Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Курсовая работа: Громадянське суспільство, його місце у правовій системі держави

Название: Громадянське суспільство, його місце у правовій системі держави
Раздел: Рефераты по государству и праву
Тип: курсовая работа Добавлен 10:27:55 05 апреля 2011 Похожие работы
Просмотров: 161 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Теорія держави та права»

« Громадянське суспільство, його місце у правовій системі держави »

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ І. Теоретико-методологічні проблеми взаємодії громадянського суспільства та правової держави

1.1 Поняття, принципи та структура громадянського суспільства

1.2 Громадянське суспільство як основа формування правової держави

1.3 Принципи правової держави та їх значення для формування громадянського суспільства

Розділ ІІ. Правові засоби зміцнення взаємодії громадянського суспільства і правової держави в контексті новітнього українського досвіду

2.1 Економічна основа громадянського суспільства та її правова регуляція в умовах правової держави

2.2 Теоретико-правові аспекти формування і діяльності політичних партій і громадських організацій як інститутів громадянського суспільства

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Динамічний розвиток українського суспільства, яке протягом останніх десяти років на засадах гуманізму і справедливості розбудовує власну державу, інтеграція України у світове співтовариство актуалізує вивчення та наповнення реальним змістом багатьох правових понять та правових явищ. Серед них чільне місце обіймають теоретико-правові проблеми взаємодії громадянського суспільства і правової держави, становлення яких тісно пов’язане з відповідним етапом розвитку людства, держави і права.

Формуючись як система відносин і інститутів, незалежних від держави, громадянське суспільство може ефективно функціонувати лише за умов правової держави, яка керується правом і гарантує існування таких соціальних інститутів.

Взаємозв’язки правової держави і громадянського суспільства мають конкретно-історичний характер, залежать від умов розвитку кожної держави. В сучасній Україні пройшов тривалий період формування теоретичних і політико-правових ідей та концепцій; які згодом знайшли відображення у конституційному процесі у вигляді пропозицій до проекту Конституції. І лише нині така взаємодія з теорії перемістилась в площину об’єктивної реальності. Цьому сприяло закріплення в Конституції України цілої низки відповідних норм, реалізація яких створює надійний фундамент суспільного прогресу, забезпечення прав і свобод людини.

З іншого боку, вимагає вдосконалення і сам механізм формування громадянського суспільства, теоретичні засади якого лише починають розроблятись, в той час як основні інститути є об’єктом активного правового регулювання. А тому нині важливо окрім галузевих напрацювань, уявляти собі систему громадянського суспільства як комплексне і багатогранне явище суспільного життя у його взаємозв’язку з правовою державою. Їх сумісна розбудова вимагає від юридичної науки розробки теоретико-правової моделі взаємодії, яка нині лише формується.

У формуванні методологічної концепції взаємодії громадянського суспільства і правової держави слід орієнтуватись на необхідність створення механізму критично-конструктивного аналізу досягнень науки і практики та створення більш досконалої теоретико-методологічної основи, складовими якої мають стати: системність, об’єктивність, історизм; системно-структурний і фундаментальний підходи; органічна єдність теорії і практики; поєднання критичного і раціонального, конструктивного, порівняльно-ретроспективного, історичного та логічного підходів.

Системний підхід при дослідженні взаємодії громадянського суспільства і правової держави передбачає їх комплексний аналіз у взаємному розвитку і динаміці як систем, що існують відокремлено кожна в собі; у взаємному зв’язку з іншими системами.

Належні результати дає використання елементів політологічного аналізу. Це, в першу чергу, стосується інститутів громадянського суспільства, які правом регулюються обмежено (політичні партії, преса, лобіювання тощо) чи взагалі не регулюються (громадська думка тощо).

Системність вивчення теми неможлива без застосування синергетичного наукового напрямку, який розглядає суспільство і державу в сукупності їх елементів.

Історичний підхід передбачає вивчення явищ у їх розвитку, а також виявлення зв’язку минулого і сьогодення. Даний метод застосовувався при вивченні становлення ідей щодо громадянського суспільства у вітчизняній та зарубіжній політико-правовій думці.

Надзвичайно важливим є порівняльний (компаративний) метод, який дозволяє звільнитись від етноцентризму і ефективно використати все розмаїття правового досвіду.

Розділ І. Теоретико-методологічні проблеми взаємодії громадянського суспільства та правової держави

1.1 Поняття, принципи [1] та структура громадянського суспільства

Поняття “громадянське суспільство” все частіше вживається як у юридичних дослідженнях, так і політологічних оглядах та повсякденному житті. На відміну від інших правничих термінів, що мають чітко окреслені рамки вживання, даний термін має різноманітну сферу вжитку — від суб’єкта правовідносин до суспільного ідеалу. Виходячи із зростаючого значення громадянського суспільства, в першу чергу в процесі розбудови правової держави в Україні доцільно звернути увагу на підходи до визначення його принципів та структури у взаємозв’язку з правовою державою. Саме це нині найбільш актуально.

Як свідчить аналіз літератури, теорія громадянського суспільства активно формується в Україні. Позитивно, що ейфорія від сприйняття ідеї швидкої розбудови громадянського суспільства залишилася в минулому, а це створює можливості серйозних наукових узагальнень. Але засмучує той факт, що теорія та ідеї громадянського суспільства залишаються невідомими широкому загалу, вони є тільки виголошеними, але потенційно не задіяними у нашому суспільному розвитку. Тому визначення насамперед поняття громадянського суспільства, виокремлення його принципів і є важливим завданням сьогодення.

Концептуальне опрацювання проблеми визначення громадянського суспільства має важливе значення з точки зору розкриття закладених у ньому потенцій. Вирішення цього завдання дає змогу вплинути на формування загальнопонятійного апарату, який адекватно відображав би зміст відповідного поняття, ліквідував би плутанину в його трактуванні, відповідав би сучасному рівню юридичної науки і новим підходам до її кардинальних проблем. громадянський суспільство правовий держава

Теорія держави і права предметно звернена до різних сукупностей абстрактних знань та суджень про державно-правові явища. Як необхідна ознака теорії держави і права виступає обґрунтування в її межах одних теоретичних положень іншими, пізнання одних абстракцій з метою виробництва інших більш загальних [1].

Відзначимо, що предметом загальної теорії держави і права є теоретичні положення або те, що має ідеальну, логічно очищену форму. Як зазначив свого часу В.С. Швирьов, теоретична наука виникає тоді, коли формуються первинні концептуальні побудови, що дозволяють працювати з ними як з ідеалізованими об’єктами і тим самим дають можливість розгортати власний теоретичний зміст [2].

Теорія — ієрархічна структура, в ній можна виділити ряд підструктур, які відображають об’єктивну реальність на різних рівнях загальності. Теоретичні висновки стають емпіричною базою подальшого пізнання, в результаті чого утворюються нові теоретичні знання. Теорія формує теорію. Але при випрацюванні теоретичної конструкції суб’єкт юридичного пізнання не повинен втрачати контактність з юридичною реальністю, яка завжди є критерієм істинності теорії.

Рівень розвитку теорії держави і права є найважливішим показником стану юридичної науки, її пізнавальних і соціально-конструктивних можливостей. Теорія є нескінченним процесом руху думки вглиб явищ, які пізнаються. Чим вищий рівень абстрактності теоретичного відображення, тим глибше думка проникає в те, що пізнається, тим глибше сутність явища, яке пізнається у теоретичних положеннях. Проблема теоретичного знання полягає в тому, що будь-яке теоретичне уявлення лише відносно стабільне, оскільки воно змістовно змінюється у міру включення до обігу науки нових, раніше не відомих відомостей про властивості явищ, які відображені в теоретичних уявленнях. У будь-якому серйозному теоретичному дослідженні зазвичай ставиться і вирішується питання про перехід від вже виявлених елементів, зв’язків та відносин в структурі “традиційного” предмета до нових елементів, зв’язків та відносин, тобто по суті “традиційний” предмет теорії держави і права у кожному дослідженні збагачується.

З урахуванням вищевикладеного і сприймаючи наведені основні думки як методологічний підхід, який задовольняє мету дисертації, в межах даного дослідження, для узагальнення та побудови нового горизонту теоретичних уявлень (теоретичної конструкції) про громадянське суспільство та його основні ознаки, емпіричним матеріалом обрані загальновизнані вітчизняні розробки провідних фахівців-теоретиків у даній галузі як певний щабель розвинутості науки, в якому вже знайшла відображення світова політико-правова думка.

Аналіз існуючих у сучасній юридичній науці поглядів на громадянське суспільно доречно провести у хронології їх оформлення. Відразу ж слід зазначити, що стосовно принципів (ознак) громадянського суспільства різні дослідники виділяли досить широке їх коло, кожний у силу власного бачення проблеми. Це є свідченням того, що теоретичні дискусії до цього часу не припиняються, а саме підкреслюють їх корисність та нагальну потребу як для науки, так і для практики.

Виходячи з підходів робочої групи Конституційної комісії (1993 р.), громадянське суспільство — це асоціація рівноправних, вільних і незалежних громадян-власників, яка функціонує, гармонійно поєднуючи інтереси різних верств населення.

Принципи (ознаки): 1) головною його цінністю є громадянин, людина, її права й інтереси. Пріоритет людини над усім. Весь державно-правовий і суспільний механізми мають бути спрямовані на захищеність людини; 2) різноманітність, рівноправність і недоторканність усіх форм власності, в тому числі і приватної, їх, так би мовити, священність, рівний захист з боку держави; 3) економічна свобода громадян і їх об’єднань та інших суб’єктів економічної діяльності. Свобода підприємництва і господарська самостійність на основі ринкових відносин, невтручання держави і політичних партій у суто господарську діяльність. Створення умов для розвитку товарно-грошових відносин; 4) свобода й добровільність праці, вільний вибір трудової діяльності на основі ринку праці, ліквідація зрівнялівки, створення умов для зайнятості працездатного населення; 5) надійна й ефективна система соціального захисту населення, особливо дітей-сиріт, багатодітних сімей і взагалі сім’ї, інвалідів, людей старшого покоління на основі індексації прожиткового рівня, заробітної плати, пенсій та інших соціальних виплат і допомоги; 6) ідеологічна та політична свобода, розвиток демократії у всіх сферах суспільного життя. Рівноправність і захищеність діяльності будь-яких громадських об’єднань і політичних партій. Має діяти лише один принцип — політична влада досягається тільки через вільні демократичні вибори [3].

Виділяються такі ознаки громадянського суспільства: 1) людина з її потребами та інтересами, правами й свободами є центральним суб’єктом суспільства. Вона активно діє в суспільстві, принаймні має необхідні для цього можливості (матеріальні, часові, освітні та ін.). Повага до людини як до найвищої цінності є основним принципом такого суспільства; 2) більшість людей — власники; 3) ринкова економіка, соціально орієнтована державою; 4) плюралістичне саморегульоване суспільство політично активних громадян [6].

Цікаві думки були наведені професорами В.М. Селівановим, В.Д. Бабкіним, В.В. Копєйчиковим, О.А. Пушкіним під час дискусії 1996 року “Громадянське суспільство і підприємництво в Україні: проблеми і шляхи становлення” в Інституті приватного права й підприємництва Академії правових наук України.

Розглянувши різні підходи до громадянського суспільства, його поняття й принципів відомих вітчизняних вчених-правознавців, не можна сказати про однозначну правильність чи помилковість тих чи інших думок. Усі вони висвітлюють своє бачення різних його аспектів й у своїй сукупності складають значний внесок в теорію громадянського суспільства.

Віддаючи належне кропіткій плідній праці науковців, позиції яких ми розглянули, слід вказати, що наведений аналіз принципів (ознак) громадянського суспільства дає підстави стверджувати, що автори подають їх у різному наборі, як у кількісному, так і у якісному. Передусім це зумовлено певною неоднозначністю вихідних теоретико-методологічних засад, концептуальних підходів, на яких ці дефініції ґрунтуються. На нашу думку, для того щоб якимось чином впорядкувати цю сукупність відомостей про предмет дослідження, доцільним буде їх певним чином згрупувати — класифікувати. При цьому ставиться мета виділити принципи (ознаки), які притаманні саме суспільству певного якісного стану — громадянському. Для цього ми пропонуємо основним критерієм взяти системи відносин, які існують у будь-якому суспільстві, складаючи його структуру, а вихідною теоретико-методологічною засадою — основні права людини і громадянина [17].

Загальновизнаним є те, що у кожного суспільства наявна наступна система відносин: економічних — форми власності, виробництво, розподіл, обмін матеріальних благ тощо; соціальних — відносини між різними групами населення; політичних — відношення груп населення до політичної влади, участь громадян та їх об’єднань у політиці; ідеологічних (духовних) — культура, свідомість, характер світогляду; правових — комплексні відносини, що впорядковані за допомогою права та спрямовані забезпечити права та свободи людини й громадянина.

Загальновизнаною класифікацією прав людини є їх розподіл саме за сферою суспільних відносин: фізичні (інакше кажучи, вітальні, тобто життєві) — це можливості людини, необхідні для її фізичного існування, для задоволення її біологічних, матеріальних потреб (зокрема, права на життя; фізичну недоторканність; вибір місця проживання; безпечне природне середовище; житло; належний рівень матеріального забезпечення; власність на предмети споживання; медичне обслуговування та інші види соціального забезпечення); особистісні це можливості збереження, розвитку і захисту морально-психологічної індивідуальності людини, її світогляду та духовності (зокрема, права на ім'я, честь і гідність; свободу сумління, переконань та їх прояву і поширення; культурні (гуманітарні) — це можливості збереження і розвитку національної самобутності; доступу до духовних здобутків людства, їх засвоєння, використання та участі у подальшому розвитку (зокрема, права на освіту та виховання; користування надбаннями культури і мистецтва; наукову, технічну і художню творчість, авторство); економічні — це можливості людини реалізувати свої здібності і здобувати засоби до існування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ (зокрема, права на власність щодо засобів виробництва; здобуття професії; вибір та здійснення трудової або іншої діяльності; сприятливі умови і справедливу оплату праці; відпочинок і дозвілля); політичні — це можливості людини брати участь у державному і громадському житті, впливати на діяльність різноманітних державних органів, а також громадських об'єднань політичного спрямування (зокрема, права на громадянство та правосуб'єктність; участь у формуванні представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування, участь у державному управлінні суспільством, створення й участь у діяльності громадських об'єднань; державний захист від порушень прав і свобод людини) [18].

Дискусійним є питання щодо визначення часу виникнення та ступеню зрілості громадянського суспільства. Стосовно першого висловлюються різні припущення:

а) що воно виникає раніше держави;

б) з виникненням держави;

в) з розвитком капіталізму.

Наводячи перші дві концепції, справді можна погодитися з тим, що суспільство виникає раніше держави. В той же час, не слід змішувати поняття суспільство як людську спільноту і громадянське суспільство як історичний феномен, що виник на певному етапі розвитку західної цивілізації. Говорити про громадянське суспільство можна лише з появою громадянина як самостійного, який усвідомлює себе таким, і індивідуального члена суспільства, що наділений певним комплексом прав і свобод, і в той же час відповідального перед ним за всі свої дії. Це відноситься до кінця XVIII ст.

Громадянське суспільство відрізняється тим, що головним його суб’єктом є не знеособлений народ чи людський фактор, а конкретна людина, особистість, яка має визначену, в тому числі і обумовлену історично систему потреб, інтересів і цінностей. Наявність можливостей реалізації цієї системи перетворює людину в головного учасника суспільного розвитку, члена громадянського суспільства.

Водночас, як свідчить аналіз, є підстави говорити про певні рівні зрілості громадянського суспільства (формування, наявність інститутів, розвинуте) та його специфічні особливості в рамках.

Як складне соціальне утворення, громадянське суспільство має надзвичайно складну структуру, в основі якої знаходяться людські потреби та інтереси.

Громадянське суспільство є цілісним системним соціальним організмом. Його системність — явище багатопланове, в основі якого лежить організованість і впорядкованість суспільних відносин, що визначають його буття. Як і будь-яка інша система, громадянське суспільство з одного боку, саморегулюється, вміщуючи внутрішні резерви самовідтворення, а з іншого — об’єктивно потребує соціального регулювання, в якому вирішальну роль відіграє право.

При цьому слід відрізняти систему суспільства в цілому та систему громадянського суспільства. Коли перше, в широкому розумінні, включає до свого складу державу, то друге існує незалежно від держави, реалізуючи приватні інтереси громадян. При цьому, однак, держава справляє суттєвий вплив на процес формування і динаміку розвитку при первинності громадянського суспільства.

Головна мотивація опонентів громадянського суспільства полягає в тому, що за нинішніх умов існувати самостійно, без державно-правових відносин воно не зможе. Це ще раз підтверджує потребу дослідження громадянського суспільства у комплексі взаємодії з правовою державою.

1.2 Громадянське суспільство як основа формування правової держави

Правова держава і громадянське суспільство формуються й існують у системі суспільних відносин, будучи певним етапом їх розвитку. Кожен з названих суб’єктів (громадянське суспільство – правова держава) є діяльнісним. При цьому об’єкт діяльності кожного з них одухотворений, бо і громадянське суспільство, і правова держава є сукупностями певних особистостей. Коли в ролі об’єкта виступає особа, соціальна група, організація, які реагують на дану діяльність у відповідності з власними цілями, об’єкт одночасно стає і суб’єктом. У такому випадку діяльність перетворюється у взаємодію. Саме такий підхід був вибраний нами за основу дослідження.

Визначаючи типи суспільних взаємодій, слід перш за все вказати, що при повному чи частковому співпаданні інтересів і цілей сторін між ними налагоджується співробітництво, а при більшому чи меншому їх розходженні — конфліктна взаємодія, протиборство, боротьба. В реальному житті, як вказує Б. Курашвілі, ці два типи взаємодії, як правило, поєднуються таким чином, що виникає так звана змішана взаємодія, яка передбачає співпрацю в одному і боротьбу в іншому [8].

Сказане повністю відноситься до проблем взаємодії громадянського суспільства і держави. Суб’єкт і об’єкт управління тут розмежовані досить умовно і постійно змінюються, створюючи складну систему правовідносин. Цій системі характерні органічна єдність суб’єктів і об’єктів управління, їх переплетіння і відносність. При цьому, як зазначає Г.В. Атаманчук, керовані об’єкти визначають діапазон, види і міру керівного впливу [2].У взаємодії правової держави і громадянського суспільства як суб’єкта і об’єкта слід враховувати активність обох з них. Саме це відображає організацію спільної діяльності людей, забезпечення взаємодії заради просування шляхом прогресу і добробуту.

Дискусійною є проблема первинності (визначальності) у взаємодії громадянського суспільства і правової держави. Як вказувалось вище, серед численних теорій походження держави та її генези у напрямку держави правової все більше місце займають ті, які визначають її як результат суспільного розвитку. За висловом А.П. Зайця, держава як публічно-правовий союз народу є правовою за умови, коли основою її функціонування є право, як легітимовані суспільством норми, детерміновані досягнутим суспільством моралі й етики, що гарантує права і свободи громадян, обмежує державу, а державна влада здійснюється на засадах верховенства права та поділу влади [10].

Правова держава є результатом генези громадянського суспільства. Громадянське суспільство формує правову державу, яка, однак, уявляє відносно незалежну від суспільства систему. Тому будь-які суспільні потреби, перш ніж вони перетворяться в спільні інтереси, які захищаються державою, певною мірою трансформуються в структурах, у механізмах держави як апарату.

У своєму дослідженні ми виходимо з того, що як складні соціальні системи, що мають внутрішні закономірності розвитку, правова держава і громадянське суспільство постійно взаємодіють між собою. Ця взаємодія обумовлюється, з одного боку, особливостями і конкретно-історичним рівнем розвитку матеріальних об’єктів, а з іншого – самою людиною, яка діє і відчуває вплив на свою діяльність з боку інших людей. При цьому варто враховувати, що така взаємодія є не просто явищем, а одним з головних напрямків їх діяльності.

Можна погодитись з точкою зору О. Скакун і А. Мацюка про те, що громадянське суспільство і держава – це дві частини одного цілого, які рівноправні і невід’ємні одне від одного. На їх думку, в ролі цілого виступає громадянське суспільство. Держава є невід’ємною частиною суспільства, хоч і з автономними механізмами функціонування [11].

Громадянське суспільство – це соціальний фундамент держави і водночас соціальне середовище, в якому вона функціонує. Зв’язки між ними зворотні, але визначальним є зворотній зв’язок від суспільства.

Характеристики взаємозв’язку громадянського суспільства і держави можуть бути різнопланові і різноаспектні з точки зору їх суті і форми, співвідношення державних і суспільних інститутів. Держава – це форма, яка організує суспільство, є його зовнішньою політико-правовою оболонкою. Суспільство є середовищем, в якому функціонує держава, тобто є її соціальною оболонкою, воно є соціальним фундаментом, з якого виростає державна надбудова.

За умов, коли і економічно, і політично суспільство залишається недостатньо структурованим, коли залишаються суттєві відмінності у його уподобаннях у розрізі регіонів, ці процеси відображаються на владі, що в першу чергу виявляється в суперечностях між окремими її гілками.

Хід реформ в Україні практично щоденно доводить велику роль невирішеності проблеми розподілу державної влади за її традиційними структурами – законодавчу, виконавчу і судову – на здійснення економічних та соціальних реформ. Надзвичайно великий потенціал енергії суспільства витрачається на конфронтацію законодавчої та виконавчої влади, до кінця не визначеною у багатьох питаннях залишається позиція Президента України.

На жаль, доводиться констатувати, що в Україні до цього часу відсутній закон, який би визначав процедуру відкликання народних депутатів, які з точки зору виборців не виконують взятих на себе зобов’язань; до кінця законодавчо не визначена і можливість проведення за участю суспільства імпічменту Президента; обмежені можливості суспільства щодо розробки та прийняття законів, які регулюють діяльність об’єктів державної влади (“Про Кабінет Міністрів України”, “Про судоустрій” тощо)

В той же час, невиправданими є спроби визнати місцеве самоврядування окремою (громадівською) частиною народної влади [2, 4]. Визнаючи народний суверенітет, існування комунальної (муніципальної) власності слід враховувати, що розв’язання проблем окремих територій повинно здійснюватись в рамках єдиної державної стратегії, з врахуванням потреб і інтересів окремих регіонів. Увесь зміст самоврядування, яке реалізує інтереси громадянського суспільства, полягає в тому, щоб у встановлених Конституцією України рамках захищати і реалізувати потреби місцевого населення.

Розглядаючи проблему участі громадянського суспільства у формуванні правової держави слід відзначити, що переважна більшість форм такої участі носить політичний характер. У зв’язку з цим постає питання про політичну участь громадян як індивідів та політичну участь громадянського суспільства в цілому у розбудові та формуванні органів держави і місцевого самоврядування.

Визначаючи схему такої діяльності громадянського суспільства, яка повинна бути нагальною та базуватись на правових засадах, американські дослідники Сідні Верба та Норман Най у своїй праці “Участь в Америці. Політична демократія і соціальна рівність” виділяють: а) добровільну діяльність громадян; б) участь громадян у виборах правителів та представницьких органів влади; в) можливість громадян легально (законно) впливати на рішення державних управлінців; г) можливість громадян у відборі кадрів державного управління; д) можливість громадян у формуванні державної політики (формування політичного курсу органів влади) [4].

Така схема участі громадянського суспільства у здійсненні державними органами своїх повноважень та їх формуванні реальна лише за умов правової держави. Умовою здійснення названих форм участі у повному обсязі є наявність відповідної нормативно-правової бази.

Дана проблема тісно пов’язана з проблемою дотримання прав і свобод громадян у діяльності органів державної влади. Як вказує А.П. Заєць, найбільша кількість таких порушень допускається з боку виконавчої влади. І це не випадково, адже саме виконавча гілка влади має досить значний апарат, повноваження, які поширюються на всі сфери суспільного життя та найменші можливості контролю з боку громадянського суспільства [15].

Виконавча влада діє на основі закону і повинна бути обмежена законом. Однак необхідне формування важелів, які б зробили її підконтрольною і підзвітною громадянському суспільству. На жаль, доводиться констатувати, що за нинішніх умов можливості громадянського суспільства у формуванні, контролі та співпраці з виконавчою владою, особливо її центральними ешелонами, залишаються мінімальними.

Таким чином, у рамках названих теоретичних міркувань, саме від рівня розвитку суспільства, його наближення до сучасного ідеалу – громадянського суспільства залежить рівень реалізації принципу верховенства права, а значить і розбудова правової держави.

Це зовсім не означає, що держава за таких умов виступає пасивним спостерігачем, відстороненим від вирішення значимих суспільних справ. Мова в першу чергу йде про змістовну переорієнтацію діяльності держави, спрямовану, насамперед, на утвердження і забезпечення нею належних умов для реалізації конституційних прав суспільства, людини і громадянина. Як вказує В.Б. Авер’янов, однією з нагальних потреб України є заміна тоталітарної ідеології, філософії і практики, домінування держави над людиною і суспільством, в цілому ідеологією, філософією і практикою “служіння держави” законним інтересам, правам і свободам людини [9].

За умов сучасної України реалізація принципу “дозволено все, що не заборонено законом” повинна базуватись не на засадах вседозволеності, чому заважає відсутність ефективно функціонуючого громадянського суспільства, а розумної, корисної дозволеності. При цьому поряд з правовими в оцінках поведінки варто використовувати і моральні норми. Коректування це дуже важливе, бо саме моральні гальма можуть стати одним із стримуючих начал, у тому числі і з врахуванням менталітету українського народу.

Орієнтиром у даному випадку можуть служити положення Загальної декларації прав людини (1948 р.), відповідно до яких при здійсненні прав і свобод кожна людина може піддаватись лише тим обмеженням, які встановлені законом виключно з метою визнання і поваги прав інших людей, задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку і добробуту в демократичному суспільстві (ст. 29 ч.2).

Держава повинна гарантувати забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Гарантіями прав і свобод особи є встановлені законом юридичні засоби забезпечення їх реалізації, охорони і захисту. Закріпивши права особи в законодавстві, держава бере на себе певні зобов’язання по створенню сприятливих умов для їх ефективного забезпечення. Систему юридичних гарантій складають матеріальні; процесуальні; інституційно-організаційні; галузеві; міжнародно-правові гарантії та юридична відповідальність.

Держава створює механізми реалізації таких гарантій, в той час як їх ефективність прямо залежить від нормального функціонування інститутів громадянського суспільства.

Свободи людини для своєї реалізації не вимагають таких гарантій з боку держави, їх головне завдання полягає в охороні, непорушності і захисті відповідних можливостей людини, як наприклад, свободи слова, віросповідання, вибору місця проживання.

За напрямком гарантії з боку держави щодо дотримання прав і свобод людини та громадянина в переважній більшості співпадають на сучасному етапі з формуванням основних інститутів громадянського суспільства.

Це в першу чергу відноситься до явищ економічних – формування сучасної розвинутої економіки, яка б дала можливість реалізуватись потенціалу особистості; різних форм власності, в тому числі і приватної у її різноманітних формах; політичних (демократичний устрій суспільства, розвинута політична система, сучасна виборча система; багатопартійний устрій та створення умов вільного розвитку і функціонування громадських, у тому числі недержавних організацій); духовно-ідеологічних (ідеологічний плюралізм, формування загальнолюдських ідеалів).

1.3 Принципи правової держави та їх значення для формування громадянського суспільства

Правова держава є результатом розвитку громадянського суспільства, і саме такий шлях розвитку характерний для більшості розвинутих країн світу, які еволюційно розвивались від буржуазних революцій кінця ХVІІ – ХІХ століть і до сьогодення.

Для України такий шлях еволюційного розвитку був порушений, з одного боку, її бездержавним статутом та перебуванням у складі різних держав, а з іншого — переворотом 1917 р. та подавленням національно-демократичної революції. Ставши республікою у складі СРСР, вона мала принизливий для європейської нації статус. За таких умов принципи правової держави не пройшли шляху еволюції знизу – як ідеї громадянського суспільства, а були фактично нормативно закріплені зверху. Це були, в першу чергу, ідеї політичної і наукової еліти, яка більше спиралась на власні знання і переконання, аніж на досягнутий рівень суспільного розвитку.

Розуміння того, що правова держава і громадянське суспільство невід’ємні у своєму формуванні та розвитку, вимагає усвідомлення основних напрямків впливу правової держави на громадянське суспільство.

При цьому слід враховувати, що після проголошення правовою вона, за висновком О.В. Скрипнюка, втрачає риси класичного етатизму і стає державою нового рівня, яка “свідомо шляхом конституційно-законодавчого процесу накладає на свою діяльність значні обмеження і обов’язки” [17]. Це дозволяє зробити висновок щодо втрати традиційного протистояння держави та суспільства.

Обмежувальна роль конституційних норм правової держави, як вказує Ю.М. Тодика, полягає в тому, що цілий ряд сфер виходить з-під сфери державного управління, втручання в життя людини і суспільства, у функціонування громадських об’єднань та політичних партій [8].

Сам факт проголошення держави як правової автоматично передбачає підтримку нею процесу розбудови громадянського суспільства. Правова держава і громадянське суспільство співіснують на паритетних началах при визначальній ролі громадянського суспільства.

Ключове місце в процесі формування громадянського суспільства займає Конституція – акт найвищої юридичної сили, який приймається державою і має вирішальне значення для формування самої держави, її інституцій, структури, форм і методів діяльності, стратегії взаємозв’язків з суспільством, пріоритетів розвитку самого суспільства.

Відмінною рисою чинної Конституції, як вказує Є.В. Назаренко, є те, що вона вперше носить загальносуспільний, а не класовий характер. Рівність у ставленні до різних груп населення створює передумови консолідації суспільства і його розвитку як громадянського [6].

Вирішальна роль Конституції у становленні громадянського суспільства полягає в тому, що вона закріплює найважливіші політико-правові конституційні принципи, згідно з якими мають діяти не тільки держава, а й громадянське суспільство (права людини, політична і ідеологічна багатоманітність) і сприяння становленню демократичної цілісної правової системи України, зорієнтованої на забезпечення прав і свобод людини та громадянина; визначення правових основ організації і функціонування найбільш важливих структур громадянського суспільства, насамперед політичних партій, громадських організацій; сприяння стабілізації суспільства, оскільки громадянське суспільство повинно бути структурованим, впорядкованим і діяти на засадах законності, закріплення основ компетенції органів державної влади і органів місцевого самоврядування в тому числі і в аспекті взаємовідносин з структурами громадянського суспільства; обмеження неприпустимого втручання держави в життя суспільства і особи [10].

Нова Конституція України є основним законом держави і суспільства, документом, що має “конвенційний” (договірний) характер і визначає основний закон взаємовідносин суспільства і державної влади. Конституція інтерпретується як договір про розподіл влади між ними. Така схема характерна і для переважної більшості розвинутих європейських країн.

Конституція закріплює, які є фундаментальними для формування інститутів громадянського суспільства. Не здійснюючи втручання у їх внутрішнє життя та статус конкретної людини, вона справляє організуючий вплив на суспільство.

При цьому Конституція закріплює і певний рівень свободи окремо взятого індивіда та встановлює, що ніякій приватній особі чи органу державної влади не може бути дозволено те, що обмежує мінімальну невідчужувану свободу людини. Виходячи з цього, суттєвих трансформацій зазнає система взаємовідносин держави із суспільством. Мова йде не про відсторонення держави від вирішення загальнозначимих суспільних справ, а про її змістовну переорієнтацію, насамперед у сфері забезпечення належних умов свободи для реальної реалізації конституційних прав людини і громадянина та виконання ними юридичних обов’язків перед суспільством [7]

Гарантуючи людині свободу на конституційному рівні, визнаючи людину найвищою соціальною цінністю, держава закріплює ряд правових норм, які є основою реалізації даного принципу у практичній діяльності. Це, в першу чергу норми, пов’язані з верховенством права, поділом влади, невідчужуваністю прав людини, непорушністю приватної власності, політичною, економічною та ідеологічною багатоманітністю. Закріплення на конституційному рівні свободи особистості є важливою підвалиною її повноправної діяльності в рамках суспільства. При цьому варто враховувати, що громадянське суспільство – це в першу чергу суспільство вільних особистостей, а свобода повинна розглядатись в широкому розумінні – як можливість особистості вільно реалізовувати свої права. В даному випадку ми не говоримо про забезпечення реалізації у повному обсязі свободи волі окремих людей, бо проживаючи в суспільстві, їх волі обмежуються правом.

Відповідно до чинних конституційних норм правова держава обмежує себе, створюючи тим самим простір розвитку інститутів громадянського суспільства. З іншого боку, цей процес активізується формально-юридичним закріпленням у Конституції численних прав людини і громадянина в соціальній, економічній, політичній сфері та створення можливостей їх реалізації поза державою.

Проблема співвідношення свободи особистості, інтересів суспільства і держави є вельми актуальною. Важливу роль в цій взаємодії відіграє право, яке з точки зору російського дослідника В.С. Нерсесянца є “нормативною формою вираження свободи через принцип формальної рівності людей у суспільних відносинах” [22].

Аналізуючи проблему свободи та її роль у становленні громадянського суспільства, слід враховувати, що маючи індивідуальний, природний характер для кожної окремо взятої людини, вона є наймогутнішою силою суспільного розвитку, спонукаючи, за висловом І. Канта, всіх членів суспільства до стану конкуренції, суперництва, змагання і розвитку [13].

Г. Гегель вказував, що “у громадянському суспільстві кожен для себе – мета; все інше для нього – ніщо. Проте без співвідношення з іншим він не може досягти своїх цілей у цьому обсязі: ці інші тому – засоби для мети особливого. Але особлива мета через співвідношення з іншими надає собі форму загального і задовольняє себе, задовольняючи разом з тим прагнення інших для блага. Оскільки особливість пов’язана з умовою загальності, то ціле є грунт опосередкування, на якому дають собі свободу всі одиничності” [4].

Таким чином, гарантуючи свободу громадянам та оберігаючи її, правова держава створює підвалини для її повної реалізації в рамках громадянського суспільства. При цьому свобода розглядається як різнопланове явище, в першу чергу, як ідеал, мета правової держави. Саме на таких принципах заснована Конституція України.

З принципами свободи тісно пов’язаний принцип індивідуалізму. Чим більше індивід шукає свободи задля зосередження на приватному житті, тим більше він очікує від держави перетворення на саморегулюючий механізм забезпечення гарантій збільшення прав і ресурсів [5].

Поряд з проголошенням та забезпеченням реалізації свободи особистості в умовах правової держави важливим є реалізація рівності громадян. Рівність громадян як одна з умов існування громадянського суспільства в контексті правової держави і виходячи з конституційного розуміння — це в першу чергу рівноправ’я, рівність прав, рівність перед законом, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших поглядів, статі, етнічного та соціального походження, майнового становища, місця проживання, мови (ст. 24 Конституції).

Рівність у праві є в першу чергу рівністю міри свободи, еквівалента у відносинах між вільними індивідами як об’єктами права. Рівність в умовах правової держави, яка є партнером громадянського суспільства, — це рівність вільних і незалежних суб’єктів права за єдиною, визначеною державою і рівнем суспільного розвитку мірою. Правова рівність – це рівність вільних і рівних у свободі.

Існує різка поляризація думок стосовно того, чи повинна держава здійснювати або обмежувати заходи із забезпечення рівності, забезпечувати соціальні, економічні і культурні права індивідів, усувати різного роду несправедливості, особливо ті, що породжуються в економічній сфері. Одні автори (Ф. Хайек, М. Фридман) вважають неприпустимим будь-яке втручання держави в економічні відносини заради справедливості і рівності в суспільстві. Представники ж так званого “нового еталітаризму” (Дж. Роулз, К. Дженикс) виступають за пом’якшення соціальних нерівностей.

Представляє інтерес позиція Р. Арона, який визначає, що єдиної й універсальної формули свободи не існує. Існує множина свобод. Одна з них тягне за собою рівність, поруч з якою існує свобода-здатність, яка виключає рівність. Інакше кажучи, існує антиномія формальної і реальної свободи, а сам ідеал свободи є недосяжним [7].

За таких умов державна стратегія повинна бути доволі гнучкою, причому успіх її реалізації буде значною мірою залежати від розвинутості інститутів громадянського суспільства. Саме останнє, будучи сферою реалізації приватних інтересів та виступаючи як саморегульована система, дозволяє збалансувати хитке співвідношення між свободою і рівністю.

Варто враховувати відмінність понять формальна (правова) і фактична рівність, хоча вони не суперечать одне одному. Формальна рівність є умовою і вагою фактичної рівності. Право як форма свободи, відносин за принципом рівності не знищує та і не повинно знищувати відмінностей між різними індивідами. Різні суб’єкти за однакових умов можуть набувати нерівні суб’єктивні права, однак у рамках держави і суспільства вони формально рівні – у своїй правоздатності, набувають права на певні блага, об’єкти. Закріплення державою правової рівності – передумова процесу формування суспільства рівноправних громадян.

З поняттями свободи і рівності в рамках принципів правової держави тісно пов’язане поняття справедливості. Справедливість – одна з основних рис права як регулятора суспільних відносин. Справедливе право, сформоване громадянським суспільством і легітимізоване державою, є основною умовою їх ефективного розвитку.

Розвиваючи теорію справедливості, яка нині вельми актуальна для України, американський дослідник Дж. Роулз вказує на два її фундаментальних принципи: 1) кожна людина повинна мати рівні права у відношенні найбільш обширної схеми рівних основних свобод, сумісних з подібними схемами свобод для інших; 2) соціальна та економічна нерівність повинні бути влаштовані так, щоб: а) від них можна було розумно очікувати переваг для всіх і б) доступ до становищ і посад був би відкритий для всіх [8].

Зважаючи на те, що справедливість є основою стабільності громадянського суспільства, бо, як вказував І. Кант, “ніщо не обурює нас більше, ніж несправедливість; усі інші види зла, які нам доводиться терпіти, ніщо у порівнянні з нею” [9], правова держава повинна сформувати механізм, який би забезпечував реалізацію даного принципу у повному обсязі. Через діяльність своїх органів вона повинна гарантувати захист громадян від свавілля чиновників, дотримання державної дисципліни, законності і правопорядку, справедливої дії, рішень посадових осіб.

Таким чином, рівність і справедливість – основоположні принципи права, втілюючись у принципи правової держави, виступають основою формування, консолідації і повноцінної діяльності громадянського суспільства.

Розділ ІІ. Правові засоби зміцнення взаємодії громадянського суспільства і правової держави в контексті новітнього українського досвіду

2.1 Економічна основа громадянського суспільства та її правова регуляція в умовах правової держави

Історичний досвід свідчить, що ефективна розбудова держави, благополуччя суспільства в першу чергу залежать від рівня та результатів розвитку економіки. Протягом тривалого часу Україна перебувала у тоталітарної держави з плановою командно-адміністративною системою, одержавленою економікою, відсутністю приватної власності та господарської ініціативи конкретних суб’єктів.

Нині, здійснюючи перехід від тоталітаризму до демократії, наша держава формує і нову економіку, яка, на відміну від планової радянської, базується не в рамках держави, а все більше концентрується в рамках громадянського суспільства.

Для будь-якого суспільства економіка має першорядне значення, тим більш актуальною є названа проблема для України. Актуальність економічних проблем змушує окремих дослідників визначати саме громадянське суспільство виключно як систему самостійних, відносно незалежних від держави соціально-економічних відносин між юридично вільними і водночас рівноправними людьми — членами суспільства, які формуються, здійснюються і розвиваються на принципах самоорганізації за умов правового режиму соціальної справедливості, свободи і верховенства права” [1].

Аналізуючи правові основи досліджуваної проблеми, слід враховувати реальний стан української економіки, що нині трансформується і знаходиться в кризовому стані. Зважаючи на це, та відсутність належної ефективності процесів реформування 90-х років академік В. Геєць вбачає головну умову успіху в тому, щоб “економіка і населення країни знайшли внутрішні сили перейти із стану, притаманного пасивним ресурсоотримувачам до стану активних ресурсокористувачів… Здійснення цього можливе тільки в разі наявності інституцій на загальносуспільному рівні…” [12].

Основою економічної діяльності будь-якої держави і суспільства є власність. Від міри розвинутості відносин власності та усвідомлення суспільством потреби оптимізації відносин власності залежить не лише рівень добробуту людини, а і саморозвиток суспільства, потенціал держави, її місце у світовому співтоваристві та просування по шляху демократії. Відносини власності динамічно розвиваються, а тому існування у різні історичні періоди різних форм власності обумовлювалось, з одного боку, економічними процесами, а з іншого – станом суспільства, результатами суспільного виробництва. Важливу роль у визначенні форм власності відігравала держава, бо саме вона через законодавство встановлює норми щодо права власності, її форм. Через законодавство держава визначає межі свободи власника, активізуючи суспільні та економічні процеси, в яких вона зацікавлена, чи які задовольняють її програмні цілі, та навпаки – гальмуючи ті, які не вигідні з точки зору суспільного прогресу чи власних інтересів держави.

Проблема власності, і, зокрема права власності є ключовою у системі взаємодії особи, суспільства і держави. Ще на етапі становлення основ громадянського суспільства розглядаючи зміст права і власності, Дж. Локк визнаючи людину як вільну істоту, відносив право власності до числа природніх прав. При цьому він звертав увагу на те, що від природи людина є власником своєї особи, їй належить робота її рук, а значить все, що вона присвоїла через власну працю повинно становити приватну власність [10].

Таким чином, в основі системи власності повинна лежати приватна власність, яка є найбільш відповідною природнім уподобанням людини і суспільства. Це тим, більш важливо, що людина є найвищою соціальною цінністю суспільства, в першу чергу громадянського, а значить і власність, що їй належить, є недоторканою і основоположною.

За умов громадянського суспільства приватна власність дає конкретним суб’єктам в першу чергу економічну свободу, створює фундамент господарчої діяльності та економічного благополуччя.

При характеристиці проблем власності слід враховувати, що власність і право власності – поняття різнопорядкові. Власність це належність засобів і продуктів виробництва народові, а також відповідним фізичним та юридичним особам. Така належність, на думку відомого економіста Ф. Кене – як нерухомими, так і рухомими багатствами, повинна бути гарантована їх законним власникам, так як забезпеченість власності є основним фундаментом економічного устрою суспільства [4].

Виходячи з цього, право приватної власності, будучи природнім правом, закріплюється і охороняється державою у відповідних нормах. Держава за допомогою наявного апарату примусу захищає його від чужих посягань.

В той же час, виникнення на певному етапі історичного розвитку права приватної власності не означає наявності громадянського суспільства. Дане право є лише передумовою його формування, економічною базою, фундаментом єдиного комплексу суспільних відносин, який називається громадянським суспільством.

Приватна власність дає окремій людині і суспільству в цілому свободу вибору, реалізації власних планів, незалежність від правителів та держави. З іншого боку, власність окремих індивідів, суспільства в цілому, складає основу багатства держави.

Формулюючи основи громадянського суспільства в Україні, слід враховувати те, що протягом тривалого історичного періоду приватна власність тут заперечувалась і відкидалась як така, що віджила себе.

Марксистсько-ленінська ідеологія, на основі якої розбудовувався радянський лад в Україні, доводила, що право і правовідносини виникають саме як результат приватної власності, вони обслуговують ці відносини і є необхідною формою їх вираження і існування. Виходячи з цього, формувалось негативне марксистське ставлення до приватної власності, як джерела численних суспільних бід і антагонізмів, а комунізм, як ідеал, розглядався як суспільство, в якому не існує приватної власності [15].

Це означало, що в ході революції та подальших соціально-економічних перетворень приватна власність повинна була знищуватись насильно. Натомість, пропонувалась ідея формування колективної власності, яка б належала усім членам суспільства та особистої власності, яка повинна була включати в себе предмети першої необхідності.

Разом із знищенням приватної та встановленням суспільної власності на засоби виробництва при соціалізмі поступово повинні були відходити в небуття товарно-грошові відносини і ринок, в масштабах усієї країни запроваджувалось планове господарство, централізований, зрівняльний розподіл виробленого продукту. За таких умов суспільна власність, яка сформувалась на основі експропріації приватної власності, швидко перетворилась у фактично монопольну державну власність. Таким чином було вибите економічне підґрунтя формування громадянського суспільства.

Таким чином, звільнення особи від приватної власності, як вказує, В.С. Нерсесянц, було фактично запереченням людини як особи, як незалежного суб’єкта, станом “без свободи, права і особистості” [16].

Економічна система соціалізму, характерні риси якої у сфері власності наведені вище, дісталась у спадок сучасній Україні. Вона унеможливлювала формування ані громадянського суспільства, ані правової держави. За цих умов логічним результатом демократичних перетворень стало юридичне закріплення права приватної власності.

І це не випадково, адже тривала історія людства засвідчує, що лише через розвиток індивідуальності, працю, легальні можливості можна забезпечити розвиток економіки. Задоволення індивідуальних потреб, реалізація власних інтересів індивідів, наявність у них приватної власності є основою стабільного суспільства, в якому діє принцип верховенства права, рівні можливості.

У цьому плані ключову роль відіграє конституційне закріплення права приватної власності. Частина 1 ст. 41 Конституції України надає кожній людині право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном та результатами своєї інтелектуальної праці. Разом з тим Конституція України не визначає об’єктів приватної власності. Вочевидь, це пов’язано з тим, що в умовах перехідного періоду, трансформації економіки, супротиву різних політичних сил, в першу чергу тих, що відстоюють радянську систему господарювання, колгоспно-радгоспну систему, до кінця невирішеним залишається питання приватної власності на землю. Отримання членами колишніх колективних сільськогосподарських підприємств своїх земельних та майнових паїв, яке проводиться згідно з Указом Президента України, є лише першим кроком на цьому шляху. Наступним повинно стати закріплення в законі права купівлі-продажу землі.

Нині, відповідно до Закону України “Про власність”, об’єктами права приватної власності виступають майно (речі), природні ресурси, які можуть бути в цивільному обігу, а також результати інтелектуальної (творчої) діяльності, в тому числі твори науки, літератури і мистецтва, винаходи та інші результати інтелектуальної творчої праці [9].

Характеризуючи значення конституційних норм у закріпленні права приватної власності, як основи громадянського суспільства, Ю. Тодика звертає увагу на значимість ст. 15, яка закріплює рівноправність усіх форм власності [8]. Цим нині діюча Конституція вигідно відрізняється від Конституції УРСР 1978 р., яка встановлювала пріоритет державної і колгоспно-кооперативної власності.

Закон України “Про власність” визначає три рівноправних форми власності, які нині існують і розвиваються в Україні – приватну, колективну та державну. Окремі дослідники стверджують, що за таких умов перевагу все ж отримує державна власність [9]. Це пов’язано з тим, що держава продовжує залишатись особливим об’єктом, котрий поєднує владно-управлінські функції в галузі економіки з рисами самостійного учасника цивільного обігу. Теоретично, будучи власником і суб’єктом управління, держава перебуває у більш вигідному становищі. Однак, якщо взяти до уваги сучасне становище в Україні, можна констатувати зворотній процес і некероване падіння обсягів і рівня ефективності державної власності та її слабо керованого переходу до приватних власників.

Право власності людини є основою реалізації її свободи і незалежності від держави в основних сферах суспільних відносин – політичній, економічній, соціальній. Виходячи з цього, власність у громадянському суспільстві несе різнопланове навантаження. З одного боку, вона стимулює економічну діяльність особи, її творчу працю для власного збагачення, збагачення своєї сім’ї, що в кінцевому результаті робить багатими суспільство і державу, оскільки вони є багатими тоді, коли достатком володіє кожен їх громадянин. З іншого боку, лише багата держава здатна забезпечити належний рівень достатку своїх громадян. В свою чергу власність забезпечує особі свободу вибору діяльності, поведінки, способу життя тощо, дає можливість реалізуватись потенціалу особистості в суспільстві незалежно від волі державного чиновництва.

Поряд з проголошенням конституційного принципу непорушності приватної власності і її гарантованості (ст. 41 Конституції) важливе значення має норма щодо соціального призначення власності. Закріплене ст. 13 Конституції положення визначає, що власність зобов’язує і не повинна використовуватись на шкоду людині і суспільству. Це означає, що відносно суспільства власність має зобов’язуючий характер.

З одного боку, людина – істота вільна і самостійна. З іншого — будучи складовою частиною суспільства та перебуваючи в рамках держави, свобода будь-якої людини обмежується об’єктивно аналогічними прагненнями інших людей. В цьому плані громадянське суспільство відзначає цивілізованість, внутрішня обмеженість в реалізації прав і свобод, які доповнюються відповідними нормами закону.

З іншого боку, як суспільна істота, людина користується можливостями, які надають їй суспільство і держава (комунікації, зв’язок, захист від злочинних посягань, медичні та освітні послуги, безпека тощо). Виходячи з цього, кожен власник повинен віддавати частину своєї власності на суспільні потреби, наприклад через сплату податків. Як відзначає О.С. Яворська, роль держави і права як регулятора суспільних відносин за цих умов полягає у формуванні найбільш оптимальних та ефективних важелів впливу, які б поєднували свободу дій власника з необхідністю її спрямування на служіння інтересам суспільства [10].

Податки, як основна форма передачі частини власності (доходів) є основною формою фінансування суспільних потреб. За нинішніх умов Державна податкова адміністрація України прагне сформувати нову ідеологію податкової справи, яка б базувалась на їх добровільності, усвідомленості індивідом необхідності задоволення поряд з індивідуальними суспільних потреб, забезпечення громадянської злагоди та недопущення протистояння. Проте, великі показники майнової та соціальної диференціації, які характерні нині для України, відсутність психології своєчасної та добровільної сплати податків, великий (до 40%) рівень тінізації економіки та недосконале законодавство, яке дозволяє приховувати частину податків, в тому числі і шляхом перекачування частини зароблених коштів за кордон, в різного роду “офшорні” зони, не зробили даного процесу таким, який міг би проходити в рамках громадянського суспільства без втручання з боку держави. Тут важлива взаємодія суспільства і держави, яка повинна будуватись на урівноваженні їх інтересів.

Податки є своєрідним містком між приватною власністю і державою. З іншого боку, суспільство, яке частково отримує кошти від держави на своє утримання є тим більш стабільним, чим більше в ньому представлені саме власники, яким є що втрачати в разі певних соціальних катаклізмів.

При цьому слід враховувати, що і в розвинутих країнах світу з сучасним громадянським суспільством власність з одного боку є недоторканою та такою, що використовується виключно за власною ініціативою, а з іншого – поєднується з діяльністю держави, яка прагне мінімалізувати свій вплив.

2.2 Теоретико-правові аспекти формування і діяльності політичних партій і громадських організацій як інститутів громадянського суспільства

Взаємодія та взаємовідносини між правовою державою та громадянським суспільством визначаються наявністю і розвинутістю чітко врегульованих правом “каналів” взаємодії. Такими є в першу чергу політичні партії та громадські організації.

Правовою основою формування політичних партій, як інститутів громадянського суспільства та їх участі у розбудові правової держави стало виключення Законом Української РСР від 24 жовтня 1990 р. ст. 6 Конституції про керівну роль КПРС [39]. Принципово нового змісту у зв’язку з цим набула ст. 7 Конституції, яка закріплювала, що політичні партії громадські організації і рухи через своїх представників, обраних до Рад народних депутатів, та і в інших формах беруть участь в розробці і здійсненні політики республіки, в управлінні державними та громадськими справами на основі їх програм і статутів у відповідності з Конституцією України та чинним законодавством. Саме ця стаття заклала підвалини процесу формування політичної основи громадянського суспільства.

За нинішніх умов принципи, шляхи, форми взаємодії держави та політичних партій і громадських організацій визначають Конституція України та Закони України “Про об’єднання громадян” і “Про політичні партії в Україні”.

Одним з базових явищ формування розгалуженої системи недержавних організацій громадян є політичний плюралізм, який став одним з принципів конституційного ладу в Україні. Під політичним плюралізмом розуміються рівні, гарантовані Конституцією і законами України можливості боротьби за державну владу, а також впливу на неї різних соціальних груп через відповідні політичні партії, конституційно-правовий статус яких упорядковується законом [4].

Характеризуючи політичний плюралізм, М.В. Цвік застерігає від його спрощеного розуміння як наявності у суспільстві необмеженої кількості політичних центрів, концепцій та точок зору різних відтінків, які взаємодіють на ґрунті вільної гри політичних сил [21].

Визначаючи політичний плюралізм як невід’ємний компонент громадянського суспільства, правової держави, названий автор вбачає його головний зміст в обмеженій законодавством можливості різних підходів окремих соціальних угруповань і кожної особи до розв’язання проблем, що існують в суспільстві і необхідні для забезпечення соціального прогресу.

Плюралізм заснований на рівному ставленні держави до всіх центрів політичного життя, створенні і закріпленні для них рівних можливостей користуватись заступництвом держави.

Важливою для громадянського суспільства є ідея організованого плюралізму. Організований плюралізм означає, що реально суспільство складається не стільки з діяльності окремих індивідів, стільки із взаємодії малих і середніх груп та природно створених асоціацій. Таким чином, викликає корпоративно структуроване суспільство, в якому існують групи та об’єднання. На відміну від груп об’єднання є організаційно сформованими, а їх метою є вираження певних однорідних інтересів.

В громадянському суспільстві групи і об’єднання мають різну роль стосовно впливу на державу як апарат публічної влади. Вплив об’єднань значно сильніший. В той же час, об’єднання охоплюють не все коло суспільних інтересів, а тому вираження інтересів через первинні групи більш поширене. При цьому інтереси найменш захищених груп населення повинна захищати правова держава.

Конституція України закріпила цілий ряд норм, які створюють умови реалізації принципу політичного плюралізму. Це в першу чергу норми, що стосуються закріплення політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, свободи політичної діяльності та об’єднання в політичні партії для захисту і здійснення своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Водночас Конституція чітко фіксує обмеження в діяльності політичних партій. Вони стосуються недопустимості примусового чи під тиском вступу та членства в партії, утворення та діяльності політичних партій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підриву її безпеки, захоплення державної влади тощо. Не допускається створення і діяльність організованих структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади, виконавчих органах місцевого самоврядування, на військових підприємствах, у навчальних закладах, інших установах та організаціях.

Розглядаючи дану проблему, зважаючи на її об’ємність, сконцентруємо увагу на взаєминах політичних партій і держави, правовому регулюванні формування та діяльності політичних партій і громадських організацій і участі в цьому громадянського суспільства, правових форм діяльності політичних партій і громадських організацій як інститутів громадянського суспільства у їх взаємодії з державою.

Відмінною рисою норм, що регулюють діяльність названих об’єднань є їх публічно-правовий характер. Цим самим правове регулювання в даній сфері відрізняється від інших сфер громадянського суспільства, де домінують приватноправові відносини.

Право громадян на об’єднання відноситься до числа невідчужуваних. Таким його визначає ст. 20 п.1 Загальної декларації прав людини, ст. 22 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конституція України. Об’єднання громадян незалежні від держави, вони є елементом громадянського суспільства з допомогою яких воно впливає на державу та захищає свої права.

Відповідно до чинного законодавства та світової практики об’єднання громадян поділяються на 2 великі групи – політичні партії та громадські організації. Різниця між ними полягає в тому, що відповідно до Закону України “Про об’єднання громадян”, який до квітня 2001 року був єдиним, що регулював дану сферу відносин, політичні партії – це об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади; громадські організації — це об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних та інших спільних інтересів.

Конституція України (ст. 36) закріпила статус громадської організації за профспілками, підкресливши цим самим їх особливий статус і впливовість.

Важливу роль у регулюванні діяльності політичних партій, як ключової ланки взаємозв’язку громадянського суспільства і держави відіграло прийняття у квітні 2001 року Закону “Про політичні партії в Україні”. Він став результатом тривалих політичних баталій, в той же час, вимога прийняття такого закону містилась при вступі України до Ради Європи.

Згідно Закону, “політична партія — це зареєстроване згідно з законом об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню, вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах”.

Наведене визначення вказує на важливу роль партій у політичному житті суспільства пов’язану з боротьбою за владу, участю у виборах, вираженням політичної волі громадян. Таким чином, партії стають повністю зорієнтованими на політичну діяльність. Політичні партії, будучи інститутами громадянського суспільства, є визначальним елементом політико-правового механізму взаємодії суспільства і держави. Правова інституціалізція процесу розбудови партійної системи є основою її створення.

На відміну від визначення поняття “політична партія”, що містилось в попередньому Законі “Про громадські об’єднання”, дане не містить положення про те, що головною метою партії є їх участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого і регіонального самоврядування. Таким чином, з одного боку, дане визначення не виключає як обов’язковий компонент її боротьбу за владу, концентруючи увагу на політичних аспектах, з іншого – потенційно створюється можливість діяльності опозиційних партій, та організованої опозиції, як елементу політичної системи.

ВИСНОВКИ

Правова держава є результатом розвитку громадянського суспільства. В Україні цей процес був штучно перерваний, а тому шляхи її розбудови доводиться визначати в самому ході процесу.

Сам факт проголошення держави правовою означає її певне самообмеження та підтримку нею процесу розбудови громадянського суспільства, бо без останнього вона існувати не зможе. Ключове місце в цьому займає Конституція – акт найвищої юридичної сили, який приймається державою та має найвище значення для неї і суспільства. З іншого боку, Конституція закріплює норми, які є фундаментальними для існування інститутів громадянського суспільства. Не здійснюючи втручання у їх внутрішнє життя, вона справляє організуючий вплив на суспільство, що дозволяє визначити Конституцію як Основним законом держави, так і громадянського суспільства.

Гарантуючи людині свободу на конституційному рівні, визнаючи її найвищою соціальною цінністю, створюючи умови для забезпечення практичної реалізації потенціалу та інтересів вільної особистості правова держава підтримує формування інститутів громадянського суспільства. При цьому важливу роль відіграє рівноправ’я громадян, яке в першу чергу повинне реалізовувати їх рівні можливості щодо реалізації своїх інтересів; справедливість, яка є одною з ключових умов соціальної стабільності; послідовна реалізація конституційного принципу “дозволено все, що не заборонено законом”.

У взаємодії з громадянським суспільством держава використовує механізм правового регулювання, який поза прямим втручанням в особисте життя людей упорядковує суспільні відносини, періодично їх закріплює, охороняє і розвиває. Правова держава здійснює правове регулювання не всього громадянського суспільства, як комплексу відносин, а його інститутів. Пріоритетними серед них за нинішніх умов є відносини власності, сприяння політичному плюралізму і свободі слова, підтримка економічної ініціативи тощо. Однак, держава не повинна регулювати правовими нормами розробку і зміст програм і статутів партій, політичних відносин, процесу виробництва тощо.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Алексеев С.С. Право — опыт системного изучения…—С.184.

2. Атаманчук Г.В. Сущность государственного управления.–– М.: Мысль, 1980.–– С. 40-48.

3. Бабкін В.Д. Україна на шляху до громадянського суспільства та правової держави //Громадянське суспільство і підприємництво в Україні: проблеми і шляхи становлення.— К.— 1996.— С.27-36.

4. Білинський А. Держава і суспільство: партнери заради стабільності // Віче.—1995.—№12.—С.80.

5. Боборовик С.В., Онищенко Н.М., Грищук М.В. Держава та системність суспільства // Правова держава.—1995.—№6.—С.54-58.

6. Богінич О.Л. Громадянське суспільство як основа функціонування правової держави // Правова держава.—1995.—№6.—С.66.

7. Бурчак Ф.Г. Конституційний статус Президента України // Правова держава: щорічник наукових праць.–– К., 1997.–– Вип.8.–– С. 28-29.

8. Введение в теорию государственно-правовой организации социальных систем / Под общ. ред. В.Б. Кубко.—К.: Юринком, 1997.—С.48-49.

9. Гегель Г. Философия права.—М., 1990.—С.228.

10. Журавський В.С. Політична система України: проблеми становлення і розвитку (правовий аспект).–– К.: Парламентське видавництво, 1999.–– С.12.

11. Заєць А.П. Правова держава в Україні…–– С. 18.

12. Колодій А.М. Принципи права України: Монографія.— К.: Юрінком Інтер, 1998.— С.140-161.

13. Копєйчиков В.В., Олійник А.Ю. Питання формування громадянського суспільства в Україні //Громадянське суспільство і підприємництво в Україні: проблеми і шляхи становлення.— К.— 1996.— С.37-46.

14. Курашвили Б.П. Очерк теории государственного управления.–– М.: Наука, 1987.–– С. 35-36.

15. Манн М Теория государства модерна // Государство и право (отечественная и зарубежная литература // РЖ.–– 1997.–– № 2.–– С. 37-42.

16. Мацюк А.Р. Громадянське суспільство — соціальна основа держави, влади і демократії // Українське право.— 1995.— №1(2).— С.24-34.

17. Медведчук В. Сучасна українська національна ідея і питання державотворення.—К.: Україна,1997.—С.30.

18. Пушкін О.А. Правове поле і економіка громадянського суспільства в Україні // Громадянське суспільство і підприємництво в Україні: проблеми і шляхи становлення.— К.— 1996.— С.47-55.

19. Рабінович П.М. Громадянське суспільство і правова держава (загальнотеоретичні міркування).— Українське право.— 1996.—№3.— С.22-34.

20. Рабінович П.М. Загальна теорія права та держави.— К., 1994.— С.6-8.

21. Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики.–– К., 1996.–– С. 109.

22. Рябов С. Політика як соціальне явище // Політологічні читання.—1994.—№2.—С.202.

23. Селіванов В.М. Громадянське суспільство в Україні: проблеми формування і взаємодії з державою //Громадянське суспільство і підприємництво в Україні: проблеми і шляхи становлення.— К.— 1996.— С.10-26.

24. Скакун О.Ф. Громадянське суспільство і правова держава: Правова держава Україна: проблеми, перспективи розвитку.–– К., 1995.–– С. 15.

25. Скакун О.Ф. Теория государства и права.— Харьков: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000.— С.62-68.

26. Скрипнюк О.В. Соціальна, правова держава в Україні: проблеми теорії і практики.—К., 2000.—С.381-382, 386.

27. Соловьёв А.И. Три облика государства.–– Три ступени гражданского общества // Полис.–– 1996.–– № 6.–– С. 36.

28. Сурилов А.В. Теория государства и права.— К.; Одесса: Вища школа, 1989.— С.20.

29. Теория государства и права / Под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. —М.: Изд. группа Норма-Инфра, 1999.—С.94.

30. Тимченко С.М. Українське село: проблеми етнонаціональних змін. 1959-1989.–– Запоріжжя, 1995.–– 216 с.

31. Тихомиров Ю.А. Государственность: крах или воскрешение? // Государство и право.–– 1992.–– № 10.–– С. 11-14.

32. Ткаченко В.Д. функції законності в правовій державі // Правова держава України. —К., 1995.—С.40.

33. Тодика Ю.М. Роль Конституції України в становленні громадянського суспільства.— Вісник Академії правових наук.— 1999.— №2.— С.3-12.

34. Чесноков Д.И. Советское социалистическое государство.–– М., 1952.

35. Швырев В.С. Теоретическое и эмпирическое в научном познании // Вопросы философии.— 1975.— №2.— С.3-14.


[1] Використання терміна “принципи” для характеристики властивостей громадянського суспільства виправдане тим, що ми маємо справу на жаль поки що не з фактичним станом речей, а з ідеальною моделлю —теоретичною конструкцією громадянського суспільства. І саме ці принципи мають стати вихідними положеннями для його формування. Термін же “ознаки” коректно використовувати за умов сталості у соціальній практиці предмета чи явища.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:42:52 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
10:20:01 29 ноября 2015

Работы, похожие на Курсовая работа: Громадянське суспільство, його місце у правовій системі держави

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(151075)
Комментарии (1843)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru