Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Державницька думка в Україні в ХІХ - та на початку ХХ ст

Название: Державницька думка в Україні в ХІХ - та на початку ХХ ст
Раздел: Рефераты по политологии
Тип: реферат Добавлен 08:32:30 20 февраля 2011 Похожие работы
Просмотров: 46 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Міністерство науки і освіти України

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут»

ФАКУЛЬТЕТ СОЛІОЛОГІЇ І ПРАВА

«Державницька думка в Україні в ХІХ - та на початку ХХ ст.»

Виконав: студент 2 курсу

групи АМ-74

Русинов Л. А.

Перевірив: проф. Ковальський Б.П.

Київ 2009


План

Вступ…………………………………………………………………………...3

1. Питання української державності в програмних документах Кирило-Мефодіївського братства ……………………………………………6

2. Громадсько-соціалістична модель організації державного управління та місцевого самоврядування в Україні М. Драгоманова……12

3. Розвиток ідеї федералізму в працях М. Грушевського.……...18

Висновки………………………………………………….………………….25

Список використаної літератури……………………………………………27


Вступ

Особливості української державницької думки ХІХ-ХХ ст. визначалися тим, що вона розвивалася в соціальному середовищі, в якому зникали давні спадково-майнові ознаки, поступово руйнувався сільський традиційний спосіб життя і замість аграрного поставало масове індустріальне суспільство.

Україна впродовж ХІХ-ХХ ст. перебувала майже виключно в російській (з 1922 р. радянській) сфері впливу. Тому українська політична думка згаданого періоду зазнавала щонайперше впливів таких російських інтелектуально-політичних течій, як декабризм, панславізм, народництво, більшовизм і лише опосередковано - західноєвропейських течій, зокрема лібералізму, консерватизму, націоналізму тощо.

З огляду на розмаїття ідей розвиток української політичної думки ХІХ-ХХ ст. не був суцільним потоком, а являв собою кілька паралельних і окремих, хоча взаємопов'язаних та взаємозалежних напрямів, а саме: демократичне народництво (український соціалізм); лібералізм; націонал-демократія (демократичний, або державницький, націоналізм); консерватизм; націонал-комунізм; інтегральний націоналізм.

Демократичне народництво виникло на першій фазі українського національного відродження та було найстарішим напрямом української політичної думки модерної доби. Спершу воно було досить тісно пов'язане з декабристським рухом на підросійських землях (П.Борисов, П.Вигодовський, І.Горбачовський, Я.Драгоманов, О.Усовський та ін.). Однією з перших пам'яток цього напряму української політичної думки була Програма Товариства об'єднаних слов'ян, де висловлено наскрізні ідеї українського демократичного народництва:

· ворожість до кріпацтва й самодержавства;

· думки щодо демократизації суспільного та державного життя; конституційного перевлаштування імперії;

· створення демократичної панслов'янської федерації.

Подальший розвиток демократичного народництва пов'язаний із прагненням його чільних представників зблизити соціальне й національне питання та розв'язати їх у перебігові соціальної революції, яка водночас мала би бути національною за характером і рушійними силами. Органічне поєднання національно-федеральних, демократичних і соціалістичних (немарксистських) ідей дає підстави визначати демократичне народництво як специфічно український різновид соціалізму - український соціалізм.

Поява Кирило-Мефодіївського братства (1846) свідчила про кристалізацію народницько-демократичного руху в Україні та про широке осмислення власне українських проблем у контексті політичного буття всього слов'янського світу. Лідерами цієї організації були М.Костомаров (1817-1885), П.Куліш (1819-1897) і Т.Шевченко (1814-1861). Один із братчиків Г.Андрузький (1827-?) вперше в новітній історії України запропонував конституційний проект організації суспільно-політичного устрою майбутньої України, що ґрунтувався б на засадах демократизації та федералізації Росії ("Начерки конституції республіки").

Програма діяльності кирило-мефодіївців спиралася на ідеї соціального месіанізму, панславізму, федералізму, християнського світогляду, егалітаризму. Новим елементом у цій програмі була поява романтичного націоналізму (патріотизму). Основою національного відродження братчики вважали визволення селянських мас ("народу") від кріпацтва, метою була проголошена українська демократична республіка у складі федерації слов'янських народів. Ієрархія завдань уявлялася такою: знищення кріпацтва й самодержавства в Російській імперії; демократизація суспільного життя; побудова слов'янської спілки християнських республік; поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок здійснення слов'янами своєї християнської місії. У концентрованому виразі ці погляди було висловлено у праці "Закон Божий (Книги буття українського народу)", написаній М.Костомаровим, та в численних поетичних творах Т.Шевченка. Загалом, ідеологія кирило-мефодіївців була синтезом романтичного етнографізму і культурництва з традиціями козацької державності та західноєвропейськими ідеями демократії, першими носіями яких в Україні XIX ст. були російські декабристи. Кирило-Мефодіївська програма стала платформою українського національно-визвольного руху на кілька наступних десятиліть (до 1917 р. включно).

Українське народництво протягом другої половини XIX ст. розвивалось двома напрямами. Перший репрезентували поляки-українофіли, або хлопомани: Ф.Духінський (1816-1893), І.Терлецький (1807-1888), М.Чайковський (1804-1886), В.Антонович (1834-1908); другий, впливовіший, започаткував М.Драгоманов (1841-1895).

У концепції одного з найяскравіших представників першої течії В.Антоновича, автора численних історичних і публіцистичних праць, було висловлено такі ідеї: вроджена нездатність та нелюбов українського народу до державного життя і перманентність опозиції до будь-якої форми держави; протиставлення самозорієнтованості державності вільній творчій суспільності; несумісність принципів демократизму з існуванням бюрократичного апарату; ототожнення демократії з народоправством, а українського народу - з трудовим селянством.

М.Драгоманов (основні праці - "Переднє слово до "Громади", 1878; "Шевченко, українофіли і соціалізм", 1879; "Історична Польща і великоруська демократія", 1881-1882; "Вольний Союз (Вільна Спілка)", 1884; "Лібералізм і земство в Росії", 1889; "Чудацькі думки про українську національну справу", 1891; "Листи на Наддніпрянську Україну", 1893), критикуючи абсолютизацію інтересів трудового народу, водночас продовжував народницько-демократичну традицію під прапором соціалізму (громадянства), який, щоправда, не був революційним, радикальним, і започаткував ліберальний напрям в українській політичній думці. Метою перевлаштування суспільства мислитель проголосив "безначальство" - анархосоціалізм прудонівського зразка (тому його концепція перебувала в річищі традиції еволюційного, або "етичного", соціалізму, хоч і зазнавала відчутного впливу марксизму). Суть програми, виробленої Драгомановим, полягала в забезпеченні національних інтересів України через конституційно-правову реорганізацію Росії; федералізацію Росії та Австро-Угорщини; надання твердих гарантій конституційним правам громадян; надання права самоврядування для окремих регіонів і національностей та забезпечення вільного розвитку української культури. Провідною для Драгоманова була думка про те, що "не народи існують для держав, а держави для народів". Ідейними спадкоємцями М.Драгоманова виступили С.Подолинський (1850-1891), М.Павлик (1853-1915), І.Франко (1856-1916), С.Петлюра (1879-1926), М.Грушевський (1866-1934) та ін.


1. Питання української державності в програмних документах Кирило-Мефодіївського братства

Після розгрому декабристського руху та офіційної заборони масонства на території Російської імперії для України він відзначився подальшим наступом на її права, нівелюванням її особливостей та державницької пам’яті. Як відзначав відомий дослідник діяльності Кирило-Мефодіївського товариства Г.Сергієнко, у цей час продовжувався “наступ самодержавства на рештки автономії України. У 1835 році Київ позбавлено традиційного Магдебурзького права - магістрат перетворено у міську думу, залежну від місцевих властей. Урядовими постановами припинено чинність в південно-західних і литовських губерніях Литовського статуту і доповнюючих його сеймових конституцій та поширено на ці області закони Російської імперії. 4 березня 1843 р. Литовський статут втратив силу в Чернігівській та Полтавській губерніях”.

Певним струсом, що активізував громадську думку в Україні стало польське антиросійське повстання 1831 року, що охопило також і частину Правобережжя.

Повстання серйозно налякало уряд Російської імперії. У ході його доволі жорстокого придушення російська влада намагалась підірвати не лише економічну основу польського визвольного руху, конфіскуючи майно повстанців, а й знищити духовні передумови польського патріотизму. З 1832 року російська мова стала єдиною офіційною у всіх установах Правобережжя, закрито значну кількість костьолів. Всі польські навчальні заклади перетворено на російські, а Крем’янецький ліцей закрито. Його бібліотека і наукові збірки перевезено в Київ, де вони стали основою для створення навчальної бази Київського університету святого Володимира. Відкритий 1834 року він, за задумом імператора Миколи І, повинен був стати цитаделлю “обрусения края”.
Університет повинен був також замінити собою Києво-Могилянську академію як центр світської освіти із значними історичними і гуманістичними традиціями. Сама академія перетворювалась на заклад, що готував виключно служителів православної церкви.

Однак, створення центру вищої освіти в давній князівській столиці мало своїм результатом наслідки, багато в чому протилежні задумам імператора. Київ з його молодим університетом став осередком культурного життя, де на перехресті різних культурних впливів, на ґрунті так багатому історичними споминами прокидалася українська національна думка й поширювалася до ідеї слав’янської взаємності. Вплив польської літератури надавав їй радикальний відтінок.

Хоча основну масу студентів і викладачів Київського університету св. Володимира складали вихідці з російського дворянства та правобережної польської шляхти, ті з них, хто не забув свого українського походження, чию пам’ять розбудила “Історія Русів”, і чия свідомість формувалась під впливом “Енеїди” І.Котляревського та творів харківських романтиків, стали творити нову українську національно-політичну думку.

На початку 40-х років XIX ст. центром українського національно-визвольного руху стає Київ. Студенти та молоді викладачі університету організували тут таємний гурток “Київська молодь”, поставивши за мету сприяти розвитку духовних сил української нації та звільненню селян із кріпацтва. На своїх засіданнях гуртківці обговорювали майбутнє України, вивчали праці французьких філософів-утопістів, цікавилися процесами відродження сусідніх народів і мріяли “щоб усі слов’яни стали добрими братами” і “брат з братом обнялися і поговорили слово тихої любові вовіки і віки”.

Цей гурток став ідейним та організаційним предтечею найбільш відомого українського політичного товариства кінця 40-х років XIX ст. — Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія, більш відомого в літературі як Кирило-Мефодіївське братство.

Братство виникло в кінці 1845 — на початку 1846 року і проіснувало, за оцінками істориків, не більше п’ятнадцяти місяців. Його засновниками були, як прийнято вважати, чиновник канцелярії генерал-губернатора М.Гулак, ад’юнкт Київського університету М.Костомаров та студент цього ж університету М.Білозерський. До товариства також приєдналися поет Т.Шевченко, вчителі П.Куліш і Д.Пильчиков, студенти університету О.Навроцький, О.Маркович, І.Посяда, Г.Андрузький і О.Тулуб, поміщик М.Савич. За оцінками дослідників близько 100 осіб підтримували зв’язки і дружні відносини з членами товариства. Серед членів товариства, на відміну від масонів чи декабристів, не було представників великої родової аристократії, його основу складали вчені, письменники, діти середніх чи дрібних землевласників.

Кирило-Мефодіївське братство, фактично, не встигло розпочати активної роботи, підготувавши лише ряд програмних документів та визначити основні цілі і завдання своєї діяльності, оскільки в березні 1847 р. було викрите внаслідок доносу студента Київського університету. Поліція зразу ж арештувала провідних членів цієї групи й доставила їх у Петербург. У результаті посилених допитів власті дізналися про існування Кирило-Мефодіївського братства – першої на Україні організації політичного спрямування.

Незабаром стало очевидним, що побоювання властей відносно наявності широкого підпільного руху були перебільшеними. Братство складалося всього з десятка активних членів та кількох десятків співчуваючих.

Братство було не лише малочисельним, а й обмеженим у своїй діяльності. Протягом свого існування “браття” збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні дискусії та підготували ряд положень своєї програми.
Основні політичні ідеї Кирило-Мефодіївського братства було викладено в його програмних документах, до яких належать “Статут Слов’янського товариства св. Кирила та Мефодія”, відозви “Брати українці” та “Братья великороссияне и поляки”, “Книги буття українського народу”, а також у ряді робіт, що мали своєрідний підготовчий щодо програмних документів характер, у наукових розвідках та літературних творах учасників організації.

“Статут Слов’янського товариства св. Кирила та Мефодія” складається з двох частин. Перша – “Головні ідеї” – містить у концентрованому вигляді вихідні положення ідеології та основні цілі діяльності, а друга – “Головні правила товариства” – присвячена визначенню способів та засобів реалізації програмних засад товариства.

Першим пунктом “Головних ідей” зазначалося: “Приймаємо, що духовне і політичне поєднання слов’ян є їх призначенням, до якого вони повинні прагнути”. Цей пункт є першим не лише за порядком, а й за ідеологічним значенням, оскільки ідея об’єднання слов’янських народів проходить “червоною ниткою” через всі програмні документи Кирило-Мефодіївського братства і є тим вихідним пунктом, на якому грунтуються всі подальші теоретичні розробки.

Слов’янофільство було досить популярним напрямком політичної думки у слов’янських народів першої половини XIX сторіччя. Однак, як ідеологічна течія, воно не було однорідним і ціліснім. У кожного із слов’янських народів ці ідеї набували специфічного змісту, а цілі та засоби поєднання слов’ян були, в значній мірі, відмінними.

Для кирило-мефодіївців слов’янофільство не було самодостатньою ідеєю. У підготовчих матеріалах до програмних документів товариства досить чітко прослідковується думка про те, що, оскільки всі спроби українців досягти державно-політичної незалежності самостійно закінчувались невдачею, то єдиним виходом для них, який дозволить позбавитись національного і соціального гніту, є спільна боротьба з іншими поневоленими слов’янськими народами.

У другій частині Статуту – “Головних правилах товариства”- розкриваються його головні принципи організації братства, а також тактичні цілі на шляху утворення майбутнього союзу слов’янських народів. Так, у сьомому пункті зазначалось, що оскільки “в теперішній час слов’янські племена сповідують різні віросповідання і мають упередження одне до одного, то товариство буде старатись про знищення всякої письмової та релігійної ворожості між ними і розповсюджувати ідею про можливість примирення розбіжностей в християнських церквах”. Це, на думку його авторів, повинно було сприяти зближенню слов’ян та встановлення між ними справді братерських, дружніх і рівноправних відносин.

У сфері суспільних відносин Статут особливу увагу звертав на необхідність ліквідації соціальної нерівності та її особливо потворного прояву – кріпацтва. Восьмий пункт “Головних правил” відзначав “товариство буде старатись заздалегідь про викорінення рабства і всякого приниження нижчих класів, рівним чином і про повсюдне розповсюдження грамотності”.

Просвітництво широких народних мас визнавалось головним засобом досягнення мети, яке ставили перед собою члени Кирило-Мефодіївського братства. Ця, здавалось би, далека від політики, культурно-просвітницька діяльність викликала значні підозри у царських слідчих. Вони ретельно підшивали до справ заарештованих братчиків проекти облаштування народних шкіл, нарівні з революційними прокламаціями та патріотичними художніми творами.

Будучи у своїй масі ревними християнами, автори Статуту Кирило-Мефодіївського братства особливо наголошували на моральності своїх дій та дотримання духу християнського віровчення. У дев’ятому пункті “Головних правил” спеціально зазначалось про те, що “Як все товариство в цілому, так і кожен його член повинні свої дії узгоджувати з євангельськими правилами любові, покірливості і терпіння; правило ж “Мета освячує засіб” товариство визнає безбожним”.

Відозва “Брати українці”, відображаючи в цілому ідеї, зазначені в Статуті, дає більш уточнене трактування основоположних ідей діяльності братства.

Особлива увага у цій відозві зверталась на необхідність ліквідації станів та станових привілеїв, забезпеченні громадянської рівності та свобод. Реальним проявом цієї рівності повинен був стати доступ до всіх державних посад в слов’янськім союзі та республіках, що ввійдуть до нього не за “родом і достатком”, а “по розуму і просвіченості народними виборами”.
Невелика за обсягом відозва “Братья великороссияне и поляки” проникнута закликом до двох слов’янських народів, з якими історія найбільш тісно пов’язала долю української нації подолати історичну ненависть та суперечності в ім’я майбутнього об’єднання всієї Слов’янщини на засадах свободи та рівності громадян і народів.

У цілому програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства носили революційний і визвольний, як в національному, так і в соціальному відношенні, характер з наголосом на використанні просвітницьких, ненасильницьких методів реалізації. Політична програма Кирило-Мефодіївського товариства, висловлена в ряді документів і творів, була прогресивною і в основному революційною. Найголовніші вимоги її зводилися до ліквідації кріпосництва і самодержавства, визволення і об’єднання слов’янських народів у республіканську демократію, запровадження загальної народної освіти.

Хоча у вище означених програмних документах братства організація майбутнього союзу слов’янських народів не розглядалась детально, все ж варто відзначити, що особливу роль в ньому відводилась Україні і Києву. Останній розглядався в ряді творів членів товариства саме як столиця планованого слов’янського союзу, місце розташування його головних керівних органів.

Твір під назвою “Книга Буття українського народу” написаний в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням християнських цінностей і панслов’янськими елементами. Цей твір закликав до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства. Серед пропонованих у ньому конкретних заходів були скасування кріпацтва, ліквідація юридичних відмінностей між станами, доступність освіти для мас. Національне питання, що з усією очевидністю привернуло найбільшу увагу братства, ставилося на широкий контекст панславінізму: “Всі слов'янські народи мають право вільно розвивати свої культури і, що важливіше, вони повинні утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах Америки”. Столицею федерації мав стати Київ.

Першою по шляху створення федерації мусила піти Україна, яку вважали водночас і найбільш пригніченою, й найбільш егалітарною серед усіх слов’янських суспільств – через відсутність у ній знаті.
Подібне до Христового, воскресіння цієї країни описувалося у псевдобіблійному стилі: “І зруйнували Україну. Але то лише здавалося, бо голос України не змовк. Встане Україна з своєї домовини і закличе братів-слов’ян; почувши її зклик, повстануть всі слов’яни... і стане Україна самостійною республікою у слов’янському союзі. Тоді всі народи вказуватимуть туди, де на карті розміщна Україна, і казатимуть: “Дивіться, відкинутий будівельниками камінь став наріжним каменем”. Таке бачення майбутнього України у рамках федерації хоч і спиралося на надмірно ідеалізовану картину її минулого, але виключало ідею її повної незалежності. Переважна більшість членів товариства, за винятком Шевченка й ще кількох, сумнівалися у здатності своїх “м’яких” і “поетичних” співвітчизників існувати незалежно.

Погоджуючися щодо загальних засад, учасники групи, однак, розходилися в питанні про те, що вважати першочерговим і найголовнішим. Для Костомарова це були єдність і братство слов’ян; Шевченко палко вимагав соціального й національного звільнення українців, а Куліш наголошував на важливості розвитку української культури. Більшість висловлювалася за еволюційні методи, сподіваючись, що загальна освіта, пропаганда й “моральний приклад”, який вони подаватимуть властям, - це найдієвіші засоби досягнення поставленої мети. На відміну від них Шевченко і Гулак представляли думку меншості, згідно з якою лише шляхом революції можна здійснити бажані зміни. Втім ці розходження не слід перебільшувати. Членів товариства безсумнівно об’єднували спільні цінності та ідеали й, що найхарактерніше, бажання покращити соціально-економічну, культурну й політичну долю України.

Відносно безневинний характер братства царські власті вирішили покарати його провідних членів. При цьому суворість покарання була неоднаковою. Костомаров, Куліш та інші помірковані дістали порівняно легкі вироки, що передбачали заслання вглиб Росії на рік і менше, після чого їм дозволялося продовжити попередні заняття. Гулака засудили до трьох років ув’язнення. Та найсуворіше було покарано Шевченка, в якому цар і його чиновництво вбачали найнебезпечнішого учасника товариства. Його віддали у солдати на 10 років. Сам Микола і дописав до вироку таке: “...под строжайшим наблюдением и запретом писать и рисовать”. Фізичні й моральні муки цього заслання спричинили передчасну смерть Шевченка у 1861 р.
Значення Кирило-Мефодіївського братства важливе з кількох міркувань. Воно було першою, хоч і невдалою, спробою інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку; воно привернуло увагу царського уряду до потенційної небезпеки зростаючої національної свідомості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської політики і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелігенції з російським царатом.


2. Громадсько-соціалістична модель організації державного управління та місцевого самоврядування в Україні М. Драгоманова

Діяльність М. Драгоманова (1841 –1895) була помітним явищем вісторії української суспільно–політичної думки другої половини ХІХ ст.Його теорія громади формувалася під впливом політичних умов які склалисяв кінці ХІХ – початку ХХ ст. в Російської та Австро–Угорської імперії В період який «можна охарактеризувати як добу підготовки українських силдо боротьби за незалежність, як добу «соборності» України».

На формування його концепції громади вплинуло виникнення першихдієвих товариств (своєрідних громад), що боролися за інтереси українськогонароду (наприклад, Кирило–Мефодіївське товариство), друкованих органівгромадівців (перший український літературно–мистецький і публіцистично–історичний журнал «Основа»), діяльність культурних інститутів (діяльністьукраїнського театру).

Значне місце в творчій спадщині М. Драгоманова відведено питанняммісцевого самоврядування, а саме проблемі територіальної організаціїнаселення та об’єднання населення в громади. Питання місцевогосамоврядування входили до політичних проектів Драгоманова як їхорганізаційно–адміністративна основа, як базисний рівень діяльностідемократичної федеративної держави, підвалини якої складають громади,«вільні спілки вільних людей, об’єднаних для спільної справи». На досвіді країн Європи та Північної Америки, Драгоманов формулюєосновні закономірності формування та розвитку територіальних громад, якнеобхідної складової системи державних політичних інститутів.

На думку М. Драгоманова, головним критерієм оцінки діяльностідержави є служіння суспільному благу. Суть держави полягає не в її формі, ав тих правах і свободах, якими наділені громадяни. Людство втратилопервісну свободу й постійно прагне її повернути, але цьому заважає держава,навіть демократична, бо за такої форми депутати стають головуючими наднародом і вирішують державні справи, не враховуючи його волю. Тому,М. Драгоманов пропонує впровадити врядування, щоб «була воля кожному івільне громадство й товариство людей й товариств» .

Фактично дана ідея Драгоманова повністю втілюється в ЗаконіУкраїни «Про місцеве самоврядування в Україні», де зазначається, щомісцеве самоврядування – це гарантоване державою право та реальназдатність територіальної громади жителів села чи добровільного об'єднання усільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста самостійно або підвідповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядуваннявирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законівУкраїни . Тобто, право громадян на вільне волевиявлення та створеннягромад є законодавчо закріпленим, питання виникають тоді, коли постаєпроблема дієвості місцевого самоврядування та територіальних громад.

Громада у М. Драгоманова є первинною ланкою організаціїсуспільного життя. Стосунки між громадами мають базуватися нафедеративних засадах. Федерація утворюється в результаті децентралізаціїуправління державою, що сприяє обмеженню можливого свавілля з її боку, згромад як більш дрібних суспільних об’єднань. В своїй державно–правовійконцепції він пропонував парламентську державу з засадами самоуправління,яка впливала б на соціальну та економічну сфери, надавала б вагипросвітництву і законодавству, а ті в свою чергу уможливили б реформаційнізрушення . Драгоманов виступає за самостійні сильні обласні органивлади, які б мали певну незалежність від центральної влади і діяли наавтономних самоврядних засадах. Самоврядування має здійснюватисярізними зборами, яким були б підзвітні посадові особи .

В сучасній українській політиці питання децентралізації постаєнеодноразово. Було запропоновано декілька варіантів адміністративноїреформи, яка вже розпочалася і має передбачати розширення повноважень тавідповідальності місцевих органів влади. Як бачимо дана проблема не єнововведенням сьогодення, а сформульована ще в працях Драгоманова.

Драгоманов приходить до висновку, що покінчити зі злиденністю ігнобленням можна тільки шляхом організації колективної праці за умовиколективної власності на землю та знаряддя праці . Питання власностіхоча й має законодавче закріплення та вирішення, але в багатьох випадкахвиникає багато проблем при практичній реалізації права як на приватнувласність на землю, так і на колективну.

Отже, зазначивши основні риси теорії громади Драгоманова,розглянемо її основні напрямки за сферами впливу.

Вплив громади на прийняття політичних рішень. Драгоманов частоототожнює поняття «громада» та «товариство» з «народом», зазначаючи, щонарод (велике товариство) має складатися з невеликих громад, об’єднаних наоснові спільного інтересу і прагнення до колективного вирішенняпроблеми .

Дана позиція Драгоманова віддзеркалюється в Законі України «Промісцеве самоврядування в Україні», де зазначається, що територіальнугромаду формують жителі об'єднані постійним проживанням у межах села,селища, міста, що є самостійними адміністративно–територіальнимиодиницями, або добровільне об'єднанняжителів кількох сіл, що маютьєдиний адміністративний центр . Тобто об’єднання громадян в даномувипадку має відбуватися на основі територіального показника.

Драгоманов застерігає, що територіальні громади будутьефективними лише в тому випадку, якщо вони будуть об’єктивними, небудуть заангажованими, не матимуть зовнішнього впливу. Він говорить, щолюди повинні об’єднуватися в невеликі спілки, товариства, громади, щомають бути вільними від будь–яких впливів, в іншому випадку «які–небудьгромади будуть поневолені робити не те, що вони хотять, і не там, де вонисидять» .

Для української політики вже звичним є те, що на діяльністьтериторіальних об’єднань здійснює значний вплив місцева влада, щобільшою мірою за пропорційною виборчою системою є представникомпевної політичної сили, відповідно, тут і порушується право громади навільне волевиявлення.

Формування громади за теорією Драгоманова має здійснюватися наоснові дотримання прав людини і громадянина. Ніхто не може бутипримусово залученим до тієї чи іншої громади. «громада потрібна людямтільки для того, щоб кожному було найліпше. Значить, і громада тільки тодібуде мила кожному, коли вона не неволить нікого: бути в ній чи не бути. Ігромада мусить бути спілкою вільних осіб» . Фактично, Драгомановнаголошує на тому, що громада буде дієвою лише в тому випадку, коли людибудуть бажати реалізовувати своє право на ініціативу чи захист прав.

Продовжуючи попередню думку, зазначимо, Драгоманов дає порадутериторіальним громадам не зупинятися перед проблемами . Перемогабуде здобута лише тоді, коли громада буде в курсі політичних, економічних,соціальних подій, тобто існуватиме реально, а не номінально. Цікавим є те,що дана ідея Драгоманова є досить актуальною для сьогодення, оскільки вбільшості випадків велика кількість громадян України практично позбавленаможливості впливати на рішення місцевих рад правовим шляхом, також радичасто ігнорують вимоги законодавства щодо врахування думки громади.

Драгоманов визначає специфіку відносин між громадою та владою,зазначаючи про потребу надати громадам більш широкі повноваження таможливість активно впливати на прийняття політичних рішень: «Більшналягатиме на те, щоб збільшити власне волю кожної особи в слові й праці,волю кожної людської породи, спілки, громади, щоб, скільки змога,вменшити силу державного начальства» .

В Україні протягом всього періоду незалежності потребує вирішенняпроблема законодавчого регулювання взаємовідносин між владою ігромадою. Сьогодні відносини між громадами та владою регулюютьсяКонституцією України , Законами України «Про місцеве самоврядуванняв Україні» , «Про місцеві державні адміністрації» , «Про органисамоорганізації населення» , але окремого закону про громади в Україніне існує, є лише Проект Закону про територіальну громаду відквітня2001 запропонований депутатом І. Салій, який не був прийнятий .

Таким чином, як бачимо, ідеї Драгоманова щодо взаємовідносингромади та владних структур не втрачають актуальності сьогодні. Адже,питання організації та функціонування територіальних громад знаходитьсяна етапі розробки і вдосконалення. В Україні існує потреба в ефективнійорганізацій територіальних громад, що мають функціонувати на основізакону, при дотриманні прав людини і громадянина.

Основні засади ефективного функціонування громади. У своїй теоріїМ. Драгоманов наводить декілька правил ефективного функціонуваннятериторіальних громад, які не втрачають актуальності сьогодні. Так,Драгоманов зазначає, що громада буде дієвою лише тоді, коли її члениусвідомлять необхідність участі громадян в житті держави. Члени громадимають представляти інтереси суспільства, щоб кожен зрозумів, що можевпливати на політичну ситуацію в державі .

Дана ідея Драгоманова актуальна і сьогодні, адже, в більшій мірі,громадяни України не вірять в те, що вони щось можуть змінити вполітичному житті країни, або хоча б мати змогу впливати на політичнірішення. Але, діяльність громади тільки тоді буде результативною, колигромадяни усвідомлять силу своїх політичних прав.

На думку Драгоманова, діяльність громади визначається наявністюспільної мети. Із громадською працею: в кожній країні, в кожній людськійпороді, далі навіть в кожній громаді й коло кожної особи мусять бути осібніпідходи й приводи до однакової цілі . Фактично діяльність будь–якогооб’єднання чи то організації повинна базуватися відповідно на спільній меті.Якщо мова йде про діяльність територіальних громад, то наявність спільноїмети, визначатиме дієвість такої громади. Доки члени громадисперечатимуться відносно реалізації власних суб’єктивних позицій згіднотого чи іншого питання, то таку громаду розколять внутрішні суперечки, неговорячи вже про можливість брати участь в політичному житті країни.

Крім того, Драгоманов наголошує, що діяльність громади будеприносити результати тільки тоді, коли всі члени даної громадипрацюватимуть на її користь з дотриманням положень відповіднихзаконодавчих документів. Всяка зміна громадська посувається не самимитільки різкими, рішучими кроками, а й щоденною тихою працею, не самимитільки переломами закону, а й законними працями .

Таким чином, ідея Драгоманова щодо законності діянь як громади, так ідержавних органів влади, має актуальність і сьогодні, адже в українськійполітиці відомі приклади, коли політичні питання (не тільки на місцевомурівні) вирішуються не за допомогою законів. Це також пов’язано з тим, що ,якщо законодавство і прописує основні положення взаємовідносин міжвладою і громадою, то механізми реалізації цих положень далеко недосконалі, внаслідок чого і виникають проблеми, що призводять доігнорування законодавства. Наприклад, аналіз наявних положень про місцевуініціативу дає змогу дійти висновку, що процедури реалізації права на їхвисування в цих документах значно ускладнено, понад те, нимизапроваджено значні дискримінаційні обмеження, що не відповідаютьнормам чинного законодавства . Фактично ці положення не лишеобмежують, але й подекуди унеможливлюють право громадян на висуваннямісцевої ініціативи.

Ще однією характеристикою дієвості громад, на думку Драгоманова,є територіальна осілість громадян. Громадянам слід не розбігатись по чужихземлях, а працювати в своїй, дійдемо й до того, щоб і на самій Україні людияк можна більше держались кожний свого кутка, котрий їм найбільшевідомий і де вони найбільше зрослись з людьми. Без такого повертаннялюдей до свого кутка, без сидіння, як можна довше, на одному місці більшачастина розмов про громадство .

Для України дана проблема є надзвичайно актуальною. Адже, колигромадяни не можуть захистити чи реалізувати свої права, вони шукаютькращої долі на інших територіях, навіть в інших країнах. Якщо ж громадянипрацюють на користь свого регіону і громада може повноцінно представлятиінтереси населення регіону, такі території будуть процвітати завдяки працігромадян.

Драгоманов приходить до висновку, що для ефективногофункціонування громади тимчасових імпульсивних спалахів настроївгромадян не достатньо. В першу чергу представники громади повиннікористуватися певними науковими знаннями при вирішенні відповіднихпитань. Люди повинні приходити до громади не з іншими думками прогромадські порядки та з проповіддю їх, а перш усього з докладною(спеціальною) наукою в таких речах, котрих потребує громада людська .

Дана проблема є актуальною і для сьогодення. Адже, як бачимо,стосовно громади нічого нового вигадувати не треба, досить звернутися донадбань відомих історичних постатей, до історії української політичноїдумки, до історії та сьогодення світової політичної думки. Основноюпроблемою в даному випадку є лише уміння як українських політичнихдіячів, так і членів громади користуватися набутими знаннями.

Слід зазначити, що особливістю вчення Драгоманова про громаду єте, що він визначає ефективність діяльності об’єднань громадян черезкількість реалізованих завдань та вирішення проблемних питань. «При цьомуне слід пропустити й такої уваги: тільки докладна повсякдень потрібнагромаді праця може порятувати проповідачів нових порядків до того, щобсеред них не виросла порода людей, котра буде тільки «молоти язиком» такидатись од справи до справи, ганяючи з краю до краю» .

Цікавим є те, що для сьогоднішньої України є характерним вирішенняпроблем лише на словах. Розглянемо хоча б право громади на реєстраціюстатуту та на громадську ініціативу. Закон «Про місцеве самоврядування вУкраїні» надає членам територіальної громади право ініціювати в порядкумісцевої ініціативи розгляд у місцевій раді будь–якого питання, що віднесенедо відання органів місцевого самоврядування. Однак закон не визначаєпорядку внесення місцевої ініціативи на розгляд ради, делегуючи цеповноваження представницьким органам місцевого самоврядування . Але,як виявляється, органи місцевого самоврядування не поспішаютьзапровадити чіткі процедури включення громадян в управління місцевимисправами. Переважна більшість міських, селищних, сільських рад неприйняли статутів територіальних громад або окремого положення «Пропорядок реалізації права на місцеву ініціативу».

Таким чином, Драгоманов формує модель ефективно діючої громади.Дана модель є повністю прийнятною для сьогоднішніх умов функціонуваннягромади. Отже, характеризуючи взаємовідносини між громадою та владою втеорії М. Драгоманова можна визначити основні позиції щодо ефективногофункціонування територіальних громад:

­ об’єднання населення в територіальні громади має відбуватисянаоснові спільного інтересу;

­ громади повинні формуватися на основі дотримання прав людини ігромадянина;

­ громади повинні уникати зовнішнього впливу з боку владних органів;

­ представники громад повинні орієнтуватися в умовах сучасних їмподій;

­ відносини між громадами і владою мають регулюватися відповіднимзаконом.

Дієвість громади, за теорією М. Драгоманова, визначається такимиправилами:

­ члени громади повинні володіти високою громадськоюсвідомістю;

­ члени громади повинні мати спільну мету;­ взаємовідносини між громадою і владою визначаються черездотримання положень відповідних законодавчих документів;

­ успішність територіального розвитку визначається територіальноюосілістю громадян;­ представники громади повинні користуватися певними науковимизнаннями при вирішенні відповідних питань;

­ діяльність громади має бути оцінена за результатами, а не засловами і закликами.

М. Драгоманов запропонував своє бачення теорії територіальноїорганізації населення. Вона має досить актуальне значення для сьогодення,адже більшість територіальних громад в Україні існують лише номінально.За даними Міністерства юстиції України, на 19 жовтня 2006 року тільки 1341територіальна громада мала зареєстровані статути територіальних громад, щоскладало 11,7% від загального числа територіальних громад (наразі в Україніналічується 11521 територіальна громада). Щетериторіальним громадамбуло відмовлено в реєстрації статутів . Хоча саме статут територіальноїгромади є необхідним елементом правової основи місцевої демократії.

Таким чином, зрозуміло, що теорія Драгоманова містить великукількість корисних порад для ефективного функціонування територіальноїгромади. А ще ціннішою концепцію Драгоманова робить те, що вона буласформульована для українського суспільства і не вимагає адаптації дляукраїнського менталітету, хоча більшість українських вчених звертаються дозакордонної політичної думки, відкидаючи власний історичний досвід.

Підбиваючи підсумки, треба зазначити, що концепція громадиМ. Драгоманова ґрунтується на ліберальній ідеї, згідно з якою вища цінністьвизнається за особистістю (громадянином), тому громада у нього це вільнаспілка осіб (громадян) об’єднаних для спільної справи. По сутіМ. Драгоманов обґрунтовує громадянську модель місцевого самоврядування,в якої самоврядні громади, як самостійні соціальні одиниці є основоюдемократичної федеративної держави, яка має явні переваги порівняно зунітарною державою, оскільки створює передумови для вищого ступенялюдської свободи. В його концепції інститут самоврядування – це не лишеформа децентралізації держави, а й механізм суспільно–політичного ладу, задопомогою якого організація влади будується за принципом «знизу догори» ідіє за схемою: громадянин – громада – волость – повіт – область – держава.


3. Розвиток ідеї федералізму в працях М. Грушевського

На початку ХХ ст. в умовах кризи російського імперського суспільстваМ.Грушевський активно включився в обговорення шляхів його реформування імодернізації. Аналіз громадськополітичної діяльності вченого у той період дозволяє виділити кілька засобів реалізації ним своїх світоглядних позицій. Можнаговорити про його потужну інтелектуальну працю та спроби відігравати домінуючу роль у національновизвольному русі підросійської України. Відображеннямпершого була політична публіцистика М.Грушевського, другого – співпраця з українською фракцією Державної думи й організаційна робота по формуванню нової політичної партії. Визначені нами форми громадської реалізації вченого будуть основними підходами для історичної реконструкції конституційного проекту федералізації Російської імперії. Адже саме ця проблема виступила своєрідною інтелектуальною спонукою і становила зміст засобів політичної діяльностіМ.Грушевського на початку ХХ ст.

Історіографічний дискурс проблеми знаходиться у площині відсутності спеціального дослідження. Головним чином більшість студій мають уточнюючий характер стосовно обраного автором напрямку вивчення. Тому в межах постановки питання звернемо увагу лише на ті праці, які тою чи іншою мірою висвітлюють аспекти федералізму у конституційному проекті М.Грушевського напочатку ХХ ст. В історіографії виділяються праці, присвячені конституційному проекту вченого1 та, власне, різноманітним аспектам його появи й впливу наукраїнський історичний процес.

У той час важливе місце посідало питання визначення ролі М.Грушевського,його впливу на російську ліберальнодемократичну думку, в котрій провідне місце займала прогресивна інтелігенція, і революційний рух, який намагався залучити до політичної боротьби всі соціальні групи та класи.

До основних ідеологічних пріоритетів російського “руху визволення”, котрий активно виступав за модернізацію імперського самодержавства, не належаладумка про децентралізацію на федералістських началах. Його провідники відстоювали й прагнули реалізувати політичну трансформацію Росії у напрямку утвердження монархічноконституційного устрою, з котрим пов’язували гарантуванняюридичної законності, громадянського рівноправ’я і вольностей. Революційнийрух поставив своїм завданням проведення докорінної перебудови в житті держави шляхом впровадження соціалістичних моделей суспільного розвитку. Тим самим не виключалася можливість федералістської трансформації держави.

Розгляд місця та ролі М.Грушевського у виробленні конституційного проекту перебудови Росії потребує виявлення системи політичних уявлень і переконань, аналіз мислиннєвих конструкцій, домінуючих соціальних мотивів поведінки вченого, а також простеження, як вони співвідносилися з об’єктивними матеріальними (меркантильними) бажаннями, зумовивши його відмову брати участьу революційній боротьбі. Зрозуміло, що людина, котра в житті проявляла рисипоміркованого позитивіста, намагалася продукувати легітимні й прогресивні ідеїв контексті певних некризових подій.

У березні 1905 р. М.Грушевський прилучився до обговорення конституційного питання в середовищі “великоруської” інтелігенції. У цьому аспекті виділяються дві ідеологічні іпостасі історика, які мали загальноросійську та українськухарактеристики. Поперше, він виступав ліберальним реформатором, вимагаючируйнації імперського самодержавства і підтримки запровадження громадянськихсвобод людини. Подруге, саме тоді й значною мірою завдяки ініціативі М.Грушевського “українське питання” стало в пресі предметом гострих дискусій та обговорення представниками різних політичних течій тогочасного суспільства. Виявляється високий рівень далекоглядності вченого, котрий проявився в умінніпідмінити актуальну проблему конституційного переустрою на вирішення неактуального для імперської еліти “українського питання”, що, власне, своєю постановкою могло загрожувати єдності й цілісності Російської держави. У той час,крім численних газетних публікацій, журнальних статей, окремими виданнямивиходять публіцистичні твори М.Грушевського. “Взагалі для публічного роз’яснення “українського питання” з демократичних позицій, мабуть, ніхто більше незробив у Російській імперії, як М.Грушевський”, – відзначив В.Сарбей.

У період демократичної революції 1905–1907рр. було видано два збірникастатей ученого: “Освобождение России и украинский вопрос” та “З біжучої хвилі. Статті і замітки на теми дня”, у котрих він із нових позицій подав власне бачення вирішення національного питання в імперії на прикладі українського. Утравні 1905 р.

М.Грушевський опублікував у “Літературнонауковому вісник”статтю ”Конституційне питання і українство в Росії”. У своїй студії вченийспершу розглянув суспільнополітичне становище в імперії, висловивши думкущодо важливості участі представників українського визвольного руху у відповідній перебудові Росії. Автор навів ряд показових прикладів підтримки ініціативукраїнських представників на з’їздах журналістів та літераторів, делегатівземств, на яких було схвалено резолюцію про національнотериторіальну автономію. Досить вдалим виявляється авторський аналіз перспектив українського руху в процесі розв’язання актуальних проблем Російської імперії. М.Грушевськийпідкреслив надмірну пасивність української інтелігенції у політичній діяльностіпо забезпеченню національних прав народу. Недаремно він завершив статтюзверненням до подібних діячів” “Чим покриваєте ви перед сумлінням своїм, перед людьми, що вас окружають, свою пасивність, свою байдужість супроти своєї суспільності, свого народу? Чим оправдаєте ви своє недбальство, свою упертість у критичнім часі, коли земля горить під ногами й Україна може безповоротно бути полишеною при переустрою відносин Росії?”5.М.Грушевський далі в розвідці висвітлив свою позицію стосовно представленого російськими лібералами конституційного проекту змін державного управління у Росії. Вказуючи на позитивність, власне, постановки питання щодо реформування в імперії, вчений виділив ряд недоліків, котрі властиві проекту лібералів, серед яких прихильність до державного централізму, нехтування національним питанням, недостатнє врахування прав нацменшин, вимога збереженнявеликих виборчих округів і двопалатного представництва. М.Грушевський рішуче засудив великоросійську позицію лідера російського ліберального рухуП.Струве, котрий відкидав принцип самоврядування для України. Вчений водночас позитивно ставився до вимоги лібералів щодо створення уряду з виборнихпредставників. У контексті розробки пропозицій російських опозиційних діячівМ.Грушевський висував власний механізм організації влади, який мав ґрунтуватисяВипуск ХІVна рівних правах, загальних можливостях, демократизмі для кожної національноїменшини. Як наслідок, учений подав своє бачення децентралізації державноїсистеми Росії. “Українці й всі інші недержавні народності повинні змагати до того, щоб ся обласна самоуправа не була привілегією тільки декотрих національностей, але щоб на основі самоуправи національних територій була організованався Росія, бо тільки децентралізація може забезпечити успішний економічний ікультурний розвій провінцій і тільки організація самоуправи на національній підставі, в територіях національних може знейтралізувати, звести до найменшихрозмірів національну боротьбу, зробивши національність тим, чим вона повиннабути, – підставою, ґрунтом економічного, культурного й політичного розвою.

Ретельний аналіз М.Грушевським можливостей українського національногоруху та потребросійської передової еліти у контексті подій демократичної революції 1905–1907 рр. дозволив йому далі в своїй студії запропонувати проект національнотериторіальної децентралізації Росії, котрий став основою федералістської ідеї вченого на початку ХХ ст. Природно, що головний акцент робився навикористанні терміну “конституційний проект”, який мав на меті приховатиреальні ідеї й зміст пропозицій М.Грушевського. Важливо також відмітити, щоавтор розширив тогочасне розуміння автономізму, доповнивши його гуманізмом,демократичною процедурою формування органів влади і принципом виборів. Такий сенс проекту М.Грушевського суперечив самій природі існування імперськоїдержави, котра поєднувала риси Заходу та Сходу.

Головним моментом в утворенні автономнофедералістського устрою Росіївчений виділяв організацію виборчої системи. Він пропонував прямі вибори перенести в обласні сейми. Делегати цих останніх представлятимуть свій регіон узагальнодержавному парламенті, який буде формуватися на підставі непрямихвиборів. Для забезпечення прозорості направлення депутатів М.Грушевський ізметою попередження дискримінації національних меншин подав механізм обрання: одного депутата від чотирьох членів обласного сейму. До ”конституційного проекту” автор додав важливий принцип організації влади у національнотериторіальній автономії, котрий полягав в утвердженні загального, рівного й таємного голосування. Усвідомлюючи себе представником інтелігенції та розуміючиїї роль у політичній консолідації суспільства, вчений вважав за необхідне гарантувати їй вищу норму представництва, людьми ”з вищим науковим чи культурним цензом, які значною мірою стоять поза чисто класовими чи становими інтересами: такі круги, не зв’язані чисто класовими інтересами, в Росії безперечно існують і своєю участю в парламентарнім житті можуть бути корисним, нейтральним, об’єктивним елементом супроти боротьби матеріальних і класових інтересів. Автор вважав за потрібне, щоб інтелігенції було надано 25 відсотківзагальної кількості сеймових мандатів.

У кінці статті М.Грушевський проаналізував діяльність місцевих урядів. Вінстверджував, що адміністративнотериторіальний поділ на губернії не віддзеркалює соціальноекономічні, національні й культурні особливості регіонів9. Тому вмежах функціонування виборчої системи та демократичних принципів організації влади вчений запропонував замінити губернський устрій на самоврядуванняна рівні повітів і волостей, що гарантуватиметься основними законодавчимиактами держави.

Одним із пріоритетних аспектів трансформації Російської імперії у конституційну федерацію він вважав прийняття закону, котрий би регламентував статус“недержавних” мов та надав гарантії їх вільного розвитку.

Федералістський проект М.Грушевського початку ХХ ст. був ґрунтовним інтелектуальним внеском української інтелігенції в дискусію про політичну перебудову Російської імперії. Він став відповіддю на асиміляційну політику самодержавства щодо українського народу. Цей проект у своїй основі ґрунтувався надвох основних положеннях. Головним із них є репрезентаційний уряд, під якимучений розумів повну політичну демократію. Іншим є відстоювання децентралістського принципу, що проявляється через національне питання. Таким чином,М.Грушевський намагався подолати бюрократичну прірву між державою й суспільством, що дозволило б народу панувати “прогресивно” і “раціонально”.Проект ученого викликав великий резонанс у середовищі діячів російського ліберальнодемократичного руху, котрі відкидали будьякі варіанти самостійногорозвитку для інших народів імперії, крім поляків та фінів. Конституційні пропозиції М.Грушевського виявили європейське спрямування української політичноїдумки ХІХ ст. й визвольного руху в Російській імперії початку ХХ ст. Вони увібрали слов’янофільську ідеологію КирилоМефодіївського братства, політичніпріоритети народників, федералістський проект “Вільної спілки” М.Драгоманова, надрукований 1884 р. у Женеві.

Ґенеза федеративних ідей у середовищі національної еліти віддзеркалюваласпробу вироблення нових сенсів обґрунтування окремішності українців із наданням їм перспектив історичного розвитку. М.Грушевський прагнув хоча б в якійсьмірі реалізувати свої конституційні пропозиції. Тому його співробітництво з Українською парламентською громадою у І Державній думі було закономірним кроком ученого і свідчило про нього, як політичного діяча. Він виступив організатором й ідеологічним натхненником друкованого органу громади – часопису “Украинский вестник”, котрий став першим загальноросійським виданням ХХ ст.,присвяченим Україні.

Важливою віхою в діяльності парламентської громади у І Державній думістала розробка “Декларації про автономію України”. Процес її підготовкипов’язаний із виходом низки статей М.Грушевського в “Украинском вестнике”.Практично всі вони були покладені в основу “Декларації”. Громада вимагала вирішення українського питання на основі конституційної перебудови всієї держави, ґрунтуючись на принципах рівноправ’я народностей та областей і національнотериторіальної автономії. У “Декларації” встановлювався чіткий механізмрозмежування повноважень між центральними й місцевими органами влади.Спеціальними законами передбачалося забезпечити в Україні права національних меншин. Її мав презентувати на засіданні думи І.Шраг, але громаду розпустив Микола ІІ. Власне, сама поява “Декларації про автономію України” булапрогресивним явищем у тогочасному імперському суспільстві. Вона репрезентувала розвиток політичної самосвідомості української інтелігенції.

Цікавим є той факт, що М.Грушевський стратегічно “не виокремлював вирішення українського питання з більш загальної проблеми перебудови Росії внаціональній площині, що забезпечує свободу самовизначення і розвитку її народностей”. Далекоглядною виглядає думка вченого про те, що прилучення імперії до демократичних процесів та перетворення її на правову державу відбудеться лише після розв’язання “українського питання”. Цю тезу було модифіковано й привласнено американським політологом З.Бжезінським, котру він висловив щодо свого бачення перспектив розвитку України і Росії у глобалізованому світі. Також М.Грушевського турбувало ставлення імперської інтелектуальноїеліти до українського народу лише як до службового будівельного матеріалу “дляВипуск ХІVкультури й громадськості великоросійської.

Після поразки демократичної революції 1905–1907 рр. вчений продовжувавзайматися популяризацією “українського питання”, а також пошуком практичнихформ його реалізації. М.Грушевський узяв активну участь у підготовці колективної монографії, присвяченої аналізові національновизвольного руху в Російськійта АвстроУгорскій імперіях. У 1910 р. така праця під назво ”Формы национального движения в современных государствах: АвстроВенгрия, Россия, Германия”була опублікована в СанктПетербурзі. До неї вчений подав два нариси “Украинцы”, у котрих знов актуалізував питання федералізації Росії за умови вирішення“українського питання”. ”Забезпечення успішного, – писав М.Грушевський, –національного розвитку українського народу, автономію України в її національноетнографічних межах вони (українці – авт.) розглядають як складову частинубільш загальної проблеми: перебудови Росії на началах рівноправ’я народностейі неутисненості національного життя, на началах децентралізації і національноїавтономії.

На початку ХХ ст. М.Грушевський вбачав перспективи розвитку України ускладі демократичної Російської республіки, як важливого етапу на шляху до політичної перебудови Європи та перетворення останньої на федерацію18. Федералістський проект вченого початку ХХ ст. відбивав усю складність української історії. Ще з часів Переяславської ради головною формою самовизначення українців стала ідея широкої автономії, котра в ХІХ ст. доповнилася ідеями перебудовисуспільства на загальнолюдських цінностях, принципах гуманізму й демократії,а на початку ХХ ст. модифікувалася у політичний концепт: “Вільна Україна вскладі демократичної федерації вільних народів Росії”.

Саме на початку цього століття М.Грушевський почав обережно висловлюватися щодо незалежності України, займаючись осмисленням шляхів її досягнення. Крім того, вченого турбувало питання доцільності здобуття самостійності.“Народність, – писав М. Грушевський у статті “Єдність чи розпад?”, – для свогорозвитку не завжди потребує політичної самостійності, однак ця самостійність,за відсутності особливо невигідних умов (як напр., поганий державний устрій,гостре міжнародне становище), являється найбільшою гарантією повного і необмеженого національного розвитку, забезпеченням від експлуатації економічних ікультурних сил народності. Самостійницька тенденція не займала провідної позиції в політичному проекті М.Грушевського. Вона лише слугувала формулюванню розкриття та пояснення необхідності утвердження національнотериторіальної автономії у складі Росії. Завдяки саме “українському питанню” федералістська концепція мала гуманістичний характер. Питання незалежності розкривало її перспективи й насичувало демократичними формами організацію влади іжиття суспільства. Розвиток федералістських ідей на зламі ХІХ – ХХ ст. був викликаний світоглядною протидією “нової української інтелігенції” авторитарнимметодам управління російського самодержавства. В загальносуспільному сенсіце була спроба знайти прогресивні шляхи вдосконалення життя простих людей.Федералізм М.Грушевського був не лише політичною ідеологією, його суттєводоповнювала соціальна орієнтація та проблема національних меншин.

Значення конституційного проекту вченого не зникло з часом. Його не залякали роки столипінської реакції, й включно до початку Першої світової війни вінзаймався обґрунтуванням федералістської концепції. Невипадково, що під чассвого перебування у нейтральній Італії восени 1914 р. він прогнозував у розмовіз російським журналістом“неминучу федералізацію Росії.

Повалення російського самодержавства і розвиток революційних процесів1917–1918 рр. дозволили М.Грушевському реалізувати свою політичну концепцію на практиці. У добу Центральної Ради федералізм був абсолютно домінуючим в українському політикумі. Його дотримувався не лише М.Грушевський, амайже всі провідні українські політичні діячі. Федералістські ідеї формували основний зміст програм партій та громадських організацій. Уся діяльність Центральної Ради була спрямована на утворення федеративного союзу демократичних республік на базі колишньої Російської імперії. З’їзд народів Росії, якийвідбувся у вересні 1917 р. в Києві, базував свої рішення на реалізації федералістської концепції М.Грушевського.

Конституційний проект 1905 р. продовжував якісно розвивати українську політичну традицію ХІХ ст. У ньому М.Грушевський віддзеркалив основні політичні вимоги кириломефодіївців, М.Драгоманова, В.Антоновича. Однак саме йомувдалося перенести “романтичний” федералізм своїх попередників на реальнийґрунт суспільних відносин, доповнивши його конституціоналізмом і новим розумінням важливості досягнення Україною незалежності.


Висновки

Народницько-демократичну традицію України кінця XIX - початку XX ст. характеризували два виразні складники:

1) прагнення до громадянської та національної свободи;

2) ідеалізація народу й вимоги соціальної справедливості.

З названих компонентів виразнішим був другий. Турбота про захист соціально-економічних інтересів знедолених мас, поєднана з виразним егалітаристським ухилом, становила ідеологічний лейтмотив усього напряму. Однак наполягання М. Драгоманова на важливості існування відповідної та добре спланованої структури демократичних інститутів не залишило тривкого сліду. Волелюбність українського народництва була щирою, ґрунтувалася вона на ненависті до царського самодержавства. Розуміння "правил гри" в ефективно діючій демократичній системі та обмеження, що їх передбачає представницьке правління, залишилося вкрай недорозвиненим. Це мало далекосяжні (переважно негативні) наслідки для становлення національної державності в 1917-1918 pp.

Водночас демократично-народницька течія отримала й певне наукове обгрунтування. Особливою оригінальністю відзначалися наукові розробки, що їх нарівні з М.Грушевським здійснювали в міжвоєнний час (1918-1939 pp.) Р.Лащенко (1878-1929; основні праці - "Лекції з історії українського права", 1923; "Автономний статут демократичної Української республіки") та С.Шелухін (1864-1939; основні праці - "Монархія чи республіка?"; "Україна"; "Право України на свою державність"; "Шляхи до української соборності"). М.Грушевський, Р.Лащенко та С.Шелухін обґрунтовували можливість і доцільність федеративного чи конфедеративного об'єднання з тими країнами, з якими Україна мала й підтримувала історичні зв'язки, зокрема з Литвою та Білоруссю (М.Грушевський), Росією (Р.Лащенко), Чехією, Сербією, Хорватією, Словенією, Словаччиною (С.Шелухін). Загалом історико-правовий аспект виявився найбільше опрацьованим у творчості вчених-народників. Вони вважали, що федерація є оптимальною формою державного устрою майбутньої України і має сприяти зміцненню її державності. Стрижневими у світоглядній платформі вчених-народників були такі засади: народоправство (демократизм); егалітаризм та ідея безкласовості української нації; розуміння народу як територіальної (а не етнічної) одиниці; пріоритет прав народу над правами держави. Зазначалося, що "прогресивне українство не виділяє вирішення свого національного питання із загальної проблеми перетворення старої бюрократичної централізованої Росії у вільну правову державу", і навіть "забезпечення успішного національного розвитку українського народу, автономію України вони (українці - С.Л.) розглядають як складову частину більш загальної проблеми: перебудови Росії на основі рівноправності народностей, децентралізації і національно-територіальної автономії" (М. Грушевський). Задля цього лунали заклики до об'єднання "всіх наших сил в ідеї народного суверенітету та народоправства "без холопа і без пана". Се нам диктує сама наша українська нація" (С.Шелухін). Водночас учені-народники звинувачували у відсутності української державності сусідні країни (насамперед Росію та Польщу) і доводили, що український визвольний рух є неповторним, підкреслюючи необхідність спиратися в майбутньому державному будівництві на власний політичний досвід та історичні традиції.

Позиції демократичного народництва помітно ослабли у 20-30-х pp. XX ст. Це було викликано появою досить потужних альтернативних рухів - інтегрального націоналізму, націонал-комунізму та націонал-демократії (два останні були "уламками" окремих течій українського соціалізму, де в першому випадку наголос змістився в бік соціального аспекту, а в другому - в бік національного); усвідомленням провини українських соціалістів за поразку у визвольних змаганнях 1917-1920 pp.; кризою демократичних режимів у загальноєвропейському масштабі; становленням тоталітарних режимів.

У 30-50-х pp. соціалістичні ідеї (немарксистського характеру) в еміграції намагалися розвивати В.Винниченко та І.Багряний (1906-1963), які пережили тривалий період захоплення націонал-комунізмом. В.Винниченко (основна праця -"Конкордизм") виступив зі спробою обґрунтування нового суспільного ладу, який має поєднувати кращі здобутки комуністичної та капіталістичної систем. Фактично це був український варіант доктрини конвергенції двох антагоністичних систем, висунутої на Заході в 50-60-х pp. І.Багряний, автор численних публіцистичних оглядів, умотивував потребу відмовитися від тоталітаризму (у вигляді комунізму, інтегрального націоналізму чи фашизму) та переорієнтувати свою діяльність на засвоєння й поширення демократичних ідей (близьких до ідей Соцінтерну). Особливі надії він покладав на здобуття Україною незалежності внаслідок демократичної революції та дезінтеграції СРСР.

Поширення ліберальних ідей в Україні не мало такого розмаху і не привело до "тріумфальної ходи" лібералізму, як це мало місце в країнах Західної Європи XIX ст. Процес сприйняття політико-економічних постулатів лібералізму в Україні не був ані цілісним, ані успішним. Такий неуспіх і вкрай повільне сприйняття ліберальної доктрини українською інтелігенцією та широкими колами українського суспільства обумовлювалися наявністю авторитарного типу політичного режиму в підросійській Україні, жорстоким придушенням будь-яких проявів національно-визвольного руху і внаслідок цього - засиллям і популярністю радикальних течій (у формі російського революціонізму чи українського народництва). Сам характер політичної системи, яка впродовж тривалого часу перебувала в незмінному вигляді, консервував наявний стан речей і перешкоджав розвиткові й поширенню поміркованих поглядів. Унаслідок цього ліберальна модель перевлаштування суспільного життя так і не набула в Україні завершеної форми упродовж ХІХ-ХХ ст.


Список використаної літератури

1. Конституція України. від 28 липня 1996 року // ВВР. – 1996.

2. Закон України «Про місцеве самоврядування України» // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 2008.

3. Закон України «Про місцеві державні адміністрації» // ВВР. – 2008. – № 27–28..

4. Закон України «Про органи самоорганізації населення» // ВВР. – 2001. – № 48.

5. Грушевський Михайло. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К. – 1991. – С. 97-98.

6. Грушевський М. Конституційне питання і українство в Росії // Літературно-науковий вісник. – Т.30. – Л., 1905. – С. 245–258.

7. Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа. – К. – 1990.

8. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Львів. – 1991.

9. Драгоманов М. «Переднє слово до громади» про державну організацію // http://litopys.org.ua/drag/drag.htm 11

4. Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу // Українська державницька ідея: Антологія політичного традиціоналізму / укл. О.Шокало. – К.: МАУП, 2007. – С.78–80.

10. Історія держави і права України. Академічний курс. Т. 1. – К. – 2000

11. Т. Шевченко. Кобзар. – К.: Дніпро, 1976. – С. 478.

12. Приймак Т. Конституційний проект М.Грушевського з 1905 року // Український історичний журнал(далі – УІЖ). – 1991. – №1

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений08:28:21 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
11:17:59 29 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Державницька думка в Україні в ХІХ - та на початку ХХ ст

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150330)
Комментарии (1830)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru