Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Дипломная работа: Відповідальність продавця за евікцію у римському приватному та сучасному цивільному праві України

Название: Відповідальність продавця за евікцію у римському приватному та сучасному цивільному праві України
Раздел: Рефераты по государству и праву
Тип: дипломная работа Добавлен 16:42:40 04 апреля 2011 Похожие работы
Просмотров: 219 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Дипломна робота

З предмету: Цивільне право України

На тему: « Відповідальність продавця за евікцію у римському приватному та сучасному цивільному праві України»


План

Вступ

Поняття відповідальності продавця за евікцію

Розділ І. Відповідальність продавця за евікцію у римському приватному праві

1.1 Попередні зауваження

1.2 Встановлення обов’язків продавця

1.3 Судовий захист покупця – головний обов’язок продавця

1.4 Деталі обов’язку захисту

1.5 Наслідки невиконання обов’язку захисту

Розділ ІІ Відповідальність продавця за відсудження товару у покупця в сучасному цивільному праві України і зарубіжних держав

2.1Питання евікції в цивільному праві України

2.2Відповідальність продавця за евікцію у цивільному праві РФ

2.3Німецька модель купівлі-продажу

2.4Французька модель купівлі-продажу

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

З розвитком ринкової економіки у нашій державі майбутнім юристам, науковцям особливо актуальним стає глибоке вивчення цивілістики та сучасного цивільного права. Характерною особливістю сучасного цивільного права є його генетичний зв’язок з римським приватним правом. Римське право належить до тих унікальних витворів людського генія, котрі на кшталт семи чудес світу є найвищими досягненнями цивілізації – віхами на шляху прогресу. Як відомо сучасне цивільне право нашої держави та інших держав, що входять до романо-германської правової сім’ї увібрало в себе основоположні ідеї, принципи, поняття ще із римського приватного права, довершеність якого ґрунтувалась на ідеях природного права, засадах справедливості, порядності та доброчесності. Роль римського права у становленні фундаментальних інститутів сучасного цивільного права важко недооцінити. Саме тому вивчення сучасної цивілістики необхідно починати з вивчення римського приватного права. Сьогодні найбільш важливим після інституту власності є інститут зобов’язань в цивільному праві. Нас же цікавлять двосторонні зобов’язання, іншими словами – договори, зокрема договір купівлі продажу. Як відомо договір купівлі-продажу був і залишається най розповсюдженішим консесуальним контрактом. Обіг речей у суспільстві здійснюється в основному в формі купівлі-продажу. За часів натурального господарства він провадився у вигляді міни – товар на товар. З виникненням грошей проста міна перетворюється в обмін товару на гроші. Однією з найважливіших проблем цього договору як в стародавні часи, так і в теперішній час є вирішення питання про відповідальність продавця за евікцію. Актуальність цього питання полягає в тому, що в сучасний період дослідженню цього питання не приділялося належної уваги. Останні фундаментальні дослідження цієї проблеми в нашій державі відбувалися ще у дореволюційний період в Російській імперії. Саме тому, на наш погляд, необхідно приділити увагу цій проблемі. На сьогоднішній день вирішення питання відповідальності продавця за евікцію речі досить рідко зустрічається у судовій практиці. Крім того актуальність цього дослідження саме в сучасний період полягає в тому, що в умовах становлення в Україні правової демократичної держави та громадянського суспільства на перший план висувається особа, права, свободи та інтереси якої підлягають захисту в першу чергу з боку держави. У нашому випадку це стосується захисту перш за все прав та інтересів добросовісного набувача речі за договором купівлі-продажу, а не зміцненню цивільного обороту. Тобто покупця, який не знав та не міг знати про права третіх осіб на річ, яку він придбав та міг її позбутися в результаті евікції. На жаль сучасна як українська так і російська наука цивільного права недостатньо приділяє увагу вивченню природи та підстав евікції, сутності позову про евікцію, захисту прав добросовісного покупця у разі евікції у нього речі. Не наука, не практика загальних та господарських судів не вносить ясності у питання правової природи договорів купівлі-продажу речі неправомочним продавцем, які в одному випадку кваліфікуються як недійсні, а в інших визнається відносна неможливість виконання такого договору, викликана винними діями продавця або договори визнаються не укладеними. Існування вказаних проблем пов’язане з відсутністю у законодавстві вимоги легітимізації власності на боці продавця. Якщо проблеми володіння та співвідношення індикаційного та реституційного позовів достатньо повно досліджені і сучасними вченими і класиками цивілістики, то проблеми дії правил про евікцію практично не досліджувались, а якщо і згадувалися, то лише у рамках визнання договору купівлі-продажу чужої речі недійсним. Така неузгодженість та суперечність у науковій сфері безумовно веде до проблем в сфері законодавства, що регулює відносини купівлі-продажу. Суперечливість нормативного регулювання породжує проблеми у сфері правозастосування, відсутності єдності судової та господарської практики при вирішенні спорів, що випливають із вимоги про вилучення товару у добросовісного покупця і його зустрічної вимоги до неналежного продавця про відшкодування збитків. Дослідження вказують, що практика в більшості випадків просто не застосовує правила про евікцію, передбаченні в статтях 660 та 661 Цивільного кодексу України. Таким чином вказана гостра необхідність вивчити яким чином вирішувалося дане питання у римському приватному праві та порівняти його із регулюванням даного питання в сучасному цивільному праві України та інших держав. Ця робота є комплексним науковим дослідженням проблем евікції та захисту прав добросовісного покупця. відповідальність продавець римський право евікція

Вивчення питання почнемо із з’ясування що ж таке евікція та яким чином вирішувалася відповідальність за неї продавця у римському та в сучасному праві. Для того, щоб краще зрозуміти сутність сучасного інституту порівняємо його з цим же інститутом у римському приватному праві. Як відомо договір купівлі-продажу є двостороннім, тобто у контрагентів, в даному випадку покупця та продавця є як права так і обов’язки. Ми зупинимося на дослідженні обов’язків продавця. Головною метою купівлі-продажу було, звичайно, перенесення права власності на покупця. Через це першим обов’язком продавця було передати проданий товар у власність покупця. Отже, продавцем міг бути тільки власник товару (вийняток – продаж за договором доручення і з публічних торгів, але й у цих випадках продаж проводиться від імені продавця-власника) Якщо продавець продав чужу річ, не будучи її власником, покупець також не може стати її власником – не можна передати іншому право, якого сам не маєш. У такому разі продавець несе відповідальність за евікцію. Евікцією речі називається відсудження третьою особою речі від покупця на підставі права, яке в неї було ще до передачі речі продавцем покупцеві. Тобто продавець відповідав перед покупцем за не перенесення на нього права власності на куплену річ, в результаті чого річ могла бути відсуджена і вилучена у покупця третьою особою, яка є власником цієї речі. Під поняттям третіх осі розуміються особи, які, не виступаючи стороною у зобов’язанні, у випадках, що повинні бути встановлені договором, можуть мати певні права щодо боржника та (або) кредитора У разі пред’явлення позову третіми особами, які є справжніми власниками речі до покупця, то останній повідомляв про це продавця, який повинен був вступити у справу на стороні продавця та захищати його права. Якщо у разі рішення суду річ була вилучена у покупця на користь третьої особи на підставах, які виникли ще до укладання угоди купівлі-продажу, то продавець мав відшкодувати покупцю завдані збитки, тобто вартість цієї речі, за римським правом у подвійному розмірі.

В стародавні часи це питання вирішували найвідоміші римські юристи такі як Павло, Папініан, Ульпіан та ін. Розвинуте воно французькою елегантною юриспруденцією ХVI століття Куяцієм, Донеллом і особливо чітко Дуареном 1 ); звідси воно передається голландським юристам XVII ст. і початку XVIII ст. 2 ); в XVIII ст. його дотримувався відомий французький романіст Потьє 3 ), йому слідують і німецькі пандектисти того напрямку. В перші три чверті XIX ст. у ряду найбільш видних представників німецької історичної школи, як-то Пухта, Арндтс, Бринц, Синтенис, Келлер.

Вперше традиційній доктрині серйозний удар наносить Екк. Дослідивши ряд рішень юристів класичної епохи, Екк дійшов до висновку, що вже класичне римське право допускало покупця до позову проти продавця поза евікцією у всіх тих випадках, коли відсутність права у продавця, а отже і не отримання його покупцем, наносить інтересам покупця ті чи інші збитки. 6 ).

Думка Екка зустріла повне визнання зі сторони таких видатних юристів, як Віндшейд та Дернбург, Регельсбергер та Бехманн 7 ). Також питання цього торкалися Пухта, Хушке, Перніс, Ієринг, Жирар, Рабель, Варрон, Карлова, Ленель. Пізніше його вивчали дореволюційні дослідники Азаревич Д.І., Анненков К., Гуляєв А.М., Муромцев С.А., Мейер Д.И., Петражицький Л.І., Побєдоносцев К.П. , Синайський В.І., Шершеневич Г.Ф., Володимирський-Буданов, Мітюков та ін., а також автори радянського періоду та сучасні дослідники Алєксєєв С.С. , Агарков М.М., Брагинський М.И., Венедиктов А.В. , Витрянський В.В., Дождєв Д.В., Кабалкін А.Ю., Ломідзе О.Г., Новицький И.Б., Садиков О.Н., Скловський К.И., Суханов Е.А., Сергеєв А.П., Тархов В.А., Толстий Ю.К., Хаскельберг Б.Л., Хохлов С.А., Цибуленко З.И., Черепахин Б.Б., Чорноморець А.Е., Чечот Н.А., Щенников Л.В., Эрделевський А.; у нашій державі проф. Підопригора, Харитонов.

Розділ І. Відповідальність продавця за евікцію у римському приватному праві

1.1 Попередні зауваження

Відомо, що укладення договору купівлі-продажу в Римі супроводжувалося особливим обрядом мансипації. Відомо також, що мансипація в класичну епоху служить загальною усунутою від causa (абстрактною) формою придбання прав майнових та прав сімейної влади. Але таке широке значення мансипація отримала лише у результаті тривалого історичного процесу, який змінив її первісну природу та розширив область її застосування. Аналіз обряду мансипації, слів та дії його утворюючих, привів істориків до переконання, що первісно мансипація являла не що інше, як купівлю і саме купівлю натуральну 2 ), яка через особливу важливість предметів купівлі (res mancipi – це основний фонд селянського господарства древнього римлянина) здійснюється гласно у присутності не менше 5 свідків. Продавець за римською купівлею-продажем був зобов’язаний до перенесення не права власності, а всього лише спокійного володіння річчю. Слід також зауважити, що продавець зовсім не був зоб’язаний бути власником речі, яку він продає.

Якщо у мансипації ми маємо випадок купівлі у її найдавнішій будові, то цілком правильно почати вивчення питання про відповідальність продавця за не перенесення права розглядом відповідальності мансипанта. Так вчинили: Екк, Бехманн та Жирар, так же вчиняє і найновіший дослідник питання Рабель. У вивченні даного питання у дослідників існують розбіжності. Причина розбіжності дослідників всезагально лежить у стані джерел. Свідчення, що отримуються з них, убогі, відривчасті та відносяться до епох відносно пізнім. Ні в Дигестах, ні у Кодексі Юстиніана ми, звичайно, не знайдемо прямих вказівок у питанні про відповідальність мансипанта: все, що у творах юристів класиків та в указах імператорів, торкалося наслідків мансипації, чи зовсім не увійшло в Юстиніанівські зводи, якщо ввійшло, то з більш чи менш суттєвими змінами. Що стосується творів юристів-класиків, що збереглися поза Юстиніанівської компіляції, то Гай, якщо і зачіпав наше питання, то у такому місці, яке не вдалося прочитати. (Gai. II. 26), в «Regulae» Ульпіана питання обійдене мовчанням і тільки в «Sententiae» Павла, який зберіг нам вест готський збірник Аларіха, є короткий уривок, безпосередньо, дотичний до нашого питання: це §§ 1-3, сімнадцятого титулу другої книги.

Розкрити причину виникнення стародавніших римських правових явищ ми можемо лише за допомогою прийому історико-порівняльного: з одного боку, Римляни спорудили будинок свого права на загально-арійському фундаменті, з іншого – у пам’ятниках писемності давньогрецької (критський напис т. н. «Гортинське міське право»), давньогерманської (leges barbarorum) та давньоруської (Руська Правда) відбитий юридичний побут набагато більш низької сходинки, ніж той, про який свідчать найдавніший юридичний пам’ятник Риму – Закони XII таблиць.

Отже, повне висвітлення давньоримської купівлі можливе лише за умови звернення до пам’ятників первісного права інших народів, одного з Римлянами арійського кореня. Цей прийом негайно виявляє , що auctoritas» не є чим-небудь властивим лише римській мансипації, що захищати покупця від третіх осіб зобов’язує продавця і право грецьке і германське, і руське.

Крім порівняльно-історичного методу наукового дослідження у цій роботі використовується метод порівняльного правознавства, діалектичний метод та формально-логічний метод (метод тлумачення правових норм).

Після цих попередніх зауважень про методи, яких ми будемо дотримуватися при вивченні питання, переходимо до викладу самого питання. Ми розглянемо порядок встановлення обов’язку продавця, його зміст, наслідки його порушення та підставу відповідальності продавця. Встановивши таким чином суттєві риси інституту, наскільки це дозволяє вищеописаний стан джерел, ми, перейдемо і до пояснення інституту. Для того, щоб комплексно дослідити даний інститут вважаємо за доцільне спочатку розглянути підстави встановлення обов’язку продавця по захисту покупця в результаті пред’явлення позову третьою особою та його обов’язку відповідати перед покупцем в результаті евікції, потім детально проаналізувати обов’язок продавця здійснювати судовий захист покупця і нарешті розглянемо саму відповідальність продавця за евікцію перед покупцем, тобто наслідки невиконання обов’язку захисту.

1.2 Встановлення обов’язків продавця-мансипанта

Дослідники Рудорфф, Екк, і в особливості Карлова 4 ) засновують обов’язки мансипанта на прямій з його боку обіцянці, на особливому акті, який вони називають «nuncupato»; акт цей приєднувався до головного акту мансипації у вигляді додаткової статті (lex mancipi), але в той же час складав з мансипацією одне нерозривне ціле і тому у своїй дії захищений був відомим положенням XII таблиць: «cum nexum faciet mancipiumque, uti lingua nuncupassit, ita jus esto» (Tab. VI, 1). У відповідністі з основним своїм поглядом прибічники цієї теорії визнають, що duplum pretii складає лише звичайний розмір відповідальності мансипанта, що від сторони залежить збільшити чи зменшити цей розмір, що сторони можуть, утримавшись від укладення акту нункупації, і зовсім усунути відповідальність мансипанта.

В підтвердження цієї теорії Екк у вигляді аргументу загального характеру посилається на положення, яке захищається Ієрінгом 5 ), що акти давнього права мають наслідки або тільки вічного або тільки зобов'язального характеру, що діяти з ефектом вічним та зобов'язальними ці акти не можуть. Проти цього зауважимо: сам Екк вважає нункупацію нерозривною частиною мансипації і, таким чином, у сутності приходить до того самого результату, можливість якого заперечує Ієрінг. Далі нам здається, що теза Ієрінга з різним успіхом може бути обернена і проти теорії Екка. І справді, якщо у древньому праві угоди – ці продукти волі сторін – могли діяти або тільки вічно, або тільки зобов'язально, то чи не випливає з цього, що зобов’язання мансипанта не складає продукту волі сторін, а падає на нього силою самого закону? В усякому разі, інтерпретація Карлови не має ніяких переваг перед тлумаченням Фогта , який цитує даний текст, як доказ того, що відповідальність мансипанта виникає із однієї мансипації, без всякої нункупації.

Цицерон розкриває картину поступового розвитку відповідальності мансипанта за розміри проданої ділянки («action de modo agri»). Стара практика, спираючись на букву закону XII таблиць, притягала мансипанта до відповідальності тільки тоді, коли ділянка не мала того розміру, який був названий в акті мансипації; наступна юриспруденція знайшла справедливим встановити відповідальність мансипанта і в тому випадку, коли він змовчав (dolose?) про те, що ділянка не має того розміру, який за ним передбачає покупець. Але що з цього слідує для теорії нункупації? Думаємо рівно нічого. Тексти для Карлови доказові тільки тому, що він твердо вірить в те, що «nuncupatio» є акт прямого прийняття на себе мансипантом відповідальності перед своїм контрагентом. Джерела, однак, не тільки не підкріплюють цього значення «nuncupatio», але навпаки спростовують його: і Фест, і Варрон, і Гай згодні у тому, що «nuncupare» означає «palam dicere» і нічого більше. З іншого боку, з порядку здійснення нормальної мансипації, як він нам описаний Гаєм (Gai 1, 119) ми бачимо, що мансипант під час здійснення акту перебуває у спокої: він нічого не робить, не вимовляє ніякої формули, нічого не обіцяє. Ми знаємо тільки один випадок мансипації, коли всупереч звичайному порядку мансипант вимовляє усну формулу: це в обряді testamentum per aes et libram після здійснення familiae mancipatio (Gai 2, 104); але ця угода явно видає штучність свого походження і робити від неї висновки до випадків нормальної мансипації ми не маємо права. Нарешті, що стосується вищезазначеного положення XII таблиць, то воно санкціонує не добавки до mancipatio і в їх числі «nuncupatio», як думають Екк та Карлова, а сам акт мансипації. Таким чином, переконання Карлови у технічному значенні «nuncupatio» виявляється упередженням, разом із яким руйнується доказова сила всіх вищезазначених текстів.

Друга теорія, яку тепер можна визнати пануючою, вчить, що обов’язок мансипанта виникає безпосередньо з акту мансипації , без особливої зі сторони мансипанта обіцянки. Висновками з цієї теорії служать положення, що відповідальність мансипанта є неминучим супутником мансипації і що розмір відповідальності за невиконання мансипантом своїх обов’язків визначений самим законом міцно та незмінно. Вперше цей погляд висловив Хушке у відомій монографії про «nexum» ; його наслідували Міллер, Дегенколб, Крюгер, Беккер та Ієринг; особливо докладне обґрунтування ця теорія отримала завдяки Бехманну та Жирару, до аргументації яких приєдналися Лен ель, Пернис, Кюк, Лейст, Фогт та, нарешті, Рабель. Дивлячись на мансипацію з точки зору свого часу, як на загальну форму переходу права, Павло для встановлення відповідальності продавця мансипанта вимагає крім здійснення мансипації виплати ціни покупцем та передачі речі продавцем; очевидно, що в ту епоху, коли мансипація була купівлею а, отже, вміщувала у своєму ритуалі якщо не акт вручення речі, то в усякому разі акт внесу купівельної плати, достатньо було здійснити мансипацію, щоб створити відповідальність мансипанта. В усякому разі про особливу обіцянку мансипанта Павло нічого не знає.

Свідчення т. н. tabula Baetica важливе у тому відношенні, що з нього ми бачимо, як нерозривно пов’язана була з мансипацією відповідальність мансипанта. У тих випадках, коли за наміром сторін мансипант повинен був бути звільнений від всякої відповідальності за евікцію, сторони включали в акт мансипації таку низьку суму, що на ділі відповідальність мансипанта зводилась до нуля: це і є т. н. mancipatio numm umo. Tabula Baetica , як відомо, являє зразок фідуціарної мансипації для забезпечення вимог, які manc. В усякому разі tabula Baetica цілком переконливий аргумент проти теорії нункупації: до чого сторонам долучатися до дивної процедури mancipatio nummo uno, якщо для безвідповідальності мансипанта достатньо не здійснювати «nuncupatio»? Той же порядок речей для епохи республіканської доводиться свідченням Плавта та Варрона. Свідчення Плавта цікаве лише у тому відношенні, що вказує ще один шлях, до якого долучалися сторони у тих випадках, коли продаж здійснювалась на ризик і страх покупця. У цьому випадку сторони, здійснюючи продаж, не здійснювали мансипацію. Так, особа, котрій доручається продати (уявну) рабиню без відповідальності перед покупцем за перехід до нього права, отримує певні інструкції.

Надзвичайно характерне розходження в встановленні відповідальності за недоліки речі, з одного, та за не перехід права, з іншого боку. У першому випадку укладач формуляра, не розрізнюючи між купівлею з дотриманням мансипації та без такої, рекомендує укладення особливої стипуляції: «sanum esse furtis noxisque solutum»; у другому відношенні особлива стипуляція рекомендується тільки у тому випадку, коли купівля здійснюється без мансипації; очевидно тому, що у противному випадку, коли сторони здійснять мансипацію, відповідальність мансипанта за не перехід права розуміється сама собою. З цим висновком згодні і інші, приведені Варроном, формуляри купівлі-продажу: особлива стипуляція, гарантуюча від евікції, рекомендується тільки при продажі rec nec mancipi.

Нарешті, вагомим аргументом на користь теорії, що нами захищається слугують свідчення пам’ятників давньо-германського права: тут обов’язок продавця захищати покупця, - а це як зараз побачимо, і в Римі є обов’язок продавця-мансипанта – складає у такій мірі звичайний та необхідний наслідок купівлі-продажу, що народні правди не знаходять за потрібне особливо згадувати про цей обов’язок та обмежуються вказівкою наслідків його невиконання: Lex Salica 47; Lex Itibuaria 33 и 59,, Lex Bajuwar. 16.5 . Edictus Rothari с. 231.

У підсумку аналізу вищенаведених текстів приходимо до переконання, що мансипант зобов’язується перед своїм контрагентом силою самої мансипації. Тобто, в нашому розумінні, обов’язок по захисту покупця продавцем від евікції встановлювався в результаті здійснення акту мансипації, тобто безпосередньо силою самої мансипації. Обов’язок продавця-мансипанта – складає у такій мірі звичайний та необхідний наслідок купівлі-продажу - відповідальність мансипанта за не перехід права в разі евікції розуміється сама собою. Договір купівлі-продажу, який укладався без супроводженням його актом мансипації передбачав для встановлення обов’язку продавця та гарантування від евікції укладення особливого акту стипуляції між продавцем та покупцем.

1.3 Судовий захист покупця – головний обов’язок продавця.

У розвинутому праві продавець у випадку евікції проданої речі відповідає (за actio empti) перед покупцем у розмірі всього інтересу останнього; інтерес цей, дивлячись по обставинам випадку, може бути то вище, то нижче купівельної ціни. У порівнянні з цією відповідальністю продавця взагалі відповідальність продавця-мансипанта являє лише ту особливість, що її розмір визначений міцно і незмінно: це duplum pretii. cf. Paul. Sent. 2. 17. 3. – Інакше у древньому праві. Тут грошова відповідальність мансипанта є лише наслідком невиконання ним – мансипантом свого основного обов’язку; а цей основний обов’язок полягає у процесуальному захисті покупця від віндикації третіх осіб. Цей процесуальний обов'язок древнє право висуває на перший план і тільки тоді, якщо продавець відмовиться захищати свого контрагента або, якщо його захист виявиться неуспішним, тільки тоді в, древньому праві встає питання про грошову відповідальність продавця перед покупцем. Розходження між обома системами йде, набагато глибше, ніж можна було очікувати з першого погляду. І справді, питання про відповідальність за евікцію можлива лише стосовно продавця не власника, тоді як питання про винагороду за ненадання процесуального захисту можливе, і стосовно продавця власника.

І ми думаємо, що обов'язок захищати покупця у древньому праві лежить на всякому продавці, чи буде він власником чи ні. Ми тут розходимося із загальноприйнятою, думкою, по якій зобов'язальний ефект мансипації, що виражається в actio auctoritais, падає тільки на мансипанта не власника. Разом з Рабелем ми думаємо, що древнє право зобов'язує всякого продавця захищати свого покупця й зобов'язує тому, що, як побачимо з пояснення інституту auctoritas, у древньому праві захисту продавця потребував усякий покупець, без розходження чи здобував від a domino або піп domino. - Разом з тим класичне й древнє право по-різному дивляться на участь продавця в процесі покупця із третьою особою: в епоху класичну продавець бере участь у процесі покупця із третьою особою головним чином для відгородження своїх особистих інтересів: а тому класичне право дивиться на цю участь, як на право продавця й забезпечує продавцеві, цю участь тим, що позбавляє покупця, що не повідомив продавця про свій процес із третьою особою, права на регрес через евікцію (с. 8 Cod. h. t. fr. 29 § 3 Dig. de leg. 3). Навпаки, у древній час продавець, залучається до процесу покупця з третьою, особою головним чином в інтересі й для огородження покупця й тому-то участь продавця в цьому процесі, є його обов'язок, виконання якого забезпечується правом покупця стягувати із продавця duplum pretii у випадку ухилення від його виконання. Тільки-що сказане становить узагальнення окремих положень, намічених у джерелах.

Джерела описують зміст обов'язку мансипанта терміном «auctoritas». Довідка з будь-яким лексиконом показує, як широко й різноманітно значення цього терміна в розвиненій мові як загальній, так і юридичній. Але основне його значення, як справедливо зауважують Бехманн і Жирар, повинно бути не тільки конкретним, але й близьким до значення дієслова «augere» (множити, зміцнювати), від якого наш термін походить. Auctor, говорить Бехманн, це особа, що приступає до відомого акту й цим вступом зміцнює чинність і дію акту; «auctoritas» спочатку означає самий акт, вступу або зміцнення, а потім у змісті переносному - обов'язок до такого вступу або зміцнення. Запитується тепер, куди ж вступає, що зміцнює своєю діяльністю мансипант? Відповідно до джерел зміцнення або допомога, що мансипант робить своєму контрагентові відбувається in jиrе, перед магістратом, під час судової суперечки набувача із третьою особою й складається в захисті набувача від домагань третьої особи. Як відомо позов третіх осіб до покупця був віндикаційним, тобто позовом про витребування речі. Розглянемо будову найдавнішої віндикації у формі legis actio sacramento. Починається вона, як ми знаємо від Гая, віндикацією однієї й контр віндикацією іншої сторони (Gai. IV. 16). Потім веління претора «mittite ambo liominem», по виконанню якого сторона, що почала суперечку («is, qui prior vindaceverat»), звертається до супротивника з наступними словами: «postulo,. anne dicas qua ex causa vindicaveris» (Gai. ibid.), у цих словах справедливо бачать звернену до відповідача вимогу вказати титул свого володіння. Цю вимогу відповідач не міг залишити без виконання й, назвавши титул похідний, він повинен був представити auctor'a, тобто в нашому випадку продавця: і справді, обов'язковість відповіді на питання про титули припускає, як правильно зауважують Бернгефт і Пфлюгер і обов'язок довести право: довести ж це право міг тільки продавець, визнавши здійснення угоди; у такий спосіб обов'язок відповідача вказати й довести право свого володіння припускає й обов'язок продавця з'явитися на вимогу покупця на суд для захисту останнього.

Із часом характер віндикації, як відомо, істотно змінився: із засобу двостороннього вона перетворилася в засіб односторонній з суворим розходженням позицій позивача й відповідача; володінням визначалося положення відповідача й цей останній звільнився від усякого доведення, що було цілком перенесено на позивача «actori incumbit probatio». Далі, Публіцианів едикт створив засіб, яким bonae fidei emptor міг захищатися від всякої третьої особи (крім власника), не прибігаючи до сприяння свого auctor'a. У результаті цих змін допомога продавця покупцеві в його процесі із третьою особою перестала бути для покупця нагальною потребою. Досить зрозуміло тому, що ми в Дигестах в області відповідальності продавця-мансипанта, знаходимо рішення мало або навіть зовсім незгодні з початком, яким у найдавнішу епоху визначався зміст обов'язку мансипанта. Так, якщо покупець при неявці продавця сам веде процес із третьою особою й програє процес, то продавець проти actio auctoritatis, тобто проти позову про регрес має заперечення про те, що покупець вів процес недбало. Щоб покінчити з обов'язком продавця захищати на суді покупця, вкажемо ще відзначені джерелами підстави звільнення продавця від цього обов'язку. Сюди відносяться:

а) Сплив строку набувної давнини. Уже законами ХII таблиць був встановлений однаковий строк як для набувної давності, так і для тривалості auctoritas. І справді, придбавши давниною право власності, покупець здобуває можливість самостійно захищатися проти третіх осіб, не має потреби більше в захисті продавця, який тому й звільняється від свого обов'язку.

Закон Аттінія (невідомої дати) оголосив «auctoritas» такою, не погашається ніяким строком у випадку мансипації речей крадених, тому що вони не могли бути набуті давниною. «Quod subrup-tum erit, ejus rei aetema auctoritas esto» (Ge. Noct. Alt. Til. 7.1 .

b)Дерелікція покупцем придбаної речі.

c)Набуття купленої речі покупцем у спадщину від власника.

На підставі всього вищесказаного можна визнати, що обов'язок мансипанта складається в судовому захисті свого контрагента. Тобто одним із найголовніших обов’язків продавця був обов’язок надання захисту покупцеві у суді в результаті пред’явлення до нього (покупця) позову третіми особами. Цей обов’язок полягав у тому, що продавець був зобов’язаний вступити у справу на стороні покупця як третя особа і повинен був сумлінно здійснювати захист покупця. Тим не менш продавець в класичну епоху вступав в справу в першу чергу для того, щоб відгородити свій інтерес. Цей обов’язок стосувався будь-якого продавця незалежно від того був він власником проданої речі чи ні. У випадку ухилення від виконання цього обов’язку покупець у найдавніший період мав право вимагати стягнути із продавця подвійну вартість у випадку ухилення від його виконання.

1.4 Деталі обов'язку захисту

Звертаємося до детальності і насамперед до процесуальної форми виконання цього обов'язку. Тут прийдеться зупинитися на двох питаннях: про те яким порядком продавець залучався до процесу покупця із третім, і про те, у якій формі він брав участь у цьому процесі.

Пануюча думка, виразниками якої в цьому випадку є Бехманн і Жирар, уважає повідомлення (denun-tatio) продавця покупцем про евікційний процес приватним актом. Бехманн при доведенні цього погляду спирається на Цицеронівську actio in actorem praesentem (Cic. pro Caec. 19 § 54). Цицерон підкреслює присутність продавця, а, тому, що, на початку римського цивільного процесу позов проти відсутнього неможливий, то, отже, Цицерон уживає слово «actio» не в технічному змісті, а, стало-бути, не надає право припускати, що продавця викликано в суд формальним способом (але in jus voсatio); навпаки формула, за якою покупець звертається до продавця й зокрема слова «quando te in jure conspicuo» надає право думати, що продавець з'явився в суд за приватним повідомленням покупця.—Рабель, навпаки, думає, що покупець кликав продавця шляхом in jus voсatio і тримається цього погляду не тільки для епохи древньої, але навіть для епохи процесу per formulas. Доказом цього за думкою Рабеля служить fr. 49 pr. В. 5 I. Визнаючи початкові слова цього фрагмента в його теперішньому виді граматично неможливими, а тому інтерпольованими, Рабель замість них пропонує читати «venditor ab emptore in pis voca-tus» . Оборот «deiiuntinr» замість mihi denuntiatiir, дійсно, дивний, але тому що ми ще раз зустрічаємо, той же оборот і в того ж Павла в (V. 85 § 5 d. V. проте ми не маємо достатніх даних для визнання fr. 49 pr. 5.1. інтерпольованим.

З іншого боку, тому аргументу, що Рабель приводить для епохи древнього процесу, а саме посиланню на процес франкської епохи, де покупець залучав auctor'a шляхом «mannitio», акту, що відповідає, римській in ius vocatio, у значенні відмовити не можна. Отже, можливо, що у віддалену епоху, від якої однак у нас свідчень не збереглося, покупець мав право для залучення продавця прибігати до in ius vocatio; але в епоху, від якої ми маємо відомості, вона це право вже втратила, що легко можна пояснити ослабленням інтересу для покупця в процесуальному захисті продавця. Таким чином можемо зробити висновок, що в початковий період покупець мав право залучити продавця до справи шляхом проголошення перед ним спеціальної формули, а пізніше це право він втратив.

З'явившись по заклику покупця й визнавши себе стороною, продавець вступає в процес. Яке ж положення займає він у цьому процесі? На думку Хушке покупець залишається стороною в процесі, але зверх того в процес вступає й продавець також у якості, сторони. З дослідників, що висловилися по нашому питанню Карлова, Бехманн, Жирар і Клейн визнають участь прдавця в процесі, чисто фактичними відношенням, значення якого виявлялося лише в другій стадії процесу in judicio, тому що продавець лише допомагав, у поданні доказів покупцеві, що один був відповідачем у процесі. Але, насамперед, якщо роль продавця чисто фактична, то навіщо з'являється він, як це ми бачимо з Cic pro Саес. 19.5 уже в першій стадії процесу перед магістратом, де про подання яких-небудь доказів і мови бути не може? Обґрунтовуючи теорію, прихильники погляду, що розбирається, аргументують це так: продавець не може вступити в процес у якості процесуального представника покупця, тому що процес per legis actiones не знає судового представництва (Gai IV § 82); але далі, вимога контр віндикації від відповідача (Gai IV § 16) заважає продавцю вступити у процес як сторона замість покупця, тому що продавець, зробивши мансипацию, перестав бути власником 40 ).Відомо, що римляни з найдавніших часів уже сформували поняття власності. З такої точки зору заміна покупця продавцем для найдавнішої legis actio не тільки не являє яких-небудь утруднень, але навпаки виявляється досить імовірною, якщо мати на увазі німецьке право, де така заміна безпосередньо засвідчена джерелами. Існує ще одна думка, яка на наш погляд є найбільш вірною. Бажання продавця, що вступив у процес, здійснити стосовно позивача «privilegium domum revocandi», має сенс лише тоді, якщо, він, продавець, один брав участь у висновку litiscontestatio і уклав її на своє ім'я. Павло ставиться до цього бажання негативно; але він далекий від того, щоб відкидати його так рішуче, як пізніше відкинув, аналогічне бажання імператор Диоклетіан (с. 1. God. 3.19); він не дає своєму рішенню, того мотиву, що виставляє імператор: «in rem actio non contra venditorem, sed contra possidentem competit», юрист указує лише на практику (sequi solere ). яка суперечить бажанню продавця. Такий характер відповіді ясно вказує, що в даному процесі продавець відігравав роль не фактичного пособника покупця й не процесуального його представника, а сторони .

Вказані явища формулярного процесу являють не нововведення, а прямі продовження того порядку, що діяв уже в епоху процесу per legis асtiones.З підсумку, гіпотеза, що auctor уже в найдавнішої legis actio вступав у заміну покупця, що усувався із процесу, гіпотеза, що у літературі захищають Рудорфф, Фойгт, Пфлюгер, і Рабель, здається більше ймовірною, ніж гіпотеза про чисто фактичну участь продавця у процесі.

1.5 Наслідки невиконання обов’язку захисту

Розглянувши основний обов'язок продавця-мансипанта, ми повинні перейти до наслідків невиконання продавцем цього обов'язку. Мансипант, як ми вище бачили, зобов'язаний по заклику покупця з'явитися в суд, зобов'язаний вступити в процес покупця із третьою особою в заміну покупця, зобов'язаний, нарешті, захистити покупця. Він, отже, не виконує свого обов'язку, а) якщо зовсім не з'явиться в суд, або b) з'явившись, відмовиться від захисту покупця або, нарешті, с) якщо його захист невдалий.

У кожному із цих трьох випадків, з яких перші два йменуються в джерелах «auctoritatem defugisse», а третій—«aucto-ritatis nomine victum esse», покупець має до продавця позов, назва якого в джерелах не збереглося і який тепер прийнято називати actio auctoritatis. Але право позову тільки тепер уперше виникає в покупця. Його право жадати від продавця судового захисту є, виражаючись сучасною термінологією, домагання, не захищене позовом (Klagloser Anspruch) і все значення цього домагання в тім, що його незадоволення служить фундаментом для actio auctoritatis.

В епоху «legis actiones» actio auctoritatis протікала в загальній формі для особистих позовів, тобто у формі legis actio Sacramento in personam. У період процесу per formulas intentio нашого позову мала, по припущенню Ленеля, альтернативну редакцію: у ній передбачалися як випадки відхилення відповідача від захисту позивача (auctoritatem defugere), так і випадки невдачі цього захисту (auctoritatis nomine vinci). Але формула для actio auctoritatis з’явилася в едикті претора лише після duae leges Juliae, що остаточно замінили легісакційний процес процесом формулярним, тому що ще в епоху Цицерона, отже, уже після lex Aebutia, для нашого позову ще існував, як бачимо з Cic. pro Caec. с. 19 § 54, pro Mureiia с. 12 § 26, порядок legis actio. Щоб у цей перехідний період процес між покупцем і продавцем повернути до судочинства формулярного претор змушував мансипанта дати позивачеві особливу стипуляцію, забезпечену поручительством, що відтворювала у своєму змісті все, до чого мансипант уже був зобов'язаний в силу мансипації. Таке, за гіпотезою Ленеля, походження т.зв. satisdatio secundum mancipium, з якою ми вперше зустрічаємося в Цицерона (Cic. ad Attic. V. I § 2).

Об'єкт actio auctoritatis як в епоху legis actiones, так і у наступний час становила подвійна сума, сплачена набувачем мансипанту.

Резюмуючи результат вивчення відповідальності продавця-мансипанта, одержуємо наступні положення:

1) Обов'язок продавця захищати покупця у віндикаційному процесі витікає з угоди купівлі (мансипації), а не спеціальної про те обіцянки продавця.

2) Обов'язок цей обумовлюється структурою найдавнішого позову про речі.

3) Обов'язок цей лежить на всякому продавці незалежно від того, у якім відношенні він стояв до проданої речі тобто був він її власником чи ні. - Положення це є прямим наслідком того, що всякий покупець, як набувач за титулом похідним, не може бути стороною віндикаційного процесу, а тому має потребу в захисті продавця-лише спливання строку давності дає покупцеві титул первісний, легітимує його для віндикації, а тому й звільняєте продавця від його обов'язку.

Споконвіку поруч із купівлею мансипаційною Римляни знали й практикували купівлю без мансипації, а саме, коли об'єкт угоди належав до розряду res nес mancipi. У купівлі, зробленій без мансипації зміст обов'язків продавця повинний бути таким-же, як і в купівлі мансипаційній тобто й тут продавець зобов'язаний робити покупцеві судовий захист і зобов'язаний силою самої купівлі, а не особливої поза купівлею згоди. Для того, щоб гарантувати покупця на випадок евікції і в тих випадках, коли купівля-продаж здійснювалася не у вигляді мансипації, стали вдаватися до особливої стипуляції, за допомогою якої продавець обіцяв покупцеві відшкодування под­війної ціни, якщо річ буде відсуджена.

Таким чином можемо зробити висновки як вирішувалося питання відповідальності продавця за евікцію за римським приватним правом. Відповідальність за право наступає для продавця при наявності наступних умов: а) право на куплену річ повинне бути оспорюване третьою особою лише в судовому порядку, а не фактично. б) річ повинна бути вилучена на підставі недоліку у праві продавця на відчужувану річ, а не в силу обставин, що виникли після продажу речі. Так, наприклад видається закон, за яким відомі особи позбавляються права мати нерухомість, і покупець підходить під цю категорію, або куплена річ вилучається з обігу, - в подібних випадках продавець не відповідає перед покупцем.

В тих випадках, коли купівля-продаж здійснювалася не у вигляді мансипації, стали вдаватися до особливої стипуляції, за допомогою якої продавець обіцяв покупцеві відшкодування под­війної ціни, якщо річ буде відсуджена. Із спливом часу відповідальність за евікцію стали розглядати настільки невід'ємним елементом договору купівлі-продажу, що коли вона не була включена особливим погодженням про відповідальність, то покупець навіть після укладення договору за допомогою позову actio empti мав право вимагати укладення цієї стипуляції, а якщо річ було вже відсуджено, то домагався відшкодування збитків.

Проте позов на підставі евікції покупець міг і не одержати, якщо позбавлення володіння купленою річчю сталося внаслідок його пасивності, безтурботності, зокрема, коли покупець не повідомив вчасно продавця про евікцію речі і тим самим позбавив його можливості брати участь у судовому процесі й довести своє право власності на річ. Якщо покупець повідомляв продавця про евікцію речі, то продавець усіма доступними засобами повинен був допомагати покупцеві заперечувати позов третьої особи. Тільки в тому випадку, коли продавець не сприяв покупцеві в запереченні позову або сприяв, але безрезультатно, і від покупця куплена річ відсуджувалась, покупець міг стягнути з продавця подвійну ціну у вигляді штрафу. Крім того, продавець визнавався злодієм з усіма наслідками, що з цього випливали.

Розділ ІІ. Відповідальність продавця за евікцію в сучасному цивільному праві України і зарубіжних держав

2.1 Питання евікції в цивільному праві України

Ми з’ясували яким чином регулювалося питання відповідальності продавця за евікцію у римському приватному праві. Тепер розглянемо та порівняємо як дане питання регулюється сучасним цивільним правом в нашій державі. Зокрема в сучасному Цивільному кодексі України зазначено, що продавець зобов’язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на товар, що продається (права наймача, право застави, право довічного користування тощо). У разі невиконання цієї вимоги покупець має право вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар. (ст. 659) Повідомлення покупця про права третіх осіб є обов’язком продавця. Ідеальним варіантом динаміки товарів є передання «чистого» права власності продавцем покупцю. Однак іноді виникають обставини, коли право власності може бути обтяжене правами третіх осіб, які слідують за ним у процесі передання від продавця до покупця. До таких прав зокрема відносяться: право володіння, право користування (сервітут), право постійного користування земельною ділянкою, право користуватися земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право забудови земельної ділянки (суперфіцій), право довічного користування, право застави (іпотеки), право управління тощо. Наявність вказаних прав третіх осі жодним чином не знецінює зміст самого права власності, що передається за договором купівлі-продажу, хоча може створити деякі незручності при його подальшій реалізації покупцем. Саме тому на продавця і покладається обов’язок застерегти покупця від можливих проблем щодо реалізації отриманого за договором права власності на товар у майбутньому. Невиконання покладеного на продавця даного обов’язку буде прирівняно до приховування певного недоліку товару, що передається за договором купівлі-продажу, і саме тому може тягнути за собою певні правові наслідки. Такими наслідками може бути навіть вилучення товару у покупця третіми особами за рішенням суду, тобто евікція. Саме тому, перебуваючи під ризиком евікції, у випадку наявності прав третіх осіб на товар, що передається за договором купівлі-продажу, покупець має право: а) вимагати зниження ціни; б) вимагати розірвання договору купівлі-продажу. Однак це можливо лише у випадку, коли покупець не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар. У іншому разі продавець вважається таким, що виконав свій обов’язок, а покупець – таким, що погодився з переходом разом із правом власності прав третіх осіб на цей товар. При цьому слід зазначити, що дана стаття не визначає чи повинен попереджувати продавець покупця про наявність у третіх осіб не прав на товар, а інтересів чи претензій, які поки не визнані як суб’єктивні права третіх осіб судом. З нашої точки зору, в цьому випадку на продавця такий обов’язок не покладається.

У випадку якщо третя особа на підставах, що виникли до продажу товару, пред’явить до покупця позов про витребування товару, покупець повинен повідомити про це продавця та подати клопотання про залучення його до участі у справі. Продавець повинен вступити у справу на стороні покупця. ( ч. 1 ст. 660) Якщо покупець не повідомив продавця про пред’явлення третьою особою позову про витребування товару та не подав клопотання про залучення продавця до участі у справі, продавець не відповідає перед покупцем, якщо продавець доведе, що, взявши участь у справі, він міг би відвернути відібрання проданого товару у покупця. (ч.2 ст. 660) Якщо продавець був залучений до участі у справі, але ухилився від участі в її розгляді, він не має права доводити неправильність ведення справи покупцем. (ч 3 ст. 660) Основними обов’язками покупця відповідно до цієї статті є а) повідомлення продавця про пред’явлення до покупця позову третіх осіб про витребування товару; б) подання клопотання про залучення продавця до участі у справі. Підставами виникнення вказаних обов’язків покупця законодавець визначає подання до покупця позову третіх осіб про витребування товару, тобто індикаційного позову. При цьому особливу увагу слід звернути на те, що вказані підстави повинні були виникнути до моменту продажу товару. Якщо вони виникли після вказаного моменту, то продавець не може бути залучений до участі у справі. Якщо покупець поведе справу самостійно, без залучення продавця, позбавивши його тим самим можливості захисту інтересів покупця, продавець звільняється від відповідальності за відчуження речі у покупця за позовом третіх осіб при умові, що доведе, що його участь могла б запобігти вилученню проданої речі у покупця. Бувають випадки, коли покупець не притягає продавця до участі у справі з власних міркувань або через незнання його місцеперебування, або продавець відмовиться приймати у них участь. Не притягнення покупцем продавця до участі у справі звільняє продавця від відповідальності перед покупцем, якщо продавець доведе, що взявши участь у справі, він міг би запобігти евікції речі у покупця. Відмова продавця взяти участь у такій справі покладає на продавця відповідальність за відсудження речі у покупця та позбавляє його права доводити неправильність ведення справи покупцем. У зв’язку з цим дії покупця під час судового розгляду вважаються правомірними та не можуть бути оспорені продавцем під час регресного звернення.

Виконання покладених на покупця вказаних у ст. 660 ЦК обов’язків тягне за собою виникнення додаткового обов’язку продавця. Сутність цього обов’язку зводиться до того, що продавець, якщо він належним чином повідомлений про пред’явлення до покупця позову третіх осіб про витребування товару та отримав ухвалу суду про залучення до участі у справі, повинен виступити у справі на стороні покупця. Процесуальна форма його участі визначається як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача. Однак у цьому випадку поняття «третя особа» вживається в процесуальному розумінні та означає особу, яка не є позивачем чи відповідачем у справі і не заявляє вимог щодо предмета спору (ст. 35 ЦПК України). Важливість даного обов’язку полягає насамперед в тому, що беручи участь у справі, продавець може довести легітимність укладення договору купівлі-продажу. А це означає, що він здатний унеможливлювати пред’явлення до себе в подальшому регресного позову покупця. Стаття 660 ЦК не визначає, чи буде притягуватись до справи продавець, якщо він повідомив покупця про ризик витребування товару третіми особами або якщо покупець знав чи повинен був знати про такий ризик. На нашу думку, вказані вище факти є юридично байдужими для виникнення передбачених у цій статті обов’язків. Вони матимуть значення для визначення і розподілу тягаря відповідальності між покупцем і продавцем, у тому числі і у випадку регресного позову. Проте у будь-якому разі вони не визначатимуть залежність щодо залучення тієї чи іншої сторони до участі у справі.

У разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав. Правочин щодо звільнення продавця від відповідальності або щодо її обмеження у разі витребування товару у покупця третьою особою є нікчемним. ( ч. 2 ст. 661) У ч. 1 ст. 661 ЦК говориться, що якщо покупець, який не залучив продавця до участі у справі, доведе, що його участь у справі не могла запобігти відчуженню у нього речі або якщо залучив і продавець ухилявся від захисту покупця, або його захист був не вдалий і річ була відсуджена, вправі притягнути продавця до відповідальності перед ним за відсудження речі. Дана стаття є логічним продовженням положень ст. 660 ЦК. Вона визначає відповідальність продавця за евікцію, тобто відповідальність продавця у разі відсудження товару у покупця на користь третьої особи. Тобто, коли внаслідок позову третьої особи до покупця про витребування товару на підставах, що виникли до його продажу, було прийнято рішення суду про вилучення вказаного товару, то у покупця виникає право пред’явити претензії до продавця цього товару. Сутність цих претензій зводиться до необхідності відшкодування завданих покупцеві збитків внаслідок евікції. Відшкодування таких збитків здійснюється в порядку регресу. Відповідно до даної статті, продавець зобов’язаний відшкодувати покупцеві заподіяні ним збитки з урахуванням вартості відсудженого майна, якщо за рішенням судових органів продана річ була вилучена у покупця. Важливою обставиною такого відшкодування є те, що покупець товару до моменту його продажу не знав та не міг знати про наявність підстав, за яких цей товар може бути витребуваний третіми особами, тобто був добросовісним набувачем. В іншому випадку, коли покупець знав чи повинен був знати про наявність таких підстав, негативні наслідки для продавця наступати не можуть. Наприклад, коли продавець при відчуженні товару шляхом купівлі-продажу застеріг про те, що товар знаходиться під заставою та може бути витребуваний у разі невиконання основного зобов’язання, яким він забезпечується, то у випадку вилучення цього майна за рішенням суду третіми особами покупець позбавляється права позову до продавця. Аналогічно вирішується ситуація, коли покупець міг знати про те, що він купує товар не у власника. Якщо ж як вже зазначалося покупець товару до моменту його продажу не знав та не міг знати про наявність підстав, за яких цей товар може бути витребуваний третіми особами та цей товар був у нього вилучений, то продавець має відшкодувати заподіяні такому покупцю збитки. В статті не конкретизується які саме збитки повинен відшкодувати продавець та в якому розмірі. На нашу думку продавець повинен відшкодувати не лише сплачену вартість товару, але й витрати, пов’язані з транспортуванням, утриманням, зберіганням речі, її ремонту, а також витрати, пов’язані з покращенням цієї речі і неотримані від неї прибутки. Крім того, продавець, вступивши у справу на стороні покупця, має повністю взяти на себе витрати, пов’язані із веденням справи про вилучення речі на користь третьої особи. У випадку відсудження і вилучення частини речі покупець вправі залишити за собою частину, що залишилася, і стягнути заподіяні відсудженням збитки або вимагати розірвання договору купівлі-продажу у зв’язку з відсудженням речі зі стягненням заподіяних ним збитків. Таким чином в повній мірі повинні бути захищені права та інтереси добросовісного покупця.

Продавець, який знав про права третіх осіб на річ, яка продається, і не попередив про це покупця, не має права укладати з ним будь-якої угоди про усунення або обмеження своєї відповідальності. Такий правочин, якщо він укладений, буде визнаний нікчемним. Укладання такого правочину припустиме лише у випадках, коли продавець діяв добросовісно, тобто не знав, не міг і не повинен був знати про існування прав третіх осіб на річ, що продається.

Таким чином ми бачимо, що наше питання регулюється сучасним правом повніше та чіткіше у порівнянні з римським правом. Порівнюючи регулювання нашого питання вважаємо за доцільне для зручності сприйняття розділити його на окремі моменти та проілюструвати їх у вигляді таблиці:

У римському приватному праві

У сучасному цивільному праві України

1.

У римському праві за купівлею-продажем передавалося лише спокійне володіння. Факт укладення договору лише покладав на продавця обов’язок передати право власності на річ покупцеві. Власність переходила шляхом традиції, тобто фактичною передачею речі.

У цивільному кодексі встановлено, що право власності виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлене договором або законом. (ч. 1 ст. 334) Тобто як і у римському праві право власності переноситься в момент фактичної передачі речі. Відмінність полягає в тому, що момент переходу права власності може бути встановлений самим договором, тобто сторонами на власний розсуд, а це досить важливе положення, якщо ж сторони не вкажуть момент переходу права власності в договорі, то це визначає закон.

2.

У римському праві не була обо’язковою наявність права власності продавця. Не можна не відмітити, що відсутність у покупця права власника, що унеможливлює розпорядженню річчю, саме по собі в римському праві не тягло відповідальності продавця. Зазвичай це пояснюється короткими строками набувної давності, що гарантували покупцю достатньо швидке виникнення права власності у будь-якому випадку. Іншими словами, якщо володіння покупець не втрачав, то відсутність права власності не давало підстав у чомусь звинувачувати продавця. Тільки пред’явлення позову третіми особами до покупця з подальшим відсудженням у нього володіння річчю тягло відповідальність продавця.

В сучасному праві при укладенні купівлі-продажу також не обов’язково, щоб продавець був власником речі, що продається. Продавець, наприклад, може продавати річ від імені її власника, тобто повинен мати право відчужувати річ. Навіть якщо він не мав права відчужувати річ та робить це, то добросовісний покупець всеодно набуває право власності крім випадків, коли ця річ загублена і її власник заявить про неї протягом 6 місяців з дня її знахідки. (ст. 330 та 338 ЦК України)

3.

В джерелах немає чіткої вказівки на те, що в римському приватному праві продавець був зобов’язаний повідомити покупця про права третіх осіб на річ. Підкреслюємо не був зобов’язаний, отже це він міг робити на власний розсуд – міг повідомити якщо знав про це, а міг не зробити цього.

В сучасному праві продавець зобов’язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на річ, що продається.

4.

В римському приватному праві , коли до покупця пред’являли позов треті особи, то він повинен був повідомити про це продавця та покликати його для участі у справі – це він робив за допомогою спеціально проголошеної перед продавцем формули.

В сучасному цивільному праві покупець повинен також повідомити про це продавця, а також подати клопотання про залучення його до участі у справі на підставі якого суд видає ухвалу про залучення продавця у справу.

5.

Якщо покупець не покличе продавця за власними роздумами або продавець не з’явиться і покупець вирішить самостійно вести справу, то продавець звільняється в першу чергу від обов’язку захищати покупця, і якщо в результаті покупець програє справу, то і від відповідальності за евікцію перед покупцем, тобто проти позову покупця про регрес продавець має заперечення, що покупець вів справу недбало. Крім того в римському праві передбачалися ще такі підстави звільнення продавця від обов’язку захищати покупця у суді:

a) Сплив строку набувної давнини.(на крадені речі давність не розповсюджувалася)

b) Дерелікція покупцем придбаної речі.

c) Набуття купленої речі покупцем у спадщину від власника.

В сучасному праві зазначається, що продавець звільняється від обов’язку захисту покупця та від відповідальності перед покупцем якщо покупець не повідомив продавця про пред’явлення третьою особою позову про витребування товару та не подав клопотання про залучення продавця до участі у справі і при цьому ще «якщо продавець доведе, що взявши участь у справі, він міг би відвернути відібрання проданого товару покупця». Тобто ми бачимо, що дані положення досить близькі за змістом. ( ч. 2 ст. 660 ЦК України) Також продавець звільняється від відповідальності перед покупцем за евікцію якщо він попередив перед укладенням купівлі-продажу покупця про права третіх осіб на річ і що річ може бути відсуджена або ж доведе, що покупець якимось іншим чином знав про права третіх осіб на річ, яка відсуджена.

6.

В римському праві якщо продавець залучений до участі у справі, але ухилявся від її участі, тобто не виконує свого обов'язку: якщо зовсім не з'явиться в суд, або з'явившись, відмовиться від захисту покупця або, нарешті, якщо його захист невдалий. У кожному з цих випадків якщо річ буде відсуджена, то у покупця виникає право на позов до продавця про відшкодування подвійної вартості товару.

В сучасному праві зазначається, що якщо продавець був залучений до справи, але ухилявся від участі в її розгляді, він не має право вказувати на недбалість покупця у доведенні в результаті програшу справи. Відмова продавця взяти участь у такій справі покладає на продавця відповідальність за відсудження речі у покупця та позбавляє його права доводити неправильність ведення справи покупцем. У зв’язку з цим дії покупця під час судового розгляду вважаються правомірними та не можуть бути оспорені продавцем під час регресного звернення. Так як і у римському праві продавець повинен відшкодувати збитки покупцю лише внаслідок евікції товару.

7.

Що стосується відшкодування завданих збитків, викликаних вилученням за рішенням суду товару у добросовісного покупця, то у римському приватному праві продавець був зобов’язаний відшкодувати подвійну вартість товару.

В сучасний період такий розмір законодавством чітко не встановлюється і це є, на нашу думку, істотним недоліком. Зазначено лише, що в цьому випадку «продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки…»

8.

Звільнення від обов’язку продавця відповідати перед покупцем у разі витребування товару третіми особами у вигляді укладення відповідного правочину, на нашу думку, не застосовувалося. Цього притримується і автор Мітюков. Відомі випадки, коли за наміром сторін мансипант повинен був бути звільнений від всякої відповідальності за евікцію, то сторони включали в акт мансипації таку низьку суму, що на ділі відповідальність мансипанта зводилась до нуля. В іншому випадку сторони, здійснюючи продаж, не здійснювали мансипацію. Якщо не здійснювалась мансипація, то рекомендувалось укладення спеціальної стипуляції, що гарантує від евікції. Очевидно сторони, які домовлялися про звільнення продавця від відповідальності у разі евікції могли не здійснювати не мансипації ні особливої стимуляції, але це лише наше припущення.

У сучасному цивільному праві існує норма, яка зазначає, що правочин щодо звільнення продавця від відповідальності або щодо її обмеження у разі витребування товару у покупця третьою особою є нікчемним. Продавець не може бути звільнений від такої відповідальності чи обмежити її навіть у разі, коли це буде передбачено у правочині, оскільки такий правочин буде вважатися нікчемним з усіма наслідками, передбаченими ст. 216 ЦК. Однак в окремих випадках, що встановлені законом, подавець може бути звільнений від відповідальності у разі витребування товару у покупця третьою особою (наприклад, коли невиконання покладеного на нього обов’язку повідомити про права третіх осіб на товар сталося внаслідок випадку чи непереборної сили – ст. 617 ЦК).

9.

Здається найбільш ймовірною гіпотеза, за якою продавець за римським правом залучався у справу у якості сторони, а не у якості представника покупця чи його фактичного пособника.

Як вже зазначалося і сучасному цивільному праві процесуальна форма участі продавця визначається як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача. Однак у цьому випадку поняття «третя особа» вживається в процесуальному розумінні та означає особу, яка не є позивачем чи відповідачем у справі і не заявляє вимог щодо предмета спору

10

Обов’язок захищати покупця у разі пред’явлення до нього позову третіми особами та відповідати перед добросовісним покупцем за евікцію у римському приватному праві встановлювався укладенням купівлі-продажу, тобто силою самої угоди купівлі-продажу, яка укладалася шляхом емансипації. Наявність та виконання такого обов’язку забезпечувався самою наявністю акту мансипації, яка означала укладення договору або за її відсутністю наявністю акту стипуляції. В договорі такі обов’язки, як правило, не зазначалися та законом це питання детально не регламентувалося. Обов’язок продавця-мансипанта – складає у такій мірі звичайний та необхідний наслідок купівлі-продажу -відповідальність мансипанта за не перехід права у разі евікції розуміється сама собою.

В сучасному цивільному праві коло прав та обов’язків контрагентів, які виникають при укладенні договору купівлі-продажу детально встановлене та передбачене законодавством, зокрема ЦК України, їх не обов’язково зазначати у договорі. Тобто виконання та охорона цього обов’язку забезпечується законом.

2.2 Відповідальність продавця за евікцію в праві РФ

Розглянувши та порівнявши регулювання питання відповідальності продавця за евікцію римським приватним правом та правом цивільним українським, вважаємо за необхідне розглянути як це питання регулюється також у праві зарубіжних держав у порівняні із цивільним правом України.

Почнемо наш розгляд із цивільного права Російської Федерації, яке є найбільш близьким до нашого, що пояснюється спільністю історичного розвитку та співіснування правових систем цих двох держав. У ч. ст. 460 Цивільного кодексу РФ зазначається, що продавець зобов’язаний передати покупцю товар вільний від прав третіх осіб на нього за виключенням випадку, коли покупець погодився прийняти товар, обтяжений правами третіх осіб. Невиконання цього обов’язку продавцем надає право покупцю право вимагати зменшення ціни товару або розірвання договору купівлі-продажу, якщо не буде доведено, що покупець знав або повинен був знати про права третіх осіб на цей товар. У ч. 2 цієї статті говориться також, що правила, передбачені частиною 1 цієї статті, відповідно застосовуються і у тому випадку, коли по відношенню до товару до моменту його передачі покупцю мали місце домагання третіх осіб, про які продавцю було відомо, якщо ці вимоги в подальшому визнані у встановленому порядку правомірними. Положення про те, що продавець зобов’язаний передати товар покупцю вільний від прав на нього третіх осіб зовсім не означає, що продавець обов’язково повинен бути власником товару, який він продає. Це положення спільне і з нашим правом. Це означає в першу чергу, що продавець зобов’язаний попередити покупця про права третіх осіб на товар і якщо покупець все ж таки погодиться придбати товар, то тоді він має право передати товар покупцю. Не попередження про права третіх осіб продавцем покупця та продаж такого товару покупцю, який не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар, дає право покупцю право розірвати договір або ж вимагати зниження ціни на цей товар. Тобто ми бачимо, що обов’язок попередити покупця про права третіх осіб наявний і в російському праві як і в нашому, але він викладений трохи іншим чином. В ч. 2 статті 460 ЦК РФ також конкретизується положення, передбачене ч. 1 і розглянуте нами, що продавець зобов’язаний передати покупцю товар вільний не лише від прав на нього, але й від домагань третіх осіб, тобто якщо такі домагання мають місце, то продавець має попередити про них покупця і лише в разі його згоди передати йому товар. При цьому такі домагання на товар третіх осіб мають бути такими, що згодом визнані правомірними. У статті 461 передбачається відповідальність продавця у випадку вилучення товару у покупця. Зокрема у ч. 1 ст. 461 вказується, що при вилученні товару у покупця третіми особами на підставах, що виникли до укладення договору купівлі-продажу, продавець зобов’язаний відшкодувати покупцю понесену ним шкоду, якщо не доведе, що покупець знав чи повинен був знати про наявність цих підстав. У ч. 2 говориться, що угода сторін про звільнення продавця від відповідальності у випадку витребування товару у покупця третіми особами чи про її обмеженні є недійсною. Тобто ми бачимо, що ця норма є майже ідентичною нормі в українському ЦК про відповідальність продавця у разі відсудження товару у покупця.

Стаття 462 встановлює обов’язки покупця та продавця у випадку пред’явлення позову про вилучення товару. Так, якщо третя особа на підставі, що виникла до виконання договору купівлі-продажу, пред’явить до покупця позов про вилучення товару, покупець зобов’язаний залучити продавця до участі у справі, а продавець зобов’язаний вступити у цю справу на стороні покупця. Ми бачимо, що дана стаття ЦК РФ є ідентичною ч. 1 ст. 660 ЦК України, в якому проте деталізується процедура залучення продавця до участі у справі шляхом повідомлення продавця та подати клопотання до суду про залучення його у справу. Незалучення покупцем продавця до участі у справі звільняє продавця від відповідальності перед покупцем, якщо продавець доведе, що, прийнявши участь у справі, він міг би відвернути вилучення проданого товару у покупця. Продавець, залучений до участі у справі, але не прийнявши у ній участі, позбавляється права доводити неправильність ведення справи покупцем. Таким чином ми бачимо, що наше питання регулюється російським кодексом досить подібно до нашого законодавства. Вказавши на спільні риси українського та російського права в регулюванні нашого питання зазначимо тепер деякі відмінності. Відмінності стосуються лише питання передачі права власності. Закон говорить про угоду як основу виникнення права власності, маючи на увазі саме договір купівлі-продажу, а не угоду фактичної передачі речі (п. 2 ст. 218 ЦК РФ). Стаття 224 ЦК РФ, перераховуючи дії, які прирівнюються до традиції, ухиляється від кваліфікації їх в якості підстави виникнення права власності. Тим не менше деякі автори вказують, що співвідношення норм статей 218, 223 та 224 ЦК РФ не є свідченням прихильності законодавця консенсуальній моделі придбання права власності, а скоріше виражає казуальність традиції, виконання нею «допоміжної» функції. Нагадаємо, що в українському праві перехід права власності відбувається в результаті фактичної передачі речі (традиції) або на розсуд сторін як і в римському приватному праві, а не в результаті укладення договору купівлі-продажу. Майже таким же чином як і в ЦК України та Російської Федерації регулюється питання відповідальності продавця за евікцію у Цивільних кодексах Казахстану та Таджикистану. Моментом виникнення права власності вважається також момент фактичної передачі речі якщо інше не встановлено договором.

Німецька модель купівлі-продажу

Стосовно переходу права власності у германському цивільному праві, то воно допускає набуття права власності від неправомочного продавця за умови добросовісності набувача. (§ 932 ГЦУ). ГЦУ, Цивільний кодекс Нідерландів, інші цивільні кодекси вводять умову добросовісності для отримання права власності набувачем при відсутності права власності у відчужувача. Очевидно, що, якщо у набувача немає доброї совісті чи невиконані інші умови, вказані в законі, власності у набувача не виникає. Германське право, що ще більш важливо, проводить принцип абстрактності традиції (передачі права власності в порядку передачі власності), її незалежності від правочину, що створює зобов’язання купівлі-продажу. Німецькі юристи запропонували принципово відмежувати купівлю-продаж і перехід власності, надаючи другому акту незалежність від першого. Тоді продавець у будь-якому випадку зобов’язується за угодою. Це в такому випадку означає, що він несе відповідальність і за те, що покупець не отримав право власності. Звернемо увагу на відмінність римської та германської купівлі. За римським правом продавець передавав лише спокійне володіння. Власність переходила за допомогою традиції. За германським правом продавець зобов’язаний передати володіння товаром та передати власність (§ 433 ГЦУ). На цю відмінність, зокрема звертає увагу Р. Циммерман, саме він визначив цю суттєву відмінність. Але і в германському праві власність переходить за допомогою традиції. Теорія пояснює, що продавець лише зобов’язується, а реальний ефект, тобто перехід права власності, виникає у процесі виконання, яке може виявитися марним, якщо власності немає у традента. Але тоді виникає питання: а що крім традиції, повинен зробити продавець (власник), щоб виконати свій обов’язок «надати право власності на річ» (§ 433 ГЦУ)? Відповіді на це запитання рішуче не видно. У параграфі 434 перш за все зазначається, що продавець зобов’язаний надати покупцю проданий предмет без обтяження правами третіх осіб. У параграфі 440 сказано, що якщо продавець не виконає обов’язків, покладених на нього §§ 433-437, 439, то права покупця визначаються на основі §§ 329-327. Якщо рухома річ була продана і передана покупцю з передачею права власності, то і за наявності права третьої особи на володіння річчю покупець може вимагати відшкодування збитків від невиконання зобов’язання тільки у випадках, якщо він видав річ третій особі на основі права останньої (відбулася евікція) або повернув річ продавцю, або якщо річ загинула. До видачі речі третій особі прирівнюються випадки, коли третя особа успадковує покупця або покупець заповідає третій особі, або коли покупець набуває право третьої особи на іншій підставі, або надає третій особі задоволення. Якщо покупцю належить право вимоги на видачу речі по відношенню іншої особи, то до повернення речі прирівнюється поступка цієї вимоги.

Медикус визнає, що застосування параграфу 325 ГЦУ, що встановлює відповідальність в силу параграфу 440 ГЦУ за неможливість виконання, що виникла з вини продавця, застосовується у випадку «неможливості продавця передати право… всупереч своєму буквальному змісту». При цьому слід відмітити, що норма параграфу 440 ГЦУ, яка встановлює відповідальність за невиконання обов’язків, встановлених параграфом 433 ті ін., підпорядкована принципу евікції, тобто встановлює наслідки втрати володіння (а не відсутності права). Важливо зазначити, що у німецькому праві до недоліків речі прирівнюються і недоліки в праві на річ, тобто недоліком права на річ є обтяження його правом третіх осіб. Важливим моментом є те, що продавець не відповідає за такі недоліки права, якщо покупець знає про такі недоліки в момент укладення угоди (§ 439) У § 441 зазначено, що приписи параграфу 440 стосуються також тих випадків, коли продане право на рухому річ являє собою право володіння річчю. В кодексі також зазнається положення, що тягар доведення недоліків права покладається згідно параграфу 442 на покупця: «Якщо продавець оспорює наявність недоліків права, про які заявив покупець, то останній зобов’язаний доводити наявність цих недоліків. Подібно до ЦК України ГЦУ встановлює у § 443, що правочин, який обмежує чи скасовує обов’язок продавця забезпечити відсутність недоліків права на основі §§ 433-437 та 439-442 (у нашому кодексі, який скасовує чи обмежує відповідальність продавця в разі відсудження речі), є нікчемним якщо продавець умисно змовчав про недоліки. Ці положення є досить близькими за змістом, але не тотожними, бо у ЦК України мається на увазі правочин про обмеження або скасування саме відповідальності у разі відсудження речі, а у ГЦУ мається на увазі скасування чи обмеження обов’язку гарантувати відсутність недоліків права, тому дане положення є дещо ширшим за змістом і передбачає не лише обмеження чи скасування відповідальності продавця, а й обов’язку продати річ вільною від прав третіх осіб та обов’язку судового захисту покупця. Параграф 444 також зобов’язує продавця надати покупцю необхідні відомості про правовідносини, що стосуються проданого предмету, зокрема у випадку продажу земельної ділянки – про кордони, привілеях чи обтяженнях, а також передати документи які він має, що засвідчують ці права. Якщо такий документ за своїм змістом торкається і інші правовідношення, то продавець зобов’язаний передати лише офіційно завірену виписку з документа. Таким чином, ми бачимо, що німецька модель купівлі-продажу в частині, що стосується нашого питання є досить близькою до української.

Французька модель купівлі-продажу

Відомо, що французька модель не проводить принципу абстрактності передачі власності, оскільки тут власність переходить в силу самого продажу. Прямим наслідком цього є недійсність (оспорюваність) правочину по продажу чужоо майна. Більш детально, ніж у французькому Цивільному кодексі, цей підхід викладений у загальних положеннях про продаж Цивільного кодексу Квебека. Згідно статті 1713 Цивільного кодексу Квебека продаж чужого майна може бути визнана недійсною. Правочин, отже, є оспорюваним. Власник вправі оспорити правочин та віндикувати майно, якщо тільки продаж не було здійснено під контролем суду або покупець не набув річ за набувною давністю. Може правочин оспорити і покупець, крім випадку, коли власник не має права на віндикацію речі (ст. 1714-1715 Цивільного кодексу Квебека). Що стосується оспорюваності правочину, яка випливає з французької моделі, то фактично у нашому обороті так і виходить, коли продані родові речі. Крім того, нам здається досить суттєвим запозичити з французького права заборону оспорювати продаж чужого майна у будь-якому випадку. Продавець у французькому праві на відміну від німецького не має права оспорювати продаж чужого майна взагалі і це є, на нашу думку досить прогресивним положенням. Власне кажучи, сьогодні саме запозичення французького варіанту у частини купівлі-продажу чужого майна (хоча наша система в цілому і прилягає до германської) потребувало би найменших змін ЦК України та найменших потрясінь практики, що склалася та правових уявлень юристів. Право власності на річ переходить відповідно до ст. 1583 Французького цивільного кодексу 1804 р.: «з тих пір, як досягнута домовленість про річ і про ціну, навіть якщо ріс ще не була надана, а ціна не була виплачена. Таким чином, французька конструкція купівлі-продажу, на відміну від української, пов’язує перехід права власності із укладенням угоди, приводить до висновку, що договір купівлі-продажу – це договір про передачу права, а не речі. Річ передається вже не покупцю, а власнику, в тому числі – віндикаційним позовом. Таким чином не право слідує за річчю, а річ слідує за правом. З цього випливає юридична неможливість передати покупцю право власності, якщо його не має у продавця. Передача речі тут нічого змінити не може. Однак власник, відмовившись переслідувати річ, може дати санкцію відчуженню. Що стосується нашого питання відповідальності продавця за евікцію, то воно зазначається у книзі ІІІ, титулі VI, главі IY, частині ІІІ Французького Цивільного Кодексу 1804 року. Вважаємо за необхідне детально проаналізувати статті даного кодексу, які регулюють питання евікції. Зокрема у ст. 1625 сказано, що гарантію, яку продавець повинен дати покупцю, поширюється на два аспекти: по-перше, спокійне володіння проданою річчю; по-друге, приховані недоліки цієї речі або недоліки, що тягнуть за собою розірвання договору. Тобто французький кодекс вводить таке поняття як гарантія, яку продавець зобов’язаний надати покупцю на річ, яка б забезпечувала покупця від прав на неї третіх осіб та від недоліків речі. У ст. 1626 говориться, що хоча під час продажу не було укладено ніякого правочину про гарантію, продавець, в силу закону, зобов’язаний гарантувати набувача від відібрання судом речі, в цілому або в окремій частині, або від претензій, що стосуються обтяжень даного предмета, про які не було повідомлено (продавцем) під час продажу. Таким чином перед продавцем законом ставиться обов’язок гарантувати покупця від евікції, та від позовів третіх осіб. Відповідно до ст. 1627 сторони можуть, шляхом особливих угод, розширити цей законний обов’язок чи обмежити його дію; вони можуть навіть укласти угоду, що на продавця не накладається ніякої гарантії. Хоча б була обмовка, що на продавця не покладається ніякої гарантії, він несе, однак, відповідальність, що випливає з його особистої дії. Усяка протилежна угода є нікчемною.(ст. 1628) За наявності вказаної угоди про відсутність гарантії продавець, якщо річ відібрана за рішенням суду, крім тих випадків, коли покупець під час продажу знав про те, що є небезпека відібрання речі, чи коли він купив річ на свій страх чи ризик. (ст. 1629) Ця норма досить подібна до нашої про відповідальність продавця в разі відсудження речі у покупця ч. 1 ст.661 ЦК України. Якщо ж була обіцяна гарантія або з цього приводу нічого не було встановлено у договорі, або річ відібрана судом у набувача, то він має право вимагати від продавця: 1) повернення ціни; 2) повернення плодів, якщо він зобов’язаний віддати їх власнику, який відібрав у нього річ за рішенням суду; 3) повернення витрат, що були понесені покупцем в силу пред’явлення ним позову про гарантію, і витрат, понесених первинним позивачем (тобто власником, який пред’явив позов про відчуження); 4) нарешті, відшкодування шкоди і законних видатків по укладенню угоди. (Ст. 1630). Дана стаття чітко встановлює, які збитки повинен відшкодувати продавець покупцю в разі якщо була забезпечена гарантія або коли річ була відсуджена у покупця. В наступних статтях питання відшкодування збитків продавцем покупцю ще більше деталізується. Якщо під час відбирання речі продана річ зменшилася у вартості або значно погіршилася через недбалість покупця або внаслідок впливу нездоланної сили, зазначає ст. 1631, то продавець тим не менше зобов’язаний повернути ціну повністю. Якщо ж покупець отримав вигоду з допущеного ним погіршення речі, то продавець має право утримати з ціни суму, яка дорівнює цій вигоді. (ст. 1632) Якщо продана річ збільшилася у своїй ціні до часу відібрання її за рішенням суду і навіть якщо це збільшення відбулося незалежно від дій покупця, то продавець зобов’язаний заплатити йому те, чого коштує річ поверх продажної ціни.( ст. 1633). Цивільний кодекс регулює також питання евікції, пов’язані із продажем земельних ділянок. Згідно ст. 1634 Цивільного кодексу Франції продавець зобов’язаний заплатити покупцю або вимагати, щоб покупцю заплатила особа, що відбирає річ за рішенням суду, за всі виправлення і корисні покращення, які покупець зробив на проданій ділянці землі. Якщо продавець недобросовісно продав ділянку, що належить іншій особі, то він зобов’язаний оплатити покупцю всі витрати, зроблені покупцем для ділянки, навіть витрати, що не мають господарської доцільності або зроблені ним для прикрашення ділянки. (ст. 1635)

Якщо у покупця відібрана судом лише частина речі, але ця частка має таке значення у складі всієї речі, що покупець не купив би речі без частки, якої він позбувся, то він може вимагати розірвання договору купівлі-продажу.( ст. 1636) Якщо ж у випадку відібрання за рішенням суду частини проданої ділянки землі купівля-продаж не розірвана, то вартість відібраної у покупця частини відшкодовується йому згідно оцінки під час відбирання, а не пропорційно до загальної продажної ціни, незалежно від того, збільшилася чи зменшилася вартість проданої речі (ст. 1637). Якщо проданий маєток виявляється обтяженим сервітутами, про які не була зроблена заява (продавцем), і якщо ці сервітути мають таке значення, що можна припустити, що покупець не здійснив би купівлі, за умови якщо б він знав про ці сервітути, то покупець може вимагати розірвання договору, якщо він вирішить задовольнитися відшкодуванням. (ст. 1638) Відповідно до ст. 1639 інші питання, які можуть виникнути у зв’язку з відшкодуванням шкоди, що випливають для покупця з невиконання (договору) купівлі-продажу, повинні бути вирішені відповідно до загальних правил, встановлених у титулі «Про договори або про договірні зобов’язання взагалі». Важливе значення має стаття 1640, у якій зазначається, що гарантія з причини відібрання речі за рішенням суду (у нашому розумінні обов’язок продавця відповідати перед покупцем, тобто відповідальність продавця, яка полягає у відшкодуванні збитків в разі евікції) припиняється, коли покупець допустив програш ним справи в останній судовій інстанції, на рішення якої не можна апелювати, якщо він при цьому не залучив продавця (до участі у справі) і якщо цей останній довів, що були достатні дані для відмови в позові. Ця норма нагадує нам ч. 2 ст. 660 ЦК України про звільнення продавця від відповідальності перед покупцем в разі вилучення речі, якщо покупець при цьому не залучив продавця до участі у справі і продавець доведе, що міг би відвернути відібрання проданого товару у покупця. Таким чином розглянувши основні норми французького цивільного права з нашого питання можемо зробити висновок, що значну увагу воно приділяє саме захисту прав та інтересів добросовісного покупця, а також значну увагу на відміну українського та німецького цивільного права приділяє питанню відшкодування продавцем збитків в разі вилучення речі у добросовісного покупця третіми особами. Зокрема це питання розміру і видів збитків. Французьке право встановлює такі обов’язки продавця: обов’язок продавця гарантувати покупця від відібрання речі та недоліків речі, який по суті поєднує в собі всі інші обов’язки: обов’язок продати річ покупцю вільну від прав третіх осіб (в разі наявності таких прав обов’язково попередити покупця про них), обов’язок судового захисту покупця в разі пред’явлення віндикаційного позову третіми особами та обов’язок відшкодувати збитки добросовісному покупцю в разі відсудження у нього речі.

Висновки

Ми з’ясували яким чином вирішувалося питання відповідальності продавця за відсудження речі у покупця третіми особами починаючи із витоків становлення інституту, тобто із римського приватного права та порівняли із його змістом у сучасному цивільному праві України та інших держав. Необхідність такого порівняння була зумовлена ще й тим, що українська правова система входить до складу континентальної або романо-германської сім’ї правових систем, які сформувались під впливом саме римського права. Як відомо існує дві основних підсистеми континентальної правової сім’ї – це романська та германська. Романська підсистема започаткована французькими вченими, ідеї яких втілені в Цивільному кодексі Наполеона 1804 року. Германська започаткована німецькими вченими. Ідеї цих вчених втілені в Германському Цивільному Уложенні 1896 року. Правова система України відноситься до германської підсистеми, а Російської Федерації більш відноситься до романської підсистеми. Відношення правової системи держави до тієї чи іншої підсистеми зумовлює специфіку правового регулювання в тому числі і цивільно-правових відносин. Германська підсистема, до якої входить і правова система нашої держави у більшій мірі в своїх основних положеннях тяжіє саме до римського права, у неї більше спільних рис з римським правом в тому числі і римським приватним правом. Наша порівняльна характеристика показала, що основні положення відповідальності продавця за евікцію у нашому цивільному праві в основному є дуже близькими до таких положень у римському приватному праві, тобто у них більше спільних рис, ніж відмінних. Що стосується правового регулювання нашого питання правом РФ, то тут також є багато спільних рис з римським правом, але відмінностей більше, порівняно з правом нашої держави. Як і в римському приватному праві, так і в сучасному цивільному праві України право власності на річ за договором передавалося не внаслідок укладення самого правочину, а внаслідок фактичної передачі речі. Також спільним є те, що в римському і сучасному цивільному праві продавець не обо’язково при відчуженні речі має бути її власником. Особливо підкреслюємо, що в римському приватному і в сучасному праві відповідальність продавця перед покупцем наступає лише за втрату володіння річчю покупцем, а не за те, що продавець не був власником речі та не передав покупцю права власності на неї. За те, що продавець не є власником речі, а, наприклад, здобув її внаслідок викрадення і це згодом з’ясовується, то продавець за сучасним правом буде нести кримінальну відповідальність, відповідати перед власником, а не перед покупцем. Якщо покупець не втрачав володіння річчю, то продавець не ніс перед ним ніякої відповідальності. Після подання до покупця віндикаційного позову про вилучення речі, він повинен був повідомити продавця та залучити його у справу на свою сторону. Відмінність полягає лише у процесуальних діях по залученню продавця до справи. У римському праві покупець залучав продавця до участі у справи за допомогою спеціально проголошеної формули, а в сучасному праві він повинен подати клопотання до суду про залучення продавця до участі у справі. У римському праві якщо покупець не покличе продавця до участі у справі, то продавець звільнявся від обов’язку захисту покупця і від відповідальності за відсудження речі у покупця. Також передбачалися спеціальні випадки звільнення продавця від обов’язку захисту та від відповідальності. В сучасному ж праві продавець звільняється від своїх обов’язків якщо він не був залучений покупцем до справи якщо доведе, що його участь могла би запобігти відсудженню речі у покупця, в інших випадках він несе відповідальність перед покупцем. Як у римському так і сучасному цивільному праві України продавець, який був залучений до участі у справі і ухилявся від участі у справі або його захист покупця був невдалий і за цих обставин річ була відсуджена ніс відповідальність перед покупцем. В такому випадку також зазначається у ЦК України продавець позбавляється права доводити неправильність ведення справи покупцем. У зв’язку з цим дії покупця під час судового розгляду вважаються правомірними та не можуть бути оспорені продавцем під час регресного звернення. І в сучасному і у римському праві не допускається укладення будь-якого правочину щодо обмеження чи звільнення продавця від відповідальності в разі відсудження речі не допускається. Спільним є також те, що продавець залучається до участі у справі в якості третьої сторони, про що в сучасному праві більш детально зазначено, що продавець вступає у справу в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача. Відмінності полягають у тому, що обов’язок продавця захищати покупця на судовому засіданні та його обов’язок відповідати за відсудження речі у римському праві встановлювався та забезпечувався силою самого укладення угоди за допомогою емансипації, тобто силою мансипації, а в сучасному праві такі обов’язки встановлюються та забезпечуються безпосередньо законом і їх виконання не залежить від того зазначені вони у договорі чи ні. Деякі відмінності стосуються відшкодування збитків покупцю продавцем у разі відсудження речі у покупця. У римському приватному праві продавець був зобов’язаний відшкодувати добросовісному покупцю подвійну вартість речі, а в сучасному праві положення про відшкодування збитків не конкретизується. Очевидно розмір збитків у кожній конкретній справі визначається судом залежно від багатьох об’єктивних обставин справи. Це має як позитивні, так і негативні моменти. У сучасному цивільному праві на відміну від приватного права Риму продавець зобов’язаний також попередити покупця про права третіх осіб на річ та продавати річ за наявності таких прав лише за згодою покупця. Якщо річ буде відсуджена у покупця третіми особами, про права яких попереджав продавець, то такий продавець звільняється від відповідальності перед покупцем.

Зробивши висновок щодо спільних та відмінних моментів у регулюванні нашого питання різними правовими системами, вважаємо за доцільне висловити свої думки про перспективи розвиту та вдосконалення даного інституту. Перш за все підтримуємо думку про те, що захисту в першу чергу мають підлягати права та інтереси добросовісного набувача, а не інтереси поліпшення цивільного обігу. При цьому слід враховувати також права власника на річ, який також має право по витребуванню своєї речі у будь якої особи, яка незаконно володіє нею. Добросовісний покупець має право на захист зі сторони продавця, якщо до нього буде пред’явлений позов третіми особами. При цьому ми вважаємо, що продавця взагалі слід позбавити права оспорювати продаж чужого майна в будь-якому випадку, в тому числі і права пред’являти регресний позов до покупця. Крім того вважаємо, що продавець, залучений до участі у справі на стороні покупця крім захисту покупця має взяти на себе всі витрати, пов’язані з веденням справи покупцем. В разі відсудження у добросовісного покупця речі справжнім її власником продавець повинен, на нашу думку, відшкодувати не лише вартість відсудженої речі, але й відшкодувати збитки, пов’язані з витратами покупця під час утримання речі, її поліпшення, транспортування тощо. Тобто, на нашу думку, в законі необхідно конкретизувати які саме збитки і в якому розмірі у яких випадках продавець має відшкодувати добросовісному покупцю в разі відсудження речі на зразок того, як це здійснено у Французькому Цивільному Кодексі 1804 року. Це необхідно зробити для того, щоб на практиці унеможливити визначення таких збитків судом на власний розсуд і належним чином захистити інтереси добросовісного покупця. Підтримуємо також думку про те, що добросовісний набувач може отримати право власності на річ навіть від продавця, який не є її власником крім випадків, коли ця річ загублена і її власник заявить про неї протягом 6 місяців з дня її знахідки. В інших випадках, якщо до покупця пред’явить позов колишній власник цієї речі, то перед ним має відповідати саме продавець та відшкодовувати йому заподіяні збитки, викликані втратою попереднім власником права власності на річ. Продавець, крім попередження покупця про права третіх осіб на річ має попереджувати покупця про всі домагання до нього з боку цих осіб з приводу речі та про можливість відсудження у нього речі.


Список використаної літератури

1.Cuiacius, Observationes Lib.; Donellus cb evictione et duplae stipulatione pag 212 sq; Duarenus, ad. tit, Cod. 8.45' de eviction, ad rubr. (Oper. pag. 1215); Pothier, Traite du contrat de vente; Puchta, Vorlesungen ueber das heutige rOm. Reoht. II, str. 221; A

dts, Pandecten § 302; Eck, d. Verоflichtung des Verkaufers z. Gewahrung d. Eigenthums (1874 р.); Windscheid, Lehrbuch des Pandectenrechts (7-е вид.) II, § 389, прим. 8а і наступ.; Bechmann Kauf./ У кн. Мітюков А. К. Відповідальність продавця за евікцію в історико-порівняльному висвітленні, стор. 1.

2. Huschke, d. Recht d. Nexum (Д846 г.); Peice, Labeo, т. І, стор. 457; Ihering. Geist d. rom. Rechts Th. Ш, Abth; Girard. Nouv. Rev., Girard. Manuel olementaire do droit Komain (3 вид.); Rabel, Haftung; Karlowa. Rechtsgeschichte; Rudorff, Zeitschrift f. geschichtl. Rechtswissenschaft, т. XIV; Voigt, ХП Tafeln т. II / У кн. Мітюков А. К. Вказ. праця стор. 9.

3. Муромцев, Цив. право давнього Риму passim, але в особливості різко, стор. 6O—61.

4. Мейер Д.І., Русское гражданское право, репр. изд 1902 г., М., «Статут» , 1997 г,, стор. 225-238.

5. Шершеневич, Учебник русского гражданского права (по изданию 1907 г.) М., «Спартак», 1995 г., стор. 316-324.

6. Йоффе О. С. Избранніе труді по гражданскому праву, М., «Статут», 2000 г.

7. Володимирський-Буданов, Обзор иотории русского права (вид.. 3, 1900 р.), стор. 640.; Хрестоматия по истории русского права, вип. 1-ий (вид. 5, 1899 г.), стор. 169, прим. 115.

8. Покровський И.А. История римского права, «Летний сад», 1999 г., стор. 418-423.

9. Мітюков А.К. Відповідальність продавця за евікцію в історико-порівняльному висвітленні.

10. Скловський К.И., О действительности продажи чужого имущества.

11. Стукалова О.В., Проблемы эвикции в гражданском праве России.

12. Підопригора О.А., Харитонов Є. О. Римське право підручник, Київ 2007р.

13. Харитонов Є.О. Гражданское право, К., 2001.

14. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003, Київ «Форум», 2007 р.

15. Науково-практичний коментар до Цивільного кодексу України за редакцією Дзери О.В., Кузнєцової Н.С., Луця В.В., том ІІ, 2-ге видання Київ, «Юрінком Інтер», 2006 р.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:42:45 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
10:19:58 29 ноября 2015

Работы, похожие на Дипломная работа: Відповідальність продавця за евікцію у римському приватному та сучасному цивільному праві України

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150725)
Комментарии (1839)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru