Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Управління, як предмет філософського аналізу

Название: Управління, як предмет філософського аналізу
Раздел: Рефераты по философии
Тип: реферат Добавлен 22:41:23 14 января 2011 Похожие работы
Просмотров: 101 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

РЕФЕРАТ

з дисципліни “ Філософія управління”

на тему '' Управління як предмет філософського аналізу»

2011


Вступ

Управління як складний механізм функціонування, змін та єдності соціальних сил потребує від суб’єкта управління володіння основами теорії управління, знання ним умов існування, властивостей, тенденцій, характеру руху керованого ним об’єкта і набуває характеру такої діяльності, яка теоретично має випереджати суспільно-історичну практику, відповідати законам об’єктивного світу, з урахуванням того, що соціальні програми та ідеали, що створюються людьми, можуть приводити не лише до позитивних, але і до негативних наслідків, якщо вони суперечать об’єктивним законам природи і суспільства, потребам та інтересам людей.

У сучасних умовах корінної перебудови українського суспільства і всіх сфер державності нерідко можна чути і читати вирази типу «філософія управління», «філософія менеджеризму, «філософія макроекономіки» і інші помітні назви, які за своїм змістом і тлумаченню вельми далекі від дійсного філософського значення або виходять за його межі.

На нашу думку, філософія управління є найважливішою науковою областю, яка слабо розроблена у вітчизняній літературі і тому гостро потребує чіткого і розгорнутого визначення своїх основних понять і методологічних принципів. Історія становлення людського суспільства, різних форм його державного устрою протягом багатьох сторіч була нерозривно пов’язана з вирішенням проблем оптимальної організації суспільства, ефективного управління всіма соціальними процесами життєдіяльності людей, з державно-владним регулюванням і управлінням різними сферами матеріального і духовного життя суспільства.

Тому такі філософсько-соціологічні поняття як «управління», «організація», «влада» і інші є універсальними, які в кожну історичну епоху, в тому або іншому державному устрою суспільства, з одного боку, зберігають в собі класичні межі і ознаки, а з іншого, наповнюються і збагачуються новим змістом, що відображає особливості тієї або іншої історичної епохи. Багатовікова історія філософії і соціології - наочне підтвердження динаміки розвитку цих корінних суспільних явищ.


Ціннісно-смисловий універсум людини і феномен управління

Управління як соціальний феномен виникло і розвивається в історичному процесі як фундаментальна властивість соціальної системи. Від нього значною мірою залежить соціальне майбутнє і якість життя, адже саме управління забезпечує соціальній системі збереження якісного складу, динамічну рівновагу з довкіллям, підтримання режиму діяльності і реалізацію її програм і мети.

Незважаючи на певні сумніви, які висловлювалися щодо можливостей управління Г.Спенсером, А.Смітом та рядом інших філософів, управління та його іманентний атрибут - самоуправління є невід’ємною потребою як суспільства в цілому, так i окремих його частин. Його дія на суспільство є свідомим, систематичним і організованим процесом, який упорядковує і вдосконалює структуру соціуму по мірі досягнення визначеної мети.

За дослідженнями Г.Атаманчука, управління як соціально-філософська категорія має наступні аспекти:

- інтелектуальний – опирається на сплав «наука + досвід + мистецтво (талант)» і відновлює його:

- владно-вольовий, тобто має організуюче-регулюючий механізм впорядкування та розвитку суспільних відносин, видів діяльності, виконання соціальних ролей;

- соціальний – пов’язаний з потребами та інтересами людей, їх колективів, суспільства в цілому. Це об’єктивний зв’язок, хоча суб’єктивно може ігноруватися (маючи негативні наслідки).

Таким чином, управління є продуктом різних процесів:

- управління як продукт свідомості виявляється у можливостях людини передбачати – прогнозувати – програмувати – проектувати – планувати;

- управління як продукт волі полягає у відсутності неволі, прмусу, у творчій діяльності розуму (концепція «свободи волі» І.Канта, А.Шопенгауера, Ф.ніцше, П.Лаврова, М.Михайловського та ін.);

- управління як продукт взаємодії регулює функціонування будь-яких механізмів і систем;

- управління як продукт влади полягає у ієрархічній побудові світу, добровільному чи примусовому визнанні верховенства волі інших.

Управління в житті людини і суспільства виявляється тоді, коли в будь-яких взаємодіях, відносинах, процесах присутні інтерес і знання, цілі і воля, енергія і діяльність людини. Таким чином, джерелом, чинником і фактором управління є свідомість + воля + соціальність (взаємодія) + влада [Управление в жизнедеятельности людей, с.26-28].

Для формування і розвитку управління об’єктивними умовами виступають:

- природно-географічні умови конкретної території (ґрунти, клімат, рослинний та тваринний світ);

- природно-суспільні умови та форми життєдіяльності людей, які сформувалися історично - технології земле обробки, види комунікацій, традиції, звичаї (навіть в умовах глобалізації паралельно розвивається процес глокалізації, регіоналізації);

- культурно-історична спадщина;

- виробнича база з технічним оснащенням і технологіями;

- система економічних відносин з її правовим регулюванням, яка існує на кожний конкретний момент часу;

- склад і стан об’єктів соціальної інфраструктури, який є різним у кожній місцевості;

- матеріальна основа духовного споживання;

- науково-технічний розвиток.

Історичний досвід засвідчує, що в управлінні можуть діяти два механізми – стихійне регулювання і свідоме управління. Їх характер залежить:

- від соціально-економічних та політичних умов;

- визначається тим, як взаємодіють управління, влада і держава;

- який тип управління виникає у суспільстві;

- яку форму набуває держава;

- як складається ієрархія органів управління.

Така взаємодія має і прямий, і опосередкований характер і може по-перше, розглядатися як система, по-друге, як процес розподілу функцій, по-третє, як взаємозв’язок, по-четверте, як основа суспільної солідарності. Як пише О.Тоффлер, управлінські організації стали невід’ємною частиною нашого життя і кожний процес у житті людини відбувається як у певному географічному місці, так і в конкретній точці невидимої людському оку управлінської карти.

Оскільки, крім об’єктивних умов, в управлінні діє суб’єктивний фактор як сукупна енергія свідомості, поведінки, діяльності людей, направлена на забезпечення цілісності, суверенітету, безпеки, упорядкованості, розвитку приватного і суспільного життя особистості, суспільства, держави, в суб’єктивному факторі виявляються стихійні, спонтанні, випадкові, самоуправлінські механізми, на нього впливають об’єктивні умови (як позитивні, так і негативні), він залежить від генетичної історичної, національної, міжнаціональної традиції.

За Г.Атаманчуком, управління – це цілеспрямована (свідома, продумана, спланована) організуюча та регулююча дія людей на власну, групову, колективну і суспільну життєдіяльність, що здійснюється як безпосередньо (в формі самоуправління), так і через спеціально створені структури (держава, громадські організації, партії, підприємства, установи, фірми, асоціації тощо).

Функціями управління у сучасній філософській літературі найчастіше називають розробку і прийняття управлінських рішень, організацію, регулювання, коригування, облік і контроль.

Ефективність управління визначається тим, наскільки успішною є організація і координація діяльності людей. Враховуючи, що і організація, і координація потребують волі і авторитету, а управлiнськi рiшення приймаються, як правило, окремими особами, що мають вiдповiдну владу, остання виступає як одна з найбільш важливих проблем управлiння, що неоднозначно вирiшується в фiлософських дослiдженнях. На характер взаємодії між управлінням і владою впливає також те, що, ґрунтуючись на соціальних iнтересах i вiдносинах, управлiння відображає змiни в соцiальнiй структурi, тому вiдносини мiж управлiнням та владою будуть залежати вiд конкретних iсторичних обставин.

В теорії управління ще досить часто управління розглядається як односторонній процес цілеспрямованого впливу управляючих на управляємих, хоча і з наявністю зворотного зв’язку, але лише як індикатора ефективності управлінської дії і каналу інформації про стан об’єкта управління і зовнішнього середовища. В дійсності, кожна система управління формується на основі певної суспільної взаємодії, яка направлена на збереження та розвиток даної людської спільноти. При цьому державна влада здійснюється за допомогою спеціального управлінського апарату і спрямовується на узгодження прагнень членів суспільства, співіснування різних соціальних верств і може використовувати для цього засоби організованого та законодавчо встановленого примусу. Існування держави є необхідною умовою забезпечення єдності суспільства як цілісного організму, тобто держава виконує ту інтегративну місію, в рамках якої може виступати виразником не лише інтересів домінуючої частини населення, але й усього суспільства. Умовою ефективного соціального управління є вираження владою всезагального інтересу і відповідність держави як способу організації влади потребам і інтересам всіх громадян.

Але в умовах суспільних трансформацій. у державному секторі завжди виникає суперечність між розробкою і підтримкою цінностей, політики, методів і традицій державних установ, які служать суспільству, і необхідністю маніпулювати обмеженими ресурсами для вирішення численних задач, отже, моделлю ефективного управління, яке може мати загальний і універсальний характер у всіх сферах людського життя, вбачається його концентрація на усвідомленні першорядності інтересів громадян, ведення управлінської діяльності на принципах стратегічного мислення, заохочення компетентних спеціалістів, випереджаючого розвитку знань, теорії щодо дійсності. Для сучасних соціальних та філософських досліджень характерним стає пошук можливостей подолання кризових явищ у суспільстві шляхом створення нових форм соціальної інтеграції, узгодження особистих та суспільних інтересів, приватних та загальних цілей та цінностей.

Характерною ознакою сучасного соціального управління стало перенесення методів, що застосовуються у діловому світі, і перетворення державної влади на організацію по наданню послуг громадянам як своїм клієнтам, що підвищує вимоги до компетентності, професійних знань, навичок управлінців, їх уміння орієнтуватися в складних обставинах і приймати правильні рішення, безумовно зорієнтовані на потреби громадян..

Але на відміну від певної односторонності теорії управління, в якій взаємодія між суб’єктом і об’єктом управління виступає як відносини між управляючими та управляємими, більш доцільно розглядати управління як складний високосоціалізований процес, у якому управління не може обмежуватися лише поняттям діяльності і впливом на підлеглих, а визначається і поведінкою самого керівника, яка може бути або не бути прикладом для підлеглих, та загальною здатністю суб’єкта та об’єкта до самоуправління.


Суб’єкт і об’єкт управління, їх основні характеристики та зворотний зв’язок

В соціальних системах суб’єктом управління можуть виступати як окремі люди, так і колективи, людські спільноти, все людство в цілому, наділене свідомістю і здатне пізнавати природний та соціальний світ, закони його розвитку, і на основі цього пізнання - змінювати реальність. Управлінський вплив з боку суб’єкта управління може мати і творчий, і руйнівний характер. Це визначається кількісною і якісною збалансованістю об’єкта управління. В результаті вплив суб’єкта управління на об’єкт може виявлятися як результат розвитку всієї системи управління, як вияв певного елементу, вирішального в конкретній ситуації, або як необхідність зміни стабільної структури, чий позитивний потенціал досягає критичної межі і може привести до негативних наслідків. Отже, без знання суб’єктом управління умов існування, властивостей, тенденцій, характеру руху керованого ним об’єкта неможливо здійснювати відповідну управлінську діяльність, тим більше, що об’єктом управління можуть виступати як окремі люди, сім’я, колективи, соціальні групи, класи, етнічні та національні спільноти людей, держава, так і людство в цілому. Крім того, наявність в об’єкта управління здатності до самоуправління означає можливість альтернативних варіантів - результатів управління.

Суб’єкт i об’єкт управлiння - поняття вiдноснi. Той, що у однiй взаємодiї виступає як суб’єкт, в iншiй може стати об’єктом, i навпаки. Навiть в рамках однiєї взаємодiї iснує зворотний зв’язок. Тому ефективне управлiнське рiшення можливе лише за умови розумного контролю i за самим рiшенням, i за його виконанням не лише зверху, але й знизу. При цьому воно передбачає спiвучасть, iнiцiативу об’єкта управлiння, який здатний вносити корективи в висхiдне управлiнське рiшення для отримання бiльш високого результату. В цьому заключається принцип демократизацiї, що має важливе значення для управлiння.

Важливою умовою цієї взаємодії є визнання доцільності, закладеної в об‘єкті управління, тоді задачею суб’єкта є виявлення наявної доцільності як мети, її усвідомлення і повернення об’єкту у вигляді адекватних функціональних зусиль з відтворенням потенціалу його організації. Це дає можливість протистояти штучному вторгненню в об’єкт таких цілей, які є результатом суб’єктивістського підходу в управлінні. В умовах ослаблення взаємодії між суб’єктом і об’єктом управління, можлива трансформація управління до одностороннього процесу, коли державні органи починають “гру за двох”, що шкодить інтересам як суб’єкта, так і об’єкта управління.

За Г.Атаманчуком, основними характеристиками суб’єкта управління є:

- розвинутість – рівень освіти, професійної підготовки, навичок, умінь, демографічні ознаки,стан здоров’я, сімейний стан, культура, моральність тощо;

- організованість за рахунок внутрішніх сил під впливом релігії, моралі, правосвідомості, традицій, звичаїв, менталітету;

- зміст інтересів та цілей, які мають люди, або які у них переважають;

- відношення маси людей до соціальних норм, які спрямовуються на збереження соціуму і людини в ньому;

- зв’язок мотивів і стимулів поведінки і діяльності людей у суспільстві, колективному і приватному житті, що розкриває джерела активності суб’єктивного фактору.

Аналiз фiлософських концепцiй управлiння показує, що в соцiальних процесах, які мають органiчний характер свого розвитку, природним є зв’язок мiж частиною i цiлим, iндивiдом i суспiльством. У такому суспiльствi є спiльна мета, отже управлiння набуває переважно свiдомого характеру. Неорганiчний характер розвитку суспiльства в результатi дiї зовнiшнiх i внутрiшнiх факторiв, якi порушують стабiльнiсть спiльноти, приводить до переважно стихiйного характеру, але, як свiдчить iсторiя людства, не iснує суто органiчного чи неорганiчного розвитку подiй: періодично виникають спроби соцiальних конфлiктiв, соцiальної напруги, без подолання яких неможливо досягти соцiального миру. Органiчний та неорганiчний характер соцiальних процесiв може розглядатися як дiалектична взаємодiя категорiй статичне - динамiчне, отже, в дослiдженнi певного суспiльства важливо встановити характер його розвитку, виявити дiю необхiдного-випадкового, спiввiдношення свободи - несвободи, влади - демократiї, загального-одиничного тощо. Важливість такого аналізу зростає в умовах сучасного суспільства, яке, з одного боку, є новим типом соціуму, що прагне соціальної динаміки і характеризується високим рівнем адаптивності до зміни умов свого функціонування за рахунок зростання спеціалізації політичних інституцій, диференціації їх функцій, розробки нових управлінських технологій, здатних гнучко реагувати на виникнення суспільних криз і конфліктних ситуацій, а з іншого боку, приводить до глибокого розчарування людей в соціальній дійсності, яка не завжди створює відповідні умови для їх життя.

Однією з серйозних проблем управління є процес глобалізації, який ставить питання про пошук нових норм і інститутів управління, здатних ефективно управляти на міжнародному, національному, регіональному рівнях так, щоб зберігалися переваги глобалізації, але не порушувалися права людини, не обмежувалися можливості її розвитку. Це пояснюється тим, що глобалізація, інтегруючи економіку, культуру, управління, руйнує єдність суспільства, породжує соціальну невпевненість людей, викликає сумніви щодо межі допустимого впливу на людину. Отже, виникає необхідність в формуванні нової концепції управління, визначенні механізму взаємодії із владою і державою для забезпечення функціонування суспільства в нових умовах.


Типи управління. Роль потреб та інтересів у формуванні мотивів і цілей управлінської діяльності

Потреба в формуванні такої системи управління, яка дозволяє виявити зовнішні і внутрішні можливості розвитку країни, забезпечити створення структур, які реально можуть керувати суспільством стає сьогодні однією з основних задач суспільної трансформації в Україні. Сьогодні все більше посилюється значення розуміння фундаментальних та обставинних причин соціального розвитку, що пов’язане зі значним впливом на управління суб’єктивізму, коли управління здійснюється незалежно від об’єктивних умов, в бажаному для себе напрямку і доля країни може залежати від суб’єктивних якостей управлінця. Отже, стоїть питання про систему управління країною, яка на основі правових засад могла б задовольнити потреби людей, всебічно відображати їхній стан і приймати управлінські рішення не в інтересах окремих груп, а в інтересах всього суспільства. Проблема демократичного управління не в тому, щоб відмінити управління взагалі, а в тому, щоб замінити ту форму правління, яка не задовольняє суспільство, іншою.

Кожна соціальна система виступає як певна єдність індивідів, соціальних груп, класів, об’єднаних різноманітними суспільними відносинами на основі матеріального і духовного виробництва. і має досить складну та ієрархічну структуру, яка обумовлена різноманітними мотивами і цілями як індивідуального, так і суспільного характеру, що ґрунтуються на людських потребах та інтересах. Саме цей взаємозв’язок між людьми, який здійснюється в силу усвідомлення ними необхідності задовольнити свої потреби через пошук варіантів встановлення певних взаємовідносин один з одним, стає основою формування певної системи управління та визначає взаємовідносини між суб’єктом та об’єктом управління.

Серед авторів, які вивчали проблему потреб та інтересів, звернемося перш за все до досліджень французького філософа XVIII ст. К.Гельвеція. За його думкою, первинні вітальні потреби, що закладені в кожній людині на рівні інстинктів та виступають її захисними рефлексами, в процесі життя збагачуються, розвиваються, змінюються, накопичуючи в собі багатий життєвий досвід, що дає можливість людині, керуючи своїми потребами, пристосовуватися до мінливого соціального світу. Їх різноманітність стає основою суперечності щодо того, що кожен виділяє з них для себе домінантні і другорядні, в залежності від тієї значимості, яку він надає тій чи іншій потребі.

Цілеспрямованість людини на задоволення своїх потреб завжди пов’язується з проблемою вибору, яке залежить у певному відношенні і від вольових якостей людини. На думку авторів концепції соціального обміну (Блау, Хоманс, Р.М.Емерсон та інші), специфіка соціальної взаємодії проявляється в тому, що люди не завжди спрямовують свої дії на максимальне задоволення потреб, в значній мірі на них впливають ціннісно-нормативні механізми, розподіл влади, соціальні інститути тощо. Таким чином, наявність потреб визначає спосіб існування людини, а характер їх задоволення залежить від розвитку особистості і, в цьому плані, задоволення потреб, їх досягнення по-різному реалізується людьми і є процесом і керованим, і самокерованим. Як зазначав К.Гельвецій, потреба стає основою діяльності й щастя людей.

Враховуючи, що сутність потреб по-різному трактується в філософській літератур, виникає питання про те, яким чином управління поєднується з проблемою задоволення людських потреб? Так, з точки зору З.Фрейда, своєрідним збуджувачем вітальних потреб людини є енергія несвідомого психологічного потягу, який виступає джерелом як творчих, так і руйнівних сил. Його послідовники - А.Адлер, К.Юнг – теж визначали причину потреб індивіда або в природному почутті неповноцінності й прагнення до самоствердження, яке притаманне людині (А.Адлер), або в колективному несвідомому, яке визначає той чи інший архетип людини як коррелята інстинктів (К.Юнг). На відміну від них, Е.Фромм в основу потреб покладав взаємодію біологічних і соціальних факторів, які породжують в людині необхідність подолати самотність, обмеженість власного існування, добитися самоствердження у суспільстві. На думку марксистів, основа виникнення потреб полягає в матеріальному, економічному стані людини і суспільства, соціально-класовому антагонізмові, експлуатації людини людиною, які виступають підставами як самих потреб, так і способів їх задоволення. За думкою А.Маслоу, структура потреб має пірамідальний характер – від фізіологічних, екзистенційних, соціальних потреб до потреб престижу і духовних Отже, питання про те, що покладати в основу управлінської діяльності, орієнтуючись на потреби індивіда, не має однозначної відповіді, але можна виділити декілька раціональних моментів, які, безумовно, важливі у визначенні мотивів сучасної управлінської діяльності. Перш за все, треба враховувати, що потреби реалізуються через вольові якості особистості, є багатоаспектними і можуть розглядатися і як прагнення людини до забезпечення певних природних та соціальних факторів для створення умов нормальної життєдіяльності; і як суперечності між дійсним станом суб’єкта і тим, до якого він прагне; по-друге, потреби постійно змінюються і розвиваються в певному потенціальному відношенні з тим чи іншим об’єктом; тобто мають реактивний і динамічний характер і завжди пов’язані з волею, прагненням людини до влади як у фізіологічному, матеріальному, так і в психологічному, духовно-культурному відношенні; по-третє, поділ потреб на вітальні і соціально-культурні є досить умовним і відносним, насправді ці два види потреб тісно пов’язані між собою, переходять одна в одну і проявляються як на інстинктивному, так і на свідомому рівні, тобто, фізіологічні інстинктивні потреби людей облагороджуються.

Серед причин потреб, які виникають у людини, можна виділити такі, як фізіологічний, психологічний і розумовий стан людини; її прагнення отримати певну вигоду від задоволення потреби; можливий душевний конфлікт між діяльністю і свідомістю; зовнішні наукові, технічні, технологічні умови, до яких треба пристосуватися і використати в своїх цілях; радикальні зміни в управлінні тією чи іншою організацією, які потребують зміни програми, моделі та способів управління тим чи іншим об’єктом; зміни і суперечності національного, расового, соціального, загальнодержавного і ментального характеру, які відбуваються в тому чи іншому конкретному суспільстві й впливають на життєдіяльність людини.

Слід звернути увагу і на те, що, з точки зору соціальної взаємодії і поведінки індивіда, піраміда А.Маслоу, навіть модернізована П.Херсі та К.Бланшардом, які стверджували, що для розвинутих країн піраміда видозмінюється за рахунок збільшення обсягу потреб більш високого рівня, що приводить її до перевернутого стану, не знаходить реального втілення у життєвій практиці

Перед управлінням виникає проблема виявлення сутності цих потреб і способів їх задоволення таким чином, щоб протидіяти низьким нерозвинутим або нездоровим потребам людей і подолати суперечності між індивідуальними і суспільними потребами. Це дасть змогу забезпечити опосередковані зв’язки індивіда як з суспільством в цілому, так і з окремими його сферами й інститутами.

Потреби нерозривно пов’язані з інтересами. Якщо потребу можна розглядати як зміст, то інтерес виступає як форма буття потреби, спосіб її існування. Разом з тим, інтерес має і свої специфічні особливості. Інтерес, виступаючи як реальна причина соціальних дій, може мати інтуїтивний, свідомий і змішаний характер, може розглядатися не як фактичне, а як більш процесуальне явище. Різноманітність людських інтересів обумовлює той факт, що, хоча інтереси вмотивовуються об’єктивними природними і соціальними закономірностями, але носять суб’єктивний, відносний і співвідносний характер. Саме в різних інтересах, в їх реалізації найбільш актуально проявляється управлінсько-регулююча функція як суб’єкта, так і об’єкта управління.

Підкреслюючи визначальну роль інтересів у життєдіяльності людей, держав, урядів і суспільства, К. Гельвецій надавав їм значення такого закону в духовному житті, як роль закону руху в світі фізичному, і вважав, що саме задоволення інтересів дає людині почуття комфортності, благополуччя, тобто приводить до позитивних емоцій, почуттів, настроїв особистості.

Фундаментальною основою різноманітних людських інтересів виступає особистий інтерес, який К.Гельвецій вважав єдиною і загальною мірою людських вчинків. З його точки зору, інтерес як рушійна сила мотивується й орієнтується такими діями особистості, які приносять їй задоволення або страждання. Підкреслюючи первинність особистого інтересу в житті, К.Гельвецій в той же час вважає, що з приватних інтересів окремих людей виник загальний інтерес, який диктує суспільству, яку оцінку давати тим чи іншим вчинкам людей залежно від того, якими вони були для суспільства – корисними, байдужими або шкідливими.

Було б спрощенням вважати, що загальний інтерес виступає простою сумою особистих інтересів, і той інтерес, який максимально враховує цю суму, стає виправданим і справедливим. Цілком ймовірно, що загальний інтерес може локалізуватися у діях, прагненнях і вчинках окремих людей, керівників, управлінців різного рангу і рівня, які в своїх індивідуальних інтересах можуть виражати корінні потреби та інтереси мас та ідентифікувати свій особистий інтерес і суспільний. Але збіг інтересів слід відрізняти від узгодження, яке виступає як спосіб найбільш універсального і мирного засобу уникнення конфліктів. Отже, реалізація загального інтересу залежать від двох умов: від того, наскільки чітко і визначено він відображує потреби та інтереси людини і суспільства, і від того, наскільки адекватно відбиває об’єктивні закономірності та історичну ситуацію, яка складається у суспільстві. Лише при виконанні цих умов можна стверджувати, що загальний інтерес – це збіг суб’єктивних цілей, прагнень і бажань людини з об’єктивними соціальними закономірностями і потребами суспільства. Це дає можливість вести мову про ефективне управління суспільним виробництвом, колективами, соціальними групами, народом, державою, всією людською спільнотою, адже, незважаючи на все розмаїття особистих інтересів, у суспільстві існують всезагальні інтереси, в яких зацікавлені всі громадяни: дотримання певного порядку й безпеки, виконання встановлених правил взаємодії, співжиття, збереження і розширення зв’язків, прийнятне і можливе за даних умов вирішення соціальних суперечностей, покращення умов життя людей тощо. Найпершим вираженням такого спільного інтересу є збереження цілісності соціуму, відповідного рівня його розвитку.

Враховуючи, що загальний інтерес завжди коригується особистісними оцінками, прагненнями, ідеалами, Я-концепціями людей, в управлінні важливо розуміти, що кожний керівник має достатній ступінь свободи волі прийняття тих чи інших суб’єктивних рішень. Але оскільки у відповідності до того, чи корисним для людини або суспільства є певний інтерес і йому надається позитивне чи негативне значення, оцінка суб’єктом своїх інтересів і дій може бути прямо протилежною, до того ж протилежні оцінки часто міняються місцями. Інтерес, за словами К.Гельвеція, може породжувати як порок, так і доброчинність, він спрямовує дії людини в тому чи іншому, корисному чи ні, напрямку і визначає гідні або негідні засоби для реалізації, тому в управлінні від кожного управлінця бажаним є розуміння того, що мати особисте щастя за рахунок щастя інших або управляти, підтримуючи злочини і порок, неможливо.

За сучасних умов, коли посилюється глобалізація економічних і політичних процесів, виникає і така тенденція управління, яка, за допомогою соціальних технологій, технічних засобів управління масовою поведінкою, може нав’язувати реалізацію не загального суспільного інтересу, а інтереси певних соціальних груп. В системі управління такі тенденції, спрямовані на реалізацію лише особистих або групових інтересів, рано чи пізно можуть привести до розпаду соціуму, відчуження народу від влади і держави, втрати віри у той соціальний ідеал або програму, які реалізуються в суспільстві. Уникненню цих явищ може сприяти відкритість системи управління, в якій рішення приймаються людьми на основі їх потреб та інтересів лише з їх особистої згоди. Як пише Ю.Габермас, лише “політична відкритість“ як вищий вияв тих умов комунікативності, за яких може реалізовуватися дискурсивне формування думки і волі публіки громадян держави, придатна як головне поняття нормативно укладеної демократії. З іншого боку, кожен громадянин у демократичному суспільстві повинен мати інтерес у прийнятті колективного рішення, яке відповідає інтересам більшості.

З цього приводу в сучасних соціально-філософських концепціях ставиться питання про необхідність формування так званої колективної ідентичності, яка направлена на формування спільних інтересів членів суспільства. З точки зору теоретиків громадянського суспільства Д.Коена та Е.Арато, в умовах сучасного життєвого світу та політичного порядку, що претендує на демократичність, для узгодження інтересів у суспільстві колективна ідентичність має поєднувати у собі постконвенціальний універсальний вимір з традицією застосування метанорм, саморефлексією та нетрадиційним відношенням до проблематичних норм. Саме тому істинні загальні інтереси завжди ґрунтуються на такій колективній ідентичності, яка сама виходить із традицій, що стали саморефлексивними і самокритичними. Навіть сучасні суспільства, за думкою дослідників, з їх ціннісним плюралізмом і численністю груп із різними колективними ідентичностями не були б суспільствами, якби в них не існували принципи, що поділяються всіма, які регулюють взаємовідносини між членами і якби не було у членів суспільства загальної ідентичності. Радикальний плюралізм, війна богів, що виявлена філософією та соціологією в серцевині сучасного суспільства, не можуть бути настільки радикальними, щоб виключити осмислену нормативну координацію і спільність, хоча б мінімальну, яка імпліцитно визнається усіма нами у сумісному спілкуванні та діях. Таким чином, в громадянському суспільстві, до створення якого прагне наша країна, може бути можливим лише таке управління, яке ґрунтується, з одного боку, на визнанні ефективних механізмів дії через розподіл влади, принцип верховенства закону, відповідні управлінські процедури, функціонування бюрократії, а, з іншого боку, на множинності демократій, які проявляються через плюралістичні структури, засновані на принципах участі та публічності.

Д.Коен та Е.Арато вважають, що в громадянському суспільстві механізми політичного і економічного управління слід розглядати як основу політичного та економічного суспільства та інститутів життєвого світу (громадянського суспільства). Як пишуть автори, в соцієнтальних інститутах можна спостерігати всі види дії: навіть ринкова економіка не може розглядатися виключно в термінах інструментального та стратегічного розрахунку. Нормативно-бажаний проект втілення економічної демократії має пом’якшуватися із-за необхідності зберегти саморегулювання управляючих систем. Але сам факт існування самоуправління дає можливість визначити, що громадськість можна сформувати у будь-яких інститутах. Питання про те, скільки і яких форм демократії потрібно – це питання потреби експлуатації системи.

У зв’язку з цим Д.Коен та Е.Арато ставлять питання про так зване “пострегулятивне регулювання”, яке виникає з проблеми того, що межею, до якої може дійти демократизація, є життєздатність засобів управління. Виходячи з того, що криза держави загального добробуту показала, що підсистеми, що управляються за допомогою посередників, самі можуть страждати від надмірного регулювання, а надрегулювання може завдати шкоду самому посереднику, який використовується для врегулювання (наприклад, правовому), вони, посилаючись на Лумана (який вважав, що суспільством неможливо керувати з єдиного центру управління без регресивної диференціації його устрою в основному з причини відсутності відповідних знань про інші підсистеми за межами даних підсистем), пишуть про те, що залишається покладатися лише на саморегулювання підсистем чи, скоріше, на правове регулювання процесів саморегуляції. Метою подібного регулювання саморегулювання є створення форм рефлективності, які могли б привести до самообмеження з метою нейтралізації негативних побічних ефектів і внутрішніх суперечностей в управлінні. Таким чином, особливістю пострегулятивного регулювання є стимуляція саморегуляції і Д.Коен та Е.Арато підтримують концепцію Вільке, який, в свою чергу, опирається на роботи Ю.Габермаса, про те, що держава сама є підсистемою, отже, вона не може авторитарним чином ставити цілі і задачі для різних систем саморегулювання. Вони пропонують модель, у якій представники інтересів, які знаходяться під впливом центру, процедурними методами орієнтовані на пошук спільної для них справи, спільного “здорового глузду”, що піддаються узагальненню інтересів. В такій моделі здійснюється не механізм дії грошей або влади, а механізм впливу, який заснований (за думкою Парсонса) на дифузній солідарності, що залежить від встановлення колективної ідентичності і одночасно укріплює її. Як зазначають Д.Коен та Е.Арато, впливові персони при цьому можуть впливати лише на тих, з ким вони створюють «ми» – народ, об’єднаний загальною думкою, нормами, формами участі, тобто мають ознаки солідарності. При цьому вони вважають, що впливовість не є виключною власністю кола осіб, що належать до культурних еліт, а може бути виражена й тими, хто здатний виразити думки та інтереси своїх груп.

Це зобов’язує управлінські структури спрямовувати зусилля на задоволення існуючих потреб та інтересів матеріального буття громадян, їх соціального захисту, розвитку духовності. Такий підхід робить можливим здійснювати таке управління, яке забезпечує вироблення більшістю суспільства загальнонаціональної мети, досягнення щодо неї консенсусу, широкої коаліції єднання політичних партій, громадських організацій та груп, які могли б забезпечити її підтримку і реалізацію, створює реально діючу соціальну систему управління, влади і держави.

З огляду на вищезазначене, можна зробити висновок про те, що саме від рівня індивідуальних та суспільних потреб та інтересів залежать основні мотиви управлінської діяльності, а їх задоволення значною мірою визначає спрямованість управлінських дій та вибір відповідних технологій. З іншого боку, система цінностей і нормативних установок, яка через управлінську діяльність реалізується у суспільстві, впливає на реальну соціальну поведінку громадян, що значною мірою визначає: чи співвідносяться зовнішні домінанти соціуму з індивідуальними потребами і інтересами людей, чи орієнтується дана взаємодія на особистість, захист її прав, усунення невиправданих обмежень її буттєвості.

За Г.Атаманчуком, механізм формування і реалізації управління можна представити у вигляді схеми: потреби – інтереси – цілі – рішення – дії – результат.

Виступаючи як органічна частина будь-якої соціальної системи, управління значною мірою визначає соціальне майбутнє і якість сучасного життя. Як свідчить історичний досвід, чим більшими є соціальні зміни, тим більше зростає роль управління в забезпеченні налагодженого, чіткого і безперебійного функціонування суспільного життя За умов різного соціального устрою управління теж набуває відповідного характеру і в сучасній соціально-філософській літературі розглядається в рамках таких типів, як адміністративно-командний, інформаційно-аналітичний, соціально-зорієнтований

Визначаючи адміністративно-командний тип управління як характерний для країн з тоталітарним режимом, де в ході історичної практики складався жорсткий бюрократичний регламент, мотивація страхом, панування адміністративних та державних структур, силових методів управління, що суттєво послаблювали механізми саморегулювання та самоуправління громадян, альтернативність управлінських рішень, слід звернути увагу на те, що адміністративно-командні методи управління можуть бути історично виправданими і досить ефективними у надзвичайних умовах (під час соціальних криз, воєн, природних і антропогенних катастроф). І, безумовно, негативним видається в такому типі управління домінування таких методів, що неминуче приводять до обмеження свободи і творчого розвитку особистості, примусової влади та ідеологізації суспільного життя, тотальної залежності особистості від держави. Отже, використання адміністративно-командних методів управління є можливим лише в таких конкретних історичних ситуаціях, коли їх застосування є необхідним.

Характерними ознаками інформаційно-аналітичного типу управлінської діяльності є використання інформаційних технологій, комп’ютерної обробки різноманітних даних, розробки і прийняття управлінських рішень як технологічного процесу. Одним з характерних недоліків такого типу управлінської діяльності стає надлишок різноманітних даних, що посилює проблему їх використання для здійснення адекватного, оперативного та ефективного управлінського рішення.

Найбільш близьким до інтересів і потреб людей виступає соціально-зорієнтоване управління, яке за ринковими відносинами та економічними інтересами «бачить» людину і включає її у механізм регулювання соціальних процесів. Така управлінська діяльність може використовувати й адміністративно-командні, й інформаційно-аналітичні методи, але на першому місці знаходиться соціальна мотивація у вигляді високого соціального захисту людини, мотивації її праці та життєдіяльності. Цей тип управління, можливо, є найбільш прийнятним для українського суспільства, що зафіксувало у Конституції необхідність створення соціальної правової держави. Враховуючи, що економічну базу соціальної держави складає «змішана економіка», в якій поєднуються вимоги ринкової раціональності з правом будь-якого індивіда на участь у виробничому житті та достатнє матеріальне забезпечення («солідарні ринкові відносини»), соціально-зорієнтоване управління передбачає спрямування дії ринкових сил таким чином, щоб захистити громадян від стихійної випадковості, забезпечити економічну стабільність. Управління в такому разі спрямовується на створення такої «соціальної мережі» організації життя громадян, в якій буде здійснюватися перерозподіл доходів між різними соціальними верствами населення через встановлення прийнятної системи оподаткування, фінансування соціальних програм, заохочення доброчинної діяльності, і будуть забезпечуватися оптимальні умови для реалізації потреб та інтересів громадян, їх соціальна злагода. Ідея такої держави, яка б стала «паладіумом демократичних свобод», головним гарантом таких соціальних і моральних цінностей, як добробут, суспільна злагода, справедливість, згода людей усіх національностей, право людини на власний «етичний шлях», - це давня мрія українських демократів, зокрема М.Грушевського та М.Драгоманова.

Соціальна держава у кожній країні формується у відповідності з особливостями соціально-політичного, історичного, національного розвитку та певними традиціями. У суспільній практиці нараховуються різні моделі соціальної держави (скандинавська, американська, німецька тощо), які відбивають як універсальні риси такого державного устрою, так і національно-специфічні особливості соціального буття людей, уособлюють як позитивні досягнення, так і наявні суперечності соціального будівництва. Для становлення української соціальної держави найбільш прийнятними могли б бути такі засади: солідарність як певна координована єдність, що імпліцитно визнається усіма членами суспільства в сумісних діях і спілкуванні; національна ідея, яка може забезпечити самоідентифікацію українського народу, його інтеграцію в громадянське суспільство. Здійснення відповідних економічних, політичних, соціальних заходів для реалізації цієї мети не методом спроб і помилок, а на основі чітко продуманої управлінської стратегії і тактики, взаємодія управління, влади і держави як безпосередній регулятор відносин між людьми, що визначає і напрямки, і зміст їх діяльності, є умовами для такого розвитку українського суспільства.

Рівні дії сучасного управління

Свідомий, цілеспрямований і об’єктивний характер управління визначається також тим, що, виступаючи як спосіб життєдіяльності людини і суспільства, воно формується, з одного боку, на основі природних і соціальних законів, з іншого боку, включає ідеально-плануючу, творчу діяльність суб’єкта – ідею, яка надає управлінській діяльності сенс і вектор спрямованості у відповідності з пізнаними природними та соціальними законами. Загалом, в основу змісту управлінської діяльності покладаються не лише об’єктивні фактори, а й ідеальні знання людини (природно-наукові, технологічні, організаційні, гуманітарні, соціальні) та суспільні ідеали, соціальні теорії, моделі, програми, принципи і норми людського співіснування. Виходячи з цього, автори монографії «Философия управления» виділяють три рівні управлінської діяльності:

- технологічний, який включає в себе знання, досвід і працю, природні, наукові, інформаційні, технологічні якості матеріального і духовного виробництва, що визначає можливість і вміння управлінця отримати бажаний результат, який ще до самого процесу праці мав місце у його свідомості у вигляді ідеальної моделі, тобто на цьому рівні управлінець має конкретні професійні знання про об’єкт соціального управління, його природу і закони функціонування;

- прагматичний, який визначає, наскільки корисним є для людини той чи інший продукт, чи задовольняє він потреби та інтереси людини і суспільства, чи спрямований він на розвиток прогресу, адже створені матеріальні та духовні продукти мають бути жаданими у суспільстві й корисними для людини, тобто на цьому рівні управління здійснюється мовби перша прагматична орієнтація продуктів матеріального і духовного виробництва на людину, суспільство, їх суб’єктивація та присвоєння за критеріями корисності для задоволення матеріальних та духовних потреб.

- Найвищим рівнем доцільного соціального управління автори вважають морально-світоглядний, в якому технологічний та прагматичний рівні набувають другої корекції під впливом таких універсальних моральних якостей, як благо, любов, добро, гуманізм та альтруїзм. У людському співіснуванні саме ці якості лежать в основі громадянського суспільства і включаються до змісту управління і речами, і людьми, й інформацією. Цей рівень соціального управління складається з таких елементів, як загальнолюдські, етнічні, національні, духовно-культурні цінності, менталітет людей, індивідуально-особистісні та суспільні ідеали, норми, принципи соціальної комунікації, а також соціальні моделі, теорії та програми. Всі ці елементи відповідають на головне питання управлінської діяльності: для чого, в ім’я чого і для кого живе і розвивається людина, суспільство, функціонує матеріальне та духовне виробництво, здійснюються наукові відкриття, створюються нові технології та духовна культура і, взагалі, здійснюється соціальне управління.

Управлінські ролі (за Г.Мюнцбергом)

Офіційні владні повноваження і статус:

– міжособистісні ролі (обличчя організації, лідер, людина, що забезпечує зв’язки),

– інформаційні ролі (аналітик, інформатор, виразник ідей та думок),

– ролі, пов’язані з прийняттям рішень (підприємець, стабілізатор, людина, що розподіляє ресурси, людина, що веде переговори).


Висновки

Діалектична взаємодія об’єкта і суб’єкта управління передбачає встановлення за об’єктом управління свободи вибору, певного менталітету, рівня культури, духовних цінностей та ідеалів. Суб’єкт управління на основі обробки інформації має визначити оптимальне управлінське рішення, яке перетворює очікувану можливість на дійсну, спрямовану на корисність і задоволення потреб людей, допомагає розвитку особистості та суспільному прогресу.

Причиною управлінських невдач нерідко є відсутність адекватного дійсності управлінського механізму, вибірковий прагматичний характер людського пізнання, невідповідність управлінсько-регулюючих дій природі об’єкта управління.

За допомогою різних соціальних інститутів можна створювати будь-які управлінські структури. Для ефективного управління необхідно, щоб їх створення було доцільним, а вибір варіантів, методів і прийомів управління – оптимальним і адекватним інтересам соціуму і людини в ньому. Ось чому серед трьох типів управління, які розглянуті в дослідженні, найбільш прийнятним для українського суспільства пропонується соціально-зорієнтоване управління, яке дає змогу реалізувати ідею соціальної правової держави, зафіксовану в українській Конституції. Догматичність, пасивність суспільства може долатися як шляхом певних структурних змін, так і шляхом розвитку «демократії участі», яка відповідає ментальності українського народу, сприяє його консолідації. Важливо, щоб управління при цьому здійснювалися не лише на технологічному та прагматичному рівні, а і на морально-світоглядному

З огляду на це, формування мотивів і цілей управлінської діяльності залежить від реальних потреб і інтересів людей, від їх солідарності в досягненні спільної мети, від співвідношення у суспільстві управління і влади та використання в якості інтелектуального ресурсу інтелігенції та еліти.


Література

1. Андрущенко В., Міхальченко М. Сучасна соціальна філософія (курс лекцій). - Київ: Генеза, 2007. - Т. 2. - З. 7-256.

2.Заіченко М. А., Сагатовський В.М. і інш. Філософія. - Київ: Вищ. шк., 2008. - Разд. 6. - З. 205-247.

3.Спіркин А.Г. Основи філософії. - М.: Вид.політ.літ., 2007. - Гл. 5. - З. 154-190. - Гл. 14. - З. 433-448.

4.Філософський енциклопедичний словник. - М.: Сов. енцикл., 1983. - «діалектика» - з. 154-158; «метафізика» - з. 362-363; «розвиток» - з. 561-562; «причинність» - з. 531-533; «суперечність» - з. 545-547; «детермінізм» - з. 149; «управління» - з. 704-706; «організація» - з. 463-464.

5.Філософія. - Київ: Віща шк. - Розд. 8. - З. 260-273.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:49:23 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
09:14:15 29 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Управління, як предмет філософського аналізу

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150886)
Комментарии (1841)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru