Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Політична влада

Название: Політична влада
Раздел: Рефераты по политологии
Тип: реферат Добавлен 01:40:27 04 октября 2010 Похожие работы
Просмотров: 24 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Контрольна робота

з дисципліни: «Політологія»

Тема контрольної роботи: „Політична влада”

Зміст контрольної роботи

1. Поняття влади

2. Влада як соціальний феномен

3. Еволюція влади

4. Структура влади

5. Політична легітимність

6. Політична влада – державна влада

7. Криза влади

8. Центри влади

9. Розподіл влади

10. Влада і власність

11. Психологія влади

Висновки

Список літератури

1. Поняття влади

Суттєвою ознакою усезагального інтересу, його визначальною рисою є те, що він є єдиною підставою, необхідною і достатньою засадою застосування сили в суспільній взаємодії, надання законності пануванню, морального виправдання обмеженню свободи людей владою — тобто легітимації цієї влади, панування. Усезагальний інтерес тут, за словами Макса Вебера, є тією справою, слугуючи якій політик прагне влади і удається до влади. "Він може слугувати цілям національним або ж загальнолюдським, соціальним та етичним або ж культурним, світським чи релігійним, він може спиратися на глибоку віру в "прогрес"... або ж відкидати такий гатунок віри, він може зазіхати на служіння "ідеї" або ж намірятися служити зовнішнім цілям повсякденного життя, принципово відхиляючи вищезазначені зазіхання, — але якась віра має бути у наявності завжди. Інакше... — прокляття нікчемності тварі тяжіє й над позірно найбільш значимими політичними успіхами".

Дві ознаки влади

Владу справедливо називають центральною категорією політичної науки. З нею пов'язано чимало понять і термінів, вживаних у політичному лексиконі, приміром, автократія — самовладдя, аристократія — влада знаті, бюрократія — влада чиновників, демократія — влада народу, меритократія — влада здібних, найгідніших, охлократія — влада натовпу, партократія — влада партії, плутократія — влада багатих (від імені грецького бога багатства Плутоса), теократія — влада духів­ництва, технократія — влада фахівців, тімократія — влада майновитих, анархія — безвладдя, монархія — єдиновладдя, олігархія — правління невеликої групи людей.

Заведено ототожнювати владу з пануванням і визначати її як право, здатність і можливість впливати на когось, примушувати до певних дій, розпоряджатися поведінкою і навіть самим життям людей за допомоги примусу, закону, авторитету тощо.

Здобуття суспільного панування часто постає предметом, метою класових, групових протистоянь і змагань, бо воно виявляється найбільш дійовим засобом переважного задоволення корпоративних інтересів. Панування — це певна сукупність заходів, норм, вимог і організаційних структур, встановлюючи і здійснюючи які панівна спільнота примушує об­межувати свободу людей на свою користь, створює і підтримує умови для переважного задоволення її інтересів.

Проте панування й примушення самі по собі ще не є вичерпними ознаками політики, політичного. Адже це можуть бути і звичайне свавілля, незаконне, злочинне, брутальне насильство, терор, репресії тощо. "Хоч би хто й коли володів фізичною владою, володіє нею як владою фізичного примушення, будь то бандит, або ж суддя, або політичний керівник. Проте морально виправдана влада обмежена компетенцією в досягненні тих цілей, які безпосередньо домінують над рештою з точки зору освіченої мудрості", — зазначав англійський філософ А.Уайтхед.

Панування стає владою, тобто дійсним предметом, метою І засобом політичних змагань, коли до сили примушення додається авторитетність, яка виправдовує це примушення, яка робить будь-яке обмеження свободи беззастережним, неухильним як вимушену необхідність. Отож, другою визначальною рисою влади є її взасадниченість, обґрунтованість, виправданість, правомірність застосування сили й обмеження свободи. Будь-яка влада тільки тоді є владою, коли її настанови, накази, повеління сприймаються підвладними як обов'язкові, а їх невиконання — як порушення правди або Й злочин. Легітимність влади є її невід'ємною ознакою.

Легітимація влади (від лат. 1еgitіmus — законний) — це визнання або підтвердження законності чиїхось прав, повноважень, загальних рішень; це згода громадян з правом одних справляти визначальний вплив на інших. Легітимація може здійснюватися у відповідних процедурах, але головною її формою є саме екзистенційне прийняття народом певної системи норм і цінностей, умов і правил "гри", визнання загальної значимості за настановами чиєїсь волі. Неувага до цієї важливої складової, є головною причиною поширення кризи влади в сучасному світі.

2 . Влада як соціальний феномен

Категорія «політична влада» є основоположною в політичній науці. Н. Макіавеллі визначив політологію як науку про владу. Влада є підґрунтям і метою політики, головним об'єктом прагнень соціальних спільнот, груп і організацій, вона існує всюди, де є сталі об'єднання людей.

Різноманітність форм існування і прояву владної волі спричинила відмінність у підходах до усвідомлення її суті і викликала теоретичні дискусії про природу і соціальне призначення влади.

Політична влада - це специфічний вид соціального регулювання. У суспільстві можливі три види регулюючих взаємодій суб'єктів політики: ксеничний, що передбачає монопольне правління одноосібного суб'єкта влади при фактичному відчуженні від неї всіх інших суб'єктів політики; химерний — правління всіх, незалежно від їх можливостей і компетенції; симбіозний — розумне правління на основі суспільної домовленості і правового розподілу владних повноважень.

У визначеннях влади відбивається її багатоаспектність і акцентується певний бік її прояву.

У найстарішій легітимістській концепції влади абсолютизуються правові принципи влади. Так, давньокитайський теоретик легітизму Шан Ян (390-338 до н.е.) виступив з обґрунтуванням управління, що спирається на закони (фа) і суворі покарання (трактат «Книга правителя області Шан», IV ст. до н.е.). Але закон у нього і представників школи «законників» (фацзя) мав суто наказову форму, яку можна заповнити будь-яким довільним змістом і наділити будь-якою санкцією за повної свободі самого законодавця.

Поведінчеське розуміння влади (біхевіористський підхід) характеризує її як особливий тип поведінки, за якого одні суб'єкти керують, а інші підкорюються, і особливу сутність, носієм якої виступає індивід. Цю сутність вбачали в деякій локалізованій енергії, яка примушує підкорюватись інших індивідів. Американський політолог Г. Лассуелл стверджував, що воля до влади і володіння «політичною енергією» дають початкові імпульси для виникнення владних відносин. Біхевіористи розглядали владу як засіб оптишзації життєвих умов індивіда і самоціль, що визначається гедоністичною спрямованістю до збільшення життєвих благ.

Психологічні концепції базуються на біхевіористському підході і розкривають суб'єктивну мотивацію поведінки реальних індивідів, витоки влади, що коріняться у свідомості і підсвідомості людей. Психоаналіз трактує владу як спосіб панування несвідомого над людською свідомістю. За 3. Фрейдом прагнення влади є сублімацією пригнічуваного лібідо - потягу суто сексуального характеру. Володіння владою суб'єктивно компенсує фізичну і духовну неповноцінність індивідів. Виникнення владних відносин розглядається як взаємодія волі до влади в одних і готовності до підкорення - в інших.

Ф. Ніцше (1844-1900) у праці «Воля до влади» категорично стверджував, що єдина гідна людини цінність - це найбільша кількість влади, яку вона в змозі засвоїти. Такою цінністю володіють лише деякі неординарні індивіди - надлюди, що робить їх єдиним сенсом, метою і виправданням соціальної історії. Вона розглядається ним через призму боротьби двох воль за владу - волі сильних, вищих видів, аристократичних панів, і волі слабких — маси злидарів, рабів, «натовпу», людського «стада». В інтерпретації Ніцше аристократична воля до влади означає інстинкт піднесення і волю до життя, а рабська воля до влади - інстинкт занепаду, волю до смерті. Він трактує волю до накопичення сили і збільшення влади як органічну властивість усіх соціальних і політико-правових явищ. Відповідним чином Ніцше вирізняє два основні типи державності — аристократичний і демократичний. Аристократичні держави - теплиці для розвитку високої культури і для вирощування суперменів, демократичні - їх антипод, культивуючий недолюдків. Ніцше - не­примиренний супротивник ідеї і практики народного суверенітету.

Системний підхід ґрунтується, на похідності влади від соціальної системи, а не від міжособистісних відносин, і розглядає її як функціональну здатність соціальної системи самореалізовуватись виконанням зобов'язань, прийнятих перед суспільством.

У телеологічних концепціях влада розглядається як спро­можність у досягненні певної мети і отриманні бажаних результатів.

Структурно-функціоналістські інтерпретації трактують владу як відносини нерівноправних суб'єктів - керуючих і керованих, поведінка яких обумовлена їх неоднаковими соціальними статусами і ролями. Будь-яке суспільство влаштоване ієрархічно, в ньому диференційовані управлінські та виконавчі соціальні ролі. Влада - властивість соціальних статусів і ролей, яка дозволяє контролювати засоби впливу. Інакше кажучи, структурно-функціональний аналіз вбачає у владі спосіб самоорганізації соціальної спільноти, що ґрунтується на доцільності розподілу функцій управління та виконання.

Уреляціоністських трактовках влада постає як взаємодія суб'єкта і об'єкта, де суб'єкт за допомогою певних засобів контролює об'єкт. Такий підхід дозволяє визначити структуру влади і синтезувати її різноманітні характеристики. Основні компоненти влади - суб'єкт і об'єкт, засоби (ресурси) і процес, який приводить у рух усі її елементи.

У межах соціальної конфліктології влада розглядається через відносини класового панування і підкорення. Природа панування обумовлена економічною нерівністю класів: політична влада буржуазії над пролетаріатом ґрунтується на її економічному пануванні і потенціалі державного примусу.

Соціальна нерівність не вичерпується лише класовими відмінностями, а зведення владних відносин до класових звужує обсяг їх повноважень. Влада існує всюди, де є нерівність соціальних статусів в їх комплексній якості.

Влада відрізняється від панування, оскільки їй властиві два елементи - «матеріальний примус» і переконання тих, що підкорюються, у справедливості підкорення. Відсутність другого елемента перетворює владу в панування, тому панування - більш вузьке поняття, ніж влада, і завжди пов'язане із застосуванням силової технології. Зокрема, М. Вебер вважає, що панування є шанс зустріти підкорення певному наказу. Є й інші підходи до тлумачення панування.

Французький політолог М. Дюверже відзначає двоїстість влади: з одного боку, вона є інструментом панування одних груп суспільства над іншими, з іншого - ефективним засобом інтеграції і забезпечення соціальної солідарності всіх членів суспільства.

3.Еволюція влади

Влада за своєю регулятивною сутністю соціальна, тобто вона виникає і виявляється лише в суспільстві. Разом із суспільством вона проходить еволюційний шлях зміни власних форм. У первісних суспільствах влада була анонімною, розпорошеною серед членів роду і племені та виявлялась у слідуванні звичаям, традиціям і віруванням, що позбавляло її політичного характеру.

По мірі ускладнення соціальних потреб, появи нових видів діяльності, пов'язаних із суспільним поділом праці, і посилення інтенсивності взаємодії індивідів анонімна форма влади закономірно змінилася індивідуалізованою.

Зростання соціальної нерівності стимулювало процес інституціалізацїі влади - створення спеціальних інститутів, здійснюючих функції вираження загальних інтересів, управління і забезпечення порядку. Влада поступово набувала політичного характеру паралельно з процесом ускладнення (диверсифікації) соціальних відносин.


4. Структура влади

У структурі влади виділяються пануючий інтерес, політична воля, що виявляється в законах і політичних рішеннях, та засоби забезпечення.

Влада є складноструктурованим феноменом і включає суб'єкти, об'єкти, джерела, ресурси і функції влади (див. схему).

Ці параметри влади виражають і визначають її функціональну динаміку - функціонування інститутів, діяльність суб'єктів політики і влади, реалізацію засобів і методів тощо.

Суб'єкт влади - безпосередній її носій, що втілює активний початок, ним може бути індивід, організація, спільнота і світове співтовариство. Позитивні якості суб'єкта влади включають волю до владарювання, компетентність, відповідальність і організованість.

Первинними суб'єктами влади є індивіди і соціальні групи, вторинними - політичні організації. Еліти і лідери є суб'єктами найвищого рівня.

Об'єкт влади. Влада завжди є двостороння, асиметрична взаємодія суб'єкта і об'єкта, вона неможлива без підкорення об'єкта суб'єкту. Відсутність такого підкорення - симптом відсутності влади. Природа і мотивація підкореності є досить складною і включає страх перед санкціями, звичку до підкорення, інтерес (зацікавленість у виконанні розпоряджень), упевненість у необхідності підкорення, авторитет (якості керівника, обумовлене підкорення без примусу чи загрози санкцій), ідентифікацію об'єкта з суб'єктом влади. В останньому випадку досягається максимальна ефективність влади, оскільки суб'єкт сприймається об'єктом як його представник і захисник.

Джерела влади - це авторитет, сила, престиж, закон, багатство, знання, харизма, таємниця, інтерес тощо.

Ресурси влади - це всі засоби, що забезпечують дієвий вплив суб'єкта на об'єкт влади. В процесі реалізації ресурсів суб'єктом влади вони трансформуються у владу. Тому владу можна визна­чити як спроможність до перетворення певних ресурсів у сталий вплив у межах системи взаємопов'язаних суб'єктів та об'єктів політики.

Ресурси влади такі ж різноманітні, як і засоби задоволення різних потреб та інтересів людей. Вони поділяються на утилітарні, примусові та нормативні, а коли розглядати відповідно до найважливіших сфер життєдіяльності, то на економічні, соціальні, культурно-інформаційні, примусові і демографічні.

Економічні ресурси включають всю сукупність матеріальних цінностей, гроші як їх еквівалент, техніку, родючу землю тощо.

Соціальні ресурси влади — це її здатність до підвищення чи зниження соціального статусу чи рангу, місця в соціальній стратифікації; вони частково співпадають з економічними ресурсами і включають такі показники, як доход і багатство, посада, престиж, освіта тощо.

Культурно-інформаційні ресурси - знання та інформація, а також засоби їх одержання і поширення: інститути науки і освіти, засоби масової інформації тощо. На межі XX і XXI століть знання та інформація стають найважливішим ресурсом влади і витісняють її традиційні важелі - силу і багатство.

Примусові ресурси - це зброя, інститути фізичного примусу і спеціально підготовлені для цього кадри. У державі їх ядро складають армія, поліція, служби безпеки, суд і прокуратура. Цей вид ресурсів традиційно вважається найбільш ефективним джерелом влади.

Демографічні ресурси - люди, вони утворюють собою універсальний, багатофункціональний ресурс, який є «постачальником» усіх інших ресурсів. Людина складає «тріаду влади»: вона не лише її ресурс, а й її суб'єкт і об'єкт.

Функції влади наведені на схемі: панування, регуляція, контроль, організація і таке інше. Кожна з них переважає залежно від конкретно-історичних умов і типу суспільства: класово-антагоністичному суспільстві переважає функція панування і контролю, у період модернізації - мобілізація і координація, у стабільних демократичних суспільствах на перший план висуваються функції управління і регуляції.

5.Політична легітимність

Політична влада може по-різному оцінюватись об'єктом влади. Позитивна оцінка влади, прийняття її населенням, визнання її права на управління і згода підкорюватись їй означають легітимність цієї влади. Легітимність полягає у згоді прийняти правління цієї групи, еліти, ієрархії на основі однорідності політичних настанов, економічної системи, загального психологічного складу, традицій, звичаїв тощо. Основний внесок у розробку теорії легітимації зробив М. Вебер. Він диференціював три головні типи легітимності влади залежно від мотивів підкорення:

1. Традиційна легітимність набувається завдяки звичаям, традиціям, звичці підкорюватись і вірі в непорушність віддавна існуючих порядків. Вона освячена авторитетом давніх патріархальних установлень і релігійних норм. Традиційна влада є характерною для монархій. За своєю мотивацією вона подібна до стосунків у патріархальній сім'ї, які ґрунтуються на безперечно му підкоренні старшим і на особистому, неофіційному характері взаємовідносин між головою сім'ї та її членами. Цей тип легітимності відрізняється стабільністю, тому М. Вебер вважав корисним для демократії спадкового монарха, який зміцнює авторитет держави віковими традиціями шанування влади.

2. Харизматична легітимність ґрунтується на вірі в надзвичайні, унікальні якості керівника, тобто в його харизму. Такого лідера іноді навіть обожнюють, а частіше створюють культ його особи. Пропоновані ним зразки політичної поведінки обов'язкові для всіх. Харизматичний спосіб легітимації є характерним для періодів революційних змін, коли нова влада не може спиратись на авторитет традицій чи демократично виражену волю більшості. У цьому випадку свідомо культивується велич самої особи лідера, а його авторитет освячує інститути влади, сприяє їх визнанню і прийняттю населенням.

3. Раціонально-правова, демократична легітимність базується на раціонально сприйнятому інтересі, що спонукає людей до підкорення владі, організованій за загальновизнаними правилами, тобто на основі демократичних норм і процедур. У такій державі підкорюються не особі лідера з багатим набором непересічних якостей, а законам і законності (це ідеал Арістотеля). Цей тип легітимності характеризує сучасні демократичні держави, це структурна чи інституціональна легітимність, яка ґрунтується на довірі громадян до устрою держави, а не до окремих осіб.

Існують й інші способи легітимації і, відповідно, типи легітимності влади.

Суть ідеологічної легітимності полягає у виправданні влади засобами ідеології, впроваджуваної в масову свідомість. Ідеологія доводить відповідність влади інтересам народу, нації чи класу та її право на управління. Залежно від того, кому адресована ідеологія і які ідеї вона використовує, ідеологічна легітимність може бути класовою чи націоналістичною.

Персональна (особиста) легітимність виражає моральне схвалення осіб, які здійснюють владні ролі. Психологічні джерела такого схвалення досить різні: ототожнення лідера з ідеалом, ефект дії харизми чи демагогії. Особиста легітимність подібна до харизматичного типу влади, але не тотожна йому. До лідера з персоналізованою легітимністю маси відчувають симпатію, а в сприйнятті його переважають раціональні оцінки.

Рівень легітимності коливається в широкому діапазоні від схвалення до загального відкидання влади. Найчастіше дефіцит легітимності зумовлений суперечністю між універсальними цінностями, що поділяються масою, та партикулярними інтересами і цінностями, що виражаються правлячою елітою. Переважання силової політики прямо пропорційне зниженню рівня легітимності, цьому також сприяють «нульова» вертикальна мобільність, корупція в істеблішменті, сепаратистські тенденції у федераціях.

6.Політична влада – державна влада

Це співвідношення не є суперечливим, але потребує уточнення.

Політична влада - форма асиметричних соціальних відносин і є здатністю і реальною правомочністю тих чи інших соціальних суб'єктів - індивідів, соціальних груп і спільнот - підпорювати своїй волі діяльність інших соціальних суб'єктів за допомогою правових норм, ідеологічного впливу, партійних програм і настанов тощо.

Політична влада реалізується не лише державним апаратом, але перш за все через діяльність політичних партій, суспільних організацій, суспільно-політичних рухів та інших суб'єктів політики.

Державна влада - своєрідне ядро політичної влади, оскільки лише держава володіє монополією на прийняття законів, обов'язкових для всього суспільства, і на легальне фізичне насилля.

Так, політичні партії проводять свою волю і впливають на своїх членів і на співчуваючих через статути, програми, інструкції тощо. Державна влада домінує в суспільстві, оскільки використовує своє монопольне право на примус. Суспільний зміст державної влади полягає в її здатності нав'язувати свою волю всьому суспільству, аж до подолання опору її опонентів шляхом застосування примусу і в необхідних випадках - насилля. Ця здатність санкціонована системою правових та ідеологічних норм.

Соціально небезпечним є симбіоз (зрощення, інтеграція) обох видів влади, тобто коли політична воля однієї партії-узурпує монополію держави на примус шляхом насильства. Такий симбіоз є характерним для тоталітарних режимів із згубними наслідками для громадянського суспільства.

Політична партія не повинна монополізувати державну владу: в цьому випадку партійна ідеологія і програма підносяться вище конституційного ладу держави. Партії є суб'єктами політики, до арсеналу їх засобів входять суто політичні технології: узгодження інтересів, координування дій соціальних груп, пошук компромісів у спірних питаннях і постійне маневрування. Держава як основний суб'єкт влади керує суспільством політико-адміністративними засобами. З метою руйнування можливої унії політичних партій (партії) з державою необхідно, щоб вони залишались суб'єктами політики і в жодному разі не здійснювали не властиві їм адміністративні функції.

Саме формулювання «управління суспільством» є досить вразливим і позбавленим сенсу, крім одного випадку - маніпуляції суспільством. Суспільство, на відміну від інженерної чи кібернетичної системи, може бути лише самокерованим.

Політична державна влада - загальний універсальний засіб розподілу цінностей між соціальними спільнотами. Перерозподіл частини владних повноважень на користь низових структур суспільства означає досягнення ефекту взаємодії владної вертикалі і горизонталі (неполітичних структур громадянського суспільства).

Політична влада в державі характеризується такими, властивими лише їй, ознаками:

- Верховенство (суверенітет) - безумовність її рішень для будь-якої іншої влади і здатність проникати в будь-які соціальні процеси.

- Легальність використання сили в межах держави.

- Публічність, тобто всезагальність і безособовість. Влада звертається від імені всього суспільства засобами права до всіх громадян, що відрізняє її від особистої, приватної влади в неве­ликих контактних групах.

- Моноцентричність - існування єдиного осередку прийняття рішень. У демократичному суспільстві економічна, соціальна і культурно-інформаційна влада, на відміну від політичної, є поліцентричною; у цьому суспільстві існують незалежні власники, ЗМІ, соціальні фонди тощо.

- Різноманітність ресурсів - використання не лише примусових, а й економічних, соціальних та культурно-інформаційних ресурсів.

Серед зазначених ознак влади найбільш специфічним є статус верховенства (суверенітету). Верховенство - визначальна характеристика влади, і виявляється вона в трьох основних аспектах:

- Національний суверенітет характеризує властивості нації: її політичну свободу, територіальну, культурну і мовну самостійність, повноправ'я в самовизначенні й у створенні своєї держави.

- Народний суверенітет характеризує повновладдя одно- чи багатонаціонального народу, закріпленого Конституцією та іншими правовими актами. У демократичному суспільстві народна більшість є джерелом і верховним суб'єктом влади.

- Державний суверенітет характеризує властивості державної влади - її верховенство у внутрішній політиці та незалежний статус у зовнішній.

- Народний суверенітет - центральний «нерв» влади, що приводить у рух її механізми з метою реалізації народовладдя.

Наявність народного суверенітету визначається такими ознаками:

-Конституційний імунітет: належність влади народові (народній більшості) не обумовлюється ніякими законодавчими чи підзаконними актами.

-Неможливість відчуження будь-якими політичними впливами (прояв поліцентризму влади підриває державний суверенітет і, відповідно, принижує значущість і реальний статус народного суверенітету).

-Конституційне право на захист у формі референдумів чи плебісцитів; природне право більшості народу на самоврядування закріплене позитивним правом.

Питання про співвідношення суспільства і держави - це проблема пріоритету народного чи державного суверенітету. Якщо пріоритет у першого, тоді держава є функція суспільства, що є нормальним і не суперечить логіці формування народної влади. Якщо пріоритет у другого, тоді суспільство є функцією держави, що не є нормальним і суперечить логіці створення органу народного представництва.

Мислителі минулого по-різному ставились до засобів захисту народними масами свого невід'ємного головного політичного права, але висловили одну й ту саму суть - застосування сили проти незаконної сили.

Політична історія дала приклади того, як народні маси добровільно віддавали свій суверенітет узурпаторам-демагогам: Наполеон І і Гітлер як засіб легітимації своєї влади використовували плебісцити, щоб надати своїм режимам законної форми. Народи Франції та Німеччини самі обрали собі диктаторів. Італійський соціолог Р. Міхельс указав на бонапартистський різновид народного суверенітету - схвалену народом і закріплену в державному праві одноосібну диктатуру. Бонапартизм, виростаючи з «вивертання» народного суверенітету, стає диктатурою від імені народу.

7.Криза влади

Будь-яка влада може зазнати кризи і це підриває ефективність народного і державного суверенітету. У своїй гносеологічній основі криза влади є не що інше, як комплекс невідповідності (неадекватності) відправлення владних функцій сукупній суспільній потребі - потребі в стабільності. Державна політика як опосередкування ідеалів та інтересів соціальних груп не в змозі забезпечити баланс (чи консенсус) учасників політичного процесу традиційними правовими методами. Згідно з Платоном, держава в цьому випадку не може служити суспільному благу, а за Арістотелем - вона не може забезпечити користь у суспільстві. Причинно-наслідковий механізм кризи влади:

- Втрата владою своєї легітимності, найчастіше це набуває характеру процесу, криза виявляється в перманентно-латентній формі.

- Вузькість сфери політичного регулювання (упорядкування) - відірваність органів центральної влади від органів місцевого самоврядування, слабкі комунікації між двома рівнями влади, це і криза інклюзиви ості, коли рішення Центру ігноруються чи деформуються в низових ланках влади.

- Монополізація державної влади політичною партією; це призводить до ідеологізації суспільного життя, політизації економіки, до «нової редакції» соціальної інженерії з усіма її недоліками.

- Аморфність соціально-класової структури, переважання в ній маргіналів та декласованих верств; це зумовлює поляризацію і неузгодженість соціальних інтересів, відсутність конструктивних ідеалів.

- Слабка соціальна ефективність політичних інститутів: у несприятливому соціальному середовищі вони вимушені коливатись між логікою вибору (суб'єктивного за своєю природою) і логікою об'єктивних умов, надають перевагу волюнтаристському підходу. Це може викликати соціальний регрес.

- Двовладдя або «класичний полінентризм» — це «поділений» суверенітет державної влади, політична аномалія, ілюзорний баланс цих сил має тимчасовий характер, у перспективі є неминучим розпад влади.

- Існування військового істеблішменту, що досяг гіпертрофованих масштабів, домінування військово-промислового ком­плексу в економіці, інтенсифікація військових приготувань та її вплив на ринку праці тощо. Зрозуміло, що це не всі можливі причини кризи влади.

8.Центри влади

Поліцентризм (існування кількох позаконституційних центрів влади) – подвійний соціально-політичний феномен: з одного боку, він є неминучим внаслідок плюралізму групових інтересів, поліфункціональності держави і зростаючого рівня інституціоналізації суспільного життя; з іншого - він серйозний суперник і конкурент центральної влади, а в окремих випадках - і її супротивник.

Центри влади формуються з державних органах, у політичних партіях і рухах, а економічних структурах тощо. За соціальною суттю це символи певних соціальних прагнень, основа для політичної ідентифікації, чинник орієнтації в конкретній ситуації і певна структура інтересів.

Центри влади посилюють політичну суб'єктність соціально-професійних груп: ВПК як один із центрів влади впливає на всіх зайнятих у військово-промисловому комплексі; вищий офіцерський корпус в армії - генератор соціального самопочуття військових; подібна тенденція зримо виявлялася в силових міністерствах колишнього СРСР та в «тіньовому» секторі економіки. Як елементи політичної системи, вони фактична частково реалізують прерогативи центральної влади - єдиної політичної сили, покликаної суспільством санкціоновано (на основі законів) здійснювати владні функції.

Корінь проблеми «офіційна влада - неофіційна контрвлада» полягає в площині фактичного розчленування центральної влади. Деякі центри влади є генетично асоціальними («тіньова економіка»), а деякі існують лише завдяки рафінованій полі­тичній технології.

Так, бонапартизм є феноменом балансування центру влади між основними класами суспільства, який найчастіше знаходить опору в армії та інститутах насилля, або навіть встановлює надкласову, диктаторську форму правління. Це маскування сутності класового панування (воно визначається в конкретно-історичній ситуації), використання некомпетентності проміжних верств населення, безпосередньо незацікавлених і нічого не отримуючих від такої влади, маніпулювання орієнтацією і переконаннями мас.

9.Розподіл влади

Більшість мислителів минулого (Арістотель, М. Падуанський, Д. Локк) зазначали, що діяльність держави є неоднорідною і має кілька видів: законодавчу діяльність, виконання законів (управління) і правосуддя. Спираючись на ідеї попередників, Ш.-Л. Монтеск'є створив теорію «розподілу влади», що визнається як класична. На його думку, у правильно облаштованій державі не може бути єдиної влади, а повинні існувати три незалежні одна від одної влади: законодавча, виконавча і судова. їх поєднання в одному органі неминуче призводить до занедбання спільних інтересів і є несумісним з політичною свободою.

Схема Монтеск'є мала яскраво виражений соціально-правовий зміст і стала теорією політичного компромісу між молодою тоді буржуазією і феодальною верхівкою. Законодавча влада повинна належати двопалатному парламенту, одна з палат презентувала б «третій стан», а друга - аристократію. Виконавча влада довірялась монарху, а судову втілював суд присяжних (орган «третього стану»). Виконавча влада, за Монтеск'є, обмежена законом, а суди є незалежними і керуються лише законом. При цьому різні гілки повинні «стримувати» одна одну: король отримував право вето на закони, які приймав парламент, і навіть міг його розпустити.

Ідеологи радикального напрямку виключали можливість поділу влади між суспільними станами. Ж.-Ж. Руссо доводив, що основою державного ладу повинен бути суверенітет народу. Виходячи з цього, він вважав усі три влади особливими проявами єдиної верховної влади і тлумачив «розподіл влади» в організаційно-правовому сенсі. При цьому законодавчу владу повинен здійснювати сам народ безпосередньо (на зборах), а виконавчу -уряд, що відповідає перед народом. Лише у великих державах можливе створення представницького органу.

Ідея розосереджування влади не була новою, вперше її було реалізовано в межах римського полісу. Якщо в грецьких полісах практично були відсутні змішані форми правління і в них влада була тотальною, то в Римі відбувся розподіл влади - інституціональний і соціальний. В результаті конфлікту між плебсом і патриціями з'явився новий елемент влади - народний трибунат. З його введенням уперше у світовій політичній практиці конфлікт інтересів різних соціальних груп набув інституціонального оформлення і йому було надано легітимного характеру.

Римська політична система вперше реалізувала принцип змішаної форми правління. Консульська влада уособлювала владу монарха, сенат - владу аристократії, а народний трибунат — владу народу. Всі три інституційно оформлені влади відігравали роль противаг.

Не випадково в СІЛА на новому рівні відтворені принципи римської політичної системи. Президентська влада — це елемент монархічної влади, сенат - влади аристократії, а палата представників - народний трибунат. У США Верховний суд - найвищий тлумач законів і Конституції, у Римі цим займався інститут цензорів. Він перевіряв відповідність нових законів раніш установленим принципам функціонування римського полісу (римської конституції тоді не було).

У витоків матеріалізації ідеї «стримувань і противаг» як вихідного принципу американської державності, що його було покладено в основу Конституції США, стояв Дж. Медісон (1751-1836). Він використав досвід розподілу влади між центральними і місцевими органами влади в Британській імперії, підтвердив її ідеями Локка і Монтеск'є та зробив інноваційний внесок з урахуванням суто американської специфіки (генетична укоріненість принципу свободи і громадянський менталітет нації).

Медісону належить парадоксальна ідея: конституційно оформлена держава не має бути поставленою в надто велику залежність від тиску «знизу». «Батьки-засновники» Конституції США визначили шість головних принципів:

- рівні права штатів;

- наявність трьох органів правління (трьох гілок єдиної влади);

- рівність громадян перед законом;

- правління законів, але не людей;

- зміна форми правління шляхом змін у Конституції;

- визнання Конституції США, законів Конгресу і угод США
найвищим правом на території країни.

Як бачимо, все це повністю відповідає загальнодемократичним нормам.

Творці Конституції США намагались також уникнути «надмірностей» демократії створенням системи «стримувань і противаг» - цієї суто американської новації. Ця система передбачає політичну і правову незалежність Президента, законодавців і суддів, залежних один від одного у виконанні конституційних обов'язків.

Політична незалежність гарантується тим, що всі органи влади отримують різні джерела формування (легітимації повноважень): кожному призначена «своя» категорія виборців і механізм легітимації:

- Президента обирає весь народ через колегію виборців (це двоступенева легітимація).

- Сенаторів обирає електорат штатів (до 1913 р. – легіслатури штатів - законодавчі збори).

- Конгресмени обираються прямим (одноступеневим) голосуванням виборчого корпусу штатів.

- Членів Верховного Суду призначає Президент «за порадою і за згоди Сенату».

Конституція також наділяє означені державні інститути різними строками повноважень. Це своєрідна «турбота» батьків Основного закону про те, щоб емоційна і недосвідчена в політиці більшість змогла контролювати одразу лише один державний орган. Цим досягаються дві мети: не обмежуються права меншості і попереджується дестабілізація суспільства.

Правова незалежність трьох гілок влади забезпечується механізмом взаємоконтролю і суміжної компетенції, що включає доктрину розподілу влади в поєднанні з системою «стримувань і противаг». У ньому уособлюється скоріше взаємозалежність, ніж залежність.

Розкриємо анатомію цього правового механізму:

- Президент має право вето, але обидві палати Конгресу разом здатні відхилити його.

- Президент несе відповідальність за виконання законів, але залежить від Конгресу, який асигнує кошти, на діяльність виконавчих відомств і реалізацію законів.

- Сенат і палата представників мають право абсолютного вето стосовно один одного.

- Верховний Суд може визнати невідповідними Конституції закони, прийняті Конгресом і підписані Президентом.

- Судді до Верховного Суду призначаються Президентом, за­тверджуються Сенатом і не можуть бути усунені з посади в порядку імпічменту.

- Сенат має право блокувати призначення осіб, пропонованих Президентом на федеральні посади.

- Обидві палати здатні усунути самого Президента шляхом процедури імпічмента; у палаті представників ініціюється імпічмент, Сенат розглядає його на заключній стадії.

- Президент укладає угоди від імені США, але вони підлягають ратифікації лише за згоди 2/3 Сенату (не менше 67 сенаторів).

Розосередження та взаємозалежність органів влади - наріжний камінь легітимного конституційного правління. «Стримування і противаги» відіграють подвійну роль: по-перше, вони заохочують співробітництво, по-друге - створюють потенціал для конфліктів. Конфлікти розв'язуються шляхом переговорів, угод і компромісів.

Взаємовідносини контролю і нагляду передбачені для федерації і штатів. Розподіл влади та «стримування і противаги» діють по горизонталі (Президент - Конгрес - Верховний Суд) і по вертикалі (Федерація - Штати). Дж. Медісон відзначав, що в американській республіці влада, віддана народом, спочатку ділиться між двома урядами (федеральним і в кожному штаті), потім кожна з них розподіляється між різними і відокремленими один від одного інститутами; звідси - подвійний захист громадян.

Ідея розділених, але врівноважених сил була, по суті, політичним втіленням закону Ньютона, що володів умами мислителів XVII-XVIII ст. Однією з причин запозичення римського принципу було бажання американців уникнути появи політичних партій, нібито згубних для демократії.

Докладний аналіз розподілу влади в найсильнішій державі світу дає уявлення про президентський тип республіки. Загалом поділ республіканського устрою на три типи республік -

президентські, парламентські і змішані (президентсько-парламентські і парламентсько-президентські) обумовлений особливостями розподілу влади.

Вирізняють такі відмінності між президентською і парламентською республіками:

- у механізмах формування інститутів трьох гілок влади;

- у представництві вищої виконавчої і частково законодавчої влади Президент - він же і Прем'єр-міністр — має визначені законодавчі повноваження;

- у взаємоконтролі гілок влади (наявності різних механізмів «стримувань і противаг»).

Характерні риси президентської республіки:

- поєднання повноважень голови держави і голови уряду в одній вищій службовій особі;

- позапарламентський спосіб обрання Президента і формування уряду;

- відсутність в уряду права розпуску вищого законодавчого органу, а в парламенту - відсутність права приймати вотум недовіри до уряду;

- заборона на суміщення депутатських повноважень і міністерських посад.

Характерні риси парламентської республіки:

- парламент є центральним суб'єктом влади в державі;

- парламент формує виконавчу і судову гілки влади;

- прем'єр-міністр призначається парламентом;

- парламент має право виразити вотум недовіри урядові;

- президент виконує суто представницькі функції.

Змішаному типу не властиві сталі риси обох республік, змішана республіка тяжіє до однієї з них. Головна її риса - подвійна відповідальність уряду: перед президентом і перед парламентом. За цієї форми правління сильна президентська влада поєднується з ефективним контролем парламенту за діяльністю уряду.

Зразком такої республіки є Франція. У цій країні президент і парламент обираються незалежно один від одного. Парламент не може усунути президента, а президент має право розпустити парламент на 6 місяців за обов'язкової умови оголошення дати позачергових парламентських виборів. Президент - голова держави і верховний головнокомандувач, у нього є відкладальне вето на рішення парламенту, а також право одноосібного введення надзвичайного стану (тобто правління на основі ордонансів - прези­дентських указів).

Президент призначає прем'єр-міністра, парламент лише затверджує запропонований прем'єром склад уряду. Глава держави головує на засіданнях уряду, затверджує його рішення і цим контролює його діяльність. Він не має право законодавчої ініціативи, але може оголосити референдум з питань, з яких не вдалось дійти згоди з парламентом. Президент особисто і постійно керує армією, державного безпекою і зовнішньою політикою. Ці нормативні повноваження запозичені з Конституції СПІА.

Парламент здійснює контроль над урядом через утвердження щорічного бюджету та винесення йому вотуму недовіри. Конституція V Республіки передбачає лише один випадок юридичної відповідальності президента перед парламентом: зрада батьківщині, це обвинувачення висувається від імені обох палат. Палати обирають Вищий суд з 24 парламентаріїв, які здійснюють суд над президентом.

Німеччина - зразок парламентської республіки. Президент обирається парламентом країни — Федеральними зборами — і виконує головним чином представницькі, юридичні і парламентські функції. Фактичним керівником держави є канцлер — прем'єр-міністр, він є головою виконавчої влади і лідером партії, що перемогла на виборах до парламенту.

Такі типи республік у «чистому» вигляді зустрічаються рідко. Формою правління в Англії, Швеції, Данії, Бельгії тощо є конституційні монархії, але фактично це парламентські республіки, оскільки головним суб'єктом влади в цих країнах є парламент.

10.Влада і власність

Співвідношення влади і власності вирішальним чином визначає суспільну ситуацію.

Їх зрощення означає несвободу особистості та антиліберальний режим для всього суспільства. Влада і власність були суміщені в докапіталістичних системах: влада як насилля і гніт була «вбудована» у виробничі відносини і виявлялась у формі позаекономічної залежності. Рабовласники і феодали одночасно є носіями влади і власності, їх опоненти раби та кріпаки були відсторонені бід влади і від власності. У капіталістичному суспільстві влада набуває рис інституту, що концентрує позаекономічні зв'язки в суспільстві.

На Заході, на відміну від Сходу, «людина політична» виникає одночасно з «людиною економічною». В період поєднання влади і власності криза власності (економіки) вела неминуче до кризи влади. Після відокремлення влади від власності в капіталістичному суспільстві економічні кризи вже не викликали державних криз.

Приклад Росії доводить, що поєднання влади і власності завжди обумовлює відсутність політичної свободи в суспільстві: концентрація влади означала концентрацію державної власності. Перерозподіл власності здійснювався силовим способом і призводив до нового поневолення соціальних низів. Починаючи з епохи Івана IV, влада стала єдинодержавною і в боротьбі з боярською опозицією здійснила перерозподіл власності (земельної) на користь держави і перетворила вітчизняну монархію в майнову; російський цар став «першим поміщиком». З часів Петра І імперська влада стала монополією, навіть церква перетворилась на державне відомство. Ленінська епоха трансформувала владу в тоталітарну форму. Всі соціальні цінності - багатство, заможність, етнічна належність стали відносними. Влада стала синонімом функції партії. Сталінізм надав ранньому тоталітаризму довершеності, відсунувши питання про власність на задній план; колективна власність стала додатком до абсолютної влади.

Соціально-політична історія Росії - це історія зрощення влади з власністю, що не припускає свободи індивіда. За Локком однією з передумов свободи в його «троїстій формулі громадянських прав» є володіння власністю. Поєднання двох основоположних соціальних принципів викликало консервацію позаекономічного примусу і встановлення авантюристичного типу правління - обмін фізичного простору в ім'я зміцнення влади. Влада стала орієнтиром - детермінантою державної політики багатьох поколінь політиків. Усі цінності, у тому числі й власність, розмінювалися з метою зміцнення і нарощування обсягів влади. У Леніна це розвал Російської імперії заради комуністичного експерименту; у Сталіна - розвал III Інтернаціоналу заради продовження цього досліду в одній окремо взятій країні; у Горбачова - зруйнування Східного блоку (трофея другої світової війни) в ім'я вдосконалення збудованого соціалізму в одній країні, в Єльцина - відмова від комуністичного експерименту з метою узурпації влади в Російській Федерації.

Квінтесенція конвертації влади у власність - це поява самодостатньої верстви номенклатурно-ринкових нуворишів як прямого продукту номенклатурної приватизації загальнонародної власності. Такою є еволюція тоталітарного зрощення влади і власності без присутності «людини політичної» з народних мас.

11.Психологія влади

«Індивідуальне» обличчя влади обумовлене цілим комплексом причин, у тому числі психологічних. Влади прагнуть індивіди, наділені різними психологічними якостями, і в кінцевому підсумку ці індивіди надають владі соціально деструктивну або соціально-перетворюючу властивість. Аналіз індивідуальної потреби у владі дає можливість визначити її можливе функціонування і тип політичного режиму:

- Потреба у свободі породжує ставлення до влади як потяг до індивідуальної незалежності і самостійності, що формує тип нонконформіста; цій владі призначено стати виразником

- індивідуальної свободи, а отже, і утвердження ліберальних цінностей у межах всього суспільства.

- Потреба в самоствердженні формує ставлення до влади як до можливості панування над іншими і до джерела престижу, компенсації власної неповноцінності, що породжує тип диктато­ра, який не узгоджується з соціальними потребами громадян.

- Гедоністичний потяг до влади (грецьке гедоне - насолода). Таке ставлення до влади як до джерела матеріального благополуччя формує політичний тип конформіста - найбільш несприятливий з позиції самої сутності влади; такі індивіди роблять політику» в ім'я власного «я» і тому здатні до безпринципних компромісів.

- Потреба в самовираженні і ставлення до влади як до гри — це вираз соціальної авантюристичності, яка є аномалією; політична авантюра є багатошаровий соціально-політичний феномен: у ньому поєднуються особисте і соціально значуще, авантюризм здатний спекулювати як на ліберальних цінностях, так і на консервативних ідеалах, що робить його однаково небезпечним для будь-якого суспільства.

- Потреба стати особистістю в її усвідомленому ставленні до влади як до функціонального служіння людям формує політичного функціонера демократичного типу.

Слід зазначити, що розбещення владою можуть зазнавати всі типи особистостей. Влада деформує індивідів через цілий комплекс причин:

- на рівні політичного лідера і на рівні рядового об'єкта влади спостерігається феномен деіндивідуалізації моральності;

- лідер розпорошує свої сили, прагнучи обійняти і осягнути всю багатофункціональність влади, навіть володіння харизматичними якостями не є гарантією від деградації особистості за рядом ознак: з одного боку, лідеру необхідні доброта, співчутливість і терпимість, а з іншого - необхідний прояв волі, обов'язкової для керівника, а це далеко не завжди адекватно сприймається;

- рядовий громадянин як суб'єкт, об'єкт і ресурс влади зазнає впливу офіційної ідеології, досить часто вона не сприймається як «своя», така, що відповідає його внутрішньому «я»; у нього розвивається ортогональність між зовнішнім формально-вербальним сприйняттям влади і реальною поведінкою;

- за суспільством, що зазнає модернізації, тягнеться шлейф авторитарно-тоталітарної ідеології, яка порівняно легко засвоюється маргінальними елементами;

- сила влади виявляється в законах, влада сили — за допомогою всильної руки», привид диктатури з'являється тоді, коли маси думають про неї і готові сприйняти її за умови негайної компенсації;

- насилля запрограмоване в психологічному коді людей і виявляється в переломні часи;

- сама природа людини передбачає сприйнятливість людей до авторитарних форм влади, навіть демократичні форми влади не виключають проявів девіантної поведінки суб'єктів політики.

Висновки

Політична влада - поліфункціональний багатоаспектний соціальний феномен з багатьма вимірами.

Гносеологічний аспект влади. Влада є цілеспрямованим способом утилізації знань. За своєю природою вона є поєднанням знань і волі. Знання необхідні для усвідомленого розрахунку ДІЙ і їх наслідків, запровадження раціонального; воля виявляється в жорсткому підкоренні дій меті, в цілеспрямованості. Це обов'язкові компоненти влади; без знань влада стає імпульсивною і нераціональною; без волі вона буде недієздатною. Порушення оптимуму знань і волі обертається дисфункціями влади.

Соціальний аспект влади. Влада є силове відношення, яке виражає домінування. Чинник сили випливає із загальної логіки відправлення владних функцій як функцій соціальних.

Організаційний аспект влади. Влада є ресурс, який втілюється в наведенні соціального порядку.

Психологічний аспект влади. Влада є відношення лідерства, асиметричне суб'єкт-об'єктне відношення з відокремленням ведучої і веденої сторін.

Політичний аспект влади. Влада є спосіб здійснення впливу і примусу відповідно до фактичного балансу сил.

Економічний аспект влади. Влада в політичній сфері є те саме, що гроші у сфері економіки; функціональна близькість грошей і влади робить можливими їх взаємоперетворення: гроші можуть перетворюватись у політичну владу так само, як і остання -у гроші.

У соціопатичному словнику влада визначається нетрадиційно: вона розглядається як тягар відповідальності за державу і суспільство, який з більшим бажанням покладають на себе, аніж розлучаються з ним.

Дійсно, у тріаді «носій влади - влада - суспільство» в безсумнівній перевазі опиняється носій влади. В усіх вище розглянутих аспектах влада більш схильна до того, хто нею володіє, ніж до того, хто є її об'єктом. Повноваження, привілеї, престиж і таке інше розлучають владу і маси; влада поєднує конформізм, авантюризм, гедонізм - все те, що робить її неминучим злом. Тому суспільство покликане встановити такі фільтри на шляху до влади, які б дозволяли уникнути її негативних проявів.


Список використаної літератури

1.Ашин Г.К. Современные теории элиты: Критический очерк. - М., 1985.

2.Бебік В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика. - К., 2000.

3. Бодуен Жан. Вступ до політології. - К., 1995.

4. Зеркин Д.П. Основы политологии. - Ростов-на-Дону, 1996.

5. Мангейм Дж.Б., Рич Р.К. Политология: Методы исследования. - М., 1997.

6. Мельник В.А. Политология. - Минск, 1996.

7. Политология: Учеб. пособ. для техн. университетов / Подред. М.А. Василика. 3-е изд. - СПб., 2000.

8. Політологія/А. Колодій, В. Марченко, Л. Климанська, Я. Комина; За наук. ред. А. Колодій. - К., 2000.

9.Холод В.В. Лекції з політології: Навч.посіб. – 2-ге вид., - Суми: ВТД „Університетська книга”, 2003. – 408с.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений08:15:26 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
11:10:05 29 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Політична влада

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(151195)
Комментарии (1843)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru