Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Контрольная работа: Станово-представницька монархія в Англії. Виникнення парламенту, його компетенція. Статути і ордонанси

Название: Станово-представницька монархія в Англії. Виникнення парламенту, його компетенція. Статути і ордонанси
Раздел: Рефераты по государству и праву
Тип: контрольная работа Добавлен 01:11:21 07 апреля 2010 Похожие работы
Просмотров: 262 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Навчально-консультаційний центр ОНЮА в м. Черкаси

Одеська національна юридична академія

Контрольна робота

з дисципліни: «Історія держави та права зарубіжних країн»

Станово-представницька монархія в Англії. Виникнення парламенту, його компетенція. Статути і ордонанси

Виконав:

студент І курсу

групи ЮЗ 101

В’юник А.В.

Черкаси 2009р.

Станово-представницька монархія в Англії. Виникнення парламенту, його компетенція. Статути і ордонанси

У ХІІ – ХІІІ століттях в Англії сформувалася порівняно сильна централізована монархія. Це призвело до надзвичайного свавілля та деспотизму королівської влади. В особистих та династичних інтересах королі вимагали від населення все більше грошей і повинностей та здійснювали свою політику (особливо зовнішню) незважаючи на інтереси країни. Авторитет королівської влади нерідко використовували на шкоду значної частини панівного класу. Це спричинило опозиційні виступи. Як результат, буквально всі прошарки суспільства – барони, лицарі, міщани, селяни – виступили проти короля за обмеження його влади.

Перший британський парламент був скликаний у 1258 р. Король ГенріхІІІ спробував посилити податковий гніт, що викликало виступ феодальних магнатів. Їх вимоги зводилися до скликання загальної ради баронів, яка за задумом, повинна була провести перебудову усієї системи державного правління з метою припинення зловживань з боку королівської влади. Ця рада дістала назву парламент. Засідання відбувалися в Оксфорді і проходили дуже бурхливо. В історії за цим парламентом закріпилася назва «Скаженого» або «Безумного». При монархові створювалася постійна Рада П'ятнадцяти. В її обов'язки входили «поради» королеві в справі управління державою та контроль за діяльністю вищих посадових осіб: канцлера, скарбника, шерифів.

Для вирішення найважливіших державних проблем тричі на рік мав скликатися парламент в складі 27 чоловік - членів Ради П’ятнадцяти та 12-ти з числа обраних баронами. Парламент як станово-представницька установа сформулювався наприкінці ХІІІ ст. за часів правління Едуарда І (1272 – 1307 рр.). цей король нехтував привілеями світських і духовних феодалів. Абатства не могли придбати землі без його санкції, судові імунітети перів також були обмежені. У 1272 р. король Едуард І скликав Вестмінстерський парламент і запросив туди представників від графств і городян. Tретій стан виступив як самостійна політична сила. Відносно швидке зростання міст і розвиток торгівлі сприяли процесу формування станово-представницької монархії.

У 1352 році парламент розділився на верхню спадкоємну Палату лордів (перів) і нижню Палату громад. У Палаті лордів засідали безпосередні держателі корони. З ХV ст. у верхній палаті стали видавати королівський патент про дарування титулу герцога, маркіза, графа, віконта або барона.

Порядок участі у виборах до палати общин у графствах був законодавчо закріплений у 1430 р. якщо досі право голосу мали усі вільні землевласники, то тепер його здобули лише особи, які постійно мешкали у графстві і володіли фрігольдом з доходом не менш як 40 шилінгів. Пасивне виборче право було встановлене в 1445 р. Спеціальним статутом, згідно з яким представниками графства могли бути лише найбільш поважні особи з рицарів, а також з осіб, які мали право на зведення в рицарський стан. Парламент санкціонував або відхиляв введення податків, брав участь у керівництві державою (через застосування петицій) і в законодавчій діяльності. Перелічені повноваження цей станово-представницький орган дістав не відразу. У 1297 р. він здобув право контролю за державними фінансами. Hадалі (з 1340 р.) прямі, а потім і непрямі податки можна було стягувати тільки за його погодженням. Згодом ініціатива у справі оподаткування стала цілком належати Палаті громад. Монарх повинен був звітувати перед палатою общин про витрачені суми[1] .

Поступово парламент домігся права брати участь і в законодавчій діяльності. У 1322 р. було встановлено, що без його згоди “ніщо не може бути внесене в статути”. Разом з тим, траплялось, що король затверджував закон у запропонованій парламентом редакції а після завершення сесії парламенту одержавши чергову субсидію, публікував інший, вигідний для нього варіант статуту. У зв’язку з цим у 1414 р. було вирішено, що після розпуску парламенту в статути не можна вносити жодних змін. У часи правління Генріха VІ (1422 – 1471 рр.) парламент ухвалив подавати монарху не прохання (петиції) про видання законів, а законопроекти (біллі). Історія парламенту до англійської буржуазної революції свідчить про те, що він був не тільки установою, яка санкціонувала податки, а й намагався припинити сваволю королівської адміністрації, ввести принцип відповідальності перед ним уряду.

Тактика монархів відносно парламенту залежно від обставин змінювалась. Вони то йшли на союз з магнатами проти депутатів від дворянства і буржуазії, то шукали в останніх підтримки у боротьбі проти перів. Парламент впливав на політику, яку проводили чиновники короля, користуючись правом імпічменту. Розслідуючи їхні посадові злочини, палата общин перетворювалась на обвинувачувальне жюрі. При цьому король не міг помилувати засудженого.

Незважаючи на існуючі обмеження, монарх зберігав усю повноту влади. Це стосувалось навіть фінансів. Корона без згоди парламенту могла вимагати сплати таких податків: “щитових грошей”, талії, стягуваної з розміщених у королівському домені міст, феодальної допомоги, яка належала королю як сеньйору.

Монарх мав право накладати вето на законопроекти. Король міг відстрочити виконання вже прийнятого закону, вилучивши з-під його дії будь-яку особу. Королівські ордонанси і прокламації мали таку саму юридичну силу, що й парламентські закони. Те, що не зачіпали статути, регулювалось актами, які одноосібно видавав монарх.

Виникнення парламенту

В період станової монархії в Англії склалося установа, яка стала невід'ємною і з часом усе більш значною частиною державної організації країни - показний парламент. Своїм виникненням він був зобов'язаний як сталим до ХІІ-ХІІІ ст. політичним формам взаємин станів Англії з королівською владою, так і особливостям ситуації в умовах кризи влади другої половини ХІІІ ст. Немале значення в цьому тривалому процесі зіграли і традиції залучення короною вищої знаті до вирішення державних справ, висхідні до станової монархії.

Історичним початком станового представництва були збори васалів короля, які з середини ХІІ ст. стали обов'язковою частиною державного життя. У 1146р. за участю баронів і єпископів (як світських і духовних васалів корони) були затверджені Кларендонські статті. Згода таких зборів на законодавчі пропозиції королів надалі почала вважатися більш чим бажаним. Скликане королем такі збори почали грати і роль вищого суду - суду перів (рівних). У другій половині ХІІ ст. у зборах брали участь вже не лише вищі, але і середні васали (" старші і менші барони "). У Великій хартії 1215р. був спеціально обумовлений обов'язок корони скликати в необхідних випадках і в спеціальному ладі " архієпископів, єпископів, абатів, графів і старших баронів і, окрім того всіх тих, хто тримає від нас безпосередньо до певного дня і в певне місце. Надалі, спираючись на Хартію стани не лише неодноразово вимагали від корони її підтвердження, але і повели політичну боротьбу за впливи цих зборів на розподіл королівських посад. У другій чверті ХІІІ ст. рада магнатів (духовних і світських баронів) стала обов'язковим супутником королівської влади. У 1236-1258рр. рада скликалася по два-три разу в рік для нараду по політичних питаннях; нерідкі були вимоги магнатів ставити і знімати до королівських посадових осіб. В умовах кризи і громадянської війни, що почалася, в Англії (1236-1267) вплив рад магнатів посилився.

Прагнення знаті поставити лише під свій контроль королівську владу викликало опозицію серед ширших кругів рицарства і городян. Політичним і військовим лідером опозиції виступив виходець з французької знаті граф Симон де Монфор. Він став ініціатором організації ширшого представництва для формування нової політичної структури. Після захвату опозицією значної території і підтримки її Лондоном в червні 1264р., де Монфором був скликаний парламент в м. Лондоні, куди, окрім прелатів і знаті були запрошені по 4 представники від графств. Це представництво прийняло особливий акт - "Форму управління", складену де Монфором, де по-новому вирішувалися питання влади короля і представництва. (Епізодично лицарів на державні збори закликали і раніше, впродовж першої половини 13р.) У новий скликаний де Монфором парламент - в січні 1256р. - були запрошені не лише лицарі від графств, але і представники міст, що підтримали опозицію. Це стало народженням нової установи, де були представлені основні стани Англії.

До середини ХІV ст. склалося розділення парламенту на дві палати - верхню і нижню, Палату лордів і Палату громад. Ці назви увійшли до широкого вживання пізніше, в ХVІ ст[2] .

Верхня палата включала представників світської і церковної аристократії, що входили і у Велику королівську раду. Лордам розсилалися іменні запрошення на сесії за підписом короля. У теорії монарх міг і не запрошувати того або іншого магната; насправді ж випадок коли глави знатних прізвищ не запрошувалися до парламенту, стали до ХVст. рідкістю. Система прецендентного права, що склалася в Англії, давала підставу лордові, що отримав одного дня таке запрошення, вважати себе постійним членом верхньої палати.

Число лордів було невелике. Навіть якщо всі запрошені приїжджали на сесію, а такого в ХІV-ХVст. майже ніколи не траплялося, рідко збиралося більше ста чоловік. Засідання Палати лордів зазвичай проводилося в Білому залі Вестмінстерського палацу. Ситуація з палатою общин була іншою. Як окрема парламентська структура ця палата оформилася поступово, протягом другої половини ХІVст. Назва нижньої палати походить від слова соmmоns (громад). У ХІVст. воно позначало особливу соціальну групу, що включала рицарства і городян. Таким чином, общинами почала називатися та частина вільного населення, яка володіла повнотою прав, певним достатком і добрим ім'ям. Поступово оформилося право що кожного належало до цієї категорії підданих обирати і бути вибраним в нижню палату парламенту (сьогодні ми називаємо такі права політичними).

Члени нижньої палати - на відміну від лордів, до кінця століття виникла посада спікера, який обирався депутатами зі своїх лав і представляв палату (зовсім не очолюючи її) на переговорах з лордами і королем. Поява цієї фігури характерна для специфіки нижньої палати, яка була, перш за все зборами, тобто колективною організацією. Депутати обиралися на місцях за тим же принципом, який діяв з часу першого парламенту Монфора: по двох лицарів від кожного графства і по двох представників від найбільш значимих міст. Перелік таких міст не залишався незмінним; відповідно мінялося і число членів нижньої палати.

В середньому воно складало в середині ХІV, двісті чоловік (на початок ХVІІІ, представників общин було вже більше п'ятисот), отримували грошове постачання: лицарі графств - по чотири шилінги, городяни - по два шилінги за кожен день сесії. На початок ХV, ці виплати стали традиційними.

Духівництво, окрім архієпископів, єпископів і абатів найбільших монастирів, що запрошувалися в палату лордів брало участь в роботі парламенту лише на перших порах. Воно мало свій показний орган, де обговорювалися і усередині станові питання, і фінансові стосунки з короною.

Палата общин засідала в капітулі Вестмінстерського абатства. Обидві палати об'єднувалися лише для участі в урочистій церемонії відкриття парламентської сесії. Король виголошував промову перед присутніми; члени нижньої палати слухали її стоячи за бар'єром.

З 1330р. парламент збирався не рідше за один раз в рік (фактично частіше - до чотирьох разів протягом року, коли це вимагала політична ситуація). Засідання, за вирахуванням часу переїздів, свят і інших перерв, продовжувалися в середньому від двох до п'яти тижнів. Оскільки парламент відкривався на запрошення короля, то його учасники збиралися в тому місці, де в даний момент знаходився королівський двір. Як правило, це було Вестмінстерськеабатство.

Мовою парламентської документації, особливо протоколів спільних засідань палат, був французький. Деякі записи в основному службові або такі, що відносяться до справ Церкви, велися на латині. У усній парламентській мові в основному також використовувався французький, але з 1363р. промови депутатів інколи виголошувалися і англійською мовою.

У ХІV-ХVст. у суспільстві складається вистава і про статус депутата. Це поняття рівне стосувалося членів обох палат і включало ряд юридичних привілеїв, перш за все депутатську недоторканність.

Остання, така, що увійшла до практики на початок ХVст., мала на увазі охорону життя і майна депутатів а також свободу від арешту (і те і інше - лише на час сесії).

Про високий престиж парламенту свідчить запис в протоколі сесії 1453р. Два депутати палати громад (у тому числі спікер) були звинувачені в грабежі і арештовані за наказом всесильного тоді герцога Йорського. Нижня палата виступила з протестом. Відстояти недоторканність парламентарів не удалося. Проте герцогові довелося доводити правомірність своїх дій; зокрема, він повідомив, що арешт відбувся, коли в сесії була перерва, тобто не в "парламентський час".

Цікаво і вислів юристів покликаних для консультації. "Ми не сміємо дати відповідь", - заявили вони, оскільки не було до цих пір випадку, щоб юристи визначали привілеї парламенту. "Він такий високий і могутній за своєю природою, що може створити закон; а то, що само є закон, не може створити жодного закону" (Rоtulі раrlіаmеntоrum Vоl.V.Р). Високий авторитет показної установи ґрунтувався на можливостях яких парламент зумів добитися за перші півтора століття свого існування. Його компетенція до середини ХVст. була вже цілком позначена. Необхідно мати на увазі, що в цей період відбувалося становлення системи державного управління в Англії. Важливим елементом цього процесу стало розділення функцій королівської адміністрації (прообраз сучасної виконавчої влади) і парламенту. Особливе значення мало діяльність парламенту, пов'язана з оподаткуванням. Фіскальна система держави ще лише формувалася і багато податків, насамперед прямих, з'явилися надзвичайними. Відзначимо, що податки в Англії платили всі, і не лише третій стан, як у Франції. Ця обставина усувала одну з можливих причин конфронтації між станами.

З 1297р. парламент володів правом вирішувати прямі податки на рухоме майно. З 1320-х рр. він вотує (вирішує) збір екстраординарних податків. У скоре палата общин добилася такого ж права і відносно митних зборів. Таки образом, основну частину фінансових вступів король отримував за згодою нижньої палати (офіційно - у вигляді її дару), що виступала те імені тих, кому належало ці податки платити. Сильні позиції палати общин в такому важливому для короля поділи, як фінанси, дозволяли їй розширити свою участь і в інших областях парламентської діяльності.

Значних успіхів общини добилися у сфері законодавства. До середини ХVст. у Англії існували два типи вищих правових актів. Король видавав укази (ордонанси). Парламентські акти, прийняті обома палатами і королем, також мали силу закону. Вони називалися статутами[3] .

Процедура видання статуту передбачала вироблення пропозицій нижньої палати (білль). Потім білль, схвалений лордами, прямував на підпис королеві. Йорський статут 1322р. свідчив, що всі справи, що "стосується положення сеньйора нашого, короля і положення держави і народу, повинні обговорюватися, отримувати згоду і прийматися в парламенті нашого пана короля і з відома прелатів, графів, баронів і общини королівства" Інколи і королівські ордонанси ґрунтувалися на пропозиціях Палати громад (наприклад, ордонанс Генріха 5 про реформу грошової системи, 1421р.). Вже в ХVст. жоден закон в королівстві не міг бути ухвалений без схвалення Палати громад.

Палати прагнули впливати на призначення і відставку вищих чиновників королівства. У ХІVст. складається практика відчуження посадових осіб, звинувачених в серйозних порушення законодавства, в зловживаннях, в інших неблаговидних вчинках. Парламент, втім, не мав юридичної можливості звільняти неугодних йому чиновників але під впливом виступів депутатів король був вимушений зміщувати зі своїх постів осіб з підірваною репутацією. В умовах боротьби за королівський трон і усобиці парламент легалізував зміну королів на англійському престолі. Так, позбавлення влади Едуарда 2 (1327р.), Річарда 2 (1399р.) і подальша коронація Генріха 4 Ланкастера були санкціоновані парламентом. У Палаті громад часто раділа вельми жорстка критика дій королів. У 1376р. з антиурядовою петицією виступив спікер палати Пітер де ля Мари.

Судові функції парламенту також були вельми значними. Вони входили в компетенцію його верхньої палати. До кінця ХІVст. вона придбала повноваження суду перів і верховного суду королівства, що розглядувало найбільш тяжкі політичні і кримінальні злочини, а також апеляції. Палата общин могла виступати як заступник сторін і представляти лордам і королеві свої законодавчі пропозиції по поліпшенню судової практики. Нарешті, існувала ще одна область діяльності парламенту, дуже важлива для розуміння ролі цього інституту в державі і суспільстві. Будучи вищою судовою інстанцією і законодавчим органом, парламент приймав багато чисельні петиції по самих різних питаннях - як від приватних осіб, так і від міст графств, торгівельних і ремісничих корпорацій і так далі Для їх розгляду створювалися спеціальні комісії, але спочатку петиції поступали в палату общин.

Значення парламентської роботи з петиціями надзвичайно велике. Це була школа політичного і правого виховання, як для депутатів, так і для тих хто до них звертався. Центральна влада, таким чином, постійно отримувало інформацію про полягання справ в державі. Найбільш важливі проблеми, зачеплені в приватних і в колективних петиціях, знаходили віддзеркалення в законопроектах палати общин, а потім і в статутах.

Зрозуміло реальна картина діяльності парламенту була вельми складною, але також великий інтерес викликає розвиток парламентських виборів в середньовічній Англії.

Система парламентських виборів в середньовічній Англії

До кінця ХІVст. членство в палаті общин почало сприйматися потенційними парламентарями не як тягар (що було характерне в перші десятиліття парламентської історії), а як привілей. Виборці вважали парламент здатним реально захищати їх інтереси. Відповідно і членство в Нижній палаті було вигідне і престижно.

Із зростанням значущості Палати громад зростало і увага до неї знаті, що прагнула добиватися своїх цілей в парламенті не лише особистим своєю участю, скільки проведенням своїх ставлеників на виборах. Цим багато в чому пояснюється напружена ситуація на виборах, безлади і зловживання, про які повідомляють як листи Пастонова, так і парламентські документи ХVст. Іншою силою, що чинила тиск на вибори депутатів, була королівська влада. Вона могла реально впливати на склад майбутньої Палати громад. Виборами на місцях керували представники королівської адміністрації: шерифи в графствах і бей ліфи в містах. По протекції корони парламентарями часто ставали чиновники різних відомств. Останні, як правило, мали юридичну освіту, що підвищувало компетентність членів Палати громад.

Впорядкування системи виборів було постійною темою парламентського законодавства в ХІVст. і особливо в ХVст., коли були прийняті ряд важливих статутів по виборчому праву. Розглянемо процедуру виборів в графствах і містах.

Представництво графств

Вибори проводилися перед кожною сесією, приблизно за два-три місяця до її відкриття, і починалася з листів - наказів, що розсилалися з королівської канцелярії шерифам графств. Після виборів ці документи належало повернути відомству канцлера з вписаними в них іменами вибраних депутатів.

За вибори відповідав шериф, а проводилися вони в зборах графств.

Ці організації, що мали давнішу історію, ніж парламент, входили в структуру місцевої самоврядності. Її об'єктами були міські і сільські общини, прибутки і монастирі, об'єднавшись в більші корпорації: общини сотень і, нарешті общини графств.

Збори сотень і графств, що сходили до древніх народних зібрань родоплемінного суспільства, регулярно скликалися ще з до нормандських часів. Після завоювання вони перейняли на себе адміністративні функції - судові і фіскальні - і були поставлені під контроль центральної влади. Проте частково їх самостійність була збережена.

Середньовічна Англія, таким чином мала міцну систему органів місцевого управління і самоврядності (по всій території, а не лише в містах).

Якщо в зборах сотень могли брати участь і особисто залежні селяни - віллани, то в зборах графств - лише вільні, починаючи з фригольдерів і, кінчаючи магнатами, які, втім вважали за краще посилати замість себе заступника. Таким чином, більшість в зборах графств складали середні і дрібні феодали і заможні селянство, тобто ті середні шари, які і визначалися терміном общини.

Головна роль на виборах належала шерифам. Вони володіли значними повноваженнями і відповідно, великими можливостями для зловживань, кількість яких зростала з посиленням тиском. Частіше за все порушення полягали у фальсифікації підсумків виборів: до тексту королівських розпоряджень, що повертається, вносилися потрібні імена, а законно вибрані депутати не потрапляли до парламенту.

Палата общин послідовно, хоча, судячи по парламентських документах, не дуже успішно, боролося з цим злом. Вона ініціювала прийняття статутів, направлених проти порушень виборчих норм. Заходи пропонувалися досить жорстокі. Так, по статуту 1445р. шериф повинен був платити за кожне порушення великий штраф: сто фунтів в казну і стільки ж - потерпілому, тобто людині чиє ім'я не було включене в список вибраних. Для порівняння, річний дохід з нерухомості; допуск, що давав, в рицарський стан, складав всього сорок фунтів. Проте неодноразові пропозиції палати общин покласти межу зловживанням шерифів не зустрічали підтримки монархів і знаті.

Представництво міст

За даними дослідників, всі англійські міста, що мало право на парламентське представництво, можна умовно розділити на чотири групи - залежно від їх положення в графстві.

До нижчої категорії належали невеликі міста, не вибравши власних депутатів а що посилали делегатів на збори графств. Таких в кінці 16ст. було одинадцять, серед них - Лондон, Брістоль, Йорк, Лінкольн, Саутгемптон. Лондон володів комплексом адміністративних, судових, торгівельних і інших привілеїв і посилав до парламенту чотирьох депутатів. Про те, що місто має статус парламентського, говорило королівське розпорядження шерифові про вибори депутатів на чергову сесію. Місто могло отримати виборче розпорядження, навіть якщо приходив в занепад. У перші десятиліття існування парламенту нерідко були і випадки відмови міст посилати своїх представників із за необхідності збирати гроші на платні депутатам, відривати їх від важливих справ і так далі

Участь представників міста в парламенті вимагала від муніципальної казни хоча і невеликих але реальних витрат. Проте більшість міст в ХІVст. змінили своє відношення до участі в парламентській діяльності. Вона ставала в очах городян усе більш привабливої. Якщо в кінці ХІІІст. у парламенті було представлено близько 60 міст, то в середині ХVст. - вже більше ста. У 1377р. у 70 містах Англії проживало близько 130 тис. виборців, тобто на порядок більше чим в графствах. Число депутатів від міст також могло значно перевищувати число лицарів графств.

На відміну від інших станово-представлених установ Західної Європи, в англійському парламенті представники міст не складали окремої палати. У парламентських документах депутати палати общин позначалися як "лицарі графств і городяни ситі і бургов[4] ".

В той же час представники графств в парламенті знаходилися в набагато більш виграшному положенні, ніж городяни. Вибори в містах украй рідко знаходять віддзеркалення в статутах королівства. При зловживаннях на виборах (по статуту 1445р.) посадові особи міського управління (бейліфи) каралися штрафом в 40 фунтів, тоді як для шерифів штраф складав 100 фунтів. Депутатські місця від міст з часом все частіше займали не городяни, а сільські землевласники. Частково таке положення пояснюється великими можливостями магнатів впливати на вибори саме в містах, особливо невеликих, де не було сильної купецької верхівки. Але самі городяни прагнули отримати депутата, що має впливових заступників і, отже, здатного відстоювати інтереси своїх виборців успішніше, ніж це зробив би нікому не відомий виходець з купців або ремісників. У таких випадках полягали попередні домовленості, які як правило, дотримувалися.

Подібна практика стала можливою завдяки не розробленості правових актів про виборчі права городян. У петиції палати общин від 1413р. згадується про те, що міськими представниками мають бути "постійні і повноправні жителі своїх ситі і бургов". Виборцями не могли бути випадкові люди, що не входили в міську общину і не платили податків. Процедура виборів залежала від місцевих традицій, які у свою чергу, багато в чому визначалися положенням міста в графстві. Розпорядниками були бейліфи, а також члени міської самоврядності - олдермени. Вибори проводилися, як правило, на зборах міської общини.

Після виборів розпорядження з включеними в них іменами нових депутатів поверталися в королівську канцелярію - як правило, через шерифа відповідного графства (якщо місто саме володіло статусом графства - шерифом міста).

Розвиток Парламенту 18-19 ст

Парламент ХVІІІ-ХІХст. повністю сприйняв організацію історичного англійського парламенту, але в діяльності його склалися багато нових конституційних звичаїв - особливо пов'язаних із законодавством і взаєминами з короною. Конституційні звичаї почали грати важливу роль серед джерел парламентського права.

Парламент став більш багато чисельним і показним органом. До складу Верхньої палати лордів до середини ХІХст. входило 465 світських і духовних аристократів (в т.ч. 207 єпископів). У ХVІІст. членство в Палаті лордів допускалося для спадкових аристократів з 16 років, в ХІХст. встановився віковий ценз в 21 рік (тотожний цивільній правоздатності). Члени верхньої палати мали значні державні привілеї: судитися лише в самій палаті, не підлягали арешту за борги. Будь-який білль, що стосується статусу Палати лордів і її прав, обов'язково спочатку обговорювався в ній. Не дивлячись на значний кількісний склад, традиційно для ухвалення рішення досить була присутність трьох лордів.

Палата общин обиралася на 7 років (з 1714р.) населенням королівства по виборчих округах і особливих корпораціях на основі виборчого права, істотні зміни у якому сталися лише до середини ХІХст. До ХVІІІст. кількісний склад палати був постійним (у 558 місць), в ХІХст. він виріс до 658 за рахунок Ірландії. В середині ХІХст. 656 депутатів представляли 1.250 тис. виборців (на всього 29 млн. населення королівства). Членство в Палаті общин передбачало вищий майновий ценз (у 600 фунтів для графств, 300 - містечок) і статус frее hоldеr'а протягом всього життя. Лише на початку ХІХст. до парламенту дістали доступ католики. У 1858р. вибраний перший єврей - барон Ротшильд. З 1858р. будь-який виборець старше за 21 рік і що відповідав виборчим обмеженням міг і бути вибраним в палату (тобто активне і пасивне виборче право ототожнилося). Не могли бути вибраними в палату іноземці, судді вищих судів, духівництво, що знаходяться під слідством, чиновники графств, особи, що отримували платню від корони і навіть пенсії від неї (з 1718р.).

Палата общин самостійно обирала свого спікера; окрім нього, був і секретар палати - чиновник що відав протоколами і актами. У ХVІІ-ХVІІІст. вміст парламентських дискусій формальний оголошенню не підлягало, і парламент нерідко збуджував переслідування по звинуваченню в наклепі проти тих, що висловлювалися про його діяльність. З 1771р. увійшло до практики друкування звітів про засідання палат. Поточна діяльність палат визначалася конституційними звичаями і статусами, багато хто з яких сходив до ХІVст. До 1854р. кодифікував і опублікований Регламент Палати общин. Засідання спочатку проходили з 8 годин ранку, в ХІХст. - увечері (з 5 годиною вечора для Палати лордів, з 4 до 15м. - для Палати общин).

Повноваження парламенту визначалися конституційним принципом його абсолютного верховенства і охоплювали практично будь-які питання: "Парламент має суверенну і непідконтрольну влада створювати закони, поширювати їх або обмежувати, відміняти, відгукувати і оживляти. Ця законодавча влада застосовується до всіх об'єктів духовним і тимчасовим, цивільним і військовим, підметом морському або кримінальному праву. Парламент є місце, яке британською конституцією помічено як місце влади абсолютною, навіть деспотичною частково належною існувати у всякій державі з необхідністю.

Парламент може міняти конституцію імперії, оновлювати її, так само як і перетворювати самого себе на іншій основі. Він може будь-яку не можливу річ, і те, що робить парламент не може робити жодна земна влада" Найбільший англійський правознавець ХVІІІст. Блекстон тут виділив якісні, важливі характеристики влади парламенту: суверенність, без граничність, не підконтрольність, поєднання поточної законодавчої і конституційної влади. В той же час вважалося що постанови і біллі парламенту не повинні перечити справедливості - в тій формі, яка була зафіксована правом. Основною формою діяльності парламенту було законодавство. З середини ХVІІІ ст. приймалося в середньому по 250 біллів в рік. У законодавчій процедурі перше місце належало Палаті общин. Зокрема лише вона могла ініціювати фінансові біллі (пов'язані з оподаткуванням і витрачанням державних коштів). У останньому процедура розрізнялася залежно від того, чи відносився законопроект до категорії приватних або публічних біллів.

Приватний білль був найчисленнішим типом закону. Пропозиція про таке міг внести будь-який виборець, що заручився підтримкою хоч би одного (свого) депутата. Він стосувався місцевих справ, що вимагають державного втручання. Приватний білль представлявся у вигляді петиції (і був як би продовженням цього права) і далі обговорювався в трьох по-особливому складених комітетах: постійному з 11 депутатів, комітеті відбору з 6 депутатів, проходження. Потім він вносився на розсуд Палати общин і голосувався, як правило, без детальних дебатів.

Публічний білль представляв, власне, в широкому сенсі закон. Його вносив уряд. Попереднє обговорення проводили спеціально створені депутатські комісії - як правило, по 5 депутатів. Кожен білль повинен був пройти три читання - різного значення і визначеності. Перше було формальним і не мало змістовного значення, тобто палата просто сповіщалася про проект. Друге було концепційним, і після нього відмічений проект (до 1849р, - переписаний на парламенті - !) прямував в комісію. Лише у третьому читанні власне затверджувався або відхилявся законопроект. Публічні біллі повинні були пройти розгляд обов'язково в кожній палаті парламенту протягом однієї сесії. Голосування в Палаті громад проводилося за принципом "Так" - "Ні", в Палаті лордів - "Згодні" - "Не згодні". Потім законопроект поступав через канцлера на твердження монархові.

З другої половини ХІХст. уряд почав надавати усе більш визначальну дію на законодавчу процедуру. З 1881р. увійшло до ужитку (у 1882р. закріплено в Регламенті) "правило спішності" згідно якому прем'єр-міністр бал в праві запропонувати Палаті громад обговорити білль поза встановленою черговістю в силу особливою державної ваги.

Депутати отримали право вимагати припинення дебатів (з 1887р.), і така резолюція обов'язково повинна була голосуватися. До цього хід дебатів ніяк не регламентувався, і їх тривалість балу довільної. Говорити депутати парламенту могли лише без яких-небудь записок. Тоді ж увійшло до практики правило "гільйотини": на обговорення законопроекту заздалегідь відводилося певний час, і якщо білль не був обговорений повністю, не обговорені частини ставилися на голосування без подальших дебатів.

Окрім законодавчої діяльності депутати парламенту мали повноваження запиту до уряду. З початку ХVІІІст. вони були формальні і зводилися до права ставити питання не підтримуючої властивості членові кабінету (тобто чи відома подія або явище уряду). З 1783р. воно було визнане офіційно. Проте за членами кабінету також було визнано право, відповідати або не відповідати на запити. Лише у 1869р. право парламентського запиту стало важливим конституційним звичаєм, і доля запиту була взаємозв'язана з довірою членам кабінету або всьому уряду.

Розвиток виборчого права ХVІІІ-ХІХ ст

Парламент конституційної монархії успадкував історичні принципи виборчого права, що склалися ще в період станової монархії. По суті, право посилати депутатів в Палату общин належало не громадянам, а їх корпораціям - територіальним (сільським), містам, університетам. Таке архаїчне виборче право приводило до значного нерівність навіть між тими категоріями громадян, яким це право взагалі було надане. Не така відповідність розглядувалася як важлива вада виборчої системи вже в ХVІІст. "Дотримання звичаю коли сенсу в нім вже нема… одна лише назва міста, від якого нічого не залишилося, окрім руїн, де майже немає жодних будов, окрім кошари, і немає жителів, окрім пастуха, а це місто посилають стільки ж представників у великі збори законодавців, як в ціле графство густонаселене і таке, що володіє великими багатствами" (Локк Д. Два трактату про правління. 2. З 157.)

В кінці ХVІІ на початку ХVІІ ст. виборче право як і раніше регулювалося законом 1414(!) р. Правом посилати представника в Палату общин розташовували вільні земельні тримачі (лицарі) з доходом не менше 40 шилінгів в рік (підтверджено в 1746р.) і що проживають в графстві до моменту обнародування указу про вибори. Аналогічні вимоги стосувалися і міських виборців. Але міста користувалися правом посилати депутатів лише у міру того, що подарувало ним статусу bоurg (містечка) від корони. Списки виборців складалися шерифами яким за можливі зловживання закон загрожував покаранням у вигляді штрафу і року тюремного висновку.

На підставі архаїчного виборчого права в Палату громад обиралися 558 депутатів, у тому числі 45 - від Шотландії (з 1801р. додалося ще 100 депутатів від Ірландії).

Значну частину складали представники міст (467 депутатів), потім від графств (186); 5 депутатів обирали університети Кембріджа і Оксфорда. . Проте на ділі най економічніше і соціально значиме в Британії до ХІХст. населення володіло нікчемним представництвом. Такі великі міста, як Бірмінгем, Манчестер, взагалі не посилали депутатів. Значну частину обирали жителі з тих. "містечок" яким по тих або інших причинах ці привілеї були надані ще в Середньовіччі. В кінці ХVІІІст. реальні 154 виборці посилали в Палату общин 307 депутатів. Для більшості і факт обрання був неочевидним: їх просто призначали за принципом особистої відданості, земельні магнати яким належали ці містечка на правах лендлордів (так, 84 магнати призначали до 150 депутатів; герцог Норфолк, що володів володіннями в різних графствах, таким чином, призначав 11 депутатів, інших герцогів - по 6-7). На пів анекдотична була ситуація з містечками Гатон і Олд Сарум, в кожному з яких один виборець посилав двох депутатів. Проте і такої простоти нерідко не вистачало для повного складу Палати: в кінці 18ст. нерідкі були газетні оголошення про запрошення стати депутатом за 2 тис. фунтів (вступ до Палати громад, окрім всього, вимагав сплати значного внеску - від 2 до 5 тисяч фунтів, до того ж депутати не отримували платні; це робило їх ще більш залежними від грошового мішка лендлордів або корпорацій).

Уряд оголосив про необхідність реформи виборчого права ще в 1782р. Проте лише через 50 років під тиском обставин і на користь ширших верств імущого населення королівства реформа була проведена[5] .

Виборча реформа 1832 року

Виборча реформа 1832р. відмовилася від представництва корпорацій і перейшла до територіального представництва населення; депутатські місця почали надаватися в зразковій залежності від кількості населення, проживаючих в містах. Спільна кількість місць в Палаті громад залишилася тією самою, але було зроблено перерозподіл: 56 з тих "гнилих містечок" були повністю позбавлені представництва, ще для 72 воно було скорочене або змінене. Деяким значним містам місця в Палаті громад були надані заново залежно від кількості жителів. Вводилися нові виборчі цензи: досягнення цивільного повноліття, сплата податку для бідних. Був приведений у відповідність з фінансовою діяльністю початковий майновий ценз: правом обирати володіли надалі власники землі або нерухомості в містах, що приносять дохід не менше 10 фунтів в рік (200 шилінгів). Вперше надавалося виборче право і тримачам землі копігольдерам (орендарем), але з вищим майновим цензом - в 50 фунтів. У результаті реформи кількість виборців зросла в півтора рази, але все одно значна частина підприємців, службовців, інтелігенції а також робочого класу (що став помітною соціальною силою країни після промислового перевороту) були позбавлені парламентського представництва і впливу на політику.

Радикальнішою стала виборча реформа 1862р. На її проведення значний вплив зробив рух чартиста 1830-1840рр., у програмах і хартіях якого важливе місце займала вимога загального чоловічого виборчого права. В ході реформи ще 38 містечок було позбавлено представництва і, навпаки, збільшені квоти для великих міст. У графствах вводилися виборчі округи, які користувалися правом на власну квоту депутатських місць. Був понижений майновий ценз до 5 фунтів для власників або орендарів землі, а також надано виборче право власникам або орендарям житлових будинків наймачам квартир певної майнової якості. Збереглися цензи осілості (мешкання протягом року) і необхідність сплати податку для бідних. Проте в цілому кількість виборців була збільшена. У соціальному відношенні право представництва отримали віднині не лише землевласники але і підприємці, заможні службовці, інтелігенція, робітники, міські торговці. По університетських округах виборче право представлялося таким, що мало вчені звання. У результаті виборчої реформи 1884р. було зроблено остаточне просування по шляху визнання загального чоловічого виборчого права. Право голосувати за депутатів було надане всім власникам землі або іншої нерухомості (з доходом від них не менше 10 фунтів) і практично всім квартиронаймачам (обмеження, що зберігаються, стосувалися можливостей службової підлеглості або використання офісів під житло). По реформі виборче право поширилося в рівній мірі і на жителів графств і міст.

Рівняння в правах населення міст і графств довершилося удосконаленнями виборчої системи в 1885р. Були сформовані виборчі округи з представництвом строго пропорційно чисельності населення: типовий округ - від 15 до 65 тис. жителів - посилав двох депутатів, великий - понад 65 тис. - три. Одночасно частково був обмежений принцип "подвійного голосування" (що існував раніше і вельми показовий): виборець, що володіє власністю в місті, не міг голосувати в графствах. Принцип зберігся лише для університетів.

Депутати, що перемогли на виборах, від округу визначалися тепер по мажоритарній системі: мандати діставалися кандидатом, що набрали відносну більшість голосів, хоч би ця більшість була далеко від більшості взагалі виборців і навіть від числа тих, що брали участь в голосуванні. У 1872р. у зв'язку із затвердженням принципу обов'язкової початкової освіти в країні склалася можливість для переходу до системи таємної подачі голосів (бюлетенями), що звичайно ж, більшою мірою відповідало ідеї вільної демократії. До цього голосування було відкритим і письмовим. Хоча вживання бюлетенів і закритість голосування одночасно відкривали дорогу великим фальсифікаціям, що прийшли на місце відкритого тиску на виборців.

Реформа парламенту істотно підняло авторитет його, народ в парламенті бачив владу, яка щось може вирішити. Хоча до ідеально парламенту було дуже далеко, але реформа ХVІІІст. істотно підвищила значущість парламенту в державі[6] .


Список використаної літератури

1. Глиняный В.П. История государства и права зарубежных стран.

2. Учебное пособие. Харьков: «Одиссей», 2000.

3. Графский В.Г. Всеобщая история государства и права. Москва: «Норма», 2000.

4. История государства и права зарубежных стран / Под ред. О.А. Жидкова и Н.А. Крашенинниковой. М.: Изд-во. Моск. ун-та. 1988. Ч.1. 1991. Ч.2, 1992.

5. История государства и права зарубежных стран / Под общей ред. проф. Жидкова О.А. и проф. Крашенинниковой Н.А. Москва, изд. М-НОРМА, 1997.

6. Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн. Київ “Атіка”, 2001.

7. Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн. Харків: “Право”, 2003.

8. Тищик Б.Й. Історія держави і права країн Стародавнього світу. Навч. посібник. Львів: “Світ”, 2001.

9. Тищик Б.Й. Держава і право Візантії. Текст лекцій. Львів, вид. юрид. ф-ту ЛНУ, 2003.

10.Тищик Б.Й. Історія держава і право Австрії та Австро-Угорщини (Х ст. – 1918 р.). Текст лекцій. Львів, вид. юрид. ф-ту ЛНУ, 2001.

11. Тищик Б.Й. Історія держава і право Середньовічної Польщі (Х ст. – 1795 р.). Навч. пос. Львів, вид. юрид. ф-ту ЛНУ, 2003.

12. Тищик Б.Й. Історія держави і права Сполучених Штатів Америки (ХУІІІ – 1918 рр.). Навч.посібник. – Львів, 2007.

13. Тищик Б.Й. Історія держави і права Франції (1789-1918 рр.): Навч.посібник. – Львів, 2008.

14. Черниловский З.М. История государства и права зарубежных стран. Москва 1996.

15. Федоров К.Г. Історія держави і права зарубіжних країн. Київ: “Вища школа”, 1994.


[1] Глиняный В.П. История государства и права зарубежных стран. Учебное пособие. Харьков: «Одиссей», 2000

[2] История государства и права зарубежных стран / Под ред. О.А. Жидкова и Н.А. Крашенинниковой. М.: Изд-во. Моск. ун-та. 1988. Ч.1. 1991. Ч.2, 1992

[3] История государства и права зарубежных стран / Под общей ред. проф. Жидкова О.А. и проф. Крашенинниковой Н.А. Москва, изд. М-НОРМА, 1997.

[4] Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн. Київ “Атіка”, 2001

[5] Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн. Харків: “Право”, 2003.

[6] Тищик Б.Й. Історія держави і права країн Стародавнього світу. Навч. посібник. Львів: “Світ”, 2001

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:50:11 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
08:46:39 29 ноября 2015

Работы, похожие на Контрольная работа: Станово-представницька монархія в Англії. Виникнення парламенту, його компетенція. Статути і ордонанси

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(151204)
Комментарии (1843)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru