Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Контрольная работа: Римське право в історії становлення правової культури європейської цивілізації

Название: Римське право в історії становлення правової культури європейської цивілізації
Раздел: Рефераты по государству и праву
Тип: контрольная работа Добавлен 02:34:37 02 марта 2011 Похожие работы
Просмотров: 78 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

План

1. Джерела римського права

2. Політико-юридична культура стародавнього світу

3. Біблейське поняття закону

4. Середньовічна політична культура на Сході й Заході

Висновки

Література


Вступ

Велику роль у зміцненні римського права мала діяльність юристів, яка особливо поширилася за часів принципату. Принцепси надавали право юристам від свого імені тлумачити норми права. В особливо складних випадках також зверталися до юристів, і їхні відповіді були обов`язковими для застосування судами.

За часів римської імперії поступово зникли відмінності між вільними і залишилося лиш два класи – вільні і раби. Саме з цим періодом науковці пов`язують найефективніший розвиток Римського права.

1. Джерела римського права

В юридичній літературі багатьох країн світу з римського права, що накопичувалася понад дві з половиною тисячі років з моменту заснування римської держави, даються різноманітні визначення терміна «джерело права». Це поняття має далеко не однозначний зміст. В одному розумінні це джерело змісту правових норм, в другому — це спосіб, форма утворення норм права, у третьому - джерело пізнання права, як явища.

3міст правових норм залежить від суспільно-економічного ладу, що панує в певній країні. Як відомо. Стародавній Рим був рабовласницькою державою. З огляду на це, в тогочасних правових, нормах виразно простежується тенденція до захисту інтересів панівного класу і пригноблення рабів. Рабовласницький спосіб виробництва засобами права закріплював за рабовласником знаряддя праці та результати праці. Раб, як безпосередній виробник, не мав жодних прав, на вироблену ним продукцію. Звичайно, незадоволення рабів постійно зростало, і тому своє панування рабовласники забезпечували за допомогою правових норм, які позбавляли рабів всіх прав і, навпаки, у різний спосіб захищали права панівного класу. Отже, змістом правових норм того часу було прагнення рабовласників зберегти свій стан, забезпечити подальше панування та, виробити ефективні механізми пригнічення рабів, а джерелом змісту права був суспільно-економічний лад Стародавнього Риму.

Друге значення терміна «джерело права» дає зрозуміти, як певне правило поведінки стає правовою нормою. Такі джерела називаються джерелами правоутворення. Протягом існування Римської держави джерелами правоутворення були:

а) звичаї (в архаїчний період);

б) закон (в республіканський період — постанови народних зборів; в період принципату — постанови сенату, що виражали волю принцепсів; за доби абсолютної монархії - імператорські конституції).

На початку розвитку римського суспільства основним джерелом права визнавалися закони, XII таблиць. Так стародавній римський історик Тіт Лівій називав закони,

XII таблиць «fons omnis publici privatique iuris» джерелом всього публічного та приватного права;

в) едикти магістратів;

г) діяльність юристів (юриспруденція).

Третім значенням поняття «джерела права» є джерела пізнання стародавнього римського права. Тобто, ті джерела, звідки романістика (наука про Стародавній Рим) черпає інформацію про наявність певних правових норм. До джерел пізнання можна віднести юридичні пам'ятки, наприклад, кодифікація імператора Юстиніана; твори римських юристів; твори римських істориків, римських ораторів, письменників, сатириків, філософів тощо. Важливим джерелом пізнання є написи на бронзі, камені, дереві, стінах будинків тощо (наприклад, Гераклейська таблиця — бронзова таблиця, яка містила закон про муніципальний устрій). У другій половині XIX ст. ці написи почали публікувати в спеціальному виданні Сorpus inscriptionum latinarum (Звід латинських написів).Цінним джерелом пізнання є папіруси. З папірусів можна зрозуміти дію норм, права на практиці, оскільки папіруси досить часто містять договори, що складалися між окремими особами, та простежити місцеві особливості права в окремих провінціях Риму._

В Інституціях Юстиніана наводиться відмінність між правом писаним (іus sсrірtum) та неписаним (іus nоn sсrірtum). Писане право— це закон та інші норми, видані, державою та зафіксовані, у відповідних офіційних джерелах. Неписане право — це норми, що складаються в процесі життя людей та функціонування суспільства. Якщо останні держава не визнає та не захищає, вони залишаються звичаями.

Звичаєве право являє собою найстарішу форму утворення римського права. Воно налічує досить велику кількість таких норм. Серед них вирізняються такі: mores maiorum (звичаї предків) — звичаї, що їх зберігали і охороняли понтифіки, usus (звичаєва практика), comentarii msgistratuum (звичаї, що склалися в практиці магістратів). Звичаєве право існувало в Стародавньому Римі досить довго, але поступово нові соціально-економічні відносини вимагали державного закріплення правових норм. Таким закріпленням стало видання законів.

У республіканський період закони проходили через народні збори і називалися leges. Найважливішими законами були закони XII таблиць. Закони отримали таку назву з огляду на те, що були виставлені на всенародний огляд на дванадцяти мідних дошках. Крім зазначених законів, велику вагу мають також lех Роеtеlіа (закон Петелія), IV ст. до н. є., що відмінив продаж у рабство та вбивство боржника, який не сплатив борг; lех Аqulіа (закон Аквілія), III ст. до н. є., про відповідальність за пошкодження або знищення чужих речей: lех Fаlсіdіа (закон Фальцидія), І ст. до н. є., про обмеження заповідальних відказів та ін.

У період принципату народні збори поступово втрачають своє значення: 3 огляду на те, що принцепси ще не наважувалися відкрито скасувати республіканський устрій, вони проводили свої рішення через сенат, який завжди ухвалював їхні пропозиції. Закони, видані сенатом, називалися сенатускопсультами (senatusconsulta).

За встановлення монархії був проголошений принцип: «Все, що бажає імператор, має силу закону», а сам імператор «законами не пов'язаний». Імператорські, закони носили назву «конституцій» та поділялися на 4 види: едикти — загальні розпорядження населенню (цей термін зберігся з часів республіки, однак мав зовсім інше, значення); рескрипти — розпорядження щодо окремих справ (відповіді на різноманітні клопотання до імператора); мандати — інструкції, імператорів своїм чиновникам; декрети — розпорядження щодо спірних справ, що їх розглядав імператор. У період абсолютної монархії імператорські закони називалися, „leges”.


2. Політико-юридична культура стародавнього світу

римське право романістика політична

Політико-юридична культура Стародавнього світу. Найдавніша стабільна модель, державно-політичного устрою - централізована самодержавна монархія - виникла ще в Стародавній Месопотамії й проіснувала тисячоліття (подекуди вона тримається й у нашому сьогоденні). Дана модель полягала в примусовому підкоренні суспільства одноосібній царській владі, а також у підкоренні якнайбільшого числа інших народів, у тяжінні до всесвітнього панування царя.

Цар мислився не лише грізним, але й справедливим. Найбільш результативна спроба-дати суспільству лад і право вплинула на весь Дальній схід, Це Закони Хаммурапі у Вавілоні. Хаммурапі виявив мудрість правителя, не тільки об'єднавши Шумер і Аккад, але й написавши перший історії людства звід законів.

Суть законів можна звести до формулювання: око за око, зуб за зуб. Так, лікареві, який невдало зробив операцію повноправному громадяни ну, відрубували руку (проте у випадку невдалої операції, зробленої рабові, потрібно було лише сплатити хазяїну вартість раба.

Закони Хаммурапі стали великим кроком вперед порівняно із законами, нами Шумеру й Аккаду. Наприклад, тут встановлюються різні покарання, за навмисне та ненавмисне вбивство, тобто враховуються вже не самі лише дії, але й наміри.

Політичний лад та суд у Стародавньому Єгипті дуже подібний до того, що було у Дворіччі. На чолі держави стояв фараон, який визначав правителів областей, що спиралися на численне чиновництво й військові сили.

Особливу роль відіграла в Єгипті каста жерців, які були хранителями знань, правлячим класом, винахідниками писемності та різних наук: У жерці брали здібних людей із різних верств суспільства. В Єгипті стабільно функціонувала теократія (влада жерців). При цьому жерці не замикалися у своїй касті: якщо їхні діти не були достатньо здібними, вони ставали ремісниками або ще кимсь на цей кшталт; зате обдаровані діти простолюду змалку відбиралися у жрецькі школи. Такий приплив свіжої крові запобігав виродженню: на чолі країни завжди стояли талановиті, життєздатні й освічені люди.

Свою цивілізацію єгиптяни споконвічно вважали створеною богами; до земних царів Єгиптом нібито правили боги, потім - напівбоги. Тому, не дивно, що і єгипетські царі обожнювались. Фараон вважався сином, бога в плоті (його іменували також "сином Сонця") і був верховним жерцем, який цілковито належав до своєї касти.:,'

Самодержавна монархія в Єгипті, таким чином, коригувалася класом жерців. Коли, наприклад, Ехнатон силоміць встановив єдинобожжя (культ Атона), розігнавши жрецтво і позакривавши храми інших богів, то після смерті фараона саме ім'я його було всюди знищене, а традиційні структури - поновлено.

Селяни та ремісники нещадно експлуатувалися. Сільська община дещо нагадувала колгосп, що не був володарем результатів Своєї праці й підлягав тиранії чиновника, особливо ж, коли рік видавався неврожайним:

якщо зерна не було, селянина били палицями й пальмовими прутами.

Скоцюрбленого у своїй комірчині ремісника, який тяжко працював від зорі до зорі, також постійно били, якщо він не виконував волі наглядача.

Влада трималася на жорстокості.

Суд вершили владні особи; вважалося, що вони захищали інтереси всіх громадян, а не тільки верхівки. Кожна людина, викликана на суд, мала захищати себе сама.

У кожному місті був свій власний суд ("кенбет"). Судді здійснювали також поїздки в селища. Згодом з'являються суди вищого ступеню, що тримали назву "суди слухачів". Найвищими вважалися два Верховних суди (відповідно у Верхньому та Нижньому Єгипті), в яких головували візирі.

Політичний устрій та закони Стародавньої Індії типологічно подібні. Раджі (князі), що виділилися колись як вожді, обрані аріями, спиралися на озброєних воїнів-дружинників (кшатрії), тримали в покорі варну простолюд (вайшья) і місцеве чорношкіре населення (шудр). Поступово раджі перетворилися на царів, які володарювали над окремими областями Індії.

Другою панівною групою (власне, теоретично навіть першою) були жерці-брахмани, які постійно конфліктували з воїнством у боротьбі за вплив у суспільстві, За твердженням брахманів, нібито сам бог Брахма поділив суспільство на соціальні групи (ва'рни2 ). Таких груп було чотири, і приналежність до них успадковувалася від народження:

- брахманів (жерців), яких Брахма створив зі своїх уст;

- кшатраїв (воїнів), створених з плечей та рук Брахми;

- вайшіїв (землеробів, ремісників та купців), створених зі стегон Брахми;

- шур (місцеве чорношкіре населення, фактично перетворене на рабів, та військовополонені), створених зі ступнів Брахми, що стикаються із землею.

Перші дві Варни („білих”) були панівними, третя умовно вважалася за „білошкіру” (насправді простолюд становили нащадки давно змішаних рас), а найнижчою вважалася варна шур. Їх називали нечистими і навіть спілкування з шурами оскверняло вищі Варни, а їхнє життя цінувалося не більше за життя кішки чи собаки. Обов`язком шудр було прислуговуватись вищим варнам. Якщо шудра суперечив брахманові, йому заливали рота розплавленим сріблом.

Такі позиції закріплено в законах Ману та деяких інших подібних кодексах, у яких зафіксовано й соціальне гноблення, і суто расистські принципи (диференціація „чорних” і „білих”, на поділ Варни тощо). Але закони Ману закликають і захищати слабких від сильних. Оплотом справедливості вважають царя.

Політична культура та право в Стародавньому Ірані пронизані ідеєю божественності влади царя. Священна книга зороастризму Авеста формулює моральні максими та політичні декларації.

Царі, як і у Вавилоні та Єгипті, мисляться охоронцями закону та порядку. У Стародавньому Ірані склалася така ж деспотична централізована монархія, що спиралася на бюрократично-військовий апарат, як і в Месопотамії чи Єгипті (типова форма політичної культури) Стародавнього Сходу). Тут обожнюються царі, а всі піддані вважаються їх рабами.

Царська влада в Ірані була вкрай деспотичною й спиралася на жорстокий примус. У мови різних народів увійшло слово сатрап (намісник царя в даній області) як синонім свавільної тиранії. Покарання жорстокою смертю (наприклад, здирання шкіри з живих людей) стало тут звичайним явищем.

Водночас в аристократичних колах існував культ чесності й справедливості.

Цікавою є формула яка передає атмосферу політичного життя та характер судочинства в Давньому Ірані: найбільш наближених до царя людей, які наглядали за сатрапами, називали „очі й вуха царя”.

Натомість закони в іранців ретельно виконувалися. Існувала приказка, що невинна дівчина з мішком золота за плечима може пройти всю країну наскрізь, і ніхто її не скривдить.

Політико-юридична структура Стародавнього Китаю мало відрізняється від усіх згаданих систем. Влада імператора – Сина Неба – вважалася божественною, тільки він мав право вбиратися в жовте – колір Сонця.

Небо сповіщає імператорові свою волю, підлеглі мусять сприймати слова імператора, як волю неба. Це була необмежена монархія, що утверджувала свою владу вкрай жорстокими методами.

Численні народні повстання протягом китайської історії свідчать, що влада трималася на тотальному насильстві.

3. Біблейське поняття закону

Від часів Мойсея -т релігійного та політичного вождя Ізраїлю - давньоєврейське суспільство керувалося Суддями. З утворенням Ізраїльського царства вершина політичного й культурного розвитку якого - епоха царів Давида та Соломона, у давньоєврейському суспільстві встановлюється на певний час культ царя. Насамперед - це культ Соломона.

Але цар не ідеалізується. Могутньому Давидові дорікає за перелюбство з Вірсавією та вбивство її чоловіка Урії пророк Натан (пророки вважалися устами самого Бога), і Давид у покаянному настрої створює знаменитий 50-й Псалом, щоденну молитву православних

Закон - це, передусім, Десять заповідей Божих (Декалог) та 603 приписи. Заповіді були "правом божественним", моральним імперативом, а Приписи - "правом людським" (юридичним) і вважалися "продовженням Закону", У; сумі своїй Заповіді й Приписи мали наметі встановити конкретну систему практичних рекомендацій: як саме досягти тієї святості життя, що її устами Мойсея заповідав Ізраїлеві Господь на Синайській горі.

Десять Заповідей стали тим трампліном, від якого відштовхнувся; потужний розвиток юридичної думки в Давньому Ізраїлі. Приписи, система суто юридичних норм.

Дотримання Заповідей та Приписів, на думку їхніх авторів, робить життя гуманним і щасливим. Той же, хто переступає Закон, - це істота, (яка саму себе ставить поза Богом і людьми, і її потрібно карати, аж до страти в найтяжчих випадках: вважалося, що людину, яка не поважає Закон, він і не охороняє. Саме тому часом Приписи формально входять у суперечності із Заповідями. Так, за намовляння служити чужим богам, за непослух до батьків або за перелюбство належало забити винних каменями на смерть

Християни, зберігши 10 заповідей, почали вважати приписи застарілими (особливо заборони на окремі види їжі, принцип "око за око, зуб за зуб", що перейшли до Біблії з вавилонського прана тощо). Лише любов і прощення провини - єдиний шлях людини.

4. Середньовічна політична культура на Сході й Заході

Політичний устрій та юстиція у Візантії були начебто продовженням античних засад. Але у Візантії спочатку поряд із рабством процвітали вільна селянська праця, міста, торгівля, ремесла. Рабство поступово щезло, але вільні селяни стали кріпаками. Зміцнювалась централізована влада імператора, який спирався на розгалужений бюрократичний апарат.

Імператори вели численні війни, намагаючись збільшити й зміцнити вплив Візантії у світі та, водночас, прагнули до встановлення стабільності у власній державі й особистого авторитету.

Один з видатних імператорів Візантії Юстиніан (У-УІ ст.) створив на; основі римського права звід законів - Кодекс Юстиніана, що мусив регулювати життя візантійців. Тут подано паралельно норми права світського й: церковного. Зокрема, закріплені такі моменти, як самовладність монарха, кріпацтво селян, система світського феодалізму та правила існування церковного, організму.

Мовою міжнародного спілкування залишалася латина як мова церкви, книжності, дипломатії. Але західно-європейці водночас все енергійніше користуються живими національними мовами - і не лише в побуті, а й у літературі, науці та інших сферах культури.

Нові держави з власними столицями - Парижем, Аахеном, Лондном тощо - прагнуть перевершити колишню метрополію, в якій аж до; початку нового тисячоліття панують присмерк та занепад. Та, за стереотипами тодішньої політичної культури, майже всюди фатально формуються національні монархії - за типом імператорського правління в, пізньому Римі. І кожний монарх (король, імператор, князь тощо) прагне нічим не поступатися у величі античним цезарям. Молоді держави постійно вели між собою війни, борючись за території та багатства.

Особливо активними щодо цього були від часів Карла Великого германці. їхні монархи прагнули відтворити в Європі єдину імперію, але вже під керівництвом германців.

Але сама Німеччина в результаті напруженої боротьби за домінацію у Європі врешті-решт роздрібнюється на численні великі та малі князівства, герцогства та ін.

Характерна історія виникнення англійського парламенту. Король Іоанн, Безземельний пішов війною на своїх лицарів; розбивши його, вони змусили свого сюзерена підписати Велику хартію цільностей, що засвідчила Обмеженість влади короля. В англійському парламенті закони приймають відтоді лицарі, городяни й навіть селяни (вільні). Король не може видати закон без парламенту, хоча може заборонити його. Королі у Великобританії з тих пір "царюють, але не правлять". Колоритна деталь: навіть на новий мережаний комірець королі колись мусили просити коштів у парламенту.

Іншими словами, правова свідомість європейця формується як сполучення двох потужних правових систем. Біблійне розуміння необхідності ''жити за законом'' сполучається з римською ідеєю законності, пам'яттю про римське право.

Правову ідею сформульовано устами церкви, яка, хоча й тяжіла до теократичної моделі (політичної влади священства), не могла порушити ідею, розділення Граду Небесного й Граду Земного, але не могла й пасивно спостерігати беззаконня світської влади. Особливо значним виявився внесок в юридичну думку Середньовічного Заходу богослова Томи Аквінанта. Тома розрізнив право божественне та - як його прояв - право природне; різновидом останнього є право людське. Людське „право, за Томою, постійно вдосконалюється, як і сама людина. "Церква, яка прагнула державної влади, не могла пройти повз такий важливий інструмент державного управління, як право. Ось чому в епоху Середньовіччя соціально-політичні доктрини набували етико-правового вигляду".

Засвоєння основ римського права, яке гарантувало недоторканість особи та її власності, якщо вона не порушила "школу, сформувало й законодавство Середньовічної Європи. Для нього характерний, однак, і принцип персональності права: римлянина судили за законами Риму, варвара - за законами його племені (тобто покарання за один і тон саме злочин могло бути різним); Через це королі Заходу (Теодоріх, Хлодвіг, Еріх та ін.) прагнули узагальнити закони, які мали стати однаковими для всіх громадян.

Особливу роль у соціально-правовому житті Західної Європи в Середні віки відігравала католицька церква. В умовах розбратів та війн між новими державами Європи, варваризації життя й моралі, церква на Заході, центр якої традиційно зберігався в Римі, стала поступово основним координаційним началом права.

Авторитет римських пап у ту епоху був значною мірою авторитетом політичним. Вони відіграють значну роль у Європі, бо коронують королів, курирують духовне життя держав через єпископів та священиків, ченців та черниць. Поступово духовна влада пап зміцнюється. Вони починають диктувати королям та імператорам.

Відомо, що імператор Священної Римської "імперії Генріх VII мусив-чекати біля стін замку Каносса, де перебував папа, дозволу увійти - босоніж на снігу, з мотузкою на шиї: папа ж бо відлучив його від церкви за прагнення ставити єпископів без санкції Риму.

Та йшлося, передусім, про те, щоб Католицька Церква стала вповні моральним авторитетом. Вона, що зв'язала жителів різномовної Європи єдиним культурним кодом, виступила в Середньовіччі справжнім. духовним керівником суспільства, хоча в цьому їй протидіяли не лише імператор, а й національні королі та князі, світські феодали. Звичайно, у цій боротьбі церква й сама поволі перетворювалася на феодала, що володіє великими грішми, землями та фортецями: уникнути цього було неможливо.

Стан рятували монастирі та чернечі ордени, яких на Заході з IV ст. виникло багато (бенедиктинці, домініканці, францисканці тощо.). Ченці відмовляються від кохання, родини, багатства, самовільної поведінки, являючи собою приклад подвижництва на шляху духовності. Звичайно, сказане не стосується всього католицького чернецтва в усі часи; його існування. Але в ранньому Середньовіччі піти в ченці - означало., прагнення служити культурі.

Починаючи з X ст., монастирі стають культурними центрами Західної Європи. Вони зазвичай берегли й виставляли для поклоніння мощі та реліквії святих, що стимулювало паломництва й сприяло піднесенню в масах благочестя. Ченці проповідували, навчали, дітей у своїх школах,, переписували книги; багато хто, з них був також будівельником, лікарем чи художником; ченці винаходять годинник, розвивають культуру землеробства тощо.

Велику роль у становленні авторитету церкви і папства відіграла так звана Клюнійська реформа (Х-ХІ ст). Ченці-бенедиктинці, абатства у французькому містечку Клюні висунули низку принципів, які було взято на озброєння папством. Під впливом клюнійських ченців римський папа Григорій VII (який певний час перебував у цьому монастирі) вводить обов'язкову безшлюбність (целібат) для всіх західних священиків, . щоб вони належали лише своїй справі1 . З колегії кардиналів2 виводять світських можновладців - монархів, щоб вони не занадто впливали на політику Святішого престолу. Монастирі віднині підлягають папам, а не місцевим єпископам, що дозволяє контролювати діяльність останніх і запобігати розкольництву. Забороняється звичний досі продаж церковних посад за гроші (симонія). І, нарешті, клюнійці започатковують нову тенденцію храмобудівництва: якомога менше традиційного каменю і якнайбільше світла; храм мусить бути прекрасним і радісним.

З XI ст. розпочалися Хрестові походи, які велися під гаслом визволення Святої Землі від мусульманського панування. Хрестоносцям на якийсь час вдалося встановити свою владу в Палестині (Єрусалимське королівство), де виникають перші духовно-лицарські ордени: тамплієрів (храмовників) та іоаннітів (госпітальєрів). Хрестові по ходи відіграли позитивну роль у розвитку культури, про що пише навіть такий негативно налаштований до християнства відомий філософ XX ст., як Ц. Рассел.,

У результаті хрестових походів у Європі вперше з'являються такі звичні для нас сьогодні предмети побуту, як подушка та перина; після знайомства з милом європейці починають мити руки перед їжею; входять в ужиток лазні, здавна популярні на Сході й забуті на Заході; з'являється поняття про переміну білизни й одягу взагалі - особливо починає цінуватися шовкова білизна; на столі європейця, на додаток до звичної солі, з'являються перець та інші приправи, цукор з тростини, різноманітні фрукти, ліки (хінін) тощо. Нові принципи землеробства та вітряки-млини, картярство та килими,, смак до розкошів - усе це наслідки хрестових походів.

Хрестові походи, зокрема, сприяли виокремленню лицарства як соціокультурної спільноти.

Лицарська культура являє собою особливий феномен західноєвропейського життя епохи Середньовіччя. Лицарство склалося ще з VIII ст. у ; державі франків у ході боротьби з арабами та іншими завойовниками. В епоху Хрестових походів, утвердившись на певний час на Сході, лицарі хрестоносці відчули себе дещо незалежними від Святішого престолу. Ідеалізувати лицарство загалом немає підстав; метою численних рядових учасників Хрестових походів було бажання нажитися

Розквіт лицарської культури припадає на пізнє Середньовіччя.

Дріжджами цієї культури залишалося християнське вчення. Лицар; бачив своє покликання в тому, аби слугувати церкві й християнській вірі: ; щонайперше в ім'я звільнення Святої Землі (Палестини) вони й здійснювали виснажливі хрестові походи. З часом лицарство створило власний культурний кодекс: так, лицар мусив захищати слабких, обороняти рідну землю, зберігати вірність своєму сюзеренові. Лицарі культивували куртуазний ідеал; прагнучи бути шляхетними, Справедливими, ввічливими та витонченими. Лицарство породило прекрасне поняття "слово честі": порушити слово означало втратити честь, повагу людей. Але, водночас, лицар вважав за ,,справді гідних лише тих людей, що належали до аристократичної касти, і сам мусив походити з такої сім'ї. Практично життя середньовічного лицаря займали виключно війна, турніри - змагання у військовій вправності, полювання та кохання: у лицарстві народжується культ Прекрасної Дами, в уславлення якої здійснювалися подвиги з майже релігійним екстазом.

У лицарі потрапляли після своєрідної ініціації, яка тривала кілька років. Хлопчик з 10 років жив при домі свого сеньйора, прислуговуючи йому та його сім'ї, отримував тут основи християнського виховання та вчився гарним (куртуазним) манерам. З 15 років йому надавалося право росити зброю сеньйора і мати власний меч; відтепер він вивчав воєнне мистецтво. Власне, в лицарі посвячували, з 21 року в присутності священика: посвячення пролягало в ударі мечем по плечу й обставлялося дуже урочисто.

Поряд з церковною та лицарською культурою в Середні віки на Заході існувала також народна, низова культура, сповнена стихійної життєрадісності та чуттєвості, багато в чому пов'язана з язичницькою старовиною.

Характерні риси цієї культури близькі до явищ народної творчості взагалі; це наївний примітивізм стилю й анонімність (кожен може взяти участь у створенні тексту пісні, імпровізувати поведінку в карнавалі тощо). У народній культурі часто пародіювалися церковні та лицарські ідеали.

Інакше було в середньовічному ісламському світі. Іслам стимулював утворення в Аравії більш складного суспільства, яке швидко відійшло від первіснообщинного стану її утворило нову структуру, в якій співіснували рабство й феодальні відносини. Спершу не було різниці між "духовними" і мирянами, між релігійною громадою і державою, між релігією та правом. Але завдяки поширенню ісламу у світі й створенням міжнаціональної держави халіфату соціальне житія в арабо-мусульманському регіоні ускладнюється.

Халіфат був теократичною структурою; першими халіфами ставали нащадки та спадкоємці пророка. Таке управління, проте, швидко вичерпало себе, У самих арабів кочовий спосіб житія зберігався вже острівцями; вони перейшли до міського життя. А включення до складу халіфату регіонів, населених землеробами, країн, де вже склалися не мусульманські релігійно-культурні норми, вимагало гнучкої політики. Навернути всі силоміць було неможливо (хоча іслам не забороняється поширювати й мечем), а винищити непокірних - означало підірвати процвітання, завойованих регіонів. Тому було проголошено віротерпимість. Зокрема, "люди писання" - євреї, християни й зороастрійці - могли жити спокійно за умови покірності новим володарям і виплати постійної данини.

Коран разом із Сунною (передання про життя пророка Мохаммеда та його близьких) складають джерело мусульманського права (фікх), яке регулює суспільні відносини. Текст Корану, наприклад, рясніє суто юридичними приписами.

Орієнтація на створення системи законів міцніє в, "мединських" сурах: це остаточне утвердження дидактики Корану та ісламського законодавства (згодом воно отримає назву шаріат - вірний шлях ("шлях праведного життя").

Шаріат не локалізований на арабській чи якійсь іншій території: усі мусульмани світу утворюють начебто єдину общину на основі приписів "вірного шляху". Це сукупність релігійно-обрядових принципів і правил, що покликані регламентувати не тільки суспільну та особисту поведінку мусульманина, а і його думки та почуття. Шаріат базується на ідеї обов'язку людини перед Аллахом, точніше - її несплатного боргу Творцеві.

Людина, на мусульманський погляд, істота недосконала. Аллах попускає бути злу, аби випробовувати людину. Варто, отож, прагнути добра.

Цноти людини, за шаріатом, - правдивість, терпіння й уміння прощати, милосердя, відсутність заздрості, покірність владі.

Мета людини - наблизитися до Аллаха. Земне життя - лише "користування оманливе": адже "ваше майно і діти тільки спокуса, і в Аллаха Великого нагорода".

Загалом, ідея справедливості вирішується в дусі приписів Мойсея: "душа за душу, і око за око, і зуб за зуб".

Засуджується обман у торгівлі; торгівля трактується як справа достойна. Злодієві слід відрубати руку.

Шаріат виходить з принципу нерівності між людьми - між чоловіком і жінкою, між мусульманином і не мусульманином тощо. Моральним в ісламі вважається мати 4 законних дружини; окрім них дозволяється мати рабинь стільки, скільки чоловік може прогодувати (адже так влаштовується доля бідних дівчат, сиріт тощо). Подружня зрада з боку жінки карається смертю: й досі в деяких ісламських країнах жінку, що зрадила чоловіка, забивають насмерть камінням.

Підноситься поняття "священної війни проти зла" - джихад. Джихад - не обов'язково війна як така, це може бути й словесне викриття зла, дискусія тощо. Але якщо, скажімо, євреї або християни в чомусь суттєво порушили інтереси правовірного {"перейшли йому дорогу"), то мусять отримати "мечем по шиї: Той, хто гине на священній війні, одразу ж потрапляє до раю.

Рабство - нормальне явище, але на раба можна перетворити лише іновірця. Прийняття рабом ісламу не звільняє від рабства.

Ісламське право висуває такі категорії, як ідмсма (узгоджена думка богословів та юристів) і кияс (умовивід за аналогією). На чолі мусульман того чи іншого краю стоїть муфтій, що виносить вироки з питань віри та шаріату.

Висновки

Епоху Нового часу зазвичай починають відлічувати з ХVІІ ст.. Але є й думка, що починається ця епоха Відродження, або Італійською мовою, Ренесансу, що приходить на зміну Середньовіччю.

Проте загальноприйнятим є погляд, що Ренесанс-це особливий культурний період, який тривав у Європі протягом ХУ-ХУІ ст., а Новий час починається з XVII ст. Однак саме з часів Ренесансу в Європі починається рух за духовне й суспільно-політичне розкріпачення особистості, за повне Підкорення природи, розвиток усіх можливостей науки й техніки, що забезпечують людське володарювання у світі. Цей рух, внутрішньо цілісний і практично спрямований, і є суттю Нового часу. Він набирає міцності й широти протягом останнього пів тисячоліття.


Література

1. Абрамович С.Д., Тілло М.С., Чікарькова М.Ю. Культурологія: Навч. посіб. – К.: Кондар, 2005. – 352 с.

2. Агафонов С.А. Римське право: Навчально-метод. Посіб. Для сам ост. вивч. дисциплін. – К.: КНЕУ, 2005. – 143 с.

3. В.В. Хімічок Культура античної Греції з курсу „Українська і зарубіжна культура”: Конспект лекцій. - К.: КНУБА, 2002. – 24с.

4. Деркач Ж.В., В.В. Тарон Довідник з культурології Черкаський ЦНТЕІ, 2005.- 74 с.

5. Історія світової культури: Навч. посіб./ Керівник авт. колективу Л.Т. Левчук. – 3-тє вид., стереотип. – Київ: Либідь, 2000. – 368 с.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:51:08 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
09:54:16 29 ноября 2015

Работы, похожие на Контрольная работа: Римське право в історії становлення правової культури європейської цивілізації

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(151100)
Комментарии (1843)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru