Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Книга: Господарське право України. Смолин. Особлива частина.

Название: Господарське право України. Смолин. Особлива частина.
Раздел: Рефераты по государству и праву
Тип: книга Добавлен 06:22:25 22 января 2011 Похожие работы
Просмотров: 207 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Г.В. Смолин

ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО

УКРАЇНИ

особлива частина

Навчальний посібник

Львів

2010

ББК 67.99

УДК 346

Рекомендовано вченою радою Львівського державного університету внутрішніх справ (протокол №…від ……….2010 р.)

Рецензенти:

Гарасимів Т.З. – кандидат юридичних наук, доцент Львівського державного університету внутрішніх справ;

Соловйов А.В. – кандидат юридичних наук, доцент Львівської комерційної академії;

Кашуба Я.М . – кандидат економічних наук, заступник голови Львівської обласної державної адміністрації

Смолин Г.В.

Господарське право України . Особлива частина:

Навчальний посібник. - Л

У навчальному посібнику, згідно з програмою навчальної дисципліни «Господарське право», висвітлено основні правові інститути Особливої частини господарського права щодо функціонального і галузевого державного регулювання господарської діяльності. Розглянуті питання правового регулювання економічної конкуренції, цінних паперів, цін і ціноутворення, інвестицій та інновацій, зовнішньоекономічної діяльності та таких ключових галузей народного господарства як електроенергетика, сільське господарство, будівництво, харчова промисловість, торгівля та побутове обслуговування.

Розрахований на студентів, курсантів, аспірантів, які вивчають курс господарського права, викладачів юридичних і економічних спеціальностей вищих навчальних закладів, власників та керівників підприємств та організацій, юрисконсультів, а також усіх, кого цікавлять питання правового регулювання функціональних видів господарської діяльності та провідних галузей економіки.

ББК 67.99 © Г.В. Смолин, 2010

__________________________________________

ЗМІСТ

Вступ …………………………………………………………………………......7

ГЛАВА 1. Правове регулювання економічної конкуренції ……………...10

§ 1. Поняття і основні положення економічної конкуренції………10

§ 2. Монополії та монопольне становище суб’єктів господарювання……………………………………………………….14

§ 3. Поняття і ознаки недобросовісної конкуренції…………….......23

§ 4. Види діяльності, що обмежують економічну конкуренцію.......30

§ 5. Порядок розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції…………….......................................46

§ 6. Відповідальність за порушення законодавства про захист економічної конкуренції………………………………………………55

Контрольні запитання…………………………………………………60

ГЛАВА 2 . Правове регулювання ринку цінних паперів …………………...62

§ 1. Поняття, ознаки та види цінних паперів…………………………62

§ 2. Ринок цінних паперів…………………...........................................81

§ 3. Учасники ринку обігу цінних паперів……………………….…...93

§ 4. Державне регулювання ринку цінних паперів…………………105

Контрольні запитання………………………………………………...114

ГЛАВА 3. Правове регулювання цін і ціноутворення ….............................115

§ 1. Поняття та функції ціни………………………….………………115

§ 2. Види цін…………………………….……………………………..120

§ 3. Державне регулювання цін………………………………………128

§4. Контроль і відповідальність за порушення дисципліни цін……139

Контрольні запитання………………………………………………...147

ГЛАВА 4. Правове регулювання інвестиційної та інноваційної діяльності ……………………………………………………………………….148

§ 1. Поняття і види, суб’єкти та об’єкти інвестицій………………..148

§ 2. Державне регулювання інвестиційної діяльності……………...155

§ 3. Інвестиційний договір…………………………………………...162

§ 4. Поняття інновацій та інноваційної діяльності…………………167

§ 5. Державне регулювання інноваційної діяльності………………176

§6. Господарські договори у сфері інноваційної діяльності……….185

Контрольні запитання………………………………………………..192

ГЛАВА 5. Правове регулювання господарських відносин в енергетиці ………………………………………………………………………194

§ 1. Правові засади господарської діяльності в енергетиці………..194

§ 2. Державний нагляд і контроль у галузі електроенергетики …...205

§ 3. Правове регулювання оптового ринку електроенергетики…...214

§ 4. Договори про постачання електричної і теплової енергії……………….............................................................................232

Контрольні запитання………………………………………………..242

ГЛАВА 6. Правове регулювання господарської діяльності з сільськогосподарського виробництва ………………………………………243

§ 1. Державне регулювання сільськогосподарської діяльності…...243

§ 2. Забезпечення суб’єктів сільськогосподарської діяльності засобами виробництва……………………………………………….265

§ 3. Правові форми реалізації сільськогосподарської продукції….278

§ 4. Правове регулювання ринку зерна……………………………..292

§ 5. Правове регулювання заставної закупівлі та інтервенційних операцій із зерном.……………………………………………………307

Контрольні запитання………………………………………………..317

ГЛАВА 7. Правове регулювання будівельної діяльності …………………318

§ 1. Поняття, види і державне регулювання будівельної діяльності………………………………………………………………318

§ 2. Умови здійснення будівництва………………………………….331

§ 3. Будівельні правовідносини………………………………………358

§ 4. Договори підряду в будівництві…………………………………365

§ 5. Відповідальність за порушення законодавства про будівельну діяльність………………………………………………………………388

Контрольні запитання………………………………………………...397

ГЛАВА 8. Правове регулювання господарських правовідносин у харчовій промисловості …………………………..............................................................398

§ 1. Правові засади забезпечення безпечності та якості харчових продуктів………………………………………………………………398

§ 2. Правове забезпечення біологічної біобезпеки харчових продуктів, вироблених з використанням генетично-модифікованих організмів……………………………………………………………...419

§ 3. Державний нагляд і контроль із забезпечення безпечності та якості харових продуктів…………………………………………....430

§ 4. Державне регулювання виробництва і обігу алкогольних напоїв та тютюнових виробів………………………………………...............452

§ 5. Державне виробництво і реалізації цукру………………………466

Контрольні запитання………………………………………………...472

ГЛАВА 9. Правове регулювання торгівельної діяльності та побутового обслуговування …………....................................................................................473

§ 1. Правові засади торгівельної діяльності…………………………473

§ 2. Правове забезпечення господарських відносин з надання побутових послуг……………………………………………………...491

§ 3. Господарсько-правові засоби захисту прав споживачів.............498

§ 4. Застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг……………………….509

Контрольні запитання………………………………………………...523

ГЛАВА 10. Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності ….524

§ 1. Поняття, види і суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності….524

§ 2. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності …...533

§ 3. Поняття, зміст, види та облік зовнішньоекономічних договорів (контрактів)……………………………………………………………546

§ 4. Поняття, тлумачення і використання базисних термінів ІНКОТЕРМС…………………………………………………………..556

§ 5. Зовнішньоекономічні операції щодо давальницької сировини та товарообміну…………………………………………………………..566

§ 6. Захист прав і законних інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності………………………………………………………………580

Контрольні запитання………………………………………………...593

ГЛАВА 11. Правове регулювання іноземних інвестицій …………………595

§ 1. Поняття та види іноземних інвестицій………………………….595

§ 2. Форми здійснення іноземних інвестицій…………….................604

§ 3. Інвестиційна діяльність у спеціальних (вільних) економічних зонах……………………………………………………………………622

§ 4. Гарантії і компенсації іноземних інвестицій в Україні………..639

Контрольні запитання………………………………………………...644

Список використаної літератури ……………..……………………………..646

ВСТУП

Господарські правовідносини у системі державного регулювання господарської діяльності доволі широкі та різноманітні. Об’єктивно, крім Господарського кодексу України, таку діяльність регулюють понад третина всіх законів і підзаконних нормативно-правових актів системи законодавства України. Крім того, формування ринкових відносин у сфері господарювання з огляду на вступ України до СОТ обумовили виникнення і розвиток нових різноманітних форм напрямів державного регулювання економіки. До них, зокрема, можна віднести регулювання економічної конкуренції, ціноутворення, інвестицій та інновацій, оптових ринків, безпеки і якості харчових продуктів тощо.

В юридичній літературі з господарського права недостатньо відображена специфіка правового регулювання господарських відносин в окремих сферах і галузях економіки.

За таких умов, усі ці чинники зумовлюють необхідність не тільки адекватного правового регулювання, але і вивчення їх специфіки майбутніми спеціалістами в особливій частині господарського права.

Економіко-правовий аспект матеріалу цієї частини вибрано у зв’язку з недостатнім системним і послідовним висвітленням у навчальній та спеціальній юридичній літературі питань правового регулювання функціональних видів господарської діяльності та провідних галузей економіки України.

Крім двохскладової форми подання навчального матеріалу з курсу господарського права О.П. Віхров, який в одному із підручників «Господарське право: Спеціальна частина», 2006 р. подає цей курс у трьох частинах: перша (загальна), друга (правове регулювання функціональних видів господарської діяльності), третя (спеціальна) частини з правового регулювання господарської діяльності.

Проте, керуючись засадничими положеннями про поділ підручників, навчальних посібників галузевих юридичних дисциплін і кодексів на загальні та особливі частини автором запропоновано навчальний посібник з господарського права, який складається із Загальної частини (виданий у 2008 р.) та Особливої частини (що пропонується). Зауважимо, що така форма подання матеріалу викладена у підручнику «Господарське право» академіка АПрН В.С. Щербини (Підручник. – 3-тє вид., переробл. і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 656 с.). Зважаючи на об’єктивну реальність, він відзначає відсутність єдиних методологічних підходів, до формування предмету та системи господарського права, як навчальної дисципліни, що у свою чергу позначилося на змісті даної праці.

Навчальний посібник «Господарське право: Особлива частина» охоплює навчальний матеріал другої частини цієї навчальної дисципліни. Вивчення студентами цієї частини господарського права має ґрунтуватися на вже одержаних знаннях з теорії держави та права, конституційного, адміністративного та інших галузей права, а також загальної частини господарського права.

Зазначені обставини зумовили розгляд у особливій частині запропонованого навчального посібника питань правового регулювання таких функціональних видів господарської діяльності як економічна конкуренція, ринок цінних паперів, ціноутворення, інвестиції та інновації, зовнішньоекономічна діяльність та іноземні інвестиції; таких галузей економіки як електроенергетика, сільськогосподарське виробництво, будівельна галузь, виробництво харчових продуктів, торгівля та побутове обслуговування тощо.

Для поглиблення вивчення окремих тем з Особливої частини господарського права, написання магістерських робіт, до кожного розділу навчального посібника пропонуються контрольні запитання, список літератури: нормативно-правові акти, збірники законодавства та його коментарі, наукові статті, монографії, підручники та навчальні посібники. До всіх розділів і тем курсу «Господарське право: Загальна частина», крім підручників і посібників, рекомендовані коментарі Господарського кодексу України (Науково-практичний коментар до Господарського кодексу України: Коментар/ За ред. Саніахметової Н.О., Харитонова О.Є. – Х.: Одиссей, 2004. – 848 с.; Науково-практичний коментар Господарського кодексу України: 2 –ге вид., переробл. і доп. / За ред. Г.Л. Знаменського, В.С. Щербини; Кол. Авт.: О.А. Беляневич, О.М. Вінник, В.С. Щербини та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 720 с.) та інші праці.

Запропонований посібник розрахований на студентів, курсантів та викладачів юридичних і економічних спеціальностей вищих навчальних закладів, власників і керівників підприємств і організацій, юристів, усіх, кого цікавлять питання правого регулювання функціональних видів господарської діяльності та провідних галузей економіки.

ГЛАВА 1

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ

§ 1. Поняття і основні положення економічної конкуренції

Конкуренція (від пізньолат. сoncurrentia – змагання, суперництво) означає змагальність суб’єктів господарювання, коли їх самостійні дії обмежують можливість кожного з них впливати на загальні умови реалізації товарів на ринку і стимулюють виробництво необхідної споживачеві продукції. Виражається в економічному суперництві окремих товаровиробників, що відбувається між ними з метою задоволення своїх потреб, забезпечення найвигідніших умов виробництва та збуту товару, одержання найвищого прибутку тощо.

Концептуально економічна конкуренція можлива лише за умов збалансованого поєднання приватних інтересів її учасників та публічних інтересів – щодо дотримання прав та законних інтересів споживачів, держави як організатора господарського життя в суспільстві, територіальних громад у сфері господарювання. Лише за умови, що вимагає від учасників ринкових відносин добросовісної поведінки у процесі виробництва і збуту, можлива реальна конкуренція і, відповідно, її позитивний вплив на економіку та інтереси споживачів. Власне під економічною конкуренцією розуміють як змагання між суб’єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб’єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб’єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб’єкт господарювання не може визначити умови обороту товарів на ринку. Конкуренція, врегульована законодавством – це легалізована форма боротьби за існування на повному ринку, завдяки чому досягається збалансованість між попитом і пропозицією, а в кінцевому результаті між суспільними потребами і виробництвом. Її роль у наступному: забезпечити оптимальний баланс інтересів, запобігти одержанню господарюючими суб’єктами надприбутків; забезпечити нормативний рівень якості товарів; забезпечити необхідні обсяги товарного наповнення ринку.

За таких умов конкурентна політика – це діяльність державних органів, спрямована на створення і розвиток конкурентного середовища, захист конкуренції, антимонопольне регулювання з метою підвищення конкурентоспроможності суб’єктів господарювання, стимулювання ефективності виробництва, кращого задоволення потреб споживача.

Відповідно до ст. 42 Конституції України, не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне, обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Конституційна заборона стосується діяльності, спрямованої на недопущення, обмеження або усунення конкуренції, незалежно від конкретних її видів і складів правопорушень.

Господарський кодекс України, прийнятий 16.01.2003 р. і набрав чинності з 01.01.2004 р. (надалі – ГК) містить главу 3 «Обмеження монополізму та захист суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції», де визначені загальні правила антимонопольно-конкурентного законодавства. Згідно з ч.1 ст.25 ГК держава підтримує конкуренцію як змагання між суб'єктами господарювання, що забезпечує завдяки їх власним досягненням здобуття ними певних економічних переваг, внаслідок чого споживачі та суб'єкти господарювання одержують можливість вибору необхідного товару і при цьому окремі суб'єкти господарювання не визначають умов реалізації товару на ринку. Юридичний зміст поняття «конкуренція» визначений у законодавстві. Так, відповідно до ст.1 Закону України від 11.01.2001 р. «Про захист економічної конкуренції» (надалі – Закон) економічна конкуренція (конкуренція) – це змагання суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.

Невід'ємними ознаками конкуренції є: наявність на ринку великої кількості незалежних продавців і покупців певного виду товару; наявність на ринку ідентичних або подібних товарів і послуг; відсутність бар'єрів входу (виходу) на ринок для покупців і продавців.

Система правових норм, що регулюють суспільні відносини, спрямовані на формування конкурентного середовища, забезпечення ефективного використання суспільних ресурсів, вільний вступ на ринок суб'єктів підприємництва складає підгалузь господарського права – конкурентне право. Іншими словами можна сказати, що конкурентне право – сукупність правових норм, спрямованих на обмеження монополізму та розвиток економічної конкуренції.

В сучасний період об'єктом правової охорони конкурентного права визнається свобода господарської діяльності. В цілому законодавство про захист економічної конкуренції складається з двох частин: законодавства про монополії (оскільки монополізм теж перешкоджає розвитку ринкових відносин і конкуренції) і законодавства про захист від недобросовісної конкуренції.

Особливостями правового регулювання у конкурентному прав є такі:

1) конкурентне право – це тісно пов'язане з економічними процесами в державі і використовується для врегулювання специфічних відносин, що виникають в господарській діяльності;

2) в сфері правового регулювання конкурентних відносин діють спеціальні структури – Антимонопольний комітет України (надалі – АМК) його відділення, яким надано право здійснювати державний контроль за дотриманням конкурентного законодавства, економічною концентрацією (отже, вони діють в інтересах держави повноважень як суб'єкти публічного права). Але крім цього суб'єкти господарювання мають право за своєю ініціативою захитати свої права і законні інтереси від проявів недобросовісної конкуренції, як з боку конкурентів, так і з боку відповідних державних органів, звертаючись з позовами до судових органів у цих випадках вони діють як суб'єкти приватного права;

3) правовідносини виникають за ініціативою будь-кого з учасників конкурентних правовідносин, тобто згоди іншого учасника не вимагається;

4) учасники конкурентних правовідносин можуть нести відповідальність за порушення конкурентного законодавства (в залежності від скоєного правопорушення) як перед державою, так а перед суб'єктом господарської діяльності, якому була заподіяна шкода, тобто можуть порушуватися як публічні, так і приватні інтереси;

5) у випадках виникнення спорів між особами, вони можуть вирішуватись як в позасудовому, так і в судовому порядку.

Конкурентному праву притаманні як загальні відомі у інших галузях і підгалузях принципи – законності, гласності, захисту прав суб’єктів господарювання на засадах їх рівності перед законом, свободи господарської діяльності (ст. 42 Конституції України), так і спеціальні.

Спеціальними принципами є: підтримки добросовісної економічної конкуренції; недопущення зловживання монополізмом, становищем, обмеження конкуренції, недобросовісної конкуренції; спеціального регулювання сфери природних державних монополій; єдиного економічного простору (вільне переміщення, товарів, послуг коштів територією України, прозорість ринків); ефективності захисту економічної конкуренції; заборони зловживань (зловживання монопольним становищем); поєднання попереднього і наступного контролю; захисту вітчизняних товаровиробників від недобросовісної конкуренції.

За умови реалізації цих принципів успіхів господарської діяльності досягає господарюючий суб’єкт, який пропонує на ринку якісні товари найкращого ґатунку за оптимальними цінами. В кінцевому рахунку зазначимо, що кожен із учасників ринкових відносин може конкурувати і перемагати конкурентів завдяки перевагам, яких здобув власними силами.

У ринковій економіці економічна конкуренція проявляється через такі функції: регулювання, мотивації, розподілення та контролю.

Функція регулювання полягає в тому, що основні виробним фактори спрямовуються саме у ті сфери, які потребують їх найбільше і де вони будуть використані найефективніше. Це пов'язано з необхідністю для підприємців виробляти ті товари (надавати послуги, виконувати роботи), які потрібні споживачеві.

Змістом функції мотивації є здатність конкуренції стимулювати підприємців пропонувати на ринок найкращі товари за найнижчими цінами, а також знижувати витрати на їх виробництво. Утриматися на ринку, де панує конкуренція, і при цьому отримати прибуток можливо, лише якщо виконувати зазначені вимоги. Отже, прибуток перерозподіляється на користь підприємців, які використали свої ресурси найпродуктивніше. Саме в цьому виражається функція розподілення.

Функція контролю дає змогу не допустити неефективної діяльності підприємців, а також не дозволяє окремим підприємцям необмежено панувати на ринку і нав'язувати споживачам та іншим учасникам ринку свої правила гри.

Таким чином, конкуренція представляє собою легалізовану форму боротьби за існування на певному ринку, завдяки чому досягається збалансованість між попитом і пропозицією, а в кінцевому результаті між суспільними потребами і виробництвом.

З цього випливає, що в цілому конкуренцію можна віднести до сфери публічних інтересів, в той час без задоволення цих публічних інтересів неможливо задовольнити приватні інтереси суспільства інтереси суспільства. Саме в цій якості економічна конкуренція підтримується державою і захищається за допомогою різних правових засобів. Держава здійснює вплив на конкуренцію за допомогою податкової, кредитно-грошової, інвестиційної політики, фінансування наукових досліджень, розподілу державних замовлень, а також безпосередньо через законодавство про захист економічної конкуренції.

§ 2. Монополії та монопольне становище суб’єкта господарювання

За умов існування сфер господарювання, в яких конкуренція з об’єктивних причин (технологічних особливостей виробництва, характеру попиту та пропозиції) не можлива і не бажана виникають та існують монопольні утворення.

Монополізм (від лат. monopolium – одноособове право на продаж).

Монополія в економіці може виникнути природним шляхом, коли внаслідок конкурентної боротьби формуються найпотужніші, конкурентноспроможні, економічно ефективні та рентабельні підприємства, які згодом починають чинити тиск на інших учасників ринку. Проте в економіці вона може з'являтися і штучним шляхом, коли органи державної влади та управління встановлюють для якої-небудь особи встановлюють особливий правовий режим чи надають їй виключне право на яку-небудь діяльність.

Поняття «монополія» визначається як ситуація на ринку, за якої кількість продавців чи покупців настільки мала, що продавець чи покупець у змозі впливати на загальний обсяг пропозиції та ціну продукту, що реалізується, тобто контролювати ринок. Такий контроль наділяє суб'єкта господарювання, що займає монопольне становище, виключним правом на розпорядження ресурсами, можливістю чинити економічний тиск на конкурентів, споживачів і суспільство в цілому, отримувати постійні прибутки та надприбутки.

Причини виникнення та існування монополії різні. Виходячи з цього, за об’єктивних умов і регулюючого впливу держави, з метою захисту інтересів держави та суспільства, можна виділити чотири основні типи монополії: законна (легальна) монополія; державна або адміністративна монополія; приватна монополія; природна монополія; тимчасова монополія; міжнародна монополія.

Законна (легальна) монополія — це виключне право суб’єкта господарювання здійснювати певну діяльність на засадах, визначених нормативно-правовими актами. Тобто існування такої монополії регламентовано законодавством, а монопольне право суб'єкта господарювання на здійснення певної діяльності, надання послуг, володіння майном дозволено та підтримується законодавством. Законну (легальну) монополію у свою чергу можна поділити на державну та приватну.

Державна або адміністративна монополія — виключне право держави на певну діяльність (зовнішня торгівля, виготовлення грошей, експорт військової зброї, видобування рідкісноземельних металів та ін.), виробництво та реалізацію певних видів продуктів (товарів), морський промисел тощо. Держава залишає за собою монопольне право на виробництво, реалізацію певних товарів для досягнення найбільшого соціально-економічного ефекту від виробництва і реалізації цих товарів та забезпечення контролю за оборотом та виробництвом товарів, які мають стратегічне значення для держави.

Монополія держави на виробництво і реалізацію деяких видів товарів масового споживання (тютюн, лікеро-горілчані вироби, сіль, спирт та ін.) охоплюється терміном «державна монополія». Вона може бути повною, якщо держава монополізує і виробництво, і реалізацію відповідних товарів або частковою, коли монополізовано лише виробництво або реалізацію. Державна монополія є у багатьох країнах світу: в Італії — на тютюн, спирт, сірники, пиво; в Японії — на сіль, тютюн, спирт, опій; у Німеччині — на вино. В Україні, відповідно до законодавства, державна монополія існує на діяльність, пов'язану з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, охороною важливих об'єктів державної власності, експлуатацією атомних електростанцій та ін.

Приватна монополія — це виключне право юридичної чи фізичної особи на розпорядження та використання результатів своєї діяльності. Але не всякий результат діяльності підпадає під визначення приватної монополії. Приватною монополією можуть бути лише ті результати діяльності, на які згідно з законодавством особа має виключні права чи може їх набути. Прикладом такої монополії є результати творчої діяльності (інтелектуальна власність). Щоб стимулювати особу займатися творчою діяльністю у подальшому та для покриття витрат, держава гарантує їй право на виключне (монопольне) володіння та розпорядження протягом певного часу результатами її творчої (інтелектуальної) діяльності.

Природна монополія розглядається як сфера економіки, в якій конкуренція з об'єктивних причин (технологічні особливості виробництва, характер попиту та пропозиції) неможлива. Вона має стійкий, постійний характер, майже унеможливлює появу на ринку природних монополій нових суб'єктів.

Завдяки монопольному становищу, якому не загрожує конкуренція у найближчій перспективі, такі суб'єкти природних монополій не схильні до збільшення обсягу своїх послуг, підвищення якості та продуктивності праці, запровадження інновацій. При цьому зростання попиту на послуги суб'єктів природних монополій спричиняє, як правило, зростання цін.

Відповідно до ст. 1 Закону України від 24.04.2008 р. «Про природні монополії» «природна монополія — стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб'єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги).

Отже, природна монополія, як сфера економіки, що ефективно функціонує за умови, якщо весь ринок охоплює лише один господарюючий суб'єкт. З економічної точки зору природна монополія існує, коли ефект масштабу настільки великий, що один суб'єкт може забезпечити весь ринок, маючи при цьому нижчі витрати на виробництво одиниці продукції, ніж їх би мав ряд конкуруючих суб'єктів. Прикладом може бути знов-таки діяльність підприємств, що надають суспільству послуги з електропостачання, зв'язку тощо. У цьому разі ефект масштабу у виробництві та розподілі товару забезпечує отримання ефекту низьких витрат на виробництво одиниці продукції і виходячи з цього — низьку ціну. За цих умов конкуренція є нерентабельною. Якщо б ринок поділити між виробниками, ефекту масштабу не було б досягнуто. Витрати на виробництво одиниці продукції мали бути значними і відповідно товари мали б високу ціну, яка б забезпечувала покриття витрат на виробництво.

Сьогодні в Україні суб'єкти природних монополій діють на таких ринках: транспортування нафти і нафтопродуктів трубопроводами; транспортування природного і нафтового газу трубопроводами та його розподіл; транспортування інших речовин трубопровідним транспортом; передачі та розподілу електричної енергії; користування залізничними коліями, диспетчерськими службами, вокзалами та іншими об'єктами інфраструктури, що забезпечують рух залізничного транспорту загального користування; управління повітряним рухом; зв'язку загального користування; централізованого водопостачання та водовідведення; централізованого постачання теплової енергії; спеціалізованих послуг транспортних терміналів, портів, аеропортів за переліком, який визначається Кабінетом Міністрів України.

Тимчасову монополію можна визначити як монополію, за якої суб'єкт господарювання тимчасово стає єдиним покупцем чи продавцем товару на окремому товарному ринку, але ненадовго. Його конкуренти можуть з'явитися на цьому ринку пізніше. Порівняно з природною, тимчасова монополія має нестійкий характер і не може істотно впливати на ринкові процеси. Прикладом тимчасової монополії може бути підприємство, яке вперше запропонувало споживачеві нову продукцію.

Міжнародна монополія — це потужна компанія чи група компаній, які встановлюють панування в одній чи кількох сферах світового господарства з метою отримання максимальних прибутків.

Міжнародні монополії набувають форми транснаціональних і багатонаціональних підприємств. Транснаціональні підприємства перебувають у власності та управлінні осіб з однієї країни, багатонаціональні — у власності та управлінні осіб з кількох країн. їх характерна ознака — міжнародна розпорошеність акціонерного капіталу та багатонаціональний склад компанії. Зазначені підприємства складаються з материнської компанії, розташованої у країні походження капіталу, та дочірніх товариств, філіалів і відділень, розміщених у різних країнах. Як правило вони є юридичними особами і діють на основі національного законодавства країн, їхнього знаходження.

Окрім природних монополій, монопольне становище на ринку товару, робіт і послуг можуть займати окремі суб’єкти господарювання. Так, у відповідності до ст. 1 Закону України від 11.01.2001 р. «Про захист економічної конкуренції» (надалі — Закон), монопольне становище – це домінуюче становище суб'єкта господарювання, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими суб'єктами господарювання обмежувати конкуренцію на ринку певного товару.

Суб’єкт господарювання відповідно до ст. 12 Закону, займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо: на цьому ринку у нього немає жодного конкурента; не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступ інших суб'єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів для доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин.

Монопольним (домінуючим) вважається становище суб'єкта господарювання, частка кого на ринку товару перевищує 35 відсотків, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції. Також монопольним (домінуючим) може бути визнане становище суб'єкта господарюванням якщо його частка на ринку товару становить 35 або менше відсотків, але він не зазнає значної конкуренції, зокрема, внаслідок порівняно невеликого розміру часток ринку, які належать конкурентам (тягар доведення цього факту покладено на АМК та його територіальні відділення).

Поряд з зазначеним, введені спеціальні правила визначення монопольного становища кількох суб’єктів господарювання за таких умов: що кожен із двох чи більше суб'єктів господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо стосовно певного виду товару між ними немає конкуренції або є незначна конкуренція і щодо них, разом узятих, становище кожного з кількох суб'єктів господарювання, якщо стосовно них виконуються такі умови; сукупна частка не більше ніж трьох суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку перевищує 50 відсотків; сукупна частка не більше ніж п'яти суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку перевищує 70 відсотків – і при цьому вони не доведуть, що стосовно них не виконуються умови ч. 4 ст. 12 Закону.

Таким чином, у законодавстві України не встановлена незаперечна презумпція відсутності у суб'єкта господарювання монопольного (домінуючого) становища.

Відповідно до ст. 7 Закону «Про Антимонопольний комітет України» проведення дослідження ринку, визначення меж товарного ринку, а також монопольного (домінуючого) становища суб’єктів господарювання на цьому ринку та прийняття відповідних рішень (розпоряджень) відноситься до повноважень АМК.

Процес встановлення АМК наявності монопольного становища на ринку певного товару здійснюється у відповідності з Методикою визначення монопольного становища суб'єктів господарювання на ринку; затвердженою розпорядженням АМК від 10.03.94 № 1-р. Вся процедура визначення монопольного (домінуючого) становища відповідно до Методики передбачає ряд стадій, які дозволяють об’єктивно, з обліком кількісних і якісних показників, визначити наявність або відсутність домінування на ринку: встановлення об'єктів аналізу щодо визначення монопольного (домінуючого) становища, а саме суб'єкта господарювання (групи суб'єктів господарювання), конкретного товару (продукції, роботи, послуги), який випускається, поставляється, продається, придбавається (споживається, використовується) цим (цими) суб'єктом (суб'єктами) господарювання; складання переліку товарів (робіт, послуг), щодо яких має визначатися монопольне (домінуюче) становище суб'єкта господарювання і які мають ознаки одного товару, товарної групи; складання переліку основних продавців (постачальників, виробників), покупців (споживачів) товарів (товарних груп); визначення товарних меж ринку; визначення територіальних (географічних) меж ринку; встановлення проміжку часу, стосовно якого повинно визна­чатися становище суб'єктів господарювання на ринку — визначення часових меж ринку; визначення обсягів товару, який обертається на ринку; розрахунок часток суб'єктів господарювання на ринку; складання переліку продавців (постачальників, виробників) покупців (споживачів) товару (товарної групи) — потенційних конкурентів, покупців, які можуть продавати (постачати, виробляти), придбавати (споживати, використовувати) той самий або/та аналогічний товар (товарну групу) на ринку; визначення бар'єрів вступу на ринок та виходу з ринку для суб'єктів господарювання, які продають (постачають, виробляють), придбавають (споживають, використовують) або можуть продавати (постачати, виробляти), придбавати (споживати, використовувати) той самий або/та аналогічний товар (товарну групу) на ринку; встановлення монопольного (домінуючого) становища суб'єкта (суб'єктів) господарювання на ринку.

Методика встановлює етапи визначення монопольного (домінуючого) становища суб’єктів господарювання як на державному, так і на регіональних ринках. Їх кількість та послідовність проведення можуть змінюватися залежно від фактичних обставин, зокрема особливостей товару, структури ринку, обсягів наявної інформації щодо ринку тощо.

Метою визначення монопольного (домінуючого) становища суб'єктів господарювання на ринку є отримання необхідної інформації для прийняття рішень з питань розвитку і захисту економічної конкуренції, зокрема, демонополізації економіки, антимонопольного регулювання, контроль за узгодженими діями, концентрацією; контроль за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції; захисту інтересів суб'єктів господарювання, груп суб'єктів господарювання та споживачів від його порушень.

Саме по собі монопольне (домінуюче) становище того чи іншого суб’єкта господарювання на ринку не є правопорушенням (ст. 27 ГК, ст. 12 Закону), лише зловживання ж цим становищем. Відповідно до ч. 1 ст. 13 Закону, зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку , є дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, зокрема, обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання, або ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку.

Слід мати на увазі, що перелік дій (бездіяльності), які включають у дане порушення антимонопольно-конкурентного законодавства, є невичерпним. Закон дещо деталізує та розширює також наведений у ст. 29 ГК перелік правопорушень, а також повторює окремі склади. Так у ч. 2 ст. 13 Закону передбачено, що зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку визнається: встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку; застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод з суб'єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об'єктивно виправданих на те причин; обумовлення укладання угод прийняттям суб'єктом господарювання додаткових зобов'язань, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору; обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало чи може завдати шкоди іншим суб'єктам господарювання, покупцями, продавцями; часткова або повна відмова від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації або придбання; суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин; створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) чи усунення з ринку продавців, покупців, інших суб'єктів господарювання.

Справи про зловживання монопольним (домінуючим) становищем суб'єктів господарювання на ринку відповідно до ч. 6 ст. ГК України та ст. ст. 3 і 7 Закону про АМК розглядає АМК та його органи. При розгляді цієї категорії справ обов'язковим є дослідження загальнодержавного (регіонального) ринку з доказом наявності монопольного (домінуючого) становища суб'єкта господарювання на ньому. Це дослідження повинне здійснюватися незалежно від того, чи був раніше включений суб'єкт господарювання в Перелік суб'єктів господарювання, що займають монопольне становище на ринку, і чи визначалося його монопольне становище при розгляді іншої справи в минулому. Оскільки ринкова частка, структура ринку, інші кількісні і якісні параметри ринку й становище на ньому суб'єкта господарювання, його конкурентів (їх відсутність) можуть змінюватися протягом часу. Кваліфікація, відповідно до ст. 29 ГК та ст. 13 Закону, також можлива тільки щодо тих проміжків часу, коли суб'єкт господарювання займав монопольне (домінуюче) становище на ринку. У противному випадку рішення органів АМК може бути скасовано господарським судом.

§ 3. Поняття і ознаки недобросовісної конкуренції

Відповідно до ст. 1 Закону України від 07.06.1996 р. «Про захист від недобросовісної конкуренції» (надалі – Закон) недобросовісною конкуренцією є будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності, які здійснюються в рамках господарської діяльності та виконуються з наміром вплинути конкурентну ситуацію. Торговими та іншими чесними звичаями, відповідно до ст. 7 Цивільного кодексу України прийнятого 16.01.2003 р. (надалі – ЦК) вважаються правила поведінки, які не встановлені актами цивільного законодавства, але є усталеними у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути зафіксований у відповідному документі або має характер правових аксіом. Наприклад, у сфері господарського обороту. Звичаї, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у господарських відносинах не застосовується.

Виділяють наступні ознаки недобросовісної конкуренції: недобросовісна конкуренція, на відміну від монополістичної діяльності, може здійснюватися лише активними діями; такі дії будуть розглядатися як правопорушення, якщо вони суперечать не тільки положенням чинного законодавства, але і звичаям ділового обороту, вимогам добропорядності, розумності, справедливості; суб'єктами недобросовісної конкуренції можуть бути лише суб'єкти господарювання; метою активних дій є набуття переваг у підприємницькій діяльності; у результаті дії конкурентам можуть бути заподіяні збитки або нанесена шкода їх діловій репутації.

Положення ст. 1 Закону поширюються на всі відомі і невідомі форми недобросовісної конкуренції. Але для полегшення застосування цього Закону в статтях 4-19 наведено перелік порушень, які вважаються проявами недобросовісної конкуренції. Системно вони об'єднані у три групи: неправомірне використання ділової репутації суб'єкта господарювання (підприємця); створення перешкод суб'єктам господарювання та досягнення неправомірних переваг у конкуренції; неправомірне збирання, розкриття та використання комерційної таємниці.

Неправомірне використання ділової репутації. До цієї групи правопорушень відносяться: неправомірне використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки; неправомірне використання товару іншого виробника; копіювання зовнішнього вигляду виробу; порівняльна реклама.

Неправомірний є також використання без дозволу уповноваженої на те особи чужого позначення: імені, фірмового найменування, знаків для товарів і послуг, інших позначень; рекламних матеріалів, упаковки товарів, а також назв літературних, художніх творів, періодичних видань, назв місць походження товарів, що може призвести до змішування з діяльністю іншого суб'єкта господарювання(підприємця), який має пріоритет на їх використання. Право на найменування регулюється також ЦК (статті 90, 296, 489), ГК (стаття 159), Законом України від 19.09.1991 р. «Про господарські товариства (ст. 2). Використання у фірмовому найменуванні власного імені фізичної особи не визнається неправомірним, якщо до власного імені додається який-небудь відмітний елемент, що виключає змішування з діяльністю іншого суб'єкта господарювання (підприємця). Відносини щодо захисту місця походження товарів регулюються також Законом України від 06.06.1999 р. «Про охорону прав на зазначення місця походження товарів» із змінами і доповненнями.

Неправомірним використанням товару іншого виробника є введення у господарський обіг під своїм позначенням товару іншого виробника шляхом змін чи зняття позначень виробника без дозволу уповноваженої на те особи. Копіюванням зовнішнього вигляду виробу є відтворення зовнішнього вигляду виробу іншого суб'єкта господарювання (підприємця) і введення його у господарський обіг без однозначного зазначення виробника копії, що може призвести до змішування з діяльністю іншого господарюючого суб'єкта (підприємця). Не визнається неправомірним копіювання зовнішнього вигляду виробу або його частин, якщо таке копіювання обумовлено виключно їх функціональним застосуванням. Дія цієї статті не поширюється на вироби, що мають охорону як об'єкти права інтелектуальної власності.

Порівняльною є реклама, що містить порівняння з товарами, роботами, послугами чи діяльністю іншого суб'єкта господарювання (підприємця). Не визнається неправомірним порівняння в рекламі, якщо наведені відомості про товари, роботи, послуги підтверджені фактичними даними, є достовірними, об'єктивними, корисними для інформування споживачів.

Створення перешкод підприємцям та досягнення неправомірних переваг у конкуренції. До цієї групи правопорушень, відповідно до ст. 15 Закону «Про захист від недобросовісної конкуренції» відносяться: дискредитація суб'єкту господарювання; купівля-продаж товарів, виконання робіт, надання послуг із примусовим асортиментом; схилення до бойкоту суб'єкта господарювання (підприємця); схилення постачальника до дискримінації покупця (замовника) схилення суб'єкта господарювання (підприємця) до розірвання договору з конкурентом; підкуп працівника постачальника; підкуп працівника покупця (замовника); досягнення неправомірних переваг у конкуренції.

Дискредитація суб'єкта господарювання це поширення у будь якій формі неправдивих, неточних або непевних відомостей, пов'язаних з особою чи діяльністю суб'єкта господарювання, які завдали або могли завдати шкоди діловій репутації суб'єкта господарювання. Діловою репутацією вважається оцінка професійних якостей, суспільна оцінка діяльності суб'єкта господарювання та його продукції (товарів, робіт, послуг), що набута протягом тривалого часу.

Купівлею-продажем товарів, виконанням робіт, наданням послуг із примусовим асортиментом є купівля-продаж одних товарів, виконання робіт, надання послуг за умови купівлі-продажу інших товарів, виконання робіт, надання послуг, не потрібних споживачу або контрагенту.

Схиленням до бойкоту суб'єкта господарювання (підприємця) вважається спонукання конкурентом іншої особи, безпосередньо або через посередника, до відмови від встановлення договірних зв'язків із цим суб'єктом господарювання (підприємцем).

Схиленням постачальника до дискримінації покупця (замовника) є спонукання постачальника конкурентом покупця (замовника), безпосередньо або через посередника, до надання постачальником конкуренту покупця (замовника) певних переваг перед покупцем (замовником) без достатніх на те підстав.

Схиленням суб'єкта господарювання (підприємця) до розірвання договору з конкурентом іншого суб'єкта господарювання (підприємця) є вчинене з корисливих мотивів або в інтересах третіх осіб спонукання суб'єкта господарювання (підприємця) - учасника договору до невиконання або виконання неналежним чином договірних зобов'язань перед цим конкурентом шляхом надання або пропонування суб'єкту господарювання (підприємцю) – учаснику договору, безпосередньо або через посередника, матеріальної винагороди, компенсації чи інших переваг.

Підкуп працівника постачальника – це надання або пропонування йому конкурентом покупця (замовника), безпосередньо або через посередника, матеріальних цінностей, майнових або немайнових благ за неналежне виконання або невиконання працівником постачальника службових обов'язків, що випливають з укладеного чи пов'язані з укладенням між постачальником і покупцем договору поставки товарів, виконання робіт, надання послуг, що призвело або могло призвести до отримання конкурентом покупця (замовника) певних переваг перед покупцем (замовником).

Підкуп працівника покупця (замовника) – це надання або пропонування йому конкурентом постачальника, безпосередньо або через посередника, матеріальних цінностей, майнових чи немайнових благ за неналежне виконання або невиконання працівником покупця (замовника) службових обов'язків, що випливають з укладеного або пов'язані з укладенням між постачальником і покупцем договору поставки товарів, виконання робіт, надання послуг, що призвело або могло призвести до отримання конкурентом постачальника певних переваг перед постачальником.

Досягненням неправомірних переваг у конкуренції є отримання таких відносно іншого господарюючого суб'єкта (підприємця) шляхом порушення чинного законодавства, яке підтверджене рішенням державного органу, наділеного відповідною компетенцією.

Неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці. До цієї групи правопорушень відносяться: неправомірне збирання комерційної таємниці; розголошення комерційної таємниці; схилення до розголошення комерційної таємниці; неправомірне використання комерційної таємниці.

Цивільний кодекс України прийнятий 16 січня 2003 р. і набрав чинності з 01.01.2001 р. (надалі – ЦК) (ст. 505) встановлює, що комерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв'язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію. Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці. Перелік відомостей, що не складають комерційної таємниці, визначені у постанові Кабінету Міністрів України №611 від 09.08.1993 р. «Про перелік відомостей, що не є комерційною таємницею».

Неправомірним збиранням комерційної таємниці вважається добування протиправним способом відомостей, що відповідно до законодавства України становлять комерційну таємницю, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб'єкту господарювання (підприємцю).

Згідно з ч.2 ст.36 ГК і ст.16 Закону неправомірним збиранням комерційної таємниці вважається добування протиправним способом відомостей, що відповідно до законодавства України становлять комерційну таємницю, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб'єкту господарювання.

Під неправомірним збиранням слід розуміти пошук і добування протиправним або злочинним способом відомостей, що складають комерційну таємницю. Це може бути, наприклад, викрадення будь-яким способом відповідних документів або предметів, ознайомлення з ними, їхня покупка або придбання шляхом застосування насильства, заподіяння шкоди або загроз, виготовлення копій документів, аналіз відкритих джерел (рекламних матеріалів, доповідей на конференціях, симпозіумах, виставках тощо), прослуховування телефонних розмов, перлюстрація поштової кореспонденції, візуальне спостереження і підслуховування усних розмов (у тому числі за допомогою застосування спеціальних технічних засобів негласного одержання інформації), фотографування, кіно - або відео зйомка, проникнення до комп'ютерних систем, опитування певних осіб, видавання себе за потенційного клієнта, партнера або інвестора і проведення переговорів, підкуп працівників підприємства конкурентів.

Згідно з ч. 3 ст. 36 ГК розголошенням комерційної таємниці є ознайомлення іншої особи без згоди особи, уповноваженої на те, з відомостями, що відповідно до чинного законодавства України становлять комерційну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв'язку з ви­конанням службових обов'язків, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб'єкту господарювання. Воно також розглядається як діяння (дія або бездіяльність), що порушує закон або договір (у тому числі трудовий) і внаслідок якого комерційна таємниця стає відомою третім особам.

Тобто, розголошення комерційної таємниці означає, що особа, яка зобов'язана зберігати відповідну інформацію в таємниці, незаконно (тобто без згоди власника інформації або іншої уповноваженої особи) ознайомлює з нею сторонніх осіб або своєю поведінкою створює умови, які надають можливість стороннім особам ознайомитися з відповідними відомостями. Способи розголошення комерційної таємниці можуть бути різними: усно, письмово, із застосуванням засобів зв'язку, передача документів або предметів, повідомлення в засобах масової інформації, наукових статтях, виступах, ознайомлення хоча б однієї сторонньої особи з відповідними документами або предметами, навмисне створення умов для такого ознайомлення, у тому числі шляхом бездіяльності, тощо.

Схиленням до розголошення комерційної таємниці є спонукання особи, якій були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків відомості, що відповідно до законодавства України становлять комерційну таємницю, до розкриття цих відомостей, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб'єкту господарювання (ч. 4 ст.36 ГК).

Відповідно до ч.5 ст.36 ГК і ст.19 Закону неправомірним використанням комерційної таємниці є впровадження у виробництво або врахування під час планування чи здійснення підприємницької діяльності без дозволу уповноваженої на те особи неправомірно добутих відомостей, Що становлять відповідно до законодавства України комерційну таємницю. Проте слід зазначити, що всяка інформація, розкрита в конфіденційних відносинах, обов'язково становить комерційну таємницю. Тому важливо встановити, ідо становить зміст комерційної таємниці. Перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці, визначений в постанові Кабінету Міністрів України від 09.08.93 р. №611. Такими відомостями є: установчі документи, документи, що дозволяють займатися підприємницькою діяльністю і її окремими видами; інформація з усіх установлених форм державної звітності; дані, необхідні для перевірки нарахування і сплати податків та інших обов'язкових платежів; відомості про чисельність і склад працюючих, про їхню заробітну плату в цілому і за професіями і посадами, а також наявність вільних робочих місць; документи про сплату податків та інших обов'язкових платежів; документи про платоспроможність; відомості про участь посадових осіб підприємства в кооперативах, малих підприємствах, союзах, об'єднаннях та інших організаціях, що займаються підприємницькою діяльністю; відомості, що відповідно до чинного законодавства підлягають оголошенню.

§ 4. Види діяльності, що обмежують економічну конкуренцію

Як вже зазначалося, саме по собі монопольне становище суб'єкта господарювання на ринку не є протиправним. Зловживання монопольним становищем на ринку виникає через дії монопольного утворення, яке, маючи суттєву владу на товарному ринку, використовує її для своєї користі і тим самим наносить шкоду іншим учасникам ринку.

Аналіз законодавства про захист економічної конкуренції дозволяє виділити такі основні види його порушень: зловживання монопольним становищем; антиконкурентні узгоджені дії суб’єктів господарювання, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю; неправомірні угоди, обмежувальну діяльність.

Зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку є дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, зокрема обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання, або ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку (ст. 13 Закону).

Таким чином, суб'єкту господарювання, що займає домінуюче положення на ринку певного товару заборонено зловживати таким положенням і тим самим підривати ринковий конкурентний механізм, здійснюючі дії, що можуть мати своїм результатом обмеження конкуренції і (або) ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів.

Зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку, зокрема, визнається: встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку; застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод з суб'єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об'єктивно виправданих на те причин; обумовленім укладання угод прийняттям суб'єктом господарювання додаткових зобов'язань, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору; обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало чи може завдати шкоди іншим суб'єктам господарювання, покупцям, продавцям; часткова або повна відмова від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації чи придбання; суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин; створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) чи усунення з ринку продавців, покупців, інших суб'єктів господарювання.

До колективної антиконкурентної практики відносять антиконкурентно узгоджені дії (угоди) та обмежувальну діяльність суб'єктів господарювання та об'єднань. Узгодженими діями згідно ст. 5 Закону є укладення суб'єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийняття об'єднаннями рішень у будь-якій формі, а також будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка суб'єктів господарювання, та створення суб’єкта господарювання, метою чи наслідком створення якого є координація конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили зазначений суб'єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання.

Суб'єкти господарювання (підприємництва) у своїй діяльності укладають між собою різні угоди і можуть проводити узгоджені дії. Вони можуть укладати угоди, як передбачені чинним законодавством, так і не передбачені ним, але які не суперечать закону (ст. 6 ЦК України). Крім того, закон дозволяє підприємцям без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству.

Антиконкурентні узгоджені дії – це узгоджені дії між суб'єктами господарської (підприємницької) діяльності, що призвели або можуть призвести до нанесення шкоди іншим суб'єктам.

Антиконкурентними відповідно до ст. 9 закону є такі узгоджені дії: встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів; обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-технологічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над ними; розподілу ринків чи джерел постачання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи придбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи за іншими ознаками; спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів; усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід з ринку) інших суб'єктів господарювання, покупців, продавців; застосування різних умов до рівнозначних угод з іншими суб’єктами господарювання, що ставить останніх у невигідне становище в конкуренції; укладення угод за умов прийняття іншими суб'єктами господарювання додаткових зобов'язань, які за своїм змістом або згідно з торговими та іншими чесними звичаями в підприємницькій діяльності не стосуються предмета цих угод; суттєвого обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин.

Від відповідальності за вчинення антиконкурентних узгоджених дій звільняється особа, яка вчинила антиконкурентні узгоджені дії, але раніше за інших учасників цих дій добровільно повідомила про це АМК чи його територіальне відділення та надала інформацію, яка має суттєве значення для прийняття рішень у справі.

Особа, яка повідомила про антиконкурентні узгоджені дії і надала інформацію, не може бути звільнена від відповідальності, якщо вона не вжила ефективних заходів стосовно припинення нею антиконкурентних узгоджених дій після повідомлення про них АМК; була ініціатором чи забезпечувала керівництво антиконкурентними узгодженими діями; не на­дала всіх відомих їй доказів або інформації, які вона могла безперешкодно отримати, стосовно вчинення нею порушення.

Не вважаються антиконкурентними узгодженими діями: будь-які добровільні узгоджені дії малих або середніх підприємців щодо спільного придбання товарів, які не призводять до суттєвого обмеження конкуренції та сприяють підвищенню конкурентоспроможності малих або середніх підприємців; узгоджені дії щодо постачання чи використання товарів, якщо учасник узгоджених дій стосовно іншого учасника узгоджених дій встановлює обмеження на використання поставлених ним товарів чи товарів інших постачальників; придбання в інших суб'єктів господарювання або продаж іншим суб'єктам господарювання чи споживачам інших товарів; придбання товарів, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не належать до предмета угоди; формування цін або інших умов договору про продаж поставленого товару іншим суб'єктам господарювання чи споживачам; угоди про передання прав інтелект власності (надалі – ПІВ) або про використання об'єкта ПІВ в тій частині, в якій вони обмежують у здійсненні господарської діяльності сторону угоди, якій передається право, якщо ці обмеження не виходять за межі законних прав суб'єкта права інтелектуальної власності.

До обмежень, які не виходять за межі законних прав, належать обмеження стосовно обсягу прав, які передаються; строку та території дії дозволу на використання об'єкта ПІВ; виду діяльності; сфери використання; мінімального обсягу виробництва.

Дозволеними можуть бути узгоджені дії, якщо їх учасники доведуть, що ці дії сприяють удосконаленню виробництва, придбанню або реалізації товару; техніко-технологічному, економічному розвитку; розвитку малих або середніх підприємців; оптимізації експорту чи імпорту товарів; розробленню та застосуванню уніфікованих технічних умов або стандартів на товари; раціоналізації виробництва. Випадки узгоджених дій суб'єктів господарювання, що не потребують попереднього одержання дозволу органів АМК поділяються на загальні та окремі. До загальних належать: будь-які узгоджені дії, крім створення суб'єкта господарювання учасниками (засновниками), вартісні порогові показники яких перевищують встановлені законодавством, якщо сукупна частка на ринку товару всіх суб'єктів господарювання, до складу яких входять учасники узгоджених дій, на будь-якому задіяному ринку не досягає 5%; будь-які узгоджені дії за наявності водночас таких умов: жоден із суб'єктів господарювання, до складу яких входять учасники узгоджених дій, не займає монопольного (домінуючого) становища на будь-якому задіяному ринку товару і не має виключних чи переважних прав чи повноважень від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, суб'єктів природної монополії чи інших монопольних утворень; сукупна частка на ринку всіх суб'єктів господарювання, до складу яких входять учасники горизонтальних, змішаних узгоджених дій, на будь-якому задіяному ринку товару не досягає 15%, або сукупна частка на ринку всіх суб'єктів господарювання, до складу яких входять учасники вертикальних, конгломератних узгоджених дій, на будь-якому задіяному ринку товару не досягає 20%.

Визначені узгоджені дії не потребують дозволу, крім таких випадків: перевищення встановлених законодавством показників; горизонтальних або змішаних узгоджених дій, що призводять чи можуть призвести до фіксації цін (тарифів, розцінок), за якими ці товари реалізуються третім особам чи придбаваються у третіх осіб; узгоджених дій, що призводять або можуть призвести до обмеження обсягів реалізації товарів третім особам чи придбання товарів у третіх осіб; узгоджених дій, що призводять або можуть призвести до розподілу ринків або продавців, покупців, споживачів.

Крім того, до антиконкурентних узгоджених дій стосовно постачання та використання товарів відносяться дії, що: призводять до суттєвого обмеження конкуренції на всьому ринку чи в значній його частині, у тому числі монополізації відповідних ринків; обмежують доступ на ринок інших суб'єктів господарювання; призводять до економічно необґрунтованого підвищення цін або дефіциту товарів.

До порогових показників, визначених законодавством, належать такі:

1) сукупна вартість активів або сукупний обсяг реалізації товарів усіх суб'єктів господарювання до складу яких входять учасники узгоджених дій за останній фінансовий рік, у тому числі за кордоном, не повинна перевищувати суму, еквівалентну12млн євро, визначену за курсом НБУ, що діяв в останній день фінансового року;

2) вартість (сукупна вартість) активів або обсяг (сукупний обсяг) реалізації товарів, у тому числі за кордоном, не менш як у двох суб'єктів господарювання, до складу яких входять учасники узгоджених дій, не повинна перевищувати суму, еквівалентну 1 млн. євро, визначену за курсом НБУ, що діяв в останній день фінансового року, у кожного;

3) вартість (сукупна вартість) активів або обсяг (сукупний обсяг) реалізації товарів в Україні хоча б одного суб'єкта господарювання, до складу якого входять учасники узгоджених дій, не повинна перевищувати суму еквівалентну 1 млн. євро, визначену за курсом НБУ, що діяв в останній день фінансового року.

При визначенні конкурентності узгоджених дій враховують певні відсоткові обмеження. Вважається, що узгоджені дії дозволяються і не потребують згоди органів АМК протягом двох років поспіль після року, в якому вперше було перевищено відсотковий поріг, за таких умов: при 5% - в майбутньому перевищує, але залишається меншою 10%; при 15% - в майбутньому перевищує, але залишається меншою 20%; при 20% - в майбутньому перевищує, але залишається меншою 25%.

Узгоджені дії дозволяються і не потребують згоди органів АМК впродовж одного року після року, в якому вперше було перевищено відсотковий поріг, за таких умов: при 5% - в майбутньому перевищує 10%; при 15% - в майбутньому перевищує 20%; при 20% - в майбутньому перевищує 25%.

Загальний час, впродовж якого узгоджені дії дозволяються і не потребують згоди органів АМК, у випадках перевищення відсоткових порогів не може перевищувати два календарні роки після року, коли такий поріг було перевищено вперше.

Окремі випадки узгоджених дій, що не потребують попереднього дозволу органів АМК, поширюються виключно на дії суб'єктів господарювання, які створені з додержанням вимог антимонопольного законодавства та законодавства про захист економічної конкуренції. До таких окремих випадків належать: створення суб'єкта господарювання двома або більше суб'єктами господарювання, яке призводить чи може призвести до посилення координації конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створюють цей суб'єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання, якщо засновники (учасники): поєднані за рахунок відносин контролю завдяки перебуванню у власності, управлінні (користуванні) більш як 50% часток (акцій, паїв); об'єднані в один концерн, створений на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємств і дозвіл на створення якого, а також дозвіл на вступ до якого надано АМК або , його органами; створення саморегулівних організацій ринку цінних паперів, які не Обмежують конкуренції між засновниками (учасниками), а також вступ до них суб'єктів господарювання, якщо ці організації створюються і діють відповідно до вимог, установлених Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку і АМК; узгоджені дії, пов'язані з вступом суб'єктів господарювання до об'єднання, що не обмежує конкуренції між засновниками (учасниками), і дозвіл на створення якого було надано АМК або його органами, якщо рішення про вступ суб'єктів господарювання до об'єднання (в т. ч. рішення щодо внесення змін до установчих документів об'єднання), прийняті об'єднанням після одержання дозволу АМК або його органів на створення цього об'єднання, не посилюють узгодженість цій на ринку засновників (учасників) об'єднання та не призводять до погіршення умов конкуренції між засновниками (учасниками); зміни до узгоджених дій щодо створення суб'єктів господарювання, не пов'язані із зміною предмета і мети діяльності суб'єктів господарювання, порядку розподілу прибутків і збитків, складу, порядку формування та компетенції органу управління, порядку прийняття органом управління рішень, а також інші зміни до узгоджених дій щодо створення суб'єктів господарювання, що не посилюють узгодженості дій на ринку засновників (учасників) суб'єктів господарювання, не призводять в інший спосіб до погіршення умов конкуренції між засновниками (учасниками); узгоджені дії, пов'язані з виходом господарських товариств, підприємств із об'єднань.

Неправомірні АМК розцінює договори між підприємцями такі дії асоціації підприємців або групи її учасників за участю третіх сторін або в будь-якій сукупності зазначених суб'єктів права, якщо вони спрямовані на:прямий або опосередкований вплив на встановлення, фіксацію, підтримання, перегляд цін (тарифів), ставок. Знижок, надбавок (доплат), націнок, комісійного збору, меж прибутковості (рентабельності) тощо, а також підвищення, зниження, підтримка цін (тарифів) на аукціонах, конкурсах, інших торгах; встановлення нормативів цін (тарифів), ставок, націнок, комісійного збору як звичайних базових, мінімальних, детермінантних, перепродажних цін, в тому числі у вигляді формул, таблиць, переліків, алгоритмів тощо; звуження територіальних меж ринків, на яких діють учасники асоціації, розподіл ринків за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи закупівель, за колом продавців або споживачів тощо; здійснення тиску на постачальників з метою обмежити або виключити придбання їхньої продукції або матеріалів, відмова або підприємців від ведення справ з будь-яким клієнтом, постачальником, конкурентом, покупцем (замовником); обмеження участі у торгах шляхом вибору запрошених постачальників, встановлення пріоритетів при підписанні контрактів; розподіл замовлень, підрядів, проектів, визначення замовників, одержувачів замовлень або стандартизація з цих приводів; обмеження обсягу, змісту реклами, що надається учасниками асоціації та відповідає чинному законодавству.

Порушенням законодавства про захист економічної конкуренції є антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю.

Антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю є прийняття будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмових чи усних вказівок, укладення угод або будь-які інші дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю (колегіального органу чи посадової особи), які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.

Антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, зокрема, визнаються:

­ заборона або перешкоджання створенню нових підприємств чи здійснення підприємництва в інших організаційних формах у будь-якій сфері діяльності, а також встановлення обмежень на здійснення окремих видів діяльності, на виробництво, придбан­ня чи реалізацію певних видів товарів;

­ пряме або опосередковане примушення суб'єктів господарювання до вступу в асоціації, концерни, міжгалузеві, регіональні чи інші форми об'єднань або-здійснення концентрації суб'єктів господарювання в інших формах;

­ пряме або опосередковане примушення суб'єктів господарювання до пріоритетного укладення договорів, першочергової поставки товарів певному колу споживачів чи першочергового їх придбання у певних продавців;

­ будь-яка дія, спрямована на централізований розподіл товарів, а також розподіл ринків між суб'єктами господарювання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи закупівель або за колом споживачів чи продавців;

­ встановлення заборони на реалізацію певних товарів з одного регіону країни в інший або надання дозволу на реалізацію товарів з одного регіону в інший у певному обсязі чи за виконання певних умов;

­ надання окремим суб'єктам господарювання або групам суб'єктів господарювання пільг чи інших переваг, які ставлять їх у привілейоване становище стосовно конкурентів, що призводить або може призвести до недопущення, усунення, обме­ження чи спотворення конкуренції;

­ дія, внаслідок якої окремим суб'єктам господарювання або групам суб'єктів господарювання створюються несприятливі чи дискримінаційні умови діяльності порівняно з конкурентами;

­ дія, якою встановлюються непередбачені законами України заборони та обмеження самостійності підприємств, у тому числі щодо придбання чи реалізації товарів, ціноутворення, формування програм діяльності та розвитку, розпорядження прибутком.

Відповідно до законодавства про захист економічної конкуренції існують й інші види його порушень (обмежувальна та дискримінаційна діяльність суб'єктів господарювання, об'єднань; концентрація без отримання відповідного дозволу АМК; неподання суб'єктами господарювання відповідної інформації антимонопольним органам тощо).

Крім цього, всім зазначеним органам (влади, самоврядування, адміністративно-господарського управління та контролю) забороняються своєю дією або бездіяльністю схиляти суб'єкти господарювання або будь-які зі згаданих категорій органів до порушень законодавства про захист економічної конкуренції, створенні умов для вчинення таких порушень чи їх легітимації, а органам влади й органам місцевого самоврядування – делегувати окремі владні повноваження об'єднанням, підприємствам та іншим суб'єктам господарювання, якщо це призводить або може призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.

Згідно зі ст. 6 Закону вчинення антиконкурентних узгоджених дій забороняється і тягне за собою відповідальність відповідно до закону. Особа, яка вчинила антиконкурентні узгоджені дії, але раніше за інших учасників цих дій добровільно повідомила про це АМК та надала інформацію, що має суттєве значення для прийняття рішення у справі, звільняється від відповідальності за вчинення антиконкурентних узгоджених дій, що передбачена законом. Не може бути звільнена від відповідальності особа, якщо вона не вжила ефективних заходів щодо припинення нею антиконкурентних узгоджених дій після повідомлення про них АМК, була ініціатором антиконкурентних узгоджених дій чи забезпечувала керівництво ними, не надала всіх доказів або інформації стосовно вчинення нею порушення, про які їх було відомо та які вона могла безперешкодно отримати.

Законом встановлені інші виключення, щодо узгоджених дій, до яких не застосовується загальна заборона (статті 6-10 Закону), зокрема: дії можуть бути визнані правомірними, але тільки у тому випадку, якщо суб'єкти господарювання доведуть, що позитивний ефект від них перевищать негативні наслідки для відповідного товарного ринку, в тому числі в соціально-економічній сфері.

Обмежувальна діяльність суб'єктів господарювання. Вона полягає у тому, що відповідно до статей 18-21 Закону, суб'єктам господарювання, об'єднанням забороняється схиляти інших суб'єктів господарювання до вчинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції чи сприяти вчиненню таких порушень. Суб'єктам господарювання, об'єднанням забороняється примушувати інших суб'єктів господарювання: до антиконкурентних узгоджених дій, визначених Законом; до узгоджених дій, визначених Законом; до участі у концентрації суб'єктів господарювання, визначеної Законом.

Суб'єктам господарювання, які отримали дозвіл відповідних органів АМК на узгоджені дії, суб'єктам господарювання, узгоджені дії яких дозволені згідно із Законом, забороняється встановлювати щодо господарської діяльності суб'єктів господарювання обмеження, які, як правило, не застосовуються до інших суб'єктів господарювання, або застосовувати без об'єктивно виправданих причин різний підхід до різних суб'єктів господарювання. Суб'єктам господарювання, які отримали дозвіл Кабінету Міністрів України на узгоджені дії незалежно від наявності в них монопольного становища, забороняється вчиняти дії, що вважаються зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку, відповідно до Закону. Суб'єктам господарювання, які отримали дозвіл на узгоджені дії, забороняється схиляти інших суб'єктів господарювання до надання будь-яким суб'єктам господарювання без об'єктивних причин переважних умов у господарській діяльності. Зазначені заборони діють відносно суб'єктів господарювання, якщо від них через відсутність альтернативних джерел отримання чи постачання певного виду товарів залежать малі або середні підприємці. Продавець певного виду товарів вважається таким, що залежить від покупця, якщо цей покупець отримує від такого продавця, крім традиційних торговельних знижок чи винагород в іншій формі, особливу винагороду, яку не отримують інші подібні покупці.

Суб'єктам господарювання, що мають значно більший ринковий вплив порівняно з малими або середніми підприємцями, які є їх конкурентами, забороняється створення перешкод у господарській діяльності малим або середнім підприємцям, зокрема вчинення дій, заборонені Законом. Не допускається обмежувальна діяльність об'єднань шляхом відмови суб'єктові господарювання у прийнятті до такого об'єднання, яка ставить його у невигідне становище в конкуренції, якщо така відмова є необґрунтованою і невиправданою. Зазначені обмеження застосовується до об'єднань, якщо об'єднання може об'єднати всіх учасників певного ринку чи території; об'єднання створюється чи діє для досягнення цілей, що не передбачають отримання прибутку; створення та діяльність об'єднання не призводить до економічної концентрації та антиконкурентних узгоджених дій згідно з Законом.

Конкуренцію також обмежує економічна концентрація. З метою запобігання монополізації товарних ринків, зловживання монопольним (домінуючим) становищем, обмеження конкуренції органи АМК здійснюють державний контроль за концентрацією суб'єктів господарювання.

Економічну концентрацію можна визначити як поглинання, злиття, приєднання та всі інші засоби встановлення одним суб'єктом господарювання контролю над усією або частиною господарської діяльності іншого суб'єкта.

Концентрацією, згідно із ст. 22 Закону визнається:

1) злиття суб'єктів господарювання або приєднання одного суб'єкта до іншого;

2) господарювання до іншого; набуття безпосередньо або через інших осіб контролю одним або кількома суб'єктами господарювання над одним або кількома суб'єктами господарювання чи частинами суб'єктів господарювання, зокрема, внаслідок: безпосереднього або опосередкованого придбання, набуття у власність іншим способом активів у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу суб'єкта господарювання, одержання в управління, оренду, лізинг, концесію чи набуття в інший спосіб права користування активами у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу суб'єкта господарювання, в тому числі придбання активів суб'єкта господарювання, що ліквідується; призначення або обрання на посаду керівника, заступника керівника спостережної ради, правління, іншого наглядового чи виконавчого органу суб'єкта господарювання особи, яка вже обіймає одну чи кілька з перелічених посад в інших суб'єктах господарювання, або створення ситуації, за якої більше половини посад членів спостережної ради, правління, інших наглядових або виконавчих органів двох чи більше суб'єктів господарювання обіймають одні й ті самі особи; створення суб'єкта господарювання двома і більше суб'єктами господарювання, який тривалий період буде самостійно здійснювати господарську діяльність, і при цьому зазначене створення не приводить до координації конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили цей суб'єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання; безпосереднє або опосередковане придбання, набуття у власність іншим способом чи одержання в управління часток (акцій, паїв), що забезпечує досягнення або перевищення 25 або 50 відсотків голосів у вищому органі управління відповідного суб'єкта господарювання.

Учасниками концентрації, згідно зі ст. 23 Закону, визнаються: суб'єкти господарювання, стосовно яких здійснюється або має здійснитися злиття, приєднання; суб'єкти господарювання, що набувають або мають намір набути контроль над суб'єктом господарювання, чи суб'єкти господарювання, стосовно яких набувається або повинен бути контроль; суб'єкти господарювання, активи (майно), частки (акції, паї) яких набуваються у власність, одержуються в управління (користування), оренду, лізинг, концесію або мають набутися, та їх покупці (одержувачі), набувачі; суб'єкти господарювання, що є або мають намір стати засновниками (учасниками) новостворюваного суб'єкта господарювання. У випадку, коли одним із засновників є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, орган адміністративно-господарського управління та контролю, учасником концентрації вважається також суб'єкт господарювання, активи (майно), частки (акції, паї) якого вносяться до статутного фонду новостворюваного суб'єкта господарювання; фізичні та юридичні особи, пов'язані з названими учасниками концентрації, відносинами контролю, що дає підстави визнати відповідну групу осіб єдиним суб'єктом господарювання за критеріями ст. 1 Закону.

Однак не вважаються концентрацією:

­ створення суб'єкта господарювання, метою якого (чи внаслідок створення якого) є координація конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили зазначений суб'єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання. Такі дії розглядаються як узгоджені дії відповідно до абзацу другого ч. 1 ст. 5 Закону;

­ придбання часток (акцій, паїв) суб'єкта господарювання особою, основним видом діяльності якої є проведення фінансових операцій чи операцій з цінними паперами, якщо це придбання здійснюється з метою їх наступного перепродажу за умови, що зазначена особа не бере участі в голосуванні у вищому органі чи інших органах управління суб'єкта господарювання. У такому випадку наступний перепродаж має бути здійснений протягом одного року з дня придбання часток (акцій, паїв). На клопотання зазначених осіб із обґрунтуванням про неможливість здійснення наступного перепродажу органи Антимонопольного комітету України можуть прийняти рішення про продовження цього строку;

­ дії, що є проявами економічної концентрації, проте між суб'єктами господарювання, пов'язаними відносинами контролю, відповідно до вимог Закону щодо отримання у встановлених випадках дозволу Антимонопольного комітету України;

­ набуття контролю над суб'єктом господарювання або його частиною, в тому числі завдяки праву управління та розпорядження його майном арбітражним керуючим, службовою чи посадовою особою органу державної влади.

Згідно зі ст.24 Закону, концентрація може бути здійснена лише за умови попереднього отримання дозволу Антимонопольного комітету України чи адміністративної колегії АМК, якщо економічні показники господарської діяльності її учасників, обчислені згідно із встановленим АМК порядком, перевищують встановлену законом межу за двома критеріями: сукупної вартості активів або сукупного обсягу реалізації товарів учасників концентрації, з урахуванням відносин контролю, за останній фінансовий рік, у тому числі за кордоном, понад суму, еквівалентну 12 млн. євро за курсом Національного банку України, що діяв в останній день фінансового року; вартості (сукупної вартості) активів або обсягу (сукупного обсягу) реалізації товарів, у тому числі за кордоном, не менш як у двох учасників концентрації, з урахуванням відносин контролю, понад суму, еквівалентну 1 млн. євро за курсом Національного банку України, що діяв в останній день фінансового року в кожного, та вартості (сукупної вартості) активів або обсягу (сукупного обсягу) реалізації товарів в Україні хоча б одного учасника концентрації, з урахуванням відносин контролю, понад суму, еквівалентну одної мільйону євро за курсом Національного банку України, що діяв в останній день фінансового року.

При розрахунку обсягів реалізації товарів учасників концентрації використовується сума доходу (виручки) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), за вирахуванням суми податку на додану вартість, акцизного збору, інших податків або зборів, основою для оподаткування в яких є оборот, за останній фінансовий звітний рік, що передував поданню заяви (кошти, отримані від реалізації товарів у межах однієї групи суб'єктів господарювання, пов'язаних відносинами контролю, якщо такий облік ведеться, не враховуються). Якщо учасниками концентрації виступають комерційні банки, для розрахунку вартості активів та обсягів реалізації використовується десята частина вартості активів комерційного банку. Коли ж учасниками концентрації є страховики, для розрахунку вартості активів страховика використовується сума нетто - активів, а для розрахунку обсягів реалізації товарів – сума доходів від страхової діяльності, визначених відповідно до законодавства України про страхову діяльність.

За загальним правилом, подібна концентрація (умовно її можна назвати кваліфікованою концентрацією) можлива за наявності попереднього дозволу антимонопольних органів (АМК чи його адміністративної колегії), що надається в установленому порядку (ст. 25-34 Закону лише за умови, якщо вона (концентрація) не призводить до монополізації чи суттєвого обмеження конкуренції на всьому ринку чи в значній його частині. Кабінет Міністрів України може дозволити концентрацію навіть у випадку негативного рішення АМК, якщо позитивний ефект для суспільних інтересів такої концентрації переважає негативні наслідки обмеження конкуренції, а останні не становлять загрози системі ринкової економіки та необхідні для досягнення мети концентрації.

Кабінет Міністрів України може дозволити концентрацію, на здійснення якої АМК не надав дозволу, якщо позитивний ефект для суспільних інтересів зазначеної концентрацій переважає негативні наслідки обмеження конкуренції.

Дозвіл не може бути наданий, якщо обмеження конкуренції, зумовлені концентрацією: не є необхідними для досягнення мети концентрації; становлять загрозу системі ринкової економіки.

Суб’єкт господарської діяльності, який хоче здійснити дії, що визнаються законом концентрацію, зобов'язаний звернутися до АМК або до його територіального відділення і: заявою про дозвіл здійснити відповідний вид концентрації. У результаті розгляду заяви АМК може бути прийняте одне з таких рішень: про надання згоди на відповідну дію (якщо вона є доцільною і не становить загрози конкуренції); про заборону такої дії, якщо вона може призвести до нарощування монопольні;утворень.

Невиконання такого порядку може призвести до двох правопорушень: здійснення концентрації, ліквідації з порушенням вимоги розпорядження прийнятого АМК за результатами розгляду заяви; здійснення концентрації суб'єктів господарювання без звернення до АМК.

§ 5. Порядок розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції

Розгляд справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції регулюються розділом VІІІ Закону.

Згідно з ст. 50 Закону порушенням законодавства про захист економічної конкуренції є:

1) антиконкурентні узгоджені дії; 2) зловживання монопольним (домінуючим) становищем; 3) антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю; 4) невиконання рішення, попереднього рішення органів АМК або їх виконання не в повному обсязі; 5) здійснення учасниками узгоджених дій - суб'єктами господарювання дій, заборонених згідно з ч. 5 ст.10 цього Закону; 6) делегування повноважень органів влади чи органів місцевого самоврядування у випадках, заборонених згідно із ст. 16 цього Закону; 7) вчинення дій, заборонених згідно із ст.17 цього Закону; 8) обмежувальна та дискримінаційна діяльність, заборонена згідно із ч. 2 ст. 18, статями 19 і 20 цього Закону; 9) обмежувальна діяльність, заборонена згідно із ч. ст. 18 цього Закону; 10) недотримання умов, передбачених пунктом 2 ч. 3 ст. 22 цього Закону; 11) порушення положень погоджених з органами АМК установчих документів суб'єкта господарювання, створеного в результаті концентрації, якщо це призводить до обмеження конкуренції; 12) концентрація без отримання відповідного дозволу органів Антимонопольного комітету України, у разі якщо наявність такого дозволу необхідна; 13) неподання інформації АМК, його територіальному відділенню у встановлені органами АМК, головою його територіального відділення чи нормативно-правовими актами строки; 14) подання інформації в неповному обсязі АМК, його територіальному відділенню у встановлені органами АМК, головою його територіального відділення чи нормативно-правовими актами строки; 15) подання недостовірної інформації АМК, його територіальному відділенню; 16) створення перешкод працівникам АМК, його територіального відділення у проведенні перевірок, огляду, вилученні чи накладенні арешту на майно, документи, предмети чи інші носії інформації; 17) надання рекомендацій суб'єктами господарювання, об'єднаннями, органами влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю, що схиляють до вчинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції чи сприяють вчиненню таких порушень; 18) обмеження в господарській діяльності суб'єкта господарювання у відповідь на те, що він звернувся до АМК, його територіального відділення із заявою про порушення законодавства про захист економічної конкуренції; 19) невиконання учасниками узгоджених дій, концентрації вимог і зобов'язань, якими було обумовлене рішення про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію; 20) обмежувальна діяльність об'єднань, заборонена згідно зі ст. 21 цього Закону.

Розгляд справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції починається з прийняттям розпорядження про початок розгляду справи та завершується прийняттям рішення у справі. При розгляді справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції органи АМК збирають і аналізують документи, висновки експертів, пояснення осіб, іншу інформацію, що є доказом у справі, та приймають рішення у справі в межах своїх повноважень; отримують пояснення осіб, які беруть участь у справі, або будь-яких осіб за їх клопотанням чи з власної ініціативи.

Підставами для початку розгляду справи можуть бути: заяви суб'єктів господарювання, громадян, об'єднань, установ, організацій про порушення їхніх прав внаслідок дій чи бездіяльності, які визначаються законодавством як порушення; подання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю про порушення законодавства про захист економічної конкуренції; власна ініціатива органів АМК. У таких випадках органи АМК розпочинають розгляд справи на підставі клопотання заявника про можливість настання негативних наслідків, пов'язаних із поданням заяви, та з метою захисту його інтересів.

Заявнику може бути відмовлено у розгляді справи у випадках, коли порушення законодавства не має відчутного впливу на умови конкуренції на ринку. Справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції у межах компетенції розглядають такі органи: АМК, постійно діюча адміністративна колегія АМК, тимчасова адміністративна колегія АМК, державний уповноважений АМК, адміністративна колегія територіального відділення АМК.

У разі виявлення ознак порушення законодавства про захист економічної конкуренції органи АМК приймають розпорядження про початок розгляду справи, яке надсилається відповідачу протягом трьох робочих днів з дня його прийняття. Повідомлення про початок розгляду справи надсилається заявнику та третім особам.

Розгляд справи може бути зупинено з власної ініціативи відповідного органу АМК чи за заявою особи, яка бере участь у справі, до завершення розгляду" органом АМК, судом пов'язаної з цією справою іншої справи або до вирішення державним органом пов'язаного з нею іншого питання. Про зупинення розгляду справи та його поновлення приймається розпорядження.

Особами, які беруть участь у справі, визнаються: сторони, треті особи. їх представники.

Сторонами у справі є відповідач і заявник (у разі якщо справу розпочато за відповідною заявою). Третьою особою є особа, залучена до участі у справі у зв'язку з тим, що рішення може суттєво зачепити її права та інтереси, охоронювані Законом. Про визнання третьою особою органами АМК приймається розпорядження, про що повідомляються особи, які беруть участь у справі.

Особи, які беруть (брали) участь у справі, мають право: ознайомлюватися з матеріалами справи (крім інформації з обмеженим доступом, а також інформації, розголошення якої може завдати шкоди інтересам інших осіб, які беруть (брали) участь у справі, або перешкодити подальшому розгляду справи); наводити докази, подавати клопотання, усні й письмові пояснення (заперечення); одержувати копії рішень у справі (витяги з них, крім інформації з обмеженим доступом, а також інформації, розголошення якої може завдати шкоди інтересам інших осіб, які брали участь у справі); оскаржувати рішення з порядку, визначеному законом.

Доказами у справі можуть бути будь-які фактичні дані, які дають можливість встановити наявність або відсутність порушення, які встановлюються поясненнями сторін і третіх осіб, поясненнями службових осіб та громадян, письмовими доказами, речовими доказами і висновками експертів. Усні пояснення сторін, третіх осіб, службових чи посадових осіб та громадян, які містять дані, що свідчать про наявність чи відсутність порушення, фіксуються у протоколі. Збір доказів здійснюється АМК, його територіальними відділеннями незалежно від місцезнаходження доказів. Особи, які беруть участь у справі, мають право надавати докази та доводити їх достовірність (об'єктивність).

Суб'єкт господарювання не може бути притягнений до відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції, якщо минув строк давності притягнення до відповідальності, який становить п'ять років з дня вчинення порушення, а в разі триваючого порушення - з дня закінчення вчинення порушення. Строк давності для притягнення до відповідальності за неподання, поданні неповної чи недостовірної інформації органам АМК чи створення перешкод працівникам АМК, його територіального відділення у проведенні перевірок, огляду, вилученні чи накладенні арешту на майно чи інші носії інформації, становить три роки з дня вчинення порушення, а в разі триваючого порушення -з дня закінчення вчинення порушення. Перебіг строку давності зупиняється на час розгляду органами Антимонопольного комітету України справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

Органи АМК за власною ініціативою чи за клопотанням особи, яка бере участь у справі, мають право призначати експертизу, про що приймається розпорядження.

Для забезпечення проведення розгляду справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції органи внутрішніх справ, митні органи та інші правоохоронні органи зобов'язані надавати у межах наданих їм прав допомогу АМК, його територіальним відділенням.

Органи АМК також мають право надавати рекомендації органам державної влади, органам місцевого самоврядування, суб'єктам господарювання, об'єднанням стосовно припинення дій, які містять ознаки порушення законодавства про захист економічної конкуренції, усунення причин виникнення цих порушень і умов, що їм сприяють, а у разі, якщо порушення припинено, - щодо вжиття заходів для усунення наслідків цих порушень. Рекомендації надаються у формі листа. Рекомендації органів АМК підлягають обов'язковому розгляду органами чи особами, яким вони надані. Про результати їх розгляду АМК, його територіальному відділенню повідомляється у десятиденний строк з дня отримання рекомендацій, якщо органами АМК не продовжено цей строк. За умови виконання положень рекомендацій у разі, якщо порушення не призвело до суттєвого обмеження чи спотворення конкуренції, не завдало значних збитків окремим особам чи суспільству та вжито відповідних заходів для усунення наслідків порушення, провадження у справі про порушення законодавства про захист економічної конкуренції не розпочинається, а розпочате провадження закривається.

У процесі розгляду справи органи АМК за поданою суб'єктом господарювання заявою про вжиття заходів для відвернення негативних та непоправних наслідків для суб'єктів господарювання внаслідок порушення законодавства про захист економічної конкуренції можуть прийняти попереднє рішення про: заборону особі (відповідачу), в діях якої вбачаються ознаки порушення, вчиняти певні дії, в тому числі про блокування цінних паперів; обов'язкове вчинення певних дій, якщо невідкладне вчинення цих дій є необхідним виходячи із законних прав та інтересів інших осіб.

Попереднє рішення може бути оскаржене у п'ятнадцятиденний строк з дня його одержання. Цей строк не може бути поновлено. У разі закриття розгляду справи у зв'язку з недоведенням вчинення порушення відповідач може звернутися до суду про відшкодування йому суб'єктом господарювання, який подав заяву відповідно до частини першої цієї статті, збитків, завданих у зв'язку з прийняттям попереднього рішення. Попереднє рішення, якщо в ньому не зазначено коротший строк, втрачає чинність з дня отримання відповідачем рішення, прийнятого за результатами розгляду справи.

За результатами розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції органи АМК приймають рішення, в тому числі про: визнання вчинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції; припинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції; зобов'язання органу державної влади, органу місцевого самоврядування скасувати або змінити прийняте ним рішення чи розірвати угоди, визнані антиконкурентними діями органів державної влади, органів місцевого самоврядування; визнання суб'єкта господарювання таким, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку; примусовий поділ суб'єкта господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку; накладення штрафу; блокування цінних паперів; усунення наслідків порушень законодавства про захист економічної конкуренції; скасування дозволу на узгоджені дії; оприлюднення відповідачем за власні кошти офіційної інформації АМК чи його територіального відділення стосовно рішення, прийнятого у справі про порушення, в тому числі опублікування рішень у повному обсязі (за вилученням інформації з обмеженим доступом, а також визначеної відповідним державним уповноваженим, головою територіального відділення інформації, розголошення якої може завдати шкоди інтересам інших осіб, які брали участь у справі), у строк і спосіб, визначені цим рішенням або законодавством; закриття провадження у справі.

Органи АМК, які прийняли рішення, не мають права його скасувати або змінити, крім випадків, передбачених Законом. Вони можуть виправити допущені в рішенні описки чи явні арифметичні помилки, роз'яснити своє рішення, не змінюючи при цьому його змісту, а також прийняти додаткове рішення, якщо з якогось питання, що досліджувалося під час розгляду справи, не прийнято рішення.

Розгляд справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції підлягає закриттю без прийняття рішення по суті, якщо: справа не підлягає розгляду в АМК, його територіальному відділенні; не встановлено відповідача або його місцезнаходження; відповідача - юридичну особу ліквідовано; вже розглянуто чи розглядається органами АМК справа з тих же підстав щодо того самого відповідача; не доведено вчинення порушення; є інші підстави, передбачені законом.

Рішення (витяг з нього за вилученням інформації з обмеженим доступом, а також інформації, розголошення якої може завдати шкоди інтересам інших осіб, які брали участь у справі), розпорядження органів АМК, голів його територіальних відділень надається для виконання шляхом надсилання або вручення під розписку чи доведення до відома з інший спосіб. У разі, якщо вручити рішення немає можливості внаслідок відсутності фізичної особи за останнім відомим місцем проживання чи відсутності посадових осіб чи уповноважених представників суб'єкта господарювання за місцезнаходженням, - рішення вважається таким, що вручене відповідачу, через десять днів з дня оприлюднення інформації про прийняте рішення в офіційному друкованому органі (газета Верховної Ради України «Голос України», газета Кабінету Міністрів України «Урядовий кур'єр», «Офіційний вісник України», друковані видання відповідної обласної ради за останнім відомим місцем проживання (реєстрації) чи місцем знаходження відповідача).

Рішення та розпорядження органів АМК є обов'язковими до виконання. Особа, на яку накладено штраф за рішенням органу АМК, сплачує його у тридцятиденний строк з дня одержання рішення про накладення штрафу. За кожний день прострочення сплати штрафу стягується пеня у розмірі півтора відсотка від суми штрафу. Розмір пені не може перевищувати розміру штрафу, накладеного відповідним рішенням органу АМК. Нарахування пені припиняється з дня прийняття судом рішення про стягнення відповідного штрафу. Нарахування пені зупиняється на час розгляду чи перегляду судом справи про визнання недійсним рішення про накладення штрафу чи відповідного рішення (постанови) суду.

За заявою особи, на яку накладено штраф, органи Антимонопольного комітету України своїм рішенням мають право відстрочити або розстрочити сплату накладеного ним штрафу.

У разі несплати штрафу у строки, передбачені рішенням, та пені органи АМК стягують штраф та пеню в судовому порядку.

Рішення, прийняті адміністративною колегією територіального відділення АМК, державним уповноваженим АМК, адміністративною колегією АМК можуть бути перевірені за заявою осіб, які брали участь у справі, або за власною ініціативою у порядку, встановленому АМК. Заява про перевірку рішення може бути подана до АМК у двомісячний строк з дня одержання рішення. Цей строк не може бути поновлено. Органи АМК. які здійснюють перевірку рішення, можуть зупинити виконання рішення до закінчення його перевірки, про що письмово повідомляються особи, які беруть участь у справі.

За результатами перевірки рішення органи АМК мають право: залишити рішення без змін; змінити рішення; скасувати рішення частково і направити справу на новий розгляд у цій частині; скласти рішення і прийняти нове рішення або передати справу на новий розгляд чи припинити провадження у справі.

У разі якщо за результатами перегляду рішень АМК приймає рішення про заборону концентрації, державна реєстрація суб'єкта господарювання, створеного в результаті концентрації, скасовується у судовому порядку за позовом АМК.

Заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів АМК повністю або частково до суду у двомісячний строк з дня одержання рішення. Цей строк не може бути відновлено.

Рішення АМК, адміністративної колегії АМК та державного уповноваженого АМК оскаржуються до господарського суду міста Києва. Рішення адміністративної колегії територіального відділення АМК оскаржуються до господарських судів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя.

Прийняття судом до розгляду заяви про визнання недійсним рішення органу АМК не зупиняє його виконання, крім випадків, встановлених Законом. Незалежно від положень частини четвертої цієї статті, у разі наявності достатніх підстав, суд може зупинити дію рішення органу Антимонопольного комітету України.

§ 6. Відповідальність за порушення законодавства про захист економічної конкуренції

Відповідальність за порушення законодавства про захист економічної конкуренції та її види передбачена розділом VІІІ Закону «Про захист економічної конкуренції».

За правопорушення у сфері економічної конкуренції передбачаються такі види відповідальності: господарсько-організаційні санкції, господарсько-адміністративні штрафи, безоплатне вилучення майна; відшкодування шкоди.

Господарсько-організаційні санкції застосовуються у формі: примусового поділу суб'єкта господарювання, що зловживає монопольним (домінуючим) становищем на ринку (застосовується антимонопольними органами за умови, якщо це можливо з організаційних, територіальних й технологічних міркувань). Реорганізація суб'єкта господарювання, що підлягає примусовому поділу, здійснюється на його розсуд впродовж встановленого строку, який не може бути меншим шести місяців; надання обов'язкових до виконання вказівок стосовно припинення виявлених порушень (у тому числі скасування чи зміна органом влади, органом місцевого самоврядування, органом адміністративно-господарського управління та контролю прийнятого ним рішення чи розірвання угоди, що визнані антиконкурентними діями зазначених органів), відновлення попереднього стану на ринку; блокування цінних паперів; скасування дозволу на узгоджені дії у випадку порушення умов його надання; вимога щодо обов'язкового спростування порушником в офіційних органах преси неправдивих, неточних або неповних відомостей (у разі встановлення факту дискредитації господарюючого суб'єкта (підприємця); скасування на вимогу антимонопольних органів ліцензій, припинення операцій зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання у випадку порушення ними антимонопольного законодавства.

Рішення про примусовий поділ приймається якщо суб'єкт господарювання зловживає монопольним чи домінуючим становищем. Примусовий поділ не застосовується у таких випадках: за неможливості організаційного або територіального відокремлення підприємств, структурних підрозділів чи одиниць; за наявності тісного технологічного зв'язку підприємств, структурних підрозділів чи одиниць (якщо обсяг продукції, яку вживає суб'єкт господарювання, перевищує 30% валового обсягу продукції підприємства, структурного підрозділу чи одиниці).

Реорганізація суб'єкта господарювання, що підлягає примусовому поділу, здійснюється на його розсуд за умови усунення монопольного (домінуючого) становища цього суб'єкта господарювання на ринку.

Зазначені санкції застосовуються здебільшого антимонопольними органами чи на їх вимогу самим порушником (примусовий поділ, спростування відомостей, що дискредитують конкурента) чи іншим компетентним органом (скасування ліцензії).

Господарсько-адміністративні штрафи накладаються на суб'єктів господарювання та (або) їх посадових осіб за передбачені законом порушення антимонопольно-конкурентного законодавства.

На об'єднання, суб'єктів господарювання (юридичних, фізичних осіб і групи суб'єктів господарювання) можуть накладатись такі штрафи:

1) до 10% доходу (виручки) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф у разі скоєння таких порушень: антиконкурентні узгоджені дії; зловживанням монопольним (домінуючим) становищем; невиконання або виконання не в повному обсязі рішень, попередніх рішень органів АМКУ;

2) до 5% доходу (виручки) за останній звітний рік у разі скоєння таких порушень: вчинення учасниками антиконкурентних узгоджених дій, які можуть бути дозволені, до отримання відповідного дозволу; обмежувальна та дискримінаційна діяльність суб'єктів господарювання, об'єднань, пов'язана із антиконкурентною узгодженою діяльністю, узгодженими діями; участю в концентрації; неправо­мірним використанням ринкового становища, дискримінацією конкурентів; обмежувальною діяльністю об'єднань; недотримання умов придбання часток суб'єкта господарювання, що, відповідно до законодавства, не вважається концентрацією; порушення положень погоджених з органами АМКУ установчих документів суб'єкта господарювання, створеного внаслідок концентрації, якщо це призводить до обмеження конкуренції; концентрація без отримання дозволу; недотримання умов дозволу, наданого учасниками узгоджених дій та концентрації;

3) до 1 % доходу (виручки) за останній звітний рік в разі скоєння таких порушень: обмежувальна діяльність, пов'язана із схилянням інших суб'єктів господарювання до вчинення порушень чи сприянням вчиненню порушень законодавства про захист економічної конкуренції; неподання, подання в неповному обсязі, подання недостовірної інформації органам АМК; створення перешкод працівникам органів АМК у проведенні перевірок, огляду, вилученні чи накладанні арешту на носії інформації.

Якщо доходу немає або відповідач не надав інформації про розмір доходу, то штраф визначається як 20 тис. неоподатковуваних мінімальних доходів громадян (надалі – НМДГ) – замість 10%; 10 тис. НМДГ - замість 5%; 2 тис. НМДГ - замість 1%. Рішення про штрафи понад 1 тис. НМДГ приймаються виключно АМКУ та адміністративною колегією на своїх засіданнях. За кожний день прострочення сплати штрафу стягується пеня у розмірі 1,5% суми штрафу.

У випадку скоєння порушень суб'єктами природних монополій накладаються такі штрафи: до 2 тис. НМДГ за несвоєчасне надання інформації органам, які регулюють їхню діяльність; до 1 тис. НМДГ за ненадання інформації або надання завідомо недостовірних даних органам, які регулюють їхню діяльність; до 5 тис. НМДГ за невиконання або несвоєчасне виконання рішень органів, які регулюють їхню діяльність, і порушення умов та правил здійснення підприємницької діяльності у сферах природних моно­полій та на суміжних ринках (ліцензійних умов); недотримання умов придбання часток суб'єктів господарювання, що відповідно до законодавства, не вважається концентрацією; концентрація без отримання необхідного дозволу; обмеження в господарській діяльності суб'єкта господарювання у відповідь на те, що він звернувся до органів АМКУ із заявою про порушення законодавства про захист економічної конкуренції; невиконання учасниками узгоджених дій, концентрації вимог, зазначених у наданому їм дозволі на такі дії.

Суб'єкти господарювання, які скоюють порушення конкуренційного законодавства несуть цивільну відповідальність відповідно до ЦК адміністративна відповідальність відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення і кримінальну відповідно до Кримінального Кодексу України передбачає накладання штрафів на керівників підприємств та осіб, які займаються підприємницькою діяльністю.

При цьому розмір штрафу залежить від виду порушення (за акти недобросовісної конкуренції – розмірі до 2 тис. неоподатковуваних мінімумів доходів громадян) та (або) розміру незаконно отриманого прибутку. Рішення про накладення штрафів приймають антимонопольні органи на їх засіданнях (у розмірах понад 1 тис. неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - виключно Антимонопольним комітетом України, в решті випадків - адміністративною колегією Антимонопольного комітету України).

Безоплатне вилучення товарів майна проводиться у разі з неправомірно використаним позначення або копій виробів іншого господарюючого суб'єкта (підприємця) як у виробника, так і у продавця. Застосовується за відповідні акти недобросовісної конкуренції з дотриманням передбаченого Кабінетом і Міністрів України порядку.

Відшкодування шкоди як форма господарсько-правової відповідальності передбачається у разі заподіяння внаслідок порушення конкурентного (антимонопольного) законодавства шкоди (зазвичай, майнової) учасникам конкуренції, споживачам, державі. Застосовується в судовому порядку за заявою заінтересованої особи (осіб), в інтересах держави - антимонопольних органів, прокурора. Розмір шкоди визначається за правилами ЦК (ст.203), а у разі вчинення порушень, передбачених пунктами 1,2, 5, 10, 12, 18, 19 ст. 50 Закону «Про захист економічної конкуренції» відшкодовується у подвійному розмірі.

На практиці найпоширенішими є так звані цінові зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку, до яких відносяться зловживання у вигляді встановлення дискримінаційних і монопольних цін, причому як монопольно високих, так і монопольно низьких. Відбуваються такі зловживання в основному суб'єктами, що функціонують на соціально значимих ринках (житлово-комунальних послуг, енергопостачання, зв'язку, транспорту), тому зачіпають життєво важливі інтереси досить широкої категорії споживачів, а звідси мають істотні негативні наслідки.

Притягнення до відповідальності за порушення конкурентною законодавства може мати місце впродовж спеціальних термінів позовної давності, встановлених ст. 42 Закону «Про захист економічної конкуренції», - п’ять років від дня вчинення порушення, а у разі тривалого порушення – з дня його закінчення, крім випадків несвоєчасного, неповного подання інформації чи подання недостовірної інформації антимонопольним органам, створення перешкод працівникам антимонопольних органів щодо виконання ними своїх повноважень, стосовно яких передбачено трирічний строк позовної давності.

Контрольні запитання

1. Що таке економічна конкуренція?

2. У чому відмінність добросовісної і недобросовісної конкуренції?

3. В яких напрямках здійснюється конкурентна політика України?

4. Розвиток антитрестівського законодавства та його мета.

5. Поняття та ознаки монополізму.

6. Монопольне положення та його наслідки.

7. У чому необхідна об’єктивність природної монополії?

8. Дискримінація підприємців: її ознаки та наслідки.

9. Поняття та ознаки недобросовісної конкуренції.

10. Види недобросовісної конкуренції.

11. Заходи захисту від недобросовісної конкуренції.

12. Назвати види порушень законодавства про економічну конкуренцію.

13. Підстави для початку розгляду справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції?

14. Види відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

15. В чому зміст державного регулювання економічної конкуренції?

16. В чому відмінність добросовісної і недобросовісної конкуренції?

17. Назвіть види недобросовісної конкуренції, передбачені чинним законодавством України.

18. В яких випадках суб'єкт підприємництва визнається таким, що займає монопольне становище на ринку?

19. Які дії підприємця-монополіста визнаються зловживання монопольним становищем на ринку?

20. Назвіть сфери діяльності суб'єктів природних монополій.

21. Які державні органи і в якому порядку здійснюють контроль за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства?

22. Які ви знаєте санкції за порушення антимонопольного законодавства та економічної конкуренції?

23. Назвіть стадії розгляду справи про порушення антимонопольно-конкурентного законодавства.

ГЛАВА 2

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ ЦІННИХ ПАПЕРІВ

§ 1. Поняття, ознаки та види цінних паперів

Однією з найважливіших складових інфраструктури цивілізованого ринку є ринок цінних паперів, який шляхом обігу особливого роду майнових документів дає можливість акумуляції великих об'ємів грошових коштів з метою їх виробничого використання, залучення інвестицій, спрямованих у подальшому на розвиток галузей матеріального виробництва, на вирішення завдань загальнодержавного масштабу, забезпечення стимулюючого впливу на інформацію, формування приватного бізнесу, підвищення добробуту громадян України.

Згідно з ч. 7 ст. 139 ГК цінні папери є особливим видом майна. Їх правовий режим визначається статтями 163-166 ГК, а також статтями 194-198 ЦК. Поняття «цінний папір» містить у собі комплекс юридичних і економічних характеристик.

Юридичний термін цінні папери є узагальнюючим поняттям. Різноманітні види цінних паперів є зручним інструментом в організації та функціонуванні корпоративних суб'єктів (акції), використовуються як кредитні (облігації, векселя, та ін.) та платіжні (чеки) засоби, є ефективними у товарному обороті (коносамент, варіанти та ін.) і при цьому забезпечують спрощену і оперативну передачу та здійснення прав на матеріальні та інші блага.

Їх поняття сформульоване у Законі України від 23.09.2006 р. «Про цінні папери і фондовий ринок» (надалі – Закон) Цінні папери у цьому Законі – це грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між собою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а такі можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів іншим особам.

3 цього визначення випливають специфічні ознаки цінних паперів. При відсутності хоч однієї з них цінний папір втрачає для цивільного обороту своє значення.

Відповідно до вищевказаних нормативно-правових можна запропонувати наступні ознаки цінного паперу.

1. Документарний характер. Це означає, що випуск цінного паперу обумовлює між емітентом (тим хто його випустив та їх власником (інвестором) ряд взаємних прав і обов’язків. Будь-який цінний папір тісним і нерозривним зв'язок між правом «на» цінний папір і правом «із» цінного паперу.

2. Майновий характер документа – цінний папір своїм змістом повинен обов'язково виражати грошове або інше майнове право. Слід зазначити, що крім майнового права, можуть бути й інші права (наприклад, корпоративні для акцій).

3. Виражене у цінному папері право має бути визначеним, однозначним і зрозумілим з тексту документу, при чому це повинно бути саме право, оскільки закріплення взаємних прав і обов'язків у цінному папері є недопустимим. У цінному папері повинна бути точно визначена юридична можливість здійснити, якраз ту дію, на яку має право його законний держатель.

4. Нерозривний зв'язок між самим цінним папером і вираженим у ньому правом. Цей зв'язок настільки міцний, що без пред'явлення оригіналу документу втілене в ньому право не може бути реалізоване чи передане іншій особі. З переданням цінного паперу переходять усі права, які посвідчуються ним, у сукупності. Не може мати місця часткова передача прав, виражених у цінному папері. Особа є суб'єктом, управомоченим вимагати виконання по цінному паперу, будучи власником.

5. Цінний папір – це різновид юридичних документів і він, відповідно, повинен мати необхідні ознаки формальності, які означають, що зміст цінного паперу повинен підпорядковуватись певним вимогам, встановленим законодавством. Ці вимоги торкаються як обов'язкових реквізитів у тексті цінного папера, так і необхідності забезпечення повного ступеня захисту бланків документів від підробки та ін.

6. З усього сказаного вище випливає наступна ознака цінного паперу: виражене в ньому майнове право повинно мати матеріального носія.

Попередником такого підходу до поняття «цінні папери» обумовлює відносини між емітентом і власником, напевно, є визначення цінного паперу, сформульоване у «Положенні про цінні папери», затвердженому постановою Ради Міністрів СРСР від 16.06.1990 р., № 590. Це Положення містило як економічні, так і юридичні характеристики цінного папера і визначало його таким чином: цінні папери — це грошові документи, що засвідчують право володіння чи відносини позики, визначають відносини між особою, яка випустила ці документи і їх володільцями і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових чи інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам. Як бачимо, ці визначення є аналогічними за формою і змістом. Цінний папір як грошовий документ має також відповідати таким вимогам.

Перша – це обіговість. Обіговість означає здатність цінного паперу купуватися і продаватися, а також виступати в якості самостійного платіжного інструменту. Хоча не всім цінним паперам властива обіговість. Так, наприклад, приватизаційні папери не можуть знаходитися у вільному обігу. Оскільки випускаються лише іменні приватизаційні папери, вони не можуть продаватися або відчужуватися іншим способом. Їх продаж(відчуження) є недійсним. Цінний папір має бути доступним до господарського обігу тобто він здатний бути об’єктом будь-яких господарських і цивільно-правових угод. Він також може успадковуватись і бути подарований.

Друга – цінний папір повинен мати обов’язкові реквізити, стандартний зміст, тобто стандартний набір прав для його власника, стандартні терміни, правила торгівлі, обліку, стандартний характер угод, які укладаються з цінними паперами, без яких він недійсний.

Третя – ліквідність. Під ліквідністю цінних паперів розуміють їх здатність перетворюватися у гроші. Іншими словами, ліквідність означає швидкість, з якою певні цінні папери можуть бути продані на ринку. Вказана здатність може бути більшою в одних цінних паперів та меншою в інших. Тобто одні цінні папери швидко продаються та купуються на ринку, інші – повільніше. В першому випадку говорять про ліквідні цінні папери, в другому – про неліквідні. Ліквідні цінні папери легко переходять із власності одних інвесторів у власність других. На них завжди є попит і пропозиція.

У зв'язку з цим ліквідні та неліквідні цінні папери відрізняються і по вартості. Для будь-якого інвестора велике значення має можливість продати цінні папери в потрібний йому момент. Чим більша така можливість, тим краще для інвестора. Він може у будь-який момент отримати гроші від продажу цінних паперів й використати їх на власний розсуд. За таку привілегію інвестору приходиться платити. Тому ліквідні цінні папери часто є менше доходними для нього. Таким чином, вартість цінних паперів по відношенню до ліквідності знаходиться у зворотній залежності. Чим більш ліквідними є певні цінні папери, тим менша їхня вартість.

Четверта – ринковість. Тобто цінний папір існує як особливий товар, що має свій ринок, з притаманними тільки йому правилами роботи та організації (мова про ринок, де обертаються цінні папери, піде у наступному параграфі).

П’ята – легітимність. Це означає, що реєстрація цінних паперів (акцій облігацій) проводиться у Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку (надалі – ДКЦПФР). Інформація про випуск акцій, облігацій суб’єктів господарювання, які пропонуються до відкритого продажу, повинна бути обов’язково опублікована в органах преси не менше ніж за 10 днів до початку їх передплати.

Здатність цінних паперів виконувати в процесі ринкової взаємодії виконувати певні функції являє собою ще одну їх характеристику.

1.Насамперед це те, що цінні папери можуть бути документами, що підтверджують участь або членство в організації-емітенті. Хоча не всі цінні папери, які випускаються й обертаються на ринку цінних паперів, виконують дану функцію. До числа тих з них, які виконують цю функцію, відносяться, наприклад, акції, дольові сертифікати, пайові свідоцтва та інші. В контексті ринку цінних паперів приналежність до організації емітента, участь або членство в ній означає наявність у власника даного цінного паперу можливості брати участь в управлінні емітентом. Найбільш часто в таких випадках мова йде про реалізацію прав на участь в загальних зборах акціонерів або учасників, голосування, внесення пропозицій; на отримання інформації, яка стосується діяльності та фінансового стану емітента; на участь у розподілі майна емітента при його ліквідації.

2.Цінні папери виступають у якості боргових документів. На ринку цінних паперів їх доля є найбільшою. Однак, не всі цінні папери , які випускаються та знаходяться в обігу, є борговими. До категорії боргових документів відносяться такі грошові документи, які вказують на наявність між емітентом та їх власником кредиторсько-дебіторських відносин. Тобто емітент випускає дані цінні папери з метою взяти гроші в борг або як би «отримати кредит» у власника цінних паперів. В свою чергу власник цінних паперів надає гроші «в борг» емітенту шляхом оплати вартості боргового цінного папера. Треба чітко усвідомлювати, що при придбанні боргових документів їх власник придбаває статус кредитора емітента. При кредиторсько-дебіторських взаємовідносинах право на участь в управлінні справами емітента не надається. До категорії боргових цінних паперів відносяться різного виду облігації, векселі, комерційні папери та інші. В широкому розумінні, грошові документи, які знаходяться в обігу на ринку цінних паперів, відносяться або до категорії документів, які підтверджують членство (участь), або документів, які свідчать про встановлення кредиторсько-дебіторських відносин. Тому дуже часто, коли говорять про ринок цінних паперів, то мають на увазі ринки, де знаходяться в обігу акції та облігації.

3.Ще одна функція цінних паперів полягає у тому, що вони можуть виступати засобами платежу. Іншими словами, цінні папери можуть виконувати одну із грошових функцій. Ними можна проводити оплату вартості робіт, послуг або товарів. Виконання грошових функцій цінними паперами є можливим тому, що вони теж мають вартість. При використанні цінних паперів в якості засобів платежу в учасників угоди є можливість співставляти вартості: продавець співставляє вартість робіт, послуг, товару до вартості цінних паперів, покупець навпаки. В багатьох випадках цінні папери можуть використовуватися в якості засобу платежу також на ринку цінних паперів. Наприклад, вартість акцій може оплачуватися іншими акціями або борговими цінними паперами.

4.Цінні папери можуть виконувати також функцію засобу забезпечення виконання зобов'язань. В ряді випадків при виконані певних зобов'язань існує вірогідність або ризик того, що вони можуть бути не виконані. З метою зменшення такої вірогідності або зниження ризику боржник ( покупець) може передавати свої цінні папери кредитору ( продавцю) в заставу в якості гарантії того, що у випадку невиконання ним своїх зобов'язань відповідні збитки кредитора будуть покриті за рахунок вартості вказаних цінних паперів. Закон України від 02.10.1992 р. «Про заставу» передбачає як спосіб забезпечення зобов'язань заставу цінних паперів. Таким чином, спосіб забезпечення у даному випадку означає, що цінні папери або права на них передаються кредитору «на всякий випадок», тобто на випадок невиконання боржником своїх зобов'язань. Якщо такого не станеться, то цінні папери або права на них повертаються боржнику. Використання цінних паперів в якості засобу забезпечення залежить від ступеня вірогідності або величини ризику того, що певні зобов'язання можуть бути не виконані. Чим меншою є така вірогідність, тим менша необхідність використовувати цінні папери в даній якості.

В Україні як зазначено в ч. 2 ст. 163 ГК можуть випускатися і перебувати в обігу пайові, боргові та інші цінні папери. Ширший, хоч теж неповний, перелік груп цінних паперів, що можуть бути в обігу в Україні, встановлює ч. 1 ст. 195 ЦК. Це, зокрема, такі групи:

1.Пайові цінні папери засвідчують участь у статутному капіталі, надають їх власникам право на участь в управлінні емітентом і одержання частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів, та частини майна при ліквідації емітента. До цієї групи відносяться такі види цінних паперів як акція, інвестиційний сертифікат, депозитарне свідоцтво (розписка).

Акція — це цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на участь в прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства. Оскільки акція є цінним папером, вона має точно визначені законом реквізити: фірмове найменування акціонерного товариства та його місцезнаходження, найменування цінного паперу — «акція», її порядковий номер, дату випуску, вид акції та її номінальну вартість, ім'я власника (для іменної акції), розмір статутного фонду акціонерного товариства на день випуску акції, а також кількість акцій, що випускаються, строк виплати дивідендів та підпис голови правління акціонерного товариства або іншої уповноваженої на це особи, печатку акціонерного товариства.

Відповідно до ст. 4 Закону України від 28.10.2008 р. «Про акціонерні товариства» акції поділяються на акції публічного АТ і акції приватного АТ. Акції публічного АТ для їх розміщення повинні пройти процедуру лістингу та залишитися у біржовому реєстрі принаймні на одній фондовій біржі. Акції приватного АТ не можуть купуватися та/або продаватися на фондовій біржі, за винятком продажу шляхом проведення на біржі аукціону. У разі прийняття загальними зборами приватного АТ рішення про здійснення публічного розміщення акцій до статуту товариства вносяться відповідні зміни, у тому числі про зміну типу товариства – з приватного на публічне.

Цей Закон, залежно від обсягу права майнової участі в товаристві передбачає прості та привілейовані акції. Простими іменними Закон визначає акції з рівними правами участі акціонерів, імена яких входять до обов'язкових реквізитів акції. Власниками простих іменних акцій є, як правило, громадяни. Режим іменних акцій має на увазі спеціальні правила їх відчуження. Власники іменних акцій, в принципі, вільно розпоряджаються ними (продають, передають, відчужують іншим способом), але з дотриманням цих правил.

Обіг акцій фіксується або товариством (емітентом), яке зобов'язане вести реєстр власників іменних цінних паперів, або реєстратором (юридичною особою – суб'єктом підприємницької діяльності, який одержав у встановленому порядку дозвіл на ведення реєстрів власників іменних цінних паперів), якому емітент доручає ведення реєстру шляхом укладення відповідного договору (п. 1 ст. 9 Закону України від 10.12.1997 р. «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні»).

Реєстр власників іменних цінних паперів, зокрема, містить: інформацію про емітента; інформацію про реєстратора; інформацію про випуск (категорію) цінних паперів, для якого складено реєстр; інформацію про власників іменних цінних паперів, зареєстрованих у системі реєстру;інформацію про номінальних утримувачів; інформацію про власників іменних цінних паперів – клієнтів номінальних утримувачів;інформацію про іменні цінні папери, які обліковуються на особовому рахунку емітента (п. 3.3 Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів, затвердженого рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 26.05.1998 р. № 60).

Підставою для внесення змін в реєстр, крім передавального доручення, є такі документи: договір купівлі-продажу; договір дарування; договір міни; договір застави; рішення суду та інші документи згідно з чинним законодавством України.

Привілейовані акції — це акції з пільговими правами майнової участі. Власники таких акцій мають певні майнові привілеї і несуть менший ризик порівняно з простими акціонерами. Конкретні права привілейованих акціонерів визначають загальні збори акціонерного товариства. Опис таких прав міститься в статуті товариства. Привілеями є, насамперед, переваги на одержання дивідендів, а саме: річний розмір дивіденду фіксується в процентах до номінальної вартості акції і виплачується незалежно від річного прибутку товариства. Якщо прибутку не вистачає, дивіденд виплачується з резервного фонду, а не лише з фонду дивідендів. Привілейована акція передбачає також доплату її власнику у тому разі, якщо розмір дивіденду на привілейовану акцію виявиться нижчим від дивіденду на просту акцію. Привілеєм є також пріоритетна участь власника привілейованої акції в розподілі ліквідних активів товариства, яке припиняється. Оскільки власники привілейованих акцій ризикують як підприємці менше, ніж власники простих акцій, вони мають обмежені управлінські права. За загальним правилом, привілейовані акціонери не мають права на участь в управлінні товариством, але статути можуть визначати коло питань, у вирішенні яких бере участь і ця категорія акціонерів. Закон обмежує кількість привілейованих акцій їх випуск не повинен перевищувати суми, яка становить 25 відсотків статутного фонду акціонерного товариства.

Інвестиційний сертифікат – цінний папір, який випускається суб’єктом господарювання з управління активами та засвідчує право власності інвестора на частку в статутному капіталі.

2.Боргові цінні папери, які засвідчують відносини позики і передбачають зобов'язання емітента сплатити у визначений строк кошти відповідно до зобов'язання. До боргових цінних паперів, що знаходяться в обігу в Україні, відносяться облігації, казначейські зобов'язання, ощадні сертифікати, векселі, чеки, заставні.

Облігація — цінний папір, що посвідчує внесення його власником грошових коштів і підтверджує зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений .в ньому строк з виплатою фіксованого процента (якщо інше не передбачено умовами випуску). Облігації усіх видів розповсюджуються серед підприємств і громадян на добровільних засадах.

Випускаються облігації таких видів: облігації внутрішніх державних місцевих позик; облігації зовнішніх державних позик; облігації підприємств.

Облігації підприємств випускаються підприємствами усіх передбачених законом форм власності, об'єднаннями підприємств, акціонерними та іншими товариствами і не дають їх власникам права на участь в управлінні. Облігації можуть випускатися іменними і на пред'явника, процентними і безпроцентними (цільовими), що вільно обер­таються або з обмеженим колом обігу. Облігації внутрішніх і місцевих позик випускаються на пред'явника. Обов'язковим реквізитом цільових облігацій є зазначення товару (послуг), під який вони випускаються.

Рішення про випуск облігацій внутрішніх і місцевих позик приймається відповідно Кабінетом Міністрів України і місцевими радами. У рішенні повинні визначатися емітент, умови випуску і порядок розміщення облігацій.

Постановою Кабінету Міністрів України від 31.01.2001 р. № 80 «Про випуски облігації внутрішніх державних позик» передбачено здійснювати щороку в межах встановленого законом граничного розміру державного внутрішнього боргу на відповідний рік випуски облігацій внутрішніх державних позик, а саме: короткострокових облігацій з термінами обігу до одного року (надалі – короткострокові державні облігації), середньострокових облігацій з термінами обігу від одного до п’яти років (надалі – середньострокові державні облігації), довгострокових облігацій із змінною ставкою доходу з термінами обігу більше ніж п’ять років (надалі – довгострокові державні облігації із змінною ставкою доходу), довгострокових облігації з достроковим погашенням з термінами обігу більше ніж п'ять років (надалі – довгострокові державні облігації з достроковим погашенням), довгострокових амортизаційних облігацій з термінами обігу більше ніж п'ять років (надалі – довгострокові амортизаційні державні облігації). Цією ж постановою затверджені Основні умови випуску та порядок розміщення відповідних видів облігацій. Виплата доходів і погашення облігацій зовнішніх державних позик України здійснюється виключно за кошти або за інші облігації державних позик за добровільною згодою сторін.

Постановою Кабінетів Міністрів України від 14.04.2009 р. «Про запровадження інституту первинних дилерів на ринку цінних паперів» передбачені умови на виключне право первинних дилерів щодо розміщення облігацій внутрішніх державних позик. Первинними дилерами у даному випадку є визначені Міністерством фінансів банки, які взяли на себе зобов’язання співпрацювати з Міністерством у частині розвитку внутрішнього ринку державних цінних паперів в обмін на виключне право участі у розміщеннях облігацій внутрішніх державних позик (далі – облігації) та переважне право брати участь в інших операціях, що проводить Мінфін з такими облігаціями.

Первинним дилерами можуть бути банки, які мають: ліцензію на провадження професійної діяльності на фондовому ринку (діяльності з торгівлі цінними паперами); сплачений статутний капітал, еквівалентний не менш ніж як 10 млн. євро; практичний досвід роботи на ринку облігацій (загальний обсяг торгівлі облігаціями становить не менш як 1 млрд. гривень).

Загальна кількість первинних дилерів не може перевищувати 16.

Мінфін укладає з первинними дилерами договори, у яких зазначаються такі зобов’язання первинних дилерів:

­ брати участь у розміщеннях облігацій;

­ забезпечувати: купівлю під час розміщення облігацій не менш як 3 відсотків загального обсягу їх випуску протягом кожного півріччя; укладення договорів з купівлі-продажу облігацій на вторинному ринку в обсязі не менш як 3 відсотків загальному суми, на яку укладено договори протягом кожного півріччя; подання постійної (кожного робочого дня) пропозиції іншим первинним дилерам щодо купівлі та продажу облігацій;

­ надавати Мінфіну консультації стосовно потреб у розміщеннях облігацій та обсягів їх випуску, строків обігу, графіків розміщення на основі власної оцінки ринку.

Облігації зовнішніх державних позик України — цінні папери, що розміщуються на міжнародних та іноземних фондових ринках і підтверджують зобов'язання України відшкодувати пред'явникам цих облігацій їх номінальну вартість з виплатою доходу відповідно до умов випуску облігацій. Такі облігації зовнішніх можуть деномінуватися у конвертованій іноземній валюті. Вони випускаються процентними, дисконтними та можуть бути іменними або на пред'явника, з вільним або обмеженим колом обігу оплачуються виключно в конвертованій іноземній валюті відповідно до умов їх випуску.

Емітентом облігацій зовнішніх державних позик України є держава в особі Міністерства фінансів України. Грошові кошти, одержані від розміщення облігацій зовнішніх державних позик України, спрямовуються виключно до Державного бюджету України. Рішення про випуск облігацій зовнішніх державних позик України в межах передбачених Законом про Державний бюджет України на відповідний рік зовнішніх джерел фінансування дефіциту Державного бюджету України приймається Кабінетом Міністрів України щодо кожного випуску, оформляється постановою Кабінету Міністрів України, якою затверджуються умови випуску. Умовами випуску облігацій зовнішніх державних позик України визначаються загальний обсяг випуску, номінальна вартість однієї облігації, валюта, в якій деномінуються облігації, строк виплати та розмір доходу, строк погашення тощо. Витрати на підготовку випуску, випуск, погашення облігацій зовнішніх державних позик України, виплата доходу та інші необхідні витрати здійснюються відповідно до умов випуску. Наприклад, у 2003 р. Україна здійснила випуск облігацій зовнішньої позики на суму 1 млрд. гривень дол.. США з погашенням у 2013 році. Запозичення здійснювалися за ставкою 7,65 відсотка річних. Виплата кухонного доходу за цими облігаціями у червні 2009 р. становила 38,25 млн. дол. США.

Казначейські зобов’язання України – це цінні папери на пред'явника, що їх розміщують серед населення, які засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету і дають право на одержання фінансового доходу. За критерієм строку обігу казначейських зобов'язань закон визначає такі види цінних паперів: довгострокові – від 5 до 10 років; середньострокові – до 1 до 5 років; короткострокові – до 1 року.

Органами, які уповноважені державою приймати рішення про випуск казначейських сертифікатів, є Кабінет Міністрів України (щодо довгострокових і середньострокових казначейських зобов'язань), та Міністерство фінансів України (щодо короткострокових). Відповідно, ці органи затверджують і умови випуску казначейських зобов'язань. Продажну вартість казначейських зобов'язань встановлює Міністерство фінансів України, виходячи з часу їх придання.

Ощадні сертифікати. Відповідно до ст.18 Закону визначає ощадний сертифікат – це письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на отримання після закінчення встановленого строку депозиту і відсотків за ним. Як видно із легального визначення, емітентами ощадних сертифікатів можуть бути лише банківські установи. За легітимацією кредитів, закон поділяє ощадні сертифікати на іменні та на пред'явника, за строком пред'явлення до виконання – на строкові (випускаються під договірний відсоток на певний строк) і до запитання.

Закон забороняє вільний обіг іменних ощадних сертифікатів, прямо зазначаючи, що відчуження ощадного сертифікату зазначеного в ньому кредитора іншій особі є недійсним. Він також передбачає можливість держателя строкового сертифікату достроково звернутися до емітента з вимогою про повернення депозитного вкладу, при цьому такому держателеві виплачується зменшений відсоток, рівень якого визначається на договірних умовах при внесенні депозиту.

Цей Закон встановлює лише найзагальніші вимоги до випуску ощадних сертифікатів, при цьому конструкція випуску останніх майже тотожна договірним відносинам, які виникають між банківською установою і вкладником банку при відкритті депозитного рахунку (Закон використовує навіть аналогічні терміни – «депозит», «депозитний вклад», «договірні відносини при внесенні депозиту»), що, на думку О.В. Дзери, робить дещо обмеженим застосування принципу абстрактності щодо цього виду цінних паперів.

У свій час наголошувалось на тій обставині, що законодавець відносить до цінних паперів саме «ощадні» сертифікати, що дає можливість говорити про відсутність статусу цінних паперів у інших документів, як випускаються банківськими установами і мають схожі назви, наприклад, «депозитні сертифікати». Однак, як показує практика, відсутність статусу цінних паперів не заважає банківським установам здійснювати емісію подібних документів, останнім часом їх випуск почав проводити і Національний банк України.

Векселі . Згідно ст. 14 Закону вексель цінний папір, який посвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця або його наказ третій особі сплатити після надання строку платежу визначену суму власнику векселя (векселедержателю). Векселі можуть бути прості або переказні та виражаються виключно у документарній формі.

Простий вексель – це письмовий документ, який містить просту нічим не обумовлену обіцянку векселедавця (боржника) сплатити векселедержателю (кредитору) зазначену грошову суму у визначений строк і в обумовленому місці. Простий вексель, строк платежу в якому не вказаний, вважається таким, що підлягає оплаті за пред’явленням.

Переказаний вексель – письмовий документ, який містить простий і нічим не обумовлений наказ векселедавця платнику сплатити певну суму грошей отримувачу у визначений строк і у визначеному місці.

Вексель як цінний папір явище яке розглядається у якості економічної (фінансовий інструмент) та правової категорії характеризується наступними функціями: кредитування; засоби платежу, (платіжна); оформлення заборгованості; легітимації (засвідчення належності права певному суб’єкту); розподілу ризиків. Відповідно до Закону України від 05.04.2001 р. «Про обіг векселів в Україні» із змінами і доповненнями визначаються такі напрями застосування векселів у господарському обороті здійснення розрахунків; оформлення результатів звірення взаємної заборгованості; продаж як своїх векселів, так і придбаних від інших осіб; придбання векселів для наступного розрахунку з контрагентами; кредитні операції з участю фінансових установ; здійснення сплати податків, митних платежів тощо.

Для здійснення розрахунків у безготівковій формі між юридичними особами, а також фізичними та юридичними особами з метою скорочення розрахунків готівкою за отримані товари, виконані роботи та надані послуги застосовується чек. Розрахун ковий чек – це документ ,що містить письмове розпорядження власника рахунку (чекодавця) установі банку (банку-емітенту), яка веде його рахунок, сплатити чекодержателю зазначену в чеку суму коштів (див. Інструкцію про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затверджену постановою Правління Національного банку України від 21.01.2004 р. № 22).

Заставна. Як передбачено ст. 20 Закону України від 05.06.2003 р. «Про іпотеку» – це борговий цінний папір, який засвідчує безумовне право його власника на отримання від боржника виконання за основним зобов'язанням, за умови, що воно підлягає виконанню в грошовій формі, а в разі невиконання основного зобов'язання – право звернути стягнення на предмет іпотеки. Заставна оформлюється, якщо її випуск передбачений іпотечним договором.

Заставна може передаватися її власником будь-якій особі шляхом вчинення індосаменту відповідно до цього Закону «Про іпотеку». Наступний власник заставної має ті ж права, що мав іпотекодержатель згідно з договором, яким обумовлене основне зобов'язання, та іпотечним договором, на підставі якого була оформлена заставна. Вона складається в письмовій формі в одному примірнику на бланку стандартної форми, яка встановлюється ДКЦПФР. На всіх оригінальних примірниках іпотечного договору робиться відмітка про оформлення заставної.

За згодою між іпотекодавцем та іпотекодержателем заставна може містити інші положення, які відтворюють зміст основного зобов'язання та іпотеки. Якщо зміст заставної не відповідає положенням іпотечного договору чи договору, який обумовлює основне зобов'язання, положення заставної мають перевагу. Заставна підписується іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Іпотекодавець, боржник, якщо вони – юридичні особи, засвідчують підпис уповноваженої особи печаткою.

Заставні також забезпечуються іпотечними облігаціями. Відповідно до ст. 3 Закону України від 22.12.2005 р. «Про іпотечні облігації». Іпотечна облігація засвідчує внесення грошових коштів її власником і підтверджує зобов’язання емітента відшкодувати йому номінальну вартість цієї облігації та грошового доходу в порядку, встановленому цим Законом та проспектом емісії, а в разі невиконання емітентом зобов’язання за іпотечною облігацією надає її власнику право задовольнити свою вимогу за рахунок іпотечного покриття.

3.Похідні цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов'язаний з правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових, та /або товарних ресурсів.

Одним із видів похідних цінних паперів є дериватив. В Україні дериватив як елемент фондового ринку визначений Законом України від 30.10.1996 p. «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», рішенням ДКЦПФР «Про Правила випуску та обігу фондових деривативів» від 24.04.1997 р. № 13. Стандартна форма деривативів, порядок їх випуску й обігу передбачені Положенням про вимоги до стандартної (типової) форми деривативів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1999 р. № 632. У цих нормативно-правових актах деривативів – стандартний документ, що засвідчує право та зобов'язання придбати або продати цінні папери, матеріальні або нематеріальні активи, а також кошти на визначених умовах у майбутньому. П. З ч. 1 ст. 195 ЦК України і п. 5 ч. 5 ст. З Закону України від 22.02.2006 р. «Про цінні папери і фондовий ринок» серед груп цінних паперів передбачені похідні цінні папери. Це, зокрема, цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов'язаний з правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та/або товарних ресурсів, видом яких є деривативи. На підставі аналізу цих нормативно-правових актів можна визначити такі особливості похідних цінних паперів деривативів: вони орієнтовані на нові договірні відносини і відповідно їх випускають на основі вже емітованих пайових цінних паперів; виконання обов'язків деривативами повинно бути здійснено в якийсь певний час у майбутньому, тому вони називаються терміновим або строковим; вони спрямовані на нові похідні договірні відносини, що виходять за рамки традиційних прав і обов'язків з приводу емісії і продажу цінних паперів за реальними цінами; дозволяють їх власнику зафіксувати сприятливі з його погляду ціни на покупку чи продаж. Оскільки зміст деривативів та вимоги до них у новій редакції Закону не передбачені, тому в цьому випадку слід керувати Положенням про вимоги до стандартної (типової) форми деривативів (далі – Положення), згідно з п. 2 якого до деривативів належать лише ті контракти, форма яких відповідає вимогам, встановленим цим Положенням, а саме: форвардний контракт, ф'ючерсний контракт і опціон. Вони укладаються щодо базового активу, яким є товари, цінні папери, кошти та їх характеристика, що є предметом виконання зобов'язань за деривативом.

Кожен із цих видів деривативів має свої особливості, що випливають з їх наступних понять. Форвардний контракт – стандартний документ, який засвідчує зобов'язання особи придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у визнаний час та на визнаних умовах у майбутньому, з фіксацією цін такого продажу під час його укладання. Особливість цього контракту в тому, що він укладається поза біржею.

Ф'ючерсний контракт – стандартний документ, який засвідчує зобов'язання придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у визначений час та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін на момент виконання зобов'язань строками контракту. На відміну від форвардного контракту, він укладається тільки на біржі і реєструється її розрахунковою палатою. Від опціону він відрізняється тим, що його виконання с обов'язковим і ризик за цим контрактом вищий.

Опціон – стандартний документ, який засвідчує право придбати (продати) цінні папери (товари, кошти) на визначених умовах у майбутньому з фіксацією ціни на час його укладання або на час такого придбання за рішенням сторін контракту. Особливість цього контракту полягає в тому, що він не є обов'язковим для виконання покупцем, який має право здійснити або відмовитися від контракту. Опціон може бути проданий без обмежень іншим особам протягом строку його дії. Претензія щодо неналежного виконання або невиконання зобов'язань опційного контракту можуть пред'являти емітенту, автору опціону. Отже, опціон – це ф'ючерс, виконання якого не є обов'язковим для покупця. Крім того, ф'ючерсний контракт передбачає його виконання у майбутньому (у певний час), а опційний контракт – у будь-який момент протягом певного часу. За співвідношенням цін спот та виконання опціону із виграшем (приносить інвестору прибуток), опціон без виграшу (не вплине на фінансовий стан інвестора ні позитивно, ні негативно), опціон з програшем (призводить до фінансових втрат інвестора).

Перелічені похідні цінні папери можна віднести до поняття «механізм випуску та обігу», тобто вони не розміщуються, не випускаються і не видаються, а який визначає взаємні права і обов’язки укладаються, оскільки є договором. Обігу вони також не підлягають, тому що зобов'язання за нами припиняються внаслідок виконання, збігу боржника і кредитора в одній особі або зарахуванням; відбувається зміна строку на зобов'язання (уступка права чи переведення боргу). Та й виникає поняття «обігу договору», що не сприймається в договірних зобов'язаннях.

З метою встановлення вимог та порядку провадження професійної діяльності на фондовому ринку цінних паперів ДКЦПФР рішення від 12.12.2006 р. № 1449 встановила, серед інших, Правила (умови) діяльності з торгівлі цінними паперами, в т.ч. дилерської діяльності. Встановлено, що дилерський договір купівлі-продажу (міні) цінних паперів укладається торговцем від свого імені та за свій рахунок, крім випадків, передбачених законом. Такі договори мають літерну ознаку (серію) – «Д». Крім загаль­них вимог до договорів, дилерський договір має містити: реквізити ідентифікації цінного паперу (надалі – ЦП); вид ЦП; найменування емітента ЦП; номінальну вартість ЦП – у національній, іноземній валюті, форму випуску та існування ЦП, міжнародний ідентифікаційний номер ЦП, якщо інакше не встановлено законодавством; для емітента резидента його ідентифікаційний код за ЄДРПОУ, для емітента «нерезидента» – номер реєстрації; кількість ЦП; в)суму договору; умови і термін оплати ЦП, які є предметом договору; умови, порядок і строк здійснення переходу права власності на ЦП, сторону, відповідальну за перереєстрацію права власності на ЦП.

На підставі аналізу чинного законодавства і практики застосування деривативу можна вважати, що він все більше виступає повноправним елементом фондового ринку, збільшує швидкість обороту цінних паперів і відповідно грошових засобів. Надалі торгівля деривативами набуде все більшого розвитку в нашій країні і стане реальним регулятором фондового ринку.

Коносамент є товаророзпорядчим документом, що посвідчує право його утримувача розпоряджатися зазначеним в коносаменті вантажем i отримати вантаж для завершення перевезення. Коносамент головним чином застосовується при здійсненні морських перевезень i є доказом прийому перевізником вантажу, зазначеного в коносаменті. Реквізити коносамента визначені ст. 138 Кодексу торговельного мореплавства України (надалі – КТМ). Передача коносамента здійснюється з дотриманням таких правил: іменний коносамент може передавальними за іменними передаточними написами або в іншій формі з дотриманням правил, установлених для передач боргової вимоги; ордерний коносамент може передаватися за іменними або бланковими передаточними написами; коносамент на пред'явника може передавальними шляхом простого вручення (ст. 140 КТМ України).

Варант (англ.) – свідоцтво, яке видається товарним складом про прийняття товару на збереження. Відповідно до ст. 962 ЦК він розглядається як складське свідоцтво, що складається з двох частин власне складського свідоцтва та застосовного свідоцтва (варанта), які можуть бути відокремленні одне від одного.

У кожній з двох частин подвійного складського свідоцтва, в тому числі у варанта можуть бути однаково зазначені: найменування та місцезнаходження товарного складу, що прийняв товар на зберігання; номер свідоцтва за реєстром товарного складу; найменування юридичної особи або ім'я фізичної особи, від якої прийнято товар на зберігання, її місцезнаходження або місце проживання; найменування i кількість прийнятого на зберігання товару – число одиниць та (або) товарних мюць та (або) мipa (вага, об'єм) товару; строк, на який прийнято товар на зберігання, або вказівка на те, що товар прийнято на зберігання до запитання; розмір плати за зберігання або тарифи, на підставі яких вона обчислюється, та порядок її сплати; дата видачі свідоцтва.

Варант також повинен містити підпис уповноваженої особи та печатку товарного складу.

§ 2. Ринок цінних паперів

Враховуючи істотні відмінності в способах розміщення цінних паперів й наступного їх обігу, передбачено первинний і вторинний ринки цінних паперів. У ряді угод по купівлі-продажу цінних паперів одна завжди є першою (первинною), яка забезпечує надходження фондової цінності на ринок. Всі інші носять вторинний (похідний) характер, бо вони пов'язані з перепродажем уже тих, що поступили на ринок цінних паперів, іншим суб'єктами.

Первинний ринок цінних паперів – це ринок, на якому нові випуски цінних паперів продаються та купуються вперше. Тобто він являє собою ринок, який складається в процесі випуску цінних паперів. На такому ринку учасниками завжди виступають емітенти та інвестори. Ринкова взаємодія між ними може бути безпосередньою або вона може здійснюватися через брокерів та дилерів і являє собою безпосередні або за допомогою посередників продаж цінних паперів емітентом та придбання вказаних паперів інвесторами або посередниками.

Поняття первинний ринок законом відноситься до цінних паперів, які випускаються у вільний чи обмежено вільний обіг. Випуск цінних паперів у відкритий чи обмежено відкритий обіг може здійснюватись шляхом підписки або безпосередньої купівлі-продажу цінних паперів. Підписка, по суті, являє собою специфічний договір купівлі-продажу, виконання якого відстрочено у часі. Тобто, між продавцем цінних паперів та їх покупцем заключається угода, яка передбачає, що оплата вартості цінних паперів буде проводитись по частинах протягом певного періоду часу.

Емітенти випускають цінні папери, а інвестори їх купують. тобто виникають первинні договори купівлі-продажу. У процесі випуску цінних паперів, у результаті зазначених таких договорів цінні папери, що випускаються і купуються інвесторами або дилерами вперше. Тому й ринкові відносини, які виникають в процесі випуску цінних паперів називають первинним ринком.

Первинні ринки цінних паперів існують як відносно нетривкі ринкові відносини з приводу конкретних цінних паперів, тобто вони є тимчасовими ринками. Сторонами таких угод завжди є емітент та інвестор. Доходи від випуску належать емітенту. Поруч з тим, первинні ринки виникають кожного разу, коли випускаються нові цінні папери і в цьому розумінні вони існують постійно. У більшості випадків первинні ринки цінних паперів не є біржовими, але в окремих випадках вони також можуть мати місце і на фондових біржах.

При відкритих випусках цінних паперів, особливо при створенні приватних товариств, на первинних ринках ринкові відносини складаються шляхом підписки на цінні папери, що випускаються.

Існує два методи розповсюдження нових випусків цінних паперів через первинний ринок.

Перший – полягає в тому, що емітент може укласти договір з посередником, що виконує дилерські функції, на розпродаж та розміщення цінних паперів. Цей метод може застосовуватись великими підприємствами і АТ, які здійснюють крупну емісію із залученням посередника. Перед тим, як взяти на себе дилерські функції він проводить аналіз фінансового стану емітента, визначає економічну обґрунтованість рішення про емісію нових цінних паперів й оцінює ступінь вірогідних труднощів з їх подальшим перепродажем. Якщо після такого економічного вивчення висновки виявляться позитивними, то він приймає рішення про придбання цінних паперів, що випускаються, й починає проводити роботу по їх подальшому розповсюдженні серед потенційних покупців.

Другий – застосовується емітентами для одержання необхідного акціонерного капіталу через первинний ринок, пов’язаний з їх безпосереднім і прямим продажем клієнтам, обходячи посередників. Такий метод застосовується, в основному, коли проводиться додатковий випуск нових акцій. В цьому випадку емітент повідомляють своїх акціонерів про нову емісію й умови придбання акцій. Акціонери можуть придбати ці цінні папери безпосередньо в емітента.

Кожен з вказаних двох методів має свої переваги й недоліки. Перший метод дозволяє здійснювати значно швидшу, порівняно з другим методом, мобілізацію акціонерного капіталу шляхом підписки. Другий метод є більш дешевим для емітента, так як не потрібно платити посередникам.

Подальший перехід випущених цінних паперів із власності одних інвесторів у власність інших інвесторів або із власності дилерів, що придбали цінні папери в процесі їх випуску, у власність інвесторів називають обігом цінних паперів. Взаємодію, яка виникає у процесі обігу цінних паперів, називають вторинним ринком.

Між первинним і вторинним ринками цінних паперів є ряд розбіжностей. На вторинному ринку є цінні папери, які були придбані раніше в процесі випуску. Тобто на вторинному ринку здійснюються наступні за первинними угоди купівлі-продажу. Доход від продажу цінних паперів на вторинному ринку належить не емітенту, як це має місце на первинному ринку, а власникам згаданих паперів (інвесторам або дилерам), які виступають на вторинному ринку в ролі продавців. Нарешті, ще одна розбіжність між ними полягає у тому, що на вторинному ринку купівля-продаж цінних паперів не може здійснюватися шляхом підписки.

Головна функція вторинного ринку полягає у тому, щоб постійно створювати та зберігати можливість для потенційних інвесторів – придбання у власність. Вторинний ринок складається, в основному, внаслідок активної взаємодії посередників з інвесторами та між собою. Від стану цієї взаємодії залежить стан ринку цінних паперів в цілому. На вторинному ринку потенційні інвестори мають можливість зробити вибір відносно того, які саме цінні папери краще придбавати, й при допомозі яких посередників краще здійснювати інвестування в цінні папери. На цьому ринку інвестор також має можливість продати свої цінні папери в потрібний йому час, якщо йому знадобляться вільні кошти.

Як наслідок, зазначимо, що між первинними та вторинними ринками є такі розбіжності:

По-перше , предметом угод купівлі-продажу на вторинному ринку є цінні папери, які були придбані в процесі випуску. Тобто, на вторинному ринку здійснюються наступні за первинними угоди купівлі-продажу. Доход від цінних паперів на вторинному ринку належить не емітенту, а власникам згаданих паперів /інвесторам, дилерам/, які виступають на вторинному ринку в ролі продавця.

По-друге , на вторинному ринку купівля-продаж цінних паперів не може здійснюватись шляхом підписки.

Поділ ринку цінних паперів на первинний та вторинний є найбільш поширеним. У світовій практиці зустрічається «третинний» і «четвертинний» ринки. По суті даними термінами називають деякі способи вторинної торгівлі цінними паперами.

До числа підсистем вторинного ринку відносяться біржовий та позабіржовий ринки цінних паперів.

Під біржовим ринком розуміють торгівлю цінними паперами, яка здійснюється на фондових біржах. Фондова біржа являє собою певним чином організований ринок, на якому власники цінних паперів здійснюють через членів біржі, які виступають в якості посередників, договори купівлі-продажу. Фондова біржа – це передусім місце, де знаходять один одного продавець і покупець цінних паперів, де ціна на ці папери визначається попитом та пропозицією на них, а сам процес купівлі-продажу регламентований правилами та нормами. В Україні Українська Фондова біржа (УФБ) виникла у 1991 р. вона має 27 філій у найбільших містах та обласних центрах України. В Україні діють Український Фондовий центр (м. Харків) та Південноукраїнський Фондовий центр УФБ (м. Одеса) тощо.

Організаційно-правова форма фондової біржі – акціонерне товариство, яке разом зі своїми філіями і брокерськими конторами централізовано сприяє юридичним та фізичним особам у реалізації їхніх прав на купівлю-продаж цінних паперів по всій території країни. Своєю діяльністю фондова біржа забезпечує: перерозподіл на комерційній основі фінансових ресурсів між юридичними та фізичними особами шляхом організації купівлі-продажу фондових цінностей; сприяння становленню і розвитку фондового ринку та належне розповсюдження інформації про нього; підвищення довіри інвесторів до вкладення на довгостроковій основі вільних грошових коштів у фондові цінності; контроль за діяльністю учасників біржових торгів, захист їхніх інтересів та інтересів інвесторів. Відмінною рисою фондової біржі є некомерційний характер її діяльності. Вона створюється без мети отримання прибутку та займається виключно організацією укладання договорів купівлі-продажу цінних паперів та їх похідних.

В Україні фондова біржа може бути створена не менше як 20 засновниками – торговцями цінними паперами, які мають дозвіл на здійснення комерційної та комісійної діяльності по цінних паперах за умови внесення ними до статутного фонду не менше як 10000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Фондова біржа набуває прав юридичної особи з дня її реєстрації, яку здійснює ДКЦПФР. Реєстрація здійснюється відповідно до Положення про реєстрацію фондових бірж та торгівельно-інформаційних систем і регулювання їх діяльності, затвердженого наказом ДКЦПФР № 9 від 15 січня 1997 р. Підставою для здійснення діяльності фондовою біржею є Свідоцтво про реєстрацію, яке видається терміном на два роки і діє на всій території України.

На фондових біржах здійснюються операції з акціями акціонерних товариств, облігаціями підприємств, казначейськими зобов'язаннями України, ощадними сертифікатами, векселями, а також похідними цінних паперів, хоча в біржовому обороті продається відносно невелика частина від загальної кількості цінних паперів, що обертаються на території України.

Будь-яка фондова біржа будує свою діяльність на таких принципах: особистої довіри між брокером та клієнтом (наприклад, договори на біржах укладаються усно й юридично оформляються заднім числом); гласності (публікуються зведені данні про всі договори, дані надані емітентом за згодою з біржею про внесення акцій у біржовий список, незалежно від активності емітента); жорстке регулювання адміністрацією біржі й аудиторами діяльності дилерських фірм шляхом встановлення правил торгівлі й обліку.

Основна функція фондових бірж полягає в тому, щоб на основі котирування цінних паперів у процесі біржової торгівлі сприяти визначенню справедливих і об'єктивних цін на вказані цінні папери. Іншою важливою функцією біржової торгівлі є недопущення укладення угод купівлі-продажу, внаслідок яких коливання цін на цінні папери матимуть несподіваний характер або будуть виходити за допустимі межі. Таким чином, фондові біржі сприяють і допомагають підтримувати стабільність на ринку цінних паперів. Ще однією з важливих функцій фондових бірж є функція постійного контролю за фінансовим та господарським станом емітентів. Фондові біржі встановлюють для емітентів, цінні папери яких котируються на фондових біржах, правило надавати біржам необхідну інформацію, господарські та фінансові звіти, пояснення тощо.

Підсумовуючи вищевикладене, можна виділити такі ознаки фондової біржі: біржа – організований ринок із фіксованим місцем торгівлі цінними паперами; існування процедури відбору цінних паперів, відповідають визначеним вимогам; існування процедури відбору кращих операторів ринку, як членів біржі; наявність регламенту торгівлі цінними паперами і стандартних торгових процедур; централізація реєстрації договори з цінними паперами і розрахунків за ними; встановлення офіційних котирувань; нагляд за членами біржі (з позиції їх фінансової стійкості, безпечного ведення бізнесу і дотримання цілей фондового ринку).

Торгівлями цінними паперами на фондовій біржі здійснюється трьома способами: шляхом задоволення зустрічних замовлень; шляхом аукціону «з голосу»; шляхом комп’ютерних торгів.

Задоволення зустрічних замовлень. Зустрічними замовленнями визнаються замовлення, у яких пропозиції продажу та придбання акцій конкретного акціонерного товариства співпадають повністю щодо кількості, виду та курсової вартості. Акції, які реалізуються шляхом виконання зустрічних замовлень, повинні бути внесені в біржовий бюлетень.

До біржового бюлетеня заносяться замовлення, подані не пізніше 2 днів напередодні торгів. Зміни, що сталися, а також замовлення, які не ввійшли до бюлетеня, але були подані не пізніше ніж за 1 годину до початку торгів, вносяться до біржового бюлетня як доповнення. Зустрічні замовлення виконуються без винесення їх на аукціонну торгівлю «з голосу» або на комп'ютерні торги. Курсовою вартістю акцій при задоволенні зустрічних замовлень є ціна, зазначена в зареєстрованій угоді купівлі-продажу.

Аукціонна торгівля «з голосу». У день проведення торгів кожний учасник біржової торгівлі реєструється й одержує біржовий бюлетень, складений котирувальною комісією на підставі поданих замовлень за станом на цей день. Під час торгів брокери та торгівці цінними паперами, які є власниками або орендарями брокерських місць, розміщуються в операційному залі на постах, відповідно до номерів брокерських контор (місць). Нумерація постів співпадає з нумерацією контор (місць) і здійснюється за ходом годинникової стрілки:

Аукціонні торги «з голосу» проводить певний біржовий спеціаліст. У встановлений час спеціаліст голосно проголошує: «Торги фондової біржі від «___» _________ 200__ року оголошуються відкритими», при цьому він ударом у гонг сповіщає про відкриття торгів. У випадках, коли у біржовому бюлетені сталися зміни, спеціаліст повідомляє про позиції, зняті з торгів, та про позиції, внесені до бюлетеня додатково.

Після цього спеціаліст розпочинає розгляд кожної окремої позиції відповідно до того, як вони визначені у біржовому бюлетені. Він проголошує номер позиції, номер брокерської контори (місця) продавця, і повну назву акції, лот, тобто пакет акцій, які продаються, кількість акцій в лоті, курсову ціну однієї акції, загальну ціну лота, назву грошової одиниці. Водночас брокер-продавець піднімає табличку з номером своєї брокерської контори (місця), чим засвідчує свою присутність і те, що він стежить за ходом торгів. Спеціаліст повільно повторює характеристику позиції і веде аукціон ціни. Якщо брокера-продавця на посту під час проголошення позиції не виявилося, то це означає, що позиція знята з торгів. Спеціаліст переходить до проголошення іншої позиції.

Якщо в ході аукціону ціни хтось з брокерів-покупців підняв табличку з номером своєї контори (місця), то це означає, що він погоджується придбати запропоновані акції. У випадку, коли акції погоджується придбати лише один брокер-покупець, спеціаліст після рахунку «три» проголошує: «Продано брокерський конторі №___», та б'є молотком у гонг. Далі спеціаліст повільно повторює характеристику позиції і оголошує номер брокерської контори (місця), яка придбала акції.

Після проголошення спеціалістом «Продано», один з помічників спеціаліста робить відповідний запис у книгу спеціаліста, підписує цей запис і записку спеціаліста, яка заповнюється під копіювальний папір, та скріплює примірники своєю печаткою. Копія записки спеціаліста передається брокеру-продавцю (його помічнику) для оформлення біржового контракту на поставку акцій.

У випадках, коли на рахунок «раз» чи «два» таблички з номерами брокерських контор (місць) підняло два або більша кількість брокерів-покупців, спеціаліст проводить аукціон ціни та по черзі за порядком зростання номерів постів опитує брокерів, хто з них дасть вищу ціну. Після кожної пропозиції ціни, спеціаліст називає номер брокерської контори, нову ціну і рахує.

Після того, як спеціаліст назвав чергову підвищену ціну і полічив до «трьох», і якщо більше не надійшло пропозицій, він сповіщає: «Продано», - б'є у гонг і називає номер брокерської контори (місця), яка придбала акції. І в цьому випадку помічник спеціаліста виконує ті ж самі дії і передає записку спеціаліста брокеру-продавцю, на якому лежить відповідальність за правильне заповнення біржового контракту на поставку акцій.

У випадках, коли на рахунок «три» ніхто з брокерів-покупців не підняв таблички, спеціаліст проголошує: «Не продано» та звертається до брокера-продавця із пропозицією змінити умови продажу. Якщо брокер-продавець відповів, що він не вносить змін в умови реалізації, спеціаліст сповіщає: «Позиція №___ з торгів знята», - і б'є молотком у гонг. Якщо ж брокер-продавець вносить зміни в попередні умови, наприклад, бажає продати лот частинами за попередньою ціною або знизити ціну, то спеціаліст продовжує торги за новими запропонованими умовами. Курсовою вартістю акцій, придбаних у процесі аукціону «з голосу», вважається ціна, зазначена в зареєстрованій угоді купівлі-продажу.

Комп’ютерні торги. Комп'ютерні торги ще називають безперервними або постійними торгами. Вони являють собою модель формування курсу акцій, якої б дотримувалася біржа, що проводить аукціони «з голосу», якби вона проводила останні все частіше і частіше. Комп'ютерні торги здійснюються самим комп'ютером: у нього безперервно вводяться замовлення на продаж та придбання акцій. У процесі робочого дня фондової біржі укладаються угоди купівлі-продажу акцій і дані по цих угодах висвітлюються на дисплеях комп'ютерів та на табло. Після укладення угод у позиції вносяться відповідні зміни і знову відбуваються торги, і знову укладаються угоди. Знову висвітлюються дані по угодах, і все починається спочатку.

Кожне замовлення має свій код, тому коли комп'ютер фіксує угоду, він сповіщає про це термінали, які стоять у брокерських конторах і які можуть знаходитися поза межами будівлі фондової біржі.

При здійсненні комп'ютерних торгів, фондові біржі дотримуються певних правил. Зокрема, курс акцій, що формується, повинен забезпечувати реалізацію найбільшої їх кількості, тобто найкращим чином зрівнювати попит та пропозицію на конкретні акції; у першу чергу виконуються замовлення інвесторів, які не визначають у своїх дорученнях конкретних цін на акції, а просто вказують, що необхідно придбати або продати такі-то акції за найкращим для інвестора курсом на певний день; повинні бути виконані всі замовлення на придбання акцій, у яких вказуються ціни більші, ніж встановлений курс, і відповідно замовлення на придбання або продаж акцій за цінами більш низькими, ніж курсова; замовлення на придбання або продаж акцій, у яких вказані граничні ціни, що співпадають з зафіксованим курсом, виконуються повністю або частково в залежності від наявності зрівнюючи позицій «з протилежним знаком»; замовлення на придбання акцій, у яких вказані граничні ціни менші ніж курсова, а також замовлення на продаж акцій за ціною більшою ніж курсова, не беруться до уваги і не виконуються.

Слід також зауважити, що торгівля цінними паперами може здійснюватися не тільки в стінах біржі, а й поза її межами, тобто на позабіржових ринках. Позабіржовий ринок являє собою ринкові відносини, які складаються «поза» або «поруч» з торгівлею на фондовій біржі. Звідси й назва – «позабіржовий ринок». Саме поза межами фондових бірж здійснюється реалізація основної частки вперше емітованих цінних паперів і практично вся вторинна торгівля. Позабіржовий ринок цінних паперів не є альтернативою, а доповнює і розширює біржовий ринок, причому як на вторинному, так і, що особливо важливо, на первинному рівні.

Безперечно існують об’єктивні фактори, які сприяють переважному розвитку в Україні саме позабіржового, а не біржового ринку. Роль позабіржового ринку полягає у тому, що він: збільшує обсяг інвестицій, оскільки завдяки своїй розгалуженості, масовості та оперативності наближає фондовий ринок до дрібного інвестора; оперативно знаходить для інвесторів найвигідніші об’єкти вкладення капіталу; сприяє розвитку фондового ринку на рівні регіонів (областей, міст), виявляючись корисним економічним інструментом для місцевих органів влади; створює передумови для прискореного розвитку інфраструктури фондового ринку в країні, зокрема для створення електронних інформаційних каналів та мереж, що забезпечують відкритість процесу випуску і обігу цінних паперів та обґрунтованість рішень, що приймаються, щодо їх продажу та купівлі; є сприятливим середовищем розвитку послуг для учасників фондового ринку; сприяє зростанню професіоналізму учасників фондового ринку, є резервом кадрів для створюваних фондових бірж.

Крім того, позабіржова торгівля цінними паперами змушує фондові біржі безперервно поліпшувати якість своєї роботи, забезпечуючи високий рівень надійності фондових угод, гарантії для інвесторів, виконання клірингових операцій, тобто постійно вдосконалюватись для того, щоб вистояти в конкурентній боротьбі з позабіржовим ринком.

Інфраструктуру позабіржового ринку становлять інвестиційні фонди, інвестиційні компанії, довірчі товариства, страхові компанії, інші юридичні особи, які згідно з Законом України «Про цінні папери та фондову біржу» можуть провадити посередницьку, комісійну та комерційну діяльність з цінними паперами. Донедавна позабіржовий ринок України саморегулювався через три асоціативні громадські об’єднання: Українську асоціацію торговців цінними паперами, Українську асоціацію інвестиційного бізнесу та Українську асоціацію довірчих товариств. На початку 1996 року було створено нову організацію «Позабіржова фондова торговельна система» (ПФТС). її основною метою стало сприяння розвитку відкритого позабіржового ринку цінних паперів в Україні. ПФТС підтримує розвиток клірингової, розрахунково-депозитарної, реєстраційної та інших систем інфраструктури фондового ринку.

Саме позабіржовий ринок проявляє найбільший інтерес до електронізації своєї діяльності. До цього його зобов’язує просторова масштабність і роз’єднаність учасників фондових угод.

Юридичними особами, які здійснюють діяльність з цінними паперами на позабіржовому ринку є торговельно-інформаційні фондові системи (надалі – ТІФС). Порядок їх створення та діяльності в Україні визначений Положенням про організаційно оформлені позабіржові торговельно-інформаційні системи, затвердженим наказом ДКЦПФР № 328 від 23.12.1996 р. Торговельно-інформаційною системою визнається юридична особа, яка здійснює діяльність з організації торгівлі на позабіржовому ринку та володіє або управляє електронною торговельно-інформаційною мережею(надалі – ЕТІМ), або іншою системою засобів, що надає можливість обміну пропозиціями купівлі та продажу цінних паперів).

TІФC надає будь-якій заінтересованій особі таку інформацію: правила допущення цінних паперів до торгів, правила укладання і звіряння угоди, порядок виконання угод, правила щодо обмеження маніпуляції із цінами, перелік допущених до торгів цінних паперів та іншу. На кожну угоду, укладених відповідно до правил TІФC будь-якій особі надається така інформація: дата і час укладення угоди, найменування цінних паперів за даною угодою, їх державний реєстраційний номер, ціна одного цінного паперу, кількість цінних паперів.

Діяльність з організації торгівлі на позабіржовому ринку цінних паперів можуть здійснювати юридичні особи створені відповідно до Закону «Про господарські товариства» як акціонерні товариства або товариства з обмеженою відповідальністю не менше, ніж двадцятьма торговцями цінними паперами.

Статус TІФC юридичної особи набувають після реєстрації в ДКЦПФР. TIФC створюється з метою: забезпечення умов для здійснення купівлі-продаж у цінних паперів через ЕТІМ; інформування учасників TIФC та їх клієнтів про кон’юнктуру, що склалась на позабіржовому ринку цінних паперів; забезпечення швидкого, точного, надійного та достовірного збору, обробки, розповсюдження та публікації інформації про котирування такої операції з цінними паперами, забезпечення достовірності такої інформації; запобігання використанню, розповсюдженню або публікації недостовірної чи шахрайської інформації про котирування операції з цінними паперами; захисту учасників ТІФС та їх клієнтів від можливих зловживань.

Слід також зазначити, що розвиток комп’ютерних технологій накопичення, обробки й передачі інформації створили передумови для того, що на ринку цінних паперів почали виникати відносини, які мають конвергентний характер. Тобто фондові біржі почали вводити неофіційні режими котирування цінних паперів, а позабіржовий ринок все в більшій мірі починає набувати рис визначеності та організованості.

§ 3.Учасники ринку обігу цінних паперів

Учасникам ринку цінних паперів є емітенти, інвестори, особи що здійснюють професійну діяльність та саморегулівні організації.

Емітенти. Термін «емітент» походить від латинського «emitto», що означає «випускаю». Емітенти – юридичні особи, територіальні громади в особі відповідних органів державної влади, які від свого імені розміщують цінні папери та зобов’язуються виконувати зобов’язання за цими цінними паперами.

В Україні, відповідно до законодавства, емітентами цінних паперів є держава в особі уповноваженого органу, органи місцевого самоврядування та юридичні особи. Коли мова йде про випуск державних або місцевих цінних паперів, то мається на увазі, що вони як суб'єкти цивільно-правових відносин є юридичним особами.

Необхідно пам'ятати, що право юридичної особи на випуск цінних паперів, тобто право бути емітентом , є спеціальним , а не абсолютним. Це означає, що конкретні цінні папери можуть випускатися конкретними юридичними особами, тобто існує залежність між тим, які види цінних паперів можуть випускатися, і тим, які саме юридичні особи можуть випускати конкретні цінні папери. Скажімо, облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик можуть випускатися лише державою, тобто їх емітентом є держава; емітентом облігацій підприємств є підприємства; ощадні сертифікати можуть випускатися лише банками; акції випускаються лише акціонерними товариствами, інакше кажучи, існують певні правові обмеження та вимоги щодо того, які види цінних паперів можуть випускатися конкретними емітентами.

Від імені держави, як емітента цінних паперів, функції випуску виконує Міністерство фінансів, а Національний банк України виступає в ролі генерального агента з їх реалізації.

Державні цінні папери можуть випускатися урядом, органами влади на місцях, окремими державними установами. Саме державні цінні папери можуть стати основою для формування розвинутого вітчизняного фондового ринку в разі їх розміщення на умовах, що визначаються ринковою кон'юнктурою. Держава, як і інші емітенти, випускає цінні папери з певною метою, а саме, з метою залучення коштів для фінансування поточного бюджетного дефіциту, для погашення раніше розміщених позик, для фінансування цільових програм, які здійснюються місцевими органами влади; для підтримки соціально важливих установ та організацій та інших завдань.

Крім облігацій внутрішніх державних позик держава випускає облігації зовнішніх державних позик. Грошові кошти, одержані від розміщення облігацій зовнішніх державних позик України, спрямовуються виключно до Державного бюджету України.

Як зазначалось, державні цінні папери можуть випускатися і органами влади на місцях. Необхідність у цьому виникає тоді, коли витрати місцевих органів перевищують їх доходи або коли починається здійснення великого інвестиційного проекту. Вони випускаються відповідно до Положення «Про порядок випуску та обігу облігацій місцевих позик», затвердженого рішенням ДКЦПФР від 13.10.1998 р. №48.

Крім зазначених вище емітентів цінних паперів – держави та місцевих органів влади – важливе місце посідають юридичні особи. Емітенти – юридичні особи здійснюють емісію цінних паперів для розширення виробництва або проведення іншої комерційної діяльності шляхом випуску цінних паперів. Юридичні особа-суб'єкт господарської діяльності – можуть випускати акції, облігації, якщо емітентом є банк, то він може випускати і ощадні сертифікати.

Однак, забороняється випуск цінних паперів для покриття збитків юридичної особи. Зокрема, ст.34 Закону «Про господарські товариства» говорить, що «акціонерному товариству забороняється випуск акцій для покриття збитків, пов'язаних з його господарською діяльністю».

Будь-який випуск цінних паперів має бути зареєстрований. Для реєстрації випуску цінних паперів емітент подає до ДКЦПФР необхідні документи. Якщо цінні папери будуть відкрито продаватися невизначеному колу осіб, то емітент подає до ДКЦПФР інформацію про їх випуск. При реєстрації цінним паперам присвоюється реєстраційний номер, а емітенту видається свідоцтво про реєстрацію, на підставі якого емітент може придбати бланки цінних паперів, на період передплати на певний випуск цінних паперів емітент оформляє тимчасовий глобальний сертифікат, який потім може бути анульований (якщо підписка не відбулася), або обміняний на постійний сертифікат, якщо підписка відбулася. У разі емісії «бездокументарних» цінних паперів емітент оформляє глобальний сертифікат на загальну суму випуску, який зберігається в депозитарії.

Інвестори. Вони посідають особливе місце серед учасників ринку цінних паперів. Інвесторами називають тих учасників взаємодії, які вкладають грошові та інші кошти в цінні папери з певною метою. Інвестори – суб'єкти інвестиційної діяльності, що прийняли рішення про вкладення власних, позикових і залучених грошових, майнових та інтелектуальних цінностей.

Грошові, майнові та інтелектуальні цінності, які власник вкладає в об'єкти підприємницької діяльності, називають інвестиціями. Здійснюючи інвестиції, інвестор має певну мету, якої він розраховує досягти шляхом інвестування. Основними цілями інвестування є збереження існуючих вільних коштів від знецінення, одержання високого поточного доходу, бажання вигідно розмістити кошти з розрахунком на перспективу, а також, у певній мірі, встановлення контролю над акціонерним товариством.

На вітчизняному ринку цінних паперів інвесторів можна поділити на два види: індивідуальних та інституційних. До індивідуальних інвесторів належать фізичні особи, а також юридичні, для яких інвестиційна діяльність не є єдиним або одним із основних видів діяльності. До інституційних інвесторів належать такі, які набувають і реалізують фондові цінності крупними пакетами. Інституційні інвестори здійснюють діяльність по залученню коштів індивідуальних інвесторів, які потім вкладають у цінні папери інших емітентів, і мають великий вплив на функціонування ринку цінних паперів та його активність.

Причини, що спонукають інвестора придбавати цінні папери, є досить різноманітними. Наприклад, купуючи акції, інвестори можуть мати за мету посилити свій вплив на управління емітентом, встановлення контролю над ним, і так далі. Досить часто інвестори здатні досягнути вказаної мети, оскільки вони проявляють велику міру зацікавленості, яка підтримується істотними фінансовими можливостями, які дозволяють придбавати контрольні або крупні пакети акцій.

Інституційними інвесторами на ринку цінних паперів в Україні є: інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, страхові компанії, пенсійні фонди, довірчі товариства.

На українському інвестиційному ринку важливу роль відіграють інвестиційні фонди. У розділі 1 відповідно до Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, затвердженому Указом Президента України від 19.02.1994 року № 55/94, інвестиційний фонд – це юридична особа, заснована у формі закритого акціонерного товариства, що здійснює виключну діяльність у галузі спільного інвестування. Спільне інвестування-діяльність, яке здійснюється в інтересах і за рахунок засновників та учасників інвестиційного фонду шляхом випуску інвестиційних сертифікатів та проведення комерційної діяльності з цінними паперами.

Засновниками інвестиційного фонду можуть бути як юридичні особи, так і фізичні особи. Учасниками інвестиційного фонду можуть бути фізичні та юридичні особи, які придбали інвестиційний сертифікат цього фонду. Не можуть бути засновниками інвестиційного фонду юридичні особи, частка державного майна у статутному фонді яких перевищує 25%.

Інвестиційні фонди поділяються на відкриті та закриті. Відкриті фонди створюються на невизначений строк і здійснюють викуп своїх інвестиційних сертифікатів, встановлені інвестиційною декларацією інвестиційного фонду ( вона є додатком до статуту інвестиційного фонду). Закриті створюються на визначений строк і здійснюють розрахунки щодо інвестиційних сертифікатів після закінчення строку діяльності інвестиційного фонду.

Крім інвестиційних фондів спільне інвестування можуть, здійснювати й інвестиційні компанії. Інвестиційною компанією визнається торговець цінними паперами, який, окрім провадження інших видів діяльності, може залучати кошти для спільного інвестування шляхом емісії цінних паперів та їх розміщення. Вона створюється у формі акціонерного товариства або товариства з обмеженою відповідальністю. Для здійснення діяльності щодо спільного інвестування інвестиційна компанія зобов'язана заснувати взаємний фонд, провести реєстрацію випуску інвестиційних сертифікатів, опублікувати інвестиційну декларацію та інформацію про випуск нею інвестиційних сертифікатів. Взаємний фонд є філією інвестиційної компанії; він має окремий баланс та поточний рахунок, його кошти не можуть використовуватися для покриття збитків інвестиційної компанії.

Інвестиційні фонди та інвестиційні компанії сьогодні досить активно працюють на українському ринку цінних паперів. Вони являють собою приклад чистих інвесторів, тобто створюються з єдиною метою для здійснення інвестиційної діяльності.

Ще одним інвестором на ринку цінних паперів є недержавні пенсійні фонди. У розвинутих країнах пенсійні фонди відіграють важливу роль у житті суспільства. Зростання тривалості життя людей, частий ранній вихід на пенсію, прагнення до фінансової незалежності у пенсійному віці, інфляція, спеціальні податкові стимули – все це призвело до того, що останнім часом помітно зросла роль пенсійних фондів як джерела інвестиційного капіталу.

Протягом своєї трудової діяльності громадяни здійснюють внески до пенсійних фондів. Сюди ж надходять внески роботодавців. І всі накопичені кошти фонд інвестує. У разі виходу громадянина на пенсію пенсійний фонд виплачує йому накопичену від його внесків суму або забезпечує щорічний доход. Акумульовані пенсійним фондом кошти інвестуються, як правило, у довгострокові цінні папери. Активи пенсійних фондів можуть розміщуватися в акції, облігації та інші цінні папери, допущені до обігу в Україні. Але необхідно враховувати, що пенсійні фонди інвестують кошти вкладників, і не можна гарантувати, що така діяльність здійснюватиметься кваліфіковано і в інтересах вкладників. Інвестиційною діяльністю більшості пенсійних фондів керують професійні фінансові посередники на ринку цінних паперів.

Професійні учасники ринку цінних паперів. Професійними учасниками ринку цінних паперів є суб’єкти, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів. Згідно із ст. 17 Закону таку діяльність з торгівлі цінними паперами на фондовому ринку провадиться торговцями цінними паперами - господарськими товариствами, для яких операції з цінними паперами є виключним видом діяльності, а також банками.

Професійна діяльність з торгівлі з цінними паперами включає брокерську діяльність; дилерську діяльність; андеррайтинг; діяльність з управління цінними паперами.

Брокерська діяльність . Відповідно до розділу II Правил (умов здійснення діяльності з торгівлі цінними паперами: брокерської діяльності, дилерської діяльності, андерайтингу, управління цінними паперами, затверджених рішенням Державної комісії з цінних паперів та Фондового ринку від 12.12.2006 № 1449 (надалі – Правила) така діяльність – укладення торговцем цивільно-правових договорів (зокрема договорів комісії, доручення) щодо цінних паперів від свого імені (від імені іншої особи), за дорученням і за рахунок іншої особи.

При здійсненні такої діяльності торговцями цінними паперами укладаються договори на брокерське обслуговування, договори комісії та договори доручення.

Укладаючи зазначені вище договори торговці цінними паперами, зобов’язані провести ідентифікацію: клієнтів, що укладають договори; клієнтів, які здійснюють фінансові операції, що підлягають фінансовому моніторингу; осіб, уповноважених діяти від імені клієнтів; осіб, які є вигодоодержувачами клієнтів; осіб (контрагентів), у разі, якщо фінансова операція підлягає фінансовому моніторингу; коли інформація ідентифікації потребує уточнення.

Дилерська діяльність. Відповідно до розділу ІІ Правил, дилерська діяльність – укладення торговцем цивільно-правових договорів щодо цінних паперів від свого імені та за свій рахунок з метою перепродажу, крім випадків, передбачених законом. Дилерський договір - договір купівлі-продажу (міни) цінних паперів, що укладається торговцем від свого імені та за свій рахунок, крім випадків, передбачених законом.

При здійсненні дилерської діяльності торговцями цінними паперами укладаються дилерські договори купівлі-продажу (міни) цінних паперів.

Укладаючи дилерські договори, торговець цінними паперами-проводить ідентифікацію осіб (контрагентів) у разі якщо фінансова операція підлягає фінансовому моніторингу; коли інформація по ідентифікації потребує уточнення.

Андеррайтинг. Згідно із розділом В Правил, андеррайтинг – розміщення (укладання договорів та продаж) цінних паперів торговцем за дорученням, від імені та за рахунок емітента.

Здійснюючи андеррайтингову діяльність, торговець цінними паперами укладає договір анддерайтингу, з емітентом цінних паперів, а на виконання даного договору договори купівлі-продажу (міни) цінних паперів.

При здійсненні андеррайтингу, торговець цінними паперами проводить ідентифікацію: емітента (клієнта), при укладанні договору андеррайтингу; осіб, уповноважених діяти від імені емітента; осіб, які є вигодоодержувачами емітента (клієнта);осіб (контрагентів, перших власників) серед яких розміщуються цінні папери, у разі коли, фінансова опе­рація підлягає фінансовому моніторингу; коли інформація по ідентифікації потребує уточнення.

Діяльність з управління цінними паперами. Відповідно до розділу II Правил, діяльність з управління цінними паперами, це діяльність, яка провадиться торговцем від свого імені за винагороду протягом визначеного строку на підставі договору про управління переданими йому цінними паперами та грошовими коштами, призначеними для інвестування в цінні папери, а також отриманими в процесі цього управління цінними паперами та грошовими коштами, які належать на праві власності установнику управління, в його інтересах або в інтересах визначених ним третіх осіб.

Здійснюючи діяльність з управління цінними паперами, торговець цінними паперами укладає з юридичними або фізичними особами договір про управління (договір, за яким одна Сторона передає другій стороні на певний строк об'єкти управління), а на виконання даного договору договори купівлі-продажу (міни) щодо переданих йому в управління цінних паперів.

При здійсненні даного виду діяльності, торговець цінними паперами проводить ідентифікацію: клієнтів при укладанні договорів про управління; клієнтів, які здійснюють, фінансові операції, що підлягають фінансовому моніторингу;осіб, уповноважених діяти від Імені клієнтів; осіб, які є вигодоодержувачами клієнтів; осіб (контрагентів), у разі, якщо фінансова операція підлягає фінансовому моніторингу; коли інформація по ідентифікації потребує уточнення.

Здійснюючи ідентифікацію клієнтів при укладанні договорів (брокерських, андерайтингу, з управління цінними паперами), торговець цінними паперами оцінює ризик клієнта, з яким укладає ділові стосунки. У разі, коли клієнт оцінюється торговцем цінними паперами як такий, що має високий рівень ризику, торговцю цінними паперами рекомендується для зменшення визначеного рівня ризику, у відношенні даного клієнта вживати заходи щодо: детальної перевірки наданих клієнтом ідентифікаційних даних; запровадження вимог щодо подання клієнтом ідентифікаційних даних; запровадження вимог щодо подання клієнтом більш широкого переліку документів при встановленні ділових відносин; отримання згоди керівництва торговця цінними паперами на встановлення ділових відносин з таким клієнтом; постійного моніторингу фінансових операцій такого клієнта.

При визначенні відношення особи до операції слід керуватися термінами «клієнт» та «контрагент», які вживаються в наступному значенні: клієнт – будь-яка особа, що звертається за одержанням послуг або яка укладає договір з суб'єктом первинного фінансового Моніторингу; контрагент – особа, яка є другою стороною фінансової операції (контрагентом може виступати суб'єкт первинного фінансового моніторингу), при якій між клієнтом та контрагентом відбувається передача активів.

Операції з цінними паперами на території України здійснюються лише з відповідного дозволу ДКЦПФР. Дозвіл на здійснення усіх або окремих (крім комісійної) видів діяльності може бути видано торговцям цінними паперами, які мають внесений статутний капітал у розмірі не менше як 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а на здійснення комісійної діяльності - не менше як 200 неоподатковуваних мінімумів.

Дозвіл на здійснення будь-якого виду діяльності по випуску та обігу цінних паперів не може одержати торговець цінними паперами, який безпосередньо або побічно володіє майном іншого торговця цінними паперами вартістю понад 10% статутного капіталу, в тому числі безпосередньо вартістю понад 5% статутного капіталу іншого торговця. Якщо частка юридичної особи, яка не має дозволу на здійснення діяльності по обігу цінних паперів, або громадянина в статутному капітал кількох торговців цінними паперами перевищує 5% по кожному торговцю, то останні не можуть здійснювати торгівлю цінними паперами один з одним.

Відповідно до Правил здійснення торговцями цінними паперами комерційної та комісійної діяльності по цінних паперах, затверджених наказом ДКЦПФР від 23.12.1996 року №331, комісійною діяльністю по цінних паперах (брокерською діяльністю) називається здійснення цивільно-правових угод щодо цінних паперів, які передбачають оплату цінних паперів проти їх поставки новому власнику на підставі договорів доручення чи комісії за рахунок своїх клієнтів. При виконанні операцій з цінними паперами під час здійснення комісійної діяльності торговці мають виконувати певні зобов’язання. Вони повинні діяти в інтересах клієнта, попереджати клієнтів про ризики конкретної угоди з цінними паперами, надавати клієнту інформацію щодо курсів цінних паперів та виконувати інші зобов'язання.

Комерційною діяльністю по цінних паперах (дилерською) визнається здійснення цивільно-правових угод щодо цінних паперів, які передбачають оплату цінних паперів проти їх поставки новому власнику від свого імені та за свій рахунок з метою перепродажу третім особам. Разом з цим, торговець цінними паперами не може здійснювати торгівлю цінними паперами власного випуску; акціями того емітента, в якого він безпосередньо або побічно володіє майном у розмірі 5% статутного капіталу.

Серед торговців цінними паперами, враховуючи особливості їх діяльності на фондовому ринку, можна виділити інвестиційні компанії, тобто торговців цінними паперами, які поряд з іншими видами діяльності з цінними паперами можуть залучати кошти для спільного інвестування шляхом емісії цінних паперів та їх розміщення, а також торговців, які здійснюють виключно діяльність по випуску та обігу цінних паперів. Діяльність інвестиційної компанії, пов’язана з операціями з цінними паперами, здійснюється нею у відповідності до законодавства України, яке регулює діяльність торговців цінними паперами.

На сьогоднішній день основним джерелом доходів інвестиційної компанії є комерційна та комісійна діяльність з цінними паперами. Інвестиційні компанії, здійснюючи практично всі види діяльності з цінними паперами, а також спільне інвестування через взаємні фонди, є одними з найактивніших учасників вітчизняного фондового ринку.

Крім торговців цінними паперами на фондовому ринку України як фінансові посередники діють і комерційні банки . Вони можуть виконувати такі операції з цінними паперами як купівля, продаж і зберігання цінних паперів, а також операції з ними; довірчі операції за дорученням клієнтів, тобто залучення та розміщення коштів. Управління цінними паперами та інші, а також можуть здійснювати діяльність по випуску та обігу цінних паперів. Як і інші фінансові посередники, свою діяльність з випуску та обігу цінних паперів банк може здійснювати лише з моменту отримання дозволу ДКЦПФР.

Комерційні банки як і торговці цінними паперами, які мають дозвіл на зберігання та обслуговування обігу цінних паперів і операцій емітента з цінними паперами на рахунках у цінних паперах як щодо тих, що належать йому цінних паперів, так і щодо тих, які він зберігає згідно з договором про відкриття рахунку в цінних паперах; зберігання та обслуговування обігу цінних паперів і операцій емітента з цінними паперами на рахунках у цінних паперах, які належать їх власникам. Зберігачі зберігають цінні папери від імені та за розпорядженням власників цінних паперів. Вони здійснюють послуги щодо відповідального збереження, обліку цінних паперів, а також обліку прав власності на цінні папери, що підлягають збереженню та обліку.

За діяльністю банків з випуску та обігу цінних паперів здійснюється державний контроль, і у разі порушення банками-торговцями цінними паперами законодавства щодо цінних паперів можуть застосовуватися санкції.

Видом професійної діяльності та розрахунки за угодами щодо цінних паперів є ще кліринг. Кліринг – це отримання , звірка та поточні оновлення інформації, підготовка бухгалтерських та облікових документів, необхідних для виконання угод щодо цінних паперів, визначення взаємних зобов'язань, що передбачає взаємозалік, забезпечення та гарантування розрахунків за угодами щодо цінних паперів. Кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів здійснюються виключно депозитаріями, які забезпечують поставку цінних паперів на рахунки зберігачів у депозитарії з одночасною оплатою грошових коштів на рахунках зберігачів.

Специфічним суб’єктом ринку цінних паперів є держава. Свої повноваження держава здійснює через спеціальні державні органи. Найбільшими такими повноваженнями наділена Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, яка діє відповідно до Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», Положення про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку, затвердженого Указом Президента України від 14.02.1997 р. та іншого законодавства.

Діяльність щодо ведення реєстрів власників іменних цінних паперів здійснює емітент або реєстратор. Емітент може вести власний реєстр самостійно, але при умові, що кількість власників цінних паперів не перевищує кількості, визначеної ДКЦПФР.

Реєстратором веде Реєстр на умовах договору, який укладається між ним та емітентом цінних паперів, який доручає реєстратору вести реєстр власників іменних цінних паперів. Ведення таких реєстрів передбачає облік та зберігання протягом певних строків інформації про власників іменних цінних паперів та про операції, проведені з цінними паперами, в результаті яких виникає необхідність внесення змін до реєстру. Положенням про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів, затвердженим наказом ДКЦПФР від 01.04.1996 р.№58. До обов'язків реєстраторів належать наступні: на вимогу особи, яка подала документи, що є підставою для внесення змін та доповнень до реєстру, відкрити її особовий рахунок; проводити операції на особових рахунках зареєстрованих осіб тільки за їх вимогою; надавати зареєстрованим особам інформацію та виписки з реєстру згідно з їх правами; вживати і необхідних організаційних, технічних заходів щодо відповідного зберігання даних системи реєстру як в паперовій формі, так і на електронних носіях; зберігати документи, що є підставою для внесення даних до реєстру, протягом трьох років з моменту укладення договору, що підтверджується цими документами; приймати на відповідальне зберігання від емітента бланки іменних цінних паперів чи їх сертифікати та забезпечити їх використання при реєстрації прав власності відповідно до доручення емітента та інші обов'язки. Реєстратор несе відповідальність за невиконання чи неналежне виконання своїх обов'язків та звітує перед ДКЦПФР або її територіальним відділенням про свою діяльність.

§ 4. Державне регулювання ринку цінних паперів

Фінансово-економічна криза на сучасному етапі розвитку економіки призводить до гострої потреби у додатковому капіталі необхідного для подальшого виробництва. Одним із джерел цього капіталу є інвестиційний капітал. Його джерелами є власні і чужі кошти. Власні кошти можуть прямо перетворюватись у інвестиції, а чужі повинні пройти певний опосередкований шлях, який лежить через фінансовий ринок.

Поняттям «фінансовий ринок» охоплюються різноманітні ринки, якими є ринки матеріальних та фінансових активів, ринки грошей, кредитних зобов'язань, ринки капіталів, ринки споживчого кредиту. Поняття «фінансовий ринок» є дуже широким, адже воно охоплює фінансові зв'язки й значну кількість кредитних відносин.

Власне фінансовий ринок – це сукупність правових відносин грошового характеру, які виникають між його учасниками в процесі купівлі-продажу фінансових активів під впливом попиту та пропозиції на позичковий капітал, рух якого втілюється в цінних паперах. Складовою частиною фінансового ринку є ринок цінних паперів.

Ринок цінних паперів – це сукупність відносин цивільно-правового характеру, що опосередковують рух капіталів у формі цінних паперів.

Ринок цінних паперів є серцевиною ринкових економічних відносин, оскільки він забезпечує вільне переміщення капіталу між різними секторами економіки, сприяє її структуризації і надає можливість реально оцінювати фінансовий стан держави. Його синонімом є фондовий ринок.

Він почав формуватися в Україні на початку 1990-х років. Перші роки його існування зі всією очевидністю показали, що дана сфера ринкових відносин є не тільки важливою та складною, але в деякій мірі й унікальною. Важливими відносини являються тому, що по-перше, являють одну з областей фінансової сфери, а без існування останньої немислиме існування економічних механізмів як таких. По-друге, ступінь розвитку економічного механізму багато в чому залежить від ступеня розвитку фінансової сфери, а остання тим вища, чим більш розвиненим є ринок цінних паперів.

На відміну від деяких інших ринків, наприклад, ринків товарів народного споживання, побутових послуг, для ринку цінних паперів властиві ряд особливостей.

1. Він характеризується високим ступенем державної врегульованості. Тобто велика кількість важливих аспектів ринкових відносин впорядковується державою шляхом встановлення процедур, стандартів та критеріїв, обов'язкових для учасників цього ринку. Це стосується порядку випуску цінних паперів, інформаційних обов'язків емітента при випуску цінних паперів, інше.

2. Другою відмінною рисою є широке застосування в процесі регулювання реєстраційних і ліцензійних режимів, реєстрація випуску цінних паперів, реєстрація фондових бірж та саморегулівних організацій, ліцензування посередницької діяльності.

3. Наступна особливість ринку цінних паперів полягає в тому, що визначне місце в упорядкуванні ринкових відносин з цінними паперами займає інституційно-правове регулювання. Такі організації, як фондові біржі, асоціації брокерів та дилерів мають вплив на ринок цінних паперів більший, ніж саморегулівні організації.

Ще одну специфічну рису ринку цінних паперів надає здійснення державою достатньо жорсткого контролю за процесами, які мають місце на цьому ринку.

Ринок цінних паперів повинен приваблювати інвесторів своїми законністю, чесністю на порядком. Цього можна досягти лише шляхом державного регулювання індустрії цінних паперів у тісній взаємодії з її представниками. Основні функції щодо його регулювання фондового ринку. в країні належать державі. Функції регулювання і контролю за ринком цінних паперів здійснюються державою шляхом формування спеціальних структур, потреба в яких зумовлюється специфікою способів регулювання, пов'язаних з контролем за розкриттям обширних масивів інформації, видачею великої кількості ліцензій та спеціальних дозволів; необхідністю постійної адаптації законодавства та підзаконних норм в індустрії цінних паперів, яка швидко розвивається і змінюється.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів» зазначено, що державне регулювання здійснюється з метою: реалізації єдиної державної політики у сфері випуску та обігу цінних паперів та їх похідних; створення умов для ефективної мобілізації та розміщення учасниками ринку цінних паперів фінансових ресурсів з урахуванням інтересів підприємства; одержання учасниками ринку цінних паперів інформації про умови випуску та обігу цінних паперів, результати фінансово-господарської діяльності емітентів, обсяги і характер угод з цінними паперами та іншої інформації, що впливає на формування цін на ринку цінних паперів; забезпечення рівних можливостей для доступу емітентів, інвесторів і посередників на ринок цінних паперів, гарантування прав власності на цінні папери; захисту прав учасників фондового ринку; інтеграції в Європейський та світовий фондові ринки; дотримання учасниками ринку цінних паперів вимог актів законодавства; запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринку цінних паперів; контролю за прозорістю та відкритістю ринку цінних паперів.

Державне регулювання ринку цінних паперів здійснює ДКЦПФР, яка є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, підпорядкованим Президентові України і підзвітним Верховній Раді України. До системи цього органу входять Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, її центральний апарат і терито­ріальні органи (управління та відділення). Вона утворюється у складі Голови Комісії та шести членів Комісії. Голова Комісії, її члени призначаються та звільняються Президентом України за погодженням з Верховною Радою України. Термін їх повноважень – сім років. Одна й та ж особа не може бути членом Комісії більше двох термінів підряд.

При ДКЦПФР створюється Консультаційно-експертна рада, яка розробляє рекомендації щодо політики на ринку цінних паперів та бере участь у підготовці та обговоренні проектів актів законодавства, які розробляються та розглядаються Комісією.

Склад Консультаційно-експортної ради та положення про неї затверджуються Комісією.

Основними завданнями ДКЦПФР є: формування та забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо розвитку і функціонування ринку цінних паперів та їх похідних в Україні, сприяння адаптації національного ринку цінних паперів до міжнародних стандартів; координація діяльності державних органів з питань функціонування в Україні ринку цінних паперів та їх похідних; здійснення державного регулювання та контролю за ви пуском і обігом цінних паперів та їх похідних на території України, додержання вимог законодавства у цій сфері; захист прав інвесторів шляхом здійснення заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства на ринку цінних паперів, застосування санкцій за порушення законодавства у межах своїх повноважень; сприяння розвитку ринку цінних паперів; узагальнення практики застосування законодавства України з питань випуску та обігу цінних паперів в Україні, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення; здійснення державного регулювання та контролю у сфері спільного інвестування.

Повноваження ДКЦПФР визначені ст. 8 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів» та ст. 5 Положення про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку, затвердженого Указом Президента України від 14.02.1997 р.

Контроль за діяльністю учасників ринку цінних паперів у межах повноважень, визначених законом, здійснюють і інші, крім ДКЦПФР, органи державної влади (державні органи, що здійснюють контроль за цінами, органи Антимонопольного комітету тощо).

Форми державного регулювання ринку цінних паперів встановлені ст. З Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів». До них відносяться: прийняття актів законодавства з питань діяльності учасників ринку цінних паперів; регулювання випуску та обігу цінних паперів, прав та обов'язків учасників ринку цінних паперів; видача спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів та забезпечення контролю за такою діяльністю; заборона та зупинення на певний термін (до одного року) професійної діяльності на ринку цінних паперів у разі відсутності спеціального дозволу (ліцензії) на цю діяльність та притягнення до відповідальності за здійснення такої діяльності згідно з чинним законодавством; реєстрація випусків (емісій) цінних паперів та інформації про випуск (емісію) цінних паперів; контроль за дотриманням емітентами порядку реєстрації випуску цінних паперів та інформації про випуск цінних паперів, умов продажу (розміщення) цінних паперів, передбачених такою інформацією; створення системи захисту прав інвесторів і контролю за дотриманням цих прав емітентами цінних паперів та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів; контроль за достовірністю інформації, що надається емітентами та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, контролюючим органам; встановлення правил і стандартів здійснення операцій на ринку цінних паперів та контролю за їх дотриманням; контроль за дотриманням антимонопольного законодавства на ринку цінних паперів; контроль за системами ціноутворення на ринку цінних паперів; контроль за діяльністю осіб, які обслуговують випуск та обіг цінних паперів; проведення інших заходів щодо державного регулювання і контролю за випуском та обігом цінних паперів.

Діяльність учасників ринку цінних паперів контролюється іншими державними органами. Так, відповідно до Закону України «Про приватизаційні папери», Декрету Кабінету Міністрів України від 17.03.1993 р. №23/93 «Про довірчі товариства», Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, затвердженого Указом Президента України від 19.02.1994 p. №55/94, контрольні та регулятивні функції стосовно професійних учасників фондового ринку щодо їх діяльності з приватизаційними паперами здійснює Фонд державного майна України. АМК відповідно до Закону України від 11.01.2001 р. «Про захист економічної конкуренції» здійснює контроль за придбанням крупних пакетів акцій підприємств, що займають монопольне становище на ринку.

Певні регулятивні функції здійснюють також Міністерство юстиції, Міністерство економіки, Державна податкова інспекція та Державний митний контроль.

Деякі свої повноваження щодо регулювання ринку цінних паперів ДКЦПФР може делегувати саморегулівним організаціям учасників ринку цінних паперів. Порядок створення таких організацій визначається Положенням про саморегулівну організацію ринку цінних паперів, затвердженим наказом ДКЦПФР від 11.12.1996р. № 329, відповідно до якого саморегулівна організація є безприбутковою організацією з правами юридичної особи. Саморегулівні організації набувають цього статусу з моменту реєстрації ДКЦПФР.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» ДКЦПФР може делегувати саморегулівним організаціям свої повноваження щодо: розробки та впровадження правил, стандартів та вимог щодо здійснення операцій на фондовому ринку; сертифікації фахівців фондового ринку; надання дозволів (ліцензій) особам, які здійснюють професійну діяльність на фондовому ринку; збору, узагальнення та аналітичної обробки статистичної інформації про професійну діяльність на фондовому ринку, а також інші повноваження, які не суперечать чинному законодавству. Відповідно до Рішення ДКЦПФР «Щодо звітування торгівцями цінними паперами про укладені ними угоди з купівлі-продажу цінних паперів перед фондовими біржами» від 31.07.1998р. №100 зі змінами та доповненнями від 25.12.1998 р. ДКЦПФР може делегувати саморегулівним організаціям, які володіють електронною торговельно-інформаційною мережею, але не мають статусу фондової біржі, повноваження щодо прийняття від торгівців цінними паперами, які не є членами фондових бірж, інформації про всі укладені ними угоди з цінним паперами при виконанні саморегулівною організацією наступних умов, зокрема: достатності людських, фінансових та технічних ресурсів для здійснення вищезазначених заходів; наявності погоджених Комісією правил подання саморегулівній організації торговцем цінними паперами інформації про всі укладені ним угоди з цінними паперами; звітування саморегулівної організації перед Комісією в двотижневий термін після закінчення звітного періоду згідно з Положенням про порядок подання електронної форми звітності для бірж та Позабіржових фондових торговельних систем (надалі – ПТФТС), затвердженим рішенням Комісії від 11.12.1997 р. № 57 «Про затвердження Положення про електронну форму звітності для діючих в Україні бірж та торговельно-інформаційних систем».

Для функціонування ринків цінних паперів в усіх країнах, а також і в Україні велике значення мають не лише правові акти, які регулюють винятково дану сферу (тобто ринок цінних паперів), але й ті, які регулюють її поряд з іншими сферами. Перш за все тут маються на увазі норми цивільного законодавства. Вони встановлюють порядок укладання різноманітних угод, зміст права власності, момент переходу його від однієї сторони до іншої по угодах тощо.

На сьогоднішній день в Україні триває активний процес розвитку ринку цінних паперів, хоча процеси ринкових реформ проходять дуже непросто. Щоб досягти мети, необхідно створити відповідну правову базу. Адже у нормативних актах, що діють сьогодні є багато протиріч, через які виникає багато непорозумінь при здійсненні операцій з цінними паперами.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 25.03.2009 р. №316 р. схвалено Концепцію розвитку внутрішнього ринку державних цінних паперів України на 2009 – 2013 роки. Метою розвитку внутрішнього ринку державних цінних паперів є зниження вартості державних запозичень при мінімізації ризиків, створення умов для активізації вторинного ринку державних цінних паперів і розбудова ліквідного, добре структурованого фінансового ринку України в цілому.

Розвиток внутрішнього ринку державних цінних паперів є також першим кроком до ефективного управління державним боргом з урахуванням світового досвіду. В подальшому це передбачає розроблення та впровадження середньострокової стратегії управління державним боргом, що основана на результатах аналізу витрат і ризиків та спрямована на збільшення частки внутрішнього державної о боргу в загальному обсязі державного боргу, а також на задоволення потреб розвитку внутрішнього ринку боргових зобов'язань.

Крім того, на загальноекономічному рівні для подальшого розвитку сфери управління державним боргом необхідно: підвищити ефективність управління державними коштами шляхом регулярного проведення активних операцій з державними цінними паперами; побудувати криву дохідності державних цінних паперів як еталонну на ринку цінних паперів; стимулювати розвиток фінансового ринку в напрямі активізації вторинного ринку державних цінних паперів; сприяти розширенню кола інвесторів, особливо залученню інституціональних інвесторів.

Основними завданнями Концепції є: забезпечення можливості мобілізації необхідних коштів для виконання державою її функцій та здійснення платежів за державним боргом; фінансування потреб держави з мінімально можливим рівнем витрат у середньостроковій перспективі та за умови мінімізації ризиків; оптимізація структури державного боргу в бік збільшення частки державних запозичень на внутрішньому ринку за видами ставок і строками запозичення.

Для забезпечення розвитку внутрішнього ринку державних цінних паперів необхідно:

1) поліпшити пропозицію державних цінних паперів шляхом: регулярного розміщення широкого спектра облігацій внутрішньої державної позики за строками обігу в обсягах, що забезпечать виконання плану державних запозичень, встановленого законом про державний бюджетна відповідний рік; запровадження механізму ринкового ціноутворення під час розміщення державних цінних паперів для врахування інтересів інвесторів; здійснення емісії облігацій внутрішньої державної позики виключно для інвестування пенсійних активів, сформованих у системі накопичувального пенсійного забезпечення, дохідність яких враховує рівень інфляції;

2) виявити ризики державного боргу та здійснювати управління ними шляхом: розроблення методологічної та нормативно-правової бази управління ризиками; запровадження системи внутрішнього контролю за управлінням ризиками; організації проведення в межах запозичених коштів операцій з державним боргом, включаючи обмін (операції своп) та достроковий викуп державних боргових зобов'язань з метою економії бюджетних коштів та мінімізації відсоткового ризику;

3) підвищити ліквідність державних цінних паперів шляхом: залучення торговців цінними паперами до здійснення котирування державних цінних паперів на вторинному ринку та підтримання біржового курсу таких цінних паперів; розроблення нормативно-правових актів, що сприятимуть використанню державних боргових зобов'язань як інструмента управління ліквідністю; розміщення на конкурсних засадах вільних коштів єдиного казначейського рахунка серед фінансових установ на умовах тимчасової купівлі державних цінних паперів з наступним поновленням цих коштів до кінця року;

4) поліпшити імідж держави як емітента державних цінних паперів через підвищення передбачуваності та прозорості державного запозичення шляхом: затвердження річного графіка первинного розміщення державних цінних паперів та завчасне оприлюднення проспектів емісій державних цінних паперів; розміщення та обігу державних цінних паперів на фондових біржах; запровадження сучасної конкурентної процедури проведення аукціонів, яка передбачає розміщення державних цінних паперів в один етап; запровадження загальноприйнятих міжнародних процедур та формул нарахування відсотків за державними зобов'язаннями для стимулювання попиту на них; поширення таких стандартизованих даних, необхідних для ефективного функціонування ринку державних цінних паперів, як щоденні котирування цінних паперів на внутрішньому ринку, крива дохідності державних цінних паперів тощо.

Контрольні запитання

1. У чому економіко правова природа цінних паперів?

2. Які є ознаки цінних паперів?

3. У чому полягають функції цінних паперів?

4. Які Ви знаєте групи цінних паперів?

5. У чому призначення пайових цінних паперів?

6. Хто і які акції випускає?

7. Які цінні папери належать до іпотечних?

8. Які способи передачі прав на цінні папери Ви знаєте?

9. Назвіть види суб’єктів фондового ринку.

10. Які суб’єкти можуть бути емітентами цінних паперів?

11. Які умови провадження професійної діяльності на ринку цінних паперів?

12. Як утворюється і функції фондової біржі?

13. Який порядок торгівлі на фондовій біржі?

14. Назвіть форми державного регулювання ринку цінних паперів.

15. Які напрями розвитку фондового ринку в Україні?

ГЛАВА 3

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЦІН І ЦІНОУТВОРЕННЯ

§ 1. Поняття та функції ціни

Люди не знаходять в природі у готовому вигляді багато чого з того, що їм необхідно для існування. У зв'язку з цим вони змушені переробляти природні ресурси так, щоб вони були придатні для задоволення їхніх потреб. Все, що задовольняє потреби людей, є блага. Процес переробки природних ресурсів – це процес виробництва, а блага, вироблені під час цього процесу для продажу, є товари. Вони можуть бути: матеріальними; інтелектуальними; духовними, продукцією, роботами, послугами тощо.

Таким чином, для виробництва товарів необхідно витрачати природні ресурси та працю людей. Обсяг природних ресурсів та праці, витраченої на виробництво товарів, визначають їх вартість, яка вимірюється у грошових одиницях. Вартість товару, виміряна у грошових одиницях, є ціна виробництва. Тобто у кожних товару, роботи, послуги є своя ціна, що визначається витратами на виробництво й реалізацію продукції та розміром необхідного прибутку.

Основу ціни як економічної категорії становить вартість товару продукції, послуги величина якої визначається суспільне необхідними затратами праці.

Отже, в економічному розумінні, ціна – вартість товару (продукції, послуги) у грошовому вимірі, який визначається необхідними затратами праці. Разом з цим ціна є вираженням узгодженого продавцем і покупцем грошового або іншого майнового еквівалента, який покупець згоден заплатити за переданий йому товар (роботи, послуги).

Ціна визначається рівновагою, попиту і пропозиції, окремий продавець може впливати на ціноутворення на ринку і пропонує свій товар за ціною, яку його змушує встановлювати ринок.

Якщо товару на ринку це вистачає, то ціни на нього починають зростати, а коли на ринку існує надлишок певного виду товару-ціни починають падати. Але це не завжди так. Кожна конкретна ситуація залежить від багатьох обставин, що виникають на ринку. Важливе значення при цьому мають такі фактори:

1. Кількість покупців і продавців, які діють на ринку. Чим більше покупців і продавців, тим складніше, будь-кому з них впливати на ціноутворення на ринку.

2. Незалежність учасників ринку. Якщо два чи більше покупці або продавці об'єднуються для здійснення спільної господарської діяльності, то разом вони вчиняють анти конкурсні дії впливають чи можуть вплинути на ринкове ціноутворення.

3. Ступінь індивідуалізації продукції. Чим різноманітніший асортимент товарів, тим більше шансів, що на ціну окремих товарів не впливатимуть загальні коливання цін на ринку.

4. Зовнішні обмеження. Рівень цін на будь-якому ринку може встановлюватися не тільки під впливом ринкового попиту та пропозиції, а й під впливом інших факторів, зокрема втручання держави в ціноутворення на ринку.

За часів адміністративно-командної радянської економіки ціноутворення ігнорувало об’єктивні економічні закони ринкової. Ціни не були вільними, тобто залежали від рішень політбюро комуністичної партії, вони ігнорували попит і пропозицію, їх штучне зниження або підвищення суворий контроль за їх рівнем негативно позначалися на виробниках та споживачах продукції, а також на економіці в цілому. Оскільки підприємства не мали права змінювати ціни на товари вони ухилялися від виробництва нерентабельної продукції і збільшували випуск високоприбуткових товарів, які не завжди були належної якості і тому не задовольняли потреби споживачів.

Ринкові перетворення в економіці незалежної України спрямовані на кардинальну перебудову не лише існуючої системи цін і методології їх встановлення, а й організації самого процесу ціноутворення. Підвищення відповідальності господарюючих суб'єктів за результати своєї господарської діяльності, з одного боку, і необхідність реорганізації в діяльності органів ціноутворення та контролю за цінами, - з іншого визначили лінію на демократизацію політики ціноутворення.

Проте, за таких умов спостерігаємо недооцінку державного та суспільного інтересу до цінового регулювання, часто ігнорується цінова політика держави і чинне законодавство щодо забезпечення економічної стабільності, подолання інфляції в умовах фінансово-економічної кризи.

Є очевидним те, що Україна навіть в умовах ринкової економіки, особливо, в умовах фінансово-економічної кризи, не може відмовитись від державного і навіть централізованого регулювання формування цін і контролю за їх динамікою. Про це свідчить практика впливу на ціноутворення в країнах з ринковою економікою. Наприклад, в Японії із 270 важливіших законодавчих актів у галузі економіки, 180 направлено на регулювання господарської діяльності в конкретних галузях, а половина з них визначає умови втручання держави в механізм ціноутворення – основний елемент ринкової економіки. У цій країні 80% обсягу сільськогосподарської продукції підпадає під дію державних заходів із визначення, підтримки і стабілізації цін. Навіть у США, де програма підтримки цін і доходів здійснюється з 20-х років, коли криза вразила їх економіку, понад 10 відсотків цін регулюється на основі федеральних і штатних законів.

Розглядаючи це питання зауважимо, що в Законі України від 03.12.1990 р. «Про ціни і ціноутворення» (надалі – Закон) поняття ціни не передбачено. В ГК ( ч.1 і 2 ст. 189) ціна (тариф) є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб’єкти господарювання, а також істотною умовою договору тобто вартість товару в грошах. Як бачимо, в цій статті дано визначення ціни як одного з її видів-договірної ціни, яка встановлюється за домовленістю сторін. Відповідно, воно не може вважатись поняттям ціни як економіко-правової категорії. Як вже зазначалось, визначення ціни в економічній літературі як вартості товару в грошах, що є звуженим визначенням комплексного соціально-економічного явища. Отже, в ньому відсутнє законодавче забезпечення, нормативно-правове супроводження і об'єктивний регулюючий вплив держави в напрямі виконання її економічних функцій. На сьогоднішній день в юридичній науці практично не має досліджень, у яких би комплексно висвітлювалися законодавчо-правового регулювання ціни.

Відповідно до ст. 3 Закону ціна повинна забезпечити: рівні економічні умови стимули для розвитку всіх форм власності, економічної самостійності підприємств, організацій і адміністративно-територіальних регіонів республіки; збалансований ринок засобів виробництва, товарів і послуг; протидії монопольним тенденціям виготовлювачів продукції, товарів і послуг; об'єктивні співвідношення у цінах на промислову і сільськогосподарську продукцію, що забезпечує еквівалентність обміну; розширення сфери застосування вільних цін; підвищення якості продукції; соціальні гарантій в першу чергу для низькооплачуваних і мало забезпечити громадян, включаючи систему компенсаційних виплат у зв'язку із зростанням цін тарифів; створення необхідних економічних гарантій для виробників; орієнтації цін внутрішнього ринку на рівень світового ринку.

Вище наведене, з врахуванням правового аспекту, дає підстави запропонувати наступне її визначення.

Ціна (тариф) – грошовий вираз і запропонована до оплати вартість продукції (робіт, послуг), визначений показниками затрат виробництва, виконання робіт і надання послуг, обумовлений проведенням державної політики ціноутворення на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання її державного регулювання.

Далі, на нашу думку, запропоновану дефініцію «ціна (тариф)» слід розділити як власне ціну і власне тариф.

У такому випадку ціна – це грошовий вираз і запропонована до оплати вартість продукції (товару) визначений показниками затрат виробництва, обумовлений проведенням державної політики ціноутворення на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання та її державного регулювання.

Тариф – грошовий вираз і запропонований до оплати вартість виконаних робіт, наданих послуг виробничого і невиробничого характеру, обумовлений проведенням державної політики регулювання тарифів на основі поєднання ринкового саморегулювання та її державного регулювання.

Із запропонованих дефініцій зрозуміло, що ціна – це виражена в грошах вартість виготовленої і запропонованої для реалізації продукції або товару. Тариф є грошовим і запропонованим до оплати виразом вартості виконаних робіт і наданих послуг. Наприклад тариф за яким оплачуються будівельні роботи, транспортні комунальні, зв’язку, митні та інші послуги.

Запропоновані поняття ціни і тарифу вважаю, матимуть важливе значення для удосконалення ціноутворення і можуть бути відображені в проекті нового Закону України «Про ціни та ціноутворення», який розроблено на виконання окремого доручення Кабінету Міністрів України від 16.03.2005 №1217/1/1-05, а також бути базисним для наступних досліджень з цієї проблеми.

Ціна як засіб регулювання економіки виконує наступні функції:

­ функцію обліку і виміру затрат суспільної праці. Виконуючи її, ціна виступає одним з найважливіших показників народногосподарського виробництва, є орієнтиром для прийняття господарських рішень;

­ функцію пропорційності та рівноваги в господарстві. Саме через ціну здійснюється зв'язок між виробництвом і споживанням, пропозицією і попитом. В умовах пропорційного розподілу засобів виробництва і праці між галузями рівновага на ринку підтримується за допомогою цін, що відповідають суспільно необхідним затратам;

­ стимулюючу функцію. В народному господарстві ціни можуть сприяти або перешкоджати збільшенню виробництва і споживання тих або інших товарів. Так, занижені ціни, які не забезпечують нормальну рентабельність або завдають збитків, не зацікавлюють підприємства у нарощуванні обсягів вироб­ництва. Разом з тим завищені ціни, які дають змогу отримати надмірний прибуток, створюють для підприємства незаслужені економічні привілеї і водночас можуть викликати розширення виробництва, що не відповідає суспільним потребам;

­ розподільчу функцію, пов'язану з можливістю відхилення ціни від вартості. Так, встановлення високих цін на певну продукцію (товар) дає змогу державі перерозподіляти кошти шляхом встановлення дотацій на інші товари (послуги).

Функції ціни виражаються у ціновій політиці держави, яка проходить шлях встановлення і є складовою частиною її загальної економічної і соціальної політики.

В Україні відповідно до ч. 3 ст. 116 Конституції України, проведення цінової політики забезпечує Кабінет Міністрів як вищий орган виконавчої влади, що розробляє і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету. Відповідно до абзацу 5 ч. 1 ст. 10 ГК цінова політика спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб’єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін.

§ 2. Види цін

Залежно від стану економіки і способу встановлення, суб’єктів ціноутворення, сфери застосування та відповідно до чинного законодавства в Україні застосовуються різні види цін і тарифів.

Згідно зі ст. 632 ЦК, статтями 189-191 ГК за способом встановлення, а також з0алежно від руху товару виробник-споживач, встановлюються види цін і тарифів:

­ вільні (ринкові) ціни і тарифи встановлюються суб'єктами господарювання самостійно, відповідно до кон'юнктури ринку, за винятком тих, на які встановлено державні ціни. Рівень таких цін визначається механізмом попиту на пропозиції;

­ граничні ціни і тарифи – максимальні або мінімальні ціни, які встановлені органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування;

­ ціна аукціонна - ціна товару, офіційно зареєстрована в ході проведення аукціону. Може істотно відрізнятися від ціни ринкової, тому що відбиває унікальні. рідкісні властивості й ознаки товару. Ціна аукціонна у значній мірі залежить від попиту і пропозиції на запропонований до продажу товар;

­ державні (регульовані) ціни – ціни, порядок формування, встановлення га застосування яких визначається відповідними органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування;

­ державні фіксовані ціни та тарифи встановлені відповідними органами виконавчої влади та місцевого самоврядування у абсолютній величині і не можуть бути змінені суб'єктами господарювання;

­ закупівельні ціни – ціни за якими здійснюється заготівля сільськогосподарської продукції у сільськогосподарських підприємствах, фермерів, особистих селянських господарств;

­ заставні ціни – ціни попередньо визначені на сільськогосподарську продукцію, які встановлюються відповідно до затратами на її виробництво;

­ індикативні ціни – ціни на товари, які відповідають цінам, що склалися чи складаються на відповідний товар на ринку експорту або імпорту на момент здійснення експортної (імпортної) операції з урахуванням умов поставки та умов здійснення рахунків, визначених згідно законодавством України;

­ оптові ціни – ціни фактичного продажу (реалізації) товару (з урахуванням знижок, надбавок) підприємством – виробником (постачальником) суб'єктам господарювання для їх подальшого продажу (реалізації), яка включає в себе, собівартість, прибуток і ПДВ;

­ підакцизні ціни – ціни високорентабельні товари, які очевидно не є грошовим виразом їх вартості;

­ роздрібні ціни – ціни, за якими здійснюється продаж (реалізація) товарів безпосередньо громадянам, юридичним особам та іншим споживачам для їх кінцевого використання, незалежно від форми розрахунків;

­ трансферні ціни – ціни у внутрішньогосподарських відносинах між філіями, представництвами і структурними підрозділами суб’єкта господарювання;

­ звичайні ціни – ціни, склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладання договору.

Крім передбачених у ГК і Законі, який прийнятий у 1990 р. і не відповідає реаліям ринкової економіки та вступу України до СОТ, ціни при потребі правового регулювання встановлюються іншими нормативно-правовими актами або за домовленістю суб’єктів господарювання при укладанні договорів.

В договірних (контрактних) відносинах складаються:

Ціна договірна – ціна, яка попередньо передбачається відповідною угодою між продавцем (виробником) та покупцем (споживачем) продукції. У ряді випадків в договорі фіксуються не абсолютна величина ціни, їх діапазон, верхній або нижній рівень, або їх співвідношення з державними, ринковими, світовими цінами. Обумовлюються також зміни внаслідок інфляції, прийняття нового законодавства, інших виникаючих обставин.

Тверда ціна – ціна, що склалася у процесі укладення договору і не може бути змінена у процесі його виконання. Змінна ціна – ціна, що змінюється у процесі виконання договору, але заздалегідь визначеними параметрами на підставі яких вони змінюють.

Суб'єкт господарювання, який займає монопольне становище на ринку, що призводить до обмеження конкуренції або порушення прав споживача встановлює монопольну ціну. Вона може бути монопольно високою, монопольно низькою або дискримінаційною.

Монопольно висока ціна — ціна, встановлена суб'єктом господарювання, що займає монопольне становище на ринку як постачальник, продавець товару, надавач послуг, виконавець робіт, понад рівень ціни, що існував би за умови значної конкуренції на ринку, тобто ціна, рівень якої призвів або може призвести до порушення прав. Монопольно високою є також ціна, яку встановив суб'єкт господарювання, що займає монопольне становище на ринку як споживач, отримувач, покупець товару, замовник робіт та послуг, нижча ніж ціна, що існувала б за умов значної конкуренції на ринку, тобто ціна, рівень якої призвів або може призвести до порушення прав інших споживачів, у тому числі прав інших суб’єктів господарювання – продавців, надавачів, отримувачів, покупців товару, виконавців, замовників робіт і послуг.

Монопольно висока ціна, зокрема, має місце у разі: підвищення ціни, не обґрунтованої кон'юнктурою ринку чи необхідними витратами, що може призвести до одержання додаткових прибутків чи компенсації необґрунтованих витрат; прихованого підвищення ціни у вигляді незмінності її номінального рівня при зниженні якості товару, зміні його комплектації, погіршенні сервісного обслуговування, технічних характеристик виробів тощо, що призвело або може призвести до одержання додаткових прибутків чи компенсації необґрунтованих витрат.

Монопольно низька ціна – ціна, встановлена суб'єктом господарювання, що займає монопольне становище на внутрішньому ринку. як постачальник, продавець товару, надавач послуг, виконавець робіт, нижча ніж ціна, що існувала б за умови значної конкуренції на ринку, тобто ціна, рівень якої призвів або може призвести до обмеження конкуренції на зазначеному ринку або суміжних з ним ринках. Монопольно низькою є також ціна, яку встановив суб'єкт господарювання, що займає монопольне становище на ринку як споживач, отримувач, покупець товару, замовник робіт та послуг, вища за ціну, що існувала б за умови значної конкуренції на ринку, тобто ціна, рівень якої призвів або може призвести до обмеження конкуренції.

Дискримінаційна ціна – ціна, встановлена суб'єктом господарювання, що займає монопольне становище на ринку, на один і той самий товар понад (нижче) ціну для інших споживачів цього ринку (за рівних інших умов), яка призве­ла до обмеження прав окремих споживачів, у тому числі прав окремих суб'єктів господарювання – отримувачів, покупців товару, замовників робіт, послуг, поставивши їх у не­вигідне становище в конкуренції.

За ступенем урахування витрат і прибутку є такі ціни.

Ціна беззбитковості – ціна товару, при якій виробнича фірма має можливість лише покривати свої витрати. Інакше кажучи, ціна, рівна витратам виробництва. Ціна беззбитковості довгострокова - найнижча з погляду довгострокової перспективи ціна, при якій фірма може перейти границю рівності витрат і виручки від продажів (нульового прибутку). Дорівнює мінімуму довгострокових середніх витрат фірми і збігається з найнижчою точкою на кривій довгострокової пропозиції.

Ціна гранична - найвища ціна, котру продавець, що затвердився на ринку, може вимагати за продукт, не стимулюючи при цьому до виходу на цей ринок нових продавців; державна ціна, обмежена визначеними розмірами, що встановлюються органами державної влади і управління. Ціна реалізації може бути нижче граничного рівня, але не вшиє його. Ціна гранична може мати граничну абсолютну величину чи граничний коефіцієнт відхилення від прейскурантної ціни.

Ціна демпінгова – штучно занижена ціна на який-небудь товар, установлювана нижче ціни внутрішнього ринку постачальника чи ціни на ринках третіх країн (іноді навіть нижче витрат в-ва) з метою захоплення впливу на іноземному ринку. У більшості розвинутих країн прийняте антидемпінгове законодавство, що жорстко контролює такі ціни. Подібний товар, у випадку встановлення факту демпінгу, обкладається високими антидемпінговими податками, часто в розмірі різниці між ціною постачальника і справедливою вартістю товару, що визначається або як ціна на внутрішньому ринку експортера, або як ціна про­дажу в третіх країнах, або як відтворена ціна.

Ціна довідкова – вид цін оптового обороту у внутрішній і міжнародній торгівлі. Одним з різновидів є прейскурантні ціни, що включаються в прейскуранти фірм. Виступає для продавця і покупця як вихідний пункт при визначенні контрактної ціни, зафік­сованій у документі про угоду.

Ціна з дивідендом – відбиване в ціні акцій право покупця на одержання чергових дивідендів; безпосередньо перед виплатою дивідендів таке право не надається.

Ціна з наступною фіксацією встановлюються у призначені договорами строки на основі узгоджених джерел (у т.ч. і в процесі виконання контракту). Так, наприклад, контрактом може бути передбачено, що ціна на продані 5а ним товари буде встановлена на рівні цін світового ринку на певну дату, у день поставки товару покупцеві, перед постав­кою кожної передбаченої контрактом партії товару чи (при довгострокових поставках) перед початком кожного календарного року.

Ціна ковзаюча застосовується у контрактах із тривалими строками поставок, протягом яких економічні умови поставок можуть суттєво змінитися. Найчастіше ковзаючі ціни встановлюються на машини й обладнання зі строками поставки, що перевищують один рік (для контрактів із використанням цін із наступною фіксацією переважно до року), а також при виконанні великих за обсягом і тривалих у часі підрядних робіт. Ковзаюча ціна складається з двох частин: базової, що встановлюється на дату пропозиції чи підписання контракту, і змінної, що визначається на період виготовлення чи поставки товару. Базова розраховується продавцем на основі конкурентних матеріалів чи інших джерел і узгоджується з покупцем при підписанні контракту.

Ціна котирувальна – зафіксована середня типова ціна на товар за визначений проміжок часу, визначається на основі контрактних цін і служить орієнтиром при складанні нових контрактів, у тому числі на біржі.

Ціна кошторисна в будівництві – ціна і розцінки, використовувані для визначення розрахункової вартості об'єкта будівництва чи великого нестандартного (одиничного) промислового виробу. Основою кошторисної ціни є нормативи витрат усіх ресурсів і їхня вартість. У вартість матеріальних ресурсів включаються витрати по їх доставці. Складається в момент проектування об'єкта й уточнюється в ході виконання контракту. В даний момент кошторисні ціни, як правило, є договірними.

Ціна нетто – чиста ціна товару на місці його купівлі-продажу, що не включає знижки і надбавки, зв'язані з розходженням базисних умов постачань, субсидії і т.д. Ц.- н. для одержувача – сума, фактично сплачена продавцю: для продавця – фактичний виторг від продажу товару за винятком витрат, понесених у зв'язку з виконанням угоди.

Ціна номінальна – ціна, опублікована в прейскурантах. Іноді приймається як базисна ціна контракту, від якої відбувається числення знижок, надбавок; біржова ціна за товар, по якому в день котирування не було укладено угод.

Ціна ноу-хау – узагальнюючий показник корисності ноу-хау. По своїй природі й формах оплати аналогічний ціні ліцензії. Формується за рахунок передачі частини додаткового прибутку, отриманого покупцем у результаті використання ноу-хау на виробництві, продавцю.

Ціна опубліковані – це ціни, які повідомляються у спеціальних джерелах, що, як правило, відображають рівень світових цін, тобто експортних цін основних постачальників даного товару та імпортних цін у найважливіших центрах імпорту цього товару. До опублікованих належать: довідкові Ціни., біржові котирування, Ціни, подані у загальних статистичних довідниках, Ціни пропозицій.

Ціна поточна - ціна і тариф, що діють у даний період. Поділяються на оптові ціни, закупівельні ціни, ціни і розцінки в будівництві, тарифи і ціни на послуги, надані підприємствам, організаціям, населенню, роздрібні ціни.

Ціна прейскурантна – ціна товару, що включається в прейскурант фірми; будучи в більшості випадків номінальною або ж відбиваючи рівень фактичної ціни вже складених угод, виступає для продавця і покупця як вихідний пункт при визначенні контрактної ціни. Якщо прейскурантна ціна встановлюється державним органом, то вона відноситься до категорії регульованих цін.

Ціна при продажу за готівку – ціна, за якою продавець готовий продати свої товари за умови, що покупка буде негайно оплачена готівкою, тобто йому не доведеться відкривати покупцю кредит чи платити комісію компанії, що випускає кредитні картки.

Ціна ринкова – середня ціна, за якою можна придбати товар на даному ринку, чи середня ціна здійснення угод по даному товарі в конкретний період часу.

Ціна рівноваги доходу й витрат – ціна, при якій виробник (продавець) товару дістає максимальний прибуток; при подальшому збільшенні ціни падає обсяг продажів внаслідок падіння попиту, що може привести до зменшення загального прибутку, а, з іншого боку, зменшення ціни нижче цього рівня стає причиною зниження прибутку.

Ціна рівноважна – ціна на конкурентному ринку, при якій величина попиту і величина пропозиції рівні, ціна, при якій немає ні дефіциту, ні надлишку товарів і послуг; ціна, що не виявляє тенденцію до росту чи зниження.

Ціна розрахункова – єдина ціна кожної ф’ючерсної позиції на даний день. Установлюється розрахунковою палатою, як правило, на основі цін угод, зроблених в останню хвилину перед закінченням торгівлі. Застосовується для підрахунку депозитів і маржі й для визначення цін. за якими ліквідуються ф’ючерсі контракти у випадку постачання реального товару. Ціна розрахункова застосовуються також у контрактах на нестандартне обладнання, що виробляється звичайно за індивідуальними замовленнями. Тому ціни на таке обладнання розраховуються й обґрунтовуються для кожного конкретного замовлення з врахуванням технічних і комерційних умов цього замовлення, а інколи остаточно встановлюються тільки після його виконання. Встановлена в залежності від ваги товару, вона визначається по вазі нетто. Якщо договір закупівлі-продажу передбачає, що ціна товару підлягає зміні в залежності від показників, що обумовлюють ціну товару (собівартість, витрати і т.п.), але при цьому не визначений спосіб перегляду ціни, ціна визначається виходячи зі співвідношення цих показників на момент складання договору і на момент передачі товару. При простроченні продавцем виконання обов'язку передати товар ціна визначається виходячи зі співвідношення цих показників на момент складання договору і на момент передачі товару, передбачений договором.

Ціна світова – ціна, яка встановлюється і передбачена відповідним контрактом. Вона відображає реальну ціну товару відповідної групи, або середню ціну на один і той же товар, який встановлений в різних країнах чи світових регіонах, обчислюється тільки у вільно конвертованій валюті.

Ціна "спот" – ціна (курс), по якій здійснюється продаж валюти, цінних паперів чи товару на ринку «спот». При цьому величина такого валютного курсу відрізняється від курсу по термінових валютних операціях.

Ціна базисна – фіксована прейскурантах, угодах або контрактах ціна товару з урахуванням всіх елементі її структури, а також встановлених: параметрів якості, специфікації, розміру складу та ін. Встановлюється на кожному початковому етапі її формування (наприклад, оптова промислового підприємства, оптова ціна базисна промисловості й т. д.). При замовленні на поставку товарів, з відмінними від базис них властивостями, застосовуються різні надбавки і знижки, які обумовлюють відмінність фактичних цін від базисних. Ступінь відхилення фактичних цін віл базисних визначається багатьма обставинами (додатковою емісією грошей, транспортними затратами, зростанням витрат на енергоносії, умовами реалізації, кон'юнктурою ринку).

З приведеного переліку видів цін слід зробити зауваження про наступне. Прийнятий у 1990 р. Закон України «Про ціни і ціноутворення» не може успішно виконувати функції базового регулятора відносин у сфері ціноутворення. Категорії, що містяться в ньому застаріли, передбачені види цін не відповідають сучасному господарському законодавству і в силу цього не сприяють, а й активно перешкоджають розвитку господарських відносин у економіці України.

§ 3. Державне регулювання цін

До повноважень Кабінету Міністрів України у сфері ціноутворення належать: здійснення в країні державної політики цін; визначення переліку продукції, товарів і послуг, державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи на які затверджуються відповідними органами державного управління; визначення повноважень органів державного управління в галузі встановлення і застосування цін (тарифів), а також щодо контролю за цінами та тарифами. Поряд із цим Кабінет Міністрів України своїми постановами затверджує мінімальні ціни на цукрові буряки та на цукор, мінімальні ціни на вітчизняні та імпортні горілку і лікеро-горілчані вироби, склад витрат підприємств житлового господарства, що входять до квартирної плати, тощо.

Діяльність Мінекономіки у сфері ціноутворення спрямована на реалізацію цінової політики в країні, аналіз і прогнозування динаміки цін і тарифів, розроблення відповідних пропозицій щодо регулювання цін і отримання інфляції.

Основні повноваження у сфері ціноутворення надані місцевим органам виконавчої влади, що дає їм змогу оперативно, з урахуванням місцевих особливостей проводити в життя цінову політику держави. їхні управління з питань цінової політики регулюють: ціни на паливно-енергетичні ресурси (вугілля, газ скраплений, торф паливний та ін.), що відпускаються населен­ню для побутових потреб; граничні рівні рентабельності та торговельні надбавки на дитяче харчування; тарифи на платні послуги, що надають лікувально-профілактичні державні і комунальні заклади охорони здоров'я; граничні рівні торговельних надбавок на окремі вітчизняні та імпортні лікарські засоби і вироби медичного призначення, а також встановлюють тарифи на перевезення пасажирів і вартість проїзних квитків у міському пасажирському транспорті (метрополітені, автобусі, трамваї, тролейбусі); тарифи на виробництво теплової енергії, на послуги водопостачання та водовідведення, за погодження і з Мінекономіки – тарифи на послуги кабельного телебачення тощо.

Державна політика цінового регулювання безперечно здійснює певний тиск на виробників і продавців продукції. У таких умовах вони змушені дотримуватися встановлених цін і відповідно нести від цього суттєві втрати. Для компенсації збитків держава часто супроводжує обмеження цін наданням підприємствам фінансової допомоги і тим самим не допускає їх банкрутства на регульованих ринках. Отже, державне регулювання цін – це політика держави за допомогою законодавчих, адміністративних та кредитно-фінансових заходів впливати на ціни з метою сприяння стабільному розвитку економічної ситуації в країні.

Втручання держави у процес ціноутворення здійснюється у трьох основних формах: обмеження рівня ціни; введення податкових платежів, що ведуть до вилучення доходів у виробників і споживачів; державна підтримка цін через дотації. Різноманітні методи державного регулювання цін можна об'єднати у дві групи: прямі методи та непрямі (опосередковані) методи.

Світова практика доводить, що державне регулювання цін застосовується в усіх країнах. Ступінь і форми державного втручання в процеси ціноутворення залежать від стану економічного розвитку країни, питомої ваги державного сектору, рівня монополізації та конкуренції, інтенсивності інформаційних процесів та інших факторів. Так, на етапі формування ринкових відносин або під час кризових ситуацій держава безпосередньо втручається в самий механізм ціноутворення, компенсуючи нездатність ринку утворювати рівноважні ціни. В умовах розвиненого ринку при стабільній грошово-фінансовій системі державне втручання в ціни обмежується лише відповідним впливом на передумови та побічні наслідки вільного ціноутворення. При цьому уряди розвинених країн можуть здійснювати регулювання цін на певні товари та послуги, що мають особливе соціальне значення для населення (електроенергія, водопостачання, поштові послуги та ін.).

З метою забезпечення цінового регулювання держава створює спеціальну систему органів ціноутворення, до якої в Україні входять загальнодержавні, регіональні та відомчі установи. До першої групи належить Кабінет Міністрів України, Мінекономіки, а до другої — управління з питань цінової політики Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Втручання державних органів у процес ціноутворення здійснюється прямим і непрямим (опосередкованими методами.

Пряме регулювання, як правило, переважає на початковому етапі створення ринку, коли його регулювальні здібності ще недостатньо розвинені, або у разі виникнення кризової ситуації в економіці. До прямих методів належать: установлення фіксованих (твердих) цін на найважливіші товари та послуги; застосування граничних цін або граничних коефіцієнтів їх підвищення; декларування зміни цін, заморожування (блокування) цін на певний строк; уведення граничних рівнів посередницько-збутових націнок і торговельних надбавок; дотування виробників деяких товарів; укладання договорів про ціни між підприємствами і державою тощо.

Серед методів прямого регулювання ціноутворення найпоширеніші такі:

1.Встановлення максимальних цін. Це означає, що держава забороняє підвищувати ціни вище певного рівня. Це робиться для захисту інтересів споживачів від надмірного зростання цін. Контроль за цінами може бути запроваджений, наприклад, щоб утримувати темпи інфляційного зростання, запобігати отриманню монопольними об'єднаннями надприбутків у період тимчасової відсутності товарів.

Але якщо встановлена державою максимальна ціна продажу товару буде нижча, ніж ціна, що склалася внаслідок «природних» економічних обставин на вільному від обмежень ринку, це може призвести до того, що виробникові товарів буде не вигідно реалізовувати товари за встановлений ми державою цінами. Наслідком можуть бути: зникнення певних товарів з ринку; виникнення черг; нормування товарів; пошуки легальних шляхів подолання обмежень; накопичення товарів; «чорний ринок».

2.Встановлення мінімальних цін. Уряд встановлює мінімальні ціни, вищі за ціни, які б склалися на ринку з об'єктивних причин, що призводить до утворення надлишкової пропозиції, скорочення виробництва і встановлення ціни ринкової рівноваги на мінімальному рівні.

3.Створення резерву товару. Система регулюваннями цін, як правило, запроваджується разом з планами створення резервів товару. Коли на ринку існує надлишок певного виду товару і при цьому ціни на нього падають, урядові органи купують товари. За рахунок цього створюється резервний запас. Якщо на ринку утвориться дефіцит певного виду товару і ціни на нього значно зростуть, споживачам пропонуватимуться товари з резервних запасів, що призведе до цінової стабілізації.

Частіше створюються запаси сільськогосподарської продукції, оскільки обсяг поставок цієї продукції щороку різний і в основному залежить від урожаю. Створення резервних запасів зумовлено необхідністю постійно забезпечувати населення потрібними товарами, а також його захисту від різких коливань цін.

В Україні ціни регулюються за допомогою законодавства про ціноутворення, що складається з ЦК, ГК, Закону, нормативних актів, які прийнято відповідно до них та стосуються політики ціноутворення.

Непрямі методи державного регулювання цін переважають на етапі зрілого ринку і в нормальних умовах розвитку економіки, коли регулювальний потенціал ринкового механізму реалізується на повну силу. За допомогою цих методів держава регулює пове­дінку об'єктів, які беруть участь у процесі ціноутворення, але не диктує самий порядок, способи визначення цін та їхній рівень. Непряме регулювання досягається в основному за допомогою зміни рівня та диференціації ставок товарних податків (ПДВ, акцизний збір, мито), пільгового оподаткування та кредитування, граничних нормативів рентабельності тощо.

Державне регулювання цін спрямоване на досягнення певних цілей державної економічної політики. Можна виділити декілька таких найбільш типових цілей, кожній з яких відповідають певні методи державного впливу на ціноутворення.

Передусім, це запобігання руйнівного впливу цін на економіку та отримання інфляції. Така мета, як правило, ставиться в умовах переходу країни до ринкових відносин або в період відтво­рення ринкових відносин, зруйнованих війною чи соціально-економічними потрясіннями, коли в економіці порушено господарські зв'язки, відсутня необхідна інфраструктура ринку, мають місце гострий дефіцит основних товарів, високий рівень безробіття, стрімке зростання цін та ін. У цих умовах держава спирається в основному на політику прямого регулювання цін, в рамках якої на головні види споживчих товарів і послуг застосовуються фіксовані ціни або граничні ціни з одночасним дотуванням виробників деяких товарів чи наданням цільових компенсацій їх споживачам. Такі методи державного регулювання цін як правило, доповнюються відповідним регулюванням заробітної плати, що сприяє стабілізації економіки, призупиненню спаду виробництва та приборканню інфляції.

Не менш важливою метою державного регулювання цін є за хист внутрішнього ринку від негативного впливу зовнішньої кон куренції. Внутрішні ціни в кожній країні, як правило, відрізняються від світових, що обумовлено неоднаковим рівнем витрат на виробництво та відмінностями в системі оподаткування. Перевищення внутрішніх цін порівняло із світовими робить вигідним увезення в країну іноземних товарів, і навпаки, низький рівень внутрішніх цін порівняно із світовими стимулює експорт вітчизняних товарів. Це може завдати шкоди національним підприємствам, спричинити спад виробництва і зростання безробіття. Для запобігання таким явищам держава використовує політику протекціонізму, яка у сфері ціноутворення передбачає дотування вітчизняних виробників або підвищення цін на імпортні товари за допомогою ввізного мита. Останнє, , є головним інструментом їх цінового регулювання є непрямий податок на імпортні товари.

Державне регулювання цін (тарифів) та їх встановлення по видах продукції та товарів також проводять визначені Кабінетом Міністрів України конкретні галузеві міністерства і відомства, державні адміністрації та виконкоми місцевих рад. Зокрема,, постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.1996р. №1548 «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів місцевих рад щодо регулювання цін (тарифів)» із змінами і доповненнями затвердженні повноваження більше десяти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади щодо регулювання (встановлення фіксованих та граничних рівнів цін (тарифів), торгівельних (постачально-збутових) надбавок, нормативів рентабельності, запровадження обов'язкового декларування змін) цін і тарифів на окремі види продукції і послуг які реалізують підвідомчі їм суб'єкти господарювання, установи і організації. Відповідно до цієї постанови:

1. Мінекономіки встановлює оптові ціни на газ природний для виробників і постачальників та тарифи на його транспортування територією України і роздрібні ціни – для населення. Мінекономіки також може запроваджувати індикативні ціни на товари: щодо експорту яких застосовано антидемпінгові заходи або розпочато антидемпінгові розслідування чи процедури в Україні або за її межами; щодо яких застосовуються спеціальні імпортні процедури відповідно до ст. 19 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»; щодо експорту яких встановлено режим квотування, ліцензування; щодо експорту яких встановлено спеціальні режими; експорт яких здійснюється у порядку, передбаченому ст. 20 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»; в інших випадках на виконання міжнародних зобов'язань України. Вони розробляються організації на базі результатів аналізу інформації, одержаної від митних, фінансових, статистичних державних органів, банківських, інформаційних та інших установ і організацій України, з інших джерел, за відповідними методиками. При цьому враховуються стандарти якості товарів, чинні в Україні та визнані у світовій практиці, передбачені законодавством України умови поставки і розрахунків, стан кон'юнктури зовнішніх та внутрішніх ринків, цінова інформація та прогнози щодо можливих цінових коливань, контрактна практика щодо відповідного товару на відповідному ринку та інша інформація кон'юнктурно-цінового характеру.

2. Міністерство транспорту і зв’язку за погодженням з Мінекономіки встановлює: тарифи на перевезення вантажів залізничним транспортом у межах України та пов'язані з ними послуги; тарифи на комплекс робіт, пов'язаних з обробленням вантажів у морських і річкових портах (за винятком оброблення каботажних вантажів), а також збори і плату за послуги, що надаються суднам у морських і річкових портах України; тарифи на перевезення пасажирів, багажу і вантажобагажу залізничним транспортом у міжнародному та внутрішньому сполученні (крім приміських перевезень; тарифи на перевезення пасажирів і багажу автобусами міжміських, міжобласних маршрутів; тарифи на міжнародні перевезення пасажирів і багажу залізничним транспортом; аеронавігаційні збори за аеронавігаційне обслуговування повітряних суден у повітряному просторі України; аеропортові збори за обслуговування повітряних суден в аеропортах України; на основні послуги зв'язку в межах України (крім послуг, пов'язаних з виплатою і доставкою пенсій та грошової допомоги населенню, що виплачуються з коштів Пенсійного фонду); на міжнародні послуги зв'язку;

3. Міністерство транспорту і зв'язку за погодженням з Мінекономіки та Пенсійним фондом встановлює тарифи на оплату послуг, пов'язаних з виплатою і доставкою пенсій та грошової допомоги населенню, що виплачуються з коштів Пенсійного фонду.

4. Міністерство фінансів за погодженням з Мінекономіки та Національним банком затверджує ціни на дорогоцінні метали у виробах і брухті та дорогоцінне каміння, що скуповується у населення.

5. Міністерство промислової політики за погодженням з відповідними обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями регулює тарифи на послуги з постачання води, які надаються виробничим об'єднанням «Укрпромводчормет» і підприємством «Кривбаспромводпостачання».

6. Міністерство освіти і науки, Міністерство охорони здоров’я, інші міністерства та центральні органи виконавчої влади, до сфери управління яких належать навчально-виховні заклади, за погодженням з Міністерством фінансів встановлюють граничний розмір плати за проживання в студентських гуртожитках.

7. Міністерство внутрішніх справ за погодженням з Міністерством фінансів встановлює граничні розміри плати за проживання в гуртожитках системи міністерства.

8. Національна комісія регулювання електроенергетики регулює тарифи на електроенергію, що відпускається населенню для побутових потреб.

9. Міністерство праці та соціальної політики здійснює регулювання цін на протезно-ортопедичні вироби і технічні засоби профілактики інвалідності та реабілітації.

10. Міністерство охорони навколишнього середовища за погодженням з Мінекономіки для всіх користувачів мисливських угідь України здійснює регулювання цін і тарифів: на продукцію полювання, включаючи живу дичину, яка поставляється на експорт; на мисливські трофеї, добуті іноземними громадянами; на послуги, надані іноземним громадянам. Разом з Міністерством фінансів затверджує ціни на ліцензії для відстрілу диких копитних мисливських тварин та ведмедя.

11. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації регулюють (встановлюють): ціни на паливно-енергетичні ресурси (вугілля, вугільні брикети, паливо пічне побутове, гас освітлювальний, торф паливний кусковий, дрова, торф'яні брикети, газ скраплений), що відпускаються населенню для побутових потреб; тарифи на теплову енергію (послуги теплопостачання) для всіх груп споживачів, що відпускається енергопостачальницькими організаціями і підприємствами незалежно від форм власності; тарифи на послуги водопостачання та водовідведення, що надаються всім споживачам підприємствами, що перебувають у комунальній власності, та населенню – підприємствами незалежно від форм власності; тарифи на послуги з прибирання, вивезення та знешкодження твердих побутових відходів і рідких нечистот, що надаються всім споживачам підприємствами незалежно від форм власності; граничні розміри плати за проживання в гуртожитках робітників і службовців; граничні рівні рентабельності та торговельні надбавки на дитяче харчування; розмір плати за послуги, які надаються медичними витверезниками при органах внутрішніх справ громадянам у нетверезому стані; тарифи на платні послуги, що надають лікувально-профілактичні та санітарно-профілактичні державні і комунальні заклади охорони здоров'я; граничні рівні торгівельних надбавок (націнок) суб'єктам підприємницької діяльності на вітчизняні та імпортні лікарські засоби і вироби медичного призначення (за переліком, що визначається Міністерство освіти здоров’я за погодженням з Мінекономіки).

12. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, виконавчі органи Львівської і Криворізької міських рад регулюють (встановлюють) тарифи на перевезення пасажирів і вартість проїзних квитків у міському пасажирському транспорті-метрополітені, автобусі, трамваї, тролейбусі (який працює в звичайному режимі руху).

13. Рада міністрів Автономної Республіки Крим встановлює тарифи на перевезення пасажирів і багажу пасажирським електротранспортом (тролейбусом) у міжміському і приміському сполученні.

14. За погодженням з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями затверджуються тарифи: на перевезення пасажирів і багажу залізничним транспортом у приміському сполученні – управліннями залізниць; на перевезення пасажирів і багажу автомобільним транспортом (який працює в звичайному режимі руху) у міжміському, внутрішньо обласному і приміському сполученні територіально-виробничими об'єднаннями автомобільного транспорту.

15. Укрзалізниця встановлює тарифи на перевезення вантажів залізничними під'їзними коліями, вантажно-розвантажувальні роботи та інші послуги, що надаються підприємствами промислового залізничного транспорту.

Мінекономіки разом з АМК запроваджують та скасовують державне регулювання цін на продукцію монопольних утворень на загальнодержавних ринках.

Уряд Автономної Республіки Крим, відповідні місцеві органи влади разом з органами Антимонопольного комітету запроваджують та скасовують державне регулювання цін на продукцію монопольних утворень на регіональних ринках. Виняток становить продукція, ціни на яку регулюються рішеннями Кабінету Міністрів України.

На загальнодержавних ринках обирає методи і встановлює терміни регулювання Мінекономіки, на регіональних – Уряд Автономної Республіки Крим, відповідні місцеві органи влади. Запроваджуючи регулювання цін на продукцію монопольних утворень, вони зобов'язані подати у терміни, встановлені відповідним органом: відомості про запланований рівень цін; калькуляцію собівартості продукції з розшифровкою матеріальних і трудових затрат; відомості про обсяги виробництва (фактичні за минулий і поточний роки та планові на поточний рік); дані про запланований і досягнутий розмір прибутків від реалізації продукції, про розмір прибутків, рентабельність підприємства у цілому; пояснювальну записку.

Рішення про запровадження чи скасування державного регулювання цін, реєстрацію декларованих цін (тарифів) або їх зміни надсилається до монопольного утворення, відповідного органу АМК та органу державного контролю за цінами.

Регулювання цін (тарифів) не поширюється на продукцію, що експортується, нову продукцію, виготовлену із застосуванням запатентованого винаходу та високоефективної технології, створеної спеціально для цієї продукції (протягом трьох років з моменту постановки її на виробництво). Суб'єкти господарювання, у яких в результаті перевірок виявлено порушення вимог законодавства України про захист економічної конкуренції шляхом встановлення монопольних або дискримінаційних цін, зобов'язані в 10-денний термін після одержання акта перевірки повідомити відповідні органи про вжиті заходи щодо усунення порушень.

Функціонуючи на ринку, суб'єкти господарювання, що займають монопольне становище можуть встановлювати монопольні чи дискримінаційні ціни. Тим самим вони порушують норми законодавства, щоб отримати надприбутки за рахунок споживачів та інших суб'єктів господарювання.

З метою недопущення таких порушень для них передбачено обов’язкове декларування цін в органах АМК.

Декларування цін – це дозвіл на підвищення вільних відпускних цін підприємств-монополістів. Декларування підвищення вільних цін здійснюється підприємствами після погодження ними нового рівня з основними підприємствами-споживачами. При цьому підприємства подають органам, що регулюють ціни, декларацію про підвищення вільної оптової ціни, встановленою за формою.

До декларації додаються: пояснювальна записка, в якій обґрунтовуються причини підвищення ціни (подорожчання сировини, збільшення тарифів на електроенергію, комунальні послуги і т.і.); відомості про заплановану ціну з розшифруванням матеріальних і трудових витрат; протоколи погодження нових цін з головними споживачами продукції; відомості про обсяги виробництва; дані про запланований і досягнутий розмір прибутку.

Підвищення цін без декларування кваліфікується як порушення державної дисципліни цін, і до порушників застосовуються штрафні санкції у відповідності з чинним законодавством.

§ 4. Контроль і відповідальність за порушення державної дисципліни цін

Контроль за додержанням державної дисципліни цін є одним з видів державного контролю за діяльністю господарюючих суб'єктів. Державний контроль за цінами здійснюється головним чином при встановленні і застосуванні державних фіксованих та регульованих цін і тарифів. Щодо сфери дії вільних цін контролюється правомірність їх застосування (зокрема, шляхом декларування) та додержання вимог антимонопольного законодавства.

Координація роботи щодо здійснення політики цін, проведення економічного аналізу рівня та динаміки цін, вжиття заходів щодо коригування цін і тарифів здійснюється відповідними державними органами управління України та їх структурними підрозділами, зокрема, Державною комісією з контролю за цінами, Державною податковою адміністрацією, відділами цін при облдержадміністраціях та ін. Ці органи здійснюють контроль за цінами у взаємодії з профспілками, спілками споживачів та іншими громадськими організаціями.

Втручання держави у процеси ціноутворення передбачає насамперед спостереження за рівнем цін. Цим займаються центральні статистичні управління, а також соціальні партнери (науково-дослідні центри профспілок, спеціальні комісії за завданням голів різних партій, міжнародні організації). Органи статистики забезпечують нагляд за динамікою цін і тарифів в Україні, розробляють індекси їх зміни, обчислюють вплив зміни цін і тарифів на рівень життя населення. В організації статистичного нагляду беруть участь органи, які встановлюють ціни і тарифи, та фінансові органи. Господарські суб'єкти зобов'язані у встановленому порядку подавати необхідну інформацію для здійснення контролю за правильністю встановлення і застосування цін.

Контроль за додержанням додержавної дисципліни цін визначається як система заходів, спрямованих на забезпечення виконання законодавства у сфері ціноутворення та державного регулювання цін, виявлення правопорушень з метою їх припинення і винних осіб з метою недопущення протиправних дій. Порушення порядку застосу вання цін і тарифів – це недотримання суб'єктом підприємницької діяльності встановлених цін або умов, що їх обмежують, не подання у строк на вимогу органу контролю цін документів та іншої інформації, необхідної для проведення перевірки. Контроль здійснюється органами, на які ці функції покладені законодавством. В Україні такими органами є Державна інспекція з контролю за цінами при Міністерстві економіки та з питань європейської інтеграції України, органи АМК та інші.

Загальні питання контролю за цінами та відповідальності за порушення державної дисципліни цін визначені в розділі III Закону. Відповідно до ст. 13 цього Закону державний контроль за цінами здійснюється при встановленні та застосуванні державних фіксованих і регульованих цін і тарифів. При цьому у сфері дії вільних цін контролюється правомірність їх застосування та додержання вимог антимонопольного законодавства.

Згідно з Положенням про Державну інспекцію з контролю за цінами (далі – Держцінінспекція), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13.09.2000 р. № 1439, ця інспекція є урядовим органом державного управління, який діє у складі Мінекономіки і підпорядковується йому. Основними завданнями Державної інспекції з контролю за цінами є організація та здійснення контрольно-наглядових функцій з питань додержання центральними та місцевими органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, підприємствами, установами та організаціями вимог щодо формування, встановлення та застосування цін і тарифів. Положення прямо зобов'язує Держцінінспекщю керуватися у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України й Кабінету Міністри України, наказами Мінекономіки, а також самим Положенням.

Для виконаний покладених на неї функцій і завдань Держцінінспекція та її посадові особи наділені певними правами передбачені п. 5 Положення:

1) проводити в органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, підприємствах, установах та організаціях (далі – суб'єкти) незалежно від форми власності перевірки бухгалтерських документів, книг, звітів, калькуляцій та інших документів, пов'язаних із формуванням, встановленням та застосуванням цін і тарифів;

2) одержувати в установленому порядку від органів виконавчої влади. Ради міністрів Автономної Республіки Крим, підприємств, установ та організацій матеріали й інформацію, необхідну для виконання покладених на неї завдань;

3) обстежувати в установленому порядку виробничі, складські, торговельні та інші приміщення підприємств, установ та організацій, що використовуються для виготовлення, зберігання й реалізації товарів і сировини, організації та надання послуг;

4) у межах своєї компетенції вимагати від керівників та інших посадових осіб органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, які перевіряються, усунення виявлених порушень порядку формування, встановлення і застосування цін і тарифів;

5) приймати рішення пре вилучення до відповідного бюджету сум усій обґрунтовано одержаної підприємством, установ, організацією виручки в результаті порушення державної дисципліни цін. про накладення штрафу у двократному її розмірі, а також звертатися з позовами до судів про стягнення з підприємств, установ та організацій зазначених сум у разі невиконання ними рішень державних інспекцій з контролю за цінами;

6) відповідно до вимог законодавства, розглядати справи про адміністративні правопорушення, пов'язані з порушенням порядку формування, встановлення і застосування цін і тарифів, також невиконанням вимог органік державного контролю за цінами;

7) залучати спеціалістів органів виконавчої влади, а також підприємств, установ та організацій (за погодженням з їх керівниками) до розгляду питань, що належать до її компетенції;

8) скасовувати рішення своїх територіальних органів, а також винесені ними постанови про накладення адміністративних стягнені.

Чинне законодавство України передбачає також відповідальність зазначених осіб, зокрема: за невиконання або неналежне виконання посадовими особами Держцінінспекції своїх обов'язків останні притягаються до Дисциплінарної, адміністративної, кримінальної та матеріальний відповідальності відповідно до чинного законодавства; збитки, нанесені неправомірними діями посадових осіб органів Держцінінспекції, підлягають відшкодуванню за рахунок коштів державного бюджету; посадові особи органів Держцінінспекції зобов’язані зберігати комерційну і службову таємницю.

Відповідно до підпункту 1.4 Інструкції про порядок застосування економічних і фінансових (штрафних) санкцій органами державного контролю за цінами, затверджена наказом Мінекономіки Мінфіну від 3 грудня 2001 р. №298/519 (надалі – Інструкція).

Порушеннями порядку встановлення і застосування цін, за які накладаються економічні санкції, є, зокрема: нарахування непередбачених законодавством націнок до цін і тарифів що регулюються; застосування вільних цін (тарифів) на продукцію (послуги, роботи) умови запровадження для них режиму державного регулювання; застосування цін (тарифів) на продукцію (послуги, роботи) з рентабельністю, рівень якої перевищує встановлений відповідно законодавства граничний; застосування цін (тарифів) з порушенням запровадженого порядку, обов'язкового декларування їх зміни; завищення або заниження розміру передбачених законодавством податків та обов'язкових зборів, що включаються в структуру ціни, або їх невключення в структуру ціни, що регулюється; включення з структуру регульованих цін (тарифів) не передбачені законодавством витрат або витрат понад установлені розміри; включення у вартість продукції та послуг, ціни (тарифи) на регулюються, фактично не виконаних або виконаних не в повному обсязі послуг (робіт); застосування торговельних і постачальницько-збутових надбав (націнок) понад установлений граничний розмір; застосування цін (тарифів) суб'єктами господарювання за види послуг (робіт), які не передбачені визначеними нормативно-правовими актами, які встановлюють для них відповідні переліки платних послуг; застосування цін і тарифів з порушенням інших запровадження методів регулювання, які встановлюються шляхом перевірки.

За результатами перевірки має бути складений відповідно до Інструкції про порядок застосувати економічних і фінансових (штрафних) санкцій органами державного контролю за цінами, затверджене наказом Міністерством економіки і Міністерством фінансів від 03.12.2001 р. № 298/519 (надалі – Інструкція). Зазначена інструкція досить детально розписує дії всіх робітників Держцінінспекції зі складання акта перевірки і при подальшому вирішенні питання про застосування санкцій.

Акт перевірки має містити: перелік порушених суб'єктами нормативних актів з конкретним обґрунтуванням порушення; докладний механізм здійснення порушення; суму необґрунтовано отриманої виручки, до якої слід додати розрахунки, на яких ґрунтується обчислення зазначеної суми, а також посилання на документи первинного бухгалтерського обліку, згідно з якими вони здійснюються (копії документів первинного бухгалтерського обліку завіряються підписом посадової і би суб'єкта і його печаткою).

Крім того, акт має містити відомості про перевіреного суб'єкта (повну назву, підпорядкованість, форму власності, назву податкової адміністрації за місцем реєстрації, ідентифікаційний код, розрахунковий рахунок у банківській установі, адресу, прізвище керівника) і давати вичерпну відповідь на питання, визначені програмою перевірки. Акти перевірок підписує особа, яка здійснює перевірку, а також керівник і головний бухгалтер суб'єктів що перевіряються.

Держінспекція державні інспекції з контролю за цінами в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі на підставі проведених ними перевірок і матеріалів перевірок, здійснених фінансовими та іншими контрольними органами, приймають рішення про вилучення суми, необґрунтовано одержаної суб'єктами господарювання внаслідок порушення державної дисципліни цін, і застосовуються штрафні санкції. Рішення складається за формою у трьох примірниках за встановленим зразком, один з яких направляється порушнику, другий залишається у справах органу державного контролю за цінами, який прийняв це рішення.

У випадку невиконання рішення, повного або часткового відхилення претензії чи залишення її без відповіді орган державного контролю за цінами у 30-денний термін подає позов у арбітражний суд про примусове стягнення суми економічних санкцій. Рішення вважається виконаним і знімається з контролю після одержання відповідної інформації про зарахування сум економічних санкцій за належністю.

Підприємства, організації та інші юридичні та фізичні особи ма­ють право оскаржити в господарському суді порушення цін з боку державних органів та вимагати відшкодування завданих їм збитків у випадках реалізації їм товарів і послуг з порушенням чинного законодавства.

Одним із найважливіших напрямів контролю у сфері цін є контроль за цінами та ціноутворенням суб'єктів природних монополій. Найпоширенішими у практиці діяльності суб'єктів природних монополій є цінові зловживання, передбачені підпунктами 1, 2 ч. 2 ст. 13 Закону «Про захист економічної конкуренції». Проводиться згідно з положенням про порядок проведення перевірок додержання законодавства про захист економічної конкуренції, затвердженим розпорядженням Антимонопольного комітету України від 25.11. 2001 р. №182 р.

Здійснюючи контроль за дотриманням законодавства про захист економічної діяльності суб'єктів природних монополій, зокрема за їх цінами та ціноутворенням, органи Антимонопольного комітету особливу увагу приділяли запобіганню та припиненню цінових зловживань монопольним становищем на соціально значущих ринках житлово-комунальних послуг, перш за все послуг теплота водопостачання. Велика кількість виявлених на цих ринках зловживань цінового характеру, з одного боку, і зумовлюється об’єктивними особливостями цих ринків (це ринки природних монополій або суміжні з ними, яким притаманні високі бар'єри вступу; послуги, що надаються суб'єктами господарювання, які діють на цих ринках, задовольняють першочергові життєві потреби, тому їх споживання не може бути обмеженим; як правило, вони не мають близьких замінників і не відчувають значного впливу потенційної чи субституційної конкуренції), з іншого перш за все саме на цих ринках виявляється недосконалість існуючої системи державного регулювання монопольних утворень.

Органами АМК було припинено порушення у вигляді зловживання монопольним становищем цінового характеру на ринках послуг житлово-комунального господарства, на яких здійснювалося державне регулювання шляхом установлення фіксованих цін (тарифів), насамперед на ринках послуг тепло -, водопостачання та водовідведення. На зазначених ринках, як правило, припинялися порушення, вчинені шляхом «прихованого» підвищення цін через зниження якості товарів (послуг), зокре­ма, через зменшення обсягів наданих послуг (у порівнянні з тим, що передбачалися при визначенні розміру тарифу) без здійснення відповідних перерахунків. Значна увага приділялася попередженню подібних зловживань монопольним становищем, забезпеченню захисту прав споживачів шляхом надання органами Комітету відповідних рекомендацій.

З урахуванням соціальної важливості питань, що розглядаються, а також того, що проведення перерахунків сприяє як підвищенню прозорості тарифів, так і запобіганню порушень законодавства про захист економічної конкуренції, за дорученням Голови АМК обласними (міськими) територіальними відділеннями впроваджено постійний моніторинг перерахованих споживачам коштів за видами діяльності суб'єктів господарювання.

Практика свідчить не тільки про значну поширеність цінових порушень, що вчинюються суб'єктами природних монополій, а й про те, що виявляються ці порушення перевіреними.

За порушення державної дисципліни цін відповідно до ст. 14 Закону про ціни, до підприємства можуть бути застосовані такі санкції: вилучення всієї не обґрунтовано отриманої суб’єктом суми виручки в доход бюджету; накладення штрафу у двократному розмірі необґрунтовано отриманої суми виручки в позабюджетні фонди відповідних місцевих рад.

Зазначимо, що санкції за порушення мінімальних цін передбачають і інші законодавчі акти. Наприклад, ст. 9 Закону України від 17 червня 1999 р. «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру» передбачено, що у випадку реалізації цукру за цінами нижче визначеної мінімальної ціни із суб'єкта стягується штраф у подвійному розмірі вартості цукру, реалізацію якого здійснено з порушенням встановленого порядку.

Особи, винні в порушенні порядку встановлення і застосування цін і тарифів у встановленому порядку також притягаються до адміністративної відповідальності.

Контрольні запитання

1. Дайте визначення ціни як економіко-правової категорії.

2. Поясніть співвідношення понять ціни і тарифу.

3. Назвіть і поясніть функції ціни.

4. Роль ціни в господарських зобов’язаннях.

5. У чому полягає політика ціноутворення в Україні?

6. У чому полягає державне регулювання цін і тарифів?

7. Назвіть і поясніть види цін в Україні.

8. Які державні органи встановлюють ціни та їх види?

9. За які дії суб’єктів господарювання накладається стягнення?

10. Які державні органи здійснюють контроль за цінами?

11. Назвіть види відповідальності суб’єктів господарювання за порушення державної дисципліни цін.

ГЛАВА 4

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙ ТА ІННОВАІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

§ 1. Поняття і види, суб’єкти та об’єкти інвестицій

Успішне проведення ринкових реформ в Україні неможливе без ефективної інноваційно-інвестиційної політики, перебудови економіки з метою створення сприятливого інвестиційного середовища. Сучасний стан економіки України потребує вирішення багатьох кардинальних проблем і насамперед розроблення шляхів виходу з кризи, який можливий лише за умов створення потужної виробничої бази за участю інвестованого капіталу. Вирішення питань притоку капіталу в українську економіку дозволить не тільки одноразово оновити основні фонди, а й постійно оновлювати їх, запроваджуючи інноваційні технології. Слід враховувати, що цей процес є постійним і циклічним.

Інвестиція (від лат. Invest – вкладати) – є економіко-правовою категорією, що означає довготермінове вкладення капіталу або інших засобів в об’єкти господарської діяльності з метою забезпечення їх подальшого збільшення. У даному випадку їх збільшення пов’язане з отриманням прибутку чи досягнення соціального ефекту.

Відповідно до ст. 1 Закону України від 18.12. 1991 р. «Про Інвестиційну діяльність» (надалі – Закон) інвестиції – це всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницького та іншого видів діяльності, у результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.

Виходячи з поняття, відповідно до цільового призначення щодо інвестицій і класифікації інвестицій можна виділяти такі їх ознаки: вони вкладаються в об'єкти господарської та інших видів діяльності, тобто не використовуються для особистого споживання; метою вкладень є одержання прибутку і досягнення позитивного соціального ефекту; суб'єкт, що здійснює вкладення даних цінностей, повинен мати право на здійснення даного виду діяльності; діяльність суб'єкта характеризується самостійністю та ініціативністю; вкладеним цінностям дається статус інвестицій шляхом підписання інвестиційного договору.

За критерієм цінностей, що вкладаються в об’єкти господарської діяльності відповідно до ст. 1 Закону інвестиціями можуть бути: кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери; рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності); майнові права інтелектуальної власності; сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих («ноу-хау»); права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права; інші цінності.

За суб'єктним складом інвесторів інвестиції поділяються на: інвестиції, здійснювані громадянами, недержавними підприємствами, господарськими асоціаціями, спілками і товариствами, а також громадськими і релігійними організаціями, іншими юридичними особами, заснованими на колективній власності; державні інвестиції, здійснювані органами влади і управління України, Автономної Республіки Крим, місцевих Рад народних депутатів за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і позичкових коштів, а також державними підприємствами і установами за рахунок власних і позичкових коштів; іноземні інвестиції, здійснювані іноземними громадянами, юридичними особами та державами; спільні інвестиції, здійснювані громадянами та юридичними особами України, іноземних держав.

За джерелами фінансування інвестиційної діяльності інвестиції поділяються на такі, що здійснюються за рахунок: власних фінансових ресурсів інвестора (прибуток, амортизаційні відрахування, відшкодування збитків від аварій, стихійного лиха, грошові нагромадження і заощадження громадян, юридичних осіб тощо); позичкових фінансових коштів інвестора (облігаційні позики, банківські та бюджетні кредити); залучених фінансових коштів інвестора (кошти, одержані від продажу акцій, пайові та інші внески громадян і юридичних осіб); бюджетних інвестиційних асигнувань; безоплатних та благодійних внесків, пожертвувань організацій, підприємств і громадян.

Виходячи з того, що інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності, можна виділити наступні форми інвестиційної діяльності: створення юридичних осіб для ведення інвестиційної діяльності; ведення спільної інвестиційної діяльності без створення юридичної особи на підставі договору про спільну діяльність; придбання, не заборонене законами України, нерухомого чи рухомого майна шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів; придбання майнових прав; інші форми, не заборонені законами України.

За функціональною структурою інвестиції поділяються на валові, чисті у формі капітальних вкладень.

Валові інвестиції – вкладення коштів у відтворення діючих виробничих фондів (які визначаються величиною амортизаційних відрахувань) та у їх розширення.

Чисті інвестиції – вкладення коштів у створення нових виробничих фондів (тобто у розширення виробництва). Це вкаледення у формі капітальних вкладень у відтворення основних фондів і на приріст матеріально-виробничих запасів.

До складу державних капітальних вкладень належать: будівельно-монтажні роботи; проектно-пошукові роботи; геологорозвідувальні роботи; придбання обладнання, інвентарю та устаткування; інші капітальні роботи.

3а джерелами фінансування державні капітальні вкладення поділяються на централізовані та децентралізовані.

Централізовані капітальні вкладення мають такі джерела фінансування: кошти Державного бюджету; кошти місцевих бюджетів; державні цільові фонди (інвестиційний, інноваційний та інші); державні позики.

Децентралізовані капітальні вкладення фінансуються за рахунок власних коштів державних підприємств (амортизаційних відрахувань та чистого прибутку); коштів міністерств та відомств; позики комерційних банків; емісія акцій тощо.

За формами відтворення державні капітальні вкладення поділяються на: нове будівництво; розширене виробництво; реконструкцію; технічне переоснащення.

Видатки на фінансування капітальних вкладень здійснюються із бюджету розвитку відповідних бюджетів (державного та регіональних) у межах затверджених сум через розпорядників коштів у міру надходження доходів. За умов невиконання доходної частини відповідного бюджету видатки на капітальні вкладення фінансуються за залишковим принципом.

Приватні інвестиції направляються в ті галузі виробництва, які мають високий прибуток, або є гарантія, що впровадження в них новітніх технологій дасть змогу одержати високі прибутки. Державні інвестиції направляються, як правило, на пріоритетні напрями розвитку виробництва через бюджет чи довгострокові кредити.

За методами господарювання розрізняють: реальні інвестиції , тобто спрямовані на збільшення реального капіталу та розширення матеріального виробництва; фінансові інвестиції – вкладення у фіктивний капітал, тобто витрати, на купівлю цінних паперів.

Законом України від 22.05.1997 р. «Про оподаткування прибутку підприємств» (п. 1.28 ст. 1) передбачено, дещо інший поділ інвестицій на види, залежно від методів господарювання: капітальні, фінансові та реінвестиційні.

Капітальна інвестиція – це господарська операція, яка передбачає придбання будинків, споруд, інших об'єктів нерухомої власності, інших основних фондів і нематеріальних активів, які підлягають амортизації згідно з названим Законом.

Фінансова інвестиція – це господарська операція, яка передбачає придбання корпоративних прав, цінних паперів, деривативів та інших фінансових інструментів. Фінансові інвестиції, у свою чергу, поділяються на прямі та портфельні.

Реінвестиція - господарська операція, яка передбачає здійснення капітальних або фінансових інвестицій за рахунок доходу (прибутку), отриманого від інвестиційних операцій.

За характером участі інвестора в інвестуванні, розрізняють: прямі інвестиції (здійснюються безпосередньо інвестором, що вимагає від нього відповідної підготовки та професійних навичок); непрямі інвестиції (здійснюються за посередництвом інших осіб – інвестиційних або фінансових посередників).

За формами власності, на базі якої функціонує інвестор та джерел інвестиційних коштів розрізняють: приватні інвестиції (здійснюються фізичними особами та юридичними особами, які не належать до державної та комунальної власності, за рахунок власних або позичкових коштів); державні інвестиції (здійснюються державними суб'єктами господарювання за рахунок державних або позичкових коштів); комунальні інвестиції (здійснюються органами місцевого самоврядування та створеними ними організаціями за рахунок коштів місцевих бюджетів та позичкових коштів); змішані інвестиції (здійснюються інвесторами, що функціонують на різних формах власності).

За строками дії інвестиції поділяються на: короткострокові строк вкладення яких не перевищує одного року; довгострокові розраховані на термін більше року, або взагалі не обмежені будь-яким терміном.

Відповідно до ст. 5 Закону суб’єктами інвестиційної діяльності є інвестори та учасники.

Інвестори – суб’єкти інвестиційної діяльності (громадяни і юридичні особи України та іноземних держав), які приймають рішення про вкладення власних, позикових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування. Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності. Права у всіх інвесторів, незалежно від форм власності, однакові, і розміщення інвестицій у будь-які об'єкти є їх невід'ємним правом, яке охороняється законом. Інвестор визначає цілі, напрямки та обсяги інвестицій і залучає до їх реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у тому числі й шляхом організації конкурсів і торгів.

Учасниками інвестиційної діяльності – громадяни та юридичні особи України, та інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора.

Об’єктами інвестиційної діяльності може бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права.

Забороняється інвестування в об'єкти, створення і використання яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановлених законодавством України, а також порушує права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави що охороняються законом.

Суб'єкти інвестиційної діяльності (учасники та інвестори), відповідно до ст. 7 Закону, незалежно від форм власності та господарювання мають рівні права щодо здійснення інвестиційної діяльності, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Розміщення інвестицій у будь-яких об'єктах, крім тих, інвестування в які заборонено або обмежено Законом, іншими актами законодавства України, визнається невід'ємним правом інвестора і охороняється законом.

Інвестор самостійно визначає цілі, напрями, види й обсяги інвестицій, залучає для їх реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у тому числі шляхом організації конкурсів і торгів. Взаємовідносини при такій передачі регулюються ними самостійно на основі договорів. Майно інвесторів може бути використано ним для забезпечені його зобов'язань, У заставу приймається тільки таке майно, перебуває у власності позичальника або належить йому на повного господарського відання, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Заставлене майно при порушенні заставних зобов'язань може бути реалізоване відповідно до чинного законодавства.

Інвестор має право на придбання необхідного йому майна у громадян і юридичних осіб безпосередньо або через посередників за цінами і на умовах, що визначаються за домовленістю сторін, якщо це не суперечить законодавству України, без обмеження за обсягом і номенклатурою. Він має право володіти, користуватися і розпоряджатися об'єктами та результатами інвестицій, включаючи реінвестиції та торговельні операції на території України, відповідно до законодавчих актів України. Для державних підприємств, що виступають інвесторами за межами України та яким відкрито іпотечний кредит, встановлюється гарантія по цих інвестиціях з боку держави.

У випадках і порядку, встановлених законодавством України, інвестор зобов'язаний: подати фінансовим органам декларацію про обсяги і джерела здійснюваних ним інвестицій; одержати необхідний дозвіл або узгодження відповідних державних органів та спеціальних служб на капітальне будівництво; одержати позитивний комплексний висновок державної експертизи щодо додержання в інвестиційних програмах та проектах будівництва діючих нормативів з питань санітарного й епідеміологічного благополуччя населення, екології, охорони праці, енергозбереження, пожежної безпеки, міцності, надійності та необхідної довговічності будинків і споруд, а також архітектурних вимог.

Крім вищезазначених обов’язків, інвестори, вже як суб'єкти інвестиційної діяльності зобов'язані: додержувати державних норм і стандартів, порядок встановлення яких визначається законодавством України; виконувати вимоги державних органів і посадових осіб, що пред'являються в межах їх компетенції; подавати в установленому порядку бухгалтерську і статистичну звітність; не допускати недобросовісної конкуренції і виконувати вимоги антимонопольного регулювання; сплачувати податки, збори (обов’язкові платежі) в розмірах та у порядку, визначних законами України.

Для проведення господарської діяльності, яка підлягає ліцензуванню, учасники інвестиційної діяльності повинні одержати відповідну ліцензію, що видається в порядку встановленому законодавством.

За недодержання договірних зобов'язань суб'єкти інвестиційні її діяльності несуть майнову та іншу відповідальність, передбачену законодавством України і укладеними договорами.

Сплата штрафів і неустойок за порушення умов договорів, а і тож відшкодування завданих збитків не звільняють винну сторону від виконання зобов'язань, якщо інше не передбачено законом або договором.

Відповідно ст. 21 Закону можливе зупинення або припинення інвестиційної діяльності. Вони проводяться за рішенням: інвесторів, при цьому інвестори відшкодовують збитки учасникам інвестиційної діяльності; правомочного державного органу про зупинення або припинення інвестиційної діяльності. Рішення про це може бути прийняте з таких причин: якщо її продовження може призвести до порушення встановлених законодавством санітарно-гігієнічних, архітектурних, екологічних та інших норм, прав і інтересів громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом; оголошення в установленому законом порядку інвестора банкрутом внаслідок неплатоспроможності; стихійного лиха; запровадження надзвичайного стану.

§ 2. Державне регулювання інвестиційної діяльності

Державне регулювання інвестиційної діяльності згідно ст. 11 Закону здійснюється з метою реалізації економічної, науково-технічної і соціальної політики. Воно визначається показниками економічного і соціального розвитку України, республіканськими і регіональними програмами розвитку народного господарства, республіканським і місцевими бюджетами, передбачуваними в них обсягами державного фінансування інвестиційної діяльності. При цьому можуть створюватися пільгові умови інвесторам, що здійснюють інвестиційну діяльність у найбільш важливих для задоволення суспільних потреб напрямах, насамперед соціальній сфері, технічному і технологічному вдосконаленні виробництва, створенні нових робочих місць для громадян, які потребують соціального захисту, впровадженні відкриттів і винаходів в агропромисловому комплексі, в реалізації програм ліквідації наслідків Чорнобильської аварії, у виробництві будівельних матеріалів, в галузі освіти, культури, охорони навколишнього середовища та здоров'я.

Суть державного регулювання інвестиційної діяльності полягає в наступному: управлінні державними інвестиціями; регулюванні умов інвестиційної діяльності; контролі за її здійсненням усіма інвесторами та учасниками.

Управляння державними інвестиціями здійснюють державні і місцеві органи державної влади й управління. Сюди включають планування, визначення умов і виконання конкретних дій по інвестуванню бюджетних і позабюджетних коштів.

Регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється за допомогою наступних засобів: системи податків з диференціацією суб'єктів і об'єктів оподаткування, податкових ставок і пільг. З метою регулювання інвестиційного попиту Верховною Радою України може вводитись диференційований податок на інвестиції; проведення кредитної та амортизаційної політики, в тому числі шляхом прискореної амортизації основних фондів. Пільги по амортизації можуть встановлюватися диференційовано для окремих галузей і сфер економіки, елементів основних фондів, видів устаткування; надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництв; державних норм та стандартів; антимонопольних заходів; роздержавлення і приватизації власності; визначення умов користування землею, водою та іншими природними ресурсами; політики ціноутворення; проведення експертизи інвестиційних проектів та інших заходів.

Однією з форм державних інвестицій є державне замовлення на виконання робіт у капітальному будівництві. Державне замовлення розміщується, як правило, на конкурсній основі з урахуванням економічної вигідності цих замовлень для підприємств та організацій.

Проекти цільових комплексних інвестиційних програм розробляються в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України за участю заінтересованих державних органів і подаються на затвердження Верховній Раді України у складі основних напрямів економічного і соціального розвитку. Верховна Рада України затверджує у складі основних напрямків економічного і соціального розвитку обсяги державних інвестицій, здійснюваних за рахунок коштів Державного бюджету.

Відповідно до ст. 5 Закону підлягають обов’язковій державній експертизі у повному обсязі інвестиційні програми та проекти будівництва, що здійснюються із залученням коштів Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів, а також коштів державних підприємств, установ та організацій.

Державна експертиза інвестиційних програм і проектів будівництва та її проведення виконується комплексно спеціалізованою державною організацією, яка утворюється і діє у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. У разі необхідності експертиза окремих інвестиційних проектів і програм може здійснюватись експертними комісіями, створюваними Верховною Радою України.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим та місцеві Ради народних депутатів у межах своїх повноважень здійснюють регулювання інвестиційної діяльності на своїй території, в тому числі шляхом погодження питань про створення виробничих і соціальних об'єктів, використання природних ресурсів суб'єктами інвестиційної діяльності.

Вартість продукції, робіт і послуг у процесі інвестиційної діяльності, відповідно до ст.17 Закону визначається за вільними цінами і тарифами, в тому числі за підсумками конкурсів (торгів), а у випадках, передбачених законодавчими актами, за державними фіксованими та регульованими цінами та тарифами. Вартість будівництва визначається з використанням державних кошторисних норм, які є обов'язковими при здійсненні будівництва об'єктів із залученням коштів Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів, а також коштів державних підприємств, установ та організацій.

До чинників державного регулювання інвестиційної діяльності відносяться державні гарантії та захист прав інвесторів. Так ст.. 19 Закону передбачено, що захист інвестицій – це комплекс організаційних, технічних і правових заходів, спрямованих на створення умов, які сприяють збереженню інвестицій, ефективній діяльності об’єктів інвестування і реінвестування, захисту законних прав та інтересів інвесторів, у тому числі права на одержання прибутку (доходу) від інвестицій.

Оскільки на сьогодні основним нормативно-правовим актом в галузі господарської діяльності є ГК, він також передбачає гарантії захисту прав і законних інтересів суб’єктів інвестиційної діяльності як і всіх інших суб’єктів господарської діяльності. Зокрема, ч. 2 ст. 20 ГК гарантує кожному суб’єкту господарювання та споживачу право на захист своїх прав і законних інтересів шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.

До інших, у даному випадку, в першу чергу відносяться Закон «Про інвестиційну діяльність». Він, як зазначено в Преамбулі, спрямований на забезпечення рівного захисту прав, інтересів і майна суб'єктів інвестиційної діяльності незалежно від форм власності, а також на ефективне інвестування народного господарства України, розвитку міжнародного економічного співробітництва та інтеграції.

Згідно з цим Законом держава гарантує стабільність умов здійснення інвестиційної діяльності, додержання прав і законних інтересів її суб’єктів:

­ умови договорів, укладених між суб’єктами інвестиційної діяльності, зберігають свою чинність на весь строк дії цих договорів і у випадках, коли після їх укладання законодавством встановлено умови, що погіршують становище суб’єктів або обмежують їх права, якщо вони не дійшли згоди про зміну умов договору;

­ державні органи та їх службові особи не мають права втручатися в діяльність суб’єктів інвестиційної діяльності, крім випадків, коли таке втручання допускається чинним законодавством і здійснюється в межах компетенції цих органів та посадових осіб;

­ ніхто не має права обмежувати права інвесторів у виборі об’єктів інвестування, за винятком випадків, передбачених цим Законом;

­ у разі прийняття державним або іншими органами актів, що порушують права інвесторів і учасників інвестиційної діяльності, збитки, завдані суб’єктами інвестиційної діяльності, підлягають відшкодуванню у повному обсязі цими органами. Спори про відшкодування збитків розв’язуються судом або господарським судом відповідно до їх компетенції.

Державні гарантії захисту інвестицій в Україні – це система правових норм, які спрямовані на захист інвестицій і не можуть бути скасовані або звужені стосовно інвестицій, здійснених у період дії цих гарантій. Проте, вони не стосуються питань фінансово-господарської діяльності учасників інвестиційної діяльності та сплати ними податків, зборів (обов’язкових платежів). В ст. 19 Закону передбачено, що держава гарантує захист інвестицій незалежно від форм власності забезпечуються законодавством України, а також міжнародними договорами. Всім інвесторам незалежно від країни походження забезпечується рівноправний режим, який включає застосування заходів дискримінаційного характеру, які могли б перешкодити управлінню інвестиціями, їх використанню та ліквідації, а також передбачаються умови і порядок вивозу вкладених цінностей і результатів інвестицій.

Інвестиції не можуть бути безоплатно націоналізовані, реквізовані або до них не можуть бути застосовані заходи, тотожні за наслідками. Такі заходи можуть застосовуватись лише на основі законодавчих актів України з відшкодуванням інвестору в повному обсязі збитків, заподіяних у зв’язку з припиненням інвестиційної діяльності. Порядок відшкодування збитків інвестору визначається в зазначених актах.

Внесені або придбані інвесторами цільові банківські вклади, акції та інші цінні папери, платежі за набуте майно або за орендні права у разі вилучення відповідно до законодавчих актів України відшкодовуються інвесторам, за винятком сум, що виявилися використаними або втраченими в результаті дій самих інвесторів або вчинених за їх участю.

При недодержанні договірних зобов'язань суб’єкти інвестиційної діяльності несуть майнову та іншу відповідальність, передбачену законодавством України і укладеними договорами. Сплата штрафів і неустойок за порушення умов договорів, а також відшкодування завданих збитків не звільняють винну сторону від виконання зобов’язань, якщо інше не передбачено законом або договором.

Спори, що виникають в результаті здійснення інвестиційної діяльності, розглядаються відповідно судом господарським судом або третейським судом.

Оскільки основні регулюючі функції регулювання інвестування виконує Кабінет Міністрів України у безпосередньому його підпорядкуванні і функціонують Державне агентство з інвестицій та інновацій (Держінвестицій), Міжвідомча рада з питань інвестицій та інноваційного розвитку (МРПР), Рада інвесторів при Кабінеті Міністрів України (РІ при КМУ). Проте, документи цих органів швидше відображають декларативні наміри, ніж конкретні заходи. Вони подають пропозиції, беруть участь, забезпечують у встановленому порядку і т.п. Окрім цього їх склад не постійний, він змінюється із змінами уряду та його міністрів.

З метою створення сприятливих умов щодо залучення інвестицій у економіку України, мінімізації ризиків при їх впроваджені і фінансової стійкості та платоспроможності у процесі інвестування постановою Кабінету Міністрів України від 17.06.2009 р. №686 затверджений Порядок надання у 2009 році державних гарантій для виконання інвестиційних проектів, які реалізуються Державною інноваційною фінансово-кредитною установою (надалі – Установа), Як передбачено цією постановою Установа створена з метою залучення внутрішніх і зовнішніх кредитних ресурсів та інвестицій у пріоритетні галузі економіки України та забезпечення реалізації заходів державного регулювання інвестиційної діяльності. Установа уповноважена провести переговори з потенційними кредиторами з метою залучення коштів для виконання інвестиційних проектів під державні гарантії.

Відбір інвестиційних проектів здійснюються Установою на конкурсних засадах у визначеному нею порядку. Залучені фінансові ресурси використовуються з метою виконання інвестиційних проектів, затверджених Кабінетом Міністрів України за поданням Установи.

Установа для надання державних гарантій подає Мінфіну такі документи: проекти кредитного та гарантійного договорів; відомості про умови залучення Установою або суб'єктами господарювання фінансових ресурсів разом з графіками їх погашення та обслуговування; техніко-економічні обґрунтування (бізнес-плани) інвестиційних проектів, які фінансуються за рахунок залучених фінансових ресурсів; висновок і пропозиції Установи щодо доцільності залучення іноземних фінансових ресурсів під державні гарантії (у разі залучення кредитів суб'єктами господарювання); інформація про затвердження Кабінетом Міністрів України інвестиційних проектів; копії річного бухгалтерського балансу і фінансового звіту Установи, затвердженого адміністративною радою та Держінвестицій, або копія фінансової звітності суб'єкта господарювання з відміткою органу, що його прийняв.

До надання державних гарантій Мінфін з Установою або суб’єкти господарювання укладають договір про відшкодування витрат державного бюджету, що можуть виникнути у разі виконання державою гарантійних зобов’язань, в якому передбачаються зобов’язання щодо: відшкодування витрат державного бюджету, пов'язаних з виконанням гарантійних зобов’язань; сплати пенні за кожний день прострочення відшкодування зазначених витрат; подання Мінфіну інформації, необхідної для проведення моніторингу спроможності Установи або суб’єкта господарювання виконувати зобов’язання за запозиченнями; обов'язкового погодження з Мінфіном здійснення видатків для надання кредитів на виконання інвестиційних проектів у разі недостатності коштів для внесення чергового платежу за кредитами або наявності простроченої заборгованості за кредитами, наданими під державні гарантії, чи заборгованості з відшкодуванням витрат державного бюджету, пов’язаних з виконанням гарантійних зобов’язань.

§ 3. Інвестиційний договір

Основним правовим документом, що регулює взаємовідносини між суб'єктами інвестиційної діяльності, згідно з ч. 1 ст. 9 Закону, є договір, який в юридичній літературі визначається як інвестиційний. Він є правовою формою взаємовідносин між інвестором та іншими учасниками інвестиційної діяльності. Укладення договорів, вибір партнерів, визначення зобов’язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України, є виключною компетенцією суб'єктів інвестиційної діяльності. Втручання державних органів та посадових осіб у реалізацію договірних відносин між суб'єктами інвестиційної діяльності зверх своєї компетенції не допускається. Договір відповідаючи сутності інвестування тобто закріплю факт вкладення коштів або інших матеріальних чи інтелектуальних цінностей в об'єкт інвестування; визначали мету її основні права та обов'язки сторін.

Предметом інвестиційного договору є інвестиція у будь-якій незабороненій законодавством України формі. Це можуть бути передбачені законодавством форми інвестицій та інвестиційної діяльності: інноваційна діяльність; капітальні вкладення в основні фонди; корпоративна форма; лізинг; придбання незабороненого законами України рухомого та нерухомого майна; створення підприємств, що повністю належать інвестору, чи придбання останнім у власність діючого підприємства повністю; придбання майнових прав. Предметом такого договору також можуть бути дії, послуги тощо, які надаються (виконуються) учасниками інвестиційної діяльності та спрямовані на забезпечення інвестування.

Докладніша класифікація інвестиційних договорів проведена О. М. Вінник. Зокрема вона визначила їх залежно від кількості сторін інвестиційного договору, за критерієм оплатності, за часом виконання і за деякими іншими ознаками, договори можуть бути такими: про передачу майна у власність, повне господарське відання або оперативне управління з метою інвестиційної діяльності; про передачу майна у користування з метою здійснення інвестиційної діяльності; про передачу майнових прав; про спільну підприємницьку діяльність; про виробничу кооперацію; спрямовані на придбання майна у власність або майнових прав з метою інвестиційної діяльності; про придбання (передачу) прав на використання інтелектуальної власності з метою інвестиційної діяльності; на придбання майна з метою інвестиційної діяльності; про придбання (передачу) цінних паперів та інших корпоративних прав; підряду на виконання проектно-розробних, будівельних та пов'язаних з ними робіт; концесії; про розподіл продукції.

За напрямом інвестиційної діяльності розрізняють: галузеві інвестиційні договори; регіональні інвестиційні договори; мегаполісні (спеціальні) інвестиційні договори (у вільні економічні зони та зони зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності).

Інвестиційному договору притаманна також і специфічна функція – опосередкування відносин, що складаються між інвесторами та іншими учасниками інвестиційної діяльності і спрямовані на здійснення інвестицій.1

Інвестиційний договір виконує всі функції, властиві господарському договору - регулятивну, координаційну, функцію планування, контрольну та охоронну.

Інвестиційний договір укладається, як правило, в письмовій формі, як і інші види господарських договорів. Чинне законодавство передбачає такі види письмової форми, що застосовуються при укладенні інвестиційних договорів: повна письмова форма, яка включає комплект необхідних для укладання договору документів; скорочена письмова форма, яка має вигляд комплекту листів, телеграм, факсограм та інших документів, якими сторони обмінювалися в процесі встановлення договірного зв'язку, якщо зміст цих документів свідчить про наміри сторін; договір приєднання — умови договору заздалегідь визначені та не підлягають коригуванню. Наприклад, придбання акцій новоствореного або діючого акціонерного товариства шляхом передплати; нотаріальна форма, яка застосовується у разі придбання нерухомого майна, а також продажу в процесі приватизації цілісних майнових комплексів підприємств (їхніх структурних підрозділів), застави нерухомого майна тощо.

Зміст інвестиційного договору, як власне господарського – це сукупність його умов. Серед них розрізняють істотні, звичайні та випадкові умови.

Істотні умови — це такі умови, без наявності яких договір вважається не укладеним, а також умови, на включення яких до інвестиційного договору наполягає хоча б одна зі сторін. До істотних умов належать: предмет договору – це інвестиції у будь-якій, не забороненій законодавством України, формі.

_________

Вінник О.М. Інвестиційне право: Навчальний посібник – 2 –ге вид., перероб. та доп. – К.: Правова єдність, 2009. – С.11,12

Кваліфікуючою ознакою інвестиційного договору є специфіка предмета договору, який включає два роди інвестиційних відносин: матеріальний (інвестиція) і юридичний (дії, спрямовані на здійснення інвестування); сторони договору: відносини щодо вкладення майна, майнових прав та інших цінностей з метою отримання прибутку складаються між інвестором і реципієнтом. Якщо інвестор бере участь безпосередньо в інвестуванні, то реципієнт здійснює інвестиційну діяльність щодо реалізації та використання інвестицій з метою отримання прибутку. Необхідно звернути увагу на правовий зв'язок інвестора і предмета договору – інвестиції – як до моменту її передачі, так і після вкладення; кількісні та якісні характеристики предмета інвестицій (кількість та характеристика майна, що передається, види та конкретні обсяги робіт тощо); форма та об'єкт інвестування – розглядається як спеціальна умова, властива тільки інвестиційним договорам, об'єктом інвестування може бути реальний, фінансовий, інтелектуальний об'єкт або ж спільна діяльність (ст. 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність»); ціна договору – це вартість інвестицій у національній чи вільноконвертованій валюті, якщо здійснюються іноземні інвестиції, а також вартість одиниці виміру конкретного майна, прав, робіт, послуг, що передаються, виконуються; строк інвестиційного договору, з огляду на сутність інвестування, інвестиційний договір, як правило, має тривалий характер, який визначається у порівнянні з строком обігу капіталу у певному секторі економіки. Загальний строк договору може поділятися на окремі строки і їх узгодження повинно забезпечувати чіткість і визначеність майбутніх взаємовідносин сторін у процесі виконання інвестиційного договору.

Чинним законодавством можуть бути передбачені й інші істотні умови для деяких категорій інвестиційних договорів.

Звичайні умови (додаткові) – це такі умови, відсутність яких не впливає на юридичну силу договору, які мають диспозитивний характер і включаються до договору за згодою сторін. До звичайних умов інвестиційного договору належать: умови про форми платежу; визначення порядку виконання та прийняття виконання; відповідальність сторін за порушення договірних зобов'язань; порядок розгляду спорів, що виникають між сторонами у процесі виконання договору; обставини, що звільняють сторони від відповідальності; страхування інвестиційних ризиків і обов'язки сторін щодо цього, способи забезпечення сторонами виконання договірних зобов'язань.

До інвестиційного договору висуваються такі вимоги: він мас відповідати нормам чинного законодавства України; статутним цілям та завданням суб'єкта інвестиційної діяльності – юридичної особи; договір має бути укладений у відповідній формі, яка передбачена для цього виду договорів; договір має бути підписаний уповноваженою на те особою обов'язково із зазначенням її посади чи виданого у встановленому порядку доручення, на підставі якого діє ця особа. Коло уповноважених на укладання договору осіб визначається, як правило, статутом підприємства, або засновницьким договором; якщо передбачено додатки до договору (специфікація, протокол розбіжностей тощо), то в договорі робиться відмітка про наявність додатків, які не повинні суперечити договору; у договорі необхідно не тільки передбачати відповідальність сторін у разі порушення договірних зобов'язань, а й деталізувати її; у договорі потрібно вказувати порядок усунення розбіжностей, а також передбачати можливість дострокового виконання договірних зобов'язань; у договорі потрібно зазначати форс-мажорні обставини, наслідки невиконання угоди у разі односторонньої відмови від виконання договору та інші обставин залежно від виду договору.

Укладення інвестиційних договорів, вибір партнерів, визначення їх конкретних прав та зобов'язань, інших умов договору належить виключно до компетенції суб'єктів інвестиційної діяльності, якщо законодавством не встановлене інше.

Єдиного порядку укладання інвестиційного договору не існує, але за загальним правилом договір вважається укладеним з моменту досягнення угоди між сторонами. Проте, для окремих видів договорів форма передбачена спеціальним законом (наприклад, ч. 1 ст. 8 Закону України «Про угоди про розподіл продукції») або відповідним державним органом затверджується типова форма. Невідповідність угоди передбаченій законом формі приводить до визнання її недійсною.

На практиці застосовуються такі способи укладання інвестицій­них договорів: шляхом торгів (тендерів) на реалізацію майна, робіт, послуг (договір укладається з покупцем, що запропонував найвищу ціну за майно, роботи чи послуги); шляхом тендерів на придбання майна, визначення виконавця робіт або послуг (договір укладається з тим продавцем/виконавцем, що запропонував найнижчу ціну за необхідні замовнику роботи чи майно); шляхом переговорів (підписання між сторонами протоколу про наміри чи предконтрактного договору); шляхом надсилання зацікавленою стороною проекту договору своєму майбутньому контрагенту.

Інвестиційний договір укладається з метою його виконання, тобто здійснення інвестицій на тих умовах, які визначені сторонами. Виконання інвестиційних договорів базується на загальних принципах договірного права: свободи договору, належного та реального виконання, економічності та співробітництва сторін. Реальному та належному виконанню інвестиційних договорів сприяють визначені законодавством способи забезпечення виконання договірних зобов'язань. З метою забезпечення виконання інвестиційних договорів використовують цивільно-правові способи забезпечення договірних зобов'язань, які розглянуті в загальній частині навчального посібника «Господарське право».

§ 4. Поняття інновацій та інноваційної діяльності

В економічному аспекті інновація є одним із суттєвих елементів розвитку економіки. Вона потребує використання цілого комплексу науково-технічних та промислових факторів, які треба розглядати з точки зору їх впливу на економіку, політику, культуру та інші сторони життя суспільства. Інновація бере свій початок з ідеї, проходячи такі фази, як дослідження, розробка та створення нових зразків продукції, технологій чи послуг. Вона є найбільш ефективним не тільки виходу із економічної кризи, але і технологічного розвитку економіки в цілому і конкретних суб’єктів господарювання, забезпечення їх конкурентних позицій.

Таким чином, інновація і, зокрема, науково-технологічна інновація (НТІ) являє собою набагато більше, ніж просто винахід чи відкриття. Інновація в даному випадку – це результат взаємодії між її творцями і споживачами. Особлива увага повинна бути приділена тому, що інноваційний процес не має лінійного характеру, який полягає у чітко визначеній ролі кожного і всіх його учасників, починаючи від університетів і наукових інститутів, галузевих організацій і груп, що виконують відповідно «чисті» досліджен­ня і прикладні розробки, до організаторів дослідного і масового виробництва, маркетингу і т. ін.

Закон України від 04.07.2002 р. «Про інноваційну діяльність» (надалі – Закон) встановлено, що інновації – це новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентоспроможні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальну сферу.

Неодмінними властивостями інновації є: науково-технічна новизна, виробнича застосовуваність, комерційна реалізація. Інновації класифікуються: за призначенням і ефективністю (базисні та удосконалюючі); - за змістом (продуктові, технологічні, організаційні, економічні, управлінські, політичні, соціальні, юридичні); - за сферою застосування (широкого і часткового застосування); - за рівнем новизни (радикальні, що здійснюються на підставі раніше не відомих законів та закономірностей, і інновації на базі відомих законів та закономірностей).

Інноваційна діяльність як специфічна форма інвестицій вперше і найбільш повно визначена в Законі «Про інвестиційну діяльність». Зокрема, у ст. 3 цього Закону вказано, що інноваційна діяльність як одна з форм інвестиційної діяльності здійснюється з метою впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво та соціальну сферу і включає: - випуск та розповсюдження принципово нової техніки, технологій; - прогресивні міжгалузеві структурні зрушення;.- реалізацію довгострокових науково-технічних програм; - фінансування фундаментальних досліджень для забезпечення якісних змін у виробничих силах; - розробку і впровадження нових ресурсозберігаючих технологій, призначених для поліпшення соціального і екологічного стану виробництва. Згідно зі ст. 325 ГК України, інноваційною діяльністю у сфері господарювання є діяльність учасників господарських відносин, що здійснюється на основі реалізації інвестицій з метою виконання довгострокових науково-технічних програм з тривалими строками окупності витрат і впровадження нових науково-технічних досягнень у виробництво та інші сфери суспільного життя.

Інноваційна діяльність, як форма інвестиційної діяльності спрямована на використання і конкретизацію результатів наукових досліджень і розробок для розширення й оновлення номенклатури та вдосконалення якості продукції (робіт, послуг) із наступним впровадженням та ефективною реалізацією на внутрішньому та закордонному ринках. Інноваційна діяльність, пов'язана з капіталовкладенням в інновації, дістала назву «інноваційна форма інвестування». Інноваційна діяльність є складовою інноваційного процесу та охоплює наукові дослідження, дослідно-конструкторські і технологічні розробки, виробництво і реалізацію інноваційної продукції. Саме інноваційна діяльність є об'єктом державної інноваційної політики.

З прийняттям Закону набуло законодавчого закріплення положення про перелік об'єктів, які, можуть належати до об'єктів інноваційної діяльності, а від так об’єктами управління в інноваційній сфері є: інноваційні програми і проекти; нові знання та інтелектуальні продукти; виробниче обладнання та процеси; товарна продукція; сировинні ресурси та засоби їх видобування і переробки; інфраструктура виробництва і підприємства; механізми формування споживчого ринку і збуту продукції; організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва або соціальної сфери.

Інновації знаходять своє втілення у створенні інноваційного продукту. Такий продукт відповідає таким вимогам щодо його атестації: він є реалізацією (впровадженням) об'єкта інтелектуальної власності (винаходу, корисної моделі, промислового зразка, топографії інтегральної мікросхеми, селекційного досягнення тощо), на які виробник продукту має державні охоронні документи (патенти, свідоцтва) чи одержані від власників цих об'єктів інтелектуальної власності ліцензії, або реалізацією (впровадженням) відкриттів. При цьому використаний об'єкт інтелектуальної власності має бути визначальним для даного продукту; розробка продукту підвищує вітчизняний науково-технічний і технологічний рівень; в Україні цей продукт вироблено (буде вироблено) вперше, або якщо не вперше, то порівняно з іншим аналогічним продуктом, представленим на ринку, він є конкурентоздатним і має суттєво вищі техніко-економічні показники.

Суб'єктами інноваційної діяльності є юридичні особи незалежно від організаційно-правової форми і форми власності, громадя­ни України, держави, іноземні організації і громадяни, а також особи без громадянства, об'єднання цих осіб, які проводять в Україні інноваційну діяльність або залучають майнові та інтелектуальні цінності, вкладають власні чи запозичені кошти в реалізацію в Україні інноваційних проектів.

Відповідно до Положення про порядок створення і функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів (затвердженого Кабінетом Міністрів України від 22.05.1996 р. № 549, суб’єктами інноваційної діяльності є інноваційні структури (надалі – ІС), які є до ІС організаційного типу відносяться інноваційні підприємства, технологічні та наукові парки. Відповідно до статей 1 і 16 Закону «Про інноваційну діяльність» інноваційним підприємством визнається підприємство будь-якої організаційно-правової форми або об'єднання підприємств, що розробляє, виробляє і реалізує інноваційні продукти і (або) продукцію чи послуги, обсяг яких у грошовому вимірі перевищує 70% його загального обсягу продукції і (або) послуг. Інноваційне підприємство може функціонувати як інноваційний центр, бізнес-інкубатор, технополіс, технопарк і т. ін.

Технологічний парк як різновид інноваційного підприємства визначений в редакції Закону України від 12.01.2006 р. «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків» (далі – Закон), і відповідно до п. 1 ст. 1 цього Закону, технологічний парк {технопарк) – юридична особа або група юридичних осіб (надалі – учасники технологічного парку), що діють відповідно до договору про спільну діяльність без створення юридичної особи та без об'єднання вкладів з метою створення організаційних засад виконання проектів технологічних парків з виробничого впровадження наукоємних розробок, високих технологій та забезпечення промислового випуску конкурентоспроможної на світовому ринку продукції.

Цей Закон визначає правові та економічні засади запровадження та функціонування спеціального режиму інноваційної діяльності технологічних парків «Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелек­троніка та сенсорна техніка» (м. Київ), «Інститут електрозварювання імені Є. О. Патона» (м. Київ), «Інститут монокристалів» (м. Харків), «Вуглемаш» (м. Донецьк), «Інститут технічної теплофізики» (м. Київ), «Київська політехніка» (м. Київ), «Інтелектуальні інформаційні технології» (м. Київ), «Укрінфотех» (м. Київ), «Агротехнопарк» (м. Київ), «Еко-Україна»'(м. Донецьк), «Наукові і навчальні прилади» (м. Суми), «Текстиль» (м. Херсон), «Ресурси Донбасу» (м. Донецьк), «Український мікробіологічний центр синтезу та новітніх технологій» (УМБІЦЕНТ) (м. Одеса), «Яворів» (Львівська область), «Машинобудівні технології» (м. Дніпропетровськ) (надалі – технологічні парки).

Відповідно до ст. 6 Закону для фінансової підтримки проектів фінансової підтримки проектів технологічних парків запроваджується бюджетна програма підтримки діяльності технологічних парків.

Для реалізації проектів технологічних парків щорічно в Державному бюджеті України за бюджетною програмою підтримки діяльності технологічних парків визначаються кошти, що спрямовуються на: повне або часткове (до 50 відсотків) безвідсоткове кредитування (на умовах інфляційної індексації) проектів технологічних парків; повну або часткову компенсацію відсотків, сплачуваних виконавцями проектів технологічних парків комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам за кредитування проектів технологічних парків.

Порядок надання фінансової підтримки технологічним паркам, їх учасникам та спільним підприємствам для реалізації проектів технологічних парків встановлюється Кабінетом і Міністрів України відповідно до Закону.

Для реалізації проектів технологічних парків технологічним паркам, їх учасникам та спільним підприємствам, що виконують проекти технологічних парків, державою надаються цільові субсидії у вигляді: звільнення від ввізного мита при ввезенні в Україну для реалізації проектів технологічних парків нових устаткування, обладнання та комплектуючих, а також матеріалів, які не виробляються в Україні; податкового векселя на суми податкового зобов'язання, що нараховуються згідно із Законом України «Про податок на додану вартість» при імпорті нових устаткування, обладнання та комплектуючих, зі строком погашення на 720 календарний день, а при імпорті матеріалів, які не виробляються в Україні, зі строком погашення на 180 календар­ний день з дня надання векселя органу митного контролю; суми податку на прибуток, одержаного при реалізації проектів технологічних парків, нарахованого в порядку, встановленому Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Зазначені суми податків, що нараховуються при виконанні проектів технологічних парків, технологічні парки, їх учасники та спільні підприємства не перераховують до бюджету, а зараховують на спеціальні рахунки технологічних парків, їх учасників та спільних підприємств у строки,, встановлені Законом України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» та іншими законодавчими актами. При цьому на спеціальні рахунки учасників технологічних парків та спільних підприємств, які є виконавцями проектів технологічних парків, зараховуються 50 відсотків зазначених сум податків, я решта 50 відсотків зазначених сум зараховуються на спеціальний рахунок керівного органу відповідного технологічного парку. Порядок зарахування сум податків на спеціальні рахунки технологічних парків, їх учасників та спільних підприємств, порядок використання коштів цільових субсидій та порядок контролю за їх використанням встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Законом України від 22.12.2006 р. «Про науковий парк «Київська політехніка» вперше передбачено формування такої суб’єкта інноваційної діяльності як науковий парк. Згідно з цим Законом науковий парк – договірне об’єднання суб’єктів господарювання, створене з метою організації та контролю процесу виконання проектів наукового парку. Засновники наукового парку є Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут» та інші суб'єкти господарювання, що уклали засновницький договір про утворення наукового парку і можуть виконувати проекти наукового парку.

Залучення вузівської науки для інтенсифікації розроблення і впровадження у виробництво інновацій передбачено Законом України від 25.06.2009 р. «Про наукові парки», який набирає чинності з 01.01.2010 р.

Згідно зі ст. 1 цього Закону науковий парк – це юридична особа, що створюється з ініціативи вищого навчального закладу та/або наукової установи шляхом об’єднання внесків засновників для організації, координації, контролю процесу розроблення і виконання проектів наукового парку. Його засновником може бути вищий навчальний заклад ІV рівня акредитації та/або наукова установа та інші юридичні особи, що уклали відповідний засновницький договір.

Науковий парк створюється з метою розвитку науково-технічної та інноваційної діяльності у вищому навчальному закладі та/або науковій установі, ефективного та раціонального використання наявного наукового потенціалу, матеріально-технічної бази для комерціалізації результатів наукових досліджень і їх впровадження на вітчизняному та закордонному ринках.

Основними функціями наукового парку є: створення нових видів інноваційного продукту, здійснення заходів щодо їх комерціалізації, організація та забезпечення виробництва наукоємної, конкурентоспроможної на внутрішніх і зовнішніх ринках інноваційної продукції; інформаційно-методичне, правове та консалтингове забезпечення засновників і партнерів наукового парку, надання патентно-ліцензійної допомоги; залучення студентів, випускників, аспірантів, науковців та працівників вищого навчального закладу та/або наукової установи до розроблення і виконання проектів наукового парку; сприяння розвитку та підтримка малого інноваційного підприємництва; організація підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації спеціалістів, необхідних для розроблення і реалізації проектів наукового парку; залучення і використання у своїй діяльності ризикового (венчурного) капіталу, підтримка наукоємного виробництва; захист та представництво інтересів засновників і партнерів наукового парку в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, а також у відносинах з іншими суб'єктами господарювання під час організації та виконання проектів наукового парку в межах, визначених установчими документами наукового парку; розвиток міжнародного і вітчизняного співробітництва у сфері науково-технічної та інноваційної діяльності, сприяння залученню іноземних інвестицій; виконання інших функцій, не заборонених законодавством України.

Науковий парк створюється і діє на основі засновницького договору та статуту.

У засновницькому договорі про створення наукового парку визначаються зобов'язання засновників створити науковий парк, порядок їх спільної діяльності щодо його створення, умов передання науковому парку майна та нематеріальних активів засновників з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом. У його статуті зазначаються найменування юридичної особи, мета, завдання та функції наукового парку згідно з вимогами цього Закону, відомості про склад засновників, розмір і порядок створення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутку і збитків, органи управління науковим парком, їх компетенція, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до наукового парку та виходу з нього, порядок ліквідації та інші відомості, що відповідають законодавству України та цьому Закону.

У рамках діяльності наукового парку не допускається здійснення таких видів діяльності як торговельно-посередницька діяльність, надання послуг побутового призначення, виробництво і переробка підакцизних товарів та інших, що не відповідають меті наукового парку.

Вищим органом управління наукового парку є загальні збори засновників наукового парку, функції яких визначаються статутом наукового парку.

Вищий орган управління наукового парку: затверджує статут наукового парку та вносить зміни до нього; утворює виконавчий орган наукового парку; вирішує фінансові та інші питання відповідно до статуту наукового парку.

Процедура погодження створення такого парку передбачена постановою Кабінету Міністрів України від 03.02.2010 р. №93 «Про затвердження Порядок погодження рішення про створення наукового парку». Перелік пріоритетних напрямів діяльності наукового парку формується згідно із Законами України: від 11.07.2001 р. «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки», від 16.01.2003 р. «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в України». Рішення про створення наукового парку погоджується з Міністерством освіти і науки (надалі – МОН).

Для виконання своїх статутних завдань науковий парк може створювати статутний, резервний фонди, фонд підтримки інноваційної діяльності малих підприємств та інші фонди, не заборонені законодавством.

Джерела фінансування наукового парку: внески засновників наукового парку; кошти від діяльності наукового парку; фінансові надходження від партнерів, замовників наукового парку та інших юридичних осіб; благодійні внески на розвиток наукового парку та забезпечення реалізації проектів наукового парку; кошти Державного бюджету України; інші надходження, не заборонені законодавством.

Інноваційні структури договірного типу (вид Б) створюються шляхом укладення учасниками інноваційної структури договору про спільну діяльність, в якому мають бути зазначені відомості: про склад учасників, напрями інноваційної діяльності, органи управління і порядок прийняття ними рішень, права та обов'язки учасників, порядок фінансування спільної діяльності та розподілу прибутку, прийняття нових учасників інноваційної структури, порядок ліквідації інноваційної структури (припинення дії договору) та розподілу майна між учасниками.

Учасниками інноваційної структури можуть бути будь-які підприємства, організації та установи незалежно від форм власності (з урахуванням обмежень, встановлених законодавчими актами), зокрема: науково-дослідні та проектно-конструкторські організації, які працюють за профілем інноваційної структури; навчальні заклади, які працюють за профілем інноваційної структури або спеціалізуються на підготовці та підвищенні кваліфікації фахівців з базових спеціальностей інноваційної структури; виробничі підприємства, які впроваджують результати науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт і винаходів; інноваційні фонди, комерційні банки, страхові фірми; суб'єкти підприємницької діяльності, що надають юридичні послуги, послуги в галузі науково-технічної експертизи, менеджменту, маркетингу, транспорту, рекламної, видавничої та інформаційної діяльності.

§ 5. Державне регулювання інноваційної діяльності

Відповідно до ст. 328 ГК держава регулює інноваційну діяльність шляхом: визначення інноваційної діяльності як необхідної складової інвестиційної та структурно-галузевої політики; формування і забезпечення реалізації інноваційних програм та цільових проектів; створення економічних, правових та організаційних умов для забезпечення державного регулювання інноваційної діяльності; створення та сприяння розвиткові інфраструктури інноваційної діяльності.

Держава також здійснює контроль за інноваційною діяльністю суб'єктів господарювання та інших учасників господарських відносин, її відповідністю вимогам законодавства і державним інноваційним програмам. Законом можуть бути передбачені галузі або об'єкти інноваційної діяльності, в яких обмежується чи забороняється використання іноземних інвестицій.

Законом України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» від 16 січня 2003 р. визначені такі стратегічні пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні на 2003-2013 роки: модернізація електростанцій; нетрадиційні та відновлювані джерела енергії; новітні ресурсозберігаючі технології; машинобудування та приладобудування як основа високотехнологічного оновлення всіх галузей виробництва; розвиток високоякісної металургії; нанотехнології, мікроелектроніка, інформаційні технології, телекомунікації; вдосконалення хімічних технологій, нові матеріали, розвиток біотехнологій; високотехнологічний розвиток сільського господарства і переробної промисловості; транспортні системи; будівництво і реконструкція; охорона здоров'я та охорона навколишнього середовища; розвиток інноваційної культури суспільства.

При цьому, у ст. 7 цього Закону Верховною Радою України проголошено особливим пріоритетом України гармонійний розвиток людського потенціалу, економіки і природного середовища держави.

Середньостроковими розрахованими на найближчі 3-5 роки пріоритетними напрямами інноваційної діяльності загальнодержавного рівня є: виробництво сучасної ракетно-космічної та авіаційної техніки, суден і електровозів нового покоління; системні засоби технологічного проектування, виробництва і логістичної підтримки процесів створення техніки нового покоління; засоби діагностики, агрегати, прилади та комплектуючі техніки нового покоління; диспетчерські системи, системи локалізації у різних середовищах; оптоелектронні системи подвійного призначення; обладнання та матеріали для зварювання і здійснення споріднених процесів, довговічні зварні конструкції; обладнання, матеріали та новітні технології для антикорозійного захисту; обладнання, комплектуючі та новітні технології для складання та виробництва автомобілів; обладнання та спеціальні технології металургійного виробництва; технології переробки вторинної сировини кольорових металів; побутова і комунальна електронна техніка та технологічні процеси виготовлення її елементів; організація виробництва на інноваційній основі телевізорів, холодильників та інших товарів широкого вжитку.

Пріоритетні напрями інноваційного розвитку як визначального фактору прогресу суспільства були предметом парламентських слухань у Верховній Раді 17.06.2009 р. на тему: «Стратегія інноваційного розвитку України на 2010-2020 роки в умовах глобалізацій них викликів», спрямовані на формування принципового бачення інноваційного розвитку держави. За наслідками слухань прийняті відповідні рекомендації. Вони передбачають систематизацію і конкретизацію законодавства, забезпечуючи цим скоординовану діяльність влади, суспільства і підприємства для формування і реалізації державних, регіональних і галузевих програм інноваційного розвитку. Зокрема, запропоновано створити при парламенті Консультативну раду з питань формування та реалізації національної інноваційної системи. Уряду рекомендовано удосконалити структуру державного управління у галузі науково-технічної та інноваційної діяльності, розмежувавши функції центральних органів виконавчої влади, запровадити принципи одноосібної відповідальності та стабільності.

Наголошено на необхідності державної підтримки інноваційної діяльності шляхом надання грантів і фінансових гарантій, прямого інвестування, стимулювання участі комерційних банків в інвестуванні, податкового стимулювання суб'єктів господарювання, які пов'язані з науковими дослідженнями та науково-технічними розробками, тощо. Пропонується розширити автономію вищих навчальних закладів з наукової діяльності, сприяти укрупненню регіональних університетів та освітньо-наукових центрів, забезпечити державну підтримку молоді, яка займається науковою діяльністю.

Здійснює державне управління та забезпечує і реалізацію державної політики у сфері інноваційної діяльності Кабінет Міністрів України. Він зокрема, готує та подає Верховній Раді України пропозиції щодо пріоритетних напрямів інноваційної діяльності як окрему загальнодержавну програму або в рамках Програми діяльності Кабінету Міністрів України, загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля; здійснює заходи щодо реалізації пріоритетних напрямів інноваційної діяльності; сприяє створенню ефективної інфраструктури у сфері інноваційної діяльності; створює спеціалізовані державні інноваційні фінансово-кредитні установи для фінансової підтримки інноваційних програм і проектів, затверджує їх статути чи положення про них, підпорядковує ці установи спеціально уповноваженому цен­тральному органу виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності; готує та по­дає Верховній Раді України як складову частину проекту закону про Державний бюджет України на відповідний рік пропозиції щодо обсягів бюджетних коштів для фінансової підтримки виконання інноваційних проектів через спеціалізовані державні інноваційні фінансово-кредитні установи; затверджує положення про порядок державної реєстрації інноваційних проектів і ведення Державного реєстру інноваційних проектів; інформує Верховну Раду України про виконання інноваційних проектів, які кредитувалися за кошти Державного бюджету України, і про повернення до бюджету наданих раніше кредитів).

З метою захисту публічних інтересів відповідно до ст. 330 ГК встановлюється обов'язковість державної експертизи інноваційних проектів з низки питань, обсяг яких залежить від джерел фінансування, ступеня суспільної ваги проекту, особи замовника. Так, інноваційні проекти, що інвестуються за рахунок бюджетних коштів (будь-якого рівня), а також проекти, замовниками яких є органи державної влади чи органи місцевого самоврядування, підлягають обов'язковій державній експертизі у повному обсязі, на відміну від інноваційних проектів, що інвестуються за рахунок інших джерел (обов'язкова державна експертиза таких проектів здійснюється лише з питань додержання екологічних, містобудівних та санітарно-гігієнічних вимог). У разі необхідності експертиза окремих інноваційних проектів, що мають важливе народногосподарське значення, може здійснюватися за рішенням Кабінету Міністрів України.

Відповідно до ст. 12 Закону «Про інноваційну діяльність», інноваційний проект набуває відповідного режиму (в тому числі і право на фінансову підтримку) лише за умови державної реєстрації, яка здійснюється за ініціативою суб'єкта інноваційної діяльності.

Державна реєстрація інноваційних проектів проводиться відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 17.09.2003 р. № 1474 «Про затвердження Порядку державної реєстрації інноваційних проектів і ведення Державного реєстру інноваційних проектів. Таким спеціальним уповноваженням органом виконавчої влади МОН. Згідно з цією постановою суб’єкт інноваційної діяльності, який заявляє інноваційний проект на державну реєстрацію подає до МОН такі документи: заяву про розгляд інноваційного проекту згідно із затвердженою МОН формою; інноваційний проект згідно із затвердженою МОН формою у трьох примірниках, що прошиті і пронумеровані, засвідчені підписом і печаткою; бізнес-план інноваційного проекту на паперовому та електронному носіях; юридичним особам, крім цього копію свідоцтва про державну реєстрацію та установчих документів завірених нотаріально, довідку з державної податкової інспекції за місцем реєстрації про стан розрахунку з Державним бюджетом; фізична особа – нотаріально засвідчену копію документа, що посвідчує особу, копію ідентифікаційного коду.

Для кваліфікування інноваційних проектів МОН організує проведення експертизи прийнятих до розгляду інноваційних проектів (виконується за рахунок коштів суб'єктів інноваційної діяльності, які заявляють проекти па державну реєстрацію, відповідно до Закону України «Про наукову і науково-технічну експертизу»). Проекти, визнані за результатами експертизи інноваційними, заносяться МОН України до Державного реєстру інноваційних проектів, інформація про це публікується в офіційному бюлетені МОН України, а суб'єкту інноваційної діяльності видається свідоцтво про державну реєстрацію інноваційного проекту (є чинним протягом трьох років від дати його видачі).

Положення щодо державної експертизи містяться також у ст. 12 Закону «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій», яка: встановлює випадки проведення такої експертизи (проводиться стосовно технологій або технологій і обладнання, що використовується для їх застосування, для яких суб'єктами трансферу технологій передбачається отримання субсидій, визначених законом, а також стосовно технологій або технологій і обладнання, які плануються для використання в Україні за рахунок державних коштів, якщо сума їх закупівлі дорівнює або перевищує розмір суми, визначеної для відповідних процедур закупівель Законом України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти»; визначає мету проведення державної експертизи (визначення економічної доцільності та корисності для держави і суспільства впровадження технологій та обладнання з ураху­ванням можливих екологічних і соціально-економічних наслідків від їх застосування); встановлює вимоги до проведення державної експертизи технологій, якою мають бути визначені їх відповідність: загальним вимогам (технічний рівень і новизна технологій та обладнання; орієнтовна ціна технологій та обладнання чи розмір плати за їх використання; конкурентоспроможність технологій та продукції, яка буде виготовлена із застосуванням цих технологій; патентна чистота технологій, їх складових; відповідність технологій нормам техногенної та екологічної безпеки, технічного регулювання, міжнародним і національним стандартам); спеціальним вимогам, що встановлюються щодо обладнання, яке передбачається передати для використання на території України: спрямованість на виробництво нової продукції або на вдосконалення якості існуючої; забезпечення технологічності виробництва продукції, зниження його витратності, енерго- та матеріаломісткості; забезпечення використання місцевих матеріальних та людських ресурсів; відсутність в Україні таких технологій вітчизняного походження; визначає правові наслідки проведення державної експертизи технологій та їх складових, ї визнання на підставі цього проектів, спрямованих на їх використання, інноваційними: занесення таких проектів до Державного реєстру інноваційних проектів та їх реалізація відповідно до законів України «Про інноваційну діяльність» і «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні».

З огляду на особливу важливість для держави, її економіки окремих інноваційних проектів їх експертиза може здійснюватися за рішенням Кабінету Міністрів України. Це стосується інноваційних проектів з пріоритетних напрямів інноваційної діяльності – науково, економічно і соціально обґрунтованих та законодавчо визначених, спрямованих на забезпечення потреб суспільства у високотехнологічній, конкурентоспроможній, екологічно чистій продукції, високоякісних послугах та збільшення експортного потенціалу держави.

Окрім МОН, спеціальним уповноваженим органом у сфері інноваційної діяльності є Державне агентство України з питань інвестицій та інновацій здійснює повноваження відповідно до Указу Президента України від 30.12.2005 р. «Про утворення Державного агентства України з інвестицій та інновацій» (далі – Держінвестиції України) як центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом. Відповідно до Положення, яке затверджене цим Указом основним завданням Держінвестицій України є: участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної інвестиційної та інноваційної політики; координація роботи центральних органів виконавчої влади у сфері інвестиційної та інноваційної діяльності.

Держінвестицій України відповідно до покладених на нього завдань; подає установленому порядку пропозиції щодо формування державної інвестиційної та інноваційної політики; готує і подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, державних інноваційних програм та необхідних обсягів бюджетних коштів для їх кредитування; бере участь у розробленні проектів Державної програми економічного і соціального розвитку України, Державного бюджету України та Програми діяльності Кабінету Міністрів України; вживає заходів щодо залучення інвестицій в економіку України; подає на розгляд Президентові України та Національній раді України з інвестицій та інновацій (надалі – Національна рада) аналітичні матеріали та пропозиції з питань, віднесених до його компетенції; здійснює організаційне, інформаційне, правове та інше забезпечення діяльності Національної ради; готує матеріали для проведення засідань Національної ради, проекти її рішень; вносить пропозиції Національній раді щодо персонального складу утворюваних нею експертних рад та робочих груп за напрямами інвестиційної та інноваційної діяльності; організовує відповідно до законодавства проведення експертиз інвестиційних та інноваційних програм і проектів, подає відповідні пропозиції для розгляду Національною радою; здійснює в межах своєї компетенції супроводження та фінансування інвестиційних та інноваційних програм і проектів, координацію роботи, пов'язаної із залученням в установленому порядку інвестицій, кредитів для реалізації програм і проектів, визначених Національною радою; у межах своєї компетенції бере участь у підготовці міжнародних договорів України, готує пропозиції щодо їх укладення, денонсації, укладає міжнародні договори України та забезпечує їх виконання; формує інформаційні бази даних про інвестиційні та інноваційні програми і проекти; готує відповідно до законодавства пропозиції щодо запровадження спеціального режиму інвестиційної та інноваційної діяльності; здійснює державну реєстрацію інноваційних проектів і веде Державний реєстр інноваційних проектів; здійснює в межах своєї компетенції контроль за організацією виконання державних інвестиційних та інноваційних програм; готує і подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо утворення спеціалізованих державних інноваційних фінансово-кредитних установ для фінансової підтримки інноваційних програм і проектів, розробляє статути (положення) про ці установи; затверджує порядок формування і використання коштів підпорядкованих йому спеціалізованих державних інноваційних фінансово-кредитних установ і здійснює контроль за їх діяльністю; бере участь в організації навчання, підвищення кваліфікації та перепідготовки фахівців у сфері інвестиційної та інноваційної діяльності, готує пропозиції щодо вдосконалення системи підготовки та перепідготовки фахівців у цій сфері; в установленому порядку проводить інформаційну, консультаційну роботу, бере участь у підготовці та проведенні конференцій, симпозіумів, семінарів, виставок з питань, що належать до його компетенції; здійснює відповідно до законодавства функції з управління об'єктами державної власності, що перебувають в його управлінні; забезпечує у межах своєї компетенції реалізацію державної політики стосовно державної таємниці, контроль за її збереженням у центральному апараті Держінвестицій України; виконує інші функції, передбачені законодавством.

Держінвестицій України має право: залучати в установленому порядку спеціалістів центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій (за погодженням з їх керівниками) для розгляду питань, що належать до його компетенції; одержувати в установленому порядку від органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій інформацію, документи та матеріали, необхідні для виконання покладених на нього завдань; утворювати в разі потреби експертні ради, комісії та групи, скликати наради з питань, що належать до його компетенції.

Держінвестицій України під час виконання покладених на нього завдань взаємодіє з іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, а також з відповідними органами інших держав та міжнародними організаціями. В межах своїх повноважень, на основі та на виконання актів законодавства видає накази, організовує і контролює їх виконання. Видає разом з іншими органами виконавчої влади спільні акти. Його рішення прийняті в межах його компетенції, є обов'язковими для виконання центральними, місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, і установами, організаціями та громадянами.

§ 6. Господарські договори у сфері інноваційної діяльності

Створення об'єктів інноваційної діяльності може бути забезпечено договорами на виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських і технологічних робіт або договорами на створення і передачу науково-технічної продукції.

Згідно з ч. 1 ст. 331 ГК за договором на створення і передачу науково-технічної продукції одна сторона (виконавець) зобов'язується виконати зумовлені завданням другої сторони (замовника) науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (надалі – НДДКР), а замовник зобов'язується прийняти виконані роботи (продукцію) і оплатити їх.

Предметом договору на створення і передачу науково-технічної продукції може бути весь комплекс науково-технічних (дослідних) робіт, його частина або навіть уся сукупність робіт, що забезпечують завершений технологічний цикл – від проведення досліджень до впровадження їх результатів (науково-технічної продукції) у виробництво і подальше технічне супроводження (обслуговування) виробництва. Визначення предмета договору залежить від різновидів робіт, що мають виконуватися за договором (науково-дослідні, дослідно-конструкторські, технологічні тощо) чи певний їх комплекс.

Науково-технічною продукцією (матеріальний результат виконання договору на створення та передачу науково-технічної продукції) визнаються завершені роботи та/або послуги науково-технічного характеру: науково-дослідні, проектні, конструкторські, технологічні, а також дослідні зразки або партії виробів, необхідних для проведення науково-дослідних або дослідно-конструкторських робіт згідно з встановленими вимогами (тобто відповідно до стандартів, будівельних норм і правил та умов договору).

Договори на виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських і технологічних робіт передбачають як кінцеву мету виконання робіт і передачу їх результатів виконавцем замовнику. Договір може охоплювати як увесь цикл дослідних робіт, так і окремі їх етапи, в тому числі подальше технічне супроводження (обслуговування). У разі якщо науково-технічна продукція є результатом ініціативних робіт, договір укладається на її передачу, включаючи надання послуг на її впровадження та освоєння. Форма договору на проведення НДДКР є письмовою із зазначенням таких істотних умов: предмет договору та його зміст; строк виконання робіт; прийняття та оплата робіт; відповідальність сторін тощо, що мають низку особливостей, притаманних саме цьому договору.

Строк дії договору встановлюється, виходячи з обсягу та складності робіт, визначається у календарному плані, котрий є невід’ємним додатком до нього.

Ціна договору визначається за згодою сторін на підставі кошторису, враховуючи також винагороду виконавця за виконану роботу. Згода сторін про ціну визначається протоколом, який є його невід’ємною частиною. Порядок розрахунків за виконані роботи встановлюється сторонами та може проводитися за кожний етап виконаної роботи, прийнятої замовником на основі акта прийому передачі.

Права та обов'язки сторін становлять зміст договору. Згідно зі ст. 897 ЦК України, виконавець за договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт зобов'язаний:

­ виконати роботи відповідно до погодженої із замовником програми (техніко-економічних показників) або тематики і передати замовникові результат у строк, встановлений договором;

­ дотримуватися вимог, пов'язаних з охороною прав інтелектуаль­ної власності;

­ утримуватися від публікації без згоди замовника науково-техніч­них результатів, одержаних при виконанні робіт;

­ вживати заходів для захисту одержаних при виконанні робіт резуль­татів, що підлягають правовій охороні, та інформувати про це замовника;

­ своїми силами та за свій рахунок усувати допущені з його вини недоліки в технічній документації, які можуть спричинити відступи від техніко-економічних показників, передбачених у технічному завданні замовника або в договорі;

­ негайно інформувати замовника про виявлену неможливість одержати очікувані результати або недоцільність продовжувати роботу.

У свою чергу замовник зобов'язаний: видати виконавцеві технічне завдання та погодити з ним програму (техніко-економічні показники) або тематику робіт; передати виконавцеві необхідну для виконання робіт інформацію; прийняти виконані роботи та оплатити їх.

Особливістю цих договорів, що відрізняє їх від звичайного договору підряду, є обов'язок замовника оплатити виконані роботи і в тому разі, коли в ході їхнього виконання з'ясується неможливість одержання позитивних результатів внаслідок обставин, незалежних від виконавця. Це пояснюється творчим, пошуковим характером дослідних робіт, непередбачуваністю їх результатів.

Оскільки вищезазначені роботи становлять комерційну зацікавленість, а результати підлягають правовій охороні, сторони повинні включати до договору умови про зберігання конфіденційних відомостей. Окрім того, сторони повинні в договорі визначити права щодо результатів робіт – об'єктів інтелектуальної власності.

Замовник, відповідно до ст. 896 ЦК України, має право використовувати передані йому результати робіт в межах і на умовах, встановле­них договором, а виконавець – використати одержаний ним результат робіт і для себе, якщо інше не встановлено договором, а також може передати результати робіт іншим особам.

Відповідальність сторін за невиконання умов договору покладається здебільшого на виконавця, якщо він не доведе, що порушення договору сталося не з його вини. У разі завдання шкоди замовнику через невиконання умов договору виконавець зобов'язаний відшкодувати реальні збитки в межах ціни робіт, у яких виявлено недоліки (тобто упущена вигода підлягає відшкодуванню лише у випадках, встановлених законом).

Законом України від 14.09.2009 р. «Про державне регулювання у сфері трансферу технологій», який передбачає виготовлення науково-технічної продукції може мати місце за ініціативою як суб’єкта, що бажає впровадити/використати у своїй діяльності таку продукцію, так і організації, що виконує науково-дослідні, проектно-конструкторські та пов'язані з ними роботи і пропонує потенційним споживачам результати виконання таких робіт. Реалізація подібної продукції здійснюється на підставі договору про її передачу (трансфер), включаючи (у разі необхідності) надання послуг щодо її впровадження та освоєння.

Відповідно до ст. 17 цього Закону договори про трансфер технологій можуть бути таких видів: про поставку промислової технології, що укладається з мстою набуття знань, досвіду та придбання технологічного обладнання; про технічно-промислову кооперацію, що укладається з метою набутій знань та одержання послуг для виробництва промислової продукції, напівфабрикатів, обладнання і комплектуючих, що відповідають умовам застосування технології, та інших складових, необхідних для її застосування; про надання технічних послуг щодо послуг планування, розроблення програми досліджень та проектів, а також спеціальних послуг, потрібних для виробництва певної продукції; інжинірингу – про виконання робіт і надання послуг, у тому числі складання технічного завдання, проведення до проектних робіт, зокрема техніко-економічних обстежень та інженерно-розвідувальних робіт, пов'язаних з будівництвом виробничих, складських та інших приміщень, що використовуються у технологічному процесі виробництва продукції; проведення наукових досліджень; розроблення проектних пропозицій, технічної і конструкторської документації стосовно технологій та їх складових; надання консультацій і здійснення авторського нагляду під час монтажу складових технологій та пусконалагоджувальних робіт; надання консультацій економічного, фінансового чи іншого характеру, пов'язаних із застосуванням технологій та із зазначеними роботами і послугами; про створення спільних підприємств – у разі часткової передачі майнових прав на технології та їх складові; про надання в оренду або лізинг складових технологій, обладнання; комерційної концесії (франчайзингу).

Крім перелічених, можуть укладатися разом з договором про трансфер технологій, зокрема щодо: гарантій осіб, які передають технології та їх складові, щодо можливості досягнення економічних показників і виробництва продукції із застосуванням цих технологій та складових; проведення комплексу інженерних, екологічних або інших робіт, необхідних для застосування технологій та їх складових; обслуговування обладнання.

Істотні умови договору про трансфер технологій відповідно до ст. 16 Закону є: перелік складових технологій, що передаються (з визначенням їх функціональних властивостей та гарантованих показників); ціна технологій чи розмір плати за їх використання; строки, місце та спосіб передачі об'єктів технологій; умови передачі технічних знань, необхідних для монтажу, експлуатації та забезпечення функціонування обладнання, придбання чи оренди, монтажу і використання машин, обладнання, комплектуючих і матеріалів; ліцензія та її умови щодо використання технологій та їх складових; територіальні обмеження (заборона використовувати передані за договором технологію, її складові на території, не передбаченій у договорі); обмеження галузі застосування технологій та їх складових; порядок надання субліцензій на складові технології третім особам (у разі потреби включення третіх осіб у технологічний процес виробництва продукції), крім випадків передачі прав на використання знаків для товарів і послуг, комерційних (фірмових) найменувань, з визначенням обмежень права на використання технології та її складових, включаючи обмеження кола осіб, яким дозволено використовувати складові технологій і мати доступ до інформації про них; умови передачі прав на ноу-хау, техніко-економічні обґрунтування, плани, інструкції, специфікації, креслення та інші інформаційні матеріали про технології та їх складові, які необхідні для ефективного їх використання, включаючи обмеження, пов'язані з умовами збереження конфіденційності інформації про технології та їх складові під час їх використання; умови проведення робіт з удосконалення технологій та їх складових і порядок надання сторонами інформації про ці вдосконалення; умови надання консультацій та послуг з проектування, асистування та навчання кадрів, які забезпечують реалізацію технологій, і управлінського персоналу особи, якій передаються права на технологію та її складові; розмір, порядок та умови виплати винагороди за використання технологій, а також вид виплат (разові платежі – паушальні, періодичні відрахування – роялті або інші види виплат); умови страхування технологій та їх складових; відповідальність сторін за порушення умов договору; порядок вирішення спірних питань стосовно виконання умов договору, порядок компенсації витрат, пов'язаних із трансфером технологій, включаючи пристосування технологій та їх складових до умов підприємства, установи, організації, де вони використовуватимуться, навчання персоналу; умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди; обмеження, що стосуються діяльності сторін у разі закінчення строку дії договору, його розірвання або виникнення форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили).

Ст. 18 Закону не допускається укладення договорів про трансфер технологій, які передбачають: здійснення виплат, що значно перевищують ціну технології та її складових; встановлення зобов'язань щодо придбання у особи, яка передає технологію та/або її складові, сировини, напівфабрикатів, обладнання та його комплектуючих, що не застосовуються під час виробництва відповідної продукції; встановлення зобов'язань щодо переважного продажу продукції, виготовленої із застосуванням технології, покупцям, визначеним особою, яка передає цю технологію, та використання визначеного нею персоналу; право особи, яка передає технологію, визначати ціну продажу або реекспорту продукції, виготовленої із застосуванням цієї технології; встановлення необґрунтованих обмежень обсягу виробництва продукції; встановлення обмежень, які суперечать законодавству, стосовно використання майнових прав на технології та їх складові; заборону використання аналогічних або більш досконалих технологій та їх складових; заборону або обмеження експорту продукції, виготовленої із застосуванням технології; встановлення зобов'язань щодо використання запатентованого об'єкта права інтелектуальної власності, який не використовується у процесі застосування технологій.

Відповідно до Закону України «Про інноваційну діяльність» (статті 17,19 і 20) для забезпечення інноваційної діяльності Кабінету Міністрів створюється фінансово-кредитні установи. Зокрема, постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2009 р. №228 утворена Державна інноваційна фінансово-кредитна установа і затверджена її адміністративна рада. Вона підпорядковується спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності (Держінвестицій України) і діють на основі Положення (Статуту), що затверджується Кабінетом Міністрів України.

Кошти такої установи формуються за рахунок коштів Державного бюджету України, визначених законом про Державний бюджет України на відповідний рік, залучених згідно з чинним законодавством вітчизняних та іноземних інвестицій юридичних та фізичних осіб, добровільних внесків юридичних та фізичних осіб, від власної чи спільної фінансово-господарської діяльності та інших джерел не заборонених законодавством України.

Повноваження фінансово-кредитної установи є: а) організація конкурсного відбору інноваційних проектів з метою надання фінансової підтримки, відповідно до ст. 17 Закону «Про інноваційну діяльність»; б) надання за рахунок коштів Державного бюджету України фінансової підтримки суб'єктам інноваційної діяльності для реалізації ними інноваційних проектів за наявності визначених законом умов (відбору включеного до Державного реєстру інноваційного проекту за результатами проведеного конкурсу; подання суб'єктом інноваційної діяльності, який реалізовуватиме цей проект, комплекту документів відповідно до встановленого переліку; наявності гарантій повернення коштів фінансової підтримки у вигляді застави майна, договору страхування, банківської гарантії, договору поруки тощо – у разі надання фінансової підтримки шляхом надання кредитів чи передачі майна у лізинг); в) супроводження реалізації інноваційних проектів, які фінансуються такою установою; г) контроль за цільовим використанням суб'єктами інноваційної діяльності наданих нею (установою) коштів.

За рішенням відповідної обласної або міської рад можуть утворюватися комунальна інноваційні фінансово-кредитна установа. Вона організовує конкурсний відбір інноваційних проектів для їх фінансової підтримки шляхом надання кредитів чи передавання майна у лізинг здійснюється за умови наявності гарантій повернення коштів у вигляді застави майна, договору страхування, банківської гарантії, договору поруки тощо здійснює супроводження реалізації інноваційних проектів, які нею фінансуються, та контролює цільове використання суб'єктами інноваційної діяльності наданих нею коштів. Фінансова підтримка реалізації інноваційних проектів може надаватися комунальною інноваційною фінансово-кредитною установою у формі послідовних траншів за результатами контролю ходу виконання проектів.

Комунальна інноваційна фінансово-кредитна установа подає у місцевих засобах масової інформації щорічний звіт щодо профінансованих нею інноваційних проектів та результатів їх виконання, а також періодично інформує громадськість про: результати конкурсного відбору інноваційних проектів для фінансової підтримки і вид наданої фінансової підтримки; результати контролю виконання фінансованих інноваційних проектів; завершені інноваційні проекти та проекти, яким продовжені терміни їх реалізації із зазначенням причин; повернення раніше наданих кредитів.

Кошти комунальної інноваційної фінансово-кредитної установи формуються за рахунок коштів відповідно до місцевого бюджету; залучення згідно з чинним законодавством вітчизняних та іноземних інвестицій юридичних та фізичних осіб; добровільних внесків юридичних та фізичних осіб, від власної чи спільної фінансово-господарської діяльності та інших джерел, не заборонених законодавством України.

Контрольні запитання

1. Дайте поняття інвестицій в економічному і юридичному аспектах.

2. Назвіть і поясніть види інвестицій.

3. Визначте об’єкти і суб’єкти інвестицій.

4. Якими є ознаки інвестицій?

5. Поясніть особливості інвестиційного договору.

6. Хто є сторонами інвестиційного договору та їх обов’язки?

7. Поняття та особливості інновацій.

8. У чому особливості інноваційної діяльності?

9. Розкрийте поняття «інноваційного продукту».

10. У чому полягає державне регулювання інноваційної діяльності?

11. Які документи і коли необхідно подати для реєстрації інноваційного проекту?

12. Які Ви знаєте стратегічні напрями інноваційної діяльності в Україні?

13. Яким договорами опосередковуються інноваційні правовідносини?

14. У чому полягає специфіка договорів про трансфер технологій?

15. Назвіть і поясніть функції наукового парку.

ГЛАВА 5

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ ВІДНОСИН В ЕНЕРГЕТИЦІ

§ 1. Правові засади господарської діяльності в енергетиці

Насамперед зазначимо, що енергія як джерело сили здатної виконувати якусь роботу, розглядається як електрична чи теплова, що виробляється на об’єктах електроенергетики є товарною продукцією, відповідно, призначається для купівлі-продажу.

Електрична енергія є енергоносієм, який виступає на ринку як товар, що відрізняється від інших товарів особливими споживчими якостями та такими фізико-хімічними характеристиками: одночасність виробництва та споживання, неможливість складування, повернення, переадресування тощо.

Теплова енергія – це товарна продукція, що виробляється на об’єктах сфери теплопостачання для опалення парою, підігріву води, інших господарських і технологічних потреб.

Виробниками електричної або теплової енергії – це суб’єкти господарської діяльності, які є власниками або інших підставах користуються генеруючи ми потужностями і згідно з умовами відповідними ліцензіями виробляються та продають електричну і теплову енергію.

Галузь економіки України, що забезпечує енергетичні потреби народного господарства і населення електричною і тепловою енергією називається електроенергетикою. Відносини, що виникають у зв’язку з виробництвом, передачею, постачанням і використанням енергії, державним наглядом за безпечним виконанням робіт на об’єктах електроенергетики незалежно від форм власності, безпечною експлуатацією енергетичного обладнання і державним наглядом за режимами споживання електричної і теплової енергії регулюються в першу чергу законами України від 16.10.1997 р. «Про електроенергетику» (надалі – Закон) зі змінами і доповненнями, від 23.06.2005 р. «Про заходи спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу» та іншими нормативно-правовими актами.

У зв’язку з актуальністю проблеми державного регулювання електроенергетики важливе значення особливо в умовах фінансово-економічної кризи має енергозбереження. Її складність обумовлена сировинною затратністю економіки і дешевими енергоносіями, які успадкувала Україна від радянської системи господарювання. Як наслідок енерговитрати на одиницю ВВП у нас в 5-7 разів вищі ніж в країнах Західної Європи, марнотратно, біля 30 відсотків, втрачаємо тепла. Альтернативні джерела енергії у загальному балансі України займають біля одного відсотка і т.п.

За таких умов вирішення значення має енергозбереження Державне його забезпечення розглядається як діяльність, органів державної влади і місцевого самоврядування, спрямована на раціональне використання та економне витрачання енергії та паливно-енергетичних ресурсів при їх видобуванні, переробці, транспортуванні, зберіганні, виробленні та використанні, в т.ч. альтернативних джерел енергії, зокрема сонця, вітру, води малих річок, відходів переробки сільськогосподарської продукції (енергія біомаси) тощо. Правові, економічні та інші основи енергозбереження визначені Законом України від 01.07.1994 «Про енергозбереження». Господарські правовідносини у цій сфері регулюються з метою забезпечення зацікавленості суб'єктів господарювання в енергозбереженні, впровадженні енергозберігаючих технологій, розробці і виробництві менш енергоємних машин та технологічного обладнання, закріплення їх відповідальності за енергозбереження.

Розвиток передбачених положень відображений у Законі України від 17.03.2007 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання заходів з енергозбереження», який набрав чинності з 01.01.2008 року. Закон передбачає встановлення «зелених» тарифів для компаній, що виробляють електроенергію на малих гідроелектростанціях або з використанням сонячної енергії вітру, біомаси. Суб'єктам, що працюють на ринку біопалива, з наступного року обіцяні податкові пільги: на десять років звільняються від сплати податку на прибуток продавці біопалива, устаткування для його виробництва, а також виробники теплової й електричної енергії, що використовують біосировину.

На виконання цього Закону Кабінет Міністрів України розпорядженням від 15.03.2006 р. № 145-р схвалив Енергетичну стратегію України на період до 2030 року (надалі – Стратегія). Для підготовки пропозицій щодо реалізації стратегії постановою Кабінету Міністрів від 11.02.2009 р. №3 «Про зміни до постанови Кабінету Міністрів від 25.08. №1091 затверджений склад Комісії з питань реформування та розвитку енергетичної галузі і Положення про Комісію з питань реформування та розвитку енергетичної галузі. Основним її завданням є підготовка пропозицій щодо реалізації Стратегії. Розпорядженням від 12.02.2009 р. Кабінет Міністрів схвалив Концесію Державної цільової науково-технічної програми розвитку виробництва та використання біологічних видів палива тощо.

Особливості регулювання відносини в електроенергетиці відповідно до ст. 4 Закону полягають у тому, що вони викликані об’єктивними такими умовами функціонування цієї галузі: постійним і безперервним збалансуванням виробництва і споживання електричної енергії, для забезпечення якого встановлюється єдине диспетчерське (оперативно-технологічне) управління об'єднаною енергетичною системою України; централізованим теплопостачанням споживачів теплоелектроцентралями і котельнями, які входять до об'єднаної енергетичної системи України.

Державна політика в електроенергетиці відповідно до ст. 5 Закону базується на таких принципах: державне регулювання діяльності в електроенергетиці; створення умов безпечної експлуатації об'єктів електроенергетики; забезпечення раціонального споживання палива і енергії; додержання єдиних державних норм, правил і стандартів усіма суб'єктами відносин, пов'язаних з виробництвом, передачею, постачанням і використанням енергії; створення умов для розвитку і підвищення технічного рівня електроенергетики; підвищення екологічної безпеки об'єктів електроенергетики; забезпечення захисту прав та інтересів споживачів енергії; збереження цілісності та забезпечення надійного і ефективного функціонування об'єднаної енергетичної системи України, єдиного диспетчерського (оперативно-технологічного) управління нею; сприяння розвитку конкурентних відносин на ринку електричної енергії; забезпечення підготовки кадрів високої кваліфікації для електроенергетики; створення умов для перспективних наукових досліджень; забезпечення стабільного фінансового стану електроенергетики; забезпечення відповідальності енергопостачальників та споживачів; сприяння розвитку вітроенергетики, як екологічно чистої і безпаливної підгалузі енергетики, шляхом оплати вітровим електростанціям всієї виробленої ними електричної енергії в повному обсязі у грошовій формі, без застосування будь-яких видів заліків погашення заборгованості по розрахунках за електроенергію.

Державне регулювання в галузі електроенергетики здійснюють органи виконавчої влади, уповноважені Кабінетом Міністрів України. Центральним галузевим органом державної виконавчої влади є Міністерство палива та енергетики України (надалі – Мінпаливенерго), що проводить роботу відповідно до Положення затвердженого Президентом України від 14.04. 2000 р. №58 Мінпаливенерго забезпечує проведення державної політики в паливно-енергетичному комплексі, сприяє його структурній перебудові та здійснює в межах своїх повноважень координацію його діяльності, бере участь у формуванні, регулю­ванні та вдосконаленні ринку паливно-енергетичних ресурсів, здійснює відповідно до законодавства функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери управлін­ня Міністерства тощо. Щодо електроенергетики Мінпаливенерго, зокрема визначає, державне підприємство для здійснення централізованого диспетчерського (оперативно-технологічного) управління об'єднаною енергетичною системою України здійснює у межах своєї компетенції функції державного енергетичного нагляду за додержанням режимів споживання електричної та теплової енергії, а також вимог технічної експлуатації електричних станцій і мереж, енергетичного обладнання об'єктів електроенергетики, підключених до об'єднаної енергетичної системи України, та здійснює інші функції, пов'язані з виконанням покладених на нього завдань.

Відповідно до Закону і затвердженого указом Президента України від 21.04.1998 р. №335 Положення (із наступними зміна), органом державного регулювання господарських відносин в електроенергетиці є Національна комісія регулювання електроенергетики України (надалі – НКРЕ). У своїй діяльності керується Конституцією України та законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, актами Кабінету Міністрів України, а також цим Положенням.

Відповідно до Положення п. 3 основними завданнями НКРЕ є: участь у формуванні та забезпеченні реалізації єдиної державної політики щодо розвитку та функціонування оптового ринку електроенергії України; державне регулювання діяльності суб'єктів природних монополій в електроенергетиці; сприяння конкуренції у сфері виробництва та постачання електричної енергії; забезпечення проведення цінової та тарифної політики в електроенергетиці; захист прав споживачів електричної і теплової енергії; розроблення та затвердження правил користування електричною енергією; видача суб'єктам підприємницької діяльності ліцензій на виробництво, передачу та постачання електричної енергії; контроль за додержанням ліцензіатами умов та правил здійснення ліцензованої діяльності і застосування до них відповідних санкцій за їх порушення.

НКРЕ відповідно до покладених на неї завдань:

­ бере участь у регулюванні платіжно-розрахункових відносин оптового ринку електроенергії, ринків газу, нафти та нафтопродуктів;

­ установлює обмеження щодо суміщення видів діяльності суб'єктами підприємницької діяльності;

­ установлює обмеження щодо суміщення видів діяльності суб'єктами підприємницької діяльності;­ розробляє і затверджує обов'язкові для виконання нормативні акти з питань, що належать до її компетенції;­ видає ліцензії на виробництво, передачу та постачання електричної енергії;­ затверджує інструкцію щодо умов і правил здійснення ліцензованої діяльності та контролю за їх виконанням;­ визначає відповідно до законодавства показники, нижче рівня яких дозволяється суб'єктам підприємницької діяльності здійснювати свою діяльність без ліцензій;­ здійснює безперешкодно перевірки дотримання умов ліцензованої діяльності;­ розглядає справи про порушення умов ліцензій та справи про адміністративні правопорушення і за результатами розгляду приймає відповідні рішення в межах своєї компетенції;­ передає до АМК матеріали у разі виявлення порушень антимонопольного законодавства;­ визначає відповідність ліквідації, реорганізації у формі злиття, приєднання, часті в об'єднаннях, а також придбання бо відчуження більше 25 відсотків часток (акцій, паїв) активів суб'єктів підприємницької діяльності умовам і правилам здійснення ліцензованої діяльності;­ надає ліцензіатам необхідну інформацію;­ бере участь у встановленні правил функціонування оптового ринку електроенергії, ринків газу, нафти і нафтопродуктів та у здійсненні контролю за їх дотриманням;­ здійснює заходи щодо забезпечення рівних прав доступу до транспортних мереж суб'єктів ринків електроенергії, газу, нафти та нафтопродуктів усіх форм власності;­ встановлює ціни на створювану Комісією інформаційну продукцію та тарифи на інформаційні послуги;­ захищає в межах своїх повноважень інтереси споживачів у питаннях, що стосуються цін на електроенергію, газ, нафту та нафтопродукти, а також надійності їх постачання та якості послуг з боку постачальних організацій;­ формує в межах своєї компетенції державну політику щодо встановлення цін на електроенергію, газ, нафту та нафтопродукти, тарифів на їх транспортування, зберігання, постачання та розподіл, а також транспортування трубопроводами інших речовин;­ стимулює ефективність виробництва та споживання електроенергії, газу, нафти та нафтопродуктів;­ узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до її компетенції, розробляє та вносить у встановленому порядку пропозиції щодо вдосконалення законодавства, дає висновки на проекти законів та інших нормативно-правових актів;­ організовує проведення науково-технічних та аналітичних досліджень з питань, що належать до її компетенції;­ інформує громадськість про свою роботу, здійснює у встановленому законодавством порядку видавничу діяльність; ­ вирішує питання щодо підготовки кадрів робочого апарату Комісії, підвищення їх кваліфікації;­ подає Президентові України та публікує щорічні звіти про свою діяльність;­ співпрацює з радами споживачів щодо захисту прав споживачів електроенергії, газу, нафти та нафтопродуктів;­ створює для суб'єктів оптового ринку електричної енергії, ринків газу, нафти та нафтопродуктів передумови для впевненості у справедливості цих ринків і правил, за якими вони працюватимуть, шляхом відкритого обговорення питань, що належать до компетенції Комісії, у присутності постачальників і споживачів, представників громадськості та засобів масової інформації;­ здійснює інші функції відповідно до законодавства.

Для отримання ліцензії на кожний вид діяльності, що підлягає ліцензуванню суб'єкт підприємницької діяльності подає до НКРЕ заяву за встановленою формою.

У заяві зазначаються: відомості про заявника: для громадянина-підприємця прізвище, ім'я, по батькові та паспортні дані (серія і номер, ким і коли виданий), місце проживання, ідентифікаційний номер фізичної особи – платника податків та інших обов'язкових платежів; для юридичних осіб – найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, організаційно-правова форма, ідентифікаційний код; місце здійснення діяльності (якщо підприємницька діяльність, вид якої підлягає ліцензуванню, здійснюється у кількох територіально відокремлених підрозділах суб'єкта підприємницької діяльності, у заяві зазначаються їх адреси); вид діяльності, на який заявник має намір отримати ліцензію; встановлена потужність та річні обсяги; термін дії ліцензії, який не може бути меншим ніж 3 роки.

До заяви додаються такі документи: громадянами-підприємцями – копії документів, які засвідчують рівень освіти і кваліфікації, необхідний для здійснення відповідного виду діяльності, копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності; юридичними особами – копії свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності та установчих документів та довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій; документи, що підтверджують: достатність у суб'єкта підприємницької діяльності власних коштів; можливість додержання інших показників та вимог, що обмежують ризики операцій на оптовому ринку електроенергії, згідно з нормативами, встановленими Комісією; можливість здійснення заявником даного виду діяльності відповідне до умов та правил здійснення окремих видів підприємницької діяльності (ліцензійних умов); копія документа, що підтверджує право користування майном, яке забезпечує виконання умов і правил здійснення даного виду підприємницької діяльності (ліцензійних умов);документ про внесення плати за видачу ліцензії.

Без надання зазначених документів заява не розглядається.

НКРЕ приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову її видачі у термін не пізніше ніж 30 днів з дня отримання заяви та відповідних документів. У разі потреби проводиться перевірка відомостей, які містяться у цих документах, та спроможності виконання заявником умов і правил здійснення л окремих видів підприємницької діяльності (ліцензійних умов). Облік, виданих суб’єктом підприємницької діяльності ліцензій ведеться у спеціальній книзі.

Для виконання покладених завдань НКРЕ:

­ у разі виявлення порушення умов та правил ліцензованої діяльності зупиняти або анулювати дію ліцензії відповідно до законодавства;­ погоджувати в межах своєї компетенції договір між членами оптового ринку електричної енергії України та спеціалізоване програмне забезпечення, що застосовується на оптовому ринку електроенергії;­ одержувати в установленому порядку безоплатно від центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим і органів місцевого самоврядування інформацію, документи і матеріали, необхідні для виконання покладених на неї завдань;­ створювати відповідно до законодавства позабюджетні фонди для сприяння функціонуванню та розвитку ринків, що регулюються Комісією;­ залучати вчених та спеціалістів центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ і організацій (за погодженням з їх керівниками) для розроблення проектів, проведення консультацій та експертиз;­ створювати госпрозрахункові підрозділи;­ доступу на територію споживача під час перевірки виконання умов угод щодо користування електроенергією та газом і захисту прав споживачів;­ здійснювати контроль за якістю послуг організацій, що постачають електроенергію та газ, для яких це передбачено тарифом, згідно з правилами користування електричною енергією та газом.Комісія під час виконання покладених на неї функцій взаємодіє з міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, органами виконавчої влади Автономної Республіки Крим, місцевими органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування, а також з відповідними органами іноземних держав, міжнародними організаціями з питань, віднесених до її компетенції.

Державне регулювання діяльності в електроенергетиці, яка провадиться за схемою: виробництво-оптова, торгівля-роздрібна торгівля-споживання провадиться шляхом надання НКРЕ ліцензій на здійснення окремих видів діяльності в цій галузі формування тарифної політики встановлення порядку здійснення контролю за діяльністю суб'єктів електроенергетики, інших учасників оптового ринку електричної енергії та відповідальності за порушення ними умов і правил здійснення діяльності на цьому оптовому ринку. Провадиться відповідно до положення про порядок видачі Національною комісією регулювання електроенергетики ліцензій на провадження діяльності, пов'язаної з виробництвом, передачею та постачанням електричної енергії, комбінованим виробництвом теплової та електричної енергії, виробництвом теплової енергії на теплоелектроцентралях та установках з використанням нетрадиційних або поновлюваних джерел енергії затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.04.1999 р. №753. це положення визначає порядок видачі, переоформлення, зупинення, анулювання, поновлення дії та обліку ліцензій, виданих НКРЕ.

В електроенергетиці України діє єдина централізована диспетчерська система оперативно-технологічного управління виробництвом, передачею та постачанням електричної енергії. Функції диспетчерського (оперативно-технологічного) управління підприємство, яке визначається Мінпаливенерго. Централізоване диспетчерське (оперативне-технологічне) управління поширюється на суб’єкти підприємницької діяльності, об’єкти електроенергетики яких підключені до об’єднаної енергетичної системи України.

Централізоване диспетчерське (оперативно-технологічне) управління передбачає: планування та оперативне управління потужностями електростанцій України з урахуванням режимів централізованого теплопостачання; планування та контроль за додержанням режиму роботи об'єднаної енергетичної системи України; запобігання аварійним ситуаціям і ліквідацію їх наслідків у об'єднаній енергетичній системі України шляхом підтримки необхідного балансу потужності та енергії, забезпечення надійного і сталого функціонування об'єднаної енергетичної системи України та її паралельної роботи з енергетичними системами інших держав; розроблення і здійснення контролю за впровадженням нових систем протиаварійної автоматики та захисту, а також засобів зв'язку і диспетчерського (оперативно-технологічного) управління; здійснення нагляду за експлуатацією систем проти аварійної автоматики та захисту.

Усі оперативні команди і розпорядження державного підприємства, що здійснює диспетчерське (оперативно-технологічне) управління відповідно до законодавства України, підлягають беззаперечному виконанню всіма суб'єктами підприємницької діяльності, об'єкти електроенергетики яких підключені до об'єднаної енергетичної системи України. Втручання в диспетчерське (оперативно-технологічне) управління об'єднаною енергетичною системою України з боку державних органів, політичних партій і рухів та інших громадських організацій не допускається, крім випадків, передбачених законодавством України.

Суб'єкти підприємницької діяльності, об'єкти електроенергетики яких підключені до об'єднаної енергетичної системи України, зобов'язані подавати державному підприємству, що здійснює диспетчерське (оперативно-технологічне) управління, звіти та інформацію, передбачені нормативно-технічними документами.

§ 2. Державний нагляд і контроль у галузі енергетики

Метою енергетичного нагляду є сприяння забезпечення сталого функціонування об’єднаної енергетичної системи України і сфери теплопостачання, енергетичної безпеки держави шляхом здійснення контролю за дотриманням суб’єктами електроенергетики, суб’єктами відносин у сфері теплопостачання та споживачами електричної енергії вимог нормативно-правових і нормативно-технічних актів у сфері виробництва та споживання енергії:

Періодичність здійснення заходів державного нагляду (контролю) в галузі електроенергетики та сфері теплопостачання залежить від ступеня ризику суб’єктів господарювання. Постановою Кабінету Міністрів від 22.02.2008 р. №75 «Про затвердження критеріїв розподілу суб’єктів господарювання за ступенями ризику їх діяльності в галузі електроенергетики та сфері теплопостачання і визначення періодичності здійснення заходів державного нагляду (контролю)» визначені ступені ризику високий, середній та незначний. До критеріїв, за якими оцінюється прийнятий ступінь ризику від провадження господарської діяльності для безпеки життя і здоров’я населення, навколишнього середовище належить: технічний стан та організація експлуатації електричних, теплових, тепло використовуваних установок та мереж і т.п.; соціально-економічна ситуація, при якій враховується ймовірність виникнення негативних соціальних і матеріальних наслідків від провадження господарської діяльності та можливий розмір втрат від технологічних порушень в роботі електричного господарства споживачів, суб’єктів електроенергетики і суб’єктів відносин у сфері теплопостачання тощо; екологічна ситуація щодо забезпечення надійного енергопостачання споживачів, зокрема і тих, для яких встановлено екологічну броню електропостачання, що враховують рівень загрози виникнення негативних екологічних наслідків для населення, навколишнього природного середовища від провадження господарської діяльності у галузі електроенергетики та сфері теплопостачання.

Планові заходи державного нагляду і контролю за суб’єктами та їх виробничі об’єкти, що проводять господарську діяльність з виробництва електричної енергії її передачі та постачання магістральним та локальним (місцевим) розподільчим мережам, централізоване диспетчерське (оперативно-технологічне) управління об’єднаною енергосистемою України проводяться не частіше ніж три рази на рік. Планові заходи державою нагляду (контролю) за суб’єктами господарювання споживачами електричної енергії та їх виробничими з надійності електропостачання, а також тих у власності або оперативному управлінні яких є системи автономною електро- та теплопостачання, помірно централізованого постачання – не частіше ніж один раз на три роки. Щодо суб’єктів господарювання промислових споживачів електричної і теплової енергії та їх виробничих об’єктів – не частіше ніж один раз на п’ять років.

Фактична періодичність планових заходів державного нагляду (контролю) встановлюється залежно від результатів попередніх заходів державного нагляду (контролю).

Відповідно до встановлених критеріїв та визначеної періодичності. Державна інспекція з експлуатації електричних станцій і мереж та Державна інспекція з енергетичного нагляду за режимами споживання електричної та теплової енергії здійснюють планові заходи державного нагляду (контролю) на об'єктах галузі електроенергетики та сфери теплопостачання згідно з вимогами Законів України «Про електроенергетику» і від 02.06.2005 р. «Про теплопостачання».

Так, відповідно до ст. 9 Закону державний нагляд в електроенергетиці здійснюють Державна інспекція з експлуатації електричних станцій і мереж та Державна інспекція з енергетичного нагляду за режимами споживання електричної та теплової енергії, які підпорядковані Мінпаливенерго. Перша з названих інспекцій здійснює нагляд за додержанням вимог технічної експлуатації електричних станцій і мереж, вимог технічної експлуатації енергетичного обладнання об'єктів електроенергетики, підключених до об'єднаної енергетичної системи. Порядок здійснення державного нагляду в електроенергетиці, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 15.02.1999 р. №189.

Державні інспектори з експлуатації електричних станцій і мереж мають право: безперешкодно в будь-який час відвідувати об'єкти електроенергетики для перевірки додержання нормативно-правових актів про електроенергетику з питань, що належать до їх компетенції, отримувати від посадових осіб інформацію щодо виконання цих актів; давати у межах своїх повноважень керівникам об'єктів електроенергетики приписи про усунення порушень нормативно-правових актів; застосовувати у встановленому законодавством України порядку санкції до підприємств, об'єкти електроенергетики яких підключені до об'єднаної енергетичної системи України, за порушення законодавства про електроенергетику з питань, що належать до їх компетенції.

Друга інспекція відповідно до Положення про державний енергетичний нагляд за режимами споживання електричної і теплової енергії затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.02. 2006 р. №131 (надалі – Положення).

Згідно з цього Положення вона здійснює державний енергетичний нагляд за режимами споживання електричної і теплової енергії, технічним станом та організацією експлуатації електричних теплових, тепловикористовуючих установок та мереж суб’єктів електроенергетики, суб’єктів відносин у сфері теплопостачання і споживачів електричної енергії.

До складу інспекції входять такі підрозділи: головна організація – Державна інспекція з енергетичного нагляду за режимами споживання електричної і теплової енергії; державні інспекції з енергетичного нагляду за режимами споживання електричної енергії у регіонах (кількох областях); державні інспекції з енергетичного нагляду за режимами споживання електричної і теплової енергії в Автономній Республіці Крим, областях, м. Києві та Севастополі.

Державні інспектори цієї інспекції під час виконання своїх функцій мають право:

­ безперешкодно у будь-який час відвідувати електричні і теплові установки та мережі суб'єктів електроенергетики, суб'єктів відносин у сфері теплопостачання і споживачів електричної енергії з метою здійснення контролю за дотриманням вимог нормативно-правових і нормативно-технічних документів у сфері електроенергетики та теплопостачання;

­ здійснювати в установленому порядку обстеження електричних і теплових установок та мереж суб'єктів електроенергетики та суб'єктів відносин у сфері теплопостачання і споживачів електричної енергії, а також складати за їх результатами відповідні акти;

­ брати участь у роботі відповідних робочих комісій з прийняття в експлуатацію побудованих і реконструйованих енергетичних об'єктів, що належать суб'єктам електроенергетики, суб'єктам відносин у сфері теплопостачання і споживачам електричної енергії;

­ видавати в межах своєї компетенції суб'єктам електроенергети­ки, суб'єктам відносин у сфері теплопостачання і споживачам елек­тричної енергії обов'язкові для виконання приписи щодо усунення ви­явлених Держенергонаглядом порушень нормативно-правових і нор­мативно-технічних актів у сфері електроенергетики та теплопостачання і здійснювати контроль за їх виконанням;

­ вимагати в межах своєї компетенції від суб'єктів електроенергетики, суб'єктів відносин у сфері теплопостачання і споживачів електричної енергії вжиття заходів для усунення виявлених Держенергонаглядом порушень;

­ вимагати від споживачів енергії та суб'єктів електроенергетики дотримання встановлених нормативно-правовими актами режимів споживання електричної і теплової енергії;

­ складати в установленому законодавством порядку протоколи про адміністративні правопорушення та притягати до адміністратив­ної відповідальності громадян і посадових осіб;

­ звертатися до відповідних організацій, які видають суб'єктам господарської діяльності ліцензії на право виконання робіт з проектування, будівництва, реконструкції, монтажу, налагодження, випробування і ремонтно-експлуатаційного обслуговування електричних і теплових установок та мереж, з поданням про порушення ліцензіатами вимог нормативних документів;

­ вносити власникам об'єктів споживачів енергії подання про не­відповідність займаній посаді осіб, відповідальних за електричне та теплове господарство (осіб, що їх заміщують), які своєчасно в установ­леному порядку не пройшли перевірку знань Правил, а також тих, що допустили порушення вимог нормативно-правових та/або нормативно-технічних актів з питань експлуатації енергетичного обладнання та мереж;

­ опломбовувати в установленому порядку електричні і теплові установки, енергопостачання яких обмежується або припиняється на виконання відповідного припису.

Вказані інспекції мають право у межах своїх повноважень давати обов'язкові для виконання приписи щодо усунення порушень законодавства про електроенергетику і застосовувати встановлені законом санкції до суб'єктів господарювання за порушення ними законодавства про електроенергетику з питань, що належать до компетенції зазначених інспекцій.

Відповідно до ст.27 Закону, НКРЕ, названі державні інспекції на підставі акта перевірки, оформленого в установленому порядку, за наявності вказаних порушень видають у межах своєї компетенції суб'єктам господарювання постанови про накладення штрафів. Положення про порядок накладення на суб'єктів господарської діяльності штрафів за порушення законодавства про електроенергетику затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.1999 № 1312

Штрафи правопорушення законодавства про електроенергетику накладаються на суб’єктів господарювання за: неподання інформації або подання завідомо недостовірної інформації, передбаченої в ліцензіях на виробництво, передачу або постачання електричної енергії та в нормативно-правових актах, що регулюють питання функціонування об'єднаної енергетичної системи України і споживання енергії, - штраф у розмірі до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; ухилення від виконання або несвоєчасне виконання рішень чи приписів НКРЕ, вказаних державних інспекцій та порушення умов ліцензій - штраф у розмірі до п'яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Суб'єкт господарювання повинен сплатити штраф протягом 30 днів з дня винесення постанови про його накладення. Суми стягнених штрафів зараховуються до Державного бюджету України. У разі несплати штрафу зазначений термін він стягується в судовому порядку.

Рішення про накладення на суб'єктів господарської діяльності штрафів може бути оскаржене в установленому законом порядку.

НКРЕ крім накладання штрафу за порушення законодавства про електроенергетику може застосовувати до енергопостачальника такі санкції як призначення тимчасового керуючого (адміністрації) та зупинення дії або припинення ліцензії на здійснення господарської діяльності з постачання електричної енергії. Такі санкції передбачені постановою Кабінету Міністрів України від 19.07.2000 р. №1139 «Про затвердження Порядку застосування санкцій за порушення законодавства про електроенергетику» (надалі – Порядок).

Згідно з п. 3 Порядку підставою для застосування санкцій можуть бути: результати здійснення НКРЕ та її регіональними представництвами перевірок діяльності енергопостачальників; матеріали правоохоронних, податкових та інших органів щодо дотримання енергопостачальниками законодавчих та інших нормативних актів про електроенергетику; будь-які інші достовірні матеріали про діяльність енергопостачальників (статистична звітність, баланси тощо).

У разі наявності порушень енергопостачальником законодавства про електроенергетику НКРЕ надсилає енергопостачальникові письмове застереження. У застереженні НКРЕ повідомляє енергопостачальнику про наявність порушення законодавства, визначає конкретні заходи, яких необхідно вжити для усунення порушень, та терміни їх усунення, а також конкретні дії, що їх повинен здійснити енергопостачальник для запобігання небезпечній або неправильній діяльності. Воно застережене надсилається виконавчому органу енергопостачальника, який повинен у 3-денний термін дати НКРЕ відповідь.

У разі допущення енергопостачальником порушення умов та правил ліцензійної діяльності з постачання електричної енергії, порядку розрахунків із споживачами та оптовим постачальником електричної енергії, унаслідок чого завдається або може бути завдана шкода інтересам учасників оптового ринку електричної енергії України, споживачів або держави, НКРЕ застосовує процедуру призначення керуючого (тимчасової адміністрації) для управління енергопостачальником. Процедура реалізується шляхом усунення органу управління енергопистачальиик від керівництва та передачі його повноважень призначеному НКРЕ одноособовому органу (керуючому) або колегіальному органу (тимчасовій адміністрації). З метою діяльності та основним завданням керуючого (тимчасової адміністрації) є приведення діяльності енергопостачальника у відповідність із законодавством, відновлення його платоспроможності, забезпечення усунення виявлених причин і умов, які призвели до заборгованості перед оптовим постачальником електроенергії, та здійснення інших заходів щодо стабілізації діяльності енергопостачальника.

Керуючим (керівником або працівником тимчасової адміністрації) енергопостачальника можуть бути: незалежний експерт - фізична особа, що має вищу економічну, юридичну або технічну освіту та досвід роботи, необхідний для виконання функцій керуючого (тимчасової адміністрації) енергопостачальника; юридична особа, яка провадить діяльність у сфері електроенергетики не менше року.

Керуючим (керівником або працівником тимчасової адміністрації) не може бути особа, яка виступає у відносинах з цим енергопостачальником як акціонер (засновник), пов'язана з ним особа та працівник енергопостачальника.

Керуючий (керівник або працівник тимчасової адміністрації) приступає до виконання своїх повноважень негайно після видання наказу про його призначення. Має право залучати до роботи відповідних спеціалістів. Розміри оплати праці цих спеціалістів встановлюються керуючим (керівником або працівником адміністрації) в межах затвердженого кошторису. З часу призначення керуючий (керівник тимчасової адміністрації): здійснює повноваження органів управління енергопостачальника, у разі необхідності організовує комплексну перевірку діяльності енергопостачальника та звірення фінансової звітності з фактичним станом справ, у тому числі за допомогою зовнішнього аудиту, НКРЕ, відповідних спеціалістів; виконує інші функції відповідно до постанови НКРЕ про призначення керуючого (тимчасової адміністрації) та інших актів законодавства України.

Загальний термін діяльності керуючого (тимчасової адміністрації) не може перевищувати дванадцяти місяців. В окремих випадках (за рішенням НКРЕ) встановлений термін діяльності керуючого (тимчасової адміністрації) може бути продовжений на шість місяців. Його діяльність припиняється у разі: закінчення терміну, на який було призначено керуючого (тимчасову адміністрацію); прийняття НКРЕ відповідного рішення про дострокове припинення діяльності керуючого (тимчасової адміністрації) у зв'язку з досягненням мети процедури призначення керуючого (тимчасової адміністрації), за клопотанням керуючого (тимчасової адміністрації), внаслідок неналежного виконання керуючим (тимчасовою адміністрацією) своїх повноважень або внаслідок заміни процедури призначення адміністрації іншим видом санкцій, а також з інших підстав, передбачених законодавством України.

Зупинення дії ліцензії на провадження підприємницької діяльності і постачання електричної енергії на відповідній території.

Крім призначення керуючого (тимчасової адміністрації) НКРЕ має право приймати рішення про зупинення дії ліцензії на провадження підприємницької діяльності з постачання електричної енергії на відповідній території (надалі – ліцензія) на термін до одного року.

У разі прийняття НКРЕ рішення про зупинення дії ліцензії енергопостачальник зобов'язаний: у термін, зазначений НКРЕ у рішенні про зупинення дії ліцензії, припинити провадження відповідної діяльності; до кінця цього терміну укласти договір (договори) на передачу електричної енергії місцевими (локальними електричними мережами (або передати договором право користування відповідними електричними мережами), а також передати за договором (договорами) право користування інфраструктурою, необхідного для провадження підприємницької діяльності з постачання електричної енергії на відповідній території, суб'єкту (суб'єктам), що має відповідну ліцензію, на термін, не менший від термін, не менший від терміну зупинення дії ліцензії; у встановленому порядку розірвати всі договори на постачання електричної енергії. Після закінчення терміну, на який було зупинено дію ліцензії, право на провадження відповідної діяльності у повному обсязі відновлюється без додаткового повідомлення, якщо НКРЕ не прийнято іншого рішення. Рішення про зупинення ліцензії НКРЕ зобов’язана негайно довести до відома керівництва відповідного енергопостачальника. У разі усунення енергопостачальником порушень НКРЕ може приймати рішення про дострокове скасування рішення про зупинення дії ліцензії. НКРЕ зобов'язана здійснювати постійний контроль за дотриманням енергопостачальником вимог щодо зупинення провадження підприємницької діяльності з постачання електричної енергії на відповідній території. Неусунення енергопостачальником допущених порушень законодавства про електроенергетику протягом терміну зупинення дії ліцензії на провадження підприємницької діяльності з постачання електричної енергії на відповідній території, а також у разі допущення повторного або грубого порушення законодавства про електроенергетику та умов і правил провадження підприємницької діяльності з постачання електричної енергії на відповідній території НКРЕ вправі анулювати ліцензію такого енергопостачальника. У такому разі він зобов'язаний:у термін, зазначений НКРЕ у рішенні про анулювання ліцензії, припинити провадження відповідної діяльності; до закінчення цього терміну укласти договір (договори) на передачу електричної енергії місцевими електричними мережами a6o передати за договором право користування іншою інфраструктурою, необхідною для провадження підприємницької діяльності з постачання електричної енергії на відповідній території, суб'єкту (суб'єктам) підприємницької діяльності з постачання електричної енергії, що мають відповідну ліцензію; у встановленому порядку розірвати всі договори на постачання електричної енергії.

§ 3. Правове регулювання оптового ринку енергетики

Купівля всієї електричної енергії, виробленої на електростанціях, потужність чи обсяг відпуску яких більші за граничні показники, а також на вітроелектростанціях, незалежно від величини встановленої потужності чи обсягів відпуску електричної енергії, та весь її оптовий продаж, відповідно до с. 15 Закону «Про електроенергетику» здійснюються на оптовому ринку електричної енергії України. Функціонування інших оптових ринків електричної енергії в Україні забороняється.

Оптовий ринок електричної енергії України створюється на підставі договору.

Сторонами договору є суб'єкти господарської діяльності пов’язаної з: диспетчерським (оперативно-технологічним) об'єднаною енергетичною системою України; управлінням виробництвом електричної енергії на електростанціях; передачею електричної енергії магістральними та міждержавними електричними мережами; оптовим постачанням електричної енергії.

У договорі визначаються мета та умови діяльності, права, обов'язки та відповідальність сторін. Цей договір погоджується з Мінпаливенерго, НКРЕ, АМК. Невід’ємною частиною договору є Правила оптового ринку електричної енергії України, які визначають механізм функціонування ринку, порядок розподілу навантажень між генеруючи ми джерелами правила формування ринкової ціни на електричну енергію.

Оптовий ринок електричної енергії України додержанням таких вимог:

­ функціонує всі суб'єкти підприємницької діяльності з виробництва та постачання електричної енергії мають рівноправний доступ до оптового ринку електричної енергії України та послуг електричних мереж після отримання відповідної ліцензії на право здійснення цих видів діяльності;

­ електрична енергія продається та оптового ринку електричної енергії України;

­ ціни на електричну енергію генеруючих компаній та оптові ціни визначаються за Правилами оптового ринку електричної енергії України;

­ всі учасники оптового ринку електричної енергії укладають договори купівлі-продажу електричної енергії з суб'єктом підприємницької діяльності, який здійснює оптове постачання електричної енергії відповідно до договору, на підставі якого створюється оптовий ринок електричної енергії.

З метою впровадження ефективних механізмів організації оптового ринку електричної енергії та значного поліпшення стану розрахунків за енергоресурси Державне підприємство «Енергоринок» створене постановою Кабінету Міністрів України від 05.05.2000 №755 «Про утворення державного підприємства «Енергоринок». На основі двосторонніх договорів здійснює: закупівлю електроенергії у всіх її продавців-учасників оптового ринку: у виробників електроенергії, у суб'єктів господарювання - власників електроенергії, виробленої з давальницької сировини, а також тих, які отримали електроенергію за угодами на її імпорт; оптове постачання електричної енергії енергопостачальникам, тобто учасникам оптового ринку, які купують електроенергію на цьому ринку з метою продажу її споживачам; укладення та забезпечення виконання угод про передачу електричної енергії з суб'єктом господарювання і який отримав ліцензію на таку передачу магістральними та міждержавними електричними мережами; організаційне та матеріально-технічне забезпечення функціонування оптового ринку електроенергії; виконання функцій розпорядника системи розрахунків та розпорядника коштів оптового ринку та інших функцій відповідно до Статуту підприємства.

Важливою умовою успішної діяльності підприємств паливно-енергетично комплексу є забезпечення розрахунків за енергоносії.

У кожному розрахунковому періоді (місяці) забезпечується оплата вартості електричної енергії закуплених у цьому періоді оптовим постачальником електричної енергії, у рівному відсотку кожній енергогенеруючій компанії (за винятком вітроелектростанцій) та підприємству, яке здійснює централізоване диспетчерське управління об'єднаною енергетичною системою України і передачу електричної енергії магістральними та міждержавними електричними мережами. Ця оплата забезпечується з урахуванням остаточних платежів відповідно до договору, на підставі якого створено оптовий ринок електричної енергії.

Для проведення розрахунків за закуплену на оптовому ринку електричної енергії України та спожиту електричну енергію енергопостачальники, що здійснюють підприємницьку діяльність з постачання електричної енергії на закріпленій території, їх відокремлені підрозділи та оптовий постачальник електричної енергії відкривають в установах уповноваженого банку поточні рахунки із спеціальним режимом використання. Перелік поточних рахунків із спеціальним режимом використання в уповноваженому банку для зарахування коштів за електричну енергію затверджується та доводиться до відома споживачів НКРЕ.

Споживачі, які купують електричну енергію у енергопостачальників, що здійснюють підприємницьку діяльність з постачання електричної енергії на закріпленій території, вносять плату за поставлену їм електричну енергію виключно на поточний рахунок із спеціальним режимом використання енергопостачальника в уповноваженому банку. У разі перерахування споживачами коштів за електричну енергію на інші рахунки отримувачі повинні повернути ці кошти за заявою споживача або за власною ініціативою в триденний термін з моменту їх отримання. У разі неповернення споживачу у цей термін коштів, сплачених на інші, не на поточні рахунки із спеціальним режимом використання, ці суми підлягають вилученню до Державного бюджету України як санкція за вчинене правопорушення і не зараховуються як оплата електричної енергії. Зарахування коштів до Державного бюджету України не звільняє їх отримувача від повернення цих коштів споживачу електричної енергії.

Кошти з поточних рахунків із спеціальним режимом використання енергопостачальників, що здійснюють підприємницьку діяльність з постачання електричної енергії на закріпленій території, перераховуються згідно з алгоритмом оптового ринку електричної енергії виключно на: поточний рахунок із спеціальним режимом використання оптового постачальника електричної енергії; поточний рахунок підприємства, яке здійснює передачу електричної енергії місцевими (локальними) електричними мережами; поточний рахунок енергопостачальника; поточний рахунок із спеціальним режимом використання для погашення заборгованості оптового постачальника електричної енергії.

Кошти за електричну енергію, закуплену на оптовому ринку електричної енергії, всіма енергопостачальниками перераховуються виключно на поточний рахунок із спеціальним режимом використання оптового постачальника електричної енергії.

З поточного рахунку із спеціальним режимом використання оптового постачальника електричної енергії зазначені кошти спрямовуються виключно: енергогенеруючим компаніям та іншим суб'єктам підприємницької діяльності, які провадять продаж електричної енергії оптовому постачальнику електричної енергії; підприємству, яке здійснює диспетчерське управління об'єднаною енергетичною системою та передачу електричної енергії магістральними електричними мережами; на поточний рахунок оптового постачальника електричної енергії; іншим особам, які мають право на отримання коштів з інвестиційної складової оптового тарифу на електричну енергію, затвердженої Національною комісією регулювання електроенергетики України, в тому числі на спільне фінансування розвитку нетрадиційних джерел електричної енергії.

Кошти, які надходять на поточні рахунки із спеціальним режимом використання для погашення заборгованості енергопостачальників, що здійснюють підприємницьку діяльність з постачанням електричної енергії на закріпленій території, і постачальника електричної енергії для проведення з погашення заборгованості за спожиту електричну з використанням механізмів погашення заборгованості, визначених Законом України в редакції від 28 липня 2006 р. «Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу», перераховуються згідно з окремими алгоритмами оптового ринку електричної енергії, встановленими Національною комісією регулювання електроенергетики України.

Умови про оплату електричної енергії коштами та про відкриття поточного рахунку із спеціальним режимом використання оптового постачальника електричної енергії (енергопостачальника, що здійснює підприємницьку діяльність з постачання електричної енергії на закріпленій території) є обов'язковими умовами договору купівлі-продажу електричної енергії між оптовим постачальником електричної енергії та енергопостачальником (договору на постачання електричної енергії між енергопостачальником, що здійснює підприємницьку діяльність з постачання електричної енергії на закріпленій території, та споживачем).

Оптовий постачальник електричної енергії зобов'язаний забезпечити щоденне інформування учасників оптового ринку електричної енергії і органів виконавчої влади про стан проведення розрахунків на оптовому ринку електричної енергії. На поточні рахунки із спеціальним режимом використання не може бути звернено стягнення за зобов'язаннями учасників оптового ринку електричної енергії.

Операції на поточних рахунках із спеціальним режимом використання не підлягають призупиненню. Виключно на поточні рахунки відповідно до постанови Кабінету Міністрів від 22.06.2009 р. №616 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 03.12.2008 р. №1082» зараховується плата за теплову енергію від усіх категорій споживачів. Визначено уповноваженим банком, який обслуговує поточні рахунки із спеціальним режимом використання підгруп теплоенергетики та їх відокремлених підрозділів, відкрите акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (надалі — уповноважений банк).

Затверджений Порядок відкриття поточних рахунків із спеціальним режимом використання для зарахування коштів, надходять як плата за послуги з теплопостачання, та проведення розрахунків за спожитий природний газ, що додається. Підприємства теплоенергетики та їх відокремлені підрозділи зобов'язані у місячний строк після набрання чинності постанови укласти нові договори (додаткові угоди) з усіма категоріями споживачів із зазначенням відповідного поточи рахунка із спеціальним режимом використання для зарахування коштів, що надходять як плата за послуги з теплопостачання.

Згідно ст. 17 Закону формування оптових тарифів на електричну енергію на оптовому ринку електричної енергії України, оптові тарифи можуть передбачати витрати на спільне розвитку нетрадиційних джерел електричної енергії. На будівництва вітрових електростанцій згідно з програмою будівництва вітрових електростанцій цільова надбавка в розмірі 0,75 відсотка до діючого тарифу на електричну енергію, що продається виробниками електричної енергії на оптовому ринку електричної енергії України, крім електроенергії, виробленої кваліфікованими когенераційними установками. Роздрібна ціна на електричну енергію формується енергопостачальниками згідно з умовами і правилами здійснення підприємницької діяльності з постачання електричної енергії.

НКРЕ здійснює регулювання таких цін і тарифів: на передачу і постачання електричної енергії місцевими (локальними) електромережам регулюються; цін на електричну енергію, вироблену на теплопостачання та інших установках з комбінованим виробництвом електричної і теплової енергії, здійснюється з урахування тарифів на теплову енергію; тарифів на електричну енергію, вироблену на вітрових електростанціях; тарифів на теплову енергію, вироблену на теплоелектроцентралях, інших установках з комбінованим виробництвом електричної і теплової енергії.

Суб'єкти підприємницької діяльності, які здійснюють виробництво, передачу або постачання електричної енергії і визнані в установленому порядку такими, що займають монопольне (домінуюче) становище на ринку електричної енергії, не можуть зловживати монопольним становищем при встановлені цін, припиняти свою діяльність або зменшувати її обсяг з метою створення дефіциту електричної енергії, якщо необхідність такого обмеження не встановлена законодавством України.

Підприємства, які постачають електричну енергію мережам, які не є їх власністю, повинні купувати електричну енергію на оптовому ринку електричної енергії України та вносити плату за користування місцевим (локальними) електричними мережами. Постачання електричної енергії споживачам зазначеними підприємствами здійснюється за тарифами, які обумовлюються в договорах на постачання електричної енергії.

Оптовий ринок електроенергії функціонує відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 19.07.2000 року № 1136 «Про врегулювання відносин на оптовому ринку електричної енергії України» на договірних засадах. За такою схемою: закупівля електроенергії у всіх її продавців – оптове постачання електричної енергії учасникам оптового ринку, які її купують з метою продажу споживачам – укладення та забезпечення виконання договорів про передачу електроенергії з суб'єктом господарювання, який отримав ліцензію на таку передачу магістральними та міждержавними електричними мережами – організаційне та матеріально-технічне функціонування оптового ринку електроенергії – виконання функцій розпорядних систем та розпорядників коштів оптового ринку.

Умови договорів визначаються сторонами відповідно до вимог законодавства. Права та обов'язки сторін в межах диспозитивних норм закону встановлюються ними за взаємною згодою. Вимоги, що обумовлені імперативними нормами, для учасників договірних відносин є обов'язковими незалежно від наявності чи відсутності їх у договорі.

Такі обов'язкові вимоги встановлені, зокрема, у ст. 24 Закону, відповідно до якої енергопостачальники, тобто учасники оптового ринку електричної енергії України, які купують електроенергію на цьому ринку з метою продажу її споживачам, зобов'язані забезпечувати надійне постачання електроенергії згідно з умовами ліцензій та договорів. Ті з них, що здійснюють постачання електроенергії на закріпленій території не мають права відмовити споживачу, який розташований на цій території, в укладенні договору на постачання електроенергії. Енергопостачальники, які здійснюють діяльність з передачі електроенергії з використанням власних мереж, зобов'язані забезпечити рівноправний доступ до цих мереж усіх суб'єктів господарювання, що отримали в установленому порядку ліцензію на здійснення відповідного виду діяльності і уклали договір на передачу електричної енергії.

До повноважень місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у відносинах із суб’єктами електроенергетики належать: погодження питань розміщення на підпорядкованій їм території об’єктів електроенергетики виходячи з інтересів територіальної громади; участь у розробці комплексних планів постачання енергії споживачам на підпорядкованій їм території; регулювання тарифів на теплову енергію відповідно до Закону; сприяння розвитку енергетики в регіоні. Проте, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування не мають права втручатися в оперативне регулювання режимів енергоспоживання.

Відповідно до Порядку постачання електроенергетичної енергії споживачам затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 09.04.2002 р. №475 для Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя визначаються і затверджуються Мінпаливенерго граничні величини споживання електричної енергії та потужності.

Граничні величини споживання електричної енергії та потужності доводяться Мінпаливенерго до місцевих органів виконавчої влади та місцевих енергопостачальних організацій за 25 діб до початку-місяця. Вони можуть коригуватися з урахуванням рівня розрахунків з оптовим ринком електроенергії та за умови зміни виробітку електричної енергії електростанціями та блокстанціями, які не реалізують через оптовий, ринок електроенергії України.

Місцеві енергопостачальні організації разом з місцевими. органами виконавчої влада складають в межах установлених граничних величин, споживання електричної енергій та потужності розрахункові баланси споживання електричної енергії та окремо – споживання електричної потужності для періодів ранкового вечірнього максимуму навантаження енергосистеми з визначенням обсягів споживання основних груп споживачів та населення і погоджують їх з відповідними представництвами Держенергонагляду.

Місцеві енергопостачальні організації визначають граничні величини Споживання електричної енергії для споживачів (крім населення та військових частин Збройних Сил), які: не мають заборгованості за використану електричну енергію та здійснюють попередню оплату, - в обсязі, за яким здійснено попередню оплату; отримують електричну енергію від незалежних енергопостачальних організацій, в обсязі, обумовленому у договорах між споживача мита незалежними енергопостачальними організаціями (за відсутності заборгованості перед місцевою енергопостачальною організацією); отримують електричну енергію на підставі двосторонніх угод, передбачених нормативними документацій, в обсязі, передбаченому відповідними угодами; фінансуються з державного та місцевих бюджетів, - у межах коштів, передбачених затвердженими кошторисами доходів і видатків відповідних бюджетних, установ та організацій. Установам та організаціям, що належать до сфери управління Держводгоспу, граничні величини споживання електричної енергії встановлюються Держводгоспом у межах коштів, передбачених у державному бюджеті для централізованої оплати спожитої електричної енергії, і можуть бути скориговані один раї на місяць не пізніше ніж 27 числа за погодженням з Мінпаливенерго або з місцевими енергопостачальними організаціями; не мають заборгованості за використану електричну енергію в обсязі, передбаченому договором між місцевою енергопостачальною організацією та споживачем; мають заборгованість за використану електричну енергію, але в повному обсязі проводять поточні розрахунки та виконують боргові зобов’язання у визначені терміни, - в обсязі, передбаченому договором між місцевою енергопостачальною організацією та споживачем.

Споживачам, які не здійснюють поточні платежі у терміни, встановлені договором або не дотримуються узгоджених графіків погашення заборгованості, граничні величини споживання електричної енергії не встановлюються, а споживачі підлягають відключенню від електричних мереж.

Граничні величини споживання електричної енергії та потужності доводяться до споживачів як договірні величини у терміни, обумовлені договором між місцевою енергопостачальною організацією та споживачем. Повідомлення про ці величини є невід ємною частиною договору. Обов'язковому погодженню з представництвом Держенергонагляду Підлягають граничні величини споживання електричної енергії та потужності, розраховані для споживачів з максимальною дозволеною величиною споживання електричної потужності 750 кВт І більше та вибірково для інших споживачів, які впливають на режими електро споживання у регіоні. 3a підсумками місяця гранична величина споживання електричної енергії для споживачів коригується до рівня фактично сплаченої за цей місяць величини її споживання.

У разі коригування для споживачів граничної величини споживання електричної енергії здійснюється відповідне коригування граничної величини споживання електричної) потужності. Скоригована гранична величина споживання електричної потужності дійсна з дня проведення коригування.

Місцеві енергопостачальні організації разом з місцевими органами виконавчої влади повинні вживати необхідних заходів для безумовного дотримання встановлених граничних величин споживання електричної енергії та потужності. При перевищенні споживачами регіону встановлених граничних величин електроспоживання до них застосовуються, примусові обмеження споживання електричної енергії. Відповідальність за своєчасність розрахунків за електроенергію, дотримання регіонами встановлених граничних величин споживання електричної енергії та потужності і покладається на керівників місцевих енергопостачальних організацій та місцевих органів виконавчої влади.

Енергопостачальники, що здійснюють постачання електроенергії на закріпленій території, несуть відповідальність за порушення умов та правил здійснення ліцензованої діяльності з урахуванням неналежного проведення розрахунків з оптовим постачальником електроенергії, а також із суб'єктом господарювання, що здійснює передачу належної енергопостачальнику електроенергії, у разі, коли ця енергія поставляється мережами, які не є його власністю.

У разі порушення енергопостачальником, який здійснює постачання електроенергії на закріпленій території, умов і правил здійснення ліцензованої діяльності з постачання електроенергії та інших обов'язків, передбачених Законом, враховуючи зобов'язання щодо забезпечення захисту прав споживачів енергії та проведення розрахунків за закуплену енергопостачальником електроенергію, а також із суб'єктом господарювання, який здійснює передачу належної енергопостачальнику електроенергії.

Згідно із Положенням про порядок накладення на суб'єктів господарської діяльності штрафів за порушення законодавства про електроенергетику, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.1999 № 1312, а також Порядком застосування санкцій за порушення законодавства про електроенергетику, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 19.07.2000 р. № 1139, НКРЕ до такого енергопостачальника такі санкції: застереження; штраф; призначення тимчасового керуючого (адміністрації); зупинення дії ліцензії на здійснення господарської діяльності з постачання електричної енергії на відповідній території; анулювання такої ліцензії.

Енергопостачальники несуть відповідальність перед споживачами електроенергії у розмірі п’ятикратної вартості недовідпущеної електричної енергії у разі переривання електропостачання з вини енергопостачальника (згідно з умовами договору на користування електричною енергією). У разі відпуску електричної енергії, параметри якості якої знаходяться поза межами показників, зазначених у договорі на користування електроенергією, енергопостачальник несе відповідальність у розмірі двадцяти п'яти відсотків вартості такої електроенергії.

Споживачами енергії є суб'єкти господарювання та громадяни, які використовують енергію для власних потреб на підставі договору про її продаж та купівлю. Споживання енергії можливе лише на підставі договору з енергопостачальником.

Споживачі електричної енергії мають право на підключення до електричної мережі у разі виконання правил користування електричною енергією право на отримання електричної енергії з якісними характеристиками відповідно до державних стандартів, також на відшкодування збитків, заподіяних внаслідок порушення їхніх прав згідно з законодавством.

При цьому споживач енергії зобов'язаний додержуватись вимог нормативно-технічних документів та договору, забезпечувати безпечну експлуатацію своїх енергетичних установок та їх належний технічний стан. Він несе відповідальність за порушення умов договору з енергопостачальником, правил користування електричною і тепловою енергією та виконання приписів державних інспекцій. Споживачі (крім населення) у випадку споживання електроенергії понад договірну величину за розрахунковий період сплачують енергопостачальникам п’ятикратну вартість різниці фактично спожитої і договірної величини. У випадку перевищення договірної величини потужності вони сплачують енергопостачальникам п’ятикратну вартість різниці між найбільшою величиною потужності, що зафіксована протягом розрахункового періоду, та договірною величиною потужності. Споживач, якому електроенергія постачається енергопостачальником, що здійснює постачання електроенергії на закріпленій території, зобов'язаний оплачувати її вартість винятково коштами шляхом їх перерахування на поточний рахунок із спеціальним режимом використання енергопостачальника.

Відповідно до Порядку обмеження електроспоживання споживачів до рівня екологічної броні електропостачання або повного припиненням електропостачання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.01.2004 № 93. Споживачі електричної енергії можуть бути відключене від джерел енергопостачання або їм може бути обмежене постачання електричної енергії.

Цей Порядок визначає послідовність дій енергопостачальників, підприємств, що здійснюють передачу електричної енергії магістральними та місцевими (локальними) електричними мережами (електропередавальними організаціями), органу державного енергетичного нагляду за режимами споживання електричної і теплової енергії (Держенергонагляду), та споживачів (крім населення) у разі запровадження обмеження або повного припинення їм електропостачання у разі порушення ними дисципліни платежів за спожиту електроенергію, перевищення граничних рівнів споживання електричної енергії та електричної потужності, незадовільного технічного стану, недотримання умов безпечної експлуатації електроустановок.

Енергопостачальники,електропередавальні організації або Держенергонагляд не пізніше ніж за 3 робочих дні до дати обмеження або припинення електропостачання відповідно до своїх функціональних обов'язків надсилають споживачам письмове попередження, в якому зазначаються підстава, дата і час, з якого буде запроваджено обмеження або припинення електропостачання. Щодо споживачів, які належать до екологічно або техногенно-небезпечних, одночасно повідомляються місцеві органи виконавчої влади за місцем розташування цих споживачів. Споживачі після отримання вказаного попередження мають вжити заходів до усунення причин, що викликали необхідність застосування щодо них таких дій. У разі неможливості усунення зазначених причин споживачі зобов'язані: вжити заходів до запобігання травматизму або загрозі життю працівників та населення, загибелі тварин, пошкодженню обладнання, виникненню негативних екологічних і техногенних наслідків; протягом доби здійснити з власних електроустановок обмеження електроспоживання до рівня технологічної броні електропостачання; після безпечного завершення технологічного процесу виробництва (з використанням технологічної броні електропостачання) здійснити з власних електроустановок обмеження електроспоживання до рівня екологічної броні електропостачання або за відсутності такої повністю його припинити.

У разі усунення споживачем в установлені строки порушень, що викликали необхідність попередження про можливе обмеження або припинення електропостачання, щодо його електроустановок не застосовуються дії з обмеження або припинення електропостачання.

Проведення обмеження або припинення електропостачання від електричних мереж енергопостачальників, електропередавальних організацій забезпечується таким чином: коли обмеження або припинення електропостачання здійснюється у Держенергонаглядом, ним надається припис відповідним енергопостачальникам, електропередавальним організаціям та споживачам і надсилається письмове повідомлення відповідному енергопостачальнику; коли обмеження або припинення електропостачання здійснюється енергопостачальниками, вони надсилають відповідним електропередавальним організаціям і споживачам письмову вимогу та повідомляють про це Держенергонагляд; коли обмеження або припинення електропостачання здійснюється електропередавальними організаціями, вони надсилають споживачам письмову вимогу та повідомляють про це відповідного енергопостачальника і Держенергонагляд.

Енергопостачальники, електропередавальні організації забезпечують у строки відповідно до вимог законодавства, цього Порядку та умов договору обмеження електроспоживання або припинення електропостачання споживачів від власних електричних мереж з урахуванням необхідності безпечного завершення технологічного процесу виробництва у споживачів, встановленої для них величини екологічної броні електропостачання або її відсутності.

Письмові вимоги енергопостачальників, електропередавальних організацій та приписи Держенергонагляду щодо обмеження або припинення електропостачання є обов'язковими для виконання. Приписи діють до повного усунення причин, що викликали це обмеження або припинення.

У разі виконання передбачених законодавством, договором та цим Порядком умов запровадження обмеження або припинення електропостачання енергопостачальники, електропередавальні організації або Держенергонагляд не несуть відповідальності за можливі наслідки, пов'язані з обмеженням або припиненням електропостачання.

Відновлення електропостачання споживачів проводиться лише за рішенням керівників організацій, з ініціативи яких застосовувалися такі дії, за умови відшкодування споживачами завда­них при цьому збитків, у тому числі витрат на відключення і підключення електроустановок, та отримання від них письмового повідомлення про готовність до відновлення електропостачання.

Енергопостачальники мають право також відключати споживачів теплової енергії від джерел енергопостачання у зв'язку з порушенням ними терміну та періодичності розрахунків за її використання згідно з Положенням про порядок відключення споживачів від джерел енергопостачання, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31.08.1995 № 705 (з наступними змінами). Положення визначає порядок дій енергопостачальних організацій – постачальників теплової енергії та її споживачів – підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності та фізичних осіб у разі запровадження передбачених укладеними між ними договорами обмежень на постачання енергії у зв'язку з порушенням терміну та періодичності розрахунків за відпущену енергію.

Про запровадження обмежень енергопостачальна організація надсилає споживачеві повідомлення, в якому зазначено підстави, дату і час, з якого буде введено обмеження. Одночасно про обмеження інформуються місцеві органи виконавчої влади. Термін, з якого запроваджується обмеження відпуску енергії, визначається енергопостачальною організацією залежно від категорії споживача. При попередженні про дату і час обмеження відпуску енергії має враховуватися можливість завершення технологічного циклу виробництва, розпочатого до дати повідомлення про обмеження. Заходи щодо обмеження постачання енергії боржникам запроваджуються на час погашення боргів та сплати витрат на підключення після погашення боргів згідно з чергою, з урахуванням пріоритету поточних робіт в енергопостачальних організаціях.

У разі попередження про застосування обмеження на енергопостачання споживач зобов'язаний виконати комплекс заходів, спрямованих на запобігання травматизму, загибелі тварин, пошкодженню обладнання, негативним екологічним та іншим наслідкам. Енергопостачальна організація, якщо вона виконала передбачені законодавством та договором умови запровадження обмежень або відключення боржника від джерел енергопостачання, не несе відповідальності за можливі у зв'язку з цим наслідки. Разом з тим, обмеження споживачів у постачанні енергії не звільняє їх від сплати пені за затримку платежів.

Питання погашення заборгованості за товари, роботи (послуги), спожиті у процесі виробництва (видобутку), передачі (транспортування) та/або постачання енергоносіїв, відповідно до укладених договорів або з інших підстав передбачених законом, у тому числі не сплачені суми пені штрафних та фінансових санкцій визначаються Законом «Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу» із змінами і доповненнями. Реєстр паливно-енергетичного комплексу, які беруть участь у процедурі погашення заборгованості, координацію дій учасників розрахунків під час проведення процедури погашення заборгованості здійснює оптовий постачальник електричної енергії державне підприємство «Енергоринок» (надалі – підприємство «Енергоринок»).

Для досягнення мети цього Закону, а також для координації дій учасників – підприємств паливно-енергетичного комплексу у процесі підтвердження та погашення заборгованості у складі підприємства «Енергоринок» на період дії процедури погашення заборгованості утворюються розрахунковий центр. Його основною функцією є ведення Реєстру підприємств паливно-енергетичного комплексу (надалі - ПЕК), які беруть у погашенні заборгованості за спожиті (надалі – Реєстр). Він являє собою автоматизовану комп’ютерну базу даних, яка для накопичення систематизації і зберігання відомостей про ПЕК, які прийняли рішення про участь у процедурі погашення заборгованості, а також для видачі відповідних документів, які підтверджують участь заборгованості, визначеної цим Законом, і забезпечення інформацією користувачів реєстру.

Для внесення до Реєстру підприємство ПЕК подає до розрахункового центру: копії рішення органу управління підприємства щодо участі у процедурі погашення заборгованості; копію свідоцтв про включення до Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України; установчих документів; довідки статистичного управління про реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності в органах статистики; наявних ліцензій; балансу підприємства та звіту про фінансові результати і дебіторську та кредиторську заборгованості станом розрахункову дату та за останній звітний період; довідку, складену підприємством у довільній формі, про обсяги та структуру дебіторської та кредиторської заборгованостей із зазначенням кредиторів, дебіторів, величини і видів заборгованості станом на розрахункову дату та за останній звітний період.

Підтверджувальні документи підписуються або засвідчуються уповноваженою особою та скріплюються печаткою підприємства. Повноваження особи, яка подає підтверджувальні документи, встановлюються відповідно до вимог законодавства. Відповідальність за повноту та достовірність даних, наведених у підтверджувальних документах, несуть учасники розрахунків.

Розрахунковий центр протягом десяти днів після закінчення терміну, встановленого для підприємств паливно-енергетичного комплексу, які прийняли рішення про участь у процедурі погашення заборгованості, для подачі підтверджувальних документів формує і подає до Мінпаливенерго енергетики на затвердження перелік підприємств паливно-енергетичного заборгованості. Внесення підприємств до переліку дає їм право на зменшення та/або розстрочення кредиторської та дебіторської заборгованості шляхом застосування механізмів списання, взаєморозрахунків, реструктуризації, часткової оплати на умови, визначених цим Законом.

Внесення підприємства ПЕК дол. Реєстру є підставою для повернення господарським судом без розгляду заяви про порушення провадження у справі про банкрутство.

У підсумку зазначимо, що діючий оптовий ринок електроенергії Україні створено у 1996 році за схемою «єдиного покупця», Правовою базою його є Закон «Про електроенергетику». Цей нормативний акт встановлює, що весь оптовий продаж електроенергії здійснюється на оцтовому ринку електричної енергії України. Функціонування інших оптових ринків електричної енергії в Україні забороняється. Можливості такої моделі значною мірою вичерпані, оскільки не повною мірою відповідають вимогам лібералізації, впровадження економічних стимулів щодо залучення інвестицій та підвищення відповідальності кожного з учасників ринку за якість виробництва, постачання електроенергії та повноту розрахунків за неї. Зокрема розвиток ринку стримують значні обсяги боргових зобов'язань за спожиті енергоносії, неповні обсяги розрахунків ряду споживачів та енергопостачальних ком­паній за куповану електроенергію, відсутність ефективних механізмів страхування фінансових і платіжних ризиків.

До 2014 року в Україні передбачено буде створення повномасштабного конкурентного ринку електроенергії нового типу. Цьому сприятиме здійснення плану заходів положень Концепції функціонування та розвитку оптового ринку електроенергії України, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 28.11.2007 р. №1056-р.

§ 4. Договори про постачання електричної і теплової енергії

Користування електричною і тепловою енергією допускається на умовах договору. Він є обов’язковими як для споживачів (замовників), так і для підприємств та організацій незалежно від форм власності, які здійснюють виробництво, передачу та постачання електричної або теплової енергії.

Незважаючи на певні технічні і правові відмінності у постачання електричної і теплової енергії, з одного боку, енергії та газу з другого, названі договори мають багато спільних рис, які об'єднують їх в один структурний тип договору, дають можливість відрізнити його від інших договорів, зокрема, договору, поставки. Предметом цього договору може бути лише електрична енергія у вигляді електричного струму і теплова енергія у вигляді пари або гарячої води, які є товарною продукцією, призначеною для купівлі-продажу. На відміну від договору поставки, енергія і газ передаються споживачеві через приєднану до постачальної організації мережу, внаслідок чого забезпечується безперебійне постачання ними споживачів. Електрична чи теплова мережа – це сукупність енергетичних і трубопровідних установок для передачі та розподілу електричної енергії, гарячої води та пари.

За договором постачання енергетичними та іншими ресурса ми через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов'язується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, або споживач (абонент) зобов'язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватись передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання (ч. 1 ст. 714 ЦК, ч. 1 ст. 275 ГК).

Регулювання договірних відносин в електроенергетиці має свої особливості, обумовлені об'єктивними умовами функціонування цієї галузі, а саме постійним і безперервним збалансуванням виробництва та споживання електроенергії, для забезпечення якого встановлюється єдине диспетчерське (оперативно-технологічне) управління об'єднаною енергетичною системою України, а також централізованим теплопостачанням споживачів теплоелектроцентралями і котельнями, що входять до об'єднаної енергетичної системи.

Електропостачальною організацією є суб'єкт підприємницької діяльності, який отримав ліцензію НКРЕ на здійснення діяльності з постачання електричної енергії регульованим або нерегульованим тарифом. У системі електропостачання беруть участь і електропередавальні організації, тобто суб'єкти підприємницької діяльності, які отримали ліцензію НКРЕ на право здійснення на підприємницької діяльності з передачі електричної енергії місцевими (локальними) мережами, що перебувають у їх власності або повному господарському віданні.

Постачання електричної енергії здійснюється відповідно до договору, що укладається між споживачем та постачальником електричної енергії. При цьому, згідно з Правилами користування електричною енергією затвердженим постановою НКРЕ 22.08.2002 р. №928 в редакції від 17.10.2005 р. №910, при постачанні електроенергії за регульованим тарифом укладається договір про постачання електричної енергії, а при постачанні за нерегульованим тарифом – договір про купівлю-продаж електричної енергії.

Договір про постачання електричної енергії за регульованим тарифом укладається її постачальником з усіма споживачами та субспоживачами, які розташовані на території здійснення ліцензованої діяльності постачальником електричної енергії за регульованим тарифом. Субспоживачами виступають суб'єкти господарювання – споживачі, яким електрична енергія постачається по­стачальником через мережі електропередавальних організацій та технологічні електричні мережі основних споживачів, до мереж яких приєднані електроустановки цих субспоживачів.

У разі постачання споживачу електричної енергії за регульо­ваним тарифом її постачальником електричними мережами іншої електропередавальної організації (у тому числі магістральними та міждержавними електромережами) між споживачем та електропередавальною організацією укладається: договір про технічне забезпечення електропостачання споживача. Відносини між споживачами та субспоживачами, у тому числі їх взаємна відповідальність, регулюються договором про неспільне використання технологічних електричних мереж ос-повного споживача.

Крім цього Правила передбачають укладення між електропередавальною організацією (або основним споживачем) та замовникові договору про приєднання, який встановлює зміст та регулює правовідносини між сторонами під час отримання та виконання технічних умов електропостачання. Замовником є особа (фізична або юридична), яка бажає спроектувати, побудувати чи реконструювати та приєднати до електромереж свої електроустановки або електроустановки інших осіб відповідно до технічних умов, виданих електропередавальною організацією чи основним споживачем.

Умови договору про купівлю-продаж електричної енергії між споживачем (субспоживачем) та постачальником електричної енергії за нерегульованим тарифом визначаються Типовим договорами. Згідно ст. 179 ГК при укладенні господарських договорів на основі типового договору сторони не можуть відступати від змісту останнього але мають право конкретизувати його умови.

Основні споживачі, для яких надання послуг з передачі електричної енергії не є основним видом діяльності та які не є електропередавальними організаціями, не мають права відмовити субспоживачам (у разі дотримання останніми вимог Правил) в укладенні договорів про спільне використання технологічних електричних мереж основного споживача, якщо щодо субспоживачів вони є монополістами з передачі електричної енергії. Електропередавальна організація не має права відмовити в передачі електричної енергії її постачальникам, в приєднанні до її мереж інших електропередавальних організацій або замовників за умов дотримання ними вимог законодавства, Правил та інших нор­мативно-технічних документів.

Правила встановлюють порядок укладення договорів, їхні істотні умови, права, обов'язки та відповідальність сторін, порядок розрахунків за користування електричною енергією, а також регламентують ряд інших питань користування нею, зокрема питання про: приєднання електроустановок замовника до електричної мережі; межі балансової належності та експлуатаційної відповідальності сторін; встановлення та експлуатацію засобів обліку і управління електроспоживанням; режими постачання електричної енергії; умови припинення або обмеження постачання та передачі електричної енергії.

Користування тепловою енергією у вигляді гарячої води або пари допускається також лише на підставі договору. Договір укладається між енергопостачальною організацією та споживачем, обладнання якого приєднане безпосередньо до теплових мереж енергопостачальної організації або до теплових мереж від бойлерної з незалежною системою теплозабезпечення. При цьому врахуванням вимог Правил подання послуг централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.2005 р. №630. Енергопостачальними організаціями у договорах на постачання теплової енергії виступають організації енергетики, володільці відомчих котелень тощо.

За договором про постачання теплової енергії в гарячій вода чи у вигляді пари енергопостачальна організація, як правило, бере на себе зобов'язання постачати споживачеві теплову енер­гію в потрібних йому обсягах, а споживач зобов'язується оплачувати одержану теплову енергію за встановленими тарифами (цінами) в терміни, передбачені договором. Договір визначає умови і порядок постачання теплової енергії, права та обов'язки споживача, права та обов'язки енергопостачальної організації, відповідальність сторін, порядок обліку теплової енергії, порядок розрахунків та інші умови. Теплова енергія постачається споживачу в обумовлених обсягах у вигляді гарячої води чи пари на такі потреби: опалення та вентиляцію в період опалювального сезону, гаряче водопостачання протягом року, технологічні потреби, кондиціювання повітря.

Споживач має право на вибір постачальника теплової, енергії, на отримання інформації щодо її якості, тарифів, умов та режимів споживання, на поновлення теплопостачання своїх об'єктів після усунення порушень, якщо подачу теплової енергії було припинено (обмежено) без розірвання договору, на підключення субабонентів до своїх мереж та інші. Споживач теплової енергії зобов'язується виконувати умови споживання енергії, умови та порядок її оплати відповідно до договору, умови та порядок припинення подачі теплової енергії тощо.

Енергопостачальна організація має право пропонувати споживачеві послуги, пов'язані з постачанням теплової енергії та обслуговуванням теплового господарства, у будь-який час пе­ревіряти стан роботи приладів обліку, теплоспоживального обладнання споживача та знімати показання, обмежувати або повністю припиняти постачання теплової енергії у випадках та порядку, визначених Правилами користування тепловою енергією, іншими нормативними актами тощо. Енергопостачальна організація зобов'язана забезпечувати постачання теплової енергії споживачу в обсягах згідно з договором, гарантувати безпечне користування тепловою енергією за умови дотримання споживачем умов договору, Правил користування тепловою енергією, правил експлуатації теплоспоживального обладнання, здійснювати перевірку роботи приладів обліку та стану теплоспоживального обладнання споживача не рідше одного разу на шість місяців, виконувати інші обов'язки згідно з договором та законодавством.

Розрахунки за теплову енергію, що споживається, проводяться тільки в грошовій формі відповідно до встановлених тарифів. Розрахунковим періодом є календарний місяць.

Споживач може з дозволу енергопостачальної організації приєднати до своїх мереж інших субспоживачів і укласти з ними договори на постачання їм теплової енергії. На вимогу енергопостачальної організації споживач зобов'язаний, за наявної технічної можливості, приєднувати до своїх теплових мереж інших субспоживачів.

Порушення постачальною організацією або споживачем їх обов'язків за договором тягне за собою майнові наслідки. Особливо відчутними для споживачів є перерви у подачі енергії або інших ресурсів.

У разі перерви електропостачання з вини електропостачальної організації вона сплачує споживачеві штраф, робить додаткові виплати або нарахування згідно з чинним законодавством. Так, відповідно до ч. 6 ст. 24 Закону «Про електроенергетику» енергопостачальники несуть відповідальність перед споживачами у розмірі п'ятикратної вартості недовідпущенної електроенергії у разі переривання електропостачання з вини енергопостачальника. Час перерви визначається спільно за документацією споживача, електропостачальної та електропередавальної організації з моменту припинення або обмеження подачі електроенергії до встановлення необхідного рівня напруги і частоти. Електропостачальна організація за узгодженням із споживачем може відшкодувати (поповнити) недовідпущену йому кількість енергії у дні, що залишилися у поточному або наступному розрахункових періодах, без сплати штрафних санкцій.

Відповідно до ч. 5 ст. 276 ГК кількість енергії, недоодержаної у попередній період з вини енергопостачальника, підлягає поповненню на вимогу абонента. Якщо енергію не вибрано абонентом або недоодержано ним для обігрівання у зв'язку зі сприятливими погодними умовами, поповнення недоодержаної енергії здійснюється за погодженням сторін, постачальна організація не несе матеріальної відповідальності перед споживачем за недопостачання електричної енергії, яке спричинене: форс-мажорними обставинами; неправильними діями персоналу споживача; умовами, за яких допускається обмеження або припинення подачі енергії споживачам; пошкодженням устаткування споживача, що спричинило автоматичне відключення лінії живлення, тощо. У разі відпуску споживачеві електроенергії, параметри якості якої знаходяться поза межами граничних величин, що зазначені у договорі, електропостачальна організація сплачує споживачеві штраф у розмірі 25 відсотків вартості такої енергії. Постачальна організація не відповідає перед споживачем за відпуск енергії низької якості за ту кількість діб, протягом яких споживач не додержувався встановленого режиму електропостачання і допускав перевищення встановленої договірної потужності.

Відповідно до ч. 1 ст. 25 Закону «Про електроенергетику» штрафи за порушення умов договору щодо кількості споживачі електричної енергії мають право на відшкодування збитків, заподіяних внаслідок порушення їх прав, згідно із законодавством.

Споживач енергії несе відповідальність за порушення умов договору та правил користування електричною і тепловою енергією і невиконання приписів державних інспекцій з енергетичного нагляду за режимами споживання електричної та теплової енергії згідно із законодавством. Зокрема у разі споживання електричної енергії понад договірну величину за розрахунковий період споживачі (крім населення) сплачують енергопостачальникам п'ятикратну вартість різниці між фактично спожитою і договірною величиною. У разі перевищення договірної ве­личини потужності споживач сплачує енергопостачальникові п'ятикратну вартість різниці між найбільшою величиною потужності, що зафіксована протягом розрахункового періоду, та її договірною величиною (ст. 26 Закону «Про енергоенергетику»).

Обов'язком споживача є своєчасна і повна оплата одержаних енергоресурсів за цінами (тарифами), встановленими договором. Зокрема розрахунки із споживачами за користування електроенергією, яка відпускається електропостачальними організаціями та електростанціями споживачів (блок-станціями), здійснюються відповідно до діючих тарифів згідно з договором на користування електроенергією. Споживачі оплачують використану ними електроенергію за роздрібними тарифами, затвердженими НКРЕ, на користь електропостачальних організацій, які працюють за регульованими тарифами, і за договірною ціною – на користь тих організацій, які працюють за нерегульованим тарифом.

Споживач несе відповідальність за несвоєчасну оплату рахунків за використану енергію у формі пені. Незалежно від стягнення пені енергопостачальна організація може припинити відпуск енергії споживачеві до погашення ним заборгованості. Так, за відсутності оплати за електричну енергію, яка спожита за розрахунковий період, через 5 днів після дати розрахунку електропостачальна організація письмово або телефонограмою повідомляє споживача про дату і час відключення або обмеження споживання електроенергії. Термін, з якого запроваджується обмеження відпуску електричної енергії, встановлює постачальна організація залежно від категорії споживача. При цьому має враховуватися можливість завершення технологічного циклу виробництва, розпочатого споживачем до дати одержання повідомлення про обмеження. Повне або часткове припинення подачі споживачеві електроенергії після попередження його не пізніше ніж за 2 доби допускається у разі: споживання електроенергії без укладення договору або після закінчення строку його дії; самовільного приєднання струмоприймачів до мережі електропередавальної організації або збільшення потужності понад договірні величини, обумовлені договором; відсутності персоналу для обслуговування електроустановок; недопущення посадових осіб державних органів, на яких покладено відповідні обов'язки згідно з чинним законодавством, до електроустановок споживача або приладів обліку електроенергії та у деяких інших випадках (п. 9.3 Правил користування електричною енергією). Одностороннє припинення подачі енергії в цих випадках можна розглядати як застосування постачальною організацією до споживача санкцій оперативного характеру.

Згідно з ч. 1 ст. 31 Закону України «Про теплопостачання» до суб'єктів господарювання – юридичних осіб за правопорушення у сфері теплопостачання уповноваженими органами застосовуються такі штрафні санкції: за неподання передбаченої законом інформації уповноваженим державним органам або подання завідомо недостовірної інформації – у розмірі п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; за ухилення від виконання або несвоєчасне виконання рішень чи приписів Державної інспекції з енергозбереження, або Державної інспекції з енергетичного нагляду за режимами споживання електричної та теплової енергії, або Національної комісії регулювання електроенергетики України – у розмірі трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; за перешкоджання або недопущення до систем теплопостачання та теплоспоживання працівників органів державного нагляду або представників теплогенеруючих (теплопостачальних) організацій при виконанні ними службових обов'язків – у розмірі до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; за порушення ліцензійних умов або діяльність з простроченою ліцензією – до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; за необґрунтоване застосування тарифів на виробництво теплової енергії та її транспортування чи постачання або завищення нарахування плати за фактично відпущену теплову енергію споживачу (покупцю) – у розмірі до трьохсот неоподатковуваних мінімумів до ходів громадян; за постачання теплової енергії, параметри якої не відповідають державним стандартам затвердженим нормативам на теплову енергію, умовам договору купівлі-продажу, що зафіксовано представниками теплопостачальної (теплогенеруючої) організації та споживача відповідному акті, - у розмірі ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; після: трьох таких порушень постачальник теплової енергії сплачує штраф як за порушення ліцензійних умов; за самовільне (несанкціоноване) від'єднання споживача від теплової мережі теплопстачальної (теплогенеруючої) організації до закінчення строку дії договору купівлі-продажу теплової енергії – у розмірі до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; за водорозбір із систем опалення через крани та інші пристрої; самовільне підключені до систем опалення без укладання договору купівлі-продажу теплової енергії; роботу з пошкодженими пломбами на приладах комерційного обліку теплової енергії або їх робот) простроченим строком метрологічної повірки – у розмірі до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; за неприєднання власниками теплових мереж до теплової мережі теплогенерую установки або споживача теплової енергії, які розташовані на території, закріпленій за власниками, в разі виконання ними умов на приєднання – у розмірі до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

На підставі аналізу договорів з енергопостачання можна визначити такі їх особливості:

­ попереднє погодження договірних величин (об’ємів поставок) у т. ч. на конкретний період споживання доведення до споживачів;

­ граничні величини споживання як невід’ємної частини договору;

­ за таким договором не властивий обов’язок прийняти електроенергію (товар) в конкретних величинах (кіловатах);

­ предмет договору визначається в максимально-допустимих величинах яких не можна збільшити;

­ кінцева вартість договору встановлюється у відповідно з фактичним споживанням;

­ договірні відносини в електроенергетиці обов’язкові на всіх етапах її передачі;

­ укладаються, як правило, на тривалий час, з уточненням певних періодів;

­ за загальним положенням ЦКУ і ГКУ про договори набутою власністю покупці розпоряджаються на свій розсуд, а придбана електроенергія за цільовим призначенням;

­ отриманий неякісний товар можна повернути, обміняти, а щодо електричної і теплової енергії це неможливо.

Контрольні запитання

1. У чому особливості електричної енергії як товару?

2. У чому полягає зміст енергозбереження?

3. Назвіть і поясніть принципи державної політики в електроенергетиці.

4. Які функції виконує НКРЕ?

5. Хто здійснює безпосередній контроль у галузі електроенергетики?

6. У чому полягає державне регулювання в електроенергетиці?

7. У чому полягає зміст оптового ринку електричної енергії?

8. Які функції виконує державне підприємство «Енергоринок»?

9. У чому особливість розрахунків за закуплену електроенергію?

10. Поясніть форми відповідальності енергопостачальника.

11. У чому особливості договорів на постачання теплової енергії?

12. Перелічіть і поясніть форми відповідальності споживача електричної енергії.

13. Назвіть підстави для зупинення і анулювання ліцензії на провадження підприємницької діяльності в галузі електроенергетики.

ГЛАВА 6

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ

§ 1. Державне регулювання сільськогосподарської діяльності

Сільськогосподарське виробництво у світі є основою життєдіяльності людей та сировиною базою харчової і легкої промисловості. В Україні, крім того це одна з не багатьох галузей народного господарства яка забезпечує позитивне сальдо у зовнішньоекономічній діяльності в умовах фінансово-економічної кризи. Українське зерно експлуатується в 50 країн світу, кожна друга продана на світовому ринку тонна олії – експортована з України. За експортом зернових ми – треті у світі, при оптимальному, на принципах розширеного відтворення ефективної родючості ґрунтів, за даними Всесвітньої продовольчої прогарами ООН Україна, використавши свій ресурсний потенціал може нагодувати 300 млн. людей з числа більше 1 мільярда голодуючих в усьому світі.

За таких умов оптимальне державне регулювання сільськогосподарської продукції має економічне, політичне і міжнародне значення. Враховуючи зазначене, вивчення і розуміння державного регулювання сільськогосподарської діяльності сприятиме формуванню сприятливого соціального середовища для його удосконалення.

Юридично забезпечити реалізацію визначених органами влади й управління України організаційно-економічних напрямів державного регулювання сільськогосподарської діяльності повинні забезпечити відповідні нормативно-правові акти. Одним із перших таких законодавчих актів є Закон України від 15.10.1990 р. «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України».

Цим Законом визначено основні проблеми регулювання сільгоспвиробництва а саме: надання агропромисловим товаровиробникам права вільного вибору форм власності і напрямків трудової та господарської діяльності; створення необхідної ресурсної основи для всебічного задоволення виробничих та інших потреб; державне інвестування розвитку соціальної інфраструктури; спрямування інвестиційної політики, зокрема, в напрямку інвестицій на першочергове створення матеріально – технічної бази по виробництву засобів виробництва, хімізації, переробної індустрії і ін.; створення умов для еквівалентного товарообміну між промисловістю і сільським господарством на основі паритетного ціноутворення на їх продукцію; регулювання відносин агропромислових товаровиробників і держави з допомогою системи бюджетного фінансування, кредитування, оподаткування, страхування з широким застосуванням комплексу пільг тощо. Однак, положення цього Закону в основному носять декларативний характер. Неможливість його практичної реалізації призвела до необхідності прийняття цілої низки законів і підзаконних нормативно-правових вище згаданих указів.

Наступне комплексне правове забезпечення державного регулювання сільськогосподарської діяльності передбачено Законом України від 26.06.2009 р. «Про державну підтримку сільського господарства України», яким визначено основи державної політики у бюджетній, кредитній, ціновій, страховій, регуляторній та інших сферах державного управління щодо стимулювання виробництва сільськогосподарської продукції та розвитку аграрного ринку, а також забезпечення продовольчої безпеки населення. Зокрема, в цьому Законі наголошено на тому, що держава здійснює регулювання гуртових цін окремих видів сільськогосподарської продукції, встановлюючи мінімальні чи максимальні закупівельні ціни також застосовуючи інші заходи, при дотриманні правил антимонопольного законодавства та правил добросовісної конкуренції. Передбачено створенню Аграрного фонду, який є державною спеціалізованою установою та уповноважений Кабінетом Міністрів України провадити цінову політику в агропромисловому комплексі. Фонд має виключне право на придбання та продаж об’єктів державного цінового регулювання для потреб державного резерву, а також на продаж об’єктів державного цінового утворення, які були конфісковані або підлягають продажу відповідно до закону. Законодавцем встановлено, що на період до запровадження системи форвардних закупівель зерна на організованому аграрному ринку держави застосовується режим державних заставних закупівель. Функція Аграрного фонду в даному, випадку до ст. 9 полягає в наданні бюджетної позики виробнику зерна, яке є об’єктом державного цінового регулювання, під заставу такого об’єкта. Однак, розмір бюджетної позики не може перевищувати 80 відсотків вартості застави, яка розраховується виходячи з розмір встановленої мінімальної закупівельної ціни.

Законом встановлено кредитну підтримку виробників сільськогосподарської продукції ( кредитну субсидію). Режим кредитної субсидії полягає у субсидуванні частини плати (відсотків) за використання короткострокових та середньострокових кредитів, наданих банками в національній валюті. Наголошуємо, що кредитна субсидія надається лише особам, які є сільськогосподарськими підприємствами, що виробляють об’єкти державного ціноутворення. Відповідно до ст. 3 Закону «Про державну підтримку сільського господарства України» об’єктами державного цінового регулювання є такі товари: пшениця і суміш пшениці та жита (меслин), жито, ячмінь, овес, кукурудза, борошно пшеничне або суміші пшениці та жита (меслину), насіння льону тільки неподрібнене, насіння тільки з ріпаку неподрібнене, соєві боби тільки неподрібнені, насіння соняшнику тільки не подрібнене, шишки хмелю свіжі або сухі, цукор з цукрових буряків. Однак, держава не здійснює цінове регулювання за межами організованого аграрного ринку України. Розмір кредитної субсидії надається до 50 відсотків від розміру процента, нарахованого на основну суму кредиту, але не вище 59 відсотків від розміру середньозваженого процента за кредитами банків у національній валюті. повністю забезпечених заставою, який фактично склався в Україні станом на 1 лютого поточного бюджетного року, та наданих для короткострокових кредитів терміном до 12 календарних місяців, а для середньострокових кредитів строком до 36 календарних місяців.

Законодавець обмежив цільове використання коштів субсидованого кредиту, зокрема він надається лише для короткострокових кредитів виключно для придбання товарів (запасів) на потреби виробництва окремого об’єкта державною цінового регулювання ( їх перелік визначається кабінетом Міністрів України), а середньострокових кредитів - виключно для придбання або будівництва основних фондів сільськогосподарського призначення 1 групи та проведення їх капітальних поліпшень, придбання основних фондів 11 групи сільськогосподарського призначення, в тому числі на умовах фінансового лізингу, та проведення їх капітальних поліпшень. Також передбачено бюджетну тваринницьку дотацію, ціллю якої є підтримка рівня платоспроможного попиту українських споживачів продукції тваринництва та запобігання виникненню середньостатистичної збитковості українських виробників такої продукції.

Розвиток правового забезпечення державного регулювання сільськогосподарської діяльності, який розглядається як складової її аграрної політики, передбачено Законом України від 18.10.2005 р. «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року». Стратегічним цілями такої політики є: гарантування продовольчої безпеки держави; збереження селянства як носія української ідентичності, культури і духовності нації; комплексний розвиток сільських територій та розв’язання соціальних проблем на селі.

Основними пріоритетами державної аграрної політики відповідно до ст. 3 цього Закону є:

­ забезпечення в сільськогосподарському виробництві за допомогою системи державних організаційно-правових заходів прибутку на авансований капітал, включаючи вартість земельних ресурсів, не нижче середнього рівня по економіці держави;

­ створення умов для реалізації та захисту прав селян на землю, формування ринкових земельних відносин, охорони земель;

­ посилення соціального захисту сільського населення, встановлення заробітної плати та пенсійного забезпечення працівників сільського господарства не нижче середнього рівня в галузях економіки, держави;

­ створення рівних умов для функціонування різних організаційно-правових форм господарювання в аграрному секторі, які сприяють гармонізації інтересів власників та найманих працівників;

­ розроблення і запровадження державних та регіональних програм комплексного розвитку сільських територій, удосконалення державної підтримки розвитку підприємництва з метою розв'язання проблеми зайнятості сільського населення;

­ державна підтримка розвитку конкурентоспроможного сільськогосподарського виробництва на основі кооперації та інтеграції;

­ запровадження сучасних механізмів і методів формування прозорого ринку сільськогосподарської продукції, продовольства, капіталу, зокрема виробничих ресурсів, та робочої сили;

­ державна підтримка суб'єктів аграрного сектору шляхом концентрації державних ресурсів на пріоритетних напрямах розвитку, формування сприятливої цінової, фінансово-кредитної, страхової, податкової та бюджетної політики, забезпечення раціональних внутрішньогалузевих і міжгалузевих економічних відносин;

­ створення сприятливих умов для реалізації експортного потенціалу аграрного сектору економіки;

­ державна підтримка підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації спеціалістів, виконання наукових досліджень для аграрного сектору;

­ створення умов для закріплення у сільській кваліфікованих спеціалістів сільського господарства, культури, охорони здоров'я та побутового обслуговування;

­ державна підтримка сільськогосподарських товаровиробників, які використовують меліоровані землі, особливо щодо утримання внутрішньогосподарських меліоративних систем та оплати електроенергії, що витрачається для подачі води для поливу;

­ удосконалення системи поєднання загальнодержавної і регіональної політики в аграрному секторі.

Вони реалізовуватимуться державою шляхом проведення таких організаційно-економічних і правових заходів: підвищення рівня менеджменту в організації господарської діяльності суб'єктів аграрного сектору, вдосконалення державної програми підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів, посилення державної підтримки створення та функціонування системи сільськогосподарського дорадництва та ринку консультативних послуг; поліпшення наукового забезпечення розвитку аграрного сектору; удосконалення державної регуляторної політики щодо побудови збалансованих міжгалузевих економічних відносин, недопущення монопольної діяльності у забезпеченні потреб суб'єктів аграрного сектору в ресурсах; розвиток системи державної підтримки сільськогосподарського виробництва з урахуванням вимог Світової організації торгівлі та міжнародних зобов'язань України стосовно аграрного сектору, зокрема запровадження механізмів державної підтримки страхування ризиків у сільському господарстві, створення та функціонування сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, розвиток довготермінового кредитування інноваційних проектів, створення системи іпотечного кредитування сільськогосподарських товаровиробників; удосконалення системи підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників шляхом запровадження дотацій державного і місцевих бюджетів на утримання маточного поголів'я тварин, посівів стратегічно важливих видів сільськогосподарських культур, збільшення фінансової підтримки господарств у регіонах з несприятливими для ведення сільського господарства природно-кліматичними умовами; розвиток фінансово-кредитних механізмів, зокрема тих, що передбачають удосконалення часткової компенсації кредитних ставок у разі значного перевищення облікових ставок, формування фонду кредитної підтримки сільськогосподарських товаровиробників та гарантій повернення кредитів, запровадження бюджетного фінансування на умовах пріоритетності власних коштів, створення належної ринкової фінансової інфраструктури; створення умов для технічного переоснащення заводів сільськогосподарського машинобудування з метою випуску техніки, яка забезпечуватиме впровадження сучасних, високопродуктивних та ресурсозберігаючих технологій в агропромислове виробництво; переоснащення матеріально-технічної бази сільськогосподарських підприємств шляхом удосконалення довготермінового кредитування, часткової компенсації вартості складної сільськогосподарської техніки за рахунок Державного бюджету України, системи фінансового лізингу, підтримки розвитку інфраструктури матеріально-технічного забезпечення; створення та вдосконалення елементів сучасної ринкової інфраструктури (оптових ринків, торгових домів, бірж, аукціонів, ярмарків) для реалізації сільськогосподарської продукції та продовольства, стимулювання розвитку приватних і приватно-кооперативних підприємств у сфері агросервісу, переробки, збуту продукції та маркетингового обслуговування особистих селянських та фермерських господарств тощо.

Удосконалення системи державного регулювання, ефективне поєднання загальнодержавної і регіональної політики в аграрному секторі відбуватиметься за такими напрямами: реформування системи органів виконавчої влади, що здійснюють державне регулювання аграрного сектору, шляхом перегляду та чіткого розмежування їх повноважень і підпорядкованості починаючи з районного рівня, стандартів Європейського Союзу; розроблення та впровадження з урахуванням положень загальнодержавних програм регіональних програм розвитку аграрного сектору; удосконалення державного регулювання у сфері зовнішньоекономічної діяльності, запровадження квотування імпорту окремих стратегічних видів господарської продукції та продовольчих товарів; недопущення їх неконтрольованого переміщення через кордон; спрямування діяльності органів виконавчої влади на посилення стратегічного аналізу, прогнозування та моніторингу, інспекційних і контрольних функцій та інші заходи.

Положення цього закону конкретизовані та розвинуті прийнятим 04.06.2009 р. Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення механізмів державного регулювання ринку сільськогосподарської продукції». Зокрема, цей закон спрямований на стимулювання розвитку виробництва молока і м'яса (щоб ця продукція, яка вже стала дефіцитом, не завозилася із зарубіжжя, а в достатній кількості вироблялася в Україні), страхування ризиків у сільськогосподарському виробництві, витіснення спекулятивних цін з ринку сільськогосподарської продукції. Для цього визначений комплекс заходів із відновлення поголів'я великої рогатої худоби, свиней та птиці. Зокрема, буде здійснюватися 50-відсоткове відшкодування вартості будівництва та реконструкції тваринницьких ферм і комплексів з кількістю великої рогатої худоби не менш як 500 голів, свиноматок не менш як 1200 голів та птиці не менш як мільйон голів.

Також передбачено 30-відсоткове відшкодування вартості закупівлі техніки та обладнання для сільськогосподарського виробництва, будівництва та реконструкції підсобних підприємств з переробки та зберігання сільськогосподарської продукції.

Закон гарантує сільськогосподарським товаровиробникам компенсацію та відшкодування за рахунок коштів державного бюджету вартості збудованих у сільській місцевості соціально-побутових об'єктів (житлові будинки, гуртожитки, дитячі садки та ясла, школи, медичні пункти), інженерно-технічних комунікацій (дороги, водопровідні, каналізаційні, газові мережі та мережі електропередачі, альтернативних видів теплота енергопостачання) за умови, що вони забезпечуватимуть діяльність цих соціально-побутових об'єктів і не здійснюватимуть відчуження, продаж.

З метою стримування цін на основні продукти харчування законом розширено перелік державного цінового регулювання сільськогосподарської продукції, що надходить на ринок, зокрема, на олію, цукор, масло вершкове, м'ясо тощо, на які встановлюється гранична торговельна надбавка (націнка) на рівні не вище 20 відсотків оптово-відпускної ціни виробника кінцевому споживачу. В умовах кризи і безгрошів'я в населення ця норма закону взята на особливий контроль і за будь-який відхід від неї передбачаються жорсткі фінансові санкції.

На виконання Закону постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2010 р. №152 затверджений Порядок нарахування виплати і використання дотацій сільськогосподарським товаровиробникам за поставлені ними переробним підприємством молоко та м'ясо в живій вазі. Цей Порядок визначає механізм нарахування, виплати і використання переробними підприємствами всіх форм власності, які мають власні або орендовані переробні потужні, дотацій сільськогосподарським товаровиробникам незалежно від фори власності і господарювання, включаючи ведення особистого селянського господарства за поставлені ними починаючи з 31 грудня 2009 р. таки підприємствам молоко та м'ясо в живій вазі (надалі – дотації).

Для цього Порядку не поширюються на операції з: поставки молока, молочної продукції, м’яса та м’ясопродуктів, виготовлених переробними підприємствами з імпортованої сировини та сировини, поставленої не в живій вазі такої, що не є сировиною власного виробництва товаровиробника: поставки імпортованої сировини; поставки молока та м’яса в живій посередниками; переробки сировини на давальницьких умовах.

У зв'язку з прийняттям цього Закону також істотно змінюються функції Аграрного фонду, який накопичує державний продовольчий резерв сільськогосподарської продукції в обсягах, не обхідних для здійснення інтервенційних поставок на ринок дефіцитної продукції та закупівлі у товаровиробників за рентабельними цінами (наприклад, зерно), щоб запобігти спекуляціям на зерновому ринку з боку нечесних зернотрейдерів.

На випадок форс-мажорних обставин у сільськогосподарському виробництві (вимерзання посівів, град, буревії, посуха, епідемія інфекційних хвороб тварин, інше) Законом передбачено державне регулювання ринку сільськогосподарського страхування, об'єктами якого є сільськогосподарська ! продукція та капітальні активи.

На забезпечення виконання законів розвитку сільськогосподарського виробництва Кабінет Міністрів України прийняв ряд постанов і розпоряджень. Так, розпорядженням від 01.07.2009 р. затвердив План заходів з вирішенням проблемних питань розвитку агропромислового комплексу. З метою матеріального забезпечення виконання законів України про державну підтримку сільськогосподарського виробництва Кабінет Міністрів України практично щороку, приймав постанови і розпорядження про використання бюджетних коштів, здешевлення кредитних ресурсів і дотацій для державної підтримки виробництва продукції рослинництва, тваринництва та окремих проектів. Наприклад, постановою від 26.02.2009 р. Кабінет Міністрів затвердив Порядок використання у 2009-2013 роках бюджетних коштів, що спрямовуються на підтримку підприємств агропромислового комплексу через механізм здешевлення кредитів. Згідно з вказаним Порядком розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23.07.2009 р. Міністерством аграрної політики виділено для підтримки окремих проектів в агропромисловому комплексі для здешевлення коштів 275 000 тис. гривень, на безповоротній 70 000 тис. гривень.

З метою задоволення потреб населення, підприємств, установ і організацій різних форм власності у продовольчому та фуражному зерні, продуктах його переробки, незерновій сировині, елітному і сортовому насінні, надання послуг із зберігання, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції і отримання прибутку шляхом провадження підприємницької діяльності постановою Кабінету Міністрів України від 22.08.1996 р. №1009 утворена Державна акціонерна компанія «Хліб України» (надалі – Компанія) у формі відкритого (нині публічного) акціонерного товариства. На сьогоднішній день, предметом її діяльності згідно із Статутом Державної акціонерної компанії «Хліб України», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2007 р. №887, є: виробництво продуктів борошномельно-круп'яної промисловості; оптова торгівля зерном, насінням та кормами для тварин; оптова торгівля іншими продуктами харчування; роздрібна торгівля в неспеціалізованих магазинах з перевагою продовольчого асортименту; вирощування зернових та технічних культур; організація перевезення вантажів; надання послуг із зберігання зерна, його обробки та технологічної переробки; виробництво борошна, крупів, хлібобулочних і макаронних виробів, інших харчових продуктів; виробництво однорідних кормів та комбікормів, кормових добавок та інших кормових продуктів; ведення товарного, сільськогосподарського виробництва; вирощування, переробка, зберігання, закупівля (в тому і числі у населення), реалізація сільськогосподарської продукції; роздрібна торгівля з перевагою продовольчого асортименту; формування ресурсів зерна та продуктів його первинної переробки на регіональному і загальнодержавному рівні; організація поставок мінеральних добрив, засобів захисту рослин і насіння, агрохімічної продукції; участь у розробленні довгострокових прогнозів і державних цільових програм науково-технічного та економічного розвитку сільського господарства; виробництво, закупівля та реалізація сировини, товарів виробничо-технічного призначення і широкого вжитку; провадження посередницької та торговельної діяльності на зерновому ринку; організація та утримання закладів громадського харчування; надання транспортно-експедиторських послуг; здійснення внутрішніх та міжнародних перевезень вантажів автомобільним та річковим транспортом; надання послуг з технічного обслуговування та ремонту транспортних засобів; збирання та переробка вторинної сировини і відходів виробництва; проведення будівельних, ремонтних, реставраційних, дизайнерських, монтажно-налагоджувальних робіт на промислових, житлових об'єктах та об'єктах соціальної сфери; переробка деревини, в тому числі виробництво столярних виробів; провадження редакційно-видавничої і поліграфічної діяльності; провадження інноваційної діяльності, в тому числі виконання науково-дослідних, проектних, експериментально; конструкторських робіт та маркетингових досліджень, впровадження винаходів, науково-технічних розробок; організація та проведення виставок, виставок-продажів, аукціонів, конференцій, семінарів, культурно-освітніх заходів, благодійних акцій; надання фізичним та юридичним особам виробничих, сервісних, консультаційних, інформаційних та юридичних послуг.

Крім організаційно-господарських повноважень, Компанія має виробничі потужні (млини, елеватори в т. ч. портові, комбікормові заводи, склади тощо). Частка у Компанії у системі забезпечення і виробництва хлібопродуктів складає від 10 до 209 відсотків, залежно від напрямів діяльності.

Важливим напрямом удосконалення роботи щодо поліпшення розбудови аграрного сектора економіки і поліпшення сільськогосподарського виробництва є розвиток сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів (надалі – СОК), які працюють у США, Канаді та багатьох країнах Європи, а також Китаї. З допомогою СОК у цих країнах розв’язано проблему продукції, вирощеної фермером, шляхом підтримки створення її інтеграції з торгівлею, підприємствами харчової і переробленої промисловості.

Їх створення і організація діяльності в Україні почалося з прийняттям Закону України від 17.07.1997 р. «Про сільськогосподарську кооперацію», проте бездержавної підтримки вони не набули поширення. Власне, СОК мали забезпечити розвиток суб’єктів сільськогосподарського виробництва – від особистих підсобних господарств та фермерів і до колективних підприємств, але без державної підтримки виявилися безперспективними. Як наслідок, в Україні практично зупинився процес створення СОК, а в окремих регіонах вони припинили свою господарську діяльність. Станом на 01.01.2009 р. в Україні зареєстровано 936 таких кооперативів, або на 191 одиницю менше порівняно з відповідним періодом 2005 р. як результат через кооперацію реалізується не більше одного відсотка вирощеної продукції тоді коли в розвинутих країнах цей показник становить 80-90 відсотків. Значна частина вирощеної такої продукції, особливо у віддалених від приміських зон селах, згоджується худобі або псується. Частина її потрапляє до кінцевих споживачів, але через посередників за завищеними цінами, чи продається сільгоспвиробниками поза межами організованих аграрних ринків.

Вирішення зазначеного питання в Україні можливе за умови державної підтримки розвитку мережі сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів як важливого чинника підвищення конкурентоспроможності особистих селянських і фермерських господарств та фізичних осіб, які займаються сільськогосподарським виробництвом, поліпшення їх соціально-економічного стану та розширення сфери їх зайнятості.

Для вирішення цього питання Кабінетом Міністрів України 03.06.2009 р. прийнята постанова «Про затвердження Державної цільової економічної програми підтримки розвитку сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів на період до 2015 року» (надалі – Програма). Метою Програми є удосконалення правових, соціально-економічних та організаційних умов для створення сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, формування їх інфраструктури, зняття перешкод на шляху до організованого аграрного ринку особистим селянським, фермерським господарствам та фізичним особам – сільськогосподарським товаровиробникам, підвищення рівня добробуту і зайнятості сільського населення.

Завданнями Програми є: удосконалення нормативно-правової бази, що регламентує діяльність сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів; надання організаційної підтримки створенню сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів; поліпшення матеріально-технічної бази сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів.

Виконання заходів Програми сприятиме реалізації євроінтеграційних планів України, а саме розбудові інфраструктури кооперативного сегмента аграрних ринків, розвитку сільських територій, розширенню сфери зайнятості сільського населення та поліпшенню його добробуту.

Крім цього, виконання Програми сприятиме: підвищенню ефективності сільськогосподарського виробництва завдяки скороченню витрат на впровадження нових технологій, маркетингові, дорадчі та інші послуги; розвитку конкурентного середовища на аграрних ринках, оптимальному співвідношенню якості та ціни продукції; підвищенню економічної ефективності діяльності особистих селянських господарств та фізичних осіб, які займаються сільськогосподарським виробництвом, підвищенню рівня товарності їх продукції та зменшенню втрат під час просування до кінцевого споживача; підвищенню рівня і якості життя сільського населення; комплексному розвитку місцевих, регіональних та загальнодержавного аграрних ринків; створенню до 2015 року 10 500 сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів (у 2009 р. – 128, 2010 р. – 1000, 2011 – 2015 р. р. – 9375) розрахунку один кооператив на два — три сільські населені пункти; створенню понад 107 тис. додаткових робочих місць в сільській місцевості; надходженню від сплати податків із заробітної плати та платежів до соціальних фондів у сумі 1 млрд. гривень, при цьому сума податкових пільг сільськогосподарським обслуговуючим кооперативам може становити від 200 до 300 млн. гривень на рік; зростанню до 2015 року обсягів виробництва продукції сільського господарства в 1,6 рази та її реалізації на аграрних ринках через сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи не менш як 20 відсотків загального їх товарообігу.

Засобом забезпечення інтересів сільськогосподарських товаровиробників є сільськогосподарська дорадча служба, яка здійснює діяльність відповідно до Закону України від 17.06.2004 р. «Про сільськогосподарську дорадчу діяльність». Завданням працівників цієї служби є надання соціально спрямованих дорадчих послуг суб’єктам господарювання, які проводять господарську діяльність у сільській місцевості та сільському населення. Сприяння підвищенню рівня ефективності господарювання у сільському господарстві через: організацію навчання і надання дорадчої допомоги сільськогосподарським товаровиробникам та сільському населенню з питань врегулювання відносин власності на землю і майно та ефективного їх використання; інформування про новітні досягнення аграрної науки і техніки, впровадження у виробництво сучасних технологій, поширення передового досвіду господарювання, дотримання стандартів якості та безпеки сільськогосподарської продукції; сприяння диверсифікації сільськогосподарського виробництва; сприяння освоєнню методів виробництва нових видів сільськогосподарської продукції: залучення до розв’язання проблем села вищих аграрних навчальних закладів; роз'яснення питань, пов'язаних з реалізацією державної аграрної політики.

Дорадча служба також сприяє самоорганізації сільських громад і проведенню зборів для розв'язання соціальних, побутових та екологічних проблем, надає консультаційну допомогу під час розроблення та виконання програм соціально-економічного та культурного розвитку сільських територіальних громад, районів, областей тощо.

Юридичні й організаційно-правові напрями державного регулювання розвитку сільськогосподарського виробництва як високорентабельного і конкурентноспроможного як на внутрішньому, так і на зовнішньому забезпечує Міністерство аграрної політики України (надалі – Мінагрополітики) та його органи. Воно проводить свою діяльність відповідно до Положення про Міністерство аграрної політики України, затвердженого Указом Президента України від 07.06.2000 № 772. Є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування та забезпечення реалізації державної аграрної політики, продовольчої безпеки держави, державного управління у сфері сільського господарства, переробки сільськогосподарської продукції, харчової промисловості та інших галузей агропромислового виробництва.

Мінагрополітики відповідно до покладених на нього завдань бере участь у розробленні і реалізації в зазначених галузях бюджетної, податкової та митної політики, у формуванні ринків товарів, матеріальних ресурсів, капіталів і послуг. Воно розробляє та організовує реалізацію державних комплексних і цільових програм (концепцій) розвитку агропромислового комплексу, координує діяльність центральних і місцевих органів виконавчої влади з питань організації та державного регулювання ринку продукції галузей агропромислового виробництва та забезпечення потреб цього ринку у матеріально-технічних ресурсах. Відповідно до законодавства забезпечує здійснення на підприємствах усіх форм власності державного контролю за якістю вироблюваної ними сільськогосподарської продукції та сировини, їх зберіганням і реалізацією, забезпечує ліцензування окремих видів господарської діяльності, здійснює функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери його управління, надає підтримку підприємствам агропромислового комплексу, у тому числі шляхом залучення їх на конкурсних засадах до виконання загальнонаціональних, регіональних, галузевих та інших програм та проектів, розробляє системи галузевих стандартів, норм і нормативів. Бере участь у розробленні і здійсненні заходів активізації функціонування аграрного ринку, відновлення традиційних та освоєння нових ринків сільськогосподарської про­дукції, розробляє і здійснює заходи щодо розвитку ринкової інфраструктури в агропромисловому комплексі (аграрні біржі, аукціони худоби, оптові продовольчі ринки, обслуговуючі сільськогосподарські кооперативи, кредитні спілки, страхові компанії, виставки і ярмарки тощо), а також виконує інші функції, що випливають з покладених на нього завдань. Питання державного регулювання сільськогосподарського виробництва на регіональному рівні вирішують управління з агропромислового розвитку районних, головні управління агропромислового розвитку обласних і управління промисловості та агропромислового розвитку Севастопольської міської держадміністрацій, Крим, Головне управління агропромислового розвитку Київської облдержадміністрації, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 25.07.2007 №967.

Головне агропромислового розвитку обласної державної адміністрації є структурним підрозділом обласної державної адміністрації, підзвітним та підконтрольним її голові та Мінагрополітики. Воно бере участь у формуванні та реалізації державної аграрної політики та соціальної політики на селі, організовує розроблення і здійснення заходів щодо гарантування продовольчої безпеки держави, щодо державної підтримки і захисту товаровироб­ників, сприяє демонополізації виробництва і розвитку конкуренції в агропромисловому комплексі, формуванню ринкової інфраструктури та виконує інші покладені на нього завдання. У процесі своєї діяльності воно взаємодіє з іншими підрозділами обласної (міської) державної адміністрації, представницькими органами та органами місцевого самоврядування, а також із підприємствами установами, організаціями, об'єднаннями громадян. Готує пропозиції до проектів програм соціально-економічного розвитку відповідної території та до проектів місцевого бюджету; складає місцеві баланси забезпечення сільської місцевості трудовими, сировинними, продовольчими, матеріально-технічними й енергетичними ресурсами.

Управління агропромислового розвитку районної державної адміністрації є структурним підрозділом цієї адміністрації, підзвітне та підконтрольне головному управлінню обласної держадміністрації і Мінагрополітики. Основними завданнями управління (відділу) є організація виробництва і закупівлі сільськогосподарської продукції та продовольства для регіональних потреб, економічний аналіз та прогнозування стану розвитку сільського господарства на рівні району, здійснення моніторингу аграрної реформи, сприяння демонополізації виробництва і розвитку конкуренції, розвиток ринкової інфраструктури та інші.

Мінагрополітики, крім вирішення питань формування та реалізації державної політики розвитку сільського господарства, здійснює на підприємствах всіх формах власності державний контроль за якістю сільськогосподарської продукції та сировини під час їх виробництва, переробки, зберігання та реалізації, в тому числі під час проведення експортно-імпортних операцій, а також за якістю насіння і племінних ресурсів. Для чого при Мінагрополітики створені і діють відповідні структурні підрозділи.

Так, згідно з Положенням про Державну інспекцію з контролю якості сільськогосподарської продукції та моніторингу її ринку (Держконтрольсільгосппрод), затвердженим постановою Кабінетом Міністрів України від 23.07.2009 р. №849 основними її завданнями є: участь відповідно до компетенції в реалізації державної політики у сфері державного контролю якості сільськогосподарської продукції, зокрема зерна та продуктів його переробки, та проведення моніторингу ринку сільськогосподарської продукції; участь в організації контролю за формуванням державних і регіональних ресурсів сільськогосподарської продукції та її якістю, сприяння здійсненню заходів щодо державної підтримки сільськогосподарських товаровиробників; здійснення державного контролю за: додержанням технічних умов, вимог стандартів, інших нормативних документів, пов'язаних з якістю та безпекою сільськогосподарської продукції під час її заготівлі, зберігання, переробки, реалізації, проведення експортно-імпортних операцій, зокрема з відвантаження в пункти накопичення для подальшого експорту, транзиту територією України під час перевантаження через портові зерноперевантажувальні місткості, та переміщення територією України; проведенням сертифікації зерна та продуктів його переробки, крім хлібобулочних і макаронних виробів, під час проведення експортно-імпортних операцій, зокрема з відвантаження в пункти накопичення для подальшого експорту, переміщення територією України, та видача відповідного сертифіката; проведенням сертифікації зернових складів незалежно від форми власності та господарювання на відповідність послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки; узагальнення інформації про декларування зерна суб'єктами його зберігання.

Держконтрольсільгосппрод відповідно до покладених на нього завдань: проводить моніторинг ринку сільськогосподарської продукції; аналізує та узагальнює інформацію, подану територіальними органами, про: використані і про інвентаризовані партії зерна та продуктів його переробки на сертифікованих зернових складах незалежно від форми власності та господарювання; якість зерна нового врожаю; підготовку матеріально-технічної бази сертифікованих зернових складів незалежно від форми власності та господарювання до приймання зерна нового врожаю; про кількість та якість зерна та продуктів його переробки на сертифікованих зернових складах незалежно від форми власності та господарювання; надходження і наявність зерна на сертифікованих зернових складах незалежно від форми власності та господарювання, обсяг оглянутого (проінспектованого) зерна та продуктів його переробки; бере разом з місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування участь в організації контролю за формуванням державних і регіональних ресурсів сільськогосподарської продукції;

Надає методичну допомогу під час: проведення перевірки правильності визначення і своєчасності нарахування та виплати бюджетних дотацій сільськогосподарським виробникам за тваринницьку продукцію, що постачається переробним підприємствам, та здійснення нагляду за їх цільовим використанням; ведення реєстрів складських документів на зерно та зерна, прийнятого на зберігання;

Координує в межах своїх повноважень державний контроль за: якістю сільськогосподарської продукції, додержанням технічних умов, вимог технічних регламентів, державних стандартів, інших нормативних документів підчас виробництва, зберігання, переміщення та реалізації такої продукції, ведення технологічних процесів; додержанням закупівельними, переробними, торговельними підприємствами і організаціями незалежно від форми власності та господарювання правил торгівлі, реалізації і зберігання плодоовочевої продукції, готує експертні висновки; здійснює державний контроль за кількісними і якісними показниками зерна та продуктів його переробки державного матеріального та продовольчого резервів і регіональних ресурсів, а також інших суб'єктів зернового ринку; забезпечує здійснення державного контролю за проведенням сертифікації на відповідність послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки правилам і технічним умовам та видає в установленому порядку зерновому складу незалежно від форми власності та господарювання відповідний сертифікат; здійснює захист прав суб'єктів аграрного ринку та споживачів щодо забезпечення їх якісною сільськогосподарською продукцією, зокрема зерном та продуктами його переробки, контролює її відповідність технічним умовам, вимогам державних стандартів, технічних регламентів та інших нормативних документів; узагальнює зведені матеріали щодо декларування зерна, готує і подає відповідну інформацію заінтересованим центральним органам виконавчої влади в установленому порядку; організовує роботу своїх територіальних органів, надає їм методичну та практичну допомогу, контролює їх діяльність, зокрема з визначення показників якості зерна та продуктів його переробки і видачі сертифікатів якості; бере участь у розробленні методичних рекомендацій, плану заходів з розроблення та впровадження державних стандартів, технічних умов, технічних регламентів, нормативних документів та погоджує нормативно-технічну документацію з визначення якості сільськогосподарської продукції; організовує підвищення кваліфікації працівників Держконтрольсільгосппроду, бере участь у розробленні навчальних програм, а також у реалізації державної політики стосовно добору і розстановки кадрів; розглядає звернення суб'єктів аграрного ринку із спірних питань щодо проведення оцінки кількісних і якісних показників сільськогосподарської продукції та вживає заходів до об'єктивного їх вирішення; забезпечує в установленому законодавством порядку реалізацію державної політики стосовно державної таємниці та здійснює контроль за її збереженням в Держконтрольсільгосппроді; здійснює інші функції, що випливають з покладених на нього завдань.

Для здійснення своїх повноважень Держконтрольсільгосппрод має право: залучати спеціалістів центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій (за погодженням з їх керівниками до розгляду питань, що належать до його компетенції; проводити перевірки з питань, що належать до його компетенції; одержувати в установленому порядку від органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності та господарювання інформацію, необхідну для виконання покладених на нього завдань; одержувати та узагальнювати оперативну інформацію, що надійшла від сертифікованих зернових складів незалежно від форми власності та господарювання, про кількість та якість зерна та продуктів його переробки, переданих на зберігання, надходження залишків, обсягів експорту та імпорту; відвідувати підприємства, установи та організації незалежно від форми власності та господарювання, які здійснюють закупівлю, зберігання і переробку сільськогосподарської продукції для державних та регіональних потреб, і видавати приписи про усунення порушень та недоліків у забезпеченні її якості; відвідувати сертифіковані зернові склади незалежно від форми власності та господарювання з метою виконання покладених на нього завдань; скликати в установленому порядку наради з питань, що належать до його компетенції.

Держконтрольсільгосппрод у межах своїх повноважень може видавати накази організаційно-розпорядчого характеру.

У процесі виконання покладених на нього завдань взаємодіє із структурними підрозділами Мінагрополітики, органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями.

Державний насіннєвий контроль здійснюється Українською державною насіннєвою інспекцією Мінагрололітики України, повноваження якої закріплені в Положенні про Українську державну насіннєву інспекцію, затвердженому наказом Мінагрополітики України від 23.03.2004 р. № 97. Вона є органом державного контролю в насінництві. Очолює службу державного насіннєвого контролю України, яка складається з Укрдержнасінінспекції, Державної насіннєвої інспекції Автономної Республіки Крим, обласних, районних, міських, міжрайонних, державних насіннєвих інспекцій. Ця інспекція та її органи на місцях здійснюють державний контроль за діяльністю суб'єктів усіх форм власності й господарювання у сфері насінництва, які займаються виробництвом, заготівлею, обробкою, зберіганням, реалізацією і використанням насіння та садивного матеріалу сільськогосподарських рослин щодо додержання ними методичних і технологічних вимог із забезпечення сортової чистоти, біологічних і урожайних властивостей сорту та посівних якостей насіння і садивного матеріалу, за веденням документації сортових посівів, документації насіннєвого фонду, ділянок гібридизації насіння і садивного матеріалу, за правильним відбором проб на визначення посівних якостей насіння і садивного матеріалу для власних потреб виробника, за оформленням документів про сортові, гібридні та посівні якості насіння і садивного матеріалу, за введенням насіння і садивного матеріалу в оборот.

Закон України від 25.06.1992 р. (нова редакція 1996 р.) «Про ветеринарну медицину» із змінами і доповненнями передбачає здійснення державного ветеринарного контролю. Органом, який виконує ці функції є Державний комітет ветеринарної медицини, що діє на підставі Положення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.2007 р. № 1075. Державний комітет ветеринарної медицини є центральним органом виконавчої влади, діяльності якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Мінагрополітики. Основними напрямами його діяльності є: забезпечення реалізації державної політики в галузі ветеринарної медицини; проведення державного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду за безпечністю і якістю харчових продуктів, неїстівних продуктів тваринного походження, а також охорони території України від занесення з території інших держав або з карантинної зони будників інфекційних хвороб тварин; узагальнення практики застосування законодавства з питань, які належать до його компетенції, розробка пропозицій щодо вдосконалення цього законодавства; розроблення й реалізація в установленому порядку комплексу заходів щодо: охорони території України від занесення з території інших держав або з карантинної зони збудників інфекційних хвороб тварин; профілактики, діагностики інфекційних, інвазійних і незаразних захворювань тварин та їх лікування; захисту населення від хвороб, спільних для тварин і людей; здійснення державного ветеринарно-санітарного контролю і нагляду за виробництвом доброякісної у ветеринарно-санітарному відношенні продукції тваринного походження тощо.

Він виконує свої повноваження безпосередньо та через управління ветеринарної медицини Автономної Республіки Крим, обласних і районних держадміністрацій, регіональні служби державного ветеринарно і санітарного контролю на державному кордоні та транспорті, підприємства, установи і організації ветеринарної медицини тощо.

При цьому зауважимо, що наявне нормативно-правове забезпечення розвитку сільськогосподарського виробництва яке носить ситуативний характер, не дало бажаних соціально-економічних результатів. В даній ситуації слід погодитися з висновками вчених юристів, економістів і практиків про доцільність насамперед слід провести моніторинг законодавства пов’язаного із сільськогосподарським виробництвом, щоб установити: адекватність правового забезпечення діяльності організаційних структур, створених у сільському господарстві та агропромисловому комплексі, найбільш виправдані часом, ефективність використання землі і результативність роботи КСП, фермерських господарств, орендних товариств, особистих селянських господарств, інших структур, надходження від них податків, сплата дивідендів, розбудова соціальної інфраструктури на селі тощо.

§ 2. Забезпечення суб’єктів сільськогосподарської діяльності засобами виробництва

Відносини між покупцями сільськогосподарських машин та їх виробниками, продавцями виконавцями робіт і послуг з технічного сервісу, встановлює права та обов’язки покупців, визначає механізм реалізації державного захисту покупців, обов’язки та відповідальність виробників, продавців, виконавців регулює Закон України від 05.06.2003 р. «Про захист прав покупців сільськогосподарських машин» (надалі – Закон). У даному випадку такими машинами вважаються всі види техніки і обладнання для агропромислового комплексу. Покупцем у даному випадку юридична особа – суб’єкт господарювання або фізична особа, яка використовує, придбаває, замовляє або має намір придбати чи замовити машину, обладнання, роботу, послугу.

Відповідно до ст. 4 Закону покупці сільськогосподарських машин, які перебувають на території України, під час придбання, замовлення або використання машин, робіт, послуг з технічного сервісу для виробництва сільськогосподарської продукції мають право на: вільний вибір продавця машини і способів її доставки, а також виконавця робіт, послуг з технічного сервісу; інформацію про машини, їх виробників та виконавців робіт, послуг; безпечність для їх життя і здоров'я, навколишнього середовища і майна придбаних машин або виконаних робіт, послуг за звичайних умов їх використання, зберігання, обслуговування, транспортування та утилізації;належну якість машин та робіт, послуг з технічного сервісу; відшкодування збитків, завданих машинами, роботами, послугами неналежної якості, а також майнової та моральної (немайнової) шкоди, заподіяної небезпечними (шкідливими) для життя і здоров'я людей машинами, роботами, послугами у випадках, передбачених законом; звернення до суду, органів державної влади та місцевого самоврядування, громадських організацій за захистом порушених прав.

Покупці машин мають право на одержання необхідної, достовірної та своєчасної інформації про машини, роботи, послуги, яка забезпечує можливість їх компетентного вибору інформація про машину, роботу, послугу повинна містити: назву машини; зазначення нормативно-правових актів, вимогам яких повинні відповідати сільськогосподарські машини, роботи, послуги; дані про основні властивості машини, роботи, послуги, умови використання та зберігання, застереження щодо безпечності використання, а також іншу інформацію, що поширюється на конкретну машину, роботу, послугу; відомості про можливість утворення шкідливих для здоров'я умов праці з машиною і протипоказання щодо її застосування; дані про ціну, умови та правила придбання машин, виконання робіт, надання послуг; дату виготовлення машини; гарантійні зобов'язання виробника, виконавця; правила та умови ефективного і безпечного використання машин, робіт, послуг; ресурс машини, відомості про необхідні дії покупця після його закінчення, а також про можливі наслідки в разі невиконання цих дій; найменування та адресу виробника, виконавця, продавця і підприємств, які здійснюють їх функції щодо прийняття претензій від покупців, а також виконують роботи, надають послуги з технічного сервісу.

Покупцеві також повинна надаватись інформація про наявність документального засвідчення відповідності машин, робіт, послуг встановленим законодавством вимогам, а щодо машин, виготовлених іноземними фірмами, - наявність документа, що засвідчує визнання іноземних документів про підтвердження відповідності продукції вимогам, встановленим законодавством України.

Покупці при виявленні недоліків у машині протягом гарантійного строку в порядку та строки, встановлені законом чи договором, покупці мають право за своїм вибором вимагати від виробника, продавця машин та виконавця робіт і послуг з технічного сервісу: безоплатного усунення недоліків машини або відшкодування витрат на їх усунення покупцем чи виконавцем робіт, послуг з технічного сервісу та відшкодування збитків; надання їм (з доставкою на місце) на час ремонту неякісної машини справної машини аналогічної марки (моделі, модифікації); повернення виробнику несправної машини для усунення недоліків в умовах виробництва та відшкодування збитків; заміни машини на нову, якщо машина з вини виробника має істотні недоліки (три відмови третьої групи складності), та відшкодування збитків; повернення машини неналежної якості, повернення коштів, відшкодування збитків і розірвання договору. Вимоги, зазначені у цій частині, щодо машин, що були у використанні й реалізовані іншому покупцеві, строк гарантії на які не закінчився, задовольняються за умови своєчасного повідомлення виробника, продавця про зміну власника.

Пред'явлені покупцем вимоги про усунення недоліків машини відповідно до ч. 5 ст. 15 Закону повинні задовольнятися у такі строки: для машин у рослинництві й кормовиробництві – протягом трьох діб з часу надходження заяви покупця про відмову, якщо немає потреби у розбиранні основних вузлів; п'яти діб, якщо така потреба є; семи діб — коли необхідно розбирати й замінювати базисні деталі. Для машин сезонного використання, у міжсезонний період – не більше двадцяти діб; для машин у тваринництві – у технічно можливі строки, але не більше 3 годин з часу надходження заяви покупця про відмову обладнання для інкубації, доїння, первинної переробки молока; не більше 5годин – для обладнання із забезпечення поїння, кормоприготування та кормороздавання; не більше 6 годин – для вентиляційного обладнання і не більше 20 годин – для гноєвидалення.

За кожний день затримки усунення недоліків понад установлені строки покупцям машин виплачується неустойка в розмірі вартості машино-дня роботи машини. Крім того, виробник зобов’язаний відшкодувати покупцю збитки від простою машин, включаючи упущену вигоду в частині, не покритій неустойкою.

Виробник, продавець може реалізовувати машини, які за якістю відповідають умовам договору, вимогам стандартів, технічних умов та інших документів, що встановлюють ці вимоги, мають сертифікат відповідності з маркуванням національним знаком відповідності. Договорами також можуть передбачатися підвищені порівняно із стандартами, технічними умовами чи іншою документацією вимоги щодо якості машин, а також щодо їх комплектності.

Машини повинні поставлятися комплектними. Відповідальність за комплектність машин несуть головне підприємство-виробник та продавець незалежно від того, які підприємства-суміжники виготовляють окремі вузли й агрегати машин. Якщо комплектність не визначена стандартами, технічними умовами, вона може визначатися договором. Договором може передбачатися постачання машин з додатковими складовими частинами або без окремих, не потрібних покупцеві частин, що включені до комплекту машини. Захист прав покупців сільськогосподарських машин і можливість придбання або одержання іншими законними способами машин, робіт, послуг з технічного сервісу в обсягах, що забезпечують їх потреби для організації виробництва сільськогосподарської продукції в межах своєї компетенції здійснюють центральні органи виконавчої влади з питань технічного регулювання та споживчої політики, з нагляду за охороною праці, інспекція з нагляду за технічним станом машин, обладнання та якістю паливно-мастильних матеріалів, а також їх територіальні органи, інші органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, судові органи.

Забезпечення сільгоспвиробників засобами виробництва також можливе через систему прямих договорів на ринку технічних засобів, на аграрній біржі і посередницькі організації. Складність полягає у диспаритеті цін між цінами на промислову і сільськогосподарську продукцію відсутності потрібних коштів. Так, якщо трактор загального призначення Т-150К у 1990 р. можна було придбати за 27 тонн молока, зернозбиральний комбайн СК-5 «Нива» - за 34 тонни зерна, то зараз для цього потрібно 175 і 293 тонни продукції, відповідно.

Кількість наявної в господарствах техніки становить менше 45 – 50 % від технічної потреби лише 20 % тракторів використовуються в межах експлуатаційного терміну, а майже 30 % відпрацювало понад 20 років, через технічні несправності та фізичну зношеність до поля щорічно не доїжджає майже третина тракторів, комбайнів та інших сільськогосподарських машин.

За таких умов Законом України від 05.10.2006 р. «Про систему інженерно-технічного забезпечення агропромислового комплексу України» крім встановлення економічних та організаційних засад формування і функціонування системи інженерно-технічного забезпечення сільськогосподарського виробництва передбачено вторинний ринок технічних засобів. В ньому передбачено, що купівля-продаж технічних засобів, вузлів, агрегатів і запасних частин, що були в користування здійснюються на вторинному ринку (ст.11). суб’єктами вторинного ринку в даному випадку є юридичні та фізичні особи, які продають-купують технічні засоби, вузли, агрегати і запасні частини, що були в користуванні, або здійснюють їх капітально-відновлювальні роботи. Технічними засобами є машини, механізми, обладнання, устаткування, технологічні комплекси і лінії з них, які використовуються в сільському господарстві і т.п. Кабінет Міністрів України зобов’язаний створювати сприятливі умови для розвитку лізингової діяльності комерційних банків, інших фінансових установ, вітчизняних і зарубіжних інвесторів, машинобудівних підприємств та державних лізингових компаній.

Для збільшення виробничих можливостей сільгоспмашинобудівників постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.2007 р. №1181 затверджена Державна програма розвитку машинобудування для агропромислового комплексу на 2007- 2010 роки. Мінпромполітики, Мінагрополітики і Мінфіну доручено розробити та подати у шестимісячний строк на розгляд Кабінету Міністрів України пропозиції щодо внесення змін до цієї програми на 2007-2010 роки у частині продовження строку її дії до 2015 року та збільшення обсягів фінансування.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 18.03.2009 р. №328-р «Про державну підтримку у 2009 р. вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу» 2 Мінпромполітики доручено вжити заходів до: організації на вітчизняних підприємствах машинобудування для агропромислового комплексу виробництва сільськогосподарської техніки та обладнання на суму 4,08 млрд. гривень, забезпечивши при цьому виготовлення зазначеної техніки згідно з додатками; залучення кредитів щонайменше на 260 млн. гривень на технічне переоснащення підприємств машинобудування для агропромислового комплексу.

Установлено, що кошти, які виділяються сільськогосподарським товаровиробникам з Державного бюджету України за всіма бюджетними програмами для закупівлі сільськогосподарської техніки, використовуються ними на придбання зазначеної техніки лише вітчизняного виробництва.

За таких умов альтернативною формою забезпечення суб'єктів сільськогосподарського виробництва необхідною технікою і обладнанням за рахунок коштів державного бюджету є фінансовий лізинг. У загальноекономічному розумінні лізинг – це кредит, що дається лізингодавцем лізингоодержувачу у формі устаткування, що передається у користування на взаємовигідній основі. Лізинг, як і будь-яке інше велике явище, має складну й суперечливу природу. З одного боку, двоїстість виявляється в тому, що за своєю економічною сутністю лізинг є вкладенням засобів на зворотній основі в основний капітал у реальний сектор економіки. Надаючи на обумовлений строк фрагменти основного капіталу, їх власник у встановлений час одержує з тому, чим забезпечується дотримання принципу тимчасовості і повернення. За надану при цьому послугу власник одержує винагороду у вигляді комісійних, чим забезпечується дотримання принципу платності. Очевидно, що за своїм змістом лізинг відповідає кредитній угоді. З іншого боку оскільки лізингодавець і лізингоодержувач оперують капіталом не в грошовій, а у виробничій формі, то лізинг подібний до прямого інвестування. Лізинг базується на ідеї поділу права власника на право володіння, користування і розпорядження і можливості одержати вигоду з володіння такою власністю.

Основними нормативними, актами в сфері регулювання лізингових відносин у сільськогосподарському виробництві є ГК (ст.292), ЦК (§ 6 гл. 58), а також Закон України від 16.12.1997 р. № 723/97- ВР «Про фінансовий лізинг» в редакції Закону від 11.12.2003 р. (надалі – Закон). Крім того, оскільки операції фінансового лізингу вважаються фінансовими послугами, на них поширюються вимоги Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12.07.2001 р. № 2664-111 та відповідних підзаконних нормативних актів. Серед таких, що регулюють відносини лізингу, доцільно відзначити Порядок використання коштів державного бюджету, що спрямовуються на придбання вітчизняної техніки і обладнання для агропромислового комплексу на умовах фінансового лізингу та заходи по операціях фінансового лізингу, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 10.12.2003 р. № 1904.

Згідно з п. 1.18.2. ст.1 Закону України від 28.12.1994 р. «Про оподаткування прибутку підприємств», фінансовий лізинг (оренда) – господарська операція фізичної або юридичної особи, яка передбачає відповідно до договору фінансового лізингу (оренди) передання орендарю майна, що підпадає під визначення основного фонду. При цьому лізинг (оренда) вважається фінансовим, якщо лізинговий (орендний) договір містить одну з таких умов: об'єкт лізингу передається на строк, протягом якого амортизується не менше 75 відсотків його первісної вартості за нормами амортизації, визначеними статтею 8 цього Закону, й орендар зобов'язаний придбати об'єкт лізингу у власність протягом строку дії лізингового договору або в момент його закінчення за ціною, визначеною в такому лізинговому договорі; сума лізингових (орендних) платежів з початку строку оренди дорівнює або перевищує первісну вартість об'єкта лізингу; якщо у лізинг передається об'єкт, що перебував у складі основних фондів лізингодавця протягом строку перших 50 % амортизації його первісної вартості, загальна сума лізингових платежів має дорівнювати або бути більшою 90 відсотків від звичайної ціни на такий, об'єкт лізингу, діючої на початок строку дії лізингового договору, збільшеної на суму процентів, розрахованих виходячи з облікової ставки Національного банку України, визначеної на дату початку дії лізингового договору на весь його строк; майно, яке передається у фінансовий лізинг, є виготовленим за замовленням лізингоотримувача (орендаря) та після закінчення дії лізингового договору не може бути використаним іншими особами, крім лізингоотримувача (орендаря), виходячи з його технологічних та якісних характеристик.

Саме використовуючи законодавство про фінансовий лізинг держава підтримує сільськогосподарських товаровиробників, допомагаючи їм придбати трактори, комбайни та інші найрізноманітніші засоби виробництва.

З цією метою відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про Порядок використання коштів державного бюджету, що спрямовується на придбання вітчизняної техніки і обладнання для агропромислового комплексу на умовах фінансового лізингу та заходи по операціях фінансового лізингу» від 10.12.2003 р., було створене спочатку лізингове підприємств, а згодом на його базі національна акціонерна компанія «Украгролізинг» (надалі – НАК «Украгролізинг»). Мета її діяльності: забезпечення сільськогосподарських товаровиробників, переробних підприємств та інших суб'єктів господарювання сільськогосподарською технікою, тракторами, автомобілями, обладнанням і запасними частинами.

Основними напрями діяльності НАК «Украгролізинг» є: впровадження нових організаційних форм поставки та використання сільськогосподарської техніки, тракторів, автомобілів, обладнання і запасних частин; організація та контроль за лізинговими операціями в агропромисловому комплексі, що здійснюються за договорами, укладеними дирекцією державного лізингового фонду, в тому числі щодо повернення коштів до цього фонду; організація фірмового обслуговування сільськогосподарської техніки тракторів, автомобілів і обладнання; організація торгівлі для проведення розрахунків за поставлену сільськогосподарську техніку, трактори, автомобілі, обладнання і запасні частини; надання послуг із сервісного технічного обслуговування і ремонту сільськогосподарської техніки, тракторів, автомобілів і обладнання; розроблення і реалізація інвестиційних та інноваційних проектів для забезпечення потреб агропромислового комплексу у високоефективній техніці та обладнанні; створення інформаційно-комп'ютерних мереж і систем для організації та супроводу лізингових операцій; визначення попиту сільськогосподарських товаровиробників і промислових підприємств на сільськогосподарську техніку, трактори, автомобілі, обладнання і запасні частини; створення машинно-технологічних станцій (механізованих загонів) для виконання сільськогосподарських робіт; проведення на замовлення споживачів закупівлі та розміщення додаткового виробництва сільськогосподарської техніки, тракторів, автомобілів, обладнання і запасних частин; надання транспортно-експедиційних послуг та ін.

Інвестором і гарантом українського лізингу є держава. Вона закуповує та передає сільськогосподарські машини і техніку у фінансовий лізинг, повертає кошти до бюджету, регулярно збирає лізингові платежі зі своїх клієнтів НАК «Украгролізинг». Правове становище НАК«Украгролізинг» визначене її Статутом, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2001 № 354. Порядок використання коштів Державного бюджети України, що спрямовуються на фінансування державного лізингового фонду для технічного переоснащення агропромислового комплексу, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 10.12.2003 р. №1904.

Порядок передбачає:

­ використання коштів державного бюджету, передбачених Мінагрополітики у загальному та спеціальному фондах державного бюджету для забезпечення сільськогосподарських підприємств та інших суб'єктів підприємницької діяльності агропромислового комплексу (лізингоодержувачів) технікою і обладнанням вітчизняного виробництва (надалі – техніка) на умовах фінансового лізингу, що здійснюється на підставі договорів, укладених між НАК «Украгролізинг» (надалі – НАК) і лізингоодержувачами;

­ джерелом фінансування закупівлі техніки для її передачі у користування на умовах фінансового лізингу та заходів за операціями фінансового лізингу є передбачені в державному бюджеті на цю мету кошти, які використовуються на умовах поворотності згідно з укладеними договорами; Мінагрополітики надає НАК із вищезазначених джерел фінансування, кредит на підставі угоди шляхом перерахування із свого реєстраційного рахунка, відкритого у Державному казначействі, на рахунок НАК у Державному казначействі;

­ НАК використовує кредит для проведення розрахунків з постачальниками на підставі договорів поставки та договорів фінансового лізингу; примірні договори поставки та фінансового лізингу затверджуються НАК за погодженням з Мінагрополітики;

­ техніка надається у фінансовий лізинг за умови внесення лізингоодержувачем попереднього платежу, що становить не менше 15 відсотків вартості техніки, на який не нараховується лізинговий платіж у частині винагороди лізингодавцю;

­ за користування технікою лізингоодержувачі вносять плату (лізингові платежі), що складається із суми на відшкодування частини вартості техніки та суми, що виплачується як винагорода лізингодавцю за передану в лізинг техніку за договором фінансового лізингу, яка становить 7 відсотків річних її невідшкодованої вартості; кошти, що надходять як винагорода за передану в лізинг техніку, використовуються НАК згідно із затвердженим фінансовим планом;

­ НАК щокварталу до 10 числа наступного місяця подає Мінагрополітики інформацію про кількість закупленої та переданої на умовах фінансового лізингу техніки; Мінагрополітики в установлений для фінансової звітності строк подає Мінфіну звіт про використання бюджетних коштів для придбання техніки на умовах фінансового лізингу;

­ контроль: 1) за використанням коштів державного бюджету, що спрямовуються на придбання техніки на умовах фінансового лізингу та заходи за операціями фінансового лізингу, здійснюється уповноваженими на це органами відповідно до законодавства; 2) за поверненням лізингових платежів у частині відшкодування вартості техніки, що надходять на рахунки НАК, відкриті в органах Державного казначейства, забезпечує НАК.

Мінагрополітики щороку на підставі визначених «Украголізингом» переліків та замовлень сільськогосподарських товаровиробників і переробних підприємств складає баланс потреби техніки, зокрема в частині її поставки на умовах фінансового лізингу, а після прийняття доводить у встановленому порядку до лізингодавців відповідні показники (кошториси) фінансування закупівлі техніки за рахунок коштів державного бюджету. Так, для задоволення потреб сільського господарства і вітчизняній сільгосптехніці постановою Кабінету Міністрів України від 14.10.2009 р. №1090 передбачено погодитися з пропозицією Мінагрополітики щодо залучення НАК «Украгролізинг» під державні гарантії кредитів у сумі, що не перевищує 1,3 млрд. гривень, із сплатою відсоткової ставки за ними за рахунок Стабілізаційного фонду для закупівлі і передачі її сільгоспвиробникам на умовах фінансового лізингу.

Мінагрополітики як головний розпорядник бюджетних коштів укладає з НАК «Украгролізинг» агентську угоду про оперативне управління коштами державного лізингового фонду та ведення казначейської мережі в частині здійснення лізингових операцій. НАК «Украгролізинґ» за поданням Мінагрополітики та обласних державних адміністрацій визначає лізингодавців та сублізингодавців з числа суб'єктів господарювання незалежно від форм власності.

Використання коштів Державного бюджету, що надходять для закупівлі техніки у фінансовий лізинг, здійснюється на підставі укладених договорів;

­ між НАК «Украгролізинг» і лізингодавцями про умови виділення та повернення коштів;

­ між лізингодавцями і лізингоодержувачами про умови лізингу техніки, її поставки, повернення коштів за нада­ну в лізинг техніку та здійснення інших платежів;

­ між лізингодавцями та заводами-виробниками або постачальниками техніки про умови її купівлі-продажу, гарантійне та післягарантійне обслуговування;

­ застави або поруки на забезпечення виконання умов договору лізингу.

Договір фінансового лізингу з лізингоодержувачами техніки укладається відповідно до ГК і ЦК, Закону України від 11.12.2003 р. «Про фінансовий лізинг» в редакції Договір має містити вимоги, визначені у названому законодавстві, а також порядок організації технічного обслуговування і ремонту техніки, наданої в лізинг, у гарантійний та післягарантійний періоди.

Перерахування коштів заводам-виробникам або постачальникам за поставлену техніку здійснюється НАК «Украгролізинг». Кошти, що надходять як лізингові платежі у частині відшкодування вартості техніки, протягом трьох робочих днів перераховуються на рахунки, відкриті в органах Державного казначейства.

Плату за техніку, надану в лізинг, лізингоодержувачі вносять лізингодавцям у вигляді лізингових платежів. Вона містить суму, якою відшкодовується частина вартості техніки, що амортизується, та суму, що сплачується за надані кошти для придбання техніки за договором лізингу, і погоджується з Мінфіном, Мінекономіки та Мінагрополітики, але не може перевищувати 50 відсотків облікової ставки Національного банку на момент укладення договору. Трактор комбайн та інша техніка на умовах фінансового лізингу поставляється після проведення лізингоодержувачами попередньої оплати в розмірі 10 відсотків її вартості. Лізингоодержавачі зобов’язані своєчасно виплачувати лізингодавцям 7 відсотків річних неповернутої вартості техніки протягом 5-7 років. Ціна на техніку не міняється упродовж усього терміну для лізингової угоди, тоді як виробник може піднімати її декілька разів протягом одного року. Окрім того, ціна на техніку, взяту на умовах фінансового лізингу, не прив’язана до курсу американського долара і не залежить від індексу інфляції.

Лізинг зручний ще й тим, що лізингоодержувач починає користуватися новою технікою відразу ж після першого внеску. У разі прострочення сплати коштів на суму платежу нараховується пеня відповідно до договірних зобов’язань. Коли лізингоодержувач прострочив сплату двох чергових лізингових платежів; на вимогу Украгролізингу поставлена у лізинг техніка підлягає поверненню у безспірному порядку, з подальшою поставкою її платоспроможному лізингоодержувачу. Витрати на утримання техніки, наданої в лізинг, пов'язані з її експлуатацією, технічним обслуговуванням і ремонтом, страхуванням, здійснюються за рахунок лізингоодержувачів у разі, коли інше не передбачено відповідними договорами.

Відповідальність за цільове використання та повернення бюджетних коштів, які спрямовані до лізингового фонду, покладається на лізингодавців. Контроль за використанням цих коштів та їх поверненням здійснює НАК «Украгролізинг». Відповідальність за якість та своєчасну поставку техніки за укладеними договорами, а також проведення її ремонту в гарантійний та післягарантійний період експлуатації покладається на лізинговиробники. Заборгованість оплати лізингових платежів юридична служба НАК «Украгролізинг» стягує у судовому порядку.

Також важливе значення для товаровиробників у сфері виробничо-технічного обслуговування мають такі договори: договори технічного обслуговування машинно-тракторного та гаражного та гаражного парку (тракторів, комбайнів, автомобілів), устаткування тваринницьких ферм; договори на агрохімічне обслуговування; договори про перевезення; договори на капітальне будівництво та інші.

§ 3. Правові форми реалізації сільськогосподарської продукції

Реалізація сільськогосподарської продукції опосередковується договорами на її реалізацію, що укладаються безпосередньо між виробниками різних організаційно-правових форм господарювання, особистими підсобними господарствами та споживачами і заготівельниками. Застосування договірних умов реалізації забезпечуються свобода волевиявлення сільгосптоваровиробників у виборі виду договорів на реалізацію виробленої продукції, у розробленні змісту умов і порядку укладання договорів та їх виконання.

До таких договорів, що опередковують переміщення сільськогосподарської продукції відносять договір купівлі-продажу сільськогосподарської продукції який укладається безпосередньо між виробником і споживачем. Відносини між ними регулюються ст. 713 ЦК. Згідно з цієї статті за договором контрактації виробник зобов’язується виробити і передати заготівельникові продукції у власність вироблену ним продукцію обумовлені в договорі строки у кількості та асортименті, передбачених договором, а контракт зобов’язується сприяти виробникові у виробництві ним сільгосппродукції, прийняти та оплатити її за узгодженими цінами.

Відносини між виробниками сільськогосподарської продукції – господарськими товариствами різних організаційно-правових форм (виробничими кооперативами, фермерськими та підсобними господарствами) (надалі – виробники продукції) і споживачами – зацікавленими юридичним особами та громадянами щодо її реалізації здійснюються шляхом укладання прямих договорів контрактації, які є цивільно-правовими. Сторонами договору контрактації є продавець (виробник продукції) і заготівник (контрактант). Виробником продукції виступають юридичні особи-підприємці. Ними можуть бути як підприємці – юридичні особи, так і громадяни, які здійснюють виробництво сільгосппродукції для переробки, продажу або власних потреб.

До такого договору контрактації застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інша не встановлена договором або законом. Основну роль в регулюванні таких відносин відіграє ЦК. Разом з цим ст. 713 ЦК передбачено можливість визначення законом особливостей укладення та виконання договорів контрактації. Це положення дає можливість визначити співвідношення положень між цивільним та господарськими кодексами щодо регулювання відношень із договору контрактації з одного боку, положення ГК (ст. ст. 272-274) є спеціальними стосовно положень ст. 713 ЦК, тому вони мають переважне значення в регулюванні відносин із закупівлі сільськогосподарської продукції за договором контрактації. З іншого, якщо спеціальним законом окремі питання не врегульовано, мають застосовуватися загальні положення ЦК – про купівлю-продаж, про договір поставки, якщо вони відповідають природі відносин, які існують між сторонами відповідно до конкретного договору, та іншим спеціальним законом не встановлені окремі правила про регулювання того або іншого питання. З огляду на це, положеннями ст. 272 ГК визначаються можливості застосування договору контрактації щодо державної закупівлі сільськогосподарської продукції, яка здійснюється за договорами контрактації, що укладаються на основі державних замовлень на поставку державі сільськогосподарської продукції.

Розглядаючи цей договір як за цивільними, так і за господарським правом, слід визначити наступні його особливості щодо реалізації сільськогосподарської продукції в господарській діяльності.

Договір контрактації на закупки для державних потреб укладається на основі державного замовлення на поставку сільськогосподарської продукції. Він також укладається на підставі типових договорів щодо конкретних видів продукції (зернових, овочів, картоплі, цукрових буряків, м’яса, молока, риби тощо). Визначаючи пріоритет державного замовлення у контрактаційних відносинах, ГК при укладенні договорів контрактації ставить державне підприємство у рівні умови з контрактантами – юридичними особами, заснованими на приватній чи колективній власності. Разом з тим, розміщуючи державне замовлення на державні закупки сільськогосподарської продукції; держава стимулює укладення договорів контрактації. Це проявляється вияв у тому, що відповідно до законів у договорі має встановлюватися обов'язок контрактанта сприяти виробникові у виробництві зазначеної продукції. Незалежно від умов договору контрактант зобов'язаний прийняти вироблену продукцію та оплатити її. Тим самим держава забезпечує товаровиробнику гарантію збуту виробленої продукції в узгоджених договором асортименті, кількості, якості і за узгодженими, вигідними для виробника, цінами.

При цьому прийняття на виконання державного замовлення на виробництво і поставку сільськогосподарської продукції посилює юридичну відповідальність виробника за виконання замовлення з виробництва продукції, своєчасне і неухильне виконання умов договору щодо строків, асортименту, кількості і якості продукції, а контрактанта – за своєчасне прийняття виробленої продукції у кількості і на умовах, передбачених договором, та її оплату за визначеними договором цінами.

Треба також мати на увазі, що у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника продукції. Необхідно також враховувати, що ст. 232 ГК передбачено, що, якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язань встановлено штрафні санкції, то збитки відшкодовуються у частині, не покритій цими санкціями. Крім цього, законом або договором можуть бути передбачені випадки, коли: допускається стягнення тільки штрафних санкцій; збитки можуть бути стягнуті у повній сумі понад штрафні санкції; за вибором кредитора можуть бути стягнуті або збитки, або штрафні санкції.

Крім договору контрактації сільськогосподарської продукції, товаровиробники можуть її реалізувати на підставі договорів купівлі-продажу, що укладаються на аграрних біржах, аукціонах, а також через оптові продовольчі ринки.

У сучасних ринкових умовах все більшого значення набуває реалізація сільськогосподарської продукції через біржовий ринок, який виражається у діяльності Аграрних біржах. Правовий статус Аграрної біржі, порядок її створення та діяльності регулюються Законом від 24.06.2004 р. «Про державну підтримку сільського господарства». Відповідно до ст. 17 цього Закону Кабінет Міністрів України прийняв постанову «Про створення Аграрної біржі» (надалі – Біржа), який затвердив її статут та склад наглядової ради. Згідно з цією постановою біржа є неприбутковим (непідприємницьким) підприємством і не розподіляє свої доходи на користь свого засновника або своїх членів. Відповідно до Статуту (п. 13) Біржа створюється з метою підвищення рівня продовольчої безпеки країни надання біржових послугу суб'єктам господарювання з укладення біржових договорів (контрактів) щодо сільськогосподарської продукції, продажу товарних деривативів, базовим активом яких є сільськогосподарська продукція, іпотечних сертифікатів і та іпотечних закладних, а також з проведення та/або організації розрахунково-клірингової діяльності.

Предметом діяльності Біржі є: належна організація біржових торгів (аукціонів) товарами, товарними деривативами, іпотечними сертифікатами та іпотечними закладними, створення розрахунково-клірингових систем для обслуговування укладених біржових договорів (контрактів); формування ринкової ціни на сільськогосподарську продукцію (пов'язані з нею послуги) та інші біржові товари; дослідження кон’юнктури організованого аграрного ринку та вивчення суспільної думки щодо такого ринку, надання консультацій з питань комерційної діяльності; надання біржових послуг, необхідних для проведення Аграрним фондом товарних або фінансових інтервенцій з метою підтримання рівня мінімальних або недопущення перевищення рівня максимальних закупівельній цін об'єктів державного цінового регулювання; виконання рішень Аграрного фонду про запровадження режиму адміністративного регулювання ціни окремого об'єкта державного цінового регулювання у випадках, передбачених законом; організація біржових торгів з придбання та продажу об'єктів державного цінового регулювання для потреб державного продовольчого резерву, а також з продажу об'єктів державного цінового регулювання що були конфісковані або підлягають продажу відповідно до Закону. Порядок продажу та придбання таких товарів підлягає узгодженню з Аграрним фондом; надання фінансових та інших консультацій, пов'язаних з розрахунково-кліринговою діяльністю; створення програмного забезпечення з питань біржової діяльності; надання послуг з поширення інформації про результати біржових торгів (аукціонів), рекламних послуг; провадження діяльності у сфері інформатизації, навчання та підвищення кваліфікації біржових брокерів (дилерів) та працівників Біржі; випуск біржових бюлетенів, довідників та інших інформаційних і рекламних видань з питань, пов'язаних з біржовою діяльністю.

Біржова торгівля продукцією сільського господарства здійснюється відповідно до Типових правил біржової торгівлі, затверджених наказом Міністерства сільського господарства і продовольства України та Міністерства фінансів України №103/44/62 від 03.04.1996 р. Це основний документ, який регулює порядок здійснення біржових операцій стосовно торгів сільськогосподарської продукції, встановлює правила торгівлі для учасників торгів, посадових осіб і працівників біржі, визначає зміст біржових договорів та надає гарантії їх виконання. Правила є обов'язковими для всіх бірж. Крім того, біржі можуть затвердити свої правила лише за умов, що вони не суперечать типовим Правилам.

На кожен вид сільськогосподарської продукції ціни визначаються залежно від співвідношення попиту і пропозиції на даний момент біржових торгів визначається ціна, яка є остаточна з тих, які було названо покупцем біржовим маклером.

Виходячи з вищенаведеного ціна біржових угод (біржового товару) – це ціна, за якою здійснюються операції купівлі-продажу великих партій матеріально-сировинних ресурсів, продукції виробничо-технічного призначення, сільськогосподарської продукції, товарів народного споживання на товарних біржах. Така ціна формується на базі біржової котировки (попиту й пропозиції) та надбавок або знижок із неї залежно від якості товару, віддалі товару від місця поставки, які вказуються у біржовому контракті. Угоду за даною ціною укладає той, хто першим прийняв пропозицію. Для завершення операції повинні бути зафіксовані три параметри; ціна, сума і строк поставки.

Ціна біржових угод є одним із видів вільних цін, який дає змогу повніше виявити попит і пропозицію на товари у масштабі регіону, країни та світового ринку як на час проведення торгів, так і у майбутній період. У країнах із ринковою економікою ціни біржових котирувань регулярно публікуються в періодичній пресі та електронній інформаційній мережі.

Біржова торгівля сільгосппродукцією здійснюється шляхом проведення біржових операцій. До біржових торгів допускається сільськогосподарська продукція визначеного переліку, затвердженого біржею, стандартної якості, що є реальним товаром, а також стандартні контракти на цю продукцію, що допущені біржею у встановленому порядку до торгів. Стандартним контрактом на біржовий товар є контракт, в якому кількість, якість, базис поставки та строки виконання є стандартними. Єдиною змінною величиною стандартного контракту є ціна, що визначається в процесі біржового торгу. За рішенням біржового комітету до торгів може бути допущена також продукція, що забезпечує виробництво сільгосппродукції, кількість якої не може перевищувати 40 відсотків від загального обсягу товару.

Заявки на купівлю чи продаж реальної сільгосппродукції подаються брокерами на біржу до початку торгів. Одночасно із заявкою на продаж брокер надає довідку сертифікованого складу про наявність заявленої кількості сільгосппродукції, сертифікат її якості, виданий незалежною інстанцією, та документ про сплату біржі гарантійного внеску. На основі заявок формується бюлетень продажу та купівлі на даний біржовий торг, позиції якого є підставою для оголошення інформації маклером, що веде торги. Бюлетень формується за грудами сільгосппродукції, най­менуваннями та за принципом зниження цін. Бюлетень за форвардними пропозиціями формується аналогічно бюлетеню зі спотового продажу та додатково розподіляється за строком виконання.

Під час біржових торгів за критерієм розрізняють такі біржові угоди: з негайним виконанням («угоди на реальний товар», «спотові угоди» або «касові угоди»). Така назва угод зумовлена тим, що придбання або відчуження товару передбачає у цьому разі саме «негайне» від 1 до 30 днів його виконання. За такою угодою товар має знаходитися на одному з указаних біржею складів і передаватися покупцеві негайно. За ціною, яка фіксується на час укладення угоди.

Форвардний контракт – це стандартний документ, який засвідчує зобов'язання особи придбати (продати) реальну сільськогосподарську продукцію у визначений час і на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін такого продажу під час укладення такого форвардного контракту. Такі угоди ще називаються угодами з відстроченою (від 30 до 360 днів) поставкою реальної сільськогосподарської продукції. При цьому будь-яка сторона форвардного контракту має право відмовитися від його виконання виключно за наявності згоди іншої сторони контракту або у випадках, визначених цивільним законодавством.

Претензії щодо невиконання або неналежного виконання форвардного контракту можуть пред'являтися виключно емітентові такого форвардного контракту. Продавець форвардного контракту не може передати (продати) зобов'язання за цим контрактом іншим особам без згоди покупця форвардного контракту.

Покупець форвардного контракту має право без погодження з іншою стороною контракту в будь-який момент до закінчення строку дії (ліквідації) форвардного контракту продати такий контракт будь-якій іншій особі, включаючи продавця такого форвардного контракту.

До угод на строк належать також біржові угоди щодо сільськогосподарської продукції, яка в дорозі, а також з наступним надходженням. Характерною особливістю угоди на строк є те, що договори такого роду можна багаторазово перепродувати на біржі аж до моменту остаточної поставки товару.

Одним видів біржових яких є стандартні біржові контракти на стандартизовану сільськогосподарську продукцію з визначеним наперед строком виконання, але за ціною, встановленою на день укладена контракту.

Ф'ючерсний контракт – це стандартний документ, який засвідчує зобов'язання придбати (продати) товари певної якісної характеристики у визначений час і на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін на момент виконання зобов'язань сторонами контракту.

При цьому будь-яка сторона ф'ючерсного контракту має право відмовитися від його виконання виключно за наявності згоди іншої сторони контракту або у випадках, визначених цивільним законодавством. Покупець ф'ючерсного контракту має право продати такий контракт протягом строку його дії іншим особам без погодження умов такого продажу з продавцем контракту.

Особливості ф'ючерсної угоди як визначила О.М. Вінник полягають у тому, що: предметом ф'ючерсної угоди є купівля-продаж біржового контракту на певний товар, а не реального товару; предмет контракту і сам контракт мають бути стандартними (в тому числі щодо кількості та якості товару, способу встановлення ціни тощо), оскільки це необхідно для підтримки біржового обігу ф'ючерсів; біржовий контракт (предмет ф'ючерса) укладається за умови, що він має вказане біржею стандартне місце поставки, але може вільно продаватись і купуватись на біржі протягом усього строку своєї дії (до визначеного біржею «ліквідаційного строку»); особливістю прав продавця ф'ючерса є можливість зворотного його викупу за біржовим курсом (ціною ф'ючерсного ринку) у будь-який момент до закінчення ліквідаційного строку. Зі свого боку, покупець має право вільного продажу ф'ючерса за таким же курсом і до того ж строку.

Таким чином, ф'ючерс, маючи стандартне місце поставки, є предметом біржової купівлі-продажу протягом терміну його дії. Обіг ф'ючерсів забезпечують біржові спекулянти ф'ючерсами. Як учасники біржових торгів вони привласнюють різницю між ціною кожного ф'ючерса (ціною ф'ючерсного ринку) і реальною ціною на товар на момент виконання ф'ючерса. Комерційна ідея ф'ючерса полягає у своєрідному страхуванні (можливості попередження втрат) як продавця, так і покупця від несприятливого коливання цін на даний товар. Продавець реального товару має змогу залежно від курсу цін реального і ф'ючерсного ринків викупити контракт і продати товар за ціною, більш вигідною, ніж ціна контракту. Покупець, якщо він не заінтересований у ціні контракту на

день його виконання, може продати його на біржі.1

Наступним видом біржових угод є опціон, тобто стандартний документ, який характерний поступкою права засвідчує право придбати (продати) визначених умовах у майбутньому, з фіксацією ціни на час укладення такого опціону або на час такого придбання за рішенням сторін контракту.

Перший продавець опціону (емітент) несе безумовне та безвідкличне зобов'язання щодо продажу цінних паперів (товарів, коштів) на умовах укладеного опціонного контракту. Будь-який покупець опціону має право відмовитися у будь-який момент від придбання таких цінних паперів (товарів, коштів). Претензії стосовно неналежного виконання або невиконання зобов'язань опціонного контракту можуть пред'являтися виключно емітенту опціону. Опціон може бути проданий без обмежень іншим особам протягом строку його дії.

Біржова угода умовно проходить два етапи укладання. Перший - починається з оголошення біржовим маклером, що веде торги, пропозиції продавця і закінчується в момент оголошення ним реєстраційного номера покупця та ціни продажу, одночасно брокери-покупці та брокери-продавці підтверджують підписами на пікетах згоду на купівлю та продаж. На другому етапі угода оформлюється письмово біржовим контрактом, що підписується брокером-покупцем і брокером-продавцем та уповноваженою особою біржі і вступає в дію з моменту її підписання. Угода має бути зареєстрований і оформлений як біржовий контракт не пізніше наступного за її укладенням робочого дня. Його оплата проводиться через біржу на підставі акту прийняття здачі сільгосппродукції за кількістю і якістю, підписаний покупцем та продавцем.

Однією з організаційно-правових форм реалізації сільськогосподарської продукції, яка виробляється сільськогосподарськими підприємствами усіх форм і способів організації у всьому світі є система оптових ринків сільськогосподарської продукції (як передбачено в економічній літературі – оптовий продовольчий ринок).

На жаль, в Україні є лише єдиний приклад такого ринку – оптовий ринок сільськогосподарської продукції ТзОВ «Шувар» у м. Львові, який працює вже понад ____________________

1 Вінник О.М. Господарське право:Навчальний посібник. – 2-ге вид., змін та доп. К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність». 2008 – С. 503, 504.

10 років і має популярність у сільгоспвиробників та покупців кількох областей. З метою оптимізації організаційно-правового регулювання переміщення сільгосппродукції від виробників до переробних підприємств та інших споживачів Верховною Радою України 25.06.2009 р. прийнятий Закон «Про оптові ринки сільськогосподарської продукції (надалі – Закон).

Положення цього Закону поширюються на право відносин, пов’язані з організацією діяльності оптових ринків сільгосппродукції в Україні, на яких здійснюється оптова торгівля. У даному випадку оптовий ринок сільськогосподарської продукції – юридична особа, предметом діяльності якої є надання послуг, що забезпечують здійснення оптової торгівлі сільськогосподарською продукцією, і укладення торгівельних договорів.

Такий ринок забезпечує тривалі, стацільні, взаємовигідні зв’язки в системі: «виробник – оптовик – роздрібний продавець – споживач».

Оптова торгівля сільгосппродукцією згідно зі ст. 1 цього Закону – діяльність з купівлі-продажу сільськогосподарської продукції партіями для наступного її продажу кінцевому споживачу через роздрібну торгівлю або для виробничого чи іншого використання, а також допоміжна діяльність, що забезпечує таку купівлю-продаж шляхом надання пов'язаних з цим послуг.

Основними напрямами діяльності оптових ринків сільськогосподарської продукції відповідно до ст. 6 Закону є: створення операторам оптових ринків сільськогосподарської продукції належних умов для купівлі-продажу сільськогосподарської продукції; сприяння прискореному просуванню сільськогосподарської продукції від виробника до кінцевого споживача у торговельному ланцюгу; надання можливості для виходу на ринок сільськогосподарської продукції всім постачальникам і споживачам такої продукції; визначення необхідного переліку сільськогосподарської продукції, що має включати переважну більшість загальної номенклатури виробленої продукції, скорочення втрат сільськогосподарської продукції; забезпечення постачання населенню якісної сільськогосподарської продукції; облаштування єдиного місця купівлі-продажу сільськогосподарської продукції; забезпечення концентрації сільськогосподарської продукції у визначеному місці; сприяння вітчизняним виробникам сільськогосподарської продукції в одержанні прибутку від реалізації сільськогосподарської продукції; забезпечення достовірною інформацією операторів оптових ринків сільськогосподарської продукції про кон'юнктуру ринку сільськогосподарської продукції та споживчу якість такої продукції; сприяння операторам оптових ринків сільськогосподарської продукції у підготовці сільськогосподарської продукції до купівлі та продажу; забезпечення здійснення ветеринарно-санітарного контролю та нагляду відповідно до Правил здійснення ветеринарно-санітарного контролю та нагляду для оптових ринків сільськогосподарської продукції, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Сторонами оптової торгівлі сільгосппродукції є покупці і продавці. Зокрема, покупці – юридичні та фізичні особи, які купують партію (партії) сільськогосподарської продукції для наступного її продажу кінцевому споживачу через роздрібну торгівлю або для виробничого чи іншого використання, та уповноважені ними особи. Продавцями є юридичні та фізичні особи, які є власниками сільськогосподарської продукції і продають покупцям партію (партії) сільськогосподарської продукції, та уповноважені ними особи.

Продавці, покупці їх об’єднання та інші юридичні та фізичні особи, які виконують роботу та/або надають послуги (банківські, фінансові, юридичні, консультаційні, страхові, дорадчі, рекламні тощо), необхідні для функціонування оптових ринків сільськогосподарської продукції є їх операторами. Відносин між операторами оптових ринків сільськогосподарської продукції ґрунтуються переважно на договірних засадах.

Статус оптового ринку сільськогосподарської продукції надається Мніаграрполітики на конкурсній основі в установленому Кабінетом Міністрів України порядку. Юридична особа, яка має намір набути статусу оптового ринку сільськогосподарської продукції, подає до Міністерства такі документи:

­ заяву про набуття статусу оптового ринку сільськогосподарської продукції;

­ проект (бізнес-план) організації діяльності юридичної особи у статусі оптового ринку сільськогосподарської продукції;

­ нотаріально посвідчену копію установчих документів;

­ проект Правил роботи оптового ринку сільськогосподарської продукції;

­ нотаріально посвідчену копію свідоцтва про державну реєстрацію;

­ довідку про включення юридичної особи до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України;

­ документально підтверджені відомості про засновників (учасників) юридичної особи.

Надані юридичною особою для набуття статусу оптового ринку сільськогосподарської продукції документи розглядаються центральним органом виконавчої влади з питань аграрної політики, протягом тридцяти календарних днів з дня їх отримання. Центральний орган виконавчої влади з питань аграрної політики видає наказ про надання або вмотивовану відмову у наданні юридичній особі статусу оптового ринку сільськогосподарської продукції. Відмова у наданні юридичній особі статусу оптового ринку сільськогосподарської продукції може бути оскаржена нею до суду.

Для забезпечення здійснення оптової торгівлі сільськогосподарською продукцією оптовий ринок створює належні умови шляхом надання таких послуг: забезпечення операторів оптових ринків сільськогосподарської продукції спеціально облаштованими робочими місцями; підготовка партій сільськогосподарської, продукції до продажу; документальне оформлення (у разі необхідності) купівлі-продажу сільськогосподарської продукції; формування партій стандартизовано сільськогосподарської продукції; організація торгів, аукціонів; складування, зберігання, відвантаження та доставка партій сільськогосподарської продукції; контроль якості сільськогосподарської продукції; забезпечення операторів оптових ринків сільськогосподарської продукції достовірною інформацією про кон'юнктуру ринку сільськогосподарської продукції та споживчу якість такої продукції; рекламні послуги; узагальнення і поширення достовірної інформації щодо попиту і пропозиції сільськогосподарської продукції, рівня цін; організація виставок, тренінгів, семінарів, конференцій, навчальних курсів, конкурсів; транспортування партій сільськогосподарської продукції; забезпечення продавців та покупців необхідною вантажно-розвантажувальною технікою, ваговимірювальним обладнанням тощо; охорона майна операторів оптових ринків сільськогосподарської продукції; інші послуги, необхідні для здійснення діяльності оптових ринків сільськогосподарської продукції.

Оптовий ринок сільськогосподарської продукції повинен забезпечувати надання послуг, необхідних для здійснення оптової торгівлі сільськогосподарською продукцією, на постійній і регулярній основі. Послуги оптових ринків сільськогосподарської продукції надаються на договірній основі, якщо інше не встановлено законодавством.

Робота оптових ринків сільськогосподарської продукції регламентується правилами роботи кожного окремого оптового ринку, які розробляються на підставі Типових правил роботи оптових ринків сільськогосподарської продукції, затверджених Мінагрополітики. У таких правилах згідно ст. 11 Закону визначаються: режим роботи сільськогосподарської продукції; порядок проведення торгів, аукціонів, конкурсів; порядок регулювання відносин між операторами оптових ринків сільськогосподарської продукції; порядок організаційного, матеріального і технічного забезпечення діяльності оптових ринків сільськогосподарської продукції; порядок реєстрації та обліку обсягу продажу сільськогосподарської продукції; порядок інформування операторів оптових ринків сільськогосподарської продукції про стан попиту і пропозиції, про ціни і кон'юнктуру ринку сільськогосподарської продукції; вимоги до якості сільськогосподарської продукції; порядок визначення окремих партій сільськогосподарської продукції; гарантії оптових ринків сільськогосподарської продукції щодо дотримання санітарно-гігієнічних норм; правила користування мірами і вимірювальними приладами; вимоги щодо дотримання Правил роботи оптових ринків сільськогосподарської продукції; відповідальність за порушення Правил роботи оптових ринків сільськогосподарської продукції.

Правила роботи оптових ринків сільськогосподарської продукції можуть містити інші положення, що відображають особливості їх діяльності.

Програма розвитку мережі оптових ринків на виконання цього Закону передбачена постановою Кабінету Міністрів України від 13.06.2009 р. №562 «Про затвердження Державної цільової програми створення оптових ринків сільськогосподарської продукції» (надалі – Програма).

Метою цієї Програми є забезпечення реалізації високоякісної сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки виробниками всіх форм власності на оптових ринках, зниження їх ціни. Завдання і заходи Завдання і заходи з виконання Програми полягають у: розробленні проектів нормативно правових актів з питань діяльності оптових ринків сільськогосподарської продукції; створенні мережі оптових ринків, зокрема за рахунок коштів державного бюджету у сумі 1200 млн. гривень; сприянні створенню об'єднання оптових ринків та їх подальшій інтеграції у міжнародні організації оптових, ринків.

Виконання Програми дасть змогу: створити 25 оптових ринків сільськогосподарської продукції; сформувати сучасну мережу таких ринків; забезпечити товаровиробникам належні умови для продажу власної сільськогосподарської продукції на оптових ринках; сприяти зниженню рівня споживчої інфляції; збільшити обсяг виробництва плодоовочевої продукції; створити близько 3 тис. робочих місць.

Створення системи таких ринків із розрахунку хоча б одного на область дасть змогу вивести 20 – 30 відсотків сільськогосподарської продукції, вирощеної дрібно – і середньотоварними господарствами, з тіньового на прозорий ринок забезпечить відкриті торги між виробниками та їхніми споживачами і формування справедливих до обох сторін цін.

§ 4. Правове регулювання ринку зерна

Україна, за своїми кліматичними умовами, якістю ґрунтів, трудовим потенціалом, традиціями, зерновиробництва, безумовно, в умовах продовольчої кризи може бути провідним сільгоспвиробником зернових не тільки в Європі, Африці, а потенційно провідним світовим експортером цієї продукції. Для цього необхідні відповідні економіко-правові умови державного регулювання виробництва та продажу зерна як внутрішньому, так і на світовому ринку. Вищевикладене пов’язане з інтересами сільгоспвиробників і держави загалом, може стати важливим чинником гарантування продовольчої безпеки України.

На вирішення цієї проблеми насамперед спрямовані положення Закону України від 04.07.2002 р. «Про зерно та ринок зерна в Україні» із змінами і доповненнями (надалі – Закон). Як передбачено в Преамбулі, Закон спрямований нас творення правових, економічних та організаційних умов конкурентноспроможного виробництва і формування ринку зерна для забезпечення внутрішніх потреб держави у продовольчому, насіннєвому та фуражному зерні, нарощування його експортного потенціалу.

Метою Закону, відповідно до ст. 2 є: забезпечення продовольчої безпеки держави; формування сприятливої для ринку зерна інвестиційної, кредитної, податкової, митної політики; оптимізація структури та ефективності зернового виробництва з урахуванням потенціалу природно-кліматичних умов та ринкової кон'юнктури; забезпечення функціонування ринку зерна на засадах поєднання вільної конкуренції та державного регулювання з метою збалансування інтересів суб'єктів господарювання та держави; встановлення державного контролю за якістю зерна, продуктів його переробки та сортового насіння; стабілізація ринкових ресурсів зерна; нарощування експортного потенціалу ринку зерна; визнання пріоритетності розвитку ринку зерна; застосування режиму державних заставних закупівель; здійснення державної аграрної інтервенції; визначення порядку експорту та імпорту зерна та продуктів його переробки за міжнародними договорами.

Держава відповідно до ст. 9 Закону, визнає пріоритетність ринку зерна, сприяє його розвитку та стабільному функціонуванню.

Основними засадами державної політики регулюванню ринку зерна є: надання пріоритетної бюджетної, кредитної та інвестиційної підтримки суб'єктам здійснення режиму заставних закупівель зерна та суб'єктам державної аграрної інтервенції; забезпечення внутрішніх потреб держави у продовольчому, насіннєвому, фуражному, технічному зерні та заходів щодо нарощування його експорту; встановлення розміру суми бюджетної позики, розрахованої виходячи з розміру встановленої мінімальної закупівельної ціни; гарантування сільськогосподарським товаровиробникам права вільного вибору використання зерна та ціни його реалізації; недопущення обмежень у пересуванні зерна та продуктів його переробки; контроль якості зерна та його зберігання; розвиток мережі обслуговуючих зерновий ринок кооперативних формувань; впровадження сучасних ресурсозберігаючих технологій у виробництві, зберіганні та переробці зерна; лізингове обслуговування ринку зерна.

Центральні та місцеві органи виконавчої влади сприяють першочерговому залученню інвестицій для розвитку матеріальної бази сільськогосподарських товаровиробників, заготівельних та зернопереробних підприємств, підприємств, які виготовляють машини устаткування, обладнання для зернового господарства, удосконалення інфраструктури ринку зерна.

Урожай зерна підлягає страхуванню, яке здійснюється сільськогосподарськими товаровиробниками всіх форм власності та господарювання відповідно до закону.

Державне регулювання ринку зерна здійснює Кабінет Міністрів України шляхом: запровадження режиму державних заставних закупівель; формування державного продовольчого резерву зерна з метою підтримки належного рівня продовольчої безпеки та здійснення державної аграрної інтервенції; забезпечення фінансування Аграрного фонду; сертифікації послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки; проведення цінової політики на ринку зерна та страхування ризиків для суб'єктів зернового ринку; впровадження механізму експорту та імпорту зерна і продуктів його переробки за міжнародними договорами; забезпечення фінансування програм експорту та імпорту зерна за міжнародними договорами за рахунок коштів державного бюджету; запровадження декларування зерна, що знаходиться на зберіганні, а також зерна, що зберігається суб’єктами виробництва зерна у власних або орендованих зерносховищах; забезпечення моніторингу ринку зерна; здійснення митно-тарифної політики; забезпечення розробки балансів зерна та періодичного їх уточнення; фінансування науково-селекційної роботи та насінництва, впровадження їх досягнень; фінансової підтримки виробників насіння, науково-дослідних установ, сортовипробувальних станцій за рахунок коштів державного бюджету; часткової компенсації сільськогосподарським товаровиробникам сортових надбавок за придбане ними насіння високих репродукцій за рахунок коштів державного бюджету; запровадження системи державних форвардних закупівель; запровадження режиму тимчасового адміністративного регулювання цін; надання тимчасової бюджетної дотації.

Зерно, згідно з у Законом – це плоди зернових, зернобобових та олійних культур, які використовуються для харчових, насіннєвих, кормових та технічних цілей. За цільовим призначенням воно є таких видів: зерно продовольче, зерно, що використовується для переробки та виготовлення харчових продуктів, зерно технічного призначення – зерно для промислової переробки та інші продукти (спирт, крохмаль, медичні препарати та інші). Зерно фуражне – зерно групи фуражних та інших зернових культур, призначене для годівлі худоби та птиці у вигляді комбікормів, дерті тощо.

Ринок зерна в ньому визначений як система товарно-грошових відносин, що виникають між його суб'єктами в процесі виробництва, зберігання, торгівлі та використання зерна на засадах вільної конкуренції, вільного вибору напрямів реалізації зерна та визначення цін, а також державного контролю за його якістю та зберіганням. Комплекс виробничих і невиробничих формувань, які забезпечують умови виробництва зерна, його заготівлі, зберігання, переробки, реалізації, страхування, кредитно-фінансові та інші послуги формують інфраструктурі ринку зерна.

Відповідно до ст. 5 Закону суб’єктами ринку зерна є: суб'єкти виробництва зерна; суб’єкти зберігання зерна; Аграрний фонд та інші суб’єкти державних заставних закупівель зерна та державної аграрної інтервенції; акредитовані біржі; фонд аграрних страхових субсидій України та інші суб’єкти державного регулювання ринку страхування сільськогосподарської продукції; інші суб’єкти господарювання, які діють на ринку зерна; суб’єкти виробництва зерна є власники, орендарі та користувачі земельних ділянок, які використовують їх для виробництва зерна; суб’єктами зберігання зерна є: зернові склади (елеватори, хлібні бази, хлібоприймальні, борошномельні і комбікормові підприємства та інші суб’єкти виробництва зерна, які зберігаю його у власних або орендованих зерносховищах. Такі суб’єкти відповідно до укладених договорів із суб’єктами ринку зерна гарантують забезпечення якості та дотримання нормативів природних втрат зерна протягом терміну його зберігання; суб'єкти заставних закупівель зерна сільськогосподарські товаровиробники, зернові склади, Аграрний фонд та інші суб’єкти державних заставних закупівель зерна. Державну аграрну інтервенцію у даному випадку здійснюються також склади, Аграрний фонд та інші суб’єкти державної аграрної інтервенції, визначені законодавством; акредитовані біржі як суб’єкт ринку зерна – товарні біржі, яким надано відповідним державним органом висновок про їх відповідність щодо надання послуг з укладення біржових угод купівлі-продажу зерна та продуктів його переробки та інші суб’єкти господарювання, які діють на ринку зерна.

Відповідно до ст. 18 Закону суб’єктам ринку зерна гарантується вільно розпоряджатися власними ресурсами зерна та продуктами його переробки, укладати угоди щодо їх продажу, у тому числі на експорт, брати участь у формуванні зернових ресурсів України.

Забороняється, крім випадків, визначених законами України, встановлювати обмеження у переміщенні зерна та продуктів його переробки.

З метою визначення обсягів зерна для розподілу за цвілевим призначенням ст. 19 Закону запроваджено його декларування. Під декларуванням розуміється діяльність суб'єктів зберігання зерна щодо визначення обсягів зерна, що знаходиться на зберіганні інформація про власників зерна є конфіденційною і при декларуванні зерна не розголошується. Порядок декларування зерна суб'єктами зберігання зерна затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 28.03.20-7 р. №554. Декларації подаються щомісяця: зерновими складами – щодо обсягів зерна державного продовольчого резерву державного резервного насіннєвого фонду, регіональних ресурсів, іншого зерна, що знаходиться на зберіганні (крім зерна, закладеного до державного матеріального резерву); суб'єктами виробництва зерна – щодо обсягів власного зерна, що зберігається ними у власних або орендованих зерносховищах.

Залежно від обсягів задекларованого зерна і державних потреб визначаються зернові ресурси та такі їх види.

Ресурси зерна державного інтервенційного фонду. Формування обсягів зерна до цього фонду здійснюється Аграрним фондом шляхом укладення договорів купівлі-продажу на аграрній біржі, а порядок його використання визначається законодавством. Реалізація зерна державного продовольчого резерву за необхідності його поновлення узгоджується із Кабінетом Міністрів України.

Ресурси зерна державного насіннєвого страхового фонду формуються за рахунок коштів державного бюджету в межах визначеного Кабінетом Міністрів України обсягу. Формування ресурсів цього фонду та його використання здійснюються за рішенням Кабінету Міністрів України відповідно до Закону України від 26.12.2002 р. «Про насіння і садивний матеріал» та Порядку формування, зберігання та використання державного резервного насіннєвого фонду, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2003 № 977.

Регіональні ресурси зерна формуються шляхом укладення договорів акредитованих біржах за рахунок коштів бюджету Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя в межах визначених ними обсягів. Уряд Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, здійснюють моніторинг наявності продовольчого і фуражного зерна та визначають поточний і прогнозний рівень забезпеченості ним. У разі недостатнього рівня забезпеченості зерном вони формують свої регіональні ресурси на конкурентних засадах через акредитовані біржі.

За наслідками перевірки, відповідно до Порядку видачі сертифіката якості зерна та продуктів його переробки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.07.2009 р. №848 «Держконтрольсільгосппрод видає сертифікат якості на партію зерна та продуктів його переробки, що зберігаються в окремій складській місткості або транспортуються в окремому транспортному засобі (залізничному вагоні, морському або річковому судні, критому автомобілі та інших засобах), а також контейнері.

Захист прав споживачів та суб’єктів ринку зерна щодо їх забезпечення якісним зерном і, відповідно, продуктами його переробки, встановлення показників якості забезпечується правовим інститутом державного контролю за якістю. Державний контроль за якістю у цій сфері покладається на спеціально уповноважені Кабінетом Міністрів України державні органи контролю за якістю зерна та продуктів його переробки інспекції якості та формування ресурсів сільськогосподарської продукції.

Спеціально уповноваженим органом у сфері державного контролю за якістю зерна та продуктів його переробки згідно з Положенням, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.07.2009 р. №849, є Державна інспекція з контролю якості сільськогосподарської продукції та моніторингу її ринку (Держконтрольсільгосппрод).

Зерно, згідно зі ст. 24 Закону підлягає зберіганню. До суб’єктів зберігання зерна належать зернові склади та суб'єкти виробництва зерна. Останні декларують лише обсяги власного зерна, яке зберігається ними у власних або орендованих зерносховищах. Зернові склади мають подавати декларацію щодо обсягів зерна державного продовольчого резерву, державного насіннєвого фонду, регіональних ресурсів, іншого зерна, що перебуває на зберіганні, крім зерна, закладеного до державного матеріального резерву.

У разі коли суб’єкт виробництва зерна немає власного зерносховища, він зберігає зерно на зерновому складі згідно з договором складського зберігання. Зерновий склад є юридичною особою, що має на праві власності зерносховище (спеціально обладнане приміщення, будівлю) для зберігання зерна та сертифікат на відповідні послуги із зберігання зерна та продуктів його переробки. Видача сертифіката на такі послуги. Проводиться відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11.04.2003 р. №510 «Про забезпечення сертифікації зернових складів на відповідність послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки, запровадження складських документів на зерно». Воно зберігається на платній основі спеціально уповноваженим державним органом у сфері державного контролю за якістю зерна продуктів його переробки. Порядок видачі зазначеного сертифіката і перелік документів, що подаються для його одержання, строк дії такого сертифіката та механізм зарахування до державного бюджету коштів, які надійдуть в результаті внесення плати за його видачу, визначається Кабінетом Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення реалізації державної аграрної політики.

Рішення про видачу або відмову у видачі сертифіката відповідності послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки приймається протягом тридцяти днів після надходження необхідних для видачі сертифіката документів. Якщо після закінчення зазначеного строку не буде прийнято рішення про видачу або відмову у видачі сертифіката, послуги із зберігання зерна та продуктів його переробки, що надаються суб'єктом зберігання зерна, вважаються сертифікованими.

Підставою для відмови у видачі сертифіката відповідності послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки є: подання суб'єктом зберігання зерна необхідних документів не в повному обсязі; невідповідність послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки правилам і технічним умовам зберігання зерна та продуктів його переробки.

Підставою для анулювання сертифіката відповідності послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки є недотримання правил і технічних умов зберігання зерна та продуктів його переробки у процесі надання таких послуг.

За таких умов зерновий склад є складом загального користування і зобов'язаний приймати на зберігання зерно від будь-якої особи.

Договір складського зберігання зерна є публічним договором, типова форма його затверджується Кабінетом Міністрів України. За цим договором зерновий склад зобов'язується за плату,зберігати зерно, що передане йому суб'єктом ринку зерна за плату та зберігати його. Договір може передбачати, що зерновий склад має право розпоряджатися зерном (або його частиною). Укладається в письмовій формі. Письмова форма договору складського зберігання вважається дотриманою, якщо прийняття зерна на склад посвідчене відповідним документом. Порядок повернення зерна обумовлюється окремо в договорі його зберігання. При прийманні зерна на зберігання зерновий склад зобов'язаний здійснити аналіз його якості. Він зобов'язаний вживати усіх заходів, передбачених Законом, нормативно-правовими актами, договором, для забезпечення схоронності зерна, переданого йому на зберігання. Кожна із сторін договору складського зберігання при відвантаженні зерна має право вимагати перевірки його якості. Витрати, пов'язані із проведенням аналізу якості, несе сторона, що зажадала перевірки.

Зерновий склад зобов'язаний зберігати зерно протягом строку, встановленого у договорі складського зберігання зерна. Якщо строк зберігання зерна договором не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зерновий склад зобов'язаний зберігати зерно до подання поклажодавцем вимоги про його повернення. Плата за зберігання зерна, строки її внесення відповідно до ст. 28 Закону встановлюються договором. Якщо зберігання зерна припинилося достроково не з вини зернового складу, то він має право на відшкодування понесених витрат. Якщо поклажодавець після закінчення строку дії договору складського зберігання зерна не забрав зерно назад, він зобов'язаний внести плату за весь фактичний час його зберігання. Договором може бути передбачено безоплатне зберігання зерна. Граничний рівень плати (тариф) за зберігання зерна, що придбане за кошти державного бюджету, встановлює Кабінет Міністрів України, з врахуванням пропозицій Мінагрополітики.

Зерновий склад, який зобов'язався взяти зерно на зберігання у передбачений договором строк, не має права вимагати передання йому цього зерна на зберігання. Власник зерна, який не передав його на зберігання у цей строк, зобов'язаний відшкодувати зерновому складу завдані збитки.

Витрати, які сторони не могли передбачити при укладенні договору складського зберігання зерна (надзвичайні витрати), відшкодовуються понад плату, яка належить зерновому складу, якщо інше не передбачено договором.

Згідно зі ст. 31 Закону поклажодавець зерна зобов'язаний забрати зерно у зернового складу після закінчення строку його зберігання. Зерновий склад зобов'язаний письмово за сім днів до закінчення строку зберігання попередити поклажодавця про закінчення строку та запропонувати термін витребування зерна. Якщо поклажодавець у запропонований зерновим складом термін не забрав зерно, зерновий склад має право продати його на конкурентних засадах. Кошти, одержані від продажу зерна, передаються поклажодавцю за вирахуванням сум, належних зерновому складу, у тому числі його витрат щодо продажу зерна.

Зерновий склад зобов'язаний повернути поклажодавцеві або особі, зазначеній ним як одержувач, зерно у стані, передбаченому договором складського зберігання та законодавством. За втрату, нестачу чи пошкодження зерна, прийнятого на зберігання, зерновий склад несе відповідальність на підставах, передбачених законодавством. Щодо зерна, прийнятого на зберігання після того, як настав обов'язок поклажодавця взяти це зерно назад, зерновий склад несе відповідальність лише за наявності з його боку умислу чи грубої необережності. Збитки, завдані поклажодавцеві втратою, нестачею чи пошкодженням зерна відповідно до ст. 34 Закону відшкодовуються зерновим складом: за втрату та нестачу зерна – у розмірі вартості втраченого або такого, що його не вистачає, зерна; за пошкодження зерна – у розмірі суми, на яку знизилася його вартість. У разі, коли внаслідок пошкодження якість зерна змінилася настільки, що воно не може бути використано за первісним призначенням, поклажодавець має право відмовитися від нього і зажадати від зер­нового складу відшкодування вартості цього зерна.

Зерновий склад зобов'язаний за першою вимогою поклажодавця (володільця складського документа) повернути зерно, навіть якщо передбачений договором строк його зберігання ще не закінчився, з відшкодуванням зерновому складу витрат, спричинених достроковим припиненням зобов'язання, якщо інше не передбачено договором складського зберігання.

Зерновий склад на підтвердження прийняття зерна такий склад видає один із таких документів: подвійне складське свідоцтво; просте складське свідоцтво; складська квитанція.

Подвійне складське свідоцтво відповідно до ст. 38 Закону складається з двох частин – складського свідоцтва та заставного свідоцтва (варанта), які можуть бути відокремлені одне від одного.

У кожній з двох частин подвійного складського свідоцтва мають бути однаково зазначені: найменування та місцезнаходження зернового складу, що прийняв зерно на зберігання; поточний номер складського свідоцтва за реєстром складських документів складу; найменування юридичної особи або ім'я фізичної особи, від якої прийнято зерно на зберігання, а також місцезнаходження (місце проживання) такої особи; найменування та кількість прийнятого на зберігання зерна, а за необхідності – якісні характеристики зерна; строк, на який прийнято зерно на зберігання, якщо такий строк встановлюється, або ж вказівка, що зерно прийнято на зберігання до запитання, у межах дії сертифіката на відповідність послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки, виданого зерновому складу; розмір плати за зберігання або тарифи, на підставі яких вона обчислюється, та порядок оплати зберігання; дата видачі складського свідоцтва; підпис уповноваженої особи та печатка зернового складу. Якщо зерно приймається на зберігання зі знеособленням, то в обох частинах подвійного складського свідоцтва на зерно робиться відповідний запис.

У разі отримання кредиту за заставним свідоцтвом обидві частини подвійного складського свідоцтва на зерно повинні містити найменування (ім'я) і місцезнаходження (місце проживання) юридичної особи (громадянина), що видала кредит, дату видачі й розмір кредиту, умови, на яких він виданий, і підпис уповноваженого працівника юридичної особи (громадянина), завірений печаткою юридичної особи (нотаріусом). Термін видачі кредиту не повинен перевищувати терміну зберігання зерна. Документ, що не відповідає вимогам цієї статті, не є подвійним складським свідоцтвом.

Володілець складського та заставного свідоцтва має право розпоряджатися зерном, що зберігається на зерновому складі. Володілець лише складського свідоцтва має право розпоряджатися зерном, але це зерно не може бути взяте із зернового складу до погашення кредиту, виданого за заставним свідоцтвом. Володілець лише заставного свідоцтва має право вимагати від особи, яка отримала кредит (першого надписувана), повернення всієї суми боргу та процентів, а також застави на зерно на суму відповідно до суми кредиту та процентів за користування ним. У разі застави зерна відмітка про це робиться на складському свідоцтві. Він також має право на одержання грошових коштів, які були внесені зерновому складу володільцем складського свідоцтва при отриманні зерна, у разі коли зерно було видано зерновим складом в обмін на відповідне складське свідоцтво. При отриманні грошових коштів право вимоги до першого надписувана заставного свідоцтва закінчується.

Якщо закінчився термін погашення кредиту, зазначеного у заставному свідоцтві, зерновий склад зобов'язаний продати зерно у порядку, встановленому законодавством для продажу заставленого зерна, за письмовою вимогою володільця заставного свідоцтва.

Просте складське свідоцтво видається на пред'явника із обов’язковим записом у ньому про це. Володілець простого складського свідоцтва має право розпоряджатися зерном, що зберігається на зерновому складі. При цьому до передачі зерна прирівнюється передача простого складського свідоцтва. Таке свідоцтво передається шляхом вручення його новому володільцеві. Застава зерна, зданого на зберігання за простим складським свідоцтвом, здійснюється шляхом передачі заставодавцю цього свідоцтва за передавальним написом (індосаментом). На вимогу боржника йому може бути виданий дублікат простого складського свідоцтва з поміткою про заставу. У разі застави зерна, зданого на зберігання за простим складським свідоцтвом, до простого складського свідоцтва застосовуються правила, встановлені для заставного свідоцтва, а до дубліката простого складського свідоцтва – правила, встановлені для складських свідоцтв.

Якщо зерновий склад приймає зерно на зберігання без видачі простого або подвійного складського свідоцтва, то для підтвердження прийняття зерна на зберігання він повинен видати складську квитанцію.

Істотні дані складської квитанції встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Зерновий склад видає зерно володільцеві складського і заставного свідоцтва (подвійного складського свідоцтва) не інакше як в обмін на обидва свідоцтва разом. Володільцеві складського свідоцтва, який не має заставного свідоцтва, але вніс суму боргу за ним, зерновий склад видає зерно в обмін на складське свідоцтво та за умови надання разом з ним документа, що підтверджує сплату суми боргу за заставним свідоцтвом.

Зерновий склад, що видав зерно володільцеві складського свідоцтва, який не має заставного свідоцтва та не вніс суми боргу за ним, несе відповідальність перед володільцем заставного свідоцтва за платіж усієї суми, забезпеченої за ним. Володілець складського і заставного свідоцтва має право вимагати видачу зерна частинами. При цьому в обмін на первісні свідоцтва йому видаються нові свідоцтва на зерно, що залишилося на зерновому складі.

Зернові склади ведуть реєстр складських документів на зерно. Вимоги до реєстру складських документів на зерно та порядок його ведення визначені постановою Кабінетом Міністрів України від 17.11.2004 р. №1569 «Про ведення реєстру складських документів на зерно та зерна прийнятого на зберігання».

Складське та заставне свідоцтво можуть передаватися разом або окремо за передавальними написами (індосаментами). Індосамент повинен містити найменування юридичної особи або ім'я громадянина та її місцезнаходження (його місце проживання), що стали новими утримувачами складського свідоцтва або заставного свідоцтва, дату здійснення індосаменту і підпис уповноваженого працівника юридичної особи (громадянина), завірений печаткою юридичної особи або нотаріусом. Порядок здійснення передавальних написів (індосаментів) визначається законодавством України про цінні папери.

Після видачі зерна володільцям складських документів на зерно зернові склади повинні погасити прийняті складські документи на зерно шляхом відмітки на складському документі – «погашено». Погашені складські документи на зерно в повторний обіг не допускаються і виключаються з реєстру складських документів на зерно, про що робиться відповідний запис. Погашені складські документи зберігаються зерновим складом протягом трьох років.

Основний реєстр складських документів на зерно та зерна, прийнятого на зберігання (надалі – основний реєстр), є електронною базою даних, що формується на основі інформації реєстрів, які ведуться на зернових складах (надалі – реєстр зернового складу), через електронну мережу. Реєстр зернового складу ведеться в електронному вигляді та у письмовій формі (книга реєстрації). Інформація в електронному реєстрі та книзі реєстрації повинна бути ідентична.

Форму і порядок ведення електронного реєстру та книги реєстрації затверджує держатель реєстру яким є державне підприємство «Держреєстри України», що належить до сфери управління Мінагрополітики: має доступ до бази даних реєстру і відповідає за її збереження; поставляє реєстраторам засоби програмного забезпечення для ведення реєстру в електронному вигляді; видає установам, організаціям та підприємствам дозвіл на користування інформацією, що міститься в V основному реєстрі, а також витяги з нього.

Реєстратором є зерновий склад, який виконує функції відповідно до договору з адміністратором основного реєстру і передає інформацію для внесення до основного реєстру, а також видає власникам зерна витяги з реєстру зернового складу. Форма бланків та порядок видачі витягів з реєстру встановлюються держателем реєстру.

Інформація, внесена до основного реєстру та реєстру зернового складу, повинна зберігатися не менш як три роки після закінчення строку зберігання зерна. Користування основним реєстром та реєстром зернового складу здійснюється шляхом видачі витягів на бланках та/або надання можливості для доступу до певної частини електронної бази даних відповідного реєстру. Підключення до цієї бази даних здійснюється адміністратором основного реєстру на підставі договору з користувачем.

Державним органам видаються витяги з основного реєстру та реєстру зернового складу на підставі запитів, зроблених у зв'язку із здійсненням ними своїх повноважень, що визначені законодавством.

За підключення до електронної бази даних відповідного реєстру та видачу витягів з основного реєстру та реєстру зернового складу справляється плата, розміри якої встановлюються держателем реєстру. Державні органи звільняються від плати за видачу їм зазначених витягів.

Кошти, що надходять від внесення записів до реєстру зернового складу і змін до них, видачі витягів з основного реєстру та реєстру зернового складу і підключення до електронної бази даних відповідного реєстру, зараховуються на рахунок адміністратора основного реєстру і використовуються лише для за­безпечення ведення реєстрів.

§ 5. Правове регулювання заставної закупівлі та інтервенційних операцій із зерном

Реальним засобом державної підтримки розвитку зерна є заставна закупівля та інтервенційні операції із зерном.

У Законі «Про державну підтримку сільського господарства України»» заставна закупівля – це передбачена як гарантована державою закупівля зерна у сільськогосподарських товаровиробників за бюджетні кошти на певний період та його зберігання протягом певного строку, з правом витребувати це зерно.

Для цілей державної заставної закупівлі є об’єкти державного цінового регулювання, які не пізніше ніж за 30 календарних днів до початку маркетингового періоду встановлюється Кабінетом Міністрів України. Так, постановою Кабінетів Міністрів України від 21.01.2009 р. №33 «Про затвердження переліків державного цільового регулювання з визначенням періодів такого регулювання у 2009-2010 роках» об’єкти державного цінового регулювання встановлені такі на період з 01.07.2009 р. до 30.06.2010 роках встановлено такі об’єкти державного цінового регулювання пшениця тверда, пшениця м’яка, жито озиме, жито ярове, ячмінь, борошно пшеничне, борошно житнє, цукор – пісок (буряковий). На кожний вид сільськогосподарської продукції (товару), який є об’єктом цінового регулювання, Кабінетом Міністрів України встановлюються мінімальні закупівельні та заставні ціни за тонну зерна.

Державні заставні закупівлі зерна відповідно проводить Аграрний фонд. Відповідно до ст. 9 цього Закону він є державною бюджетного спеціалізованою організацією, уповноваженою Кабінетом Міністрів України проводити цінову політику в агропромисловій галузі економіки України. Утворений постановою Кабінету Міністрів України від 06. 07.2005 р. №543, якою також затверджене Положення про Аграрний фонд. У своїй діяльності керується Конституцією України, Законом України «Про державну підтримку сільського господарства України», іншими законами, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, міжнародними договорами України, наказами Мінагрополітики та Положенням.

Основними завданнями Фонду є: проведення цінової політики в агропромисловому секторі економіки у межах, визначеним законом; виконання від імені держави функції кредитора на період дії режиму заставних закупівель окремих об'єктів державного цінового регулювання; виконання бюджетних програм, визначених законом про Державний бюджет України на відповідний рік; формування державного інтервенційного фонду об'єктів державного цінового регулювання виключно для здійснення товарних та фінансових інтервенцій на організованому аграрному ринку.

Відповідно до поставлених завдань Аграрний фонд здійснює наступні види діяльності:

Здійснює товарні або і фінансові інтервенції на організованому аграрному ринку України, використовуючи найкращу кон'юнктуру біржового ринку, що склалася протягом періоду державного цінового регулювання. Продає або купує на аграрній біржі об'єкти державного цінового регулювання з або до державного продовольчого резерву. Він має виключне право на придбання та. продаж об'єктів державного цінового регулювання для потреб державного резерву, а також на продаж об'єктів державного цінового регулювання, які були конфісковані або підлягають продажу відповідно до закону.

Разом з цим не може здійснювати спекулятивні операції придбавати і продавати товарні деривативи (крім форвардів), а також придбавати або продавати об'єкти державного цінового регулювання поза організованим аграрним ринком.

Аграрний фонд самостійно приймає рішення про здійснення фінансових чи товарних інтервенцій виходячи з положень цього розділу, а також разі, необхідності виступає стороною біржових договорів (контрактів).

Згідно з режимом державних заставних закупівель Аграрний фонд (надалі – кредитор) надає бюджетну позику виробнику зерна, яке є об'єктом державного цінового регулювання (надалі – позичальник), під заставу такого об'єкта, що оформлюється переданням кредитору подвійного складського свідоцтва.

Стандартна форма кредитного договору розробляється Аграрним фондом та затверджується центральним органом виконавчої влади з питань формування та забезпечення реалізації державної аграрної політики.

Розмір суми бюджетної позики не може перевищувати 80 відсотків вартості застави, розрахованої, виходячи з розміру встановленої мінімальної закупівельної ціни. Вона надається на строк встановлений сторонами, який не може перевищувати строк одного маркетингового періоду. Пролонгації та дисконтування (списання) основної суми та процентів не припускаються.

Основна сума бюджетної позики та плата за її використання погашається єдиним платежем у строк, визначений у кредитному договорі. Дозволяється дострокове погашення суми бюджетної позики та пропорційне погашення плати за її використання або їх частини. При повному погашенні основної суми бюджетної позики та плати за її використання, у тому числі достроковому, позичальнику повертається просте чи подвійне складське свідоцтво (складська квитанція), а зерно звільняється з-під режиму застави.

Якщо основна сума бюджетної позики та/або плата за її використання не погашається позичальником у строк, встановлений кредитним договором, то з такого моменту: предмет застави переходить у власність держави та зараховується до складу державного продовольчого резерву за цінами, що діяли на момент оцінки такого предмета застави; зобов'язання між сторонами договору вважаються повністю виконаними (у тому числі щодо плати за користування бюджетною позикою та повернення її основної суми); обов'язок з оплати вартості подальшого зберігання колишнього об'єкта застави переходить на кредитора; кредитор набуває прав вигодонабувача за договором страхування такого колишнього об'єкта застави.

Відшкодування витрат із сертифікації, доставки, зберігання, відвантаження, обробки, переробки та страхування предмета застави, а також його реєстрації у державному реєстрі застав здійснюється позичальником за власний рахунок. Після передачі об'єкта застави до державного продовольчого резерву витрати з його подальшого зберігання відшкодовуються Аграрним фондом.

Бюджетна позика у межах режиму державних заставних закупівель не може бути надана особі, яка: має непогашений податковий борг із загальнодержавних податків, зборів (обов'язкових платежів), включаючи внески до Пенсійного фонду України чи відрахування до фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування (крім розстрочених або відстрочених відповідно до закону); має прострочену заборгованість за будь-якими видами бюджетних або за іншими кредитами (позиками), гарантованими державою; перебуває у процесі санації, банкрутства або ліквідації; має прострочену заборгованість з виплати орендованої плати за земельні паї, орендовані у фізичних осіб – їх власників; не є сільськогосподарським підприємством.

Порядок здійснення заставних закупівель встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 06.08.2008 р. №705 «Про запровадження режиму державних заставних закупівель» цією постановою зобов’язано Аграрний фонд запровадити режим державних заставних закупівель зерна. Для їх проведення п. 2 затверджено Порядок надання бюджетних позик із застосуванням режиму державних заставних закупівель зерна (надалі – Порядок).

Бюджетна позика надається із застосуванням режиму державних заставних закупівель зерна (надалі – бюджетна позика) Аграрним фондом виробникам зерна, яке є об’єктом державного цінового регулювання, щороку у період з 1 липня поточного до 1 квітня наступного бюджетного року під заставу такого об'єкта в межах коштів, передбачених у державному бюджеті, але не вище 80 відсотків розміру мінімальної інтервенційної ціни. Наприклад для заставних закупівель зерна у 2009 р. на початку 2010 р. Кабінет Міністрів України виділив з млрд. грн.

Аграрний фонд оприлюднює у засобах масової інформації відомості про розміри бюджетних позик. Виробник зерна, яке є об'єктом державного цінового регулювання, що виявив бажання отримати бюджетну позику (надалі –позичальник), подає Аграрному фонду або його регіональному відділенню заявку і такі документи: виписку з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців; копію свідоцтва про реєстрацію платника податку на додану вартість; просте чи подвійне складське свідоцтво або складську квитанцію чи видаткову накладну; посвідчення про якість зерна (сертифікат якості Державної хлібної інспекції). Форму заявки встановлює Аграрний фонд.

Аграрний фонд протягом п'яти робочих днів після надходження заявки та документів приймає рішення про надання або про відмову в наданні бюджетної позики та інформує про це позичальника, за умови наявності у державному бюджеті коштів.

Позичальник протягом п'яти робочих днів після надходження повідомлення про надання бюджетної позики забезпечує доставку зерна на сертифікований зерновий склад, укладає з Аграрним фондом кредитний договір та передає йому подвійне складське свідоцтво. Кредитний договір укладається на строк, визначений сторонами у договорі, але не більш як на один маркетинговий період.

Аграрний фонд здійснює перерахування коштів державного бюджету для надання бюджетної позики протягом трьох операційних днів після підписання кредитного договору відповідно до Порядку обслуговування державного бюджету за видатками затвердженого Державним казначейством. Забезпечує ведення обліку зерна, що надійшло як застава відповідно до кредитного договору.

У разі коли позичальник до закінчення строку, встановленого сторонами, звертається до кредитора із заявою про добровільний продаж об’єкта застави до державного інтервенційного фонду на умовах погашення фінансових зобов’язань, що передбачені кредитним договором, кредитор має право придбати такий об’єкт на умовах, передбачених зазначеним договором.

Згідно з Порядком сільгосптоваровиробник, який має намір продати зерно, яке передане у заставу Аграрному фонду за надану бюджетну позику в межах режиму державних заставних закупівель зерна (надалі – зерно), подає заявку до Аграрного фонду за формою, встановленою зазначеним фондом який не пізніше ніж у триденний строк приймає рішення щодо закупівлі зерна.

Закупівля зерна здійснюється за середньозваженими цінами, які склалися протягом останніх трьох торгових сесій на Аграрній біржі та сертифікованих нею акредитованих товарних біржах на дату прийняття такого рішення. У день прийняття Аграрним фондом рішення щодо закупівлі зерна укладається додатковий договір до Кредитного договору про бюджетні позики в межах режиму державних заставних закупівель зерна (надалі – додатковий договір) та здійснюється розрахунок суми коштів для остаточного розрахунку із сільгосптоваровиробником.

Після укладення додаткового договору сільгосптоваровиробник надає Аграрному фонду документи, що визначаються в такому договорі (надалі – документи). Документи підлягають обліку за порядковим номером із зазначенням дати та часу їх надходження. Протягом трьох днів з дня реєстрації документів приймається рішення про оплату зерна або про їх повернення в разі неналежного оформлення з письмовим зазначенням причин. Повторно подані сільгосптоваровиробником документи обліковуються за новим порядковим номером.

Розгляд заявок і документів та прийняття за результатами їх розгляду рішень, зокрема проведення оплати зерна, здійснюється в порядку надходження, який визначається за датами реєстрації зазначених документів.

З метою забезпечення цінової стабільності ринку зерна і недопущення за зниженим цінами, крім заставних закупівель, Законом «Про державну підтримку сільського господарства України» передбачені товарні та фінансові інтервенції. Для цього на кожен мар кетовий період Кабінет Міністрів України з ініціативи Мінагрополітики приймає постанову про затвердження обсягів формування державного інтервенційного фонду. Наприклад, на 2010 – 2011 маркетовий період його обсяг 1,262 млн. тонн зернових культур.

Відповідно до ст. 6 цього Закону товарні інтервенції здійснюються Аграрним фондом шляхом продажу (поставки) окремих об’єктів державного цінового регулювання на організованому аграрному ринку на умовах споту або форварду з метою встановлення ціпи рівноваги (фіксінгу) у розмірі, що не перевищує значення максимальної закупівельної ціни.

Здійснюються у такому порядку: якщо рівень ціни попиту на умовах споту або форварду на визначений об'єкт державного цінового регулювання протягом однієї торгової сесії не перевищує встановлений рівень максимальної закупівельної ціни або перевищує такий рівень не більше ніж на 5 відсотків від нього, товарна інтервенція, як правило, не здійснюється; якщо рівень ціни попиту на умовах споту або форварду на визначений об'єкт державного цінового регулювання протягом однієї торгової сесії перевищує встановлений рівень максимальної закупівельної ціни від 5 до 20 відсотків її значення, то Аграрний фонд здійснює товарну інтервенцію у розмірах, достатніх для встановлення ціни рівноваги (фіксінгу) на рівні, який не перевищує значення максимальної закупівельної ціни; якщо рівень ціни попиту на умовах споту або форварду на визначений об'єкт державного цінового регулювання протягом однієї торгової сесії перевищує рівень максимальної закупівельної ціни більше ніж на 20 відсотків від її значення, то Аграрний фонд призупиняє торгівлю таким товаром на поточній біржовій сесії та провадить консультації з учасниками біржового ринку у порядку, визначеному у п. 6.4 цієї статті; Аграрний фонд може у виключних випадках здійснювати товарну інтервенцію, якщо протягом однієї торгової сесії виникає загроза встановлення ціни рівноваги на рівні, що перевищує розмір максимальної закупівельної ціни, або коли Кабінет Міністрів України приймає постанову щодо продажу таких об'єктів державного цінового регулювання, не пов'язаного з державним ціновим регулюванням (у тому числі з державного резерву).

Товарні інтервенції проводяться за рахунок бюджетної позики. Плата за використання бюджетної позики встановлюється на рівні 50 відсотків від середньозваженого процента за кредитами банків, наданих строком до 12 календарних місяців та повністю забезпечених заставою, який фактично склався станом на 1 червня поточного бюджетного року. Порядок розрахунку такого середньозваженого процента визначається постановою Кабінету Міністрів України на підставі подання Національного банку України. Розмір плати за використання бюджетної позики оприлюднюється не пізніше ніж за 15 календарних днів до початку щорічного періоду заставних закупівель.

Окрім цього з метою забезпечення продовольчої безпеки Аграрний фонд формує державний інтервенційний фонд, який стосовно кожного об'єкта державного цінового регулювання не може бути меншим ніж 20 відсотків обсягів їх річного внутрішнього споживання за попередній маркетинговий період. Обсяг внутрішнього споживання окремого об'єкта державного цінового регулювання визначається на основі звітного балансу попиту і пропозиції за попередній маркетинговий період.

Кабінет Міністрів України встановлює обсяги формування інтервенційного фонду з урахуванням ситуації, що склалася на аграрному ринку, та прогнозного балансу попиту і пропозиції на наступний маркетинговий період за окремими об'єктами державного цінового регулювання. Зауважимо, що ним може бути дозволено формування інтервенційного фонду зерна, не пов’язаного з ціновим регулюванням.

У разі накопичення Аграрним фондом об'єктів державного цінового регулювання в обсягах, більших за встановлені, він приймає рішення про їх використання за дозволом Кабінету Міністрів.

Окрім реалізації зерна державного інтервенційного фонду для внутрішніх потреб, постановою Кабінету Міністрів України від 04.02.2009 р. №861 затверджено Порядок придбання у 2009 р. суб’єктами господарювання (експортерами зерна) зерна з державного інтервенційного фонду. Згідно з Порядком реалізацію зерна суб'єктам господарювання здійснює Аграрний фонд на Аграрній біржі за середньозваженими цінами, що склалися протягом трьох попередніх торгових сесій на Аграрній біржі та сертифікованих нею акредитованих товарних біржах, але не нижче ціни закупівлі зерна з урахуванням витрат, пов'язаних з його зберіганням. Біржові торги проводяться відповідно до вимог законодавства України та правил біржової торгівлі, затверджених Аграрною біржею.

Кошти за придбане зерно покупець перераховує платіжним дорученням на перерахування коштів з рахунка, відкритого йому в органі Державного казначейства, на рахунок з обліку надходжень до спеціального фонду державного бюджету від повернення коштів, наданих Мінагрополітики для Формування державного інтервенційного фонду Аграрним фондом та здійснення державних форвардних і заставних закупівель, товарних та фінансових інтервенцій на організованому аграрному ринку, відкритий в Державному казначействі.

Крім товарних, ст. 7 Закону передбачені фінансові інтервенції. Згідно цієї статті фінансові інтервенції здійснюються Аграрним фондом шляхом придбання окремих об'єктів державного цінового регулювання на організованому аграрному ринку на умовах споту або форварду з метою встановлення ціни рівноваги (фіксінгу) у розмірі, який не є меншим значення мінімальної закупівель. Вони здійснюються у такому порядку: якщо рівень ціни пропозиції на умовах споту або форварду на визначений об'єкт державного цінового , регулювання протягом однієї торгової сесії не є меншим встановленого рівня мінімальної закупівельної ціни або є меншим за такий рівень не більше ніж на відсотків, фінансова інтервенція, як правило, не здійснюється; якщо рівень ціни пропозиції на умовах споту або форварду на визначений об'єкт державного ціно­вого регулювання протягом однієї торгової сесії є меншим від встановленого рівня мінімальної закупівельної ціни від 5 до 20 відсотків її значення, то Аграрний фонд здійснює фінансову інтервенцію у розмірах, достатніх для встановлення ціни рівноваги (фіксінгу) на рівні, що не є меншим за рівень мінімальної закупівельної ціни; якщо рівень ціни пропозиції на умовах споту або форварду на визначений об'єкт державного цінового регулювання протягом однієї торгової сесії є меншим за рівень мінімальної закупівельної ціни більше ніж на 20 відсотків її значення, то Аграрний фонд призупиняє торгівлю таким товаром та провадить консультації з учасниками біржового ринку у визначеному порядку; Аграрний фонд може у виключних випадках здійснювати фінансову інтервенцію, якщо протягом однієї торгової сесії виникає загроза встановлення ціни рівноваги на рівні, що є меншим за розмір мінімальної закупівельної ціни, або коли Кабінет Міністрів України приймає постанову щодо закупівлі таких об'єктів державного цінового регулювання, не пов'язаної з державним ціновим регулюванням (у тому числі для потреб державного резерву).

Якщо внаслідок проведення консультацій з'ясовується наявність ознак змови, між учасниками біржового ринку, спрямованої на узгоджене заниження цін пропозиції на окремий об'єкт державного цінового регулювання, то Аграрний фонд зупиняє біржові торги визначеним товаром, а відповідне подання невідкладно направляється до органів Антимонопольного комітету України.

Контрольні запитання

1. У чому пріоритетність розвитку сільськогосподарського виробництва?

2. Як використовуються кошти державного бюджету для закупівлі техніки у фінансовий лізинг?

3. У чому особливість державної контрактації сільськогосподарської продукції?

4. У чому роль аграрної біржі?

5. У чому зміст біржових контрактів з реальним товаром?

6. У чому зміст біржових контрактів щодо відсутнього товару?

7. Пояснити поняття «зерно», «зернові ресурси» і «ринок зерна».

8. Які види складських документів Ви знаєте?

9. У чому зміст заставної закупівлі зерна?

10. Хто забезпечує заставну закупівлю зерна?

11. Що означає поняття об’єкти державного цінового регулювання?

12. Назвіть функції Аграрного фонду.

13. У чому полягають фінансові інтервенції?

14. У чому призначення товарних інтервенцій?

ГЛАВА 7

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ БУДІВЕЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

§ 1. Поняття і особливості будівельної діяльності

Будівельна діяльність (будівництво) з давніх-давен означає створення матеріальних благ і комфортного середовища для людини. Спочатку будівель для проживання, задоволення культових і релігійних потреб, згодом різноманітних виробничих потужностей. З такої причини, народна мудрість гласить: «Бог створив землю, все інше на ній – будівельники».

На підставі аналізу нормативно-правових актів і публікацій в аспекті новоприйнятих ЦК і ГК можна сказати, що будівельна діяльність є господарською діяльністю, пов’язаною із створенням нових, відновленням, розширенням і вдосконаленням наявних об’єктів виробничого та невиробничого призначення, що належить до основних фондів. Будівельна діяльність охоплює комплекс робіт – проектних, будівельних, монтажних, пусконалагоджувальних та інших, пов’язаних із будівництвом об’єкта, що виконується у технологічній послідовності з метою створення будівельної продукції.

Будівельна діяльність відображається через будівництво. У зв’язку з цим звертає на себе увагу визначення терміну «будівництва» , який передбачений у Рекомендаціях щодо безпеки та гігієни праці у будівництві від 20.06.1988 р. №175. Так, відповідно до п. 2 розділу 1 термін «будівництво» охоплює:

­ будівельні роботи, серед них земляні роботи і спорудження, конструктивні зміни, реставраційні роботи, капітальний і поточний ремонт (куди входять чистка й пофарбування) та знесення усіх видів будинків чи будівель;

­ цивільне будівництво, куди входять земляні роботи й спорудження, конструктивні зміни, капітальний і поточний ремонт та знесення, наприклад аеропортів, доків, гаваней, внутрішніх водних шляхів, гребель, захисних споруд на берегах річок і морів поблизу зон обвалів, автомобільних доріг і шосе, залізниць, мостів, тунелів, віадуків та об'єктів, пов'язаних з наданням послуг, таких як комунікації, дренаж, каналізація, водопостачання й енергопостачання;

­ монтаж демонтаж будов і конструкцій з елементів заводського виробництва, а також виробництво збірних елементів на будівельному майданчикові.

З наведеного є очевидним, що поняття будівельна діяльність і будівництво не тотожні. При цьому, будівельна діяльність – це сукупність організаційно-правових засобів, спрямованих на забезпечення і координацію роботи проектних будівельних контролюючих суб’єктів організаційно-правових повноважень з метою забезпечення будівництва. Будівництво, як вже зазначалося – це види робіт, пов’язані із спорудженням нових, відновленням, реконструкції, вдосконаленням об’єктів виробничого і невиробничого призначення.

Окрім термінів «будівельна діяльність» і «будівництво» у юридичній літературі розглядається ще й «капітальне будівництво». Найбільш повно воно розглянуто О.М. Вінник у навчальному посібнику «Господарське право» при розгляді теми: «Правове регулювання капітального будівництва». В ній, зокрема, передбачено, що термін капітальне будівництво використовується в двох основних значеннях.

Перше з яких визначає капітальне будівництво як комплексну галузь економіки, сфери матеріального виробництва, завдання якої – інвестування в основні фонди (будівлі, споруди, їх частини) шляхом їх створення, відтворення та консервації основних фондів, перетворення інвестицій в будівельну продукцію.

В іншому значенні воно розглядається як форма інвестиційної діяльності, а саме: господарської діяльності щодо виробництва основних фондів народного господарства, що полягає у здійсненні суб’єктами інвестиційної діяльності практичних дій щодо реалізації інвестицій в будівельну продукцію.1

І насамкінець зазначимо, що відповідно до п. 2 Порядку державного фінансування капітального будівництва, який затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України віл 21.12.2001 p. N 1764 , капітальне будівництво – це процес створення нових, а також розширення, реконструкція, технічне переоснащення діючих підприємств, об'єктів виробничого і невиробничого призначення, пускових комплексів (з урахуванням проектних робіт, проведення торгів (тендерів) у будівництві, консервації, розконсервації об'єктів, утримання дирекцій підприємств, що будуються, а також придбання технологічного обладнання, що не входить до кошторису об’єктів).

Не визначивши поняття капітальне будівництво, в ч.1 ст. 317 ГК, визначені підрядні відносини у цій сфері. Зокрема, вони полягають у будівництві об’єктів виробничого та іншого призначення, підготовні будівельних ділянок, роботі з обладнанням будівель, роботі завершенням будівництва, прикладних та експериментальних досліджень і розробці тощо, які виконуються суб’єктами господарювання для інших суб’єктів або на їх замовлення, здійснюються на умовах підряду.

Розрізняють підрядний, господарський та підрядно-господарський способи та змішаний спосіб капітального будівництва.

Підрядний спосіб – це господарські правовідносини, що складаються щодо підряду на капітальне будівництво. Передбачається, що замовник як суб'єкт інвестиційної діяльності підряджає на будівництво об'єкта будівельного підрядчика на відповідних договірних умовах. Відносини, що складаються при цьому, регулюються договором підряду на капітальне будівництво.

Господарський спосіб полягає у виконанні робіт і введенні об'єкта в експлуатацію силами самого забудовника, тобто того підприємства чи організації, яке є розпорядником інвестицій і яке має затверджену будівельну ____________________

1 Вінник О.М. Господарське право:Навчальний посібник. – 2-ге вид., змін та доп. К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність». 2008 – С. 531-533.

(проектно-кошторисну) документацію. Будівництво за цього способу здійснюється силами власних будівельних підрозділів певної організації (підприємства) поряд з основною господарською діяльністю. Відносини, що складаються при цьому, є внутрішньогосподарськими.

Підрядно-господарський (змішаний) спосіб – вважається таким, коли частину робіт виконує організація-забудовник власними силами, а на виконання решти робіт підряджає відповідні будівельні організації, укладаючи з ними договір підряду на капітальне будівництво виконання будівельних і пов'язаних з ними робіт.

Результатом будівельної діяльності є будівельна продукція. Вона означає закінчену виробництвом будівництво будову або об’єкта, які підготовлені до використання й прийняття в експлуатацію. У цьому розумінні будова – це сукупність будинків і споруд (об'єктів) різного призначення, будівництво, розширення чи реконструкція яких здійснюється, як правило, за єдиною проектно-кошторисною документацією в обсязі, що визначений зведеним кошторисом; об'єкт – це окремий будинок, споруда з інженерним обладнанням, а також їхні комплекси з визначеними будівельними та виробничими показниками, на будівництво (розширення, реконструкції, капітальний ремонт, реставрацію чи консервацію) якого складається окремий проект (самостійний, об'єктний кошторис) і надається дозвіл на виконання будівельно-монтажних робіт.

Залежно від галузей народного господарства, для яких створюється (відтворюється) будівельна продукція, розрізняють об’єкти промисловості, сільського господарства, транспорту, зв’язку тощо.

Крім Кабінету Міністрів України, який здійснює загальне керівництв в галузі будівництва, спеціальним органом державного управління в цій галузі є Міністерство регіонального розвитку та будівництва України (надалі – Мінрегобуд). Здійснює свою діяльність згідно з Положення про це Міністерство, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2007 р. №750.

Відповідно до покладених на нього завдань Мінрегіонбуд наділений такими повноваженнями:

­ розробляє і подає Кабінетові Міністрів України пропозиції щодо формування державної політики у сфері будівництва, містобудування, архітектури та промисловості будівельних матеріалів;

­ бере в установленому порядку участь у розробленні Програми діяльності Кабінету Міністрів України, проектів Державної програми економічного та соціального розвитку України, Державного бюджету України на відповідний рік, забезпечує розроблення та виконання інших державних і галузевих програм;

­ розробляє та подає в установленому порядку проекти нормативно-правових актів у сфері будівництва, містобудування, архітектури та промисловості будівельних матеріалів, захисту навколишнього природного середовища під час будівництва;

­ розробляє і затверджує у межах своїх повноважень державні стандарти, норми і правила;

­ забезпечує проведення та здійснює в межах своїх повноважень координацію наукових досліджень (науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт) у сфері будівництва, містобудування, архітектури та промисловості будівельних матеріалів (в тому числі з питань нормування, стандартизації, метрології, кодифікації та каталогізації, підтвердження відповідності), а також з питань збереження історичних ареалів та традиційного характеру середовища населених місць, пам'яток архітектури і містобудування;

­ вживає заходів для реалізації Генеральної схеми планування території України, підвищення архітектурно-планувального та інженерно-технічного рівня забудови і благоустрою, розвитку інженерно-транспортної інфраструктури населених пунктів;

­ розробляє та затверджує типові регіональні правила забудови, погоджує регіональні правила забудови Автономної Республіки Крим, областей, організовує проведення експертизи схем планування територій (крім схем планування територій районів), генеральних планів міст Києва, Севастополя та обласних центрів;

­ визначає методологію проектування об'єктів житлово-цивільного призначення та промислових об'єктів, інженерних споруд, систем інженерного обладнання будинків і споруд, а також реконструкції та пристосування об'єктів для інших цілей;

­ визначає порядок розроблення і затвердження містобудівної документації, проектів будівництва об'єктів містобудування та порядок організації і проведен­ня їх експериментального будівництва;

­ організовує роботу з проведення професійної атестації виконавців робіт, пов'язаних зі створенням об'єктів архітектури;

­ здійснює нормативно-методичне забезпечення проектування, будівництва та експлуатації об'єктів у складних інженерно-геологічних умовах, а також розроблення та вдосконалення методів і засобів інженерного захисту територій, будівель та споруд від впливу небезпечних процесів техногенного і природного характеру;

­ забезпечує у межах своїх повноважень нормативне, науково-технічне та експертне супроводження будівельних робіт на об'єкті «Укриття» та інших об'єктах Чорнобильської АЕС;

­ здійснює архітектурно-будівельний контроль, державний контроль за плануванням, забудовою та іншим використанням територій;

­ організовує роботу, пов'язану із збереженням, охороною, обліком, використанням і реставрацією пам'яток архітектури і містобудування, а також районів історичної забудови;

­ бере участь у роботі, пов'язаній з включенням об'єктів архітектури і містобудування, садово-паркового і монументального мистецтва, а також ландшафтних пам'яток до Державного реєстру нерухомих пам'яток України;

­ здійснює відповідно до законодавства контроль за виконанням робіт, пов'язаних з дослідженням, консервацією, реабілітацією, реставрацією, ремонтом і музеєфікацією пам'яток архітектури і містобудування;

­ бере участь у підготовці об'єктів культурної спадщини для включення до Списку всесвітньої спадщини;

­ розробляє і подає в установленому порядку пропозиції щодо призначення органів з оцінки відповідності для проведення робіт з підтвердження відповідності у сфері будівництва, містобудування та промисловості будівельних матеріалів;

­ установлює відповідно до законодавства порядок визнання результатів випробувань, в тому числі нових матеріалів;

­ забезпечує проведення комплексної державної експертизи інвестиційних програм, проектів будівництва та експертизи містобудівної документації;

­ визначає порядок підтвердження придатності нових будівельних виробів для застосування в будівництві, організовує його виконання та видає технічне свідоцтво;

­ здійснює контроль за дотриманням учасниками інвестиційної діяльності у будівництві вимог нормативних документів з обчислення вартості будівництва об'єктів, що споруджуються із залученням коштів державного та місцевих бюджетів, а також коштів державних підприємств, установ та організацій;

­ готує за дорученням Кабінету Міністрів України експертні висновки сто­совно технічних рішень і вартісних показників, що підтверджують необхідність робіт, які планується проводити за рахунок коштів резервного фонду державного бюджету;

­ здійснює нормативно-методичне забезпечення ведення містобудівних кадастрів населених пунктів;

­ контролює відповідно до законодавства діяльність державних будівельних корпорацій;

­ здійснює нормативно-методичне забезпечення діяльності підконтрольних та підзвітних структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління;

­ вживає заходів щодо розвитку економічної конкуренції;

­ здійснює згідно із законодавством ліцензування відповідних видів господарської діяльності та контроль за дотриманням ліцензійних умов;

­ організовує роботу з підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників сфери будівництва;

­ здійснює відповідно до законодавства управління об'єктами державної власності, що належать до сфери його управління;

­ здійснює в межах своїх повноважень контроль за станом охорони праці на підприємствах, що належать до сфери його управління;

­ виконує інші функції, що випливають з покладених на нього завдань.

У сфері капітального будівництва Мінрегіонбуд здійснює державне регулювання шляхом: видання державних будівельних норм і правил, державних стандартів; забезпечення через систему відповідних органів державної експертизи інвестиційних проектів будівництва, ліцензування спеціальних видів робіт у проектуванні та будівництві, сертифікації будівельної продукції; забезпечення здійснення державного архітектурно-будівельного нагляду за якістю будівельних робіт тощо.

У межах своїх повноважень та відповідно до законодавства Мінрегіонбуд видає накази, організовує і контролює їх виконання. У разі потреби видає їх разом з іншими централь,ними органами виконавчої влади спільні акти.

Контроль за дотримання вимог будівельного законодавства здійснює Державна архітектурно-будівельна інспекція та інспекції державного архітектурно-будівельного контролю (надалі – інспекції ДАБК) у складі органів містобудування і архітектури в Автономній Республіці Крим, областях містах Києві та Севастополі, містах обласного підпорядкування, районах такий контроль вони проводять на підставі: Закону від 14.10.1994 р. «Про відповідальність підприємств, їх об'єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування»; Положення про Міністерство регіонального розвитку та будівництва України. Ліцензійних умов провадження будівельної діяльності; Положення про державний архітектурно-будівельний контроль, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.1993 р. № 225; Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 18.10.2006 р. № 1434, та ін.

Відповідно до Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію (надалі – Держархбудінспекція), яка є урядовим органом державного управління, що діє у складі Мінрегіонбуду і йому підпорядковується.

Основним її завдання є здійснення державного нагляду і контролю у сфері архітектури та будівництва (надалі – архітектурно-будівельний контроль).

Для поставлених завдань Держархбудінспекція має право:

­ безперешкодного доступу на будівництво об’єктів і підприємців, що виготовляють будівельні матеріали, вироби і конструкції, незалежно від форм власності;

­ в установлених законодавством випадках проводити перевірку об’єктів будівництва і підприємств, що виготовляють будівельні матеріали, вироби і конструкції, незалежно від форми власності щодо додержання вимог законодавства з питань, що належать до її компетенції;

­ одержувати в установленому законодавством порядку від органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій інформацію, необхідну для виконання покладених на неї завдань;

­ залучати спеціалістів органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій (за погодженням з їх керівниками) для розгляду питань, що належать до її компетенції;

­ давати у межах своїх повноважень замовникам, проектним і будівельним організаціям, підприємствам, що виготовляють будівельні матеріали, вироби і конструкції, обов'язкові для виконання приписи щодо усунення фактів порушення вимог законодавства, державних стандартів, будівельних норм і правил, технічних умов, затверджених проектних рішень, місцевих правил забудови населених пунктів; вносити замовникам пропозиції щодо припинення фінансування об'єктів будівництва на період до усунення виявлених у результаті здійснення архітектурно-будівельного контролю недоліків;

­ залучати незалежних експертів і спеціалізовані організації для проведення перевірок і підготовки висновків з питань, що належать до їх компетенції;

­ вимагати у випадках, визначених законодавством, від замовників, підрядників, підприємств, що виготовляють будівельні матеріали, вироби і конструкції, вибіркового розкриття окремих конструктивних елементів будинків і споруд, проведення зйомок і замірів, додаткових лабораторних та інших випробувань будівельних матеріалів, виробів і конструкцій;

­ одержувати від замовників, проектних та будівельних організацій і підприємств, що виготовляють будівельні матеріали, вироби і конструкції, нормативно-технічну, проектну та іншу документацію, необхідну для виконання покладених на них функцій;

­ зупиняти будівельні роботи, що не відповідають вимогам законодавства, державних стандартів, норм і правил, технічним умовам, затвердженим проектним рішенням, місцевим правилам забудови населених пунктів або проводяться без дозволу на їх виконання, а також виробництво і застосування в будівництві будівельних матеріалів, виробів і конструкцій, виготовлених з порушенням вимог державних стандартів; одержувати від замовників, проектних та будівельних організацій і підприємств, що виготовляють будівельні матеріали, вироби і конструкції, письмові пояснення щодо причини допущення порушень;

­ вносити органам ліцензування пропозиції щодо анулювання в суб'єктів господарювання, які допускають порушення вимог законодавства, державних стандартів, будівельних норм і правил, технічних умов, затверджених проектних рішень, місцевих правил забудови населених пунктів, ліцензії на право провадження певних видів господарської діяльності у будівництві;

­ одержувати від замовників, будівельних організацій і підприємств, що виготовляють будівельні матеріали, вироби і конструкції, а також органів державної статистики дані про введення в дію основних фондів, реалізацію готової продукції;

­ повідомляти органи державної статистики про факти порушення встановленого порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, а також про реалізацію будівельних матеріалів, виробів і конструкцій, що не відпо­відають вимогам державних стандартів;

­ скасовувати рішення, прийняті інспекціями з порушенням норм законодавства;

­ складати протоколи про правопорушення у сфері містобудування і накладати штрафи відповідно до законодавства;

­ передавати до органів прокуратури, органів дізнання і досудового слідства акти перевірок та інші матеріали про діяння, в яких вбачаються ознаки злочину.

З метою забезпечення розвитку підприємництва і створення сприятливих для цього умов, Кабінет Міністрів України постановою від 26.08.2009 р. №982 затвердив Порядок розміщення малих архітектурних форм для провадження підприємницької діяльності. Згідно з п.2 Порядку такі форми є двох видів:

1. пересувна мала архітектурна форма – торговельне обладнання, низькотемпературний прилавок, лоток, ємність, торговельний автомат соціально-культурного, побутового, торговельного та іншого призначення для провадження підприємницької діяльності;

2. стаціонарна мала архітектурна форма – тимчасова одноповерхова споруда соціально-культурного, побутового, торговельного та іншого призначення для провадження підприємницької діяльності висотою не вище ніж 4 метри, що має по зовнішньому контуру площу близько 30 кв. метрів, виготовляється з полегшених конструкцій і встановлюється тимчасово без закладення фундаменту.

Розміщення малої архітектурної форми здійснюється на підставі рішення відповідної сільської, селищної, міської ради, а для власників земельних ділянок на підставі рішення виконавчого комітету відповідної місцевої ради. Для цього суб’єкт господарювання подає відповідній сільській, селищній, міській раді заяву про розміщення малої архітектурної форми у якій зазначається бажане місце та строк розміщення малої архітектурної форми, її призначення і загальний опис. До заяви додаються: виписка з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців; копія державного акта на право власності на земельну ділянку, право постійного користування земельною ділянкою або договору оренди (за наявності).

Якщо мала архітектурна форма розміщується понад три роки на земельній ділянці комунальної чи державної форми власності, строк дії договору оренди якої закінчився, проте орендна плата за землю вносилася своєчасно і в повному обсязі, до заяви додатково додаються: копія договору оренди земельної ділянки, строк дії якого закінчився; довідка ДПА про відсутність заборгованості з орендної плати за землю за період дії договору оренди; схема прив'язки малої архітектурної форми.

Сільська, селищна, міська рада протягом місяця після реєстрації документів приймає рішення щодо розміщення малої архітектурної форми та/або укладення договору особистого строкового сервітуту. Коли рішення щодо розміщення малої архітектурної форми не прийняте протягом місяця після подання суб'єктом господарювання визначених уповноваженим представником документів, вважається, що розміщення малої архітектурної форми дозволяється за принципом «мовчазної згоди».

Після прийняття сільською, селищною, міською радою рішення щодо розміщення малої архітектурної форми уповноважений представник повертає у тижневий строк суб'єктові господарювання подані раніше схему прив'язки пересувної малої архітектурної форми або паспорт прив'язки стаціонарної малої архітектурної форми, або паспорт розміщення групи розташованих поряд малих архітектурних форм з паспортами прив'язки кожної окремої малої архітектурної форми.

У разі відсутності у суб'єкта господарювання державного акта на право власності на земельну ділянку чи на право постійного користування земельною ділянкою або договору оренди такої земельної ділянки сільська, селищна, міська рада укладає з таким суб'єктом господарювання в десятиденний строк з дня прийняття рішення договір особистого строкового сервітуту в порядку, визначеному законодавством. Строк розміщення малої архітектурної форми не може перевищувати строк дії договору оренди земельної ділянки або договору особистого строкового сервітуту. Для стаціонарної малої архітектурної форми зазначений строк становить більш як три роки. Умови договору особистого строкового сервітуту визначаються сільською, селищною, міською радою. Розмір плати за таким договором не може перевищувати розмір орендної плати для даної земельної ділянки.

Після розміщення стаціонарної малої архітектурної форми суб'єкт господарювання подає уповноваженому представникові заяву-декларацію за із зазначенням інформації про виконання вимог розміщення малої архітектурної форми. На підставі заяви-декларації уповноважений представник реєструє стаціонарну малу архітектурну форму.

Строк розроблення малої архітектурної форми може бути продовжений без розроблення нової схеми прив'язки, паспорта прив'язки малої архітектурної форми або паспорта розміщення групи малих архітектурних форм з ініціативи суб'єкта господарювання, а також у разі коли право власності чи право користування земельною ділянкою посвідчене державним актом або продовжено дію договору оренди земельної ділянки, договору особистого строкового сервітуту, за умови, що не внесені зміни до передбачених законодавством норм і правил, містобудівної документації, місцевих правил забудови, державних будівельних норм, а також не відбулися зміни у розташуванні інженерних мереж, будинків і споруд.

У разі зміни власника малої архітектурної форми відповідна сільська, селищна, міська рада вносить зміни до рішення щодо розміщення малої архітектурної форми а уповноважений представник вносить інформацію про нового власника до схеми прив'язки або паспорта прив'язки малої архітектурної форми, або схеми розміщення групи малих архітектурних форм та паспорта прив'язки відповідної окремої малої архітектурної форми. Коли мала архітектурна форма перешкоджає проведенню реконструкції або ремонту інженерних мереж вулиці, дороги, будинків і споруд, мала архітектурна форма переноситься на певний період в інше місце без припинення рішення про її рішення про її розміщення.

§ 2. Умови здійснення будівництва

Будівельна діяльність як господарської діяльності проводиться не спонтанно і навмання, а за наявності певних умов. Відповідно до Закону України від 16.11.1992 р. «Про основи містобудування» будівництва як складна комплексна діяльність, що спрямована на будівництво виробничого, соціально-побутового, культурного і духовного призначення, може відбуватися за наявності визначених законодавством умов.

Насамперед слід зазначити, що до початку будівництва згідно із ст. 24 Закону України від 20.04.2000 р. «Про планування і забудови територій» суб’єкт господарювання повинен знати, що містобудівну документацію отримати дозвіл на будівництво конкретного об’єкта можна отримати в органах місцевого самоврядування.

Згідно з цим Законом такою документацією є:

1. генеральна схема планування території України на загальнодержавному рівні. Вона розробляється Кабінетом Міністрів, затверджується Верховною Радою України і визначає концептуальні вирішення планування та використання території держави. Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування керуються Генеральною схемою, зокрема, під час підготовки проектів державних програм з питань розвитку інженерно-транспортної інфраструктури, вибору трас і проектування найважливіших транспортних, енергетичних та інших інженерних комунікацій, будівель і споруд тощо;

2. схеми планування території на регіональному рівні. Схеми визначають принципові вирішення планування, забудови та іншого використання відповідних територій, їх окремих частин. Схеми планування територій АР Крим, областей, районів затверджуються відповідними радами;

3. генеральні плани населених пунктів, схеми планування територій на місцевому рівні. Вони розробляються та затверджуються органами місцевого самоврядування. Схеми планування територій на місцевому рівні визначають, зокрема, зонування територій для забудови та інші питання відповідно до державних будівельних норм. Генеральний план розвитку населеного пункту (генплан) визначає принципові вирішення розвитку, планування і забудови населеного пункту. Ним, зокрема, визначаються потреби в земельних ділянках для забудови, черговість і пріоритетність забудови, її планувальна структура та просторова композиція, інші вимоги, визначені державними будівельними нормами. Відповідно до генпланів населених пунктів органи місцевого самоврядування вирішують питання щодо розташування та проектування нового будівництва, здійснення реконструкції, капітального ремонту об'єктів, виділення земельних ділянок, надання дозволу на будівництво тощо;

4. детальні плани території та проекти забудови території - розробляються та затверджуються органами місцевого самоврядування для окремих районів, мікрорайонів, кварталів як містобудівна документація згідно з генеральним планом.

На думку членів Української будівельної асоціації Генеральні плани і плани забудови території не відповідають сучасним вимогам. У них не враховано щільність забудови, поверховість, гармонійне навантаження на транспортні та інженерні мережі, не прописані архітектурні рикати лі забудови в тому чи іншому районі, немає збалансованого співвідношення між соціальними, комерційними і житловими об'єктами. Крім того, у більшості випадків не витримуються норми екологічної безпеки при забудові. Більше того, вони залежно від інтересів окремих зацікавлених організацій громадян можуть змінюватися, що створює підґрунтя для корупції. Наприклад, Генеральний план Київської міської ради змінювався: у 2005 р. –6 разів, 2006 р. – 27 разів, 2007 р. – 105 разів. При цьому, над ними працювали понад 30 науково-дослідних і проектних інститутів. З таких причин був денний дозвіл на проектування і будівництво торгово-розважального комплексу біля Республіканського стадіону, а в кінцевому рахунку напівготову споруду знесли.

З метою систематизації норм містобудівного законодавства та вдосконалення правового забезпечення містобудівної діяльності 18.07.2007 р. Кабінет Міністрів України схвалив Концепцію Містобудівного кодексу України. Як зазначено у Концепції, процедура розроблення, погодження та затвердження містобудівної документації, видачі дозволів на будівництво об'єктів містобудування, прийняття рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з питань містобудування, участі громадськості в обговоренні проектів таких рішень недостатньо врегульована, не повною мірою забезпечується виконання завдань планування, забудови та іншого використання територій, сталого розвитку населених пунктів. У зв'язку з цим постала потреба подальшого вдосконалення відповідних норм законодавства у сфері містобудування.

Відповідно до Порядку затвердження інвестиційних програм і проектів будівництва та проведення їх державної експертизи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31 жовтня 2007 р. №1269, інвестиційні програми та проекти будівництва затверджуються (перезатверджуються) на підставі по­зитивного комплексного висновку Укрдержбудекспертизи Мінрегіонбуду або її місцевого підрозділу (за винятком проектів, для затвердження яких комплексний висновок державної експертизи необов'язковий). Порядок затвердження та перезатвердження інвестиційних проектів будівництва залежить від джерел фінансування капітального будівництва та належності інвестора до певної форми власності (державної, комунальної, приватно-колективної).

Затвердження інвестиційних проектів будівництва, що реалізуються із залученням коштів Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів, а також коштів підприємств, установ та організацій державної форми власності (крім випадків, передбачених актами законодавства), здійснюється:

­ Кабінетом Міністрів України за поданням центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій, а також інших органів державної влади – щодо об'єктів загальною кошторисною вартістю 100 млн. гривень і більше та об'єктів, які реалізуються із залученням іноземних кредитів, що надані під гарантію Кабінету Міністрів України (Кабінет Міністрів України може делегувати зазначеним органам право затверджувати проекти будівництва загальною кошторисною вартістю 100 млн. гривень і більше на підставі обґрунтованого подання, погодженого з Мінекономіки, Мінфіном, Держінвестицій, іншими заінтересованими центральними органами виконавчої влади);

­ центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськи­ми держадміністраціями та іншими органами державної влади – щодо об'єктів загальною кошторисною вартістю від 30 до 100 млн. гривень;

­ підприємствами, установами та організаціями державної форми власності щодо об'єктів загальною кошторисною вартістю до 30 млн. гривень.

Проекти, які в повному обсязі фінансуються за рахунок інших джерел, затверджуються у порядку, що визначається інвесторами (замовниками).

Так, відповідно до Закону України від 21.05.1997 р. «Про місцеве самоврядування» до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад (серед іншого) належить затвердження в установленому порядку містобудівної документації (п. 42 ст. 26), що готується та подається їх виконкомами на виконання їх власних повноважень (п. 6 ч. 1 ст. 31).

Перезатвердження інвестиційних проектів будівництва (у разі потреби) відбувається в тому ж порядку, що й їх затвердження. Внесення змін до затвердженого проекту проводиться виключно за згодою архітектора – автора проекту, а у разі відхилення від умов вихідних даних на проектування – відповідно за погодженням з органом містобудування та архітектури, підприємствами, установами та організаціями, які надали ці вихідні дані, та замовником (забудовником).

На підставі аналізу чинного містобудівного законодавства можна визначити такі умови і порядок будівництва, що є обов’язковими для осіб, які мають намір здійснити будівництво.

1. Наявність земельної ділянки на праві власності або корит сованні земельної ділянки. Коли юридична особа або громадянин), що має намір забудови земельної ділянки немає, вони звертаються до органу місцевого самоврядування про відведення її для цієї мети із земель комунальної чи державної власності. Відповідно до ст. 23-1 Закону «Про планування і забудову територій». Надання земельної ділянки під будівництво зацікавлена особа погоджує з іншими землекористувачами, а також в органах державного пожежного нагляду, санітарно-епідеміологічної служби, водовідведення та водокористування, охорони навколишнього середовища. У разі прийняття відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування рішення про передачу (надання) земельної ділянки із земель державної чи комунальної власності для розміщення об'єкта містобудування в порядку, визначеному земельним законодавством, зазначене рішення одночасно дає право на отримання вихідних даних на проектування, здійснення проектно-вишукувальних робіт у порядку, визначеному цим Законом.

Прийняття відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування рішення про передачу (надання) земельної ділянки із земель державної чи комунальної власності для розміщення об'єкта містобудування може бути здійснено одночасно із затвердженням містобудівного обґрунтування розміщення об'єкта містобудування. Підставою для розроблення містобудівного обґрунтування розміщення об'єкта містобудування у випадках є дозвіл (доручення, у разі підготовки земельної ділянки до аукціону) відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, що може бути наданий одночасно із дозволом на розроблення проекту відведення земельної ділянки із земель державної чи комунальної власності;

2. Наступною умовою проведення будівництва є дозвіл на виконання підготовчих робіт. Видається відповідно до ст. 28 Закону «Про планування і забудову територій» і постанови Кабінету Міністрів України від 30.09.2009 р. №1104 «Деякі питання на виконання підготовчих і будівельних робіт». Постановою затверджений Порядок надання дозволу на виконання підготовчих робіт (надалі – Порядок).

Цей Порядок визначає процедуру надання дозволу на виконання підготовчих робіт. Згідно з цією постановою, дозвіл на виконання підготовчих робіт - документ, що засвідчує право замовника, підрядника на виконання до будівництва об'єкта таких робіт, як підготовка земельної ділянки, влаштування огородження будівельного майданчика та знесення будівель і споруд, порушення елементів благоустрою в межах відведеної земельної ділянки під забудову, спорудження тимчасових виробничих та побутових споруд, необхідних для організації і обслуговування будівництва, підведення тимчасових інженерних мереж, улаштування під'їзних шляхів, складування будівельних матеріалів.

Дозвіл на виконання підготовчих робіт Дозвіл надається Держархбудінспекцією та її територіальними органами (далі – інспекції державного архітектурно-будівельного контролю).

Його надає: для будівництва об'єкта, проект якого затверджується Кабінетом Міністрів України, - Держархбудінспекція; для будівництва об'єкта, що розташовується на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, - територіальний орган Держархбудінспекції.

Надається на безоплатній основі з додержанням вимог Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності».

Для одержання дозволу замовник або уповноважена ним особа (далі – заявник) подає до інспекції державного архітектурно-будівельного контролю заяву. До неї додаються: документ, що засвідчує право власності чи користування земельною ділянкою, або договір суперфіцію; містобудівні умови і обмеження забудови земельної ділянки, одержані в установленому законом порядку; проект виконання підготовчих робіт, погоджений та затверджений відповідно до вимог державних будівельних норм; документ про призначення відповідальних виконавців підготовчих робіт.

Посадові особи не мають права вимагати для одержання дозволу на виконання підготовчих робіт до­кументи, не передбачені законодавством.

Інспекція розглядає протягом десяти робочих днів з дня реєстрації заяви подані документи та приймає рішення про надання дозволу на виконання підготовчих робіт або про відмову в його наданні. Питання щодо надання дозволу на виконання підготовчих робіт до будівництва об'єкта, включеного до Державної цільової програми підготовки та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу, вирішується протягом п'яти робочих днів з дня реєстрації заяви. Дозвіл на виконання підготовчих робіт надається на строк не більш як один рік.

Інспекція державного архітектурно-6удівеяьного одночасно з наданням дозволу на виконання підготовчих робіт або відмовою в його наданні письмово інформує про це місцевий орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування.

Підставою для відмови в наданні дозволу на виконання підготовчих робіт є: неподання документів, необхідних для прийняття рішення про надання такого дозволу; невідповідність поданих документів вимогам законодавства; наявність недостовірних відомостей у поданих документах.

У разі прийняття рішення про відмову в наданні зазначеного дозволу заявникові надсилається протягом п'яти робочих днів відповідне повідомлення з обґрунтуванням причин відмови. Рішення про відмову в наданні дозволу на виконання підготовчих робіт може бути оскаржено до суду в установленому законом порядку. Після усунення недоліків, що стали підставою для 1 прийняття рішення про відмову в наданні дозволу на виконання підготовчих робіт, заявник може повторно подати до інспекції державного архітектурно-будівельного контролю заяву про надання такого дозволу.

Про наданий дозвіл на виконання підготовчих робіт інспекція робить запис в журналі реєстрації наданих, скасованих (анульованих) дозволів на виконання підготовчих робіт та відмови в їх наданні та в установленому порядку вносить відповідні відомості до реєстру наданих, скасованих (анульованих) дозволів на виконання підготовчих і будівельних робіт та відмови в їх наданні. Інформація про надані дозволи на виконання підготовчих робіт вноситься до реєстру документів дозвільного характеру в установленому порядку.

У разі надання дозволу на виконання підготовчих робіт подані заявником документи разом з копією дозволу на виконання підготовчих робіт формуються у реєстраційну справу, якій присвоюється такий реєстраційний номер, як і дозволу на виконання підготовчих робіт. Вона зберігається в інспекції державного архітектурно-будівельного контролю, яка надала дозвіл на виконання підготовчих робіт, протягом строку будівництва об'єкта та десяти років після його прийняття в експлуатацію.

Відмітка про надання дозволу на виконання підготовчих робіт робиться у проекті виконання підготовчих робіт, журналі авторського нагляду та загальному журналі робіт.

Інформація про надання дозволу на виконання підготовчих робіт (реєстраційний номер, дата видачі, строк дії дозволу, найменування та номер телефону інспекції державного архітектурно-будівельного контролю, яка надала такий дозвіл і здійснює контроль за виконанням підготовчих робіт) та відомості про найме­нування об'єкта, замовника, підрядників розміщуються на стенді завдовжки не менш як 1,5 метра і завширшки не менш як 1 метр, що встановлюється на будівельно­му майданчику в доступному для огляду місці.

Дозвіл на виконання підготовчих робіт може бути скасовано (анульовано) за рішенням інспекції у разі: надання замовникові дозволу на виконання будівельних робіт; наявності відомостей про припинення юридичної особи або підприємницької діяльності фізичною особою – підприємцем (замовником, підрядником); систематичного порушення законодавства у сфері будівництва та архітектури під час виконання підготовчих робіт; порушення вимог проекту виконання підготовчих робіт; перешкоджання проведенню посадовими особами інспекції державного архітектурно-будівельного контролю перевірок.

У разі прийняття рішення про скасування (анулювання) дозволу на виконання підготовчих робіт інспекція повідомляє у десятиденний строк замовника, підрядника та орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування про прийняте рішення. Робить запис про скасування (анулювання) дозволу на виконання підготовчих робіт у журналі реєстрації наданих, скасованих (анульованих) дозволів на виконання підготовчих робіт та відмови в їх наданні та в установленому порядку вносить відповідні відомості до реєстру наданих, скасованих (анульованих) дозволів на виконання підготовчих і будівельних робіт та відмови в їх наданні. Рішення про скасування (анулювання) дозволу на виконання підготовчих робіт може бути оскаржено до суду в установленому законом порядку.

Виконання підготовчих робіт на об'єктах містобудування без відповідного дозволу забороняється.

3. Після отримання дозволу на виконання підготовчих робіт будівництва необхідним є дозвіл на виконання будівельних робіт.

Процедура отримання такого дозволу передбачене ст. 29 Закону «Про планування і забудову територій» та в Порядком надання дозволу на виконання будівельних робіт, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України «Про деякі питання надання дозволів на виконання підготовчих і будівельних робіт» від 30.09.2009 №1104. Згідно з цією постановою дозвіл на виконання будівельних робіт – документ, що засвідчує право як замовника та підрядника на виконання підготовчих (якщо підготовчі роботи не виконані раніше відповідно до дозволу на виконання підготовчих робіт) і будівельних робіт з нового будівництва, реконструкції, реставрації, капітального ремонту, підключення об'єкта будівництва до інженерних мереж та споруд (надалі – будівельні роботи) тощо.

Дозвіл на виконання будівельних робіт надає: щодо об’єкта, проект будівництва якого затверджується Кабінетом Міністрів України, - Держархбудінспекція; щодо об’єкта, який розташовується на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці – територіальні органи Держархбудінспекції (надалі – інспекція).

Для одержання дозволу на виконання будівельних робіт замовник та підрядник або уповноважена ними особа (надалі – заявник) подають до відповідної інспекції до якої додаються: замовником будівництва: документ, що засвідчує право власності чи користування земельною ділянкою, або договір суперфіцію; проектна документація на будівництво, погоджена та затверджена в установленому законодавством порядку; відомості про здійснення авторського і технічного нагляду; копія документа, що посвідчує право власності на будинок чи споруду, або письмова згода його власника на проведення будівельних робіт (у разі реконструкції, реставрації, капітального ремонту об'єкта містобудування); фінансова звітність, що складається відповідно до статті 11 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», та копія ліцензії на провадження діяльності з надання фінансових послуг, засвідче­на в установленому законом порядку (в разі здійснення будівництва, що передбачає пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб); копія зареєстрованої проектної декларації та документ, що підтверджує її опублікування (у разі спорудження об'єктів житлового будівництва, фінансування спорудження яких здійснюється з використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб); підрядником будівництва: копії установчого документа та свідоцтва про державну реєстрацію; копія ліцензії на виконання функцій генерального підрядника будівництва об'єкта, засвідчена в установленому законом порядку; договір (контракт) підряду на будівництво об'єкта; документ про призначення відповідальних виконавців робіт; відомості про кваліфікацію та досвід спеціалістів, які братимуть участь у виконанні замовлення; пропозиції щодо залучення субпідрядників.

Посадові особи інспекції державного архітектурно-будівельного контролю не мають права вимагати для одержання дозволу на виконання будівельних робіт документи, не передбачені законодавством.

Інспекція протягом місяця з дня реєстрації заяви розглядає подані документи та приймає рішення про надання дозволу на виконання будівельних робіт або відмову в його наданні.

Питання щодо надання дозволу на виконання будівельних робіт щодо будівництва об'єкта, включеного до Державної цільової програми підготовки та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу, вирішуються протягом десяти робочих днів з дня реєстрації заяви.

Дозвіл на виконання будівельних робіт надається на строк будівництва об'єкта або на строк дії договору (контракту) підряду на будівництво об'єкта. Інспекція одночасно з наданням дозволу на виконання будівельних робіт або відмовою у його наданні письмово інформує про це місцевий орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування.

Підставою для відмови у наданні дозволу на виконання будівельних робіт є: неподання документів, необхідних для прийняття рішення про надання такого дозволу; невідповідність поданих документів вимогам законодавства; наявність недостовірних відомостей у поданих документах.

У разі прийняття рішення про відмову в наданні зазначеного дозволу заявникові надсилається протягом п'яти робочих днів відповідне повідомлення з обґрунтуванням причин відмови. Таке рішення може бути оскаржено до суду в установленому законом порядку. Після усунення недоліків, що стали підставою для прийняття рішення про відмову в наданні дозволу на виконання будівельних робіт, заявник може повторно подати до інспекції про надання такого дозволу.

Інспекцій робить запис про наданий дозвіл на виконання будівельних робіт у журналі реєстрації наданих, ска­сованих (анульованих) дозволів на виконання будівельних робіт та відмови в їх наданні (надалі – журнал реєстрації) та в установленому порядку вносить відповідні відомості до реєстру наданих, скасованих (анульованих) дозволів на виконання підготовчих і будівельникові та відмови в їх наданні (надалі – Реєстр). Інформація про надані дозволи на виконання будівельних робіт вноситься до реєстру документів дозвіль­ного характеру в установленому порядку.

Відмітка про надання дозволу на виконання будівельних робіт робиться у проектній документації на будівництво, журналі авторського нагляду та загальному журналі робіт.

Надання дозволу на виконання будівельних робіт подані заявником документи разом з копією дозволу на виконання будівельних робіт формуються у реєстраційну справу, якій присвоюється такий реєстраційний номер, як і дозволу на виконання будівельних робіт. Справа зберігається в інспекції державного архітектурно-будівельного контролю, яка надала дозвіл на виконання будівельних робіт, протягом строку будівництва об'єкта та десяти років після його прийняття в експлуатацію. Строк дії дозволу на виконання будівельних робіт може бути продовжений за зверненням замовника не більш як на один рік. Для продовження строку дії дозволу на виконання будівельних робіт замовник подає до інспекції заяву та оригінал дозволу на виконання будівельних робіт.

Інспекція протягом трьох робочих днів з дня надходження заяви приймає рішення щодо продовження строку дії дозволу на виконання будівельних робіт, робить запис у журналі реєстрації та в установленому порядку вносить відповідні відомості до реєстру і повертає замовникові оригінал дозволу на виконання будівельних робіт з відміткою про продовження строку дії та одночасно інформує про прийняте рішення місцевий орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування.

Коли право на будівництво об'єкта передано іншому замовникові або змінено будівельну організацію (генерального підрядника або підрядника), дозвіл на виконання будівельних робіт підлягає перереєстрації. ^Перереєстрація дозволу на виконання будівельних робіт здійснюється відповідно до вимог цього Порядку.

При консервації об'єкта замовник або уповноважена ним особа зобов'язана у семиденний строк після підписання акта про прийняття законсервованого об'єкта здати до інспекції державного архітектурно-будівельного контролю, яка надала дозвіл на виконання будівельних робіт, зазначений дозвіл та засвідчену в установленому порядку копію розпорядчого документа про консервацію об'єкта. При розконсервації об'єкта замовник подає до Інспекції, яка надала дозвіл на виконання будівельних робіт, копію рішення про розконсервацію об'єкта, засвідчену в установленому порядку, та акт про технічний стан конструкцій об'єкта і можливість поновлення будівництва.

Якщо на момент поновлення будівництва підстави, відповідно до яких надано дозвіл на виконання будівельних робіт, не змінилися, такий дозвіл повертається замовникові. У разі зміни підстав, відповідно до яких нада­но дозвіл на виконання будівельних робіт, замовник повинен, отримати дозвіл на виконання будівельних робіт згідно з вимогами цього Порядку.

Після отримання відповідних дозволів починаються будівельні роботи, які проводяться за проектом будівництва об’єкта . Такий проект включає проектну документацію, розроблену для нового будівництва, реконструкції, реставрації, капітального ремонту будинків, споруд, технічного переоснащення об'єктів виробничого призначення на таких стадіях проектування: «ескізний проект», «техніко-економічні обґрунтування», «техніко-економічний розрахунок», «проект», «робочий проект», «робоча документація» п. 2 Порядку затвердження інвестиційних програм і проектів будівництва та проведення їх державної експертизи, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 31.10.2007 р. № 1269.

При розробленні проектної документації проекту організація керується будівельними нормами, які відповідно до ст.1 Закону України від 05.11.2009 р. «Про будівельні норми», є підзаконними нормативними актами технічного характеру, що містять обов’язкові вимоги у сфері будівництва, містобудування та архітектури.

Проектна документація на будівництво об’єктів містобудування (проект об’єкта) складена відповідно до будівельних норм – це затверджені текстові та зведені витрати, зведені кошторисні розрахунки, об'єктні та локальні кошторисні розрахунки, об'єктні та локальні кошториси, кошториси на окремі види робіт, кошториси на проектні та пошукові роботи, інші розрахунки витрат на будівництво, складені за встановленою формою, на основі яких визначається кошторисна вартість будівництва і договірна ціна. Кошторисна вартість будівництва може визначатися у приблизному або твердому кошторисі. Кошторис вважається твердим, якщо договором підряду не передбачено інше. Зміни до твердого кошторису можуть фути внесені лише за згодою замовника і підрядника.

Розрахунки, обґрунтування, відомості про ресурси необхідні для визначення вартості будівника відображаються в кошторисі. Кошторис у даному випадку – це графічні матеріали, якими визначаються містобудівні, об’ємно-планувальні, архітектурні, конструктивні, технічні, технологічні вирішення, а також кошториси об’єктів будівництва. Проектна документація розробляється згідно з вихідними даними на проектування, з дотриманням вимог державних стандартів, норм і правил, регіональних і місцевих правил забудови, погоджується з органом містобудування та архітектури і затверджується замовником у встановленому порядку.

Документація розробляється і виготовляється за договором підряду на проведення проектних і досліджувальних робіт підрядник зобов'язується розробити за завданням замовника проектну документацію або виконати обумовлені договором проектні роботи, а також виконати досліджу вальні роботи, а замовник зобов’язується прийняти і оплатити їх.

Об’єктом проектно-пошукових робіт є: розробка проектної технічної документації і виконання пошукових робіт. Склад та порядок розроблення проектної документації регламентується державними будівельними нормами та правилами.

Проектна організація, яка розробила проектну документацію, а також головний архітектор та головний інженер проекту несуть відповідність проектної документації вихідним даним на проектування, вимогам державних стандартів норм і правил, регіональним і місцевим правилам забудови за. У разі виявлення недоліків проекту проектна організація підрядник зобов’язана безплатно переробити проект, а також відшкодувати замовникові збитки, спричинені недоліками проекту.

Позов про відшкодування замовникові збитків, спричинених, недоліками проекту, може бути заявлено протягом десяти років, а якщо збитки замовнику завдано протиправними діями підрядника, які привели до руйнувань, аварій, обрушень, - протягом тридцяти років з дня прийняття побудованого об’єкта.

Фінансування капіталовкладень із залученням державник коштів здійснюється лише за наявності погоджених та затверджених в установленому порядку титулів будов (об'єктів). Порядок затвердження титулів будов (об'єктів), будівництво яких здійснюється із залученням бюджетних коштів або коштів підприємств державної власності затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.09.1997 № 995.

Титул будови (об'єкта) визначає п основні техніко-економічні показники і містить такі відомості: найменування будови та її місцезнаходження, сфера управління до якої вона належить, галузь, характер будівництва, обсяг капіталовкладень та завдання щодо введення у дію потужностей і основних фондів на весь період будівництва з розподілом за роками та врахуванням нормативних термінів тривалості будівництва. Титул є документом, обов'язковим для міністерств, інших органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, організацій, банків, що здійснюють супроводження, фінансування та реалізацію проекту будівництва із залученням бюджетних коштів або коштів підприємств державної власності. На основі погодженого та затвердженого титулу будови замовником складається внутрішньобудівельний титул будови (об'єкта), у якому визначаються об'єкти та споруди, будівництво яких здійснюватиметься у плановому році, зазначається їх кошторисна вартість та залишок її на початок року, обсяг капіталовкладень на рік, у тому числі витрати замовника.

Згідно з Порядком фінансування капітального будівництва, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2001 р. №1764 фінансування будівництва здійснюється також фондів фінансування будівництва, які формуються за рахунок місцевих бюджетів коштів юридичних осіб та громадян, коштів (інвестицій) окремих суб’єктів господарювання.

Робоча документація для будівництва об'єкта виконується відповідно до державних стандартів, норм і правил на підставі затвердженого проекту. Вона розробляється за участю архітектора – автора проекту або іншими особами відповідно до договору між замовником і архітектором, з обов'язковим здійсненням авторського нагляду за цією роботою.

Відповідно до ст. 10 Закону «Про інвестиційну діяльність» джерелами фінансування будівництва (як, власне, й інших форм інвестування можуть бути: власні фінансові ресурси інвестора (прибуток, амортизаційні відрахування, відшкодування збитків від аварій, стихійного лиха, грошові нагромадження і заощадження громадян, юридичних осіб тощо); позичкові фінансові кошти інвестора (облігаційні позики, банківські та бюджетні кредити); залучені фінансові кошти інвестора (кошти, одержані від продажу акцій, пайові та інші внески громадян і юридичних осіб); бюджетні інвестиційні асигнування; безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій, підприємств і громадян.

Інвестор як правило використовує власні, позичкові та залучені кошти. Разом з тим важливим джерелом фінансування для значної частини інвесторів є кошти державного чи місцевого бюджетів, що можуть надаватися на безповоротній основі чи на умовах кредиту в порядку, передбаченому актами законодавства.

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про планування і забудову територій» і для поліпшення якості містобудівної документації Кабінет Міністрів України постановою від 20.05.2009 р. №522 затвердив Порядок проведення державної експертизи містобудівної документації (надалі – Порядок). Відповідно до Порядку експертизі підлягають усі види містобудівної документації незалежно від замовника та джерел фінансування.

Мінрегіонбуд забезпечує проведення експертизи Генеральної схеми планування території України, схем планування територій (крім схем планування території районів), генеральних планів міст Києва, Севастополя, Сімферополя, обласних центрів, історичних міст, детальних планів територій, проектів забудови територій, містобудівних обґрунтувань у м. Києві. Рада міністрів Автономної Республіки Крим та обласні держадміністрації забезпечують проведення експертизи схем планування територій і районів, генеральних планів населених пунктів, детальних планів територій, проектів забудови територій, містобудівних обґрунтувань, крім зазначених у п. 3 цього Порядку.

У процесі проведення експертизи визначається відповідність змісту містобудівної документації законодавству, державним стандартам, нор­мам і правилам, рішенням органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з питань планування і забудови територій, соціального та економічного розвитку, раціонального використання земель та природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища, санітарного та епідемічного благополуччя населення, пожежної та техногенної безпеки, цивільного захисту населення і територій, збереження культурної спадщини, соціальним стандартам життєдіяльності населення, а також вимогам завдань з розроблення містобудівної документації. Для проведення експертизи замовник подає проект містобудівної документації у двох примірниках.

За результатами проведеної експертизи проект містобудівної документації може бути рекомендований до затвердження, разом з обґрунтуванням повернутий замовникові для доопрацювання або відхилений у ; зв'язку з неможливістю його реалізації.

Під час будівництва об’єкта згідно із Законом «Про архітектурну діяльність» здійснюється авторський нагляд. Цей нагляд здійснюють архітектор – автор проекту, інші розробники проекту або уповноважені ними особи відповідно до законодавства та договору із замовником. У разі виявлення відхилень від проектних рішень, допущених під час будівництва об'єкта, та відмови підрядника щодо їх усунення особа, яка здійснює авторський нагляд, повідомляє про це замовника і відповідну інспекцію державного архітектурно-будівельного контролю для вжиття заходів відповідно до законодавства.

Після початку виконання будівельних робіт на об’єкті замовник зобов’язаний у семиденний строк письмово повідомити про це інспекцію державного архітектурно-будівельного контролю, яка надала дозвіл на виконання робіт.

Інформація про надання дозволу на виконання будівельних робіт (реєстраційний номер, дата видачі, строк дії, дозволу найменування та номер телефону інспекції, яка видала дозвіл на виконання будівельних робіт і здійснює контроль за будівництвом об'єкта) та відомості про найменування об'єкта, зображення об'єкта та його основні техніко-економічні показники, замовника, проектувальника, підрядників, відповідального виконавця робіт, відповідальних за здійснення авторського і технічного нагляду осіб розміщуються на стенді завдовжки не менш як 1,5 метра і завширшки не менш як 1 метр, що встановлюється на будівельному майданчику в доступному для огляду місці.

Дозвіл на виконання будівельних робіт також може бути скасовано (анульовано) за рішенням інспекції державного архітектурно-будівельного контролю за таких підстав: подання замовником заяви про скасування (анулювання) дозволу на виконання будівельних робіт; видачі або перереєстрації дозволу на виконання будівельних робіт з порушенням вимог законодавства; наявності відомостей про припинення юридичної особи або підприємницької діяльності фізичною особою - підприємцем (замовником, генеральним проектувальником та генеральним підрядником); систематичного порушення законодавства у сфері будівництва та архітектури під час виконання будівельних робіт; перешкоджання проведенню посадовими особами інспекції державного архітектурно-будівельного контро­лю перевірок; коли протягом трьох місяців з дня видачі дозволу на виконання будівельних робіт не розпочато будівельні роботи.

Якщо інспекція прийняла рішення про скасування (анулювання) дозволу на виконання будівельних робіт, вона про це повідомляє у десятиденний строк замовника, підрядника та орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування про прийняте рішення. Робить запис про скасування (анулювання) дозволу на виконання будівельних робіт у журналі реєстрації та в установленому порядку вносить відповідні відомості до реєстру.

Рішення про скасування (анулювання) дозволу на виконання будівельних робіт може бути оскаржено до суду в установленому законом порядку.

Виконання будівельних робіт на об'єктах без дозволу на виконання будівельних робіт або його перереєстрації, а також виконання не зазначених у дозволі будівельних робіт або без належно затвердженого проекту вважається самовільним будівництвом і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

Для забезпечення відкритості та доступності інформації про надані, скасовані (анульовані) дозволи на виконання підготовчих і будівельних робіт та відмови в їх надання Держархбудінспекція та її територіальні органи ведуть відповідні реєстри витяги з них видаються безплатно відповідно до їх письмового запиту заявника.

З метою впорядкування видання дозволів на виконання будівельних робіт та спрощення умов їх провадження вказаною постановою Кабінету Міністрів України вперше затверджений Порядок будівельних робіт, на виконання яких не вимагається дозвіл.

Згідно з Переліком, дозвіл не вимагається на проведення будівельних робіт на об’єктах виробничого призначення до яких відносяться:

1. технічне переоснащення одиниць та вузлів технологічного устаткування, систем управління та автоматизації, які морально застаріли та у яких вичерпано технічний ресурс, що розташовані в існуючих цехах, приміщеннях, без перепрофілювання, капітального ремонту, реконструкції об'єктів та підприємств у цілому;

2. улаштування: автономних котельних установок (дахових, вбудованих, прибудованих та окремо розташованих) загальною потужністю до 200 кВт, їх інженерне забезпечення та ремонт; систем пожежної сигналізації та оповіщення під час виникнення пожежі, установок пожежогасіння, автоматичних установок контролю за вибухонебезпечними: концентраціями газу в повітрі, охоронних систем та їх диспетчеризація, систем внутрішнього та зовнішнього протипожежного водопостачання;

3. монтаж протипожежних воріт (штор), дверей, клапанів і вікон, пристроїв для блискавозахисту будівель та споруд;

4. упровадження на збудованих об'єктах систем біологічного очищення та утилізації.

На об'єкти житлово-громадського призначення щодо таких видів робіт:

1. перепланування квартир у багатоквартирних житлових будинках та кімнат у гуртожитках, а також об'єктів громадського призначення із збереженням несучої конструкції, без перевищення допустимих навантажень на перекриття, стіни та фундаменти за умови дотримання існуючих архітектурно-планувальних вимог, державних будівельних норм, місцевих правил забудови;

2. відновлення або посилення чи поліпшення окремих конструкцій будівель та споруд, зокрема таких, що перебувають в аварійному стані, без зміни їх функціонального призначення і архітектурного вигляду;

3. установлення приладів для ведення відокремленого обліку енергоносіїв, гарячої і холодної води;

4. виконання робіт з улаштування засобів для забезпечення безперешкодного доступу осіб з обмеженими фізичними можливостями до об'єктів житлово-громадського призначення;

5. підключення приватних житлових будинків садибного типу, дачних і садових будинків, господарських споруд, прибудов до газових мереж низького тиску та інших інженерних мереж;

6. установлення на присадибній земельній ділянці тимчасових об'єктів (навісів, наметів, кіосків, накриття, літніх душових кабін, теплиць тощо);

7. переустановлення обладнання в межах приміщення;

8. улаштування чи закриття дверних або віконних прорізів;

9. збільшення житлової чи допоміжної площі шляхом демонтажу перегородок, комор, печей, камінів, грубок, вітрин, засклення балконів і лоджій.

На об'єкти інженерної інфраструктури, благоустрою та тимчасового призначення, а саме:

1. установлення обладнання зв'язку в існуючих, пристосованих, вбудовано-прибудованих приміщеннях та приміщеннях контейнерного типу з використанням легких стійок із труб для кріплення антенно-фідерних пристроїв, установлених на існуючих будинках, виробничих спорудах, металевих і цегляних трубах;

2. установлення обладнання зв'язку та малогабаритних щогл полегшеної конструкції заввишки до 10 метрів для кріплення антенно-фідерних пристроїв на існуючих будівлях;

3. улаштування лінійно-кабельних, волоконно-оптичних ліній зв'язку загального призначення, будівництво яких передбачено безтраншейним методом за допомогою кабелеукладавача та установок для горизонтального буріння, зокрема прокладення мереж зв'язку в існуючій телефонній каналізації;

4. реконструкція, розширення, технічне переоснащення та модернізація об'єктів телекомунікаційних мереж;

5. капітальний ремонт та реконструкція інженерних мереж (газопостачання, водопостачання, водовідведення, теплопостачання, зв'язку, повітряних лінійних електромереж) в межах існуючої мережі.

6. захист інженерних мереж від корозії;

7. переоснащення систем опалення, вентиляції, водопостачання, водовідведення, газопостачання, енергопостачання, зв'язку, ліфтового обладнання, які забезпечують основне функціональне призначення будівель та споруд, заміна технологічного обладнання без збільшення допустимих навантажень на перекриття та фундаменти;

8. поточний ремонт водозахисних дамб, каналів, берегоукріплювальних споруд, крім тих, що використовуються для забезпечення господарсько-питного водопостачання, переїздів і експлуатаційних доріг та гідротехнічних споруд на дамбах і каналах з метою приведення їх технічних характеристик у відповідність з нормативними вимогами без зміни конструктивної схеми та збільшення навантажень на елементи конструкцій;

9. проведення робіт з ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій та відновлення об'єктів, призначених для забезпечення життєдіяльності населення;

10. знесення і демонтаж будівель та споруд для здійснення нового будівництва відповідно до законодавства;

11. зведення тимчасових будівель та споруд, у тому числі контейнерного типу, без улаштування фундаментів;

12. улаштування малих архітектурних форм, пристроїв вуличної реклами з легких конструкцій без улаштування фундаментів;

13. улаштування дитячих майданчиків, майданчиків для відпочинку людей, озеленення прибудинкової території, будівництво спортивних майданчиків у дворах мікрорайонах;

14. відновлення або влаштування вимощення навколо будівлі з метою недопущення розмивання або перезволоження ґрунту під фундаментом;

15. улаштування огорожі приватних земельних ділянок (за згодою суміжних землевласників).

На об'єкти дорожнього комплексу:

1. капітальний ремонт автомобільних доріг загального користування IV-V категорії, вулиць та доріг місцевого значення в межах населених пунктів, а також споруд на них та обладнання, що виконується в межах існуючої смуги відводу з метою поліпшення покриття, транспортно-експлуатаційних характеристик доріг і штучних споруд.

2. розміщення на автомобільних дорогах споруд для обслуговування учасників дорожнього руху;

3. улаштування систем сигналізації та регулювання дорожнього руху, освітлення аварійно-небезпечних ділянок і штучних споруд;

4. модернізація та капітальний ремонт колій, пристроїв зв'язку, сигналізації, централізації, блокування, контактних електромереж. Заміна повітряних ліній зв'язку на кабельні. Установлення приладів автоматизованого контролю стану ходових частин рухомого складу залізничного транспорту в межах встановленої смуги відводу для поліпшення їх технічного стану;

5. капітальний ремонт залізничних пасажирських платформ, постів на залізничних переїздах площею забудови до 30 кв. метрів;

6. будівництво лісогосподарських автомобільних доріг (у межах земель лісового фонду);

7. відновлення або улаштування нових прибудинкових проїзних доріг і тротуарів;

8. облаштування автомобільних газозаправних пунктів технологічним обладнанням без улаштування фундаментів.

Завершенням спорудженого об’єкта вважається прийняттям його експлуатації. Таке прийняття проводиться відповідно до Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів (надалі – Порядок), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.10.2008 р. №534 із змінами і доповненнями.

Порядок передбачає наступне:

Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів здійснюється на підставі свідоцтва про відповідність збудованого об'єкта проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил (далі - свідоцтво), що видається інспекціями державного архітектурно - будівельного контролю (далі – інспекція) за формою.

Свідоцтво – документ, що засвідчує відповідність закінченого будівництвом об'єкта проектній документації, державним будівельним нормам, стандартам і правилам.

Для одержання свідоцтва замовник або уповноважена ним особа подає інспекції, яка видала дозвіл на виконання будівельних робіт, письмову заяву.

До заяви додаються: проектна документація, затверджена в установлёно законодавством порядку; акт готовності об'єкта до експлуатації підписаний генпроектувальною та генпідрядною організаціями, субпідрядними організаціями, що здійснювали будівництво, замовником, страховою компанією.

Прийняття в експлуатацію приватних житлових будинків садибного типу, дачних і садових будинків, господарських споруд, прибудов, будівництво яких здійснено без залучення підрядних організацій, проводиться за результатами технічного обстеження будівельних конструкцій та інженерних мереж таких об'єктів.

Акт готовності об'єкта до експлуатації підлягає за письмовим зверненням-замовника погодженню протягом 10 робочих днів виконавчим комітетом сільської, селищної або міської ради, або місцевою державною адміністрацією та органами, до повноважень яких згідно із законом належить участь у прийнятті закінчених будівництвом об'єктів в експлуатацію (далі – уповноважений орган).

За наявності зауважень уповноважений орган подає їх у письмовій формі у десятиденний строк замовникові та. інспекції державного архітектурно-будівельного контролю. Якщо у зазначений строк акт готовності об'єкта до експлуатації не погоджено уповноваженим органом або не подані зауваження у письмовій формі, він вважається таким; що погоджений зазначеним органом без зауважень. Замовник зобов'язаний забезпечити усунення недо­ліків, зазначених у зауваженнях.

У разі коли замовник не погоджується із зауваженнями, він подає до інспекції одночасно із заявою обґрунтоване заперечення. У такому випадку, інспекція проводить підсумкову перевірку відповідності збудованого об'єкта проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил та готовності його до експлуатації (далі – підсумкова перевірка), яка розпочинається не; пізніше ніж на третій робочій день після реєстрації заяви.

Інспекція під час проведення підсумкової перевірки, яка не може тривати більш як чотири робочих дні має право, відбирати зразки продукції, призначати експертизу, одержувати пояснення, довідки, документи, матеріали, відомості з питань, що виникають, та у разі необхідності залучати заінтересовані органи.

На закінченому будівництвом об'єкті повинні бути виконані всі передбачені проектною документацією та державними стандартами, будівельними нормами і правилами роботи, а також змонтоване і випробуване обладнання. На об'єкті виробничого призначення, де встановлено технологічне обладнання, повинні бути проведені пусконалагоджувальні роботи згідно з технологічним регламентом, передбаченим проектом, створено безпечні умови для роботи виробничого персоналу та перебування людей відповідно до вимог нормативно-правових актів з охорони праці та промислової безпеки, пожежної та техногенної безпеки, екологічних і санітарних норм.

Прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта, склад пускових комплексів якого змінено з порушенням установленого нормативними документами порядку заборонено.

Коли закінчений будівництвом об'єкт приймається в експлуатацію в І, або IV кварталі, строки виконання окремих видів робіт (з оздоблення фасадів, опорядження території тощо) можуть бути перенесені у зв'язку з несприятливими погодними умовами. Перелік таких робіт і строки їх виконання визначаються замовником, про що робиться відповідний запис в акті готовності об'єкта до експлуатації.

Якщо проектною документацією передбачено виділення окремого пускового комплексу, він може бути прийнятий в експлуатацію окремо від об'єкта в цілому. При цьому в житловій частині будинку повинні бути створені належні умови для її безпечної експлуатації.

В окремих випадках до прийняття об’єкта в експлуатацію замовник, який затвердив проект. Може вносити погоджені в установленому порядку пропозиції щодо міни складу пускових комплексів. При цьому із складу пускових комплексів не повинні виключатися будівлі та споруди санітарно-побутового призначення, а також ті, призначені для створення безпечних умов життєдіяльності.

Житлові будинки, в яких квартири та інші приміщення побудовані за кошти фізичних і юридичних осіб, можуть прийматися в експлуатацію без виконання внутрішніх опоряджувальних робіт, які не впливають на експлуатацію будинків, якщо це обумовлено інвестиційним Зговором про будівництво, та за умови їх відповідності санітарним, протипожежним і технічним вимогам. Перелік внутрішніх опоряджувальних робіт, без виконання яких можливе прийняття в експлуатацію житлових будинків, визначається Мінрегіонбудом. Житлові будинки, в яких квартири побудовані за кошти державного бюджету, місцевих бюджетів і призначені для соціально незахищених верств населення (інваліди, учасники Великої Вітчизняної війни, багатодітні сім’ї, громадяни, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи тощо), приймаються в експлуатацію за умови виконання опоряджувальних робіт у повному обсязі.

За результатами розгляду заяви з документами, що додаються до неї, та підсумкової перевірки інспекція протягом двох робочих днів приймає рішення про видачу свідоцтва або відмову. Інспекція оформляє рішення про видачу свідоцтва протягом двох робочих днів з дати прийняття, про що робиться відповідний запис у журналі реєстрації виданих; свідоцтв та відмов у їх видачі.

Інформація про видані свідоцтва вноситься в установленому порядку до реєстру документів дозвільного характеру.

Прийняття рішення про відмову у видачі свідоцтва інспекція, видає протягом двох робочих днів замовникові або уповноваженій ним особі письмову відмову про що робиться відповідний запис у журналі реєстрації виданих свідоцтв та відмов їх видачі. Відмова у видачі свідоцтва може бути оскаржена до суду.

Виявлена невідповідність закінченого будівництвом об'єкта проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил повинна бути усунена у строк, визначений інспекцією. Для одержання свідоцтва замовник може відповідно до вимог цього Порядку повторно звернутися до інспекції лише після усунення невідповідності збудованого об'єкта проектній документації, вимогам, державних стандартів, будівельних норм і правил.

Інспекція надсилає протягом трьох робочих днів після оформлення свідоцтва його копію відповідному ви­конавчому комітету сільської, селищної, міської ради або місцевій державній адміністрації, на території яких розташований об'єкт будівництва, для присвоєння йому поштової адреси. Виконавчий комітет сільської, селищної, міської ради або місцева державна адміністрація протягом трьох робочих днів після присвоєння об'єкту будівництва поштової адреси письмово повідомляє про це заявникові, інспекції та органові статистики.

Датою прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта є дата видачі зареєстрованого інспекцією свідоцтва. Експлуатація закінчених будівництвом об'єктів, що не відповідають проектній документації, державним будівельним нормам, стандартам і правилам, забороняється.

§ 3. Суб’єкти будівельних правовідносини

В процесі прийняття рішення про будівництво і фінансування здійснення і експлуатації побудованого об’єкту виникають різноманітні відносини якщо такі відносини регулюються нормами права, вони набувають статусу будівельних правовідносин. Зазначені правовідносини є комплексними, що зумовлене складністю будівництва. Комплексність будівельних правовідносин полягає в тому, що вони включають: відносини щодо прийняття інвестором рішення про інвестування у формі капітального будівництва, розробки, експертизи та затвердження інвестиційного проекту будівництва; підрядні відносини щодо здійснення вишукувальних і проектних робіт; відносини щодо будівельних підрядів; відносини щодо будівельних поставок; відносини щодо фінансування капітального будівництва; відносини щодо надання послуг, пов'язаних з капітальним будівництвом;відносини щодо державного регулювання та контролю за будівництвом.

У науково-практичному коментарі Господарського кодексу Е.І. Харитонової, Е.О. Харитонова, В.М. Коссака і до (Х.: Одіссей. – 2007 – 752 с) будівельні відносини – це двосторонні і багатосторонні відносини, які виникають між суб’єктами будівельного права, між уповноваженою і зобов’язаною сторонами (с. 567).

Суб’єктами правовідносин у будівництві є, насамперед, суб’єкти господарювання, що здійснюють будівельну діяльність і можуть виконувати функції забудовника, замовника, підрядника інвестора і т. п.

Розглянемо їх правовий статус. Правовий статус замовника (забудовника).

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про архітектурну діяльність» від 20.05.1999 р., забудовником (замовником) є фізична або юридична особа, яка відповідно до закону має у власності або користуванні земельну ділянку, подала у встановленому у законодавством порядку клопотання щодо її забудови для здійснення будівництва або зміни у тому числі шляхом знесення об’єкта містобудування. Статус забудовника особа отримує з часу отримання дозволу на проектування і будівництво певного об’єкта. Згідно ст. 24 Закону «Про планування і забудову територій» від 22.02.2007 р. статус забудовника дає особі право на будівництво протягом двох років з отримання такого дозволу.

Після отримання статус забудовника у нього з'являються контрагенти, які мають бажання отримати право на виконання частини функцій здійснення яких спочатку було його прерогативою, забудовника. Серед них замовники будівництва, зацікавлені запрацювати на виконанні даних функцій, інвестори, що мають намір взяти участь у фінансуванні та частку в розділенні прав на побудований об'єкт.

Якщо забудовник має статус суб’єкта організаційно господарських повноважень, то замовники набувають своїх повноважень на частку в будівельному процесі в договірному порядку. Тобто, забудовник шляхом укладення договору про передачу частини своїх функцій здійснює введення замовника в свій будівельний процес. Даний договір за своєю природою є змішаним господарським договором, що містить в собі істотні умови договору доручення (комісії), договори про надання послуг, а в деяких випадках і договори управління майном (ч.2 ст. 317 ГК).

Практика укладення відповідних договорів свідчить, що виходячи з потреб сучасного будівельного процесу основними функціями замовника є наступні: отримання технічних умов і архітектурно-планувального завдання і інших необхідних матеріалів для розробки проектно-кошторисної документації; підготовка завдання на проектування, передача його проектній організації; замовлення у відповідній проектній організації виготовлення проектної і технічної документації; забезпечення проходження державної інвестиційної експертизи проекту; отримання позитивного висновку комплексної державної експертизи інвестиційного проекту і узгодження проектно-кошторисної документації з відповідними організаціями і установами, зокрема на містобудівній раді; отримання дозволу в органах державного архітектурно-будівельного нагляду на виконання підготовчих робіт і будівельно-монтажних робіт; забезпечення проведення авторського і технічного нагляду в процесі будівництва; виконання функцій генерального підрядника в будівництві; забезпечення введення завершеного будівництвом об'єкту в експлуатацію.

При здійсненні будівництва об'єктів функції замовника можуть виконувати дирекції з будівництва, що створюються міністерствами, відомствами або іншими органами, яким згідно із законодавством надане таке право. Дирекція може створюватись як окрема юридична особа або у складі юридичної особи як відокремлений структурний підрозділ. Після завершення будівництва об'єкта та затвердження акта про прийняття його в експ­луатацію дирекція ліквідується рішенням органу, що її створив. Дирекція з будівництва розпоряджається коштами і майном, виділеними на фінансування капіталовкладень, а також усіма матеріальними цінностями, що обліковуються на балансі будівництва, з метою виконання своїх основних функцій – замовника будівництва відповідного об'єкта. До функцій дирекції не входить здійснення фінансово-господарської діяльності з метою отримання прибутку, а кошти та майно, виділені на фінансування капіталовкладень, якими дирекція розпоряджається відповідно до покладених на неї функцій, не належать їй на праві повного господарського відання і не можуть використовуватися на свій розсуд (на поповнення обігових коштів, технічне переозброєння виробництва тощо).

Таким чином, забудовник є первинним учасником будівельно-інвестиційного процесу на підставі дозволів на будівництво і проектування, а замовник будівництва є представником, повіреним забудовником або виконавцем частини функцій, що належать забудовникові, притягуються в договірному порядку. Запропоноване співвідношення статусу «забудовника» і «замовника будівництва» ґрунтується на положеннях нормативної бази Україні і систематизації існуючих договірних відносин, що діє між учасниками будівельного процесу.

Правовий статус підрядника. Підрядники – опорна ланка будівельного процесу. Безумовно, деякі забудовники, працюючи в рамках певного холдингу що охоплюють весь цикл реалізації будівельного проекту, можливо і не вдаються до послуг підрядників.

Відповідно до п. 2 Положення про порядок передачі права на завершення припинених будівництвом об'єктів житла, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 31 січня 2000 p. №168, підрядник – це юридична особа, яка укладає договір підряду (контракт) на будівництво (проектування) об'єктів, відповідно до визначених у ньому умов виконує передбачені договором підряду (контрактом) роботи і передає їх замовникові.

Слід наголосити, що для забезпечення належного і безпечного будівництва господарська діяльність суб’єктів господарювання, пов’язана із створенням об’єктів будівництва підлягає ліцензуванню. Воно проводиться відповідно до Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 05.12.2007 р. №1936 та Стандарту адміністративної послуги з видачі (переоформлення, внесення змін до переліку робіт діючих ліцензій, анулювання та видачі дублікатів) ліцензій на провадження господарської діяльності, пов’язаної із створенням об’єктів архітектури, затвердженого Наказом Мінрегіонбуту 08.09.2009 р. №367. Ліцензування такої діяльності покладено на Держархбуд інспекцію. Підрядники в процесі здійснення будівництва відповідно до виконуваних функцій і робіт є наступних рівнів.

Генеральний підрядник (генпідрядник) – підрядник, який відповідає за виконання всього комплексу робіт, передбачених замовленням, передачі їх замовникові і забезпечує координацію діяльності субпідрядників.

В процесі здійснення субпідрядних будівельних робіт генпідрядник надає субпідрядникові наступні послуги: приміщення для ділянки старшого виконавця щодо робіт і майстри, обладнані обігрівом, освітленням і телефоном; надає складські приміщення і майданчики складування матеріалів відкритого зберігання; надає виробничі, санітарно-побутові приміщення згідно специфічні робіт, які виконують субпідрядником; компенсує адміністративно-господарські витрати, пов'язані із забезпеченням субпідрядників технічною документацією і фронтом робіт з координацією виконаних робіт, здійсненням технічного плану і вирішенням питань матеріально-технічного забезпечення і передачі субпідрядних робіт замовникові; пожежно-сторожовою охороною виконаних робіт і майна субпідрядників в межах будівельного майданчика; забезпечення субпідрядників тимчасовими не титульними спорудами і будівлями; здійснення заходів щодо техніки безпеки і охорони праці загального характеру; впорядкуванням і змістом будівельного майданчика і вивозом сміття; оплати робіт частково використовуваних впродовж змін.

Згідно з цим Положенням обов’язками генпідрядника є: передати субпідрядникам затверджену в обумовленому порядку проектно-кошторисну документацію на роботи, які підлягають виконанню; забезпечити будівельну готовність об'єкту, конструкцій і окремих видів робіт для виконання субпідрядником подальших робіт; забезпечити своєчасне відкриття і безперервність фінансування робіт; координувати діяльність субпідрядників, які беруть частку в будівництві; прийняти закінчені види робіт і здійснити оплату монтажних і спеціальних робіт; здійснювати контроль за відповідністю виконуваних підрядниками робіт робочим кресленням і будівельним нормам, правилам, а матеріалів, виробів і конструкцій - державним стандартам і технічним умовам, не втручаючись при цьому в оперативно-господарську діяльність субпідрядника. При виявленні відхилень від затвердженої проектно-кошторисної документації генпідрядник видає розпорядження субпідрядникові про усунення допущених відхилень, а в необхідних випадках про припинення робіт і інформує про це замовника.

Обов’язками субпідрядника є: виконати згідно з договором субпідряду окремі види комплексних робіт у встановлених календарним планом виконання монтажних і спеціальних робіт терміни згідно робочим кресленням, будівельним нормам; провести індивідуальне випробування змонтованого устаткування; брати участь в комплексному випробуванні устаткування, передачі робочій комісії закінчених будівництвом об'єкту і забезпечення їх спільно з генпідрядником і субпідрядником і введення в експлуатацію.

Підсумовуючи можна визначити, що генеральний підрядник - це сторона договору підряду, яка виконує та передає замовнику закінчені роботи (об'єкт будівництва), передбачені договором підряду. Він є учасником господарсько-виробничих відносин, які виникають із забудовником або замовником у сфері будівельної діяльності.

За Законом «Про інвестиційну діяльність» (ст. 5,7) інвестор – це суб'єкт, який приймає рішення про інвестування капіталовкладень (власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей) в об'єкти будівництва. Інвесторами можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних держав, а також держави в особі їх уповноважених органів. Закон закріплює права та обов'язки інвестора. Він, зокрема, самостійно визначає цілі, напрями, види й обсяги інвестицій, залучає для їх реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у тому числі шляхом організації конкурсів і торгів. Інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об'єктами та результатами інвестицій відповідно до законодавства, має право передавати ці повноваження на основі договорів іншим суб'єктам у встановленому порядку. До обов'язків інвестора, зокрема, належать одержання необхідного дозволу або узгодження відповідних державних органів на будівництво, одержання позитивного висновку комплексної державної експертизи щодо додержання в проектах будівництва нормативів з питань санітарної безпеки населення, екології, охорони праці, енергозбереження, пожежної безпеки та інших.

Крім суб’єктів господарсько-виробничих відносин, що здійснюють будівництво і виконують функції замовників підрядників інвесторів тощо, суб’єктами будівельної діяльності є також суб’єкти організаційно-господарських повноважень. Такими суб’єктами є: Кабінет Міністрів України, Мінрегіонбуд, його управління, відділи обласних і районних державних адміністрацій, інспекції державного архітектурно-будівельного контролю, а також районні і обласні державні адміністрації та органи місцевого самоврядування.

Розглядаючи питання організаційно-господарських будівельних відносин слід погодитися з визначенням критеріїв їх класифікації на групи і види О.П. Віхровим. Він, зокрема, визначив такі, що випливають основних видів організаційно-господарських правовідносин специфічні для галузі будівельної діяльності організаційно-господарські зобов’язання: з надання дозволу на будівництво-об'єкта містобудування; з надання вихідних даних на проектування; із затвердження проекту будівництва; з надання дозволу на виконання будівельних робіт; з прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта, яке в свою чергу об'єднує три організаційно-господарських зобов'язання: з утворення державної приймальної комісії, з фактичного прийняття об'єкта в експлуатацію, з усунення недоліків об'єкта1 .

Будівельні правовідносини мають складну по складу елементів ______________

1 Віхров О. Організаційно-господарські відносини у галузі будівельної діяльності //Підприємництво, господарство і право. – 2002. - №10. – Ст. 37.

структуру, оскільки крім суб'єктів, включають й об'єкти.

Вважаємо, що об'єкти будівельного права важко визначити вичерпно, оскільки вони співпадають з об'єктами цивільного права (Розділ З ЦК). При цьому маючи свої специфічні особливості і закономірності використання в цивільному (будівельному) обороті. Виходячи з будівельної практики в Україні, що склалася і тенденцій її подальшого розвитку результатами будівництва є: об'єкти будівництва (будівельні роботи); будинки, будівлі, споруди, квартири, коттеджні міста як нерухоме майно.

Об'єкти будівельного права включають і об'єкти інвестиційної діяльності, до яких відноситься будь-яке майно, зокрема основні фонди і оборотні кошти у всіх галузях народного господарства, цінні папери, цільові грошові внески, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності інші об'єкти власності, а також майнові права (ст.4 Закону «Про інвестиційну діяльності»).

При цьому забороняється інвестування у об'єкти, створення і використання яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановлених законодавством Україні, а також порушує право і інтереси громадян, юридичних осіб і держави, які охороняються законом.

§ 4. Договір підряду у будівництві

Будівництво об'єктів виробничого та іншого призначення, підготовка будівельних ділянок, роботи з обладнання будівель, роботи з завершення будівництва, прикладні та експериментальні дослідження і розробки тощо, які виконуються суб'єктами господарювання для інших суб'єктів або на їх замовлення, здійснюються на умовах підряду. Для здійснення таких робіт відповідно до ст. 317 ГК можуть укладатися договори підряду: на капітальне будівництво (в тому числі субпідряду); на виконання проектних і досліджувальних робіт; на виконання геологічних, геодезичних та інших робіт, необхідних для капітального будівництва; інші договори.

Господарські відносини у сфері матеріально-технічного забезпечення капітального будівництва регулюються відповідними договорами підряду, якщо інше не передбачено законодавством або договором сторін. Наприклад, а згодою сторін будівельні поставки можуть здійснюватися на основі договорів поставки.

Реалізація будівельних проектів щодо будь-якого об’єкту при застосуванні підрядного чи змішаного способів повністю або частково здійснюється за договором підряду на капітальне будівництво, яким є одним з основних у сфері будівництва.

За договором підряду на капітальне будівництво відповідно до ч.1 ст. 318 ГК одна сторона (підрядник) зобов'язується своїми силами і засобами на замовлення другої сторони (замовника) побудувати і здати замовникові у встановлений строк визначений договором об'єкт відповідно до проектно-кошторисної документації або виконати зумовлені договором будівельні та інші роботи, а замовник зобов'язується передати підряднику затверджену проектно-кошторисну документацію, надати йому будівельний майданчик, прийняти закінчені будівництвом об'єкти і оплатити їх. Положення цього договору поширюється на проведення робіт з нового будівництва, реконструкції, реставрації, капітального ремонту будівель, споруд, технічного переосна­щення підприємств (далі – будівництво об'єктів), а також окремих комплексів чи видів робіт, пов'язаних з будівництвом об'єктів, здійснюється на основі договору підряду.

За таким договором підряду підрядник зобов'язується за завданням замовника на свій ризик виконати та здати йому в установлений договором підряду строк закінчені роботи (об'єкт будівництва), а замовник зобов'язується надати підряднику будівельний майданчик (фронт робіт), передати дозвільну документацію, а також затверджену в установленому порядку проектну документацію (уразі, коли цей обов'язок повністю або частково не покладено на підрядника), прийняти від підрядника закінчені роботи (об'єкт будівництва) та оплатити їх.

Під час укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві (надалі – договір підряду) незалежно від джерел фінансування робіт, а також форми власності замовника та підрядника (субпідрядників) необхідно дотримуватись Загальних умов укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 01.07.2005 р. №667.

При укладенні договору підряду на капітальне будівництво його умови і терміни вживаються у наступних значеннях.

Форма договору – письмова можливість застосування Примірного договору затвердженого Мінрегіонбудом. Істотними умовами договору підряду є: найменування та реквізити сторін; місце і дата укладення договору підряду; предмет договору підряду; договірна ціна; строки початку та закінчення робіт (будівництва об'єкта); права та обов'язки сторін; порядок забезпечення виконання зобов'язань за договором підряду; умови страхування ризиків випадкового знищення або пошкодження об'єкта будівництва; порядок забезпечення робіт проектною документацією, ресурсами та послугами; порядок залучення субпідрядників; вимоги до організації робіт; порядок здійснення замовником контролю за якістю ресурсів; джерела та порядок фінансування робіт (будівництва об'єкта); порядок розрахунків за виконані роботи; порядок здачі-приймання закінчених робіт (об'єкта будівництва); гарантійні строки якості закінчених робіт (експлуатації об'єкта будівництва), порядок усунення недоліків; відповідальність сторін за порушення умов договору підряду; порядок врегулювання спорів; порядок внесення змін до договору підряду та його розірвання. У договорі підряду сторони можуть передбачати інші важливі для регулювання взаємовідносин умови. Так умови договору. Умови договору підряду, що укладається за результатами проведених торгів (тендеру), повинні відповідати тендерній документації замовника та акцептованій тендерній пропозиції підрядника. Договір підряду, що укладається на підставі державного замовлення, повинен відповідати умовам цього замовлення. У разі коли договір підряду укладається за результатами переговорів сторін, проект договору підряду готує будь-яка сторона у визначені за взаємною домовленістю строки і подає його другій стороні для підписання у двох підписаних нею примірниках.

Якщо проект договору підряду готує підрядник, замовник зобов'язаний надати йому інформацію про: предмет договору; джерела та порядок фінансування робіт (будівництва об'єкта); порядок передачі підряднику дозвільних документів і проектної документації; порядок надання підряднику будівельного майданчика (фронту робіт); порядок забезпечення робіт ресурсами та послугами; порядок забезпечення виконання зобов'язань за договором підряду; умови страхування ризиків випадкового знищення або пошкодження об'єкта будівництва; інші обставини, необхідні для підготовки проекту договору підряду.

Вирішення переддоговірних спорів. Сторона, яка одержала проект договору підряду, у разі згоди з його умовами підписує і повертає протягом двадцяти днів один примірник договору підряду другій стороні.

У разі незгоди з окремими умовами договору підряду сторона, яка одержала його проект, складає протокол розбіжностей, про що робить застереження до договору, та у двадцятиденний строк по­дає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором підряду.

Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору підряду, зобов'язана протягом двадцяти днів розглянути його, вжити заходів до врегулювання розбіжностей та внести відповідні зміни у договір підряду, підписати його і передати другій стороні. Розбіжності, що залишилися неврегульованими за згодою сторін, у цей самий строк можуть бути передані до суду.

Строк врегулювання розбіжностей може бути продовжений за взаємною згодою сторін.

У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих розбіжностей, зазначених у протоколі, така згода повинна бути підтверджена у письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телефаксом тощо). Вирішення таких спорів повинно відповідати ст. 649 ЦК і ст. 181-186 ГК.

Договір підряду вважається укладеним з моменту його підписання сторонами і скріплення підписів печатками, а також нотаріального посвідчення, якщо це передбачено законом або домовленістю сторін. Вважається неукладеним (таким, що не відбувся) у разі, коли сторони не досягли згоди з усіх істотних умов.

Предмет договору. Предметом договору підряду є роботи, пов'язані з будівництвом об'єкта, обов'язок щодо виконання яких покладається на підрядника.

Власником результату виконаних робіт (об'єкта будівництва) до їх здачі замовникові є підрядник.

У договорі підряду сторони зобов'язані визначити найменування об'єкта будівництва та його місцезнаходження, основні параметри (потужність, площа, об'єм тощо), склад та обсяги робіт, які передбачені проектною документацією та підлягають виконанню підрядником, інші показники, що характеризують предмет договору. У разі внесення змін до проектної документації сторони уточнюють предмет договору підряду.

Строки виконання робіт (будівництва об'єкта). Строки виконання робіт (будівництва об'єкта) встановлюються договором підряду і визначаються датою їх початку та закінчення. Невід'ємною частиною договору підряду є календарний графік виконання робіт, в якому визначаються дати початку та закінчення всіх видів (етапів, комплексів) робіт, передбачених договором підряду.

Установлення сторонами у договорі підряду строків виконання робіт (будівництва об'єкта) може пов'язуватися з виконанням замовником певних зобов'язань (надання підряднику будівельного майданчика (фронту робіт), передача проектної документації, відкриття фінансування, сплата авансу тощо).

Датою закінчення робіт (будівництва об'єкта) вважається дата їх прийняття замовником. Виконання робіт (будівництво об'єкта) може бути закінчено достроково тільки за згодою замовника.

Строки виконання робіт (будівництва об'єкта) можуть бути змі­нені з внесенням відповідних змін у договір підряду в разі: виникнення обставин непереборної сили; невиконання або неналежного виконання замовником своїх зобов'язань (порушення умов фінансування, несвоєчасне надання будівельного майданчика (фронту робіт), проектної документації, ресурсів тощо); внесення змін до проектної документації; дій третіх осіб, що унеможливлюють належне виконання робіт, за винятком випадків, коли ці дії зумовлені залежними від підрядника обставинами; виникнення інших обставин, що можуть вплинути на строки виконання робіт (будівництва об'єкта). Замовник може приймати рішення про уповільнення темпів виконання робіт (будівництва об'єкта), їх зупинення або прискорення з внесенням відповідних змін у договір-підряду.

Договірна ціна. Договірна ціна у договорі підряду визначається на основі кошторису як приблизна або тверда. Договірна ціна вважається твер­дою, якщо інше не встановлено договором.

При укладення договору підряду за результатами торгів (тен­деру) вид договірної ціни та вимоги до кошторису визначаються у тендерній документації замовника. Договірна ціна у цьому випадку повинна відповідати ціні, зазначеній у тендерній пропозиції підрядника, визнаного переможцем торгів (тендеру).

Якщо договір підряду укладається за результатами переговорів сторін, рішення щодо застосування приблизної або твердої договір­ної ціни, порядку погодження кошторису та проведення розрахун­ків приймаються за домовленістю сторін.

У разі коли роботи (будівництво об'єкта) фінансуються із залу­ченням бюджетних коштів або коштів державних підприємств, установ та організацій, договірна ціна визначається відповідно до державних будівельних норм.

Якщо під час укладання договору підряду через невизначеність витрат чи інші обставини остаточно встановити договірну ціну неможливо, сторони у договорі підряду визначають приблизну договірну ціну, а також порядок її коригування в процесі виконання робіт (будівництва об'єкта). Приблизна договірна ціна може уточнюватися в міру виконання робіт, здійснення витрат підрядника тощо.

У разі виникнення обставин, що зумовлюють необхідність значного підвищення приблизної договірної ціни (більше ніж це визначено договором підряду), підрядник зобов'язаний в установлені договором підряду строки повідомити про це замовника. Якщо підрядник не повідомив у встановленому порядку замовника про необхідність підвищення договірної ціни, він зобов'язаний виконати роботи без відшкодування додаткових витрат.

Сторони у договорі підряду можуть передбачати порядок уточнення твердої договірної ціни у разі: виникнення обставин непереборної сили; внесення змін до проектної документації; потреби в усуненні недоліків робіт, що виникли внаслідок не­відповідності встановленим вимогам проектної документації, забезпечення якою покладено на замовника; уповільнення темпів або зупинення виконання робіт за рішенням замовника або з його вини, якщо це викликало додаткові витрати підрядника; зміни законодавства з питань оподаткування, якщо це впливає на вартість робіт; істотного зростання (у розмірі, визначеному сторонами) після укладення договору підряду цін на ресурси, які забезпечує підрядник, а також послуг, що надаються йому третіми особами; в інших випадках, передбачених договором підряду.

Якщо під час будівництва виникла потреба у виконанні додаткових робіт, не врахованих проектною документацією, забезпечення якою покладено на замовника, і у зв'язку з цим у відповідному підвищенні твердої договірної ціни, підрядник зобов'язаний протягом визначеного договором підряду строку повідомити замовника про обставини, що призвели до виконання таких робіт, та подати замовнику пропозиції з відповідними розрахунками. Замовник протягом строку, визначеного договором підряду, розглядає зазначені пропозиції, приймає рішення по суті та повідомляє про нього підрядника.

Підрядник зобов'язаний зупинити виконання додаткових робіт у разі неодержання у визначений договором підряду строк відповіді на своє повідомлення. Завдані підряднику збитки, пов'язані із зупиненням додаткових робіт, відшкодовуються замовником. Замовник звільняється від відшкодування таких збитків, якщо доведе, що у виконанні додаткових робіт не було потреби.

Якщо підрядник не повідомив замовника в установленому порядку про необхідність виконання додаткових робіт і відповідного підвищення твердої договірної ціни, він не може вимагати від. замовника оплати виконаних додаткових робіт і відшкодування завданих йому збитків, якщо не доведе, що проведення таких робіт було необхідне в інтересах замовника, зокрема, у зв'язку з тим, що зупинення робіт загрожувало знищенням або пошкодженням об'єкта будівництва.

У разі коли договором підряду передбачалася можливість підвищення твердої договірної ціни внаслідок істотного зростання після укладення договору підряду цін на ресурси, забезпечення якими здійснює підрядник, а також цін на послуги, що надавалися йому третіми особами, підрядник може вимагати перегляду твердої договірної ціни у порядку, визначеному договором підряду. Зростання цін на ресурси та послуги, яке сторони вважають істотним, визначається в договорі підряду. Підрядник може вимагати розірвання договору підряду в разі відмови замовника від підвищення твердої договірної ціни робіт унаслідок істотного зростання цін на ресурси та послуги.

Підрядник не може вимагати уточнення приблизної чи твердої договірної ціни у зв'язку із зростанням цін на ресурси, що використовуються для виконання робіт, у разі, коли строки виконання цих робіт порушені з вини підрядника. У таких випадках ціни на ресурси, якщо інше не передбачено договором підряду, визначаються відповідно до цін, що діяли на зазначену в договорі дату закінчення робіт. Додаткові витрати на виконання робіт, пов'язані із зростанням цін на ресурси після зазначеної дати, компенсуються підрядником.

Права та обов'язки сторін. Замовник має право: відмовитися від прийняття закінчених робіт (об'єкта будівництва) у разі виявлення недоліків, які виключають можливість їх (його) використання відповідно до мети, зазначеної у проектній документації та договорі підряду, і не можуть бути усунені підрядником, замовником або третьою особою; здійснювати у будь-який час, не втручаючись у господарську діяльність підрядника (субпідрядника), технічний нагляд і контроль за ходом, якістю, вартістю та обсягами виконання робіт; делегувати в установленому законодавством порядку повноваження щодо здійснення технічного нагляду і контролю третій особі, зокрема спеціалізованій організації (консультаційній, проектній, інжиніринговій тощо) або спеціалісту з визначенням у договорі підряду їх повноважень. Делегування замовником своїх повноважень не звільняє його від відпові­дальності перед підрядником за невиконання або неналежне виконання договірних зобов'язань, а також не позбавляє права здійснювати контроль за ходом, якістю, вартістю та обсягами виконання робіт; вносити зміни у проектну та кошторисну документацію де початку робіт або під час їх виконання за умови, що вартість додаткових робіт, викликаних такими змінами, не перевищує 10 відсотків договірної ціни і не впливає на характер робіт, визначених у договорі підряду; вимагати безоплатного виправлення недоліків, що виниклі внаслідок допущених підрядником порушень, або виправите їх своїми силами, якщо інше не передбачено договором під ряду. У такому разі збитки, завдані замовнику, відшкодовуються підрядником, у тому числі за рахунок відповідного зниження договірної ціни; відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків, якщо підрядник своєчасно не розпочав роботи або виконує їх настільки повільно, що закінчення їх у строк, визначений договором підряду, стає неможливим; відмовитися від договору підряду в будь-який час до закінчення виконання робіт (будівництва об'єкта), оплативши підряднику виконану частину робіт з відшкодуванням збитків, завданих такою відмовою; ініціювати внесення змін у договір підряду, вимагати розірвання договору підряду та відшкодування збитків за наявності істотних порушень підрядником умов договору підряду; вимагати відшкодування завданих йому збитків, зумовлених порушенням договору підряду, якщо договором підряду або законом не передбачено інше.

Замовник зобов'язаний : надати підряднику будівельний майданчик (фронт робіт), передати дозвільну та іншу договірну документацію і ресурси відповідно до договору підряду; передати підряднику завдання на проектування, інші вихідні дані, необхідні для розроблення проектної документації, надати йому допомогу в погодженні проектної документації у разі, коли розроблення та погодження проектної документації за умовами договору підряду покладено на підрядника; сприяти підряднику в порядку, встановленому договором підряду, у виконанні робіт; прийняти в установленому порядку та оплатити виконані роботи; негайно повідомити підрядника про виявлені недоліки в роботі; оплатити підряднику виконані до консервації об'єкта будівництва роботи та відшкодувати йому пов'язані з нею витрати; укласти договір страхування ризиків випадкового знищення або пошкодження об'єкта будівництва, якщо це передбачено договором підряду; сплатити неустойку, відшкодувати збитки та моральну шкоду в разі невиконання або неналежного виконання ним зобов'язань за договором підряду, якщо він не доведе, що порушення договору сталося не з його вини.

Підрядник має право: залучати за згодою замовника до виконання договору підряду третіх осіб (субпідрядників); зупиняти роботи у разі невиконання замовником своїх зобов'язань за договором підряду, що призвело до ускладнення або до неможливості проведення підрядником робіт; вимагати від замовника підвищення договірної ціни у разі істотного зростання після укладення договору підряду цін на ресурси, відповідальність за забезпечення якими покладено на підрядника, а також цін на послуги, що, надавалися йому третіми особами, а у разі відмови замовника – розірвання договору підряду в установленому порядку; вимагати виплати авансу, якщо така виплата та розмір авансу передбачені договором підряду; відмовитися від договору підряду і вимагати відшкодування збитків у разі внесення до проектної та кошторисної документації змін, що потребують виконання додаткових робіт, вартість яких перевищує 10 відсотків договірної ціни; відмовитися від договору підряду та вимагати від замовника сплати договірної ціни пропорційно виконаним роботам, а також відшкодування збитків, не покритих цією сумою, у разі неможливості використання ресурсів, наданих замовником; відмовитися від договору підряду з відшкодуванням збитків у разі, коли використання матеріальних ресурсів, забезпе­чення якими здійснює замовник, або додержання його вказівок стосовно способу виконання робіт загрожує життю та здоров'ю людей, чи призводить до порушення екологічних, санітарних правил, правил безпеки та інших встановлених законодавством вимог; на відшкодування завданих йому збитків відповідно до законодавства та договору підряду; ініціювати внесення змін у договір підряду.

Підрядник зобов'язаний : виконати з використанням власних ресурсів, якщо інше не встановлено умовами договору підряду, та у встановлені строки роботи відповідно до проектної та кошторисної документації; одержати встановлені законодавством дозволи на виконання окремих видів робіт; погодити проектну документацію з уповноваженими державними органами або органами місцевого самоврядування, якщо це передбачено договором підряду; передати замовнику на затвердження в установленому поряд­ку проектну документацію у визначеній договором підряду кількості примірників, якщо забезпечення проектною документацією покладено на підрядника; подати замовнику звіт про використання матеріальних ресурсів та повернути їх залишок у разі, коли забезпечення виконання робіт матеріальними ресурсами повністю або частково здійснюється замовником; відмовитися від прийняття матеріальних ресурсів, що надаються замовником, у разі виявлення їх невідповідності вимогам нормативних документів та проектній документації; своєчасно попередити замовника у разі виявлення невідпо­відності матеріальних ресурсів, забезпечення якими здійснює замовник, нормативним документам і проектній документації та відмовитися від їх прийняття; вживати заходів до збереження майна, переданого замовником; здійснювати експертну перевірку, випробовування робіт, матеріалів, конструкцій виробів, устаткування тощо, які використовуються для виконання робіт, та повідомляти про це замовника у визначені договором підряду строки; своєчасно попередити замовника про те, що додержання його вказівок стосовно способу виконання робіт загрожує їх якості або придатності, та про наявність інших обставин, які можуть викликати таку загрозу; забезпечити страхування ризиків випадкового знищення або пошкодження об'єкта будівництва, якщо інше не встановлено договором підряду; передати замовнику у порядку, передбаченому законодавством та договором підряду, закінчені роботи (об'єкт будівництва); вжити заходів до недопущення передачі без згоди замовника проектної документації (примірників, копій) третім особам; забезпечити ведення та передачу замовнику в установленому порядку документів про виконання договору підряду; координувати діяльність субпідрядників на будівельному майданчику, якщо інше не передбачено договором підряду (субпідряду); своєчасно усувати недоліки робіт, допущені з його вини; відшкодувати відповідно до законодавства та договору підряду завдані замовнику збитки; інформувати в установленому порядку замовника про хід, виконання зобов'язань за договором підряду, обставини, що перешкоджають його виконанню, а також про заходи, необхідні для їх усунення; виконувати належним чином інші зобов’язання.

Замовник і підрядник можуть мати також інші права і обов’язки, передбачені договором підряду, ЦК і ГК, іншими актами законодавства.

Забезпечення виконання зобов'язань. Виконання зобов'язань за договором підряду забезпечується гарантією, порукою, неустойкою, заставою, притриманням, завдатком, іншими видами забезпечення виконання зобов'язань, визначеними договором підряду. Договором підряду можуть бути визначені інші умови забезпечення виконання зобов'язань відповідно до закону.

Договір про забезпечення виконання зобов'язань укладається у письмовій формі, укладений в іншій формі є нікчемним.

Зобов'язання за договором підряду можуть забезпечуватися гарантією, яка надається банком, іншою фінансовою установою чи страховою організацією (надалі – гарант). Гарант відповідає перед кредитором за виконання зобов'язань боржника і сплачує кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії. Вимоги до договору гарантії можуть передбачатися у договорі підряду, в тому числі щодо її суми. Зазначені вимоги визначаються з урахуванням особливостей, складності та строків виконання робіт (будівництва об'єкта), фінансового становища боржника тощо.

Якщо договір підряду укладається за результатами проведення торгів (тендеру) і виконання робіт фінансується за рахунок державних коштів, розмір та порядок надання забезпечення визначається тендерною документацією відповідно до законодавства.

У разі використання поруки для забезпечення виконання дого­вірних зобов'язань підрядника функції поручителя можуть покла­датися на іншого підрядника. У цьому випадку поручитель згідно з договором поруки відповідає перед замовником за виконання в повному обсязі або частково зазначених у договорі підряду зобов'язань підрядника. Якщо підрядник не виконає зобов'язання за договором підряду належним чином, поручитель зобов'язаний виконати їх власними силами. Поручителем може бути одна або кілька осіб.

Якщо підрядник не виконує зобов'язання, забезпечені порукою, він і поручитель відповідають перед замовником як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Коли умовами договору підряду передбачено, що під час проведення розрахунків за виконані роботи замовник утримує частину коштів, зазначені кошти використовуються для забезпечення виконання договірних зобов'язань підрядника. У договорі підряду сторони визначають порядок використання та повернення підряд­нику утриманих коштів. За згодою сторін частина цих коштів може бути повернена після закінчення робіт та їх прийняття замовником, друга частина – після закінчення гарантійного строку якості робіт (експлуатації об'єкта будівництва) чи протягом цього строку (у разі відсутності недоліків).

Ризики випадкового знищення або пошкодження об'єкта будівництва та їх страхування . Ризик випадкового знищення або пошкодження об'єкта будівництва до його прийняття замовником несе підрядник, крім випадків, коли це сталося внаслідок обставин, що залежали від замовника.

У разі коли ризик виник унаслідок недоліків переданої підряднику проектної документації, прихованих недоліків матеріальних ресурсів, забезпечення якими здійснював замовник, використання замовником без згоди підрядника неприйнятих ним робіт (об'єкта будівництва), порушення замовником договірних зобов'язань щодо надання підряднику доступу до будівельного майданчика (фронту робіт) і забезпечення матеріальними ресурсами або інших залежних від замовника обставин, його несе замовник, якщо інше не встановлено договором підряду.

Сторони зобов'язані вживати необхідних заходів для недопущення випадкового знищення або пошкодження об'єкта будівництва. У разі випадкового пошкодження об'єкта будівництва до передачі його замовнику підрядник зобов'язаний негайно власними силами усунути пошкодження та протягом строку, визначеного договором підряду, повідомити про це замовника. На вимогу замовника підрядник подає йому для погодження план заходів щодо усунення наслідків випадкового пошкодження об'єкта будівництва. За погодженням із замовником підрядник може залучати до усунення пошкодження об'єкта будівництва третіх осіб.

Якщо підрядник виявить обставини, що загрожують знищенням або пошкодженням об'єкта будівництва, ризик якого несе замовник, він зобов'язаний негайно припинити роботи і повідомити про такі обставини замовника. У такому разі підрядник може вимагати внесення відповідних змін у договір підряду стосовно строків виконання робіт, договірної ціни тощо.

Після отримання повідомлення замовник у визначені договором підряду строки повідомляє підрядника про прийняте ним рішення. На вимогу замовника підрядник надає розрахунки та обґрунтування, необхідні для перегляду умов договору підряду.

Підрядник зобов'язаний вжити заходів для запобігання знищенню або пошкодженню об'єкта будівництва. Замовник повинен компенсувати підряднику пов'язані з цим додаткові витрати, якщо не доведе, що такі витрати підрядника були необґрунтовані.

Сторони можуть укласти окремий договір про виконання додаткових робіт, спрямованих на запобігання знищенню або пошкодженню об'єкта будівництва, ризик якого несе замовник, або на усунення такого пошкодження. Підрядник, якщо інше не передбачено договором підряду, зобов'язаний укласти договір страхування ризиків випадкового знищення або пошкодження об'єкта будівництва.

Сторона, на яку покладається обов'язок щодо страхування ризиків випадкового знищення або пошкодження об'єкта будівництва, зобов'язана надати іншій стороні в порядку, встановленому договором підряду, докази укладення нею договору страхування, включаючи відомості про страховика, розмір страхової суми, застраховані ризики.

Забезпечення робіт (будівництва об'єкта) проектною документацією , її погодження з уповноваженими державними органами та органами місцевого самоврядування, а також проведення в установленому порядку експертизи цієї документації здійснюється замовником. Договором підряду такі зобов'язання повністю або частково можуть покладатися на підрядника.

Сторона, що забезпечує роботи (будівництво об'єкта) проектною документацією, зобов'язана протягом установленого договором підряду строку передати іншій стороні чотири примірники проектної документації, якщо інше не передбачено договором підряду. Додаткові примірники проектної документації передаються за домовленістю сторін.

Передача некомплектної проектної документації, а також про­ектної документації, що не відповідає регіональним і місцевим пра­вилам забудови, державним будівельним нормам та іншим нормативним документам, не дозволяється.

У разі коли забезпечення робіт (будівництва об'єкта) проектною документацією здійснюється замовником, підрядник зобов'язаний до початку виконання робіт перевірити її комплектність та відповідність установленим вимогам. У разі виявлення невідповідності проектної документації установленим вимогам підрядник протягом визначеного договором підряду строку повідомляє про це замовника.

Замовник може укласти договір про здійснення авторського нагляду за дотриманням вимог проектної документації з її розробником. Підрядник може звертатися до замовника з пропозиціями щодо внесення змін до проектної документації. Порядок звернення та врахування таких пропозицій визначається договором підряду.

Замовник може вносити зміни до проектної документації за умови, що вони не призведуть до підвищення договірної ціни більше ніж на 10 відсотків і до зміни характеру робіт. Внесення змін до проектної документації, що призведуть до підвищення договірної ціни більше ніж на 10 відсотків, допускається тільки за згодою підрядника. За відсутності такої згоди підрядник має право відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків.

Сторона, яка одержала від іншої сторони інформацію (технічну, комерційну та іншу), що захищається законом, а також інформацію, яка може розглядатися як комерційна таємниця, не має права повідомляти її третім особам без згоди іншої сторони. Авторські права на проектну документацію охороняються відповідно до законодавства.

Забезпечення робіт матеріальними ресурсами та послугами. Сторона, яка відповідно до договору підряду забезпечує роботи матеріальними ресурсами, відповідає за їх якість і відповідність вимогам, установленим нормативними документами та проектною документацією. Договором підряду може передбачатися узгодження з іншою стороною питання щодо вибору продавців (постачальників) матеріальних ресурсів.

У разі коли зобов'язання щодо забезпечення робіт матеріальними ресурсами покладено на замовника, підрядник зобов'язаний прийняти та вжити заходів до їх збереження.

Матеріальні ресурси передаються відповідно до графіка їх передачі та у порядку, визначеному договором підряду. Замовник може змінювати ці умови тільки за згодою підрядника.

Підрядник несе відповідальність за неналежне використання, втрату, знищення або пошкодження (псування) з його вини переданих йому замовником матеріальних ресурсів.

У договорі підряду можуть зазначатися документи, якими повинен керуватися підрядник під час визначення норм витрат матеріальних ресурсів, а також установлюватися порядок повернення залишку цих ресурсів та основних відходів. Підрядник несе відповідальність за невиконання або неналежне виконання робіт, спричинене недоліками матеріальних ресурсів, переданих замовником, якщо не доведе, що ці недоліки не могли бути ним виявлені під час передачі йому ресурсів.

Замовник надає підряднику необхідні для виконання робіт та визначені договором підряду послуги (побутові, транспортні та інші), складські та інші приміщення, джерела водо-, електро-, газопостачання тощо. Умови та порядок їх надання визначаються договором підряду або окремим договором.

Залучення до виконання робіт субпідрядників. Підрядник може, якщо інше не встановлено договором підряду, залучати до виконання робіт інших осіб (субпідрядників). При цьому договори субпідряду укладаються та виконуються з дотри­манням вимог, визначених цими Загальними умовами. Підрядник відповідає за результати роботи субпідрядників і виступає перед замовником як генеральний підрядник, а перед субпідрядниками – як замовник.

Генеральний підрядник несе відповідальність перед субпідрядниками за невиконання або неналежне виконання замовником своїх зобов'язань за договором підряду, а перед замовником – за невиконання зобов'язань субпідрядниками.

Замовник і субпідрядник не можуть пред'являти один до одного претензії, пов'язані з порушенням умов договорів, укладених кожним з них з генеральним підрядником, якщо інше не встановлено договором або законом.

Генеральний підрядник у порядку, встановленому договором підряду, погоджує із замовником питання про залучення до вико­нання робіт субпідрядників. Замовник може відмовити у такому погодженні з письмовим обґрунтуванням свого рішення.

Генеральний підрядник може залучати до виконання робіт субпід­рядників на конкурсній основі, у тому числі за результатами проведення торгів (тендеру). В такому разі у договорі підряду може передбачатися участь замовника у визначенні переможця торгів (тендеру).

Субпідрядники, що залучаються до виконання робіт, повинні відповідати кваліфікаційним та іншим вимогам, передбаченим у договорі підряду (мати ліцензію (дозвіл) на виконання робіт, визначених договором субпідряду, досвід виконання аналогічних робіт та ресурси, достатні для їх виконання, тощо).

Залучення для виконання робіт. Для виконання робіт підрядник може залучати робочу силу в необхідній кількості та відповідної кваліфікації, якщо інше не передбачено договором підряду.

Підрядник повинен забезпечити дотримання трудового законодавства, зокрема створення здорових і безпечних умов праці та відпочинку працівників (додержання правил і норм техніки безпеки, виробничої санітарії, гігієни праці, протипожежної охорони тощо), а також проведення відповідного їх інструктажу. Замовник у випадках, передбачених договором підряду, може вимагати від підрядника відсторонення працівників від виконання робіт (будівництва об'єкта) з обґрунтуванням такої вимоги.

Організація виконання робіт. Будівельний майданчик (фронт робіт) надається підряднику замовником в порядку, визначеному договором підряду, і оформлюється відповідним актом. Організація виконання робіт повинна відповідати проектно-технологічній документації (проект організації будівництва та проект виконання робіт), склад і зміст якої визначається нормативними документами та договором підряду.

Замовник виконує підготовчі роботи, необхідні для використання будівельного майданчика (фронту робіт) підрядником. Договором підряду може бути передбачена участь підрядника у такій підготовці.

Підрядник забезпечує охорону (огородження, освітлення тощо) будівельного майданчика (фронту робіт), можливість доступу до нього замовника, інших підрядників, субпідрядників, залучених до виконання робіт згідно з умовами договору підряду, до прийняття закінчених робіт (об'єкта будівництва) замовником, якщо інше не передбачено договором підряду.

У разі коли відсутня можливість вільного доступу до будівельного майданчика (фронту робіт), зокрема коли роботи виконуються на діючому об'єкті, у договорі підряду визначається порядок доступу підрядника до будівельного майданчика (фронту робіт). У такому випадку замовник забезпечує охорону (огородження, освітлення тощо) будівельного майданчика (фронту робіт), можливість доступу до нього підрядника.

Підрядник зобов'язаний у визначеному договором підряду порядку інформувати замовника про: хід виконання робіт, у тому числі про відхилення від графіка їх виконання (причини, заходи щодо усунення відхилення тощо); забезпечення виконання робіт матеріальними ресурсами; залучення до виконання робіт робочої сили та субпідрядників; результати здійснення контролю за якістю виконуваних робіт, матеріальних ресурсів; загрозу виконанню договору підряду з вини замовника.

Підрядник повинен зберігати на будівельному майданчику один комплект проектної документації разом із змінами до неї та надавати її замовнику на його прохання для користування. У порядку, визначеному нормативними документами та договором підряду, він веде і передає замовнику після завершення робіт документи про виконання договору підряду.

Після завершення робіт підрядник зобов'язаний звільнити будівельний майданчик (очистити від сміття, непотрібних матеріальних ресурсів, тимчасових споруд, приміщень тощо). Якщо підрядник не виконає зазначені зобов'язання, замовник після попередження підрядника у порядку, визначеному договором підряду, може звільнити будівельний майданчик (фронт робіт) своїми силами або із залученням третіх осіб. Витрати замовника, пов'язані з виконанням зазначених робіт, компенсуються підрядником.

Порядок здійснення замовником контролю за якістю робіт і матеріальних ресурсів. З метою забезпечення контролю за відповідністю робіт, матеріальних ресурсів установленим вимогам замовник здійснює технічний нагляд та контроль за виконанням робіт.

Здійснення технічного нагляду та контролю за виконанням робіт замовник може доручити спеціалізованій (консультаційній, проектній, інжиніринговій) організації або спеціалісту з визначенням їх повноважень у договорі підряду.

Технічний нагляд і контроль за виконанням робіт забезпечується шляхом: проведення експертизи відповідності робіт і матеріальних ресурсів установленим вимогам, у тому числі із залученням незалежних експертів; участі в експертизах (перевірках, випробуваннях) відповідності робіт і матеріальних ресурсів установленим вимогам; проведення перевірок наявності у підрядника документів (дозволів, ліцензій, сертифікатів, паспортів тощо), необхідних для виконання робіт; перевірки ведення документації про виконання договору підряду та виконання підрядником вказівок і приписів уповноважених державних органів і проектної організації, що здійснює авторський нагляд стосовно якості виконаних робіт і матеріальних ресурсів.

Для здійснення технічного нагляду та контролю за виконанням робіт (будівництвом об'єкта) підрядник зобов'язаний на вимогу замовника надавати йому необхідні інформацію та документи.

У разі виявлення невідповідності виконаних робіт установленим вимогам замовник приймає рішення про усунення підрядником допущених недоліків або про зупинення виконання робіт (будівництва об'єкта).

Сторона, яка відповідно до договору підряду забезпечує виконання робіт матеріальними ресурсами, у разі виявлення їх невідповідності встановленим вимогам зобов'язана негайно провести заміну цих ресурсів.

Роботи, виконані з використанням матеріальних ресурсів, які не відповідають установленим вимогам, замовником не оплачуються.

Фінансування робіт (будівництва об'єкта). Фінансування робіт (будівництва об'єкта) проводиться за планом, який складається замовником, узгоджується з інвестором (головним розпорядником бюджетних коштів) та підрядником і є невід'ємною частиною договору підряду. План фінансування будівництва складається на підставі титулу будови (об'єкта), проекту організації будівництва з урахуванням календарних графіків виконання робіт і порядку проведення розрахунків за виконані роботи. Сторони узгоджують план фінансування будівництва у порядку, визначеному договором.

План фінансування будівництва складається на весь період будівництва за роками, а на поточний рік – за місяцями з визначенням джерел та напрямів фінансування (видами витрат). Щомісячний розподіл коштів для перехідних об'єктів будівництва щороку узгоджується сторонами у визначені договором підряду строки. Відповідно до договору підряду замовник має право у визначені строки уточнити план фінансування будівництва на поточний рік з урахуванням наявних у нього коштів, обсягів фактично виконаних робіт тощо.

Якщо замовник у визначені договором підряду строки не передасть підряднику на погодження план фінансування будівництва на поточний рік, підрядник має право не розпочинати роботи, а на перехідних будовах – припинити їх виконання, і в разі невжиття замовником необхідних заходів вимагати розірвання договору підряду. У разі прийняття замовником рішення про прискорення чи упо­вільнення темпів виконання робіт одночасно уточнюється план фінансування будівництва з внесенням відповідних змін у договір підряду.

Видатки на виконання робіт (будівництва об'єкта) за рахунок державних коштів здійснюються у порядку, визначеному законодавством.

Приймання передача закінчених робіт (об’єкта будівництва). Як вже зазначалася проводиться відповідно до Прядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів.

Проведення розрахунків за виконані роботи. Оплата за виконані роботи проводиться у порядку, визначеному договором підряду. В ньому може бути передбачено, що оплата виконаних робіт проводиться після прийняття замовником закінчених робіт (об'єкта будівництва) або поетапно проміжними платежами в міру виконання робіт. У договорі підряду сторони можуть передбачати надання замовником авансу з визначенням порядку його використання.

Розрахунки за виконані роботи проводяться на підставі документів про обсяги виконаних робіт та їх вартість. Документи про виконані роботи та їх вартість складаються і підписуються підрядником та передаються замовнику. Замовник перевіряє ці докумен­ти і в разі відсутності зауважень підписує їх. Після підписання документів замовник зобов'язаний оплатити виконані роботи.

У разі виявлення невідповідності робіт, пред'явлених до оплати, встановленим вимогам, завищення їх обсягів або неправильного застосування кошторисних норм, поточних цін, розцінок та інших помилок, що вплинули на ціну виконаних робіт, замовник має право за участю підрядника скоригувати суму, що підлягає сплаті.

Оплата робіт, виконаних субпідрядниками, проводиться на підставі складених ними та підписаних генеральним підрядником документів про прийняття виконаних робіт та їх вартість і може проводитися безпосередньо генеральним підрядником або замовником, якщо це передбачено договором підряду та договором субпідряду.

Якщо оплату робіт, виконаних субпідрядником, проводить за­мовник, генеральний підрядник, крім документів про обсяги та вартість виконаних робіт, подає замовнику документ про розподіл загальної суми коштів за виконані роботи між ним та субпідрядником.

У разі виконання робіт із залученням бюджетних коштів, кош­тів державних і комунальних підприємств питання розрахунків за виконані роботи (надання авансу, проміжні розрахунки, строки платежів тощо) визначаються договором підряду з дотриманням вимог актів законодавства, що регулюють ці питання.

Гарантійні строки якості закінчених робіт (експлуатації об'єкта будівництва) та порядок усунення виявлених недоліків (дефектів). Гарантійний строк експлуатації об'єкта будівництва становить десять років від дня його прийняття замовником, якщо більший гарантійний строк не встановлений договором підряду або законом (далі – гарантійний строк експлуатації). Початком гарантійних строків вважається день підписання акта про приймання-передачу закінчених робіт (об'єкта будівництва).

У разі виявлення замовником протягом гарантійних строків недоліків (дефектів) у закінчених роботах (об'єкті будівництва) і змонтованих конструкціях він повідомляє про них підрядника в порядку, передбаченому договором підряду.

Гарантійні строки продовжуються на час, протягом якого закінчені роботи (об'єкт будівництва) і змонтовані конструкції не могли експлуатуватися внаслідок виявлених недоліків (дефектів), відповідальність за які несе підрядник.

Підрядник відповідає за недоліки (дефекти), виявлені в закінчених роботах (об'єкті будівництва) і змонтованих конструкціях протягом гарантійних строків, якщо він не доведе, що: недоліки були відомі або могли бути відомі замовнику на момент їх прийняття, але не зазначені в акті; недоліки виникли внаслідок: неналежної підготовки проектної документації, якщо відповідно до договору підряду обов'язок щодо забезпечення робіт (будівництва об'єкта) проектною документацією було покладено на замовника; природного зносу результату закінчених робіт (об'єкта будівництва), змонтованих конструкцій; неправильної експлуатації або неправильності інструкцій щодо експлуатації змонтованих конструкцій та/або об'єкта будівництва, розроблених самим замовником або залученими ним третіми особами; неналежного ремонту змонтованих конструкцій, об'єкта будівництва, проведеного самим замовником або залученими ним третіми особами; інших незалежних від підрядника обставин.

У разі виявлення замовником недоліків (дефектів) протягом гарантійних строків, він зобов'язаний у порядку, визначеному договором підряду, повідомити про це підрядника і запросити його для складення відповідного акта про порядок і строки усунення вияв­лених недоліків (дефектів). Якщо підрядник відмовився взяти участь у складенні акта, замовник має право в порядку, визначеному договором підряду, скласти такий акт із залученням незалежних експертів і надіслати його підряднику.

Підрядник зобов'язаний усунути виявлені недоліки (дефекти) в порядку, визначеному актом про їх усунення. У разі відмови підрядника усунути виявлені недоліки (дефекти) замовник може усунути їх своїми силами або із залученням третіх осіб у порядку, визначеному договором підряду. У такому разі підрядник зобов'язаний повністю компенсувати замовнику витрати, пов'язані з усуненням зазначених недоліків, та завдані збитки.

Якщо між замовником і підрядником виник спір щодо усунення недоліків (дефектів) або їх причин, на вимогу будь-якої сторони може бути проведено незалежну експертизу. Фінансування витрат, пов'язаних з проведенням такої експертизи, покладається на підрядника, крім випадків, коли за результатами експертизи буде встановлено відсутність порушень умов договору підряду підрядником або причинного зв'язку між діями підрядника та виявленими недоліками (дефектами). У такому випадку витрати, пов'язані з проведенням експертизи, фінансує сторона, яка вимагала її проведення, а якщо експертизу проведено за згодою сторін, такі витрати покладаються на обидві сторони в рівних частинах, якщо інше непередбачено договором підряду.

§ 5. Відповідальність за порушення законодавства про будівельну діяльність

Господарсько-правова відповідальність за правопорушення в галузі будівництва і в тому числі за договором підряду на капітальне будівництво передбачає застосування до порушників різноманітних господарсько-правових санкцій.

Так до суб’єктів господарських правовідносин у будівельній галузі, відповідно до ч. 1 і 2 ст. 322 за невиконання або неналежне виконання зобов'язань за договором підряду на капітальне будівництво винна сторона сплачує штрафні санкції, а також відшкодовує другій стороні збитки (зроблені другою стороною витрати, втрату або пошкодження її майна неодержані доходи) в сумі, не покритій штрафними санкціями, якщо інший порядок не встановлено законом. Склад та розмір недоліки, виявлені при прийняті робіт (об’єкта), підрядник зобов’язаний усунути за свій рахунок у строки, погоджені з замовником У разі порушення строків усунення недоліків підрядник несе відпові­дальність, передбачену договором.

Разом з цим, цивільним законодавством (ч. 1 ст. 622 ЦК), сплата неустойки і відшкодування збитків, завданих порушенням договірного зобов’язання, від обов’язку виконувати його в натурі.

За загальним правилом, встановленим ст.. 883 ЦК щодо відповідальності підрядника, ст. 886 ЦК щодо відповідальності замовника та ч. 1 ст. 322 ГК про відповідальність за порушення договори підряду на капітальне будівництво, передбачено застосування штрафних санкцій, а також відшкодування другій стороні збитків )зроблені другою стороною витрати, втрату або пошкодження її майна недодержані доходи) в сумі, не покриті й штрафними санкціями.

До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного вико­нання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

При визначенні розміру збитків, якщо інше не передбачено законом або договором, враховуються ціни, що існували за місцем виконання зобов'язання на день задоволення боржником у добровільному порядку вимоги сторони, яка зазнала збитків, а у разі якщо вимогу не задоволено у добровільному порядку, - на день подання до суду відповідного позову про стягнення збитків. Виходячи з конкретних обставин, суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ціни на день винесення рішення суду.

Сторони господарського зобов'язання мають право за взаємною згодою заздалегідь визначити погоджений розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, у твердій сумі або у вигляді відсоткових ставок залежно від обсягу невиконання зобов'язання чи строків порушення зобов'язання сторонами. Не допускається погодження між сторонами зобов'язання щодо обмеження їх відповідальності, якщо розмір відповідальності для певного виду зобов'язань визначений законом.

Склад збитків, що підлягають відшкодуванню у внутрішньогосподарських відносинах визначаються відповідними суб’єктами господарювання – господарськими організаціями з урахуванням специфіки їх діяльності.

Учасник господарських відносин, який вчинив господарське правопорушення, зобов'язаний вжити необхідних заходів щодо запо­бігання збиткам у господарській сфері інших учасників господарських відносин або щодо зменшення їх розміру, а у разі якщо збитків зав­дано іншим суб'єктам, - зобов'язаний відшкодувати на вимогу цих суб'єктів збитки у добровільному порядку в повному обсязі, якщо законом або договором сторін не передбачено відшкодування збитків в іншому обсязі.

Відповідно до ч. 3 ст. 226 ГК, сторона господарського зобов’язання, яка була своєчасно попередже­на другою стороною про можливе невиконання нею зобов'язання і могла запобігти виникненню збитків своїми діями, але не зробила цього, вона позбавляється права на відшкодування збитків крім випадків, коли законом або договором не передбачено інше. Не підлягають відшкодуванню збитки, завдані правомірною відмовою зобов'язаної сторони від подальшого виконання зобов'язання.

Відповідно до ст. 25 Закону «Про основи містобудування» і ст. 1 Закону «Про відповідальність підприємств, їх об’єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування» від 14.10.1994 р., суб’єкти господарювання незалежно від форм власності, які здійснюють будівельні роботи виготовляють будівельні матеріали, вироби і конструкції, а так само які є замовниками у будівництві або поєднують функції замовника і підрядника, несуть відповідальність у вигляді штрафу за такі правопорушення:

1. проведення підготовчих робіт без дозволу на виконання підготовчих робіт або без дозволу на виконання будівельних робіт, або без відповідної затвердженої проектної документації – у розмірі п’ятдесяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян;

2. проведення будівельних робіт без дозволу на їх виконання або без затвердженої проектної документації – у розмірі п'ятдесяти відсотків вартості цих робіт;

3. передачу проектною організацією замовнику робочої документації для будівництва, що не відповідає державним стандартам, нормам і правилам, вихідним даним на проектування об'єктів архітектури та затвердженому проекту, - у розмірі тридцяти відсотків вартості розробленої робочої документації;

4. виробництво, реалізацію або застосування в будівництві будівельних матеріалів, виробів і конструкцій, які не відповідають державним стандартам, нормам і правилам або проектним рішенням, а так само підлягають обов'язковій сертифікації, але не пройшли її, - у розмірі двадцяти п'яти відсотків вартості реалізованої продукції;

5. виконання будівельних робіт, що не відповідають державним стандартам, нормам і правилам або проектним рішенням, - у розмірі десяти відсотків вартості виконаних робіт;

6. прийняття в експлуатацію об'єктів, зведених з порушенням законодавства, а так само місцевих правил забудови населених пунктів або проектних рішень, - у розмірі п'яти відсотків вартості відповідних об'єктів;

7. здійснення окремих видів господарської діяльності у будівництві, що підлягають ліцензуванню, без отримання у встановленому порядку ліцензії - у розмірі плати за видачу ліцензій на відповідний вид господарської діяльності у будівництві;

8. ухилення від виконання або несвоєчасне виконання приписів інспекцій державного архітектурно-будівельного контролю - у розмірі п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

9. передачу проектною організацією замовнику робочої документації для реконструкції, реставрації, капітального ремонту об'єкта, в якій передбачено внесення змін з порушенням вимог архітектурно-технічного паспорта зазначеного об'єкта, - у розмірі двадцяти п'яти відсотків вартості розробленої робочої документації;

10. експлуатацію або використання будинків чи споруд після закінчення будівництва без прийняття їх державними приймальними (технічними) комісіями – у розмірі десяти відсотків вартості виконаних робіт;

11. затвердження містобудівної документації з порушенням встановлених державних стандартів, норм і правил, вихідних даних на проектування - у розмірі двадцяти п'яти відсотків вартості розробленої містобудівної документації;

12. недотримання регіональних або місцевих правил забудо­ви під час планування і забудови населених пунктів, режиму використання та забудови земель, на яких передбачена перспективна містобудівна діяльність, - у розмірі двадцяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

При цьому сплата штрафів не звільняє учасника будівельних відносин від усунення допущення збитків, заподіяних внаслідок порушень передбачених названими законами. Господарсько-адміністративні штрафи накладаються Державною архітектурно-будівельною інспекцією України та її територіальними органами, які діють на підставі Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 18.10.2006 р. № 1434; Положення про інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві і Севастополі, затвердженою наказом Міністерства регіонального розвитку та будівництва України від 19.11.2007 р. № 317, а також Положення про архітектурно-будівельний контроль, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.1993 р. № 225).

Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю, відповідно до своїх повноважень мають право застосувати такі господарсько-правові санкції:

­ давати у межах своїх повноважень замовникам, проектним і будівельним організаціям, підприємствам, що виготовляють будівельні матеріали, вироби і конструкції, обов'язкові для виконання приписи щодо усунення порушень законодавства, державних стандартів, норм і правил, архітектурних вимог, технічних умов, затверджених проектних рішень, місцевих правил забудови населених пунктів, вносити замовникам пропозиції про припинення фінансування об'єктів до усунення виявлених недоліків;

­ вимагати в необхідних випадках від замовників, підрядників, виробників будівельних матеріалів, виробів і конструкцій вибіркового розкриття окремих конструктивних елементів будинків і споруд, проведення зйомок і замірів, додаткових лабораторних та інших випробувань будівельних матеріалів, виробів і конструкцій;

­ зупиняти будівельні роботи, які не відповідають вимогам законодавства, державних стандартів, норм і правил, архітектурним вимогам, технічним умовам, затвердженим проектним рішенням, місцевим правилам забудови населених пунктів або здійснюються без дозволу на їх виконання, а також виробництво і застосування в будівництві будівельних матеріалів, виробів і конструкцій, виготовлених з порушенням державних стандартів, що загрожує життю і здоров’ю людей або становить підвищену небезпеку для дозвілля;

­ вносити подання відповідним органам про анулювання або призупинення^'р1 ^' дії ліцензій на право здійснення спеціальних видів робіт у проектуванні та будівництві суб'єктами, які допускають грубі порушення законодавства, державних стандартів, норм і правил, архітектурних вимог, технічних умов, затверджених проектних рішень, місцевих правил забудови населених пунктів;

­ безплатно одержувати від замовників, будівельних організацій, підприємств, що виробляють будівельні матеріали, вироби і конструкції, а також органів державної статистики звітні дані про введення в дію основних фондів, реалізацію готової продукції; складати протоколи про правопорушення у сфері містобудування та накладати штрафи відповідно до чинного законодавства.

Дії і рішення посадових осіб інспекцій державного архітектурно-будівельного контролю можуть бути оскаржені в органи, яким ці інспекції підпорядковані або до суду.

У разі порушення договірних зобов’язань, стороною, яка потерпіла від правопорушення (замовником, підрядним, інвестором), без попереднього пред’явлення претензії, відповідно до ст. 236 ГК можуть прийнятися такі оперативно-господарські санкції: одностороння відмова від виконання свого зобов’язання управленою стороною, із звільненням її від відповідальності за це – у разі порушення зобов'язання другою, стороною; відмова від оплати за зобов'язанням, яке виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони; відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських позичок тощо; відмова управленої сторони зобов'язання від прийняття по­дальшого виконання зобов'язання, порушеного другою стороною, або повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором за зобов'язанням (списання з рахунку боржника в безакцептному по­рядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо); встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного виконання зобов'язань стороною, яка порушила зобов'язання: зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг), переведення платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо; відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушує зобов'язання.

Перелік оперативно-господарських санкцій, встановлений у цій статті, не є вичерпним. Сторони можуть передбачити у договорі також інші оперативно-господарські санкції.

У сфері будівництва, за договором підряду на капітальне будівництво застосовуються ще такі оперативно-господарські санкції: відмова замовника від прийняття недоброякісно виконаних робіт (об'єктів) та додаткових робіт, виконаних підрядником без узгодження з замовником; відмова від оплати вказаних робіт (об'єктів); призупинення робіт і розірвання; контракту.

Не прий маються і не оплачуються замовником. Об'єкти з недоробками та дефектами, додаткові роботи, що виконані підрядником без узгодження із замовником, а також роботи, що виконанні яких допущено відхилення від проекту, а його вимогу і в установлені ним строки вказані недоліки усуваються підрядником і роботи (об'єкти) приводяться у відповідність із документацією. Якщо підрядник відмовився усунути недоліки, замовник має право доручити цю роботу іншим виконавцям з компенсацією витрат за рахунок підрядника, у тому числі шляхом утримання відповідних сум при розрахунках за виконані роботи. Оплата підряднику за додаткові роботи може здійснюватись, якщо замовник визнає їх необхідність і якщо він без затримки був повідомлений про них.

Замовник, як крайній захід, розірвати контракт у разі суттєвого порушення договірних зобов'язань підрядником, яке створює пе­редумови для невиконання замовлення у встановлені строки (при відставанні строків виконання робіт від запланованих графіками, грубих порушеннях вимог будівельних норм і правил тощо). Розірвання контракту підрядником може мати місце, якщо замовник протягом обумовленого строку не виконує своїх зобов'язань (передача будівельного майданчика, документації, устаткування тощо) і цим зумовлює неможливість нормальної діяльності підрядника, якщо замовник не оплачує протягом встановленого строку виконані підрядником роботи.

Підрядник має право не розпочинати роботи якщо замовник у визначені договором підряду строки не передасть підряднику на погодження план фінансування будівництва на поточний рік, а на перехідних будовах – припинити їх виконання, і в разі невжиття замовником необхідних заходів вимагати розірвання договору підряду. Сторона, яка приймає рішення про розірвання контракту, зобов'язана письмово повідомити про це іншу сторону, обґрунтувати причини і надати їй строк для усунення допущених порушень.

Господарсько-правові санкції до порушника можуть застосовуватися протягом встановлених строків позовної давності. Позовна давність для вимог, що випливають з неналежної якості робіт за договором підряду на капітальне будівництво, визначається з дня прийняття роботи замовником і становить: один рік – щодо недоліків некапітальних конструкцій, а у разі якщо недоліки не могли бути виявлені за звичайного способу прийняття роботи – два роки; один рік – щодо стягнення неустойки (пені, штрафу); три роки з- щодо недоліків капітальних конструкцій, а у разі якщо недоліки не могли бути виявлені за звичайного способу прийняття роботи, - десять років; тридцять років – щодо відшкодування збитків, завданих замовникові протиправними діями підрядника, які призвели до руйнувань чи аварій ч. 3 ст. 322 ГК).

У разі якщо договором підряду або законодавством передбачено надання гарантії якості роботи і недоліки виявлено в межах гарантійного строку, перебіг позовної давності починається з дня виявлення недоліків.

Адміністративно-господарські санкції відповідно до ст. 250 ГК можуть бути застосовані до суб'єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб'єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.

Контрольні запитання

1 Визначте співвідношення понять «будівельна діяльність» і «будівництво».

2 Назвіть та коротко охарактеризуйте основні та нормативно-правові акти, що регулюють будівельну діяльність.

3 У чому особливості правового статусу забудовника і замовника?

4 Хто може бути підрядником?

5 Визначте правовий статус інвестора як суб’єкта правовідносин з будівництва?

6 Які Ви знаєте умови започаткування будівництва?

7 Як одержати дозвіл на будівництво малих архітектурних форм?

8 Яку Ви знаєте будівельну документацію?

9 У чому зміст договору підряду на капітальне будівництво?

10 У якому правовому статусі можуть бути підрядники у договорі підряду на капітальне будівництво?

11 Який порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів?

12 Яка відповідність за невиконання або неналежне виконання договору підряду на капітальне будівництво?

13 Які Ви знаєте оперативно-господарські санкції?

14 Хто і як застосовує оперативно-господарські санкції?

15 Назвіть підстави для застосування адміністративно-господарських санкцій у будівництві?

ГЛАВА 8

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ ПРАВОВІДНОСИН У ХАРЧОВІЙ ПРОМИСЛОВОСТІ

§ 1. Правові засади забезпечення безпечності та якості харчових продуктів

Виробництво харчових продуктів особлива сфера суспільного виробництва у якій виробляються товари і надаються послуги для задоволення базової потреби людини у харчових продуктах (їжі). Сюди відноситься харчосмакова, м'ясо-молочна, мукомольно-круп’яна, лікеро-горілчана, цукрова промисловість тощо, а також забезпечення продукцією їх виробництва громадян властивостями продукції цієї галузі. Така продукція, як зазначає О.П. Віхров,1 безпосередньо споживається населенням, і це висуває особливі вимоги до її якості та безпеки, обумовлює створення державних гарантій дотримання вказаних вимог з метою збереження і зміцнення здоров'я людини, забезпечення її права на належну якість та безпеку харчових продуктів. Крім того, виробництво, обіг і реалізація окремих видів продуктів, зокрема алкогольних напоїв, тютюнових виробів, цукру, мають істотну специфіку чи особливе значення, що зумовило прийняття спеціальних законодавчих актів.

Україна як і більшість країн світу, нажаль, не може забезпечити світовий стандарт суверенітету споживача, що означає виробляти харчові продукти в таких кількостях, що є необхідними для максимально задоволення його нестатків. Поки що вирішує питання визначення і наповнення споживчого кошика. Шлях до нього один-виробляти безпечні продукти в достатній кількості і за доступними цінами.

У зв’язку з цим, і на сьогодні є актуальним головний обов’язок держави закріплений у ст. 3 Конституції України яка гасить, що людина, її життя і _______________________

1 Віхров О.П. Господарське право. Спеціальна частина. Навчальний посібник. – К.: Видавничий дім «Слово». 2006. – С. 103.

здоров’я,честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Окрім цього, ще однією конституційною гарантією громадян України на забезпечення їх життя і здоров’я є ч. 2 ст. 50 Конституції, яка кожному гарантує право вільного доступу до інформації про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її отримання. Така інформація ніким не може бути засекречена. У зв’язку з цим, діяльність держави по забезпеченню безпечності та якості харчових продуктів з метою забезпечення життєдіяльності та здоров’я громадян, слід вважати її функцією.

Правове забезпечення безпечності та якості харчових продуктів найбільш повно визначено у Законі України від 23.12.1997 р. в редакції від 06.09.2005 р. «Про безпечність та якість харчових продуктів» з практично щорічними, змінами і доповненнями (надалі – Закон). Цей Закон регулює відносини між органами виконавчої влади, виробниками, продавцями (постачальниками) та споживачами харчових продуктів, що виробляються, знаходяться в обігу імпортуються і експортуються. Дія цього Закону не поширюється на тютюн і тютюнові вироби та спеціальні вимоги до харчових продуктів, пов’язані з наявністю у них генетично модифікованих організмів чи їх компонентів, що є предметом регулювання спеціального законодавства, а також на харчові продукти, вироблені для особистого споживання.

Харчовим продуктом (їжею), згідно з цим Законом (ст. 1) є: будь-яка речовина або продукт (сирий, включаючи сільськогосподарську продукцію, необроблений, напівоброблений або оброблений), призначений для споживання людиною. Харчовий продукт включає напій, жувальну гумку та будь-яку іншу речовину, включаючи воду, які навмисно включені до харчового продукту під час виробництва, підготовки або обробки.

Окрім загальних, передбачені харчові продукти для спеціального дієтичного споживання (використання), яким є - харчові продукти, які спеціально перероблені або розроблені для задоволення конкретних дієтичних потреб, що існують через конкретний фізичний чи фізіологічний стан людини та/або специфічну хворобу або розлад, і які реалізуються як такі, у тому числі продукти дитячого харчування, харчування для спортсменів та осіб похилого віку. Склад таких харчових продуктів повинен значною мірою відрізнятися від складу звичайних продуктів подібного роду, якщо такі звичайні харчові продукти існують, але не можуть бути замінниками лікарських засобів.

Виробниками харчових продуктів, відповідно до наказу Головного державного санітарного лікаря України Державної санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров’я України (надалі – МОЗ) від 28.12.2007 р. №43, затверджений є: фізична або юридична особа (її філії, відділення, інші відокремлені підрозділи, представництва), що здійснює господарську діяльність з виробництва харчових продуктів, у тому числі для спеціального дієтичного споживання, харчових добавок, ароматизаторів, дієтичних добавок, допоміжних матеріалів для переробки та допоміжних засобів з матеріалів для виробництва з метою введення їх в обіг, а також обіг. Їх господарська діяльність, пов'язана з виробленням об'єктів санітарних заходів, включаючи всі стадії технологічного процесу, у тому числі виготовлення, підготовку, змішування та пов'язані з цим процедури, обробку, наповнення, пакування, переробку, відновлення та інші зміни стану об’єкта. Такими об’єктами всі види перелічених вище харчових продуктів.

Відповідно до ст. 4 Закону державне забезпечення безпечність та якість харчових продуктів і метою захисту життя і здоров'я населення від шкідливих факторів, які можуть бути присутніми у харчових продуктах здійснюються шляхом: встановлення обов'язкових параметрів безпечності для харчових продуктів; встановлення мінімальних специфікацій продуктів у технічних регламентах; встановлення санітарних заходів і ветеринарно-санітарних вимог для потужностей (об'єктів) та осіб, які зайняті у процесі виробництва, продажу (постачання), зберігання (експонування) харчових продуктів; забезпечення безпечності нових харчових продуктів для споживання людьми до початку їх обігу; встановлення стандартів для харчових продуктів з метою їх ідентифікації; забезпечення наявності нових харчових продуктів для спеціального дієтичного споживання, функціональних харчових продуктах і дієтичних добавках заявлених особливих характеристик та їх безпечності для споживання людьми, зокрема особами, які мають особливі дієтичні потреби; інформування та підвищення обізнаності виробників, продавців (постачальників) і споживачів стосовно безпечності харчових продуктів та належної виробничої практики; встановлення вимог щодо знань та умінь відповідального персоналу виробників, продавців (постачальників); встановлення вимог щодо стану здоров'я відповідального персоналу виробників, продавців (постачальників); участі у роботі відповідних міжнародних організацій, які встановлюють санітарні заходи та стандарти харчових продуктів на регіональному і світовому рівнях; здійснення державного контролю на потужностях (об'єктах), де виробляються та переробляються продукти, що становлять значний ризик для здоров'я і життя людей; здійснення державного нагляду з метою перевірки виконання виробниками та продавцями (постачальниками) об'єктів санітарних заходів вимог цього Закону; виявлення порушень та здійснення необхідних заходів щодо притягнення до відповідальності осіб, які не виконують положення цього Закону.

Законом, відповідно до ст. 36, забороняється:

­ обіг харчових продуктів на потужностях (об'єктах), що не відповідають вимогам санітарних заходів; ­ продаж харчових продуктів домашнього виготовлення; ­ обіг необроблених харчових продуктів тваринного походження, у тому числі туш тварин, на яких безпосередньо та/або на упаковці відсутня позначка придатності (маркування у формі позначки придатності) за відсутності відповідних ветеринарних документів. Такі продукти підлягають вилученню і знищенню.Також заборонений обіг об'єктів санітарних заходів, якщо ці об'єкти: небезпечні, непридатні до споживання; неправильно марковані, не зареєстровані або не затверджені відповідно до положень цього Закону або містять харчові добавки, ароматизатори, які не зареєстровані відповідно до цього Закону, не відповідають технічним регламентам; завезені на територію України контрабандно; дата споживання «Вжити до» яких минула. Харчові продукти, що вилучені з обігу у зв'язку з порушеннями, можуть бути повернуті в обіг за умови забезпечення виправлення маркування та проведення реєстрації. Вилучені харчові продукти, які неможливо повернути в обіг, використовуються для інших, ніж споживання людьми, цілей або підлягають знищенню у порядку, встановленому законом. Знищення харчових продуктів, повернення їх в обіг для споживання людиною або для інших, ніж споживання людиною, цілей здійснюється виробником (власником) за його рахунок. Порядок знищення харчових продуктів або умови, які повинні виконуватися для повернення їх в обіг для споживання людиною або для інших, ніж споживання людиною, цілей, встановлюються відповідним головним санітарним лікарем або головним ветеринарним інспектором.

Харчові продукти підлягають обов’язковому етикуванню . Відповідно до ст. 38 Закону усі харчові продукти, що знаходяться в обігу в Україні, етикетуються державною мовою України та містять у доступній для сприймання споживачем формі інформацію про: назву харчового продукту; назву та повну адресу і телефон виробника, адресу потужностей (об'єкта) виробництва, а для імпортованих харчових продуктів – назву, повну адресу і телефон імпортера; кількість нетто харчового продукту у встановлених одиницях виміру (вага, об'єм або поштучно); склад харчового продукту у порядку переваги складників, у тому числі харчових добавок та ароматизаторів, що використовувались у його виробництві; калорійність та поживну цінність із вказівкою на кількість білка, вуглеводів та жирів у встановлених одиницях виміру на 100 грамів харчового продукту; кінцеву дату споживання «Вжити до» або дату виробництва та строк придатності; номер партії виробництва; умови зберігання та використання, якщо харчовий продукт потребує певних умов зберігання та використання для забезпечення його безпечності та якості; застереження щодо споживання харчового продукту певними категоріями населення (дітьми, вагітними жінками, літніми людьми, спортсменами та алергіками), якщо такий продукт може негативно впливати на їх здоров'я при його споживанні.

Харчовий продукт вважається неправильно маркованим, якщо: етикетка підроблена або водить в оману; харчовий продукт продається під назвою іншого продукту; інформація на етикетці представлена не державною мовою; харчовий продукт упакований, заповнений у тару або підготовлений таким чином, що не вводить в оману; етикетка харчового продукту не відповідає обов’язковим вимогам цього Закону щодо етикетування харчового продукту; етикетка містить слова, словосполучення або дані, які важко прочитати або зрозуміти звичайному споживачу за звичайних умов використання, показу та продажу товару. Текст для етикетування харчових продуктів для спеціального дієтичного споживання, функціональних харчових продуктів та дієтичних добавок підлягає обов'язковому затвердженню МОЗ.

Етикетки харчових продуктів, на яких використовуються символи, повинні містити тільки такі символи, які були затверджені відповідними міжнародними та регіональними організаціями з питань стандартизації. Написи на етикетці харчового продукту, що представляють інтерес для споживачів та призначені запобігати шахрайству або відрізняти один харчовий продукт від іншого, такі як «повністю натуральний», «органічний», «оригінальний», тощо та інша інформація, на додаток до тієї, що зазначена у цій статті, підлягає перевірці у порядку, встановленому відповідними нормативно-правовими актами, виданими на виконання цього Закону.

Забороняється реклама харчових продуктів для спеціального дієтичного споживання, функціональних харчових продуктів та дієтичних добавок без попереднього погодження її тексту з МОЗ; вислови щодо можливої лікувальної дії, втамування болю; листи подяки, визнання, поради, якщо вони пов'язані з лікуванням чи полегшенням умов перебігу захворювань, а також посилання на таку інформацію; вислови, які спричиняють чи сприяють виникненню відчуття негативного психологічного стану.

Особам, які займаються відповідно до ст. 20 Закону діяльністю з виробництва або введення в обіг харчових продуктів, забороняється виробляти та/або вводити в обіг небезпечні, непридатні до споживання або неправильно марковані харчові продукти. Введення в обіг об'єктів санітарних заходів виробником та/або продавцем (постачальником) слід розуміти як декларацію про безпечність цього об'єкта та його відповідність вимогам цього Закону та іншим обов'язковим вимогам, встановленим відповідними технічними регламентами.

За 30 днів до першого введення в обіг в Україні об'єктів санітарних заходів, за винятком харчових продуктів, підконтрольних ветеринарній службі, виробник або продавець (постачальник), який вперше вводить ці об'єкти в обіг, зобов'язаний надати повідомлення про це та декларацію виробника Головному державному санітарному лікарю України.

Щодо харчових продуктів, підконтрольних ветеринарній службі, виробник або продавець (постачальник), який вперше вводить ці харчові продукти в обіг, зобов'язаний надати повідомлення про це та декларацію виробника Головному державному ветеринарному інспектору України.

Особи, які займаються виробництвом або введенням в обіг харчових продуктів, повинні: виконувати вимоги цього Закону; застосовувати санітарні заходи та належну практику виробництва, системи забезпечення безпечності та якості під час виробництва та обігу харчових продуктів; забезпечувати використання у харчових продуктах дозволених інгредієнтів, які використовуються у дозволених межах, є безпечними та належної якості; забезпечувати наявність достатньої та надійної інформації щодо поживної цінності, складу, належних умов зберігання, застережень та приготування харчових продуктів; надавати передбачену ст.21 Закону декларацію виробника; забезпечувати належні умови зберігання та/або експонування харчових продуктів; запобігати продажу небезпечних, непридатних до споживання та неправильно маркованих харчових продуктів; добровільно вилучати харчові продукти, які вони виробили або вводять у обіг, у разі виявлення факту, що такі харчові продукти небезпечні, непридатні до споживання або неправильно марковані; виправляти недоліки харчових продуктів, які вироблені або знаходяться в обігу та не відповідають вимогам цього Закону; забезпечувати безперешкодний доступ відповідного інспектора, який здійснює державний контроль або державний нагляд, до потужностей (об'єктів) з виробництва або обігу харчових продуктів протягом звичайного часу роботи та дозволяти відбір зразків об'єктів санітарних заходів, а також інших матеріалів і речовин на зазначених потужностях (об'єктах), та надавати за вимогою відповідного інспектора документи, необхідні для цієї мети; компенсувати відповідно до закону шкоду, заподіяну споживачам внаслідок споживання непридатних до споживання або неправильно маркованих харчових продуктів та споживання харчових продуктів, які були визнані небезпечними, за умови їх зберігання, приготування та/або споживання згідно з інструкціями, наданими виробником та/або продавцем; вести облік придбання, з посиланням на відповідну декларацію виробника, та використання харчових продуктів, харчових добавок, ароматизаторів та допоміжних матеріалів для переробки, що застосовуються для виробництва або обігу харчових продуктів, протягом трьох років для забезпечення відслідковування таких харчових продуктів. У разі серійного виробництва харчових продуктів, харчових добавок, ароматизаторів та допоміжних матеріалів для переробки такий облік здійснюється за номером партії.

Виробник сільськогосподарської продукції, призначеної для споживання людиною, харчових продуктів, харчових добавок, ароматизаторів або допоміжних матеріалів для переробки зобов'язаний видавати декларацію виробника на такі об'єкти під час введення їх в обіг. Декларація виробника засвідчує відповідність харчових продуктів, харчових добавок, ароматизаторів або допоміжних матеріалів для переробки вимогам, визначеним у декларації за умови, що вимоги, встановлені виробником, виконуються протягом подальших дій. Вона видається на визначений період часу для серійного виробництва одного й того самого харчового продукту, харчової добавки, ароматизатора, допоміжного засобу для переробки або для партії. Якщо декларація виробника видається на серійне виробництво продукту, включені до неї партії повинні зазначатись у такій декларації виробника. Декларація виробника, що видається на партію, повинна містити посилання на конкретну партію.

Ст.1 Закону також визначені умови непридатного харчового продукту який вважається непридатним до споживання людиною («едалтерованим»), якщо він:

­ містить отруйну або шкідливу речовину, яка робить його небезпечним для здоров'я людини (за винятком речовин, які не є доданими речовинами, якщо такі речовини є присутніми на рівнях, що не вважаються шкідливими для здоров'я людини);

­ містить додані отруйні або шкідливі речовини (за винятком пестицидів у сільськогосподарській сировині, а також харчових добавок, барвників або лікарських препаратів для тварин, які дозволені і не перевищують встановлених максимальних меж залишків або рівнів включення);

­ не відповідає обов'язковим мінімальним специфікаціям якості;

­ підготовлений, запакований чи у будь-який інший спосіб вироблений або знаходиться в обігу у такий спосіб чи за таких умов, що може спричинити його забруднення та небезпеку для здоров'я людини;

­ повністю або частково отриманий з хворої тварини або тварини, що була забитою у будь-який інший спосіб, ніж на скотобійні, яка знаходиться під наглядом;

­ знаходиться у контейнері або упаковці, який частково або повністю складається з отруйних або шкідливих речовин (речовини), що може зробити харчовий продукт небезпечним для здоров'я людини; цілеспрямовано підданий іррадіації, за винятком використання іррадіаційної технології для прийнятних технічних цілей і відповідно до встановлених міжнародних вимог безпечного використання та застосування радіаційної іонізуючої технології;

­ містить харчову добавку, яка не затверджена для використання в Україні, або харчову добавку, яка не дозволена для використання у певному харчовому продукті, або харчову добавку, яка затверджена для використання у певному харчовому продукті, але була включена в обсязі, що перевищує рівень включень, встановлений санітарними заходами або технічними регламентами, або, якщо такі відсутні, - рівень включень, встановлений відповідними міжнародними організаціями;

­ містить пестициди або ветеринарні препарати чи їх залишки, які не дозволені у харчовому продукті, або залишки пестицидів чи ветеринарних препаратів у харчовому продукті перевищують максимальні межі залишку, встановлені санітарними заходами, або, якщо останні відсутні, - максимальні межі залишку, встановлені відповідними міжнародними організаціями;

­ якщо будь-який корисний інгредієнт був частково або повністю виключений з харчового продукту, якщо будь-яка речовина була частково або повністю замінена в харчовому продукті, якщо пошкодження або недоброякісність харчового продукту була прихована у будь-який спосіб або для збільшення обсягу чи ваги, або для зменшення його якості чи властивостей, або необґрунтовано (безпідставно) робить його більш привабливим чи таким, що має більшу цінність;

­ іншим чином не відповідає відповідним санітарним заходам або технічним регламентам.

Харчові продукти, вироблені в Україні, повинні бути безпечними, придатними до споживання, правильно маркованими та відповідати санітарним заходам і технічним регламентам. З метою забезпечення безпечності харчових продуктів, вироблених в Україні, також забороняється: використання харчових добавок, які не зареєстровані для використання в Україні; використання ароматизаторів та допоміжних матеріалів для переробки, які не зареєстровані для використання в Україні; використання дієтичних добавок, які не зареєстровані для використання в Україні; використання допоміжних засобів і матеріалів для виробництва та обігу, які не дозволені для прямого контакту з харчовими продуктами; використання допоміжних засобів і матеріалів для виробництва та обігу, які за своєю природою та складом можуть передавати забруднюючі речовини харчовим продуктам; використання харчових продуктів як інгредієнтів для виробництва, включаючи сільськогосподарську продукцію, якщо вони містять небезпечні фактори на рівнях, що перевищують обов'язкові параметри безпечності. Виробники, що здійснюють діяльність з виробництва харчових продуктів, підконтрольних санітарній службі, зобов'язані погодити технологію виробництва з центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров'я. Якщо вони здійснюють діяльність з виробництва харчових продуктів, підконтрольних ветеринарній службі, зобов'язані погодити технологію виробництва з центральним органом виконавчої влади у сфері аграрної політики.Встановлені, підвищені вимоги щодо державної реєстрації харчових продуктів для спеціального дієтичного споживання, функціональних харчових продуктів та дієтичних добавок. Так, забороняється введення в обіг харчових продуктів спеціального дієтичного використання, функціональних продуктів та дієтичних добавок, які не пройшли державну санітарно-епідеміологічну експертизу та державну реєстрацію. Після чого Кабінет Міністрів України встановлює: порядок віднесення харчових продуктів до категорії харчових продуктів для спеціального дієтичного споживання, функціональних харчових продуктів та дієтичних добавок; процедуру державної реєстрації харчових продуктів для спеціального дієтичного споживання, функціональних харчових продуктів та дієтичних добавок; процедуру ведення Державного реєстру харчових продуктів для спеціального дієтичного споживання, функціональних харчових продуктів та дієтичних добавок; процедуру надання інформації, яка міститься у Державному реєстрі харчових продуктів для спеціального дієтичного споживання, функціональних харчових продуктів та дієтичних добавок; вартість робіт, пов'язаних з Державною реєстрацією харчових продуктів для спеціального дієтичного споживання, функціональних харчових продуктів та дієтичних добавок, відповідно до положень статті 57 Закону.Харчові продукти, що використовуються для виробництва харчових продуктів для спеціального дієтичного споживання, функціональних харчових продуктів та дієтичних добавок, повинні відповідати обов'язковим параметрам безпечності і мінімальним специфікаціям якості, що є прийнятними для споживача з особливими дієтичними потребами відповідно до санітарних заходів та технічних регламентів. Використання харчових добавок у виробництві харчових продуктів та у харчових продуктах, що знаходяться в обігу дозволяється після їх реєстрації центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров'я. Харчова добавка дозволяється до використання в Україні за наявності існує обґрунтованої технологічної необхідність у харчовій добавці і ця мета не може бути досягнута іншими технологічно доступними засобами; харчова добавка не являє собою небезпеки для здоров'я споживача на рівні використання, на якому пропонується, що може бути встановлено на підставі доступних наукових доказів; харчова добавка не вводить споживача в оману. Харчові добавки заносяться до відповідного реєстру за зверненням виробника та/або продавця (постачальника) або за рекомендацією Національної Комісії України з Кодексу Аліментаріус на підставі затверджених Головним державним санітарним лікарем України санітарно-епідеміологічних нормативів стосовно рівня включень таких харчових добавок у певних видах харчових продуктів та висновку державної санітарно-епідеміологічної експертизи. У процесі реєстрації харчової добавки необхідно: визначати харчові продукти, до яких ця добавка може додаватися, та умови, за яких вона може додаватися; обмежувати харчову добавку до найнижчого рівня використання, який необхідний для досягнення бажаного ефекту; враховувати будь-яке допустиме щоденне споживання або іншу еквівалентну оцінку обсягів споживання харчової добавки та її вірогідне щоденне споживання від усіх джерел, включаючи можливе щоденне споживання харчової добавки спеціальними групами споживачів.Ароматизатори , які можуть використовуватися у харчових продуктах, що виробляються та знаходяться в обігу в Україні, підлягають реєстрації центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров'я за зверненням виробника та/або продавця (постачальника) або за рекомендацією Національної Комісії України з Кодексу Аліментаріус на підставі затверджених Головним державним санітарним лікарем України гігієнічних нормативів стосовно рівня включень таких ароматизаторів у певних видах харчових продуктів та висновку державної санітарно-епідеміологічної експертизи. Будь-який виробник може звернутись із запитом на реєстрацію харчової добавки або ароматизаторів шляхом подання до МОЗ заяви про реєстрацію харчової добавки або ароматизатора що супроводжується відповідною документацією, яка свідчить про те, що харчова добавка або ароматизатора відповідають положенням ч.2, 3 і 4 ст.57 Закону . Якщо харчова добавка або ароматизатор дозволена до використання відповідними міжнародними організаціями, інформація, що це підтверджує, додається до заяви про реєстрацію. Рішення щодо реєстрації або відмови в реєстрації харчової добавки або ароматизатора для виробництва харчових продуктів в Україні чи обігу харчових продуктів, які містять таку харчову добавку, повинне бути видане протягом 120 робочих днів після одержання повної заяви. Будь-яка харчова добавка, будь-які ароматизатори стосовно реєстрації яких було подано запит і яка була дозволена до використання відповідними міжнародними організаціями, підлягає експрес-реєстрації. Експрес-реєстрація має включати огляд звіту відповідних міжнародних організацій, які обґрунтовують можливість використання харчової добавки або ароматизатора. Цей огляд повинен враховувати обставини та умови, специфічні для населення України, а також технічні та економічні можливості визначення присутності та/або рівні використання харчових добавок або ароматизатора у харчових продуктах відносно рівнів включень, що затверджені відповідними міжнародними організаціями. Згідно з процедурою експрес-реєстрації рішення щодо реєстрації або відмови в реєстрації харчової добавки або ароматизатора для виробництва харчових продуктів в Україні чи обігу харчових продуктів, які містять таку харчову добавку, повинне бути видане протягом 30 робочих днів після одержання повної заяви. Порядок реєстрації харчових добавок встановлюється МОЗ. Вартість робіт, пов'язаних з реєстрацією харчових добавок або ароматизаторів встановлюється Кабінетом Міністрів України.Допоміжні матеріли для переробки , що використовуються у виробництві харчових продуктів, обіг яких здійснюється в Україні, не повинні спричиняти присутність шкідливих факторів у харчових продуктах у кількостях, що перевищують максимальні межі залишків. Умови використання, максимальні межі залишків у харчовому продукті та мінімальні специфікації якості для допоміжних матеріалів для переробки, що використовуються у виробництві харчових продуктів, визначаються Головним державним санітарним лікарем України.З метою забезпечення безпеки тваринницької продукції регламентується також забій тварин .Забороняється забій тварин, які не супроводжуються ветеринарним документом, що засвідчує здоров'я тварин, які направляються на забій, та ветеринарно-санітарний стан потужності (об'єкта) походження таких тварин. Також забій парнокопитних та інших копитних, а також забій свійської птиці та кролів в обсягах, що перевищують 5 голів на день, не на бойні, що має експлуатаційний дозвіл і зареєстрована ветеринарною службою. Державний ветеринарний контроль є обов'язковим для всіх тварин перед забоєм, крім тварин вимушеного забою та диких тварин, забитих під час полювання, якщо їх продукти призначаються для споживання людиною. Усі тварини підлягають обов'язковому державному ветеринарно-санітарному контролю після забою, включаючи тварин вимушеного забою та диких тварин,забитих під час полювання, незалежно від того, призначені їх продукти для споживання людиною чи для годівлі тварин. Ветеринарний інспектор проводить інспекцію до та після забою всіх здорових і хворих парнокопитних та інших копитних, а також свійської птиці та кролів. Його присутність на бойнях є обов'язковою до забою, під час забою та після забою. Усі бійні, на яких відповідно до обсягів щоденного виробництва ветеринарний інспектор не присутній постійно, повинні організувати державний ветеринарний контроль під час забою згідно з процедурою, визначеною Ветеринарною службою. Ветеринарний інспектор клеймує всі туші та їх частини, що визнані придатними для споживання людиною, позначкою про придатність. Якщо це передбачено відповідними санітарними заходами, позначка про придатність проставляється у формі штампа на упаковку продукту та ветеринарний інспектор видає відповідний ветеринарний документ, де зазначається придатність продукту для споживання людиною та містить вказану позначку про придатність. Він відбирає зразки всіх туш або їх частин, щодо яких існує підозра про непридатність для споживання людиною (надалі – непридатний продукт) згідно з відповідним зводом правил та зберігає ці зразки в умовах, прийнятних для лабораторного дослідження, не менше ніж 72 години. Протягом цього періоду часу ветеринарний інспектор повідомляє власника туші про свою підозру і встановлює відповідні умови зберігання для непридатного продукту. Власник непридатного продукту може замовити лабораторне дослідження зразків непридатного продукту протягом 72 годин з моменту їх відбору. Це дослідження проводить акредитована лабораторія, уповноважена на проведення дослідження з метою визначення придатності для споживання людиною. Щодо харчових продуктів тваринного походження, які були визнані непридатними для споживання людиною і твариною на підставі лабораторного дослідження та стосовно яких було прийнято рішення про їх знищення, власник може знищити такі продукти самостійно під контролем ветеринарного інспектора.Законодавством також встановлені окремі вимоги щодо виробництва харчових продуктів на експорт та їх ввезення для власного споживання в Україні. Так, відповідно до ст. 24 Закону, особи які мають експлуатаційний дозвіл на потужності (об'єкти) з виробництва харчових продуктів та мають намір здійснювати експорт харчових продуктів, підконтрольних санітарній службі, до країн призначення, які мають особливі вимоги до потужностей (об'єктів), процесів виробництва, умов зберігання або інші подібні вимоги, що стосуються харчових продуктів, можуть звертатися до санітарної служби із запитом про проведення офіційної перевірки виконання ними цих вимог, а стосовно харчових продуктів, підконтрольних ветеринарній службі, - до ветеринарної служби (надалі – відповідна служба). Це служба на підставі результатів офіційної перевірки виконання всіх вимог, встановлених країною призначення, до якої мають намір здійснювати експорт харчових продуктів потужності (об'єкти), затверджує ці потужності (об'єкти) (надалі – затверджені експортні потужності (об'єкти), про що вносить відповідні відомості до експлуатаційного дозволу. Будь-який продукт, який експортується до країни призначення і який походить із затверджених експортних потужностей (об'єктів), повинен бути маркований відповідно до вимог країни призначення. У разі необхідності таке маркування може включати контрольний (реєстраційний) номер, передбачений ст. 22 Закону. Відповідна служба веде реєстр затверджених експортних потужностей (об'єктів) із зазначенням країни призначення та кожного виду харчового продукту, для якого перевірено виконання встановлених вимог. Реєстр повинен бути доступним для громадськості в електронному та/або друкованому вигляді. Порядок проведення офіційної перевірки виконання всіх вимог встановлених країною призначення, до якої мають намір здійснювати експорт харчових продуктів оператори затверджених експортних потужностей (об'єктів), процедура затвердження експортних потужностей (об'єктів), реєстрації та вилучення з реєстру встановлюються МОЗ в галузі охорони здоров'я та центральним органом виконавчої влади з питань аграрної політики.Вантажі з експортованими харчовими продуктами з України повинні супроводжуватися, якщо цього вимагає країна імпортер: оригіналами міжнародних ветеринарних (санітарних) сертифікатів, виданих відповідним уповноваженим органом, що засвідчують придатність харчового продукту до споживання людиною; документами або маркуванням, де зазначаються потужності (об'єкти), з яких походить харчовий продукт.Міжнародні ветеринарні (санітарні) сертифікати на вантажі з харчовими продуктами, призначеними для експорту, видаються лише на продукцію, що вироблена на затверджених експортних потужностях (об'єктах), зареєстрованих у встановленому порядку. Вантажі з харчовими продуктами, які експортуються та повинні супроводжуватися оригіналами міжнародних ветеринарних (санітарних) сертифікатів, що засвідчують придатність харчового продукту до споживання людиною та його відповідність вимогам безпечності країни імпортера, повинні сертифікуватися безпосередньо перед експортуванням. Такий сертифікат повинен бути надрукованим, мати серійний номер та відповідати зразку сертифіката відповідних міжнародних організацій або вимогам країни імпортера щодо його форми та змісту. Порядок видачі міжнародних ветеринарних (санітарних) сертифікатів на вантажі з харчовими продуктами, призначеними для експорту, встановлюється відповідно Головним державним санітарним лікарем України або Головним державним інспектором ветеринарної медицини України.Разом з тим, відповідно до ст. 40 Закону, забороняється імпорт харчових продуктів, які є небезпечними, непридатними до споживання, неправильно маркованими або такими, що не відповідають технічним регламентам або санітарним заходам.Відповідно до вимог чинних санітарних заходів вантажі з об'єктами санітарних заходів, що імпортуються, супроводжуються: для харчових продуктів-оригіналом міжнародного ветеринарного (санітарного) сертифіката (надалі – міжнародний сертифікат), що засвідчує придатність для споживання людиною; для інших об'єктів санітарних заходів – документацією та/або маркуванням, що визначає потужності (об'єкти), на яких вироблено об'єкт санітарних заходів (надалі – потужності (об'єкти) походження). Будь-який вантаж харчових продуктів, що імпортуються, підлягає прикордонному контролю санітарним або ветеринарним прикордонним інспектором (надалі – відповідний прикордонний інспектор) з метою забезпечення дотримання відповідних санітарних заходів та технічних регламентів, які діють на момент застосування. Контроль передбачає перевірку документів та візуальну інспекцію.Харчові продукти у вантажі, які визнані небезпечними, непридатними до споживання, неправильно маркованими або такими, що в інший спосіб не відповідають технічним регламентам або санітарним заходам, не допускаються до ввезення для споживання людиною (надалі – забраковані харчові продукти). Усі забраковані харчові продукти, що становлять високий ризик для здоров'я людини та тварин і не підлягають переробці (обробці), знищуються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Інші підлягають поверненню, окрім випадків, коли імпортер або його уповноважений представник, після консультації з відповідним прикордонним інспектором, погоджується на проведення обробки забракованих харчових продуктів або переведення їх до категорії, іншої, ніж для споживання людиною. Забраковані харчові продукти, які виключено з категорії харчових продуктів для споживання людиною, маркуються на кожній упаковці з добре видимим попередженням «Не для споживання людиною», а в разі відсутності упаковок маркуються або пакуються таким чином, щоб проставити на упаковці попередження «Не для споживання людиною».Ст. 52 Закону також встановлено обмеження імпорту харчових продуктів тваринного походження у зв'язку із хворобами списку Міжнародного епізоотичного бюро (надалі – МЕБ). В такому випадку головний може обмежити або заборонити імпорт харчових продуктів тваринного походження з певних країн чи зон у межах певних країн у разі підтвердження спалаху хвороб списку МЕБ, які можуть зробити харчові продукти тваринного походження небезпечними. Ці обмеження та заборона скасовуються після підтвердження закінчення спалаху хвороби та підтвердження безпечності харчових продуктів тваринного походження. У разі обмеження або заборони імпорту харчових продуктів тваринного походження згідно з частиною першою цієї статті дозвіл на ввезення заборонених харчових продуктів тваринного походження або таких, до яких застосовуються обмеження, з країни, країн або зон у межах певних країн вважається недійсним та скасовується на всі вантажі таких продуктів, включаючи вантажі, що вже виїхали з країни походження, якщо дата виїзду з указаної країни припадає на інкубаційний період для хвороб списку МЕБ, який визначається від дати підтвердження спалаху такої хвороби.Належний рівень захисту здоров'я людей від ризиків пов’язаних з харчовими продуктами визначає Головний державний санітарний лікар України за рекомендацією Національної Комісії України з Кодексу Аліментаріус на підставі такого: ­ загального стану здоров'я населення та ризиків, які є властивими для середовища життєдіяльності людини; ­ стандартів, інструкцій та рекомендацій відповідних міжнародних організацій; ­ мінімізації негативного впливу на міжнародну та внутрішню торгівлю при застосуванні санітарних заходів.Кодекс Аліментаріус – збірник міжнародно схвалених і поданих в однаковому вигляді стандартів на харчові продукти, розроблених в 1962 р. під керівництвом, спрямованих на захист здоров'я споживачів і гарантування чесної практики в торгівлі ними.До речу Кодекс Аліментаріус (Codex Alimentarius) – збірник схвалених створених в 1963 р. Продовольчою та Сільськогосподарською організацією ООН і Всесвітньою Організацією Охорони здоров’я (Кодекс Аліментаріус) і поданих в одноковому вигляді стандартів на харчові продукти, спрямованих на захист здоров’я споживачів і гарантування чесної практики в торгівлі ними.Кодекс Аліментаріус містить стандарти на всі основні види харчових продуктів – сирі, напівоброблені та перероблені, які призначені для постачання споживачеві. Матеріали для подальшого перероблення в продукти харчування включені в ступені певною мірою, необхідною для досягнення обумовлених Кодексом цілей. Кодекс Аліментаріус містить положення щодо гігієни харчових продуктів, харчових добавок, залишків пестицидів, контамінантів, маркування і представлення продуктів, методів аналізу та відбору. Крім того він також містить положення рекомендаційного характеру, яких повинна дотримуватися міжнародна спільнота для захисту здоров'я споживачів і забезпечення однакових торговельних методів, у вигляді правил і норм, настанов та інших документів, що сприяють досягненню цілей Кодексу. Стандарти Кодексу Аліментаріус включають вимоги до продовольства, спрямовані на гарантування споживачеві здорового, безпечного продукту харчування, вільного відфальсифікації, правильно маркованого і представленого. Стандарт Кодексу будь-якого продукту або продуктів розробляється згідно з його форматом для стандартів продукції і містить відповідні критерії.

Консультативно-дорадчим органом щодо забезпечення безпечності та якості харчових продуктів згідно з ст. 8 Закону і затверджено гопостановою Кабінету Міністрів України від 03.07.2006 р. №903 Положення про Національну комісію України з Кодексу Аліментаріус (надалі – Національна комісія).

Основними завданнями Національної комісії є: аналіз міжнародного та вітчизняного законодавства і розроблення пропозицій щодо удосконалення законодавства у сфері безпечності та якості харчових продуктів; гармонізація вітчизняного законодавства з міжнародним у зазначеній сфері; продуктів і вантажів, підконтрольних санітарній службі, що імпортуються та перебувають в обігу; за погодженням з Головним державним ветеринарним інспектором України переліку харчових продуктів, які становлять високий і низький рівень ризиків для здоров'я людей, та критеріїв розроблення програми розширеного контролю харчових продуктів і вантажів, підконтрольних ветеринарній службі, що імпортуються та перебувають в обігу. Головному державному санітарному лікарю України рекомендації щодо визначення: належного рівня захисту здоров'я людини від ризиків; умов використання і максимальних меж залишків у харчових продуктах та мінімальних специфікацій належної якості допоміжних матеріалів для переробки.

Головному державному ветеринарному інспектору України рекомендації щодо затвердження методів контролю збудників хвороб, спільних для людей та тварин, морфологічних методів на післязабійному етапі; максимальних меж залишків ветеринарних препаратів у кожному компоненті, що додається до корму, та в готових кормах; рівнів кормових домішок; МОЗ рекомендації щодо внесення харчових домішок та ароматизаторів до відповідного реєстру.

Національна комісія має право: залучати спеціалістів центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій (за погодженням з їх керівниками), а також провідних спеціалістів і вчених, у тому числі зарубіжних, для розгляду питань, що належать до її компетенції; одержувати від центральних і місцевих органів виконавчої влади інформацію, документи та матеріали, необхідні для виконання покладених на неї завдань; скликати в установленому порядку наради з питань, що належать до її компетенції.

Національна комісія у процесі виконання покладених на неї завдань взаємодіє з центральними і місцевими органами виконавчої влади. Очолює голова, який призначається на посаду та звільняється з посади Кабінетом Міністрів України.

Персональний склад Національної комісії затверджує її голова. До складу Комісії включаються провідні спеціалісти наукових та інших установ, підприємств та організацій, представники центральних органів виконавчої влади з питань охорони здоров'я, аграрної політики, технічного регулювання та споживчої політики, економіки.

Національна комісія для виконання покладених на неї завдань утворює постійно діючі комітети і тимчасові робочі групи за відповідними напрямами діяльності, регламент та персональний склад яких затверджує голова Комісії. Організаційно-технічне забезпечення її роботи здійснюють МОЗ, Мінагрополітики та Держспоживстандарт.

§ 2. Правове забезпечення біологічної безпеки харчових продуктів, вироблених з використанням генетично модифікованих організмів

Розгляд питання обумовлено тим, що наприкінці 80-х років минулого століття з’явилося генетично-модифіковані організми (ГМО) і, відповідно, генетично-модифіковані продукти (ГП). До 60 відсотків нашого ринку заповнено продуктами з ГМО. Науковці запевняють, що їх мутація, скоріше за все, може проявитися лише у третьому поколінні людей. Вже сьогодні частина генетично-модифікованих – рослин не дають насіння. Є певні застереження проте, що безконтрольне виявлення ГМО може привести до порушення екологічного балансу і виникнення загрози біологічному різноманіттю в Україні та у світі.

З метою усунення таких загроз і забезпечення оптимальних умов виробництва та споживання харчових продуктів, які містять ГМО, Верховна Рада України 31.05.2007 р. прийняла Закон «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів» (надалі – Закон). Цей Закон повинен забезпечити держави регулювання відносини між органами виконавчої влади, виробниками, продавцями (постачальниками), розробниками, дослідниками, науковцями та споживачами генетично модифікованих організмів та продукції, виробленої за технологіями, що передбачають їх розробку, створення, випробування, дослідження, транспортування, імпорт, експорт, розміщення на ринку, вивільнення у навколишнє середовище та використання в Україні (надалі – поводження з ГМО) із забезпеченням біологічної і генетичної безпеки. У розвиток правового регулювання цієї проблеми Верховна Рада України 17.12.2009 р. Закон «Про внесення змін до законів України щодо надання інформації про вміст у продукції генетично модифікованих компонентів», яким посилено вимоги до виробників та продавців щодо надання достовірної інформації про вміст у продуктах генетично модифікованих компонентів. Зокрема законодавчим актом визначено, що продукція має містити позначку про наявність або відсутність таких компонентів. А в разі виявлення недостовірної інформації про продукцію (якщо вона не шкодить життю, здоров'ю або майну споживача) виробник (продавець) повинен її вилучити з продажу та привести до відповідності інформацію про неї. Окрім цього, за надання хибної інформації про товари встановлена адміністративна відповідальність у вигляді штрафу. Також було прийнято Закон «Про внесення змін до Закону «Про безпечність та якість харчових продуктів» (щодо інформування громадян про наявність у харових продуктах генетично модифікованих організмів). Згідно із цим документом всі харчові продукти, що знаходяться в обігу в Україні, етикетуються державною мовою та містять у доступній формі інформацію про наявність чи відсутність у продуктах генномодифікованих організмів (ГМО), що відображається на етикетці продукту написом «ГМО» чи «Без ГМО» відповідно. Дія цього закону не поширюється на тютюн і тютюнові вироби та харчові продукти, вироблені для особистого споживання.

Завданнями цих законів є: охорона здоров'я людини і навколишнього природного середовища при здійсненні генетично-інженерної діяльності та поводженні з ГМО; забезпечення конституційного права громадян на достовірну інформацію про вміст у продукції ГМО – компонентів та можливість безпечного їх використання; створення умов для безпечного практичного використання ГМО в господарських цілях; визначення прав і обов'язків суб'єктів регулювання при поводженні з ГМО та встановлення їх відповідальності за порушення законодавства; захист громадян у разі заподіяння шкоди їх здоров'ю внаслідок споживання ГМО; встановлення правових основ міжнародного співробітництва в галузі генетично-інженерної діяльності та поводження з ГМО тощо. Їх регулюванню підлягають: генетично-інженерна діяльність, що здійснюється у замкненій системі; генетично-інженерна діяльність, що здійснюється у відкритій системі; державна реєстрація ГМО та продукції виробленої з їх використанням; введення в обіг ГМО та продукції, виробленої з їх використанням; експорт, імпорт та транзит ГМО.

Вимоги цих законів є обов’язковими на території України до юридичних та фізичних осіб, які здійснюють діяльність, пов'язану з поводженням з ГМО. Юридичні та фізичні особи України та інших держав, а також особи без громадянства рівні у своїх правах та обов'язках, визначених цим Законом. Якщо міжнародним договором України, зазначеним у статті 2 цього Закону, встановлено інші правила, ніж передбачені цим Законом, то застосовуються правила міжнародного договору.

Регулюванню цим Законом підлягають: генетично-інженерна діяльність, що здійснюється у замкненій системі; генетично-інженерна діяльність, що здійснюється у відкритій системі; державна реєстрація ГМО та продукції, виробленої з їх використанням; введення в обіг ГМО та продукції, виробленої з їх використанням; експорт, імпорт та транзит ГМО.

Кабінет Міністрів України цього питання: забезпечує державне регулювання і контроль у сфері поводження з ГМО та генетично-інженерної діяльності; забезпечує здійснення заходів щодо державної підтримки генетично-інженерної діяльності; спрямовує і координує роботу центральних органів виконавчої влади та інших органів виконавчої влади в галузі поводження з ГМО та генетично-інженерної діяльності; організовує міжнародне співробітництво з метою забезпечення безпечного поводження з ГМО та розвитку наукових знань у цій галузі; затверджує порядок державної реєстрації ГМО та продукції, отриманої з їх використанням; затверджує порядок ввезення ГМО джерел харчових продуктів, кормів і харчових продуктів та кормів, вироблених із ГМО; затверджує порядок надання дозволу на транзитне переміщення ГМО через територію України; затверджує порядок ліцензування генетично-інженерної діяльності у замкненій та відкритій системах; затверджує порядок проведення державної апробації (випробовувань) ГМО у відкритій системі та отримання дозволу на їх проведення; затверджує критерії безпеки поводження з ГМО у замкненій системі.

МОН: забезпечує розвиток наукового і науково-технічного потенціалу в галузі генетично-інженерної діяльності; забезпечує захист міжнародних і національних патентів та інших видів інтелектуальної власності в галузі поводження з ГМО, генетичної інженерії та генетично-інженерної діяльності; розробляє критерії безпеки поводження з ГМО та генетично-інженерної діяльності у замкнених системах; розробляє та вдосконалює систему контролю за дотриманням правил безпеки генетично-інженерної діяльності; здійснює ліцензування генетично-інженерної діяльності у замкнених системах; з урахуванням результатів державної екологічної та державної санітарно-епідеміологічної експертиз щодо біологічної і генетичної безпеки ГМО, які здійснюються відповідно до міжнародних договорів України, надає дозволи на ввезення незареєстрованих ГМО, якщо вони використовуються виключно для науково-дослідних цілей у замкнених системах та відкритих системах, а також з метою їх державних випробувань.

Міністерство з питань екології та природних ресурсів (надалі – Мінприроди): здійснює державну екологічну експертизу ГМО, призначених для використання у відкритій системі; на основі наукових принципів та міжнародного досвіду розробляє критерії оцінки ризику потенційного впливу ГМО на навколишнє природне середовище; здійснює державну реєстрацію засобів захисту рослин, отриманих з використанням ГМО; здійснює державний нагляд і контроль за дотриманням заходів біологічної і генетичної безпеки щодо біологічних об'єктів природного середовища при створенні, дослідженні та практичному використанні ГМО у відкритій системі; надає дозволи на вивільнення ГМО у відкритій системі.

МОЗ: на основі наукових принципів та міжнародного досвіду розробляє критерії оцінки ризику потенційного впливу на здоров'я людини ГМО та продукції, отриманої з використанням ГМО, у тому числі харчових продуктів; здійснює державну санітарно-епідеміологічну експертизу ГМО, які використовуються у відкритих системах, для обґрунтування висновку щодо їх біологічної і генетичної безпеки стосовно людини з метою їх державної реєстрації; здійснює державний нагляд і контроль за дотриманням заходів біологічної і генетичної безпеки стосовно людини при створенні, дослідженні та практичному використанні ГМО у відкритій системі; здійснює державну санітарно-епідеміологічну експертизу продукції, отриманої з використанням ГМО, для обґрунтування висновку щодо її безпечності для здоров'я і життя людини; здійснює державну реєстрацію ГМО джерел харчових продуктів, а також державну реєстрацію харчових продуктів, косметичних засобів, лікарських засобів, які містять ГМО або отриманих з їх використанням; затверджує перелік харчових продуктів, щодо яких здійснюється контроль вмісту ГМО та перелік відповідних методик детекції та ідентифікації ГМО; здійснює моніторинг харчових продуктів, отриманих із застосуванням ГМО, за критерієм наявності в них тільки зареєстрованих ГМО джерел.

Мінагрополятики: забезпечує державну апробацію (випробовування) та державну реєстрацію створених на основі ГМО сортів сільськогосподарських рослин, порід тварин, мікробіологічних сільськогосподарських і ветеринарних препаратів; здійснює державний нагляд і контроль за дотриманням заходів біологічної і генетичної безпеки щодо сільськогосподарських рослин і тварин при створенні, дослідженні та практичному використанні ГМО у відкритих системах на підприємствах, в установах і організаціях агропромислового комплексу незалежно від їх підпорядкування і форми власності; здійснює державну реєстрацію ГМО джерел кормів, а також реєстрацію кормових добавок та ветеринарних препаратів, які містять ГМО або отриманих з їх використанням; затверджує перелік кормів, у яких здійснюється контроль вмісту ГМО, та перелік відповідних методик детекції та ідентифікації ГМО; здійснює моніторинг кормів, отриманих із застосуванням ГМО, за критерієм наявності в них тільки зареєстрованих ГМО джерел.

Відповідно до Закону України від 19.01.2010 р. «Про внесення змін до Закону України «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів» центральний орган виконавчої влади з питань медицини (Департамент Ветеринарної медицини) здійснює державну реєстрацію ГМО джерел кормів, кормових добавок та ветеринарних препаратів, які містять ГМО або отриманих з використанням; затверджує перелік кормів, кормових добавок та ветеринарних препаратів, у яких здійснюється контроль вмісту ГМО, та перелік відповідних методик детекції та ідентифікації ГМО; проводить моніторинг кормів, кормових добавок та ветеринарних препаратів, отриманих з використанням ГМО, за критерієм наявності в них зареєстрованих ГМО джерел;

Підприємства, установи та організації, які здійснюють генетично-інженерну діяльність (надалі – установи), створюють при установі Комісію з біологічної та генетичної безпеки проведення генетично-інженерних робіт (надалі - Комісія). Завданням Комісії є проведення попередньої оцінки ризику при плануванні та підготовці генетично-інженерних робіт. Типове Положення про Комісію з біологічної та генетичної безпеки проведення генетично-інженерних робіт затверджується центральним органом виконавчої влади з питань освіти і науки.

У випадках, коли генетично-інженерна діяльність здійснюється фізичними особами або чисельний склад установи не дозволяє сформувати Комісію при установі, то такі особи або установи прикріплюються до однієї з існуючих комісій за погодженням з центральним органом виконавчої влади з питань освіти і науки.

З метою забезпечення виконання ст. 7 Закону, постановою Кабінету Міністрів України від 18.02. 2009 р. №114 затвердив Порядок державної реєстрації генетично модифікованих організмів джерел харчових продуктів, а також харчових продуктів, косметичних та лікарських засобів, які містять такі організми або отримані з їх використанням. Цей Порядок визначає процедуру державної реєстрації генетично модифікованих організмів джерел харчових продуктів а також харчових продуктів, косметичних та лікарських засобів, які містять такі організми або отримані з їх використанням (далі – продукція), Державну реєстрацію проводить МОЗ. Промислове виробництво та введення в обіг ГМО, також продукції, виробленої з із застосуванням ГМО, до їх державної реєстрації, відповідно до ст. 15 Закону, забороняється.

Для державної реєстрації продукції юридична або фізична особа (надалі — заявник) подає до МОЗ заяву, в якій зазначається: загальноприйнята назва продукції; торговельне найменування генетично модифікованих організмів мовою держави виробника, англійською та українською мовами; призначення, види і способи застосування продукції; 1 найменування/прізвище, ім'я та по батькові заявника із зазначенням місцезнаходження, місця проживання, телефону, телефаксу і електронної адреси; для іноземного заявника, крім того, - реєстраційного номера, для вітчизняного - коду згідно з ЄДРПОУ; найменування/прізвище, ім'я та по батькові виробника продукції із зазначенням місцезнаходження, місця проживання, телефону, телефаксу і електронної адреси; для іноземного виробника, крім того, - реєстраційного номера, для вітчизняного – коду згідно з ЄДРПОУ.

До заяви додаються: висновок державної санітарно-епідеміологічної, а у разі, коли продукція містить генетично модифіковані організми або їх частини, здатні до самовідтворення або передачі спадкових факторів, також державної екологічної експертизи; відомості про результати експертизи реєстраційних матеріалів (реєстраційного досьє) на лікарський засіб та контролю його якості, проведених у визначеному МОЗ порядку. Відповідальність за достовірність зазначених документів несе заявник. Він також не вправі вимагати від заявника документи, не передбачені цим Порядком.

Заявник може повторно подати належним чином оформлені документи. Підставою для відмови у державній реєстрації продукції є: негативні висновки державної екологічної та/або санітарно-епідеміологічної експертизи продукції; негативні результати експертизи реєстраційних матеріалів (реєстраційного досьє) на лікарський засіб та контролю його якості; надходження науково обґрунтованої інформації щодо небезпеки продукції для здоров'я людини або навколишнього природного середовища у разі використання за цільовим призначенням. Строк розгляду документів, поданих для державної реєстрації, не повинен перевищувати 120 днів з дати їх надходження, включаючи строк проведення державної еколо­гічної та/або санітарно-епідеміологічної експертизи.

Державна реєстрація проводиться безоплатно на п'ятирічний строк шляхом внесення продукції до Державного реєстру генетично модифікованих організмів джерел харчових продуктів, а також харчових продуктів, косметичних та лікар­ських засобів, які містять генетично модифіковані організми або отримані з їх використанням (надалі – Реєстр). Перереєстрація продукції проводиться у порядку, встановленому для реєстрації. Реєстр ведеться за формою, затвердженою МОЗ. Інформація, що міститься в Реєстрі, розміщується на офіційному веб-сайті МОЗ, систематично публікується в засобах масової інформації та надається безоплатно на запит юридичних і фізичних осіб.

Інформація, яка міститься в документах, що подаються для державної реєстрації продукції, є конфіденційною і не може бути розголошена чи використана в інтересах третьої сторони без згоди заявника.

Уразі виявлення під час здійснення державного екологічного та/або санітарно-епідеміологічного нагляду і контролю або проведення передбаченого законом моніторингу раніше невідомих властивостей продукції, небезпечних для здоров'я людини та/або для біологічних об'єктів природного середовища МОЗ і Мінприроди приймають протягом 10 днів у межах своїх повноважень рішення про призначення повторної державної екологічної та/або санітарно-епідеміологічної експертизи продукції. Таке рішення також приймається у разі надходження інформації, зазначеної в абзаці четвертому п. 5 цього Порядку.

Якщо оформлено негативний висновок повторної експертизи, МОЗ приймає рішення про скасування державної реєстрації продукції та виключення її з Реєстру, про що у десятиден­ний строк повідомляє у письмовій формі заявникові. Зазначене рішення може бути оскаржено в установленому порядку.

У державних реєстрах ГМО також реєструються: сорти сільськогосподарських рослин та породи тварин, створені на основі ГМО; засоби захисту рослин, отримані з використанням ГМО; ГМО джерела кормів, а також кормові добавки та ветеринарні препарати, які містять ГМО або отримані з їх використанням.

Інформація про поводження з ГМО, а також їх потенційного впливу на здоров’я людини та навколишнє природне середовище відкритою і загальною і відповідною, не може розглядатися як конфіденційна та таємна, за винятком визначеною такою законодавством України.

З метою ідентифікації харчових продуктів без ГМО та їх наявності в них, Кабінет Міністрів України 13.05.2009 р. №468 прийняв постанову «Про затвердження Порядку етикування харчових продуктів, які містять генетично-модифіковані організми або вироблені з х використанням та вводяться в обіг».

Відповідно до названої постанови з 1 липня 2009 р. харчові продукти із вмістом генетично модифікованих організмів або виготовлені з використанням ГМО підлягають обов'язковому маркуванню, якщо вміст ГМО в самому продукті або сировині для нього перевищує 0,1 відсотка.

У разі відсутності ГМО в продукті або його вмісті в меншому, ніж зазначено, розмірі може бути використане маркування «Без ГМО». Однак така інформація повинна мати підтвердження спеціалістів Держспоживстандарту. А виявлені продукти з вмістом ГМО або виготовлені з їх використанням і введені в обіг в Україні без маркування підлягають вилученню.

Відповідно до ст. 16 Закону забороняється ввезення на митну територію України ГМО, а також продукції, виробленої із застосуванням ГМО, до їх державної реєстрації, за винятком таких, що призначені для науково-дослідних цілей або державних апробацій (випробовувань). Дозвіл на ввезення ГМО, призначених для науково-дослідних цілей або державних апробацій (випробовувань), надається центральним органом виконавчої влади з питань освіти і науки в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Ввезення харчових продуктів, косметичних засобів, лікарських засобів, кормових добавок та ветеринарних препаратів, які містять ГМО або отримані з їх використанням, для безпосереднього вживання за призначенням можливе тільки за умови державної реєстрації відповідних ГМО джерел та переліченої у цій частині продукції. Порядок такого ввезення встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Транспортування та зберігання ГМО повинно передбачати здійснення комплексу заходів, що попереджують неконтрольоване вивільнення ГМО у навколишнє природне середовище. Обліковий матеріал ГМО, одержаний при випробуваннях, непридатні або заборонені до використання ГМО, а також тара від них, підлягають утилізації, знищенню та знешкодженню в порядку, що встановлюється центральним органом виконавчої влади з питань освіти і науки та центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів.

Дозволи на ввезення незареєстрованих ГМО для науково-дослідних цілей у замкненій та відкритій системах, а також з метою проведення їх державних апробацій (випробовувань); на ввезення продукції, отриманої з використанням ГМО, призначеної для науково-дослідних цілей; на транзитне переміщення не зареєстрованих в Україні ГМО; на вивільнення ГМО у відкритій системі надаються на безоплатній основі центральними органами виконавчої влади відповідно до їх повноважень, в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

У видачі дозволу може бути відмовлено в разі отримання науково обґрунтованої інформації щодо їх небезпеки для здоров'я людини або навколишнього природного середовища при використанні за цільовим призначенням. Термін розгляду документів для видачі дозволу не може перевищувати 45 днів з дня їх подачі, включаючи строки проведення відповідних експертиз.

Україна укладає міжнародні договори, бере участь у міжнародному обміні інформацією з метою подальшого розвитку і зміцнення міжнародного співробітництва в галузі біологічної та генетичної безпеки при здійсненні генетично-інженерної діяльності та поводженні з ГМО відповідно до чинного законодавства.

Згідно з цим законом особи, які винні у: приховуванні або перекрученні інформації, що могло спричинити або спричинило загрозу життю та здоров'ю людини чи навколишньому природному середовищу; недотриманні або порушенні вимог стандартів, регламентів, санітарних норм і правил використання, транспортування, зберігання, реалізації ГМО; використанні незареєстрованих ГМО або продукції, отриманої з їх використанням (за винятком науково-дослідних цілей); порушенні правил утилізації та знищення ГМО; невиконанні законних вимог посадових осіб, які здійснюють державний нагляд і контроль несуть цивільну, адміністративну дисциплінарну або кримінальну відповідальність.

§ 3. Державний нагляд і контроль безпечності та якості харчових продуктів

Насамперед зазначимо, що відповідно до ст. 1 Закону, безпечність харчового продукту – стан харчового продукту, який є результатом діяльності з виробництва та обігу, яка здійснюється з отриманням вимог, встановлених санітарними заходами та/або технічними регламентами, а забезпечує впевненість у тому, що харчовий продукт не завдає шкоди здоров'ю людини (споживача), якщо він спожитий за призначенням. Наслідком такої діяльності є безпечний харчовий продукт – тобто продукт, який не створює шкідливого впливу на здоров'я людини безпосередньо чи опосередковано за умов його виробництва та обігу з дотриманням вимог санітарних заходів та споживання (використання) за призначенням.

До системи державних органів, які в межах їх компетенції забезпечують розробку, затвердження та впровадження санітарних заходів, а також державний контроль та нагляд за їх виконанням, відповідно до ст. 4 Закону входять: Кабінет Міністрів України; центральний орган виконавчої влади з питань охорони здоров’я; Державна санітарно-епідеміологічна служба України (надалі – Санітарна служба); Державна служба ветеринарної медицини України (надалі – Ветеринарна служба); центральний орган виконавчої влади з питань агарної політики (надалі – Мінагрополітики); центральний орган виконавчої влади з питань технічного регулювання та споживчої політики (надалі – Держспоживстандарту).

Державне забезпечення належної якості та безпеки харчових продуктів здійснюється Кабінетом Міністрів України, уповноваженими центральними та місцевими органами виконавчої влади у таких формах:

1. державне нормування показників якості та безпеки харчових продуктів. Нормування здійснюється шляхом встановлення норм цих показників у стандартах та інших нормативних документах на продукцію під час їх розроблення;

2. державна реєстрація харчових продуктів. Вона здійснюється МОЗ якраз є органом, який затверджує належний рівень захисту здоров’я людей, обов’язкові параметри безпечності та мінімальні специфікації якості харчових продуктів, звід правил і належну практику – виробництва харчових продуктів та координує діяльність органів виконавчої влади з питань безпечності та якості харчових продуктів. МОЗ на підставі позитивного висновку державної санітарно-гігієнічної експертизи, а для продовольчої сировини - державної ветеринарно-санітарної експертизи. Наявність певного харчового продукту чи супутнього матеріалу у державному реєстрі є підставою для їх використання за призначенням;

3. державна реєстрація харчових продуктів для спеціального дієтичного споживання, функціональних харчових продуктів та дієтичних добавок. Кабінет Міністрів України встановлює: порядок віднесення харчових продуктів до категорії харчових продуктів для спеціального дієтичного споживання, функціональних харчових продуктів та дієтичних добавок; процедуру державної реєстрації і введення Державної реєстрації харчових продуктів для спеціального дієтичного споживання, функціональних харчових продуктів та дієтичних добавок; процедуру ведення Державного реєстру харчових продуктів для спеціального дієтичного споживання, функціональних харчових продуктів та дієтичних добавок; процедуру надання інформації, яка міститься у Державному реєстрі харчових продуктів для спеціального дієтичного споживання, функціональних харчових продуктів та дієтичних добавок;

4. державна реєстрація нормативних документів на харчові продукти. Порядок державної реєстрації вказаних нормативних документів установлюється Держстандартом України. Забороняється використання та державна реєстрація нормативних документів на харчові продукти і супутні матеріали без установлення в них показників безпеки;

5. обов’язкова сертифікація і стандартизація харчових продуктів сертифікат придатності документ суворої звітності, що видається за результатами державного контролю або розширеного контролю відповідно головним державним санітарним лікарем або головним інспектором згідно з компетенцією та засвідчує придатність харчового продукту для споживання людиною за призначенням. Стандарт – документ, затверджений Держстандартом, використання правила, інструкції або характеристики продуктів, пов'язаних з ними процесів або послуг, додержання яких є обов'язковим. Стандарт не містите вимог щодо безпечності харчових продуктів, встановлених заходами, та може включати або бути цілком присвячений вимогам щодо позначення, упаковки, маркування та етикетування продукту чи процесу, а також вимогам до термінології, яка вживається щодо процесу, продукту чи послуги;

6. встановлення та додержання порядку ввезення в Україну харчових продуктів. Імпортні харчові продукти, допускаються на митну територію України за умови виконання постачальником правил їх реєстрації та сертифікації. Порядок ввезення в Україну вказаних продуктів, сировини і матеріалів встановлює Кабінет Міністрів України. Контроль за наявністю в контрактах (договорах) показників якості та безпеки здійснюєть­ся відповідними органами виконавчої влади, які проводять обов'язкову сертифікацію та державну санітарно-гігієнічну експертизу;

7. здійснення контролю за додержанням порядку ввезення харчових продуктів, на митну територію України. Такий контроль здійснюється митною службою. Митне оформлення для вільного використання на території України імпортних харчових продуктів і супутніх матеріалів дозволяється лише за наявності: сертифіката відповідності або свідоцтва про визнання в Україні іноземного сертифіката, виданого в державній системі сертифікації уповноваженим органом; ветеринарного дозволу (на продукти і сировину тваринного походження) або карантинного дозволу (на продукти і сировину рослинного походження); маркування продуктів і сировини згідно з законодавством України.

Складовою державного забезпечення якості харчових продуктів є надання експлуатаційного дозволу. Такий дозвіл є обов’язковим для виробника, який здійснює діяльність з виробництва та/або обігу харчових продуктів, використовуючи потужність (об’єкти), які належать йому на правах власності або користування і називається оператором потужностей (об’єктів) згідно з ст. 22 Закону оператори потужностей (об'єктів), що здійснюють в Україні діяльність з виробництва та/або обігу харчових продуктів, підконтрольних санітарній службі, повинні отримати експлуатаційний дозвіл відповідного головного державного санітарного лікаря, який видається на кожну з таких потужностей (об'єктів), що використовуються для здійснення вищезазначеної діяльності. Потужностям (об'єктам), які потребують експлуатаційного дозволу, присвоюється персональний контрольний (реєстраційний) номер. Потужності (об'єкти) та їх оператори заносяться до реєстру потужностей (об'єктів), який ведеться в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров'я.

Оператори потужностей (об'єктів), що здійснюють діяльність з виробництва харчових продуктів, підконтрольних ветеринарній службі, та оператори агропродовольчих ринків повинні отримати експлуатаційний дозвіл відповідного головного державного інспектора ветеринарної медицини для кожної з таких потужностей (об'єктів). Потужностям (об'єктам), які потребують експлуатаційного дозволу, присвоюється персональний контрольний (реєстраційний) номер. Потужності (об'єкти) та їх оператори заносяться до реєстру потужностей (об'єктів), який ведеться в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади з питань аграрної політики.

Якщо під час державного контролю або державного нагляду відповідний інспектор виявляє порушення умов експлуатаційного дозволу, що становить безпосередню загрозу для здоров'я або життя населення, відповідний інспектор видає припис про призупинення функціонування потужності (об'єкта) та/або тимчасову заборону обігу об'єктів санітарних заходів, що пов'язані з такими порушеннями, про що негайно інформує відповідного головного державного санітарного лікаря або відповідного головного державного інспектора ветеринарної медицини чи їх заступників, які на підставі цього припису видають постанову про призупинення експлуатаційного дозволу. Якщо оператор потужностей (об'єктів), що підлягають державному контролю або державному нагляду не виконає у встановлені терміни вимоги приписів, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, відповідний головний державний санітарний лікар або відповідний головний державний інспектор ветеринарної медицини чи їх заступники повинні винести постанову про скасування дії експлуатаційного дозволу, виданого на ці потужності (об'єкти), та виключити ці потужності (об'єкти) з відповідного реєстру у встановленому порядку метою захисту здоров'я споживачів.

Оператор потужностей (об'єкта), експлуатаційний дозвіл на які був скасований, має право подавати заяву на одержання іншого експлуатаційного дозволу не раніше, ніж через шість місяців після дати скасування попереднього дозволу. Якщо експлуатаційний дозвіл на які був призупинений або скасований, він може оскаржити рішення про призупинення чи скасування цього експлуатаційного дозволу вищестоящому головному державному санітарному лікарю або головному державному інспектору ветеринарної медицини протягом десяти днів після отримання рішення або до суду. Оскарження прийнятого рішення не припиняє його дії.

Особи, які мають експлуатаційний дозвіл на потужності (об'єкти) з виробництва харчових продуктів та мають намір здійснювати експорт харчових продуктів підконтрольних санітарній службі, до країн призначення, які мають особливі вимоги до потужностей (об'єктів), процесів виробництва, умов зберігання або інші подібні вимоги, що стосуються харчових продуктів, можуть звертатися до санітарної служби із запитом про проведення офіційної перевірки виконання ними цих вимог, а стосовно харчових продуктів, підконтрольних ветеринарній службі, - до ветеринарної служби (надалі - відповідна служба).

Відповідна служба на підставі результатів офіційної перевірки виконання всіх вимог, встановлених країною призначення, до якої мають намір здійснювати експорт харчових продуктів потужності (об'єкти), затверджує ці потужності (об'єкти) (надалі - затверджені експортні потужності (об'єкти), про що вносить відповідні відомості до експлуатаційного дозволу. Вона також веде реєстр затверджених експортних потужностей (об'єктів) із зазначенням країни призначення та кожного виду харчового продукту, для якого перевірено виконання встановлених вимог. Реєстр повинен бути доступним для громадськості в електронному та/або друкованому вигляді.

Згідно ст. 25 Закону якщо в процесі здійснення державного контролю та/або державного нагляду відповідний інспектор встановить, що затверджені експортні потужності (об'єкти) не відповідають вимогам країни призначення, відповідний інспектор повинен зафіксувати порушення цих вимог у документі про проведення інспекції та негайно поінформувати про це відповідного головного державного санітарного лікаря або відповідного головного державного інспектора ветеринарної медицини чи їх заступників. Відповідний головний державний санітарний лікар або головний державний інспектор ветеринарної медицини чи їх заступник повинні прийняти рішення щодо вилучення таких потужностей (об'єктів) або певних видів харчових продуктів, вироблених на таких потужностях (об'єктах), з реєстру затверджених експортних потужностей (об'єктів) у встановленому порядку.

Оператор затверджених експортних потужностей (об'єктів) може оскаржити рішення про тимчасове або постійне вилучення таких потужностей (об'єктів) або певного виду харчових продуктів, вироблених на таких потужностях (об'єктах), з реєстру затверджених експортних потужностей (об'єктів) вищестоящому головному державному санітарному лікарю або головному державному інспектору ветеринарної медицини протягом десяти днів після отримання рішення або до суду. Оскарження прийнятого рішення не припиняє його дії.

У разі прийняття рішення про тимчасове або постійне вилучення затверджених експортних потужностей (об'єктів) або певного виду харчових продуктів, вироблених на таких потужностях (об'єктах), з реєстру затверджених експортних потужностей (об'єктів) відповідна служба повинна невідкладно повідомити про це компетентний орган країни призначення.

Перелічені повноваження з санітарно епідеміологічного та ветеринарного контролю і нагляду, відповідно, реалізують головні і державні санітарні їх заступники і санітарні лікарі та головній державній ветеринарний інспектор і ветеринарні інспектори. Їх правами випливають з цих повноважень. Насамперед слід зазначити, що державний нагляд за об’єктами санітарних заходів здійснюється без попереднього повідомлення, що визначають періодичність проведення інспекцій та порядок здійснення державного нагляду за відповідністю об’єктів санітарних заходів вимогам, що встановлені цим Законом та іншими нормативно-правовими актами. Для цього працівники цих служб мають право безперешкодного доступу без попередження до потужностей (об’єктів), що здійснюють виробництво або обіг об’єктів санітарних заходів у будь-який час протягом звичайного часу роботи: вдавати обов'язкові для виконання приписи про усунення порушень стандартів, норм і правил; забороняти передачу замовникові і застосування (у виробництво) конструкторської, технологічної та проектної документації, що не відповідає вимогам стандартів, норм і правил щодо якості продукції і технологічних процесів; забороняти виробництво, випуск (у тому числі з ремонту), зберігання, транспортування, використання (експлуатацію), реалізацію продукції, в тому числі імпортної, з порушеннями стандартів, норм і правил; забороняти випуск і реалізацію продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації, але не пройшла її у встановлені строки, а також продукції, виробництво якої проводилося без ліцензії, якщо наявність ліцензії передбачена законодавством; звертатися до органів, уповноважених видавати ліцензію на здійснення окремих видів господарської діяльності, з пропозицією про скасування раніше виданих ліцензій у випадках порушень стандартів, норм і правил при такій діяльності тощо.

Безпосередній нагляд за безпечністю харчових продуктів, потужностями з їх виробництва обігу здійснює санітарна служба та ветеринарна служба.

Санітарна служба здійснює державний нагляд (державний санітарно-епідеміологічний нагляд) за всіма об'єктами санітарних заходів та за такими харчовими продуктами на потужностях (об'єктах) з їх виробництва та/або обігу (далі - харчові продукти, підконтрольні санітарній службі): усі харчові продукти для спеціального дієтичного споживання; усі функціональні харчові продукти крім тих за якими здійснює нагляд і контроль ветеринарна служба; усі харчові продукти, крім визначених у ч. 2 цієї статті.

Ветеринарна служба здійснює державний контроль та державний нагляд за такими харчовими продуктами (далі - харчові продукти, підконтрольні ветеринарній службі): необроблені харчові продукти тваринного походження на потужностях (об'єктах) з їх виробництва; усі рослинні продукти, сільськогосподарська продукція та необроблені харчові продукти тваринного походження, що продаються на агропродовольчих ринках.

Ветеринарна служба здійснює державний контроль за виробництвом і готовою продукцією на м'ясопереробних, рибодобувних, рибопереробних, молокопереробних підприємствах, які використовують необроблені харчові продукти тваринного походження як сировину, та підприємствах гуртового зберігання необроблених харчових продуктів тваринного походження.

Санітарна служба в процесі санітарно-епідеміологічного нагляду, відповідно до ст. 6 Закону, має такі повноваження:

1. бере участь у роботі Національної Комісії України з Кодексу Аліментаріус з питань, щ належать до її компетенції, включаючи розробку та перегляд санітарних заходів;

2. встановлює санітарні (гігієнічні) вимоги для потужностей (об'єктів) з виробництва та обігу харчових продуктів, харчових добавок, ароматизаторів, дієтичних добавок, допоміжних засобів та матеріалів для виробництва та обігу, допоміжних матеріалів для переробки;

3. затверджує обов'язкові параметри безпечності харчових продуктів та інших об'єктів санітарних заходів;

4. впроваджує та здійснює державний нагляд за виконанням санітарних заходів у частині дотримання вимог санітарного законодавства щодо об'єктів санітарних заходів, які регулюють захист життя і здоров'я людини, та веде державний моніторинг його результатів;

5. консультує та проводить навчання виробників та продавців (постачальників) стосовно систем забезпечення безпечності виробництва харчових продуктів, підконтрольних санітарній службі;6. здійснює державний нагляд за забезпечення якості та безпечності, які використовуються виробниками харчових продуктів, підконтрольних санітарній службі, харчових добавок, ароматизаторів, дієтичних добавок і допоміжних матеріалів для переробки та продавцями (постачальниками) харчових продуктів, харчових добавок, ароматизаторів, дієтичних добавок та допоміжних матеріалів для переробки; 7. проводить державний контроль та/або державний нагляд на потужностях (об'єктах) з виробництва харчових продуктів, підконтрольних санітарній службі, харчових добавок, ароматизаторів, дієтичних добавок та допоміжних матеріалів для переробки; 8. проводить державний контроль та/або державний нагляд на всіх потужностях (об'єктах) з обігу харчових продуктів, харчових добавок, ароматизаторів, дієтичних добавок та допоміжних матеріалів для переробки; 9. видає сертифікат придатності для споживання людиною на запит заінтересованих сторін на підставі результатів розширеного контролю харчових продуктів; 10. запроваджує програми вибіркового та стандартного контролю харчових продуктів під час їх обігу; 11. проводить розширений контроль на підставі професійної оцінки санітарного інспектора або в рамках програми вибіркового контролю харчових продуктів, що здійснюється в порядку державного нагляду, для перевірки: заявленої виробником поживної цінності харчового продукту; дотримання обов'язкових параметрів безпечності та мінімальних специфікацій якості харчових продуктів; безпечності об'єктів санітарних заходів; правильності умов використання харчових продуктів, у тому числі дотримання інструкцій виробника щодо зберігання, транспортування, виставлення на продаж та приготування, у разі виконання яких гарантується безпечність харчового продукту; 12. разом з іншими відповідними державними органами бере участь у розробленні стандартів для харчових продуктів, допоміжних засобів і матеріалів для виробництва та обігу; 13. разом з іншими відповідними державними органами бере участь у розробленні технічних регламентів, що встановлюють мінімальні специфікації якості для харчових продуктів; 14. разом з іншими відповідними державними органами бере участь у розробленні технічних регламентів для харчових добавок, ароматизаторів, допоміжних засобів для переробки, допоміжних засобів і матеріалів для виробництва та обігу і потужностей (об'єктів); 15. призначає та проводить лабораторні дослідження для оцінки безпечності та якості харчових продуктів, підконтрольних санітарній службі; 16. організовує та проводить державну санітарно-епідеміологічну експертизу; 17. встановлює періодичність державного нагляду для потужностей (об'єктів) з виробництва та обігу харчових продуктів, підконтрольних санітарній службі, на підставі аналізу ризиків; 18. здійснює стандартний та розширений санітарний прикордонний контроль вантажів з харчовими продуктами, підконтрольних санітарній службі, що імпортуються або експортуються; 19. визначає та затверджує перелік харчових продуктів, які звичайно представляють високий та низький ризик для здоров'я людей; 20. разом з іншими відповідними державними органами уповноважує акредитовані лабораторії на проведення досліджень (випробувань) для перевірки параметрів безпечності та якості харчових продуктів, підконтрольних санітарній службі; 21. здійснює погодження: технічних умов виробництва харчових продуктів; технічних регламентів, стандартів, що застосовуються до об'єктів санітарних заходів; проекти потужностей (об'єктів) для виробництва та обігу харчових продуктів; методик вимірювань та методів випробувань харчових продуктів, підконтрольних санітарній службі, на предмет дотримання відповідних санітарних заходів; 22. затверджує переліки: методик вимірювань та методів випробувань харчових продуктів, підконтрольних санітарній службі, на предмет дотримання відповідних санітарних заходів; лабораторій, призначених для ідентифікації, випробування та оцінки ефективності харчових продуктів для спеціального дієтичного споживання, функціональних харчових продуктів та дієтичних добавок; 23. видає експлуатаційні дозволи операторам потужностей (об'єктів), які займаються виробництвом харчових продуктів, підконтрольних санітарній службі, та веде реєстри таких експлуатаційних дозволів; 24. видає експлуатаційні дозволи операторам потужностей (об'єктів), які здійснюють введення в обіг харчових продуктів, та веде реєстри таких експлуатаційних дозволів; 25. визначає форму та зміст інформації про придбання та використання харчових продуктів, харчових добавок, ароматизаторів та допоміжних матеріалів для переробки, які повинні вести особи, що здійснюють виробництво з метою забезпечення відслідковування таких продуктів; 26. здійснює реєстрацію та веде Державний реєстр харчових продуктів для спеціального дієтичного споживання і функціональних харчових продуктів, дієтичних добавок; реєстр харчових добавок, ароматизаторів та допоміжних матеріалів для переробки; реєстр висновків санітарно-епідеміологічної експертизи; 27. проводить санітарно-епідеміологічне розслідування, спрямоване на виявлення причин та умов, що призводять до надходження в обіг небезпечних або непридатних до споживання харчових продуктів, виникнення і поширення інфекційних хвороб через харчові продукти, групових та індивідуальних харчових отруєнь та вживає заходів щодо припинення їх подальшого поширення; 28. у межах компетенції вживає заходів для усунення порушень цього Закону та притягнення до відповідальності осіб, винних у вчиненні таких правопорушень, у порядку, встановленому законом. Ветеринарна служба щодо санітарно-епідеміологічного нагляду і контролю відповідно до ст. 7 Закону наділена такими повноваженнями: 1. бере участь у роботі Національної Комісії України з Кодексу Аліментаріус з питань, що належать до її компетенції, включаючи розробку та перегляд санітарних заходів; 2. проводить державний ветеринарно-санітарний контроль та нагляд на потужностях (об'єктах) для вирощування (виробництва) тварин, необроблених харчових продуктів тваринного походження та обігу сільськогосподарської продукції і видає відповідні ветеринарні документи, що засвідчують їх ветеринарно-санітарний стан; 3. проводить дозабійне інспектування тварин та післязабійне інспектування їх продуктів на бойнях, а також післязабійне інспектування тварин, забитих на полюванні, на потужностях (об'єктах), призначених для цих цілей; 4. впроваджує та здійснює нагляд за виконанням санітарних заходів у частині дотримання вимог Закону України «Про ветеринарну медицину» та інших нормативно-правових актів, які регулюють захист життя і здоров'я тварин, а також людей від захворювань, спільних з тваринами (зоонозів), що застосовуються до об'єктів санітарних заходів, їй підконтрольних; 5. надає консультації та проводить навчання виробників харчових продуктів, підконтрольних ветеринарній службі, з питань систем забезпечення безпечності та якості; 6. здійснює державний нагляд за запровадженням систем забезпечення безпечності та якості, які використовуються виробниками харчових продуктів, підконтрольних ветеринарній службі; 7. здійснює державний контроль та/або державний нагляд на потужностях (об'єктах) з виробництва та обігу харчових продуктів, підконтрольних ветеринарній службі, та агропродовольчих ринках; 8. видає сертифікати придатності для споживання людиною на запит заінтересованих сторін на підставі державного контролю або результатів розширеного контролю харчових продуктів, підконтрольних ветеринарній службі; 9. проводить розширений контроль на підставі професійної оцінки ветеринарного інспектора або в рамках програми вибіркового контролю харчових продуктів, підконтрольних ветеринарній службі, з метою перевірки: заявленої виробником поживної цінності харчового продукту; дотримання мінімальних специфікацій якості харчових продуктів; дотримання обов'язкових параметрів безпечності харчових продуктів, підконтрольних ветеринарній службі; правильності умов використання харчових продуктів, у тому числі інструкцій виробника щодо впливу зберігання, транспортування виставлення на продаж та приготування на безпечність харчового продукту, підконтрольних ветеринарній службі; 10. проводить стандартний та розширений прикордонний санітарний контроль імпортних, транзитних та експортних вантажів харчових продуктів, підконтрольних ветеринарній службі; 11. видає експлуатаційні дозволи операторам потужностей (об'єктів), які займаються виробництвом харчових продуктів, підконтрольних ветеринарній службі, та для агропродовольчих ринків, а також веде їх реєстри; 12. видає міжнародні ветеринарні сертифікати на харчові продукти, підконтрольні ветеринарній службі; 13. уповноважує акредитовані лабораторії на проведення досліджень (випробувань) для перевірки параметрів безпечності та якості харчових продуктів, підконтрольних ветеринарній службі; 14. затверджує методики вимірювань, методи випробувань харчових продуктів, підконтрольних ветеринарній службі, та їх переліки; 15. затверджує перелік референс лабораторій на проведення арбітражних досліджень харчових продуктів, підконтрольних ветеринарній службі; 16. запроваджує програми вибіркового та стандартного контролю харчових продуктів, підконтрольних ветеринарній службі, під час їх обігу та виконання загальнодержавних програм державного моніторингу максимальних меж залишків ветеринарних препаратів та інших забруднюючих речовин у харчових продуктах, підконтрольних ветеринарній службі; 17. встановлює періодичність проведення державного нагляду за потужностями (об'єктами) з виробництва харчових продуктів, підконтрольних ветеринарній службі, на підставі аналізу ризику; 18. призначає та проводить лабораторні дослідження для оцінки безпечності та якості харчових продуктів, підконтрольних ветеринарній службі; 19. разом з іншими відповідними державними органами розробляє стандарти для харчових продуктів, підконтрольних ветеринарній службі; 20. бере участь у розробці технічних регламентів, що встановлюють мінімальні специфікації якості для харчових продуктів, підконтрольних ветеринарній службі; 21. проводить епізоотичне або за необхідності бере участь у санітарно-епідеміологічних розслідуваннях, спрямованих на встановлення причин та умов, що призводять до надходження в обіг небезпечних або непридатних для споживання харчових продуктів, підконтрольних ветеринарній службі; 22. у межах своєї компетенції вживає заходів для усунення порушень цього Закону та притягнення до відповідальності осіб, які є винними в таких порушеннях, у порядку, встановленому законом; 23. встановлює та затверджує ветеринарно-санітарні вимоги для потужностей (об'єктів) з виробництва та обігу харчових продуктів, підконтрольних ветеринарній службі; 24. бере участь або затверджує обов'язкові параметри безпечності харчових продуктів, підконтрольних ветеринарній службі; 25. організовує та проводить державну ветеринарно-санітарну експертизу; 26. погоджує технічні умови виробництва, технічні регламенти, стандарти, проекти потужностей (об'єктів) харчових продуктів, підконтрольних ветеринарній службі. Відповідно до ст. 12 Закону, якщо при проведенні державного нагляду, за професійною оцінкою санітарного інспектора, існує підозра, що харчовий продукт або інший об'єкт санітарних заходів, підконтрольний санітарній службі, є небезпечним, непридатним для споживання або неправильно маркованим, або якщо, за професійною оцінкою ветеринарного інспектора, існує підозра, що харчовий продукт, підконтрольний ветеринарній службі, є небезпечним або непридатним до споживання, санітарний інспектор або ветеринарний інспектор (далі - відповідний інспектор) відбирає зразки об'єкта без надання компенсації власнику та видає припис про тимчасову заборону обігу такого харчового продукту або іншого об'єкта санітарних заходів, про що інформує відповідного головного державного санітарного лікаря або відповідного головного державного інспектора ветеринарної медицини чи їх заступників. Зразки об'єктів санітарних заходів, відібрані у зв'язку з підозрою або встановленням факту їх небезпечності чи непридатності до споживання, повинні негайно направлятися до уповноваженої лабораторії на дослідження. Уповноважена лабораторія після проведення досліджень негайно повинна надати звіт про результати дослідження відповідному головному державному санітарному лікарю або відповідному головному державному інспектору ветеринарної медицини чи їх заступникам для прийняття рішення щодо подальшого поводження із зазначеним об'єктом санітарних заходів. Після отримання результатів лабораторного дослідження зразків відповідний головний державний санітарний лікар або головний державний інспектор ветеринарної медицини чи їх заступники приймають рішення щодо вжити таких заходів у разі: у разі неправильного маркування - видати постанову про виправлення етикетування або іншим чином виправлення неправильного маркування; у разі непридатності до споживання: якщо харчовий продукт залишається безпечним для споживання людиною або інший об'єкт санітарних заходів можна зробити придатним для використання у виробництві харчових продуктів або для іншого використання - видати постанову про його обробку, переробку або утилізацію (зміну призначеного використання); якщо харчовий продукт є небезпечним для споживання людиною, але безпечним для іншого використання - видати постанову про вилучення з обігу та заборону використання за призначенням. Якщо лабораторне дослідження підтверджує, що об'єкт санітарних заходів є небезпечним для споживання людиною та для іншого використання, відповідний головний державний санітарний лікар, головний державний інспектор ветеринарної медицини чи їх заступники видають постанову про вилучення цього об'єкта з використання або обігу та зобов'язує власника цього об'єкта знищити цей об'єкт під наглядом відповідного інспектора.Рішення відповідного головного державного санітарного лікаря або відповідного державного інспектора ветеринарної медицини щодо поводження з харчовими продуктами або іншими об'єктами санітарних заходів може бути оскаржено вищестоящій посадовій особі або до суду. Збитки, завдані оператору потужностей (об'єкта) у зв'язку з неправомірною забороною обігу об'єкта санітарних заходів, зупиненням або припиненням виробничого процесу або застосуванням до цієї особи інших адміністративно-господарських санкцій, передбачених цією статтею, підлягають відшкодуванню в порядку, встановленому Господарським кодексом та іншими законами України.Відповідно до ст. 46 Закону України від 24.12.1994 р. «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» із змінами і доповненнями до суб'єктів господарювання та інших організацій, які порушили санітарне законодавство, застосовуються заходи відповідальності у формі штрафів:

1. за передачу замовникові або у виробництво і застосування конструкторської, технологічної та проектної документації, що не відповідає вимогам санітарних норм, - у розмірі 25 відсотків вартості розробки;

2. за реалізацію продукції, забороненої до випуску і реалізації органами державної санітарно-епідеміологічної служби, - у розмірі 100 відсотків вартості реалізованої продукції;

3. за випуск, реалізацію продукції, яка внаслідок порушення вимог стандартів, санітарних норм є небезпечною для життя і здоров'я людей, підприємство, підприємець, установа, організація сплачує штраф у розмірі 100 відсотків вартості випущеної або реалізованої продукції;

4. за реалізацію на території України імпортної продукції, яка не відповідає вимогам стандартів щодо безпеки для життя і здоров’я людей, санітарних норм, що діють в Україні, підприємство, підприємець, установа, організація сплачує штраф у розмірі 100відсотків вартості реалізованої продукції;

5. за ухилення від пред'явлення посадовим особам державної санітарно-епідеміологічної служби продукції, яка підлягає контролю, підприємство, підприємець, установа, організація сплачуєш траф у розмірі 25 відсотків вартості продукції, що випущена з моменту ухилення;

6. за порушення вимог щодо додержання тиші та обмежень певних видів діяльності, що супроводжуються шумом, встановлених частинами другою, третьою та четвертою ст.. 24 цього Закону, підприємство, установа, організація, громадянин - суб'єкт господарської діяльності сплачує штраф у розмірі від п'ятдесяти до чотирьохсот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. У разі, коли підприємство, установа, організація або громадянин - суб'єкт господарської діяльності не припинили порушення після застосування фінансової санкції, вони сплачують штраф у розмірі ста відсотків вартості реалізованої продукції, виконаних робіт, наданих послуг. Вартість зазначених у документації та продукції обчислюється за цінами їх реалізації.

7. за випуск, реалізацію продукції, яка внаслідок порушен­ня вимог стандартів, санітарних норм є небезпечною для життя і здоров'я людей, - у розмірі 100 відсотків вартості випущеної або реалізованої продукції;

8. за реалізацію на території України імпортної продукції, яка не відповідає вимогам стандартів щодо безпеки для життя і здоров'я людей, санітарних норм, що діють в Україні, - у розмірі 100 відсотків вартості реалізованої продукції;

9. за ухилення від пред'явлення органам державної санітарно-епідеміологічної служби продукції, яка підлягає контролю, - у розмірі 25 відсотків вартості продукції, що випущена з моменту ухилення.

Суб'єкти господарювання, які порушили санітарне законодавство, що призвело до виникнення захворювань, отруєнь, радіаційних уражень, тривалої або тимчасової втрати працездатності, інвалідності чи смерті людей, зобов'язані відшкодувати збитки громадянам, підприємствам, установам і організаціям, а також компенсувати додаткові витрати органів, установ та закладів санітарно-епідеміологічної служби на проведення санітарних та протиепідемічних заходів і витрати лікувально-профілактичних закладів на подання медичної допомоги потерпілим. У разі відмови від добровільної компенсації витрат або відшко­дування збитків спір розглядається у судовому порядку.

Аналогічним чином державний метрологічний нагляд здійснюється відповідно до Закону України від 11.02.1998 р. «Про метрологію та метрологічну діяльність» державний ветеринарно-санітарний контроль - відповідно до Закону України «Про ветеринарну медицину» в редакції від 15.11.2001р. державний контроль за додержанням законодавства про карантин рослин - відповідно до Закону України від 03.04.2003 р «Про карантин рослин» в редакції. Органи, які здійснюють відповідний контроль і нагляд, наділені необхідними повноваженнями. Особливості здійснення ними контролю і нагляду, заходи відповідальності суб'єктів господарювання, підстави і порядок їх застосування, виконання та оскарження тощо встановлені зазначеними законами та іншим законодавством.

Особливого значення для державного забезпечення якості та безпеки харчових продуктів і продовольчої сировини має державний контроль у сфері захисту прав споживачів, який і здійснюється відповідно до Закону України «Про захист прав і споживачів» у редакції від 01.12.2005 р. Спеціально уповноваженими органами виконавчої влади у цій сфері є Держспоживстандарт України та його територіальні органи захисту прав споживачів. Вони здійснюють державний контроль за дотриманням зазначеного законодавства переважно у сфері торгівлі, громадського харчування і послуг, де найбільшою мірою реалізуються права споживачів. Щодо харчової промисловості, ці органи здійснюють державний контроль за дотриманням виробниками харчових продуктів вимог щодо забезпечення її безпечності та якості.

Органи захисту прав споживачів контролюють дотримання виробниками харчових продуктів перелічених та інших вимог Закону про захист прав споживачів. У разі виявлення порушень вони: забороняють випуск і реалізацію товарів за відсутності нормативних документів, що містять обов'язкові вимоги до них, і використання цих товарів може завдати шкоди життю, здоров'ю споживача, його майну чи навколишньому природному середовищу; - припиняють відвантаження і реалізацію товарів, що не відповідають вимогам нормативних документів, до усунення суб'єктами господарювання виявлених недоліків; застосовують штрафні та інші санкції, встановлені Законом.

Відповідно до ст. 23 Закону «Про захист прав споживачів» і положення «Про накладення штрафів за порушення законодавства про захист прав споживачів» затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.08. 2002 р. №1177 до суб’єктів господарської діяльності накладається стягнення у вигляді штрафу за:

­ виготовлення, реалізацію товару, виконання робот, надання послуги, що не відповідає вимогам нормативних документів, - у розмірі 50 відсотків вартості виготовленої або одержаної для реалізації партії товари виконаної роботи, наданої послуги, але це менше десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі, якщо законодавством суб’єкт господарської діяльності звільнений від ведення обов'язкового обліку доходів і витрат, - у розмірі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

­ реалізацію товару, виконання роботи, надання послуги, що підлягає обов'язковій сертифікації, але не має сертифіката відповідності (свідоцтва про визнання іноземного сертифіката), - у розмірі 50 відсотків вартості одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги, але не менше десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі якщо законодавством суб’єкт господарської діяльності звільнений від ведення обов’язкового обліку доходів і витрат, - у розмірі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

­ виготовлення, реалізацію товару, виконання роботи, надання послуги, що не відповідає вимогам нормативних до­кументів стосовно безпеки для життя, здоров'я та майна споживачів і навколишнього природного середовища, - у розмірі 300 відсотків вартості виготовленої або одержаної для реалізації партії товару; виконаної роботи, наданої послуги, але не менше двадцяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі якщо законодавствам суб’єкт господарської діяльності звільнений ведення обов’язкового обліку доходів і витрат, - у розмірі п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

­ реалізацію товару, виконання роботи, надання послуги, заборонених для виготовлення та реалізації (виконання, надання) відповідним державним органом, у розмірі 50 відсотків вартості одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги, але не менше ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі якщо законодавством суб'єкт господарської діяльності звільнений від ведення обов'язкового обліку доходів і витрат, - у розмірі ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

­ реалізацію небезпечного товару (отрути, отрутохімікату, вибухо-вогненебезпечної речовини тощо) без. належного попереджувального маркування, а також без інформації про правила і умови безпечного його використання у розмірі 100 відсотків вартості одержаної для. реалізації партії товару, але не менше двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі якщо законодавством суб’єкт господарської діяльності звільнений від ведення обов’язкового обліку доходів і витрат, - у розмірі двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

­ відсутність необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про товар, роботу, послугу - у розмірі 30 відсотків вартості одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги, але не менше п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі якщо законодавством суб'єкт господарської діяльності звільнений від ведення обов'язкового обліку доходів і витрат. - у розмірі п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

­ створення перешкод службовій особі спеціально уповноваженого органу виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів у проведенні перевірки якосте товарів, виконуваних (виконаних) робіт, надаваних (наданих) послуг, а також правил торговельного та інших видів обслуговування -у розмірі від 1 до 10 відсотків вартості реалізованих товарів, виконаних робіт; наданих послуг за минулий календарний місяць, але не менше десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі якщо законодавством суб'єкт господарської діяльності звільнений від ведення обов’язкового обліку доходів і витрат, - у розмірі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

­ реалізацію товару, термін придатності якого минув, - у розмірі 200 відсотків вартості залишку одержаної для реалізації партії товару, але не менше п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Накладати на суб'єктів господарювання такі штрафи, мають право Голова Держстандарту його заступники, начальники територіальних органів Держстандарту та їх заступники Рішення про накладення штрафу приймається на підставі відповідних актів перевірки суб'єкта господарської діяльності та інших матеріалів, пов'язаних з цією перевіркою, за наявності зазначених порушень цього і оформляється постановою за формою, що встановлюється Держстандартом.

Питання про накладення штрафу розглядається за участю представника суб'єкта господарської діяльності. Уразі його відсутності справу може бути розглянуто лише у випадку, коли незважаючи на своєчасне повідомлення суб'єкта господарської діяльності про місце і час розгляду справи від нього не надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

Постанова про накладення штрафу обов'язкова для виконання суб'єктом господарської діяльності у 15-денний термін після її отримання. У разі невиконання-зазначеної постанови сума штрафу стягується в установленому законодавством порядку. Не підлягає виконанню постанова про накладення штрафу, якщо її не було звернуто до виконання протягом одного року з дня прийняття.

§ 4. Державне регулювання виробництва і обігу сплати алкогольних напоїв та тютюнових виробів

На сьогоднішній день українські спиртові та лікеро-горілчані заводи складають потужну і розвинену підгалузь з великим потенціалом. В Україні діють біля 70 державних спиртзаводів і сотні суб’єктів господарської діяльності, які мають ліцензії на виготовлення горілки. До того ж використовують виключно вітчизняну сировину.

Державне регулювання виробництва і обігу спирту, алкогольних напоїв та тютюнових виробів і оподаткування їх акцизним збором визначене Законом України від 19.12.1995 р. «Про державне регулювання виробництва обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів» з наступними змінами і доповненнями законами України від 15.09.1995 р. «Про акцизний збір на алкогольні напої та тютюнові вироби», від07.05.1996 р. «Про ставки акцизного збору на спирт етиловий та алкогольні напої» і від 06.02.1996 р. «Про ставки акцизного збору та тютюнові вироби» з наступними змінами і доповненнями, залежно від дефіциту державного бюджету.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів» (надалі – Закон). Виробництво спирту (у тому числі як лікарського засобу), спирту етилового ректифікованого виноградного спирту етилового ректифікованого плодового може здійснюватися лише на державних підприємствах за наявності у них ліцензій. Виробництво спирту коньячного і плодового здійснюється на державних підприємствах, а також на підприємствах незалежно від форми власності, мають відповідну ліцензію, повний технологічний цикл виробництва коньяку та алкогольних напоїв за коньячною технологією, забезпечені спеціальною тарою для витримки спиртів, кваліфікованими фахівцями і виробляють зазначені спирти лише для потреб власного виробництва без права реалізації іншим суб'єктам підприємницької діяльності.

Виробництво алкогольних напоїв та тютюнових виробів і торгівлі ними здійснюється суб'єктами підприємницької діяльності незалежно від форм власності за умови одержання ліцензії.

Рішення про проектування і будівництво нових спиртових виробництв, а також про розподіл виробництва спирту між суб'єктами підприємницької діяльності залежно від напрямів використання спирту приймається Кабінетом Міністрів України. Виробництво спирту етилового, коньячного і плодового, спирту етилового ректифікованого виноградного, спирту етилового ректифікованого плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю плодового та алкогольних напоїв здійснюється за наявності внесених з до Єдиного реєстру місць зберігання спирту. При цьому приміщення, в яких здійснюється виробництво спирту етилового, та місця зберігання спирту, розташовані на державному підприємстві, яке виробляє спирт етиловий, вважаються акцизним складом. Акцизним складом також вважаються виробничі приміщення на території підприємства, де суб'єктом підприємницької діяльності виробляється, обробляється (переробляється) горілка та лікеро-горілчані вироби, та його складські приміщення, в яких зберігається, одержується чи відправляється горілка та лікеро-горілчані вироби. На акцизних складах постійно діють представники органу державної податкової служби України за місцем розташування акцизного складу.

Внесення даних до Єдиного реєстру проводиться на підставі заяви суб'єкта підприємницької діяльності з обов'язковим зазначенням місцезнаходження місця зберігання спирту, а також: для юридичних осіб – найменування, місцезнаходження, коду Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (ЄДРПОУ), для фізичних осіб – суб'єктів підприємницької діяльності – прізвища, імені, по батькові, місця проживання, номера свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності.

До заяви додаються документ, що підтверджує право користування цим приміщенням, та довідка про відповідність місця зберігання спирту вимогам, встановленим органом виконавчої влади, уповноваженим Кабінетом Міністрів України. Довідка про внесення місця зберігання спирту до Єдиного реєстру видається суб'єкту підприємницької діяльності протягом п'яти календарних днів від дати подання заяви. Ведення Єдиного реєстру та видача довідок про внесення місць зберігання спирту до Єдиного реєстру здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України. Органи влади забезпечують вільний доступ до відомостей, які містяться в Єдиному реєстрі.

Виключення місць зберігання з Єдиного реєстру здійснюється органом державної податкової служби України, який вносив його до Єдиного реєстру, на підставі письмової заяви суб'єкта підприємницької діяльності, що був заявником такого місця зберігання спирту, або у разі анулювання ліцензії, виданої такому суб'єкту підприємницької діяльності відповідно до цього Закону, шляхом прийняття відповідного письмового розпорядження не раніше ніж через 10 робочих днів з моменту виникнення передбачених цим Законом підстав.

Орган державної податкової служби України повинен видати суб'єкту підприємницької діяльності, що був заявником, засвідчену копію письмового розпорядження про виключення місця зберігання спирту з Єдиного реєстру протягом трьох робочих днів з моменту його прийняття. Він також за місцем розташування акцизного складу призначає свого представника (представників) на такому складі. Копія рішення про призначення представника (представників) органу державної податкової служби у день прийняття такого рішення надсилається власнику акцизного складу.

Представник (представники) органу державної податкової служби здійснює (здійснюють) постійний безпосередній контроль за дотриманням встановленого порядку відпуску спирту етилового та сплати акцизного збору з нього. Порядок роботи представників органу державної податкової служби на акцизному складі встановлюється уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань оподаткування. При цьому розпорядок роботи представників органу державної податкової служби повинен відповідати режиму роботи акцизного складу, встановленому його власником.

Виробництво спирту-сирцю виноградного і спирту-сирцю плодового здійснюється підприємствами за наявності ліцензій незалежно від форми власності з правом реалізації як сировини іншим суб'єктам підприємницької діяльності, які мають ліцензії на виробництво спирту етилового, спирту етилового ректифікованого виноградного або спирту етилового ректифікованого плодового. Виробництво спирту етилового, коньячного і плодового спирту етилового ректифікованого виноградного, спирту етилового ректифікованого плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів можливе лише за наявності відповідної ліцензії, яку видає Департамент з питань адміністрування акцизного збору і контролю за виробництвом та обігом підакцизних товарів. Ліцензії на виробництво коньяку та алкогольних напоїв за коньячною технологією видаються лише тим суб'єктам підприємницької діяльності, які мають повний технологічний цикл виробництва, включаючи викурку і витримку. Ліцензії на виробництво спирту етилового, коньячного і плодового спирту етилового ректифікованого виноградного, спирту етилового ректифікованого плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю плодового видаються суб'єктам підприємницької діяльності – юридичним особам, а на виробництво алкогольних напоїв та тютюнових виробів – усім суб'єктам підприємницької діяльності.

Ліцензії на виробництво тютюнових виробів видаються лише суб'єктам підприємницької діяльності, які мають повний технологічний цикл виробництва тютюнових виробів, включаючи виготовлення тютюнової суміші, сигаретні цехи. Для суб'єктів підприємницької діяльності, які отримали ліцензію на виробництво тютюнових виробів у порядку, визначеному законом, але не здійснюють повного циклу виробництва тютюнових виробів, ліцензія дійсна до кінця її строку.

Ліцензія видається за заявою суб'єкта підприємницької діяльності, до якої додаються: копії засновницьких документів та документів, що підтверджують державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності; дозвіл про допуск підприємства до виробництва продукції, виданий відповідним органом державного пожежного нагляду;дозвіл на початок роботи підприємства, виданий територіальним управлінням Державного комітету України по нагляду за охороною праці; довідка відповідного органу державної санітарно-епідемічної служби про санітарно-технічний стан виробництва і безпеки праці; атестат виробництва, виданий органами центрального органу виконавчої влади, уповноваженого відповідно до законодавства; документ, що підтверджує внесення річної плати за ліцензію; свідоцтва на знаки для товарів і послуг; або рішення про прийняття заявок на реєстрацію знаків для товарів і послуг; або дозволи власників знаків для товарів і послуг (якщо такі знаки зареєстровані після введення в дію цього Закону); довідки органу державної податкової служби України про взяття заявника на облік як платника податків та про внесення місць зберігання спирту до Єдиного реєстру (для виробників спирту етилового, коньячного і плодового, спирту етилового ректифікованого виноградного, спирту етилового ректифікованого плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю плодового та алкогольних напоїв).

Ліцензія або рішення про відмову у її видачі видається заявнику органом виконавчої влади, уповноваженим Кабінетом Міністрів України, не пізніше 30 календарних днів з дня одержання зазначених у цьому Законі документів. У рішенні про відмову у видачі ліцензії повинна бути вказана підстава для відмови.

Одночасно з видачею ліцензії суб'єкту підприємницької діяльності додаток до ліцензії, який містить перелік видів спиртів та алкогольних напоїв, які вправі виробляти суб'єкт підприємницької діяльності, а також перелік знаків для товарів і послуг, які суб'єкт підприємницької діяльності може використовувати у виробництві алкогольних напоїв на підставі прав власності на знаки для товарів і послуг, або на підставі рішень про прийняття заявок на реєстрацію знаків для товарів і послуг (на період до видачі свідоцтв на знаки для товарів і послуг), або на підставі дозволів інших власників знаків для товарів і послуг (якщо такі знаки зареєстровані після введення в дію цього Закону). Зміни або доповнення до додатка до ліцензії на виробництво алкогольних напоїв вносяться органом, який видав ліцензію, протягом трьох робочих днів відповідно до заяви суб'єкта підприємницької діяльності або власника знака для товарів і послуг та визначеного цим Законом порядку.

У разі несвоєчасної сплати чергового платежу за ліцензію її дія призупиняється на підставі письмового розпорядження органу, який видав ліцензію, на термін до сплати заборгованості дія поновлюється з моменту зарахування відповідного чергового платежу за ліцензію до бюджету.

Ліцензія також може бути анульована шляхом прийняття органом, який видав ліцензію, відповідного письмового розпорядження на підставі: заяви суб'єкта підприємницької діяльності; рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності; несплати чергового платежу за ліцензію протягом 30 днів від моменту призупинення ліцензії; рішення суду про встановлення факту незаконного використання суб'єктом підприємницької діяльності марок акцизного збору; рішення суду про встановлення факту фальсифікації суб'єктом підприємницької діяльності алкогольних напоїв або тютюнових виробів; документа, який засвідчує передачу іншому суб'єкту підприємницької діяльності у власність, володіння та/або користування приміщень та обладнання, що забезпечують повний технологічний цикл виробництва алкогольних напоїв.

У разі втрати або пошкодження ліцензії орган, який видав ліцензію, на підставі заяви суб'єкта підприємницької діяльності протягом семи робочих днів видає суб'єкту підприємницької діяльності дублікат ліцензії. Строк дії дубліката ліцензії не може перевищувати строку дії, зазначеного у втраченій або пошкодженій ліцензії.

На виробництво спирту етилового, коньячного і плодового, спирту етилового ректифікованого виноградного, спирту етилового ректифікованого плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів видаються окремі ліцензії на кожен вид діяльності.

Відповідно до ст. 4 Закону «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів» встановлена річна плата за ліцензії на виробництво спирту етилового, коньячного плодового спирту етилового ректифікованого виноградного, спирту етилового ректифікованого плодового, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю плодового та для підприємств первинного виноробства в розмірі 780 гривень, а також в такій сумі за видачу дубліката.

Ліцензії видаються терміном на п'ять років, а плата за них справляється щорічно. Плата за ліцензії справляється до початку виробництва зазначеної продукції органом, що видає ліцензії, у розмірах, встановлених цим Законом, і зараховується до державного бюджету. Не дозволяється сплата за весь термін дії ліцензії. Сплата чергового платежу за ліцензії здійснюється у розмірах, встановлених цим Законом, і справляється за кожний наступний щорічний термін дії ліцензії.

Суб'єкти підприємницької діяльності, що виробляють спирт етиловий, коньячний і плодовий, спирт етиловий ректифікований виноградний, спирт етиловий ректифікований плодовий, алкогольні напої та тютюнові вироби, підлягають обов'язковій реєстрації в державній податковій інспекції за місцезнаходженням цих суб'єктів як платники акцизного збору шляхом подання копії ліцензії в п'ятиденний строк після її отримання.

Виробництво спирту етилового, коньячного і плодового, спирту етилового ректифікованого виноградного, спирту етилового ректифікованого плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю плодового, алкогольних напоїв на давальницьких умовах забороняється, крім виробництва спирту етилового, коньячного і плодового з давальницької сировини нерезидентами за умови повного вивезення готової продукції за межі митної території України. Переробка спирту етилового, коньячного і плодового, спирту етилового ректифікованого виноградного, спирту етилового ректифікованого плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю плодового, виноматеріалів на давальницьких умовах на алкогольні напої та їх взаємний натуральний обмін забороняються. Виробництво тютюнових виробів з давальницької сировини в Україні та вивезення за межі митної території України давальницької (сировини для виробництва тютюнових виробів забороняються.

Підприємства, виробничі цехи, дільниці, лабораторії та інші структурні підрозділи, які здійснюють виробництво і контроль за виробництвом спирту етилового, коньячного і плодового, спирту етилового ректифікованого виноградного, спирту етилового ректифікованого плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів, підлягають обов'язковій атестації на відповідність вимогам, що встановлені чинними законодавчими актами України щодо забезпечення життя та здоров'я людей, охорони навколишнього природного середовища повного технологічного циклу виробництва коньяку, алкогольних напоїв за коньячною технологією і тютюнових виробів, а також відповідність санітарним, пожежним, екологічним нормам і правилам. Атестація підприємств проводиться органами Держстандарту.

Спирт етиловий, коньячний і плодовий, спирт етиловий ректифікований виноградний, спирт етиловий ректифікований плодовий, спирт-сирець виноградний, спирт-сирець плодовий, алкогольні напої та тютюнові вироби підлягають обов’язковій сертифікації.

Наприклад, максимально допустимі рівні вмісту смол та нікотину в димі сигарет, які реалізуються в Україні, встановлюються виключно цим Законом і становлять: смол – 15 мг, нікотину – 1,3 мг у димі однієї сигарети з фільтром; смол – 22 мг, нікотину – 1,5 мг у димі однієї сигарети без фільтра. Визначення відповідності рівнів вмісту смол та нікотину встановленим цим Законом показникам здійснюють акредитовані згідно із законодавством випробувальні лабораторії відповідно до методик, визначених Міжнародною організацією стандартизації (ISO).

Закон встановлює обов’язкові вимоги до маркування виробленої продукції – горілки та лікеро-горілчаних виробів, виноробної продукції, тютюнових виробів, визначає порядок використання спиртів для виробництва алкогольних напоїв та парфумерно-косметичної продукції та нанесення штрихового коду на етикетках, скляній тарі, коробках тощо. При маркуванні тютюнових виробів обов’язків текст такого змісту: «Міністерство охорони здоров’я України попереджує куріння шкодить здоров’ю».

Розподіл спирту етилового, коньячного і плодового, спирту етилового ректифікованого виноградного, спирту етилового ректифікованого плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю плодового між суб'єктами підприємницької діяльності – резидентами України здійснюється центральним органом виконавчої влади, уповноваженим відповідно до законодавства, за напрямами використання, визначеними центральним органом виконавчої влади, уповноваженим Кабінетом Міністрів України, та відповідно до Єдиного державного реєстру виробників спирту етилового, коньячного і плодового, спирту етилового ректифікованого виноградного, спирту етилового ректифікованого плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів.

Відвантаження спирту етилового з акцизного складу здійснюється на підставі дозволу, виданого уповноваженим представником органу державної податкової служби України на такому акцизному складі. Форма та порядок видачі дозволу на відвантаження спирту етилового встановлюються уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань оподаткування. Дозвіл на відпуск спирту етилового з акцизного складу (крім відпуску спирту етилового на експорт) надається за умови сплати акцизного збору з спирту, що повинен бути переданий, грошовими коштами або забезпечення сплати акцизного збору податковим векселем, авальованим банком (податковою розпискою).

Суб'єкти господарювання, що виробляють спирт етиловий коньячний і плодовий, спирт етиловий ректифікований виноградний спирт ректифікований плодовий, алкогольні напої та тютюнові вироби відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України від 26.12.1992 р. «Про акцизний збір», Закону України від 15.09.1995 р. «Про акцизний збір на алкогольні напої та тютюнові вироби» є платниками акцизного збору. Вони підлягають обов'язковій реєстрації в державній податковій інспекції за їх місцезнаходженням як платники акцизного збору.

Об’єктами оподаткування в даному випадку є: обороти з реалізації вироблених в Україні підакцизних товарів (продукції), шляхом їх продажу, обміну, безплатної, передачі або з частковою оплатою, а також обсяги відвантаження підакцизних товарів при виготовленні на давальницьких умовах; обороти з реалізації (передачі) товарів (продукції) Для власного споживання, промислової переробки (крім оборотів з реалізації (передачі) для виробництва підакцизних товарів, за виключенням нафтопродуктів), а також для своїх працівників; вартість товарів (продукції), які імпортуються (ввозяться, пересилаються) на митну територію України, у тому числі в межах бартерних (товарообмінних) операцій або без оплати чи з частковою оплатою їх вартості.

Внесення даних до Єдиного реєстру проводиться на підставі заяви суб'єкта підприємницької діяльності з обов'язковим зазначенням місцезнаходження місця зберігання алкогольних напоїв та тютюнових виробів, а також: для юридичних осіб – найменування, місцезнаходження, коду Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (ЄДРПОУ), для фізичних осіб – суб'єктів підприємницької діяльності – прізвища, імені, по батькові, місця проживання, номера свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності.

Виключення місць зберігання з Єдиного реєстру здійснюється органом державної податкової служби України, який вносив його до Єдиного реєстру, на підставі письмової заяви суб'єкта підприємницької діяльності, що був заявником такого місця зберігання, або у разі анулювання ліцензії, виданої такому суб'єкту підприємницької діяльності відповідно до цього Закону, шляхом прийняття відповідного письмового розпорядження не раніше ніж через 10 робочих днів з моменту виникнення передбачених цим Законом підстав. Орган державної податкової служби України повинен надати суб'єкту підприємницької діяльності, що був заявником, засвідчену копію письмового розпорядження про виключення місця зберігання з Єдиного реєстру протягом трьох робочих днів з моменту його прийняття.

Роздрібну торгівлю алкогольними напоями і тютюновими виробами можуть здійснювати суб’єкти господарської діяльності які мають ліцензію і, відповідно, вони не мають права приймаєте їх для продажу від юридичних і фізичних осіб, які також не мають ліцензії на виробництво або право імпорту чи оптової торгівлі.

Обмеження шкідливого впливу споживання алкогольних напоїв та тютюнових виробів відповідно до ст. 15-15 Закону «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів», а також Закону України від 21.01.2010 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обмеження споживання і продажу пива та слабоалкогольних напоїв». Воно здійснюється шляхом реалізації правових (законодавчих), економічних, медичних та адміністративних заходів, а саме: пропаганди здорового способу життя, вільного від споживання алкогольних напоїв та тютюнових виробів; включення до загальноосвітніх програм та професійних освітніх програм усіх навчальних закладів України незалежно від форми власності положень про шкідливий вплив споживання алкогольних напоїв та тютюнових виробів на організм людини, а також про переваги здорового способу життя; створення економічних та правових умов, що сприяють зменшенню споживання алкогольних напоїв та тютюнових виробів; охорони права тих, хто не курить, жити в середовищі, вільному від тютюнового диму; інформування про шкоду надмірного споживання алкогольних напоїв та тютюнових виробів та про рівні вмісту смол та нікотину в димі сигарети; лікування алкогольної та тютюнової залежності; протидії незаконному ввезенню та обігу алкогольних напоїв та тютюнових виробів.

Забороняється, за винятком спеціально відведених для цього місць, споживання алкогольних напоїв, слабоалкогольних напоїв та тютюнових виробів: у закладах охорони здоров'я; у навчальних та освітньо-виховних закладах; у громадському транспорті (включаючи транспорт міжнародного сполучення); у закладах культури; у закритих спортивних спорудах; у ліфтах і таксофонах; на дитячих майданчиках; у приміщеннях органів державної влади та органів місцевого самоврядування, інших державних установ.

Відповідальність за належне обладнання спеціально відведених для куріння місць несе власник або орендар приміщення. Органи місцевого самоврядування в межах відповідної адміністративної території мають право оголошувати вільні від куріння зони.

Забороняється продаж алкогольних напоїв, слабоалкогольних напоїв та тютюнових виробів: особами, які не досягли 18 років; особам, які не досягли 18 років; у приміщеннях та на території дошкільних, навчальних закладів і закладів охорони здоров'я; у приміщеннях спеціалізованих торговельних організацій, які здійснюють торгівлю товарами дитячого асортимент або спортивними товарами, а також у відповідних відділах (секціях) універсальних торговельних організацій; у місцях проведення спортивних змагань; в інших місцях, визначених органами місцевого самоврядування; з торгових автоматів; з полиць самообслуговування (крім тютюнових виробів у блоках та алкогольних напоїв); поштучно (для тютюнових виробів, крім сигар); з рук та у не визначених для цього місцях торгівлі. Забороняється продаж товарів дитячого асортименту, які імітують тютюнові вироби.

Продаж алкогольних напоїв на розлив для споживання на місці дозволяється тільки підприємствам громадського харчування та спеціалізованим відділам, що мають статус підприємств громадського харчування, підприємств з універсальним асортиментом товарів. Продавець алкогольних напоїв або тютюнових виробів має право вимагати у покупця, який купує алкогольні напої або тютюнові вироби, документ, що засвідчує його вік, якщо у продавця виникли сумніви щодо досягнення покупцем 18-річного віку.

За порушення норм ст. 17 Закону щодо виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, спиртом етиловим ректифікованим виноградним, спиртом етиловим ректифікованим плодовим, спиртом-сирцем виноградним, спиртом-сирцем плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами посадові особи і громадяни притягаються до відповідальності згідно з чинним законодавством.

До суб'єктів господарської діяльності застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафів у разі:

­ несвоєчасної реєстрації як платника акцизного збору – 1 700 гривень;

­ виробництва спирту етилового, коньячного і плодового, спирту етилового ректифікованого виноградного, спирту етилового ректифікованого плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів без наявності ліцензії – 200 відсотків вартості виробленої продукції (за оптово-відпускними цінами), але не менше 8 500 гривень;

­ виробництва алкогольних напоїв з використанням інших видів спирту (крім етилового, коньячного і плодового, спирту етилового ректифікованого виноградного, спирту етилового ректифікованого плодового) – 200 відсотків вартості виробленої продукції (за оптово-відпускними цінами), але не менше 8 500 гривень;

­ оптові (включаючи імпорт та експорт) і роздрібної торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, спиртом етиловим ректифікованим виноградним, спиртом етиловим ректифікованим плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами без наявності ліцензій, - 200 відсотків вартості отриманої партії товару, але не менше 1700 гривень;

­ роздрібної торгівлі алкогольними напоями через електронний контрольно-касовий апарат (книгу обліку розрахункових операцій) не зазначений у ліцензії – 200 відсотків вартості реалізованої через такий контрольно-касовий апарат (книгу обліку розрахункових операцій) продукції, але не менше 1000 гривень;

­ сплати сум акцизного збору та податку на додану вартість шляхом взаємних заліків

­ зберігання спирту, або алкогольних напоїв, або тютюнових виробів у місцях зберігання, не внесених до Єдиного реєстру, - 100 відсотків вартості товару, який знаходиться в такому місці зберігання, але не менше 1 700 гривень; використання спирту-сирцю виноградного або спирту-сирцю плодового у спосіб, не передбачений цим Законом, - 200 відсотків вартості спирту, але не менше 1 700 гривень;

­ оптової або роздрібної торгівлі коньяком, алкогольними напоями, виготовленими за коньячною технологією, горілкою та лікеро-горілчаними виробами за цінами, нижчими від встановлених мінімальних оптово-відпускних_або роздрібних цін на коньяк, алкогольні напої, виготовлені за коньячною технологією, горілку та лікеро-горілчані вироби - 100 відсотків вартості отриманої партії товару, розрахованої виходячи з мінімальних оптово-відпускних або роздрібних цін, але не менше 1 000 гривень;

­ роздрібної торгівлі тютюновими виробами за цінами, вищими від максимальних роздрібно цін на тютюнові вироби, встановлених виробниками або імпортерами таких тютюнових виробів, - 100 відсотків вартості наявних у суб'єкта підприємницької діяльності тютюнових виробів, але не менше 1000 гривень;

­ зберігання, транспортування, реалізації фальсифікованих алкогольних напоїв та тютюнових виробів, алкогольних напоїв та тютюнових виробів без марок акцизного збору встановленого зразка або з підробленими марками акцизного збору – 100 відсотків вартості товару, але не менше 1700 гривень.

Зазначені штрафи спрямовуються до бюджету.

Рішення про стягнення штрафів, передбачених частиною другою цієї статті, приймаються органом, який видав ліцензію на право виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, спиртом етиловим ректифікованим виноградним, спиртом етиловим ректифікованим плодовим, спиртом-сирцем виноградним, спиртом-сирцем плодовим, алкогольними напоями і тютюновими виробами, та іншими органами виконавчої влади у межах їх компетенції визначеної законами України. У разі невиконання суб'єктом підприємницької діяльності рішення органів, зазначених у частині третій цієї статті, сума штрафу стягується на підставі рішення суду. Дії органів, які мають право контролю за реалізацією норм цього Закону, можуть бути оскаржені в місячний термін у судовому порядку.

§ 5. Державне виробництво і реалізації цукру

Україна є одним з найбільших продуктів цукрових буряків і має потужний індустріальний потенціал, здатний переробляти значну кількість сировини і поставляти цукор на ринки світу. Правові, економічні та організаційні засади державної політики щодо виробництва, експорту, імпорту, оптової та роздрібної торгівлі цукром визначені Законом України від 17.06.1999 р. «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру» із змінами та доповненнями (надалі – Закон).

Заходи щодо регулювання виробництва цукру визначає Кабінет Міністрів України. Їх реалізацію забезпечує Мінагрополітики України обласними та районними органами державної влади з участю асоціації «Укрцукор».

Державне регулювання виробництва цукру та вирощування цукрових буряків відповідно до ст. 2 Закону проводиться шляхом встановлення таких видів квот:

­ обсяги виробництва і поставки цукру для задоволення внутрішніх потреб, на внутрішній ринок з 1 вересня поточного року до 1 вересня наступного року, обмежуються квотою «А»;

­ обсяги виробництва цукру, що призначений для поставки за межі України з метою виконання зобов’язань держави за міжнародними договорами, обмежуються квотою «Б»;

­ цукор, вироблений понад квоти «А» та квоти «Б» і призначений для реалізації його власниками виключно за межами країни складає квоту «С».

Граничні розміри квоти «А» та квоти «Б» визначаються щорічно Кабінетом Міністрів України. Обсяги виробництва цукру в межах цих квот розподіляються між цукровими заводами органом, уповноваженим Кабінетом Міністрів України, на конкурсних умовах, не пізніше 1 січня поточного року (фактично до лютого місяця). Наприклад, Кабінет Міністрів України постановою від 03.02.2010 р. №96 «Про державне регулювання виробництва цукру та цукрових буряків у період з 01.09.2010 р. до 01.09.2011 р.» відповідно до статей 2 і 6 Закону установив граничний розмір квоти на поставку цукру на внутрішній ринок (квоти «А») на цей період в обсязі 1882 тис. тонн. Порядок та умови розподілу обсягів виробництва цукру в межах квоти «А» встановлюються Кабінетом Міністрів України. Обсяги вирощування цукрових буряків для виробництва цукру в межах квот визначаються щорічно Кабінетом Міністрів України або Мінагрополітики і розподіляються обласними та районними органами виконавчої влади на конкурсних умовах. Це питання регулюється Положенням про умови розподілу обсягів виробництва цукру квот «А» і «Б» між цукровими заводами на конкурсних засадах, затверджений наказом Мінагрополітики від 20.09.2000 р. №186. Оптова торгівля цукром на внутрішньому ринку України здійснюється суб'єктами підприємницької діяльності за наявності у них спеціального дозволу (ліцензії). Кількість ліцензій на здійснення оптової торгівлі цукром не обмежується. Роздрібна торгівля цукром може здійснюватися виключно особами, які зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством України. Для такої торгівлі вони мають право одержувати призначений для реалізації цукор виключно від осіб, які мають спеціальні дозволи (ліцензії) на здійснення оптової торгівлі цукром. Для стабільного забезпечення потреб внутрішнього ринку цукром протягом року та недопущення значних сезонних коливань ціни Кабінет Міністрів може визначити квартальні та місячні обсяги реалізації цукру, долати його дефіцит за рахунок державних запасів.Реалізація цукру квоти «Б» за межі України згідно з міжнародними договорами здійснюється підприємствами, які мають спеціальні дозволи (ліцензії) на експорт цукру. Ліцензії видаються органом, уповноваженим Кабінетом Міністрів України, у межах цієї квоти з урахуванням квартальних і місячних обсягів. Реалізація цукру квоти «В» здійснюється за цінами, що визначаються міжнародними договорами. Реалізація цукру з квоти «В» та квоти «С» на внутрішньому ринку України забороняється.Виробництво цукру в Україні з імпортної сировини допускається в межах щорічних тарифних квот і тільки за умови подальшого вивезення готової продукції у повному обсязі за межі України в терміни, передбачені Законом України від 30.11.2006 р. «Про встановлення тарифної квоти на ввезення в Україну цукру-сирцю з тростини». Тарифна квота згідно з ст.1 цього Закону – будь-яка попередньо встановлена вартість чи кількість, визначена для імпортування чи експортування даних товарів під час визначеного періоду зі зниженням загального мита, та поза яким будь-яка додаткова кількість цих товарів може бути імпортована чи експортована при сплаті ввізного або вивізного мита.Обсяги закупівлі цукру для задоволення внутрішніх державних потреб визначаються щорічно Кабінетом Міністрів України. Закупівля цукру для задоволення державних потреб здійснюється органами (підприємствами), уповноваженими Кабінетом Міністрів України. Відносини між органами (підприємствами), що здійснюють закупівлю цукру для державних потреб, і виробниками цукру регулюються нормами законодавства України та положеннями угод, що між ними укладаються. Закупівля цукру для задоволення державних потреб здійснюється за умови попереднього фінансування витрат виробників цукру та цукрових буряків у межах мінімальних цін на відповідну продукцію, встановлених згідно з порядком, що передбачений цим Законом. У межах попереднього фінансування зазначених витрат може застосовуватися державне матеріально-технічне забезпечення виробників цукру та вирощування цукрових буряків.Обсяги і порядок попереднього фінансування та державного матеріально-технічного забезпечення виробників цукру та цукрових буряків передбачаються за рахунок коштів Державного бюджету України. При цьому попереднє фінансування витрат виробників цукрових буряків здійснюється в такому порядку: 40 відсотків - до початку весняних польових робіт; 60 відсотків - до початку сезону збирання цукрових буряків. Грошові розрахунки між органами (підприємствами), що закуповують цукор для задоволення державних потреб, і виробниками цукру та цукрових буряків здійснюються через Державне казначейство України.Ціноутворення в бурякоцукровому комплексі, відповідно до ст. 6 Закону, відбувається шляхом встановлення мінімальної ціни на цукрові буряки, які поставляються для виробництва цукру квоти «А», і мінімальна ціна на цукор квоти «А» щорічно Кабінетом Міністрів України за пропозиціями Міністерства агропромислового комплексу України з урахуванням базисної цукристості. Так, згідно з поставою Кабінету Міністрів України від 04.02. 2010 р. №96 мінімальна ціна на цукрові буряки, які поставлятимуться з 01.09.2010 р. до 01.09 2011 р., з урахуванням базисної цукристості на цукор квоти «А» 291,66 грн. за 1 тонну (без урахування податку на додану вартість (ПДВ)), на цукор білий кристалічний – 4250 за 1 тонну (без ПДВ). Мінімальні ціни на цукор і цукрові буряки встановлюються на рівні, що забезпечує прибутковість виробництва відповідних видів продукції.Відносини між цукровими заводами, бурякосіючими господарствами та іншими суб'єктами бурякоцукрового комплексу здійснюються на основі господарських договорів, які укладаються між ними відповідно до цього Закону.Типові умови господарських договорів, що затверджуються Кабінетом Міністрів України або уповноваженим ним органом, є обов'язковими до застосування у відносинах між цукровими заводами, бурякосіючими господарствами та іншими суб'єктами бурякоцукрового комплексу всіх форм власності. Зокрема, Типові умови господарських договорів між цукровими заводами, бурякосіячуми господарствами та іншими суб’єктами бурякоцукрового комплексу незалежного від форм власності щодо вирощування та закупівлі цукрових буряків для виробництва цукру квоти «А», затверджені наказом Мінагрополітики 13.05.2005 р. №201.З метою недопущення спаду виробництва цукру в Україні та створення умов для нарощування обсягів його виробництва здійснюється пільгове державне кредитування виробників цукру та цукрових буряків. Обсяги коштів, що призначаються для надання кредитів виробникам цукру та цукрових буряків, визначаються Державним бюджетом України на поточний рік. Умови та порядок надання таких кредитів, терміни та порядок їх повернення встановлюються Кабінетом Міністрів України.Контроль за виконанням умов виробництва та реалізації цукру,що встановлені цим Законом, здійснюється Кабінетом Міністрів України, Мінагрополітики та уповноваженими ними органами.За порушення норм цього Закону юридичні та фізичні особи притягаються до відповідальності згідно з законодавством України. У разі поставок цукру на внутрішній ринок понад встановлену квоту або реалізації його за цінами, що нижчі від визначеної мінімальної ціни, з суб’єкта підприємницької діяльності стягується штраф у розмірі подвійної вартості цукру, реалізація якого здійснена з порушенням встановленого порядку. Зазначений штраф стягується до місцевого бюджету за місцем реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності, на якого він накладений.Рішення про стягнення штрафів приймаються судом за позовами органів, які за дорученням Кабінету Міністрів України здійснюють контроль за виконанням цього Закону.Крім цього, у разі порушення початку терміну постачання цукрових буряків виробником їх замовник (цукровий завод) має право вимагати повернення сум попередньої оплати із сплатою пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми попередньої оплати. У раї порушення графіка постачання цукрових буряків (при сприятливих природних умовах для збирання і перевезення) виробник сплачує замовнику пеню в розмірі 0,1 % від вартості непоставлених у термін цукрових буряків за кожен день прострочення. Коли виробник не виконує зобов’язань перед замовником, а постачає цукрові буряки іншим, ніж визначені договором особам, він сплачує замовнику 20% їх вартості, недопоставлених згідно з договором, та не пізніше 30 днів з моменту закінчення сезону переробки цукрових буряків повністю виплачує замовнику вартість матеріальних та фінансових ресурсів, наданих в рахунок авансу.Замовник відповідає за порушення графіку приймання та розвантаження цукрових буряків, визначення із якості і оплату, обумовлену в договорі, але не нижче встановленої мінімальної ціни тощо.Сторони не несуть відповідальності за невиконання будь-яких положень, якщо це спричинено обставинами непереборної сили, про що потрібно повідомити іншу сторону протягом 5 днів. Якщо такі обставини тривають більше 3-х місяців, будь-яка із сторін може розірвати договір. Контрольні запитання 1. Визначити правові засади державного регулювання харчових продуктів. 2. Які документи підтверджують якість харчових продуктів? 3. Які є обов’язкові реквізити для етикування харчових продуктів? 4. Які умови виробництва харчових продуктів, які містять ГМО? 5. У чому мета державного регулювання ГП? 6. У чому полягає декларування виробництва харчових продуктів? 7. Який харчовий продукт вважається непридатним для споживання? 8. Як реєструються харчові добавки і ароматизатори? 9. У чому зміст Кодексу Аліментаріус? 10. Назвати і пояснити види державного нагляду і контролю якості та безпечності харчових продуктів. 11. Які умови виробництва спирту і алкогольних напоїв? 12. Що таке акцизний склад та його призначення? 13. Що таке полягає сертифікація і маркування алкогольних напоїв та тютюнових виробів? 14. Які Ви знаєте квоти на поставку цукру та їх зміст? 15. Як встановлюється ціна на цукрові буряки та цукор? ГЛАВА 9 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ТОРГІВЕЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ПОБУТОВОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ § 1. Правові засади торгівельної діяльності Як передбачено в ч. 2 ст. 258 ГК правове регулювання господарських відносин здійснюється з урахуванням суспільного розподілу праці, що склався та об’єктивно існуючих галузей народного господарства. Коментуючи цю статтю Ющик О.І. у Науково-практичному коментарі Господарського кодексу України визначає необхідність здійснювати правове регулювання господарських відносин з урахуванням специфіки галузі господарювання та виду господарської діяльності, з якими пов'язуються відповідні відносини. Господарським законодавством, зокрема, визначаються особливості правового регулювання господарсько-торговельної діяльності, комерційного посередництва, перевезення вантажів, капітального будівництва, інноваційної, фінансової діяльності тощо. Так само, правове регулювання господарських відносин має враховувати як умову, що визначає його особливості, економічну форму результату господарської діяльності. Залежно від цільового використання продукти господарської діяльності призначаються для сфери виробництва і функціонують у нових актах виробництва або для сфери особистого споживання, коли продукт виробництва вибуває з виробничого процесу. Відтак, розрізняються продукція виробничо-технічного призначення і вироби народного споживання.1 Продукти виробництва за своїми властивостями, залежно від цивільного призначення можуть використовуватися як у виробництві так і для особистого споживання. Правове регулювання господарської діяльності, пов’язаної з реалізацією продукції виробничо-технічного призначення, яка називається ____________________1 Науково-практичний коментар Господарського кодексу України: 2-ге видання, перероб. і доповн./ За заг. ред. Г.Л. Знаменського, В.С. Щербини, Кол. Авт.:О.А. Беляневич, О.М. Вінник, В.С. Щербина та ін. К.: Хрінком Інтер, 2008. – Ст. 424.

господарсько-торгівельною передбачена ГК і законодавством України. Так, згідно ст. 263 ГК господарсько-торгівельною є діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання у сфері товарного обігу, спрямована на реалізацію продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання, а також допоміжна діяльність, яка забезпечує їх реалізацію шляхом надання відповідних послуг. Вона може здійснюватися суб’єктами господарювання в таких формах: матеріально-технічне постачання і збут; енергопостачання; заготівля; оптова торгівля; роздрібна торгівля і громадське харчування; продаж і передача в оренду засобів виробництва; комерційне посередництво у здійсненні торгівельної діяльності та інша допоміжна діяльність по забезпеченню реалізації товарів (послуг) у сфері обігу.

Оскільки зазначені види діяльності опосередковані господарським договорами, які розглядалися в главі 10 загальної частини навчального посібника, предметом розгляду цієї глави будуть питання правового регулювання господарських відносин у сфері торгівлі та побутового обслуговування.

Справедлива торгівля, якісне побутове обслуговування і споживання - один із основоположних принципів будь-якого демократичного суспільства, а захист прав людини як споживача є об'єктивною, незворотною закономірністю розвитку однією з найважливіших ознак такого суспільства. Право громадян на отримання життєво необхідних благ стало одним із основних соціально-економічних прав, яке гарантовано Конституцією України (ч. IV ст. 42, ст. ст. 48 і 50). Потрібно знати, що в розвиток цих положень прийнято цілий ряд спеціальних нормативно-правових актів у сфері реалізації товарної продукції на внутрішньому ринку країни суб'єктами господарювання усіх форм власності, що охоплює обертання споживчих товарів і включає в себе оптову торгівлю, посередництво в торгівлі, роздрібну торгівлю, а також надання побутових послуг. Виходячи з цих положень, метою державного регулювання господарсько-торгівельної діяльності є створення умов, що забезпечують нормальне функціонування галузі в цілому, задоволення потреб споживача і стабільну участь суб'єктів комерційної діяльності у міжнародному поділі праці.

Завдання щодо державного регулювання такої діяльності полягають у наступному: розробка, прийняття, контроль за законодавством, що забезпечує правову основу і захист інтересів торговельних підприємств; реалізація державної політики щодо розвитку роздрібної та оптової торгівлі, а також торговельно-виробничої сфери на основі використання ринкових механізмів господарювання; послаблення прямих форм втручання і бюрократичного контролю за діяльністю торговельних підприємств; створення умов для вільної добросовісної конкуренції на товарних ринках, вільного просування товарів на внутрішньому та міжнародних ринках; сприяння формуванню та товарному насиченню споживчого ринку, виробництву товарів, розширенню їх асортименту та поліпшенню якості з урахуванням попиту населення; гармонізація поточних і стратегічних напрямів розвитку торгівлі і структурно-інвестиційної та науково-технічної політики; зняття обмежень адміністративного регулювання торговельної діяльності; підвищення темпів зростання товарообороту на основі політики стимулювання розвитку споживчого сектору; створення умов для накопичення торговельного капіталу і зростання інвестицій у галузі.

Держава впливає на діяльність торговельних підприємств прямими та непрямими методами.

Окрім ГК, порядок заняття торговельної діяльності регулюється законами України від 12.05.1991 р. в редакції Закону від 01.12.2005 р. «Про захист прав споживачів» від 06.07.1995 р. «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі громадського харчування та послуг» від 24.02.1994 р. «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення» із наступними доповненнями, підзаконними актами Кабінету Міністрів України, Міністерств економіки, фінансів внутрішніх справ, Державної податкової адміністрації.

Зокрема, постановою Кабінету Міністрів України від 20.12.19997 р. №1442 затверджені Правила роздрібної торгівлі нафтопродуктами (з наступними змінами і доповненнями), від 24.03.2003 р. №369 Правила роздрібної торгівлі, прокату примірників аудіовізуальних творців, фонограми, відеограм, комп’ютерних програм, без даних, наказом Міністерства фінансів від 20.05.2004 р. №338 Про Порядок реалізації ювелірних та інших побутових виробів із золота, срібла, платини і металів платинової групи, дорогоцінних каменів і перлів, а також лому і окремих частин таких виробів, на які накладено арешт, наказами Міністерства економіки: від 19.04.2007 р. №103 «Про затвердження Правил продажу товарів на поза торгівельними або офісними приміщеннями (відома як дистанційна торгівля) від 19.04.2007 р. №104 Правила роздрібної торгівлі непродовольчими товарами, від 20.07.2000 р. №153, рекомендацій щодо організаціях продажу товарів за видами торгівельної діяльності.

Умови заняття торгівельної діяльності, основні вимоги до торговельно-виробничої мережі і торговельного обслуговування населення встановлені постановою Кабінету Міністрів України від 15.06.2006 р. №833 Про затвердження Порядку провадження торговельної діяльності та правила торговельного обслуговування населення (надалі – Порядок).

Торгівля в даному випадку розглядається як вид господарської діяльності, яка забезпечує перехід товарної маси із сфери виробництва до споживача. Оптова торгівля в даному випадку – це передбачає підприємствами товарів без будь-яких змін іншим підприємствам та організаціями для використання або наступного продажу як в Україні, так і на експорт. При цьому змінами не вважаються фасування, сортування, пакування, подрібнення партій, змішування дрібна доробка та інші складські операції. Мають на увазі основні, другорядні та допоміжні види такої діяльності.

Торговельна діяльність розглядається в двох аспектах.

В першому випадку – це галузь народного господарства, до якої належать усі суб’єкти господарювання торгові середники, незалежно від того, мають чи не мають вони право власності на товари, а саме: підприємства оптової торгівлі з правом власності на товари (незалежні оптовики, дистриб'ютори, оптовики-консигнанти, торгові доми, оптовики-організатори, оптовики-посилторговці, оптовики-комівояжери); посередницькі структури без права власності на товари (агенти, оптовики-консигнатори, комісіонери, брокери); організатори оптового обороту (виставки, оптові ярмарки, товарні біржі, аукціони, оптові продовольчі ринки); підприємства роздрібної торгівлі і громадяни, зареєстровані як підприємців.

Усі вони здійснюють торгівельну діяльність і тому відносяться до цієї галузі.

У другому випадку під словом «торгівля» розуміють процес або дію, тобто мова йде про продаж, зміну власника товару. У даному випадку торгівля – це те ж саме, що і комерція (від лат. соттеrсіит – торгівля). Комерцією (торгівлею) займаються майже всі підприємства: виробничі, оптові і роздрібні. Оптову торгівлю здійснюють в основному виробничі і оптові підприємства, а роздрібні – роздрібну торгівлю, тобто продаж товарів населенню.

Результатом торгівлі є продаж або реалізація продукції (товарів). Залежно від суб’єкта права власності на товари (продукцію) і споживача продаж називають по-різному:

1. Виробниче підприємство продає товари іншому виробничому підприємству або підприємству оптової торгівлі. Це збут продукції (оптова реалізація).

2. Підприємство оптової торгівлі продає товари підприємству роздрібної торгівлі. Це оптова торгівля (оптова реалізація).

3. Підприємство оптової торгівлі продає товари іноземному покупцю (на експорт). Це теж оптова торгівля (оптова реалізація).

4. Підприємство роздрібної торгівлі продає товари населенню. Це роздрібна торгівля (роздрібна реалізація).

5. Виробниче підприємство або підприємство оптової торгівлі продає товари населенню. Це теж роздрібна торгівля (роздрібна реалізація).

Характерною ознакою торгівлі (продажу) є зміна власника товару. В усіх перелічених випадках товари змінюють свого власника. Тому, якщо ми говоримо про підприємства оптової торгівлі, то розуміємо тільки ті торговельні підприємства, які мають право власності на товари. Інші підприємства, які не мають права власності на товари, лише надають певні послуги власнику товарів щодо їх просування, хоча і належать до підгалузі «оптова торгівля».

Зі зміною власника виникає необхідність фізичного переміщення товару, хоча воно може за часом і місцем не співпадати з моментом продажу. Крім того, товар може змінити одного власника або навіть кількох, не змінюючи свого місця перебування і, навпаки, може бути перевезеним на великі відстані зі складу на склад без продажу. Таким чином, рух товарів (товарообіг) здійснюється в економічному і територіальному просторах.

В Україні оптову торгівлю здійснюють 10 тис. підприємств торгових посередників з повним або обмеженим циклами обслуговування. Майже всі вони належать до колективної або приватної форм власності. На оптову торгівлю споживчими товарами (продовольчими і непродовольчими) припадає 30 % оптового товарообороту. Серед продовольчих товарів – це кондитерські і тютюнові вироби, цукор, горілка та лікеро-горілчані вироби вина, олія, м'ясо та птиця, риба та морепродукти харчові тощо. Серед непродовольчих товарів – обчислювальна техніка, медикаменти, парфумерно-косметичні товари, легкові автомобілі, товари побутової хімії.

Основними завданнями оптової торгівлі є: дослідження товарних ринків, попиту і пропозиції на продукцію виробничо-технічного призначення і споживчі товари; перетворення виробничого асортименту в торговий; мобілізація продукції дрібних товаровиробників і просування її до споживачів; утворення товарних запасів в обсягах, необхідних для комплектування торгового асортименту і забезпечення товарами роздрібної мережі; приймання партій імпортованих товарів, їх декларування, зберігання на своїх митних ліцензійних складах і складах тимчасового зберігання, організація митного оформлення товарів і транспортних засобів; контроль за якістю товарів, які надходять від вітчизняних та іноземних постачальників; згладжування цін (відпускних цін на продукцію різних виробників, оптових і роздрібних цін на товари в різних регіонах країни) завдяки маневруванню товарною масою; організація централізованого завезення товарів у роздрібну мережу власними автомобілями або транспортом автотранспортних підприємств за договорами перевезення; вплив на розвиток роздрібної торгівлі і підвищення її культурного рівня (розширення асортименту, просування нових товарів, упровадження технологій мерчандайзингу, участь в організації рекламних заходів і рекламних кампаній тощо).

Оптова торгівля як підгалузь торгівлі має великий вплив на організацію та функціонування всієї системи товарообігу: На макрорівні вона виконує такі функції:

1. Інтегруюча функція полягає в установленні зв'язків між галузями народного господарства, регіонами України та іноземними державами.

2. Оціночна функція – це визначення рівня суспільно необхідних витрат праці через ціноутворення.

3. Організаційна функція полягає в організації ефективної системи товароруху, яка спроможна з мінімальними витратами просувати товарну масу від виробників до споживачів, в організації стимулювання продажу товарів з залученням усіх зацікавлених учасників товароруху.

4. Регулююча функція оптової торгівлі – це її спроможність регулювати накопиченням матеріальних ресурсів у сфері товарного обігу, маневрувати ними, впливати на виробництво відповідно до потреб кінцевих споживачів.

Оптова торгівля забезпечує значну економію витрат обігу підприємств роздрібної торгівлі. Вони звільняються від закупівлі товарів у багатьох виробників, скорочуються матеріальні витрати, пов'язані із зберіганням, сортуванням, фасуванням товарів та їх доставкою до місць продажу. Зберігання товарів в опті обходиться дешевше, ніж їх розміщення в роздрібній мережі. Особливого значення набуває зберігання в опті товарів, виробництво і попит на які мають сезонний характер (сільськогосподарська продукція і продукти її переробки, зокрема: зернові культури, овочі і фрукти, м'ясо, риба, морепродукти, олія, сири, цукор тощо).

Оптова торгівля дає такі вигоди для виробників:

1. Підприємства оптової торгівлі виконують за них збутову функцію маркетингу, полегшують роботу відділів збуту. Замість великої кількості підприємств роздрібної торгівлі постачання здійснюється тільки на адресу кількох великих підприємств оптової торгівлі. Тому у виробника скорочуються витрати на збут (листування з покупцями, витрати на відрядження та оформлення угод, рахунків, накладних, ведення бухгалтерської документації, розгляд претензій тощо).

2. Вирівнюється завантаження виробничих потужностей. Оскільки підприємства оптової торгівлі, як правило, замовляють продукцію на кілька місяців уперед, виробник має змогу здійснювати довгострокове планування, уникаючи можливих простоїв і скорочуючи витрати виробництва.

3. Зменшується ризик, пов'язаний із зберіганням готової продукції на своїх складах. У виробника з'являється можливість миттєвого відвантаження продукції відразу після її виготовлення.

4. Рівномірне відвантаження великими партіями скорочує питомі транспортні витрати у розрахунку на одиницю продукції, сприяє зміцненню взаємовідносин з транспортними організаціями, місцевою митницею, органами, що контролюють якість товарів.

Оптова торгівля також надає вигоди для підприємств роздрібної торгівлі, а саме:

1. Полегшується процес закупівлі товарів. Роздрібне підприємство закуповує товари необхідного асортименту в одному місці, на підставі одного договору.

2. Прискорюється доставка замовлених товарів, оскільки підприємства оптової торгівлі розташовані в районах концентрації роздрібних торговельних підприємств.

3. Постачання здійснюється дрібними партіями, транспортом оптовика і з дотриманням графіків завезення товарів.

4. Відпадає потреба в утриманні складських площ, холодильників та іншого технологічного обладнання для зберігання, фасування і доробки товарів.

5. Надаються знижки з цін і можливість відстрочення платежів (товарний кредит) роздрібним підприємствам, з якими налагоджено тривалі зв'язки.

6. Надаються різні додаткові послуги і проводяться сумісні рекламні заходи з метою активізації продажу товарів кінцевим споживачам.

Підприємства оптової торгівлі працюють в умовах мінливої кон'юнктури товарного ринку, тому ефективність їх діяльності залежить від уміння прогнозувати попит на товари, а також від оперативності внесення змін у свої комерційні операції. Вони здійснюють діяльність для того, щоб задовольняти потреби роздрібних підприємств і не змушувати їх витрачати час на пошук постачальників товарів і організацій, які надають супровідні послуги (транспортні, охоронні, сертифікаційні, митні, рекламні тощо).

Залежно від організаційно-правових форм оптові підприємства поділяються на: державні підприємства; в комунальні; приватні; колективні;підприємства міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав. Державні і комунальні підприємства становлять менше 1 % загальної кількості підприємств оптової торгівлі України. Переважна більшість (98 %) – це підприємства колективної і приватної форм власності.

За територіальною ознакою і характером діяльності підприємства торгівлі поділяються на: підприємства, розташовані в районах виробництва (вихідні бази); підприємства, розташовані в районах споживання (торгові бази). Вихідні бази створюються з метою: звільнення виробничих підприємств від зв'язків з багаточисельними оптовими покупцями та від експедиційних операцій з відправлення вантажів у райони споживання; здійснення контролю за якістю товарів, що надходять від виробників; перетворення виробничого асортименту в торговий; фасування, пакування і виконання інших операцій, комплектування товарних партій. Вихідні бази, як правило, мають прирейкові склади.

Торгові бази розташовують в обласних центрах, інших місцях концентрації споживачів. Вони отримують товари з різних районів виробництва, закуповують продукцію місцевих виробничих підприємств і постачають товари роздрібним підприємствам.

За спеціалізацією підприємства оптової торгівлі, які торгують споживчими товарами, поділяються на: змішані; універсальні; спеціалізовані; вузькоспеціалізовані.

Змішані підприємства оптової торгівлі торгують як продово­льчими, так і непродовольчими споживчими товарами. Універса­льні — широким асортиментом продовольчих або непродоволь­чих товарів. Спеціалізовані підприємства здійснюють оптову торгівлю однією або кількома товарними групами, що доповню­ють одна одну (наприклад, телевізорами і відеомагнітофонами). Вузькоспеціалізовані – тільки однією товарною підгрупою, наприклад керамічною плиткою.

Залежно від функцій, які виконують підприємства оптової торгівлі, вони поділяються на два види: підприємства з повним циклом обслуговування (незалежний оптовик, дистриб’ютор тощо); підприємства з обмеженим циклом обслуговування (оптовик організатор, оптовик-посилторговець, дрібнооптовий магазин тощо).

Повний цикл обслуговування передбачає повний комплекс послуг, які надає підприємство оптової торгівлі своїм покупцям, а саме: пакування, фасування товарів та інші складські операції, надання покупцям товарного кредиту (відстрочка платежу), централізована доставка власним транспортом або транспортом АТП, розвантаження з використанням засобів механізації, вивезення контейнерів, тари і піддонів, надання технічної інформації, забезпечення рекламними матеріалами, участь у проведенні сумісних рекламних заходів, консультування і надання результатів маркетингових досліджень тощо. Підприємство оптової торгівлі з обмеженим циклом обслуговування надає своїм покупцям тільки деякі з перелічених послуг.

В обох випадках ці підприємства мають право власності на товари, оскільки закуповують їх на власні або позичені кошти.

Суб’єкти торговельної діяльності, як вже зазначалося – це велика мережа підприємств комерційного посередництва різних форм власності та відомчої приналежності та організаційно правових форм господарювання.

Крім оптової торгівлі, господарюючі суб’єкти здійснюють роздрібну торгівлю, яка є кінцевою ланкою при продажу товарів і наданні послуг безпосередньому споживачу за гроші – магазинна торгівля. Згідно з Порядком суб’єкти господарювання проводять торговельну діяльність після його державної реєстрації, а у випадках, передбачених законодавчими актами, за наявності відповідних дозвільних документів (ліцензії, торговельного патенту тощо).

Для провадження торговельної діяльності суб’єкт господарювання може мати роздрібну, дрібнороздрібну торговельну мережу та мережу закладів ресторанного господарства (ресторани, кафе, кафетерії тощо).

Торговельними об'єктами є: магазин, який може бути: за товарною спеціалізацією – продовольчим, непродовольчим, змішаним; за товарним асортиментом – універсальним, спеціалізованим, вузькоспеціалізованим, комбінованим; за методом продажу товарів – з індивідуальним обслуговуванням, самообслуговуванням, торгівлею за зразками або через торговельні автомати; павільйон; кіоск, ятка; палатка, намет; лоток, рундук; склад товарний; крамниця-склад, магазин-склад.

До них також відноситься заклад ресторанного господарства розміщується у спеціально призначеному та обладнаному приміщенні.

Суб'єкти господарювання повинні забезпечити: відповідність приміщення (місця) для провадження діяльності у сфері торгівлі і ресторанного господарства необхідним санітарним нормам, а технічного стану приміщення (місця), будівлі та устаткування – вимогам нормативних документів щодо зберігання, виробництва та продажу відповідних товарів, а також охорони праці; наявність на видному та доступному місці куточка^покуту, в якому розміщується інформація про найменування власника або уповноваженого ним органу, книга відгуків та пропозицій, адреси і номери телефонів органів, що забезпечують захист прав споживачів; розміщення торговельного патенту, ліцензії відповідно до встановлених законодавством вимог; продаж товарів згідно з установленими правилами і нормами.

Суб'єкт господарювання самостійно вирішує питання забезпечення торговельних приміщень (місць) обладнанням (холодильним, підйомно-транспортним, ваговимірювальним тощо), реєстраторами розрахункових операцій відповідно до законодавства та нормативних документів. Засоби вимірювальної техніки, що використовуються у торговельній діяльності, повинні бути у справному стані, мати повірочне клеймо та проходити періодичну повірку в установленому законодавством порядку.

На фасаді торговельного об'єкта розміщується вивіска із зазначенням найменування суб'єкта господарювання. Біля входу до торговельного об'єкта на видному місці розміщується інформація про режим роботи.

У разі здійснення виїзної (виносної) торгівлі, а також продажу товарів з використанням інших нестаціонарних засобів на робочому місці продавця встановлюється табличка із зазначенням прізвища, імені та по батькові продавця, а також відомості про суб'єкта господарювання, що організував торгівлю: для юридичної особи - найменування, адреси і номера телефону; для фізичної особи - підприємця - прізвища, імені та по батькові, номера свідоцтва про державну реєстрацію та найменування органу, що здійснив таку реєстрацію.

Усі відомості оформляються відповідно до законодавства про мови.

Режим роботи торговельного об'єкта та закладу ресторанного господарства встановлюється суб'єктом господарювання самостійно, а у випадках, передбачених законодавством, за погодженням з органами місцевого самоврядування. Для закладу ресторанного господарства, який обслуговує споживачів на підприємствах, в установах та організаціях, режим роботи встановлюється суб'єктом господарювання за домовленістю з їх адміністрацією. У разі закриття торговельного об'єкта для проведення санітарних заходів, ремонту, технічного переобладнання та проведення інших робіт суб'єкт господарювання повинен розмістити поряд з інформацією про режим роботи оголошення про дату та період закриття.

Забороняється продаж товарів, що не мають відповідного маркування, належного товарного вигляду, на яких строк придатності не зазначено або зазначено з порушенням вимог нормативних документів, строк придатності яких минув, а також тих, що надійшли без документів, передбачених законодавством, зокрема які засвідчують їх якість та безпеку. У документах на товари, що підлягають обов'язковій сертифікації, повинні зазначатися реєстраційні номери сертифіката відповідності чи свідоцтва про визнання відповідності та/або декларації про відповідність, якщо це встановлено технічним регламентом.

Забороняється безпідставне вилучення, приховання або затримання реалізації виставлених для продажу товарів, примушувати покупця придбавати товари неналежної якості або непотрібного йому асортименту. Не допускається продаж товарів, вільна реалізація яких заборонена.

Обслуговування окремих категорій громадян, яким згідно із законодавством надаються відповідні пільги, як правило, здійснюється в спеціально відведених торговельних приміщеннях (відділах, секціях).

Продаж товарів та продукції, виготовленої у закладі ресторанного господарства, здійснюється суб'єктом господарювання за цінами, що встановлюються відповідно до законодавства.

Ціна товари і продукцію зазначаються на ярликах (цінниках) або у покажчиках цін, у сфері ресторанного господарства – на ярликах (цінниках) на закуплені товари та у прейскурантах і меню на продукцію, виготовлене у ресторані.

Суб'єкт господарювання зобов’язаний: надавати споживачеві у доступній формі необхідну, достовірну та своєчасну інформацію про товари; усіляко сприяти споживачеві у вільному виборі товарів і додаткових послуг, на його вимогу провести перевірку якості, безпеки, комплектності, міри, ваги та ціни товарів з наданням йому контрольно-вимірювальних приладів, документів, які підтверджують якість, безпеку, ціну товарів; перевірити справність виробу, продемонструвати, за можливості, його роботу та ознайомити споживача з правилами користування; забезпечити приймання, зберігання і продаж товарів та продукції, виготовленої у закладі ресторанного господарства, відповідно до законодавства.

Вимоги споживача до якості, безпеки та обміну товарів задовольняються суб'єктом господарювання відповідно до Закону України «Про захист прав споживачів».

У разі відпуску недоброякісної або виготовленої з порушенням технології страви (виробу) споживач має право за своїм вибором вимагати від суб'єкта господарювання замінити її або сплатити вартість. У закладі ресторанного господарства забороняється встановлювати мінімум вартості замовлення і пропонувати споживачеві обов'язковий асортимент продукції, виробленої у такому закладі.

Продаж продовольчих товарів, готових до вживання, а також тих, що швидко псуються, інших продовольчих товарів (у тому числі овочів і фруктів) за межами торговельного приміщення (виїзна, виносна торгівля) здійснюється у відведених для цього місцях за наявності у суб'єкта господарювання дозволу на розміщення пересувних малих архітектурних форм та за умови дотримання встановлених для таких товарів температурного режиму зберігання і санітарних норм.

На кожну партію таких товарів, якщо це передбачено законом, видається супровідний документ, яким підтверджується їх якість та безпека, із зазначенням найменування товару, виробника, його адреси, дати виробництва (виготовлення), строку придатності.

Заклад ресторанного господарства зобов'язаний забезпечити зберігання речей споживача в гардеробі (за його наявності). Відповідальність за збереження речей споживача в гардеробі несе заклад згідно із законодавством.

Суб'єкт господарювання зобов'язаний забезпечити наявність у працівників, що здійснюють продаж продовольчих товарів, особистих медичних книжок установленого зразка, організацію і своєчасність проходження ними медичних оглядів та контроль за допуском їх до роботи за наявності необхідного медичного висновку. Медичні книжки пред'являються на вимогу працівників санітарно-епідеміологічної служби. Він також повинен мати журнал реєстрації перевірок установленого зразка, в якому особи, що їх проводять, роблять відповідні засоби.

З урахуванням особливостей організаційно-правових форм і суб’єктів господарських правовідносин, реалізація товарів відбувається відповідно договорів купівлі-продажу в оптовій та роздробній торгівлі відповідно до ЦК і ГК.

Виробничо-торгівельна діяльність (громадське харчування) – це підгалузь торговельної діяльності, в якій виробляють продають продукти власного виробництва та закупці товари, як правило, призначені для споживання на місці, з організацією дозвілля або без нього. Вона розглядається як сукупність суб’єктів господарювання господарського харчування, які можуть мати організаційно-структурні одиниці.

Вимоги щодо роботи суб’єктів господарської діяльності усіх форм власності, що здійснюють діяльність та території України у сфері громадського харчування регламентуються Правилами роботи закладів підприємств громадського харчування, затвердженими наказом Мінекономіки від 24.07.2002 р. №219.

Згідно з цими Правилами, заклади (підприємства) громадського харчування поділяються за типами: фабрики-кухні, фабрики-заготівельні, ресторани, бари, кафе, їдальні, закусочні, буфети, магазини кулінарних виробів, кафетерії, а ресторани та бари - також на класи (перший, вищий, люкс).

Вибір типу закладу (підприємства) громадського харчування та класу ресторану або бару здійснюється суб'єктом господарської діяльності самостійно з урахуванням вимог законодавства України. Суб'єкти підприємницької діяльності у сфері громадського харчування для заняття торговельною діяльністю можуть мати також дрібнороздрібну торговельну мережу.

Суб'єктами господарської діяльності здійснюється діяльність у сфері громадського харчування після їх державної реєстрації в установленому законодавством порядку. Роздрібна торгівля алкогольними напоями і тютюновими виробами в закладах (підприємствах) громадського харчування здійснюється суб'єктами господарської діяльності за наявності відповідних ліцензій.

Суб'єкти господарювання повинні забезпечити: відповідність приміщення (місця) для провадження діяльності у сфері торгівлі і ресторанного господарства необхідним санітарним нормам, а технічного стану приміщення (місця), будівлі та устаткування – вимогам нормативних документів щодо зберігання, виробництва та продажу відповідних товарів, а також охорони праці; наявність на видному та доступному місці куточка покупця, в якому розміщується інформація про найменування власника або уповноваженого ним органу, книга відгуків та пропозицій, адреси і номери телефонів органів, що забезпечують захист прав споживачів; розміщення торговельного патенту, ліцензії відповідно до встановлених законодавством вимог; продаж товарів згідно з установленими правилами і нормами.

Він також самостійно вирішує питання забезпечення торговельних приміщень (місць) обладнанням (холодильним, підйомно-транспортним, ваговимірювальним тощо), реєстраторами розрахункових операцій відповідно до законодавства та нормативних документів. Засоби вимірювальної техніки, що використовуються у торговельній діяльності, повинні бути у справному стані, мати повірочне клеймо та проходити періодичну повірку в установленому законодавством порядку.

Суб'єкт господарювання самостійно вишукує товарні ресурси і укладає договори з їх постачальниками. Товари, що надійшли, оприбутковуються в день надходження за їх фактичною наявністю. У разі неможливості оприбуткувати товари в цей день (виклик експерта, перевірка цін, якості, кількості тощо) в текстовій частині товарного звіту за підсумками приходу робиться запис про надходження товарів із зазначенням постачальника (продавця), їх загальної вартості, а також причини, з якої то­вари не оприбутковано.

Усі товари у суб'єкта господарювання мають бути з відповідними документами, наявність яких передбачена законодавством (накладні, товарно-транспортні накладні, копії сертифікатів відповідності державної системи сертифікації або копії свідоцтв про визнання відповідності на захищених голографічними елементами бланках на товари, що підлягають обов'язковій сертифікації). Товари мають бути марковані штриховими кодами відповідно до По­ложення про штрихове кодування товарів, затвердженого наказом Мінекономіки України від 20.08.2002 № 255 (зареєстроване в Мінюсті України 05.09.2002 за № 733). Товари, що надійшли у продаж від громадянина-підприємця, мають мати ярлик із зазначенням його прізвища, адреси, номера документа, що засвідчу право на заняття підприємницькою діяльністю, та назви органу що його видав (у разі потреби – відомостей про сертифікацію цю товарів), гарантійного терміну і терміну придатності. Суб'єкт господарювання зобов'язаний забезпечити наявність правильно оформлених цінників товарів, що надійшли для продажу.

Кожна партія продукції громадського харчування, яка реалізується в дрібнороздрібній мережі, повинна мати посвідчення про якість із зазначенням найменування підприємства-виготівника, його адреси, документації, відповідно до якої вона виготовлена, дати виготовлення, кінцевого строку реалізації, маси одиниці розфасовки (упаковки), а також документ про якість одержаної продукції і ціни за одиницю розфасовки або ваги продукції. Забороняється приймання та продаж товарів, що надійшли без супровідних документів, із простроченим терміном реалізації.

Режим роботи торговельного об’єкта та закладу ресторанного господарства встановлюється суб'єктом господарювання самостійно, а у випадках, передбачених законодавством, за погодженням з органами місцевого самоврядування. Для закладу ресторанного господарства, який обслуговує споживачів на підприємствах, в установах та організаціях, режим роботи встановлюється суб'єктом господарювання за домовленістю з їх адміністрацією. У разі закриття торговельного об'єкта для проведення санітарних заходів, ремонту, технічного переобладнання та проведення інших робіт суб'єкт господарювання повинен розмістити поряд з інформацією про режим роботи оголошення про дату та період закриття.

Заклад ресторанного господарства: забезпечує наявність асортименту продукції, що затверджується відповідно до типу закладу або класу (ресторан, бар) його власником (керівником); і виготовляє продукцію з дотриманням вимог, передбачених нормативними документами, а також має право розробляти, і виготовляти фірмові страви, технологічна документація яких затверджується в установленому порядку.

Суб’єкти господарської діяльності у сфері громадського харчування зобов’язані мати Правила роботи закладів (підприємств). Санітарні правила, санітарний журнал, особові медичні книжки, працівників, журнали реєстрації вступного інструктажу з охорони праці, книгу відгуків та пропозицій, а також журнал реєстрації перевірок.

Розрахунки за продані товари та надані послуги можуть здійснюватися готівкою та/або в безготівковій формі (із застосуванням платіжних карток, платіжних чеків, жетонів тощо) відповідно до законодавства. Разом з товаром споживачеві в обов'язковому порядку видається розрахунковий, документ установленої форми на повну суму проведеної операції, який засвідчує факт купівлі товару та/або надання послуги.

У закладі ресторанного господарства, в якому обслуговування здійснюють офіціанти, оплата проводиться безпосередньо офіціанту відповідно до рахунка, що виписується на бланку встановленої форми. Після розрахунку офіціант видає споживачеві розрахунковий документ (касовий чек, розрахункова квитанція).

§ 2. Правове забезпечення господарських відносин з надання побутових послуг

Послуга в якості елемента споживчого ринку є благом яке виражається в корисному ефекті, що задовольняє потреби людини, суб’єкта господарської діяльності або суспільства. Особливістю послуги як товару (порівняно із звичайним матеріальним благом) є те, що вона корисна як не матеріальна річ, а як діяльність. На відмінну від звичайних товарів послуга не може перейти у власність покупця, оскільки не є відчутною. Разом із тим вона, продається та купується і, відповідно, є товаром.

Одним із видів послуг за суб’єктивним складом із результатом виробничих процесів неоднорідних видів діяльності є побутове обслуговування населення. Відповідно до Правил побутового обслуговування населення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 04.06.1999 р. №974 (надалі – Правила) побутове обслуговування визначене як організована діяльність суб’єктів підприємницької діяльності, пов’язана з наданням побутових послуг. В свою чергу, побутова послуга – це вид діяльності юридичних та/або фізичних осіб-підприємців, пов’язаної із задоволенням конкретної побутової потреби індивідуального замовника.

Ці Правила визначають основні вимоги до побутового обслуговування населення і регулюють відносини між замовниками та виконавцями у наданні побутових послуг та території України. Передбачають, що замовниками є особи, яким надаються побутові послуги, а виконавцями – юридичні та/або фізичні особи-підприємці, які надають побутові послуги.

Виконавці здійснюють побутове обслуговування населення після державної реєстрації як юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців а у випадках, передбачених законодавством, за наявності спеціального дозволу (ліцензії) та торгового (спеціального торгового) патенту.

Перелік окремих видів послуг, надання яких вимагає наявності спеціальних дозволів (ліцензій)торгових (спеціальних торгових) патентів, а також порядок їх видачі виконавцям визначаються постановою Кабінету Міністрів України від 27.04.1998 р. №576 в редакції постанови від 11.05.2006 р. 3576 «Про затвердження Переліку послуг, що належить до побутових і підлягають патентуванню, яких передбачено біля 20.

Виконавці для провадження діяльності з надання побутових послуг залежно від специфіки побутових послуг, що надаються, можуть мати окремі приміщення або будівлі, павільйони, кіоски, пересувні майстерні та приймальні пункти, спеціально обладнані відповідним устаткуванням. Вони також повинні: забезпечити знання і виконання своїми працівниками, які здійснюють побутове обслуговування замовників, цих Правил та дотримання інших нормативно-правових актів, що регулюють надання побутових послугу; створити матеріально-технічну базу, забезпечити наявність обладнання та устаткування для надання побутових послуг згідно з установленими нормативами; формувати ціни на послуги відповідно до законодавства залежно від їх складності та якості; забезпечити необхідний рівень зайнятих обслуговуванням замовників; кваліфікації працівників, забезпечити відповідність виробничих приміщень, будівель, робочих місць, де провадиться діяльність з надання побутових послуг, необхідним екологічним і санітарно-гігієнічним умовам та вимогами нормативно-правових актів з питань охорони праці.

З метою визначення особливостей приймання, оформлення, виконання та видання замовлень з окремих видів послуг, голова ради Українського союзу об’єднань, підприємств і організацій побутового обслуговування населення наказом від 27.08.2000 р. №20 затвердив 12 інструкцій щодо надання окремих видів побутових послуг. Наприклад, Інструкція щодо надання послуг з ремонту побутової радіоелектронної апаратури, інструкція щодо надання фото послуг і т.п.

У приміщенні, де проводиться приймання та видача замовлень, на видному і доступному для замовників місці повинні розміщуватися:ці Правила; витяг із Закону «Про захист прав споживачів» в частині надання послуг; перелік побутових послуг, що надаються; інформація про повне найменування виконавця, його адреса, номери телефонів, прізвище, ім'я та по батькові керівника (власника); копії свідоцтв про державну реєстрацію, сертифікатів відповідності на послуги, які підлягають обов'язковій сертифікації, а також копії торгових (спеціальних торгових) патентів, спеціальних дозволів (ліцензій) за видами послуг, які підлягають патентуванню, ліцензуванню; зразки матеріалів та затверджених в установленому порядку виробів; ціни і тарифи на послуги, матеріали та вироби; перелік нормативно-технічних документів, вимогам яких повинні відповідати послуги; гарантійні зобов'язання виконавця послуг; інформація про працівників, які обслуговують замовників, номери телефонів місцевих органів виконавчої влади, територіальних органів Держспоживзахист, перелік категорій громадян, які користуються пільгами в отриманні побутових послуг; книга заяв і пропозицій.

Для надання послуг поза межами приміщення виконавець повинен забезпечити умови для ознайомлення замовника з цими Правилами, надання замовнику на робочому місці виконавця інформації про найменування, розташування, номер телефону виконавця, що організував надання послуг, номер свідоцтва про державну реєстрацію та назву органу, що провів державну реєстрацію.

На фасаді приміщення виконавця повинно бути зазначено державною мовою його назву, найменування власника або уповноваженого ним органу, режим роботи. У разі закриття приміщення для проведення ремонту, переобладнання тощо виконавець повинен попередити про це громадян, розмістивши поряд з табличкою про режим роботи інформацію про дату і термін закриття.

З метою підвищення рівня захисту прав та інтересів споживачів щодо якості послуг і культури обслуговування, посилення зацікавленості у залученні замовників та збільшенні обсягів послуг і доходів, впорядкування ціноутворення відповідно до якості і складності послуг суб’єктам господарювання, що надають послуги присвоєння категорії – вище , перша друга. Присвоєння категорій здійснюється згідно з Положенням про порядок присвоєння категорій підприємствам, що надають побутові послуги населенню, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 23.08.1995 р. №674.

При цьому враховуються види, складність та якість послуг (робіт), склад фахівців основних професій та рівень їхньої кваліфікації, рівень технології, оснащення відповідним обладнанням та засобами механізації, стан приміщень та їх оздоблення. Присвоєння категорій підприємствам проводиться за результатами їх атестації проводиться атестаційною комісією, створеною райдержадміністрацією або міськ-(рай) виконкомом, на території яких розташоване підприємство. До складу атестаційної комісії входять представники відповідної держадміністрації чи виконкому, органів Держстандарту, захисту прав споживачів, санітарно-епідеміологічних служб та фахівці з питань побутового обслуговування.

Підприємство, що підлягає атестації, подає атестаційної комісії заяву та документи за встановленим переліком. Атестаційна комісія протягом місяця готує висновок про віднесення підприємства до відповідної категорії. Рішення про присвоєння категорії підприємству та переведення його до вищої або нижчої категорії приймаються за поданням атестаційної комісії керівниками (їх заступниками) райдержадміністрацій, міськ-(рай) виконкомів з видачею свідоцтва за встановленим зразком.

Атестація проводиться за поданням підприємства протягом трьох місяців після його реєстрації. Переатестація здійснюється у разі появи змін у показниках його діяльності, встановлених вимогами для присвоєння підприємству категорії, але не менше одного разу на три роки. Контроль за своєчасністю проведення атестації (переатестації) здійснюється органами, які створюють атестаційні комісії.

Побутові послуги надаються замовникам згідно з домовленістю документальним підтвердженням укладення яких є такі документи: договір за типовою формою, затвердженою Укрсоюзсервісом, квитанція, касовий чек, товарний чек, квиток встановленої форми. Термін виконання замовлення встановлюється за погодженням сторін. Права, обов'язки, відповідальність виконавця і замовника, передбачені Правилами, діють з моменту укладення договору про надання побутової послуги.

Розрахунковими документами, що засвідчують факт надання послуги, можуть бути: касовий чек для виконавців, які у розрахунках із замовниками використовують електронні контрольно-касові апарати (товарний чек у разі виходу такого апарату з ладу або тимчасового відключення електроенергії), квитанція або квиток – для виконавці які згідно нормативно-правовими актами не застосовують з таких апаратів. Для останніх вони є документами суворої звітності. Розрахунки із замовниками за надані у готівковій, безготівковій чи в іншій законодавства. Порядок оплати вартості послуг визначається виконавцем за погодженням із замовником. Він може передбачати повний розрахунок під час оформлення замовлення або часткову оплату з остаточним розрахунком під час отримання замовлення. В останньому випадку після кожної завершеної і сплаченої операції з надання послуги замовнику видається розрахунковий документ. Вартість послуг і матеріалів виконавця оплачується замовником за цінами, що діяли на день оформлення замовлення, якщо інше не передбачено умовами угоди. Вартість речей і матеріалів замовника визначається та оформлюється документально за погодженням сторін або на основі поданих документів, що засвідчують їх ціну. Види, кількість і якість матеріалів, необхідних для надання послуг, визначаються виконавцем відповідно до нормативно-технічних документів за погодженням із замовником.

У разі відсутності матеріалів або неможливості під час оформлення замовлення визначити необхідний для надання побутової послуги обсяг матеріалів, використання їх попередньо погоджується із замовником, а вартість оплачується ним після виконання послуг за цінами, що діяли на день надходження матеріалів.

Виконавець зобов'язаний забезпечити:надання послуг відповідно до вимог цих Правил, інших нормативно-правових актів та умов угоди; виконання гарантійних зобов'язань щодо виготовлених виробів і відремонтованих ним речей; дотримання термінів виконання замовлення; належний рівень культури обслуговування; надання замовникові повної, доступної та достовірної інформації про послуги; збереження прийнятих від замовника для надання послуги речей та матеріалів, а також використання їх за призначенням; відшкодування збитків, заподіяних замовнику невиконанням або неналежним виконанням умов угоди, а також у разі втрати, псування чи пошкодження із своєї вини речей та матеріалів, прийнятих від замовника для надання послуг, у розмірах, передбачених угодою; дотримання встановленого режиму роботи; виплату замовникові у разі порушення умов угоди неустойки (пені), якщо це передбачено умовами угоди. Виплата неустойки (пені) не звільняє виконавця від виконання замовлення; повернення замовникові невикористаних матеріалів, наданих замовником, а також, за його бажанням, усіх замінених за плату деталей та комплектуючих виробів; попередження замовника про недоброякісність або непридатність матеріалів, наданих замовником, а також про інші незалежні від виконавця обставини, що можуть погіршувати споживчі властивості замовлення.

Він має право відмовитися від виконання договору коли замовник, незважаючи на своєчасне і обґрунтоване попередження, у відповідний термін не замінить свої недоброякісні або непридатні матеріали, не змінить вказівок про спосіб виконання послуги. У разі неявки замовника за отриманням виробу виконавець має право через шість місяців після визначеного угодою терміну виконання замовлення і після дворазового письмового нагадування (з повідомленням) реалізувати виріб в установленому порядку. При цьому кошти, отримані від реалізації, за вирахуванням сум, які належать виконавцеві (у тому числі витрат на повідомлення замовника про виконання замовлення, його зберігання і реалізацію), вносяться на депозит нотаріальної контори на ім'я замовника.

За невиконання або неналежного виконання обов'язків, визначених Правилами та договором виконавець несе відповідальність у порядку, передбаченому законодавством та угодою між ним і замовником. Він також не звільняється від відповідальності у разі псування чи пошкодження речей та матеріалів внаслідок їх особливих властивостей, які він не зміг виявити під час прийняття замовлення. При цьому встановлюється презумпція вини виконавця, тобто він несе відповідальності за недоліки у наданих послугах, якщо доведе, що вони виникли не з його вини.

Замовник зобов'язаний прийняти та оплатити вартість наданих згідно з умовами угоди послуг. У разі неотримання замовником без поважних причин замовлення у визначений угодою термін з урахуванням обумовленого пільгового терміну він повинен відшкодувати виконавцю вартість зберігання замовлення.

Замовник має право на: повну доступну та достовірну інформацію про послуги і виконавця; безпеку послуг його життя, здоровця, майна та навколишнього природного середовища; перевірку якості наданої її послуги. У процесі виконання замовлення він право вносити до нього часткові зміни, які приймаються виконавцем за умови, що виконання їх технічно і технологічно можливе. Якщо зміни впливають на вартість послуги, їх внесення повинно бути оформлене документально і враховане під час остаточного розрахунку за надані послуги за цінами, які діяли на час внесення змін. Замовник має право анулювати замовлення і розірвати угоду з власної ініціативи до закінчення терміну його виконання. При цьому замовник оплачує виконавцю вартість виконаної роботи і відшкодовує йому збитки, заподіяні розірванням угоди.

У разі невиконання або належного виконання виконавцем умов договору він користується правами, наданих законодавством. Зокрема, правом гарантійного ремонту або заміни товарів відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11.04.2002 р. №506 якою затверджені Порядок гарантійного ремонту (обслуговування) або гарантійної заміни технічно складних побутових товарів і Перелік груп технічно складних побутових товарів, які підлягають гарантійному ремонту (обслуговуванню) або гарантійній зміні. Спірні питання між виконавцем та замовником вирішуються за домовленістю між ними, а в разі недосягнення її у порядку встановленому Законом «Про захист прав споживачів», іншими законодавчими актами.

Контроль дотриманням Правил здійснюється місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, Держспоживзахистом і його територіальними органами, іншими органами виконавчої влади у межах наданих їм повноважень.

§ 3. Господарсько-правові засоби захисту прав споживачів

Права споживача одна з найголовніших прав людини. Об’єктивність процесу формування їх захисту гарантується на положеннях Конституції України. Частиною 3 ст. 42 якої передбачено, що держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організаційних споживачів.

Господарсько-правові заходи захисту прав споживачів обумовлені необхідністю створення умов для насичення споживчого ринку якісними та безпечними товарами, роботами, послугами, виявлення і вилучення з обігу неякісно, фальсифікованої та небезпечної для життя і здоров'я продукції (товарів). Центральне місце в системі споживчого законодавства займає Закон України від 12.05.1991 р. із змінами і доповненнями «Про захист прав споживачів» (надалі – Закон), який вперше визначив поняття «споживач» і ще 27 термінологічних визначень, а норми права якого становлять основний зміст захисту прав споживачів. Даючи характеристику цьому Закону, треба зазначити, що норми, з яких він складається є різнорідними за своїм змістом та галузевою приналежністю статей матеріального і процесуального права. їх умовно можна поділити на такі групи: організаційно-правові (статті 5 - 7, 9, 10, 10 - 1); правовстановлюючі норми (статті. 3, 11 - 16, 18 - 20); правозобов'язуючі норми (статті 12, 14); - право регулюючі норми (статті 15, 17, 20, 23); правозахисні норми (статті 8, 9, 24). Крім Закону, в системі законодавства про захист прав споживачів велике значення мають норми ЦК, ГК, Кодексу України про адміністративні правопорушення, закони і підзаконні акти, особливо, Кабінету Міністрів України (статті. 5, 10, 13, 14, 20), а також норми міжнародного права (ст. 2).

На підставі Закону та інших законодавчих актів можна виділити такі визначальні принципи державного регулювання у сфері захисту прав споживачів: встановлення державних обов'язкових вимог до якості товарів (робіт, послуг), торговельного та інших видів обслуговування населення; пріоритету законодавчого регулювання над договірним у відносинах між продавцями (виконавцями) та покупцями (замовниками); встановлення додаткових обов'язків для продавців (виробників) та привілеєвих прав споживачів - покупців (замовників) порівняно із загальними засадами цивільного законодавства; встановлення спеціальних способів захисту прав споживачів органами у справах захисту прав споживачів та об'єднаннями споживачів, а також спрощеного судового захисту.

Споживачам, які перебувають на території України, під час придбання замовлення або використання товарів (робіт, послуг) для задоволення своїх потреб гарантування ст. 4 Закону право на: державний захист своїх прав; належну якість продукції торговельного та інших видів обслуговування; безпеку продукції; необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про продукцію її якість, асортимент, також про її виробника (виконавця, продавця); відшкодування шкоди (збитків), завданих дефектно чи фальсифікованою продукцією чи продукцією неналежної якості, а також майнової та матеріальної шкоди, заподіяної небезпечною для життя і здоров’я людей продукцією у випадках, передбачених законодавством; звернення до суду інших уповноважених органів державної влади за захистом порушених прав; об’єднання в громадські організації споживачів (об’єднання споживачів, а також інші права щодо забезпечення їх життєдіяльності.

Перелічені права споживача кореспондуються з обов’язком продавця (виробника, виконавця) щодо виробленої продукції. Так, відповідно до ст. 6 Закону продавець зобов’язаний: передати споживачеві продукцію належної якості, а також надати інформацію про цю продукцію на вимогу споживача надати йому документи, які підтверджують належну якість продукції, а також щодо її безпеки для життя, здоров’я і навколишнього середовища, про безпечність товарів, що ввозяться на територію України. Виробник (виконавець) зобов’язаний забезпечити використання продукції за призначенням протягом строку її служби, передбаченим нормативним документом або встановленого за домовленістю із споживачем, а також технічне обслуговування та гарантійний ремонт продукції, її випуск і поставку для підприємств, що здійснюють технічне обслуговування та ремонт, у необхідному обсязі та асортименті запасних частин протягом усього строку її виробництво – протягом строку служби, в разі відсутності такого строку – протягом 10 років тощо.

Спеціальним уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів, стандартизації метрології є Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики (Держспоживстандарт) Згідно з Положенням про Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики, затвердженого Указом Президента України від 18.03.2003 р. № 225, Держспоживстандарт України здійснює державний контроль за додержанням законодавства про захист прав споживачів, рекламу у цій сфері, та державний нагляд за додержанням законодавства у сфері стандартизації і підтвердження відповідності, вживає заходів щодо запобігання і припинення порушень державних стандартів, що встановлюють обов'язкові вимоги до продукції (роботам, послугам), усіма суб'єктами господарської діяльності й інші завдання.

З метою запобігання наданню послуг та реалізації продукції, небезпечних для життя, здоров'я та майна громадян і довкілля, сприяння споживачеві у виборі продукції, створення умов для участі суб'єктів господарювання у міжнародному економічному, науково-технічному співробітництві та міжнародній торгівлі здійснюється сертифікація, тобто підтвердження відповідності якості продукції та послуг вимогам стандартів.

Споживачі, які перебувають на території України, під час придбання, замовлення або використання товарів (робіт, послуг) з метою задоволення своїх потреб мають право на: державний захист своїх прав та гарантований рівень споживання; належну якість товарів (робіт, послуг) та їх безпеку; необхідну, доступну та достовірну інформацію про кількість, якість і асортимент товарів (робіт, послуг); відшкодування збитків, завданих товарами (роботами, послугами) неналежної якості, а також шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров'я людей товарами (роботами, послугами), у випадках, передбачених законом; звернення до суду та інших уповноважених органів влади за захистом порушених прав або законних інтересів; іншими способами, передбаченими законом.

У сфері господарювання застосовуються державні стандарти України, кодекси усталеної практики, класифікатори, технічні умови, міжнародні, регіональні і національні стандарти інших країн, якщо вони застосовуються в Україні відповідно до чинних міжнародних договорів України.

Застосування стандартів чи їх окремих положень є обов'язковим для: суб'єктів господарювання, коли на стандарти є посилання в нормативно-правових актах; учасників угоди щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній є посилання на певні стандарти; виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні; виробника чи постачальника, якщо його продукція сертифікована щодо вимог стандартів.

Так, Держспоживстандарт України відповідно до покладених на нього завдань:

­ розглядає скарги, заяви і пропозиції громадян з питань, що належать до його компетенції;

­ сфері споживчої політики та захисту прав споживачів: перевіряє відповідно до законодавства у суб'єктів господарської діяльності сфери торгівлі, громадського харчування і послуг якість товарів (робіт, послуг), додержання вимог щодо їх безпеки згідно з технічними регламентами, а також додержання правил торгівлі, виконання робіт і надання послуг; здійснює радіологічний, хіміко-токсикологічний і фізико-хімічний контроль продуктів харчування, що виробляються та реалізуються підприємствами торгівлі та громадського харчування не­залежно від форми власності та фізичними особами – суб'єктами підприємницької діяльності;

­ у сфері стандартизації: схвалює та приймає національні стандарти відповідно до законодавства; здійснює відповідно до законодавства державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил, інших вимог щодо безпеки та якості продукції;

­ у сфері метрології: організовує і здійснює державний метрологічний контроль та нагляд; організовує створення та функціонування еталонної бази України; установлює порядок проведення всіх видів державного метрологічного контролю та нагляду;

­ у сфері підтвердження відповідності: організовує ведення державного реєстру уповноважених органів із сертифікації, затверджує переліки продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації в Україні; розглядає спірні питання з випробувань і додержання правил сертифікації продукції;

­ у сфері управління якістю: організовує та проводить моніторинг якості продукції (товарів, робіт, послуг), впровадження систем управління якістю на підприємствах; реалізовує в межах повноважень, визначених законодавством, державну політику у сфері охорони державної таємниці, здійснює в установленому порядку контроль за станом охорони та збереження державної таємниці на підприємствах, в установах та організаціях, що перебувають в його управлінні.

Важливу роль у безпосередньому захистові споживачів територіальних органів Держспоживстандарту, які забезпечують реалізацію державної політики у цій сфері на території відповідного регіону. Такими органами є управління у справах захисту прав споживачів в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (надалі – Управління), проводять свою діяльність відповідно до Положення, затвердженого наказом Дерспоживстандарту від 23.06.2009 р. №229.

Відповідно до п. 2 Положення основним завданнями Управління є:

­ забезпечення реалізації державної політики щодо захисту прав споживачів у відповідному регіоні та здійснення державного контролю за додержанням законодавства про захист прав споживачів та про рекламу на території відповідного регіону;

­ забезпечення міжгалузевої координації та функціонального регулювання у сфері захисту прав споживачів на території відповідного регіону;

­ вивчення споживчого ринку на території відповідного регіону;

­ захист прав громадян як споживачів у разі придбання, замовлення або використання ними продукції для задоволення своїх особистих потреб та прав споживачів реклами від порушень рекламодавцями, виробниками та розповсюджувачами реклами законодавства про рекламу;

­ накладення штрафів на суб'єктів господарювання, а також рекламодавців, виробників та розповсюджувачів реклами за порушення прав споживачів у випадках, передбачених законодавством;

­ захист прав споживачів у разі укладання договорів поза торговельним або офісним приміщенням, а також на відстані., а також їх права від нечесної підприємницької практики або у разі придбання ними продукції у кредит;

­ сприяння органам місцевого самоврядування у здійсненні ними повноважень щодо захисту прав споживачів відповідно до вимог законодавства;

­ створення необхідних умов для навчання та набуття правових знань населенням у сфері захисту прав споживачів, надання споживачам консультацій з питань захисту прав споживачів та реклами;

­ висвітлення у засобах масової інформації результатів роботи з контролю за дотриманням законодавства про захист прав споживачів та законодавства про рекламу.

У процесі здійснення своїх функцій Держспоживстандарт України, його територіальні органи та посадові особи, відповідно до ст. 26 Закону, мають право: давати суб'єктам господарської діяльності обов'язкові для виконання приписи про припинення порушень прав споживачів; розглядати відповідно до законодавства справи про адміністративні правопорушення; перевіряти та обстежувати відповідно до Порядку проведення перевірок суб’єктів господарювання сфери торгівлі і послуг, у тому числі ресторанного законодавства, якості продукції, додержання обов’язкових вимог щодо безпеки продукції, а також додержання правил торгівлі та надання послуг, затвердженого наказом Держспоживстандартом від 25.11.2006 р. №311 виробничі, складські, торговельні та інші приміщення суб'єктів господарської діяльності сфери торгівлі, громадського харчування і послуг; відбирати в установленому порядку у суб'єктів господарської діяльності сфери торгівлі, громадського харчування і послуг зразки товарів, сировини, матеріалів тощо для перевірки їх якості на місці виробництва, відвантаження або проведення незалежної експертизи у відповідних лабораторіях та інших установах; проводити контрольні перевірки правильності розрахунків із споживачами за надані послуги та реалізовані товари; припиняти відвантаження і реалізацію товарів, що не відповідають вимогам нормативних документів; забороняти суб'єктам господарської діяльності реалізовувати споживачам продукцію, яка підлягає підтвердженню відповідності в законодавчо регульованій сфері, в разі відсутності сертифіката відповідності або невідповідності продукції вимогам нормативних документів, зазначеним у декларації або у сертифікаті відповідності чи свідоцтві про визнання відповідності; приймати рішення щодо припинення у сфері торгівлі, громадського харчування і послуг, продажу та виробництва товарів, виконання робіт і надання послуг, що не відповідають вимогам нормативних документів; опломбовувати в порядку, передбаченому законодавством у сфері торгівлі, громадського харчування і послуг, виробничі, складські, торговельні та інші приміщення, а також неправильні, несправні та такі, що не мають відповідного тавра чи з порушеними строками повірки засоби вимірювальної техніки, за допомогою яких здійснюється обслуговування споживачів; вилучати в установленому порядку неякісні товари, документи, інші предмети, що свідчать про порушення прав споживачів; передавати матеріали перевірок, що містять ознаки злочину, до відповідних правоохоронних органів; накладати на суб'єктів господарської діяльності стягнення відповідно до законодавства.

Положення про Порядок тимчасового припинення діяльності підприємств торгівлі, громадського харчування і послуг, які систематично реалізують недоброякісні товари, порушують правила торгівлі та надання послуг, умови зберігання і транспортування товарів, Положення про Порядок вилучення неякісних товарів, документів та інших предметів, що свідчать про порушення (заборони) господарюючим суб’єктам відвантаження, реазації (продажу) і виробництва товарів, виконання робіт і надання послуг, що не відповідають вимогам нормативних документів затверджений постановою Верховної Ради України від 25.01.1995 р.

Рішення Держспоживстандарту України, прийняті у межах його повноважень, є обов'язковими для виконання центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями всіх форм власності та громадянами.

У разі виявлених порушень законодавства про захист споживачів суб’єкти господарювання сфери торговельного, побутового інших видів обслуговування, у тому числі у сфері громадського харчування, несуть відповідальність за:

1) відмову споживачу в реалізації його права; у разі виявлення протягом встановленого гарантійного строку недоліків, на пропорційне зменшення ціни, безплатне усунення недоліків товару в розумний строк, відшкодування втрат на усунення недоліків товару, заміну товару, розірвання договору та сплаченої суми за товар, а також невиконання вимоги споживача у разі виявлення недоліків у виконаній роботі (наданій послузі) щодо безоплатного усунення недоліків, відповідного зменшення ціни, безоплатного виготовлення іншої аналогічної речі, відшкодування завданих збитків з усунення недоліків виконаної роботи своїми силами чи із залученням третьої особи якщо зазначені вимоги виявлені під час приймання виконаної роботи (наданої послуги) або протягом гарантійного чи іншого строку встановленого законодавством або договором – 10 – кратному розмірі вартості продукції виходячи з цін, що діяли на час придбання цієї продукції, але не менше двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

2)виготовлення або реалізацію продукції, що не відповідає вимогам нормативних документів, - у розмірі п'ятдесяти відсотків вартості виготовленої або одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги, але не менше десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі, коли відповідно до закону суб'єкт господарської діяльності не,веде обов'язковий облік доходів і витрат, - у розмірі 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

3) реалізацію продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації в Україні, але у документах, згідно з якими її передано на реалізацію, відсутні реєстраційні номери сертифіката відповідності або свідоцтва про визнання відповідності та/або декларації про відповідність, якщо це встановлено технічним регламентом з підтвердження відповідності на відповідний вид продукції, - у розмірі п'ятдесяти відсотків вартості одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги, але не менше десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі, коли відповідно до закону суб'єкт господарської діяльності не веде обов'язковий облік доходів і витрат, - у розмірі 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

4) виготовлення або реалізацію продукції, що не відповідає вимогам нормативних документів, нормативно-правових актів стосовно безпеки для життя, здоров'я та майна споживачів і навколишнього природного середовища, - у розмірі трьохсот відсотків вартості виготовленої або одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги, але не менше двадцяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі, коли відповідно до закону суб'єкт господарської діяльності не веде обов'язковий облік доходів і витрат, - у розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

5) реалізацію продукції, забороненої відповідним державним органом для виготовлення та реалізації (виконання, надання), - у розмірі п'ятисот відсотків вартості одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги, але не менше ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі, коли відповідно до закону суб'єкт господарської діяльності не веде обов'язковий облік доходів і витрат, - у розмірі ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

6) реалізацію небезпечного товару (отрути, пестицидів, вибухо- і вогненебезпечних речовин тощо) без належного попереджувального маркування, а також без інформації про правила і умови безпечного його використання -у розмірі ста відсотків вартості одержаної для реалізації партії товару, але не менше двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі, коли відповідно до закону суб'єкт господарської діяльності не веде обов'язковий облік доходів і витрат, - у розмірі 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

7) відсутність необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію - у розмірі тридцяти відсотків вартості одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги, але не менше п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі, коли відповідно до закону суб'єкт господарської діяльності не веде обов'язковий облік доходів і витрат, - у розмірі 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

8) створення перешкод службовим особам спеціально уповноваженого органу виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та структурного підрозділу з питань захисту прав споживачів органу місцевого самоврядування у проведенні перевірки якості продукції, а також правил торговельного та інших видів обслуговування - у розмірі від одного до десяти відсотків вартості реалізованої продукції за попередній календарний місяць, але не менше десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі, коли відповідно до закону суб'єкт господарської діяльності не веде обов'язковий облік доходів і витрат, - у розмірі 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

9) невиконання або несвоєчасне виконання припису посадових осіб спеціально уповноваженого органу виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів про усунення порушень прав споживачів - у розмірі 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

10) реалізацію товару, строк придатності якого минув, - у розмірі двохсот відсотків вартості залишку одержаної для реалізації партії товару, але не менше 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

11) порушення умов договору між споживачем і виконавцем про виконання роботи, надання послуги - у розмірі ста відсотків вартості виконаної роботи (наданої послуги), а за ті самі дії, вчинені щодо групи споживачів, - у розмірі від одного до десяти відсотків вартості виконаних робіт (наданих послуг) за попередній календарний місяць, але не менше 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Накладення та стягнення штрафів уповноваженими особами Держстандарту та його органів у справах захисту прав з суб'єктів господарської діяльності - підприємств, установ, організацій не­залежно від форми власності і фізичних осіб – суб'єктів підприємницької діяльності, що провадять господарську діяльність на території України, за порушення законодавства про захист прав споживачів здійснюється відповідно до Положення про порядок накладення та стягнення штрафів за порушення законодавства про захист прав споживачів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.08.2002 р. № 1177.

Рішення про накладення штрафів приймається на підставі відповідних актів перевірки суб'єкта господарської діяльності та інших матеріалів, пов'язаних з цією перевіркою, за наявності порушень і оформляється відповідною постановою. Постанова про накладення штрафу обов'язкова для виконаній суб’єктом господарської діяльності.

Питання про накладення штрафу розглядається за участю представника суб’єкта господарської діяльності. У разі його відсутності справу може бути розглянуто лише у випадку, коли незважаючи на своєчасне повідомлення суб'єкта господарської діяльності пре місце і час розгляду справи від нього не надійшло клопотання пре відкладення розгляду справи. Суб'єкт господарської діяльності перераховує суму штрафу до державного бюджету у 15-денний термін після отримання постанови.

У разі невиконання в добровільному суб'єктами господарювання сфери торгівлі і послуг, у тому числі ресторанного господарства рішень (постанов) спеціального уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів, його територіальних органі та їх посадових осіб про накладення стягнення примусове виконання таких рішень (постанов) здійснюється державною виконавчою службою в порядку, встановленому Законом «Про виконавче провадження».

§ 4. Застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг

Насамперед слід зазначити, що послуги у сфері торгівлі, громадського харчування і побутового обслуговування виконують під час їх оплати і отримання. Введення обов’язкового оформлення відносин у цій сфері загальмувало б її розвиток і придбання громадянином життєво необхідних для життя продуктів харчування, одягу побутової техніки. Крім того, ретельний щоденний облік надходження коштів, отриманих від покупців є реальною підставою для об’єктивного бюджету.

З цією метою в Україні 06.07.1995 р. прийнятий і в редакції від 01.06. 2000 р., діє Закон України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» (надалі – Закон). Розрахункова операція у цьому Законі – це приймання від покупця готівкових коштів, платіжних карток, платіжних чеків, жетонів тощо за місцем реалізації товарів (послуг), видача готівкових коштів за повернутий покупцем товар (ненадану послугу), а у разі застосування банківської платіжної картки - оформлення відповідного розрахункового документа щодо оплати в безготівковій формі товару (послуги) банком покупця або, у разі повернення товару (відмови від послуги), оформлення розрахункових документів щодо перерахування коштів у банк покупця.

Реєстратор розрахункових операцій – пристрій- або програмно-технічний комплекс, в якому реалізовані фіскальні функції і який призначений для реєстрації розрахунк