Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Курсовая работа: Тенденції розвитку регіонального телебачення в умовах соціальних перебудов та вплив соціальних проблем на розвиток телевізійної спільноти

Название: Тенденції розвитку регіонального телебачення в умовах соціальних перебудов та вплив соціальних проблем на розвиток телевізійної спільноти
Раздел: Рефераты по журналистике
Тип: курсовая работа Добавлен 14:48:02 13 марта 2011 Похожие работы
Просмотров: 452 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Зміст

Вступ

1. Загальні основи становлення телебачення на державному та регіональному рівнях.

1.1 Традиції та розвиток телебачення в Україні

1.2 Становлення незалежного українського телебачення

2. Тенденції розвитку регіонального телебачення в умовах соціальних перебудов

2.1 Формування сучасного інформаційного суспільства в Україні

2.2 Ефективна програма розвитку телебачення

3. Вплив соціальних проблем на розвиток телевізійної спільноти

3.1 Рівні управлінського аспекту проблеми

3.2 Розвиток регіональних телерадіоорганізацій

Висновки

Список використаної літератури


Вступ

З моменту свого виникнення телебачення України функціонувало як невід’ємна складова загальнодержавної системи телевізійного мовлення СРСР, що й сьогодні залишається фактором впливу на роботу українського телебачення, оскільки основні важелі ідеологічного впливу зосереджені в системі державного ТБ-мовлення. Пірамідальна побудова телевізійного мовлення СРСР (місцеві, міські, обласні, республіканські ТБ-комітети і загальносоюзний комітет) суттєво позначилась на системі телевізійного виробництва на місцях. Телебачення, як сфера діяльності, потребує значного вкладення коштів, і рівень телевізійної продукції в прямій пропорції обумовлювався можливостями міських ТБ-комітетів обласних центрів України, які фінансувалися з коштів, що залишилися після забезпечення верхніх ярусів загальносоюзної телепіраміди. Планова система, що відчутно позначилася на телевиробництві, наклала помітний відбиток і на структуру мовлення. Адже попередньому плануванню піддавалися не лише великі фільми-цикли і ТБ-програми, а навіть їх тематика.

Що ж до підготовки телевізійних видовищ, то тут теж простежувалась чітка тенденція: складні у виробництві телевізійні програми (розважальні ТБ-проекти, музичні програми) в своїй переважній більшості створювалися в Москві. Саме тому в історії розвитку телебачення видовищ в Україні в певному часовому відрізку практично відсутні скільки-небудь вдалі спроби створення такого роду програм.

Єдиною сферою, яка дозволяля вітчизняним телевізійникам випробувати себе у створенні видовищних програм, залишався спорт. Тут вони мали багаторічний досвід організації і проведення масштабних спортивних ТБ-показів і створювали конкурентноспроможний ТБ-продукт, що користувався комерційним попитом навіть на міжнародному рівні.

Кілька разів на рік українське телебачення здійснювало багатогодині трансляції державних політичних свят і приурочених до них демонстрацій трудящих. Абстрагуючись від їх ідеологічного змісту, слід відзначити організаційну і технічну складність таких ТБ-проектів, які, безсумнівно, є телевізійними видовищами. Це може бути свідченням на користь того, що вітчизняні телевізійники вже тоді були готові і спроможні активно працювати над створенням ТБ-видовищ.

Спроби створення якісного телевізійного продукту у сфері розважального і музичного телебачення в Україні довгий час стримувалися монополією загальносоюзного Центрального телебачення. Відзначити в цьому сенсі можна лише роботу редакції літературно-драматичного мовлення і одного з підрозділів українського телебачення — студії «Укртелефільм». Саме тут було створено ряд телевізійних спектаклів за творами українських письменників XVIII-XXст. Ці ТБ-версії літературних творів були спробою телевізійної адаптації літературних творів.

Телебачення видовищ не спинилося у своєму розвитку навіть в умовах недостатнього технічного забезпечення і відсутності можливості вільного розміщення телевізійних програм на телеканалах.

Ситуація в аудіовізуальному просторі нашої країни почала докорінно змінюватися з моменту проголошення державної незалежності України. Цей простір поділений за зонами потенційного покриття. В Україні працюють три загальнонаціональних канали мовлення - УТ-1, УТ-2 і УТ-3. Кілька телеканалів за своєю потенційною глядацькою аудиторією поступово наближаються до охоплення всього населення країни. Це — ICTV, СТБ, Новий канал. Функціонують регіональні і місцеві ТБ-канали. Серед каналів мовлення найбільша питома вага місцевих і міських.

Аналіз роботи нових телевізійних каналів (найбільше це стосується місцевих і міських) дозволяє виявити як мінімум дві суттєві особливості. Перша полягає в розумінні власниками новостворених ТБ-каналів і структур можливостей телебачення в його впливі на формування громадської думки і наявності у них потреби активного маніпулювання нею. Друга особливість — це фактична неможливість створення якісного телевізійного продукту, зумовлена браком реального фінансування в обсязі, необхідному для нормального функціонування професійного телебачення, а також нестача творчих кадрів. До цього слід додати створення органів реального впливу на процеси в телевізійній сфері, як от Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, що складається зовсім не з фахівців цих галузей і має цілком визначену політичну спрямованість.

Незважаючи насерйозні економічні проблеми, державою віднайдені кошти для введення вдію одного знайпотужніших уЄвропі телевізійного центру наСирці вКиєві. Держава забезпечила УТ так званий «зв’язаний» кредит на суму понад 13 млн.доларів США для придбання найсучаснішої ТБ-техніки провідних японських фірм. Потужності центру і нова високоякісна техніка дозволяють створювати власний ТБ-продукт і забезпечувати ефір на 4–5 загальнонаціональних ТБ-каналах. Але навіть це не стало рушійним фактором розвитку державного телевізійного мовлення. З іншого боку, загальнополітична ситуація в країні не сприяла створенню досконалої законодавчої бази у сфері аудіовізуального виробництва. Були прийняті закони України “Про інформацію”, “Про ТБ та радіомовлення”, “Про авторське право та суміжні права”, “Про систему громадського телебачення і радіомовлення”, “Про Національну раду України з питань ТБ і радіомовлення”, покликані регламентувати діяльність у сфері телебачення. Проте ці законодавчі акти не враховували реалії телевізійного виробництва в Україні. Це й спричинилось до потужного впливу в цій сфері кримінального капіталу. Державні телевізійні канали почали активно обслуговувати комерційні структури, які, визначаючи різні параметри телеефіру, безконтрольно використовували найпотужніший в Україні технічний потенціал державного ТБ. Національне телевізійне виробництво на українському державному телебаченні було паралізоване. Ефірний час активно використовувався комерційними структурами, що обслуговували особисті інтереси і амбіції корумпованих чиновників від державного телебачення.

Діяльність новостворених телевізійних структур, що роблять спроби організувати роботу на комерційних засадах (продюсерські виробничі студії, комерційні ТБ-канали), відзначається ще суттєвішими недоліками, ніж державне ТБ незалежної України в початковий період становлення системи телевізійного мовлення. Серйозною перешкодою в їх роботі є те, що до сьогодні, вже після перерозподілу телевізійного ринку, не розроблені чіткі засади державної політики в аудіовізуальній сфері. Загрозу повного розвалу системи державного телевізійного мовлення являє намагання законодавчого переведення державного ТБ-мовлення в систему громадського телебачення. На його фоні Верховна Рада України під тиском кримінально-олігархічних структур зробила спробу позбавити УТ можливості заробляти гроші на рекламі: адже в усьому світі громадське ТБ не має права заробляти гроші на комерційних проектах.

Аналіз причин сучасного стану телебачення видовищ в Україні потребує окремого розгляду ще однієї проблеми, яка суттєво впливає на функціонування телебачення в усіх країнах пострадянського простору. Це ставлення до телебачення як до засобу масової пропаганди і агітації. У світовій практиці цей аспект діяльності телебачення існує осібно і займає не більше 3–4% ефірного часу. Але навіть програми такого цільового спрямування (інформаційні випуски, політична публіцистика і т.ін.) активно працюють на економіку: хвилина рекламного часу в контексті такого роду програм має суттєву вартість, і ефір цим програмам надається, як правило, в оптимальний з точки зору сприяняття інформації час. Але мета українських кримінально-олігархічних кланів, що активно використовують загальнодержавні ТБ-канали, як засіб відчутного поповнення своїх капіталів, полягає у спрямуванні громадської і політичної думки дещо в інше русло. Активно насаджується ставлення до телебачення, як до «засобу масової інформації», обговорюються надумані проблеми «свободи слова« у вітчизняному ефірі. При цьому телевізійні комерційні структури не відчувають потреби у своренні власної інфраструктури виробництва і поширення телепродукту: їх ефірний час заповнений зарубіжним ТБ-продуктом і нескінченними серіалами. Вони продовжують активно експлуатувати сиcтеми загальнонаціонального поширення ТБ-сигналу, створені ще за радянських часів. Усе це дає підстави розглядати їх діяльність, як не зорієнтовані на перпективу.

Узагальнюючи стан і можливості розвитку телебачення видовищ в Україні слід зазначити, що:

Найпотужнішим виробником якісного телевізійного продукту в Україні протягом багатьох років залишається державне телебачення.

Комерційні телевізійні кампанії не здатні з творчих і технічних причин забезпечити виробництво якісної телевізійної видовищної програми без активної співпраці з державним телебаченням. Така співпраця в умовах жорсткої конкуренції виглядає нелогічною і можлива лише в разі значної поступки одного з суб’єктів співпраці, що готовий знехтувати власні інтереси. Як правило, у ролі такого субєкта опиняється державне телебачення.

Розвиток аудуіовізуального простору України відбувається без врахування творчих і технічних реалій вітчизняного телебачення. Відбувається активне зруйнування системи державного телемовлення шляхом нав’язування йому ідеї створення громадського телебачення.

Іноземні і рекламні інвестиції в ТБ-виробництво перебувають під контролем кримінального капіталу. Зароблені на телевізійному рекламному ринку кошти активно вивозяться за межі України.

Створення якісного ТБ-продукту у сфері телебачення видовищ можливе лише за умови ефективного використання технічних і творчих можливостей державного ТБ України та відповідних обсягів інвестування конукрентоспроможних комерційних ТБ-каналів.


1. Загальні основи становлення телебачення на державному та регіональному рівнях

1.1 Традиції та розвиток телебачення в Україні

телебачення незалежний український

Телебачення в незалежній Україні не виникло на пустому місці: воно мало більш ніж п'ятдесятирічну історію, багаті традиції та висококласні кадри. Саме це допомогло українському телебаченню поступово досягти, незважаючи на економічну та політичну кризу, доволі високого рівня і не втратити аудиторію.

Одним з перших учених, що досліджували практичне застосування телевізії, був українець Борис Грабовський, який, щоправда, працював за межами України. У 1928 році він вперше у світі сконструював повністю електронну систему телебачення і продемонстрував на ній передачу рухомого зображення. Проте згодом відкриття Грабовського було відсунуте на задній план винаходами інших вчених, зокрема американських та німецьких.

1 лютого 1939 року відбулася перша телетрансляція в Києві, зі студії, спеціально обладнаної в Будинку Українського радіо. Аудиторія цих перших трансляцій складалася з декількох десятків власників телеприймачів, що мешкали в столиці України; передавалися, як правило, концерти оперної та естрадної музики. Про телетрансляції повідомлялося в місцевих друкованих органах комуністичної партії, і тривали вони аж до початку німецько-радянської війни 22 червня 1941 року. Після війни розвиток телебачення в Україні уповільнився.

Тільки в 1949 році на Хрещатику,26 почалося будівництво першого українського телецентру. Наприкінці 1951 року звідси почалися перші телетрансляції, переважно прямі передачі концертів оперних артистів. Першим директором українського телебачення стала Н.Серапіонова.

Протягом наступних 15 років телецентри відкривалися послідовно у Харкові, Донецьку, Одесі, Львові, Дніпропетровську, Луганську, Сімферополі, Запоріжжі, Херсоні, Миколаєві, Сумах, Чернівцях, Кіровограді та Ужгороді. Телебачення, яке зараз є всепланетарним явищем, у той час було суто регіональним, місцевим, прив'язаним до студій.

З 1954 року у Києві з'явився пересувний телецентр, який виїжджав для репортажів з місць надзвичайних подій. Тоді ж телеефір почали заповнювати кінофільми, а з 1956 року в Києві знімалися і телефільми.

20 січня 1965 року вперше в ефір вийшла загальнореспубліканська телепрограма України - "УТ". Першу програму підготовила Харківська студія телебачення. Уже в цьому 1965 році обсяг мовлення УТ становив понад 200 годин. У наступні 5 років тривав поступовий перехід від разових виходів обласних студій з передачами на УТ до створення загальнореспубліканських циклів та рубрик, проведення спільних екранних акцій. В 1969 році вийшла в ефір перша кольорова програма УТ.

До 1972 року усі телетрансляції відбувалися на одному каналі; з 6 березня 1972 року УТ було відокремлене від ЦТ і почало виходити на окремому каналі.

Якісно новий етап в історії українського телебачення розпочався після Чорнобильської аварії 26 квітня 1986 року. Після катастрофи УТ було заборонено транслювати будь-які телесюжети, що могли б свідчити про важкі наслідки аварії. Творчій групі з 2 телеоператорів, що вирушила 2 травня до Чорнобиля, було заборонено знімати. Політбюро ЦК КПРС видало таємне розпорядження про спеціальну підготовку репортажів, що свідчили б про нормальну життєдіяльність району, де відбулася аварія. Перший відеорепортаж безпосередньо з зони аварії потрапив до інформаційної програми "Актуальна камера" УТ тільки 12 травня. Зусиллями героїчних працівників київського телебачення правда про Чорнобиль стала доступною для всіх телеглядачів України. Протягом 1986-88 років творчою групою з телестудії "Укртелефільм" було створено трилогію "Чорнобиль:два кольори часу", що увійшов в історію як один з найкращих українських телефільмів.

Тим часом на українському телебаченні відбувалися процеси, що відповідали загальній демократизації, відновленню свободи слова та гласності в СРСР. Першими програмами, що вловили цю течію, були програми "Молодіжної студії "Гарт". Однією з найяскравіших програм став літературно-мистецький відеоканал "Плеяда", організатором якого була коментатор Людмила Лисенко. Ця програма активно сприяла національному відродженню, торувала шлях до незалежності нашої держави.

Наприкінці 80-х років добре прижилася на Українському телебаченні форма відеоканалу. До неї належали інформаційні програми "Ранкова мозаїка", "Вечірній вісник", "Будьте з нами", громадсько-політичні випуски "Творче об'єднання "Громада" представляє. . . " , телеканал "Право", літературно-художня студія "Основа", науково-популярна програма "Свічадо", дитяча "Канал "Д"", кінематографічна "Чарівний промінь" тощо. Одні з цих програм адресувалися всім, інші - певній аудиторії (молодіжній, дитячій), треті призначалися глядачам за інтересами.

Друга половина 80-х років ознаменувалася на телебаченні принципово новою формою спілкування - телевізійними мостами. Перший український телеміст "Київ-Братислава" було влаштовано в 1986 році, йому передував договір про творчу співпрацю між Українським та Словацьким телебаченням. Протягом наступних двох років було проведено більше двадцяти таких телемостів.

Коли 15 травня 1993 року розпочала роботу перша сесія Верховної ради України ХІІ скликання, було вирішено повністю у відеозапису передавати на І програмі УТ засідання починаючи з 18 години. Такий порядок висвітлення сесій парламенту тривав 4 роки.

Під час загострення політичної ситуації в 1993-91 роках телебачення стало рупором політичних сил, які часто намагалися незаконно скористатися ним для пропаганди своїх ідей. Перед будинком Держтелерадіо на Хрещатику часто збиралися мітинги, влаштовувалися страйки та голодування. Так Українське телебачення поступово стало заручником політичних пристрастей, які вирували у суспільстві. Щоб якось послабити тиск на УТ з боку різних політичних сил, а найголовніше, щоб вивести керівництво Держтелерадіо з-під щільної опіки Верховної Ради, Кабінет Міністрів 8 серпня 1994 року прийняв постанову "Про перетворення Держтелерадіо в Державну телерадіомовну компанію України (Укртелерадіокомпанію)". Тепер уся влада була зосереджена в руках президента телерадіокомпанії, колегіальність управління була скасована. Так була здійснена чергова реорганізація системи телебачення та радіомовлення України, що у значній мірі сприяла тій кризі ефірних ЗМІ, що загострилася на початку 90-х років. Поза тим, ще до здобуття Україною незалежності українське телебачення стало окремою, незалежною від вказівок з Москви системою.

19 серпня 1994 року, в день перевороту Державного Комітету Надзвичайного Стану в Москві, на українському телебаченні повинне було відбутися планове профілактичне відключення технічних засобів. Проте телебачення з самого ранку працювало, транслюючи, як і всі інші канали, програми ЦТ. Всі телеканали були здубльовані з ЦТ аби передавати розпорядження ДКНС. О 14:00 керівництво УТ відключило канал Українського телебачення від І програми ЦТ, а о 16 годині в прямому ефірі з Київської телестудії до народу звернувся Голова ВР України Кравчук, повідомивши, що режим надзвичайного стану на території республіки не вводиться. У першому випуску "Новин" УТ о 17 годині матеріалів на підтримку путчистів не було. Так само і в подальших випусках були тільки матеріали, що непрямо засуджували дії ДКНС.

Партнерство та взаємодію між програмними службами та профільними головними редакціями мали здійснювати створені натомість Головна редакція телевізійних програм і випуску і відповідна служба на радіо. Відповідальність за достовірність змісту та художню якість передач повністю покладалася на їх творців. Безперечно, це рішення Президента Укртелерадіокомпанії М. Охмакевича було помилковим. Складний технологічний процес підготовки передач та видачі їх в ефір був позбавлений штабу. Побачивши ускладнення, які воно за собою принесло, він сприяв створенню Генеральної дирекції програм УТ. Але при цьому цілий ряд його функцій не були визначені, що поглиблювало кризу УТ.

Проте ця криза не була помітною на фоні політичної ейфорії, яка панувала в суспільстві. Одразу після проголошення незалежності екран УТ заповнили численні "застольні бесіди", малохудожні політизовані "круглі столи" , нескінченні прес-конференції та брифінги. Починається і малоконтрольоване засилля реклами. Активна позиція українського телебачення сприяла підтвердженню під час референдуму 1 грудня 1994 року "Акту незалежності України".

Після референдуму почала втілюватися в життя постанова Кабміну України про впровадження в Укртелерадіокомпанії контрактної форми прийому на роботу керівників, творчих працівників, спеціалістів та висококваліфікованих службовців. У лютому всі майже 9 000 працівників системи державного телебачення і радіо були звільнені, а потім із кожним індивідуально укладався контракт на роботу в компанії строком від 1 до 3 років. Водночас були здійснені і деякі структурні зміни на УТ. До десяти існуючих головних редакції Генеральної дирекції програм УТ додалося ще 4. Одночасно над головними редакціями було створено ще одну ланку - у вигляді творчих об'єднань: "Громада", "Культура", "Наука", "Молодість". Через це суттєво зросла чисельність кадрів, проте приріст обсягів мовлення УТ був неістотний. Водночас через відставання зарплатні і особливо авторських гонорарів від темпів інфляції телевізійники були просто незацікавлені в творчій роботі.

Одночасно з вищеназваними структурними змінами в генеральній дирекції програм УТ-1, було створено керівництво "Творчо-виробничого об'єднання другої програми Українського телебачення", основою формування якої мала стати студія "Укртелефільм" з її творчим і технічним потенціалом. Проте кадри студії не були готові до освоєння телевізійного ремесла. Набрані ж додаткові співробітники в більшості мали слабке уявлення про технологію підготовки телепередач. Крім того, не вдалося розробити оригінальну концепцію програми УТ-2. Її структурні підрозділи дублювали чи тематичні головні редакції УТ-1, чи знімальні структури студії "Укртелефільм". Безперспективною була ставка на технологічну базу "Укртелефільму" як виробничу основу для формування УТ-2. Через рік від цієї ідеї відмовилися.

Тим часом з'явилося УТ-3, директором якого став М. Білоус. Це був суто творчий підрозділ, сформований при Головному технічному центрі УТ. Безпосередньо передачі готувалися не за рахунок державних асигнувань, а за залучені кошти - спонсорські, надходження від реклами, а також програм сторонніх виробників (комерційних телекомпаній). Головною особливістю УТ-3 став специфічний екранний імідж програми. Це досягалося перш за все наскрізним веденням усієї програми телевечора одним модератором. На відміну від традиційних радянських дикторів, ведучі УТ-3 самі готували свої екранні "прокладки", багато імпровізували. Інша особливість цього каналу - високий темпоритм ходу самої програми. Якщо по УТ-1 з 19:00 до 24:00 транслювалося, як правило, 7-8 передач, то по УТ-3 - майже вдвічі більше. Кожен випуск, окрім художніх фільмів, займав 20-30 хвилин. Такий же високий і внутрішній динамізм більшості передач. Тому в структуру програми УТ-3 органічно вписалися випуски новин CNN. Канал задумувався як своєрідне "Вікно у світ" - на противагу УТ-1, що традиційно переважну частину свого ефірного часу віддавало власній продукції. Практично всі передачі УТ-3 створювалися недержавними телекомпаніями ("ЮТАР", "Мегапол", "7 канал", "Гравіс", "ТБ Табачук", "УНІАН" тощо). УТ-2 та УТ-3 мусили ділити канал з Російським телебаченням, яке вдвічі переважало їх за ефірним часом.

У телевізійному просторі України склалося таке становище: на її території розповсюджувалися російські телепрограми "Останікно" (повністю), "Російський канал" (до 60%), 2/3 так званої "Освітньої програми", яким протистояли УТ-1 обсягом 15 годин середньодобово, УТ-2 та УТ-3. Перевага склалася на користь російських телепрограм, які успадкували технічну базу колишнього всесоюзного телебачення.

Згідно з Проектом положення "Про Державну телерадіомовну компанію України", Укртелерадіокомпанія мала бути загальнодержавною організацією, до складу якої повинні входити республіканські підрозділи та підрозділи телебачення та радіомовлення в областях (містах), що здійснюють теле- та радіомовлення на території України та за її межами. Виконуючи ці завдання, компанія веде творчо-виробничу, господарську та комерційну діяльність, має переважне право на використання теле- та радіомережі на всій території України, може мати власні телерадіокомунікаційні засоби. Укртелерадіокомпанія мала визначати зміст, обсяг і порядок розповсюдження республіканських, міських і обласних державних радіопрограм, що входять до її структури і складають єдину систему телерадіомовлення України. Її фінансування повинне здійснюватися за рахунок державного бюджету і коштів від комерційної діяльності та спонсорства.

З'являється ідея ретрансляції супутникових телеканалів з-за кордону. Для цього слід було подолати ряд перешкод: відсутність якісної технічної бази для масового прийому та поширення зарубіжних телепрограм; неправомірний прийом та розповсюдження сигналів більшістю комерційних телекомпаній України; відсутність синхронних перекладів українською мовою більшості програм зарубіжних телестанцій за умов мовної неготовності значної частини нашого населення сприймати їх в оригіналі.

До певної міри подолати ці бар'єри вдалося лише ICTV (International Commercial Television) - телекомпанії, заснованій у концерном РРТ та американською корпорацією "Storyfirst Communications". Оснащений сучасною апаратурою АСК ICTV давав можливість приймати з супутників програми багатьох телекомпаній світу. Але це не механічна ретрансляція, а осмислена вибудова своєї програми з багатьох компонентів. Правда, на виробництво власної продукції телекомпанія у перші роки вийти так і не змогла. Одначе вона заявила про намір розповсюдити свій вплив на територію всієї України.

Україна планувала запуск власного восьмиканального супутника з метою відкриття українського супутникового телебачення, проте це так і не було здійснено. А першою прорив до космічного мовлення здійснила телекомпанія "ТОНІС" - найстарша в країнах СНД недержавна телекомпанія.

1.2 Становлення незалежного українського телебачення

Становлення незалежної української держави збіглося у часі з періодом виникнення комерційних (недержавних) телекомпаній. Офіційні свідоцтва на право вести мовлення одержали майже тисяча компаній, студій, редакцій, програм ТБ та радіомовлення, що не входили до системи Укртелерадіокомпанії, в тому числі більше 400 телекомпаній. З них 284 не вели мовлення.

Зарубіжна відеопродукція, використовувана абсолютною більшістю "альтернативних" телестудій , є основою їхнього екранного благополуччя. Підхід переважної більшості недержавних засобів ТБ до використання наданого їм ефірного часу є досить одноманітним: в основному прокат закордонної відеопродукції, часто сумнівної технічної та художньої якості.

Функції координатора творчих і технічних зусиль недержавних телекомпаній прагне взяти на себе громадська організація "Українська телевізійна спілка", утворена наприкінці 1994 року. Вона об'єднала близько 50 колективних членів. Основну свою увагу керівництво Спілки зосередило на проблемі розбудови телеінформаційного простору в Україні.

Введення у дію Закону України "Про телебачення і радіомовлення" поставило на порядок денний питання про одержання усіма компаніями ліцензій на право телерадіомовлення.

Система телерадіопростору України оформилася: на трьох загальнонаціональних каналах працюють три незалежні телеструктури - Національна телекомпанія, "Студія 1+1" та "Інтер", конкуренція між якими сприяє урізноманітненню програм, позитивно служить інтересам глядачів. До них наближається ICTV (реформоване у 2003 році), спостерігається відчутне творче зростання та поширення майже на всю Україну телекомпанії "СТБ". Свій мікроклімат у місцевому телеефірі створюють сотні телерадіоорганізацій - від обласних то селищних.

Щоденний аналіз програм вітчизняних телекомпаній засвідчує, що значна частка їх ефіру зайнята відеопродуктом зарубіжного виробництва. Лише Національна телевізійна та радіомовна компанії, ряд обласних ДТРК, окремі комерційні ТК ("1+1", "ТЕТ", "СТБ" тощо) приділяють увагу виробництву власного телепродукту. Багато ж інших не дотягують до 50-відсоткової планки, і часто за рахунок трансляції концертів, заходів та презентацій. Законом "Про кінематографію" було встановлено квоту демонстрування національних фільмів, що становить не менше 30% національного екранного часу.

Використання телебачення і радіомовлення у виборчих кампаніях - питання, яке чи не найприскіпливіше розглядається законодавством нашої країни. У демократичному суспільстві головним завданням мовлення має бути обслуговування інтересів громадськості, тобто аудиторії. Якщо компанія телемовлення є комерційним підприємством, вона повинна виявляти інтереси споживача, оскільки її завданням є продаж аудиторії рекламодавцям. На жаль, в Україні ці принципи виконуються не завжди, наявна певна політична самоцензура телепрограм.

У цілому до 2008-го року система телемовлення в Україні має забезпечення доведення до кожного жителя країни щонайменше 6 загальнонаціональних програм наземної та супутникової форм розповсюдження, до десяти регіональних телепрограм, від 4 до 10 програм місцевого рівня, трансляцію програм у місцях підвищеної забудови через багатоканальні кабельні та ефірно-кабельні мережі, у сільській місцевості - впровадження програм на базі телекомунікаційних мереж багатофункціонального призначення. Крім того, має розпочатися трансляція з України програми на зарубіжжя через український супутник зв'язку.


2. Тенденції розвитку регіонального телебачення в умовах соціальних перебудов

2.1 Формування сучасного інформаційного суспільства в Україні

Формування сучасного інформаційного суспільства в Україні обумовлює необхідність державної підтримки підприємств, що функціонують у сфері надання інформаційних послуг. Особливе місце в цьому процесі займають підприємства кабельного телебачення, розвиток яких сприяє поступовому переходу від індустріального до інформаційного суспільства. Тому сучасний стан розвитку ринку кабельного телебачення потребує розробки і впровадження більш дієвих механізмів державного управління.

Демократизація суспільства, процеси інформатизації, переосмислення ролі інформації та її значення в формуванні національної свідомості, розширення меж інформаційного простору шляхом впровадження новітніх технологій вимагають наукового обґрунтування необхідності розробки основних положень державної програми розвитку ринку кабельного телебачення. Це більш тим важливо, що підприємства кабельного телебачення є основним джерелом розповсюдження суспільнозначимої інформації усім верствам населення, що дає право говорити про важливу соціальну роль даного виду мовлення.

Загальні положення теорії державного управління, економічної теорії розглянуті в працях українських вчених Г.В. Атаманчука, В.Д. Бакуменка, В.Ф. Беседина, С.О. Білої, А.С. Гальчинського, В.М. Геєця, Г.К. Губерної, В.В. Дорофієнка, М.Х. Корецького, Н.Р. Нижник, С.Ф. Поважного, М.Г. Чумаченка.

Проблеми організації державного управління в розвиткові інформаційної сфери складні і багатопланові. Різноманітні аспекти цієї проблематики знайшли своє відображення в наукових роботах відомих українських фахівців О.І. Амоші, В.Г. Бондаренка, С.В. Демченка, А.О. Дєгтяра, Є.В. Кільчицького, Є.А. Макаренко, В.М. Орлова, В.К. Стеклова, О.Ю. Чубукової, а також зарубіжних вчених Р. Арона, Д. Белла, М. Вебера, Р. Каца, Й. Масуди, М. Пората, Т. Стоун’ера, О. Тофлера. Проте окремі питання, зокрема, що стосуються проблем удосконалення державних механізмів управління діяльністю підприємств, які надають послуги кабельного телебачення та створення моделі суспільного мовлення в Україні не знайшли вирішення в цих та інших дослідженнях.

У зв’язку з цим необхідною є розробка теоретичних положень, методологічних підходів і практичних рекомендацій щодо удосконалення механізмів державного управління підприємствами кабельного телебачення як складової сфери інформаційних послуг шляхом розробки положень державної програми розвитку.

Сучасне суспільство поступово переходить на новий етап розвитку, який визначається зниженням ролі матеріального виробництва, розвитком сектору послуг і зростаючою роллю інформації. Ці характерні риси обумовили можливість створення в Україні „інформаційного суспільства”.

Сфера інформаційних послуг займає особливе місце в економіці розвинутих країн, в тому числі і в Україні. Поступово відбувається інтеграція засобів зв’язку в усі сфери життя. Отже, в дисертаційній роботі доведено, що така глибока інтеграція інформаційних технологій в основні сфери життєдіяльності суспільства визначає їх важливу роль й потребує підвищеної уваги з боку держави до становлення і розвитку цієї сфери.

Аналіз історичного розвитку та становлення теорії державного управління показав, що без втручання держави в економіку неможливий розвиток ринкових відносин. Особливо ця тенденція характерна для становлення та розвитку в Україні інформаційного ринку, діяльність суб’єктів якого відбувається під впливом як ринкових, так і державних механізмів управління. Надмірне втручання держави може привести до цілого ряду негативних наслідків: зниження інвестиційної привабливості, відсутності конкуренції, скорочення наукових розробок.

Таблиця 2.1 Етапи розвитку інформаційних технологій

Етап Період

Основна дія чи

винахід

Назва інформаційної технології Сфера застосування
І етап з 1832 р.

телеграф

телефон

кабельна (проводна)

сфера зв’язку;

виробнича сфера;

сфера комунальних послуг;

ІІ етап

з 1895 р.

радіо

телебачення

радіохвильова (безпроводна)

інформаційна сфера;

виробнича сфера;

сфера зв’язку;

культурно-розважальна сфера;

ІІІ етап з 1957 р. використання супутників для передавання інформації супутникова

інформаційна сфера;

сфера зв’язку;

виробнича сфера;

ІV етап

з 1968 р. комп’ютер комп’ютерна

інформаційна сфера;

виробнича сфера;

сфера зв’язку;

телекомунікаційна сфера;

V етап з 80 – х рр. злиття засобів зв’язку та обчислювальної техніки глобальна чи інтегрована виробнича та невиробнича сфера;

Внаслідок цього, основним напрямком розвитку інформаційного ринку є розробка ефективних механізмів державного управління підприємствами, що діють на ньому. При цьому, в залежності від функцій запропоновано поділяти державні органи влади на регуляторні та управлінські.

Так, до управлінського органу пропонується віднести орган влади, основною задачею якого є реалізація державної політики у сфері економіки, розробка державних програм економічного розвитку країни, прогнозів розвитку різних галузей економіки, законодавчих і нормативних актів.

В свою чергу, до регуляторного органу пропонується віднести незалежний орган влади, основні функції якого полягають в забезпеченні рівних умов діяльності на ринку, контролі за виконанням суб'єктами ринку законодавства, а також якості зроблених ними товарів (послуг) та задоволенні попиту споживачів. Крім того, цей орган повинен виконувати важливі задачі щодо затвердження цін і тарифів на визначені товари (послуги) та контролювати діяльність монополістів.

Така форма організації управління підприємствами ринку кабельного телебачення, коли існують автономно державні органи влади, що виконують регуляторні функції і органи, які мають управлінські функції є найбільш ефективною в сучасній економіці.

2.2 Ефективна програма розвитку телебачення

Важливою формою державного регулювання економіки є державне економічне програмування. При цьому, метою державного програмування є досягнення прийнятного для держави варіанту розвитку економіки, а головним завданням - підтримка економічної рівноваги, вплив на якісне перетворення економіки, стимулювання її розвитку.

З метою розробки ефективної програми розвитку ринку кабельного телебачення доцільно використовувати методи планування, прогнозування та програмування. При цьому, планування являє собою процес прийняття управлінського рішення, який передбачає вибір, і за альтернативної постановки цілей, визначення пріоритетів, розробку комплексу заходів, що забезпечують їх досягнення.

Що стосується прогнозування, то воно може виступати як самостійна форма регулювання, так і як науково-аналітична стадія планування. За допомогою прогнозування визначається можливий стан економічного й соціального розвитку українського ринку кабельного телебачення на майбутнє, альтернативні шляхи його розвитку та обґрунтовується вибір найбільш прийнятного варіанту.

Програмування, як форма державного управління, має сприяти розв’язанню найважливіших проблем, загальнодержавних за значенням: науково-технічних, економічних, соціальних, екологічних та інших. Воно мусить забезпечити комплексний підхід і цілеспрямований розподіл ресурсів для розв’язання певної проблеми і досягнення поставленої мети.

В Україні з метою розвитку інформаційної сфери були сформовані і стверджені ряд документів, в яких зазначено основні положення державної політики в інформаційній сфері, а саме, Національна програма інформатизації, Концепція розвитку телекомунікацій в Україні до 2010 року та Концепція розвитку зв’язку України до 2010 року. Але питання розвитку ринку кабельного телебачення залишилися поза увагою держави. Тому в роботі доведена необхідність створення програми розвитку цього ринку.

Для розробки основних положень програми проведено комплексний аналіз основних тенденцій розвитку ринку кабельного телебачення та визначено роль і місце держави в процесі її реалізації.

Може бути здійснено теоретичне обґрунтування та вирішення актуальної задачі удосконалення механізмів державного управління та регулювання діяльності підприємств, що надають інформаційні послуги, на базі створення державної програми розвитку ринку телебачення. Зміст основних висновків і пропозицій полягає у наступному.

1. Сфера інформаційних послуг займає особливе місце в економіці Україні. Це пояснюється швидкими темпами розвитку та глибокою інтеграцією інформаційних технологій в основні сфери життєдіяльності суспільства. При цьому визначається, що для ефективного розвитку інформаційної сфери необхідно удосконалити механізми державного управління підприємствами, які діють у цієї сфері.

2. Дослідження теорії державного управління дозволило визначити роль держави в економічних процесах та довести, що наявність державного монополізму в сфері інформаційних послуг стримує розвиток ринкових відносин і призводе до наступних негативних наслідків, таких як, зниження інвестиційної привабливості галузі, відсутність конкуренції, скорочення наукових розробок. Для їх подолання запропоновано визначити межі впливу держави в діяльність підприємств інформаційної сфери.

3. В роботі доведено, що ринок кабельного телебачення має свої особливості, наявність яких свідчить про необхідність відокремити цей ринок в загальній структурі ринку телекомунікацій та запропонувати відповідні механізми державного втручання. Існування даного ринку обумовлено потребою населення в доступній та якісній інформації. Підприємства кабельного телебачення задовольняють цю потребу, виконуючи роль посередника між населенням та телерадіоорганізаціями. В роботі доведено, що в залежності від виду послуг існують чотири типи підприємств кабельного телебачення: підприємство, що надає послугу по передаванню телевізійного сигналу, підприємство, що надає послугу по передаванню телевізійного сигналу і телекомунікаційних послуг (Інтернет), підприємство, що виробляє інформаційний продукт та розповсюджує його по кабельних мережах та підприємство, що надає весь комплекс послуг.

4. Дослідження закордонного досвіду державного регулювання ринку кабельного телебачення надало можливість зробити висновок, що український ринок кабельного телебачення находиться лише на початку свого розвитку і має велику кількість проблем, до яких відносяться наступні: відсутність базового законодавчого документу, в якому необхідно визначити основних суб’єктів ринку кабельного телебачення, відсутність чіткого розмежування управлінських та регуляторних функцій органів державної влади, низька інвестиційна привабливість ринку та неефективна політика державного втручання в діяльність підприємств, які діють на цьому ринку. Для вирішення цих проблем запропоновано удосконалити існуючу законодавчу базу України шляхом розробки та імплементації закону „Про кабельне телебачення”. При цьому пропонується розмежувати управлінські та регуляторні функції органів влади й усі регуляторні функції покласти на Національну Комісію з питань регулювання зв'язку, а управлінські – на Державний комітет зв’язку та інформатизації.

5. Зазначено, що процеси демократизації в усьому світі привели до необхідності створення суспільного мовлення. В роботі розроблено модель українського суспільного телебачення, що заснована на використанні закордонного досвіду. Доведено, що підприємства кабельного телебачення повинні виконувати провідну роль у розповсюдженні та фінансуванні суспільного телебачення. Це визначає соціальну спрямованість послуг, що надають підприємства кабельного телебачення українському споживачеві.

6. Визначено, що одним з інструментів державного управління є встановлення цін на соціальноважливі для суспільства товари чи послуги. В роботі виявлено недосконалість існуючого методу ціноутворення на послугу кабельного телебачення та доведено, що найбільш ефективним при розрахунку ціни на ці послуги стане використання системи взаємного субсидування, а саме, на „соціальний” пакет телевізійних передач встановлюється занадто нижча ціна, а на „елітний” пакет - висока ціна, яка перекриватиме витрати виробника і сприятиме одержанню ним необхідного прибутку.

7. Розроблено основні положення державної програми розвитку ринку кабельного телебачення, що засновано на удосконаленні законодавчої бази, розмежуванні державних органів, які регулюють діяльність ринку кабельного телебачення, на регуляторні та управлінські з наданням їм відповідних повноважень, впровадженні підходів до формування системи фінансування українського суспільного телебачення, визначенні шляхів залучення кабельних операторів у цей процес та розрахунку прогнозних показників розвитку ринку кабельного телебачення на перспективу.


3. Вплив соціальних проблем на розвиток телевізійної спільноти

3.1 Рівні управлінського аспекту проблеми

Сьогодні поряд із зростанням чисельності телерадіокомпаній, підвищенням, хоч і занадто повільним, загального технологічного рівня галузі, ми спостерігаємо зниження якості телерадіопрограм, невиконання підприємствами і організаціями ключової суспільної функції, повну відсутність системного бачення стратегії і розвитку телерадіопростору з урахуванням національних інтересів і вимог національної безпеки. У цьому коріння таких ключових проблем, як бездуховність, неповага до мови, до культури, підвищення соціальної напруженості суспільства.

У чому головні причини такого стану речей. Я хотів би, щоб ми проаналізували це на рівні управлінського аспекту проблеми, законодавчого, економічного і технологічного.

Управлінський. На сьогодні українському телерадіопросторі склалась певна система відносин. Якщо в загальному, в системі управління телерадіопростором існують кілька ліній конфлікту. Подивіться на схему, перша і основна з них - це конфлікт Національна рада з питань телебачення і радіомовлення і Державний комітет телебачення і радіомовлення.

У відповідності до Закону "Про Національну раду" Національна рада здійснює ліцензування телерадіомовлення, нагляд за дотриманням телерадіоорганізаціями ліцензійних умов. Наголошую на тому, що сфера контролю Національної ради розповсюджується на всі телерадіоорганізації, незалежно від форм власності. Натомість Держкомітет з телебачення і радіомовлення як центральний орган виконавчої влади контролює діяльність державних телерадіоорганізацій, тобто значного сегменту вітчизняного мовлення.

Таким чином, в одній предметній сфері ми маємо фактично два органи. Саме завдяки існуванню конфлікту повноважень цих органів, а також завдяки прямій вказівці з законопроект Адміністрації Президента сьогодні склалась ситуація, коли всупереч вимогам законів про телебачення, про Нацраду обласні державні телерадіоорганізації ведуть мовлення на загальнонаціональних каналах частково УТ-1, а зараза на УТ-2, не маючи стратегії і розуміння, що їх чекає в майбутньому.

Хочу нагадати, що за мовчазної згоди Держкомтелерадіо і уряду обласні держтелерадіокомпанії були свого часу витіснені з каналу УТ-3 на канал УТ-1, потім на УТ-2.

Сьогодні ситуація складається так, що, очевидно, вони покинуть і цей загальнонаціональний канал. Нагадаю, що в цій ситуації, крім нашого профільного комітету я не почув жодної державної інституції, яка би захистила права обласних телерадіокомпаній, яких незаконно викидали з одного каналу на інший. Отже, можна говорити, що сьогодні функції Державного комітету з питань телебачення і радіомовлення фактично не визначені і не зрозумілі для більшості учасників ринку.

Нещодавно в затвердженому указі Президентом положення про Держтелерадіо містяться загальні вказівки на сферу їх компетенції - координація, регулювання функціональне і таке інше.

Що таке "інформаційна сфера", якою треба координувати, ніхто не може пояснити зрозуміло. Показовим є в цьому плані намагання від виконавчої влади додатково розширити повноваження, наприклад, на функції додаткового ліцензування, законопроект, який ми відхили.

На створення самостійного окремого державного реєстру телерадіоорганізацій закон, який ми відхилили у Верховній Раді, але про це трошки пізніше.

Друга лінія конфлікту - Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, Державний комітет зв'язку і інформатизації. Ви знаєте, що згідно з чинного законодавства Національна рада займається розподілом і контролем за використанням радіочастотного ресурсу, а також координує розподіл смуг радіочастот, які виділені для радіомовлення. Фактично видаючи ліцензію на мовлення Національна рада раз і назавжди дає дозвіл для каналу мовлення. За логікою речей інших ліцензій не треба. Що є на сьогодні?

У відповідності Закону про радіочастотний ресурс передбачає, що крім ліцензії на мовлення такі ліцензії на використання радіочастот повинні видаватися Держкомзв'язком, звідси так звана проблема подвійного ліцензування, звідси інструмент впливу на телерадіоорганізації, які теоретично маючи ліцензію Нацради можуть не почати своє мовлення або можуть зупинити своє мовлення за рішенням Держкомзв'язку. В чому полягає наше бачення стратегії діяльності телерадіопростору України?

З одного боку мінімізація ролі Держкомтелерадіо і управління галузі, а в перспективі - ліквідація цієї структури, як втілення застарілої моделі управління. З зрозумінням, що її статус прописано в Конституції.

З іншого боку в розширенні повноважень і посиленні статусу Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. З іншого боку відмови від подвійного ліцензування і дублювання повноважень Національної ради Державним комітетом зв'язку.

На законодавчому рівні для нас є принципово важливим, як найшвидше завершити реформування та радіопростору. На сьогоднішній день, ви знаєте, в першому читанні прийнято Закон про телебачення і радіомовлення і Закон про Національну раду.

Перший Закон про телебачення і радіомовлення однозначно здобув схвалену оцінку експертів комітетом Ради Європи і вітчизняних експертів.

Закон про Національну раду з питань телебачення і радіомовлення був суттєво доопрацьований комітетом під час першого читання. І сьогодні ми пропонуємо Верховній Раді принципово нову модель законодавчого управління, де Національна рада - експертний незалежний орган, на який не впливає ні законодавча, ні виконавча гілка влади після призначення членів Національної ради. Відмінена ротація, і члени Національної ради функціонують 4 роки підряд після того, як вони отримали вотум довіри або від парламенту, або від Президента.

На сьогодні на законодавчому рівні ми зіштовхнулись з так званим конфліктом паралельного мислення. Уряд нам пропонує законопроекти, які створюють додаткові проблеми, і ми їх відхиляємо, втрачаючи час, в той час коли парламент чи комітет мусив би активніше розбудовувати законодавчу сферу.

Одним із здобутків нашого життя, я вважаю, є громадське обговорення і ухвалення Закону про рекламу, яким вдалося значною мірою визначити єдині параметри і єдині принципи поведінки вітчизняного телерадіопростору.

Зразу ж скажу про те, що, на жаль, деякі телерадіокомпанії вільно послуговуються цим законом. І я думаю, що відповідні органи повинні на це реагувати. Тому що якщо діяти, як діє канал "1 плюс 1" під час показу бою Віталія Кличка, коли співвідношення між боєм і рекламою був десь 1 до 10, що не просто суперечить закону, а суперечить здоровому глузду, то, очевидно, я думаю, не такий Закон про рекламу ми приймали. Але це проблема тих органів, які контролюють. Але сьогодні я хотів як позитив зафіксувати легалізацію, вихід з тіні і суттєве зростання грошей в рекламному ринку України. Сьогодні ми присутні при своєрідному історичному моменті, тому що за згоди керівників провідних вітчизняних телеканалів я хочу оприлюднити офіційну інформацію щодо надходжень від реклами на ці канали за 9 місяців 2009 року.

Тут сума в тисячі гривень, того, що отримали провідні національні телекомпанії за 2009 рік, 9 місяців. Парадоксальною тут є ситуація. Ви бачите: в нас рівні долі місця на рекламному ринку в цілому між телекомпанією "СТБ" і Першим національним. І за 9 місяців 2009 року вони отримали майже, м'яко кажучи, однакові надходження. Національна телекомпанія - 3 з половиною мільйони, а СТБ 23,5 мільйони.

Динаміка розвитку телерадіоінформаційного простору за останні десятиріччя красномовно характеризується такими фактами. Крім майже трьох десятків державних телерадіокомпаній, сьогодні ефір наповнюють більше тисячі - тисячу п'ятдесят дві телерадіокомпанії різних форм власності. Обсяг мовлення, як вам відомо, зріс у п'ятдесят п'ять разів і становить сьогодні близько 8000 годин на добу.

Державний комітет телебачення і радіомовлення, уряд України вважають це великим досягненням України, і, безумовно, цей процес повинен мати підтримку. Триває активний процес формування систем ефірного, кабельного і супутникового мовлення. І все це свідчить про різноманітність технологій і поширення телерадіосигналу, що відповідає світовим тенденціям телерадіомовлення і про високі темпи розвитку електронних ЗМІ.

До речі, якщо порівнювати з іншими галузями економіки, промисловості, зокрема, то найвищий темп саме електронних засобів інформації. Це виявляється і вигідним бізнесом крім усього, хто займається приватно цією справою, очевидно, розуміється на цьому. А сьогодні в Україні функціонує одинадцять загальнонаціональних телеканалів, державні є загальнонаціональні і національні телекомпанії. Радіомережа загальнонаціонального рівня представлена трьома суб'єктами - це національна радіокомпанія, "Наше Радіо" і медіа-маркет.

3.2 Розвиток регіональних телерадіоорганізацій

Регіональні телерадіоорганізації мають значне, відіграють значну роль в медіапросторі електронних засобів інформації. 10 із 14 загальнодержавних мереж зорієнтовані і зосереджені в Києві.

Останнім часом активно розвивається місцеве мовлення і мені дуже приємно, що активно розбудови ведуть державні... державних обласних компаній, багато областей, зокрема і в Криму, і у Запоріжжі, у Луганській, Миколаївській, Херсонській, Черкаській і так далі областях. Тобто перший акцент, говорити про те, що ми на віки відстали в інформаційній сфері, на щастя, не доводиться. І попри те, що ми деякі речі видаємо за щось таке нове, революційне, насправді, процес рухається динамічно, і державні мовники, на щастя, не пасуть в цьому процесі задніх. Це один акцент.

Треба відзначити, що не просто сьогодні розвивається телерадіомовлення, особливо на регіональному рівні, оскільки не державні телерадіоорганізації переважно здійснюють ретрансляцію вітчизняних та іноземних програм дуже часто. Окремого акценту потребує стан кабельного телебачення, і це позиція Кабінету Міністрів, треба врегульовувати це законодавчо. І один із висновків, очевидно, наших слухань: визначити, що це оператор кабельного телебачення, чи це суб'єкт, який належить до сфери законодавства зв'язку, чи це телерадіоорганізація. А то ми іноді змішуючи заставляємо працювати у незрозумілих умовах кабельників.

Дуже важливо, що розвивається активно супутникова складова. І мені дуже приємно, що канали "Інтер", Новий канал", "Тоніс", ТЕТ, ТРК Україна працюють, розвиваються, на підході інші. Приємно також, що нарешті через 12 років ефір через супутник побачила державна телерадіокомпанія, що дуже важливо, і ми поширюємо зараз програми українського телебачення і радіо на майже 70 країн Європи і Азії. Ближчим часом, я думаю, у першому кварталі наступного року ми вийдемо на американський континент. Цьому сприяли і мої переговори нещодавно у Нью-Йорку з провідними телерадіоорганізаціями на американському континенті.

Дуже важливо, аби створюючи нове законодавство, ми не віддавали переваг тільки за ознакою засновництва або за ознакою належання державі так званого чи неналежання.

Фактично сьогодні система державного телерадіомовлення виконує функцію суспільного мовлення, це треба не забувати. По-перше, вона фінансується з бюджету, тим самим залежна від суспільства і тим самим зобов'язана виконувати. По-друге, вона виконує 120 програм від освітніх до дитячих, до екологічних, до культурологічних, до охорони здоров'я. Жоден недержавний мовник, навіть дуже потужний, не піде на деякі проекти інформаційні собі на збиток. Державна мусить компанія це робити. І тому бюджет і передбачає таку підтримку.

Тому, коли ми говоримо про такі речі, треба розуміти, що сьогодні функцію суспільного виконує державне. І коли ми створюємо фактично механізми руху до суспільного радіомовлення, то не треба руйнувати те, що маємо. Це принципова позиція Державного комітету і уряду.

Нам треба, особливо з Національною радою з питань телебачення і радіомовлення, нарешті вирішити проблему FM-мовлення для державних, в тому числі які з часом стануть суспільними в повному розумінні цього слова мовників. Тому що у нас виникає маса проблем, коли в конкурсах перемагають, там друге чи третє армянське радіо в Одесі порівняно з державними мовниками, і вони, маючи всі переваги, прописані чинним законодавством, насправді в ролі Попелюшки виявляються.

Безперечно треба йти шляхом формування громадського суспільного телерадіомовлення. І це записано в програмі дій уряду - створення передумов. Але при цьому деякі політики так поспішають, що аж доводять нереальний план до двору, - сьогодні і негайно. Це чимось нагадує форсовану колективізацію 30 років минулого століття. Не мождивощоб така поспішність закінчилася для суспільства і держави інформаційним голодомором своєрідним, коли Україна отримає ще один зовні замаскований підсуспільний, а насправді контрольований чи то зарубіжним, чи то внутрішнім капіталом канал, допуск до якого отримають тільки свої мільйони, інші, себто все суспільство, сядуть на голодну інформаційну пайку, це - принципова позиція. Кращим способом будування суспільного каналу є створення його на новому частотному ресурсі, не руйнуючи існуючої системи телерадіомовлення. Знайти його за бажанням можна, цей ресурс. Для цього мають попрацювати зв'язківці, військові і Національна рада, не відбирати і ділити, а знайти і додати, ось благородна, мені здається, мета. Що стосується державного телерадіомовлення, то його, по-перше, треба поставити у людські умови, більш-менш наблизивши до матеріально-технічного і фінансового рівня, який мають комерційні канали. По-друге, завершити ліцензування включно з FM-мовленням та будуванням мереж в регіонах, виконавши при цьому вимоги чинного законодавства, про що я говорив про пріоритетний розвиток державного мовлення. І нарешті, по-третє, забезпечити державному телерадіомовленню сучасну технологічну перебудову, викид у циклі поширення через супутник можливість здійснювати мовлення на якомога ширшу аудиторію.

Фактично, здійснюючи сьогодні функцію суспільного телерадіомовлення в своїй державі державне мовлення не відчуває такої активної підтримки. Я вам назву тільки одну цифру, її там немає на слайдах в супроводі зображення. Ми в 2007 році мали 137 млн. на телерадіомовлення, в 2009 - 71, на 60 млн. І темпи такої уваги, в лапках, в тому числі і при розгляді бюджету, продовжуються.

Державне мовлення за законом - єдине, на що справедливо мають право виходу інститути влади, політичні, громадські і суспільні інститути. Це канали інформаційного вибору, супроводу виборів з рештою. Для чого ж закладати в нову редакцію закону про телебачення і радіомовлення на порушення Конституції України бажання ліквідувати державних мовників? Для чого протиставляти бізнесінтересу інтерес суспільний, державний. Чому б не діяти не за принципом - або, або, а за принципом - і. і. Тобто додавати, а не відбирати і ділити.

Закон про телебачення і радіомовлення та створений ними конституційний і постійно діючий позавідомчий державний орган, підзвітний Верховній Раді України і Президентові України, відіграли вирішальну роль в установленні і розвитку сучасного телерадіоінформаційного простору нашої держави. В цьому плані на наш погляд варто зазначити два етапи: перший, 1996-2002 роки - етап встановлення і кількісного зростання телерадіоінформацій, телерадіорганізацій України. На момент прийняття Закону про телебачення і радіомовлення в Україні діяли головним чином державні телеорганізації, тоді їх було 25 і обсяг мовлення яких становив 150 годин на добу. І активна робота новоствореної Національної ради дала вражаючий результат на початок 2002 року, кількість телерадіоорганізацій в Україні сягнула 791. Мовлення зросло більш ніж 20 разів, але це був період кількісного зростання.

Другий етап розпочався 2003 року і триває до тепер. Нині число телерадіоорганізацій досягло 1100, обсяг мовлення сьогодні загалом складає майже 9 тисяч годин на добу.

Найголовнішим підсумком цього другого етапу є створення по справжньому багатопрограмного телебачення і радіомовлення у нашій державі. Нині жителі більшості територій України приймають, крім передач місцевих телерадіоорганізацій ще програми 6-8 центральних київських теле- і радіоорганізацій.

Загалом же в Україні функціонує в якості загальнонаціональних мовників 11 телекомпаній, 6 радіокомпаній та ще майже 2 десятка регіональних, тобто тих, які діють на території від 2 до 13 областей. Однак, ми не можемо задовольнятися цією мережею загальнонаціональних і місцевих електронних ЗМІ як за технічними параметрами, так і особливо щодо якості мовлення. Зростання кількості телерадіоорганізацій загострило проблеми зокрема у законодавчому полі, а також щодо змістовного наповнення та поширення програм численних телерадіомовників, регулювання діяльності компаній різних форм власності і контролю за дотриманням ними законодавства та ліцензійних умов. Хоча законодавство щодо інформаційної сфери в Україні загалом досить розвинене, але воно відстає від потреб сьогодення і навіть кращий для свого часу закон про телебачення і радіомовлення нині вже застарів. То ж є нагальна необхідність і реальна потреба комплексного наведення правового порядку в телерадіоінформаційному просторі України в розвитку його інфраструктури і відсутність конституційного законодавчого акта про заходи інформаційної політики як складової внутрішньої і зовнішньої політики держави, концепції розвитку телерадіоінформаційного простору спричиняє суб'єкт...... в галузі телебачення і радіомовлення діяти неузгоджено, хаотично, нерідко на основі нездорового суперництва і взаємоперешкод. Подібне трапляється навіть у відносинах між центральними державними органами: Держкомзв'язком, Держтелерадіо, Національною радою.

У більшості країн світу, якщо і існують подібні структури, то це лише один багатофункціональний, компетентний і повноважний орган. Як правило, це аналогічний Національній раді України з питань телебачення і радіомовлення.

Дуже сильні відомчі позиції в галузі телебачення і радіомовлення має Держкомзв'яку. Це, на наш погляд, зрозуміло. Те, що стосується управління телекомунікаційними системами і організаціями та регулювання їх розвитку не піддається сумніву. Однак, існує зайва штучна проблема подвійного ліцензування, про що сьогодні вже говорили і будемо говорити, по суті одного і того ж комплексу діяльності юридичних осіб у галузі телебачення, радіомовлення. Ліцензування, на наш погляд, має бути єдиним уніфікованим та достатнім і лише Національною радою. В Україні помітне звуження можливостей розвитку мереж телерадіомовлення, і однією з причин цього є те, що у національній таблиці радіочастот за спецкористувачами закріплено понад двадцять смуг, які могли б бути виділені для ефірного радіомовлення сигналів телерадіопрограм. А що вже говорити про суттєву втрату частотного ресурсу у прикордонних областях і наростання перешкод з боку зарубіжних мовників. Тож трапляється, що ряд наших регіонів, наприклад, Закарпатська, Львівська, Волинська, Рівненська, Івано-Франківська області, Південь Криму та інші охоплюються двома-трьома програмами українського радіо і понад десятьма іноземних станцій. Буває, що український дозвіл на мовлення на одній і тій же частоті отримує українська компанія, як у місті Приморську Запорізької області і значно потужніша зарубіжна, скажімо, з Новоросійська, і у результаті вітчизняна компанія нормально мовити вже не може. Очевидно, подібна неефективність використання радіочастотного ресурсу пов'язані із тим, що у розробці та прорахуванні частот для телерадіомовлення беруть участь лише військові спеціалісти Укрчастотнагляду і не залучаються до цієї роботи ті, хто відповідає за довгостроковий, стратегічний розвиток телерадіоінформаційного простору, тобто Національна рада.

Все відчутнішим стає відставання темпів освоєння радіочастот, як від потреб розвитку загальнонаціональної системи телерадіомовлення та конкретних телерадіоорганізацій. З 2003 року і до тепер Національна рада замовила у Держкомзв'язку 2 тисяч 840 частот для потреб телебачення і радіомовлення отримано лише 575 тобто менше четверті замовлення.

Зокрема для розвитку обласних державних телерадіокомпаній замовлено 193, а отримано 158. Це унеможливлює реалізацію урядової програми створення виокремлених мереж для місцевих державних мовників.

І сьогодні звинувачення Національній раді в тому, що видає ліцензії іншим ...державним мовникам, державним телераіоорганізаціям, мусить бути проаналізовано і чітко визначено тільки на особливих і визначених фактах.

Національна рада видає ліцензії тій чи іншій обласній телерадіокомпанії. Проходить час, приходить представник: ми відмовляємося від каналу, або частоти у тому чи іншому регіоні. Національна рада і видає FM-частоту.

Проходить час і через півроку перевіряємо: передали в субаренду приватній компанії. Тому з цим треба відноситися дуже обережно і тільки на особливих фактах, які є сьогодні у Національній раді України.

Тривожною є відсутність остаточної упорядкованості ліцензованого мовлення на загальнонаціональних телеканалах УТ-1, УТ-2 і значною мірою подібним є результат непослідовних намірів, які сьогодні і спрямовані і в тому числі і в Держтелерадіо, і в Національній раді, і створення каналів, які ще не мають ліцензії. Правда ми останнім часом видали ліцензію всесвітної служби українсьокого телебачення і радіомовлення. Але це ж очікує і канал "Культура", і обласні державні телерадіокомпанії на мережі УТ-2. Є серйозні перешкоди поширенню загальнонаціональних радіопрограм УР-1, УР-2 і УР-3.

Шановні учасники парламентських слухань, за такої сукупності негараздів, вітчизняні ТРО часто змушені вдаватися до відступів від змісту телерадіоінформаційної діяльності. Програмний баланс усе більше схиляється на користь суто прибуткових передач рекламно-комерційного характеру, чи шоу-розважального бізнесу, про що і сьогодні говорилося, і буде говоритися. Навіть ТРО, що претендують на загальнонаціональний статус, заявляють про скорочення або взагалі вилученні інформаційних випусків. Натомість заповнюють канали заокеанськими відеопродуктами далеко від кращого гатунку.

Наприклад, лише за останні три місяці поточного року тільки центральні телекомпанії, київські телекомпанії демонстрували більше півтори тисячі таких серіалів. Але багатьох і така примітивізація програм не рятує.

Аналіз економічного стану телерадіоорганізацій України, здійснений Національною радою за матеріалами аудитів за 2008 рік, показав, що 419 телеорганізацій збиткові. А це майже половина від усіх на той час діючих телеорганізацій в країні. Тому логічно постає ключове питання: а скільки для України потрібно телекомпаній і радіостанцій? І оті вже проліцензовані з 1100, а їх кількість невдовзі може зрости до 1,5 тисячі, чи не забагато? Скільки може витримати рекламний ринок України загальнонаціональних, регіональних, місцевих телеорганізацій? Або ж цілодобове мовлення на всіх телеканалах - благо це чи зло, оскільки третину доби нічної пори аудиторія глядачів не перевищує 2-3 відсотків населення. Адже від кількості ТРО обсягів і роботи в ефірі напряму залежить і якість програмного наповнення. І це зрозуміло кожному. І в цьому переконує зарубіжний досвід.

Візьмемо для прикладу Італію з її 57-мільйонним населенням. Три десятиліття тому, коли на Апеннінському пів-острові монополія державного телебачення і радіокомпанії була законодавчо змінена ліберальним ліцензуванням, а програмне наповнення суцільно заокеанським відеопродуктом з'явилося там більше тисячі мовників. Але невдовзі в італійському медіа-бізнесі відбулася концентрація і централізація ТРО. Тепер в Італії три загальнонаціональні суспільні і шість таких же приватних каналів, регіональних і місцевих мовників залишилося всього 600, тобто їхня кількість зменшилася у два рази.

Певно настає час і Україні визначитися, скільки і яких каналів нам потрібно. Це має бути мотивовано визначено концепцією розвитку телерадіоінформаційного простору України і покладено в основу нової редакції Закону України про телебачення і радіомовлення. Саме такі документи, затверджені вищим органом державної влади, повинні стати основою впорядкування сфери телебачення і радіомовлення держави якісного державного наповнення каналів нашого мовлення.

В Україні у найближчий перспективі має функціонувати один державний або громадський і три-чотири комерційних, приватних загальнонаціональних канали з охопленням не менше 80-90 відсотків населення, а також 5-6 регіональних. Всього ж чисельність телерадіомовників у нашій країні має сягти не більше 400-450. І паралельно повинно вирішуватися питання про поглиблену спеціалізацію або форматування каналів за напрямками мовлення. В такому виразі тоді на Національну раду покладається, на третій етап її розвитку покладається вже не кількісний, параметри не кількісні, а якість телемовлення, програмного наповнення і змістовної частини.

Певно настав час і систематизації регулювання діяльності електронних ЗМІ на базі генеральної угоди держави в особі її спеціалізованого уповноваженого органу, яким є Національна рада, з телерадіомовниками. Така є практика у Франції, і вони дуже хорошо себе завершила.

Проблеми утвердження в Україні національної системи телерадіомовлення нелегкі. Та здається вже ж спільною волею суспільства, держави їх вирішувати можна і потрібно.


Висновки

Сьогодні світове телевізійне мовлення, телевізійна індустрія промислово розвинених країн світу вже повністю залучений необоротний процес переходу до цифрових технологій на всіх етапах - від створення радіопродукції до її розповсюдження і прийому.

Європейський інститут стандартів прийняв уніфікований цифровий стандарт, названий "DBB", на розробку якого до речі витрачені мільярди доларів, а ми його можемо використати практично безкоштовно. Впровадження його за ефективністю називають технологічною революцією в індустрії телерадіомовлення і інформатики. Впровадження це почалося з Великобританії. Зараз там транслюється в ефірі близько 60 телепрограм. Далі вже збудовані мережі в Іспанії, Швеції, Фінляндії, Німеччина в столиці взагалі виключила аналогове мовлення. В наступному році має виключити на 30 відсотках територій. Сьогодні практично всі країни в Євросоюзі запланували на державному рівні повний перехід на цифрове мовлення до 2009-2011 року. Це сталося тому, що Євросоюз прийняв рішення про прийняття цифрового стандарту для всіх країн, що до нього входять. Оскільки ми думаємо іти в Євросоюз і також повинні думати про це.

Чому ж такі рішення прийняли всі високорозвинені країни? І навіть такі країни, як наші сусіди - Росія, Чехія, Словаччина, і далекі - Індія, Китай і багато інших. Відповідь проста. Дуже багато переваг у країні за аналоговими способами, які ми зараз використовуємо. Назву кілька. Можливість трансляції на одному частотному каналі, тобто на одному передавачі 5-7 телепрограм, кількох радіопрограм, а також так званих інтерактивних додатків. Це Інтернет, прогноз погоди, реклама, багато іншого. Це величезна економія частотного ресурсу, який є дуже високоліквідний товар для країни, для бюджету. Можливість прийому з ефіру високоякісного зображення на звичайну кімнатну антену, можливість прийому в рухомому транспорті.

Можна таку коротку ілюстрацію. Люди в глибинці, де зараз одна телепрограма, якщо є цифрова, то можуть бачити зразу п'ять-шість високоякісних телепрограм і навіть "Інтернет". Ну наприклад, знімається для телекомпанії автоматично проблема двійного ліцензування, тому що ліцензію буде брати оператор в Держкомзв'язку на частоту, який буде обслуговувати кількох мовників.

Україна стала однією з перших серед країн СНД, де у 2003 році почалися дослідження варіантів впровадження цифрового ефірного мовлення. І зараз бажаючі можуть піднятися на третій поверх і там побачити научні результати того пілотного проекту, який зараз продовжується Держкомзв'язком, концерном "РРТ", де все можна зрозуміти.

Розроблений техніко-економічний проект побудови мережі цифрового ефірного мовлення на всю Україну, і є конкретні пропозиції. Необхідно закріпити, зарезервувати для державної мережі не менше однієї-двох частот на всю Україну для того, щоб транслювати такі програми, як культура, світ та парламент і кілька радіопрограм.

Наша країна після переведення телерадіомовлення на цифровий стандарт, отримає можливість стати одним із лідерів цього процесу на теренах Східної Європи та країн СНД, які також будуть вчитися, за допомогою яких можна забезпечити наші потреби з меншими витратами, і таким чином в разі реалізації і прийняття політичного рішення про впровадження цифрового ефірного мовлення, будуть завантажені наші підприємства наукоємкого профілю, відкриються нові можливості освоєння зовнішніх ринків та збуту вітчизняної продукції. Дякую за увагу.

Держава має сприяти розвитку приватного телебачення. Звичайно, ми маємо усвідомлювати, що телебачення - це не лише рушій прогресу, але й засіб впливу, а власники телеканалів - не альтруїсти. У засобах масової інформації іноді сили більше, ніж у державної влади. А, отже, є загроза узурпації цього впливу кількома приватними особами.

Є два способи боротися з цим: перший - повернути монополію під контроль держави. Іноді це і справді працює на громадський інтерес. Можна послатися, наприклад, на досвід скандинавських країн. Але врешті-решт навіть там така модель не є надто ефективною. А в умовах пострадянських, за відсутності розвинутого громадянського суспільства державна монополія призводить до диктатури бюрократії.

Тому доцільнішим видається інший варіант: розвиток саме приватного телебачення, але з максимальною демонополізацією. Наше гасло: "Більше каналів, і хороших та різних!". Різних не лише за тематикою і менеджментом, але з різними власниками. Чим більше буде власників, тим краще.

З одного боку, треба розуміти, що телебачення - це дуже капіталомістка галузь. На великі державні інвестиції в Україні розраховувати не доводиться, грошей не вистачало, не вистачає і на вирішення більш пекучих проблем. Але держава має сприяти приватним інвестиціям. У всякому разі держава має гарантувати недоторканність приватної власності, одночасно намагаючись від приватних каналів максимальної прозорості.

Те, що відбувається з українськими ЗМІ нині - це болісний перехід від радянської моделі до принципово іншої, заснованої на відсутності цензури та ринкових відносинах. Такий перехід не міг призвести до глибокої кризи, і перш за все, у телебаченні та радіомовленні.

Кризові явища у ЗМІ - логічний спадок десятиліть радянського безправного і безправового існування преси, ТБ, радіо. Відкриття на початку 90-х років шлюзів для появи недержавних форм ЗМІ було стимулом для створення тисяч комерційних видань, телекомпаній , радіостанцій. Проте кількість нових ЗМІ не завжди переростала в якість і свободу слова.

Для того, щоб захищати принципи свободи слова, нормально функціонувати, чесно конкурувати у медіапросторі, ЗМІ повинні спиратися у своїй діяльності на норми права, мати законодавчу базу. З 1994 року Верховна Рада України прийняла цілий ряд Законів України, що регламентує діяльність ЗМІ: "Про інформацію"(2 жовтня 1995 року), "Про телебачення і радіомовлення" (21 грудня 1996 року), "Про авторське право та суміжні права" (23 грудня 1996 року), "Про захист інформації в автоматизованих системах" (5 липня 1997 року), "Про інформаційні агентства" (5 червня 2000 року), "Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України" (18 липня 2000 року), "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення" (23 вересня 2000 року) та інші. Правове поле українських ЗМІ суттєво розширюють і доповнюють постанови Верховної Ради України, Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, рішення Конституційного Суду України, постанови Пленумів Верховного Суду України тощо.

Напрацьована нині в Україні законодавча база у сфері ЗМІ є своєрідною підготовкою до упорядкування в майбутньому Інформаційного Кодексу України.


Список використаної літератури

1. Іван Мащенко. "Телебачення України". Том перший: Телебачення de facto. - Київ, 2001.

2. Іван Мащенко: "Телебачення України". Том другий: Телебачення de jure. - Київ, 2003.

3. Вачнадзе Г.Н. Всемирное телевидение. Новые средства массовой информации: их аудитории, техника, бизнес, политика. — Тбилиси: Ганатлеба, 2001.

4. Мащенко І.Г. Телебачення України: В 2-х т. — К., 2001.

5. Миллерсон Дж. Технологии телевизионного производства (как делается ТВ-передача). — М., 2001.

6. Цвик В.Л. Украинское телевидение: опыт, практика, проблемы. — К.: Мистецтво, 2005.

7. Казанська О.О., Лоскутова В.В. Ринок інформаційних послуг як об’єкт державного управління // Зб. наук. праць ДонДАУ: “Соціальний менеджмент і управління інформаційними процесами”: серія „Державне управління”, т. ІІІ, вип. 17. – Донецьк: ДонДАУ, 2005. – С. 359 – 367.

8. Казанська О.О. Тенденції розвитку та державної підтримки регіонального ринку інформаційних послуг // Зб. наук. праць ДонДАУ: “Управління та регулювання діяльності підприємств, установ та організацій”: серія „Державне управління”, т. ІІІ, вип. 10. – Донецьк: ДонДАУ, 2005. – С. 252 – 258.

9. Ларіна Р.Р., Казанська О.О. Доцільність та необхідність державного втручання при розрахунку тарифів на послуги кабельного телебачення // Зб. наук. праць ДонДАУ: “Фінансові аспекти державного управління”: серія „Державне управління”, т. ІV, вип. 20. – Донецьк: ДонДАУ, 2006. – С. 105 – 112.

10. Ларіна Р.Р., Казанська О.О. Роль держави в розвитку кабельного телебачення в структурі ринку телекомунікацій // Менеджер. - 2006. – № 4 (26).- С. 32 – 37.

11. Казанська О.О. Особливості становлення нової державної інформаційної політики у галузі кабельного телебачення // Зб. наук. праць ДонДУУ: “Державне регулювання галузей економіки”: серія “Державне управління”, т. V, вип. 35. – Донецьк: ДонДУУ, 2007. – С. 194 – 199.

12. Казанська О.О. Аналіз методів ціноутворення на українському ринку кабельного телебачення // Зб. наук. праць ДонДУУ: “Державне регулювання галузей економіки”: серія “Державне управління”, т. V, вип. 36. – Донецьк: ДонДУУ, 2007. – С. 145 - 148.

13. Казанська О.О. Створення громадського телебачення як етап у становленні демократичної держави // Зб. наук. праць ХарРІ НАДУ, Магістр, № 2 (25) У 2-х ч. – Ч. 2. - 2008. – С. 42 - 46.

14. Казанська О.О. Дослідження економічного розвитку ринку кабельного телебачення: закордонний досвід // Менеджер. – 2008. - № 2 (26). – С. 70 - 75.

15. Казанська О.О. Необхідність державного регулювання ринку інформаційних послуг // Матеріали VI Міжнародної науково-практичної конференції “Наука і освіта”, Том 19. - Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2006. – С. 6 - 8.

16. Казанська О.О. Визначення проблем українського ринку телекомунікацій // Збірник матеріалів ІІ Міжнародної науково-практичної конференції “Сучасні проблеми управління”: Частина І/ Уклад.: Б.Н. Новиков, І.І.Федорова та ін. – К.: ІВЦ “Політехніка”. 2006. – С. 215 - 217.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений08:24:22 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
10:13:04 29 ноября 2015

Работы, похожие на Курсовая работа: Тенденції розвитку регіонального телебачення в умовах соціальних перебудов та вплив соціальних проблем на розвиток телевізійної спільноти

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(151081)
Комментарии (1843)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru