Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Конституційні засади закріплення організації здійснення державної влади в Україні

Название: Конституційні засади закріплення організації здійснення державної влади в Україні
Раздел: Рефераты по астрономии
Тип: реферат Добавлен 10:23:21 10 января 2011 Похожие работы
Просмотров: 239 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Конституційні засади закріплення, організації, здійснення

державної влади в Україні

Поряд із загальною характеристикою держави, проголошенням основних принципів її будівництва і діяльності в Конституції одержали закріплення найважливіші атрибути механізму держави й державного ладу в цілому та функції держави. Ці положення відображені у розділі І Конституції України “Загальні засади”. Щодо визначення у Конституції конкретних питань закріплення, організації та здійснення державної влади, то вони відображені в окремих розділах, присвячених як принципові народного суверенітету, так і організації та функціонуванню окремих гілок державної влади.

В Основному Законі визначаються і закріплюються державна мова, якою є українська (ст.10), громадянство України, яке є єдиним (ст.4), статус Збройних сил України, на які покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності й недоторканості (ст.17), цілісність і недоторканість України в межах існуючих кордонів (ст.2), державні символи і столиця України (ст.20), а також місце і роль права (верховенство права) в державі і суспільстві та місце й роль Конституції в системі права і характер її норм, правова природа міжнародних договорів в національному законодавстві України (ст.9)[1] .

Конституційно правові норми більшості держав світу свідчать, що структура конституційного інституту державної влади в його розгорнутому вигляді складається, звичайно, з положень, які об’єднують такі групи конституційних норм:

- про джерело і засоби закріплення влади та її соціальних носіїв;

- про характер державної влади;

- про мету та принципові напрями державної влади;

- про загальні конституційні засади розподілу та структури державної влади;

- про систему органів, які здійснюють державну владу, їх компетенцію, функції, форми і методи діяльності.

Розкриття змісту державної влади – лише перший крок для з’ясування законодавчого засобу закріплення в Конституції України джерела цієї влади, а також самої її реалізації.

Ці обидва питання щільно пов’язані одне з одним, хоча теоретичні витоки, на підставі яких вони у сучасний період вирішуються у конституційному законодавстві Україні, різні.

Йдеться про теорію “поділу влад”, та теорію “народного суверенітету”. Перша пов’язується з іменами Д.Локка і Ш.Монтеск’є до світової скарбниці конституційних ідей про політичні і громадянські свободи, форми політичного владування та ін. вважається величезним. Згідно його теорії головне завдання держави – забезпечити людині політичні свободи і громадянські, які найліпше втілюються в умовах спокою духу, відчуття громадянської безпеки, неухильного дотримання гарантованих державою правил судочинства, недопущення деспотизму і зловживань з боку державних осіб, встановлення непорушного режиму законності і ін.

Слідом за Дж.Локком Монтеск’є стверджує, що такі умови забезпечення політичних і громадянських свобод можливі лише тоді, коли у державі існують незалежні одна від одної три гілки влади – законодавча, виконавча і судова[2] . Саме незалежність, а не розподіл функцій між ними стоїть у Монтеск’є на першому місці.

Згідно з теорією Ж.Ж.Руссо народний суверенітет – це повновладдя народу, який здійснює свою невід’ємну і неподільну владу самостійно і незалежно від інших соціальних сил.

В Конституціях окремих країн, наприклад конституції США 1787 року, відображено ці обидва підходи до розкриття змісту державної влади.

Згадану модель розкриття змісту державної влади відобразила в своїй Конституції і Україна.

Як уже зазначалося вище, у загальному значенні суверенітет означає верховенство та незалежність влади. Розрізняють три різновиди суверенітету: державний, національний, народний. Якщо державний суверенітет – це верховенство державної влади всередині країни та її незалежність у зовнішньополітичній сфері, то національний – означає повновладдя нації, її реальна можливість вільно вирішувати всі питання свого національного життя, включаючи створення самостійної держави.

Щодо сутності народного суверенітету, то з позицій політико-правового підходу він є конституційно-правовим інститутом і політичним явищем одночасно. За своєю юридичною природою народний суверенітет є виразом конституційно-правових відносин, а народ – суб’єктом народного суверенітету. У політичному ж відношенні народ є соціальною спільнотою, незалежно від етнічного чи національного походження громадян України.

Народний суверенітет в Україні виявляється як прояв державної волі її громадян, яка реалізується через конституційні інститути народного волевиявлення, вибори, всеукраїнський референдум, інші форми безпосередньої демократії, а також через єдиний представницький орган всього народу – Верховну Раду України.

Це основні форми реалізації народного суверенітету, які законодавчо закріплені у розділах ІІІ, IV та V Конституції України.

Наприклад, стаття 69 ІІІ Розділу Конституції гласить “Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії”[3] . А ст.71 доповнює: “Виборцям гарантується вільне волевиявлення”[4] .

У процесі реалізації своїх суверенних прав народ здійснює законодавчу контрольну й виборчу і установчу функції.

На жаль, нова Конституція не закріпила установчу владу народу.

За умов сьогодення ідея народовладдя (або демократії) є керівним принципом розбудови державності у переважній більшості країн цивілізованого світу, включаючи Україну. Всебічна й зважена оцінка достоїнств демократії дозволяє зробити висновок, що в ідеї народовладдя є великі резерви та перспективи. Вони пов’язані з процесом переростання демократії в меритократію, що означає становлення “влади достойних” як нового, якісно вищого рівня розвитку народовладдя.[5]

У цьому розумінні шлях держави України до поглиблення безпосередніх форм здійснення влади народом був би більш послідовним, якби поряд з проголошенням народної ініціативи щодо всеукраїнського референдуму відбулося б конституційне встановлення права законодавчої ініціативи з боку народу, як це передбачено, наприклад, в Австрії, Білорусі, Іспанії, Італії, Латвії, Литві та деяких інших країнах. Сутність її полягає в тому, що певна кількість виборців має право порушити перед парламентом питання про прийняття конкретного закону, а представницький орган зобов’язаний розглянути ці пропозиції. З позицій поглиблення принципу народовладдя посилення безпосередньої участі народу у вирішенні державних справ слід вважати за серйозну помилку, що Конституція України 1996 р. була прийнята не шляхом загальнонародного голосування, а самою ВР, що безумовно зменшує стабільність Конституції, породжує все більше пропозицій щодо зміни деяких з її статей тощо. Прийняття у 1996 р. Конституції України шляхом народного голосування або шляхом скликання Конституанти (Установчих Зборів) сприяло б і закріпленню в Конституції настанов, які б зміцнювали державну владу, підвищували ефективність державного керівництва.

Народному суверенітетові притаманні всі ознаки конституційного правового інституту, норми якого характеризуються структурною відокремленістю, комплексністю і об’єднуються на основі відповідних принципів. Ці принципи мають певну специфіку по відношенню до інших інститутів конституційного права.

Класичне визначення поняття “суверенітет” дано французьким філософом Ж.Бодяном (ХVI ст.). Він писав: “Суверенітет – це вища, абсолютна і повсякчасна влада над громадянином і підданими в політичному співтоваристві”[6] .

В сучасних умовах суверенітет найчастіше розглядається як верховенство влади держави всередині країни та її незалежність від влади будь-якої іншої держави. Поєднання двох начал – верховенства і незалежності – означає як право держави на незалежність і свободу від посягань і ззовні і з середини, так і право управляти, панувати, владарювати, свободу приймати рішення, здійснювати функції верховної влади.

Верховенство державної влади як найважливішої ознаки Суверенітету виражається в тому, що вона не є делегованою ззовні і самостійно визначає всю будову правових відносин у даній державі, здійснює авторитетний вплив на всі сторони життя суспільства, а якщо потрібно – застосовує примус.

Правовою основою Суверенітету є конституції, декларації, право націй на самовизначення та ін.

На Україні процес створення правової цивілізованої держави започатковано прийняттям Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року. В ній знайшли юридичне закріплення всі три види суверенітету.

Декларація проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.[7]

Це означає, що тільки народ формує державну владу, форми та зміст свого державного життя.[8]

Фактичні відносини між народом і державою з приводу реалізації належної йому державної влади складають специфічний предмет суверенітету. Його конституційно правове регулювання здійснюється як нормативно правовими актами, так і іншими формами конституційного права: конституційними звичаями, прецендентами і договорами. Проте нормативно правові акти є головними у цій системі конституційного права.

Першоосновою правового регулювання народного суверенітету є його закріплення і регламентація на рівні конституційних норм, які не тільки проголошують народний суверенітет, а й передбачають певний механізм його здійснення, щоб виключити можливість використання народу як інструменту досягнення державних цілей політичними силами всупереч волі й інтересам народу.

Законодавче регулювання форм реалізації народного суверенітету має на меті створення механізму його функціонування, а також гарантій правового захисту. Система цього законодавства складається із законів про вибори народних депутатів України, Президента України, Регламенту Верховної Ради України, законів про статус народного депутата, всеукраїнський та місцеві референдуми тощо.

Народний суверенітет безпосередньо залежить від інституту громадянства, оскільки лише громадяни України складають український народ як суб’єкт (носій, виразник) народовладдя. Тобто людина і громадянин України мають різну за обсягом превосубєктність.

Громадяни України є суб’єктом прав і свобод, які не властиві іншим особам, що користуються правами й свободами (ст. 24, 25, ч.2 ст. 33, 36, 38, 39, 46, ч.2 і 3 ст. 53, 54, ч.2 ст. 67, 70, 71).

Водночас народний суверенітет не може цінуватись вище за права і свободи людини. Треба погодитись з думкою деяких вчених про те, що там, де права людини нижчі в соціальній вартості від права держави, нації, народу, там немає й реального народного суверенітету. Тому забезпечення народного суверенітету не повинно вести до знищення прав і свобод людини, як найвищої соціальної і пріоритету у державній діяльності.

Принцип народовладдя здійснюється демократичною державою через всю систему її органів. Народ є джерелом державної влади, а народний суверенітет – джерелом державного суверенітету. Останній обмежений лише необхідністю дотримання основних невід’ємних прав і свобод людини і громадянина.

Як зазначалося, саме встановлена народом державна влада є найбільш легітимною. Проте цього не досить для визначення оптимальної організації державної влади.

Щодо конституційного застосування принципу розподілу влади, який виявляється у побудові структури державної влади, її організації, системі органів, які здійснюють державну владу, їх компетенції, функціях, формах і методах діяльності, то всі ці питання уявляється правильним висвітлити окремо. Такий підхід обґрунтовується тим, що Конституція закріплює згадані групи конституційних норм по-різному. Зокрема норми, основою яких є принцип народного суверенітету, викладені досить стисло, як правило, у першому розділі Основного Закону України. Щодо норм другої групи, то згадані групи норм за своїм змістом більш об’ємні.

Іншими словами, дані складові частини, елементи конституційного інституту державної влади характеризують у конституціях країн світу, та й у Конституції України, ті чи інші його сторони з неоднаковим ступенем деталізації: зміст деяких елементів вичерпується іноді однією-двома статтями, регулюванню інших присвячують навіть окремі розділи конституції. Так ст.5 Конституції України пов’язує визначення джерела державної влади з формою державного устрою України та її державним режимом.

Згідно зі ст.1, 2 і 5 Конституції, Україна є суверенною і незалежною демократичною республікою.

Який з цих принципів є вихідним щодо визначення носія і джерела державної влади?

Для Конституції Франції, де республіканська форма правління вже давно традиційна, основою для визначення носія державної влади є саме вона. Тому принципи закріплення цієї влади народом викладено дуже стисло: “Правління народу, по волі народу і для народу” (ст. 2 Конституції Франції).

Для України, яка за багато років вистраждала свою незалежність і державний суверенітет, вихідним для визначення джерела державної влади є саме суверенітет держави. Виходячи з цього у ч.2 ст.5 Основного Закону України записали, що “носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ”.[9] Цією самою частиною законодавчо закріплюються засоби здійснення влади. “Народ, - визначається тут, - здійснює влади та органи місцевого самоврядування”.[10]

Такий підхід до форм здійснення державної влади типовий для багатьох конституцій. Так у абзаці 1 ст.20 Конституції ФРН зазначається, що вся державна влада “виходить від народу і здійснюється ним шляхом виборів і голосувань, тобто безпосередньо і через обрані ним органи”.

Важливо, що Конституція України надає народові України право бути гарантом організації і здійснення саме закріпленої у ній державної влади, оскільки остання похідна від конституційного ладу, який закріплює Основний Закон держави: “Право визначати, змінювати конституційний лад в Україні, - зазначається у ч.3 ст.5 Конституції України, - належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами, або посадовими особами”.[11]

Щодо мети та загальних функцій, тобто принципових напрямків діяльності державної влади в Україні, то вони чітко визначені у Преамбулі та ст.3, 8, 10-13 і 19 Конституції України. Наприклад, найвищою соціальною цінністю в Україні згідно ст.3 є “людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека...” Ст.8 гарантує захист конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України. Стаття 19 гласить, що “правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством...” та ін.[12]

Однією з характерних особливостей сучасної держави є посилення її ролі в соціально-економічному житті суспільства, забезпеченні соціального миру, гармонії інтересів та рівноцінних умов для існування кожної людини. Така держава (деякі риси якої властиві західноєвропейським країнам) дістала назву соціальної держави або держави всезагального благоденства.

В науковій літературі знаходимо таке визначення цієї держави: “Держава, яка прагне забезпечити кожному громадянину достойні умови існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі – приблизно однакові життєві шанси, можливості для самореалізації особистості”.[13]

Метою України, а звідси й державної влади, є прагнення: розвивати та зміцнювати демократичну, соціальну і правову державу і забезпечувати права й свободи людини та гідні умови її життя; піклуватися про зміцнення громадянської злагоди на землі України.

Відповідно до загальної мети державної влади перед державою виникає коло завдань, на вирішення яких вона спрямовує матеріальні ресурси, ідеологічні та політичні зусилля. Це основні напрями діяльності держави, в яких виражається її чутність, завдання й мета.

Разом з тим, ці напрями є функціями держави, що здійснюються за допомогою державної влади. Основні функції держави – прями чи опосередковано – визначаються і закріплюються у процесі конституювання державного ладу закріплення механізму держави, її основних атрибутів.

Канадський політолог Девід Істон (нар. 1917 р.) вважав, що політична система – це система взаємодій, за допомогою яких у суспільстві розподіляються цінності. І найголовнішою функцією держави є функція розподілу цінностей. Якщо ж державна влада не виконує даних функцій, то виникає напруження і навіть криза системи, що може призвести навіть до її розпаду.[14]

Основним принципом у діяльності органів державної влади в України є конституційний принцип гласності. Він визначається як один з фундаментальних політико-правових принципів, що складає основи Конституційного ладу. Цей принцип полягає у визнанні необхідності й вимоги обов’язкового дотримування безперешкодного доступу до інформації про явища і процеси в політико-правовій сфері.

З точки зору конституційного права принцип гласності виступає одночасно в трьох аспектах: як принцип організації і діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування; як принцип взаємовідносин між державою і громадським суспільством; як прояв демократизму правового статусу особистості.

На думку сучасних політологів на сьогодні в Україні рівень правової інформації у сфері діяльності органів Державної влади є недостатнім. Він потребує вдосконалення шляхом прийняття законодавчих актів, які б чітко регулювали доступ громадськості до урядової інформації, та передбачали відповідальність посадових осіб за порушення права особи на інформацію.[15]

Багато дослідників приділяють велику увагу предмету культури державного управління вищому й місцевому рівнях на прикладі Президента, голови Верховної Ради, прем’єр-міністра України та голів місцевих адміністрацій.

Функції держави тісно пов’язані між собою, а також з такими суспільними відносинами, на які держава намагається впливати відповідно до своїх потреб, своєї політики. Щодо методів здійснення функцій держави, то вони залежать від компетенції і форм діяльності системи державних органів, яка будується на підставі розподілу влад. Саме органи організовують здійснення функцій держави у межах своєї компетенції.

Функції держави, звичайно, не ототожнюються з функціями її органів, оскільки перші – це основні напрями діяльності держави, якими зумовлена робота вищого державного апарату і кожного з його органів, а другі, тобто функції відповідного державного органу, свідчать про його соціальне призначення як частини механізму держави і конкретизуються у компетенції, тобто предметах відання, правах та обов’язках. Так, відповідно до компетенції Верховної Ради України як єдиного законодавчого органу держави розрізняють законодавчу, контрольну та установчу функції цього органу.

Кожна функція держави має притаманні лише їй форми і методи здійснення. Так, основними формами здійснення функцій держави, звичайно вважаються правотворча, правозастосувальна та правоохоронна діяльність, в цілому правове регулювання і безпосередня організаторська робота щодо здійснення правових настанов. Методами ж здійснення цих функцій є переконання і примус.

Змістом тієї чи іншої функції держави є сам процес впливу держави за допомогою державної влади завдяки практичній діяльності органів держави н певні або групу споріднених суспільних відносин.

Кожна конкретна функція держави поєднує у собі зміст форми й методи діяльності відповідної гілки влади (законодавчої, виконавчої, судової), застосування якої пов’язане з особливостями конкретного об’єкта державного впливу.

Щодо видів функцій держави, то вони, звичайно, поділяються на кілька груп, залежно від соціального призначення, сфер діяльності, тривалості здійснення тощо.

За соціальним призначенням державної діяльності виділяються такі функції, які характеризують призначення держави, найбільш загальні напрямки її діяльності на певному етапі розвитку. Вони здійснюються не окремими державними органами, а в різній мірі багатьма ланками державного апарату. Крім того основні функції мають комплексний характер, їхнім об’єктом є широке коло споріднених суспільних відносин, на які і впливає певний вид державної діяльності. До основних функцій держави належать, наприклад, функції охорони права і свобод людини й громадянина, захисту правопорядку, законності тощо.

За сферами діяльності держави її основні функції поділяються, звичайно, на внутрішні і зовнішні. Внутрішні здійснюються в межах держави, бо в них виявляється внутрішня політика. До цієї групи функцій належать такі: економічні функції (держава регулює розвиток ринкового господарства, забезпечуючи ефективність, стабільність і справедливість економічних процесів); соціальні функції (держава регулює соціальні відносини в суспільстві між основними класами, верствами і групами населення); функції забезпечення правопорядку (держава охороняє інтереси суспільства, права й свободи громадян, здійснює правосуддя та нагляд за точним додержанням законів). Поряд з внутрішніми функціями у держави є важливі зовнішні функції, що підпорядковані завданням захисту території, на яку поширюється її суверенітет.

Для захисту державних кордонів країни створюються збройні сили. До зовнішніх функцій держави відноситься також зовнішньополітична діяльність, що спрямована на забезпечення сприятливих міжнародних умов для розвитку суспільства.

Державні функції нашої держави у чинній Конституції України, законодавчо закріплені у таких статтях.

Ст.3 Основного закону зазначає, що людина, її життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визначаються в Україні найважливішою соціальною цінністю. Тому права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст. 3 Конституції України).

Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу (ст. 17 Конституції України). Органи державної влади та місцевого самоврядування, інші посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України (ч. 2 ст.19 Конституції України).

Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки (ч.4 ст.13 Конституція України).

Важливою проблемою є пошуки оптимального співвідношення між державним втручанням в економічні процеси і вільними відносинами. Як показала практика, держава в нашій країні виявилась перевантаженою економічними функціями, що негативно впливає на виробництво. Сучасне розуміння державного регулювання господарською діяльністю передбачає не командування економікою, а встановлення чітких правил вільної конкуренції, чітку визначеність з податковою політикою, а також здійснення контролю за правильним дотриманням законів.

Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України (ч.2 ст.15 Конституції України).

Забезпечення економічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, катастрофи планетарного масштабу Українського народу є обов’язком держави (ст. 18 Конституції України).

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування Української мови у всіх сферах суспільного життя на всій території України (ч.2 ст.10 Конституції України).[16]

Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11 Конституції України).

Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави (ст. 12 Конституції України).[17]

Орієнтиром для розбудови держави повинна бути Ідея націоналізму – вважає Голова ОУН., останній Президент УНР в екзилі М.Плав’юк. Хоч би якою корисною не була зовнішня допомога у становленні української економіки, справжня і довготривала перемога буде та, яку здобуде сам народ. І саме націоналізм у наступному тисячолітті матиме виняткову роль у гармонійному розвитку української нації, визначаючи характер існування всієї держави. До цього вже прийшли інші народи, до цього прийде і Україна.[18]

Говорячи про основні конституційні вимоги щодо закріплення у Конституції України засад поділу на структури державної влади, треба мати на увазі, що Основний Закон досить послідовно визначає процес закріплення державної влади народом відповідно до ст.5 Конституції, у якій йдеться про державну владу взагалі, єдиним джерелом якої є народ – (перша стадія), потім закріплює положення про її поділ на підставі вироблених конституційною практичною країн світу стандартів (друга стадія) і, нарешті, визначає, в цілому, систему органів, які здійснюють державну владу (третя стадія) – ст. 8 Конституції України.[19]

Відтак можна сказати, що на першій стадії народ дає державну владу органам держави, а на другій – ділить її на три форми, а на третій стадії може об’єднати цю владу у систему державних органів, оскільки відповідно до ст.5 ч.3 конституції України право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповано державою, її органами чи посадовими особами.

Відповідно до ч.1 ст.6 Конституції України “державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову”.[20]

Поділ влад означає не лише розосередження, розподіл, демонополізацію влади, а її дійсне, реальне взаємо урівноваження, при якому жодна з трьох влад не в змозі ущемлю вати або підпорядковувати собі інші і вимушена діяти на основі взаєморозуміння та співробітництва.

Положення цієї частини даної статті Конституції України спрямоване на те, щоб запобігти піднесенню однієї з влад над іншими, утвердженню авторитаризму і диктаторського режиму у суспільстві. Воно передбачає вже зазначену у попередньому параграфі систему “стримання і противаг”, спрямовану на те, щоб звести до мінімуму можливі помилки в управлінні, однобокість підходу до вирішуваних питань. Воно також покликане забезпечити в кінцевому рахунку раціоналізацію й оптимізацію діяльності держави, всіх її структур і на цій основі підвищити ефективність управління державними справами.

Розподіл влади, виникнувши як ідея, як теоретична концепція, перетворився поступово на політичний і конституційний принцип. Він означає:

- розподіл функцій і компетенцій між державними органами згідно з вимогами розподілу праці;

- закріплення визначеної самостійності кожного органу влади при здійсненні повноважень;

- надання кожному органові можливості протиставити власну думку рішенню іншого органа контролюючи цим його дії.

Для сучасних демократичних держав, і України в тому числі, характерне посилення розриву між юридичним і фактичним становищем різних державних частин механізму. Концепція, закріплена в конституції і конкретні повноваження вищих органів державної влади, часто не відповідають їх реальному втіленню на практиці.[21]

Розподіл влад – це застиглий стан відокремлених державних структур. Це працюючий механізм, який досягає єдності на основі складного процесу погоджень і спеціальних правових процедур, передбачених на випадок конфліктних ситуацій. Власне, із законодавчого закріплення принципу розподілу державної влади і починається сама її організація. Початком організації державної влади є закріплення (принципу розподілу державної влади) загальної системи органів, які здійснюють цю владу. Згідно з ч.2 ст.6 Конституції України складовими цієї системи є органи законодавчої, виконавчої та судової влади.[22]

У цій же частині у первинному вигляді закріплені основи системи “стримань і противаг”. Згадані органи здійснюють своє повноваження у встановлених Конституціях межах і відповідно до законів України.

Що до системи органів, які здійснюють державну владу в Україні, то вона вимагає конкретного визначення побудови, складу і організації представницьких законодавчих органів, закріплення його функцій та компетенції і встановлення його функцій та компетенції і правового статусу депутатів, визначення основних форм діяльності Верховної Ради та парламентських процедур.

У Конституції України визначається структура, статус, компетенція виконавчої влади, вирішується питання про взаємовідносини глави держави і уряду, уряду і вищого представницького органу законодавчої влади, дається відповідь на питання, пов’язані з конституційною відповідальністю органів виконавчої влади, із здійсненням парламентського контролю за діяльністю органів виконавчої влади.

Конституція України відповідає на питання пов’язані зі статусом судової влади: встановлює принципові положення щодо судової системи, визначає види юрисдикції судів, відповідає на питання, пов’язані з підлеглістю судів, діяльністю прокуратури, адвокатури, органів, що забезпечують виконання судових рішень.

Окремим і досить складним є питання про статус президента як глави держави. Формула Конституції України “Глава держави” спрямована на те, щоб наголосити у статусі президента на його провідні ролі саме в організації державної влади, формуванні держави, забезпеченні єдності в діях усього державного апарату, знаття та вирішення тих чи інших непорозумінь у системі державного механізму, об’єднанні зусиль державних і самоврядних структур з метою найбільш ефективного здійснення політики держави.

На сучасному етапі демократичного розвитку склалися дві основні моделі застосування принципу поділу влади: “гнучка модель” і “жорстка модель”. Перша полягає в тісній співпраці і взаємодії гілок влади при верховенстві однієї з них (вона характерна для держав з парламентською формою правління). Друга модель спирається на принцип рівноваги, незалежності і взаємоконтролю (вона характерна країнам з президентською формою правління). Для сучасного розвитку України характерні деякі спільні, хоч і суперечливі тенденції обох моделей.[23]

Принцип розподілу влад – це модель побудови державного апарату, у відповідності з якою влада в державі повинна бути розподілена між законодавчими, виконавчими та судовими органами. При цьому кожна з влад по відношенню до інших самостійна і незалежна, що виключає можливість узурпації всієї влади в державі якоюсь особою чи окремим органом. Отже, основна ідея такого поділу полягає в запобіганні існуванню такої державної структури, яка могла б зосередити у своїх руках надзвичайні повноваження, що мають належати до різних гілок влади, у запобіганні створенню передумов для безконтрольного здійснення, а то і зловживання владними повноваженнями.[24]

Та найголовніше, що треба відмітити, це положення про те, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права (ст.8 Конституції України). Він передбачає неухильне дотримання правових принципів незалежно від міркувань щодо їх політичної доцільності, своєчасності, справедливості тощо. Закріплення того чи іншого положення в нормативно-правових актах – це свідчення його безумовної доцільності, своєчасності та справедливості. Конституція України має найвищу юридичну силу.[25]

Згідно з цим принципом закони та інші нормативно-правові акти повинні прийматися на основі Конституції і відповідати їй. У іншому разі прийняті акти мають визнаватися недійсними і не підлягають виконанню. Положення Конституції визнаються нормами прямої дії (ст.8 Конституції України). Цим зумовлено, що конституційні приписи впливають на суспільні відносини безпосередньо. Неприпустимо зволікати з їх виконанням. Ст. 8 Конституції гарантується судовий захист конституційних прав та свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції.[26]

В Україні згідно Конституції має місце демократичний порядок формування органів державної влади.

Вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.[27]

Як уже було сказано вище, органи державної влади України здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (ст.6 Конституції України).

В організації діяльності державної влади в Україні спостерігається певна системність. Єдиним органом законодавчої влади є Верховна Рада. В структуру органів виконавчої влади, згідно з Конституцією України, входять:

- Кабінет Міністрів (як вищий орган системи виконавчої влади);

- Міністерства, комітети, відомства (як центральні органи виконавчої влади);

- Місцеві державні адміністрації, які здійснюють виконавчу владу на місцях;

- Органи місцевого самоврядування (ради, що є органами відповідних територіальних громад і на самоврядній основі здійснюють керівництво справами місцевого населення);

Надзвичайно важливе місце в системі розподілу влад посідає судова влада. В систему судової влади в Україні входять суди загальної юрисдикції:

- Верховний суд України;

- суди обласні, автономної республіки Крим, міст Києва та Севастополя;

- суди міжрайонні (окружні), районні.

Єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні є Конституційний Суд України.

Для ефективного здійснення правосуддя Конституція України передбачила створення нового важливого державного органу – Вищої Ради юстиції.

Згідно з Конституцією України (ст.102) главою держави є Президент України. Діяльність Президента України забезпечує ряд консультативних, дорадчих та допоміжних інституцій. Найважливішими серед них є – Рада Національної безпеки і оборони України та Адміністрація Президента. Виникають сумніви відносно того, чи входить взагалі Президент у державах із змішаною формою правління у систему розподілу влад? А якщо входить, то в якій якості – як складова частина певної гілки влади чи як самостійна її гілка? Це повністю відносить і до діючого на основі Конституції 1996 р. інституту Президента України. Президент за Конституцією України юридично не відноситься до виконавчої гілки влади, яка очолюється Кабінетом Міністрів, хоча виступає як її головний елемент. Порушення врівноваженості між гілками влади ставить фігуру Президента над ними, тобто поза системою розподілу влад.[28]

На сьогодні система розподілу владних повноважень в Україні розвинулася до рівня більш урівноважених відносин Президента та парламенту.

Важливим чинником у регулюванні відносин між законодавчою та виконавчою гілками влади є діяльність Конституційного Суду, що виступає як неупереджений третейський суддя у розв’язанні конфліктів.[29]

Аналіз ряду положень Конституції України дозволяє зробити висновок, що взаємодія різних гілок влади є принципом основ Конституційного ладу України.


Система органів держави за Конституцією України

На підставі Конституції саме держава визначає систему державних органів. Тому орган держави – це певна державна інституція, яка застосовується державою, утворюється нею в установленому порядку і діє за її уповноваженням.[30]

Кожна держава для здійснення своїх завдань і функцій повинна створювати різноманітні органи й організації, які називаються механізмом держави. Державний орган є основним структурним елементом державного механізму. Всі державні органи обов’язково наділяються владними повноваженнями, які дають змогу здійснювати політику. Він наділений тими якостями, які відрізняють його від органів недержавних громадсько-політичних. Тільки державний орган виступає в межах своєї компетенції як офіційний виразник інтересів цього суспільства. Виходячи із компетенції і порядку утворення, органи держави класифікуються на: органи державної влади, органи правосуддя і контрольно-наглядові органи.

Державні органи України характеризуються певними основними рисами. Будь-який такий орган представляє Україну як державу і всередині країни, і ззовні. Державний орган діє за дорученням держави, яка законодавчо визначає правовий статус кожного з цих органів.

Орган Української держави є відносно самостійною частиною єдиної системи державних органів України, яка будується за принципом розподілу влади. Він виступає від імені держави і водночас від свого власного імені та посідає цілком певне місце в державному апараті.

Державний орган утворюється у порядку, встановленому Конституцією і відповідними законами. Зокрема, Верховна Рада України і Президент України обираються шляхом загальних виборів, склад Кабінету Міністрів формується Президентом України.

Залежно від власного правового статусу кожний з державних органів здійснює притаманні йому завдання та функції держави.

Так, “єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України”. Про це гласить стаття 75 Конституції України.

Гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод людини і громадянина є Глава Української держави – Президент України.[31] Він є не тільки главою держави, він і виступає від її імені.[32] Кабінет Міністрів України реалізує виконавчу владу. Про це гласить стаття 113 Конституції України. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених у ст.85, 87 Конституції України.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України.[33] Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Судочинство здійснюється Конституційним судом України та судами загальної юрисдикції. Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України.[34]

У межах статусу державний орган виступає від імені держави та за її дорученням, є її офіційним представником.

Для здійснення власних завдань і функцій держава наділяє державні органи державно-владними повноваженнями, які закріплюються в окремому нормативному правовому акті і дають змогу здійснювати державну владу в трьох її формах: законодавчій, виконавчій та судовій. За допомогою цих повноважень визначаються конкретні права і обов’язки державних органів, у межах яких вони вправі реалізовувати надані їм права, приймати відповідні акти, які є обоєв’язковими до виконання підпорядкованими органами, службовими особами і громадянами, а також здійснювати контроль за їх виконанням.

При цьому треба враховувати, що державно-владні повноваження, якими наділяється орган держави, поглинають положення про те, що він діє від імені держави, оскільки зрозуміло, що орган держави не може здійснювати свої повноваження інакше, як тільки від імені Української держави.

Отже, владні повноваження передбачають:

- утворення державного органу у встановленому порядку;

- вид його державної діяльності;

- загальнообов’язкову силу його актів.

Владні повноваження притаманні також органам місцевого самоврядування, проте вони не мають державного характеру.

Державно-владні повноваження, що закріплюються у компетенції відповідних державних органів, визначаються на основі встановлених законом чи іншим правовим актом предметів відання, прав і обов’язків, які необхідні їм для виконання їхньої діяльності.

Компетенція цих органів визначається Конституцією України, Законами України, нормативними указами Президента України, окремими постановами Кабінету Міністрів України, актами міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, а також відповідними нормативними актами місцевих державних адміністрацій.

Вона також передбачає чіткі і вичерпні права та обов’язки даного органу держави.

Нарешті, за допомогою встановлення компетенції державного органу визначається його місце в системі органів держави.

Для кожного з державних органів законодавством передбачені підстави, види та міра юридичної відповідальності.

Ознакою державного органу є правові зв’язки, що об’єднують особистий склад органу держави в одне ціле.

Вони виражають:

- службову супідрядність між працівниками;

- покладення відповідальності і обов’язок нести відповідальність;

- призначення керівників нижчестоячих державних органів керівниками вищестоячих органів.

Характерною рисою державних органів є те, що орган держави як відносно відокремлена частина однієї єдиної системи державних органів становить собою певним чином організований колектив громадян України (кабінет Міністрів України), або одну особу, належну до громадянства України. (Президент України, Генеральний прокурор України). Особливістю цих осіб є те, що вони мають статус державного службовця, визначеного Законом “Про державну службу” від 16 грудня 1993 року.

Закон “Про державну службу”, регулює суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави щодо створення правових організаційних економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу. Він визначає загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють в державних органах та їх апараті. Згідно із ст.1 цього Закону державна служба в Україні це професійна діяльність осіб, які займають посаду в державних органах та їх апараті, щодо практичного виконання завдань і функцій держави.[35]

На думку дослідників Б.Гаєвського, В.Рехкала культура законодавчої і виконавчої діяльності державних службовців має бути побудована за двоєдиним принципом: національної органічності та реальної адекватності. І перше і друге спрацьовує лише тоді, коли культура державного управління забезпечена необхідною кількістю і якістю державних службовців тим професіоналізмом, який має не лише необхідну управлінську грамотність, а й ґрунтується на національних базових засадах. Такою базою повинна стати українська національна ідея, яка духовно забезпечує єдність народу України, та надає йому необхідну само управлінську енергію, насамперед у державницькій формі.

Для України, як молодої держави, культура державного управління має особливе значення, оскільки переважно руками державних управлінців та службовців створюється нова соціальна система, що має забезпечити вихід її народу на загально цивілізований шлях розвитку”.[36]

Матеріальну основу організації і діяльності державного органу складають кошти державного бюджету.

Решта ознак властива як державним органам, так і органам об’єднань громадян (політичним партіям та громадським організаціям).

Розмежувальною лінією тут є те, що діяльність державних органів, а звідси і їхні акти, стосуються всіх громадян України, а нормативні акти громадських об’єднань обов’язкові лише для членів таких об’єднань.

Ознакою державних органів є те, що кожний має притаманну лише йому внутрішню структуру.

Важливою рисою державного органу є територіальний масштаб межі його діяльності.

Діяльність органу держави базується на застосуванні методів переконання та примусу.

Нарешті, відповідальному видові державних органів притаманні власні форми організації, методи діяльності. Кожний з державний органів має власне майно. І насамкінець найголовніше – усі державні органи мають статус юридичної особи.

Узагальнивши основні риси, які характеризують сутність державного органу, можна дати загальне його поняття.

Державний орган України (громадянин або колектив громадян) – це відносно відокремлена частина єдиної системи органів державної влади, побудованої за конституційним принципом розподілу влади, який створюється у певному, визначеному законом порядку і здійснює завдання та функції на підставі державно-владних повноважень, власної компетенції; його особовий склад об’єднується правовими зв’язками в одне ціле (якщо це не одноособовий орган) і діє на певній території за допомогою визначених форм організації та методів діяльності.[37]

З розвалом СРСР зруйнувалася і система його державних органів. Перед колишніми радянськими республіками, у тому числі Українською, які стали незалежними, об’єктивно постало питання про вибір оптимальної моделі системи органів держави на підставі світового досвіду.

Система державних органів у різних країнах залежить від географічних факторів, національного складу населення, державного устрою, державного режиму країни. Важливе значення відіграють ідеологія, політична доктрина та конституційно-правова компетенція.

Із врахуванням цих факторів і розрізняють три сучасні моделі систем державних органів: централізовано-сегментну, моноцефальну і моно теократичну.[38]

Централізовано-сегментна система виходить з принципу розподілу влади, відповідного комплексу стримань і противаг та постулату, згідно з яким органами державної влади є лише головні центральні органи, які діють в масштабі всієї країни (глава держави, парламент, уряд), а також їхні представники на місцях (голови місцевих державних адміністрацій). Представницькі ж органи на місцях розглядаються лише як органи місцевого самоврядування. Враховуються при цьому також такі принципи, як демократизм держави, верховенства права тощо.

Згадана система складається з кількох видів органів, які формуються специфічними засобами, мають власну компетенцію і особливості формування. Принцип розподілу влад визначає сегментність даної системи, проте це не розрізнений набір елементів. Органи держави об’єднані загальними завданнями, метою управління суспільством, методами управління, які мають загальні принципи. Тільки у своїй сукупності вони складають цілісну систему, що зумовлює її централістську сутність.

Органи цієї моделі звичайно класифікуються по трьох видах, кожний з яких є, у свою чергу, певною системою. Це органи законодавчої, виконавчої і судової влади. У багатьох державах формується й четвертий вид влади – контрольний. Михайло Грушевський, наприклад, у своїх Конституційних ідеях пропонував поділ влади не лише за класичною горизонтальною схемою (законодавча, виконавча, судова), а й по вертикалі (у регіонах вся повнота влади належить обраним шляхом всезагального, прямого безпосереднього і таємного голосування національно територіальним сеймом). Централізовано-сегментна система може існувати в умовах громадських режимів. Тому вона особливо ефективна в умовах політичної стабільності, міцного політичного плюралізму.

На інших принципах базується моноцентральна система державних органів. Основним з них є принцип єдності державної влади зверху донизу – принцип єдиновладдя. Очолює цю систему один орган чи посадова особа, наділені всією повнотою влади, які, у свою чергу, наділяють певними повноваженнями всі інші органи.

“Вертикальна” підпорядкованість – характерна риса цієї системи. При цьому згадана модель пов’язана, звичайно, з однопартійністю, з відмовою від політичного плюралізму, гіпертрофуванням ролі держави, яка “зверху” наділяє громадян правами і свободами. Основними засобами формування органів цієї системи є призначення, а компетенція, як правило, визначається єдиноначально, що пояснюється персоніфікаваністю системи, на чолі якої стоїть одна особа, авторитет якої вважається незаперечним.

Ця система протягом багатьох років існувала в колишніх соціалістичних країнах завдаяки макрсистсько-ленінській ідеї повновладдя представницьких органів типу рад, які від вищих органів до низової ланки розглядалися як єдині органи державної влади, а не місцевого самоврядування. Всі інші органи держави одержували свої повноваження безпосередньо або опосередковано від останніх. Це, зокрема, стосувалося й колегіальних органів (Президія Верховної Ради України, наприклад), які виконували функції колегіальної глави держави, уряду, а також, в ряді випадків, судів, які, як правило, обиралися місцевими радами.

Система державних органів при цій моделі складалася з органів державної влади, державного управління, суду, прокуратури, системи народного контролю.

Представницькі органи практично грали лише декоративну роль, оскільки всі важелі управління державою були в руках партійно-державної номенклатури, яка очолювалась лідером, що був водночас вищим партійним і державним керівником.

Винятковим централізмом відзначалась моноцефальна система в умовах фашизму, військових режимів та ін. Ці системи виникали, звичайно, в умовах нестабільності політичної, у революційні періоди, завдяки військовим переворотам тощо. При таких системах політичне життя суспільства у своїй основі повинне мати єдиний політичний орієнтир. Такий політичний монізм характерне явище для всіх політичних систем, що прагнуть заради тієї чи іншої мети до повного тотального контролю на життя суспільства в цілому і кожної людини зокрема. У сучасному світовому суспільно-політичному розвитку такому явищу як політичний монізм протистоїть політичний плюралізм. Він є неперехідною істиною демократичного розвитку, яка ґрунтується на принципі, що людське суспільство занадто різноманітне для політичної єдності моністичного типу.[39]

Нарешті, моно теократична система органів держави існує в державах, де іслам проголошений офіційною ідеологією. Основою духовно-державного єдиновладдя тут є поєднання у одній особі глави держави та вищої духовної особи країни.

Викладені головні моделі система державних органів, звичайно, не охоплюють усіх інших її різновидів. Крім того, кожна система, або окремі її елементи можуть змінюватись, взаємно переплітатися тощо.[40]

Конституційно-правова концепція України виходила з необхідності впровадження централізовано-сегментної системи державних органів як найбільш прогресивної. Тому види центральних та місцевих органів держави визначаються на підставі принципів, закладених у згаданій системі. Згідно з ними, у сукупності державні органи України становлять єдину систему центральних органів, склад якої об’єктивно випливає з принципу єдності державної влади в Україні.

Центральні органи державної влади – це ті органи держави, повноваження і діяльність яких поширюються на всю територію держави; а також на тих її громадян, які перебувають за межами країни.

Єдність системи цих органів базується на принципах цілісності України, розмежуванні предметів відання між органами державної влади і водночас на їх взаємозв’язку один з одним, взаємодії та взаємозалежності, тобто між ними існує щільний організаційно-правовий зв’язок.

Будучи побудованою за принципом розподілу влади єдина система органів державної влади складається передусім із органів трьох видів. Згідно із ст.6 Конституції України, розрізняють органи законодавчої, виконавчої і судової влади. Кожний з цих видів є підсистемою єдиної системи державних органів України.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України. Він є представницьким органом, тому обирається безпосередньо народом на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування.[41]

Законодавча влада – одна з гілок єдиної, але поділеної функціонально державної влади. Суть її полягає у здатності держави здійснювати свою волю, впливати на діяльність і поведінку людей за допомогою законів. Ідея панування закону в житті народу, суспільства, держави має давні джерела: вона народилася як противага самовладдя і сваволі правителя. Ще Платон (427-347 р. до н.е.) говорив, що бачить близьку загибель тієї держави, в котрій закони не мають сили й перебувають під будь-якою і будь-чиєю владою. “Правитель – раб, закон – володар” – писав Платон. Розвиваючи цю думку, учень Платона Аристотель дійшов висновку, що там де відсутня влада закону немає місця будь-якій формі державного ладу.

Український гетьман Пилип Орлик ще за декілька років до Монтеск’є у проекті Конституції України обґрунтував необхідність поділу єдиної державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, чітко визначив роль і завдання законодавчої влади, як вищої політичної влади в суспільстві.

Чинна Конституція України закріпила якісно нову організацію державної влади. Відмовившись від ієрархічної, вертикальної системи організації державної влади, яка існувала в Україні до здобуття незалежності, вона сприйняла – принцип поділу її на законодавчу, виконавчу і судову.

Органи державної влади України стали рівноправними і незалежними один від одного.

Верховна Рада, за Конституцією, остаточно втратила колишній статус найвищого органу державної влади та вперше набула всіх основних рис парламенту України – єдиного, загальнонаціонального, представницького, колегіального, виборного, однопалатного постійно діючого органу законодавчої влади України.

Пріоритетною рисою українського парламенту як органу законодавчої влади є його єдинність, виключність, універсальність в системі органів державної влади, що зумовлено насамперед унітарним характером нашої держави, тобто державним устроєм, вже згаданим поділом державної влади, його внутрішньою структурою.

Нині в Україні не існує інших органів законодавчої влади – загальнонаціональних або місцевих – крім її Верховної Ради. До 1992 р. в період між сесіями Верховної Ради законодавчу владу здійснювала її Президія шляхом внесення змін і доповнень до чинних законодавчих актів.

Верховна Рада є загальнонаціональним представницьким органом державної влади, оскільки вона представляє увесь Український народ – громадян України всіх національностей і виступає від імені всього народу. Це випливає як з Преамбули Конституції та її змісту, так і з назви парламенту – “Верховна Рада України”.

Колегіальний характер Верховної Ради як парламенту України полягає насамперед у її складі та порядку роботи. Верховна Рада складається із 450 депутатів (ст.76 Конституції) і є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу (ст.82 Конституції). Рішення Верховної Ради приймаються на її пленарних засіданнях шляхом голосування (ст.84 Конституції) закон та інші акти Верховна Рада приймає більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією (ст. 91).

Виборчий характер українського парламенту, як і парламентів інших країн, полягає в тому, що він формується виключно шляхом виборів народних депутатів. Ці вибори є, як правило, вільними і демократичними. Вони проводяться на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Характерною ознакою парламенту, відображеною у багатьох його конституційних дефініціях і наукових визначеннях, є представницький характер цього органу. Мандат депутата ґрунтується на певному взаємозв’язку волі депутата і виборців. Зміст мандата визначається не волею виборців, а юридичним режимом, встановленим конституцією і законами щодо статусу депутата. Верховна Рада України конституційно не визначена як представницький орган державної влади, хоча її представницький характер випливає з відповідно визначених представницьких мандатів народних депутатів.

Відомий вчений-юрист М.Цвік зауважує, що Верховна Рада України і Президент України “обираються народним голосуванням, і в цьому розумінні в рівній мірі є представниками народу”.

Проте зазначене трактування представництва не відповідає практиці сучасного державотворення в Україні, яка в цілому ґрунтується на засадах ідеї народного представництва як виборного. За будь-яких умов лише парламент може бути названий органом народного представництва. Це підтверджується не тільки відповідним способом його формування, а й колегіальним началом в організації та діяльності. Принципово важливим є те, що саме реальний парламентаризм може забезпечити функціонування суспільства і держави в режимі справжньої, а не вдаваної демократії.

Постійно діючий характер українського парламенту полягає, зокрема, в тому, що народні депутати обираються до Верховної Ради строком на 4 роки і здійснюють свої повноваження на постійній основі. Верховна Рада за Конституцією (ст.82) працює сесійно. Постійно діючий характер Верховної Ради є одним з найпростіших результатів реформування держави, державної влади і в тому числі законодавчої, яке здійснюється від часу проголошення незалежності України. Завдяки цим та багатьом іншим зрушенням Верховна Рада як орган законодавчої влади остаточно перетворилась на парламент, який став реальним органом законодавчої влади.

Ці та інші риси парламенту зумовлюють властиве лише йому місце в системі органів державної влади. Парламент України є пріоритетним органом в системі органів державної влади України, першим серед рівних. Він здійснює законодавчу владу, бере участь у формуванні органів виконавчої і судової влади, є загальним представником народу і виразником його волі.

Парламент України має багатогранні відносини з іншими органами державної влади та з суб’єктами політичної системи: політичними партіями тощо.

Сучасний склад і структура Верховної Ради України є неабиякими надбаннями держави і суспільства протягом останніх років відображають рівень та напрями їх розвитку.

Загальний кількісний склад Верховної Ради і її структура визначаються Конституцією, Регламентом Верховної Ради та законами про окремі її структури й інститути.

Конституція України 1996 р. в цілому залишила загальну структуру Верховної Ради без змін у вигляді однопалатного парламенту, проте значно оновила окремі її інститути. Істотними новелами української парламентської реформи є: припинення існування Президії Верховної Ради як постійно діючого органу загальної компетенції, перетворення постійних комісій Верховної Ради у комітети, формування Рахункової палати Верховної Ради з прав людини та інших інститутів, зокрема інститутів найстарішого за віком народного депутата для відкриття першого засідання першої сесії Верховної Ради та для здійснення процедури складання присяги народними депутатами, представника Президента у Верховній Раді та ін.

Верховна Рада здійснює чимало функцій і має для їх реалізації відповідні повноваження, передбачені Конституцією. Визначення парламенту як органу законодавчої влади зумовлене насамперед назвою однієї з його функцій (законодавчої функції), яка є пріоритетом, провідною, але далеко не єдиною.

Множинність функцій парламенту не суперечить його природі як органу законодавчої влади. Вона зумовлена тим, що парламент, як і інші органи державної влади, у властивих їй формах, бере участь у здійсненні багатьох функцій держави, як об’єктивних, зумовлених змістом діяльності держави (політичної, економічної, соціальної, культурної, екологічної), так і інших функцій, зокрема “Технологічних”, владних функцій (законодавчої, установчої тощо).

Головними функціями Верховної Ради є:

1) Законодавча;

2) Установча (державотворча, організаційна);

3) Функція парламентського контролю.[42]

Пріоритетною функцією Верховної Ради є, природно, законодавча. У загальних рисах вона полягає у прийнятті законів, внесенні до них змін, визнанні їх такими, що втратили юридичну силу, скасовані, або у призупиненні їх дії. Пріоритетними напрямами діяльності парламенту по здійсненню державно-творчої, організаційної функції є, звичайно, формування, або участь у формуванні органів виконавчої і судової влади, а також формування власних парламентських структур і призначення чи обрання на посади, звільнення з посад, надання згоди на призначення і звільнення з посад осіб інших органів державної влади та державних організацій, сприяння формуванню органів місцевого самоврядування; вирішення питань, що стосуються інших елементів (атрибутів) механізму держави: територіального устрою Збройних сил та інших складових механізму держави. Найширші й найвагоміші державотворчі функції і повноваження має Верховна Рада у формуванні органів судової влади та прокуратури. Відповідно до ст.85 Конституції, вона обирає суддів безстроково, призначає третину складу Конституційного Суду; вирішує питання щодо надання згоди на призначення Президентом на посаду Генерального прокурора, висловлює недовіру Генеральному прокуророві, що має наслідок його відставку з посади.

Верховна Рада здійснює чимало установчих функцій по формуванню власних парламентських органів та інших структур, які здійснюють лише внутрішньо парламентські, а й загальнодержавні функції.

Основними напрямами контрольної діяльності Верховної Ради є:

1) контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України;

2) парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та їх захист;

3) бюджетно-фінансовий контроль;

4) прийняття Верховною Радою рішенню про направлення запиту до Президента України;

5) запит народного депутата України на сесії Верховної Ради;

6) парламентський контроль за діяльністю органів прокуратури;

7) здійснення парламентського контролю з окремих питань безпосередньо, або через тимчасові спеціальні і тимчасові слідчі комісії.[43]

Про зовнішні функції Верховної Ради свідчать такі її повноваження, як надання Верховній Раді у встановлений законом строк згоди на обов’язковість міжнародних договорів України; затвердження протягом 2 днів з моменту звернення Президента України указів про запровадження воєнного чи надзвичайного стану в Україні, або в окремих її місцевостях про загальну, або часткову мобілізацію; оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації; схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, направлення підрозділів ЗСУ до іншої держави чи про допуск підрозділів Збройних Сил інших держав на територію України.

Підтвердженням наявності у Верховній Раді відповідних зовнішніх функцій є її законодавчі повноваження щодо засад зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи; щодо основ національної безпеки, організації Збройних Сил України; щодо правового режиму воєнного і надзвичайного стану, які визначаються виключно Законами України.

У становленні парламентаризму майже кожної країни одним із найскладніших, найтриваліших і найважчих є встановлення певної системи, порядку в роботі її парламенту. Це зумовлено багатьма факторами: змістом і формами його роботи, складом та структурою, статусом й навіть особистими рисами парламентарів тощо.

Першочергове значення у встановленні порядку роботи парламенту має його нормативно-правове визначення. Порядок роботи Верховної Ради, а також її органів та посадових осіб визначається Конституцією, Регламентом Верховної Ради, про статус народного депутата, іншими законодавчими актами. Відповідно до цих правових актів основними організаційними (організаційно-правовими) формами роботи Верховної Ради є її сесія і засідання.

Найважливішим принципом законодавчої влади є обов’язкова відповідальність будь-якого закону чи рішення, які вона приймає, конституції даної держави, в якій закріплені і гарантовані основні права і свободи громадян та їх об’єднань. Тому законодавча влада зобов’язана керуватися при виробленні й прийнятті законів щонайменше трьома основними принципами.

Перший принцип – відповідальність закону праву.

Другий принцип – пріоритетність і верховенство права, тобто право є невід’ємною властивістю людини, нації, народу, воно ніким не надається й ніким не може бути відчуженим.

Третій принцип – формальна рівність. Цей принцип вимагає визначення права, як рівного для всіх виміру свободи. Принцип формальної рівності припускає для законодавчої влади лише одне – закріплення в законів однакових стартових можливостей для кожного громадянина.[44]

Особливе місце в системі органів державної влади займає такий державний орган як Президент України. Він не виходить безпосередньо до жодної з гілок влади. Статус президента як глави наділяє його повноваженнями, згідно з якими він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержанням Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Оскільки ці повноваження більш чи менш властиві всім органам державної влади, Президент безумовно, впливає на діяльність всієї системи державних органів в Україні. Та особливий вплив він має на організацію та діяльність органів виконавчої влади, оскільки він особисто їх формує.

За Конституцією Президент України має необхідні важелі забезпечення оптимального функціонування всіх гілок державної влади, оскільки він як глава держави виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, конституційного ладу, додержання Конституції України, прав та свобод людини і громадянина. Кожне з цих повноважень окремо і всі разом визначають провідне місце Президента в державному механізмі України, в тому числі і в аспекті забезпечення взаємодії різних владних структур.

У нашій державі посаду Президента було запроваджено Законом від 5 липня 1991 р. “Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР”. У Конституції України Президенту присвячено розділ V, який складається з 11 статей, що встановлюють порядок обрання Президента та основи його взаємовідносин з державними органами.

Конституція визначає Президента як главу держави. Це дає підставу говорити про нього як про уособлення держави і державної влади в цілому, а не якоїсь її гілки, і обумовлює його повноваження і статус у політичному житті суспільства. Як глава держави Президент виступає як у вирішенні внутрішніх проблем країни, так від її імені і у міжнародних зносинах. На практиці це означає, що Президент не потребує якогось додаткового засвідчення своїх повноважень. Вони випливають з його статусу. Як глава держави Президент України виступає в ролі арбітра у раді виникнення непорозумінь між законодавчою і виконавчою гілками влади, забезпечує єдність держави.

До основних напрямків діяльності Президента України як глави держави належить забезпечення:

1) державного суверенітету, тобто неподільності, верховенство незалежності державної влади;

2) територіальної цілісності України, тобто недоторканості її кордонів із зовні, а також покладання краю спробам будь-яких сил всередині країни розчленити територію України, або відділити якусь її частину;

3) відповідності внутрішньої і зовнішньої політики держави визначеним у Конституції засадам, чіткого й своєчасного регулювання і відповідних державних органів на будь-які порушення конституційних приписів;

4) прав і свобод людини, відповідності міжнародно-правовим актам і реальності правового як особи у цілому, так і окремих категорій населення (дітей, жінок, пенсіонерів тощо).

Конституція України встановлює недоторканість Президента, якою він користується під час виконання своїх положень. Її треба розглядати як особливу гарантію створення безперешкодних умов для здійснення ним повноважень глави держави.

Честь і гідність Президента України як глави держави підлягають особливому захисту.

Повноваження Президента України, закріплені в Конституції, можна поділити на декілька груп, серед яких насамперед треба виділити такі:

1) представницькі повноваження, які дістають вияв тоді, коли Президент України представляє нашу державу в міжнародних зносинах, приймає вірчі та відкличні грамоти дипломатичних представників інших держав тощо;

2) повноваження, що стосуються діяльності Верховної Ради, наприклад, припинення її повноважень, якщо протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися;

3) повноваження у сфері законодавства, наприклад, ті, що стосуються призначення всеукраїнського референдуму щодо змін Конституції України, право вето щодо змін Конституції України, право вето щодо прийнятих Верховною Радою законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради;

4) повноваження, пов’язані з призначенням на посади і звільнення з посад членів Кабінету Міністрів і інших посадових осіб;

5) повноваження у сфері забезпечення державної незалежності, національної безпеки та оборони нашої країни, наприклад, ті що пов’язані з прийняттям рішення про загальну, або часткову мобілізацію та запровадження воєнного стану в Україні, або в окремих її місцевостях, з керівництвом Радою національної безпеки і оборони України тощо;

6) установчі повноваження (утворення та ліквідація за поданням Прем’єр-міністра, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади);

7) повноваження в галузі правосуддя (утворення судів, здійснення помилування);

8) повноваження, пов’язані з наданням громадянства України та його позбавлення, наданням притулку в Україні.

Згідно зі ст.107 Конституції при Президенті України і під його головуванням створюється Рада національної безпеки і оборони України. На неї покладено завдання координувати і контролювати діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони нашої країни.

Розгляд конституційних повноважень Президент України та умов їх здійснення дає підстави для висновку про те, що в Україні сформувалась республіка напівпрезидентського типу.

Нова Конституція України, зберігаючи певну послідовність у регулюванні діяльності виконавчої влади, істотно змінила її роль в системі органів державної влади. Так, у ст.6 проголошується, що “державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову”. Це практично означає більш послідовне вираження прерогатив виконавчої влади (з урахуванням принципу поділу влади) в сфері здійснення в нашій країні соціально-економічних перетворень, у реалізації єдиної державної політики в різних галузях народного господарства. Важливо підкреслити, що Основний закон створює реальні передумови для того, щоб виконавча влада стала справді здатною реалізовувати визначені нею програми щодо стабілізації економіки і нести всю повноту відповідальності за свої рішення та дії.

На підставі загального аналізу Конституції України можна стверджувати, що органи виконавчої влади відрізняються від інших державних органів. Насамперед предметом і сферою діяльності. Вони не приймають закони, як Верховна Рада, а забезпечують управління економікою усієї країни, вирішення всіх інших управлінських справ.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Відповідно до Конституції він у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами президента України. Однією із основних функцій Кабінету Міністрів України є забезпечення виконання законів (у тому числі Конституції) і актів президента України, систематичний контроль за їх виконання іншими органами виконавчої влади усіх рівнів і усунення виявлених порушень.

Для правильного розуміння основних напрямів діяльності Кабінету Міністрів України треба виділяти завдання стратегічного характеру, що ними вирішуються, а також враховувати такі моменти: 1) основні напрями діяльності Кабінету Міністрів ґрунтуються на правовій основі, якою є Конституція України, закони та укази президента України; 2) діяльність Кабінету Міністрів в цілому випливає з напрямів внутрішньої та зовнішньої політики, що визначаються президентом України; 3) основні напрями Кабінету Міністрів закріплюються і конкретизуються в його Програмі, що схвалюються ВРУ.

Конституція України визначає більшість повноважень Кабінету Міністрів України. Згідно із ст.116 до його відання належить:

1) забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики нашої держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України. Діяльність щодо забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України, внутрішньої та зовнішньої політики Кабінету Міністрів підпорядковується Президенту України, який відповідно до ст.106 Конституції також має повноваження в цій сфері;

2) вжиття заходів щодо забезпечення прав та свобод людини і громадянина. Забезпечення свобод та прав людини і громадянина в Україні повинно контролюватися виконавчою владою, як і іншими гілками влади. Вимоги, що висуваються до діяльності Кабінету Міністрів, структур, ним очолюваних, за сучасних умов безпосередньо пов’язують зі змінами якості життя населення, забезпечення прав громадян.

Кабінет Міністрів України, об’єднуючи і координуючи діяльність підвідомчих міністерств і відомств, визначає ступінь їх відповідальності за втілення в життя соціальної політики, необхідні для цього функції та повноваження;

3) забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної і податкової політики, політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування. Фінансова, цінова інвестиційна політика та податки – основні важелі зміцнення єдиного економічного простору в України, забезпечення вільного і безперешкодного переміщення товарів і послуг, підтримки конкуренції та вільної економічної діяльності.

З наведеного вище положення випливає, що сфера докладання зусиль Кабінету Міністрів України є досить широкою і різноманітною. Так, він має забезпечувати охорону культурної спадщини народностей і націй України, розвиток культури, формування комплексної системи підтримки закладів культури, її діячів, їх професійних об’єднань; реалізовувати програми розвитку освіти, дбати про більш ефективне використання її потенціалу, зміцнення її матеріальної бази тощо;

4) розробка і здійснення загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України. Усі ці програми є особливо важливими концептуально-прогностичними документами, спрямованими на зміцнення України, а тому вони мають неабияке значення для її соціально-економічного розвитку;

5) забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності; здійснення управління об’єктами державної власності відповідно до закону. Положення про необхідність забезпечення Кабінетом Міністрів рівних умов розвитку всіх форм власності ґрунтується на принципах і закономірностях побудови ринкової економіки. Адже передумовою її виникнення є рівноправний, вільний розвиток усіх форм власності та видів економічної діяльності в межах закону;

6) розробка проекту закону про Державний бюджет України і забезпечення виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подання Верховній Раді звіту про його виконання. Конституція України визначає роль Кабінету Міністрів у регламентованій законом діяльності органів державної влади по складанню розгляду, затвердженню і виконанню бюджету;

7) здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю.

Під цими заходами розуміється система політичних, економічних, соціальних і правових заходів, спрямованих на забезпечення еволюційного розвитку суспільства і держави, запобігання і покладення краю зовнішнім і внутрішнім загрозам. Треба наголосити, що діяльність Кабінету Міністрів України у цій сфері підпорядкована Раді національної безпеки і оборони, яка відповідно до ст.107 Конституції України функціонує при Президентові України і координує та контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони;[45]

8) організація і забезпечення здійснення зовнішньоекономічної діяльності України митної справи. Під зовнішньоекономічною діяльністю розуміють налагодження міжнародного економічного співробітництва, торгівлі, кредитування тощо, а під митною справою – стягнення зборів за перевезення вантажів через державний кордон, а також за користування з цією метою шляхами, мостами, портовими спорудами тощо;

9) спрямування і координація роботи Міністерств, інших органів виконавчої влади[46] . Це проявляється не тільки в участі Кабінету Міністрів в їх утворенні, реорганізації та ліквідації, а й у визначенні ним їх структури, штатів, компетенції, порядку взаємодії, підзвітності та підконтрольності.

Не треба забувати, що Кабінет Міністрів України користується правом законодавчої ініціативи й бере активну участь у розробці законопроектів, що створюють правову основу для розвитку ринкових відносин, вирішення нагальних економічних і соціальних проблем.

Перелік повноважень Кабінету Міністрів України, передбачених ст.116 Конституції України, не є вичерпними. Конституцією і законами України, актами Президента України можуть передбачатися в інші повноваження Кабінету Міністрів. [47] Хоча Конституція України ліквідувала верховенство однієї влади над іншою, вона все ж встановила, що Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України.

Згідно з ч.5 ст.114 Конституції України структурною ланкою виконавчої вертикалі є центральні органи виконавчої влади. Конституцією передбачено певний порядок їх утворення і функціонування.

Функції міністерств та інших центральних органів виконавчої влади визначаються Указом Президента України від 12 березня 1996 р. “Про загальне положення про міністерство", інший центральний орган державної виконавчої влади”. Завдання та функції конкретних міністерств та інших органів державної виконавчої влади встановлюються положеннями про згадані органи, затверджуваними Президентом України.[48]

Загалом треба визнати, що міністерства є головною ланкою системи органів центральної виконавчої влади. Вони створюються для організації державного управління в найбільш важливих сферах соціально-економічного і політичного життя і у більшості випадків є органами галузевого управління. Про значення, яке надається міністерствам, свідчить те, що їх керівники (міністри) входять до складу Кабінету Міністрів (ст.114 Констиції України).

Державні комітети – це центральні органи виконавчої влади, що здійснюють переважно міжгалузеве управління. А відомства (агентства, бюро, управління, комісії) реалізують функції управління у тих сферах, які не є об’єктами сфери впливу з боку міністерств і комітетів.

Наступною ланкою виконавчої вертикалі є місцеві органи виконавчої влади. У Конституції України (ст.118) зазначено, що виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.

Голови місцевих державних адміністрацій під час здійснення своїх повноважень, відповідальні перед Президентом України; Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Крім того, місцеві державні адміністрації в цілому підзвітні і підконтрольні відповідним радам народних депутатів (обласним та районним) у частині повноважень, делегованих їм цими радами, а також органам виконавчої влади вищого рівня. Таким чином, не тільки голови місцевих державних адміністрацій, а й самі адміністрації знаходяться у системі подвійного підпорядкування. Щодо них запроваджено принцип вертикальної та горизонтальної субординації, який не завжди є ефективним і виправданим.

Згідно із Конституцією України місцеві адміністрації на відповідній території забезпечують:

1) виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади;

2) законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян;

3) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин – також програм їх національно-культурного розвитку;

4) підготовку та відповідних обласних і регіон них бюджетів;

5) звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;

6) взаємодію з органами місцевого самоврядування;

7) реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.[49]

Діяльність місцевих органів виконавчої влади регламентується Конституцією України та Законом “Про місцеві державні адміністрації”. Згідно цього закону склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих держадміністрацій. Голови місцевих держадміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. При здійсненні своїх повноважень вони відповідальні перед Президентом України і Кабміном та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Судова влада – одна з трьох гілок державної влади, необхідна умова реалізації принципу поділу влади, покликана запобігати можливості змови чи протистояння двох інших гілок влади (законодавчої і виконавчої), створювати перепони на шляху виникнення диктатури.

Основними функціями Судової влади є конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне та інше судочинство у формі розгляду і вирішення судами відповідних справ з одного боку, суд регулює конфліктні ситуації в суспільстві і підтримує правопорядок, додержання норм конституції всіма громадянами й суспільними інститутами, з іншого – маючи виключне право тлумачення конституційних норм, суд констатує політичні організації й форми політичної діяльності. Для того, щоб виконати цю складну функцію, суд посідає автономне становище щодо органів державної влади й управління. Забезпечується це високими кваліфікаційними вимогами, порядком призначення суддів.

Особливу важливу роль у рамках судової галузі має інститут конституційного нагляду, що стежить за відповідністю законів і актів управління конституції. У цілому політична функція суду нині все більше виходить на перший план порівняно із судово-правовою, що дає можливість судовій владі виступати повноцінним партнером законодавчої й виконавчої влади.

Судову владу в Україні представляють Конституційний Суд України, загальні та арбітражні суди. За Конституцією України найвищим судовим органом системи судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.[50]

Конституцією визначений порядок призначення (обрання) суддів та організація судових органів, закріплені незалежність і недоторканість суддів, передбачені основні принципи судочинства; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення доказовості вини; змагальність сторін; підтримка державного звинувачення в суді прокурором; забезпечення звинуваченому права на захист; гласність судового процесу; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження судового рішення; обов’язковість судових рішень.[51]

Здійснюючи правосуддя, суди захищають права і законні інтереси громадян, юридичних осіб і держави. Суди є незалежними у своїй діяльності, вони підпорядковуються тільки закону. Будь-яке втручання у здійснення правосуддя забороняється. Судові рішення не підлягають перегляду інакше, як судом і у встановленому законом порядку.

У здійсненні правосуддя в цілому або його окремих функцій беруть участь у встановлених Конституцією й законами межах і формах народ України та окремі органи або інші інститути держави. Зокрема, народ України безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. У здійсненні окремих функцій правосуддя беруть участь прокуратура та інші державні органи.

Історія світової цивілізації свідчить, що тільки там, де суд сформувався в систему, здобув необхідні елементи незалежної владної структури і почав виконувати лише йому притаманні функції, держава досягла стабільності, передбачуваності у соціально-економічній і політичній сферах.

Конституція України піднесла роль суду на рівень, який він має займати у правовій державі.[52]

Справжній, незалежний суд потрібен в першу чергу не суддям, а нашій правовій, демократичній, соціальній державі, її громадянам для забезпечення захисту їх прав і законних інтересів, честі, гідності, життя, здоров’я і безпеки.[53]

Органами державної влади в Україні є ще й органи місцевого самоврядування. Сутність місцевого самоврядування, на наш погляд, може бути розкрита на підставі творчого врахування світового досвіду, історичних традицій українського народу, реалій сьогодення України. Розуміння теорії і практики місцевого самоврядування, формування його оптимальних для сучасних умов моделей є важливим завданням державознавчої науки нашої суверенної держави.[54]

Принцип місцевого самоврядування, закладені в Конституції України, багато в чому відповідають принципам Європейської Хартії місцевого самоврядування і спрямовані на захист і зміцнення незалежної місцевої влади, принципів демократії та децентралізації влади.[55]

Питанням місцевого самоврядування присвячений розділ ХІ Конституції України. Ст.140 Конституції визначає місцеве самоврядування як право територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.[56] Слід зазначити, що Конституція України значно підвищує роль і значення місцевого самоврядування у вирішенні багатьох місцевих проблем. В ст.7 Конституції України сказано, що в Україні проголошується і гарантується місцеве самоврядування.

Ст.19 Конституції встановлює принцип, згідно з яким органи державної влади і органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі і в межах повноважень і способами, передбаченими Конституцією та законами України.

Законодавчою основою місцевого самоврядування крім Конституції є Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 року, та інші законодавчі акти. В цьому законі є стаття на право громадян на право у місцевому самоврядуванні. Відповідно до неї громадяни України реалізують це право за належністю до відповідних територіальних громад і будь-які його обмеження залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, терміну проживання на відповідній території, за мовними чи іншими ознаками забороняється. Ця стаття українського законодавства повністю відповідає Всесвітній декларації про місцеве самоврядування. [57]

На жаль сьогодні в Україні існує невирішеність проблеми розподілу функцій на рівні самоуправлінської діяльності. Це призводить до того, що у системі самоврядування з самого початку запроваджується не правове регулювання на засадах “правил гри”, а ієрархічне підпорядкування старого радянського типу. Розбудова демократичних принципів державотворення не можлива без виділення і окреслення чітких правових, фінансових, автономних джерел існування органів самоврядування.[58]

Отже, у переважній більшості країн, включаючи Україну, керівним принципом розбудови державності за умов сьогодення є ідея народовладдя. В сучасній демократії функції безпосереднього керівництва державою й контролю за цією діяльністю фактично залишаються в руках владної еліти. Контроль за діяльністю виконавчої влади частково здійснює влада законодавча, обидві вони перебувають під контролем судової влади, але весь цей кругообіг управлінських функцій і контролю за ними замикається в Україні в межах владних повноважень еліти. “Простому народу” при цьому відводиться роль пасивної маси. Тому в Україні повинні бути відпрацьовані й санкціоновані Законом чіткі механізми, котрі належним чином гарантуватимуть постійну і повну звітність державних установ та окремих її представників перед органами всенародного контролю. Ця діяльність, якщо вона буде здійснюватись гласно, з повним доступом обох сторін до ЗМІ, зробить державну владу більш “прозорою”, відкритою і в той же час більш залежною від народу.


[1] Див.: Конституція України. – розділ І.

[2] Див.: Політологічний енциклопедичний словник. – С.209.

[3] Див.: Конституція України. – Ст.69.

[4] Там само. – Ст.71.

[5] Див.: Медведчук В. Державна влада в Україні: сучасний стан та перспективи розвитку. // Право України. – 1998. - №4. – С.6.

[6] Див.: Політичний енциклопедичний словник. – С.343.

[7] Див.: Декларація про державний суверенітет України. – К.: Наукова думка, 1990. – Преамбула.

[8] Див.: Основи держави і права /За ред.А.Колодія і А.Олійника/ - К.: Либідь, 1997. – С.57.

[9] Конституція України. – Ст.5.

[10] Там само.

[11] Конституція України. – С.5.

[12] Конституція України. – розділ І.

[13] Див.: Волков В. Людина і світ. – К.: Феміна, 1995. – С.136.

[14] Політологічна школа. Словник. – С.148.

[15] Серьогін В.О. Конституційний принцип гласності у діяльності органів державної влади в Україні // Політика. Політична наука. Реферативний журнал. – К., 1999. - №8. – С.8.

[16] Див.: Марчук П.П. Політологія. – Тернопіль, 1998. – С.110.

[17] Конституція України. – розділ І.

[18] Терен В. Україна нинішня і Україна прийдешня. – Дніпро, 1999. - №7,8. – С. 2-8.

[19] Див.: Конституція України. – розділ І.

[20] Там само.

[21] Канівський О. Принцип розподілу влади в механізмі сучасної демократичної держави. – С. – ДТУ, 1999. – С.13.

[22] Див.: Конституція України. – С.6.

[23] Див.: Коневчський О. Принцип розподілу влади в механізмі сучасної демократичної держави. – С.14.

[24] Див.: Медведчук В. Державна влада в Україні: сучасний стан та перспективи розвитку // Право України. – 1998. - №4. – С.5-9.

[25] Див.: Конституція України. – С.8.

[26] Див.: Основи конституційного права України /За ред. В.В.Копейчикова. – К.: Юрінком, 1997. – С.33.

[27] Конституція України. – С.71.

[28] Див.: Про державну правову природу влади Президента України в системі розподілу влад. М.Процюк, Цвік М. // Вісник Академії правових наук України. – 1999. - №1. – С.51-61.

[29] Див.: Валіз Ч., Піченко В. Система розмежування владних повноважень в Україні // Вісник Прогр. сприяння Парламентові України. – 1998. - №3. – С.2-8.

[30] Див.: Конституційне право України / За ред. Погорілка В.Ф. – К.: Наукова думка, 2000. – С.373.

[31] Конституція України. – С.102.

[32] Там само.

[33] Конституція України. – С.113.

[34] Там само. – С.124.

[35] Див.: Марчук П.П. Політологія. – Т., 1998. – С.224.

[36] Культура державного управління в Україні. Гаєвський Б., Рехкало В. – К.: в-во УАФУ, 1998.

[37] Погорілко. Конституційне право України. – К.: Наукова думка, 2000.

[38] Політологічний енциклопедичний словник /За ред. Ю.Шемшученка, В.Бабніна. – К.: Генеза, 1997.

[39] Політичний енциклопедичний словник. – С.35.

[40] Див.: Чиркин В. Элементы сравнительного государствоведения. – М., 1994. – С.36.

[41] Див.: Конституція України. – С.75.

[42] Див.: Нова конституція України / За ред. Погорілка. – К.: Наукова думка, 1998. – С.19.

[43] Див.: Конституційне право України / За ред.Погорілка В.Ф. – К., 2000. – С.384.

[44] Див.: Веніславський Ф. Взаємодія гілок державної влади як принцип основ конституційного ладу України // Право України. – 1998. - №1. – С.36.

[45] Див.: Конституція України. – С.107.

[46] Див.: Марчук П. Політологія. – С.211.

[47] Див.: Медведчук В. Державна влада в Україні: сучасний стан та перспективи розвитку. – С.8.

[48] Див.: Основи Конституційного права України. – С.108.

[49] Див.: Конституція України. – С.119.

[50] Див.: Конституція України. – С.125.

[51] Див.: Конституція України. – С.129.

[52] Див.: Стефанюк В. Судова реформа в Україні // Право України. – 1998. - №1. – С.20.

[53] Див.: Огородник А. Ще раз про судову незалежність. Там само. – С.30.

[54] Див.: Куйбіда В., Чушенко В. Поняття місцевого самоврядування в Україні // Право України. – 1998. - №5. – С.17.

[55] Див.: Головченко В., Корпань О. Конституційні принципи місцевого самоврядування. – Там само. - №3. – С.14.

[56] Див.: Там само. – С.17.

[57] Див.: Ольховський Б., Єрмолаєв В. Місцеве самоврядування в Україні. Навчальний посібник. – Харків: Рубікон, 1998. – С.24.

[58] Див.: Лісничий В., Устинов О. Проблеми та протиріччя впровадження самоврядування в Україні. // Актуальні проблеми державного управління. – 1999. - №1. – С.58.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений08:09:53 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
11:06:34 29 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Конституційні засади закріплення організації здійснення державної влади в Україні

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150539)
Комментарии (1836)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru