Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Дипломная работа: Україна на світових ринках озброєння

Название: Україна на світових ринках озброєння
Раздел: Рефераты для военной кафедры
Тип: дипломная работа Добавлен 09:23:31 14 января 2011 Похожие работы
Просмотров: 504 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Зміст

Вступ

Розділ 1. Загальний стан та тенденції світового ринку озброєння

1.1 Сутність та значення світового ринку озброєнь

1.2 Тенденції світового ринку озброєння

Розділ 2. Аналіз стану України на світовому ринку озброєння

2.1 Стан України на світовому ринку озброєння

2.2 Міжнародна інтеграція

Розділ 3. Напрямки підвищення конкурентоспроможності України на світовому ринку озброєння

3.1 Міжнародна кооперація військового співробітництва

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність дослідження . Сучасний економічний і політичний розвиток багатьох країн в умовах інтеграції світогосподарських зв'язків зіштовхується з необхідністю забезпечення захисту національних інтересів і власної безпеки, зокрема шляхом збільшення військово-економічного потужності і потенціалу країни, що багато в чому визначається станом військової економіки і, в першу чергу, оборонно-промислового комплексу (ОПК) країни.

Однією з ефективних форм збереження та розвитку науково-технічного і технологічного потенціалу оборонно-промислового комплексу України є інтеграція його виробничих процесів у міжнародні структури. Це дасть змогу Україні підвищити ефективність використання виробничих, наукових і експериментальних можливостей, а також матеріально - технічних ресурсів оборонної промисловості, забезпечить зниження собівартості оборонної продукції, сприятиме розширенню ринків її збуту, залученню іноземного капіталу у розвиток виробництв галузі тощо.

Міжнародні передачі товарів військового призначення являють собою глибоко укорінене явище, характерне для розвитку сучасних міжнародних відносин. Це обумовлено суверенним правом держав одержувати в цілях оборони озброєння та військову техніку (ОВТ), які надходять, зокрема, із зовнішніх джерел. Незважаючи на доволі обмежену частку обсягів торгівлі зброєю в загальносвітовому товарообігу, саме військово-технічне співробітництво (ВТС) держав визначає рівень взаємної довіри, значною мірою впливає на формування та подальший характервідносин між ними, тому його дослідження набуває додаткової наукової та практичної актуальності.

Військово-технічне співробітництво ґрунтується на чинному законодавстві України, яке повністю відповідає міжнародним нормам щодо нерозповсюдження зброї масового знищення та обмеження передач окремих видів товарів військового призначення та подвійного використання. З метою нерозповсюдження звичайних озброєнь, ядерної зброї та матеріалів, ракетних технологій, хімічної та біологічної зброї в Україні створено ефективну систему державного експортного контролю, яка діє в рамках міжнародних режимів.

Україна в цілому успішно розвиває військово-технічне співробітництво з іноземними державами. Найбільша частка експорту товарів військового призначення припадає на країни СНД, головним чином на Російську Федерацію. Іншими перспективними напрямами військово-технічного співробітництва є держави Південно-Східної Азії, Африки та Близького Сходу.

Значний здобуток у дослідження проблем міжнародного воєнно-економічного співробітництва в Україні внесли вітчизняні вчені О. Барановський, В. Бегма, Л. Безчасний, Р. Боднарчук, О. Бодрук, В. Борохвостов, В. Будкін, О. Власюк, А. Гальчинський, О. Гергель, О. Гончаренко, В. Горбулін, М. Єрмошенко, А. Зленко, О. Їжак, П. Кабан, В. Кириленко, В. Литвин, А. Лук'янов, А. Шевцов, Г. Манчуленко, В. Мунтіян, Н. Невідома, В. Новицький, Б. Парахонсъкий,Г. Перепелиця, С. Пирожков, І. Семеніхін, П. Скурський, А. Сухоруков, Г. Удовенко, В. Юрчук та інші

Мета та завдання роботи . Метою роботи є визначені України на світовому ринку озброєння,дослідженні особливостей стану світового та українського ринку озброєнь і військової техніки.

Для реалізації мети дослідження необхідно вирішити наступні завдання дослідження:

- розглянути стан та тенденції світового ринку озброєння ;

- визначити місце України на світовому ринку озброєння ;

- охарактеризувати оборонно-промисловий комплекс України, його стан та можливі напрями співробітництва з країнами Заходу;

- розглянути міжнародні інтеграційні процесу оборонно-промислового комплексу України.

Об’єкт дослідження – ринок озброєнь та військової техніки України та інших країн світу.

Предмет дослідження – загальний стан світового ринку озброєнь та військової техніки та місце України на даному ринку. Основні партнерські взаємозв’язки України та країн світу у військово-технічній сфері.

При виконанні роботи використані матеріали статистичних збірників, монографій та публікацій стосовно стану українського та світового ринку озброєнь та військової техніки у періодичних виданнях, статистична інформація з економічних та бізнесових довідників.

Розділ 1. Загальний стан та тенденції світового ринку озброєння

1.1 Сутність та значення світового ринку озброєнь

Військово-технічна співпраця є невід'ємною частиною зовнішньої політики будь-якої держави. На рубежі століть, в силу, перш за все геополітичних і економічних умов, воно є вельми істотним питанням для України і миру, оскільки в світі відбуваються складні процеси, з'являються нові центри впливу і системи безпеки.

Світовий ринок озброєнь і військової техніки в певному значенні є одній з складових світового ринку товарів і включається в загальносвітовий товарообіг. Проте, на відміну від “звичайної” торгівлі продукцією цивільних виробництв, в світовій торгівлі озброєннями і військово-технічній співпраці багатьох держав химерним чином поєднується значну кількість аспектів міжнародних і внутрідержавних питань. [7, c. 22]

З макроекономічної точки зору, світовий збройовий ринок нагадує звичайні товарні ринки: є товар (озброєння і військова техніка), і далі, як в класичній макроекономіці, є попит, є пропозиція; перевищення попиту над пропозицією веде до підвищення середнього рівня цін; перевищення пропозиції над попитом – до падіння.

В цілому ж торгівля зброєю йде по традиційному макроекономічному ланцюжку “руху товару” – від власне виробників товару (підприємства-виробники ОІВТ) до кінцевих споживачів (як правило, національні озброєні сили, державні легальні офіційні воєнізовані формування і структури, але бувають і недержавні легальні або нелегальні або навіть кримінальні структури). Між виробниками і споживачами, як правило, але не завжди, існують посередники – експортери і імпортери.[17, c. 3]

Інша справа, що на попит і пропозицію сильно впливає політика – політична нестабільність в якомусь регіоні, взаємні територіальні претензії низки країн, протистояння військово-політичних союзів, зміна зовнішньої політики держав або ж військові конфлікти між державами або усередині країни. Все це веде до збільшення попиту, зростання світових витрат на військові потреби і закупівлі озброєнь.

У загальному об'ємі світової торгівлі ринок озброєння і військової техніки (ОВТ) займає вельми скромне місце - його частка складає менше 0,4%. Оборот цього ринку в 2004 р. знаходився на рівні 32 млрд дол. Для порівняння: об'єм світового експорту машин і устаткування в тому ж році склав 3,5 трлн, нафти і нафтопродуктів - 982,5 млрд і продукції хімічної промисловості - 974,3 млрд дол. [11, с. 7].

Проте значущість цього світового ринку визначається не тільки об'ємом експорту озброєння і військової техніки і отриманням відповідного прибутку. Торгівля зброєю є важливим інструментом зовнішньої політики, який сприяє просуванню інтересів країни-експортера по всьому світу і відповідним чином впливає на політичний курс країн-імпортерів.

У міжнародній практиці даний ринок прийнято називати «ринком зброї» або «ринком озброєнь і військової техніки». Найширше поняття, що позначає повну номенклатуру всіх товарів, що звертаються на легальному ринку зброї, - це «продукція військового, подвійного і спеціального призначення» (ПДС). Під «продукцією військового призначення» (ПВН) розуміються звичайні види озброєнь, військова і спеціальна техніка, боєприпаси, вибухові речовини, роботи/послуги військового призначення, інформація і результати інтелектуальної діяльності у військово-технічній області, амуніція та інші. У роботі можуть бути використані інші вирази, близькі до поняття ПВН, їх вживання обумовлене вимогами лексичної різноманітності («продукція оборонно-промислового сектора», «продукція військово-промислового комплексу», «оборонна продукція», «військова продукція»). Поняття «Озброєння і військова техніка» (ОВТ) уживатиметься у вужчому значенні, воно включає звичайні види озброєнь, військову і спеціальну техніку.

Одним з наслідків закінчення «холодної війни» у 1992 році є формування світового ринку зброї. Фактори, що сприяли розвитку збройних технологій, але перешкоджали розвитку конкурентного ринку озброєнь протягом цього конфлікту, були:

• розірвання або призупинення всіх науково-технічних зв’язків і військової кооперації між США та союзниками й СРСР та союзниками протягом 46 років;

• форсування перегонів озброєнь, створення військово-політичних союзів при одночасної інформаційної закритості для членів інших блоків;

• торгівля зброєю велася лише всередині блоків, передусім, між стратегічними союзниками.[34, c. 12]

Після закінчення «холодної війни» протягом 1992-1996 рр. спостерігалося деяке уповільнення темпів росту експорту зброї одночасно зі зменшенням державних замовлень на потреби військових промислових комплексів основних країн – експортерів зброї. Це викликано скороченням потреб у зброї з боку країн блоку НАТО та країн, що входили в Організацію Варшавського Договору.[34, c. 13]

Сучасний світовий ринок озброєнь - один з найбільш складних секторів світового господарства. Суперництво окремих країн та угруповань тут є дуже гострим: боротьба точиться не тільки за окремі прибутки, а й за військово-технічну перевагу, тривалу прив’язку покупця до свого технологічного комплексу. Придбані кораблі, літаки, системи протиповітряної оборони, танки, артилерійські комплекси служать, як правило, багато років, однак з часом потребують модернізації та ремонту. Тому зв’язки у цій сфері надто вигідні виробнику, оскільки перша угода тягне за собою необхідні чергові контракти. На рубежі 1980-1990-х років на світовому ринку озброєння та військової техніки відбулися суттєві зміни, які визначили його розвиток у наступні роки [13, с. 5 ].

По закінченні “холодної війни” ринок зброї почав звужуватися, однак локальні конфлікти, навіть на зразок югославського, погрожують наслідками, що виходять далеко за межі того чи іншого регіону та які поповнюють втрати, обумовлені вже наступом “холодного” миру. Зараз перед країнами - основними експортерами озброєнь та військової техніки постає завдання максимально розширити власну частку на ринку, який звужується, а отже, хоч би протягом кількох найближчих років зберегти попередній середньорічний рівень виручки від продажу зброї.

Особливістю світової торгівлі зброєю у 90-х роках є те, що вона, на відміну від попереднього десятиріччя, характеризується не стратегічною, а переважно комерційною конкуренцією. Політичні чинники, які домінували на ринку озброєння в останні роки, поволі поступаються місцем ринковим, унаслідок чого змінюються традиційні уявлення про торгівлю зброєю як про міждержавний імпорт (експорт) в основному крупних систем озброєння та військової техніки. Ця форма торгівлі вже не домінує, як у 70-і роки, а дедалі частіше витісняється новими.[28]

Почалося інтенсивне суперництво між головними виробниками озброєння, які змагаються за ринки збуту та власну частку військових бюджетів країн усього світу. Тиск економічних чинників за таких умов набагато збільшився. Такому стану речей певною мірою сприяла криза, в якій опинилася оборонна промисловість практично всіх провідних держав. А викликана вона загальним скороченням ємності світового ринку озброєння.

Після так званої ремісії розпочинається новий етап розвитку ринку озброєння та переозброєння, тобто модернізації морально застарілої техніки та зброї.

На цьому етапі на світовий ринок озброєння впливають інші фактори, які можливо поділити на:

• міжнародні: контроль за експортно-імпортними операціями, які здійснюються в межах національних законодавчих систем та міжнародних домовленостей;

• політичні: логіка біполярного протистояння була винесена у сферу так званих країн «третього світу». Внаслідок цього суто комерційні відносини продовжували підпорядковуватися політичним факторам: введення ембарго на поставки зброї (Ірак, Лівія, Югославія), курс на активний розвиток власної військової промисловості (Бразилія, Ізраїль, Індія, Туреччина, ПАР, Індонезія);

• торгові: обмеженість кола виробників й експортерів зброї та військової техніки.[42, c. 22]

Поява так званих офсетних поставок, коли частина замовленої продукції виробляться у країні замовника, з подальшою передачею технологій та ліцензій. Передача у лізинг військової техніки тощо.

При цьому, споживання зброї розподілилося на ситуативне та довгострокове.

Ситуативне викликано кількістю збройних конфліктів, війнами, національно-етнічними завадами.

Довгострокове споживання залежить від застарілості парків воєнної техніки, матеріального та морального зносу стрілової зброї, та інтенсивності її використання, впровадження нових розробок ВПК у серійне виробництво зброї, переозброєння внаслідок посилення політичної та економічної позиції.

Світовий ринок зброї, як і будь-який інший товарний ринок, розвивається під впливом великої кількості різноманітних чинників - політичних, економічних, військових, соціальних і інших. Найбільший вплив на нього роблять чинники, пов'язані із зміною військово-політичної обстановки, виникненням дисбалансу сил в окремих регіонах, розв'язуванням озброєних конфліктів і ухваленням урядами країн першочергових, невідкладних мерів з метою забезпечення національної безпеки.

Чинники, що діють в даний час, визначають поточний стан світового ринку озброєння і військової техніки, а також послуг військового призначення, можна звести в дві основні групи: стимулюючі і стримуючі торгівлю озброєнням.

До стимулюючих належать наступні чинники.

1. Наявність регіональних і локальних вогнищ напруженості, що підвищують попит на світовому ринку ОВТ. За оцінкою експертів, не дивлячись на тенденцію, що намітилася, до їх врегулювання, кількість локальних конфліктів в світі найближчими роками навряд чи істотно скоротиться. Так, в 2005 р. в світі було зафіксовано 17 озброєних конфліктів [10, с. 120]. Збереження тих, що існують і виникнення нових вогнищ напруженості однозначно підтримує попит на ОВТ і сприяє розширенню цього ринку.

2. Потреба держав в сучасному високотехнологічному і найбільш досконалій зброї обумовлена невід'ємним правом кожного члена світової спільноти на забезпечення своєї національної безпеки. Відсутність у багатьох держав власних виробничих можливостей для задоволення всіх потреб національної безпеки визначає їх зацікавленість в світовому ринку озброєння, здатному ці потреби задовольнити.

3. Швидке економічне зростання низки країн Азії і Близького і Середнього Сходу, що розвиваються, поява у них значних фінансових ресурсів (зокрема, в результаті продажу нафті, експорту у великій кількості продукції оброблювальної промисловості) дозволила цим країнам збільшити закупівлі озброєння. З 1994 по 2005 рр. на їх частку припало 56 - 58% загального об'єму світового імпорту ВВТ. Необхідно також відзначити, що країни Азії і Близького і Середнього Сходу залишаться основними покупцями ОВТ на найближчі роки.

4. Необхідність переоснащення армій низки країн, на озброєнні яких знаходиться застаріла військова техніка. Причому провідні експортери ОВТ в даній ситуації завчасно починають орієнтувати своїх потенційних покупців на необхідність закупівлі сучасною, дорожчої техніки або пропонують здійснити модернізацію вже наявних зразків ОВТ, внаслідок чого їх бойові характеристики значно поліпшуються і починають відповідати сучасним вимогам.[17, c. 4]

5. Зобов'язання країн - членів Організації Північноатлантичного договору (НАТО) і колишньої Організації Варшавського договору (ОВД) по виконанню Договору 1990 р. про звичайні озброєні сили в Європі (ВІВСІ). Що утворилося із-за вивільнення штатної зброї об'єднаних озброєних сил НАТО і колишньої ОВД в ході реалізації згаданого договору значне надмірне озброєння робить також істотний вплив на сучасний стан світового ринку зброї.

У цей час основними експортерами зброї є, переважно, члени Великої Вісімки:

Німеччина, Італія, Канада, РФ, Об’єднане Королівство, США, Франція та Японія. На ці країни припадає 90% світового експорту зброї.

Найбільшими експортерами у світі за підсумками 2001-2005 рр. залишаються США та РФ[41, c. 2]

Серед найбільших країн-імпортерів зброї можна виділити такі:

• Індія, Китай, які є стратегічними партнерами Росії;

• Канада, Ізраїль, Пакистан, Непал, які закуповують зброю у США. Канада є дилером американської зброї, через цю країну реалізується близько третини всього експорту озброєнь виробництва США;

• Колумбія, Республіка Конго, Китай – споживачі зброї італійського виробництва;

• Саудівська Аравія, Судан, Філіппіни, Алжир, Ефіопія, М’янма.[39, c. 16]

Взаємовідношення між операторами світового збройового ринку (виробниками, експортерами, імпортерами і споживачами) знову-таки традиційні для звичайних торгових відносин, але зі своєю “військово-технічною і військово-політичною” специфікою – дотримання зовнішніх і внутрішніх політичних, військових і військово-технічних інтересів держав, до яких відносяться ці оператори, і як наслідок підвищена участь державних структур в ланцюжку руху товару від виробника до споживача. Через специфічність товару поведінка операторів безпосередньо залежить від держави: для виробництва військової техніки і експорту її за межу виробникам і посередникам потрібний дозвіл держави, і в багатьох країнах прийняті конкретні механізми ухвалення рішень і реалізації ОІВТ за кордоном.

Існують свої особливості торгівлі озброєннями і відносно імпортерів і споживачів. Якщо говорити про недержавних імпортерів і споживачів (наприклад, озброєні формування офіційно не визнаних неурядових рухів, партій і угрупувань низки країн, включаючи і терористичні організації), то майже всі країни – експортери ОІВТ на законодавчому рівні забороняють своїм суб'єктам здійснювати збройовий експорт таким структурам.

Що стосується офіційних державних структур, то і тут існують певні обмеження, наприклад міжнародні: якщо відносно якої-небудь країни Радою Безпеки ООН введено ембарго на постачання ОІВТ, то постачання озброєнь в цю країну заборонені на міжнародному рівні. Окрім цього, ООН накладає на певні країни і добровільне ембарго на постачання ОІВТ, що є бажаною, але не обов'язковою для експортерів “радою” обмежити або припинити постачання озброєнь в дану країну. Далі існують і такі обмеження, коли окрема країна або група країн по зовнішньополітичних мотивах забороняють своїм суб'єктам постачання в ряд країн. Наприклад, основні країни ЄС приймають на себе добровільні зобов'язання не здійснювати або обмежувати постачання в країни, залучені у військові конфлікти або права людини, що “порушують”.

Перераховані вище особливості є фактичними правилами “цивілізованої поведінки” держав-експортерів на світовому ринку озброєнь. При цьому ці правила залежно від їх юридичної основи і цілей їх дотримання можна розділити на офіційних “обов'язкових”, офіційних “бажаних” (добровільні), неофіційних “добровільних” і неофіційних “добровільно-примусових”.[7, c. 23]

Ситуації з дотриманням ембарго, накладених по мандату або без мандата ООН, цілком визначені – є обов'язковими (у першому випадку) і бажаними (у другому) офіційними правилами поведінки експортерів. Ситуації з ембарго інших міжнародних організацій (ЄС і ОБСЄ) теж цілком визначені – є добровільними і офіційно стосуються тільки країн – членів цих організацій.

Дотримання цих офіційних і неофіційних (для незалучених країн) ініціатив завжди добровільне, тобто необов'язкове, і експортер, що бере участь в цих заходах, як правило, керується “неписаними” правилами “цивілізованої (джентльменського) поведінки” на світовому збройовому ринку з метою дотримання зовнішньополітичних умовностей і створення хорошого іміджу країни.

Що стосується розподілу світового ринку за видами озброєнь та військової техніки, то, згідно з оцінками американських експертів, більшу частину в період з 1994 р. по 2000 рік складатиме авіаракетна техніка. Обсяг продажу у вартісному вираженні може сягнути 139 млрд дол. США (68% усього ринку ОВТ), в тому числі літаків - 97 млрд дол., гелікоптерів - 20 млрд дол., ракетної зброї - 22 млрд дол. США. Досить великі суми будуть отримані від продажу бойових кораблів - 30 млрд дол. (15%) та бронетанкової техніки - 23 млрд дол. (11%). Водночас спостерігається швидке зростання частки імпорту засобів зв’язку, управління та розвідки - 4 млрд дол. (2%).[10, c. 122]

З наведених даних стає очевидним і те, що міжнародний ринок військової техніки та озброєння, з погляду його організації та ділової практики, безперервно міняється. Маючи широкі межі поширення, він за своєю природою і характером радикальний та фундаментальний. Звичайно, той міжнародний ринок озброєння, який існував протягом сорока років “холодної війни”, в основному відійшов у минуле, а той, що замінив його, все ще має багато невизначеності. І все ж зрозуміло, що у світі починає з`являтися щось зовсім нове за своєю природою та характером.

Ринок перш за все переживає радикальну перебудову. Це означає, що у найближчій перспективі виробництво зброї на окремих виробничих лініях зосереджуватиметься в руках невеликої кількості фірм країни-експортера. Така консолідація, в свою чергу, торкнеться серйозних питань, пов`язаних з подальшою життєздатністю стратегії отримання військової техніки.

Невід’ємною частиною процесу перебудови є скорочення чисельності працівників оборонної промисловості. Цілком імовірним здається, що таке скорочення може скласти 50-60% максимального рівня зайнятості в період “холодної війни”. [44, c. 56]

Новий міжнародний ринок військової техніки, що формується, також характеризується зовсім іншим зосередженням ділової активності порівняно зі старим ринком. Фірми дедалі більшою мірою враховують міркування міжнародного характеру, віддаючи їм перевагу перед вітчизняними інтересами. Звичайно, вітчизняні замовлення і в подальшому матимуть велике значення, але вони в той чи інший спосіб перекриватимуться необхідністю експорту продукції для того, щоб фірми могли вижити. В той же час вітчизняні військові кола також сприятимуть експорту, прагнучи тим самим знизити вартість одиниці систем озброєння наступного покоління, які вони самі хочуть придбати.

Така посилена увага до міркувань міжнародного порядку дає підстави зробити деякі важливі висновки. По-перше, це означає, що виробники щодалі інтенсивніше розроблятимуть нові системи, які відповідатимуть вимогам найширшого сектора міжнародного ринку, навіть якщо це іноді призводитиме до ігнорування або пошуку компромісів у питаннях окремих вимог з боку національних збройних сил. Звичайно, що в такому разі фірми можуть надавати перевагу розробці військової продукції, розрахованої головним чином на експорт (як це робила Росія із зенітно-ракетним комплексом “Тор”, а Китай - з винищувачем FC-1).[37, c. 155] По-друге, для спільних розробок, виробництва та організації збуту продукції імовірно створюватимуться певною мірою традиційні, але більш потужні ділові співтовариства. Виробництво компонентів військової техніки в зарубіжних країнах можливо стане, врешті-решт, звичайною справою, як це вже має місце у сфері побутової електроніки, автомобілебудування тощо. По-третє, відчутно ускладнені обставини, викликані необхідністю продавати техніку за кордон, а також зростаюча кількість спільних ділових партнерів з сусідніми країнами будуть і в подальшому погіршувати ефективність контролю за продажем звичайних військових технологій та озброєння. І якщо це справді буде так, то нема сумніву в тому, що в майбутньому контроль за технологіями подвійного призначення стане фактично неможливим.[41, c. 3]

Отже, одним з найголовніших рушійних чинників міжнародного ринку військової техніки все більшою мірою стають економічні інтереси. Це означає, що відносини між виробниками зброї та практика їх діяльності щодалі виразніше нагадуватимуть ситуацію, характерну для виробників цивільної продукції. Тому ціна, надійність та після продажне обслуговування у цій сфері набуватимуть, без сумніву, вирішального значення.

Характерною рисою сучасного етапу розвитку світового ринку озброєнь та військової техніки є те, що потенційні імпортери починають проводити більш вимогливу політику в даній сфері. Її невід’ємним елементом стає поєднання інтересів покупця і постачальника товару, готового до реінвестування частини отриманого від продажу прибутку в національну економіку, а також до компенсаційних закупівель місцевих товарів. Стосується це передусім країн “третього світу”, які саме таким чином планують залучити іноземні інвестиції до розвитку власних економік.[22, c. 2]

Активізується водночас і практика укладання угод, що передбачають постачання озброєння на конкурсній основі за участю експортерів з різних країн. Це одна з форм діяльності покупця, яка забезпечує йому найвигідніші умови.

Економічні чинники, що дедалі відчутніше знижують контроль за передачею технологій, помітна активізація діяльності “чорного” ринку - все це створює стан, у якому найновіше сучасне озброєння стає доступним потенційним покупцям, навіть тим країнам, проти яких діють міжнародні санкції. Такі, наприклад, види озброєння, як космічна фоторозвідка, системи оборони від тактичних балістичних ракет, технології мало помітності ще шість-сім років тому належали до особливо утаємничених секретів наддержав. Сьогодні вони активно пропонуються на світових виставках озброєння фактично будь-кому, хто може їх купити.

Інтернаціоналізація проектів та виробництва з метою досягнення відповідності міжнародним вимогам спрямована на підвищення експлуатаційної сумісності військової техніки, що є важливим чинником, якщо враховувати зростаючу кількість спільних військових операцій в регіональних точках. Новий акцент на економічні розрахунки і вигоди має привести до зниження витрат на одиницю продукції, а отже, створити нову або удосконалену техніку, що буде більш доступною для багатьох країн. Це, у свою чергу, має посилити, в кінцевому підсумку, регіональну безпеку країн "третього світу" щодо їхніх сусідів.[36, c. 207]

В усіх цих змінах на міжнародному ринку озброєння простежуються також і відверто негативні наслідки. Мається на увазі передусім швидке зниження технологічної переваги американських, європейських та російських збройних сил по відношенню до потенційних регіональних противників. Таке вирівнювання можливостей країн неодмінно призведе до більш високих матеріальних збитків під час здійснення регіональних бойових операцій в майбутньому. Транснаціональна розробка та виробництво озброєння дає підстави стверджувати, що під час регіональних конфліктів з`явиться більше “гібридних” видів зброї, а це, у свою чергу, значно ускладнить проблему розпізнавання “свій-чужий” та, можливо, викличе збільшення втрат від дій власних вогневих засобів. Експлуатаційна сумісність систем озброєння, особливо боєприпасів, ускладнить можливість позбавлення потенційного противника важливих матеріальних засобів шляхом введення ембарго.

Крім того, простота і доступність щодо придбання нової зброї поряд з потенційним підвищенням регіональної безпеки може, на наш погляд, призвести до небезпечної гонки озброєння в окремих регіонах.


1.2 Тенденції світового ринку озброєння

Щорічно в світі проводиться близько 8 мільйонів одиниць малої і легкої зброї, 12 мільярдів патронів, за статистикою на кожних десять чоловік в світі доводиться один пістолет. Щодня в результаті використання вогнепальної зброї гине 1000 чоловік. (Відповідно до останніх даних, щорічно в світі гине до 500.000 тисяч чоловік.) Сукупний річний військовий бюджет всіх країн за інформацією шведської організації SIPRI, яка займається проблемами виробництва і постачань озброєнь, складає більше 900 мільярдів доларів.[6, c. 59]

Не дивлячись на спроби міжнародного співтовариства обмежити розповсюдження озброєнь, їх експорт продовжує залишатися найбільш прибутковою сферою для багатьох держав миру. По оцінках експертів вже в 2004 році витрати на озброєння склали більше 1 трильйона доларів, перевищивши такі ж витрати в період холодної війни (у 1987 році витрати на озброєння склали 1,034 трильйона доларів)[20, с.4]. І хоча зростання витрат пов'язане з виробництвом надточної розумної зброї, а не збільшенням одиниць озброєння, проте даний факт залишається символічним. Також це пов'язано з тим, що після закінчення холодної війни кількість озброєних конфліктів не зменшилася, а навпаки – збільшилося.

Лідером у виробництві і продажі озброєнь є Сполучені Штати Америки. У звіті комісії Госдепа США указується, що в 2007 році світові продажі американських озброєнь склали 24 млрд. 531 млн. доларів.

Основним ринком збуту для США, залишалися і залишаються країни, що розвиваються: тільки з 2001 по 2004 рр. США отримали дохід від продажів озброєнь в ці країни на суму 29.8 млрд. доларів. Окрім цього США поставляє озброєння Ізраїлю, Польщі, Чехії і іншим країнам ЄС. [20, c. 4]

США належить і лідерство в кількості корпорацій, які займаються виробництвом зброї. З 100 найбільш крупних світових корпорацій і концернів 40 є американськими і знаходяться на території США. Найвідоміші серед них:

1. Корпорація «Boeing», що займає перше місце серед світових виробників озброєнь. У 2006 році дохід цієї кампанії від продажу зброї склав 30.7 мільярдів доларів – половину загального доходу компанії. Boeing проводить як суперсучасні винищувачі і бомбардувальники, супутники і супутникові системи, електронні системи ведення бою, так і елементи для ПРО.

2. «Lockheed Martin» Спеціалізується на ракетах (Patriot) і ракетних системах, системах навігації і стеження і так далі Серед країн третього світу, куди «Lockheed Martin» поставляє свою продукцію, слід назвати Албанію, Чилі, Аргентину, Бразилію, Південну Корею, Сінгапур, Тайвань і Індію. Прибуток цієї корпорації з продажу зброї в 2006 році склав 28.1 млрд. доларів, при загальному доході в 39.6 млрд.

3. «Northrop Grumman» в 2006 році продали зброї на 23.7 млрд. доларів, при доході за цей же рік в 30.1 млрд. Ця корпорація, як і багато інших, перш за все, працює на американську оборону, створює авіаносці, атомні підводні човни, морські навігаційні системи і аерокосмічні технології подвійного призначення. [39, c. 17]

Одним з найбільш активних покупців американських озброєнь є країни Близького Сходу і Північної Африки. Серед найбільш великих можна назвати Єгипет, Ізраїль, Саудівську Аравію, Об'єднані Арабські Емірати, Йорданію, Бахрейн, Кувейт, Оман.

Загальний дохід США від продажів в цьому регіоні склав за згаданий період 18.8 млрд. доларів. А сума укладених договорів з окремими країнами складала з Єгиптом 5.7 млрд. доларів, з Ізраїлем – 5.7 млрд., Саудівською Аравією – 3.8 млрд.[44, c. 23]

Крім усього іншого, США активно входить на традиційно неамериканські ринки, роблячи тим самим продаж зброї певним елементом геополітичної стратегії. Зовсім недавно Китай виразив стурбованість і незадоволеність тим, що США почали активно поставляти зброю Тайваню. У жовтні 2008 року уряд США прийняв рішення продати цій невизнаній державі зброї на загальну суму 6.5 млрд. доларів.

Також успішно освоюються і ринки пострадянських держав. Найбільш активними покупцями американської зброї в 2007 році були Грузія з витратами у розмірі 25 млн. доларів (вогнепальна зброя і боєприпаси, бронетехніка, електроніка, авіаційна техніка і устаткування, засоби особистого захисту) і Киргизстан (електроніка, артилерійські системи) на суму 20 млн. доларів.

Азербайджан, Казахстан, Вірменія, Туркменістан, Таджикистан, Україна на різні типи американського озброєння, в основному електроніку, витратили в 2007 році приблизно 15 млн. доларів. Як не дивно, але одним з покупців американської зброї є Росія, яка в тому ж 2007 року купила його на 40.7 млн. доларів. Закритим ринком для американців на сьогоднішній день залишається тільки Білорусь.[45, с. 31]

Друге місце серед постачальників зброї на світовий ринок займає Росія. Її доходи значною мірою поступаються американським, проте вона нарощує свій потенціал у виробництві і продажі озброєнь. Якщо в 2005 році об'єми продажу складали 6 млрд. доларів, то до кінця 2008 року очікується, що доходи зростуть до 7,5-8 млрд. доларів. 96% своїй продукції Росія поставляла і проставляє в країни третього світу. По різним даним Росія офіційно здійснює постачання зброї в 60 країн світу – це Індія, Китай, Індонезія, Таїланд, Пакистан, Шрі-ланка, Саудівська Аравія, країни Африки, країни СНД і ін.[52, с.12 ]

Напевно одним з найсерйозніших російських партнерів серед всіх покупців російського озброєння була до останнього часу Індія. За 40 років військово-технічної співпраці остання придбала зброї у Росії більш ніж на 40 млрд. доларів. Зараз сума російсько-індійських контрактів на закупівлю озброєнь і ліцензійне їх виробництво складає близько 10 млрд. дол. Росія в основному поставляє до Індії літаки Су-30, МІГ-29 і танки Т-90. Один з найкрупніших контрактів був пов'язаний з передачею і модернізацією російського авіаносця «Вікрамадітья» («Адмірал Горщиків») вартістю в 1.2 млрд. доларів.

Проте унаслідок постійних затримок в постачаннях озброєння і зміни умов контракту російською стороною Індія почала переорієнтовуватися на інших постачальників, таких як США, Німеччина, Франція і Ізраїль.

Іншим крупним азіатським імпортером російської зброї був Китай, але він також прагне до зменшення поставок озброєнь з Росії. Так, якщо в 2006 році, 54% постачань з Росії, то в 2007 році — тільки 28%. Зв'язаний це не скільки з розчаруванням в Росії, скільки з розвитком власного виробництва зброї.

Російська продукція продовжує мати попит за традицією в тих державах, які негативно або стримано відносяться до Сполучених Штатів, і колись були вірними союзниками СРСР за часів холодної війни. Серед цих держав нерідко зустрічаються країни з одіозними політичними режимами. Покупцями російської зброї є Алжір, Іран, Лівія, Сірія, Йемен. [22, с. 5]

Так, в 2007 році Росія поставила до Ірану протиповітряний комплекс «Тор – М1», що викликало різку критику з боку США, ЄС і Ізраїлю. Офіційно з 2008 року Росія не продає Ірану зброї і матеріалів подвійного призначення. Проте зовсім недавно, вона була звинувачена в таємних постачаннях зброї .режиму Ахмадинежада Негативну реакцію Заходу викликають постачання озброєнь до Сірії у зв'язку з тим, що Сірія потім поставляє це озброєння близькосхідним терористичним організаціям. Зокрема «Хесбола» і «Хамас» отримували від Сіріі російські протитанкові ракетні комплекси «Метис» і «КОРНЕТ-Е», які потім використовувалися у військових зіткненнях з Ізраїлем. Проте, російська і сірійська сторони ведуть переговори про постачання новітніх типів систем ППО, «Панцирь-с1», винищувачів МІГ-29, оперативно-тактического ракетного комплексу «ІСЬКАНДЕР-Е». Не виключено, що ці постачання здійснюватимуться Росією щоб уникнути міжнародного скандалу не безпосередньо, а через треті країни, наприклад Білорусь. [14, с. 27]

Також Росія активізувалася і на ринках Латинської Америки, здійснюючи постачання до Венесуели, Мексики, Бразилії, Чилі, Куби і Колумбії. Найпродуктивніші відносини в цьому питанні налагоджені з Венесуелою. Тільки за період 2005-2007 рр. сторонами було підписано 12 контрактів на постачання російської зброї (бойові літаки Су-30 МКВ, системи ППО, бронемашини і танки) на суму більше 4,4 млрд. доларів. Найімовірніше, Росія укріплюватиме свої позиції в цьому регіоні, хоча навряд чи створить серйозну конкуренцію США.

Міцно на світовому ринку озброєнь закріпилися і країни Європейського Союзу. Поки що ЄС не виступає як єдиний постачальник озброєнь, а Європа в основному представлена на світовому ринку Великобританією, Францією, Німеччиною і Італією. З 2003 по 2008 рік сумарний дохід Німеччини, Франції і Великобританії склав 80 млрд. доларів[44, c. 24]. З них 53 млрд. припали на Великобританію, яка є, потіснивши Францію і Німеччину. Значна частина доходів Англія, як і інші західноєвропейські і світові постачальники, отримує від продажу зброї в країни третього світу. Серед тих країн, куди поставляється зброя, є і такі, які, англійське Міністерство закордонних справ позначило як «зухвалий неспокій» в області прав людини: Бірма, Китай, Конго, Іран, Ліберія, Руанда, Сомалі, Судан, Зімбабве. Франція також поставляє зброю до Судану і Бірми, не дивлячись на введене відносно цих країн ембарго на ввезення зброї.

Виробниками і постачальниками зброї є і інші члени ЄС, такі як Бельгія, Голландія, Швеція, Іспанія, Данія, Польща, Словаччина і Чехія.

У Західній Європі знаходиться 34 з 100 найбільших корпорацій по виробництву зброї. Провідне місце належить Британській корпорації «BAE Systems», яка спеціалізується тільки на виробництві і продажі озброєнь і займає 3 місце в світі. Ця корпорація займається виробництвом всіх видів озброєнь, починаючи від вогнепальної легкої зброї, закінчуючи надточними електронними технологіями і підводними човнами. У 2006 році дохід цієї кампанії від продажів склав 24.1 млрд. доларів, при річному доході 25.3 млрд.

Варто назвати деякі з корпорацій, які відомі в світі, продукцією мирного характеру, але, проте, пов'язані з виробництвом озброєнь:

1. Автомобільна компанія «Rolls Royce» отримала в 2006 році дохід в 4 млрд. доларів (16 місце в світовому рейтингу)

2. Шведський «Saab» (23 місце) з доходом 2.3 млрд.

3. Німецька фірма «ThyssenKrupp»

4. Італійський «FIAT (IVECO)»

Що ж до постачань зброї в зони конфліктів або країни з недемократичними режимами, то за даними міжнародних організацій, багато хто з країн і корпорацій порушує угоди про припинення експорту в такі держави. Так, відповідно до заяв міжнародній організації Oxfam, Швейцарія (фірма RUAG) займає друге місце після США по постачаннях боєприпасів до легкої зброї в країни, що розвиваються, зокрема в зони конфліктів [6, с. 60].

У 2007 році у Великобританії розгорівся скандал, пов'язаний з діяльністю «BAE Systems». Для того, щоб забезпечити доступ своєї продукції на ринок Саудівської Аравії, кампанія подарувала садовскому принцу Аэробус вартістю в 75 млн. фунтів стерлінгів.

Австрійська фірма по випуску пістолетів Glock і ряд інших європейських збройових корпорацій переносять виробництво зброї в країни Латинської Америки і Азії, дістаючи можливість поставляти зброї в будь-які держави в обхід міжнародних угод, які ці країни просто не підписували.

Виробництво і продаж зброї стали одним з важливих джерел для поповнення державного бюджету: у багатьох демократичних державах можна спостерігати зрощення найбільших озброєних корпорацій з державною владою. Це багато в чому впливає на дозвіл питань, пов'язаних з озброєними конфліктами в країнах Азії і Африки. Тільки у 2005 році уряд США 148 млрд. доларів, а Великобританія – 6 млрд.[6, c. 61]

Очікується, що в майбутньому виробництво і продаж озброєнь збільшиться, про це свідчить також поява нових країн, які зовсім недавно увійшли на ринок озброєнь.

В групу нових виробників зброї входять Ізраїль, Сінгапур, Індія, Південна Корея і Південна Африка. У список активних торговців зброєю входить також і Китай. Так, Китай тільки за 2006 роки, поставив зброю в країни Азії, Африки і Близького Сходу на 800 млн. доларів [14, с. 24]. Хоча держави цих регіонів вважають за краще купувати озброєння в Росії, Європі і США, оскільки за якістю воно значно перевершує китайське, проте, Північна Корея і Іран є постійними імпортерами китайського озброєння. Імпорт зброї в ці держави заборонений міжнародними угодами і ООН, проте Китай поставляє їм серед іншого і ракетні технології. У країни Африки (Алжір, Єгипет) Китай поставляє легке озброєння, яке особливе популярно в «гарячих крапках».

Вельми активним на ринках озброєнь стає Ізраїль. Тільки у 2006 році по даним власного Міністерства оборони Ізраїль продав зброї на 4 млрд. доларів. Ця країна здійснювала постачання до Китаю, Індії, Грузії і Азербайджану.

Якщо говорити про, то найбільш відомими корпораціями, що займаються виробництвом озброєння, військових технологій і устаткування є «Samsung», з доходом від продажів озброєнь в 2006 році в 720 мільйонів доларів, і Doosan Infracore Defense. Південна Корея також не цурається постачань в країни, що розвиваються, у тому числі і ті, де відбуваються озброєні конфлікти.[14, c. 25]

Як вже наголошувалося, основним ринком збуту для США, Росії і ЄС є країни Азії, Африки, Близького Сходу і Південно-східної Азії, але навіть тут є свої лідери, які здійснюють багатомільярдні закупівлі різних видів зброї.

Крупними споживачами озброєння є Китай і Індія. За період від 2003 по 2007 рік на Китай доводилося 12% зброї, що імпортувалася, на Індію 8%. Індія за період з 2003 по 2006 рік збільшила витрати на закупівлі озброєнь з 7.5 до 14 млрд. доларів. У 2007–2011 роках Делі планує витратити на придбання озброєнь і військової техніки близько 30 млрд. дол. А після 2025 року витрачатиметься на закупівлі до 35 млрд. дол. ежерічно. Індія зацікавлена практично у всіх видах озброєнь: надводних і підводних кораблях, літаках, системах супутникового наведення, елементах ППО і ПРО, наземній техніці і так далі [52, c. 22]

Китай також має широкі інтереси і отримує озброєння як з європейських, так і неєвропейських держав – і це не дивлячись на те, що США і ЄС ввели ембарго на постачання озброєнь в цю країну. Практично всі потреби Китаю в зброї задовольняла до останнього часу Росія.

У групу лідерів по закупівлях зброї входять Єгипет, Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати, Пакистан і Чилі. Окремо варто відзначити Саудівську Аравію, яка, по суті, є перекупником зброї. Купуючи його практично у всіх світових постачальників, вона потім перепродує його в інші країни, зокрема в зони конфліктів. Тільки за період 2002-2005 рр. прибуток Саудівської Аравіі від постачань озброєнь склала 19.7 млрд. доларів.

Частка таких перекупників з часом зростатиме, а ринок озброєнь буде все менш контрольованим, що, по суті, створює сприятливі умови для дестабілізації конфліктних регіонів. Очевидним є той факт, що війни стають прибутковими бизнесом.

За останні п'ять років продажу зброї виросли на 21%. Найбільшим його постачальником залишаються США, Росія – на другому місці. А Україна стала головним військовим постачальником до Грузії.

Стокгольмський міжнародний інститут досліджень проблем миру, проаналізувавши період з 2004 по 2008 рр., відзначає зростання торгівлі зброєю в світі і зростання його постачань на Близький Схід. [42, c. 23]

За цей період продажу зброї були на 21% вище, ніж в передуючу п'ятирічку. При цьому США залишалися найбільшим постачальником зброї і військового спорядження. На них довівся 31% цього виду торгівлі. 37% американських постачань поступили на Близький Схід. Росія по постачаннях зброї залишилася на другому місці (25%).

За останнє п'ятиліття постачання на Близький Схід виросли на 38%. Дослідники вважають це тривожною тенденцією, оскільки регіон «відмічений потенційними джерелами конфліктів, низьким рівнем довіри між урядами і прозорості».

В період 2004-2008 рр. виросли постачання озброєнь в гарячі крапки. У їх числі Афганістан, Грузія, Ізраїль, Пакистан і Шрі-ланка. Що стосується Грузії, то вона в 2007-2008 рр. купила за кордоном зброї і військової техніки на $224 млн. Україна поставила Тбілісі зброї на $186 млн. На другому місці – Ізраїль ($14 млн.), потім йдуть Польща, Туреччина, Чехія і Болгарія.[33, c. 122]

Експерти припускають, що криза істотно позначиться на закупівлях озброєнь. Проте поки Тайвань і ОАЕ нарощують військовий потенціал. В кінці 2008 р. Тайвань уклав крупний контракт на закупівлю озброєнь в США. Дослідники говорять, що деякі країни, зокрема, ОАЕ, виграли від високих цін на нафту і можуть дозволити собі військові закупівлі. Ірак також стає крупним покупцем озброєнь.

А ось Китай скоротив закупівлі озброєнь, відзначають експерти. Зокрема, впродовж 2007-2008 рр. Пекін не зробив нових крупних замовлень на покупку бойових літаків і військових кораблів в Росії. Це пояснюється його наміром концентруватися на виробництві цієї техніки в Росії. У Росії також є проблеми і з іншими ринками збуту. Так, в Індії росіянам доводиться стикатися з конкуренцією з боку Заходу.

Отже, світовий ринок зброї зростає протягом 2000-2008 рр. Основними тенденціями цього ринку є зростання попиту на зброю, орієнтація на закупівлю готових системних рішень, технологічних комплексів та наукових розробок.

Розділ 2. Аналіз стану України на світовому ринку озброєння

2.1 Стан України на світовому ринку озброєння

Ситуація в оборонній промисловості України нині складна. Оборонний комплекс залишається лише резервом політичного і економічного розвитку держави. Реалізувати його можливості намагалися люди, зацікавлені у підтриманні на належному рівні оборони і національної безпеки. Але міністерство промислової політики не поспішає стимулювати приватний капітал. Замість погодженого виступу «єдиним фронтом», практично позбавлений державної підтримки, український ОПК робить запізнілі спроби підприємництва, галузевого лобіювання, інтеграції в російські виробничі схеми. Частина директорського корпусу оборонних підприємств продовжує очікувати від держави оборонних замовлень. Тим часом обладнання та технології морально старіють.[12, с. 10]

Україна успадкувала після розпаду Радянського Союзу майже третину підприємств, які виробляли оборонну продукцію. Основу оборонного промислового комплексу (ОПК) тоді становили 205 промислових об'єднань і підприємств, 139 науково-дослідних і проектних організацій. На той час Україна виробляла 17% всієї оборонної продукції Союзу. Провідними галузями в ОПК тоді були ракетно-космічна техніка, суднобудування, транспортна авіація, бронетанкова та інженерна техніка, виробництво спеціальних радіотехнічних систем. Поряд з цим в Україні не вироблялись такі важливі компоненти озброєнь, як винищувальна, штурмова і бомбардувальна авіація, зенітно-ракетні комплекси, артилерійська зброя та ін.

Після проголошення своєї незалежності Україна стала законним володарем великих запасів зброї, розміри яких набагато перевищують потреби обороноздатності країни. На її території залишилися 6475 танків (у Росії - 10333 одиниці), 7153 бронетранспортери (16389 одиниць), 3392 артилерійські установки (7719 одиниць), 1431 літак (4161 одиниця), 285 гелікоптерів (1035 одиниць) [14, с.26 ]

ОПК України значною мірою був інтегрований у союзні структури і став залежним від зовнішніх замовлень та обсягів постачання комплектуючих, матеріалів і сировини.

Основними покупцями української зброї сьогодні залишаються Китай, Ірак і Азербайджан. За даними експертів SIPRI, в ці країни поставляються переважно українські бойові машини і ракети.

Нагадаємо, згідно зі звітом України для Регістра звичайних озброєнь ООН, за 2007 рік країна надала в 19 країн світу 1118 одиниць різних озброєнь і техніки, що майже в два рази більше, ніж в 2005 році. Це пояснюється великими замовленнями із США і Китаю. Зокрема, США купили в Україні 295 одиниць ПЗРК, Китай - 590 ракет (для порівняння, в 2005 році - 363 ракети). Ще одним значимим споживачем української військової техніки в 2007 році став Азербайджан. [31, с. 52]

Україна відчуває жорстку конкуренцію в найчутливішій для неї експортній галузі — постачанні танків. Головними конкурентами України в 2007 р. були Франція, Німеччина, Росія, Велика Британія, США, які разом з нею брали участь у тендерах на постачання бронетанкової техніки в Грецію та Туреччину.

Номенклатуру військової продукції, з якою Україна виходить на світові ринки озброєнь, складають танки, десантні кораблі, транспортні літаки, вертольоти, ракети класу “повітря-повітря” та ін.

В оборонно-промисловому комплексі збереглися галузі, продукція яких ще відповідає світовому рівню. До них можна віднести ракетно-космічну галузь. Ракета-носій “Зеніт”, що розроблена ДКБ “Південне” і виготовлена на ВО “Південмаш” в кооперації з Російською Федерацією, є основою міжнародних проектів “Морський старт” і “Глобал стар”. На думку багатьох фахівців, на сьогодні це одна з найдосконаліших у своєму класі ракет. Великий інтерес іноземних фірм викликає розроблена в ДКБ “Південне” ракета-носій “Циклон”, що призначена для запуску супутників середньо-го класу.

Україна має сучасну високорозвинену суднобудівну галузь, на яку в колишньому СРСР припадало 30% всього обсягу суднобудування по тоннажу і 40% – за кількістю суден. До її продукції входять різні типи суден: від малих патрульних кораблів на підводних крилах до великих крейсерів-авіаносців. Галузь має широкі можливості щодо ремонту та модернізації надводних і підводних кораблів.[29, с. 13]

Авіаційна галузь посідає провідні позиції у розробці транспортних і військово-транспортних літаків. Літак Ан-70, за оцінками фахівців, випереджає свої зарубіжні аналоги [“Геркулес” (США), Iл-76 (Росія), FLA (Західна Європа)] на 8-10 років. Ведеться підготовка серійного виробництва сучасного літака Ан-140, попит на який на світовому ринку оцінюється в 20-25 млрд дол. Вартість цього літака очікується на 40% меншою від вартості зарубіжних аналогів. У найближчі роки потреба в цих літаках оцінюється в 1500 одиниць, а на 10-15-річну перспективу – в 5000 одиниць. Україна виграла міжнародний тендер і розпочала в 1998-1999 рр. виробництво літака Ан-140.[7, с. 25]

Значний науково-технічний і виробничий потенціал має авіаційне двигунобудування. Воно здатне виробляти широкий спектр двигунів для літаків і вертольотів. Двигуни запорізького АТ “Мотор-Січ” використовуються на літаках майже 60 країн світу.

Підприємства авіаційного двигунобудування мають широкі можливості міжнародного співробітництва, зокрема у наданні послуг у проведенні капітального і поточного ремонту двигунів для вертольотів типів “Мі” і “Ка”. В 2007 р. експорт продукції авіаційного двигунобудування приніс Україні понад 100 млн дол.

Світового рівня в розробці та виробництві танків досягла бронетанкова галузь. Танки Т-80УД, які виробляються на заводі ім. Малишева, успішно конкурують на світовому ринку озброєнь і військової техніки.

Порівняно з авіаційною і суднобудівною галузями бронетанкова галузь значно меншою мірою залежить від імпортних поставок матеріалів, сировини, комплектуючих. Вона спроможна налагодити виробництво багатьох видів продукції практично за замкнутим циклом.

Україна є світовим лідером у виробництві навігаційних приладів, головок самонаведення для ракет “земля-повітря”, станцій радіотехнічного контролю, звукометричних систем артилерійської розвідки, складних систем управління, апаратури радіозв’язку, радіотехнічної і радіоелектронної боротьби, авіаційних і ракетних систем прицілювання.[19,с. 4]

В Україні збереглась добре розвинена електронно-оптична галузь.

Козирем України на світовому ринку озброєнь і техніки є та обставина, що за попередні десятиріччя в ряді країн світу накопичилася значна кількість озброєння колишнього радянського виробництва. За деякими оцінками, його сукупна вартість становить близько 200 млрд дол. США (на думку експертів, майже половина світової бронетанкової техніки – це в основному броньовані машини радянського виробництва або техніка, виготовлена на їх основі). Усе це відкриває для України потенційні можливості за умов певного динамізму й активності стати фаворитом в галузі модернізації деяких зразків озброєння та військової техніки, а також експорту запчастин до них та інших комплектуючих.

Постачання запасних частин, обслуговування техніки, створення відповідної інфраструктури, підготовка фахівців і, що найголовніше, надання послуг в модернізації зразків озброєння ряду країн, а також послуг у військово-промисловій базі може стати однією з найбільших перспектив українського військово-технічного співробітництва із зарубіжними країнами (за оцінками експертів, на ці види військово-економічної діяльності припадає майже третина всіх контрактів, що укладаються на світовому ринку озброєнь та військової техніки).[45, с. 31]

Особливий інтерес країн-імпортерів викликає модернізація бронетанкової техніки, яку мають на озброєнні їхні армії. Співробітництво у цій сфері відкриває можливості цим державам значно, а нерідко дуже суттєво підвищувати бойові можливості раніше закупленого ними озброєння. І що характерно - витрати на це в 4-6 разів менші ніж на закупівлю нового. Так, модернізація одного танка Т-72 дає змогу всього за 100-200 тис. дол. США вивести його тактико-технічні характеристики на рівень сучасного ізраїльського танка “Меркава” (закупівля останнього обходиться в 2,5-3,0 млрд дол. - журн. “Дейлі”, 25.06.96 р.). За оцінками фахівців, тільки танків Т-72 у світі налічується до 10 тис. [29,с. 28]. Однак необхідно враховувати, що перспективне для України військово-технічне співробітництво (експортна діяльність) вже інтенсивно освоюється східноєвропейськими виробниками та Росією при активній участі зацікавлених у цьому західних та ізраїльських фірм.

На сьогодні кількість ринків озброєння та військової техніки, на яких оперує Україна, надто обмежена. В цілому країни-експортери, а отже, і ринки зброї можна розділити на такі категорії:

Держави, які з різних причин не можуть закуповувати сучасні види озброєння та військової техніки у постачальників. До числа таких належать Іран, Пакистан та континентальний Китай. Захід проявляє щодо них підвищену стриманість, прагне недопустити передачі їм високих технологій. Скориставшись такою ситуацією, Україна змогла проникнути на пакистанський та іранський ринки озброєння. Однак використання такого роду "маргінальних" ринків не є привілеєм лише України. Франція, наприклад, скористалася відмовою Москви та Вашингтону поставляти Пакистанові літаки четвертого покоління і продала Ісламабаду винищувачі Міраж-2000-5. До цієї категорії держав певною мірою можна віднести і Туреччину, оскільки потенційно продаж української зброї та військової техніки цій країні став можливим лише після відмови США, ФРН та інших західних країн експортувати сюди озброєння (курдська проблема). [47, c. 22]

Значний інтерес до зброї та сучасних технологій підприємств оборонно-промислового комплексу України проявляють Пакистан та Індія. Цей регіон потребує товарів і послуг військового призначення. Вони в Україні є і не скористатися такою чудовою нагодою було б нерозумно. Звичайно ж, з урахуванням протиріч між цими країнами.

Розглядаючи військово-технічне співробітництво з Пакистаном та Індією на перспективу, необхідно зазначити, що до останнього часу лише Росія, США та Китай впливали на дисбаланс сил у цьому регіоні, зокрема: постачання озброєнь і техніки до Індії здійснювала в основному Росія; США та Китай - до Пакистану. Але останнім часом Пакистан зазнає певних труднощів щодо імпорту зброї із США, тому і змушений шукати інших постачальників. Укладений Україною контракт на експорт танків до Пакистану є підсумком вдалого зайняття нею позиції в цьому питанні. Зрозуміло, що якби цей вакуум не використала Україна, то тут з'явилася б інша країна (Франція, Великобританія, ФРН, чи навіть Росія).

2.2 Міжнародна інтеграція

Ефективність військово-технічного співробітництва (ВТС) України з іншими країнами світу та його вплив на здійснення Україною військово-технічної політики з технічного оснащення національних Збройних Сил новими й модернізованими зразками озброєння та військової техніки (ОВТ) залежать від визначення й реалізації стратегічних цілей країни у цій важливій сфері діяльності.[20, с. 5]

В сучасній науковій літературі існують досить чіткі визначення термінів основних інструментаріїв державної політики (зовнішньої, внутрішньої, економічної, військової, ідеологічної тощо), які мають певне наповнення, зміст і мету. Якщо дискусії в цих сферах державної політики носять науковий характер, то зовсім іншого змісту набули вони стосовно проблеми військово-технічного співробітництва. На сьогодні тут спостерігається певна комерціалізація понять, про що свідчать численні публікації у засобах масової інформації, в спеціальних та суто наукових виданнях.

Саме поняття військово-технічного співробітництва хоч і стало більш звичним, однак зміст його залишається малозрозумілим не тільки людям, необізнаним у цьому питанні, а й нерідко і фахівцям. Нині навіть серед спеціалістів не існує єдиної точки зору, єдиного підходу щодо тлумачення основних понять, які мають розкривати ключові аспекти такої широкої категорії, як військово-технічне співробітництво. Крім того, теоретичні засади військово-технічного співробітництва - досить молодої сфери наукових досліджень перебувають ще в процесі становлення[9, с. 34]. Тому кожна спроба розвитку цього напряму науки, визначення, уточнення та конкретизація основних понять військово-технічного співробітництва мають важливе значення. У цьому зв'язку виникає необхідність визначити насамперед ті поняття, в яких розкривається сутність військово-технічного співробітництва як явища, що охоплює багато сфер життя країни - зовнішньо- та внутрішньополітичну, соціально-економічну, військову, інформаційну тощо.

Під поняттям " військово-технічне співробітництво" , яке має визнання майже в усіх країнах світу, слід розуміти два основних типи відносин між державами. По-перше, це трансферти озброєння та військової техніки, технологій подвійного використання, а також надання послуг військово-технічного характеру.При цьому необхідно особливо підкреслити, що мова йде не тільки про трансферти, оскільки останнім часом економічний (комерційний) підхід, що домінував і піднімався на щит провідними експортерами в перші роки по закінченні "холодної війни" (не беручи до уваги підхід до військово-технічного співробітництва колишнього СРСР), змінився більш комплексним підходом, який містить також стратегічні військово-політичні моменти і водночас передбачає і безвідплатні або лізингові постачання. По-друге, найважливішим елементом військово-технічного співробітництва є спільні науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, виробництво, маркетинг і продаж зразків озброєння.[29, с. 13]

Змістом військово-технічного співробітництва України з іноземними державами є діяльність уповноважених на це інститутів державної влади, організацій та підприємств, державних та приватних фірм і компаній, які пов'язані з розробкою, виробництвом, продажем або закупівлею військової продукції, а також з плануванням, координацією та послугами військового призначення. В теоретичному плані військово-технічне співробітництво України має переслідувати таку основну мету:

- у військово-політичній сфері - завоювання (утримання) та зміцнення політичного лідерства в життєво важливих для національних інтересів України регіонах світу та країн; забезпечення можливості через військово-технічне співробітництво впливати на політичний, економічний чи воєнний стан на глобальному чи регіональному рівнях, а в Україні - забезпечення чи збалансування розвитку бойового потенціалу власних Збройних сил на базі науково-технологічних досягнень національного військово-промислового комплексу, а також використання науково-технологічних досягнень зарубіжних країн у власних інтересах;

- у військово-економічній сфері - отримання валютних коштів для державних потреб (передусім для фінансової допомоги оборонним галузям промисловості, реструктуризації військового виробництва, утилізації озброєнь і техніки тощо), підвищення конкурентоздатності військової продукції України на світовому ринку озброєння і тим самим її частки у світовій економіці.

Реалізація мети зумовить постановку і вирішення наступних завдань військово-технічного співробітництва України із зарубіжними країнами.

У зовнішній політиці використання військово-технічного співробітництва повинно спрямовуватись на підтримання дипломатичних зусиль щодо завоювання і закріплення політичної присутності України у життєво важливих для її національних інтересів регіонах світу, що дасть можливість у майбутньому визначити сферу політичних, економічних та військових зв’язків України з країнами-імпортерами військової продукції, активно впливати на їх подальший технологічний розвиток.[6, с. 60]

У внутрішній політиці успішне розгортання військово-технічного співробітництва забезпечить економічний розвиток військово-промислового комплексу, інститутів та організацій, які причетні до оборонних галузей промисловості, підвищить стабільність і стійкість не тільки економічного, а й соціально-політичного розвитку українського суспільства.

Систематизація визначень, змісту, мети співпраці України на світовому ринку військової техніки має комплексний характер, широкий спектр політичних, економічних та воєнних завдань. Співпраця не повинна зводитися тільки до "комерційних" та вирішення вузьковідомчих інтересів, бо це не тільки не дасть бажаних результатів, а в деяких випадках підсилить загрозу національним інтересам, дасть побічні негативні наслідки. Тому в дослідженнях цієї проблеми має превалювати системний підхід, що й створить цілісне бачення всіх аспектів зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності України, причому з урахуванням як її нинішнього, так і майбутнього стану.

Основні цілі ВТС України викладено в указах Президента України від 21 квітня 1999 р. № 422/99 «Про заходи щодо вдосконалення військово-технічного співробітництва України з іноземними державами» [1] та від 27 серпня 2003 р. № 913/2003 «Про Концепцію військово-технічного співробітництва України з іноземними державами на період до 2010 року» [49, с. 76].

Аналіз показує, що найбільшу увагу в Україні приділяють розвитку експортного потенціалу оборонно-промислового комплексу (ОПК). Водночас варто наголосити, що недоцільно розглядати ВТС лише як комерцію, адже швидкий зиск від будь-якого контракту стане другорядним порівняно з його тривалим ефектом. Безперечно, якщо брати до уваги кризовий стан українського ОПК, а також потребу одержати додаткові фінанси на його утримання, то така теза може видатися спірною. Однак система ВТС (а головне — її структура та вихідні чинники, що мають місце під час прийняття рішення) має бути розрахована на тривалий час (хоча б на термін «життєвого циклу» зразків ОВТ, які розробляють та серійно виробляють для ЗС країн-партнерів) і не може слугувати конкретній політичній кон’юнктурі.

Отже, ВТС, яке передбачає спільні з іноземними партнерами розробки нових зразків ОВТ для власних потреб, а також спільну реалізацію продукції та послуг військового й подвійного призначення, має стати однією з головних складових військово-економічної безпеки держави. Таке співробітництво забезпечує надходження іноземної валюти, зменшує вартість закупок для внутрішніх потреб за рахунок економії на серійності виробництва, підтримує зайнятість робочої сили та інфраструктуру оборонної галузі й використовує військове виробництво як каталізатор економічного та науково-технічного розвитку країни.

Нині основне завдання реформування ОПК полягає в тому, щоб на базі наявного науково-технічного і виробничого потенціалу організувати виробництво конкурентоспроможної на світовому ринку продукції і знайти там свою “нішу”. Передумовою для цього є ціла низка конкретних переваг ОПК, а саме: високий рівень фундаментальних і прикладних наук, науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт зі створення озброєнь і військової техніки; наявність високих технологій оборонного і “подвійного” призначення; висококваліфікована і порівняно дешева робоча сила.[27,с. 23]

Україна повинна утвердитися в “клубі” постачальників наукоємної і високотехнологічної продукції. Інакше на неї чекає прискорений розпродаж найважливіших науково-технічних і технологічних досягнень і, як наслідок, “ерозія” високотехнологічного сектора оборонної промисловості. Не можна не відзначити того факту, що деякі країни розглядають міжнародне співробітництво у військово-технічній сфері як один із засобів створення ефективної національної економіки. До таких країн належить Південна Корея, Ізраїль, ПАР, Сінгапур, Тайвань та інші. Ці країни лише протягом одного-двох десятиріч зуміли не тільки ліквідувати великий розрив в економіці, але й налагодити за рахунок упровадження наукоємних технологій інших країн власне виробництво зброї. Нині у цих країнах виділяються великі кошти на проведення НДДКР в галузі розробки та виробництва сучасних видів озброєнь і передусім для військово-морських і аерокосмічних військ.

Аналіз процесів акціонування і приватизації оборонних підприємств як способу реформування ОПК свідчить, що ці процеси в Україні йдуть досить повільно, з порушеннями правових та нормативних актів. Фактично вони звелися тільки до перерозподілу власності. Завдання пошуку “ефективного власника” так і залишилось невирішеним. У багатьох випадках зацікавленість іноземних інвесторів і підприємців з комерційних структур в акціонерному капіталі підприємств, що підлягають приватизації, виявилась обмеженою. Головна причина полягає у відсутності сприятливого інвестиційного клімату, привабливих інвестиційних проектів тощо. На вкладений у будівництво заводу капітал, за оцінками фахівців, норма прибутку становить у Західній Європі 38,6%, а термін окупності – 6 років. В Україні ця норма становить 21%, а для окупності будівництва заводу потрібно 11 років. [33, с. 128]

На першому етапі приватизації основну увагу було зосереджено на окремих високорентабельних підприємствах та їх структурних підрозділах. Внаслідок цього створилися передумови для поділу єдиних виробничо-технологічних комплексів на окремі структури, значна частина яких не зможе налагодити власне виробництво і самостійно вижити в сучасних економічних умовах. Стає очевидним, що політика приватизації має тісно пов’язуватись з політикою реструктуризації. Дослідження показують, що багато підприємств підтримують ідею створення фінансово-промислових груп, холдингових компаній, великих концернів. У цьому зв’язку процес приватизації вимагає подальшого удосконалення й розвитку організаційно-структурних форм виробництва озброєнь і військової техніки.

На даний час значна частина підприємств і організацій ОПК пройшли етап акціонування, створення перших державних холдингових компаній, промислово-фінансових груп, міжнародних промислово-фінансових груп, лізингових компаній, консорціумів. Однак результати виробничої діяльності цих структур показують, що більшість з них ще не досягла основної мети – забезпечення прибуткового виробництва. Основні причини пов’язані з відсутністю коштів для оновлення чи модернізації виробництва, поповнення оборотного капіталу, ліквідації боргів державі та підприємствам-суміжникам, відсутністю ефективної нормативно-правової бази тощо.[37, c. 122]

Успішне проведення реструктуризації підприємств і організацій ОПК вимагає створення сприятливих умов для товаровиробника, надійних гарантій іноземним і вітчизняним інвесторам, вибіркової державної підтримки підприємств і наукових організацій, найбільш вагомих для оборонної галузі. Без вирішення цих проблем важко розраховувати на успіх. Необгрунтована і поспішна реструктуризація ОПК може призвести до втрати значної частини його науково-технічного потенціалу.

Створення в Україні на основі поєднання промислового і фінансового капіталу виробничих структур може бути одним з основних шляхів реформування ОПК. Як свідчить світовий досвід, саме таким шляхом можливе ефективне вирішення ключових проблем, пов’язаних з налагодженням коопераційних і виробничо-технологічних зв’язків, надійного інвестування підприємств-виробників, підвищення конкуренто-спроможності продукції, забезпечення її на-дійного постачання і збуту. Слід зауважити, що процес інтеграції промислового і фінансового капіталу в межах фінансово-промислових груп у Російській Федерації розглядається як один із важливих елементів структурної перебудови ОПК.

Сьогодні в Україні ще немає основних документів, які визначали б оптимальний склад та чисельність Збройних Сил, вигляд систем та комплексів озброєнь і військової техніки на найближчий час та на перспективу. Спроби розробити такі документи для наявної чисельності Збройних Сил з урахуванням реального фінансового забезпечення заздалегідь приречені на невдачу. Відсутні також науково обгрунтовані державні програми, які визначали б основні напрями розвитку та виробництва озброєнь і військової техніки. [17, c. 4]

В умовах, що склалися, Україна неспроможна утримувати армію, яка є в даний час. У неї немає для цього відповідних засобів і ресурсів. У цивілізованих країнах на утримання збройних сил виділяється від 4 до 5% валового національного прибутку. У Російській Федерації сума досягає близько 6%, а в Україні 1,5-2,0%. Маючи таку ж практично чисельність населення, що й Україна, такі країни, як Франція і Велика Британія у 1993 р. витратили на оборону понад 40 млрд дол. США (понад 700 дол. на душу), Італія – 25 млрд дол. США (430 дол. на душу), Туреччина – 6 млрд дол. США (100 дол. на душу). Військовий бюджет України становив близько 250 млн дол. США (5 дол. на душу). Це значно менше витрат таких країн, як Польща (69 дол. на душу), Чехія (74 дол. на душу), Росія (157 дол. на душу). Цього бюджету не вистачає навіть на покриття видатків, пов’язаних з грошовим утриманням, речовим та продовольчим забезпеченням особового складу армії.[44, с.25]

У найближчі роки Збройні сили України матимуть озброєння і військову техніку, що залишились після розпаду СРСР. Україна має понад дві тисячі військових літаків і бойових вертольотів, на її території розташовано чимало зенітно-ракетних ко-мплексів, є системи розвідки, виявлення та попередження про ракетний напад. На озброєнні Сухопутних військ перебуває значна кількість сучасних танків, бойових машин піхоти, бронетранспортерів, артиле-рійської зброї тощо. Проте треба відзна- чити, що значна частина цих озброєнь уже найближчим часом вимагатиме модернізації або заміни. На думку експертів, через 5-10 років багато зразків зброї та військової техніки, якими оснащені зараз Збройні Сили, стануть непридатними для використання.[22, c. 3]

З наведеного аналізу можна зробити висновок, що в даний час і на найближчу перспективу забезпечення належного рівня боєздатності Збройних Сил досягатиметься в основному шляхом модернізації озброєнь і військової техніки, їх “реставрації” з одночасним підвищенням бойових і експлуатаційних характеристик, продовженням гарантійних термінів експлуатації, проведенням поточного і капітального ремонту.

Незважаючи на свою значущість і актуальність, проблема виробництва основних видів сучасних озброєнь може вирішуватись тільки після досягнення економічної стабілізації. Однак уже зараз за певних умов може бути організовано за замкнутим циклом виробництво радіолокаційних систем, переносних зенітних ракетних комплексів, протитанкових ракетних комплексів, керованих ракет типу “повітря-повітря” і “повітря-земля”, газотурбінних двигунів для суден, бронетанкової та інженерної техніки, стрілецької зброї тощо. А тому вже найближчим часом потрібно сконцентрувати наявні можливості для організації та розгортання виробництва найбільш перспективних з них.

Організація модернізації озброєнь і військової техніки вимагає значно менших коштів, матеріальних ресурсів, часу. Світовий досвід показує, що шляхом поетапної модернізації тактико-технічні характеристики систем зброї можна довести до сучасного рівня, а фінансові витрати зменшити (порівняно з розробкою нової системи) у декілька разів. Модернізація у багатьох країнах розглядається як один із основних шляхів забезпечення обороноздатності їхніх армій. Так, наприклад, своїм першочерговим завданням країни ЦСЄ вважають організацію та проведення модернізації застарілих радянських літаків і танків, які залишились у них після розпаду Варшавського Договору. Модернізація передбачає підвищення їхніх бойових характеристик, надійності, безпеки експлуатації, зменшення витрат на обслуговування тощо. Для цього заплановано замінити на літаках застарілі системи управління польотом, системи озброєння, навігаційні системи, радіолокаційні засоби радіоелектронної боротьби на більш досконалі. На танках передбачено встановити сучасні системи озброєння, більш досконалі системи керування вогнем, зв’язку, захисту екіпажу тощо.[18, с. 206]

У стратегії формування структури оборонної промисловості має бути передбачено досягнення трьох основних цілей:

удосконалення існуючих зразків озброєнь і військової техніки та ліквідація старих, які непридатні для подальшої експлуатації;

збереження та розвиток виробництва тих видів озброєння і військової техніки, що відповідають світовому рівню та користуються попитом на ринку зброї;

усунення відставання у тих основних галузях військової техніки, в яких Україна істотно поступається іншим країнам і які мають важливе значення для забезпечення обороноздатності країни.[36, c. 207]

Удосконалення озброєнь і військової техніки має здійснюватись на основі використання науково-технічних досягнень і сучасних технологій, своєчасного проведення науково-технічних розробок, фундаментальних і пошукових досліджень.

В умовах різкого зменшення асигнувань на розвиток та удосконалення озброєнь і військової техніки накладаються жорсткі обмеження на можливості вирішення цих завдань. Тому дуже важливим є пошук нетрадиційних підходів до визначення джерел фінансування. Доцільно створити державний фонд сприяння реформуванню оборонної галузі, кошти якого в основному формуватимуться за рахунок приватизації об’єктів ОПК, експорту продукції військового призначення, надання послуг іншим країнам у військово-технічній сфері, розпродажу військового майна та техніки, які вивільняються у результаті реформування. Експортний потенціал ОПК залишається одним з основних засобів виживання цієї структури. В цьому зв’язку особлива підтримка має надаватись державою тим науково-технічним розробкам і технологіям, які спрямовано на створення конкурентоспроможної на світовому ринку військової продукції, збільшення її експорту.

ОПК має значний науково-виробничий потенціал для нарощування експортних поставок у таких галузях, як літакобудування, суднобудування, ракетно-космічна, бронетанкова та інженерна техніка, радіолокаційне озброєння тощо. Однак реалізація цього експортного потенціалу значною мірою гальмується відсутністю ефективного механізму управління у сфері військово-технічного співробітництва України з зарубіжними країнами та відповідного нормативно-правового забезпечення. Значну увагу потрібно приділити створенню як на державному рівні, так і на рівні підприємств і наукових організацій ефективної інфраструктури військово-технічного співробітництва, яка включала б інформаційно-рекламні мережі, канали товарозбуту, сервісні мережі обслуговування, спрощувала б саму процедуру налагодження і реалізації військово-технічного співробітництва.

На нашу думку, cвоєчасне формування пріоритетів та параметрів розвитку озброєнь Збройних Сил України має безпосереднє відношення до майбутніх можливостей України на ринку озброєнь. [15, с. 42]

Україна в цілому успішно розвиває військово-технічне співробітництво з іноземними державами. Найбільша частка експорту товарів військового призначення припадає на країни СНД, головним чином на Російську Федерацію.

Іншими перспективними напрямами військово-технічного співробітництва є держави Південно-Східної Азії, Африки та Близького Сходу.

За останні роки Україна розширила спектр експортованих товарів військового призначення. Об’єктивною тенденцією стало поступове збільшення у структурі експорту таких товарів частки продукції, виробленої підприємствами ОПК України, при зменшенні експорту надлишкового озброєння та військової техніки.

Разом з тим на стан військово-технічного співробітництва негативно впливає повільне реформування оборонно-промислового комплексу України, який за умов руйнування традиційної науково-технічної та виробничої кооперації, недостатньо ефективного державного регулювання опинився у кризовому стані.

Знизилися обсяги оборонних наукових досліджень та виготовлення військової наукоємної продукції, значно зменшилися загальні обсяги виробництва, деякі виробничі об’єднання припинили своє існування. Частка виробництва на виконання державного оборонного замовлення останні декілька років не перевищує п’яти відсотків від загального обсягу продукції підприємств ОПК[32, с. 23]

Водночас окремі високотехнологічні виробництва ОПК у результаті запровадження експортно орієнтованого менеджменту та внутрішньоринкової диверсифікації змогли зберегти свій потенціал, хоча їх частка в загальному оборонному виробництві невелика.

Таким чином, на сьогодні в умовах жорсткого обмеження бюджетного фінансування військових науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт та програм розвитку оборонного виробництва основним джерелом коштів для збереження і розвитку вітчизняного ОПК є надходження від міжнародних передач товарів військового призначення.

Значні витрати на фінансування сучасних систем озброєння прискорюють у світі процеси консолідації оборонних промисловостей країн-партнерів, що дозволяє оптимізувати їх державне оборонне замовлення та знизити загальні витрати на створення зброї. Україна має реагувати на ці тенденції відповідним реформуванням вітчизняного ОПК.

Реформування ОПК у напрямку консолідації оборонних підприємств, у першу чергу навколо лідерів-експортерів, та формування нових інтегрованих структур, орієнтованих на експорт, має сприяти підвищенню конкурентоспроможності оборонної продукції, зростанню обсягів експорту товарів військового призначення.

Під час формування стратегії військово-технічного співробітництва слід зважати на основні світові тенденції та зовнішні фактори, які протягом наступних років впливатимуть на розвиток ситуації на ринках озброєнь, а саме:

- значне перевищення пропозицій товарів військового призначення над реальним попитом та переміщення домінуючих акцентів військово-технічного співробітництва із суто економічної площини в політичну;

- звуження ємності світового ринку озброєнь та його традиційних сегментів, особливо щодо можливості отримання прямої комерційної вигоди;

- значне посилення конкурентної боротьби за збереження та переділ ринку збуту товарів військового призначення, активне застосування методів провадження “інформаційної війни”, спрямованих на витіснення конкурентів з цього ринку;

- збільшення кількості міжнародних об’єднань у сфері розробок і виробництва військової техніки;

- актуалізація питань міжнародних режимів нерозповсюдження озброєнь, зокрема звичайних, у розв’язанні завдань, що стосуються створення загальносвітової та регіональних систем безпеки;

- підвищення ролі політичного діалогу на найвищому рівні під час вирішення питань військово-технічного співробітництва;

- трансформація військово-технічного співробітництва від пріоритетної торгівлі завершеними зразками військової техніки до інтернаціоналізації їх виробництва і передач технологій з широким використанням офсетних та лізингових схем;

- централізація державного управління у сфері міжнародних передач товарів військового призначення;

- трансформація поведінки імпортерів зброї, спрямована на отримання від її закупівлі максимуму власних вигод у політичній, економічній та соціальній сферах;

- розширення форм взаєморозрахунків за поставлене озброєння, намагання перевести військово-технічне співробітництво з конкретним споживачем на довгострокову і комплексну основу.

- Істотними внутрішніми факторами, що мають безпосередній вплив на розвиток військово-технічного співробітництва, є:

- вичерпання конструкторських, технологічних та технічних напрацювань, створених в ОПК за попередні роки;

- відсутність цілісної системи досліджень тенденцій розвитку ринку озброєнь та ОПК іноземних держав;

- невизначеність механізмів та недосконалість нормативно-правової бази кредитування розвитку високих технологій, забезпечення використання прав інтелектуальної власності;

- відсутність замкнених циклів виробництва більшості видів військової техніки;

- недостатня координація зусиль спецекспортерів, що беруть участь у міжнародних передачах товарів військового призначення, яка проявляється, зокрема, у конкуренції між ними та демпінгу цін;

- незадовільне забезпечення цільового спрямування та використання коштів, отримуваних від військово-технічного співробітництва;

- недосконалість механізмів визначення ринкової (в тому числі остаточної) ціни реалізації товарів військового призначення незадовільне використання механізму реалізації на безоплатній основі військової техніки, яка не користується попитом.[34, с. 13]

Військово-технічне співробітництво має здійснюватися з урахуванням необхідності пріоритетного розвитку тих галузей виробництва, що мають вирішальне значення для забезпечення належного рівня обороноздатності держави та підтримки лідерських позицій на ринку озброєння існуючих вітчизняних технологій.

Метою військово-технічного співробітництва є сприяння реалізації завдань України у зовнішньополітичній сфері, підвищенню науково-технічного, оборонно-промислового потенціалу України, її військових формувань та правоохоронних органів.

Державна політика у сфері військово-технічного співробітництва з іноземними державами формується на таких основних принципах:

- пріоритетність національних інтересів України;

- монополія держави на регулювання діяльності у сфері військово-технічного співробітництва;

- дотримання міжнародних зобов’язань України щодо нерозповсюдження зброї масового знищення, засобів її доставки та встановлення державного контролю за здійсненням міжнародних передач товарів військового призначення;

- відповідність пріоритетам і цілям зовнішньої політики України;

- чітке розмежування повноважень та взаємодія органів державної влади;

- державна підтримка суб’єктів військово-технічного співробітництва, захист їх прав і законних інтересів;

- відкритість і прозорість у межах законодавства України з одночасним збереженням державної таємниці;

- зосередження зусиль на пріоритетних напрямах;

- повага до партнерів та сумлінне виконання зобов’язань.[39, c. 18]

Реалізація цих заходів сприятиме закріпленню позитивних тенденцій військово-технічного співробітництва, його трансформації в оптимальну, гнучку систему міждержавних відносин, здатну самостійно розвиватися та пристосовуватися до потреб національної безпеки і світового ринку озброєння. З урахуванням сучасного стану військово-технічного співробітництва, існуючих механізмів державного регулювання у цій сфері, структури виробничих потужностей ОПК та інституту спецекспортерів пріоритетними напрямами державної політики у сфері військово-технічного співробітництва є:

- дотримання курсу на підвищення ефективності державного регулювання військово-технічного співробітництва, недопущення перенесення акцентів з державного на місцевий рівень;

- створення дієвої системи інформаційної підтримки військово-технічного співробітництва та ефективної протидії деструктивному впливу з боку іноземних держав;

- формування цілісної системи досліджень тенденцій розвитку світового ринку озброєнь та ОПК іноземних держав;

- закріплення позицій України на традиційних регіональних ринках озброєнь, перехід від разових контрактів до реалізації перспективних регіональних програм розвитку військово-технічного співробітництва;

- здійснення узгоджених і цілеспрямованих заходів для закріплення на ринках країн, які не входять до числа постійних споживачів продукції вітчизняного ОПК, ефективне використання з цією метою міжурядових двосторонніх комісій з питань військово-технічного співробітництва;

- створення сприятливих умов для залучення до просування та фінансування проектів у сфері військово-технічного співробітництва вітчизняних та зарубіжних фінансово-промислових груп, розроблення інвестиційних механізмів реалізації міжнародних проектів розвитку та модернізації військової техніки;

- розвиток взаємовигідного двостороннього співробітництва з Російською Федерацією,іншими країнами СНД шляхом поглиблення коопераційних зв’язків; розширення зв’язків з країнами НАТО і Європейським Союзом;

- розширення та вдосконалення нормативно-правової бази військово-технічного співробітництва з високотехнологічно розвинутими країнами, а також з державами, збройні сили яких оснащені військовою технікою виробництва колишнього Союзу РСР і які можуть розглядатися як перспективні ринки;

- розвиток військово-технічного співробітництва з країнами Азії, Африки та Латинської Америки.[50, c. 66]

Здійснення всього комплексу заходів надасть можливість забезпечити докорінні зрушення в розвитку військово-технічного співробітництва та оздоровлення реального сектору вітчизняної економіки і сприятиме:

створенню необхідних умов для залучення до співробітництва вітчизняних та іноземних фінансово-промислових груп;

ефективному проведенню внутрішнього і зовнішнього маркетингу та раціональному регулюванню експортно-імпортної діяльності;

протидії та запобіганню деструктивному інформаційному впливу;

науково-технічній та технологічній інтеграції вітчизняного ОПК у міжнародні об’єднання з розроблення й виробництва новітніх систем військової техніки, підготовки спільних проектів їх розвитку та модернізації;

підвищенню рівня обороноздатності держави за рахунок оснащення Збройних Сил України сучасною високоефективною військовою технікою;

збільшенню кількості робочих місць на підприємствах ОПК;

набуттю та правовій охороні прав на об’єкти інтелектуальної власності

Стратегія реалізації співробітництва з іншими країнами має спрямовуватись на зменшення бюджетних витрат на розробку та модернізацію продукції військового призначення; розвиток науково-технічної, технологічної та експериментальної бази ОПК, розширення експортного потенціалу, отримання валютних коштів для державних потреб, залучення іноземних інвестицій, забезпечення соціального захисту робітників і службовців та організацій ОПК.

Розділ 3. Напрямки підвищення конкурентоспроможності України на світовому ринку озброєння

3.1 Міжнародна кооперація військового співробітництва

Після проголошення незалежності України перед нею постала низка життєво важливих проблем зовнішньополітичного та зовнішньоекономічного характеру, які потребують розгляду і комплексного вирішення. Вони стосуються багатьох сфер життєдіяльності України, в тому числі - військово-технічної. Для України вирішення цього нетрадиційного завдання ускладнюється, крім усього іншого, ще й тим, що спектр національних інтересів тільки-но формується, постійно розширюються і водночас збільшуються внутрішні та зовнішні чинники, які ставлять під загрозу становлення національної системи військово-технічного співробітництва України із зарубіжними країнами.[22, с. 6]

Посилення коопераційних зв’язків з виробниками зброї з інших країн, які повинні забезпечити присутність на ринку та збільшення фінансування виробничої сфери, не можливо без вирішення проблеми власності у військовому виробництві. Головною метою приватизації є пошук “ефективного власника”. Особливістю приватизації державних оборонних підприємств є збереження профілю замовлень у післяприватизаційний період, забезпечення на визначений термін державних ринків збуту. Держава - гарант майбутніх замовлень і закупівель. Такий підхід економічно себе виправдовує, оскільки він стимулює підприємця здійснювати довгострокові інвестиції в підприємство, а державу - сприяти пом’якшенню жорстких економічних обставин, у які підприємство потрапило після приватизації. Так, якщо підприємство, що приватизується, не зберігає свій профіль і переорієнтовується на випуск радикально іншої продукції, то це сприяє притягненню приватного капіталу, оскільки статус підприємства, що знаходиться в перехідному періоді, занижує його вартість, і неефективні підприємства можуть бути передані у власність приватним власникам за порівняно низьку ціну. Держава ж змушена гарантувати закупівлю на початковому етапі, оскільки в іншому випадку інвестиційна привабливість приватизованої компанії знизиться, що негативно позначиться на вартості компанії, а отже, на прибутках від приватизації. Така політика на перших етапах може призвести до створення приватних монополій замість державних підприємств.

Досвід реформування ОПК Російської Федерації та Китаю свідчить, що при вивченні можливостей залучення позабюджетних джерел для фінансування структурної перебудови оборонного комплексу особлива увага приділяється фондовому ринку цінних паперів, реалізація яких дасть можливість отримати кошти за наступними напрямками:

- продаж акцій підприємств, що приватизуються, за інвестиційним курсом;

- передача пакетів акцій у довірче (трастове) управління під інвестиції довірчого керуючого;

- розміщення вторинних емісій акцій оборонними АТ;

- продаж надлишків державного майна;

- продаж надлишків землі;

- прямі виробничі інвестиції за комерційними проектами на конкурсній основі[14, с. 25].

Успішне проведення реструктуризації підприємств і організацій ОПК вимагає створення сприятливих умов для товаровиробника, надійних гарантій іноземним і вітчизняним інвесторам, вибіркової державної підтримки підприємств і наукових організацій, найбільш вагомих для оборонної галузі. Без вирішення цих проблем важко розраховувати на успіх. Необгрунтована і кваплива реструктуризація ОПК може призвести до втрати значної частини його науково-технічного потенціалу. Створення в Україні на основі поєднання промислового і фінансового капіталу виробничих структур може бути одним з основних шляхів реформування ОПК. Як свідчить світовий досвід, саме таким шляхом можливе ефективне вирішення ключових проблем, пов’язаних з налагодженням коопераційних і виробничо-технологічних зв’язків, надійного інвестування підприємств-виробників, підвищення конкурентоспроможності продукції, забезпечення її надійного постачання і збуту.

Найбільший інтерес до приватизації українських підприємств спостерігається з боку Російської Федерації. Стійкі коопераційні зв’язки деяких українських заводів підштовхнуть їхню певну частину в російські холдінги і спільні фінансово-промислові групи. В коопераційних контрактах сьогодні беруть участь близько сотні українських і близько трьох сотень російських підприємств. Як зазначають російські експерти, впускати приватний капітал в ОПК почали й у Росії.. За спеціальною федеральною цільовою програмою реформування ОПК РФ буде створено понад 100 оборонних холдингів і корпорацій. Вже зараз в російському ОПК державні підприємства складають меншість. Чверть її доводиться на частку АТ за участю держави (від міноритарного до контрольного пакету акцій), а біля третини підприємств ОПК складають акціонерні товариства, у яких державі не належить жодна акція.

Така активна експансія російської сторони до оборонних підприємств України не може не викликати певне занепокоєння. Інтерес, як правило, проявляється до найсучасніших, унікальних виробництв, що зараз становлять кістяк національного ОПК та основу його експортного потенціалу. [46, с. 12]

Не менш цікавою для України є можливість кооперації у виробництві озброєння з країнами ЄС. Тенденція до зменшення військових витрат протягом останнього десятиріччя у багатьох країнах світу і, в першу чергу, західноєвропейських державах, звуження світового ринку озброєння, значне подорожчання сучасних зразків ОВТ надали поштовх до структурних перетворень у військовій промисловості країн Західної Європи. Скорочення військових бюджетів і, як наслідок, посилення конкуренції за одержання замовлень на створення практично усіх видів озброєння поклали початок новому етапу інтеграції підприємств ОПК західноєвропейських країн. ВТС між країнами Західної Європи, кооперація й інтеграційні процеси набувають усе більшого значення для: забезпечення стабільної політико-економічної ситуації; зменшення залежності від технологічного і промислового потенціалу США.

Аналіз інституціональних реформ військово-промислового комплексу в країнах Європи виявляє тенденцію усе більшого переносу акцентів із сугубо національних рішень на загальноєвропейські рішення. Європейська інтеграція і співробітництво у виробництві озброєнь і військової техніки в першу чергу спрямована на виготовлення: керованої ракетної зброї, оборонної електроніки, високотехнологічних боєприпасів, модернізацію ракетних комплексів протиповітряної оборони, радіолокаційних станцій артилерійської розвідки і керування вогнем, торпедного озброєння для нових підводних човнів класу U212, нового європейського бронетранспортера GTK. [41, с. 4]

Важливим кроком на шляху розробки Загальної європейської політики в сфері безпеки й оборони, інтеграції оборонної промисловості і розвитку внутрішнього європейського ринку озброєнь, посилення конкурентноздатності європейської оборонної індустрії в глобальних масштабах стало підписання 2 жовтня 1997 р. країнами – членами ЄС Амстердамської угоди, що набрала сили 1 травня 1999 року. Ця угода відчиняє можливості для воістину великомасштабної взаємодії держав - членів ЄС в області оборонної промисловості і створення відповідних інститутів співробітництва.

Наслідком такої міжнародної кооперації виробників озброєнь на міждержавному рівні є формування внутрішньоєвропейского ринку товарів військового призначення, ріст економічної і технологічної незалежності воєнної промисловості європейських держав, що на практиці означає створення матеріальних передумов здійснення єдиної політики військової безпеки в регіоні в цілому.

У цьому контексті важливим є розвиток промислової і науково-технічної кооперації військово-промислових виробництв України і ЄС. У такий спосіб Україна зможе знайти власну нішу серед європейських виробників зброї, забезпечивши собі стабільну частку європейського ринку ОВТ.

Правовою підставою для такого співробітництва є Угода про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС (Угода була ратифікована Верховної Радою України, схвалена Європейським парламентом і ратифікована парламентами всіх держав - членів ЄС). Цей документ надає необхідні легальні підстави для такого роду кооперації. Даною Угодою передбачені відповідні спільні заходи в науково-технічній, промисловій, торговій областях і інших напрямках. Розвиток науково-технічного співробітництва, передбачений статтями Угоди, дає Україні можливість брати участь не тільки в програмах цивільних наукових досліджень, але й у деяких програмах з розвитку спеціальних видів космічної техніки, окремих напрямків літакобудування і мікроелектроніки, де широко використовуються технології подвійного призначення. [49, с. 40]

Інтерес до українського оборонно-промислового комплексу висловлювало чимало країн-членів ЄС. Зокрема, ФРН тривалий час підтримувала проект Ан-70, Великобританія розглядала можливість використання українських літаків Ан-124 ("Руслан"). Варто згадати й досить цікавий спільний українсько-французсько-чеський проект модернізації танку Т-72, який обумовив подальший розвиток співробітництва у галузі ВТС між Україною та Францією. Франція виявляє зацікавленість до спільних розробок у галузі бронетанкобудування, зокрема, у пресі з’являлися заяви навіть про можливості створення спільного танку та спільного бронетранспортера. Проте, суттєвої кооперації з цими країнами так і не відбулося. Окрім того, Франція, як Німеччина, розглядає Україну як ринок модернізації парку бойових літаків. Успіхом можна вважати укладання контракту на 97 млн. дол. з Грецією на поставки цій країні НАТО двох малих десантних кораблів на повітряній подушці (типу "Зубр").

Ще одним прикладом співпраці України з країнами Європи є створення разом з Італією та Бразилією міжнародного консорціуму, що займатиметься модернізацією та пусками українського ракетоносія "Циклон" з бразильського космодрому. Кооперація, що склалася в аерокосмічній промисловості держав - членів ЄС, спектр діяльності аерокосмічних фірм США та скорочення космічних програм Росії обумовлюють необхідність для України пошуку нових нетрадиційних рішень для визначення свого місця в загальноєвропейській кооперації в аерокосмічній промисловості.

Серед країн Центральної Європи – майбутніх членів ЄС найбільшого розвитку набуло ВТС із Польщею. Польща виявляє суттєвий інтерес до модернізації танків Т-72, військово-морської техніки, станцій пасивної локації “Кольчуга” тощо. Проте вступ Польщі до НАТО та переорієнтація її збройних сил на натівські стандарти стають суттєввою перешкодою на шляху подальшого розвитку військово-технічної співпраці. [13, с. 7]

Отже, незважаючи на певну зацікавленість з боку європейських країн до українського ОПК, країни ЄС поки що залишаються декларативним стратегічним партнером України. Для галузі ВТС це особливо відчутно. Більшість проектів, до яких деякі західні країни виявили інтерес, поки що залишаються нереалізованими. До сьогоднішнього дня практично не укладено серйозних контрактів між Україною та країнами ЄС.

Військово-технічне співробітництво з країнами-членами НАТО на даний час здійснюється у межах програми "Партнерство заради миру" і "Хартії про особливе партнерство між Україною та організацією Південноатлантичного договору". Україна бере активну участь у роботі груп партнерства (CNAD), які розглядають питання, пов'язані з придбанням озброєння і військової техніки, забезпеченням якості озброєнь, безпекою та придатністю боєприпасів і вибухових речовин, безпекою транспортування та зберігання боєприпасів і вибухових речовин, стандартизацією та каталогізацією озброєння і військової техніки. [11, с. 32]

На даному етапі основні зусилля України мають спрямовуватися на формування і просування в НАТО ініціатив щодо спільних проектів створення і модернізації озброєння і військової техніки. У цьому плані вимагається реалізація комплексу заходів, спрямованих на порозуміння стосовно механізмів організації та вжиття практичних заходів щодо розвитку військово-технічного співробітництва України з НАТО. Потрібно передусім вирішити питання, пов'язані із стандартизацією та каталогізацією озброєння і військової техніки; плануванням придбання озброєння і військової техніки, сумісністю боєприпасів. Крім того, для забезпечення участі України у спільних з НАТО проектах зі створення і модернізації озброєння і військової техніки Україна має перейти на системи кодифікації, класифікації та стандартизації озброєння і військової техніки НАТО. Впровадження цих систем зумовлює необхідність формування на державному рівні спеціальної системи отримання, перекладу і обробки стандартів НАТО.

Для отримання стандартів НАТО на озброєння і військову техніку, методичних документів, інструкцій, довідників, за підрахунками колишнього Мінпромполітики, потрібно близько 2,0 млн грн. [21, с. 220]

Україна виступила в НАТО з ініціативою створення міжнародного лабораторного комплексу "Інтерстандарт", діяльність якого спрямовується на комплексні дослідження можливості модернізації озброєння і військової техніки країн-членів колишньої Організації Варшавського Договору, певних країн "третього світу" з метою забезпечення її сумісності з озброєнням НАТО.

За попередніми розрахунками, модернізація артилерійського озброєння (застосування снарядів калібру 105-мм і 120-мм) тільки танкового парку Чехії, Польщі та Угорщини (танків Т-54, Т-55, Т-72) дозволить зекономити сотні мільйонів доларів. [14, с. 26]

Проте на даний час співробітництво України з країнами колишньої Організації Варшавського Договору у військово-технічній сфері досить обмежене, відбувається за двосторонніми щорічними планами і практично зводиться до проведення спільних навчань, взаємодії в галузі військової освіти, обміну досвідом у сфері оборонного будівництва.

До основних чинників, що негативно впливають на розвиток військово-технічного співробітництва з Україною, слід віднести: орієнтацію країн ЦСЄ на озброєння та військову техніку натовських стандартів; орієнтацію виробників озброєння і військової техніки країн ЦСЄ на західні технології; недостатнє фінансування оборонних програм.

Найреальнішим є надання Україною послуг в обслуговуванні та ремонті наявних озброєнь і військової техніки радянського виробництва. Є значна потреба в модернізації та ремонті бойових і військово-транспортних літаків, вертольотів, бронетанкової техніки, їхніх агрегатів, вузлів, приладів, спеціального радіолокаційного обладнання. В Україні залишилося близько півсотні ремонтних підприємств міністерства оборони колишнього СРСР, що здатні надавати послуги в обслуговуванні та ремонті більшості типів літаків, вертольотів бронетанкової та інженерної техніки.

Враховуючи стратегічні військово-політичні плани країн ЦСЄ, їхні економічні та технологічні можливості в розробці, виробництві та модернізації озброєння і військової техніки, Україні важко розраховувати на широкомасштабне військово-технічне співробітництво. Головні причини у політичній та економічній переорієнтації цих країн на НАТО і досить обмежені фінансові ресурси. [15, с. 44]

Змістом військово-технічного співробітництва України з країнами ЦСЄ є переважно модернізація озброєнь і військової техніки. У той же час військово-технічне співробітництво з західними країнами означає безпосередню участь у розробці техніки на сучасному високотехнологічному рівні. І від того, наскільки українським виробникам вдасться поглибити співробітництво у цій сфері, значною мірою залежатиме перспектива розвитку української оборонної промисловості.

Висновки

Сучасний світовий ринок озброєнь - один з найбільш складних секторів світового господарства. Суперництво окремих країн та угруповань тут є дуже гострим: боротьба точиться не тільки за окремі прибутки, а й за військово-технічну перевагу, тривалу прив’язку покупця до свого технологічного комплексу.

Щорічно в світі проводиться близько 8 мільйонів одиниць малої і легкої зброї, 12 мільярдів патронів, за статистикою на кожних десять чоловік в світі доводиться один пістолет. Щодня в результаті використання вогнепальної зброї гине 1000 чоловік. (Відповідно до останніх даних, щорічно в світі гине до 500.000 тисяч чоловік.) Сукупний річний військовий бюджет всіх країн за інформацією шведської організації SIPRI, яка займається проблемами виробництва і постачань озброєнь, складає більше 900 мільярдів доларів.

Не дивлячись на спроби міжнародного співтовариства обмежити розповсюдження озброєнь, їх експорт продовжує залишатися найбільш прибутковою сферою для багатьох держав миру.

Цілком природньо, що відбуваються зміни на світовому ринку озброєнь. На цей час Україною здійснена серйозна заявка на цьому чутливому ринку, а аналіз контрактів та пакету замовлень дозволяє стверджувати, що держава закріпила позиції досить вагомого експортера зброї.

Нині Україна вже має певний ступінь політичного впливу у ряді країн, зокрема, в країнах Азії, Африки та Близького Сходу. Розширюється присутність та поглиблюється вплив України на ринку країн Азиатсько-Тихоокеанського регіону, де у поточному році Україною здійснено активний виступ як виробника і постачальника озброєнь. Покращився рівень сприйняття України як надійного партнера у галузі ВТС й на ринках Західної Європи, в тому числі, і в країнах НАТО. Україну запрошено до участі у декількох спільних проектах та тендерах на забезпечення озброєннями країн НАТО. Щоправда, кількість та фінансові параметри збройових контрактів в Західній Європі поки що незначно відбилися на обсягах експорту озброєнь України в цілому. Разом з тим, є тенденція втрачання Україною ринків в Східній Європі, що пов’язується передусім з їх орієнтацією переважно на інтеграцію до Європейських інституцій та з неадекватними маркетинговою політикою, лобіюванням перших осіб держави та інформаційним супроводженням ВТС в регіоні, а також відставанням України у багатьох напрямках щодо розвитку новітніх систем озброєнь від розвинутих країн Заходу. Також втрачено активність роботи на ринку країн Латинської Америки.

Враховуючи, що тенденція відриву між першими чотирма-п’ятьма державами-експортерами озброєнь має розвиток, можна стверджувати, що Україна практично не має шансів увійти до п’ятірки найпотужніших експортерів світу й своїм головним завданням має розглядати утримання позицій на світовому ринку при збільшені обсягів експорту озброєнь та намаганням вчасно реагувати на зміни у попиті країн, що є потенційними замовниками.

Україна в цілому спроможна адекватно відповісти новим викликам на ринку озброєнь, і для цього існують певні ресурсні можливості. Зокрема, інтелектуальний потенціал держави при визначенні пріоритетів у розробках та створенні озброєнь може забезпечити створення конкурентоспроможних зразків ОВТ. Окрім того, результати останніх років збройового бізнесу засвідчили компетентність та досить високий рівень професіоналізму команди, що займається від імені держави торгівлею зброєю, а також готовність системи українського бізнесу оперативно реагувати на замовлення з боку іноземних країн.

Водночас, нині у розвиток озброєнь інвестуються лише незначні кошти, тому національна торгівля зброєю може зазнати серйозного удару, якщо не відбудеться негайного збільшення інвестицій у розробки та створення нових зразків озброєнь.

На сьогодні основними формами співпраці між Україною та більшістю її партнерів з ВТС є:

- прямі постачання кінцевої продукції у вигляді як окремих зразків озброєння, так і комплектуючих до них;

- надання послуг щодо ремонту та модернізації техніки виробництва колишнього СРСР, що стоїть на озброєнні країн-партнерів;

- участь у спільних проектах щодо розробки та виготовлення нових зразків озброєння (на зразок танку ОБТ-2000) трапляється набагато рідше.

Щодо більш тісної кооперації у сфері ОПК, то не можна назвати жодної країни, крім РФ. Враховуючи звуження світового ринку ОВТ, загострення конкуренції та бажання потенційних замовників отримувати сучасні види озброєння й можливостей його самостійного виготовлення, більш тісна кооперація саме у виробництві ОВТ може стати основною стратегією щодо подальшої присутності України на світовому збройному ринку. Натомість черезмірна залежність українського ОПК від ОПК РФ може негативно вплинути на імідж України, як самостійного гравця на ринку і значно зменшити можливості розвитку експорту ОВТ з України у перспективі.

Список використаної джерел

1. Закон України «Про державне оборонне замовлення» Відомості Верховної Ради N 464-XIV, 03.03.1999 (зі змінами від 01.12.2006, ВВР, 2007, N 9, ст.67 //Відомості Верховної Ради (ВВР), 1999, N 17, ст.111

2. Постанова Кабінету Міністрів України «Про утворення Агентства з питань оборонно-промислового комплексу» від 27 серпня 2008 р. № 793

3. Наказ МАПУ «Щодо виконання заходів Державної цільовоїпрограми реформування та розвитку оборонно-промислового комплексу на період до 2013 року» від22.09.2008 N 603 //www.uapravo.net

4. Наказ Президента «Про хід реалізації Державної програми реформування та розвитку оборонно-промислового комплексу на період до 2010 року» N 721/2007 від 20.08.2007 // lawua.info/jurdata/

5. Положення «Про Державну комісію з питань оборонно-промислового комплексу України» від 2 грудня 2005 року № 1691/2005

6. Артеменко Л.П. Забезпечення воєнно-економічної держави: методичні аспекти: [Роль воєнно-економічної безпеки в загальній системі національної безпеки держави та зв'зок з різними її сферами, принципи та чинники, які впливають на рівень воєнно-економічної безпеки] // Економіка та держава. - 2006. - № 6. - С.59-62.

7. Артеменко Л.П. Моделі управління діяльністю Збройних Сил України в забезпеченні воєнно-економічної держави: [Визначені фактори, що найбільше впливають на забезпечення рівня воєнно-економічної безпеки] // Економіка та держава. - 2007. - № 5. - С.22-26.

8. Артюшин Л.М. Теоретичні аспекти стратегії воєнної безпеки суспільства і держави: Моногр. / Л.М.Артюшин, Г.Ф.Ко-стенко. – Х.: Вид-во Нац. ун-т внутр. справ, 2003. – 176 с

9. Бадрак В., Згурець С. Від протистояння до суперництва // Дзеркало тижня № 30 (659) 18 — 24 серпня 2007

10. Бауманн Х. Таблиці національного виробництва озброєнь, Щорічник СІПРІ 2003: Озброєння, роззброєння та міжнародна безпека. Переклад з англійської/Стокгольмський міжнародний інститут дослідження миру, Український центр економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова. - Київ, 2004, с.401.

11. Бадрак В., Згурець С. Збройове яблуко розбрату // Дзеркало тижня № 37 (616) 30 вересня — 6 жовтня 2006

12. Бегма В. Україна на світовому ринку озброєння // Економіст. – 2001 - № 2- С. 9-12

13. Бегма В. Світовий ринок озброєння та особливості маркетингу продукції військово-технічного призначення // Економіка України. – 2000 - № 6, с.5-7

14. Бегма В. Позиция Украины на рынке вооружения стран Центральной и Восточной Европы // Обзор украинского рынка. – 2008 - № 2 –С. 24-27

15. Безчасний Л. К., Новіков Е. Б., Юрчук В. В. Інтегрування нових членів та партнерів НАТО у воєнно-економічне співробітництво країн Альянсу: висновки для України // Актуальні проблеми економіки. - 2004. - № 8. - С. 42-49

16. Богданович В.Ю. Концептуальні підходи до вибору та затвердження в державі потрібного рівня її воєнної безпеки // Наука і оборона. – 1998. – № 2. – С. 10-14.

17. Борохвостов В.К. «Військово-технічне співробітництво України з країнами Заходу: стан та перспективи» // Стратегічна панорама. — 2003. — № 3—4.

18. Брежнєва Т., Їжак О., Шевцов А. Євроатлантична інтеграція України: військово-політичні аспекти. – Дніпропетровськ, 2003. – 250 с.

19. Брыль Р. “Черно-серые” будни (Об экспорте оружия Украиной) // Украинская Инвестиционная Газета. – 2002 – 22 окт. – с. 3-5

20. Бєлов О. До питання розроблення Стратегії воєнної безпеки: [Розглядаються підходи до розроблення в Україні Стратегії воєнної безпеки] /О. Бєлов, С. Нечхаєв. // Наука і оборона. - 2007. - № 2. - С.3-7.

21. Воєнна безпека України на межі тисячоліть К.: Стилос, 2002. – 394 с.

22. Воєнна доктрина України // Національна безпека і оборона. – 2004. – №8. – С. 2 – 7.

23. Вооруженные силы зарубежных стран // Зарубежное военное обозрение. — 2004. — № 1.

24. Воєнна наука: результати і перспективи: [Огляд матеріалів засідання Воєнно-наукової ради Міністерства оборони України] /Огляд підготував В.Кахно. // Наука і оборона. - 2004. - № 1. - С.3 - 8.

25. Голуб Н.В., Клімкін П.А. Україна та міжнародні організації: Інформ.-дов. вид. – К.: Кондор, 2003. – 212 с

26. Горбатенко В. П., Цвєтков В. В. Демократія, управління, бюрократія: в контексті модернізації українського суспільства: Моногр. – К.: Ін-т. держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001. – 347 с.

27. Горбулін В. «Олов’яний щит» — візитна картка українського оборонно-промислового комплексу» // Дзеркало тижня № 45 (573) 19 25 листопада 2005 // www.dt.ua

28. Грек В. Реформування Збройних сил України: проблеми реалізації Державної програми розвитку озброєння та військової техніки на період до 2015 року // http://eai.org.ua/ua/

29. Згурець С. Прощавай, зброє!: Експорт української зброї // Контракти. – 2003 - № 12 c.12-15

30. Иванов С. США: господство на мировом рынке оружия.// pentagonus.ucoz.ru/publ

31. Кротов В. С клеймом «Сделано в Украине» //«Европа-Экспресс» 10 сентября 2007, № 37 (497).

32. Лавренюк В. Україна і НАТО // Свобода слова.- 2007 - № 4- С.20-25

33. Ледовская О.А."Сущность концепции обеспечения национальной безопасности Японии и ее значение "Материалы из монографии "Проблемы безопасности в Азии"( М.,Европеум-Пресс" 2001

34. Мировая торговля оружием // БИКИ – 8 .02.2001..- № 10 - с.12-14

35. Невідома Н. Економічні аспекти євро-атлантичної інтеграції України // Евроатлантикінформ. – 2005. – № 1. – С. 21–22

36. Новіков Е. Б. Закономірності інтеграції воєнно-промислових комплексів країн НАТО // Суспільно-географічні проблеми розвитку продуктивних сил України: Матеріали ІІІ Всеукраїнської наук.-практ. конф. - К.: ВГЛ Обрії, 2004. - С. 207-208.

37. Новіков Е. Б. Тенденції інтернаціоналізації воєнно-промислових комплексів країн НАТО // Актуальні проблеми економіки. - 2004. - № 1. - С.155-165.

38. Поставки американского оружия странам Ближнего и Среднего Востока // БИКИ. – 2003 - № 46

39. Путилин В.Потенциал оборонно-промышленного комплекса страны укрепляется // Военный парад. – 2007. – № 2. –С. 16–19

40. Риженко А. Вступ до НАТО: десять аргументів “за” // Україна – НАТО. – 2005. - № 6. – С. 49–57;

41. Семенченко В. Пока партнеры в дефиците // Военно-промышленный курьер. – 2007. – 4–10 апреля. – № 13. – С. 2- 5

42. Стріха С. Сучасний стан і тенденції розвитку світового ринку озброєння та військової техніки // Економіст. – 2008 - № 1- С.21-24

43. Скурський П.П. Досвід, проблеми і шляхи структурної перебудови оборонно-промислового комплексу України // Актуальні проблеми економіки. – 2003 –№ 8. – С. 55 – 64.

44. Сычев А. Некоторые аспекты военно-промышленной политики восточноевропейских стран НАТО // Зарубежное военное обозрение. – 2007. – № 3. – С. 22 – 26.

45. Украина – надежный партнер в оружейном бизнесе // Обзор украинского рынка. – 2009 - № 6 –С. 30-32

46. Харченко С. І. Геоекономічні пріоритети оборонно-промислового комплексу України на світовому ринку озброєнь: автореф. дис... канд. екон. наук/ Українська академія зовнішньої торгівлі. - К., 2004.

47. Шевченко В. Українсько-російське партнерство: спроба номер п’ять // Дзеркало тижня. – 2001. - №1 (325).

48. Єфетова К.Ф Моделі інноваційного розвитку оборонно-промислового комплексу України // Проблеми науки. – 2004. – №3. – С.35-44

49. Юрчук В. В., Новіков Е. Б. Концепція забезпечення воєнно-економічної безпеки України в умовах реалізації стратегії євроатлантичної інтеграції // Міжнародна торгівля у контексті європейської інтеграції: проблеми теорії і практики: Матеріали VIII міжнар. наук.-практ. конф. - К.: УАЗТ, 2005. - С. 75-76

50. Юрчук В.В. Особенности интернацио-нализации военно-промышленных комплексов стран НАТО //Актуальні проблеми економіки. – 2004. – № 1. – С. 65–75

51. Ястремська. О.М Концепція формування стратегій інвестиційної діяльності промислових підприємств // Проблеми науки. – 2003. – №11. – С.19-26

52. Яровий В. Розвиток оборонно-промислового комплексу Республіки Польщі під час її інтегрування в НАТО та Європейський союз // Український ультурологічний центр, Донецьк журнал „Схід”, 2008 p.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:34:36 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
09:05:26 29 ноября 2015

Работы, похожие на Дипломная работа: Україна на світових ринках озброєння

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150503)
Комментарии (1836)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru