примітка. Знаком «+» помічено види спостереження, що їх доцільно застосовувати в цьому дослідженні.

Ефективне використання методів дослідження потребує знання їхніх переваг і вад. Це дає можливість визначати, коли і за яких умов використання того чи того методу буде найдоцільнішим.

Більшість методів соціологічного дослідження ґрунтується на попередніх чи ретроспективних судженнях людей про їхню влас­ну поведінку, про ту чи ту подію, тому немає повної впевненості у вірогідності цих суджень: розрив між судженням і реальною ситуацією може бути досить значним. Інформація, одержана з допомогою спостереження, характеризує явище, а не думку про нього. Безпосереднє спостереження дає можливість фіксувати події та елементи поведінки людини в момент їх появи, у конкрет­них зв'язках, навколишніх умовах і в реальному часі.

Велика перевага спостереження полягає й у тім, що його ви­користання не залежить від здатності та готовності людини вести відверту розмову з питань, що цікавлять дослідника.

Основні проблеми використання методу спостереження в емпі­ричному соціологічному дослідженні зумовлені особливостями об'єкта дослідження, яким є людина. Реагуючи на дії дослідника, вона може змінювати характер своєї поведінки «підлаштовуватися» до того, що, на її думку, є нормою, а це спотворює реальну картину.

Високі вимоги ставляться до особи самого спостерігача. Від його здібностей, кваліфікації, наукової обізнаності і, врешті-решт, від його суто людських якостей: уміння знаходити спільну мову, доброзичливості, чуйності, ненав'язливості, делікатності — залежить успіх спостереження.

Крім того, слід зважати на те, що спостерігач досліджує соці­альну спільноту, до якої належить і сам, часткою якої він є і від якої залежить. І тут не можна позбутися автоморфізму, тобто спроби тлумачити поведінку і дію інших людей через своє власне сприйняття, крізь призму власного «я», позбутися певного емо­ційного забарвлення, впливу власного досвіду. Тому однією з найголовніших вимог до спостерігача є об'єктивність.

Він має дотримуватися таких правил:

· не втручатися, не допускати будь-яких власних дій щодо явища, яке вивчається, щоб не спотворити природного перебігу подій;

· проводити спостереження завжди цілеспрямовано, тобто за­здалегідь визначати його мету, форми і засоби здійснення;

· забезпечувати своєчасний запис результатів спостереження (протокол, картка, таблиця спостереження). Запис має бути та­ким, щоб згодом можна було аналізувати та обробляти зафіксо­вану інформацію.

Вадою методу спостереження є його велика трудоємкість.

Дослідження ускладнюється й неможливістю повторення си­туації. Соціальні явища і процеси незворотні, їх не можна знову повторити, щоб дослідник міг перевірити та зафіксувати момен­ти, котрі його цікавлять.

Використання спостереження обмежується часом здійснення події. Тому фіксують лише ті події, що мали місце в момент спо­стереження. Багато подій залишається непоміченими.

Окрім того, спостереженням фіксуються лише факти реальної поведінки людини. Хоч про людину судять за її діями, але в діях людини за певних обставин виявляється лише частина її внутріш­нього світу, решта прихована і виявлятиметься за інших обста­вин. Для того щоб мати повне уявлення про людину, потрібно дуже довго спостерігати за її поведінкою в різних ситуаціях. А це не завжди можливо. У зв'язку із цим раціональніше застосувати метод опитування.

До спостереження умовно можна віднести експеримент — загальнонауковий метод здобуття (в умовах, що контролюються й управляються) певних знань про причинно-наслідкові відносини між явищами і процесами соціальної дійсності для перевірки гіпотез щодо цих зв'язків. Дослідник створює певну ситуацію, приводить, у дію гіпотетичну причину і спостерігає за змінами у природному перебігу подій, фіксує їх відповідність чи невід­повідність власним передбаченням, гіпотезам.

Соціальні експерименти за характером об'єкта і предмета дослідження поділяють на соціальні, економічні (господарські), правові, педагогічні, психологічні, естетичні тощо. Особливе міс­це серед них посідає соціальний експеримент.

Соціальний експеримент спрямовано на перевірку причинно-наслідкових зв'язків між параметрами різних сфер, видів, аспек­тів діяльності з метою виявлення закономірностей, що зумовлю­ють діяльність соціального суб'єкта в цілому.

Усі інші перелічені різновиди експерименту спрямовані на перевірку ймовірнісних залежностей усередині певної соціальної сфери. Так, економічний експеримент може здійснюватися для виявлення залежності між продуктивністю праці та формами її організації, продуктивністю праці та умовами її тощо.

Соціальний експеримент у соціології — метод збирання ін­формації про характер і специфіку змін показників соціальної ді­яльності та поведінки під впливом заданих і керованих чинників. Його проводять з метою перевірки дієвості запроваджуваних форм соціальної діяльності, нових засобів управління розвитком соціальних процесів, реальності здійснення та ефективності запро­понованих заходів, розроблених на основі теоретичних ідей та набу­того досвіду стосовно конкретних соціальних умов. Крім того, соці­альний експеримент як ефективний метод вивчення соціальних явищ використовують у соціологічному дослідженні для розробки робочих гіпотез. Як дослідно-перетворювальна діяльність експери­мент є формою практики і ґрунтується на розробці певної гіпотетич­ної моделі досліджуваного явища. Проте специфіка соціальних явищ обмежує можливості експериментального методу. Складність, багатофакторність соціальних процесів, неможливість формалізованого їх опису, ціннісно-системний характер залежностей, детермінова­ність дій людини її психікою — усе це ускладнює емпіричне вияв­лення і доказовість причинних залежностей, а отже, і побудову гіпо­тетичної моделі певного явища. Реальний соціальний експеримент часто не можна здійснити з економічних, політичних, етичних та інших міркувань. Більшість важливих соціальних ситуацій не може бути створено на бажання дослідника, оскільки до реально існуючих людей не можна застосувати причинні зв'язки, реалізація яких при­звела б до негативних наслідків для самих людей.

Соціальний експеримент як складова дослідження й управлін­ня має дві взаємозв'язані функції: прикладну — досягнення ефек­ту в практично-перетворювальній діяльності та теоретичну — перевірка наукових гіпотез, тобто вивчення функціонування і розвитку соціальних процесів і здобуття нових знань.

Соціальний експеримент включає кілька етапів:

-збирання емпіричних даних;

-визначення вихідного стану досліджуваного об'єкта;

-виявлення тенденцій його розвитку;

-розробка теоретичних концепцій та умов експериментування;

-створення експериментальної ситуації;

-контроль та спостереження за перебігом експериментальної ситуації;

-визначення й аналіз підсумків експерименту;

-запровадження висновків експерименту в життя.

Позитивним у соціальному експерименті є те, що реципієнт у ньому посідає активну позицію.

Створюючи певні умови, він має можливість повніше враховувати визначальні чинники, чітко перед­бачувати їхній вплив на об'єкт дослідження; змінюючи послідовно одну умову і залишаючи без зміни інші, він може з'ясовувати при­чини і зміни соціальних явищ; багаторазово повторюючи дослід, нагромаджувати кількісні характеристики, за якими можна робити висновки про типовість чи випадковість соціальних явищ.

Негативним у використанні соціального експерименту є те, що навмисно створені умови можуть порушити природність пе­ребігу соціального явища, що досліджується.

В. Опитування.

Опитування — найпоширеніший у соціології метод збирання первинної вербальної інформації, що ґрунтується на зверненні до окремого індивіда чи групи з питаннями, спрямованими на роз­криття змісту досліджуваної проблеми. За допомогою опитування одержують як подійну (фактичну) інформацію, так і відомості про думки, оцінки й потреби опитуваних. Джерелом інформації є усні чи письмові висловлювання респондентів про стан громадської думки та суспільної свідомості, об'єктивних явищ та процесів не тільки в теперішньому, а й у минулому і майбутньому часі.

Респондент — учасник конкретного соціологічного дослі­дження, що є джерелом усної чи письмової інформації.

Правильно організоване опитування дає змогу здобути інфор­мацію з будь-якої проблеми.

Реципієнт має організувати спілкування так, щоб викликати в респондента цікавість до теми опитування, стимулювати його до активної участі в дослідженні, забезпечити щирість відповідей.

Реципієнт — учасник конкретного соціологічного досліджен­ня, що здобуває від респондента усну чи письмову інформацію.

У процесі опитування реципієнт за допомогою спеціальних висловлювань і питань може моделювати різні уявні ситуації, щоб отримати інформацію безпосередньо від самої людини про її реальні та гіпотетичні вчинки, плани й наміри на майбутнє, фа­кти конкретної діяльності, її мотиви, результати, суб'єктивний стан, почуття, нахили, судження; з'ясувати її думку з різних пи­тань, насамперед стосовно того, що не знайшло віддзеркалення в офіційних документах, у результатах спостереження та інших методах дослідження. Так, опитування дає змогу розшифрувати мотиви звільнення за власним бажанням і виявити справжні його причини, з'ясувати мотиви пасивного ставлення до праці та сту­пінь задоволення соціально-психологічним кліматом, що склався, стосунками з керівником, стилем його діяльності тощо. Іншими словами, під час опитування об'єктивний матеріал, зібраний за допомогою інших методів дослідження (спостереження, вивчен­ня документації), доповнюється відомостями про суб'єктивне сприйняття предмета дослідження.

Опитування справляє позитивний психологічний вплив на рес­пондентів. Вони бачать, що їхньою думкою цікавиться громадсь­кість. З'ясування думки індивідів й опрацювання на цій підставі заходів щодо соціального розвитку об'єкта— одна з форм їх участі в соціальному управлінні.

Специфіка опитування полягає в тім, що джерелом інформації є словесне повідомлення респондента, його думка. Реципієнт втручається в процес формулювання повідомлення, спрямовує його у відповідне русло. У зв'язку з цим виникає необхідність за­безпечити надійність і вірогідність отримуваної реципієнтом ін­формації. Надійність інформації виявляється у стійкості, неза­лежності її від дії випадкових чинників, вірогідність — в її адекватності реальній дійсності. Ці якості інформації забезпечу­ються переважно сталістю умов її збирання та щирістю відпові­дей респондентів, їхньою поінформованістю про сутність дослі­джуваного об'єкта, про те, що цікавить дослідника.

Надійність інформації, яку збирають опитуванням, залежить від її змісту та характеру, від техніки опитування, рівня компе­тентності респондента. На вірогідність одержуваної реципієнтом інформації впливають особистісні характеристики респондента — захисні механізми психіки, рівень освіти й культури, властивості пам'яті, його ставлення до установи, яка проводить опитування, до теми дослідження, до самого реципієнта. Методика і техніка опитування дає змогу значною мірою нейтралізувати негативний вплив цих чинників.

Вірогідність відповіді респондента багато в чому залежить від уміння реципієнта розпочати опитування, від його професіоналіз­му. Потрібно так вести опитування, щоб у респондента виникло бажання брати в ньому участь, вести відверту розмову. Крім того, вірогідність залежить від якості інструменту (план інтерв'ю, ан­кета). Формулювання питань — найбільш складний і відпові­дальний етап його побудови. Йому передує, як уже було сказано, процедура емпіричного визначення основних понять досліджен­ня і відбору необхідного мінімуму емпіричних індикаторів. Кож­ному індикатору відповідає одне або кілька запитань.

Запитання в опитуванні — це висловлювання, розраховане на здобуття інформації (відповіді), яка б давала змогу тлумачити ознаки соціального об'єкта, що вивчається.

За спрямованістю вирізняються запитання результативні (зміс­тові), за допомогою яких реципієнт збирає інформацію щодо на­явності певних явищ та їх взаємозв'язків, і функціональні, за до­помогою яких упорядковується сам процес опитування.

Виходячи з найбільш суттєвих ознак розрізняють:

· запитання за змістом: про факти («Скільки разів протягом року Вас преміювали?»);

· про поведінку («Чи берете Ви участь у обговоренні виробни­чих питань?»);

· про знання або поінформованість («Чи відомі Вам умови преміювання?»);

· про установки («Чи засуджуєте Ви вчинки порушників трудо­вої дисципліни?»);

· про мотиви («Чим Ви незадоволені у своїй роботі?»);

За виконуваними функціями:

контактні, що ставлять на початку опитування для руйнування психологічного бар'єру між реципієнтом і респондентом («Тепер ба­гато говорять про соціальну апатію, зумовлену зневірою в діях уря­ду. А як Ви вважаєте?»);

буферні, які використовують для розмежування тематичних бло­ків і водночас для нейтралізації впливу одних відповідей на інші («Ми вели розмову з Вами про умови стимулювання праці. Зараз, якщо Ви не заперечуєте, поговоримо про те, що Вам заважає в роботі?»);

«фільтри», які використовуються для виявлення компетент­них респондентів (перед тим, як розпочати розмову про ставлен­ня респондента до системи преміювання, потрібно запитати, чи відома вона йому);

підбадьорюючі, що зміцнюють упевненість респондента у своїх силах («Ви дуже цікаво розповідали про складності у вашій роботі. А зараз поговоримо трохи про Ваш колектив»);

провокуючі, що зумовлюють спонтанні відповіді («Чим, на Ваш погляд, можна пояснити постійні порушення трудової пове­дінки членами Вашого колективу?»);

контрольні, що призначені для перевірки точності та повноти відповіді на інші питання, вірогідності даних (респонденту, який відповів, що він бере активну участь у громадській роботі, про­понують назвати, які саме обов'язки він виконує);

уточнювальні запитання («Здається, про це ми вже говорили, але не з'ясували...»);

проективні, які мають забезпечити інформацію про можливу реакцію респондента в певній ситуації з урахуванням його гли­бинних потреб і почуттів;

«кермачі», що спрямовують опитування від загального до більш конкретного;

тлумачні, що мають за мету отримання від респондента роз'яс­нення його розуміння тої чи тої інформації з теми дослідження;

За структурою:

відкриті (неструктурні) — без попередньо сформульованих відповідей, які пропонуються для вибору;

закриті (структурні) — з попередньо сформульованими відпові­дями;

напівзакриті, коли поряд із запропонованими відповідями пе­редбачається місце і для вільних.

Закриті запитання у свою чергу поділяють на:

дихотомічні, тобто такі, що на них є тільки дві відповіді, котрі виключають одна одну («Чи преміювали Вас за підсумками ро­ку?» — «Так», «Ні»);

альтернативні, що містять перелік відповідей, з яких можна ви­брати тільки одну («Як часто Вас преміювали?» — «Зовсім не пре­міювали», «Не частіше ніж один раз на рік», «Кілька разів на рік», «Кілька разів на квартал», «Щомісяця»). Різновидом альтернативно­го запитання є шкальне, яке спрямоване на вивчення інтенсив­ності прояву якогось явища чи ставлення до нього (наприклад, для визначення задоволення респондента роботою йому пропонують та­кі відповіді: «дуже задоволений», «задоволений», «не дуже задово­лений»; запитання-«меню», в яких наведено перелік мож­ливих відповідей, що з них респондент може вибрати кілька («Які з перелічених умов заважають Вам працювати на повну силу?»).

Крім того, за формою запитання поділяють на:

прямі запитання, звернені безпосередньо до респондента, і непрямі, не звернені до певної особи (наприклад, «Як у Вашому колективі сприймають нововведення?»).

запитання-індекси, які застосовують для групування респон­дентів під час аналізу (наприклад, якщо на запитання щодо інформованості у справах колективу респондент назвав 4—5 подій, то рівень його інформованості оцінюють як високий, 2—3 події — середній, якщо ж респонденту важко відповісти на це запитання — низький);

запитання-тести, які використовують для оцінки, перевірки тощо (див. рис).

Формулювання запитання має враховувати такі загальні вимоги:

· відповідати темі та завданням дослідження;

· вимагати точної й обґрунтованої відповіді і не містити в собі ще запитання;

· ураховувати інтелектуальний рівень респондента і бути йо­му зрозумілим;

· бути нейтральним, не показувати особистого ставлення ре­ципієнта;

· передбачувати всі можливі відповіді, урівноважуючи кіль­кість можливих варіантів «за» і «проти», щоб перевага тих чи тих не вплинула на відповідь респондента.

Класифікація запитань анкети

Послідовність запропонованих варіантів відповідей теж поміт­но впливає на вибір їх респондентом. Варіанти, розміщені споча­тку, мають більше шансів бути вибраними. Респондентам слід пропонувати опитувальні листки з різною послідовністю відпові­дей «за» і «проти».

Кількість запитань має бути мінімально необхідною. Роз­міщують їх за принципом ускладнення від початку до середи­ни і полегшення від середини до кінця, щоб респондент пос­тупово втягувався у розмову з реципієнтом і при цьому не стомлювався.

У вітчизняній практиці найбільш поширеною формою опиту­вання є анкетування.

Анкетування — це письмове опитування з допомогою анке­ти. Його найчастіше використовують для збирання інформації про масові соціальні явища. Так, на підприємстві можуть вивча­тися мотиви плинності кадрів, ефективність певної форми організації праці, характер соціально-психологічного клімату, задово­лення працею, адаптованість молодих робітників та інші проб­леми трудових колективів. Анкетування може застосовуватися в дослідженні будь-якої соціальної проблеми, якщо для її роз­в'язання потрібна інформація про явища суспільної та індивіду­альної свідомості: потреби, інтереси, мотиви, установки, думки, ціннісні орієнтації окремих індивідів чи соціальних груп, а також про об'єктивні соціальні факти: організацію праці та побуту, освіту і кваліфікацію, матеріальне стимулювання.

Анкета — це впорядкований за змістом і формою набір запи­тань, кожне з яких логічно зв'язане з тою чи тою гіпотезою. Ан­кета має визначену структуру і складається, як правило, з трьох частин: вступної, основної і «паспортної» (див. табл.).

У вступній частині анкети міститься звернення до респон­дента, в якому зазначається, хто, з якою метою проводить опиту­вання, де і як використовуватимуться його результати, підкрес­люється важливість і значимість особистої участі кожного рес­пондента в дослідженні, наводиться стисла інструкція щодо за­повнення анкети, гарантується анонімність відповідей, зазначає­ться, кому слід повернути заповнену анкету.

В основній частині анкети подаються запитання, розраховані на послідовне розкриття змісту досліджуваної проблеми.

«Паспортна» частина включає запитання, відповіді на які ха­рактеризують демографічний і соціальний стан респондента.

Наприкінці анкети респонденту пропонують висловити свою думку щодо теми опитування і дякують за участь у дослід­женні.

За способом спілкування між реципієнтом та респондентами опитування буває:

· через пресу, коли анкети публікуються на сторінках журна­лів та газет, а відповіді на запитання анкети пересилаються в ре­дакцію;

· поштове, коли анкети і відповіді пересилаються поштою;

· роздаткове, коли анкети роздаються безпосередньо респон­дентам.

Поштове анкетування та анкетування через пресу дають дуже низький відсоток повернення заповнених анкет, що потребує від дослідника додаткових зусиль для забезпечення репрезентатив­ності одержаної інформації.

Ефективність роздаткового анкетування залежить не тільки від змісту і структури анкет, а й від навичок і вміння проводити опитування анкетером, від його особистих якостей.

Таблиця

ВИМОГИ ДО ОФОРМЛЕННЯ АНКЕТИ

УВІДНА ЧАСТИНА АНКЕТИ

(зацікавити респондента, стимулювати його до відвертих відповідей)

- Пояснити, хто проводить дослідження, його цілі, де буде використано результати.

- Наголосити на важливості й значущості особистої участі респондента в опитуванні, його відвертості і правдивості.

- Викласти порядок заповнення та повернення анкет.

- Гарантувати анонімність опитування

ОСНОВНА ЧАСТИНА

Блок 1

(увідні, прості запитання для поступового залучення респондента до співпраці)

- Запитання для одержання фактичної, подійної інформації, індиферент­ної для респондента

Блок 2

(основна інформація теми дослідження)

- Запитання для з'ясування оцінювання респондентами соціальних явищ.

- Запитання стосовно мотивів учинків, характеру поведінки респон­дентів.

- Гострі, складні для респондента закриті запитання (у кінці блоку)

Блок З

(контрольні запитання для уточнення і поглиблення одержаної інформації)

- Закриті нескладні запитання, що завершують тематику попереднього блоку.

- Нескладні відкриті запитання.

- Контрольні запитання з тематики попереднього блоку

ЗАВЕРШАЛЬНА ЧАСТИНА АНКЕТИ

(паспортичка)

- Статус особистості респондента за посадою, освітою, віком, сімейним станом тощо.

- Стислість, лаконічність запитань

З особистих якостей анкетера слід спеціально назвати такі:

· висока свідомість, сумлінність, старанність, широкий нау­ковий світогляд, обізнаність з проблематикою опитування, що допомагає переконувати респондентів у соціальній значущості дослідження;

· організаційні здібності, які дають змогу в тісному контакті з адміністрацією підрозділів, що обстежуються, створити опти­мальні умови для проведення опитування;

· уміння створити під час заповнення анкет атмосферу ділової зацікавленості, дружньої співпраці;

· терплячість, толерантність, увічливість, висока культура спілкування, що сприяє формуванню атмосфери доброзичли­вості, щирості, довіри.

Анкетером може бути як професійний соціолог-реципієнт, так і спеціально навчений та проінструктований працівник іншої професії (позаштатний соціолог). Бажано, щоб він не працював у тому структурному підрозділі, де проводиться опитування.

Основним завданням анкетера є збирання максимально надій­ної та достовірної інформації. Для цього він повинен спонукати респондентів висловлювати лише їхні особисті думки, перешко­джати спробам радитися, списувати, підказувати відповіді.

Анкетер не повинен квапити респондентів, але й не може до­зволяти респондентам брати анкети додому, оскільки це може призвести до зниження якості їх заповнення.

Позитивним у анкетуванні є можливість отримання у відносно короткий строк значного обсягу емпіричної інформації, а також забезпечення анонімності відповідей, вадою анкетування є немож­ливість проконтролювати ситуацію формулювання відповіді, її самостійності та повноти.

Інтерв'ю — різновид усного опитування, що ґрунтується на безпосередньому контакті спеціально навченого реципієнта з респондентом.

Інтерв'ю буває різних видів. Залежно від «ступеня свободи» реципієнта (інтерв'юера) інтерв'ю поділяється на неспрямовапе. в якому подається максимум свободи вести спонтанну розмову з тем, вибраних респондентом, і спрямоване, в якому інтерв'юер задає ретельно підготовлені завчасно питання.

Залежно від ступеня стандартизації інтерв'ю поділяють:

на вільне — бесіду, що триває кілька годин за загальною про­грамою, але без жорсткої деталізації. Інтерв'юер може задавати запитання, які вважає за необхідні, у будь-якому формулюванні та послідовності;

Класифікація інтерв'ю

напівстандартизоване (фокусоване), в якому використовують так званий путівник інтерв'ю з переліком як обов'язкових, так і можливих запитань;

стандартизоване, яке проводять за детально розробленим планом, що конкретизує зміст, послідовність запитань і варіанти можливих відповідей. Відповіді суворо фіксуються. Вільне ін­терв'ю характеризується великою гнучкістю, стандартизоване — забезпечує більшу порівнянність інформації та швидкість її опрацювання. Крім того, перевагою стандартизованого інтерв'ю є можливість залучити до його проведення осіб без спеціальної соціологічної підготовки. Соціологічні служби розробляють спе­ціальні опитувальні листки, користуючись якими працівник будь-якого виробничого підрозділу може зібрати необхідну інформацію.

Залежно від способу спілкування інтерв'юера й респондента інтерв'ю може бути особистим і опосередкованим.

В опосередкованому інтерв'ю застосовують такі технічні за­соби, як телефон, магнітофон, телебачення.

Залежно від жорсткості поведінки інтерв'юера інтерв'ю буває «м'яким», коли інтерв'юер намагається досягти довіри опитуваного, демонструє повагу до нього, і «жорстким», коли інтерв'юер веде себе дещо зухвало, демонструючи радше техніку допиту.

За частотою проведення інтерв'ю може бути одно- і багато­разовим (панельним). Панельне інтерв'ю передбачає збирання інформації від тих самих осіб за допомогою тих самих запитань кілька разів через певні проміжки часу з конкретною пізнаваль­ною метою: перевірити зміну думок досліджуваних осіб щодо проблеми або виявити нові елементи в їхній свідомості та пове­дінці. Залежно від його глибини інтерв'ю буває глибинним (клі­нічним, тривалим) та поверховим (короткочасним). Поверхове ін­терв'ю може бути сфокусоване на одержання інформації про певні аспекти якоїсь особливої ситуації або події, яку пережив респондент. Глибинне інтерв'ю є інтесивним і докладним. Воно має за мету з'ясування причин соціальної поведінки, установок, мотивів тощо. Дещо відрізняється від усіх розглянутих терапев­тичне інтерв'ю, яке спрямоване не стільки на отримання інфор­мації, скільки на те, щоб дати можливість респонденту розповіс­ти про свої неприємності, відчути свою значимість, допомогти розібратися в самому собі, досягти самопорозуміння.

Ефективність інтерв'ювання залежить від таких факторів:

· 4 місця проведення (службове приміщення, квартира, вули­ця). Воно визначається предметом дослідження. Питання, зв'я­зані з проблемами побуту, сім'ї та вільного часу, ліпше з'ясовувати в домашніх умовах, а виробничі — на підприємстві. Опиту­вання не треба проводити в присутності сторонніх осіб, особливо з адміністративного персоналу;

· особистісних характеристик інтерв'юера, його знань, навичок, такту, уміння правильно формулювати питання, уміння добирати з відповідей найадекватнішу меті дослідження інформацію тощо.

Вступне слово інтерв'юера має бути коротким, обґрунтованим і впевненим: він називає організацію, яка проводить досліджен­ня, чітко окреслює його мету, використовуючи зрозумілу для ре­спондентів термінологію, запевняє їх у анонімності опитування (якщо це необхідно). Вступне слово і перші запитання мають ве­лике значення для встановлення контакту з респондентом.

Щоб пом'якшити ефект інтерв'юера (так називається в соціо­логії викривлення у відповідях респондентів, що зумовлені впли­вом з боку інтерв'юера), інтерв'юер має додержувати нейтралі­тет, не проявляти свого ставлення до предмета дослідження, але для підтримування контакту постійно виявляти увагу та інтерес до особистості респондента, сприяти створенню дружньої атмо­сфери. У процесі інтерв'ю не слід запитувати про те, про що мо­жна дізнатися з документації. Наприклад, перед проведенням ін­терв'ю щодо організації роботи з адаптації молодих робітників вивчають статистичну звітність з інформацією про адаптацію цих робітників, мотиви їхнього звільнення, організацію наставництва, а лише після цього проводять інтерв'ю.

Існують різні способи реєстрації даних інтерв'ю. Це дослів­ний запис (можливий поділ функцій між інтерв'юером і протоко­лістом), запис із пам'яті, на магнітофоні (якщо є згода респон­дента); класифікація, коли відповіді не записують, а, порівнюючи їх з наведеними зразками, оцінюють досліджувані факти. У стан­дартизованому інтерв'ю із закритими питаннями інтерв'юер прос­то кодує відповіді за заздалегідь установленими кодами.

Загальні положення, а також спеціальні правила, визначені за­вданнями конкретного дослідження, викладаються в інструкції інтерв'юеру, яка поряд з опитувальним листом є основним робо­чим документом інтерв'юера.

Інтерв'ю набуває все більшого застосування в соціологічних дослідженнях. Воно дає змогу отримати малодоступну для інших методів дослідження інформацію. Перевага його полягає в тім, що завдяки безпосередньому контакту з респондентом є можливість змінювати запитання згідно з одержаними відповідями, ставити додаткові запитання, уточняти відповіді і забезпечувати здобуття докладнішої інформації. Крім того, безпосередній контакт з респондентом уможливлює фіксування не тільки змісту відповідей, а й «підтексту» емоційного забарвлення, особливостей інтонації, жестів, зовнішніх реакцій. Це дає змогу зробити висновки про ставлення ре­спондента до предмета розмови, про щирість його відповідей.

Отже, анкетування й інтерв'ю призначено для масових опиту­вань, спрямованих на збирання інформації, яка відтворює знання, думки, судження, ціннісні орієнтації та установки респондентів, їхнє ставлення до подій і явищ дійсності. Метою цих методів є одержання вірогідних даних про об'єкт дослідження за умови, що самі представники цього об'єкта в змозі адекватно його оці­нити, тобто дати самооцінку.

Проте в практиці соціологічної роботи виникають ситуації, коли треба оцінити такі аспекти об'єкта, самооцінка яких може виявитися неможливою або спотвореною. Тоді джерелом інфор­мації є компетентні особи — експерти, які мають досконалі знання щодо об'єкта дослідження.

Вивчення суджень, думок експертів щодо досліджуваної проб­леми називають експерт-опитуваниям, експертизою, а самі су­дження -— експертними оцінками. Експертиза — спеціальне компетентне дослідження будь-якого питання, що потребує спе­ціальних знань і подання мотивованих висновків. Практика остан­ніх років свідчить, що використання експертних оцінок у соціологіч­ному дослідженні дає змогу підвищити рівень соціального управ­ління. Вони мають важливе значення в розв'язанні завдань соці­ального прогнозування і проектування.

У найзагальнішому вигляді виокремлюють такі напрями ви­користання експертизи в соціологічному дослідженні:

· оцінки соціальних властивостей суспільних систем та їхніх еле­ментів, процесів, явищ і прогнозування тенденцій їхнього розвитку;

· визначення ступеня вірогідності соціологічної інформації, здобутої іншими методами;

· атестація колективів чи членів колективів за рівнем соціаль­ної активності, професійної придатності тощо.

Провідні українські соціологи (Ю. Саєнко та ін.) трактують поняття соціальної експертизи значно ширше, а саме — як оці­нювання позитивних і негативних соціальних наслідків розробки та здійснення програм і проектів (національного або регіонально­го масштабу), а також опрацювання механізмів мінімізації, пом'як­шення й запобігання можливим негативним наслідкам цих про­грам і проектів. У такому тлумаченні соціальна експертиза роз­глядається не як один з методів соціологічного опитування, а як міждисциплінарний (інтегруючий) науковий підхід.

Метою такої соціальної експертизи є оцінка, аналіз і прогно­зування соціальних процесів у суспільстві, у тім числі соціальних наслідків діяльності уряду, а також реалізації науково-технічних програм і проектів.

Об'єктом соціальної експертизи є будь-які програми, проек­ти, управлінські рішення та їх соціальні наслідки.

Суб'єктами соціальної експертизи (експертами) є представ­ники соціальних груп та інституцій, інтересів і умов життя кот­рих якось стосується ситуація (у тім числі управлінське рішення або проект), що потребує оцінки.

Таке широке тлумачення значно підвищує вимоги до оцінок фахових експертів (соціологів, політологів, фінансистів).

Розрізняють такі види соціальної експертизи:

· громадської думки;

· соціальних інституцій;

· фахових експертів;

· комплексної оцінки ситуації.

Головними завданнями соціальної експертизи в громадянсь­кому суспільстві є:

· прогноз і оцінка соціальної ситуації;

· прогноз і оцінка соціальних наслідків науково-технічних програм і проектів;

· аналіз і оцінка соціальних наслідків реалізованих урядових рішень;

· перманентний підбір фахівців (обраний експерт рекомендує іншого на таку саму роль).

Експертна оцінка може здійснюватися на підставі різних при­йомів і процедур, зокрема опитування — очного (обмін думками через особисті контакти) і заочного (за умов взаємної анонімності).

До основних видів експертного опитування слід віднести анкету­вання, інтерв'ю, «мозкову атаку», дискусії, поради, ділові ігри. Бажаного ефекту досягають, використовуючи різні види опитування.

Експертну оцінку здійснюють у кілька етапів. На першому етапі готують і видають документ, в якому формулюють такі пи­тання: завдання та цілі експертизи, її необхідність; строки вико­нання робіт; завдання, склад, обов'язки та права групи управлін­ня, фінансове і матеріальне забезпечення робіт. Підготовка цього документа, формування групи управління та відповідальність за організацію її роботи покладається на керівника групи.

Після створення групи управління формують групу експертів: уточнюють проблему, необхідну кількість експертів, їхній склад. Паралельно розробляють методику опитування: місце і час проведення опитування, кількість, форма і завдання окремих опиту­вань, порядок реєстрації результатів опитування.

Після цього з'ясовують питання організації та методику опра­цювання даних опитування: визначають строки, процедури та ал­горитми обробки.

Останнім етапом експертизи є оформлення її результатів.

Експертне опитування використовують на всіх етапах органі­зації соціологічного дослідження — від розробки теоретичного розділу програми дослідження (визначення проблеми, цілей, об'єктів, завдань, гіпотез) до її реалізації, перевірки одержаних результатів, розробки рекомендацій.

У процесі експертної оцінки експерти виконують, як правило, дві основні функції:

1) формують об'єкти (набір показників, альтернативні ситуа­ції, цілі, рішення);

2) здійснюють вимірювання характеристик (оцінка якості, імо­вірності події, значущості цілей тощо).

Цю роботу виконують на підставі логічного мислення, відпо­відних знань, інтуїції, практичного досвіду, широко користую­чись методами математичної статистики, теорії групового вибо­ру, теорії вимірювання.

Оскільки експертна оцінка є думкою компетентної особи — експерта (групи експертів), то він має бути висококваліфікованим, авторитетним фахівцем, знати мету і завдання дослідження, що проводиться, і мати такі якості, як принциповість, об'єктивність, здатність нетенденційно оцінювати досліджуваний об'єкт.

Відомі такі способи добору експертів:

· за об'єктивними даними (посада, стаж наукової чи практич­ної роботи, освіта, професійна спрямованість, соціальна актив­ність);

· за допомогою тестів (перевірка ефективності діяльності в ролі експерта);

· самовизначення (звертання до аудиторії з проханням висло­витися з приводу певної проблеми);

· на підставі атестації.

Найпоширенішим різновидом соціальної експертизи є профе­сійна атестація, яка має на меті збирання інформації щодо оці­нювання професійних і моральних якостей працівників, виявлен­ня професійно безграмотних осіб. Професійна {функціональна) безграмотність — це брак необхідних знань і навичок, неспро­можність виконувати професійні обов'язки внаслідок відсутності потрібної кваліфікації.

Для проведення професійної атестації створюють спеціальну комісію. Атестований доповідає їй про свою діяльність. Обгово­ривши звіт, комісія оцінює діяльність атестованого і розробляє заходи для її вдосконалення. Ефективність атестації як способу збирання первинної соціологічної інформації залежить від раціо­нальності використання в ній елементів інтерв'ю, аналізу доку­ментації, включеного спостереження тощо.

Якість експертної оцінки при цьому забезпечується відповід­ністю соціальних показників, що за ними здійснюється атестація, поставленим завданням, а також компетентністю і колегіальніс­тю атестаційної комісії. Останнє полягає, по-перше, у тім, що члени цієї комісії мають добре знати атестованого по його робо­ті, а по-друге — репрезентувати всі структури, з якими він взає­модіє у виробничій діяльності.

Висновки атестаційної комісії мають бути інтегральними, ком­плексними, тобто охоплювати різні сторони професійної діяльнос­ті людини, містити оцінку перспектив і шляхів їх досягнення.

Отже, крім інформаційної функції, професійна атестація мо­же виконувати й соціально-регулятивну. Можливості атестації за умов переходу до ринкової економіки, різних форм власнос­ті, розвитку демократії значно збільшуються. її результати мо­жуть використовуватися для оцінювання трудового внеску тих працівників, діяльність яких безпосередньо не зв'язана з кінце­вими результатами, для конкурсного добору спеціалістів та ке­рівників, для опрацювання складних управлінських рішень. Інакше кажучи, професійна атестація є обов'язковою складо­вою менеджменту.

Оскільки об'єктом соціологічного дослідження є певна соці­альна спільнота (група, колектив), то важливо знати, а отже, вивчати її соціально-психологічні якості. Для цього використо­вують методики, розроблені в психології, зокрема тестування — експериментальний метод психодіагностики

Тест — завдання стандартної форми (вербального характеру чи у вигляді символів, спеціаль­ного малюнка тощо), результат виконання якого дозволяє вимі­ряти деякі психофізичні й особистісні характеристики, а також знання, уміння, навички випробовуваного.

У тесті мають бути такі компоненти:

· саме завдання (опитувальник), що розповсюджується як до­кумент дослідження;

· стандартна інструкція щодо мети і правил виконання зав­дання;

· ключ шкалування, що вказує, яку характеристику, вимірю­вану якісну особливість тестованого розкриває кожний з пунктів завдання;

· ключ кодування, що визначає кількість балів за кожний ва­ріант відповіді;

· ключ інтерпретації одержаного індексу, що визначає норми, з якими порівнюється результат, показаний тестованим.

Якщо всі інші методи мають на меті отримання якихось нових даних, що збагачують соціологічну науку, то тестування викори­стовують для того, щоб визначити наявність чи брак уже відомих соціально-психологічних властивостей у випробовуваного. Тест має забезпечити об'єктивне порівняння випробовуваних між со­бою, тобто визначити, якою мірою кожен з них відповідає вста­новленим стандартам.

Перша вимога до тесту — його стандартизація, наявність взі­рця, норми.

Друга вимога полягає в тім, що кожний тест має забезпечува­ти всім особам, що випробовуються, однакові можливості для виявлення власних соціально-психологічних якостей.

Третю вимогу зумовлено тим, що тести — разове випробуван­ня, і не можна за їх результатами будувати прогнози щодо майбу­тнього розвитку тестованого, його перспектив.

У соціологічних дослідженнях використовуються різні види тестів (див. табл.).

Таблиця

Види тестів, їх призначення в соціологічних дослідженнях.

Тест Зміст
Вербальний побудований на використанні мовного завдання, вико­нання якого потребує не здійснення дії, а опису її сло­вами
Емпіричний оснований на емпіричних даних і використовується для перевірки гіпотетичних висновків, коли дослідник у них сумнівається
Досягнень стандартизовані завдання, що конструюються на навчаль­ному матеріалі, призначені для оцінювання рівня опа­нування навчальних знань і навичок. Створюються сто­совно конкретного рівня навчання і знання навчальних предметів, зазвичай з урахуванням групової поведінки (в навчальній групі). їх використовують на іспитах, у професійному доборі тощо
Інтелекта психо-діагностичні прийоми, що використовуються для дослідження і якісного оцінювання (вимірювання) рівня інтелектуального розвитку. Завдання стосуються зде­більшого словесно-логічного мислення, проте деякі з них спрямовані й на оцінювання розвитку наглядно-образного і наглядно-дієвого мислення. Окрім того, во­ни дозволяють певною мірою характеризувати пам'ять, увагу, просторову орієнтацію, вербальний розвиток тощо
Особистості психо-діагностичні прийоми, спрямовані на оцінювання емоційно-вольових компонентів психічної діяльності — відносин (у т.ч. міжособистісних), мотивації, інтересів, емоцій, а також особливостей поведінки індивіда в пев­них, описаних у завданнях, соціальних ситуаціях. Тести особистості включають проективні тести, особистісні опитувальники і тести діяльності (ситуаційні)
Проективний методики показані для діагностики особистості, в яких респондентам пропонується реагувати на невизначену (багатозначну) ситуацію
Здібностей показаний для оцінювання можливостей індивіда в опа­нуванні знань, умінь і навичок, що мають загальний і специфічний характер
«ТАТ» (тест аперцепційний тема­тичний) проективна техніка дослідження особистості. Респон­денту пропонують скласти оповідання до кожної серії картинок з досить неясним сюжетом. Аналіз кожного з цих оповідань використовується для вивчення устано­вок, цінностей, ролевих конфліктів і орієнтацій, якими респондент переймався чи переймається в реальних со­ціальних взаємодіях і які він чи не бажає, чи не може обговорювати безпосередньо
«Кана» проективна техніка для здобуття психологічної інформа­ції. Тестованому показують різні символи (зірка, прапор, стріла тощо), просять розмістити їх в будь-якій послідов­ності і пояснити, яке значення вони мають для нього
«Амтхауера» досліджує структуру інтелекта високого рівня, показаний для визначення здатності до абстрактного мислення, ком­бінаційної пам'яті, просторової уяви, мовного чуття, мате­матичного мислення, утворення судження (думки) тощо
«Розенцвейга» проективна техніка вивчення поведінки особистості в складних конфліктних ситуаціях з метою визначення її спрямованості (агресивності чи відповідальності)
«Роршаха» проективна техніка для вивчення особистості способом тлумачення, наприклад, чорнильних клякс як індикато­ра визначення рис особистості

Тести класифікують за різними ознаками.

· За цільовим призначенням їх поділяють на:

· проективні, що дають змогу визначити наявність певних со­ціально-психологічних якостей у певної людини. Вони формую­ться з певних стимулів, реагуючи на які, людина виявляє прита­манні їй якості (наприклад, пропонується розтлумачити якусь ситуацію, явище);

· оцінні, що забезпечують відносні виміри здібностей, рівня розвитку необхідних соціально-психологічних властивостей (пам'яті, мислення) для успішної трудової діяльності;

· професійні, що виявляють ступінь готовності до певного ви­ду професійної діяльності (рівень засвоєння необхідних знань і навичок).

За предметом дослідження розрізняють:

· загальні особистісні тести, за допомогою яких фіксують пев­ну цілісність психічних якостей особи;

· спеціальні особистісні тести, призначені для діагностики ті­єї чи тієї риси, характеристики, якості суб'єкта (наприклад, розу­мового розвитку, професійних здібностей, рівня загальної відпо­відальності, самоконтролю тощо);

· групові, які забезпечують діагностику групових психологіч­них процесів — рівня згуртованості груп і колективів, особливос­тей групового соціально-психологічного клімату, міжособистісного сприйняття.

Особливості психологічного тесту визначаються предметом вивчення і специфікою техніки, що використовується. Наприк­лад, загальні особистісні тести містять низку взаємоконтрольованих суджень про різні вияви певних якостей, рис, особливостей поведінки з пропозицією фіксувати наявність чи брак таких (так, один з індикаторів темпераменту формулюється так: «Якщо Вам указують на помилку, чи здатні Ви виправити її до кінця?»). Для діагностики уваги використовують тести «З олівцем і папером» — викреслювання певних літер з тексту («коректорський тест»), для діагностики властивостей інтелекту — знаходження оптимально­го виходу з лабіринту чи якусь іншу головоломку.

Особливістю тестової методики є багаторазовий контроль інформації відносно вимірюваної характеристики. Інакше кажу­чи, тест передбачає проведення серії випробувань, за сукупністю виконання яких визначають ступінь вияву цієї властивості.

Тестові показники завжди відносні. Вимірювання тієї чи тієї влас­тивості конкретного суб'єкта завжди співвідноситься з базовими то­чками відліку, визначеними на підставі численних досліджень.

Користуючись тестами, слід мати на увазі, що це допоміжний інструмент вивчення психологічних якостей особи, колективу, і дослідження не може бути успішним без аналізу конкретної соці­альної діяльності.

Особливо широко в соціологічних дослідженнях використо­вують групові тести, до яких можна віднести соціометрію.

Соціометрія — метод дослідження малих груп, організацій з допомогою опису системи міжособистісних відносин їх членів. За Дж. Морено соціометрія — це набір прикладних методик вивчення структури та динаміки «неформальних» взаємовідносин між індивідами, структури груп і соціальних дистанцій між чле­нами груп щодо їх особистісних уподобань, симпатій. Соціомет­рія як різновид психологічного тесту ґрунтується на опитуванні та є своєрідним методом діагностики, кількісного вимірювання й аналізу соціально-психологічних відносин у невеликих, повністю сформованих соціальних групах.

Вивчення характеру взаємовідносин членів малих груп трудового колективу є одним з найактуальніших завдань соціології. Соціомет­рія дає змогу: виміряти ступінь згуртованості (роз'єднаності) групи; визначити «соціометричні позиції», тобто порівняльний авторитет членів групи за ознаками симпатії (антипатії), де на крайніх полюсах перебувають лідер і той, ким нехтують; зафіксувати угруповання, на чолі яких можуть бути свої неформальні лідери. За допомогою цього методу можна виявити неконфліктні та конфліктні (напружені) ді­лянки, що має велике значення в соціальному управлінні.

Проте слід зауважити, що соціометрія може застосовуватися для дослідження лише невеликої (контактної) групи. Вона ґрун­тується на вивченні вибору членами групи партнерів для спільної роботи, навчання, відпочинку тощо. У заданій реципієнтом конк­ретній ситуації фіксується установка респондента на взаємодію (чи відмову від взаємодії) з іншими членами групи.

Процедура соціометричного дослідження складається з ви­бору соціометричних критеріїв, визначення їх кількості, опиту­вання, опрацювання даних соціометричних вимірювань.

Соціометричні критерії, або, як їх іще називають, критерії вибору — це питання, які проектують різні ситуації взаємодії членів групи, коли вони (згідно із процедурою дослідження) ма­ють вибрати партнера.

Вираження членом групи позитивного чи негативного ставлення до іншого члена групи називається соціометричним вибором.

Слід особливо наголосити, що йдеться не про загальну оцінку когось (подобається — не подобається), а про ставлення респондента до інших членів групи за різними критеріями, наприклад, щодо спільної роботи, участі у розв'язанні виробничих проблем, проведення дозвілля тощо. Такі питання включають до соціокарти, яка є різновидом анкети.

Соціометричні критерії визначають відповідно за завдання до­слідження. Соціометричний критерій може бути комунікативним, призначеним для віддзеркалення взаємин у групі (соціометричний тест) і гностичним, що відбиває усвідомлення членами групи своїх взаємовідносин з іншими членами групи (тест соціальної перцеп­ції). Комунікативний критерій дає уявлення про те, кого і для якої діяльності має вибрати респондент, а гностичний — про те, хто, на його думку, вибере його самого в такій самій ситуації.

Залежно від того, для якої сфери вибирають партнера взаємо­дії, критерії вибору поділяють на виробничі (формальні, офіційні) та невиробничі (неформальні, неофіційні).

За виробничими критеріями вибирають партнера для вирішен­ня певних виробничих завдань колективного характеру. Ці кри­терії дають змогу виявити характер міжособистісних відносин у сфері виробничої діяльності. Наприклад, вибір партнера для ро­боти на один наряд, для виконання тієї чи тієї виробничої опера­ції. У цьому разі вибір визначається функціональною цінністю працівника в системі формальних ділових зв'язків членів групи.

За невиробничими критеріями вибирають партнера для неви­робничих видів діяльності, наприклад, для відпочинку, спільної туристичної поїздки. При цьому вибір зумовлюється зазвичай особистісними характеристиками. Ситуація взаємодії, що перед­бачається невиробничими критеріями, є психологічною за своїм характером, оскільки відносини членів групи у цьому разі розпо­діляються за принципом взаємної симпатії.

Визначаючи кількість соціометричних критеріїв, слід урахо­вувати таке: що менше організовані і що напруженіші взаємини у групі, то менше критеріїв потребується. Доцільно також брати до уваги демографічні показники групи — рід занять її членів, час існування групи тощо.

Якщо кількість виборів, котрі може зробити респондент, не обмежена (він має право заносити до соціометричної карти всіх, крім себе), то таку процедуру дослідження називають непараметричною. Вона дає змогу виявити структуру міжособистісних від­носин у групі в цілому й емоційну експансивність окремих членів групи, але водночас створює більшу можливість для випадкового вибору, через те що адекватність вибору обмежена психологіч­ними можливостями людини. Параметрична процедура характеризується обмеженістю кількості виборів. Вона значно зменшує ймовірність випадкового вибору. Наприклад, для групи з 20—25 осіб оптимальна кількість вибору — 4 —5 партнерів.

Ефективність дослідження багато в чому залежить від якості оформлення соціометричної карти й уміння реципієнта психоло­гічно підготувати групу до опитування, зацікавити її, забезпечити анонімність, викликати довіру до себе.

Дані соціометричного опитування подають у вигляді соціоматриці та соціограми.

Соціоматриця — це таблиця у формі матриці, в якій кількість рядків і стовпців дорівнює кількості членів групи. По горизонталі роблять позначки щодо ставлення індивіда до інших членів групи, а по вертикалі — інших членів групи до цього індивіда. При цьому позитивні вибори позначаються знаком «+», негативні — «-», взаєм­ний вибір обводять кружком, у разі байдужого ставлення індивідів один до одного клітинка залишається незаповненою. Оскільки само-вибори не враховуються, то клітинку по діагоналі заштриховують.

З даних матриці можна зробити висновок про місце кожного члена групи в міжособистісних відносинах (лідер, ізольований, один з ліпших), його популярність чи непопулярність, стабіль­ність зв'язків у групі.

Задоволення індивіда системою міжособистісних відносин, його емоційне благополуччя визначається тим, наскільки він «популярний», скільки членів групи претендує на ділові та особистісні контакти з ним. Слід зазначити, що повне емоційне бла­гополуччя визначається взаємним вибором.

Згідно із соціодинамічним законом Дж. Морено в соціометричному тесті кілька певних осіб завжди мають надмір переваг, що їх надають їм інші, тоді як переваги, котрі надаються ними іншим, є так чи так обмеженими.

Становище людини в структурі міжособистісних відносин ви­значається її характером і особливостями поведінки. Комфортному становищу сприяють такі риси характеру, як доброзичливість, то­вариськість, толерантність, шляхетність, ініціативність, упевне­ність у собі. Такі люди вміють налагоджувати контакти з колегами, розуміти їхній стан, співчувати, допомагати іншим. їм притаманна професійна компетенція, загальна ерудиція, сумлінне ставлення до своїх обов'язків. Неабияке значення для формування симпатій оточення має фізичний фактор: охайність, приваблива зовнішність, чарівність у жінок і фізична сила, мужність у чоловіків.

Перевагу, як правило, віддають тим членам групи, яким при­таманні сумлінність, високий інтелект, емоційна культура.

«Непопулярність» (ізольованість, відторгнення) може зумов­люватися поганим характером, неохайним зовнішнім виглядом, невмінням бути цікавим у спілкуванні, байдужістю до оточення, до службових справ, егоїзмом тощо.

Проте не тільки особисті якості та поведінка людини забезпе­чують належне становище в групі. Багато що залежить від рівня і характеру тих вимог, які група висуває до окремої особи. Іноді популярним стає член групи із сумнівною поведінкою й негатив­ними особистісними якостями, якщо вони імпонують інтересам більшості членів групи.

Результати соціометричного дослідження можна тлумачити графічно й кількісно (соціометричні індекси, статистичний ана­ліз, факторний аналіз). Соціометричну матрицю використовують при цьому як крок до побудови графічного відтворення і розра­хунку кількісних показників.

Графічне зображення міжособистісних відносин у групі, коли кожного члена групи позначають якоюсь умовною плоскою фігу­рою, а зв'язок — лінією, що поєднує ці фігури, утворює соціограму.

Зв'язки-симпатії можна позначити суцільними лініями зі стріл­ками від однієї до іншої особи, а зв'язки-антипатії — переривистими лініями. Якщо А симпатизує В, але В не симпатизує А, то в соціограмі записують А > В. Якщо вибору нема, зв'язок не позначають.

Соціограма дає наочне уявлення про структуру взаємовідно­син індивідів у групі, про неформального лідера, ядро групи, ти­пи комунікативних зв'язків, кількість позитивних і негативних зв'язків, а також ізольованих індивідів.

З методів кількісної інтерпретації найбільшого поширення на­були розрахунки індивідуальних і групових соціометричних ін­дексів, що характеризують усю структуру взаємовідносин між членами групи, певні якості кожного члена окремо, усієї групи загалом. Так, індекс соціометричного статусу індивіда Sti , ви­значають як кількість отриманих ним виборів ( — позитивних, — негативних), поділену на максимально можливу кількість таких виборів:

Максимально можлива кількість виборів, яку може отримати кожний член групи з урахуванням того, що він не може вибрати сам себе, дорівнює N - 1, де N — кількість членів у групі. Інтер­претація індекса-статусу залежить від змісту запитань, за відповідями на які було побудовано матрицю. Так, якщо йшлося про симпатію, то член групи з найвищим статусом — неформальний лідер, і навпаки.

Індекс обсягу взаємодії Vi визначають як кількість отри­маних і зроблених виборів i -го члена групи, поділену на макси­мально можливу кількість таких виборів:

Із групових індексів найчастіше використовується індекс групової згуртованості I . Його можна обчислювати як від­ношення різниці між загальною кількістю членів групи і кількіс­тю членів групи, що не отримали й не зробили жодного вибору (ізольованих), до загальної кількості членів групи:

Групову згуртованість аналізують з урахуванням індивідуаль­них індексів, зокрема соціометричного статусу, за допомогою якого можна визначити становище в групі кожного її члена. Так, якщо St = 0, то це ізольований член групи, якщо 0 < St 0,25, то цього індивіда прийнято до групи, якщо 0,25 < St 0,5, то цьому індивідові група віддає перевагу, якщо 0,5 < St 0,75, то це — лі­дер групи; а якщо 0,75 < St 1,0, то такого члена групи назива­ють «зіркою».

Сумарний індекс єдності групи можна визначити, оцінюючи поведінку її членів за комплексом таких показників, як дисциплі­нованість, ініціативність, сумлінність, ретельність, шанобливість, колективізм, взаємодопомога, інформованість.

Результати багатьох соціологічних досліджень свідчать про наявність прямої залежності між згуртованістю групи й ефектив­ністю результатів її спільної діяльності. Безпосередньо корелюється з характером і змістом групових міжособистісних стосунків також творчий потенціал групи.

Вірогідність інформації, здобутої розглянутим методом, зале­жить насамперед від правильного вибору соціометричних крите­ріїв, що диктується програмою дослідження і попереднім озна­йомленням зі специфікою групи. Стійкість даних визначається повторним соціометричним опитуванням, а їх обґрунтування — спостереженнями за реальними відносинами в групі. Дуже важ­ливо гарантувати кожному члену обстежуваної групи анонімність опитування.

ЛІТЕРАТУРА

1. Андреенков В. Г. Логика социологического исследования. — М., 7.

2. Бутенко Н. А. Анкетний опрос как общение социолога с респон­дентами. — М., 9.

3. Воловин В. Соціологічна освіта в Україні // Соціологія: теорія, мето­ди, маркетинг. — 8. — № 1.

4. Как провести социологическое исследование. — М., 0.

5. Клайн П, Справочное пособие по конструированию тестов. — К., 4.

6. Королев Ю. Г. Выборочный метод в социологии. — М., 5.

7. Математико-статистические методы анализа данных в социологических исследованиях. — М, 0.

8. Математические методи в социологическом исследовании. — М, 1.

9. Миллс Р. Интеллектуальное мастерство // Социол. исследования. — 4. — №1.

10. Осипов Г. В., Андреев 3. П. Методи измерения в социологии. — М., 7.

11. Паниотто В. К, Максименко В. С. Количественные методы в социологическом исследовании. — К., 2.

12. Паніна Н. В. Технологія соціологічного дослідження. — К., 6.

13. Рабочая книга социолога. — М., 5.

14. Смелзер Н. Социология. — М., 4.

15. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. — М., 2.

16. Социологическая информация в ЗВМ: сбор, хранение, контроль, редактирование. — Л., 3.

17. Шаленко В. Н. Программа социологического исследования. — М., 7.

18. Ядов В. А. Социологическое исследование: методология, програм­ма, методы. — М., 7.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:37:22 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
11:19:16 29 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Методи збирання соціологічної інформації

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150076)
Комментарии (1830)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru