Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Курсовая работа: Державна етнокультурна політика в Україні на сучасному етапі

Название: Державна етнокультурна політика в Україні на сучасному етапі
Раздел: Рефераты по социологии
Тип: курсовая работа Добавлен 20:20:15 08 мая 2011 Похожие работы
Просмотров: 130 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

КУРСОВА РОБОТА

НА ТЕМУ:

«ДЕРЖАВНА ЕТНОКУЛЬТУРНА ПОЛІТИКА В УКРАЇНІ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ»

Одеса, 2011

Вступ

В умовах розвою соціально-економічних, етнополітичних, світоглядних засад української держави, становлення сучасних демократичних відносин, пошуку оптимальних моделей трансформації українського суспільства особливого значення набувають ментально-психологічні, світоглядні, ціннісно-нормативні та інші духовні передумови його функціонування, об`єднуючою основою яких є культура і, зокрема, міжетнічні культурні відносини. Саме вони забезпечують нерозривність національних традицій, органічне функціонування ціннісних орієнтацій, створюють атмосферу толерантності і терпимості, сприяють гармонізації взаємовідносин між етноспільнотами, консолідації нації та відкривають перспективу її самореалізації.

Актуальність теми.

Важливість формування міжетнічних культурних відносин, що є для України не лише бажаним орієнтиром, але й необхідною умовою її існування як цілісної суверенної держави, яка прагне миру і злагоди, обумовлена такими факторами:

По-перше, потребою у забезпеченні суспільної стабільності, узгодженні інтересів великої кількості різноманітних в етнічному, культурному, мовному та релігійному відношеннях спільнот. Адже обравши курс на формування сучасної моделі громадянсько-територіальної (або політичної) нації і, таким чином, на побудову багатокультурного суспільства, загальнонаціональна ідентичність членів якого має забезпечуватись територіальним патріотизмом та етнічним плюралізмом, Україна заявила про себе як про Вітчизну усіх громадян, що живуть на її землі. Реалізація цих стратегічних і тактичних орієнтирів суспільного поступу базується на об`єднуючому елементі, яким є культура міжетнічного спілкування.

По-друге, нова парадигма етнополітичного розвитку зумовлює необхідність визначитись стосовно тих політичних, соціально-психологічних, мовно-культурних наслідків деформації етнаціональної сфери, що сталася в результаті тривалого перебування України у складі колишнього СРСР. Річ у тім, що на відміну від більшості європейських країн, проблема збереження етнічної ідентичності та культурної самобутності в Україні стоїть не лише перед етнічними меншинами, а й перед титульною нацією держави – українцями, мовно-культурна самобутність яких в ряді регіонів була значною мірою втрачена, а національні права, зокрема на освіту, отримання та поширення інформації рідною мовою, забезпечені не у повному обсязі.

По-третє, важливість формування культури міжетнічного спілкування обумовлена також доцільністю утвердження консолідуючих факторів українського суспільства, бо масова дезорієнтація, втрата звичних солідарностей і згоди, розщепленність соціокультурного простору все ще залишаються ознаками перехідного, трансформаційного характеру нашої держави.

Особливої актуальності набуває необхідність наукового осмислення й визначення суті та змісту міжетнічних культурних відносин, їх ролі в етнополітичному розвитку українського суспільства.

Актуальним є також аналіз процесу формування міжетнічних культурних відносин, чільне місце у якому посідають політичні і громадські інститути. Створені на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод, вони відіграють важливу роль у здійсненні етнодержавотворчих процесів в Україні.

У вітчизняній історіографії ще не опубліковано узагальнюючої праці, в якій би комплексно, з урахуванням сьогоденних політичних реалій висвітлювався процес формування міжетнічних культурних відносин в Україні на сучасному етапі.

Мета і завдання.

Виходячи з актуальності теми, метою праці є аналіз, узагальнення і спроба особистого визначення суті міжетнічних культурних відносин, а також окреслення політико-правових засад та з`ясування ролі громадсько-політичних об`єднань у формуванні даної культури.

Для реалізації мети дослідження автор визначає наступні завдання:

проаналізувати стан наукової розробки теми; виявити сутнісні ознаки і структурні параметри міжетнічних культурних відносин;

Об`єктом дослідження є міжетнічні культурні відносини як феномен суспільного буття.

Практичне значення результатів дослідження полягає у тому, що:

по-перше, основні положення курсової, сформульовані висновки, наукові рекомендації будуть сприяти подальшому поглибленню дослідження етнонаціональної сфери суспільного буття, вплинуть на активізацію пошуку державними й громадськими діячами ефективних шляхів духовного піднесення суверенної України, а також викличуть певну зацікавленість у працівників освіти, культури, краєзнавців – всіх, хто бере участь у державотворчому процесі; по-друге, узагальнення та підсумки, зроблені в курсової, можуть знайти застосування і в навчально-виховній практиці, яка здійснюється в державних і приватних школах, гімназіях, коледжах, ліцеях, вищих навчальних закладах в ході вивчення гуманітарних дисциплін і спецкурсів з проблем духовного відродження, національно-патріотичного виховання та формування міжетнічних культурних відносин.

В сучасних умовах існування політичних суспільств одним з основних напрямів державної етнополітики повинна бути побудова гармонійної моделі міжетнічного співжиття на основі принципів національного патріотизму та етнічного плюралізму, особливу роль в якому виконує культура міжетнічного спілкування як важливий чинник оновлення та консолідації суспільства.

Розгляд міжетнічних культурних відносин, з одного боку, як окремої цілісної системи, яка має свою структуру, певні ознаки і функціональні складові, а з іншого, як одне з відгалужень загальної культури.

Визначення рівнів даної культури, доведення того, що у запобіганні міжетнічних протиріч та конфліктів, обстоюванні ненасильства, толерантності у стосунках між представниками різних національностей чільне місце посідає міжетнічні культурні відносинисаме високого рівня.

Формування такої культури можливо лише за умови створення адекватної політико-правової бази. Важливе значення в утвердженні в українському суспільстві міжетнічної злагоди, гуманістичних норм і принципів міжетнічних культурних відносинмають Всеукраїнські і регіональні культурно-просвітницькі та національно-культурні об`єднання. Дослідженню їх діяльності присвячені праці М. Багмета, В. Євтуха, Г. Лозко, В. Наулка, О. Рафальського та ін.

Огляд наукової літератури засвідчує про те, що окремі грані теми були предметом дослідження вчених, але проблема системно не вивчалась і у її цілісному вигляді залишилась поза увагою. Тому на сьогоднішній день серед наукових доробок з певних об`єктивних і суб`єктивних обставин не існує комплексної роботи, де б всебічно розглядались міжетнічні культурні відносини як феномен суспільного буття, аналізувалась діяльність політичних та громадських інститутів по їх становленню та розвитку в Україні на сучасному етапі.

Незважаючи на великий обсяг літератури, спеціальне дослідження стану, місця і ролі міжетнічних культурних відносин в розвитку українського суспільства на сучасному етапі поки що не проводилося.

Залишаються недостатньо вивченими низка актуальних проблем дієвості державного впливу на процеси етнокультурного відродження в контексті становлення громадянського суспільства і тенденцій глобалізації, відповідності державно-владних механізмів рівню етнокультурної мобілізованості, територіальній та екстериторіальній самоорганізації етнічних спільнот, а також особливості етнокультури як об’єкта політико-правового регулювання. Потребують поглибленого наукового аналізу концептуальні засади багатокультурності як підсистеми суспільства, інституційного чинника розвитку українського соціуму.


1. Культура міжетнічного спілкування

Культура міжетнічного спілкування – узагальнююча характеристика суб'єкта спілкування, що володіє способами спілкування у багатоетнічному середовищі, які розкривають його участь у функціонуванні і розвитку соціальних та політичних інститутів, цінностей культури і норм спілкування з національними суб'єктами. Це дає можливість визначити культуру міжетнічного спілкування як систему характерних для особи, націй, класів і соціальних груп або суспільства в цілому ідей і уявлень, способів, форм і видів специфічної культурної діяльності, здійснюваних з метою поглиблення взаємодії і взаємовпливу людей різних національностей; сукупність норм і настанов, якими повинні керуватися члени суспільства у процесі безпосереднього спілкування. Культура міжетнічного спілкування за своєю сутністю та змістом є як внутрішньою якістю самої нації, так і зовнішньою, набутою нацією у процесі спілкування з іншими народами, тобто у процесі взаємодії націй. Тому жодна нація не може вступити у міжетнічне спілкування, не усвідомивши своє внутрішнє «я» і не визнавши свого ставлення до інших етнічних спільностей, що її оточують. «Сформована національна самосвідомість є умовою сприятливих міжетнічних відносин, включаючи особисті».

Духовна культура кожного народу – це цілісна багатоструктурна система, де всі складові компоненти (виховання, освіта, наука, мистецтво, філософія, право, політична культура тощо) взаємно збалансовані, злиті воєдино і скріплені традиціями, історичною пам'яттю в такий спосіб, що випадання з цього національного духовного контексту «бодай однієї ланки болісно відбивається на життєздатності культури в цілому, на її здатності до саморозвитку».

Слід відзначити, що саме поняття культури міжетнічного спілкування заповнює ту прогалину, яка утворилася і стала дедалі більше відчуватися в теорії націй і національних відносин, патріотичного виховання через відсутність категорії, що відображає моральні потреби українського суспільства, реалізовані у міжетнічному спілкуванні. Культура міжетнічного спілкування – це, по суті, етика у сфері міжетнічних відносин, покликана подолати національний нігілізм, національне невігластво, національну соромливість, з одного боку, національний снобізм, ізоляціонізм, почуття переваги – з іншого. Звідси – роль уселюдських цінностей, які не можна відновити без відновлення родового підґрунтя – інтеграційних процесів, що відбуваються у нашій країні. Іншими словами, культура міжетнічного спілкування має під собою таке важливе підґрунтя, як морально – етичні орієнтири оновлення суспільства. Формування культури міжетнічного спілкування у всіх членів українського суспільства – одне з найважливіших політичних та ідеологічних завдань.

Розв'язуючи його, слід пам'ятати, що культура міжетнічного спілкування формується не тільки шляхом і з допомогою вербального впливу, а й на прикладах і зразках належної поведінки. Далі, формування культури міжетнічного спілкування не обмежується виховним впливом у процесі реалізації ідеологічних заходів, але продовжується і в побуті, і в процесі трудової діяльності. Це формування передбачає поширення і засвоєння певних етичних знань, трансформацію їх у переконання і формування на основі вмінь і навиків культури міжетнічного спілкування «Роль формування культури міжетнічного спілкування неминуче зростатиме разом із зростанням значення моральних засад у житті суспільства».

Культура міжетнічного спілкування – це разом з тим і різновид політичної культури. Зрештою, саме на відсутності у широких масах достатньої політичної культури і демократичних традицій спекулюють шовіністичні, екстремістські елементи. Соціологічні дослідження показали, що населення часто має слабке, обмежене уявлення про категорії, зв'язані з розумінням національної політики. Наприклад, у ході одного з опитувань було виявлено, що більш як 50% тих, хто давали інтерв'ю, не розуміються у таких поняттях, як «нація», «національні відносини», «культура міжетнічного спілкування». Один з опитаних в анкеті написав: «Національна гордість – це коли людина вважає, що його нація стоїть вище від інших і вона краща від інших».

Подібні висловлювання відмічалися у кожного другого з опитаних. Це свідчить про невисоку політичну культуру людей, їх елементарну необізнаність в азах, без яких людина не може грамотно будувати свої відносини у багатонаціональному колективі. А це часом породжує негативні колізії, неповагу до осіб інших національностей, їх звичок, традицій. Звідси – актуалізація ролі міжетнічного спілкування, особливо у багатонаціональних труд, колективах, яка стає дійовим засобом нагромадження і передачі соціального досвіду, колективізму та обміну матеріальними і духовними цінностями, поглядами, почуттями та емоціями. Все це має величезний вплив на формування культури міжетнічного спілкування. Культура міжетнічного спілкування це стабілізація з допомогою демократичних інституцій, що народжуються й утверджуються на основі національної (і в т. ч. міжетнічної) згоди. Водночас сьогодні не можна не враховувати того, що, з одного боку, ідеї і політика реформ все глибше проникають у товщу суспільного буття, а з іншого – усе крутіше закипає магма нетерпіння в глибинних верствах суспільства, загрожуючи виплеснутися вулканічною лавою. Важливо виробити спільну платформу для всіх народів України, пристосовуючи свою свободу та інтереси один до одного. Рахуватися, поважати, підтримувати. Інакше не побудуєш добросусідських, толерантних відносин між людьми різних національностей.


2. Державна етнокультурна політика в Україні на сучасному етапі

Сутність державної етнокультурної політики полягає у відродженні етнічної самосвідомості й збереженні духовної і матеріальної культури етносів, сприянні розвитку їх етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності, забезпеченні інформаційних, культурних, освітніх потреб, у створенні умов для активного включення всіх етнокультур у духовне життя суспільства. Державна етнокультурна політика органічно зв’язана з державною етнополітикою і культурною політикою держави. Вона має відображати духовні інтереси усіх складових української політичної нації та української діаспори. «Українська нація, національні меншини є одночасно суб’єктами етнонаціональної, а отже, етнокультурної політики».

Державна політика у сфері етнокультурного розвитку, її формування і реалізація мають базуватися і на загальносистемних принципах: гуманізму, демократизму, публічності, науковості, законності тощо. Особливе значення має дотримання спеціальних принципів – багатокультурності; самоцінності етнокультур; єдності прав та обов’язків громадян і їхніх спільнот щодо задоволення етнокультурних інтересів; орієнтації носіїв культур на загальнолюдські духовні цінності. Вони корелюються із проголошеними міжнародною спільнотою такими принципами культурної політики в постіндустріальному суспільстві, як сприяння розвитку етнічної та національної ідентичності, культурному і мовному розмаїттю; підтримка творчості та ін. Особливість процесу реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку полягає, зокрема, в тому, що він здійснюється переважно у формі регулятивного впливу з обмеженим використанням адміністративних методів. Комплексний механізм формування і реалізації державної етнокультурної політики є сукупність засобів і способів цілеспрямованого впливу держави на вирішення питань збереження культурної самобутності етносів і забезпечення інтеграції етнокультур в єдиний культурний простір України. Одним із найсуттєвіших недоліків розроблюваних в Україні проектів концепцій етнонаціонального, етнокультурного розвитку є недостатня орієнтованість на створення умов для втілення в життя державної політики і особливо – відсутність ефективних економічних, правових, організаційних механізмів її реалізації. Наукова проблема, яка зумовлена об’єктивною суспільною потребою і актуалізована відсутністю відповідних ґрунтовних теоретичних розробок, потребує дослідження на основі системного підходу. З огляду на поглиблення процесів регіоналізації і підвищення ролі регіонів у суспільно-політичному та етнокультурному житті, а також розуміння культурно-освітнього фактора як одного з визначальних випливає, що етнокультурний регіон – це територія, яка відрізняється від інших територій за різноманітністю культурних виявів, сукупністю та інтенсивністю взаємозв’язаних етнічних елементів, структур, відносин, що її утворюють. Культурний розвиток регіонів залежить від рівня їх розвитку, державного сприяння йому, утвердження в суспільстві толерантності й поваги до культури, історії, мови, традицій різних етносів при збереженні інтегруючої ролі української культури.

Українське суспільство може успішно розвиватися лише за наявності достатніх внутрішніх можливостей регіонів та за державної підтримки їх культурної різноманітності, базуючись на принципах самодостатності, рівноправності, гармонізації соціальних відносин, на традиційних культурних регуляторах, а також за умови недопущення рецидивів протистояння чи ігнорування самоцінності культурних архетипів локального середовища регіонів.

Відтак одним з актуальних завдань державної влади на сучасному етапі є формування і проведення якісно нової державної регіональної політики. Державна регіональна політика – це складова не тільки соціально-економічного, а й етнонаціонального, етнокультурного розвитку країни, тісно пов’язаного із здійсненням адміністративної реформи та вдосконаленням адміністративно-територіального устрою.

В етнокультурному русі спостерігаються як позитивні тенденції, так і певні суперечності. «Відбувається інтенсивний процес формування громадських організацій: етнокультурних товариств, асоціацій тощо».

До сталих тенденцій в етнокультурному русі відносяться: пробудження почуттів національної гідності й упевненості меншин у творчих силах своїх етносів; зародження масового аматорського художнього руху, створення професійних театрів і мистецьких колективів національних меншин; розвиток мережі національних шкіл, організація класів і груп, відділень і курсів у спеціальних навчальних закладах; запровадження на телебаченні й радіо передач та друкованих органів мовами національних меншин.

Етнокультурні центри (громадські організації, які репрезентують один з механізмів культурно-національної автономії і новий тип культурно-дозвільної організації, що ставить перед собою завдання культурної консолідації певного етносу, відродження, розвитку і популяризації духовної культури різних етнічних спільнот) стали відігравати роль авторитетних інститутів громадського управління етнокультурними процесами.

Процеси етнокультурного розвитку тісно взаємозв’язані з етнополітичними. На базі етнокультурних об’єднань із всеукраїнським статусом утворюються об’єднання, які формують субпредставницькі органи, включають фінансові та комерційні структури, налагоджують тісні зв’язки з різними міжнародними організаціями та дипломатичними службами зарубіжних країн. На передній план у загальному етнокультурному русі виходять соціально-економічні проблеми, що зумовлює новий перерозподіл сил між політичними партіями і блоками, що представляють різні етнічні групи.

Відзначається суттєве відставання чинної нормативно-правової бази від стрімкого розвитку самоорганізації етнічних спільнот. Серед інших факторів, що справляють негативний вплив на етнокультурну ситуацію в Україні є невирішеність питання щодо забезпечення етнокультурних товариств фінансовими та іншими ресурсами. Тобто політизація етнокультурного руху відбувається не лише внаслідок активного пошуку етнічними спільнотами адекватних форм культурного самовизначення, а й через неповне і несвоєчасне задоволенням їх потреб, зокрема матеріально-фінансових.

2.1 Етнокультура в системі міждержавного співробітництва

Задоволення етнокультурних і мовних потреб українців, які перебувають поза «ядром» українського етносу, є одним з найважливіших напрямів державної етнокультурної політики. Проведення трьох всесвітніх форумів українців продемонструвало, що фактично формується глобальний український культурний простір. За роки незалежності у налагодженні культурно-освітніх і мистецьких зв’язків з українською діаспорою відбулися помітні зрушення. На основі міжнародних домовленостей Україна протягом 90-х років минулого століття організовувала в зарубіжних країнах культурно-мистецькі фестивалі, образотворчі виставки, гастролі професійних колективів представників різних етносів країни, надавала практичну допомогу художнім колективам українців за кордоном. В Україні проводилися фестивалі народної художньої творчості закордонних українців. У розвитку культурних зв’язків України із зарубіжними країнами важливу роль відіграла створена в 90-і роки ХХ столітті Українська всесвітня координаційна рада.

За результатами узагальнення очікувань українських громад у Росії та в інших державах пострадянського простору щодо забезпечення їх етнокультурних потреб дисертантка визначила найсуттєвіші з них. Це організаційна, правова, фінансова допомога з боку влади країн їх проживання у забезпеченні діяльності культурних, освітніх і наукових осередків; випуск періодичних видань та налагодження книговидавничої справи, заснування центрів українського мистецтва в місцях компактного проживання українців; організація українських радіо- і телепередач у регіонах; створення механізмів широкого залучення потенціалу закордонних українців до розвитку Української держави, підтримки з її боку ініціатив, спрямованих на збереження етнокультурної самобутності світового українства.

В організації міжнародного культурного обміну як загальнодержавної проблеми визначені нові підходи, що активізують підтримку Україною заходів щодо відродження культури закордонних українців і сприятимуть розвитку етнокультур на теренах України. Йдеться, зокрема, про державну підтримку в Україні громадських національних осередків – членів Міжнародної організації з народної творчості (IOV), Міжнародної музичної ради (IMC), Міжнародної організації фольклорних фестивалів (CIOFF), які працюють під патронатом ЮНЕСКО. Співробітництво за програмами цих неурядових організацій має охопити широкий спектр міжнародних симпозіумів, конференцій, робочих семінарів, проведення культурно-мистецьких заходів. Це сприятиме розширенню можливостей для залучення інтелектуального, культурно-мистецького потенціалу країни до міжнародної співпраці; зміцненню культурно-творчих, освітніх і наукових зв’язків України із світовим співтовариством.

Розвиток зв’язків з українцями, які проживають за межами України, є одним з важливих факторів застосування комплексного підходу до налагодження взаємовигідного економічного, політичного та культурного співробітництва з іншими державами і водночас сприяє такому співробітництву.

З огляду на європейський вибір України особливого значення набувають дво- та багатосторонні угоди України з державами, де проживають українці, й державами, що є етнічними батьківщинами національних меншин України. Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу потребує запровадження нових засад транскордонного співробітництва, розширення субрегіональних зв’язків, розробки механізмів співробітництва в рамках єврорегіонів, де етнокультурний фактор відіграє провідну роль.

2.2 Програмно-цільовий підхід до реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку

Діяльність органів державної влади має бути спрямована на вирішення таких основних завдань: відродження та розвиток культури українського етносу в межах України; задоволення культурних потреб національних меншин у країні; підтримка прагнення як східної, так і західної української діаспори щодо збереження етнічної ідентичності; забезпечення міжнаціональної культурної взаємодії, взаємоповаги і толерантності у відносинах між представниками різних етносів; розвиток інфраструктури етнокультурної сфери.

Одним з найважливіших принципів державного регулювання в етнокультурній сфері за умов становлення громадянського суспільства є принцип демократизму. Прийняття рішень у царині культури та їх реалізація передбачають залучення громадськості. Фахові оцінки та громадська думка мають обов’язково враховуватися в діяльності державних органів і установ. На цьому принципі ґрунтуються: Державна програма розвитку культури на період до 2007 року; Державна програма відродження й розвитку освіти національних меншин в Україні на 1994–2000 рр.; Національна програма «Закордонне українство» на період до 2005 року, інші цільові програми. Їх сутність і значення полягає у забезпеченні загальноукраїнського культурного поступу, збереженні духовної спадщини, культурному відродженні етнічних спільнот в Україні та української діаспори.

Водночас за останні роки при певному поліпшенні фінансування культурної сфери не відбулося принципового перегляду зобов’язань держави щодо обсягів надання культурних послуг населенню. Проблема невідповідності розмірів фінансування культури і державних зобов’язань гарантованих законодавством, реальним потребам суспільства в цілому та етнічних груп залишається невирішеною. Продовжує скорочуватися мережа установ і закладів культури і мистецтва, чисельність їх працівників, особливо в сільській місцевості. За роки незалежності кількість цих організацій зменшилася майже на три тисячі. Рівень оплати працівників культури і мистецтва на 2006 р. склав лише 60 відсотків середнього показника заробітної плати по народному господарству.

У перші роки незалежності в загальнодержавних документах питання відродження і розвитку культур етнічних спільнот були позбавлені необхідної конкретизації, а їх спектр був звужений. Більшість заходів, що намічалися, мали половинчастий чи навіть ортодоксальний характер, не були системно організовані й не мали належного ресурсного забезпечення. Завдяки ж цільовим програмам «об’єднуються організаційні та фінансові ресурси органів державної влади, органів місцевого самоврядування і громадських організацій національних меншин, забезпечується координація дій суб’єктів етнокультурної політики у досягненні узгоджених цілей».

Аналіз етнокультурних програм свідчить про доцільність у сучасних умовах проведення роботи з етнокультурного відродження передусім на основі програмно-цільового підходу. Світовий досвід підтверджує, зокрема, що пріоритети державної політики в сфері етнокультурного розвитку повинні мати переважно середньостроковий характер, визначатися реаліями суспільно-економічного життя і тими завданнями, які держава і суспільство вважають за першочергові для розв’язання на певному етапі.

Доцільно розробити цільові програми різного рівня, а також шляхи подальшого вдосконалення програмно-цільового підходу в розв’язанні проблем етнокультурного розвитку. Йдеться про більш чітке визначення пріоритетів та ієрархії цілей; удосконалення процедури відбору проблем для вирішення програмними методами; забезпечення комплексності розроблюваних заходів, їх економічної обґрунтованості; об’єднання фінансових і матеріальних ресурсів, пошук джерел позабюджетного фінансування; узгодження загальнодержавних і регіональних завдань; здійснення своєчасного, за результатами моніторингових досліджень, коригування програм тощо. На регіональному рівні завдання етнокультурного розвитку вирішуються в межах загальних програм розвитку культури і спеціальних програм щодо розв’язання проблем певних етнічних спільнот. Узагальнення практики реалізації цих програм (Автономна Республіка Крим, області) дало можливість визначити комплексний механізм проведення культурної політики на регіональному рівні, рекомендувати як один із шляхів удосконалення державного регулювання етнокультурного розвитку технологію соціально-культурного проектування. Такий механізм включає: 1. Інфраструктуру культури: організаційні структури, які утворюють систему державного регулювання культурного життя і практичної реалізації завдань етнокультурної політики (державні органи, установи культури). 2. Матеріальні, фінансові, кадрові, інформаційні ресурси. 3. Соціальні механізми і процедури: правові; економічні; ідеологічні; соціально-психологічні. 4. Технології: а) технологія соціально-культурного проектування; б) менеджмент і маркетинг; в) Public relations, фандрайзинг, реклама та ін. Соціально-культурне проектування (СКП) визначається як специфічна технологія, що являє собою конструктивну, творчу діяльність, сутність якої полягає в аналізі проблем і виявленні причин їх виникнення, виробленні цілей і завдань, що характеризують бажаний стан об’єкта, у розробці шляхів і засобів досягнення мети.

Розуміння української діаспори як серйозної та важливої сили в розвитку контактів з країнами проживання українців стане фактором морально-психологічного зближення всіх українців, їх консолідації. Налагодити співробітництво з українською діаспорою на основі чіткої системи взаємовідносин, зміцнити авторитет України у світовому співтоваристві шляхом підвищення ролі української діаспори у країнах проживання, використати інтелектуальний, культурний і науковий потенціал української діаспори для прискорення ринкових реформ в Україні, розширити міжнародно-правову базу захисту інтересів закордонних українців.

Першою державною програмою була «Українська діаспора на період до 2000 року» (1996). Згідно з програмою укладалися міжвідомчі договори про співробітництво у галузях економіки, науки, культури, освіти, соціального захисту, інформаційного забезпечення, видавничої справи, туризму і спорту з урахуванням інтересів Української держави. Вивчалися питання про можливості відкриття консульських установ у місцях компактного проживання українців за кордоном, сприяння обласним державним організаціям у розробленні двосторонніх програм співробітництва між прикордонними областями України та відповідно Росії, Білорусі, Молдови, функціонування культурно-інформаційної інфраструктури національних меншин. Великий розділ програми «Українська діаспора на період до 2000 року» склали заходи із духовно-культурного обміну.

Важливим напрямом став розвиток галузевого співробітництва України з країнами поселення української діаспори. Підписано угоди про галузеве співробітництво, договори про партнерську співпрацю. Підписано також декілька протоколів стосовно російсько-українських консультацій в галузі задоволення культурно-освітніх та інформаційних потреб українців, що проживають в Російській Федерації.

Нова Національна програма «Закордонне українство» на період до 2005 року (2001) спрямована на підтримку та розвиток зв’язків з українцями, які проживають за межами України, залучення їх до участі в процесах, що відбуваються в Україні, шляхом концентрації зусиль у цій сфері органів виконавчої влади України.

Програма передбачає захист і підтримку закордонних українців через різноманітні міжнародні організації, зміцнення зв’язків етнічних українців з батьківщиною свого походження, створення умов для достатньо вільного відвідування України етнічними українцями-громадянами інших держав. Передбачено прийняти нормативно-правові акти зі створення сприятливого інвестиційного клімату в Україні, інших важливих питань. У Законі України «Про правовий статус закордонних українців» враховано досвід інших держав щодо нормативного врегулювання подібних питань.

Підсумки виконання державних програм свідчать, що кожен з її пунктів вимагав детальної розробки, планування, певного стратегічного підходу та розрахунків. Тому її слід було розглядати не як жорстку, усталену систему заходів, а як таку, що потребувала конкретного, гнучкого підходу з можливістю щорічного коригування відповідно до реальних потреб та актуальності цих заходів, з урахуванням фінансових можливостей. Зусилля міністерств, відомств і організацій України не були скоординовані задля втілення в життя програм, підтримки та розвитку зв’язків із співвітчизниками. Втілення в життя намічених заходів потребувало не тільки планування, а й певного стратегічного прогнозу, більш гнучкого підходу до визначення реальних потреб і можливостей, насамперед, фінансових. Мало що було зроблено для налагодження й розвитку соціально-економічного співробітництва з діаспорними організаціями, у першу чергу щодо створення в Україні та місцях компактного проживання українців за кордоном спільних підприємств, розвитку зв’язків між українськими підприємствами та підприємствами інших держав, на яких переважно зайняті українці, розвитку між ними взаємовигідної кооперації відповідно до законодавства кожної з цих держав; залучення інвестицій української діаспори до економіки України; організації центрів ділового співробітництва; створення системи спеціалізованих банків, фондів, комерційних структур з метою сприяння розвитку соціальної і культурної сфери українців, які проживають за кордоном.

2.3 Правова база регулювання міжнаціональних культурних відносин: ключові проблеми і шляхи вирішення

В Україні створюється, відповідно до принципу верховенства міжнародного права щодо національного законодавства, відповідна правова база із питань забезпечення рівних прав і можливостей представників усіх етнічних спільнот у сфері культури. Спираючись на міжнародний досвід, Україна формує правові засади регулювання міжетнічних відносин. У цілому за останнє десятиріччя в Україні ухвалено понад 300 нормативно-правових актів з питань культури. Українські законодавчі акти високо оцінені такими авторитетними міжнародними організаціями, як ООН та ОБСЄ.

Однак, з огляду на нові суспільні реалії, законодавство України про культуру не можна вважати достатнім для забезпечення етнокультурних потреб. Нормативні акти не завжди узгоджені між собою, а нерідко суперечать одне одному. Зокрема, положення щодо ринкових відносин співіснують поряд з нормами, що закріплюють державну монополію в галузі культури. Відзначається невідповідність законодавства України окремим положенням Європейської хартії регіональних мов або мов меншин; факти невиконання органами державної влади чинних законодавчих актів; порушення конституційних прав громадян у частині гарантованого доступу до культурних цінностей, що виявляється у скороченні мережі закладів культури. Недостатньо враховані етнокультурні інтереси в законах, які регулюють соціально-економічні відносини, що унеможливлює реалізацію задекларованих прав.

Актуальною залишається необхідність визначення правових засад екстериторіальної самоорганізації етнічних спільнот, введення представницьких органів національних меншин у політико-правове поле, вироблення правових механізмів взаємодії між цими органами і органами державної влади та місцевого самоврядування.

Відсутність достатньо ефективних правових механізмів формування і реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку стимулює процес політизації етнокультурних процесів, що, у свою чергу, призводить до загострення конкуренції між лідерами громадських організацій національних меншин за домінування в національному русі, до перебирання на себе функцій органів виконавчої влади тощо.

У процесі вдосконалення правових механізмів державного регулювання процесів етнокультурного розвитку вирішального значення мають набути сучасні правові норми державної підтримки культури і забезпечення впливу суспільства на формування державної політики у сфері культури, її реалізації. Удосконалення чинних законів і прийняття нових повинно супроводжуватися розробкою і прийняттям відповідних підзаконних актів. Застосування норм міжнародного права має здійснюватися з обов’язковим урахуванням специфічних умов України.

Система органів державної влади, що склалася за роки незалежності, в цілому забезпечує формування і реалізацію політики у сфері етнокультурного розвитку. Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України визначають концептуальні засади і формують правове поле державної політики у сфері етнокультурного розвитку, розробляють і затверджують державні програми, здійснюють контроль за діяльністю центральних і місцевих органів державної влади, дотриманням законодавства щодо забезпечення етнокультурних прав як органічної частини прав людини і громадянина.

Впродовж 90-х років минулого століття назва і статус центрального органу виконавчої влади з питань етнонаціональної політики змінювалися практично щорічно, причому всупереч чинному законодавству. Черговий раз ліквідований у 1999 році Державний комітет України у справах національностей та міграції був відновлений Указом Президента України від 13 вересня 2001 року. Він посідає ключове місце в реалізації державної етнокультурної політики.

Особлива роль у реалізації державної етнокультурної політики відведена Міністерству культури і туризму України. Утворення в його структурі відділ культури етносів України та української діаспори (2001 р.) помітно підсилило вплив цього центрального органу виконавчої влади на процеси етнокультурного розвитку. Певні позитивні зміни намітилися і в діяльності деяких інших державних і недержавних інституцій, насамперед Міністерства юстиції України, Міністерства внутрішніх справ України, Національної академії наук України, Товариства «Україна-Світ», що сприяє подальшому зростанню їх впливу на реалізацію державної політики у сфері міжетнічних, етнокультурних відносин. Порівняльний аналіз положень про Державний комітет України у справах національностей та міграції, про Міністерство культури і мистецтв України, про Міністерство освіти і науки України засвідчує взаємодоповнюваність їх функцій і завдань. Тобто існує «певна передумова для координації діяльності цих центральних органів виконавчої влади в реалізації державної етнокультурної політики».

За роки незалежності України при органах влади сформовано розвинену мережу координаційних і консультативно-дорадчих органів з питань етнонаціональної політики. Координаційним органом на всеукраїнському рівні є Рада представників громадських організацій національних меншин України при Президентові України. Рада відповідно до покладених на неї завдань готує пропозиції щодо формування державної етнонаціональної політики, аналізує стан, тенденції та перспективи етнонаціонального розвитку України, розглядає проекти законів, актів Президента України та Кабінету Міністрів України, цільових програм, готує щодо них пропозиції. Консультативно-дорадчим органом при Президентові України є також Рада представників кримськотатарського народу. Проблеми реалізації етнокультурних прав дістають відображення у діяльності Комісії при Президентові України з питань громадянства.

Консультативно-дорадчі органи представників національних меншин функціонують також при Держкомнацміграції України (2003 р.) та місцевих органах виконавчої влади. Діяльність цих органів спільно з органами виконавчої влади спрямована на аналіз проблем громадського життя етнічних спільнот і підготовку на основі його результатів пропозицій щодо формування етнонаціональної, етнокультурної політики, вироблення відповідних управлінських рішень як на місцевому, так і на всеукраїнському рівнях. Консультативно-дорадчі органи забезпечують взаємодію органів влади з «третім сектором» у цілому. В Україні існує близько 40 000 зареєстрованих недержавних організацій (НДО).

Дієвість правових, організаційних та інших механізмів формування і реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку, їх удосконалення тісно пов’язано з подальшим розвитком наукових досліджень у даному напрямі та посиленням кадрового потенціалу органів державної влади. Наукові сили, які здійснюють дослідження проблем розвитку національних меншин і української діаспори, зосереджені у багатьох наукових центрах. Однак, не вистачає належної координації у проведенні цих досліджень, взаємної зацікавленості органів влади і науковців у постійній співпраці.

Перепідготовку і підвищення кваліфікації державних службовців обласної і районної ланок для системи культури здійснює Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв Міністерства культури і туризму України; підготовку магістрів державного управління за спеціалізацією «управління культурою» – Одеський регіональний інститут державного управління НАДУ при Президентові України. Створення сучасної системи перепідготовка і підвищення кваліфікації управлінських кадрів у сфері культури потребує здійснення заходів, передбачених Комплексною програмою підготовки державних службовців, документами з питань адаптації інституту державної служби до стандартів країн Європейського Союзу.

міжетнічний спілкування культурнийвідносини


3 . Роль громадських інститутів у формуванні міжетнічних культурних відносин

Міжетнічні культурні відносиниє способом, сферою і результатом формування та реалізації сутнісних сил людини у процесі взаємовпливу та взаємодії різних соціально-етнічних спільностей. Вони є сукупністю моральних, естетичних, світоглядних цінностей, створених у процесі спілкування, а також способом людського буття в поліетнічному суспільстві.

В залежності від характеру етнонаціональної політики держави, ступеня розвитку національної свідомості і самосвідомості, наявності досвіду міжетнічного спілкування, інтенсивності міжособистісних відносин можна виділити високий, середній та низький рівні культури міжетнічного спілкування. При чому «особлива увага звертається на те, що саме високого рівня культура міжетнічного спілкування включає в себе сприйняття досвіду міжетнічного спілкування як моральної цінності, розвинуту систему інтересів, потреб до міжетнічної взаємодії, застосування моральних норм у міжособистісному спілкуванні, терпимість, толерантність тощо».

Теоретичний аналіз змісту міжетнічних культурних відносиняк феномену суспільного буття потребував не тільки визначення її сутнісних характеристик та рівнів проявлення, але й окреслення функціональних складових, що доводять роль даної культури в етнонаціональному розвитку суспільства.

Міжетнічні культурні відносини є однією з підсистем (або відгалужень) загальної культури, вони виконують регулятивну, виховну, пізнавальну, ціннісно-нормативну, комунікативну і прогностичну функції.

Аналіз міжетнічних культурних відносин як окремої цілісної системи дозволив визначити специфічність їх ролі як консолідуючого і стабілізуючого чинника українського поліетнічного суспільства.

Зокрема, мова ведеться про те, що міжетнічні культурні відносини по-перше, зберігаючи історичну пам’ять та критично переосмислюючи досвід вирішення етнонаціональних питань, сприяють створенню нових парадигм міжетнічної взаємодії;

по-друге, діалектично поєднуючи загальнолюдські та етнонаціональні цінності, впливає як на індивідуальне самоутвердження особи, так і на її національну ідентифікацію;

по-третє, спираючись на систему певних цінностей і норм, вироблених суспільством, формує вимоги і правила міжетнічного спілкування, які зумовлюють соціальний тип поведінки етноспільнот відповідно до вимог сучасного розвитку суспільного організму;

по-четверте, долаючи негативні явища, такі як національний егоїзм, етнофобія, етноцентризм, які ведуть до загострення етнополітичної ситуації, забезпечує стабілізацію міжетнічних відносин.

Виходячи з позитивного міжнародного досвіду регулювання взаємовідносин між етносуб`єктами, утвердження рівності прав людини, плюралізму (у тому числі й культурного), протидіяння проявам нетерпимості, формування психології толерантності у поліетнічних суспільствах, в Українській державі створена і продовжує удосконалюватись адекватна політико-правова база. Основу її складають Конституція України, закони України «Про національні меншини в Україні», «Про мови», «Про громадянство», Державна національна програма «Освіта» (Україна ХХІ століття), Державна програма розвитку культур національних меншин в Україні, Національна програма патріотичного виховання, формування здорового способу життя та інші документи.

В Україні також розробляється ефективна технологія управління сферою міжетнічних відносин. Важливе значення має і підписання міжвідомчих і міждержавних угод про співробітництво у задоволенні потреб національних меншин і водночас захист українців, які проживають за кордоном.

Аналіз процесів державно-правового регулювання етнонаціональних відносин позволяє зробити висновок про те, що Українська держава намагається забезпечити поліетнічний характер українського суспільства на основі:

проголошення рівноправного співіснування людей незалежно від їх раси, мови, релігійних та інших переконань;

створення умов для вільного розвитку національно-культурного життя як української нації в цілому, так і всіх етнічних спільнот, які проживають в Україні;

підтримання атмосфери взаєморозуміння та взаємоповаги між представниками різних національностей;

спрямування діяльності на виховання патріотизму, толерантного, шанобливого ставлення до культур різних етноспільнот, формування культури міжетнічних і міжособистісних відносин;

запобігання та протидія через покарання розпалюванню міжетнічної ворожнечі.

Все це сприяє утвердженню та розвитку високого рівня культури міжетнічного спілкування, подоланню негативних тенденцій у сфері міжетнічних взаємин.

Важлива роль політичних партій у формуванні міжетнічних культурних відносин, адже саме через цю інституцію виражається воля представників різних національностей.

З точки зору визначення норм міжетнічної взаємодії, утвердження основ і принципів культури міжетнічного спілкування сучасні дослідники пропонують розрізняти партії націонал-демократичного, націонал-радикального, неокомуністичного і соціал-ліберального спрямування.

Для суверенної демократичної Української держави, побудова якої можлива лише за умови, що всі етнічні спільності будуть жити в мирі й злагоді, велике значення має підтримка політичними об`єднаннями реальної поліетнічності та полікультурності, сприяння формуванню культури міжетнічного спілкування. Саме таких позицій дотримуються політичні формування націонал-демократичного і соціал-ліберального спрямування.

Вони відстоюють ідею визнання вирішальної ролі національного, етнічного фактора у суспільному житті, а до основних положень їх програмових засад відносяться рівноправне співіснування всіх етносів, що проживають в Україні, протидія націонал-екстремізму, націонал-шовінізму та расизму, створення важливих передумов для національної й соціальної злагоди у державі, духовне відродження і розвиток поліетнічного українського суспільства, створення української політичної нації, необхідність ведення діалогу культур як демократичної форми міжетнічної взаємодії.

Важлива роль і значення «Всеукраїнських та регіональних культурно-прсвітницьких й національно-культурних об`єднань у зміцненні міжетнічної взаємодії, сприянні розвитку міжкультурного та міжетнічного діалогу в українському суспільстві».

В Україні багато культурно-просвітницьких організацій, які мають загальнодержавний статус. Процес їх організаційного оформлення розпочався в кінці 80-х рр. ХХ ст., і на сьогодні в Україні діє більше 30 таких об`єднань.

В Україні діють такі організації, як Асоціація національно-культурних об`єднань України, Міжнаціональний конгрес «Злагода», Асоціація «За міжнаціональний мир і злагоду в Україні», Всеукраїнське товариство «Просвіта», Товариство російської культури ім. О.С. Пушкіна, Українське товариство російської культури «Русь», Єврейська Рада України, Всеукраїнський Єврейський Конгрес, Товариство «Україна – Білорусь», Федерація польських товариств в Україні, Асоціація ромів України та ін. Ці та інші об`єднання на сучасному етапі організовують різнопланову роботу, а саме: проводять з`їзди національних громад, координують культурологічну і просвітницьку діяльність національно-культурних товариств, підтримують зв`язки з історичними батьківщинами окремих етноспільнот України, «проводять фестивалі національних культур, науково-практичні конференції з питань міжетнічної взаємодії, організовують видавничу справу тощо».

На сучасному етапі розвитку Української держави Всеукраїнські культурно-просвітницькі об`єднання сприяють подальшої демократизації етнонаціональних процесів, утвердженню міжкультурного та міжетнічного діалогу, консолідації як окремих етноспільнот, так і української нації в цілому, що, в свою чергу, впливає на зміцнення основ міжетнічних культурних відносин.

Міжетнічна злагода і суспільна стабільність у державі можлива лише за умови регіональної стабільності, у забезпеченні якої велику роль відіграють місцеві національно-культурні товариства. Певний досвід по реалізації вищеокресленої мети нагромадили об`єднання етноспільнот «Миколаївської, Одеської, Чернівецької, Закарпатської, Харківської областей, Автономної Республіки Крим та інших регіонів».

Через організацію конкурсів, концертів, відкриття недільних шкіл, де вивчається як рідна, так і українська мова й культура, проведення зустрічей із представниками інших етноспільнот із різних регіонів України, відзначення національних свят, регіональні національно-культурні товариства сприяють відродженню і розвитку не тільки національних культур, традицій, мов окремих етноспільнот, а й української нації в цілому, забезпечують урегулювання міжетнічних конфліктів та протистоянь у регіонах, сприяють виробленню таких норм поведінки, які дозволяють не просто спвіснувати, але й плідно, конструктивно взаємодіяти, поважати, розуміти культуру представників інших національностей.

Отже, немає сумніву, що подальший поступ України по створенню демократичної правової держави з ефективною та соціально-спрямованою економікою стане найголовнішою підставою для гармонійних стосунків між етнічними складовими українського суспільства. Проте ця майбутність може бути досягнута не сама по собі, а через низку зусиль, впровадження виваженої загальнодержавної та регіональної політики, плідну й цілеспрямовану діяльність політичних партій та громадських організацій, до участі в яких належить залучати представників всіх етноспільнот, а також представників творчої інтелігенції, науковців, вчителів та інших фахівців.

Міжетнічні культурні відносини це спосіб людського буття у поліетнічному суспільстві. Вони є узагальнюючою характеристикою суб`єктів спілкування, що виявляє їх участь у функціонуванні та розвитку громадських інститутів, культурно-національних цінностей та норм спілкування. Теоретичний аналіз міжетнічних культурних відносин дозволяє включити до їх змісту нормативні вимоги, які регулюють міжетнічні і міжособистісні взаємовідносини, традиційні норми та правила спілкування, морально-етичні, світоглядні цінності, соціально-орієнтовану поведінку, діяльність окремих осіб та етнічних спільнот в умовах міжетнічного спілкування.

Міжетнічні культурні відносини відіграють важливу роль у гармонізації міжетнічних відносин, забезпеченні суспільної стабільності в цілому. До особливих функціональних складових, що обумовлюють дану роль, відносяться інтегративна, регулятивна, ціннісно-нормативна, пізнавальна, виховна функції, але, безумовно, провідною є регулятивно-аксіологічна, ціннісна. Тому специфічність ролі міжетнічних культурних відносин полягає в тому, щоб зберегти історичну пам`ять та критично переосмислити досвід міжетнічної взаємодії попередніх поколінь; виробити норми поведінки особи, які б відповідали вимогам сучасного стану розвитку суспільства; формувати почуття взаємоповаги і толерантного ставлення до всього інонаціонального.

В Україні створено ґрунтовну політико-правову основу, до основних засад якої можна віднести: – визнання єдиного громадянства; – сприяння консолідації та розвиткові української нації, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх етноспільнот українського суспільства; – забезпечення всебічного розвитку функціонування української мови, гарантування вільного розвитку і застосування всіх мов національних меншин; – гарантування всім громадянам України рівних конституційних прав та рівної відповідальності перед законом; – покарання за порушення чи обмеження прав громадян за расовою, національною, релігійною, мовною ознаками, розпалення міжетнічної чи міжрелігійної ворожнечі тощо.

У регулюванні міжетнічних культурних відносин, вирішенні етнонаціональних питань чільне місце посідають політичні партії. В Україні на сучасному етапі провідну роль у формуванні міжетнічних культурних відносин відіграють партії націонал-демократичного та соціал-ліберального спрямування, а саме: Соціал-демократична партія (об`єднана), Партія Регіонів, Народно-демократична партія України, Народний Рух України, Українська Народна партія, Ліберальна партія, Ліберально-демократична партія України (об`єднана) та інші, основним завданням яких є набуття вирішального значення національного, етнічного фактору у суспільному житті, а також вільного розвитку всіх народів, які живуть в Україні. Важливим підґрунтям для формування міжетнічних культурних відносин є програмні положення про рівноправне співіснування всіх етносів України, протидію націонал-екстремізму та расизму, створення передумов для соціальної і міжетнічної злагоди, консолідацію української нації тощо.

Закладають основи та сприяють утвердженню міжетнічної культурної злагоди в українському суспільстві Всеукраїнські культурно-просвітницькі об`єднання. Вони спрямовують свою діяльність на відродження духовності, розвиток національних культур, традицій, мови як окремих етноспільнот, так і української нації в цілому, захист етнонаціональних інтересів, розгортання міжетнічного та міжкультурного діалогу, формування атмосфери взаємодовіри і взаєморозуміння у суспільстві.

Вагоме значення у формуванні гуманістичних принципів міжетнічних культурних відносин відіграють регіональні національно-культурні товариства. Реалізуючи головну свою мету – відродження духовності та забезпечення толерантних взаємовідносин у регіонах, вони організовують фестивалі національних культур, концерти, виставки, відкривають школи; проводять конкурси, зустрічі з представниками інших етноспільнот, організовують лекції з проблем міжетнічних взаємовідносин.

Все це дозволяє краще зрозуміти культуру інших етносів, сприяє стабілізації міжетнічних відносин як в окремих регіонах, так і в Українській державі в цілому. Для подальшого формування міжетнічних культурних відносин головним є всебічний розвиток всіх етносів України. Тобто актуальним залишається курс на плюралізм культур і водночас соціально-економічну та політичну інтеграцію в єдиному національно-державному просторі. Ефективна політика багатокультурності дасть змогу зміцнити міжетнічний мир і забезпечити подальший розвій українського суспільства.

Висновки

В даній курсової роботі ми розглянули міжетнічні культурні відносини в України. Ми розглянули культуру міжетнічного спілкування, державну етнокультурну політику в Україні й роль громадських інститутів у формуванні міжетнічних культурних відносин.

Найважливіше, що може бути сьогодні для добра нашої держави, – це ідея національної єдності. Бо всі ті твердження, що Україна тільки для українців, абсурдні, як і те, що генетичний українець чимось ліпший українця негенетичного.

Вкрай важливим є подолання егоцентризму у національній культурі, коли відбувається процес відчуження національних культур, відторгнення інших культур як «чужих». Саме подрібненість та ізольованість національних культур – на чому наполягають націонал-шовіністи, – і ведуть до егоцентризму, національної пихатості, націонал-екстремізму, духовної самоізоляції. Ось чому молодій української державі необхідна наукова стратегія щодо подальшої консолідації та гармонізації національних культур.

Хіба можна виховати доброго громадянина інакше, як не через повагу до законів власної держави і розуміння того, що вони (закони) узгоджуються із законами, які діють у світі, й із вселюдськими цінностями, що усвідомлюючи себе частиною цією держави, прилучаєшся до цілого світу як його громадянин. Вкрай необхідно всіляко зміцнювати прогресивні, власне національної сили і сили самої української держави, забезпечувати демократію і національну свободу проти будь-якої диктатури, тоталітаризму та колоніалізму. Важливо не рахувати ворогів, а їх перемагати, розвивати, зміцнювати віру у велике благо вільної України, палку надію на життя в нових умовах, готуватися до великого історичного кроку на вершини світової культури.

Формування високого рівня міжетнічних культурних відносин потребує і забезпечення теоретичної бази шляхом розгортання науково-дослідної роботи. Тому назріла необхідність:

наукової експертизи законодавства України щодо гармонізації відносин, його порівняльний аналіз зі світовими та європейськими стандартами і з`ясування значення для соціальної злагоди, збереження територіальної цілісності держави;

дослідження політичних, правових, етнічних, соціально-економічних та інших засад функціонування етноспільнот в умовах державної незалежності України, шляхів інтегрування етногруп в українську політичну націю;

підготовки спеціальної узагальнюючої праці, в якій би системно досліджувався процес формування міжетнічних культурних відносин, окреслювалися основні його напрями, тенденції та перспективи;

розробки спеціальних курсів у навчальних закладах різних рівнів акредитації з проблем історії міжетнічних культурних взаємовідносин в Українській державі;

створення серії науково-популярних книг, де б висвітлювались процеси міжетнічної та міжкультурної взаємодії в різних регіонах України.


Список літератури

1. Багмет М.О., Ляпіна Л.А. Діяльність національно-культурних товариств у Миколаївській області у 90-ті роки // Наукові записки / Збірник. – Сер. «Політологія і етнологія»». – Вип.8. – К.: ІПіЕНД, 1999. – С. 184–188.

2. Багмет М.О., Ляпіна Л.А. Значення всеукраїнських культурно-просвітницьких об`єднань у зміцненні міжетнічної взаємодії // Наукові праці: Науково-методичний журнал. – Т.23. Вип. 10. Політичні науки. – Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2002. – С. 18–23.

3. Демьянова Т.А., Ляпина Л.А. Политическая культура – важнейший фактор политической социализации личности // Политика и власть. Материалы научно-практической конференции. – Ч. 2. – Запорожье, 1993. – С. 96–97.

4. Кучмій О.П. Проблема культурного розмаїття у глобальному суспільстві знань // Актуальні проблеми міжнародних відносин. Випуск 50. Частина І. К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Інститут міжнародних відносин, 2004. – С. 104–115.

5. Кучмій О.П. Структура та моделі політики міжкультурного співробітництва // Актуальні проблеми міжнародних відносин. Випуск 57. Частина І. К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Інститут міжнародних відносин, 2005. – С. 98–114

6. Леонова А.О. Державна етнокультурна політика в сучасній Україні: Теорія і практика: Моногр. – К.: ДАКК КіМ, 2005. – 275 с.

7. Леонова А. Державна культурна політика України: Нормативно-правовий аспект // Вісник УАДУ. – 2002. – №2. – С. 300–306.

8. Леонова А.О. Етнокультурна політика України: Моногр. – К.: М-во культури і мистецтв України, 1998. – 228 с.

9. Леонова А.О. Етнокультурна політика України: сутність, засади, напрями // Україна на порозі третього тисячоліття: духовність як основа консолідації суспільства: Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників. – К.: НДІ «Проблеми людини», 1999. – Т. 15. – С. 355–361.

10. Леонова А. Культура як компонент розбудови державної етнополітики України // Вісник УАДУ. – 2001. – №3. – С. 327–336

11. Ляпіна Л.А. Відображення проблеми культури міжетнічного спілкування у програмних документах сучасних політичних партій України // Наукові праці: Науково-методичний журнал. – Вип. 9. Політичні науки. – Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2002. – С. 77–81.

12. Ляпіна Л.А. Місце і роль культури міжетнічного спілкування у забезпеченні суспільної стабільності // Історичні та політологічні дослідження. Науковий журнал. – Донецьк: ДНУ, 2001. – №4 (8). – С. 283–289.

13. Ляпіна Л.А. Українська національна ідея: історія та сучасне тлумачення // Науковий збірник кафедри політології та економічної теорії. – Миколаїв: МДПУ, 1996. – С. 19–21.

14. Основи політологічних знань. Навчальний посібник / Багмет М.О., Коротєєва В.О., Бакалець О.Г., Дем`янова Т.О., Ляпіна Л.А. та ін. – Дніпропетровськ – Миколаїв: ЦЕО, ООО «Днепроррост», 1999. – 206 с.

15. Політологія. Рекомендовано Міністерством освіти України як навчальний посібник для студентів / Курас І.Ф., Багмет М.О., Дем`янова Т.О., Бубир І.Г., Ляпіна Л.А. та ін. – Миколаїв: МДПУ, 1995. – 149 с.

16. Російсько-український словник термінів і понять із державного управління / Багмет М.О., Вєтров В.Є., Григор`єв Є.М., Жук Н.М., Ляпіна Л.А. – Миколаїв: Редакційно-видавничий відділ МОІППО, 2001. – 248 с.

17. Татаренко Т. Етнічні кордони і міжетнічна толерантність // Політичний менеджмент. – 2004. – №5 (8). – C.31–39

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений08:24:17 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
10:42:02 29 ноября 2015

Работы, похожие на Курсовая работа: Державна етнокультурна політика в Україні на сучасному етапі

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(151011)
Комментарии (1843)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru