Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Генеза української національної мови

Название: Генеза української національної мови
Раздел: Топики по английскому языку
Тип: реферат Добавлен 19:47:51 26 октября 2003 Похожие работы
Просмотров: 1087 Комментариев: 3 Оценило: 8 человек Средний балл: 4.3 Оценка: 4     Скачать

... На москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди.

Тарас Шевченко

Зародження української мови та писемності

Говорити про мову протоукраїнських племен можна лише гіпотетично. Адже писемних пам’яток, які дійшли до нас, ще не достатньо для повноцінного дослідження мови. Тому будь-які хронологічні віхи виникнення і первісного розвитку української, як і взагалі будь-якої іншої мови, встановити неможливо. Безперечно лише, що українська мова є однією з найдавніших індо-європейських мов. Про це свідчить і наявність архаїчної лексики, і деякі фонетичні та морфологічні риси, які зберегла наша мова протягом віків. Давність української мови доводили ряд вітчизняних та зарубіжних учених: Павел Шафарик, Михайло Красуський, Олексій Шахматов, Агатангел Кримський та ін.

Про давність української мови свідчать і реліктові фольклорні твори, особливо календарно-обрядові пісні.,Наприклад, український мовознавець Олександр Потебня стверджував, що веснянка “А ми просо сіяли” існувала в Україні вже у І тисячолітті до н.е. Невже вона співалась якоюсь іншою мовою? А колядки про сотворення світу птахами (тобто ще з дохристиянських часів) навряд чи перекладалися з якоїсь давнішої мови на українську, адже християни не мали в тому потреби.

Багато наукових дискусій викликає також питання про існування писемності в українських землях. Археологічні знахідки засвідчують наявність писемних знаків на глиняному посуді, пряслицях, зброї тощо, ще за трипільської доби. Чи це було фонетичне, чи ієрогліфічне письмо — певної відповіді дослідження поки що не дали.

Свою писемність мали племена трипільської, катакомбної культури бронзової доби, зарубинецької та черняхівської культур. Стародавні автори свідчать, що це було грецьке або руське письмо. Так іранський письменник Марваруді констатує, що у “хозар є також письмо, що походить від руського”, і що воно схоже на грецьке.

Дослідженнями найдавніших систем письма в Україні займалися Микола Суслопаров, Валентин Даниленко та ін. Проте ще не встановлений зв’язок між трипільськими і скіфо-сарматськими та ранніми слов’янськими знаковими системами.

Висловлюються припущення, що писемність на території України мала кілька варіантів. Наприклад, Північне Причорномор’я користувалося абеткою, ідентичною грецькій або римській (латиниці), а східні райони (особливо скіфо-сармати) мали свою оригінальну писемність, відому в науці як сарматські знаки, що були схожі на вірменські й грузинські письмена.

Те, що пам’яток стародавньої писемності обмаль, можна пояснити тогочасним способом писання: повсякденні записи вірогідно робилися на навощених дерев’яних дощечках або на бересті — матеріалі, який погано зберігається. Проте, знаходять чимало писарських інструментів, так званих стилів. Добре збереглися графіто, накреслені на свіжій, ще не обпаленій глині. Горщики з написами часто мають вигляд речей повсякденного вжитку, простих, ліплених вручну, що свідчить про їхнє місцеве походження. Деякі з цих графічних зображень вважають за тавра або тамги (знаки власності) майстрів.

Чимало дискусій у науковому світі викликала діяльність Кирила і Мефодія, з іменами яких пов’язують створення слов’янської абетки. Ґрунтовне дослідження абетки, яку умовно названо кирилицею, зробив український філолог, відомий також як Митрополит Іларіон. Його праця “Слов’янське письмо перед Костянтином”1 переконливо доводить правдивість оповіді ченця Храбра, який писав, що Костянтин (Кирило) знайшов у Херсонесі Таврійському Євангеліє і Псалтир “руськими письменами писані”. Ця подія датується зимою 860—861 pp. Якщо це вже була сформована писемність, то що ж тоді створив Кирило? Це питання не дає спокою вченим ось уже протягом кількох століть.

Коротку історію досліджень цієї проблеми подає Михайло Брайчевський у праці “Походження слов’янської писемності”2.

Збереглося “Житіє Кирила”, написане, як вважають, його братом Мефодієм. З нього дізнаємося, що просвітницька місія Кирила полягала насамперед у проповіді християнства серед слов’ян. Це були часи, коли християнство вже відчувало теологічні суперечності між Римом і Констянтинополем.

Діяльність місіонерів, які проповідували християнство латинською мовою, успіху не мала. Тоді Моравський князь Ростислав звернувся до Констянтинопольського патріарха з проханням надіслати проповідників, котрі б знали слов’янські мови. В цей час Кирило повернувся з хозарської місії, де намовив кагана охрестити всіх бажаючих. Такий успіх, а також знання слов’янських мов стали вирішальними при виборі кандидатури Кирила для проповіді християнства серед слов’ян, а також перекладу для них богослужебних книжок.

Після кількох походів Аскольда на греків у Київській Русі було вже чимало християн. Тому й не дивно, що Кирило знайшов і християнські книги, написані по-руськи. Якою ж абеткою вони писалися?

Якщо поглянути навіть на сучасну українську абетку, то очевидно, що більшість її літер схожі на грецькі, але є кілька цілком слов’янських. Може, це їх додав Кирило до грецької абетки? Але ж у “Житії” повідомляється про створення ним абсолютно нового алфавіту. Слід зауважити, що поряд з кирилицею і одночасно з нею існувала інша абетка, яка відома під назвою глаголиці і мала незвичайний характер завитків. Їй вчені не знаходять аналогів. Це дало підставу для тверджень, що глаголиця є штучним витвором однієї людини, на відміну від кирилиці, яка має природний органічний характер і давніші прототипи.

Отже, дослідники (Іван Огієнко, Михайло Брайчевський, Олександр Мельничук та інші) вважають, що Кирило створив саме глаголицю — штучний алфавіт, який проіснував недовго, бо не знайшов загального визнання через свою ускладненість. Назва ж “кирилиця” закріпилась за нашою та деякими іншими слов’янськими абетками (напр. болгарською) ще з давніх часів через плутанину, або просто для уславлення видатного місіонера.

Існування ж цієї абетки ще до Кирила доведено знахідками графіто на стінах Софії Київської; літери визнано протокирилицею. Дослідженнями цих написів займається Сергій Висоцький, який, крім текстів, відкрив саму абетку, записану, мабуть, давнім книжником для пам’яті. Адже йому, напевно, доводилось працювати зі стародавніми книгами з Ярославової книгозбірні, які були написані такою азбукою.

Чим же відрізнялася ця абетка від пізнішого варіанту кирилиці? Вона простіша — мас 27 літер, серед яких 23 грецьких і 4 слов’янські (Б, Ж, Ш, Щ). Моравська ж кирилиця у своєму ранньому варіанті мала 38 літер, а в пізнішому — 43. Частина цих букв просто дублювала вже наявні, тому в пізніших руських книгах такі знаки як (юси, глухі голосні, омега) та інші поступово зникали як зайві.

Звичайно, багато незручностей для дослідників старої української мови створило саме запровадження церковнослов’янської мови як літературної. Це не була природна мова, якою розмовляв народ. Проте становище не таке вже безнадійне, як це здається на перший погляд. Орфографія, а часом і лексика стародавніх книжок може ще подарувати сумлінним дослідникам стільки цікавих відхилень від норм церковно-слов’янської мови! І саме такі помилки літописців чи писарів можуть бути безцінними перлинами, витягнутими на поверхню з українського мовного моря, з того середовища, в якому жив, до якого належав автор цих помилок.

Українська мова в Київській Русі

Історія кожної мови вивчається в нерозривному зв’язку з історією народу, який є носієм цієї мови, її творцем. Отже, і періодизація української літературної мови тісно пов’язана з історією українського народу.

Довгий час серед мовознавців точилася гостра полеміка щодо періодизації історії української мови. Чимало запропонованих схем періодизації виявилися спірними, адже вони грунтувалися на принципі зміни суспільних формацій: мова феодалізму, мова капіталізму, мова соціалізму. Така схема, звичайно, не могла відобразити всіх етапів розвитку української літературної мови, оскільки сама по собі зміна формацій не відбилась ні на звуковій системі, ні на граматичній будові української мови. Українська літературна мова розвивається і збагачується насамперед за допомогою нової лексики, вироблення чітких граматичних і правописних правил, розширення літературних стилів, засобів вираження думки тощо.

Нині потребує перегляду і така ортодоксальна формула, як єдина “давньоруська” мова, спільна для “трьох братніх народів”.

Ця ідеологічна догма нав’язувалася всім, без винятку, науковим інститутам саме за радянської доби і мала слугувати імперським інтересам СРСР. Наукові факти, досліджені неупередженими вченими ще на початку цієї доби, ігнорувалися або проголошувалися шкідливими. Так, академіки Олексій Шахматов та Агатангел Кримський писали:

“Спільноруська прамова розпалася на окремі наріччя ще за доби передісторичної, наприкінці VІІІ чи на початку ІХ віку” 1.

Олексій Шахматов — один з небагатьох російських вчених, який відстоював права української мови ще у 1905 р. У 1916 p. він присвятив дослідженню української мови працю “Короткий нарис історії малоруської (української) мови”. Агатангел Кримський — український енциклопедист, мовознавець, дослідник української та східних культур, поет, переслідуваний і відлучений від наукової праці в 30-х роках і вивезений в ешелоні заарештованих у 1942 р. до Казахстану, де й помер. Його праці з українського мовознавства цінні для нас, сучасних українців, котрі будують свою незалежну державу, насамперед своєю правдивістю, науковою виваженістю та сумлінністю.

У своїй праці “Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася” (1922) 1 Агатангел Кримський дослідив українські мовні риси Х — ХІ ст. (Ізборник Святослава, 1073 p.), простежив розвиток південноруської мови XIV ст., яка вже була близькою до сучасної української мови, а також мову літературних творів ХV — ХІХ ст. в її розвитку. Вчений також вказав на необхідність об’єднання обох літературних мов (наддніпрянської та наддністрянської) на основі української мови центральної України.

Риси української мови чітко помітні у давньоруських пам’ятках. Це насамперед українська лексика: гребля, стріха, лагодити, лінощі, дивуємося, ліпший, яруга, туга, гримлять, полоняник, повінь, баня (рос. “купол” церкви) та ін.

Для уважного читача давньоруських пам’яток відкривається ряд фонетичних рис української мови: німая, сім’я, стіни (пор. з рос. немая, семья, стены); перехід Е в О після шиплячих: жона, чоловік, нічого, замість жена, человек, ничего; кінцева літера В у дієсловах там, де в російській мові Л; ходив, косив, брав. Ці явища академік А. Кримський знайшов у збірнику Святослава 1073 p. Досить часто в пам’ятках староруського письменства зустрічаються такі суто українські мовні явища як чергування приголосних Г-3, К-Ц, Х-С в давальному відмінку: дорозі, дівці, кожусі (пор. рос. дороге, девке, кожухе). Або споконвічні українські форми займенників: тобі, собі (рос. тебе, себе) тощо.

Багатий матеріал для дослідників дає така граматична категорія як дієслово. Тут знаходимо стільки українських форм, що самий лише перелік їх переконливо засвідчує: південноруські пам’ятки писалися літописцями українського походження. Це м’яке закінчення 3-ої особи: носить, косить (пор. рос. носит, косит) або зникнення флексії -ть: є (замість есть), бере (замість береть), буде (замість будеть). Цікаво, шо в українській мові збереглась більш архаїчна форма майбутнього часу порівняно з російською: знатиму, читатиму, робитиму (пор. буду знать). У давнину ця форма мала такий вигляд: знати + имамь (де имамъ — допоміжне слово, яке загубило початкове И і видозмінилося в сучасну українську форму). Дуже давня також кінцівка -МО в дієсловах: знаємо, ходимо (пор. рос. знаем, ходим).

Агатангел Кримський стверджує: “...порівняльно-історичні міркування показують, що оце -МО далеко старіше’ навіть від доби Київської держави”. У своїй праці “Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася” він робить висновок: “Мова Наддніпрянщини і Червоної Руси часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого має здебільшого вже всі сучасні малоруські особливості”1. Про сучасну російську мову він писав: “Північ витворила свої власні язикові риси, чужі для Півдня”2.

Перші словники

Для вивчення історії мови велике значення має лексикографія — галузь мовознавства, яка займається укладанням словників та вивченням їхньої історії. Перші лексикографічні спроби були вже за часів Київської Русі. Так, “Повість врем’яних літ” мас кілька місць, які можна назвати тлумаченням імен: пояснення імені Феодосій, назви міста Переяслав. У Збірнику Святослава є цілий розділ, де подано пояснення незрозумілих слів з Євангелія та інших книг. .На сторінках церковних книг трапляється чимало так званих “проізвольників” — записів, зроблених тими, хто, читаючи, сам вписував на полях пояснення слів, незрозумілих іншим читачам. Все це свідчить про те, що потреба у словниках існувала ще за часів Київської Русі.

У Новгородському списку Кормчої книги зберігся словник “Рёчь жидовскаго языка преложена на роускоую, неразоумно на разоумъ”, де так пояснювалися давньоєврейські імена: Сара — приди, Ревекка — радость, Рахиль — присёщеніє; а також деякі географічні назви та деякі грецькі імена. Всього тут пояснено 174 слова, а в ХV ст. переписувачі додали ще 350 слів. Другим відомим в Україні словником був словник 1431 p. під назвою “Тлёкованіс неудобъ познаваемомъ въ писаныхъ речемъ...”, в якому пояснювались слова грецької, сербської, болгарської та словенської мов.

Українська мова ХІІІ — ХVІ ст.

Феодальна роздробленість і татаро-монгольська навала завдали нищівного удару по культурі й всьому життю давніх українців. Значних руйнувань та знищення зазнали міста, горіли бібліотеки і документи. Списки творів письменства Київської Русі збереглися головним чином у Новгородській та Псковській землях, які не зазнали повного розгрому. Найбільшому спустошенню піддалися Київська, Чернігівська, Переяславська землі. Але, незважаючи на жорстокі часи, культурне життя на завойованих землях не припиняється. Писемні пам’ятки цього періоду: “Галицько-Волинський літопис”, “Слово о погибелі Руської землі”, “Києво-Печерський патерик”. Для мови творів цього періоду характерна образність, урочистість стилю, на-. родно-поетичні вислови, афоризми.

Ослаблені південноруські та західноруські землі в XIV ст. потрапляють у нову залежність: Київщина, Чернігово-Сіверщина, Переяславщина (Полтавщина), Поділля, Волинь аж до ХVІ ст. перебувають під владою Великого Литовського князівства; Галичина з 1387 p.— під Польщею, Закарпаття — з XIV ст. входить до складу Угорщини, а Буковина — до Молдавського князівства. Рівень культури держави-завойовниці був нижчим, ніж на завойованих нею землях. Тому, незважаючи на велику військову могутність, Литовське князівство не змогло обійтися без руської мови, яку було визнано за державну. Про це свідчать пам’ятки ділового письменства, грамоти XIV — ХVІ ст., “Судебник” Казимира Ягайла 1468 p., “Литовський статут” 1566, 1588 pp.

Ось що написано в “Литовському статуті” про мову:

“А писар земський маєть по-руску літерами і словы руськими вси листы, выписы и позовы писати, а не иным языком и словы”1.

У рукописному примірнику “Литовського статуту” вміщено вірш Яна Казимира Пашкевича про руську мову:

Полска квитнет лациною,

Литва квитнет русчизною,

Без той в Польше не пробудешь,

Без сей в Литве блазнем будешь.

Світські і релігійні книги в Литовській державі писалися також руською мовою: “Литовський літопис”, “Люцидарій”, “Четья-Мінея”.

Люблінська унія 1569 p. проголосила утворення однієї федеративної держави (польсько-литовської) — Речі Посполитої. У цей період у мові українських грамот з’являється чимало полонізмів і запозичених через посередництво польської мови германізмів: маршалок, канцлер, чинш, голдаваньє (у знач. “присяга”) тощо, а також латинізмів: маистат, привильє тощо. Однак кількість лексичних запозичень була незначною. Основа термінологічної лексики складалась із слів давньоруських, успадкованих від ділового письменства Київської Русі. Вплив польської мови на морфологію та фонетику був також незначним, оскільки існувало паралельне вживання як польських, так і українських форм: король — круль, волость — влость, добровольне — добровульне та ін. Найбільш стійким залишився синтаксис, він зберігав порядок слів живої української народної мови та пам’яток Київської Русі.

Отже, польська мова, яка з XIV — ХV ст. користувалася латиницею, а мова діловодства була виключно латинською, не могла значно вплинути на мову українських пам’яток, як це може здаватися на перший погляд.

Молдавське письменство відчувало вплив старої української актової мови, адже молдавські господарі мали писарів (канцлерів) українського походження з числа буковинців. Ось для прикладу зразок мови молдавської грамоти: “... Герге, уставши ся з добрыми людьми, перепросиль пана Костю, абы его простиль на тое село и на домы, и пань Косте ся смиловаль на него...”1

Боротьба православ’я з католицтвом певною мірою впливала на розвиток писемних пам’яток. Оборонці православ’я вважали, що треба писати старослов’янською, а католики ганьбили старослов’янську як непридатну для церковного письма. Так Петро Скарга, завзятий пропагандист католицтва, писав: “із слов’янською мовою не можна стати вченим. Та й що це за мова, якої тепер ніхто не розуміє і не розуміє писаного нею. Цією мовою немає ні граматики, ні риторики і бути не може... Звідси загальне неуцтво і помилкові погляди”. У відповідь на його книгу “Про єдність церкви Божої” виникає багато творів полемічної літератури, які захищають православну церкву і старослов’янську мову: це твори Христофора Філалета, Іова Борецького, Захарії Копистенського, Івана Вишенського та ін. Потреба зберегти старослов’янську мову в культово-релігійному письменстві, а отже, штучне обмеження сфери вжитку простої народної української мови стало причиною гальмування розвитку української мови.

Оскільки старослов’янська мова уже в ІХ ст. не зазнавала змін, фактично була мертвою мовою і застосовувалася тільки в релігійній літературі, вона дедалі більше ставала незрозумілою народові. Тому з’являються словники, які подають переклад з старослов’янської на українську народну мову. Так у ХVІ ст. був написаний “Лексись с толкованісмь словенскихъ словъ просто” невідомого автора, в якому пояснено 776 слів, 121 слово — без пояснення. Це була вже лексикографічна спроба української мови. Ось приклади перекладів: абиє — заразъ, бращася — боролися, возискаю — шукаю, благодару —дякую, лщерь— дочка, заемлю — позичаю, усп^>ю,— устигну тощо.

Першим друкованим словником став “Лексись сиреч речення, въкратце собраны и изъ словенскаго языка на просты рускій діялект истолкованы” Лаврентія Зизанія, який вийшов 1596 р. Тут пояснено всього 1061 слово:

авва — тато, отсцъ; баснъ — казка, слово, байка; юноша — парубок, младенець; виновны — тот, который єсть чему причиною тощо.

Видатною пам’яткою староукраїнської мови с “Пересопницьке євангеліє”, написане в 1556—1561 pp. Його мова має виразний народний колорит, насичена фразеологізмами з живої народної мови, живописними заставками, орнаментами в староукраїнському стилі. Переклали книгу Михайло Василевич та архімандрит Пересопницького монастиря Григорій.

Протестантські рухи ХVІ ст. сприяли тому, що до писемної мови все більше залучалися слова з простонародної української мови. Взагалі епохи Ренесансу та Бароко в Україні внесли живомовний струмінь у літературну мову. Загальнонародна розмовна лексика проникла і в книжно-церковну, і в актову, і в художню мову українського письменства.

Іван Франко вважав, що ця епоха була “порою, в котрій у нас народилася і почала гарно розвиватися перша всеукраїнська, дійсно національна література”, коли писали “мовою, зрозумілою по всіх усюдах Русі-України” 1.

І хоча література України періоду майже трьох століть була багатомовною (старослов’янська, латинська, польська, російська), вже з’являлися твори, написані близькою до народної української або книжною українською мовою.

За свідченням сучасників тоді існувало безліч рукописних збірників народних пісень або віршів, написаних простою народною мовою. Якщо церква прагнула якомога довше зберігати церковнослов’янську мову як літературну, то світська література, особливо поезія, тяжіла до вживання народної та близької до народної української мови. Про це, наприклад, писав Іван Жоравницький (1575 p.)1. Отже, як бачимо, Іван Котляревський та Григорій Квітка-Основ’яненко починали не на порожньому місці. І цілком зрозумілою с думка Івана Франка, що “Енеїда” Котляревського “не була абсолютно новим явищем в руському письменстві як з погляду мови, так і в плані літературного методу... Котляревський був продовжувачем старої руської літературної традиції” 2.

Ділова мова українських сотенних канцелярій наближалась до народної, хоча й мала традиційні риси тогочасного діловодства. Писарі зберігали фрази-стереотипи з Литовського статуту та інших правописних кодексів. Цінні зразки мови дають судові документи, які фіксують живе мовлення свідків і підсудних, адже для точності документів була потреба в дослівному записі свідчень. Тому в них спостерігаються мовні риси різних соціальних верств українського народу.

У другій половині ХVІ ст. в Острозі утворився значний культурний осередок, який очолив князь Костянтин Острозький.

Тут видаються книжки й формується книжна українська мова, яку розвивали письменники ХVІІ ст.

Але не всі освічені люди цього часу розуміли необхідність вживання народної мови як літературної. Хитання у виборі мови для писання творів — характерне для ХV — ХVІ ст. явище. Так гетьман Ходкевич у 1568 р. писав у передмові до “Учительного євангелія”, що він хотів перекласти цю книгу зрозумілою для народу мовою, але “мудрі люди” застерегли його, вказавши, що при перекладі “здавных пословиць на новые, помилка чиниться немалая”.

Ось як про це писав Павло Житецький: “Мова ця звучала неоднаково в різних краях Литовської держави; це була то українська, то білоруська мова, а то й інша і собі поділялась на багато окремих говірок. Тим то й можна уявити собі, на які труднощі натрапив би письменник, якби він наважився говорити чистою народною мовою, заздалегідь не вивчивши народні наріччя, що в ХVІ віці неможливо було не тільки у нас, а й у Європі”1.

Отже, різноманітність українських говірок стримувала письменників у застосуванні народної мови як літературної. Тому вони й намагалися знайти ту книжну мову, яка була б зрозумілою для всіх. Проте часто їхній вибір зупинявся на латинській, польській, або, в кращому випадку, слов’янській.

Українська мова ХVІІ — ХVІІІ ст. Та правописні шукання ХІХ ст.

До пам’яток письменства цього періоду належить ділова документація, художня література, культурно-релігійні твори, апокрифи, проповідницька проза, світська поезія та ін. Письменники-полемісти, намагаючись писати народною мовою, не завжди могли обійтися без книжних слов’янських виразів та фразеології. А ті, що хотіли писати церковнослов’янською не завжди досконало володіли нею. Отже, й виникла мова, середня між слов’янською і народною.

У Києві на початку ХVІІ ст. виник другий культурний осередок, який об’єднав освічених людей навколо Київської колегії. Петро Могила домагався, щоб у Київській колегії суворо дотримувалися орфографії старослов’янської мови. Крім того, саме під його тиском колегія переходить на викладання наук за зразками єзуїтських колегій, а, отже, широко впроваджується латинська мова. Це, звичайно, відкинуло проблеми розвитку народної мови далеко назад. У науці на довгий час запанувала богословська схоластика, яка дуже зашкодила багатьом письменникам, витравивши з їхніх творів національні риси.

У 1619 p. вийшла друком книжка Мелетія Смотрицького “Грамматики словенския правилное синтагма”. Як вказують мовознавці, ця граматика була не стільки слов’янською чи церковнослов’янською, скільки близькою до спільних властивостей руських діалектів. Не завжди знаючи, як вимовлялися звуки у слов’янській мові, Мелегій Смотрицький передавав їх по-руськи. Проте, це була перша граматика, якою користувалися в Україні, Білорусі й Росії ще кілька століть. Склалася ситуація, коли писали по-слов’янському, а читали (вимовляли) по-руськи, тобто народною українською. 1

Під впливом цієї граматики складалося чимало шкільних підручників, які сприяли поширенню грамотності серед простого люду. Наприклад, граматика луцького єпископа Афанасія Пузини, що була видрукувана в Крем’янці 1638 p. За граматикою Мелетія Смотрицького також укладалися й букварі ХVІІ — ХVІІІ ст. Цінним в його граматиці було спрощення надрядкових знаків, які утруднювали читання, введення літери Ґ замість африкати КГ, яка вживалася в словах кгрунт, кганок і подібне. Однак він залишив ще чимало вже “неживих” літер (ё, ы, ъ та ін.).

Найдосконалішим серед словників цього часу став “Лексиконъ славєноросскій и имень тлёкование...”, що вийшов друком 1627 p. Його автор Памво Беринда вперше у східнослов’янській філології застосував наукову обробку словникового матеріалу, використав усі відомі на той час словники своїх попередників і навіть “проізвольники”. “Лексиконъ славєноросскій” відіграв велику роль у нормалізації староукраїнської мови. Тут було застосовано кілька типів пояснення слів; просто переклад слова, подача синонімів до слова, описовий спосіб, схожий з сучасним тлумаченням у словниках, і навіть статті енциклопедичного типу, де подавалася коротка історія якогось поняття: наприклад, нафта, граматика.

Українською книжною, народною або близькою до народної мови писали у ХVІІ — ХVІІІ ст. Семен Климовський. Лазар Баранович, Кулик, Онуфрій, Климентій Зіновіїв, Захар Дзюбаревич, Агапон, Григорій, Іван Паніковський, Стефан Петрушевич та ін. Деякі з них писали українською й польською мовами (Іоаникій Галятовський, Лазар Баранович). Дуже близькою до народної української мови користувався Антоній Радивиловський. Було багато анонімних поетів, які залишилися для нас невідомими. Вони в своїх творах співчували народові, поневоленому іноземними панами, і писали народною українською мовою. Тогочасні “світські пісні” створювалися за зразками народних пісень, з яких пізніше постали українські романси.

Певну роль в утвердженні народної української мови відіграла також творчість мандрівних дяків — недовчених спудеїв, які залишивши навчання, заробляли на прожиття літературно-театральними виставами. Іноді вони створювали високі зразки поезії, яка була названа “нищинською” за те, що об’єктом їхнього зображення були “нищі школьні” (школярі, що вдавалися до старцювання). Ця поезія часто відзначалася жартівливим бурлескним тоном, який поєднувався з “високим” стилем біблійних сюжетів. Такі риси бурлескного стилю добре відомі з “Енеїди” Івана Котляревського.

Блискучі зразки “нищинської” поезії залишив подільський мандрівний дяк Петро Попович-Гученський.

На початку ХVІІІ ст. українська мовна єдність була порушена реформами московського царя Петра. Його правописна реформа внесла певні розбіжності і в українські правописні норми. Східна Україна, перебуваючи в складі Московської держави, прийняла петрову “гражданку” (гражданський, тобто спрощений шрифт і алфавіт), а західні землі під Польщею продовжували користуватися кирилицею.

Взагалі, становлення української літературної мови в західноукраїнських землях .було складним. Після майже 400-річного польського панування Західна Україна в 1772 p. потрапила до складу Австрії, а пізніше Австро-Угорщини. Уряд не був зацікавлений у тому, щоб народ України навчався рідною мовою, запроваджувалася німецька та польська мови. Щоправда, у Львівському університеті та Львівській семінарії вивчалася руська мова, але це тривало недовго. У 1833 р. у Львівській семінарії утворився гурток ентузіастів під назвою “Руська трійця”:

Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич. Вони склали програму з народознавства, за якою збирали старі рукописи, грамоти, казки, легенди; записували назви сіл, річок, озер, одягу; складали описи свят Купала, Коляди, весіль, похоронів; вивчали народні промисли, господарство, ремесла тощо. У 1837 p. з’явилась їхня перша книжечка “Русалка Дністровая”, яка на повний голос заявила про існування української народної мови, про нерозривний зв’язок “західних” українців зі “східними”. І це в той час, коли між Західною і Східною Україною пролягав кордон двох держав. Книги з Великої України потрапляли до Маркіяна Шашкевича та його друзів з труднощами, але вони були провідниками на шляху творення спільноукраїнської мови. Австрійський уряд намагався впровадити на українських землях латинську абетку — “абецадло” і рекомендував своїм підданим вивчати німецьку мову “ради їхньої особистої вигоди”. “Руська трійця” виступила проти переведення руської мови на польське абецадло; Маркіян Шашкевич написав статтю “Азбука і абецадло”, де обгрунтував неприпустимість такої заміни. Вже з ХVІІІ ст. почалося непорозуміння з приводу українського правопису. Московити обурювалися, що українці літеру Ъ вимовляють як і, а літеру И читають як Ы. Почався тиск на українську школу і церкву. Наприклад, за московським наказом замість “Світ Христов просвіщаєт всіх” мусили вимовляти “Свєт Хрістов просвєщаєт всєх”. Попи намагалися догоджати Москві, а школа вчила читати всі літери так, як читають у Московії. Ці “традиції” насаджувані кілька століть церквою і школою, виявилися такими живучими, що й нині серед науковців давньоруські тексти часто читаються по-російськи. Звідси й помилкове враження, що давньоруська мова ближча до російської. Де ж тут довести українське походження староруських текстів?

Серед письменників початку ХІХ ст. ще була жива узвичаєна українська вимова Ъ та И. По-українськи їх вживав Іван Котляревський. Він користувався правописом, який мовознавці назвали етимологічним. Так писали і вчені-філологи Осип Бодянський, Михайло Максимович. Але школа, яка постійно навчала читати Ъ як Є, остаточно знищила залишки української вимови цих літер. Тому Григорій Квітка-Основ’яненко, Євген Гребінка, Тарас Шевченко перейшли на російську абетку (в російський вимові) для передачі українських слів: “добре робы”, “билый”, “блызькый” тощо. Це давало змогу простому людові, який вчився в церковних школах, читати так, як йому було звичніше, при тому розуміючи, що це українська мова.

Реформу такого правопису зробив Пантелеймон Куліш. Його правопис був названий “кулішівкою”. Він скасував літеру Ы, а замість Ъ впровадив І, замість йотованого Е — Є. Але літера Ъ не зразу була скасована, її вживали для позначення роздільної вимови в середині слів (як сучасний апостроф) та в кінці слів: “бьємь” (б’єм). Для звука ЙО вживали запозичене зі шведської Ё (ёго, до нёго). Літери Ї ще не було.

Корректива “кулішівки” зроблена в 1870 p. Було відкинуто Ъ у кінці слова і залишено тільки в середині (для роздільної вимови), а також додано літеру І.

Московський цар Олександр ІІІ заборонив “кулішівку” і наказав писати російськими літерами. Цей казенний правопис назвали “ярижкою” (від назви російської літери ы — “єры”). У 1905 p. ця заборона була скасована і українці відмовилися від “ярижки” та повернулися до своєї “кулішівки”.

На Західній Україні реформу “кулішівки” зробив у 1885 p. Євген Желехівський: він позначив літерою Ї не тільки йотоване і, але й вживав її для пом’якшення приголосних, наприклад: “дїло”, “сїрий” тощо. Цей правопис був запроваджений з 1893 р. у школах Та офіційних установах Австрійської України. Подібний правопис ми зустрічаємо в творах старших науковців початку ХХ ст., зокрема у Михайла Грушевського.

Остаточні поправки до українського правопису зробив Борис Грінченко. Він встановив чотири правила, щоб дійти згоди з галичанами у правописних питаннях:

“І. Не треба писати дід з двома крапками.

2. Не треба одділяти ся в дієсловах.

3. Треба вживати апострофа, щоб одрізнити р’я од ря, з’я од зя і т. ін.

4. Не треба писати м’який знак у таких словах, як світ (не треба писати сьвіт)”1.

Поступово й галичани визнали переваги такої виправленої “кулішівки”. І тепер українці користуються цим правописом.

Українська мова під московським ярмом

Ставлення великоросів до української мови не було однозначним. На жаль, не всі відомі вчені Росії визнавали нашу мову повноцінною національною мовою. Михайло Ломоносов називав українську мову діалектом; він, перебуваючи в Україні й навчаючись в Київській академії, ніяк не міг звикнути, що місцеві спудеї розмовляли мовою, відмінною від московської. Цариця Катерина повторювала слідом за Ломоносовим, що “малороссийское наречие” — це ні що інше, як “российское, на польский лад примененное”. Тому й приклад цариці наслідували всі вчені Московії, як її сучасники, так і пізніші “ученые мужи” Росії.

Упереджено ставився до української мови і Микола Карамзін, називаючи її “варварским языком”. Формуванню негативного ставлення до української мови сприяв також професор кафедри слов’янських мов Московського університету Михайло Каченовський, який поширював такі думки серед своїх студентів1.

Не зміг об’єктивно оцінити української мови й літератури російський критик Віссаріон Бєлінський, який не бачив потреби в їхньому розвитку: “мы, москали, немного горды, а еще более того ленивы, чтобы принуждать себя к пониманию красот малороссийского наречия”2.

Микола Чернишевський спочатку не сприйняв творчості Тараса Шевченка, а його “Кобзар” оцінив лише після смерті великого поета.

Справді дружні стосунки склались у Тараса Шевченка з Олександром Герценом, хоча вони ніколи не зустрічалися. Герцен високо цінував творчість самобутнього українського поета, прихильно ставився до української культури, мови, історії. Він вмістив у “Колоколі” некролог на смерть Кобзаря, а також замітку, написану про нього українською мовою Агапієм Гончаренком, попросивши дуже уважно набрати цей текст і витримати точну коректуру3.

Значний внесок у вивчення історії української мови зробив професор Казанського університету О. Архангельський, який досліджував давньоруські пам’ятки, західно-руську літературу. Ось що він писав у своїй праці “Изь лекцій по исторіи русской литературы” (Казань, 1913.— С. 493—494): “Собственные литературные силы Москвы на первыхъ порахъ крайне незначительны,— вЪрнЪе сказать, ихъ совсем нет: и в области литературы до самого конца ХV века Москва живетъ чужимъ добромъ...”. Вивчивши і проаналізувавши величезну кількість давньоруських пам’яток, проф. Архангельський дійшов висновку, що київські письменники на кілька століть випереджали московських: “... не только въ XIV, но и въ ХV вв. въ отношеніи литературномъ Москва несравненно ниже Киева ХІІ вЪка”.

Російський уряд, керуючись великодержавними, шовіністичними принципами, протягом багатьох століть неухильно проводив політику русифікації українських земель, заборони української мови.

У 1784 p. Київській академії було приписано читати лекції “с соблюдением выговора, который наблюдается в Великороссии”, а також дотримуватися російського правопису. Для тих викладачів, які будуть проводити навчання українською мовою, було передбачено звільнення з посади. Так поступово курс навчання в Київській Академії було повністю русифіковано.

Протягом століть подібних заборон та приписів видавалося десятки, та найганебнішим став “Валуєвський циркуляр” 1863 p. який мав підзаголовок “Секретное отношение Министра внутренних дел к Министру народн. просв.” Як бачимо, російському урядові було навіть соромно обнародувати такий відверто шовіністичний документ. Надрукований він був в українській пресі лише через 31 рік після виходу (“Правда”, 1894).

Ось кілька цитат з цього циркуляру: “... Обучение во всех без изъятия училищах производится на общерусском языке и употребление в училищах южнорусского языка нигде не допущено”. “Никакого малороссийского языка не было, нет и быть не может и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши”. “Киевский генерал-губернатор находит опасным и вредным выпуск в свет рассматриваемого ныне Духовной цензурой перевода на малороссийский язык Нового Завета”. “Министр внутренних дел признал необходимым, впредь до соглашения с министром народного просвещения, обер-прокурором Святейшего синода и шефом жандармов относительно печатания книг на малороссийском языке, сделать по цензурному ведомству распоряжение, чтобы к печати дозволялись только такие произведения на этом языке, которые принадлежат к области изящной литературы; с пропуском же книг на малороссийском языке как духовного содержания, так и учебных и вообще назначаемых для первоначального чтения народа приостановиться”.

Циркуляр було подано на розгляд цареві, і “Его Величеству благоугодно было удостоить оное Монаршего благоволения”.

У 1876 р. цей циркуляр було доповнено Емським указом, за яким заборонялося ввозити українські книги з-за кордону, друкувати ноти до українських пісень, ставити українські театральні вистави; запроваджувалися також дві цензури: крайова і головна — Петербурзька.

Законами 1869 і 1886 pp. передбачалося збільшення заробітної плати особам російського походження, крім місцевих уродженців, за сприяння русифікації українських земель. Подібні заборони часом доходили до абсурду: заборонялося вживати слова Україна, українець, виголошувати промови, лекції, влаштовувати концерти, вистави українською мовою. У 1899 р. у Києві відбувся археологічний з’їзд, на якому читалися реферати всіма слов’янськими мовами, а українською не дозволялося. Вчені з Галичини на знак протесту відмовилися брати участь у такому з’їзді. У міністерстві ніби схаменулись, дозволивши виголошувати реферати українською мовою, тільки у закритому приміщенні, щоб кількість слухачів не перевищувала 25 осіб.

Заборонили виголошувати промови українською мовою і на відкритті пам’ятника Іванові Котляревському у Полтаві 1903 p. Заборонялися наукові праці, написані українською мовою, неологізми і наукові терміни, що іноді призводило до того, що писалися ніби белетристичні твори з використанням у сюжеті наукових подробиць, скажімо, з медицини, щоб “преподать народу кое-какое поученіє по части сельского хозяйства, вопросов нравственных или чего бы то ни было из круга знаний, доступных и нужных простолюдину”,— як зазначалося в Записці Академії наук про відміну утисків малоросійського друкованого слова в 1914р. (Іван Огієнко).

Ось як Іван Огієнко описує наслідки заборони української пісні: “Коли українці бажали проспівати рідну пісню, губернатори вимагали інколи співати її по-французькому або по-московському... Так було, скажімо, в Одесі, де відомий губернатор Зелений примусив замість “Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці” співати “Ой, не хади, Гришка, да и на пикник”.

У 1908 р. указом Сенату культурну й освітню діяльність в Україні визнано шкідливою, “могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности”.

Як бачимо, сучасний стан української мови, відсутність у містах українського мовного середовища, відмова багатьох українців від рідної мови — це сумний наслідок багатовікової політики царизму, а згодом — сталінізму.

Уже за радянських часів витворилися антинаукові теорії “злиття націй”, “двох рідних мов”. Нехтувалося значення мови як системи мислення, забувалося, що рідна мова невіддільна від рідної землі, народу, рідної історії. За цими теоріями, як пише Михайло Косів, “мова цілого народу, виявляється, може бути безперспективною, а отже, безперспективний сам народ (якщо, звичайно, розуміти народ не як аморфну біологічну масу, а як субстанцію духовну)”1.

У 1933 р. в Україну надійшла телеграма Сталіна про припинення українізації, після якої почалося знищення діячів української культури. Тотальна денаціоналізація призвела до повного знеосіблення людини, відриву її від національного коріння, створення асимільованого населення, яким легше керувати. Цьому сприяли також і постанови ЦК КПРС та ЦК КПУ (травень 1983 р.) про посилення вивчення російської мови, поділ українських класів у школах на дві групи для вивчення російської мови, а також підвищення платні учителям російської мови. Відомий також припис захищати дисертації тільки російською мовою, якщо навіть ці дисертації були з української мови чи фольклору.

Порівняння історичного розвитку російської та української мов

Українці розвинули свою мову на грунті місцевих племінних об’єднань, а не з якоїсь давньоруської спільності. Українці — безпосередні нащадки населення Київської Русі, а, отже, і мова їхня успадкована від старої мови полян, древлян, волинян, сіверян, бужан, уличів, тиверців та інших давньоруських племен.

Найдавніші іноземні мандрівники, що перебували в Україні і в Московії, бачили відмінність цих мов: “Русинський народ щодо мови відмінний як від росіян, так і від поляків, уже за давніх віків” (Франтішек Палацький);

“Українці — стародавній народ, а мова їхня багатша і всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська і всілякі інші. Вона має риси, подібні до московської... всі вони однаково задовольняються двадцятьма дев’ятьма літерами” (Ельвія Челебі, 1657); “Українці — це нащадки Київської Русі” (Мальт-Брюн, 1807); “Можна, отже, малоруську мову вважати зовсім окремою мовою, а не тільки діалектом великоруської мови” (Шафарик).

Ось як красномовно пише про це Делямар (1869): “Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ, який ми нині називаємо рутенами, звався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той народ, який ми нині звемо руським, звався москвинами, а їх земля — Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії”1.

Питанням порівняльної лексикографії української і російської мов займалися як російські, так і зарубіжні вчені. Наприклад,’ професор Оксфордського університету Карл Абель виділяв дві- гілки руської народності: слов’яноруси (українці) і фінноруси (московити). Він пише, що в кінці ХІХ ст. тільки в європейській частині Росії жило 40 млн. фінно-татарського населення і лише 15 млн. чисто слов’янського. Тому процес ослов’янення Московії затягнувся більше як на 500 років. Причини — величезні території, прилив фінно-угорських і татарських етнічних елементів. За Петра І було заборонено говорити, що в Сибіру та в Азіатських землях живуть не чисті великоруси, а фінно-угри, татари та інші народи.

Але офіційною мовою стала мова великоруська, яка формувалась на базі церковно-слов’янської (як давньої офіційної мови князівсько-боярської верхівки), і яка до того ж була значною мірою спотворена фонетично, адже місцеві угро-фіннські риси й досі відчутні в російській мові, наприклад, “цокання”, “акання”, проривний Ґ, “ковтання” голосних, що особливо поширене в Московській обл. Крім того, фінноруси (за Карлом Абелем), приймаючи слов’янську мову, не сприйняли слов’янського способу мислення; вони надали іншого відтінку слов’яноруським словам, які в звуковому оформленні лишилися майже без змін.

Наприклад: українське лихий — злий, поганий, у московитів лихой — смелый, удалой; українське лаяти — сварити, у московитів лаять — гавкати: українське дитина, у московитів детина — здоровий чоловік; українське запам’ятати,— у московитів запамятовать — забути; українське вродливий — красивий, а в росіян це уродливый. І таких прикладів повного переосмислення слів можна навести безліч.

Карл Абель робить висновок про первісну давність української мови і дочірність великоруської мови стосовно української.

Такої ж думки дотримувався і академік Микола Марр. У праці “Скифский язык”2 він писав, що українська мова належить до “окаючої” групи мов, як і скіфська мова.

У Російській імперії завжди порушувався закон рівноправності мов. Мова переможниця (російська) платить за свою перемогу дорого: це не тільки агресивність підкорених нею народів, але й свідоме і несвідоме спотворення ними “панівної” мови.

Філологи відзначають, що російська мова у “післяжовтневі” роки перестала поповнюватися термінами філософського, політичного, економічного словника інших мов, як це було наприкінці ХІХ ст.1 Заборонялося вживати складні звороти мови з метою максимально наблизити її до мови простолюду. Поетичне слово поглиналося словом прозаїчним. Отже, російська мова свідомо нівелювалася, скорочувалася, елементаризувалася; культивувалася трафаретна газетна мова, мова постанов, звітів, рішень; команд, доносів. Витворився загальносоюзний спрощений для вжитку лексикон.

Різниця в історичному розвитку двох мов у тому, що російська насаджувалася законодавче зверху вниз, а українська, навпаки, знизу, з уст народу, підносилася вгору письменниками, які надавали їй високого рівня досконалості.

Поняття “рідна мова”

Що ж таке рідна мова? Яку мову вважати рідною? Хоч один підручник української мови для шкіл дасть відповідь на це питання? Не знайдемо ми відповіді на нього ні в підручниках мовознавства, ні в багатьох словниках. Визначення рідної мови є у Д. Розенталя і М. Теленкової “Язык, усваиваемый ребенком в раннем детстве путем подражания окружающим его взрослым”2. Але воно не дає вичерпної відповіді на поставлене запитання. А як же бути, коли дитина з раннього дитинства виховувалась у чужорідному мовному середовищі? На жаль, багато мовознавців забуває про те, що рідна мова закладена в людині генетично. Сучасна електроніка фіксує особливості національного плачу новонародженої дитини3.

То чи маємо ми право байдуже ставитись до свого національного генетичного коду? Чужа мова, насаджена в ранньому віці, гальмує розумовий розвиток дитини: “... учені підтвердили геніальний здогад Вільгельма Гумбольдта, висловлений у ХVІІІ ст., що мова у вигляді коду існує в нейроклітинах людського мозку і генетично передається від батьків до дітей. Навчання мови дитиною йде як розшифрування коду. Мало того, мозок людини має ділянки, функціональне призначення яких запрограмоване на майбутнє”1.

Як стверджував видатний мовознавець Олександр Потебня, мислення дитини повинно формуватися на грунті рідної мови, і поки воно не дозріло, поки не сформувався остаточно мовно-розумовий апарат, двомовність є шкідливою. Давно помічено, що маленькі діти, коли вчаться розмовляти, самі створюють слова та їх форми іноді несвідомо за принципами давньоруської мови. Це ще один доказ того, що мова передається генетично з роду в рід, від дідів і прадідів онукам. Павло Мовчан пише у своїй статті: “Мова — це п’ята ефірна стихія, яка облягає національний простір, і зменшення її сфери призводить до утворень своєрідних озонних отворів, через які вривається чорна енергія, що деморалізує народ... Мова — це певним чином і антропологія. Зміна мови не може не позначитись на зміні антропологічного типу. Зменшується об’єм пам’яті, відповідно зазнають змін і півкулі мозку. Якщо замість 40 найменувань криги у балкарців чи 30 назв снігу у ненців вживається лише одна — просто “сніг”, і просто “крига”, то, зрозуміла річ, це не може не позначитись на всіх параметрах того чи того генотипу”2.

Теза про існування двох “рідних мов”, що насаджувалися всім поневоленим народам, за своєю сутністю є антилюдською і протиприродною. Двох рідних мов не існує, як не існує двох рідних матерів. Отож, “не цурайся Роду свого, його Звичаю та Мови; бо рідна Мова і Звичай зберігає енергію нації”3.

Ось що таке рідна мова. Пам’ятаймо про це!

Список литературы

Белинский В. Поли. собр. соч.: В 12 т. — М., 1954-1958. — Т. 2. — С. 355-356.

Велехова Н. Укрощение языка // Сов. культура. — 1989.— 14 січня.

Волховник. — К., 1994. — С. 13.

Джапаридзе 3., Стрельников Ю. О различиях в плаче новорожденных разной национальности и пола // Экспериментально-фонетический анализ речи.— Л., 1984 (пр.),— Вып. 1.

Дзвін. — 1990. — № 1. — С. 115-120.

Див.: Книжник. — 1991. — № 3-6; 1992. — № 1-2.

Див.: Марр М. Избранные труды.— М., 1935— Т. 5.

Див.: Найдорожчий скарб.— К., 1990.

Житецький П. Нарис літературної історії української мови в ХVІІ ст. — Львів, 1941. — С. 3.

Кадомцева Л., Білодід О. Мова, екологія, етнодидактика // Мова і духовність нації: Тези доповідей регіональної наукової конференції. — Львів, 1989. — С. 4.

Кримський А. Нарис історії українського правопису до 1927 року // Твори: У 5 т. — К., 1973. — Т. 3. — С. 283-301.

Кримський А. Твори.: У 5 т. — К., 1973. — Т. 3. — C. 252-282

Мовчан П. Мова — явище космічне // Літ. Україна. — 1989. — № 43—48.

Огієнко І. Слов’янське письмо перед Костянтином // Збірник Історико-філологічного відділу.— К., 1928. — № 76.

Огієнко І. Українська культура. — К., 1918. — С. 244.

Пісні Купідона. — К., 1984. — С. 20.

Плющ П. Історія української літературної мови.— К., 1971.-C. 148.

Розенталь. Д., Теленкова М. Словарь-справочник лингвистических терминов.— М., 1985.— С. 271.

Франко 1. Твори: В 20 т.— К., 1955.— Т. 16.— С. 176.

Шахматов О., Кримський А. Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам’ятників письменської старо-українщини ХІ— ХVІІІ вв. —1924. —С. 36.

Шевчук В. Дорога в тисячу років. — К., 1990. — С. 10.

Шубравський В. Шевченко в оцінці Бєлінського: припущення і дійсність // УМЛШ.— 1988. — № 3.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений22:18:06 18 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
10:14:46 24 ноября 2015
Чудова робота. Особисто для себе, я знайшла інформ про розвиток правопису.
15:41:23 06 февраля 2009Оценка: 5 - Отлично

Работы, похожие на Реферат: Генеза української національної мови

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(151100)
Комментарии (1843)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru