Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Функції і місце ціннісних орієнтацій в структурі особистості

Название: Функції і місце ціннісних орієнтацій в структурі особистості
Раздел: Рефераты по психологии
Тип: реферат Добавлен 18:49:05 01 апреля 2011 Похожие работы
Просмотров: 212 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

РЕФЕРАТ

Функції і місце ціннісних орієнтацій в структурі особистості

2010


Визначення місця і функцій ціннісних орієнтацій в цілісній структурі людини вимагає, в першу чергу, звернутися до проблеми розкриття психологією структури особистості. Це актуально з двох причин. По-перше, як справедливо відзначав Р.Кеттел: “... у психології ніколи не відчувалося нестачі в теоріях особистості”, що призвело до такої ситуації, коли “невеликі ростки точно сформульованих гіпотез легко губляться у буйних заростях неперевірених, але грандіозних теорій” . По-друге, знову ж таки справедливою можна вважати точку зору Б.С.Братуся, що “найтонша й сучасна підміна – підміна людини особистістю, спроба виведення з неї самої основ людського життя, певний персоноцентризм, успішно насаджуваний і психологією”.

Протягом останнього десятиліття з’явилося багато узагальнюючих досліджень, котрі продовжують традицію, на якій наголошує Б.С.Братусь. Серед них фундаментальна монографія Л.Х’єлла і Д.Зіглера.

На основі аналізу головних напрямків ці автори зробили протилежний Р.Кеттелу висновок, що “теорії особистості – це ретельно вивірені умовиводи чи гіпотези про те, що являють собою люди, як вони поводяться і чому вчиняють саме так, а не інакше” [1]. Другу половину ХХ століття вони називають “наступом ери персонології”.

Підміна людини особистістю простежується, коли Хьєлл і Зіглер відповідають на питання – “Що таке особистість?”. Відзначивши, що з самого початку в поняття “особистість” було включено зовнішній, поверхневий соціальний образ, який приймає індивідуальність, граючи певні соціальні ролі – якась “личина”, суспільна особа, звернена до оточуючих, – вони підсумовують: такий погляд співпадає з думкою сучасного непрофесіонала.

Щодо професіональних визначень, то автори іменують особистістю “самість” у концепції К.Роджерса, “пропріум” – Г.Олпорта, “життєвий досвід” – Д.Келлі, “риси людини” – Р.Кеттела, “паттерн неперервної взаємодії особи, поведінки і ситуації” у концепції А.Бандури тощо.

Виходячи з відмінностей у наведених тлумаченнях відносно сутності особистості Хьєлл і Зіглер роблять висновок, що її зміст багатозначніший, ніж уявлення первинної концепції “зовнішнього соціального образу”. Особистість несе в собі щось важливіше, істотніше та більш стійке. Спільними для більшості теоретичних визначень особистості вони називають: індивідуальність; абстрактність, яка ґрунтується на висновках, отриманих внаслідок спостереження за поведінкою людини; еволюційний процес розвитку в якості суб’єкта під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників; представленість характеристиками, відповідальними за стійкі форми поведінки.

Дуже суперечливий висновок. До цієї думки приводить уже згадуваний нами А.Ребер у своїй статті “Особистість” [2].

Цим терміном він позначає один з класичних “заголовків глави” в психології, маючи на увазі, що цей термін настільки складний для визначення і так широко вживається, що мудрий автор використовує його як назву глави і потім вільно пише про це, не приймаючи на себе ніякої відповідальності за ці визначення, якщо вони і наведені у тексті. Ребер наводить такий факт: “Г.Олпорту, починаючи з 1927 року, вдалося зібрати понад 50 різних визначень особистості з літератури і тільки небесам відомо, скільки їх можна знайти сьогодні” й тому характеризує цей термін не дефініційно, а відповідно до його ролі в теорії особистості.

На його думку, це кращий підхід, тому що значення поняття “особистість” для кожного автора залежить від його теоретичної спрямованості й емпіричного інструментарію для оцінки і перевірки теорій. Проаналізувавши теорії типів і теорії рис, Ребер звертає увагу, що підходи з кута зору типів і рис доповнюють один одного, як дві сторони однієї монети. Теорії типів пояснюють спільне для індивідів, а теорії рис – відмінне і відповідно приводять до різного розуміння поняття особистості.

На основі аналізу психодинамічних і психоаналітичних теорій зроблено висновок, що синонімом особистості є характер людини, як і в теорії рис.

Зупинившись на суті біхевіоризму, гуманізму, теорії соціального научіння, ситуаціонізму, інтеракціонізму, автор підсумовує, що ці підходи розглядаються як вторинний чинник, виведений на постійності поведінки, - у той час, коли інші процеси є причиною певної поведінки – і, відповідно, поняття особистості не підкріплене сильними аргументами.

Предметом психологічного вивчення особистості є внутрішні психічні процеси, котрі детермінують усі прояви людини. Головною характеристикою психічного як процесу – пишуть К.А.Абульханова-Славська і А.В.Брушлінський – є не просто його розгортання в часі, динаміка, а спосіб детермінації: не одвічна апріорна заданість, спрямованість протікання процесу, а визначається суб’єктом під час протікання процесу. В такому розумінні психічного проявляється онтологічний підхід С.Л.Рубінштейна, власне він виявив екзистенційність психічного [15].

В сучасній українській психології також неоднозначно тлумачать поняття особистості. Наприклад, студентам пропонується дефініція, що “особистість – це соціально зумовлена система психічних якостей індивіда, що визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин. Вона виявляється і формується в процесі свідомої діяльності і спілкування. Особистість опосередковує та визначає рівень взаємозв’язків індивіда з суспільним та природнім середовищем” 2]. Для усього загалу читачів особистість визначається як “комплекс внутрішніх умов і механізмів, які зумовлюють сталість, специфічність і організацію поведінки особи; головні складові частини цієї системи: мотиви, потреби, переконання, а в широкому розумінні також інтелект, здібності, темперамент; особистість не визначає поведінку, але певним чином впливає на неї, вирішуючи, як людина інтерпретуватиме та оцінюватиме те, чим займається, і які прагнення у неї виникають за певних умов” [1].

Вивчення процесів, які детермінують поведінку неминуче ставить питання про структуру особистості, що в свою чергу передбачає виділення елементів, котрі її складають [17].

Л.Х’єлл і Д.Зіглер наголошують, що проблема структури і, що ще важливіше, природа її організації та вплив на функціонування індивіда, є ключовим компонентом усіх теорій особистості [2].

Найпопулярнішим прикладом структурних концепцій вони називають концепцію рис особистості. Г.Олпорт, Р.Кеттел і Г.Айзенк – три провідних авторитети в царині вивчення рис, вважали, що структуру особистості краще всього схематично подати в термінах гіпотетичних якостей, що перебувають в основі поведінки.

Частина західних психологів аналізували структуру особистості, описуючи її типи, а теорія психоаналізу структурує особистість на трьох рівнях (Id, Ego, Super-Ego).

Дуже конкретну дефініцію особистості сформулював Е.Фромм. “Під особистістю, - пише він, - я розумію цілісність вроджених і надбаних психічних властивостей, які характеризують індивіда і роблять його унікальним” [5]. Пояснюючи відмінність між вродженими і надбаними властивостями, він власне й структурує особистість. До вроджених структур відносить темперамент, таланти й усі інші, конституційно задані властивості. До надбаних – характер.

На відміну від Е.Фромма, Г.Оллпорт не ототожнює поняття “особистість” та “індивідуальність”, а заявляє, що “особистість – це дещо, і вона щось робить. Особистість – те, що знаходиться за конкретними вчинками всередині самого індивіда [8]. Пояснюючи це “щось” і “дещо”, він формулює таку дефініцію: “Особистість – це динамічна організація тих психофізичних систем всередині індивіда, які визначають характерні для нього поведінку і мислення” [5]. Він заперечує включення в структуру особистості характеру і темпераменту, чи використання їх як синонімів. Темперамент він називає “первинним матеріалом”, з якого будується особистість. Характер – оціненою особистістю, а особистість – неоціненим характером. Структура особистості за Оллпортом включає загальні риси та індивідуальні диспозиції. Об’єднуючим стрижнем є пропріум.

Дослідження структури особистості у вітчизняній психології радянської доби пов’язане більше всього з іменами С.Л.Рубінштейна, О.Г.Ковальова, Б.Г.Ананьєва, В.С.Мерліна та ін.

С.Л.Рубінштейн використовує поняття “людина” і “особистість” як рівнозначні, а у вступі до п’ятої частини своїх основ загальної психології наголошує на залежності психічних процесів “від особистості як індивідуальності” [5]. П’ятнадцяту главу цієї фундаментальної праці він назвав “Спрямованість особистості”, де проаналізував установки і тенденції, потреби, інтереси та ідеали [4]. Це дозволяє зробити висновок, що саме їх (установки, тенденції, потреби, інтереси, ідеали) він вважає тими безпосередніми елементами структури особистості, які спрямовують її життєдіяльність. Базовим для радянської психології стало наступне положення С.Л.Рубінштейна: “У психічному обрисі виділяються різноманітні сфери, або риси, які характеризують різні сторони особистості; але при всьому своєму розмаїтті, відмінності й суперечливості основні властивості, взаємодіючи одна з одною в конкретній діяльності людини і взаємопроникаючи одна в одну, змикаються в єдності особистості. Тому однаково неправильні як точка зору, для якої єдність особистості виражається в аморфній цілісності, що перетворює її психічний обрис у туманність, так і протилежна, - яка бачить в особистості лише окремі риси і, втративши внутрішню єдність психічного особистості, марно шукає кореляції між зовнішніми проявами цих рис .

Виходячи з цього положення, О.Г.Ковальов описує структуру особистості таким чином: “З психічних процесів на фоні станів утворюються властивості особистості. Властивості характеризують стійкий, відносно постійний рівень активності, характерний для даної людини.” Цей рівень активності визначає ту чи іншу соціальну цінність особистості й складає внутрішні суб’єктивні умови подальшого розвитку індивіда. У процесі діяльності властивості певним чином зв’язуються одна з одною у відповідності з вимогами діяльності й утворюються складні структури, до яких ми відносимо темперамент (система природних властивостей), спрямованість (система потреб, інтересів й ідеалів), здібності (ансамбль інтелектуальних, вольових і емоційних властивостей), характер (синтез відношень і способів поведінки)” [7].

Концепція структури особистості Б.Г.Ананьєва видається змістовнішою і конкретнішою. Структуру особистості він розглядає як складову психічної структури людини, яка включає характеристики людини як індивіда, як особистості та суб’єкта діяльності. “... людина як вид (Homosapiens) і як людство (суспільство в його історичному існуванні) складає основу для будь-якого визначення станів кожної окремої, одиничної людини, яка є індивідом, особистістю й індивідуальністю” [8].

В наступній своїй роботі Б.Г.Ананьєв пише, “... що статус, ролі і ціннісні орієнтації утворюють первинний клас особистісних властивостей, котрі інтегруються певною структурою особистості. Ці особистісні характеристики визначають особливості мотивації поведінки, структуру суспільної поведінки, які складають ніби другий ряд особистісних властивостей. Вищим інтегрованим ефектом взаємодії первинних і вторинних особистісних властивостей є характер людини, з одного боку, схильності – з другого. Основна форма розвитку особистісних властивостей людини - життєвий шлях людини в суспільстві, її соціальна біографія” [6, 219].

Мерлін В.С., звертаючись до проблеми структури особистості, спеціально підкреслював, що її не можна характеризувати як систему, що складається з різноманітних груп психічних властивостей: темпераменту, характеру, здібностей і спрямованості, тому що “одні з них (властивості темпераменту) - взагалі невластивості особистості; другі - (характер, здібності й спрямованість) являють собою не різні “підсистеми”, а різні функції тих самих властивостей особистості [7].

Методологічною основою його підходу є твердження, “що особистість – специфічно людське психологічне утворення. І як таке, воно визначається специфічними для людини соціальними відносинами” [9]. Система відносин особистості характеризує її активну життєву позицію і спрямованість. Цими відносинами не вичерпується її характеристика. Відносини особистості здійснюються за допомогою специфічних індивідуальних способів дії, а в них проявляються властивості характеру.

Окрім згаданих авторів проблеми структури особистості в різних аспектах, але, переважно, в межах діяльнісного підходу розглядали в своїх працях Л.І.Анциферова, Л.І.Божович, Б.В.Зекйгарнік, О.М.Леонтьєв, Б.Ф.Ломов, В.М.М’ясищев, К.К.Платонов, В.М.Русалов і багато інших авторів.

Найдосконалішим, з нашої точки зору, є підхід В.В.Рибалка, який, підсумувавши аналіз наукових даних, вважає за можливе стверджувати, що в основі системної психологічної структури особистості лежать три базових виміри: I – соціально-психолого-індивідуальний – вертикальний; II –діяльнісний – горизонтальний, III – генетичний – віковий (за допомогою якого характеризується рівень розвитку властивостей особистості, її задатків і здібностей на певному етапі становлення індивіда як особистості) [4]. Запропонована ним тривимірна психологічна структура особистості має графічну форму .

Значущість цього підходу, ще й у тому, що автор розкриває методи різних рівнів аналізу, синтезу та їх конкретизації психологічної структури особистості.

На початку ХХІ століття наявним фактом є те, що сучасні психологи в структурі проявів особистості виділяють три глобальні складові: 1) індивіда як психосоматичну організацію особистості, яка робить її представником людського роду; 2) персону як соціально-типові утворення особистості створені під впливом соціального оточення; 3) індивідуальність як своєрідне поєднання особливостей, які відрізняють одну людину від іншої. До основних елементів особистості відносять: темперамент, характер, здібності, спрямованість, а ключовими системоутворюючими ознаками особистості називають: емоційність, активність, саморегуляцію, спонуку – мотив [8].

З усього вищесказаного можна зробити висновок, що проблематика структури особистості представлена в науковій літературі переважно невпорядкованим нагромадженням самих різноманітних, часто суперечливих одна одній позицій дослідників. Одні з них підмінили поняттям “особистість” людину, інші - її душу (психіку) чи окремі складові психічного. Усе це вказує на складність описання структури особистості й вимагає чіткого вибору методологічних засад дослідження ціннісних орієнтацій.

Методологічною основою дослідження нами обрано гуманістичну психологію, оскільки студентська молодь – це категорія дорослих людей, а ми прийняли точку зору В.Франкла, який звернув увагу, що гуманістична психологія в її екзистенціальному варіанті є психологією дорослої людини.

Гуманістична психологія – це напрямок в сучасній психології, предметом вивчення якої є цілісна людина в її вищих специфічно-людських проявах. Представники цього напряму підкреслюють, що гуманістична психологія суттєво відрізняється від інших наукових шкіл. “Це мета – а не доктрина” [ 4]. Це орієнтація роздумів про людину і всю наукову діяльність, котра змінює наш образ людини і звільняє психологію від штучних обмежень, накладених на неї тими теоріями, які вже тепер ніби застаріли [11].

Д.А.Леонтьєв, проаналізувавши літературу, в якій викладаються стратегічні цілі гуманістичної психології в перші роки її існування, зробив висновок, що представники гуманістичної психології прагнуть побудувати нову, принципово відмінну від природничонаукової, методологію пізнання людини [9].

Виходячи з дискусії, яка розвернулася в кінці 1980-х рр. в американському журналі Асоціації гуманістичної психології і була започаткована статтею Дж. Роуена “Дві гуманістичних психології чи одна” необхідно пояснити нашу інтерпретацію [2]. В цій статті автор звернув увагу, що навіть погляди засновників гуманістичної психології мають певні відмінності в поглядах щодо її сутності. Наприклад, К.Гольдштейн, А.Маслоу і К.Роджерс пишуть, що людині притаманна внутрішня сила до самоактуалізації, яка спрямовує її розвиток в бік найповнішого розкриття, розвертання закладених в ній можливостей, сил і здібностей. Проте в межах цієї ж психології такі автори як Р.Мей, О.Марер, Р.Ленг вважають, що такої сили немає, а розвиток людини визначається виключно виборами, які вона робить. На цій основі в гуманістичній психології виділяють два напрями: 1 – як індивідуально-центрований, 2 – екзистенціальний. Прибічники першого напрямку (А.Маслоу, К.Роджерс, Ш.Бюллер і С.Джурард) приписують людині певні задані потенції, природу, яка є позитивною за своєю сутністю та актуалізується в процесі розвитку. Найповніше цей підхід сформульований К.Роджерсом. Спрямованість розвитку він називає “тенденцією” до актуалізації, яка притаманна біологічній природі людини, а в процесі життя і спілкування у людини виникає іще одна структура – “Я” (Self), іще одне прагнення – до реалізації цієї структури. Вона не співпадає з біологічною, і вони можуть суперечити одна одній. В тих випадках, коли перша тенденція, з одного боку, і друга – з іншого, виявляються в суперечливому стані, то правда завжди на боці першого. Адже набуте людиною в процесі соціалізації не може покращити, а може тільки спотворити її істинну природу [2].

Представники екзистенціального підходу наполягають на тому, що однозначно заданої природою сутності в людини немає. Ж.-П.Сартр підкреслює, що існування первинне по відношенню до сутності, тобто людина в кожну мить свого життя сама вирішує, в якому напрямку вона буде розвиватися, і ким вона буде в майбутньому. Вона сама себе створює і “є тільки те, що сама з себе робить” [6]. Акцентування на самотворчості, відсутність вроджених структур саморозвитку – квінтесенція екзистенціальної психології. Все, що в житті людини з’являється, породжується її власними виборами і зусиллями.

Т.Грінінг робив спробу згладити виявлену суперечність поглядів. Він писав, що сутність людини створюється її екзистенціальними виборами в процесі становлення, а тенденція до самоактуалізації не єдина, котра закладена в людині і тому вона змушена конкурувати з іншими в процесі самотворення. Людина може відмовитися від самоактуалізації, а може її обрати і тим самим розвиватися [2]. Тут знову ж таки не має компромісу. Питання про існування вродженої сутності у Т.Грінінга залишається. Цей підхід принципово не відрізняється від особистісно-центрованого.

На особистісно-центрований підхід вплинуло фрейдистське протиставлення EgoiSuper-Ego. Так, наприклад, в працях К.Гольдштейна, А.Маслоу, К.Роджерса до кінця 1960-х рр. була присутня думка, що зовнішні соціальні впливи більше гальмують самоактуалізацію людини, ніж їй сприяють. Зокрема, К.Роджерс наполягав, що природі людини притаманне добро, а джерело зла у зовнішній реальності 9]. В останні десятиліття прибічники особистісно-центрованого підходу розглядають зовнішні чинники як передумови розвитку. Екзистенціалісти значно раніше сформулювали точку зору, що умовою самореалізації є спілкування, діалог з іншою людиною. Із західних авторів ця точка зору найчіткіше розкривається В.Франклом [9] та М.Бубером [5]. Положення В.Франкла - “якщо людина хоче прийти до самої себе, її шлях пролягає через світ” - проходить червоною ниткою через усю екзистенціальну психологію. Людина з миті свого народження постійно взаємодіє з світом, в якому знаходяться потенційні сенси її існування, які вона повинна відкрити, знайти для себе.

Положення прибічників екзистенціалізму про те, що сутнісні характеристики не закладені в людині природою, а формуються в процесі реальної взаємодії людини з світом співпадає з головною ідеєю діяльнісного підходу, сутність якої зводиться до того, що реальна практика визначає формування конкретних психологічних структур, що процес взаємодії з світом первинний по відношенню до структури (Г.С.Костюк, О.М.Леонтьєв, В.С.Мерлин).

Світ наповнений смисловими альтернативами, з яких людина змушена робити вибір і в процесі цього себе саму розбудовує. Так, В.Франкл, критикуючи концепцію самоактуалізації, стверджує, що в людині закладені можливості як для доброго, так і для поганого, приводячи приклад Сократа, який мав усі задатки, щоб стати талановитим злочинцем. Але він цієї можливості не реалізував. Людина вибирає і вона відповідальна за вибір, які можливості залишати нереалізованими, а які втілювати в життя [2]. Людина може вибрати людяність, а може - і людоїдство. У цьому зв’язку Е.Фромм наголошує, що людину характеризує прагнення до самотрансценденції, прагнення певним чином утвердитися серед людей і навіть піднятися над ними. І якщо людина з тієї чи іншої причини виявляється нездатною позитивно самореалізуватися, то базова потреба самореалізації зберігається, і людина може самореалізуватися через руйнування, таким чином заявляючи про свою присутність в світі. Сутність людини проявляється у її відкритості для самих різних можливостей [8].

Вперше такий підхід до людини сформулював Джованні Піко делла Мірандола ще в 1486 році. “Не даємо ми тобі, о Адаме, ні визначеного місця, ні власного образу, ні особливого обов’язку, щоб і місце, і особу, і обов’язок ти мав за власним бажанням, згідно твоєї волі і твого рішення. Образ інших творінь визначений у межах установлених нами законів. Ти ж, не утруднений ніякими межами, визначаєш свій образ за своїми рішеннями, владі якого я тебе віддаю” [7]. Отже, життя людини може і повинно бути виключно результатом її власного вільного й відповідального перед собою вибору. Вона може піднятися до зірок і ангелів, а може опуститися до звірячого стану. Саме в цьому бачить Піко делла Мірандолла “вище і прекрасне щастя людини, якій дано володіти тим, чим забажає, і бути тим, чим хоче” [3].

Ставлячи в центр свободу вибору, Піко визначає сутність людини як процес “самостановлення”, як результат самостійної творчої діяльності, як підсумок самостійного, свідомого вибору. Сутність людини – не просто в тому, що вона “створена за образом і подобою Божою”, вона –досягається.

Як писав М.Мамардашвілі “... людина не створена природою й еволюцією. Людина створюється. Безперервно, знову і знову створюється. Створюється в історії, за участю її самої, її індивідуальних зусиль. І ось це її неперервне створення й задане для неї в дзеркальному відображенні самої себе символом “образу і подоби Божої” [15].

Це безперервне створення, самостворюваність себе як людини, сама здатність і можливість такої самостворюваності передбачає наявність психологічного знаряддя, яке б координувало і спрямовувало процес самостворення. Таким знаряддям у соціально зрілої людини є ціннісні орієнтації, а точніше між ціннісною системою суспільства в цілому і соціальних груп зокрема та поведінкою людини є комплекс психічних знарядь, серед яких ціннісні орієнтації є базовими.

З метою схематичного відображення місця ціннісних орієнтацій в структурі особистості (рис. 1.1.) взято гуманістичну ідею Г.Оллпорта про потенційні можливості розвитку людини, за якою особа визначається не тільки тим, хто вона є, але й тим, якою вона може чи хотіла б бути


ОСОБИСТІСТЬ


Рис. 1. Місце ціннісних орієнтацій в психологічній структурі особистості

Оллпорт вважав, що становлення зрілості людини – це неперервний процес, який продовжується протягом усього її життя. В ієрархії шести головних рис, які характеризують психологічно зрілу людину, він називає цілісно життєву філософію. Точка зору з цього приводу полягає в тому, що зріла людина є такою тоді, коли має глибоко вкорінений набір цінностей, які служать об’єднуючою основою її життя.

Узагальнюючи позицію Оллпорта у цьому вимірі, Л.Хьелл і Д.Зіглер пишуть, що значущість і смисл практично всього, що робить людина, визначається домінуючою ціннісною орієнтацією [19].

Ціннісні орієнтації не виникають на порожньому місці. Кожне суспільство, соціальна група через конкретних осіб селекціонують і трансформують з історично сформованих ціннісних систем ті цінності, котрі виражають їх домінуючі інтереси і цілі. На цьому ґрунті і з цією ж метою вони створюють нові, притаманні їм, загальні та специфічні ціннісні системи, а людина їх певним чином сприймає.

Визначаючи місце ціннісних орієнтацій, В.О.Ядов зазначає, що їх включення в структуру особистості дозволяє уловити найзагальніші соціальні детермінанти мотивації поведінки, витоки якої варто шукати в соціально-економічній природі суспільства, його моралі, ідеології, культурі, в особливостях класової і соціально-групової свідомості того середовища, в якому формувалася соціальна індивідуальність і де протікає повсякденна життєдіяльність людини [16]. За його гіпотезою про ієрархічну структуру диспозицій особистості та її соціальну обумовленість вищий (четвертий) диспозиційний рівень утворює система ціннісних орієнтацій на цілі життєдіяльності і засоби їх досягнення. При цьому автор припускає, що формування ціннісних орієнтацій відповідає вищим соціальним потребам особистості в саморозвитку і самовираженні, до того ж у соціально-конкретних, історично-обумовлених формах життєдіяльності, що характерні для способу життя суспільства і соціальних груп, до яких належить особа і з якими вона себе ідентифікує, а, отже, світогляд, ідеологію і думки яких вона поділяє. Звідси – вирішальна роль ціннісних орієнтацій в саморегуляції поведінки [13]. Така первинна гіпотеза Ядова, але на основі аналізу результатів проведеного аналітичного емпіричного дослідження він робить висновок, що не ціннісні орієнтації, а швидше загальна спрямованість інтересів домінує на вершині диспозиційної ієрархії [18]. Згодом він розглядає загальну спрямованість інтересів особистості в сферах праці та побуту і називає її “особливим концентром”, “віссю” у системі ціннісних орієнтацій, що організовує ієрархію цінностей у специфічну індивідуалізовану структуру [20].

Спрямованість по-різному розкривається в працях С.Л.Рубінштейна, О.М.Леонтьєва, Б.Ф.Ломова, Л.І.Божович та інших відомих психологів. Але у всіх вона виступає як системоутворююча властивість особистості, яка визначає її сутність і структуру. На цьому особливо наголошує Б.Ф.Ломов. Він визначає спрямованість як “відношення того, що особистість отримує і бере від суспільства (маються на увазі і матеріальні, і духовні цінності), до того, що вона йому дає, вносить в його розвиток” [10].

На думку К.К.Платонова, “відношення правильніше розглядати не як властивість особистості, а як атрибут свідомості, поряд з переживанням і пізнанням, які визначають різні прояви її активності” [14]. Прояв активності людини визначається її переконанями, які у структурі особистості, за Платоновим, поряд з світоглядом, інтересами, ідеалами, моральними якостями і потребами об’єднуються в підструктуру “спрямованість і відношення особистості” [1].

В.М. Мясищев звертає увагу на те, що сам термін “спрямованість” дуже загальний і характеристика особистості спрямованістю не тільки однобічна і бідна, але й мало підходить для розуміння більшості людей, поведінка яких визначається зовнішніми моментами. Особистість являє собою ієрархічну динамічну систему суб’єктивних відношень, що формується в процесі розвитку через виховання і самовиховання. Змістом особистості за В.М.Мясищевим є сукупність відношень до предметного досвіду людини і зв’язана з цим система цінностей. Домінуюче відношення зв’язане з вирішенням особистістю питання про сенс власного життя, і в цьому В.М.Мясищев вбачає спрямованість особистості [12].

На сучасному етапі спрямованість особистості визначають як ціннісно-орієнтаційну категорізацію її свідомості, підкреслюючи, що саме система ціннісної орієнтації особистості є її базою для багатоманітних відношень до дійсності [6].

Підґрунтям для визначення місця і функцій ціннісних орієнтацій можна вважати відношення “людина-людина”, “людина-природа”, “людина-суспільство”, а точніше те, які значення приписує людина природному і соціальному довкіллю, на основі чого їх приписує, як їх оцінює і переживає та на основі чого їх оцінює і переживає.

В науковій літературі простежується специфіка цінностей і ціннісних та особистісних орієнтацій переважно в тому, що цінності – це зовнішні утворення по відношенню до людини, а ціннісні і особистісні орієнтації є її внутрішніми утвореннями. Через цінності та ціннісні орієнтації, - пише словацький психолог Я.Гудечек, - формується і одночасно в них же проявляється відношення людини до світу, відношення, в якому відображається освоєння світу і відбувається самоствердження, саморозкриття сутності людини [5].

Ядром особистості вважає особистісні цінності І.Д.Бех, якщо їх внутрішню природу і будову виводити з процесів смислоутворення [21]. При цьому зауважує, що його (ядро) можна інтерпретувати як ціннісну етичну орієнтацію, яка забезпечує цілісно-суб’єктивне розуміння окремих актів поведінки людини, а також сприяє (на основі спостереження за поведінкою людини в окремих стандартних ситуаціях) прогнозуванню її поведінки в широкому полі ситуацій.

Цінності вважаються типово соціальним феноменом, яким позначаються предмети, речі, властивості і відношення в реальному світі, ідеї, норми, цілі й ідеали, явища природи і суспільні явища, які створені чи не створені людиною, але спрямовані на соціальний прогрес і розвиток людської особистості.

При такому підході можна виділити функцію формування, збереження чи зміни ціннісних і особистісних орієнтацій людей. Частиною ж свідомого чи несвідомого людини є не цінності, а її ціннісні і особистісні орієнтації. Саме вони визначають, яку позицію займає людина по відношенню до соціального і природного довкілля [5].

Приписувана ж цінностям функція мотивації діяльності та поведінки сформульована на методологічному ґрунті реактивного підходу.

З точки зору активного, гуманістичного підходу мотивація й регуляція поведінки є функціями ціннісних й особистісних орієнтацій людини.

Синонімічне тлумачення цінностей та ціннісних орієнтацій і розуміння останніх як особистісних, не виключає думки, що поряд з позитивними можуть існувати негативні цінності, своєрідні цінності-вади. Але ж, якщо в цінності головне – спрямованість на соціальний прогрес і розвиток людини відповідно до її призначення (покликання), то вона не може бути негативною за своїм значенням, а відповідно й ціннісні орієнтації є виключно позитивними утвореннями.

Інша справа – особистісні орієнтації. Вони можуть бути і негативними. Особистісні орієнтації включають в себе спрямованість як на цінності, так і на вади, які виправдовуються об’єктивною реальністю. Проблема співвідношення ціннісних і особистісних орієнтацій – це своєрідна межа психологічного і етичного, межа реально особистісного і призначення людини в світі. Тут шкала значень простягається від абсолютно негативних значень до абсолютно позитивних з усіма проміжними значеннями цінного і антицінного. Якщо до особистісних орієнтацій людини відноситися як до цілісної системи з етичної точки зору, то вона включає орієнтації як на чесноти, так і на вади.

У процесі взаємодії людини з світом особистісні орієнтації визначають її реактивність чи проактивність, а ціннісні орієнтації – виключно проактивність. Бути проактивною людиною означає: поведінка людини залежить від її рішень, вона бере відповідальність за своє життя, може підкоряти свої почуття цінностям за особистим вибором, вона ініціює свою життєдіяльність і за неї відповідає.

Ціннісні орієнтації, виконуючи селекційну функцію особистості, яка не має аналогів у живій природі, мають значний вплив на функції цілепокладання, прогнозування, планування, самоорганізації, контролю і корекції, комунікації. Вони є чинником, що регулює і частково детермінує мотивацію.

Ціннісні орієнтації є специфічним результатом, якого можна досягти в майбутньому, тобто вони виконують і системоутворюючу функцію в структурі цілісної людини, і функцію цілеспрямованості її поведінки. У психологічному плані вони виступають у вигляді принципової спрямованості на життєві цілі й конкретні ідеали. Якщо цінності є психологічною основою рішень про сенс життя, то ціннісні орієнтації визначають шляхи його реалізації. Вони включають принципову спрямованість персонального бачення зовнішнього світу, персонального лідерства і персонального управління, міжособистісного лідерства і управління та емпатичного спілкування і творчої взаємоспівдії.

Оскільки розвиток виконує функцію зв’язку минулого, теперішнього і майбутнього людини, то зрозуміти процес виникнення і розвитку ціннісних орієнтацій як складову процесу розвитку особи людини, її психосоціальну властивість можна через розуміння сутності психологічного розвитку загалом, про що йтиме мова в наступному підрозділі.

ціннісний орієнтація психологічний особистість


ЛІТЕРАТУРА

1. Абульханова К.А. Психология и сознание личности (проблемы методологии, теории и исследования реальной личности): избр. психол. труды. – М.: Модэк, 1999. – 224 с.

2. Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. - М.: Мысль, 1991. – 299 с.

3. Агеев В.С. Межгруповое взаимодействие: социально-психологические проблемы, - М., 1990. – 240 с.

4. Алексеева В.Г. Ценностные ориентации как фактор жизнедеятельности и развития личности // Психологический журнал. – 1984. - № 5. – С. 63-70.

5. Ананьев Б.Г. Избранные психологические труды. - М.: Педагогика, 1980. – Т. 1. – 232 с.

6. Ананьев Б.Г. Психология и проблемы человекознания / Под ред. А.А.Бодалева. – М.: Издательство «Институт практической психологии», Воронеж: НПО «МОДЕК», 1996. – 384 с.

7. Анисимов С.Ф. Единство теоретико-познавательного, социологического и ценностного способов рассмотрения явлений морали // Моральные ценности и личность / Под ред. А.И.Титаренко, Б.О.Николаичева. – М.: Изд-во МГУ, 1994. – С. 4-12.

8. Анохин П.К. Очерки по физиологии функциональных систем. – М.: Медицина, 1975. – 448 с.

9. Анциферова Л.И. К психологии личности как развивающейся системе // Психология формирования и развития личности. - М.: Изд-во МГУ, 1981. – С. 3-18.

10. Анциферова Л.И. О динамическом подходе к психологическому изучению личности // Психологический журнал. – 1981. - №2. – С. 8-18.

11. Аристотель. Соч.: В 4 т. – М.: Мысль, 1984. – Т.4. – 830 с.

12. Аронсон Э. Уилсон Т., Эйкерт Р. Социальная психология. Психологические законы поведения человека в социуме. – СПб.: ПРАЙМ-ЕВРОЗНАК, 2002. – 560 с.

13. Асаджоли Роберто. Психосинтез: теория и практика. – М.: «REFL-book», 1994. – 314 с.

14. Асмолов А.Г. Психология личности: Принципы общепсихологического анализа. – М.: Смысл, 2001. – 416 с.

15. Багер Э.С. Теоретическая биология: Перепеч. изд., 1935. – Будапешт, 1982.

16. Балл Г.А. Концепция самоактуализации в гуманистической психологии. – Киев-Донецк, 1993. – 32 с.

17. Бандура А., Уолтерс Р. Подростковая агрессия. Изучение влияния воспитания и семейных отношений. Пер. с англ. – м.: Апрель Пресс, ЭКМО-Пресс, 1999. – 512 с.

18. Берн Е. Игры, в которые играют люди. Люди, которые играют в игры.: Прогресс, 1988. – 400с.

19. Бернс Р. Развитие Я-концепции и воспитание: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1986. – 420 с.

20. Бех І.Д. Духовні цінності в розвитку особистості // Педагогіка і психологія. – 1997. - № 1. – С. 124-129.

21. Бех І.Д. Проблема особистісних цінностей: стан і орієнтири дослідження // Українська психологія: сучасний потенціал. Матеріали Четвертих Костюківських читань (25 вересня 1996 р.). – В 3-х томах – К.: Вид-во ДОК-К, 1996. – Т. 1. – 431 с.

22. Блюм Г. Психоаналитические теории личности. – М.: КСП, 1996. – 226 с.

23. Бодалев А.А. Психология личности. – М.: Изд-во МГУ, 1988. – 188 с.

24. Болотіна В.Ю. Моральні цінності підростаючого покоління // Цінності освіти і виховання: Наук.-метод. зб. / За заг. ред. О.В.Сухомлинської. – К., 1997. – С. 19-21.

25. Большой толковый психологический словарь. – Т. 1 (А – С); Пер. с англ. / Ребер Артур – ООО «Издательство АСТ», «Издательство «Вега», 2001. – 892 с.

26. Большой толковый психологический словарь. – Т. 2 (П – Я); Пер. с англ. / Ребер Артур – ООО «Издательство АСТ», «Издательство «Вега», 2001. – 560 с.

27. Большой толковый социологический словарь (Collins) Том 1 (А - О): Пер. с англ. – М.: Вече, АСТ, 1994. – 544 с.

28. Большой толковый социологический словарь (Collins) Том 2 (П – Я): Пер. с англ. – М.: Вега, АСТ, 1999. – 528 с.

29. Боришевский М.Й. До питання про моральну діяльність у контексті особистісного становлення // Українська психологія: сучасний потенціал. Матеріали Четвертих Костюківських читань (25 вересня 1996 р.). – В 3-х томах – К.: Вид-во ДОК-К, 1996. – Т. 1. – 431 с. – С. 96-104.

30. Боришевский М.Й. До проблеми самосвідомості особистості як детермінанти її саморозвитку // Українська психологія: сучасний потенціал. Матеріали Четвертих Костюківських читань (25 вересня 1996 р.). – В 3-х томах – К.: Вид-во ДОК-К, 1996. – Т. 1. – 431 с. – С. 105-111.

31. Боришевский М.Й. Духовні цінності в становленні особистості громадянина // Педагогіка і психологія. – 1997. - № 1. – С. 144-150.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:55:01 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
10:26:24 29 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Функції і місце ціннісних орієнтацій в структурі особистості

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150399)
Комментарии (1831)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru