Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Становлення філософсько-правової проблематики в античній та середньовічній філософії

Название: Становлення філософсько-правової проблематики в античній та середньовічній філософії
Раздел: Рефераты по философии
Тип: реферат Добавлен 05:32:38 24 января 2011 Похожие работы
Просмотров: 382 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Міністерство освіти і науки України

РЕФЕРАТ

на тему «Становлення філософсько-правової проблематики в античній та середньовічній філософії»

по предмету «Філософія»

Київ 2011


ЗМІСТ

Вступ

1. Проблеми буття і людини у філософії давнього світу, зародження ідей права

2. Особливості античної правової культури. Космоцентричне обґрунтування права

3. Особливості філософсько-правової думки середньовіччя

Література

ВСТУП

Перші форми філософського мислення виникли в давніх цивілізаціях Індії, Китаю, Греції, Риму. Причинами виникнення стали економічний прогрес, руйнування родоплемінних відносин, утворення перших держав, зростання наукових знань, криза релігійно-міфологічної свідомості. В результаті зростання критичних течій проти традиційної релігії, моральних і світоглядних догм, у людей з’явилась потреба у новому типі самовизначення, вже не через звичаї та ритуальні традиції, а через власний розум, тобто виникла потреба у раціональному поясненні світу.

Перший досвід осмислення світу, людини і місця людини у світі нагромаджувався в давніх Вавилоні та Єгипті. Але ці знання мали езотеричний характер, доступний лише касті жерців, і відсутність достатнього рівня свободи як засобу самовираження, не дали змоги здобути філософії самостійність.

Східна філософія (Індія, Китай) сформувалася в умовах деспотичної держави, її повної влади над індивідом, кастового поділу суспільства, під значним впливом міфологічного світогляду.

В історії індійської філософії виокремлюють цілий ряд шкіл, серед яких були ортодоксальні школи – міманса, веданта, санкх’я, йога і неортодоксальні – буддизм, джайнізм, чарвака-локаята.

1.Проблеми буття і людини у філософії давнього світу, зародження ідей права

Особливістю давньоіндійських вчень є визнання цілісності світу, в якому приватне, індивідуальне розглядалося як щось другорядне відносно загальної основи світу. Це, відповідно, визначало і місце людини у світі. Наприклад, представники школи чарвака-локаята стверджували, що першопочатку притаманні чотири “великі суті”: земля, вода, повітря та вогонь. Представники школи вайшешики розглядали структуру світу як атомарну. Атоми вайшешиків мали смак, колір, запах, температуру, але були одноманітні за формою та розміром. Вайшешики вважали, що атоми створюють моральний образ світу, реалізуючи моральний закон – дхарму.

Етична проблематика відбита в священних книгах – Веди і Упанішади, в яких ідея еволюційного розвитку і коловороту життя (сансара) пов’язується з поняттями дхарма і карма (закон покарання).

У подальшому розвитку спостерігається посилення уваги до проблем індивідуального, специфічного у світі. Так, у філософському вченні буддизмі стверджувалося, що світ, безперервно змінюючись, не давав можливості людині досягти досконалості. Тому досягнення вічної насолоди (нірвани) можливе тільки шляхом поглибленого самоспостереження. Тут проблема людини вирішується за допомогою пошуку шляхів звільнення її душі від негараздів існуючого світу.

Філософи Давньої Індії вбачали джерелом і вважали першопричиною бід людства невігластво, яке приводить до людських страждань. Невігластво змушує людей цінувати те, що негідне поцінування; страждати там, де немає місця для страждань; сприймати ілюзію як реальність, проводити життя в гонитві за низькими цінностями; зневажати тим, що в дійсності є найбільш цінним – знанням таємниць буття людини, її долі.

Отже, в давньоіндійській філософії розкриття відносин “людина-світ” йшло від напрацювання уявлень про світ. В основі цього світу лежить безособовий початок, в якому людина посідала другорядне місце, далі філософські пошуки приводять до уявлень про світ, де на перший план виходить людина, яка прагне визначити своє місце у світі, ставлення до нього та до самої себе.

Схожим є становлення філософських поглядів у Давньому Китаї: на початкових етапах розвитку філософської думки на першому плані було безособово-узагальнене уявлення про світ. З часом все більше уваги починає приділятися проблемам людини, її життю.

У VI–V ст. до н. е. високого рівня досягло конфуціанство. Конфуцій (552-479 рр. до н. е.) – відомий мислитель Китаю, створив етико-гуманістичне вчення, в якому головним було те, що відносини між людьми повинні будуватися на взаємній повазі та любові, утвердженні найвищої та всезагальної форми соціально-етичного порядку “лі”, самовдосконаленні людини відповідно до таких моральних і релігійно-філософських принципів, як гуманність, справедливість, шанобливе ставлення до батьків і старших за віком людей тощо. Досягнення щастя вбачалось Конфцуцієм в реалізації трьох етичних принципів: взаємності, “золотої середини”, любові до людини.

У IV–III ст. до н. е. значного поширення набув даосизм , згідно з яким усі зміни в природі та житті людини підкоряються не якимось надзвичайним надприродним силам, а загальному закону “Дао” – природній основі всього сущого. Правильність вчинків людини оцінюється згідно з цим законом. Виходить, якщо є природні закони природи, то мають бути й закони суспільного життя. “Дао” визначає основний принцип життя людини як спокій і незмінність існування, адже протилежні початки, з яких складається світ (“інь – ян”, темне – світле, спокій – рух, земне – небесне тощо), знаходяться у взаємодії. Щоб управляти, треба навчитися володіти собою: “В державі того, хто вміє управляти собою, не буває заколотів; в державі того, хто не вміє управляти собою, не буває порядку”.

Проблеми управління й держави посідали центральне місце в філософії легізму . Легісти вважали закон основою суспільного порядку. Держава, на їх думку, виступає головним регулюючим механізмом, тому має право втручатися в усі сфери суспільного життя і приватне життя громадян. Легісти відмовлялися від гуманності, обов’язку, вважаючи їх загрозою для держави.

Таким чином, характерною особливістю філософських поглядів Давнього Сходу була еволюція міфологічного світогляду до раціонального мислення, усвідомлення людиною змісту і значення буття, пошуки сенсу людського існування.

2. Особливості античної правової культури. Космоцентричне обґрунтування права

Антична філософія – це філософська думка Давніх Греції та Риму, що охоплює час з VI ст. до н. е. до VІ ст. н. е. і поділяється на такі періоди: натурфілософський , або досократичний (від Фалеса до Сократа), коли зароджувалася і формувалася філософія; класичний (Сократ, Платон, Арістотель), коли філософія набула розквіту, й елліністично-римський .

Розвиток античної філософії пов’язаний з розвитком наукових знань, полісної (міської) демократії, мисленням вільних громадян. Саме в ній сформувалися джерела європейської цивілізації та культури.

Серед основних ідей і проблем античної філософії першочергового значення набувають:

1) проблема виникнення Космосу, його структури і розвитку, а також походження світу, його безперервна зміна, матерія та її атрибути (рух, простір, час), боротьба протилежних початків (Фалес, Анаксімандр, Зенон, Парменід, Демокріт та ін.);

2) проблема людини та її ставлення до інших людей: природа і сутність людської моралі, її співвідношення з нормами права, питання політики і державного устрою, питання про природу і сутність людської свідомості, співвідношення в ній раціонального та ірраціонального, проблеми осягнення істини, людина як мікрокосм з її багатим духовним змістом (Сократ, Протагор, Горгій, Епікур та ін.);

3) проблема свободи людини і досягнення нею щастя, ідея могутності й сили людського духу в його прагненні до вільного й творчого життя, до пізнання як щастя вільної людини і т. ін. (Сенека, Епіктет, Аврелій, Епікур, Тит Лукрецій Кар та ін.);

4) проблема відносин між Богом і його творінням – людиною, ідея Логоса як об’єктивного та незнищенного закону світоустрою, загальної закономірності (Плотін, Філон Александрійський та ін.);

5) проблема генези та природи пізнання, логічного й методологічного раціонального пошуку істини, питання логіки, логічних форм, правильного мислення, а також проблема соціального устрою, держави, права, управління, етики, естетики, риторики тощо (Платон, Арістотель та ін.).

В античній філософії значне місце посідала філософсько-правова проблематика, що відбивала політичні, соціальні, етичні зміни, які відбувалися на той час у суспільстві. Безліч сильних і квітучих грецьких міст-полісів об’єднувала духовна єдність, на основі якої сформувалася їхня національна самосвідомість, упевненість у своїй величі й обраності. Енергійне освоєння світу, відданість справі пізнання, відмова від консервативних традицій дали змогу грекам створити велику культуру, в тому числі й філософсько-правову, що вплинула як на європейську, так і на світову цивілізацію в цілому.

Вже в епоху Гомера (кінець 2 тис. до н. е.) греки оперують такими поняттями, як правда, справедливість, звичай, звичаєве право, закон. У Гомера божа за своєю природою справедливість виступає як об’єктивна підстава і критерій правового. Те, що відповідало тодішнім поглядам на справедливість, сприймалося як право.

Пізніше уявлення про взаємозв’язки справедливості й права знайшли продовження в творчості “семи мудреців” – Солона, Фалеса, Хілона, Біанта, Клеобула, Піттака, Періандра. Вони доводили необхідність дотримання “міри” та “золотої середини” в усіх справах і діях. Ці поняття вважалися уособленням справедливості й моральної основи людської поведінки, а також положень законодавства. Так, реформатор Солон, який намагався в управлінні Афінами дотримуватися норм права й справедливості стверджував: “Перше ніж карати, навчись покірності”.

Піфагор та його послідовники (VI ст. до н. е.) започаткували уявлення про те, що життя людей має бути приведене до справедливості й права, до належної міри людських взаємовідносин. Вони стали авторами важливого положення про те, що “справедливе полягає у відплачуванні іншому рівним”. Під поняттям “належна міра” і “домірність” піфагорійці розуміли відому пропорцію (числову за своєю природою), тобто деяке прирівнювання, рівність.

Подальше поглиблення концепції про обумовленість полісних законів об’єктивними загальноосвітніми закономірностями можна також знайти у Геракліта (VI–V ст. до н. е.), який розглядав проблеми права, як і всі земні людські справи і відносини у нерозривному зв’язку та єдності з космічними процесами. Знання про справедливість і закон – це частина знань про Космос (як “упорядкований Всесвіт”, “світовий порядок”).

Геракліт був великим діалектиком античного світу, він вчив, що все суще постійно переходить з одного стану в інший: “Все тече, все змінюється; в одну й ту ж річку не можна ввійти двічі; у світі немає нічого нерухомого: холодне теплішає, тепле стає холодним і т. д. Виникнення та зникнення, життя і смерть, буття і небуття пов’язані між собою, переходять один в одного”. Геракліт вважав, що перехід явища з одного стану в інший відбувається внаслідок боротьби протилежностей. Він вчив, що світ – єдиний, він не створений жодним з богів і жодним з людей, а був, є та буде вічно живим вогнем. Цей вогонь закономірно спалахує і закономірно гасне. Діалектика Геракліта враховувала обидві ознаки явища – і його мінливість, і його незмінність у природі. Але вона не була адекватно сприйнята сучасниками. Так, учень Геракліта Кратіл (V ст. до н. е.) закликав ігнорувати момент сталості. Він висунув ідею безперервного потоку в її крайньому вираженні. Кратіл говорив, що в одну й ту ж річку не можна ввійти не тільки двічі, а й один раз. Така думка призводить до релятивізму (від лат. relativus – “відносний”), тобто однобокого підкреслення постійної мінливості дійсності, несприймання відносної сталості речей та явищ. Якщо все тільки потік і немає нічого сталого, то думці немає на чому зупинитися й пізнання неможливе. Але, сам Геракліт розумів, що річка, яка тече “змінюючись, заспокоюється ”.

Геракліт вважав, що весь світ підкоряється космічному Логосу: йому підлегле життя людей, поліса, держави. Згідно з ним має будуватися правосуддя та мораль. Логос – це голос космічної справедливості. Тільки узгоджуючись з ним, людські дії набувають мудрості й правди. Державні закони, всі морально-правові розпорядження мають бути вироблені на основі законів Логосу. Через Логос до людини надходить суть і зміст вимог космічного порядку і космічної гармонії. Від Геракліта беруть початок природно-правові доктрини античності й Нового часу, що вбачають у природному праві деякий розумний початок (норму загального розуму), яка має виявлятися в позитивному законі.

Починаючи з Геракліта у давньогрецькій філософії більш чітко прослідковуються матеріалістичні та ідеалістичні тенденції.

Матеріалістична тенденція була вперше обґрунтована Демокрітом (V ст. до н. е.), який розглядав світ як єдине ціле, що складається з великої кількості атомів. Демокріт перший в історії античної філософії подолав протиставлення матерії та духа, стверджуючи їх єдину універсальну природу. З іменем Демокріта в історії філософії пов’язується зародження матеріалізму як власне філософської доктрини. Атомістична теорія явища природи пояснювала природними причинами і тим самим звільняла людей від міфологічного страху перед надзвичайним, надприродними силами. Демокріт учив, що світ не створений богами, він існує вічно, в ньому все рухається та перетворюється з одного стану в інший, у результаті з’єднання та роз’єднання атомів, таким чином, у світі немає нічого випадкового. Ця позиція у своєму крайньому вираженні привела до появи такого філософського вчення, як фаталізм .

Атомістичне вчення Демокріта продовжив Епікур (IV–III ст. до н. е.), який вважав, що рух атомів обумовлений їх внутрішньою властивістю – вагою та здатністю атомів самовільно відхилятися під час руху від прямої лінії. Самовідхилення атомів – це той мінімум свободи у природі, без якого неможливе пояснення випадкових явищ, у тому числі без цього неможливе пояснення свободи дій людей. Епікур відстоював принцип задоволення як найвище благо, якого можна досягти у житті.

Значний вплив на розвиток філософсько-правових поглядів мали софісти і Сократ. Софістів справедливо називають представниками грецького Просвітництва: софісти популяризували знання, виступали з критикою традицій, звичаїв, розвивали мистецтво полеміки. В пізнанні софісти орієнтувалися на принцип, сформульований Протагором: “Людина є міра всіх речей: існуючих, що вони існують, і неіснуючих, що вони не існують”. Критерієм оцінки гарного і поганого виступали почуття індивіда. Отже, софісти показували відносність, умовність правових норм, державних законів і моральних оцінок. На їх думку, держава є міра справедливого і несправедливого, справедливість – це природне право, що відрізняється від закону і від офіційно встановлених правил; є написаний закон – умовний, мінливий, тимчасовий, що залежить від волі законодавців, і неписана справедливість.

На відміну від софістів, Сократ (V–IV ст. до н. е.) вбачав своє покликання у зміцненні основ права і моралі. “Пізнай самого себе” – це улюблений вираз Сократа. На думку Сократа, в основі людського буття, соціального порядку лежать вищі божі закони, що мають космічне походження. Закони держави мають відповідати їм. “Що законно, те й справедливо”, – стверджував філософ. Він вважав, що є дві основи моралі та права: 1) суб’єктивна й 2) об’єктивна . Під об’єктивною основою філософ розумів неписані вищі божі закони, а суб’єктивна – це знання, через них лежить шлях до моральної поведін-ки, а через незнання – шлях до пороків і злочинів. Філософія є шляхом до знання, тому розглядалася Сократом як засіб формування доброчесної людини і справедливої держави. Своїм життям Сократ доводив, що лише доброчесна людина може бути щасливою.

Родоначальником філософської системи об’єктивного ідеалізму був Платон (V–IV ст. до н. е.). Згідно з вченням Платона тільки світ ідей є істинне, справжнє буття, а конкретні речі – це щось середнє між буттям і небуттям, вони лише тіні ідей. Платон вважав, що світ є божим царством, в якому до народження людини знаходиться його безсмертна душа, а самі ідеї відірвані від свідомості конкретних людей. Потім душа потрапляє на грішну землю, де тимчасово знаходиться у людському тілі, як в’язень у в’язниці, й “згадує” про світ ідей. Пізнання, згідно з Платоном, є згадування душею свого доземного існування. Платон був прибічником теорії переселення душ і вважав, що відповідно до того, наскільки доброчесне й праведне життя вела людина в земному світі, залежить те, в яке інше тіло вона далі може переселитися. Лише найдосконаліші душі, на його погляд, залишаються в царстві ідей.

Платон є прямим послідовником Сократа у вченні про справедливість. Особливе значення має його робота про справедливу державу (найвідоміша праця “Держава”). Патонівська модель “ідеальної держави” зорієнтована на підпорядкованість інтересів особистості інтересам держави і пропонує структуроване суспільство з визначеними соціальними функціями кожної верстви (філософи-правителі, охоронці, ремісники) й абсолютним правом держави на громадянина. Управління, засноване на інтелекті й знаннях, стає важливою умовою досконалості держави, де панує влада розуму, за якою тягнуться інші, адже правителями становляться ті, хто здатен управляти як в силу природних задатків, так і в результаті відповідної багаторічної підготовки.

Ідею загального блага філософ бачить як вищу ідею, якій має відповідати моральна й політична організація держави, коли остання охороняє та забезпечує гідне життя громадян, управляє їхнім духовним життям і творчістю, виходячи із суперечності між різноманітні- стю потреб громадян і обмеженою здатністю кожної окремої особи їх задовольнити. Таким чином, держава виступає основним засобом і єдиною формою управління суспільством, незважаючи на певну моральну дискримінацію громадян і трактування справедливості з точки зору соціального й політичного аристократизму.

Така модель, за оцінкою К. Поппера, є тоталітарною, бо в ній стабiльнiсть суспiльства забезпечена iєрархiєю класiв, де правителi правлять, робiтники працюють, а раби залишаються рабами. Основними принципами такої держави є збереження єдності правлячого класу (для чого використовуються різні методи – від психологічного впливу до придушення економічних інтересів), формування інтелектуальної діяльності правлячого класу за єдиним зразком з метою уникнення будь-яких нововведень; економічна автаркія; проголошення державного інтересу критерієм моральності та ін. Отже, за гегелівським виразом, у платонівській державі всі сторони, в яких стверджує себе одиничність як така, розчиняються у всезагальному, всі визнаються лише як всезагальні люди.

Водночас неможливо заперечувати, що платонівський критерій розумності й моральності має важливе значення і в наші дні, адже ефективність управлінської діяльності значною мірою визначається тим, наскільки здібним і добре підготовленим є суб’єкт управління, наскільки значною є роль в управлінні суспільством управлінської еліти. Не менш важливими можна вважати платонівські тези щодо досягнення стабільності суспільства через твердо установлений устрій та необхідність виховання громадян, яке перетворює їх на однодумців, що розглядається як умова єдності всіх членів суспільства і критерій його моральності.

Вершиною філософської думки Давньої Греції є праці Арістотеля (384-322 рр. до н. е.). Арістотель намагався узагальнити досягнення античної науки, тому його погляди поєднують матеріалізм й ідеалізм, діалектику і метафізику. Свої філософські погляди Арістотель почав розробляти на противагу ідеалізму Платона. Саме йому приписується вислів: “Платон мені друг, але істина дорожча”. У міркуваннях Арістотеля взаємопов’язані правова й етична проблематика. На вiдмiну вiд Платона, у працях Арістотеля аналiз соцiальних iнститутiв приводить до висновку, відповідно до якого держава, що виконує функцiю управлiння суспiльством, має iснувати на засадах розумної рiвноваги і є полiтичним об’єднанням людей заради спiльного благополуччя. Функцiї управлiння в такiй державi виходять за межi iєрархiчної системи i передбачають участь в управлiннi вiльних громадян. На думку Арістотеля, для побудови ідеальної держави не потрібні революційні потрясіння та руйнація наявного устрою. Створення нової держави знаходиться в межах гнучкої політики справжнього політичного діяча та доброго законодавця: і добрий законодавець, і справжній політичний діяч не мають випускати з уваги не лише абсолютно найкращої форми, але й форми, відносно найкращої за відповідних обставин.

Арістотель, відмінно від Платона, виступає на захист приватної власності, причому його думка відносно того, що приватна власність має поєднуватися з вихованням у людей почуття доброчинності, дос-татньо актуальна і в сучасному управлінні суспільством, як і думка про те, що наявність у державі “середнього елементу”, тобто громадян, які мають середній достаток, дає змогу створити найкращий державний устрій.

Вивчивши різні варiанти устрою грецьких мiст-держав, Арістотель робить висновок про те, що оцінка діяльності уряду залежить від того, чи працює він на благо всього суспільства, чи піклується лише про себе. Шлях до ідеального устрою держави філософ вбачає не у створенні нової системи і зміні реальної людини, а через упровадження такого державного устрою, який був би найбільш гнучким і прийнятним за даних обставин.

Кожна форма держави має своє визначення громадянина й обсяг відповідних громадянських прав. Разом зі змiною останнiх, змiнюється i сама держава. При цьому Арістотель, як і Платон, категорично виступає проти крайньої демократiї, де влада належить демосу, а не законам. Оптимальний варiант суспільного устрою Арістотель вбачав у помiркованiй цензовiй демократiї, що може примирити громадян в умовах конфлiктiв, причинами яких можуть бути порушення рiвноваги у суспiльствi або недотримання полiтичної справедливості. Оскільки перевороти супроводжуються вiдповiдними змiнами державних форм, для збереження стабiльностi Арістотель пропонує комплекс заходiв, що збережуть стiйкiсть даної влади (виховання громадян, справедливість у законах і в управлінні).

Незважаючи на розбіжності, і Платон, і Арістотель вважають, що інтереси окремої особистості (хоча і різною мірою) мають підкорюватися державному інтересу, а влада має знаходитися в руках таких правителів, які є (в ідеальному варіанті) мудрими філософами або гнучкими політиками і законодавцями, здатними піклуватися про благо народу.

Ідею державного управління як своєрідного мистецтва розглядав римський оратор та історик Плутарх, який підкреслював, що управління державою і народом полягає в тому, щоб правителі не вдавалися до крайнощів – бути жорстокими або м’якими, а вибирали “золоту середину” у своїх державних рішеннях, які б задовольняли потреби всього народу, нації, держави. Плутарх зауважував, що люди недовго слухаються тих, хто не може управляти, і покора – це якість, якої треба навчати своїх підданих. Мистецтво володаря полягає в тому, щоб вселити у підданих покору і бажання підкорятися. Він із сарказмом відгукувався про тих правителів, які дбають лише про багатство.

Поступово, на зміну концепцій, що вбачали головним засобом вдосконалення індивіда його входження до суспільного цілого, прийшли теорії про те, що умовою щасливого й доброчесного життя є звільнення від влади зовнішнього світу і передусім – соціально-політичної сфери. Такими були школи стоїків та епікурейців.

Стоїки (Зенон, Сенека, Епіктет, Марк Аврелій) вважали за необхідне звільнитися від влади зовнішнього світу, досягти внутрішнього спокою, вони визначали свої вчинки розумом, розглядали природу як фатум (“Примирись із фатумом, не чини йому опору”, – такою була заповідь Сенеки).

Відмовою від соціальної активності характеризувалася філософія Епікура та його послідовників. Суспільний союз розглядався ними не як мета, а як засіб для досягнення особистого благополуччя. Епікурейська етика є гедоністичною, тобто заснованою на досягненні задоволення як мети людського життя. Найвище задоволення епікурейці вбачали в досягненні атараксії – душевного спокою та безтурботності за умови, якщо людина може упокорити свої пристрасті й підкорити їх розуму.

У ІІІ ст. до н. е. в давньому Римі сформувалася самостійна наука, в основі якої правові ідеї античності – юриспруденція . Римські юристи розробили як загальну теорію права, так і основи цивільного, державного, адміністративного, кримінального, міжнародного права.

3. Особливості філософсько-правової думки середньовіччя. Філософська думка середньовіччя належить до епохи феодалізму (V–ХV ст.)

Філософія цієї епохи осмислювала світоглядні проблеми в межах релігійного світорозуміння. Однією з найважливіших тем була тема співвідношення Бога й створеного ним світу, зокрема, відносин Бог-людина. Особливостями середньовічної філософії є зв’язок з Біблією як парадигмою знання про Бога, світ, людину та її історію; дуалізмом божественного і людського, сакрального і гріховного; теодицією як боговиправданням та есхатологією як вченням про долю світу і людини.

Протягом декількох століть у середньовічній філософії точилась боротьба реалізму та номіналізму . Під реалізмом розуміли вчення, згідно з яким справжньою реальністю володіють тільки загальні поняття чи універсалії, а не окремі предмети, наявні в емпіричному світі. Наприклад, Ансельм Кентерберійський (1033-1109) розглядав універсалії як думки Бога перед актом творення, оскільки творення не могло відбутися без певного плану та зразка. За допомогою цього людський розум пізнає сутність речей, бо ця сутність і є не що інше як загальне поняття. Зрозуміло, що для реалістів пізнання було можливим лише за допомогою розуму, бо тільки розум здатен осягнути загальне, усвідомити його.

Протилежний напрям пов’язаний з підкресленням пріоритету волі над розумом і набув назву “номіналізм”. Він виходить з того, що загальні поняття – продукти людського мислення, тобто лише імена, назви предметів. Номіналісти доводили, що Бог мислить індивідуальними, а не універсальними (загальними) образами. Одиничне віддається Богові, загальне – людині. Таким чином, у співвідношенні загального та окремого акцент був зміщений на користь окремого. Загальне (універсалії) було поставлено в залежність від окремого, визнане вторинним, що походить від окремого.

У середньовічній філософії розрізняють періоди патристики і схоластики .

Найвідоміший християнський мислитель періоду патристики Аврелій Августин (354-430) висловлював думку про першість віри над розумом, дотримувався ідеї нерівності як вічного незмінного принципу громадського життя. Протиставляючи земний град Божому, Аврелій Августин доводить, що люди нездатні встановити правопорядок. Основа правопорядку – це страх божий і Бог, погрожуючи людям покаранням, тим самим допомагає їм утриматися на краю безодні зла, бо людина – це проміжна ланка між твариною та янголом. Звідси постає необхідність пізнання Бога як сенсу людського життя.

Одним з найвидатніших представників схоластики був монах Домініканського ордену Фома Аквінський (1225-1274), який намагався обґрунтувати основні принципи християнства, спираючись на вчення Арістотеля. На думку Фоми, метою теології та філософії є пошук істини. Її можна досягти трьома шляхами: 1) за допомогою розуму, 2) одкровення та 3) інтуїції. В концепції Фоми Аквінського Бог дає людині ясну і доступну істину в одкровенні, але й, використовуючи розум, людина може дійти до істини, це також один зі шляхів пізнання Бога.

У філософії Фоми Аквінського проблеми права і держави вирішуються, безумовно, з точки зору верховенства Бога, який є творцем держави і права, що поділяється на вічне, природне, людське. Відповідно є такі закони: вічні – забезпечують порядок у світі, природні – регламентують природу, людські – встановлюють порядок людського життя, божественні – визначають смисл людського життя, мету його буття. Вчення Фоми Аквінського пізніше трансформувалося в самостійний напрямок релігійної філософії – томізм .

Своєрідне місце у філософії середньовіччя посідає філософія Візантії, що довго зберігала залишки античної спадщини. До освіти і науки візантійці ставилися з великою повагою. Відоме всім прислів’я: “Вчення – світло, а неуцтво – пітьма”, – належить знаменитому візантійському богослову і філософу Іоанну Дамаскіну.

Найвпливовішим вченням у Візантії тривалий час був неоплатонізм, що систематизував вчення Платона про окремо існуючі ідеї пізнання як єдино справжнє буття за допомогою методів арістотелевської логіки. Починаючи з Х–ХІ ст. у візантійській філософії виокремлюються дві тенденції:

1) раціоналістично-догматична

2) містично-етична (ісихазм) .

Розвиток теологічного раціоналізму привів до появи теорії подвійної істини, згідно з якою істини розуму і віри не суперечать одна одній, а є двома рівноправними формами осягнення божественної сутності світу. Теорія подвійної істини була обґрунтована в роботі В. Оккама і стала основою для розриву філософії й теології, що означало завершення середньовічної філософії.

Висновки

Становлення філософсько-правової думки – це складний процес, в якому відбилися суспільні зміни, ступінь раціонального осягнення буття, пошуки місця людини у світі. Антична філософія містила прототипи всіх видів світогляду, що розроблялися в наступних століттях, і визначила подальший розвиток європейської цивілізації та культури.

Середньовічна філософія, не дивлячись на її релігійний характер, стала фундаментом для формування основ природно-наукового та філософського знання. В ній були розроблені й уточнені поняття релігійних, правових і моральних норм.

Філософія середньовіччя мала істотний вплив на подальший розвиток гносеології, визначила особливу цінність навчання і виховання з погляду просування людини до власного порятунку, перетворила людину на духовну істоту, здатну контролювати свою тілесну природу й дотримуватись етичних правил і заповідей, даних у Нагірній проповіді Богом.

ЛІТЕРАТУРА

1.Винниченко В. Відродження нації. У 3 т. – К.: Основи, 2008.

2.Гегель Г. Энциклопедия философских наук // Сочинения. Т. 3. – М.: Мысль, 2007. – 427 с.

3.Гельвеций. Сочинения. В 2 т. – М.: Мысль, 2008

4.Дильтей В. Сущность философии. – М.: Интрада, 2008. – 160 с.

5. Кьеркегор С. Страх и трепет. – М.: Мысль, 2007. – 218 с.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:49:27 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
09:14:17 29 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Становлення філософсько-правової проблематики в античній та середньовічній філософії

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(149879)
Комментарии (1829)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru