Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Курсовая работа: Основи гендерної рівності

Название: Основи гендерної рівності
Раздел: Рефераты по социологии
Тип: курсовая работа Добавлен 12:05:04 08 мая 2011 Похожие работы
Просмотров: 2270 Комментариев: 2 Оценило: 1 человек Средний балл: 5 Оценка: неизвестно     Скачать

Вступ

У пізнанні людиною самої себе жінка посідає домінуюче становище. Від вирішення цього завдання багато в чому залежить досягнення кінцевого результату. І це не перебільшення. Правий Жюль Мішле, який написав: "Виховувати дівчинку - це виховувати саме суспільство, тому що воно виходить з родини, де душею є жінка". Проте треба констатувати, що помітного успіху на цьому поприщі не помічено. Жіночий образ переважно зберігається як міфопоетичний. Вона - Єва, що прилучила людство до гріхопадіння, амазонка - жінка-войовниця і навіть відьма - володарка магічних знань. Правда, література і мистецтва докладають чимало зусиль, аби його зруйнувати, надавши йому еротичного змісту. І досягли в цьому чималих "успіхів". На цьому тлі тенденція бачити в жінці політика чи підприємця, що з'явилася останнім часом, не має успіху. Коли мова заходить про жінку у нас одразу спрацьовує культурологічний стереотип: берегиня домашнього вогнища, мати, продовжувачка роду. Це святі ролі жінки, вони були такими протягом тисячоліть і такими залишаються. Але у сьогоднішньому світі жінку вже давно не влаштовує суто домашня роль. Вона претендує - і небезпідставно - на роль значно активнішу. Жінки доводять, що їм цілком під силу займатися будь-яким видом бізнесової, економічної, державної, законотворчої діяльності. Більше того, я абсолютно впевнена, що жінки будуть відігравати щоразу більшу роль на цих аренах, що є природнім, логічним виявом цивілізованості суспільства. Можливо не всі ми зараз це чітко усвідомлюємо, не всі до цього морально готові, проте ми мусимо це сприйняти як даність. Часи суто чоловічого керівництва вже давно в минулому, із результатами ми маємо справу зараз. Наше завдання - підвищення статусу жінок, усвідомлення всіма, жінками у тому числі, цієї зміни як справи, що підказує здоровий глузд. Жінки не просто дають життя, вони можуть зробити його достойним, і не лише для себе. Жінка з її мудрістю та прагненням до гармонії, урівноважує цей світ з його неконтрольованою агресією та боротьбою амбіцій.

Історично склалося так, що український чоловік брав на себе роль борця у визвольних змаганнях нації і гинув у розквіті сил, або ж віддавав сили служінню на бойових фронтах імперії і теж переставав існувати як потенційний чи реальний творець своєї нації. Жінка ж залишалась берегинею роду, насамперед фізичної його складової. І тому найвизначніша її роль, освячена суспільною традицією, була, безумовно, сімейною. Зрештою, це на той час був, можливо, єдиний ефективний спосіб самозбереження етносу. Жінка-козачка ставала родоначальницею, вихователькою, управителькою господарством. Вона відрізнялася самостійним, вольовим характером, самоповагою, була стабілізуючим чинником у житті українців. Реально ж українська жінка-козачка створювала свій світ, свою малу батьківщину і всіма силами охороняла її від вторгнення зазвичай руйнівної сили світу чужого, великого. Звідси її домашність, сімейність, традиційність. Віддаючи належне тій ментальній основі, яку заклала саме жінка-козачка у своїх спів племінниць, треба відзначити і досить консервативну роль цих ментальних особливостей української жінки в освоєнні нею сьогодні нових суспільних сфер самореалізації та діяльності. Укоріненість на традиційності існування лише поглиблювалась в часи колоніальної залежності України. Ситуація принципово не змінилась і в радянські часи, попри задекларовану емансипацію жінки в Радянському Союзі. До сімейного ярма додалася ще й державна неволя. Змінилося лише в гірший бік ставлення до жінки-матері, жінки-домогосподарки. Саме радянські часи знищили повагу до власне традиційного способу самореалізації української жінки в сім'ї, не змінивши самого реального становища жіноцтва. Традиційні розподіли суспільних ролей повинні з необхідністю змінитись у вільному суспільстві, яке орієнтоване на європейські засади сучасного існування. Роль жінки в такому суспільстві не може обмежуватися лише все тією традиційною орієнтацією на роль "берегині". Хоч і для реального сучасного українського суспільства ця роль залишається дуже актуальною. А чоловік у європейській Україні не може бути лише вічним борцем (який, як відомо, залишається "вічно молодим"). Колись він повинен дорости і до віку Батька як для конкретної дитини, так і для нації. Адже, на жаль, поняття чоловік-Батько, на відміну від жінка-Мати, і досі не функціонує в українській культурі. Гострота розуміння цієї проблеми виникала в критичні моменти української історії. Можливо, якоюсь мірою і сучасні наші проблеми в побудові української держави пояснюються і підсвідомим підтримуванням та культивуванням традиційних рольових розподілів в українському суспільстві. Тільки чоловік іде тепер на війну до Верховної Ради, на Хрещатик, на сторінки газет, зрештою, - а жінка все так саме "тягне" на собі дім, дітей, хронічну відсутність грошей і т.д., т.п. Знову і знову відтворюється ситуація виживання, заданості суспільства на неконструктивну дію, яка не потребує реального співробітництва статей у копіткій повсякденній роботі зі створення справді нового українського світу. У 80-х роках минулого століття жінки з усіх куточків світу започаткували активний рух за свої права. Наслідки цієї діяльності особливо відчутні на міжнародному рівні, а відтак у міжконтинентальному контексті. Держави уперше в історії виявили підтримку захисту прав жінок і визнали її як "високопріоритетне завдання". Однак, незважаючи на багатообіцяючі зміни в міжнародному праві та буденній практиці, жінки повсюдно ще стикаються з тендерною реальністю. Крім того, їм часто бракує засобів та знань, потрібних для правового захисту, боротьби проти зловживань з боку чоловіків як у сім'ї, так і на роботі.

Чимало жінок не знають про жіночий рух або сприймають його як щось абстрактне, що їх не стосується і не може дати практичної користі. Хоча активна діяльність у цьому напрямку протягом останнього десятиліття зробила права жінок більш окресленими, все ж завдання полягає в тому, щоб зробити їх більш досяжними, особливо в аспекті здолання так званої соціальної дискримінації жінок. Вона означає обмеження прав за ознакою статі в усіх сферах життя суспільства. Підкреслю подвійність аналітичного розгляду дискримінації: з одного боку - це соціальний процес із зміною соціального стану об'єкта (жінок), з іншого - складне соціальне явище, котре охоплює великий загал осіб.


Розділ 1. Гендерні аспекти зайнятості та управління

Одвічно гендерні відносини ґрунтувалися на економічній, соціальній і політичній перевазі чоловіка. Управління - одна із сфер, у якій подібний стан речей (назване в науці патріархатом) є найбільш актуальним. Патріархат - форма родової організації первіснообщинного устрою, система соціальних відносин, коли влада повсюдно (і в публічній, і у приватній сферах) належить чоловікам, а жінки займають підлегле положення. Монополізація чоловіками влади - у сім'ї, в організаціях, установах і на підприємствах, у суспільстві в цілому - автоматично спричиняла за собою монополізацію ними функцій управління.

До 1870 року основна теорія ґендерної (соціально-статевої) стратифікації мала біологічну основу. Іншими словами, відмінності статі у сфері престижу і влади вибудовувалися із вроджених рис, одна з яких вважалася абсолютним: чоловік не міг народити і вигодувати дитину грудьми; інші ж були більш-менш постійні. Індустріалізація дещо порівняла функціональну значущість статевих відмінностей; нездатність чоловіків вигодовувати дитини стала менш значущою з 1910 року, коли технологія пастеризації молока дозволила вигодовувати дітей штучним способом. Менша мускульна сила жінок також ставала не таким важливим чинником через те, що машини все більше замінювали людську працю. Індустріалізація поставила під сумнів і відмінності обох статей у цілому: міф про жінок, у яких "волосся довге, а розум короткий", що довгий час виправдовував їхню небажану присутність в управлінських структурах, був зруйнований після розповсюдження обов'язкової освіти.

В наші дні жінки формально отримали рівні права з чоловіками. Суспільство юридичне оформило й узаконило цю рівність і всіляко прагне закріпити і розвинути її. Поступово зникає головна причина, яка тримала жінку у підкоренні, - економічна залежність від чоловіка. Часто сучасна жінка заробляє стільки ж, а то і більше, ніж чоловік; останній більше не є основним годувальником, у цьому аспекті життєзреалізування внесок подружжя однаковий. Соціологічні дослідження показують цікаву картину: більшість людей під час опитувань частіше всього визначають свою сім'ю як таку, котра не має "голови". Це дало привід демографам ввести нове поняття - "біархат". На відміну від матріархату, коли родину очолювала жінка, і патріархату, з його абсолютною владою чоловіка, настав період егалітарної сім'ї, де партнери—чоловік і дружина- рівноправні[5-С.27-28].

І все ж структура сучасного суспільства на сьогодні вельми патріархальна: високооплачуваною і престижною роботою здебільшого займаються чоловіки. Статистика свідчить, що за однакову з чоловіком роботу жінка одержує менше, зокрема не тільки в Україні, але і в більшості інших країн світу. Доступ до професійних занять і кар'єри, хоча й збільшений для жінок порівняно з початком XX століття, поки що має кількісне вимірювання і часто не приводить до відчутних якісних зсувів. Йдеться не стільки про завоювання статусних позицій в ієрархічних структурах управління виробництвом, скільки про істотну зміну самого його характеру. В той же час домашнім господарством займається, як правило, жінка, що означає подвійне навантаження. Хоч такий стан справ несправедливий, багато хто звик до нього й будь-що не бажає його змінювати. Сексизм (ідеологія, що визнає перевагу чоловіків над жінками) так глибоко вкорінений у нашій культурі і свідомості, що його ніхто належним чином й не усвідомлює.

Гендерні стереотипи у контексті традицій сімейного виховання подані у таблиці 1.

Таблиця 1

Цінності
Дівчина Юнак
Сім'я Кар'єра
Дім Гроші як засіб самовизначення
Взаємини між людьми Влада
Освіта Освіта як складова кар'єри та влади
Злагода Самодостатність, сила
Рольова орієнтація
Гендерна меншовартість Гендерна пріоритетність у досягненнях у суспільстві та сім'ї
Мати Власник
Трудівниця Хазяїн
Сімейний менеджер Людина, яка вимагає,щоб її обслуговували
Служниця Син
Риси особистості
Слухняна Стриманий
Відповідальність за сім'ю та людські взаємини Упевнений в собі
Покірна Активний
Активна в усіх питаннях життя сім'ї Безкомпромісний
Контролер Схильний до агресивного розв'язання конфліктів
Миротворниця Активний у сексуальних стосунках
Бездоганна Пасивний у питаннях життя сім'ї

Загальне розповсюдження демократії поставило на повістку дня питання про рівність обох полярних статей, або про так звану гендерну симетрію — стан, за якого принцип рівних прав і можливостей для жінок і чоловіків, у тому числі й у сфері виробництва та управління, зреалізовується на практиці. На жаль, в українському суспільстві норми цього принципу швидше декларуються, ніж виконуються. У зв'язку з цим стає актуальною проблема статевого (або гендерного) розподілу праці, під якою розуміють розподіл занять між жінками і чоловіками, що базується на традиціях і звичаях, формально або неформально закріплених у практиці і свідомості людей, тобто певною мірою інституалізованих. Гендерний розподіл праці зберігає за собою міцні позиції: у всьому світі кожна галузь характеризується домінуванням або жінок, або чоловіків. Рідко де можна зустріти рівну участь представників обох статей. Навіть у високорозвинених урбанізованих країнах існують суто чоловічі і суто жіночі професії (наприклад, жінки істотно переважають у складі молодшого медичного персоналу).

Стійка тенденція працевлаштування чоловіків і жінок у певних професіях, галузях і посадових позиціях називається гендерною професійною сегрегацією, або професійною сегрегацією за ознакою статі. Саме вона сприяє, зокрема, замиканню жінок у "трудових гетто" -низькооплачуваних професіях і галузях. Високий рівень сегрегації вважається значущим чинником диспропорцій у рівні оплати праці чоловіків і жінок, у кар'єрних можливостях і, звісно — в нерівності можливостей статей у сфері зайнятості загалом. Таким чином, аналіз гендерних аспектів зайнятості важливий як з погляду соціальної справедливості, так і в аспекті підвищення ефективності використовування трудових ресурсів, людського потенціалу країни.

Гендерна сегрегація на ринку праці має глибоке коріння в розподілі праці між статями - як у сучасних суспільствах, так і в суспільствах минулого. Сегрегація виявляється всередині і між фірмами, сферами зайнятості і галузями. Розрізняють дві складові професійної сегрегації - горизонтальну і вертикальну. Дід горизонтальною професійною сегрегацією розуміють нерівномірний розподіл чоловіків і жінок у галузях економіки і професіях, під вертикальною - за посадовою ієрархією. Максимально високий рівень горизонтальної сегрегації відповідає ситуації, коли галузі і професії чітко розподіляються на "чоловічі" і "жіночі". Протилежним за змістом тут є поняття "інтегрованоїзайнятості ", що має на увазі таку структуру зайнятості, коли в кожній галузі, професії чи на посадовому рівні частка чоловіків і жінок відповідає їх питомій вазі в загальній чисельності зайнятих. Зауважимо очевидне: високий рівень тендерної сегрегації зустрічається в суспільстві набагато частіше, ніж висока інтеграція.

Горизонтальна сегрегація як узагальнювальне поняття охоплює кілька самодостатніх вимірювань сегрегації, а саме: галузеву (розподіл чоловіків і жінок між галузями економіки); професійну (їх розподіл за професіями); міжфірмову (їх розподіл між фірмами різного розміру і статусу); міжсекторну (їхній розподіл між приватним і державним секторами економіки).

Стосовно сфери зайнятості дискримінація за статевою ознакою означає, що до "окремих працівників, котрі володіють однаковими характеристиками за ознакою продуктивності, відносяться по-різному через те, що вони являють собою різні соціальне-демографічні групи". Вона добре відома на ринку праці як за кордоном, так і в нашій країні. Про неї багато написано і сказано, нарешті вона широко засуджена, але практично нічого не зроблено для її усунення. Щораз проти її знищення знаходяться вагомі аргументи: хто буде виховувати дітей і займатися домашнім господарством, якщо жінки на рівних з чоловіками стануть долучатися до бізнесу та управління, і т.д. Прихильники традиційного підходу закликають повернутися до "нормального" розподілу праці між статями, відправивши більш слабких і менш ефективних у професійно-трудовому плані, на їхню думку, жінок додому під все тим же гаслом їх "природного призначення" і поклавши функцію годувальника цілком на чоловіка. Традиціоналістам протистоять так звані егалітаристи, котрі закликають до реформування соціальної політики на засадах справжньої рівності можливостей для всіх працівників - і чоловіків, і жінок.

Розрізняють кілька видів дискримінації: в оплаті праці, при наймі на роботу, скороченні персоналу, просуванні на посаду, у підвищенні кваліфікації тощо. Водночас у сучасній науці виділяються наступні три базові підходи, що пояснюють походження і суть явища дискримінації. Дискримінація на рівні переваг, щонайперше з боку працедавця, споживача, колег. Перша була розглянута у загальних рисах Г. Беккером, який допускає, що частина працедавців має упередження проти найму на роботу тих або інших груп працівників (у даному випадку - жінок). Друга здебільшого виникає там, де останній вважає за краще отримати оптимальні послуги, наприклад, тільки жінками, або тільки чоловіками. Третя має місце тоді, коли окремі працівники-партнери уникають вступати у трудові відносини з представниками іншої статі (наприклад, коли чоловіки відмовляються поступати на роботу в організацію, де жінки зайняті на престижних посадах).

Статистична дискримінація, суть якої полягає в тому, що, ухвалюючи рішення про найм, працедавець намагається вгадати вірогідну продуктивність кандидатів на посаду за певними непрямими ознаками (освіта, досвід, стать, вік, результати тестів тощо). Якщо він вважає, що жінки - гірші працівники, ніж чоловіки, то буде систематично віддавати перевагу чоловікам, причому незалежно від індивідуальних, професійних чи сімейних характеристик конкретного кандидата. Таким чином, конкретний працівник оцінюється, виходячи з критеріїв, які сформовані для тієї групи, представником якої він є. Наприклад, передбачається, що для чоловіків найбільше підходять такі види діяльності, як робота з людьми, пов'язана з ухваленням рішень, інтелектуально насичена, а також та, що вимагає підвищених фізичних навантажень, тоді як для жінок - робота з паперами, що потребує пильності і терпіння, суто виконавська робота, і та, що обходиться без високої кваліфікації та освіти.

Дискримінація, яка зумовлена монопольною структурою ринку праці. Цей підхід акцентує увагу на тій обставині, що дискримінація існує і зберігається тому, що приносить прибутки тим, хто її здійснює. Загалом вона виявляється в різних формах. По-перше, гендерна нерівність продовжує зберігатися у таких сферах, як професійна підготовка і перепідготовка кадрів, доступ до виробничих ресурсів (тобто до грошей) і контролю над ними. Крім того, жінки не спираються на інфраструктуру, потрібну їм для того, щоб вони могли на практиці скористатися пропозиціями формального ринку праці, атому постійно стикаються з дискримінацією при наймі на роботу. По-друге, тендерна сегрегація - це все ще один з головних чинників, що перешкоджає гнучкості ринку праці і породжує нерівність при реалізації попиту: робочі місця чоловіків і жінок по-різному оцінюються й оплачуються; жінки, як і раніше, стикаються з труднощами і перешкодами на шляху до професійної мобільності. Практично в усіх країнах світу чітко виявляється тенденція до концентрації жінок у галузях і професіях з якнайменш високим рівнем оплати праці. По-третє, у стані безробіття, жінки знову ж таки стикаються з більшими, ніж чоловіки, труднощами при отриманні доступу до різних програм допомоги.

Загалом змальована картина гендерної горизонтальної сегрегації не схильна до різких коливань. Проте історичний час вносить більш-менш відчутний перерозподіл чоловіків і жінок між професіями і галузями, який зумовлений культурно-ідеологічними (наприклад, зміна культурних стереотипів щодо чоловічої і жіночої зайнятості), соціально-економічними (зміна економічної кон'юнктури в тих чи інших галузях і професіях, а відтак - рівня безробіття та оплати праці в них), технологічними (відносне зниження кваліфікації і рутинізація робіт у певному виді діяльності) та іншими чинниками.

Вертикальна сегрегація відображає відмінності у посадовому положенні чоловіків і жінок, передусім мається на увазі низька доступність для жінок престижних професій і посад у сфері бізнесу та управління, які пов'язані з відповідальністю і прийняттям рішень. Як і горизонтальна, вертикальна сегрегація може розглядатися на кількох рівнях: а) окремої організації; б) галузі економіки; в) економіки в цілому; г) окремої професійної групи чи д) категорії працівників[5.-С.32-33].

Для України сьогодні характерне винятково низьке представництво жінок на рівні ухвалення рішень як у державному, так і в недержавному секторах зайнятості. У когорті вищих державних службовців жінки становлять усього 5,7%, тоді як серед старших службовців їх налічується практично половина - 49,9%, а серед молодших - понад 80%. Аналогічним чином виглядає тендерна "піраміда влади" і в недержавному секторі: у 1995 році серед власників і керівників великих компаній було всього лише дві жінки, а серед 138 представників бізнес-еліти -тільки 11 жінок (8%). У цілому тенденції у сфері посадової структури зайнятості жінок такі: чим вище посадовий ступінь, тим нижча частка жінок у загальній кількості зайнятих на ньому.

Для опису подібних явищ нерідко використовується термін "скляна стеля ", що введений на початку 1980-х років XX століття і відображає добре відомий факт: зважаючи на формально рівні можливості для обох статей, існує безліч неформальних невидимих бар'єрів, що перешкоджають просуванню жінок сходинками посадової ієрархії. Сьогодні природа і характер "скляної стелі" змінилися через те, що у більшості випадків сучасні жінки, хоча і не усуваються відкрито від керівних посад, все ж займають у компаніях посади, які мають лише видимість влади і престижу. Так, американські дослідники використовують указаний термін для опису ситуації, що складається в юридичних фірмах, академічній медицині, а також у великих корпораціях, де просування жінок на вищі сходинки управлінської структури гальмується методами прихованої дискримінації, або вмілого маніпулювання ними. Сучасні чоловіки, безперечно, мають набагато більше нагоди формувати свою трудову кар'єру, ніж жінки, в котрих вона, як і раніше, визначається вимушеними чинниками, у тому числі не пов'язаними із структурою ринку праці. Воднораз жінки продовжують наступати у сфері зайнятості, до того ж почасти у самих інтелектуальних і престижних її секторах, перш за все в управлінні і підприємництві. За спостереженнями західних фахівців, особливо очевидним це стало в останні 20 років..Як доказ вони згадують США, де чисельність працюючих жінок складала до 1990-го року 51 % зайнятих, тоді як у недалекому минулому вона не перевищувала 30-40%. Причому найактивніше жінки освоюють юриспруденцію, медицину та інжиніринг. Рекордним стало входження, жінок в американський бізнес, де різко зросла кількість створених ними підприємств: на рубежі 1990-х років їм належало 4 млн. із 13 дрібних підприємств загальною вартістю 50 млн. доларів. Активне входження жінок у менеджерську діяльність є швидше умовним, оскільки серед них поки що невелика кількість керівників не тільки вищого, а й середнього рівня. Жінки становлять все ще малу частину підприємців, їхні можливості обмежуються недостатньою освітою, якістю професійної підготовки і несприятливим доступом до кредитів. Певний виняток тут - це сімейний бізнес, де власниці малих підприємств набувають все більшої ваги, що стає типовою картиною. Активний професійний похід жінок у сферу підприємницької діяльності спостерігається в останнє десятиріччя і в Україні. При цьому положення українок у певному сенсі є навіть більш вигідним, ніж їхніх колег на Заході, де бізнес вважався і вважається чоловічим заповідником. Подібне положення пояснюється тим, що в Радянському Союзі була спеціальна квота на присутність жінок в органах влади: у період будівництва соціалізму в партійних документах був проголошений курс на рівноправну участь жінок і чоловіків в управлінні, у тому числі й виробництвом.

Аргументи і факти[8.-С.78]:

4% світового багатства належить жінкам;

75% всією роботи світу виконують жінки, ними виробляється до 45% світової продукції;

71% неоплачуваної домашньої роботи виконують жінки, в середньому вона займає 140 робочих днів у рік;

30% бізнесу в країнах Центральної і Східної Європи належить жінкам;

25%- така різниця в оплаті праці між жінками і чоловіками(на користь останніх) в Німеччині;

20% жінок в Україні володіють малим або середнім бізнесом;

50% грошових засобів в США належить жінкам;

14%- такий середній відсоток жінок, які займають управлінські посади.

Українська специфіка полягає в тому, що жінки і чоловіки почали займатися бізнесом одночасно. На початку перебудови в нас переважали компетентні керівники - як чоловіки, так і жінки, котрі мали досвід управлінської діяльності, однаково високий рівень освіти і, головне, взірці для наслідування - керівників своєї статі. Тому в чоловіків і жінок виявилися багато в чому рівні стартові позиції, а тому той факт, що жінки активно займаються управлінням, нікого не дивує, соціальне сприймається і навіть схвалюється.

Парадоксальність ситуації полягає в тому, що переважна частина жінок не бажає виконувати роль лише ''професійної домогосподарки, виховательки у сім'ї" і ніде не працювати. Особливо категоричну позицію займають ті, хто має вищу, або середню спеціальну освіту. Вони не тільки прагнуть бути серед людей, спілкуватися з колегами по роботі, а й намагаються мати власні гроші, бути економічно незалежними від чоловіків. І це зрозуміло, оскільки у разі розлучення якнайбільше страждає жінка, котра все життя поклала на сім'ю і не встигла зробити пристойну кар'єру. До того ж діти, які найчастіше всього залишаються з матір'ю, постійно потребують матеріальної підтримки. Воднораз кар'єра займає в українок лише п'яту позицію на шкалі уявлень про щастя. Схожа картина спостерігається і в західних країнах: в особовому плані високий рівень професійної компетентності виявляється для жінки швидше негативним, ніж позитивним чинником, тому що спростовує усталені соціальні стереотипи. Подібний стан речей істотно уповільнює масове входження жінок у бізнес: сьогодні жіноче лідерство часто сприймається як щось вимушене і тимчасове, а не те, що життєво вартісне.

Фахівці у сфері психології менеджменту (Дме. Віткін, 3. Картер, М. Хеннінг, А. Жарден) відзначають такі причини, що перешкоджають жінці досягати успіхів у лідерстві: жінки здебільшого набагато пізніше за чоловіків починають піклуватися про особисту кар'єру, є яскравими носіями виконавської психології і природно втрачають ініціативу, незалежність, рішучість і самостійність; вони більш емоційні і гірше вміють керувати собою; менш схильні до ризику: сумніви та страх примушують їх перестраховуватися і відкладати нетерплячі зволікання рішення: нарешті, вони частіше вдаються до так званих "комбінованих стратегій" життєвого шляху, за яких роботі відводиться така ж істотна роль, як і сім'ї тощо.

Отже, окреслені труднощі формують установку на визнання менших можливостей жінок як лідерів організацій порівняно з чоловіками. З іншого боку, досвід розвитку жіночого підприємництва і реальна практика повсякденного життя демонструють, що жінки, котрі узяли на себе "тягар лідерства" переважно добре справляються з ним. Відтак соціально-психологічні обмеження для входження жінок у бізнес не можуть бути віднесеш до "незмінних факторів": ефективні моделі ділової поведінки цілком посильні для представниць "слабкої"" половини людства, хоча б тому, що успішно формуються під час безпосереднього виконання службових обов'язків та вирішення професійних завдань.

Розділ 2. Проблема жіночої дискримінації у постсоціалістичних країнах та в Україні

Соціальна дискримінація жінок існує з найдавніших часів патріархату. На думку британської дослідниці С. Волбі, патріархат - це система взаємопов'язаних соціальних структур, за допомогою яких чоловіки пригнічують та експлуатують жінок у своїх інтересах. З часом це явище поширилося зі сфери приватних стосунків у домашньому господарстві на сферу суспільних відносин. Патріархат присутній в усіх сучасних суспільствах, які відрізняються тільки ступенем і характером його прояву в існуванні тендерної нерівності. Саме історично склалося так, що суб'єктами дискримінації жінок є: а) суспільство з відповідними соціальними відносинами; б) держава, яка регулює Тендерну рівновагу; в) чоловіки, котрі виконують певні соціальні ролі й наділені іншою тендерною ідентичністю, ніж жінки.

Дискримінаційні дії зазначених суб'єктів можуть проявлятися безпосередньо через індивідуальну поведінку або опосередковано -шляхом прийняття відповідних рішень та законів, що враховують тендерні стереотипи, які існують у суспільстві. Соціальна дискримінація жінок реалізується різними способами: через розподіл влади і власності, різного доступу чоловіків і жінок до освіти, неоднакових можливостей самозреалізування у сфері праці та зайнятості, незмогою скористатися надбаннями культури та охорони здоров'я.

Звісно, що соціальна дискримінація жінок, як і будь-яка інша, має негативні наслідки, до яких відносяться: а) погіршення становища жінок у суспільстві, б) зниження їхнього соціального статусу, в) люмпенізація жінок, г) фемінізація бідності, д) послаблення сім'ї як соціального інституту в системі суспільствотворення. Безпосередніми наслідками соціальної дискримінації є обмеження самореалізації і втрата особистої безпеки жінок, зростання насильства і подружньої невірності в родинах, часті дистреси та суїциди у жіночому оточенні.

Для запобігання такому становищу жінок держава застосовує систему позитивних обмежень. Звідси позитивна дискримінація - це тимчасові заходи, що визначаються періодом, необхідним для перебудови тих чи інших соціальних інститутів; вони реалізуються через комплекс додаткових прав і свобод, наданих певній соціальній групі. Закріплення стану позитивної дискримінації стосовно жінок забезпечує їм можливості використання та здійснення своїх прав і свобод (наприклад, вимога спільного, за обопільною згодою чоловіка і жінки, придбання нерухомого майна чи значних покупок).

Особливо суперечлива картина щодо цього склалася в останні 15-ть років у постсоціалістичних країнах, більшість з яких на початку реформ мали порівняно високі показники тендерної рівності й розвитку людського потенціалу. Однак у процесі практичного утілення реформ авторських програм ці показники погіршилися. Щонайперше виникли, а подекуди й стали відчутними тендерні розбіжності у доступі чоловіків і жінок до економічних можливостей, освіти, охорони здоров'я. Тягар реформ істотно вплинув на життєактивність жінок, їхні долі. Щодо Центральної Європи, то картина такої нерівності більш строката, а джерела її зростання різноманітні, неоднорідні, нестаціонарні.

Аналіз гендерних відносин у країнах з перехідною економікою виправданий з позиції "рівних можливостей", тому акцент треба більше робити на змінах, аніж на показниках наявної гендерної нерівності. Остання є типовою для соціально-економічної сфери, зокрема на ринку праці, бідності, під час отримання доходів, уможливлення охорони здоров'я. Вочевидь також існує гендерний вимір соціальної уразливості, не пов'язаної з доходом, а зі статусно-рольовими та психологічними особливостями світосприйняття чоловіків і жінок.

Економічний спад у постсоціалістичних країнах першочергово позначився на становищі жінок, а відтак і на їхньому здоров'ї та самопочутті. З'явилися такі терміни, як "фемінізація бідності" й "фемінізація соціальноїгрни ринкових реформ ". Так, з урахуванням сімейних обов'язків, сукупне трудове навантаження жінок у країнах СНД становить майже 70 годин на тиждень, що на 15 годин більше, ніж у країнах Західної Європи. До того ж економічні утруднення спричинили скорочення зайнятості всього населення й зростання безробіття. У рівнях безробіття між економічно активними чоловіками і жінками в аналізованих країнах майже немає істотних відмінностей. Так, у двох країнах (Болгарії і Словенії) ці показники однакові, в Угорщині безробіття трохи вище серед чоловіків, ніж серед жінок. Тільки у Польщі та Словаччині безробіття серед жінок вище, ніж у чоловіків, на 3% і 2% відповідно. Щодо загальної кількості безробітних жінок, на початку 90-х років в усіх країнах різко зросла, азі 994 у більшості почала зменшуватися.

Загалом рівень зайнятості жінок у країнах перехідного періоду зберігся на рівні 47% від загальної кількості зайнятих. Так, у Болгарії, Словенії-на 45%, у Словаччині, Польщі, Чехії, Угорщині, Румунії- на 44%. Більше 90% зайнятих жінок працюють повний робочий день. Разом з тим жінки становлять близько половини безробітних. І хоча не можна стверджувати, що має місце повне витіснення жінок із сфери зайнятості, все ж прослідковується низка негативних тенденцій у цій сфері: 1) зростає відсоток хронічно безробітних жінок; 2) збільшується робоче навантаження на жінок у ситуації постійних фінансових труднощів сім'ї, причому на тлі скорочення мережі дитячих закладів, підвищення цін на побутові послуги тощо; 3) мають місце випадки дискримінації жінок на етапі прийняття на роботу за віком, етнічною належністю, наявністю дітей, станом здоров'я тощо[5.-С.70-71].

Офіційна статистика підтверджує факт, що у постсоціалістичних країнах й сьогодні існує усталена дискримінація в оплаті праці жінок. Навіть у більшості розвинених країн світу жінки отримують не більше 60% від заробітної плати чоловіків (скажімо, у США в 1998 році - 76%). Так, у Швеції, країні, де показники участі жінок в економічному і політичному житті одні з найвищих у світі, вони зайняті переважно в державному секторі, де нижча оплата праці. Отож в усіх країнах зберігається професійна сегрегація. З іншого боку, результати аналізу тендерної нерівності на ринку праці вказують, що у жодній країні не відзначене скорочення пропорційних показників економічної активності як чоловіків, так і жінок. У двох третинах країн ці показники навіть зросли, причому зайнятість жінок збільшується дещо швидшими темпами, ніж чоловіків. В Україні частка жінок серед вивільнених працівників у 1993-98 роках становила близько 64%, а серед безробітних у 1992-99 жінок було зареєстровано від 62% до 86%. У цілому рівень безробіття в Україні за період 1995-2002 років зріс з 0,5% до 3,8%, а навантаження незайнятого населення на одне робоче місце за цей же період виросло з 2 до 9 осіб. За статистикою рівень сегрегації українського ринку праці поступово наближається до показників країн Заходу. За критерієм співвідношення заробітної плати чоловіків і жінок, на жаль, важко зробити будь-які виважені висновки, тому що відсутні надійні дані щодо емпіричного підтвердження дискримінації за ознакою статі. Одна із головних тенденцій сьогодення в міжконтинентальному масштабі - вивільнення некваліфікованої робочої сили, що призвело до скорочення відмінностей в оплаті праці у країнах, які просунулися в ринкових перетвореннях і мають високий освітній рівень населення (Угорщина, Польща, Чехія). У цьому разі ринкові перетворення відкрили певні можливості для жінок, тим більше, що вони становлять половину тих, хто навчається в освітніх закладах різних форм власності.

Аналіз економічних можливостей чоловіків і жінок показує, що характерними рисами сьогодення є скорочення державної підтримки родин, слабка присутність жінок у процесах приватизації, певне недооцінювання їхньої праці. Лібералізація економіки та соціальної політики також істотно впливає на економічне благополуччя родин і договірні права жінок при розподілі сімейних доходів.

Розділ 3. Проблема жіночої зайнятості у перехідних суспільствах. Участь жінок у політичних та державних структурах

За півтора десятиліття ринкових перетворень для жінок розширилося поле діяльності в торгівлі, готельному бізнесі, туризмі, соціальному обслуговуванні, з'явилися можливості долучитися до самозайнятості й створення малих підприємств. Проте перед жінками, які мають на меті започаткування власної справи, постає проблема співвіднесення життєвого сценарію, накладеного на підприємницьку діяльність, з гендерною ідентичністю. Прийнятних моделей розв'язання такої проблеми у застосуванні до бізнесу досі ще не розроблено. Сфокусованість побутових стереотипів на постаті підприємця-чоловіка зайвий раз доводить глибинний еротизм масової свідомості, її сентиментальну відданість патріархату, котрий заохочує такі "псевдожіночі" комплекси, як "побоювання успіху", почуття "ґендерної провини" й несамодостат-ності, зрештою, посилює соціальну дискримінацію жінок, котра замішана на її надуманій сексуальній пасивності.

Ринкова економіка розділила ринок праці на два сектори - "чоловічий", високооплачуваний, і традиційний (переважно державний), "жіночий", з порівняно низькими заробітними платами. Нині жінки здебільшого зайняті в низькооплачуваних галузях і сферах суспільного виробництва — текстильній промисловості, освіті, охороні здоров'я, обслуговуванні. Парадоксально, але в дошлюбний період жінки, маючи рівні можливості і стартові позиції з чоловіками, досягають високих результатів. До того ж на стадії отримання середньої і вищої освіти кількість жінок перевищує кількість чоловіків. Але пізніше, уже серед аспірантів і докторантів, першість тримають останні. Виконавши свій репродуктивний обов'язок, жінки повертаються до активного професійного життя, проте явно відстають від своїх колег-чоловіків у кар'єрному зростанні й, відповідно, оплаті своєї не менш кваліфікованої праці. Отож жінки займають нижні позиції на шкалі можливостей ще й через проблеми народження дітей і турботи про нове покоління, ведення домашнього господарства, за яке вони несуть повну відповідальність. У той же час вітакультурний прогрес людства залежить від участі жінок у розв'язанні нагальних проблем суспільства нарівні з чоловіками, мовиться насамперед про правову і соціально-психологічну рівноправність.

Найбільше поглиблення гендерних розбіжностей у глобальному процесі соціально-економічних перетворень простежується у сфері охорони здоров'я. На це вказує динаміка такого показника, як очікувана тривалість життя. Так, у Росії і Казахстані відбулося зниження показників очікуваної тривалості життя для чоловіків на 6,3 і 5,5 років, для жінок - 3,2 і 3,3 роки. Серед причин смертності на першому місці перебувають серцево-судинні захворювання і хвороби кровообігу, а також нещасні випадки й насильство. Усі ці чинники однозначно асоціюються з труднощами перехідного періоду, а також пов'язані із закономірним зростанням за цих умов вживання алкоголю і наркотиків, емоційними стресами, насильством і суїцидом. Вони традиційно підсилюються поганим харчуванням і нездоровим способом життя, характерним для населення багатьох країн. Глибинні причини "кризи смертності" приховані в колишній комуністичній ідеології, котра зводила стан здоров'я до результативних показників системи охорони здоров'я. Ур підсумку народний загал, у тому числі інваліди та пристарілі, позбавлений розвиненого почуття відповідальності за своє здоров'я, не володіє інформацією та навичками здорового способу життя, спрямованого на підтримку і збереження кожним громадянином фізичної досконалості. За офіційними даними, економічна нестабільність^ зростання бідності і безробіття - це головні фактори настання передчасної смерті.

Сьогодні статистика фіксує в усіх постсоціалістичних країнах зниження показників материнської і дитячої смертності, і водночас вказує на істотне зменшення народжуваності. Драматизм ситуації у цьому проблематичному контексті додає ще один емпіричний факт: хоч кількість абортів також зменшилась, але все ще залишається вище міжнародного рівня. Крім того, жінки, котрі не здатні поповнювати сімейний бюджет, втрачають авторитет у родинному колі, підлягає сумніву їхній соціальний статус. Воднораз кількість розлучень зростає в усіх країнах, збільшується відсоток дітей, яких віддають у дитячі будинки. Ці явища суспільного життя є наслідком скрутної соціально-економічної ситуації, а також неадекватних рішень у сфері великої політики.

Хоча нині ситуація змінилася у кращий бік - жінки отримали рівні з чоловіками права, однак гендерні стереотипи залишилися, а разом з ними зосталася проблема сімейного насилля. Про це наочно свідчить невтішна буденність суспільного життя в Україні. На першому плані тут перебуває зміст і навіть система виховання дітей у сім'ях, де останні позбавлені нормальних умов проживання та сприятливого емоційного клімату, котрий приводить до шкільної неуспішності, соціальної дезадаптація та психічних зривів і хвороб. На жаль, держава неспроможна створити безпечні умови життя для жінок, навіть якщо говорити про економічну безпеку. В цьому форматі роль соціаіьного працівника стає винятково актуальною. Так, він, координуючи соціальні взаємини, покликаний пропагувати такі моделі поведінки чоловіків і жінок у сім'ї, які б відповідали кращим гуманним традиціям, а соціальна робота з жертвами сімейного насилля повинна враховувати взаємозалежність різних форм і способів крайньої дисгармонії взаємостосунків між представниками обох статей.

Варто розрізняти три основних види насилля ~ моральне, фізичне та сексуальне, розмежовуючи примушування до певної дії без згоди на це партнера та ступінь аморальності тиску. Загалом будь-яке насилля є руйнівним для особистості жертви, оскільки спричиняє зниження її самооцінки та втрату самоповаги; у підсумку до межі падає рівень домагань. А за умови продовження насильницьких дій жертва втрачає індивідуальну, соціальну та рольову ідентифікацію, блокуються прийнятні моделі поведінки і дестабілізується весь її внутрішній світ.

Сімейне насилля має свою специфіку, тому що члени сім'ї пов'язані особливими соціальними, моральними та економічними зв'язками. З одного боку, людям легше впливати на поведінку один одного, оскільки вони добре знають особливості характеру та темпераменту партнера, його звички та прив'язаності, а відтак мають змогу найбільш ефективно маніпулювати його поведінкою і почуттями, з іншого -як державі, так і третій стороні важко втручатися у сімейні справи, адже це своєрідний мікросоціум із власними законами, правилами та нормами. Почасти дружина терпить насилля зі сторони чоловіка тільки через те, що, на її думку, в разі розлучення на неї чекає суспільний осуд - вона не зуміла "бути правильною дружиною", і її діти залишилися без батька. Вона мало задумується над тим, що у сімейних непорозуміннях завжди винні обидві сторони, а виховні впливи такого батька лише шкодять дітям і роблять із них таких самих жертв, як вона сама, формуючи у них спотворену модель сімейних відносин. Тут тендерні стереотипи заганяють людей у необгрунтовані статеві рамки, позбавляють їх внутрішнього права бути рівноправними у партнерських взаємостосунках.

Дослідження основних мотивів і причин виникнення насилля у сім'ї дали змогу вченим обґрунтувати три теорії. Перша—феміністична, прибічники якої стверджують, що зосередження влади у руках чоловіків, їх данування у сім'ї та суспільстві - це головна причина насилля. Друга-теорія сімейних систем, у рамках якої схильність до насилля розглядається як така, що бере свій початок від батьків суб'єкта, а саме насилля вважається нездоланним унаслідок усталених взаємовідносин між чоловіком і жінкою. Третя - психопатологічна теорія, основними причинами насилля у сім'ї вважає зловживання алкоголем, психічні розлади, нездатність чи невміння особи жити в суспільстві[5.-С.74-75].

З'ясування глибинних причин насилля у сім'ї викликає значну кількість суперечок між представниками різних наук. Зокрема, немає чіткого пояснення взаємозв'язку різних чинників у виникненні насилля та злочинності у сім'ї: це проблема любові, ненависті, прихильності чи ревнощів? У цьому контексті разючим є такий факт: 2/3 суспільних витрат робочого часу припадає на зусилля жінок, а кожну третю сім'ю у світі утримує жінка. Тому одним із найважливих пріоритетів сучасної політики демократичної держави має стати забезпечення кожній жінці свободи вибору життєвого шляху, оптимального поєднання вироб-ничої,(суспільної діяльності та сімейних обов'язків.

Чинне законодавство гарантує чоловікам та жінкам України рівні права та можливості, однак повсякдення заперечує це. Більше того, принцип гендерної рівності в усіх сферах життя закріплений у Конституції України (статті 3,21,24,51). Зокрема, частина третя статті 24 безпосередньо присвячена подоланню дискримінації стосовно жінок в Україні; вона наголошує на тому, що рівність прав жінок і чоловіків забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній та культурній сферах, у здобутті освіти та професійній підготовці, у праці та винагороді за неї. Наступний важливий крок законодавства: не лише жінкам надається можливість поєднувати працю з материнством, а й чоловікам - з батьківством.

Нещодавно Україна ратифікувала низку конвенцій про ліквідацію усіх форм дискримінації стосовно жінок 1979 року, № 156 про працівників із сімейними обов'язками, про права людини (Відень, 1993 р.), про ліквідацію насильства щодо жінок, про громадянські та політичні права, про соціальні, економічні та культурні права (1976 року). На жаль, ці нормативні акти мають винятково декларативний характер та незабезпечені механізмами реалізації, щонайперше фінансовими та організаційними. Громадянське суспільство в Україні на сьогоднішній день неспроможне істотно вплинути на тендерну ситуацію в країні. Отож, законодавче закріплення тендерної рівності не допомогло жінкам відчути себе більш рівноправними. Реальне життя українських жінок ще далеке від ідеалів рівноправ'я, соціальної рівності та психологічної паритетності. Певний масив досліджень обґрунтовують нездатність жінок займатися політикою через те, що за своєю природою вони є аполітичними. Починаючи з Платона, жінки зображуються істотами, котрі не мають важливих для громадського життя рис, і тільки сім'я - це найприй-нятніша сфера їхньої діяльності. Головними обов'язками жінки вважай' ються ті, що пов'язані з ролями дружини і матері. Політична поведінка чоловіків є взірцем, за яким оцінюється суспільна поведінка жінок, але із значно нижчим коефіцієнтом ефективності.

У 50-60-ті роках XX століття статева відмінність розглядається як одна з багатьох складових, що визначали політичну поведінку. Починаючи з дослідження М. Дюверже, який акцентував увагу на меншій політичній активності жінок порівняно з чоловіками, даному факту даються переважно психологічні пояснення. Вважається, що жінки більш схильні до традиційних цінностей і консервативних поглядів і "за самою своєю природою" не можуть прийняти маскулінний стиль політики, мати самостійні політичні уподобання, а некритично розділяють політичні смаки своїх чоловіків. Якщо чоловік і дружина голосують по-різному, то вибір чоловіка пояснюється раціональними причинами, а вибір жінки - ірраціональними, тобто афективними, чуттєвими.

Пасивна участь жінок у політиці вважалася нормою, і тільки з появою феміністського руху поступово змінилося ставлення до цієї участі. Починаючи з 70-х років минулого століття, разом з категорією тендера, до політичного дискурсу широко залучаються жінки, котрі, як виявилося згодом, здатні брати активну участь у політиці, причому не менш успішно, ніж чоловіки.

У наш час політичні науки розглядають феміністський напрямок як один з найбільш перспективних. З'ясувалося, що існує безпосередній зв'язок між соціалізацією жінок, виконуваними ними ролями, їхніми можливостями і рівнем їх доступу до соціальних благ. Зростання формальних і змістових показників освіченості жінок істотно активізує їхню участь у політичному житті. Водночас і праця за межами сім'ї підвищує їх інтерес до політики. Дослідники феміністичного напрямку критично проаналізували такі важливі поняття, як "влада", "владні повноваження", "громадянство", "приватне життя", "справедливість", "демократія", дійшли висновку, що більшість теоретичних праць відображають маскулінний досвід, а (тому потребують перегляду і належного врахування життєвого досвіду іншої половини людства - жіноцтва. За останнє десятиліття опубліковані численні книги і статті, що дають феміністську інтерпретацію політики (Ц. Батлер,Дж. Скот,Д. Кул, В. Дойчман, М. Кара, Дж. Рінг, М, Шенлі, К. Пейтман, К. Сан-стейн та ін.). Суть цих робіт полягає у кількох висновках. По-перше, у сучасному демократичному суспільстві жінка не вважає себе об'єктом чоловічого впливу, чоловічої політичної волі, а прагне творити політичну культуру спільно з чоловіком, постійно вдосконалюючи останню. По-друге, саме підвищення політичної культури населення є головним завданням держави і суспільства, що сприяє реалізації жіночого чинника у складній політичній сфері, долає монополію чоловіків на право керувати. По-третє, реальний доступ жінок до політичної та економічної влади залишається обмеженим, а їх участь у процесі прийняття рішень незначна на всіх рівнях - від колективного до індивідуального, причому навіть там, де вони становлять більшість.

Свого часу Радянський Союз одним із перших проголосив рівність чоловіка і жінки. Однак, незважаючи на гучні декларації, жінки були практично виключені зі сфери прийняття рішень, не мали доступу до великої політики, займаючи в ній другорядні позиції. Така політична маргінальність жінок пояснюється як їхньою недостатньою вмотивованістю до участі у політичній роботі, так і дискримінацією. Хоча треба наголосити, що певним чином жінки були представлені в органах влади, які відповідали за соціогуманітарну сферу (освіта, охорона здоров'я, соціальне забезпечення, дозвілля).

Жінки в СРСР та інших країнах соцтабору працювали в суспільному виробництві і воднораз виконували більшість обов'язків у домашньому господарстві, що істотно обмежувало їхні можливості у політичному житті країни. До того ж жіночі організації знаходилися під постійним контролем Комуністичної партії, сповідуючи її ідеологію. Все це спричинило багатопроблемність політичної поведінки жінок на етапі перехідного періоду суспільства. Нині становище жінок у пост-соціалістичних країнах, на думку Генерального секретаря Четвертої всесвітньої конференції з питань жінок Гертруди Монгелли, "відрізняється лише більшим чи меншим ступенем дискримінації"'.

Перехід України до ринкових відносин дав змогу жінкам, як і всім громадянам, відкрити власну справу. Частка жінок у загальній кількості підприємців нині становить 30%. В основному вони зайняті в малому та середньому бізнесі, тоді як великий - це майже не підкорена для них вершина. Становлення жіночого бізнесу здебільшого відбувається з ініціативи жінок, а не як результат державної підтримки, у тому числі й зреалізування спеціальних розвиткових програм.

Жіночий бізнес орієнтований переважно на роздрібну торгівлю, медицину, культуру, науку. За даними соціологічних обстежень жінки у бізнесі демонструють більшу схильність до компромісів у взаємодії з партнерами, повніше враховують моральні та етичні принципи ведення справи, що не може не схвалюватися.

У країнах СНД представництво жінок в законодавчих органах влади має сумну статистику (табл. 2).


Таблиця 2. Представництво жінок в законодавчих органах влади держав-членів СНД (за даними 1998 року)

Держава

Нижня палата Верхня палата
% жінок Жінок/ усього осіб % жінок жінок/ усього осіб
Азербайджан 9,6 12/125 - -
Вірменія 3,1 4/131 - -
Грузія 8,8 16/236 - -
Білорусь 4,6 5/109 29,0 18/62
Казахстан 10,4 8/77 12,8 5/59
Киргизстан 2,3 1/43 8,3 5/60
Молдова 7,9 8/101 - -
Росія 7,6 34/450 ' 0,6 1/178
Таджикистан 12,7 8/63 11,7 4/34
Туршеністан 26,0 13/50 - -
Узбекистан 8,8 22/250 - -
Україна 8,2 37/450 ~ * -

У Верховній раді України 37 жінок, тобто 8,2%. При цьому історія українського парламентаризму в тендерному контексті має свої особливості. За радянських часів у 1980-85 роках частка парламентарів жіночої статі становила 36%. Під час виборів до Верховної Ради УРСР існувала своєрідна жіноча квота- до 30%, тоді як чоловіча складала приблизно 70%. У тендерному вимірі ситуація погіршилась у 1990 році коли жінок у вітчизняному парламенті було лише 3%. За результатами парламентських виборів 1994 року частка жінок зросла у вищому законодавчому органі до 5,7%, після виборів 1998—до 8,2%. Парламентські вибори у 2002 році повернули ситуацію до початку 90-х років: нині жінок у Верховній Раді налічується лише 5,1 % від усіх депутатів (для порівняння - у Великобританії 1/5 частина парламенту - це жінки). Зменшення кількості жінок-депутатів, що спостерігається в українському парламенті, не відповідає сучасному представництву жіночої частини у системі сучасного суспільного виробництва, що свідчить про відсутність гендерного балансу.

Керівні посади в економіці та політиці України на сьогодні в основному обіймають чоловіки, їхня кількісна перевага чітко виявляється також у керівництві підприємств та органів виконавчої влади. За даними Держкомстату, в 2002 році на вищих управлінських посадах у промисловості жінки становили 20,2%, сільському господарстві -9,5%. Воднораз на нижчих рівнях державної влади чимало жінок, які займають керівні посади в органах законодавчої, виконавчої та судової влади. З іншого боку, за даними експерта з тендерних питань Т. Мельник, у 2003 році серед державних службовців Апарату Президента України, апарату Верховної Ради України та Секретаріату Кабінету Міністрів України, який декларує принципи тендерного балансу, співвідношення чоловіків і жінок становило приблизно 1 до 3. І все ж 92% усіх керівних посад тут обіймають чоловіки.

Після виборів Президента України у 2004 році Юлія Тимошенко була призначена Прем'єр-міністром України, тобто вона стала першою в історії незалежної України жінкою-керівником такого високого рівня. Однак до складу Кабінету Міністрів України тоді увійшла лише ще одна жінка- Міністр культури і мистецтв України Оксана Білозір.

Аналіз керівного складу міністерств і відомств свідчить про відсутність будь-якого гендерного балансу. За оцінками експертів, в Україні прагнення до гендерного паритету реалізується серед керівників найнижчого рівня, зокрема, під час призначень на посади спеціалістів у відповідних органах влади. Низький коефіцієнт задіяння українських жінок до парламентської діяльності пояснюється тим, що політика та великий бізнес у нашій країні мають взаємну конвертованість. Жінки майже не входять до керівництва комітетів. У цілому ж жіноча проблематика є традиційно вторинною в українському політикумі.

Розділ 4. Проблеми українського законодавства у сфері правового статусу жінки, чоловіка та тендера

У зв’язку з виникненням тепер уже цілком наукового терміну “ґендер”, необхідно з’ясувати його місце у юридичній науковій термінології. Відштовхуватись, на мій погляд, варто від понять загального правового статусу особи, перейти до родового статусу жінки та чоловіка і тоді плавно підійти до “ґендера”. В теорії права під правовим статусом особи прийнято розуміти сукупність юридичних прав та юридичних обов’язків персоніфікованих осіб, правове положення особи, що відображає її фактичний стан у взаємовідносинах з суспільством та державою [Теория государства и права. – Под ред. В.М. Корельского. – М., 1999].. Відповідно, під правовим статусом жінки необхідно розуміти сукупність юридичних прав та юридичних обов’язків жінок, правове положення жінки у суспільстві. Аналогічно – щодо правового статусу чоловіка. На цілком логічне запитання, чому стать можна вважати критерієм для виділення родового (спеціального) статусу, можна відповісти, що на це є дві причини. По-перше, біологічні відмінності між чоловіками та жінками породжують необхідність встановлення певних додаткових гарантій, пільг, прав або обов’язків для певної групи (наприклад, цілий перелік додаткових пільг для жінок, пов’язаних з біологічною спроможністю і бажанням бути матір’ю). По-друге, внаслідок того, що жінки є де-факто дискримінованою групою у суспільстві, намітились тенденції впровадження принципів позитивної дискримінації, тобто створення правових норм, які закріплюють додаткові права чи гарантії для жінок, що не пов’язані з материнством (наприклад, пропозицій про встановлення на законодавчому рівні квотування у органах державної влади для представників кожної статі у зв’язку з тим, що жінки там представлені мало). жіночий дискримінація ґендер законодавство

Щодо співвідношення ґендера та правового статусу особи, то, на мій погляд, саме аналіз правового статусу жінки та чоловіка дає змогу побачити відображення ґендера у праві.. Іншими словами, синтез правового статусу жінки і чоловіка – це і є юридичне оформлення, правова форма ґендера. Юридичні норми ніби закріплюють соціальне положення представників кожною статі – реальне чи бажане. В широкому значенні під правовим статусом особи розуміють положення особи у суспільстві. Все те, так чи інакше, юридично визначає, характеризує, гарантує реальне положення людини в суспільстві, складає юридичний чи правовий статус особи. Коли мова йде про правовий статус жінки чи чоловіка, то це відповідно, – правове положення жінки чи чоловіка у суспільстві. Таким чином, право ніби віддзеркалює це положення у собі, воно показує, яким є суспільний статус жінки чи чоловіка, або яким він має бути з точки зору законодавця.

Дозвольте розвинути цю тезу крізь призму правового статусу жінки й окреслити кілька прикладів, які б дали змогу побачити сказане.

Мабуть, найцікавішим віддзеркаленням у праві ставлення Української держави до жінки є положення ст. 24 Основного Закону. Там сказано наступне: “Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров`я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям”. На погляд пересічного, необтяженого боротьбою за ґендерну рівність обивателя, все виглядає дуже гарно і навіть прогресивно. Проте це лише на перший погляд пересічного обивателя. Насправді ж тут можна зробити кілька суттєвих зауважень. По-перше, щодо некоректності формулювання принципу ґендерної рівности. Держава надає жінкам рівні з чоловіками права так, ніби ті, у відповідності з базовим принципом прав людини, їх не мають від народження. Інша справа, що вони не є забезпечені та захищені належним чином (і саме це, а не милостиве надання таких прав, є завданням держави!), проте усі люди (незалежно від статі) мають усі права людини, закріпленні у Загальній декларації прав людини та інших міжнародних стандартах. А по-друге, уже тут спостерігається турбота держави про материнство та ігнорування батьківства, про що йтиметься нижче. Тому позитивним у цій нормі можна вважати лише те, що принцип ґендерної рівности все ж таки закріплено, проте те, як саме це зроблено, вимагає корекції.

Крім того, доволі показовим з точки зору політики держави щодо жінки є, на мій погляд, трудове законодавство, успадковане у більшості від совєцьких часів. Оскільки саме у нормах трудового права найчіткіше відбито наслідки прив’язки жінок до репродуктивної сфери, то саме погляд на проблему встановлення ґендерної рівности через призму трудового права дає можливість побачити майже повну відсутність піклування про батьківство. Так, наприклад, ст. 176 КЗпП України забороняє залучення вагітних жінок та жінок, що мають дітей віком до трьох років, до нічних, надурочних робіт, робіт у вихідні дні і відправляти їх у відрядження. Скажімо, заборона залучення до нічних, надурочних та інших робіт вагітних жінок є цілком виправданою, оскільки тут відіграє роль фізіологічний показник і така робота може бути небезпечною або шкідливою як для самої жінки, так і для майбутньої дитини. Саме тому таке залучення забороняється, за певними винятками, нормами Конвенції МОП про нічну працю жінок у промисловості №89 та додатковим протоколом до неї 1990 р. Проте коли йдеться про жінок, які мають дітей віком до трьох років, то втрачаються будь-які біологічні чинники (звичайно, якщо жінка вже не годує дитину груддю), і набувають свого значення чинники суто соціального характеру, адже догляд за дитиною та її виховання – це обов’язок жінки, покладений на неї суспільством та закріплений у законодавстві у вигляді багатьох додаткових прав та пільг для матерів, але аж ніяк не її природне, фізіологічне покликання. Як бачимо, наше трудове законодавство не враховує ситуацій, коли за уже не грудною дитиною доглядає батько, дядько, дідусь, тобто будь-хто чоловічої статі. Подібна заборона направляти жінку, що має дитину віком до трьох років, у відрядження у певній ситуації може стати на перешкоді її кар’єрі.

Тому, мабуть, доцільніше було б замінити цю норму на норму, яка б забороняла направляти у відрядження жінку, що годує груддю, обов’язково – лише, якщо вона сама не згідна, а також одного з батьків або інших осіб, які здійснюють фактичний догляд за дитиною. Однак це лише один приклад. У ст. 177 КЗпП України встановлено, що забороняється залучати жінок, що мають дітей віком від 3 до 14 років або дітей-інвалідів, до надурочних робіт і відправляти їх у відрядження без їхньої згоди. Виникає логічне запитання, а чому чоловіки, які виховують таких дітей, не мають права відмовитись від надурочних робіт та поїздки у відрядження? Вважаю, що доцільно було б встановити норму, яка б закріплювала таке право за тим з батьків, хто здійснює догляд за дитиною.

Або ст. 182 КЗпП України: жінкам, які усиновили новонароджених дітей безпосередньо з пологового будинку, надається відпустка з дня усиновлення тривалістю 56 календарних днів (70 календарних днів при усиновленні двох і більше дітей) з виплатою державної допомоги у встановленому порядку. Чоловікам таких прав наше трудове законодавство не надає. Тут, на мій погляд, наявна пряма дискримінація чоловіків за ознакою статі, адже вони теж мають право всиновлювати дітей нарівні з жінками, а от право на державну допомогу у них відсутнє. Мабуть, це означає лише те, що такі кроки з боку чоловіків не заохочуються, що, в свою чергу, є побічним результатом прив’язки до дітей та їх виховання жінок, ґендерний стереотип про першочергову роль жінки як матері і ігнорування ролі батька саме у процесі догляду за дитиною та вихованням її на ранньому етапі розвитку.

Забув законодавець про батьків і у випадку відбування ними покарання у ВТЗ. Звернімось до положень Виправно-трудового кодексу України, і побачимо, що там закріплено норму про те, що засудженим жінкам, які сумлінно ставляться до праці і додаткових вимог режиму, постановою начальника ВТЗ за погодженням із спостережною комісією, може бути дозволено проживати поза колонією на час звільнення від роботи у зв’язку з вагітністю та пологами, а також до досягнення дитиною трирічного віку (ст. 35 ВТК України). Знову ж таки, щодо вагітності та пологів немає жодних заперечень, а от що стосується наявності дитини віком до трьох років, то цілком можуть бути випадки засудження до відбування покарання самотніх батьків без позбавлення права батьківства, які не зможуть проживати з дітьми за тих самих умов, що і жінки, оскільки законом їм такого права не надано.

Хоча є певний поступ у цьому напрямі, поступово під впливом громадських організацій та міжнародних зобов’язань законодавство трансформується у напрямі встановлення ґендерної рівности.

Так, кілька років тому до КЗпП України було внесено зміни, відповідно до яких, відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з виплатою за ці періоди допомоги по державному соціальному страхуванню мають, крім матерів (як було раніше), батько, бабуся, дід чи інший родич, який фактично здійснює догляд за нею (ч. 7 ст. 179 КЗпП України). Але це був лише перший крок до ліквідації всіх дискримінаційних норм за ознакою статі у нашому законодавстві.

Отже, формально можна вважати норми, наведені вище, прикладом дискримінації чоловіків, дійсно такими, що закріплюють дискримінаційні щодо чоловіків положення, тобто вони не мають права на вказані пільги, такі, які мають жінки. Звичайно, у кожному випадку можна апелювати до принципу рівности чоловіків і жінок, записаного в Конституції, але на галузевих рівнях така “дискримінація” чоловіків залишається.

Думаю, що не все так просто в даному випадку, як видається на перший погляд. Хоча юридично чоловіки позбавлені певних благ, проте в одній лише конкретній сфері – доглядом за дітьми та вихованні дітей. Тут виникає запитання первинности тих чи інших прав, що з огляду на нашу ментальність та певні стереотипні уявлення є важливішим: право чоловіка на вищезгадані пільги чи право жінки на свободу від такої політики держави, що виявляється у ототожненні її з матір’ю, прив’язки до репродуктивної сфери, покладання на неї обов’язку виховувати дитину? Догляд за дитиною за своєю природою може бути як правом, так і обов’язком, тут головне – внутрішня воля, бажання це робити. Подібні “дискримінаційні”, на перший погляд, щодо чоловіків норми, насправді, є результатом закріплення у праві ґендерних ролей, прийнятих у суспільстві, де жінка – насамперед – мати, але не лише та, що народжує і годує груддю, але і та, що доглядає. А це уже виходить за межі біологічних різниць і функцій, і нав’язує певну соціальну – бути при дитині. Це, безумовно, не може не впливати на подальший розвиток жінки у публічних, неприв’язаних до репродуктивної, сферах: кар’єра, політика тощо. І тому я вважаю такі, на перший погляд, дискримінаційні щодо чоловіків норми можна переосмислити і, залежно від внутрішньої волі певної конкретної особи, дійсно вважати дискримінаційними (якщо ця особа – чоловічої статі і має бажання здійснювати догляд за дитиною та не наділена усіма додатковими гарантіями для цього, як жінки) або ж “побічно дискримінаційними” (якщо особа жіночої статі не має такої волі, але непрямо прив’язана до дитини).

Тому у всіх випадках регулювання правовідносин, пов’язаних з доглядом за дітьми та їх вихованням (крім, знову ж таки, народжування та годування груддю), повинно використовуватись словосполучення “один з батьків”.

Позитивним прикладом результату врахування принципу ґендерної рівности у процесі правотворчости можна вважати прийнятий 10 січня 2002 року “Сімейний кодекс України”. Так, “Кодекс про Шлюб і Сім’ю”, що регулював сімейні правовідносини до прийняття “Сімейного кодексу”, містив подібні до названих вище “побічно дискримінаційні норми”. Наприклад, у статті 5 КпШіС України було закріплено піклування держави про сім’ю шляхом створення і розвитку широкої мережі пологових будинків, дитячих ясел, садків..., надання допомоги і пільг самотнім матерям і багатодітним сім’ям, а також інших видів допомоги сім’ї. Знову ж таки, держава не заохочувала батьків-одинаків, не надаючи їм тих самих державних допомог, що і жінкам-матерям. У новому “Сімейному кодексі” повністю збережено ґендерну симетрію, в тому числі шляхом закріплення права як на материнство, так і на батьківство та рівних гарантій здійснення такого права (ст. 49 та 50 СК України). Так, відповідно до ч. 1 ст. 49, дружина має право на материнство, ч. 1 ст. 50: чоловік має право на батьківство. В свою чергу, причиною розірвання шлюбу може бути як небажання чоловіка мати дитину або нездатність його до зачаття дитини (ч. 2 ст. 49 СК України), так і відмова дружини від народження дитини або нездатність її до народження дитини (ч.2 ст. 50 СК України). Як для чоловіка, так і для жінки позбавлення можливости здійснення репродуктивної функції у зв’язку з виконанням ними конституційних, службових, трудових обов’язків або в результаті протиправної поведінки щодо них, є підставою для відшкодування завданої їм моральної шкоди (ч. 3 ст. 49 та ч. 3 ст. 50 СК України).

Крім того, прийнятий Кримінальний кодекс України теж до певної міри вирівняв ґендерний дисбаланс, присутній у старій ще совєцькій редакції. Так, у старій редакції КК України жінка не могла бути суб’єктом зґвалтування (лише як співучасниця), не було встановлено кримінальну відповідальність за насильницькі лесбійські стосунки та зґвалтування жінкою чоловіка. Такі дії здебільшого кваліфікувались як хуліганство або ж нанесення тілесних ушкоджень, залежно від кожного випадку окремо. Мабуть, така несправедливість – лише правове дзеркало того, що жінку в суспільстві сприймали найчастіше як об’єкт у сексуальних стосунках, і дуже рідко – як потенційний суб’єкт. У новому КК України ці недоліки виправлено (йдеться лише про ґендерний баланс у законодавстві, новоприйнятий КК України має достатньо моментів до дискусії з інших питань). Можна зробити висновок, що під впливом взятих на себе міжнародних зобов’язань, лобіювання зі сторони громадських організацій та інших чинників, Україна поступово трансформує своє законодавство у напрямку дотримання ґендерної рівности.

Проте є ще достатньо питань, які необхідно вирішити. Так, відсутня тверда теоретична база щодо правових аспектів ґендера, немає чітких дефініцій та єдности застосування термінології. Наприклад, поклавши на Мінюст та Академію правових наук України обов’язок провести ґендерну експертизу законодавства України (Постанова КМУ про Національний план дій щодо поліпшення становища жінок та сприяння впровадженню ґендерної рівности у суспільстві на 2001-2005 роки), КМУ забув пояснити, що саме він мав на увазі або, принаймні, призначити відповідальних за розроблення принципів такої експертизи. Усе, що робиться у цій сфері, робиться здебільшого силами НУО, а ґендерна політика держави виглядає доволі блідо та прив’язана в основному до проблем жінок та материнства. Проте наявні позитивні тенденції, і, на щастя, є в Україні фахівці, для яких ця тема важлива, і які компетентно беруть участь у лобіюванні ґендерних питань та задіяні у правотворчій діяльності


Висновок

Історично склалося так, що український чоловік брав на себе роль борця у визвольних змаганнях нації і гинув у розквіті сил, або ж віддавав сили служінню на бойових фронтах імперії і теж переставав існувати як потенційний чи реальний творець своєї нації. Жінка ж залишалась берегинею роду, насамперед фізичної його складової. І тому найвизначніша її роль, освячена суспільною традицією, була, безумовно, сімейною. Зрештою, це на той час був, можливо, єдиний ефективний спосіб самозбереження етносу. Жінка-козачка ставала родоначальницею, вихователькою, управителькою господарством. Вона відрізнялася самостійним, вольовим характером, самоповагою, була стабілізуючим чинником у житті українців. Реально ж українська жінка-козачка створювала свій світ, свою малу батьківщину і всіма силами охороняла її від вторгнення зазвичай руйнівної сили світу чужого, великого. Звідси її домашність, сімейність, традиційність. Віддаючи належне тій ментальній основі, яку заклала саме жінка-козачка у своїх спів племінниць, треба відзначити і досить консервативну роль цих ментальних особливостей української жінки в освоєнні нею сьогодні нових суспільних сфер самореалізації та діяльності. Укоріненість на традиційності існування лише поглиблювалась в часи колоніальної залежності України. Ситуація принципово не змінилась і в радянські часи, попри задекларовану емансипацію жінки в Радянському Союзі. До сімейного ярма додалася ще й державна неволя. Змінилося лише в гірший бік ставлення до жінки-матері, жінки-домогосподарки. Саме радянські часи знищили повагу до власне традиційного способу самореалізації української жінки в сім'ї, не змінивши самого реального становища жіноцтва. Традиційні розподіли суспільних ролей повинні з необхідністю змінитись у вільному суспільстві, яке орієнтоване на європейські засади сучасного існування. Роль жінки в такому суспільстві не може обмежуватися лише все тією традиційною орієнтацією на роль "берегині". Хоч і для реального сучасного українського суспільства ця роль залишається дуже актуальною. А чоловік у європейській Україні не може бути лише вічним борцем (який, як відомо, залишається "вічно молодим"). Колись він повинен дорости і до віку Батька як для конкретної дитини, так і для нації. Адже, на жаль, поняття чоловік-Батько, на відміну від жінка-Мати, і досі не функціонує в українській культурі. Гострота розуміння цієї проблеми виникала в критичні моменти української історії. Можливо, якоюсь мірою і сучасні наші проблеми в побудові української держави пояснюються і підсвідомим підтримуванням та культивуванням традиційних рольових розподілів в українському суспільстві. Тільки чоловік іде тепер на війну до Верховної Ради, на Хрещатик, на сторінки газет, зрештою, - а жінка все так саме "тягне" на собі дім, дітей, хронічну відсутність грошей і т.д., т.п. Знову і знову відтворюється ситуація виживання, заданості суспільства на неконструктивну дію, яка не потребує реального співробітництва статей у копіткій повсякденній роботі зі створення справді нового українського світу.

Отже, для досягнення рівності між жінками та чоловіками необхідно враховувати специфічні інтереси жінок та чоловіків при формуванні політичних проектів та програм., забезпечити рівну участь жінок та чоловіків як рівноправних суб'єктів економічних, соціальних та культуротворчих процесів, здійснювати спеціальні кроки , спрямовані на зменшення гендерної нерівності, забезпечити доступ жінок до прийняття загальнодержавних рішень на всіх рівнях. Геендерної рівності можна досягнути через партнерство між жінками та чоловіками на основі принципів паритетної демократії.


Список використаної літератури

1. Постанова КМУ про Національний план дій щодо поліпшення становища жінок та сприяння впровадженню ґендерної рівности у суспільстві на 2001-2005 роки.

2. Сімейний кодекс України

3. Кодекс законів про працю України

4. Теория государства и права. – Под ред. В.М. Корельского. – М., 1999

5. Основи гендерної рівності/ А.В.Фурман, Т.Л.Надвинична– Тернопіль:Економічна думка,2006.

6. Загальна соціологія: Навчальний посібник.-Київ:ВД.«Професіонал», 2004

7. Сірий Є.В.Соціологія:загальна теорія, історія розвитку та галузеві теорії:Навчальний посібник,-Київ:Атіка,2004

8. C Жаворонкова.Вперед в прошлое.//ELLE-2006-№10-С76-79.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений08:25:27 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
10:42:40 29 ноября 2015

Работы, похожие на Курсовая работа: Основи гендерної рівності

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150627)
Комментарии (1838)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru