Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Основні типології політичних систем

Название: Основні типології політичних систем
Раздел: Рефераты по политологии
Тип: реферат Добавлен 00:03:14 04 июня 2011 Похожие работы
Просмотров: 3108 Комментариев: 2 Оценило: 1 человек Средний балл: 2 Оценка: неизвестно     Скачать

Основні типології політичних систем


1. Загальні підходи та характеристики типологій політичних систем

Функціонування політичної системи обумовлене наявністю відносин з іншими політичними системами. Кожна політична система має свої ознаки й характеристики, форми і типи Для з’ясування того, як вони формуються, чим різняться або як поєднуються, політологія ставить перед собою важливе завдання з вироблення класифікації, тобто типології політичним систем.

У сучасній західній політичній науці вирізняють такі типі політичних систем: військові та громадянські; консервативні і ті, що трансформуються; закриті й відкриті (в основу покладено ступінь і глибину зв’язків з навколишнім середовищем зовнішнім світом); завершені й незавершені (основний критерій – наявність усіх складників); мікроскопічні, макроскопічні та глобальні; традиційні й модернізовані; авторитарні й тоталітарні.

Досить поширеною є типологія Ж. Блонделя, який вирізняє п’ять типів політичних систем: ліберальної демократії, радикально-авторитарні (комуністичні), традиційні (збереження наявних соціальних відносин), популістські (властиві країнам третього світу), авторитарно-консервативні. Американський вчений Г. Алмонд визначив чотири типи систем:

англо-американську (характерні риси – прагматизм, раціоналізм, основні цінності – свобода особистості, індивідуалізм, добробут, безпека);

континентально-європейську (взаємодія політичних субкультур із модернізованими інститутами);

доіндустріальну (або частково індустріальну), що передбачає перехрещення різних політичних культур і відсутність чіткого поділу владних повноважень;

тоталітарну (концентрація влади в руках бюрократичного апарату, монополія правлячої партії, заідеологізованість).

Дж. Коулмен поділяв політичні системи на конкурентні, напівконкурентні та авторитарні. В основу типології російського вченого К. Гаджієва покладено такі ознаки: 1) природа політичної системи, характер політичного режиму (демократія, авторитаризм, тоталітаризм); 2) форми державно-адміністративного устрою (унітарна держава, федерація, конфедерація); 3) співвідношення різних гілок влади (монархія, республіка та їх різновиди).

Відомі американські політологи З.Бжезинський і К.Фрідріх (праця “Тоталітарна диктатура та автократія” – 1956 р.), а також С.Хантінгтон (спільна з Бжезинським робота “Політична влада: США/СРСР” – 1961 р.) поділяли всі політичні системи на інструментальні та ідеологічні. Так, до інструментальних вони відносили політичну систему США, бо вона уособлює демократичні установи й інститути. У соціалістичних країнах, на їх думку, існували ідеологічні політичні системи, які є продуктом примусу. Вони створені партіями та їх лідерами силовими методами, хоча і з метою побудови нового суспільства.

Усі вищеназвані типології є умовними. Насправді не існує «чистого» виду політичних систем, оскільки всі вони, насамперед, є плодом свідомих зусиль людей, що живуть у певний час і в певному місці. До того ж політична система суспільства – досить специфічне і своєрідне утворення, характер якого визначається історичними, економічними, культурними та іншими умовами.

Відмінні особливості кожної окремої типології політичної системи дозволяють визначити якийсь певний основний критерій, що зумовлює різницю між ними. Автор зупиниться на аналізі восьми найпоширеніших типологій політичних систем, критеріями виокремлення яких виступають:

- тип суспільно-економічної формації;

- характер політичного режиму;

- модельні характеристики за принциповими, “корінними” ознаками;

- характер партійної системи;

- спосіб здійснення виборів;

- панівна або домінуюча ідеологія;

- комплексні, інтеграційні (цивілізаційні) чинники розвитку суспільства;

- форма держави.

2. Формаційні політичні системи

Ця типологія ґрунтується на традиційному формаційно-стадіальному підході до суспільного розвитку, суть якого полягає в послідовній зміні суспільно-економічних формацій. Характер політичної системи визначається насамперед економічно та соціально обґрунтованими інтересами й цілями. Звідси, виділимо й охарактеризуємо п’ять типів політичних систем.

1. Рабовласницька політична система , яка базувалася на наявності класового антагонізму (в першу чергу між рабами та рабовласниками) в рамках тодішніх рабовласницьких держав. Різновидами такої політичної системи були територіально-політичні утворення на Сході, в античній Греції та Стародавньому Римі.

На Сході (в Ассирії, Вавилоні, Єгипті) задовго до нової ери склалася форма необмеженої самодержавної влади, відомої під назвою деспотії. Вона ґрунтувалася на сваволі правителів і їх оточення, жорстокому придушенні будь-якого волевиявлення.

В античній Греції у VII – VI ст. до н.е. сформувалися самостійні держави-поліси з власними політичними, військовими та релігійними центрами (древньогрецький мислитель Аристотель проаналізував у своїй праці “Політика” державний/політичний устрій і внутрішнє життя 158 таких грецьких полісів). Залежно від результатів боротьби між демосом і родовою аристократією встановлювалася, відповідно, демократична чи олігархічна державна влада. Економічний розвиток і політична могутність полісів ґрунтувалися на широкому застосуванні рабства. Раби, на відміну від вільних (громадян), позбавлялися будь-яких політичних прав. У період еллінізму (ІІІ – ІІ ст. до н.е.) в Греції переважали держави воєнізованого типу – Ахейський союз, Етолійський союз, Македонія, які прагнули до панування в Елладі. Але після розгрому римлянами Ахейського союзу в 146 р. до н.е. Грецію підкорив Рим.

У Стародавньому Римі спочатку впродовж VIII – VII ст. до н.е. правили шість царів – царський період політичної історії. На початку VI ст. до н.е. почав формуватися республіканський устрій у формі так званої полісної республіки, до складу якої входила група міст на Апеннінському півострові з різним правовим статусом. Всі вони знаходилися під владою Риму, який за рахунок завоювання та підкорення провінцій у Європі, Азії, Африці значно зміцнив і розширив свою територію. Політичну владу в Римській республіці здійснював сенат і консули, які вибиралися на певний період часу. На місцях основні владні функції здійснювали правителі провінцій, які окрім цивільних мали великі військові повноваження. Громадянські війни у І ст. до н.е. привели до встановлення одноособового правління – у 27 р. до н.е. Октавіан Август став імператором. Римська імперія проіснувала до 476 р. н.е. Падіння Західної Римської імперії означало крах рабовласництва і зруйнування рабовласницької політичної системи.

2. Феодальна політична система , для європейського варіанту якої характерне панування в основному монархічної форми правління (республіки існували лише у Новгороді, Венеції, Флоренції, Любеку), християнського світосприйняття та феодального способу виробництва. Він базувався на поземельній власності феодалів і використанні праці залежних і вільних селян і ремісників. Поступово відбувався процес об’єднання роздрібнених держав і посилення королівської влади. Наслідком стало утворення в XV – XVI ст. централізованих феодальних держав – Англії, Франції, Росії, Іспанії. У надрах феодалізму почали зароджуватися представницькі органи влади (Боярська дума в Росії, парламент в Англії, Генеральні штати у Франції), які поклали початок представницькій монархії і парламентському устрою – конституційній монархії. У період розкладу феодалізму та початку переходу до індустріального (капіталістичного) суспільства принципово новим явищем у Європі стала Голландська республіка, в якій місце короля посіли Генеральні штати.

3. Капіталістична політична система , яка була заснована на приватній власності на засоби виробництва, експлуатації найманої праці капіталом, ідеях прогресу, свободи вільного підприємництва та недоторканості приватної власності. У країнах Західної Європи та США остаточно склався тип буржуазної держави. Головними її ознаками стали парламентська система, система конкурентних політичних партій (консервативна і ліберальна – в Англії, демократична і республіканська – в США), сильний апарат державної влади, загальне виборче право, місцеве самоврядування. Значно розширилося втручання держави в різні сфери соціальних відносин і суспільного життя. Зросла роль виконавчої влади у порівнянні з законодавчою. Дедалі більшого значення набували такі важливі елементи буржуазної державної машини як поліція, суд, армія. Остаточно склалася політична влада великої буржуазії, хоч у різних країнах вона мала різні форми. Так, в Англії це була конституційна монархія, у США – буржуазно-демократична республіка, в Німеччині – юнкерсько-буржуазна монархія. Головні важелі економічної та політичної влади зосередилися в руках порівняно нечисленної еліти представників промислового та фінансового капіталу. Основи буржуазного державного устрою і політичної системи закріплялися в конституціях – писана конституція стає традицією буржуазного політичного устрою (наприклад, 1787 р. – Конституція США, 1791 р. – Конституція Франції, 1871 р. – Конституція Німецької імперії). На рубежі ХІХ – ХХ ст. з переходом до нової стадії капіталізму – імперіалізму – зросла влада монополістичного капіталу, яка поєднується із силою буржуазної держави (так званий державно-монополістичний капіталізм).

4. Соціалістична політична система , основу якої склала соціалістична (всенародна) власність на засоби виробництва і держава диктатури пролетаріату. Для неї була характерна система радянської влади, яка ґрунтувалася на всесиллі та владній монополії комуністичної партії, контролі з боку держави за всіма сферами суспільного життя й особливій ролі Рад депутатів трудящих (потім – народних депутатів), у яких зосереджувалися законодавчі та виконавчі важелі влади. Соціалістична політична система характеризувалася також режимом народної демократії при переході до соціалізму країн Центральної та Південно-Східної Європи. Народна демократія була революційною демократичною владою під керівництвом робітничого класу і його комуністичної партії. Фактична монополія комуністичної партії на владу, заперечення політичної опозиції, політичного й ідеологічного плюралізму, посилення влади державних органів примусу – характерні риси соціалістичної політичної системи в СРСР і країнах соціалістичного табору 40 – 80-х рр. ХХ ст. Конституційне закріплення прав і свобод громадян, розвиток формальної демократії, забезпечення фактичної рівноправності націй і народностей сприяли переростанню держави диктатури пролетаріату у всенародну соціалістичну державу. Це було закріплено в конституціях так званого розвиненого або реального соціалізму (наприклад, у Конституції СРСР від 7 жовтня 1977 р.).

5. Перехідна або трансформаційна політична система , характерна для країн, які знаходилися або перебувають на стадії переходу від одного до іншого економічного та суспільно-політичного устрою. Характеризується розмитістю та невизначеністю політичного режиму, тобто методів державного управління, кардинальними змінами партійно-політичної системи, нестабільністю внутрішньополітичної обстановки, суперечливістю політичних процесів, ідейними розколами в суспільстві та дискусіями з питань вибору шляхів розвитку, часто ускладненням соціальних, етнонаціональних і етнорелігійних конфліктів. Прикладом таких трансформацій є політичні та інші системні перетворення у країнах Центральної, Східної та Південно-Східної Європи кінця 80-х – початку 90-х рр. ХХ ст., які супроводжувалися крахом тоталітарних політичних систем.

Політичне банкрутство керівних правлячих партій, неефективність адміністративно-командних методів управління та небажання більшості населення жити в старих умовах тоталітарного режиму – все це визначило виникнення своєрідної революційної ситуації у країнах Центрально-Східної Європи. При наявності конкретних особливостей загальним для всіх країн було прагнення ліквідувати монопольну владу правлячих партій, встановити дійсно демократичну форму правління і на основі широкої демократизації оновити соціально-економічне та політичне життя суспільства. Все це покликані були здійснити так звані “оксамитові” або “ніжні” революції кінця 80-х років минулого століття, які в цілому відбувалися мирним шляхом і без людських жертв (за винятком Румунії і НДР, а також Югославії, де спалахнула громадянська війна).

При всій своєрідності революційних процесів у державах Центрально-Східної Європи можна виокремити й загальні риси радикальних перетворень. Насамперед це:

відмова правлячих партій від монополії на владу, від конституційних гарантій права на одноосібне управління країною, бурхливе оформлення багатопартійних систем;

становлення реальної системи плюралістичних демократичних виборів на всіх рівнях державної влади;

виведення з-під контролю комуністів армії, міліції, прокуратури, органів держбезпеки, тобто деполітизація репресивно- силового апарату;

відміна державної цензури на засоби масової інформації, масове відкриття нових друкованих видань, теле- радіоканалів і передач демократичного спрямування;

розробка та впровадження пакету соціально-економічних, насамперед ринкових реформ і перетворень.

3. Режимні політичні системи

Найпоширенішою є типологія політичних систем за політичними режимами на тоталітарні, демократичні, авторитарні, анархічні й охлократичні. Критерієм розмежування виступає тип політичного режиму – характер і способи здійснення та взаємодії влади, суспільства (народу) і особи (громадянина). Західні політологи Г.О.’Доннел і Ф.Шміттер влучно визначали режим як сукупність явних або прихованих структур, “які визначають форми та канали доступу до провідних урядових постів…” Основні ознаки, за якими розрізняють політичні режими та, відповідно, режимні політичні системи, такі:

спосіб формування органів влади;

співвідношення законодавчої, виконавчої та судової влади, центрального уряду та місцевого самоврядування;

становище та роль громадських організацій і партій;

правовий статус особистості;

встановлена законодавча система;

зміст і співвідношення того, що дозволено і що заборонено;

V’ рівень економіко-господарського розвитку;

політична стабільність суспільства;

порядок функціонування правоохоронних і каральних органів;

ментальні установки, історичні та культурні традиції, мораль і звичаї народу.

1. Тоталітарний тип політичної системи виник у ХХ ст. і був характерний насамперед для держави Б.Муссоліні в Італії (фашистський тоталітаризм), нацистської диктатури в Німеччині (націонал-соціалістський тоталітаризм), сталінізму в СРСР (комуністичний тоталітаризм), Ірану періоду А.Хомейні (теократичний тоталітаризм). Термін “тоталітаризм” з’явився в 20-х роках минулого століття в Італії, а в 1944 р. Ф.Хайєк написав знамениту “Дорогу до рабства”. Науковий аналіз тоталітаризму ще в 40 – 50-х рр. ХХ ст. здійснили у своїх працях американські політологи Х.Арендт (“Походження тоталітаризму”, 1951) і К.Фрідріх та З.Бжезинський (“Тоталітарна диктатура і автократія”, 1956). Яскраву картину тоталітарного суспільства у романі “1984” створив відомий англійський письменник Дж.Орвел. На політологічному симпозіумі в США в 1952 р. тоталітаризм був визначений як “закрита й нерухома соціокультурна та політична структура, в якій будь-яка дія – від виховання дітей до виробництва й розподілу товарів – спрямовується і контролюється з єдиного центру”. Подібного розуміння тоталітаризму дотримувався у своїй відомій праці “Демократія і тоталітаризм” французький політолог Р.Арон, який назвав цей тип політичної системи “монополістичним устроєм”.

У своєму політичному розвитку тоталітаризм проходить три етапи: 1. Революція; 2. Консолідація влади, що означає усунення опозиційних партій і сил з політичної арени; 3. Ліквідація очевидних і вигаданих ворогів всередині правлячої партії. Для тоталітарного режиму характерні такі ознаки:

надзвичайно централізований і бюрократичний характер державного управління;

наявність лише однієї офіційної ідеології для всього суспільства, де головним носієм цієї ідеології виступає одна правляча політична партія;

абсолютна підпорядкованість громадян, всіх організацій і спілок правлячій партії;

наявність розгалуженої системи таємної політичної поліції;

культ вождя, який має практично необмежену владу;

яскраво виражений антилібералізмі антидемократизм, репресії проти власного народу тощо;

діє правило чіткої регламентації: не заборонено те, що дозволено законом.

2. Демократичний тип політичної системи як форма організації та здійснення влади є протилежністю тоталітарному характеру і способу взаємодії влади, суспільства й особи. Такою виступає демократія західних держав, насамперед Англії, Франції і США. Демократичний тип політичної системи як форма організації і здійснення влади пройшов довгий і складний шлях розвитку від прямої демократії античного полісу до ліберально-демократичного або поліархічного (за визначенням американського політолога Р.Даля) політичного устрою ХХ ст. Основна суть його полягає у правлінні меншості, що обирається народом на конкурентних виборах, а також чіткому розмежуванні влади між різними її гілками при взаємному контролі.

Існують чотири головних ознаки або принципи демократичної політичної системи:

1) суверенітет народу (загальна демократія, пряма демократія, представницька демократія);

2) будова і порядок формування органів влади (парламентська, президентська, змішана, суперпрезидентська республіки, парламентська монархія);

3) рівність прав громадян на участь в управлінні державою (політична демократія і соціальна демократія);

4) підпорядкування меншості більшості при прийнятті та здійсненні рішень (деспотична демократія, тоталітарна демократія, конституційна демократія).

Американські політологи М.Д.Роскін, Р.Л.Корд, У.С.Джонс дають таке визначення демократії: це політична система, яка передбачає заміну державних чиновників і право людей справляти вплив за допомогою голосування на рішення, що приймаються. Ще краще, на нашу думку, сказав свого часу президент США А.Лінкольн: “Демократія – це правління народу, обране народом, для народу”. При цьому серед головних ознак демократизму можна виділити наступні:

формальне визнання народу джерелом влади, її сувереном;

визнання права всіх громадян на участь у формуванні органів державної влади, контроль за їхньою діяльністю, вплив на прийняття рішень;

переважне право більшості при прийнятті рішень, чітке регламентування політичних процедур і процесів;

вимога виборності та періодичної змінюваності складу органів державної влади;

наявність політико-правового порядку, при якому дозволяється існування і діяльність різних політичних партій, рухів та організацій;

дотримання конституційних норм і реальне здійснення принципу “розподілу влади” на законодавчу, виконавчу, судову;

наявність розвиненого громадянського суспільства – розмаїття неопосередкованих державою взаємовідносин вільних і рівноправних індивідів в умовах ринку і демократичної правової державності;

на відміну від тоталітаризму діє правило: дозволено все, що не заборонено законом.

3. Авторитарний тип політичної системи відповідає такому державно-політичному режиму, який характеризується:

значним зосередженням влади в руках однієї особи або обмеженої групи людей;

ураженням, звуженням політичних прав і свобод громадян і суспільно-політичних організацій;

строгою регламентацією активності громадян і політичних інститутів;

дозволом діяльності лише лояльних правлячій владі політичних сил і легальної лояльної опозиції;

різким скороченням прерогатив і повноважень демократичних інститутів.

Іншими словами – це режим жорсткого примусу до дотримання законів, до виконання непопулярних, але формально легальних вимог.

Зразками авторитарного правління вважаються режими Ю.Пілсудського в Польщі, адмірала Хорті в Угорщині, генерала Франко в Іспанії, генерала Піночета в Чилі. Проте авторитарних ознак може набрати будь-яке державне управління, якщо виконавча чи законодавча інституція або керівна посадова особа перебирають на себе функції та повноваження інших, стають єдиним у суспільстві центром прийняття загально-значимих рішень. До речі, це може статися не тільки від злого умислу авторитарної особи, але й відповідно до вимог конституції. Так, пряме президентське правління в надзвичайних ситуаціях передбачене законодавством багатьох країн світу. Авторитарні режими, як правило, спираються на армію – воєнний режим (свого часу він існував у Чилі, Пакистані, Греції, Туреччині та інших державах). Військові найчастіше втручаються в політичний процес, щоб покінчити з тривалою кризою, яку не вдається подолати ліберальними засобами. Разом з тим виокремлюють кілька й інших основних типів авторитарних політичних систем: партійні (СРСР періоду Л.Брежнєва і після нього), сучасна Білорусь, Марокко, Гватемала), корпоративні (сучасна Росія), національні (сучасні Узбекистан, Туркменістан, Казахстан), особисті (Індія при І.Ганді, Румунія при Н.Чаушеску) режими.

З іншого боку, встановлення авторитарного режиму вважається неминучим у процесі модернізації тоталітарного суспільства. Якщо тоталітарний режим – це влада сваволі й беззаконня, то авторитаризм є владою суворого закону. Така авторитарність у конкретних умовах зміцнює силу демократії фактичною політичною силою, створенням демократичного політичного механізму. Найдоцільніший при цьому шлях – досягнення революційних змін, але еволюційними методами.

Іноді за способом здійснення політичної влади політологи також виділяють ще два типи політичного режиму – анархічний і охлократичний.

4. Анархічний тип політичної системи найчастіше має такі риси:

1 ерозія або повна руйнація ідеї єдиної держави та єдиної політичної системи суспільства;

1 взаємна конфронтація або навіть атомізація (розпад, подрібнення) владних структурна, відсутність ефективних форм координації їх дій;

1 втрата найвищими органами влади монополії на організоване застосування збройної сили;

сваволя та відсутність гарантій безпеки населення;

відсутність системи елективного нормативного регулювання суспільних відносин.

5. Охлократичний тип політичної системи характеризується:

некомпетентністю політичної влади;

намаганням простими засобами і дуже швидко розв’язувати складні проблеми суспільного життя, що вимагають тривалої копіткої праці;

відсутністю у представників влади реального почуття відповідальності перед своїм народом;

апеляціями влади до широких народних мас – популізмом;

рекрутуванням значної частини правлячої політичної еліти із “соціальних низів” і маргінальних верств суспільства, при цьому вона прагне швидко підвищити свій соціальний статус і поліпшити матеріальне становище.

4. Модельні політичні системи

політична ідеологія авторитарний тоталітарний

Близькою до типології політичних систем за характером політичного режиму є типологізація за принциповими, корінними ознаками, які ґрунтуються на факторах, що визначають характер і напрям розвитку політичної системи. Такими факторами виступають політичний інтерес соціально-політичних та етнічних спільнот, цілеспрямованість і цілевизначеність, суб’єкт політики, економічні зв’язки. Кожний із цих факторів діє як самостійно, так і в сукупності з іншими. Якщо ж із них випадає хоча б один, то відбувається послаблення або навіть розвал всієї політичної системи чи окремих її структурних елементів. Залежно від прояву та сили впливу зазначених факторів, на думку київських політологів І.Дзюбка, К.Левківського, Т.Мельника, історично складається один із трьох типів або моделей політичної системи тієї чи іншої країни – командний, змагальний, соціопримирливий.

Командна політична система пройшла історичний шлях від правління єгипетських фараонів, імператорів Риму, феодальних абсолютних монархів до сучасних авторитарних, тоталітарних систем. Відповідно до панівної ідеології різновидами тоталітаризму виступають комунізм, фашизм і націонал-соціалізм. Сьогодні командні системи існують насамперед в Азії та Африці (Північна Корея, Ірак, Лівія). Дана політична система має такі риси:

надмірна роль центру, в тому числі у прийнятті та реалізації рішень;

командний стиль управління всіма сферами суспільного життя;

заперечення політичного плюралізму;

ставка на силові структури;

виняткова роль партійно-державного лідера й однієї ідеології;

обмеження прав і свобод громадян;

відсутність чіткого розподілу влади;

поширення політичної демагогії на захист інтересів народу;

створення еліти закритого типу – номенклатури.

Змагальна політична система є протилежною командній і може ефективно функціонувати за умов стабільного суспільства як єдиного соціального організму. Історично вона існувала в рабовласницьких Афінах, феодальних містах-державах (Новгород, Дубровник, ганзейські міста) і найяскравіше проявила себе в епоху індустріального суспільства (капіталізму) з його постулатами вільної торгівлі, вільної конкуренції, ринкової економіки, поваги до природних прав людини. Для змагальної політичної системи характерні наступні ознаки:

наявність багатьох центрів прийняття політичних рішень, які через свої “групи тиску” впливають на державну владу;

визнання рівності та гарантій прав людини й об’єднань громадян;

захист конституційного ладу та його правових засад;

ставлення до права як до найвищої цінності;

зв’язок політичної системи та саморегуляції суспільства у сферах економіки, соціальних відносин, духовного життя тощо.

Соціопримирлива політична система має такі типологічні характеристики:

першочерговість соціальних проблем у змаганні за утвердження політичних цілей і завдань;

використання компромісів для вирішення політичних та інших проблем;

професіоналізм політичного управління;

утвердження політичного плюралізму та високий рівень політичної культури;

прагнення до утвердження соціального миру та соціальної справедливості;

високий рівень захисту прав людини;

поступове, постійне, неухильне здійснення соціальних програм;

політична безконфліктність і саморегульованість суспільства.

Певні елементи такої системи існували в історичному минулому й існують зараз. Однак справжня соціопримирлива політична система складається лише в умовах високого рівня економічного розвитку, соціальної захищеності громадян, гарантування їхніх конституційних прав і свобод, політичного та культурного співробітництва між народами в процесі переходу людства від конфронтації до співробітництва, від протиборства до створення єдиної нової цивілізації. Реальними державами сучасності з найхарактернішими рисами соціопримирливої політичної системи виступають насамперед західні соціальні держави – Німеччина, Швеція, Норвегія, Люксембург, Швейцарія, США та інші – країни, які прагнуть до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості в суспільстві.

5. Партійні політичні системи

Партійні системи – це частина (підсистема) політичної системи, під якою слід розуміти сукупність стійких зв’язків і відносин партій різного типу одні з одними, а також з державою та іншими інститутами влади. До числа факторів, що справляють найбільший вплив на формування партійних систем належать характер соціальної структури суспільства, діюче законодавство (насамперед виборчі закони), характер власне міжпартійних взаємин (утворення змичок, блоків, коаліцій) і соціокультурні традиції. У залежності від цього політичні системи на основі партійного принципу типології прийнято класифікувати насамперед за кількісним складом партій, а також за якісними характеристиками зв’язків, у які вони вступають.

За кількістю діючих у країні партій виокремлюють наступні партійні політичні системи.

За російським політологом О.Соловйовим:

однопартійні, серед яких розрізняють деспотичні та демократичні різновидності (колишній СРСР);

півторапартійні, в яких діє коаліція, що складається із домінуючої партії та близької їй за поглядами, але менш популярної організації (колишні НДР і Болгарія);

двопартійні з двома відносно рівноцінними за популярністю конкурентними партіями (США, Великобританія);

двох з половиною партійні системи, в яких наявність двох авторитетних партій поєднується з діяльністю посередницької, але одночасно альтернативної організації, яка відіграє роль “третьої” сили, що дозволяє примирити цих двох противників (ФРН);

багатопартійні, з кількістю понад три партії (Україна, Австрія, Росія, Польща, Чехія, Словаччина, Нідерланди, Франція).

За американським політологом Л.Етстайном:

Багатопартійна система з однією пануючою партією (Мексика);

модифікована однопартійна система (США);

система “два плюс одна партія” (Великобританія, Канада, Австрія);

крайня багатопартійна система (Франція);

стабільна багатопартійна система (ФРН).

Близькою до цієї типології, але складнішою, так як вона ґрунтується на якісних характеристиках зв’язків, у які вступають партії, є типологія італійського політолога Дж.Сарторі. На основі аналізу ідеологічної дистанції (“полярності”) між партіями він виділив сім типів партійних політичних систем:

однопартійні (СРСР, Північна Корея, Куба, Лівія), з однією легальною партією, яка володіє всією повнотою влади, що призводить до зрощення партійного апарату з державним;

гегемоністські (колишні соціалістичні країни Східної Європи, Китай, Мексика), з однією провідною партією (інші – партії-сателіти) та зрощенням партійного апарату з державним;

домінантні(Японія,Швеція,Індія), при яких одна домінуюча партія має тривалу (понад 40 років) перевагу в конкурентній боротьбі та формує уряд, що відзначається стабільністю;

двопартійні (США, Великобританія, Канада, Австралія), передбачають наявність двох рівноправних конкурентних партій, одна з яких після перемоги на виборах формує уряд, а інша складає впливову опозицію;

обмеженого плюралізму (Чехія, Литва, Болгарія, ФРН, Австрія, Бельгія), коли функціонує кілька потужних партій при відсутності гострих політичних суперечностей між ними та позасистемної опозиції, домінуючі партії формують урядові коаліції (часто нестабільні);

поляризованого плюралізму (Італія, Фінляндія, Нідерланди, Латвія, Словаччина, певною мірою Україна), з багатьма партіями, потужними з яких є крайні – ліві та праві, при цьому уряд формують центристські партії та існує гостре ідеологічне протистояння між центром і право-лівою опозицією;

атомізовані (Уругвай, Парагвай, Малайзія, Казахстан, Польща, Україна початку 90-х років ХХ ст.), коли існує багато невпливових політичних партій, а уряд формується або на позапартійній основі, або на засадах широкої коаліції.

Треба зауважити, що не існує єдиного стандарту в оцінці ефективності тих або інших партійних політичних систем. Однак у будь-якому випадку тип партійної системи суттєво впливає на наступні політичні явища та процеси:

1) характер організації та здійснення виборів глави держави, парламенту, органів місцевого самоврядування;

2) спосіб формування уряду, його ефективність і стабільність;

3) форму державного правління;

4) тип політичного режиму та політичної системи.

6. Виборчі політичні системи

Виборча система – це сукупність передбачених законом виборчих процедур, пов’язаних із формуванням органів влади, які функціонують у рамках виборчого права. Відповідати своєму соціальному призначенню вибори можуть лише тоді, коли вони ґрунтуються на певних принципах. Мова йде про дві групи таких принципів:

принципи виборчого права, які визначають статус кожного громадянина на виборах (загальний характер виборів, рівність виборців, таємниця виборів, пряме або безпосереднє голосування);

загальні принципи організації виборів (свобода виборів, наявність альтернативних кандидатів, конкурентність виборів, періодичність і регулярність виборів, рівність матеріальних та інформаційних можливостей політичних партій і кандидатів).

В сучасному світі використовується приблизно 350 різновидів виборчих систем, кожна з яких має певні переваги та недоліки. При цьому можна виокремити чотири основних типи виборчих політичних систем – мажоритарна, пропорційна, змішана, консенсусна.

Система абсолютної більшості або мажоритарна передбачає, що перемагає той кандидат, який набрав встановлену законом більшість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні. При цій системі виборчі округи бувають одно- або багатомандатні з приблизно рівною кількістю виборців на округ і наближеністю меж округів до меж відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Голосування відбувається тільки за одного кандидата в одномандатному окрузі або за кількох кандидатів – у багатомандатному. При застосуванні мажоритарної виборчої системи абсолютної більшості (Франція, Білорусь) обраним вважається кандидат, який отримав понад 50 % голосів виборців, що взяли участь у голосуванні. При мажоритарній системі відносної більшості (Україна до 1998 р., США, Великобританія, ФРН, Канада, Японія) перемагає той, хто випередив за кількістю голосів усіх своїх суперників. Загалом мажоритарна виборча система застосовується у понад 70 країнах світу, сприяє успіху насамперед великих партій і забезпечує стабільність уряду. Водночас при цій системі голоси виборців, подані за переможених кандидатів фактично пропадають. Відсутня також відповідність між кількістю голосів і кількістю отриманих мандатів. Окрім того безпосередня залежність результатів виборів від розподілу виборців за округами створює небезпеку маніпулювання шляхом тенденційного нарізання виборчих округів. Така практика спотворення волі виборців отримала назву “виборчої географії” або “джеррімендерінгу” (за іменем її творця – американського губернатора штату Массачусетс Джеррі).

Система пропорційного представництва або пропорційна передбачає проведення виборів за партійними списками і розподіл мандатів між партіями та виборчими блоками партій пропорційно до кількості голосів, набраних ними. При цій системі виборчі округи багатомандатні і їх межі або співпадають з межами всієї країни (єдиний загальнонаціональний округ), або з межами її областей (провінцій, земель). Голосування відбувається не за конкретну особу, а за певну партію чи блок партій, що виставляють свій список кандидатів. При цьому голоси можуть віддаватися за список в цілому без надання переваг (преференцій) – Польща, Чехія, Португалія, Ізраїль – так звані “жорсткі” списки; або із наданням переваг (преференцій) окремим кандидатам з того списку, якому віддається голос – Італія, Іспанія, Швеція, Норвегія, Данія, Австрія, Бельгія, Нідерланди – так звані “м’які” списки. У першому випадку партійні списки отримують кількість мандатів, пропорційну до кількості поданих за них голосів виборців. При наявності преференцій мандати надаються конкретним представникам із відповідних партійних списків. З метою усунення надмірної розпорошеності мандатів між партіями та сформування парламентської більшості й утворення уряду в більшості країн, що застосовують пропорційну систему (всього їх майже 50), введено своєрідний “бар’єр” – мінімальний відсоток голосів виборців, який має отримати список партії, щоб кандидати від неї могли одержати депутатські мандати (найчастіше він становить 4 – 5 %, хоча може коливатися від 1 % – в Ізраїлі до 10 % – в Туреччині). Загалом пропорційна виборча система покликана забезпечити представництво в парламенті різних політичних сил пропорційно до їх реального впливу.

Мажоритарно-пропорційна або змішана виступає в якості комбінації мажоритарної та пропорційної виборчих політичних систем. Найголовнішим і найпростішим варіантом такої системи є так зване “лінійне змішування”, за якого одна частина депутатів обирається за мажоритарною системою, а інша частина – за пропорційною. Класичним прикладом змішаної виборчої системи є ФРН, де 50 % депутатів Бундестагу обирається за земельними партійними списками, а ще 50 % - на основі мажоритарної системи відносної більшості. Саме такий принцип формування представницьких органів влади запозичили такі посткомуністичні держави як Україна (з 1998 р.), Росія, Молдова, Литва, Грузія, Болгарія, Угорщина. Ця система є реальною спробою компромісу між принципами представництва різних політичних сил і стабільністю уряду зсередини.

Консенсусну систему виборів використовують ООН і деякі партії (наприклад, “зелені”). Вона має позитивну спрямованість, тобто орієнтована не на критику противника, а на вибір найбільш сприятливого для всіх кандидата або виборчої платформи. При цьому виборець голосує на за одного, а за всіх кандидатів (їх має бути обов’язково більше двох) і ранжирує їх список у порядку власних симпатій. Так, якщо на посаду президента претендує три кандидати, то виборець визначає місце кожного з них: за 1-е місце дається 3 бали, за 2-е – 2 бали, за 3-є – 3 бали. Після голосування всі отримані бали сумують і за їх кількістю визначається переможець.

Незважаючи на відмінності, з точки зору життєдіяльності політичної системи суспільства вибори та виборчі системи повинні забезпечити виконання наступних найважливіших функцій:

артикуляція, агрегація та представництво різноманітних інтересів як всього населення, так і власне електорату;

мобілізація виборчого корпусу на розв’язання актуальних суспільних проблем;

політична соціалізація населення, розвиток його політичної свідомості та політичної участі;

генерування оновлення суспільства шляхом конкурентної боротьби альтернативних політичних програм;

конституювання ефективної опозиції та її підготовка до виконання функцій політичного керівництва;

рекрутування політичної еліти;

інтеграція різноманітних точок зору та формування загальної політичної волі;

каналізація, переведення політичних конфліктів у русло їх інституційного мирного врегулювання;

контроль за інститутами державної влади;

розширення комунікацій, відносин представництва між інститутами влади та громадянами;

легітимація та стабілізація політичної системи взагалі, а також власне конкретних інститутів влади – парламенту, уряду, президента, місцевого самоврядування тощо.

7. Ідеологічні політичні системи

Політична ідеологія – систематизована сукупність ідейних переконань, які виражають докорінні інтереси різних соціальних груп з приводу влади, її завоювання, захисту та використання, на ґрунті яких утворюються політичні відносини і функціонують відповідні інститути, організації та установи. Основними формами її вияву виступають політичні теорії, політичні концепції, політичні ідеї, соціально-політичні ідеали, політичні гасла, політичні погляди. У зв’язку із великим впливом ідеологічної підсистеми політичної системи суспільства на весь його розвиток доцільно детальніше охарактеризувати процес виникнення, розуміння і характерних рис політичної ідеології.

Термін “ідеологія” зобов’язаний своїм походженням Д. де Трасі. Французький філософ позначив ним методологічні основи всіх наук. Він приділив багато уваги походженню ідей, результатам їх практичного втілення, а також розробці методів ліквідації помилок, які з’являються в процесі пізнання дійсності. Написаний де Трасі у 1801-1805 рр. 4-томний трактат “Елементи ідеології” містив утопічні погляди, віру в безмежні можливості освіти, її вирішальний вплив на розвиток суспільства. Автор прагнув підняти ідеологію до рівня науки, включити її в систему соціальних дій. Критерії раціональних ідей де Трасі шукав не в тому політичному устрої наполеонівської держави, сучасником якого він був, а в тих можливостях політичної системи, які могли б проявитися у деяких ідеальних умовах. Суттєвим для нього було, наскільки наукова думка вільна від єресі, брехливих авторитетів, застарілих традицій. В ідеології відображалась віра у могутність людського розуму, здатного захистити думку від неправильних ідей (релігії, метафізики).

У наступні епохи поняття ідеології зазнало семантичних змін. У багатьох випадках критику релігійних і політичних ідей стали розглядати як загрозу існуючому способу життя. Наполеон I Бонапарт презирливо називав “ідеологами” людей, схильних до абстрактного теоретизування, яким просто не вистачало здорового глузду. Водночас імператор усією силою своєї влади підтримував стабілізуючу і охоронну функцію помилкових ідей. Історичний розвиток і науковий прогрес суспільства у XIX-XX ст. привели також до виникнення та існування різних понять ідеології у рамках марксистської і немарксистської соціологічної думки.

Марксизм розумів під ідеологією систему політичних, правових, моральних, релігійних, естетичних і філософських поглядів і ідей, у яких усвідомлюється та оцінюється ставлення людей до дійсності. Однак таке визначення явно страждає примітивізмом, спрощеністю, поверховістю і тому погодитися з ним не можна. Крім того, воно з’явилося в період адаптації теорії Маркса-Енгельса до нових соціально-політичних умов кінця XIX- початку XX ст., яка проявилася у популяризації і спрощенні марксизму (П.Лафарг, К.Лібкнехт, А.Бебель). У Росії це поетапно знайшло вираження у діяльності Г.Плеханова, В.Ульянова-Леніна, М.Бухаріна, Й.Сталіна. Як результат, цей “вульгарний марксизм” XX ст. став визначатися єдино вірним ученням, яке знаходилося поза всякою критикою і швидко перетворилося у догматичну закостенілу теорію, причому дуже далеку від розробленої К.Марксом і Ф.Енгельсом у середині і другій половині XIX ст.

Відповідаючи на питання, що ж конкретно являє собою ідеологія у параметрах “природничо-історичного процесу”, Маркс і Енгельс, стверджуючи принцип історизму в підходах до суспільних явищ, у рукопису “Німецької ідеології” писали: “Ми знаємо тільки єдину науку, науку історії. Історію … можна поділити на історію природи і історію людей… Історією людей нам доведеться зайнятися, тому що майже вся ідеологія зводиться або до хибного розуміння цієї історії, або до цілковитого абстрагування від неї. Сама ідеологія є тільки одна із сторін цієї історії. З точки зору філософського підходу Енгельс визначав ідеологію як “виведення дійсності не з неї самої, а з уявлення”. При цьому він вважав, що ідеологія породжується конкретними матеріальними умовами існування, по відношенню до них є ідеальним і базується на економічному фундаменті: “… головний притиск ми робили і повинні були робити, спочатку на виведенні політичних, правових та інших ідеологічних уявлень і зумовлених ними дій з економічних фактів, які лежать в їх основі”.

У цілому під ідеологією Маркс і Енгельс у своїх роботах розуміли:

1) ідеалістичну концепцію, згідно якої світ являє собою втілення ідей, думок, принципів;

2) відповідний цій концепції тип мислительного процесу, коли його суб’єкти-ідеологи, не усвідомлюючи зв’язку своїх побудов з матеріальними інтересами певних класів і, відповідно, об’єктивно збуджувальних сил своєї діяльності, постійно відтворювали ілюзію абсолютної самостійності суспільних ідей;

3) випливаючий звідси метод підходу до дійсності, який полягає у конструюванні бажаної, але уявної реальності, що видається за саму дійсність.

Таким чином, дійсність постає в ідеології у спотвореному, перевернутому вигляді, ідеологія виявляється ілюзорною свідомістю, в якій соціальна реальність, об’єктивні протиріччя і потреби суспільного життя виступають у спотвореній формі.

Маркс і Енгельс ніколи не розглядали своє учення як ідеологію, тим більше наукову. Це було зроблено Леніним і означало відхід від марксистського розуміння ідеології. У роботі “Матеріалізм і емпіріокритицизм” він писав: “… історично умовна всяка ідеологія, але безумовно те, що всякій науковій ідеології (на відміну, наприклад, від релігійної) відповідає об’єктивна істина, абсолютна природа”. У Маркса і Енгельса, як ми бачили, це слово вживається у дещо іншому розумінні. Вони називали ідеологією лише більш вузьке коло мислення – саме ті думки, які відірвалися від зв’язку з матеріальною дійсністю, втратили усвідомлення цього зв’язку, відображають цю дійсність неправильно, у перевернутому вигляді і не розуміють цієї хибності. З ідеологією німецькі теоретики XIX століття воювали. Їх метод діалектичного матеріалізму був якраз тим знаряддям, яке здійснює реальну революцію у мисленні і руйнує “ідеологічну” точку зору. Це дуже точно підсумував відомий філософ, історик і діяч КПРС В.Адоратський у статті “Про ідеологію”: “Ідеологія – це своєрідна абертація (відхилення від норми – С.Т.) розуму, який відображає дійсність спотворено, у перевернутому вигляді. Продукти свого мислення, свої ідеї людина приймає за самостійні сутності. Їй здається, що ці породження розуму визначають собою всю дійсність, тоді як насправді вони є неусвідомлено неправильними відображеннями дійсно існуючих відносин… Таким чином, ідеологію можна визначити як свідомість, яка відірвалася від дійсності, втратила свідомий зв’язок з цією дійсністю і відображає останню неправильно, у перевернутому вигляді. Марксизм – ворог ідеології.

Однак Адоратський дуже швидко змінив свої погляди на ідеологію, цілковито перейшовши на ленінські позиції. У цьому догматизованому марксистському варіанті хоча і пропонувалося “ідеологічне осягати”, протиставляючи йому наукове як істинне, однак тлумачення даної відмінності у підсумку незмінно зводилося до тих же ідеологічних обґрунтувань з відкрито заявлених позицій науковості ідеології марксизму-ленінізму. Єдиним науковим результатом виявлялася хіба що все нова і нова актуалізація, а також самоілюстрація проблеми наукового трактування ідеологічного феномену. Підтвердженням сказаного може служити сучасна марксистсько-ленінська точка зору, яка належить доктору економічних наук С.Проніну: “Марксизм як ідеологія претендує на те, щоб бути не тільки світоглядом одного класу, але й “загальнолюдським імперативом”, теорією розвитку людини і людства. Саме марксизм бере на себе нелегке завдання пошуку взаємозв’язків між “мотором” історії, яким є класова боротьба, і прогресом загальнолюдської цивілізації.

Марксистські і марксистсько-ленінські підходи до трактування ідеології далеко не вичерпують тлумачень цього поняття, що заслуговують на увагу. Оригінальна і глибоко аргументована точка зору належить відомому німецькому соціологу К.Мангейму. Вона була викладена у 1929 р. у його книзі “Ідеологія і утопія”. Книга складається з п’яти розділів і головне її завдання, на думку автора, полягає в тому, щоб “показати, як люди дійсно мислять”. “Зіткнення різних типів мислення, – писав німецький учений, – кожен з яких у рівній мірі претендує на репрезентативність, вперше робить можливою постановку настільки фатального і настільки фундаментального для історії мислення питання, а саме: як можуть ідентичні процеси мислення людей, об’єктом яких є один і той же світ, створювати різні концепції цього світу”.

Мангейм намагався створити послідовну концепцію, яка б пояснювала природу соціального знання і специфіку відображення соціальної дійсності. Як і Маркс, він дотримувався положень про залежність суспільної свідомості від суспільного буття, ідеології, від економічних відносин. При цьому він поширював на марксизм положення про спотворену свідомість, запропоноване Марксом і Енгельсом у I томі “Німецької ідеології”: “Якщо в усій ідеології люди та їх відносини поставленні на голову, наче в камері-обскурі, то це явище так само походить з історичного процесу їх життя”. Мангейм вважав, що погляди різних соціальних груп продиктовані лише їх економічною зацікавленістю та іншими егоїстичними міркуваннями. Відкидаючи будь-який об’єктивний критерій істинності у пізнанні суспільних явищ, Мангейм назвав свою точку зору “реляціонізмом”. Він зображав історію суспільної думки як зіткнення класово-суб’єктивних світоглядів. Кожен з них є “частковою ідеологією”, тобто наперед спотвореним відображенням соціальної дійсності, а всі разом – “тотальною (загальною) ідеологією”. Згідно Мангейму, всяка ідеологія являє собою апологію існуючого ладу, погляди класу, зацікавленого у збереженні статус-кво, яким протистоїть настільки ж необ’єктивна і пристрасна утопія або погляди опозиційних знедолених верств населення. У випадку приходу останніх до влади, утопія, за Мангеймом, автоматично перетворюється в ідеологію і т. д.

Німецький соціолог виводив появу і розвиток ідеології з політики і політичної боротьби. Він виходив з того, що у понятті “ідеології” відображається одне відкриття, зроблене у ході політичної боротьби. Суть його така: мислення правлячих груп може бути настільки тісно зв’язане з певною ситуацією, що ці групи просто не в змозі побачити ряд фактів, які б могли підірвати їхню впевненість у своєму пануванні. У слові “ідеологія” імпліцитно, тобто логічно, міститься розуміння того, що у деяких ситуаціях колективно неусвідомлене певних груп приховує дійсний стан суспільства як від себе, так і від інших і тим самим стабілізує його.

Поняття утопічного мислення відображає протилежне відкриття, також зроблене у ході політичної боротьби: певні пригнічені групи духовно настільки зацікавлені у знищенні і перетворенні існуючого суспільства, що мимоволі бачать тільки ті елементи ситуації, які спрямовані на його заперечення. Їх ні в якій мірі не цікавить те, що реально існує. Вони лише намагаються у своїй уяві випередити зміну існуючої ситуації. Тому їх мислення ніколи не буває спрямоване на діагноз дійсного становища. Водночас саме внаслідок політичного конфлікту ідеологія і утопічне мислення як виразники інтересів відповідних соціальних груп можуть помінятися місцями: утопія раніше пригноблених верств після їх приходу до влади перетворюється в духовну суспільну домінанту, тобто ідеологію; ідеологія ж до того панівних груп, які втратили владу і опинилися в таборі опозиції, переходить у розряд утопічного мислення.

Концепція Мангейма виходить не стільки з врахування класових інтересів, скільки насамперед інтересів професійних груп, поколінь, соціальних верств і т.п. Її аналіз показує, що в цілому слід розрізняти два значення поняття “ідеологія”. Часткова ідеологія означає більш або менш усвідомлене спотворення дійсних фактів, справжнє відтворення яких не відповідає інтересам того, хто це робить. Поняття радикальної тотальної ідеології вживається у розумінні ідеології епохи або конкретної історичної і соціальної групи. Саме у цьому контексті можна, наприклад, говорити про ідеологію британського чи німецького колоніалізму як притаманну правлячим колам і елітним групам відповідно Англії та Німеччини в період нового часу.

Об’єктивно розібратися у змісті поняття “ідеологія” допомагає також публікація німецького політолога, професора Кельнського університету У.Матца. Його стаття “Ідеологія як детермінанта політики в епоху модерну” присвячена феномену політичної ідеології та ідеологізованої політики. Особливо цікаво, що автор систематично, послідовно розкриває специфіку політичної ідеології у її нерозривному зв’язку з політикою епохи модерну, тобто європейського нового часу.

У своїй статті Матц, відштовхуючись від висунутого у 1968 р. Е.Шилсом припущення “застосування поняття ідеології до системи переконань такого типу, який закономірно виходить на авансцену під час серйозних суспільних криз”, приходить до констатації: “Епоха кризової свідомості співпадає з “віком ідеологій”, тобто цих великих політичних світоглядів Нового часу, які ми звично позначаємо у цілому як ідеології і в наступі кінця яких якраз і переконуємося в даний момент”. Німецький професор припускає, що європейська культура разом зі своїми ідеологіями у ході дальшого розвитку зберігає регіональне, тобто в першу чергу європейське значення. На його думку, ідеології – не структурно-функціональна необхідність відкритого суспільства, а результат історичних випадковостей. Він пише: “У фазі світоглядних криз вони подібно до милиць підвернулися під руку і як такі перетворилися у домінантний елемент політичної культури”.

Матц зауважує, що у новий час ідеології набувають здатності впливу завдяки тому, що пропонують у перспективі історичної свідомості епохи модерну свою орієнтацію в середовищі історичного процесу. Ця орієнтація може бути прогресистська, реакційна чи консервативна. Як і у Мангейма, марксизм стає у XIX ст. лише однією з можливих точок зору, виступаючи в рамках загальної боротьби різних соціальних груп за свою інтерпретацію світу, часткову істину, отриману від однієї з можливих у даний історичний період точок зору.

Матц приходить до такого визначення ідеології нового часу: “Ідеологія є, по суті, картина світу, яка склалася у ході систематичного редуціювання складності дійсності”. Відмінні ознаки ідеології цілком очевидно характеризують її як вищою мірою специфічний феномен серед усього того, що складає область переконань, які мають силу віри. Вихідним пунктом ідеології, по суті, служить деяка “ідея”. Вона розвивається в інтелектуальному середовищі і веде до виникнення інтелектуальних рухів, які більш чи менш сильно впливають на всю суспільну свідомість або навіть виливаються також у масові політичні рухи.

Загалом можна констатувати, що жодна влада не обходиться без ідеології, яка надає їй доцільного характеру, орієнтуючи громадян на певну систему цінностей, норм поведінки, відповідний спосіб життя. Політична ідеологія проходить три стадії в своєму розвитку: І – стадія революційної боротьби, яка передбачає схематично такий цикл: рівень емоцій, рівень ідей, рівень дій; ІІ – стадія післяреволюційного відчуження; ІІІ – стадія зародження нової ідеології. Оскільки політична ідеологія є духовним утворенням, яке спеціально призначене для цільової та ідейної орієнтації політичної поведінки громадян, то необхідно розрізняти наступні рівні її функціонування:

теоретико-концептуальний – на ньому формуються головні положення, які розкривають інтереси й ідеали класу, соціальної верстви, нації, держави;

програмно-політичний, на якому розробляються програми, маніфести, гасла, що складають ідейно-політичну основу для прийняття політичних рішень, орієнтування та стимулювання політичної поведінки мас;

актуалізований – визначається ступенем засвоєння громадянами цілей і принципів ідеології, характером їх втілення у різних формах політичної участі.

Кожна політична ідеологія виконує кілька основних функцій:

освітньо-виховну – оволодіння масовою політичною свідомістю, впровадження в неї заданих критеріїв оцінки сучасного та майбутнього розвитку суспільства, певних цілей і завдань, за якими люди мають орієнтуватись у політичному просторі;

інтегруючу – згуртування суспільства на базі інтересів будь-якої соціальної або національної групи (середнього класу) чи на ґрунті свідомо сформульованих цілей, що не зорієнтовані на конкретні групи населення;

пропагандистську – створення позитивного іміджу політичної лінії, що проводиться або пропонується населенню, її відповідності інтересам певного класу, нації, держави.

Основними політичними ідеологіями, на основі яких виокремлюють ідеологічні політичні системи необхідно розглядати консерватизм і неоконсерватизм, лібералізм і неолібералізм, комунізм і соціал-реформізм (соціал-демократизм), фашизм і неофашизм, радикалізм і націоналізм, анархізм і анархо-синдикалізм.

Консерватизм – ідейно-політичне вчення та політична течія, орієнтована на збереження та підтримку форм державного і суспільного життя, насамперед його ціннісних підвалин, втілених у власності, релігії, сім’ї, науці тощо. Оформлення консервативної ідеології пов’язане з виходом есе Е.Берка “Міркування про Французьку революцію” (1790 р.) і заснуванням Шатобріаном у 1815 р. журналу “Консерватор”.

Неоконсерватизм – політична реакція з боку ліберальних технократів і власників на появу альтернативних пізньому капіталізму ідеологій лівого та правого напрямів, що проявилася у ліберально-технократичному визнанні значення традицій і соціокультурних факторів суспільного розвитку. Ідеологія неоконсерватизму свідчила про зближення позицій традиційного консерватизму з лібералізмом. Ідеологом неоконсерватизму вважається професор Цюріхського університету Г.Люббе, а її яскравим практичним проявом стала політика тетчеризму в Англії та рейганоміка в США.

Лібералізм – політична ідеологія, що проголошує свободу особистості й інші громадські та політичні права індивіда, обмеження діяльності держави. Ліберальна ідеологія знайшла оформлення у працях і публічних виступах француза Бенжамена Констана (1767 – 1830), англійця Ієремії Бентама (1748 – 1832), росіянина Миколи Сперанського (1772 – 1839).

Неолібералізм – сучасна політична концепція, яка виражається в захисті вільного ринку, дотриманні мінімального державного втручання у справи особистості та в негативному трактуванні свободи (за своєю суттю, це економічний консерватизм у поєднанні з основними положеннями класичного лібералізму). Ідеологія лібералізму активно розвивалася в ХХ ст. представниками західної науки та політичної думки, зокрема Ф.Науманом (серединно-європейська концепція), Дж.Гелбрейтом (теорія конвергенції), К.Поппером (теорія “відкритого суспільства”), О.Тоффлером (концепція “хвиль цивілізації”).

Комунізм (марксизм) – політична ідеологія та практична доктрина, яка стверджує за мету встановлення суспільства, заснованого на єдиній загальнонародній власності на засоби виробництва, забороні приватної власності, утвердженні планування як регламентації з боку держави процесів виробництва та розподілу продукції, здійсненні самоврядування, досягненні рівноправ’я, розподілу матеріальних і соціальних благ “за потребами”. Принципи та теоретичні засади комуністичної ідеології були розроблені впродовж середини ХІХ – початку ХХ ст., насамперед К.Марксом, Ф.Енгельсом і В.Леніним (Ульяновим).

Соціал-реформізм (соціал-демократизм) – соціально-політичне вчення і течія, орієнтована на еволюційний розвиток, демократичний соціалізм і його досягнення шляхом поступових реформ. Батьком сучасної соціал-демократії вважається Едуард Бернштейн (1850 – 1932). Вона знайшла своє втілення у програмі та діяльності створеного у 1951 р. Соціалістичного інтернаціоналу.

Радикалізм – політична ідеологія, яка обстоює розрив з визнаною традицією, виступає за рішучі методи у вирішенні питань політичної теорії та політичної практики без зміни соціально-економічних засад суспільного ладу.

Націоналізм – система політичних поглядів, яка проголошує пріоритет національних (етнічних) вартостей щодо усіх інших.

Анархізм – соціально-політична ідеологія, спрямована на звільнення від усіх форм політичної, економічної та духовної влади, заперечення держави як форми організації суспільства та її владного впливу, утвердження нічим не обмеженої свободи людини як своєї мети. Одним із засновників та теоретиків ідеології анархізму вважається російський революціонер-анархіст Микола Бакунін (1814 – 1876).

Анархо-синдикалізм – ідеологія, прихильники якої вважають себе складовою частиною соціалістичного та робітничого руху, відстоюють ідеали самоуправління, федералізму, профспілкової демократії, незалежності трудових колективів.

Фашизм – правоекстремістська ідеологія, заснована на доведених до істерії войовничому антидемократизмі, расизмі, шовінізмі, і спрямована на обстоювання сильної тоталітарної держави; для зовнішньої політики характерна агресія проти інших країн і народів. У рамках конкретно-історичного тлумачення характеристика фашизму безпосередньо пов’язується з описом різного роду націоналістичних і особливо тоталітарних режимів. Зокрема, французький теоретик С.Пейн описує фашизм як “форму революційного ультранаціоналізму”. Німецький історик А.Меллер досліджує його як “персоналістську форму тоталітаризму”. Інший французький учений П.Мілза у своєму дослідженні “Що таке фашизм” (Полис. – 1995. – № 2) запропонував навіть враховувати кілька етапів у розвитку й еволюції фашизму: І – фашизм існує як форма кризи екстремістських рухів, що захопили частину дрібної буржуазії, яка виступала проти капіталізму та крайніх лівих сил; ІІ – фашизм набуває форми союзу між великим приватновласницьким капіталом і дрібною буржуазією для захоплення влади; ІІІ – фашизм стає специфічним політичним режимом; IV – стадія повного тоталітаризму, яка водночас супроводжується повним становленням фашизму з точки зору політичної ідеології. Ідеологами фашизму були Артур Шопенгауер (1788 – 1860), Фрідріх Ніцше (1844 – 1900), Карл-Густав Юнг (1875 – 1961), Адольф Шикльгрубер (Гітлер) (1889 – 1945).

Неофашизм – сучасна система політичних поглядів, для якої характерна переважна відсутність ідеї етнічного месіанства, але присутня нетерпимість до філософії лібералізму, переважають ідеї “патріотизму” і “народного ґрунту”, що знаходяться в основі “природної держави” з “нещадним урядом”. Неофашистська ідеологія ґрунтується, зокрема, на теорії “нового”, “гуманізованого” фашизму французького письменника М.Бардіна, який трактує фашизм лише як психологічну схильність людей до рішучих дій; концепції Ернста Анріха, що розглядає людину як нікчемність, яка не має самостійного значення, а держава віддає незаперечні рішення всім громадянам.

8. Інтеграційні (цивілізаційні) політичні системи

Для цивілізаційного підходу основне значення має розуміння цивілізації як групи культурно-споріднених народів (С.Хантінгтон), цілісної суспільної системи, якій відповідає певного типу політична система суспільства. Такий підхід зафіксований у теорії культурно-історичних типів цивілізації М.Данилевського, А.Тойнбі, О.Шпенглера, С.Хантінгтона. Данилевський налічував 13 типів або “самобутніх цивілізацій”, Тойнбі – від 6 до 13 (на перших порах – майже 100), Шпенглер – 8, Хантінгтон – 7. Останній у 1993 р. у полемічній статті “Зіткнення цивілізацій?” виділяє такі цивілізації: західно-християнську, східно-християнську, ісламську, буддистсько-конфуціанську, японську, латиноамериканську, африканську.

Основні риси цивілізаційного підходу, які характерні для історичного та політологічного аналізу, наступні:

універсальний характер, орієнтований на пізнання історії суспільства, політичних процесів і явищ із врахуванням поліваріантності та багатолінійності розвитку, специфіки країн і регіонів;

цілісність і єдність історії та політики в рамках великих груп країн або регіонів (цивілізацій), що зумовлює цілісність і єдність багатоманітного полікультурного світу;

особливо важлива роль в історичному процесі, формуванні та розвитку політичних систем відводиться ідеологічним, духовним та інтелектуальним факторам.

У контексті цивілізаційного підходу виділимо наступні типології політичних систем.

1. Типологія американського соціолога Д.Белла. Автор праць “Кінець ідеології” та “Постіндустріальне суспільство” головною рушійною силою суспільного розвитку вважав науково-технічний прогрес. Він поділив історію людства на доіндустріальне, індустріальне та постіндустріальне суспільство. Постіндустріальна стадія розвитку, на його думку, має такі риси: домінування економіки обслуговування; панування науково-технічної еліти; контроль суспільства над технологіями; створення нових ресурсо-, енерго- та працезберігаючих технологій; широке використання комп’ютерів. Вирішальним у постіндустріальному суспільстві буде не власність на засоби виробництва, а рівень компетенції, знання, професіоналізм. Головним буде не конфлікт між працею та капіталом, а між знанням і компетенцією та незнанням і некомпетентністю. Такому типу суспільства повинна відповідати гнучка і рухлива політична система, до того ж зорієнтована на конвергенцію, яку Белл вважав вповні реальною, між капіталістичною та комуністичною системами в рамках постіндустріального суспільства.

Подібної точки зору дотримується російський філософ В.Федотова, яка виділяє три основні стадії розвитку людства: предсучасна (предкапіталістична, предіндустріальна); сучасна (капіталістична, індустріальна, західна); постсучасна (постіндустріальна, інформаційна, посткапіталістична). Причому перехід до останньої стадії означає, що з’являються нові шляхи розвитку – на власній основі та з використанням високих технологій, які створюють нові центри розвитку.

2. Теорія американського економіста, соціолога, політичного діяча Уолта Уїтмена Ростоу. У низці праць, зокрема “Політика і стадії росту”, разом з Р.Ароном сформулював один із варіантів теорії індустріального суспільства. Виступив автором концепції “стадії економічного росту”. Запропонував вирізняти в історії суспільства 5 етапів (стадій), які відрізнялися за рівнем технологічного розвитку. Визначальними чинниками кожної стадії були техніко-економічні, окрім них провідну роль відігравали також політичні чинники, насамперед реагування на зовнішні подразники системи. Важливими факторами політичних змін були й зміни в політичній свідомості та політичних цінностях, що все разом детермінувало політичний курс суспільства.

Стадії суспільного росту за Ростоу такі:

1. Традиційне або аграрне суспільство;

2. Перехідне суспільство, коли створювалися передумови індустріальної революції;

3. Суспільство промислової революції;

4. Стадія зрілості індустріального суспільства;

5. Постіндустріальне суспільство – ера високого масового споживання.

Відповідно до стадій економічного росту змінювалися і форми держави та суспільно-політичного устрою, а також відповідні їм типи політичних систем. Спочатку найбільш поширеними були деспотії, потім централізовані держави і, нарешті, обмежені монархії та республіки, парламентська плюралістична демократія характеризувала насамперед розвинені держави західного світу.

3. Політична концепція американського мислителя-футуролога Олвіна Тоффлера. Свою концепцію він виклав у трилогії “Футурошок”, “Третя хвиля” та “Зміщення влади”. “Футурошок” – це шок, що його викликає зіткнення людини з майбутнім. Політичним наслідком для суспільства має бути розширення демократії, визнання плюралізму головним принципом організації усіх сфер суспільного життя.

Тоффлер представив історію у вигляді “хвиль цивілізації”, які послідовно змінюють одна одну. Усього виділив три хвилі: перша призводить до встановлення сільськогосподарської цивілізації, друга – до індустріальної, третя – до інформаційної. “Третя хвиля” характеризується використанням наукових досягнень у всіх без винятку сферах суспільного життя. На думку американського футуролога, поширення інформаційних технологій призводить до якісної переоцінки значення знань, перетворює їх у реальну виробничу силу, вирішальний засіб суспільних перетворень. Володіння знаннями, уміння використовувати їх стають не лише визначальною виробничою силою, а й могутнім інструментом влади. Власне та країна, яка буде здатна найповніше акумулювати знання і найефективніше їх використовувати, претендуватиме на місце лідера цивілізації. Тоффлер вважав, що проаналізовані ним кардинальні зміни дають підставу говорити про нові підходи щодо поділу існуючих на планеті суспільств: поділ на підставі здатності систем до навчання (вирізняв “швидкі” та “повільні” системи).

4.Типологіяполітичнихсистемросійськогофілософа А.Панаріна. Він виділяє два основних типи політичних систем – традиційні та посттрадиційні. Для традиційних політичних систем характерним було майже повне підпорядкування людини традиції та авторитету старших. Лояльність і довготерпіння людини значною мірою базувалися на уявленнях про непорушність світобудови. У традиційних суспільствах більшість місця займала не політика, а церква, віра, традиції, сімейний авторитет. Крім того, суспільну стабільність забезпечує держава як центральна ланка політичної системи, яка впорядковує та врегульовує суспільно-політичні стихії.

У посттрадиційному суспільстві людина відкриває розуміння своєї власної свободи. Політика займає все більше місця не лише тому, що менше місця залишається церкві, традиції, сімейному авторитету. Політики стає більше, бо енергія особистостей, яка звільняється від традиційної опіки, підлягає регулюванню за допомогою особливих політико-правових технологій. Це не означає, що всі види соціальної енергетики, вивільненої у результаті краху традиціоналізму, потрапляють у сферу власного політичного регулювання. Між політичною системою і системою громадянського суспільства розгортається свого роду стратегічна гра, у якій ролі та позиції партнерів постійно змінюються. На думку Панаріна, порівняльний аналіз різних посттрадиційних суспільств доводить наявність кількох типів такої гри. Вони відображають як особливості культурно-цивілізаційного простору, так і особливості історичного часу.

Цим взаємозв’язкам між державою і суспільством відповідають свої типи посттрадиційних політичних систем:

1) класична ліберальна або представницька;

2) модернізаційна;

3) постмодерністська.

5. Типологія політичних систем Г.Алмонда. У цивілізаційному вимірі він виокремив три типи політичних систем:

англо-американська (характерні риси – прагматизм і раціоналізм, основні цінності – свобода особистості, індивідуалізм, безпека, добробут);

континентально-європейська, яка характеризується взаємодією політичних субкультур із модернізованими інститутами;

доіндустріальна або частково індустріальна, що передбачає перехрещення різних політичних культур і відсутність чіткого поділу владних повноважень;

тоталітарна, яка відзначається концентрацією влади в руках бюрократичного апарату, монополією правлячої партії, заідеологізованістю суспільно-політичного життя.


Література

1. Абетка українського політика: Довідник / М.Томенко (керівник авторського колективу). – К., 1997.

2. Абетка української політики: Довідник / М.Томенко (керівникавторського колективу). – К., 2001.

3. Айзенштат Я. От тоталитарного государства к правовому. – М.,1990.

4. Арон Р. Демократия и тоталитаризм. – М., 1993.

5. Атлас світу. – К., 1999.

6. Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія,методологія, практика: [Монографія]. – К., 2000.

7. Бердяев Н. О сверхдемократии. – М., 1994.8. Білоус А.О. Політико-правові системи: Україна і світ: Навч.посібник. – К., 1997.

9. Бодуен Ж. Вступ до політології: Пер. з франц. – К., 1995.

10. Гавриш С. Парламентаризм на чолі суспільного прогресу //

Віче. – 2001. – № 7.

11. Гаджиев К.С. Тоталитаризм как феномен ХХ века // Вопросы

философии. – 1992. – № 2.

12. Гаєвський Б.А. Сучасна українська політологія. – К., 1999.

13. Давид Р. Основные правовые системы современности: Пер. Сфранц. – М., 1988.

14. Джилас М. Лицо тоталитаризма. – М., 1993.

15. Дискусія про авторитаризм // Віче. – 1993. – № 7, 10; 1994. –№3

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:52:02 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
10:55:02 29 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Основні типології політичних систем
Политология
19. Пол сис: суть. Всякое класс общ-во политически оформлено, им механизм вл, обеспечивающ его норм функциониров в кач единого соц орг-ма. Эт механизм ...
Всякое класс общ-во политически оформлено, им механизм вл, обеспечивающ его норм функциониров в кач единого соц орг-ма.
В завис от идеолог-го облика парт дел на:идейно-пол (их деят-сть баз-ся на бол или мен четко оформ-ной идеологии); прагматические, или избирательн, кот использ-т те или ин идеи ...
.Сущ также тип-я, раздел парт на:представительные, кот выраж взгляды св последователей, с изменением кот мен и п-ка парт;
Раздел: Рефераты по политологии
Тип: реферат Просмотров: 344 Комментариев: 2 Похожие работы
Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать
Політологія
1. Політологія, як наука, її місце в системі гуманітарних наук. 2. Політологія як наука, її об"єкт та предмет. 3. Категорії та закономірності ...
За сферою сусп. життя: ек-на, соц-на, куль-на, нац-на, За орієнтацією: внутрішня і зовнішня; За масштабами дії: міжнар., світова, локальна, регіональна; За носіями, суб"єктами: пол ...
Саме влада визначає природу і стійкість політ системи, виражає волю соц. субєктів.Ця воля здійс-ся як обовязкова публічна.,що підкорює собі всіх членів сусп-ва.
Раздел: Топики по английскому языку
Тип: шпаргалка Просмотров: 12034 Комментариев: 14 Похожие работы
Оценило: 21 человек Средний балл: 4.1 Оценка: 4     Скачать
Психология как научная дисциплина
1. Понятие о личности. Теории личности в зарубежной психологии Личность - индивид как субъект социальных отношений и сознательной деятельности ...
Либидонозную привязанность к родителям противоположного пола 3. Фрейд назвал "эдиповым комплексом" для мальчиков и "комплексом электры" для девочек, определив их как мотивационно ...
Этические пр-пы: компетентность, порядочность, проф-я и научная ответ-сть, уважение к правам ч-ка, соц. ответ-ть, забота о благополучии других.
Раздел: Рефераты по психологии
Тип: шпаргалка Просмотров: 2560 Комментариев: 2 Похожие работы
Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать
Ответы на госудаственные экзамены по психологии ЮУрГУ
1. Принцип единства сознания и деятельности как конкретизация принципа детерминизма Деятельность - динамическая система взаимодействий субъекта с ...
3) изучение личностного ур-ня (оцениваются св-ва Л-и с help 16-факторного опрос-ка Кеттела, опрос-ка FPI, опросника К. Леонгарда, опрос-ка мотивацион. сферы по Ладанову, теста ...
Процесс становления Л-ти связан с осознанием иерархий мотивов (Выготский-характеризовал соц. среду Т-я подр-ка -необ-сть Т-я их интересов => устойчивая иерархия мотивов ...
Раздел: Рефераты по психологии
Тип: шпаргалка Просмотров: 2586 Комментариев: 2 Похожие работы
Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать
Шпоры по Госам МСХА
... Она состоит из общих основ эк теории, микрои макроэкономики и интерэкономики (мировой экономики). В общ осн эк теории дается: хар-ка понятия общества ...
Гос прогн и разраб-ка прогр осущ в соотв-вии с ФЗ "О гос прогнозир и прогр соц-эк разв РФ".
Ѭ, включ. % и осн. долг; возмож. отсроч. выпл. осн. долга и ка-питал.%; в) проект. фин-е - все ср-ва от реализ. проекта (часть ср-в) напрвл. на обслуж. долга (классич.)
Раздел: Остальные рефераты
Тип: реферат Просмотров: 2891 Комментариев: 5 Похожие работы
Оценило: 4 человек Средний балл: 3.3 Оценка: неизвестно     Скачать
Билеты по философии (кандидатский минимум)
1. Античная философия, ее генезис, основные проблемы, концепции и понятия (Космос, Природа, Логос, Эйдос, Душа и т.д.) Др. гр.ф (дгф) возникла в ...
Ценность может рассматриваться как предмет, удовлет ту или иную потребность, как идеал, как соц норма, положительная как значимость чего-либо для ч-ка или группы.
Соц осущ в филогенезе (формирование родовых св-в и качеств человечества) и онтогенезе (форм конкретной личности).
Раздел: Рефераты по философии
Тип: реферат Просмотров: 4032 Комментариев: 8 Похожие работы
Оценило: 3 человек Средний балл: 4.3 Оценка: неизвестно     Скачать
Вопросы и ответы к экзамену по курсу "История экономических учений"
Для студентов 2 курса специальности 061100 - "Менеджмент организации" Составитель: к.и.н., доцент кафедры международного маркетинга Ешкилев Ю.Б. 1 ...
В работе "Эк. проблемы соц-зма в СССР" (С. утвержд., что колхоз. собств-ть становится тормозом разв-я производит. сил и д.б. превращена в общенарод-ю. Если в 30-е гг. предполаг ...
Разрабатыв-е государ. админ-цией планы должны обеспечивать полную сбалансиров-сть отраслей хоз-ва, производств-х нужд и ресурсов, выпуска продукции и каналов ее распредел-я ...
Раздел: Рефераты по экономике
Тип: шпаргалка Просмотров: 2947 Комментариев: 3 Похожие работы
Оценило: 3 человек Средний балл: 5 Оценка: неизвестно     Скачать
Шпаргалки по философии. История философии
Филос(Платон)-наука, содержан кот явл онтологич, гносеолог, методолог проблемы+филос осмысл-ние коренных этич, соц, др. проблем. В процессе становл ...
Проблема парт-ти:борющ партии: мат-зм и идеал-м, не отриц идеализм.
Персоналистич соц-зм-примат личности над общ-вом, соборность.
Раздел: Рефераты по философии
Тип: реферат Просмотров: 205 Комментариев: 3 Похожие работы
Оценило: 2 человек Средний балл: 4.5 Оценка: неизвестно     Скачать
Шпаргалки к госэкзамену по экономике и праву
1.Макроэкономика. 1.Общая харак-ка основных МАЭ-х показателей. 2.Совок-ый спрос. Закон СС. Факторы, опред-щие СС. 3.Совок-ое предложение. Закон СП ...
7)соц.пол-ка-совок.мероп-й гос-ва по регул-ю преобр-я общ.строя.
Ю.хар-ка данных СВ раскрывается через хар-ые для них признаки, кот-е будучи закреплены законо-но опр-т их правовой режим.
Раздел: Рефераты по праву
Тип: реферат Просмотров: 1538 Комментариев: 4 Похожие работы
Оценило: 4 человек Средний балл: 4.5 Оценка: неизвестно     Скачать

Все работы, похожие на Реферат: Основні типології політичних систем (631)

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150052)
Комментарии (1830)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru