Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Курсовая работа: Філософське розуміння свободи

Название: Філософське розуміння свободи
Раздел: Рефераты по философии
Тип: курсовая работа Добавлен 16:00:09 04 октября 2009 Похожие работы
Просмотров: 74 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Зміст

Вступ

1. Філософське розуміння свободи. Свобода й свавілля. Соціальний примус і свобода

2. Держава й право як підстава й знаряддя свободи. Демократія, тоталітаризм, охлократія

3. Становлення некласичної філософії історії: цивілізаційний підхід

4. Свобода в сучасному світі

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Особливості об'єкта історії філософії, яким виступає історичне буття як таке та її предмета, що є зрізом вказаного об'єкта зумовлюють місце і роль цієї системи знань в загальному суспільствознавстві.

Історичне буття, що є об'єктом філософського дослідження, -утворення надто суперечливе. Воно водночас і твориться, і утворює внутрішній духовній світ людини.

В наш час набуває особливої ваги розрізнення історії як системи знань про минуле та філософії історії. Ідею відмінності між філософією історії та історією як такого висунув Г. Гегель. Він обґрунтовував точку зору, що філософія історії є самосвідомістю історичного процесу і що можливості спеціальних галузей історичного знання в цьому аспекті є значно обмеженішими.

З переходом історичного мислення від класичного до некласичного етапу наука не постає як одностайно визначене уособлення адекватного осмислення історичного буття. З одного боку продовжуються гегелівська наукоцентрична традиція, а з іншого поширюється протилежна, наукобіжна тенденція.

Принциповою відмінністю посткласичних філософів історії є розгляд предмета історії не як зовнішнього об'єкта, а як систему духовного життя людини. Наприклад, німецькі філософи Г. Ріккерт (1863-1936), В. Дільтей (1833-1911), В. Віндельбанд (1848-1915) розглядали предмет історичної науки не як однотипний, серійний, а як неповторне, унікальне утворення.

О. Шпенглер йде ще далі. Він виходить з того, що предмет історичного та філософсько-історичного пізнання є унікальним і тому не підлягає загальним законам.

У теософії Олени Блаватської історична дійсність трактується не як реальний предмет осмислення, а як своєрідна мара. Справжнім же предметом філософського осягнення проголошується деяка вища реальність.

Звичайно, цілковито уникнути розбіжностей і різночитань об'єкта чи предмета історичного осягнення навряд чи можливо. Повна тотожність позицій з цього питання означала б повну вичерпність названих проблем, а отже й завершення філософії історії. У той же час небажаною є й протилежна ситуація - боротьба за власну винятковість, претензія на абсолютну істину.

В умовах некласичної парадигми в світовій історичній думці претензії певної системи поглядів на вичерпну характеристику об'єкта чи предмета філософії історії є вже не правилом, а винятком. Тому єдино правильною тут є визнання нагальної потреби взаємоузгодження всіх наявних і нових тлумачень об'єкта і предмета філософії історії. Це значною мірою конкретизує питання про місце та особливості взаємозв'язку філософії загальної соціології, філософії історії та історичної науки.

1. Філософське розуміння свободи. Свобода й свавілля. Соціальний примус і свобода

Однієї з складових розгалуженої системи філософського знання є філософія історії. її предмет, структура і функції на різних етапах соціального розвитку не залишаються незмінними, вони істотно модифікуються, набувають нового змісту.

Термін "філософія історії" у науковий обіг увів французький філософ Вольтер (Марі Франсуа Аруе) (1694-1778). Одна з праць Вольтера мала назву "Філософія історія". Але як сукупність ідей, теорій, поглядів філософія історії виникає ще у системі міфологічного світогляду.

Як вже зазначалося міфологія - це такий спосіб розуміння природних і суспільних явищ, що полягає в одухотворенні і персоніфікації цих явищ, наділені їх людськими за характером, але фантастичними і спотвореними властивостями.

Свою специфіку має і міфологічне розуміння історії. Так, міфічний час постає як віковічний, і все, що відбувалось за міфічного часу є зразком для відтворення, оскільки так було споконвіку. Іншими словами, міфічний час ще не є історичним часом.

З трьох основних рівнів відношення людини до світу - світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння - в міфологічному відображенню історії саме світовідчуття постає в найбільш розвинутому вигляді. Тому міфологічні узагальнення історичного буття не є логічним. Воно не може використовувати абстрактні поняття, оскільки таких понять ще не було.

Важливою рисою міфологічного світовідчуття був його колективістський характер. Тому і міфологічне осмислення історичних реалій не авторське, а знеособлене. Лише з розкладом міфологічного мислення час починає рухатись, а суб'єктом і носієм релігійних та філософських уявлень про історичне буття стають не тільки колективи, а й окремі особи.

І характерною рисою міфологічного світобачення є також і його нерефлексивність, неусвідомленість самого себе.

У XXстолітті відбувається своєрідний міфологічний ренесанс. Так, психологічну теорію міфу розробив швейцарський філософ К.Г. Юнг і його послідовники. З точки зору Юнга, глибинну основу історичного буття становить "колективне несвідоме".

Емпіричним підґрунтям для ідей "колективного несвідомого" стала подібність між міфологічними мотивами історичної давнини в нормальних людей та фантазіями психічно хворих. Ці образи Юнг назвав архетипами, а засновані на архетипах форми духовного освоєння історичних подій, як доповнювальні щодо наукового пізнання.

Міфологічному баченню історичного буття чимала роль відводиться й при формуванні сучасного світорозуміння, яке не може уникнути багатьох міфологем. Так, останнім часом виявилися політичні міфи як теорії про провіденціальну місію певної нації (націоналізм) і міф про комунізм як суспільство соціальної рівності, справедливості та гуманізму (марксизм) тощо.

Таким чином, першою світоглядною формою відображення історичного буття постає міфологія, яка зберігає своє світобачення на протязі всього саморозвитку соціального буття.

Другим після міфології типом осягнення буття є релігійний світогляд.

На відміну від міфологічного, релігійне засвоєння історичного буття вже не є нерефлексивним, неусвідомленим. Якщо в міфологічному світобаченні ще не має поділу оточуючого світу на природний та історичний, зовнішній і внутрішній, то у релігійному світосприйнятті світ поділяється на поцейбічний і потойбічний.

З трьох, згаданих нами, основних рівнів відношення людини до світу - світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння, релігійному світоглядному відображенню історії найбільш відповідає світосприйняття історичних процесів.

Особливістю релігійного світосприйняття є те, що воно дає цілісний образ не окремого предмета чи явища, а є образом відношення "Людина - світ історії". На відміну від суто пізнавального образу релігійне світосприйняття має ціннісну орієнтацію.

Основною пізнавальною здатністю, що виконує роль підґрунтя релігійного сприйняття історичних процесів є людська творча уява, спроможність конструювати образи предметів і явищ оточуючого світу. Саме уява є сполучною ланкою між чуттєвістю та абстрактним мисленням у процесі осмислення історичної дійсності.

Слід зауважити, що історичне буття у релігійному світогляді - це не просто сукупність уявних образів, тобто світ уявний, потойбічний, а й водночас - світ кращій, ніж поцейбічний, більш щасливий, гармонійний.

Таким чином, релігійна свідомість обґрунтовує низку фундаментальних світоглядно -історичних ідей, до яких належать:

ідея свободи як високої духовної, моральної характеристики людини;

ідея рівності всіх людей між собою, незалежно від станової та етнічної належності;

ідея ідеального, бажаного стану історичної дійсності, вільної від нерівності, несправедливості, скорбот, що забезпечує вічне благо;

ідея толерантності, прагнення, виходячи з тези "Бог єдиний", взаємоузгодити найрізноманітніші різновиди релігійного осягнення світу.

Третім із основних історичних типів світогляду є наймолодший за віком філософський світогляд. Основним питанням філософського світоглядного розгляду історичного процесу, його сенсом теж є відношення "Людина -світ історії". Але на відміну від міфологічного світорозуміння історії, яке є принципово несамосвідомим, і релігійного, в якому відображенню історії найбільш відповідає світосприйняття, філософське історичне світобачення виступає в значенні самосвідомості суб'єктів історії.

Світоглядно філософське осмислення історичних реалій, як і міфологічне чи релігійне, містить у собі всі три рівня відношення людини до світу - світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння. Однак основним, домінуючим відношення у філософському історичному світогляді виступає історичне світорозуміння. Змінюються відповідним чином і співвідношення функцій основних пізнавальних здатностей у філософському осягненні історичного буття. Як вже зазначалося, в міфологічному охопленні історичних процесів визначальну роль виконували органи відчуття, в релігійному -уява, то у філософському - інтелект і воля людини.

Таким чином, філософія історії виступає як система філософського знання світоглядного рівня, знання, яке допомагає людині духовно змінити саму себе. У світогляді кожної особистості з необхідністю, в тій чи іншій мірі, містяться філософські уявлення, ідеї, теорії, погляди на свою історію.

Виникнення філософії історії розпочинається з визначення складу і статусу, соціальної ролі та історичної долі дійових осіб історії. Першим особливим напрямом досліджень, що охоплює весь спектр взаємопроникаючих ліній філософсько-історичного пізнання постала історіософія. І першими історіософами були Геродот, Платон, Аристотель, Плутарх та інші.

Ще в стародавньому суспільстві виділяються три основні напрями філософії історії:

прогресистський,

регресистський,

циклічний, колоподібний.

Цей поділ споглядається і у наш час.

Прогресистська філософія історії вважається історично першим напрямом, пануючий за умов висхідного розвитку певного соціального утворення. Класичним представником тлумачення історії як поступальної зміни був Августин Блаженний. Саме він чи не першим з релігійних філософів створив всеохоплюючу теорію історичного поступу.

Поступ історичного процесу визначається, за Августином Блаженним, двома катастрофами глобального масштабу: гріхопадіння Адама і Єви та страшним судом. Усе, що відбувається між цими двома подіями, і становить зміст всесвітньої історії. Метою ж історичного процесу є побудова суспільства Божого. Зазначена мета досягається в протиборстві тих, хто живе за людськими законами і будуть покарані посмертно, і тих, хто узгоджує своє життя з божою волею, і будуть залучені до царства Божого.

Першими способами секулярного прогресистського тлумачення історії людства вважаються концепції Ш.Л. Монтеск'є, Ф.М. Вольтера, А.Р. Тюрго, Ш.А. Кондорсе, І.Г. Гердера та інших. Історична реальність тлумачиться їми як лінійно -поступальний процес, а критерієм історичного прогресу проголошується людський розум.

Монтеск'є у праці "Про дух законів" пояснює історичну реальність як закономірний, поступальний процес.

Як і Монтеск'є, Вольтер вважав, що прогрес - не що інше як досягнення розуму в пізнанні природи, суспільства і людини [7, 14].

Як же відзначалося, у попередніх темах, першу теоретично обґрунтовану концепцію прогресу висунув французький філософ - просвітитель Тюрго. Розглядаючи історичну дійсність у всесвітньому масштабі протягом усього її буття, Тюрго намагався виявити особливості її перебігу від стародавніх народів до сучасного йому суспільства. Він виходив з того, що однією з неодмінних рис історичного процесу є його безперервність. В той же час філософ застерігав, що прогресу на певних етапах і в певних регіонах властиві періоди не лише підйому, а й занепаду, прискореного і сповільненого руху.

Найдосконалішою серед просвітницьких прогресистських теорій філософії історії була теорія Кондорсе, що викладена в згаданій раніше його праці "Ескіз історичної картини прогресу людського розуму". Уся всесвітня історія людства розглядається як лінійний, неухильний і незворотній прогрес.

Представником прогресистської філософії історії був і німецький філософ Іоганн Гердер (1744-1803). Своє філософсько-історичне вчення він виклав у працях: "Ще одна спроба філософії історії для виховання людства", "Ідеї до філософії і історії людства" та ін. Він формулює ідею про самоцінність різних народів як своєрідних макроіндивидів, дає визначення мети людської історії, за якою людський рід в усі віки, лише в кожному по-своєму, має за мету людське щастя. На відміну від просвітників Гердер не розглядав природу людини як незмінну; вона всьому має вчитися, постійно виховувати себе. Він вважав неприйнятними і євроцентризм просвітницької філософської думки, за якою всесвітня історія є єдиним, однолінійним, неухильним поступом,, зразком якого проголошувалося саме європейське суспільство.

Історію людства Гердер розглядає як процес планетарного характеру, процес світовий і водночас багатоцентричний. Він доходить висновку, що доля людини не є чимось наперед визначеним, що вона значною мірою залежить від оточуючого її соціуму. Засобом але, що об'єднує індивідів у суспільство, є за Гердером, культура, яку він тлумачить не евроцентрично, а як множину органічно споріднених локальних історичних утворень.

Як і просвітники, німецький філософ І. Кант - перший з представників німецької класичної філософії вважав, що вияви людської волі, що складають у своїй сукупності історичну реальність визначаються загальними законами природи. Він також наголошував на визначальної ролі в історичному процесі людського розуму. В той же час, на відміну від просвітництва, Кант пов'язував застосування розуму не тільки з конкретним індивідом, а й людським родом у цілому. На думку Канта, найбільше чого може досягти в своєму розвиткові людство -це побудова правового громадянського суспільства, членом якого надається найбільша свобода.

Розуміння історії людства як відображення взаємозв'язку прогресу в усвідомленні свободи з розвитком суспільства - великій історичний здобуток філософії історії Г. Гегеля. Його філософія історії є якісно вищім щаблем порівняно з просвітницькими філософсько-історичними поглядами. Класик був переконаний, що відображення всесвітнього характеру людської історії, розуміння її сутності, етапів і закономірностей розвитку уможливлює розв'язання проблем історичного пізнання. Гегель виходив з тези, що попри все невичерпне розмаїття змін, які відбуваються в природі, в них бачиться лише вічний коловорот. Нове ж, за Гегелем, знаходить свій вияв лише у змінах, які здійснюються в духовному житті.

Історичний поступ, на думку Гегеля, постає як результат дій великих мас індивідів, кожен з яких переслідує свою мету, що не збігається з метою іншого. Але ретельне вивчення індивідуальних дій доводить, що за певним хаотичним рухом вимальовується загальна тенденція, закономірність. Така точка зору допомагає розкриттю своєрідності виявів об'єктивних законів розвитку цілісних соціальних систем [12, 383].

Чітке виявлення рис прогресистського напряму філософії історії простежується і у вченні марксизму. Але з кінця XIX ст. популярність прогресистського напряму філософії історії помітно спадає, а віра в історичний прогрес і можливість побудови в майбутньому справедливого, гармонійного суспільства на засадах свободи, рівності і братерства дедалі частіше піддається сумніву.

Регресистський напрям філософії історії започатковується ще в цивілізаціях стародавнього суспільства і проходить через усі наступні соціокультурні утворення.

Однією з перших аргументованих концепцій регресивного розвитку суспільства була версія французького філософа XVI ст. М. Монтеня. Будучи філософом - скептиком, він наголошував на відносності досягнень культури. Дикуни для нас, зазначав Монтень, аж ніяк не більше диво, аніж ми самі для них.

Подальший розвиток регресистського напряму філософії історії пов'язаний з ім'ям Ж. - Ж. Руссо. На його думку, історія розвивається вкрай суперечливо і здебільшого регрес домінує над прогресом. Джерелом зла, за Руссо, є нерівність, з якої виникли багатства. Породжену нерівністю суперечність інтересів філософ тлумачив як згубне джерело насильства, зрад, лицемірства та інших жахів.

У наступних філософсько-історичних концепціях регресистський напрям перетворюється на напрям подальшого розвитку філософії історії як вагомої складової західноєвропейської духовної культури.

Серед напрямів формування філософії історії важливе місце посідають концепції історичного коловороту. Ще з часів панування міфології концепції циклічного розуміння природного та історичного буття відігравали особливу роль. Перші концепції історичного коловороту були створені у добу переходу від античного суспільства до середньовіччя. Давньогрецький історик Полібій (210-122 pp. до н. е) у "Загальній історії" дійшов висновку, що народ у своїй життєдіяльності здійснює певний цикл. Поряд з Полібієм одним з основоположників теорії історичного коловороту був китайський історик Сима Цянь (145-86 pp. до н. е).

Одним з перших європейських прибічників коловоротного тлумачного історичних реалій був італійський мислитель Н. Макіавеллі (1469-1527). Як і Полібій, Макіавеллі прагне виявити повторюваність, циклічність в історичному розвитку шляхом аналізу тогочасних політичних реалій. Історію того чи іншого макроіндивіду він розглядає як своєрідний коловорот.

До коловоротного тлумачення історичного буття схилявся й інший італійський мислитель -Т. Кампанелла. Коловоротність людської історії Кампанелла тлумачив як один із різновидів колового руху Всесвіту.

Слід відзначити, що слушні ідеї про коловоротний за своєю сутністю рух соціальних систем і у Макіавеллі, і у Кампанелли глибокого обґрунтування не знайшли. Досконале і системне розроблення цих ідей належить італійському мислителю Джамбаттіста Віко. У праці "Засади нової науки про загальну природу націй" він розглядає два світи - "світ стародавніх народів" і "світ християнських народів". Своє коло людська історія здійснює не тільки в межах життєдіяльності конкретного народу, а й у межах світу в цілому. Тобто мислитель наголошує на тому, що не тільки окремі народи, а й певний світ соціальних систем вершить своє коло історичного буття. Кожен народ проходить, за Віко, три стадії, або віки - вік богів, вік героїв і вік людей. Кожен вік, у свою чергу, має свої етапи - народження, розквіту і деградації.

Отже, не дивлячись на те, що Віко не уник невиправданих схематизмів у поясненні історичного буття, саме завдяки розробці своїх оригінальних ідей він став класичним виразником циклічного напряму у світовому філософсько-історичному мисленні.

Розвиток цього напряму продовжили М.Я. Данилевський, О. Шпенглер, А. Дж. Тойнбі, П. Сорокін та ін. Але названі філософи належать до етапу некласичної філософії та історії. Деякі з їхніх ідей вже були розглянуті в попередніх темах, а інші будуть розглянуті пізніше.

Таким чином, початковими всезагальними історичними думками були міфи, а першими мислителями, що створювали міфи поставали стародавні народи. В стародавньому суспільстві виділяються три основні напрями філософії і історії: прогресистський регресистський та циклічний, колоподібний [11, 385].

2. Держава й право як підстава й знаряддя свободи. Демократія, тоталітаризм, охлократія

Перші кроки до некласичної філософії історії зробили німецькі мислителі К. Маркс та Ф. Енгельс у створеній ними теорії суспільно - економічних формацій. Вперше поняття "суспільна формація" вжив К. Маркс у своїй праці "Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта". Є підстави гадати, що це поняття К. Маркс запозичив з геології та гегелівської "Філософії природи". За Марксом, поняття "суспільно-економічна формація" означає певне утворення, конкретне суспільство з властивим йому способом виробництва, продуктивними силами й виробничими відносинами, базисом й надбудовою. У своїй фундаментальній праці

"Капітал" К. Маркс охарактеризував буржуазне суспільство як живу суспільно-економічну формацію. У передмові "До критики політичної економіки" термін "суспільно - економічна формація" використовується К. Марксом у найширшому значенні як економічна структура суспільства. Він зазначав, що у загальних рисах азіатський, античний, феодальний і сучасний буржуазний способи виробництва можна означити як прогресивні епохи економічної суспільної формації.

Ширше поняття формації тлумачиться К. Марксом у начерках листа до Віри Засулич. Тут накреслено поділ соціуму на три великі формації - первинну (докласове суспільство), вторинну (класове суспільство) і третинну (безкласове суспільство).

Термін "формація" є досить вдалим, він охоплює декілька зрізів людського суспільства - стан, структуру системи відносин, розвиток. Тим самим К. Маркс значною мірою відходить від лінійної парадигми класичного філософського історичного мислення і уникає однобічностей прогресистського, регресистського та циклічного напрямів класичної філософії історії.

Таким чином, вчення про суспільно-економічну формацію дає можливість розглядати історичне буття як таке, що характеризується повторюваністю, але не зводиться до неї. Воно розглядається як єдність повторюваності і неповторності. Втім, незважаючи на це, формаційний підхід певною мірою схилявся до євроцентризму. Створений в основному на вивченні західноєвропейської історії, цей підхід призводив до неадекватного зображення реальної логіки історії. Сучасна історія свідчить, що більшість народів світу живе і розвивається не за тими законами, які вказувало їм вчення про формації.

3. Становлення некласичної філософії історії: цивілізаційний підхід

За сучасних умов однобічність тлумачення історичного процесу як лінійної схеми, що складається з суспільно-економічних формацій, стала очевидним фактом. Тому дедалі нагальнішою стає потреба доповнення цього тлумачення принципово іншим підходом до розуміння історії.

При розробці нового, нелінійного розгляду історичного процесу важливого значення набуває поняття "цивілізація" (від лат. civilis - громадянський).

На перших етапах вжитку терміна "цивілізація" під останньою розуміли не певний тип соціальних цілісностей, а процес змін суспільства. Пізніше поняття "цивілізація" використовується для характеристики стану історичної дійсності. З кінця XVIII ст. цивілізаційний підхід посідає чільне місце у західноєвропейський філософській думці.

З переходом від доіндустріального суспільства до індустріального на перший план виходить філософські концепції, які прагнуть осягнути історичні реалії з позицій некласичного мислення. Чільне місце серед них посідають філософсько-історичні системи М.Я. Данилевського, О. Шпенглера, А. Дж. Тойнбі, П. Сорокіна та ін.

Згаданий нами в попередніх темах російський соціолог М.Я. Данилевський відкриває період формування та розвитку нелінійної або неокласичної філософії історії.

Важливим кроком у розвитку неокласичної філософії історії стало філософсько-історичне вчення О. Шпенглера. У праці "Присмерк Європи: Нариси морфології історії" він зазначав, що тлумачення історії як лінійного, поступального процесу є неспроможним, що історичний процес - не що інше, як вражаюче розмаїття живих історичних форм, або цілісних відносно замкнених культур. Кожна з таких культур самобутня. Спільними для всіх культур є й основні стадії їх буття: зачаття, народження, розвиток, розквіт, занепад, загибель. Цивілізація, за Шпенглером, - це певна стадія вмирання культури, її окам'яніння. Характерними рисами культури є мистецтво, релігія, філософія тощо. Рисами цивілізації є техніцизм, мілітаризм, урбанізація, бюрократизм тощо.

Як вже зазначалося раніше, англійський історик і філософ А. Дж. Тойнбі у 12-титомному "Дослідженні історії" виходить з того, що основною одиницею історичного процесу є не окрема нація, народ чи локальна держава, а суспільство, як загальне родове поняття. Таке суспільство включає до свого обсягу два види - примітивні суспільства і суспільства цивілізовані. Кількість цивілізацій відносно невелика, а число доцивілізаційних суспільств - чимале.

Іншою ознакою, за якою Тойнбі відрізняє цивілізовані суспільства від примітивних, - це значна перевага просторових розмірів і кількості населення. У цивілізованих суспільствах об'єктів наслідування є творчі особистості, які спонукають суспільний розвиток. У примітивних суспільствах панують традиції та звичаї, пасивність, консерватизм.

Для того, щоб відбувся рух первісного суспільства до цивілізації, має, вважав Тойнбі, порушитися усталений хід речей, середовище мусить кинути виклик примітивному суспільству. Увесь життєвий шлях кожної цивілізації пролягає через нові й нові виклики як природного, так і соціального середовища. І доти, доки цивілізація адекватні відповіді на виклики середовища, вона рухається шляхом прогресу. Цивілізація вичерпує свою життєву наснагу своєрідними етапами: виникнення, висхідний розвиток, надлом, деградація, дезінтеграція.

Особливу роль у перебігу цивілізаційних процесів Тойнбі приділяє релігії, яка, на його думку, виступає і як зародок цивілізації, і як один із рушіїв її розвитку, і як підсумок цивілізаційного процесу.

На етапі подальшого утвердження, поширення й розвитку некласичної філософії історії різні концепції, теорії, парадигми цивілізаційного та формаційного розуміння соціуму постають не як послідовні стадії, а як взаємодоповнюючі підходи.

Одним з архетипів, що в наш час відтворюється - це проблема "кінця історії". Існує принаймні три основні інтерпретації цієї проблеми:

1. "Кінець історії" як досягнення людством найвищої досконалості, суспільного ідеалу. Прибічниками цієї теорії вважаються Г. Гегель, К. Маркс, М. Вебер, Ф. Фукуяма та ін. Так, американський філософ Френсіс Фукуяма у статті "Кінець історії" (1989) підкреслює, що ідею "Кінця історії" він позичив у Гегеля, в творах якого безпосередньо йдеться про те. що в певний час історія знаходить кінцеву форму розумної організації. Загальнолюдським ідеалом, за Фукуямою є ліберальні ідеї і погляди, в межах яких вирішуються всі суперечності і задовольняються людські потреби.

2. "Кінець історії" як припинення існування людства. До прихильників такого погляду належать представники так званого технофобського напряму сучасної філософії. Це представники Римського клубу, релігійної філософії історії та ін.

3. "Кінець історії" як перехід до божественної історії. Так, видатний французький палеонтолог і впливовий теолог Тейяр де Шарден (1881-1955) принципом сучасного мислення проголосив еволюціонізм. Основними етапами розвитку світу у нього виступають "перед життя" (неорганічна природа), "життя" (органічна матерія), "мислення" і "наджиття". "Наджиття", за поглядами Тейяра де Шардена знаменує стан єднання душ людей після завершення історії в космічному Христі.

Всі названі концепції так чи інакше сходяться у визнанні кінця історії як явища загальнопланетарного рівня. Але, на наш погляд, більш прийнятною є думка про те, що й в наш час ця проблема має не світовий, а цивілізаційний рівень.

Чільне місце в філософії історії посідає проблема мети і сенсу історичного буття. Осмислення цієї проблеми зумовлюється особливостями духовного світу людини, яка завжди прагнула отримати відповідь на свої смисложиттєві запитання.

Проблема сенсу історичного буття має чимало аспектів. Але загальною тенденцією осмислення цієї проблеми є поступове звуження того предметного поля, яке її розкриває. У роботі: "Сенс і призначення історії" К. Ясперс відзначає, що людство має спільне джерело виникнення та існування. Історія починається зі своєрідного осьового часу - з моменту формування світових філософій і релігій, що підняли дух людини до осмислення загального, забезпечили її духовну самостійність. Від осьового часу (близько 300 років до н. е), за Ясперсом, історія рухається вперед семимильними кроками. Традиційно пріоритетними вважалися такі цілі історичного процесу, як гуманізація людини, велич людського духу, усвідомлення свободи. Відкриваються нові цілі й новий сенс людського буття, які концентруються навколо поняття духовної єдності людства як стрижня історичного процесу, як найважливішого чинника, що спрямовує людську історію до свободи. Але сенс історії не можна звести лише до розвитку суб'єкта історичного буття. Сенс історії розкривається системою чинників, до яких належать:

розвиток сучасних сил людини, що зумовлюють унікальність, неповторність;

самопізнання, самоусвідомлення своєї унікальності;

самореалізація суб'єкта в історичному процесі.

Отже, сенс історії не є чимось абстрактним, що існує поза людиною й задається їй зовнішніми обставинами. Цей сенс з можливості перетворюється у дійсність через самоідентифікацію, через вибір спорідненої сфери життєдіяльності, через розвиток сутнісних сил макро- і мікроіндивідів, сукупність яких утворює всесвітньо - історичне буття.

Держава і право - дуже складні явища. Відсутність документальних свідчень про процес їхнього становища й особливості людського розуму, який не в силах, як правило, поліпшити момент якісного переходу з одного стану в інший, породили велику кількість теорій, які пояснюють причини виникнення держави і права.

У глибоку давнину виникла теологічна теорія, прихильники якої стверджували, що держава і право - результат божественної волі. Твердження святого апостола Павла: "Немає влади не від Бога" було охоче взято на озброєння правителями, які потребували ідеологічного обґрунтування своєї влади.

Концепція божественного походження держави і права найбільш яскраво виражена у працях знаменитого католицького богослова Фоми Аквінського. Він стверджував, що всі закони, порядок панування і підпорядкованості встановлені Богом (про це є пряма вказівка в Біблії). У наш час тези Фоми Аквінського взяті на озброєння католицькою церквою, але в цілому в європейських та американських державах теологічна концепція не має авторитету. Інша ситуація у країнах ісламу, де священна книга - Коран - досі розглядається як основоположне джерело права і державної влади.

Патріархальна теорія вбачає причину виникнення держави у розростанні сім'ї. Основи цієї теорії закладені китайським філософом Конфуцієм і давньогрецьким філософом Арістотелем. Так, Конфуцій ототожнював владу батька у сім'ї і владу правителя держави, вимагаючи, щоб правитель ставився до своїх підданих із батьківською турботою, а піддані платили йому шанобливістю й любов'ю. За Арістотелем, держава виростає із сільської общини, основу якої складає сім'я.

Найбільш чіткий виклад даної теорії міститься у творі англійського філософа Роберта Фільмера "Патріархія, або Природна влада королів". Фільмер, являючись прихильником абсолютної монархії, намагався довести, що Адам, отримавши від Бога владу над людьми, передав її своєму старшому сину, а той - своїм нащадкам - королям. Влада короля аналогічна владі батька у сім'ї і тому не підлягає критиці і тим більше поваленню.

На світанку нового часу широко поширилась природно-правова теорія. Гуго Гроцій і Бенедикт Сігіноза (Голландія), Томас Роббс і Джон Локк (Англія), Жан Жак Руссо (Франція) вважали, що, крім права, встановленого державою, існують одвічні, розумні правила поведінки, які випливають із самої природи людини. Ці правила вони й називали природнім правом. Природне право визначає фундаментальні умови існування людської особистості: право на життя, волю, безпеку, опір насильству. Усі державні закони повинні відповідати природному праву.

Якщо право, з точки зору прихильників природно-правової теорії, існувало завжди, то держава-продукт реального, а частіш за все - негласного (мовчазного - за висловом Вольтера) суспільного договору. На користь держави люди відмовились від частини природних прав з тим, щоб держава їх захищала. Згодом держава стала розглядатись правителями як своя власність, і значення договору було втрачене. Порушення правителем природних прав підданих є підставою для його повалення. Природно-правова теорія з успіхом використовувалась у боротьбі проти застарілих феодальних порядків. У наш час вона втратила своє значення, але деякі положення природно-правової теорії актуальні й сьогодні. Так, якщо розглядати державу як результат договору, то особа й держава виявляються рівними партнерами. Даний підхід цілком відповідає сучасному уявленню про правову державу.

Досить поширеною є теорія насильства. її основоположники - Шан Ян (Китай), Людвіг Гумилович (Австрія), Євгеній Дюринг і Карл Каутський (Німеччина). Походження держави і права дана теорія пов'язує із зовнішнім або внутрішнім (або тим і тим) насильством. Зовнішнє насильство - завоювання одного народу іншим, внутрішнє - економічне насильство одного стану суспільства над іншим.

У теорії насильства є деяке раціональне зерно. Так, зовнішнє насильство відіграло неабияку роль в утворенні ряду держав, серед яких - варварські королівства часів раннього середньовіччя, Київська Русь, Золота Орда, Велике Литовське князівство та інші.

Органічна теорія, основоположником якої був англійський соціолог і філософ Герберт Спенсер, розглядає державу як результат еволюції природи. Являючись частиною природи, людина вела боротьбу за виживання. Способом виживання і пристосування до навколишньої природи стало об'єднання людей у єдиний організм - державу. Наче живий організм, держава розвивається, спеціалізуються її органи, вона старіє і вмирає. Уряд відіграє у державі ту ж роль, що і мозок у людини, землеробство і ремесло являють собою систему органів годування, транспорт і зв'язок - розподільну систему держави.

Сучасна юриспруденція досі використовує окремі елементи концепції Спенсера. Зокрема, держава вважається як система взаємопов'язаних спеціалізованих органів. У ХГХ столітті зусиллями Карла Маркса і Фрідріха Енгельса була створена класова (економічна) теорія походження держави і права. З їхньої точки зору, держава і право виникли одночасно в силу появи приватної власності та розколу суспільства на класи. Держава і право стали інструментами захисту інтересів економічно панівних класів. У майбутньому, із встановленням диктатури пролетаріату і знищенням приватної власності, потреба у державі і праві відпаде. У комуністичному суспільстві громадяни взаємодіятимуть на основі самоврядування, а нормативним регулятором їхньої поведінки буде мораль.

Класова теорія має певні достоїнства, зокрема, вона привертає увагу до найважливішого чинника виникнення держави і права - рівня розвитку економіки.

Психологічна теорія, яку запропонував польський юрист Лев Петражицький, пояснює виникнення права властивостями людської психіки, поділом людей на керівників та виконавців, які мають схильність підкорятися силі вольових; звідси, держава - це взаємовигідне співробітництво обох груп, об'єднання потреб і можливостей цих груп. Право, з його точки зору, виникло з емоцій і переживань людини, її уявлень про належну й неналежну поведінку. Виникнення держави пов'язане з потребою людини жити в колективі, психологічною залежністю більшості людей від думки й авторитету лідера. Держава визначається як спосіб керівництва суспільством видатних особистостей.

Сутність держави - це внутрішнє значення її діяльності, те, що визначає її зміст, призначення і функціонування. Таким головним у державі є влада. Питання про сутність держави - це питання про те, кому належить державна влада, хто її здійснює і в чиїх інтересах. Науці про державу і право відома велика кількість теорій про приналежність державної влади певній групі суспільства.

Теорія еліт передбачає, що державна влада повинна належати певному колу осіб, еліті, яка і повинна керувати іншими "нетямущими" масами.

Технократична теорія передбачає, що процес керування дуже складний і доступний лише професіоналам-управлінцям, менеджерам, які і повинні керувати масами.

Ці дві теорії мають відверто антидемократичний характер.

Демократична доктрина - першоджерелом і носієм влади є лише народ.

Марксистська теорія - влада належить панівному класу, який здійснює її у своїх інтересах. Із цієї теорії випливає класова сутність держави! і це правильно, оскільки класова сутність - основний початок будь-якої держави. Вона домінує і в недемократичних державах, бо панівний клас діє і в інтересах пригнічених, оскільки прагне зберегти стабільність і порядок у державі.

Загальносоціальний зміст діяльності держави полягає у захисті інтересів усього суспільства, забезпеченні громадського порядку і т.д. Загальносоціальна роль держави також є рисою, яка виражає її сутність; ця риса нерозривно пов'язана з класовою і утворює, таким чином, другий бік її єдиної сутності.

Класовий зміст полягає в захисті інтересів економічно панівного класу.

Будь-яка держава не тільки є знаряддям придушення, механізмом панування якогось класу або соціальної групи, але й представляє все суспільство, є засобом його об'єднання, способом його інтеграції.

Значення загальносоціальної сторони державної діяльності зростало по мірі руху суспільства від рабоволодіння до феодалізму, від феодалізму до капіталізму.

Особливо велику роль вона відіграє у сучасному західному суспільстві. Високі податки на прибуток підприємців, державне регулювання умов праці, широкий розвиток різних соціальних програм і т. ін. спричинили до того, що у значній мірі пом'якшуються соціальні суперечки, знижується необхідність у заходах придушення класових противників, яких, звичайно, стає менше, підвищується політична стабільність суспільства.

Таким чином, одночасно із збільшенням соціальної складової державної діяльності знижується частка її класового змісту.

Тоталітарний режим - крайня форма антидемократичного режиму. Він характеризується:

цілковитим пануванням держави над особою та суспільством;

одержавленням усіх легальних громадських організацій;

фактичною ліквідацією формально проголошених конституційних прав і свобод;

всепроникаючим контролем над діяльністю громадян і громадських організацій;

політичною цензурою;

відсутністю гласності;

войовничою тоталітарною нетерпимістю до всіх, хто мислить інакше, ніж диктує правляча партія та її ідеологія;

репресіями відносно опозиції та інакомислячих;

мілітаризацією громадського життя;

прагненням до зовнішньої експансії.

Авторитаризм - різновид антидемократичного політичного режиму. Основні риси:

1) уся повнота влади зосереджена в руках однієї людини або групи осіб (авторитарний центр), які, виступаючи від імені держави та суспільства, представляють лише особисті інтереси, а також інтереси тих сил або певних ідеологічних установ, що їх підтримують, не враховуючи, навіть формально, волю широких верств населення;

2) у діяльності державних органів домінують командно-директивні методи, методи прямого диктату;

3) обсяг особистих, громадянських, політичних прав і свобод, які має населення, залежить від волі авторитарного центру і може бути змінений у який завгодно момент;

4) діє принцип пріоритету держави над особою;

5) фактично немає чіткого розмежування повноважень між органами державної влади, а також законодавчих, розпорядчо-виконавчих і судових функцій; один і той самий орган може, наприклад, видавати, виконувати закони і здійснювати контроль за їх дотриманням.

Авторитарний режим не такий різкий у крайніх, реакційних проявах, як тоталітарний режим. Він поєднує у собі риси тоталітарного і демократичного режимів. Відповідно до демократичного режиму він зберігає автономію особи й суспільства у сферах, які не мають відношення до політики; не намагається радикально перебудувати суспільство на ідеологічній основі; допускає економічний, соціальний, культурний, а частково й ідеологічний плюралізм; не прагне запровадити планове управління економікою і встановити загальний контроль над населенням, обмежується жорстким політичним контролем; може базуватися на праві, моральних засадах.

Авторитарний режим може бути двох видів:

революційний - спрямований на змінення типу суспільно-політичного розвитку;

стабілізаційний - орієнтований на збереження існуючого суспільно-політичного ладу.

Авторитарний стабілізаційний режим може мати на меті проведення мобілізаційних заходів на подолання труднощів, які виникли внаслідок надзвичайних обставин, а також у зв'язку з революційними рухами (прогресивними, консервативними, реакційними) або рухами, що прагнуть встановити колишні, застарілі порядки, або пов'язані із загально-соціальною кримінальною злочинністю або із закордонним втручанням.

Авторитарний режим встановлюється у державах, які:

заперечують демократичні принципи організації і здійснення державної влади;

намагаються створити передумови для демократизації суспільства, але не встигли відпрацювати механізм демократичної влади;

є демократичними, однак змушені, враховуючи обставини, запроваджувати модель надзвичайного функціонування державної влади.

Влада при авторитарному режимі займається, в першу чергу, питаннями забезпечення власної безпеки, громадського порядку, оборони та зовнішньої політики, хоча вона може впливати і на стратегію економічного розвитку, здійснювати структурні перетворення, не руйнуючи при цьому механізм ринкового саморегулювання, проводити досить активну соціальну політику. Авторитарні режими мають, як правило, консервативний характер.

4. Свобода в сучасному світі

Питання прав і свобод людини і громадянина нині є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики всіх держав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави й суспільства в цілому.

На українських теренах питання прав людини та їх захисту порушувались ще в Конституції Пилипа Орлика 1710 р. Там зазначалося: "Подібно до того, як Ясновельможному Гетьману з обов'язку його уряду належить керувати й наглядати за порядком щодо всього Війська Запорозького, так само він повинен пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покладали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог, бо підштовхнуті ними (люди), залишивши свої домівки, відходять, як правило, до чужих країв шукати життя кращого, спокійного і легшого".

Остаточне становлення прав людини і громадянина як абсолютної соціальної цінності пов'язане з поваленням феодалізму й проголошенням за часів буржуазних революцій свободи людини. У Декларації незалежності США 1776 p. підкреслено: "Ми вважаємо за очевидне такі істини: усі люди створені рівними і всі вони обдаровані своїм Творцем деякими невідчужуваними правами, до яких належать: життя, свобода і прагнення до щастя. Для забезпечення цих прав засновані серед людей уряди, що запозичують свою справедливу владу за згодою тих, ким вони керують". У Декларації прав людини і громадянина, прийнятій у Франції 1789 p., проголошувалося: "1. Люди народжуються і зостаються вільними та рівними в правах.2. Мету кожного державного союзу становить забезпечення природних і невідчужених прав людини. Такими є свобода, власність, безпека і опір пригнобленню".

Свобода людини - вихідне поняття у проблемі прав людини і громадянина. Розрізняють природні права людини, тобто пов'язані із самим її існуванням і розвитком, і набуті, що в основному характеризують соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних справ тощо). Звісна річ, що за відсутності у людини свободи вона не може володіти і реально користуватися своїми правами. Саме свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації. З іншого боку, права людини закріплюють і конкретизують можливість діяти у межах, установлених її правовим статусом.

Свободу людини визначають певні ознаки. Так, люди є вільними від народження, ніхто не має права порушувати їхні природні права. До того ж, у демократичному суспільстві саме держава є головним гарантом свободи людини. За обсягом поняття "свобода людини" повно відображає принцип, закладений у ст. 19Конституції України, згідно з яким людина має право робити все, за винятком того, що прямо заборонено чинним законодавством. Свободу людини характеризує й принцип рівних правових можливостей, правового сприяння і правової охорони, що його закріплюють демократичні конституції, у тому числі й Конституція України. Водночас свобода людини як об'єктивна реальність виходить за межі, врегульовані правом, і має витоки в системі інших соціальних норм, що панують у демократичному суспільстві. Слід пам'ятати, що поняття "свобода" може мати неоднакове тлумачення, оскільки, з одного боку, свобода характеризує загальний стан людини, її соціальний статус, а з іншого - конкретизується в можливості вчиняти ті або ті конкретні дії в межах, наданих людині мораллю і правом. Можливості такого ґатунку, що надаються нормами чинного права, визначаються як суб'єктивні права людини.

Теорія права і правова практика розрізняють поняття "права людини" і "права громадянина". У першому випадку йдеться про права, пов'язані із самою людською істотою, її існуванням і розвитком. Людина (як суб'єкт прав і свобод) тут виступає переважно як фізична особа. За Конституцією України, до цього виду прав належать право на життя (ст.27), право на повагу до гідності людини (ст.28), право на свободу та особисту недоторканність (ст.29), право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст.32) тощо.

Щодо прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини з суспільством, державою, їхніми інституціями. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є.

Права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні. Адже права людини поширюються на всіх людей, які проживають у тій або тій державі, а права громадянина - лише на тих осіб, які є громадянами певної країни. Прикладом прав громадянина, закріплених Конституцією України, є право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації (ст.36), право брати участь в управлінні державними справами (ст.38), право на проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій (ст.39), право на соціальний захист (ст.46) тощо.

Говорячи про права людини і громадянина, слід зважати на те, що таке їх розмежування не має абсолютного значення, оскільки за згодою між державами деякі громадянські права можуть бути поширені на громадян іншої держави - суб'єктів укладених між державами договорів.

Сучасне міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвитку та забезпеченню прав людини. Ці процеси набули особливої інтенсивності після другої світової війни. Цьому сприяли загальна демократизація міжнародних відносин, створення Організації Об'єднаних Націй, інших демократичних міжнародних інституцій.

Демократизацію процесу, пов'язаного з проголошенням і захистом прав людини, значно прискорило прийняття низки міжнародних документів щодо закріплення, правової регламентації та розроблення механізму міжнародного захисту прав людини у державах, які підписали відповідні міжнародні документи.

Серед найважливіших загальних документів, з якими повністю узгоджуються положення Конституції України, Загальна декларація прав людини (1948 p), Міжнародний договір про громадянські та політичні права (1966 p), Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966 p), Європейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод людини з протоколами (1950 p), Європейський соціальний статут (1961 p), Підсумковий акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975 p), Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989 p), Документ Копенгагенської наради-конференції з людського виміру НБСЄ (1990 р) та ін.

Отже, відповідно до Конституції України, основне право громадянина - це його можливість здійснювати певні дії для задоволення своїх життєво важливих матеріальних і духовних інтересів, установлених державою і закріплених у Конституції та інших нормативно-правових актах.

У Конституції України (переважно в розділі II) визначено такі групи основних прав: громадянські, політичні, економічні, соціальні, екологічні, культурні, сімейні.

Громадянські права - це можливості людей, що характеризують їхнє фізичне та біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних і деяких інших потреб.

Сюди відносять такі суб'єктивні права: на життя; на недоторканність особи, житла, на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; на вибір місця проживання, свободу пересування, на вільне залишення території України та повернення будь-коли в Україну; на свободу власної думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань; вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово та в інший спосіб на свій вибір; на свободу світогляду, віросповідання і т. ін.

Політичні права - це можливості людини і громадянина брати участь у громадському та державному житті, вносити пропозиції про поліпшення роботи державних органів, їхніх службових осіб та об'єднань громадян, критикувати вади в роботі, безпосередньо брати участь у різних об'єднаннях громадян.

До цієї групи відносять такі права: брати участь в управлінні державними та громадськими справами, користуватися рівним правом доступу до державної служби, а також служби в органах місцевого самоврядування; обговорювати, приймати закони й виносити рішення загальнодержавного та місцевого значення, беручи участь у всеукраїнському та місцевих референдумах; надсилати індивідуальні або колективні письмові звернення чи особисто звертатися до державних органів, органів місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб; утворювати об'єднання громадян (політичні партії, громадські організації) та брати участь у їхній роботі; збиратися мирно, без зброї та проводити збори, мітинги, походи й демонстрації, про що завчасно сповіщати органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування; вибирати й бути обраним до державних органів та органів місцевого самоврядування; мати громадянство.

Економічні права - це можливості людини і громадянина, що характеризують їхню участь у виробництві матеріальних благ. До них відносять: право на приватну власність (індивідуальну та колективну); право на працю і вибір професії та роду трудової діяльності; можливість вибору роду занять і роботи за покликанням; право на професійну підготовку і перепідготовку; право на справедливу оплату праці; право на страйк; право на відпочинок тощо.

Соціальні права - це можливості людини і громадянина із забезпечення належних соціальних умов життя. Це право на охорону здоров'я; право на житло; право на матеріальне забезпечення у старості, в разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, втрати годувальника та ін.; право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (харчування, одяг, житло).

Екологічні права - це права людини і громадянина на безпечне екологічне середовище. Тобто це право на безпечне для життя і здоров'я довкілля; на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди і т. ін.

Культурні права - це можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу (нації) та всього людства. Це право на освіту; право на користування досягненнями вітчизняної та світової культури; право на свободу наукової, технічної та художньої творчості; право на захист інтелектуальної власності; право на використання результатів інтелектуальної, творчої діяльності тощо.

Сімейні права - це можливості людини і громадянина вільно розпоряджатися собою в сімейних правовідносинах. Це означає: право на невтручання в особисте й сімейне життя; право на добровільне одруження, рівні права та обов'язки у шлюбі та сім'ї; право на державну охорону сім'ї, материнства, батьківства і дитинства; право на рівність дітей незалежно від походження чи народження у шлюбі або поза шлюбом.

Основні права громадян нерозривно пов'язані з їхніми обов'язками. Основний обов'язок громадянина - це встановлені Конституцією держави вид і міра його необхідної обов'язкової поведінки. Щоб людина могла успішно реалізувати свої права, отримувати від суспільства певні матеріальні та духовні блага, вона повинна виконувати покладені на неї обов'язки, віддавати суспільству свою працю, свої зусилля, піклуватися про державні та громадські справи.

Конституційні права, свободи та обов'язки разом з конституційними принципами та гарантіями утворюють основи правового становища громадян, або конституційний статус особистості в Україні. Становище, статус громадян України відзначається не лише його правами, а й тими обов'язками, що їх він несе перед державою, перед іншими громадянами, перед організаціями.

Основні обов'язки громадян закріплює Конституція України. Умовно їх можна класифікувати по групах. У сфері економічного й соціального життя це обов'язки сплачувати податки і збори, подавати декларації про свій майновий стан і доходи, зберігати природу й охороняти її багатства. У царині культурної діяльності громадяни несуть обов'язки з охорони історичних пам'яток та інших культурних цінностей, повинні відшкодовувати завдані ними збитки.

До обов'язків у сфері суспільно-політичного життя належать обов'язки додержуватися Конституції та законів України; оберігати інтереси держави і сприяти зміцненню її могутності й авторитету; захищати Батьківщину, служити у Збройних Силах України; поважати національну гідність інших громадян. У царині особистої та індивідуальної свободи серед обов'язків громадян України необхідність поважати права та законні інтереси інших осіб.

Прийняття нової Конституції - це надзвичайно важливий, але частковий крок. Водночас з її прийняттям необхідне створення механізму реалізації Основного Закону, зокрема й щодо практичного втілення передбачених нею прав, свобод і обов'язків. Під таким механізмом слід розуміти всю сукупність різних гарантій і дій, відповідний процес, завдяки якому громадяни, що мають певне право, свободу чи обов'язок, реально досягають цілей, інтересів, благ, передбачених нормою Конституції.

З цього визначення випливає, що механізм реалізації прав, свобод і обов'язків людини і громадянина - це категорія надзвичайно об'ємна й широка в тому розумінні, що вона охоплює не тільки юридичні, а й політичні, економічні, ідеологічні та інші явища.

Так, на нашу думку, потверджену юридичною наукою, механізм реалізації прав, свобод і обов'язків складається, передусім, з гарантій забезпечення прав, свобод і обов'язків людини і громадянина. Вказані гарантії - це відповідні умови й засоби, що сприяють реалізації кожною людиною і громадянином прав, свобод і обов'язків, закріплених Конституцією України. Вони диференціюються на особисті, політичні, економічні, ідеологічні та юридичні.

Особисті гарантії - це власні можливості людини і громадянина щодо захисту його прав, свобод, законних інтересів і обов'язків. До них відносять:

право на захист передбачених законом можливостей людини і громадянина в суді, в Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, в міжнародних судах чи відповідних міжнародних організаціях;

право на відшкодування матеріальних і моральних збитків, заподіяних державними органами, органами місцевого самоврядування та їхніми посадовими особами;

право знати свої права та обов'язки;

право на правову допомогу;

право не виконувати явно злочинні накази;

право на індивідуальну юридичну відповідальність і тільки за провину;

право відповідати тільки за діяння, скоєні в часі та просторі дії нормативно-правового акта;

право не нести відповідальності за відмову свідчити або давати пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначене законом;

право засудженого користуватися всіма правами людини і громадянина за винятком обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду.

Висновки

Філософсько-історичний аспект зберігає досягнуте при вивченні історичного буття соціально-філософськими та загальносоціологічними засобами. Історичне буття в межах філософії історії розглядається не само по собі, а як панорама, що відображена в єдності і розмаїтті як по горизонталі (частина -ціле), так і по вертикалі (явище - сутність). Філософія історії намагається відбити взаємозалежність первинного та вторинного, матеріального та ідеального, типового та індивідуального, необхідного й випадкового, можливого й дійсного, єдності й багатоманітності, стихійного й закономірного тощо.

Що стосується співвідношення філософсько-історичних знань та знань спеціально-історичного характеру, то останні мають кілька взаємопов'язаних рівнів, до яких належать:

загальна теорія історії;

система галузевих, спеціальних історичних теорій, гіпотез;

сукупність допоміжних історичних дисциплін, таких як джерелознавство, археологія, історична географія, топоніміка, палеографія, генеалогія, геральдика, нумізматика, хронологія тощо.

Для всіх рівнів спеціально-історичного знання досить критерію ступеня узагальнень для їх відокремлення від філософсько-історичних знань. Що ж стосується загальної теорії історії, то це система найвищого рівня історичних теоретичних узагальнень тому за цим рівнем узагальнень філософсько-історичне тлумачення соціуму майже нічим від них не відрізняється. Загальноісторичні теорії як і філософсько-історичне осмислення відбивають історичне буття як цілісне утворення. Але слід підкреслити, що фундаментальну історію цікавить передусім хронологічний аспект перебігу змін у різних регіонах Землі на різних відтинках часу. Філософію ж історії приваблюють глибинні закономірності та тенденції означених змін на планеті. Вона не розглядає ні об'єкт окремо від суб'єкта, ні суб'єкт окремо від об'єкта. Філософія історії знаходить свій вияв у розгляді розвитку людства крізь систему зв'язків "людина - світ історії", "суб'єкт історії - об'єкт історії".

Список використаної літератури

1. Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій. - К.: "Генеза". -1996. - С.336-368.

2. Бичко І.В., Бойченко І.В., Бойченко М.І., Бузський М.П., Табачковський В.Г. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти. - К.: "Либідь". - 2001. - С.230-403.

3. Бойченко І.В., Бойченко М.І. Філософія історії: предмет, напрямки, детерміністьскі та ігрові концепції. - К.: 1995.

4. Бойченко І.В. Філософія історії. - К.: 2000.

5. Гегель Г.В. Лекции по философии истории. - СПб., 1993.

6. Данилевский Н.Я. Россия и Европа. - М., 1991. - С.8-125, 471-480.

7. Горак Г.І., Ящук Т.І. Проблема спрямованості людської історії. Філософія: Курс лекцій. - К.: Либідь. - 1993. - С.543-558.

8. Маркс К. До критики політичної економії. Маркс К., Енгельс Ф. Твори. - Т.13. - С.5-9.

9. Тойнбі А. Дж. Дослідження історії. - К 1995. - Т.1.

10. Тойнби А. Дж. Мой взгляд на историю. Тойнби А. Дж. Цивилизация перед судом истории. - М., 1995.

11. Філософія: Навчальний посібник. За ред. І.Ф. Надольного. - К.: Вікар, 2001. - С.258-278.

12. Шпенглер Освальд. Закат Европы. Очерки морфологии истории. В 2т. - М., 1998. Т.1.

13. Ясперс К. Смысл и назначение истории: - М.: Политиздат, 1991.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:56:15 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
08:49:26 29 ноября 2015

Работы, похожие на Курсовая работа: Філософське розуміння свободи

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(151201)
Комментарии (1843)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru