Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Конституційні обов’язки громадян України

Название: Конституційні обов’язки громадян України
Раздел: Рефераты по государству и праву
Тип: реферат Добавлен 05:06:48 04 ноября 2010 Похожие работы
Просмотров: 326 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

ЗМІСТ

ВСТУП.. 2

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОБОВ’ЯЗКІВ ЯК СКЛАДОВОЇ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ОСОБИ.. 3

1.1 Загальні засади правового статусу особи. 3

1.2 Зв'язок прав і обов'язків. 8

РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА КОНСТИТУЦІЙНИХ ОБОВ'ЯЗКІВ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ.. 12

2.1 Рівність обов’язків. 12

2.2 Додержання Конституції та законів України. 13

2.3 Захист Вітчизни. 13

2.4 Охорона культурної спадщини. 17

2.5 Обов’язок по охороні довкілля. 17

2.6 Повага до честі та гідності інших людей. 18

2.7 Обов'язок набуття повної загальної середньої освіти та піклування про дітей 18

2.8 Сплата податків. 22

РОЗДІЛ 3. ПРАВОВІ НАСЛІДКИ НЕВИКОНАННЯ ОБОВ’ЯЗКІВ.. 25

ВИСНОВКИ.. 28

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.. 29

ВСТУП

Актуальність теми. Самовизначення народу, що є передумовою його вільності, самою по собі недостатньо для того, щоб права і свободи людини стали реальністю. Вкрай важливою підвалиною можливості їх реалізації є формування громадянського суспільства і побудова правової держави, яка забезпечує використання прав і свобод людини в законодавчо встановлених, достатньо гнучких межах, що обумовлені як природою самого права, так і суспільними обставинами. Мова йде про підкріплення особистих прав, свобод, обов'язками людини і громадянина, що є соціальними за своєю суттю.

Тому в “Загальних засадах” Конституції введені в дію вкрай важливі положення; головним обов'язком держави є утвердження й забезпечення прав і свобод людини та встановлення такого правового порядку, за яким ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.

Об’єктом роботи є правовідносини, що складаються між особами та іншими державними та неурядовими інституціями щодо забезпечення виконання конституційних обов’язків.

Предметом курсової роботи є норми Конституції України, міжнародних актів у сфері прав людини, сучасного вітчизняного законодавства, а також праці науковців.

Методи дослідження. Для вирішення завдань дослідження в роботі використовується комплекс методів наукового пізнання: системний метод; історико-правовий метод; формально-юридичний метод; порівняльно-правовий метод; системно-функціональний метод; статистичний метод; метод спостереження.

Розвиток України як сучасної демократичної держави вимагає подальшого дослідження фундаментальних засад конституційних положень, які в тому числі визначають конституційні обов’язки осіб та громадян.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОБОВ’ЯЗКІВ ЯК СКЛАДОВОЇ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ОСОБИ

1.1 Загальні засади правового статусу особи

Правовий статус особи — це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов'язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб'єкт права (тобто як такий, що має правосуб'єктність) координує своє поведінку в суспільстві.

Терміни «особа», «людина», «громадянин» вживаються конституцією і законодавством. У соціальному плані вони означають членів суспільства. У політичному плані відповідно до конституції особа виступає як громадянин, особа без громадянства, іноземний громадянин, біженець або змушений переселенець. Під правовим становищем особи розуміється юридичний статус громадянина. Правовий статус особи без громадянства, іноземного громадянина — самостійні категорії, однак, зважаючи на те що вони формуються на основі правового становища громадянина певної держави, доцільно говорити про правове становище особи в цілому. Поняття «правовий статус особи» і «правове становище особи» є рівнозначними[1] .

Правове становище людини і громадянина, як у цілому, так і окремо, обумовлюється особливостями соціального статусу, що існує в даний період розвитку суспільства і держави. Соціальний статус особи залежить від сутності соціального укладу, в умовах якого він складається і функціонує. На нього впливає безліч факторів. Основними з них є праця і власність як основа формування громадянського суспільства. У перспективі праця (що створює для кожного гідний суспільному прогресу стандарт життя) і власність (що розвивається і примножується в різноманітних формах і видах) визначатимуть місце і роль людини в суспільстві, її соціальний і юридичний статус.

Правовий статус особи відображає юридичне закріплення досягнутого суспільством обсягу свободи особи. Він ґрунтується на сучасному вченні про свободу, в підвалинах якого лежать такі ідеї.

1. Усі люди вільні від народження, і ніхто не має права відчужувати їх природні права. Забезпечення і охорона цих прав є головним обов'язком держави.

2. Свобода особи полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншій особі.

3. Межі свободи можуть визначатися законом, який відповідає праву, а право є мірою свободи.

4. Обмеження прав є можливим виключно з метою сприяння досягненню загального добробуту в демократичному суспільстві[2] .

Особа перетворюється на суб'єкта права не автоматично. Вона визнається такою законами держави і насамперед її конституцією. Для успішного реформування суспільства і держави в демократичному напрямку необхідно, щоб правовий статус особи був юридичне чітким, вбирав у себе загальнолюдські досягнення в галузі прав людини.

У трактуванні правового статусу особи серед вчених немає єдності. Нерідко до його структури вводяться, крім прав, свобод, обов'язків, ще й громадянство, законні інтереси, гарантії[3] . Зазначені категорії є або передумовами правового статусу, або його умовами, супроводжують його, примикають до нього, але не складають його структуру.

Відомо, що інтерес передує правам і обов'язкам незалежно від того, чи знаходить він пряме закріплення в законодавстві, чи просто підлягає правовому захисту з боку держави. Як категорія позаправова або «доправова» інтерес закріплюється не тільки в конкретних правових розпорядженнях, а й у принципах права. Він сприяє формуванню правової настанови особи. Можливо виділення законного інтересу як елемента структури соціального, а не правового статусу.

Громадянство як певний політико-юридичний стан є передумовою набуття індивідом правового статусу громадянина конкретної держави в повному обсязі. Воно визначає формування правового становище особи і особливостей конституційних основ її статусу.

Гарантії реалізації прав і обов'язків істотно впливають на зміст і соціальне значення правового статусу особи. Без створення державою умов для здійснення прав, свобод, обов'язків вони залишаться «заявами про наміри». Однак загальносоціальні (економічні, політичні, ідеологічні та ін.) і спеціально-соціальні (юридичні) гарантії є факторами реалізації правового статусу особи, а не елементами структури його системи.

Існують різні підходи до питання про співвідношення правосуб'єктності і правового статусу: одні вчені вважають правосуб'єктність передумовою правового статусу, другі схильні включати її в правовий статус як структурний елемент, треті називають правосуб'єктність більш об'ємною категорією, яка вбирає в себе правовий статус.

Правосуб'єктність (праводієздатність) належить до умов набуття правового статусу, тому що вона полягає в здатності особи мати права, виконувати обов'язки, нести відповідальність. Однак цим її призначення не вичерпується. Без правосуб'єктності неможливо визначити правовий статус фізичної і юридичної особи: спеціальна правосуб'єктність впливає на спеціальний статус, а індивідуальна правосуб'єктність значною мірою характеризує індивідуальний статус. Правосуб'єктність сприяє встановленню відмінності правового статусу від інших соціальних статусів особи — економічного, політичного, етнічного та ін.

Термін «правосуб'єктність» застосовується до суб'єктів права — учасників правовідносин. Термін «правовий статус» вживається для характеристики правового становища особи в цілому. Припускаючи наявність правосуб'єктності, правовий статус особи є свого роду інструментом, який систематизує норми про суб'єкта права (його права, свободи, обов'язки, відповідальність) і приводить їх у стійкий стан. Тому правосуб'єктність як важливий «опорний» інститут (фундамент) набуття правового статусу фізичною або юридичною особою може бути включена до складу правового статусу[4] .

Правовий статус громадянина, іноземця чи особи без громадянства безпосередньо виражає його правосуб'єктність, котру, як записано в Загальній декларації прав людини ООН, зобов'язані визнавати всі держави. Він містить у собі основні невідчужувані права людини, як правило, закріплені в конституції демократичної держави.

Юридична відповідальність також є елементом правового статусу, що особливо виявляється при аналізі спеціального статусу посадової особи. Вторинність юридичної відповідальності стосовно суб'єктивного юридичного обов'язку не виключає необхідності розглядати її як структурний елемент правового статусу.

Структура правового статусу особи може бути представлена у вигляді таких елементів: правосуб'єктність; права; свободи; обов'язки; відповідальність (має вторинний характер — реалізується в результаті вчиненого правопорушення або в зв'язку з невиконанням компетенції чи перевищенням її обсягу. В останньому разі йдеться про правовий статус посадової особи).

Види правових статусів особи: загальний; спеціальний; індивідуальний.

Загальний - статус особи як громадянина держави закріплений у конституції і конституційних законах. Він є загальним, узагальненим і однаковим для всіх незалежно від національності, релігійних переконань, соціального стану; характеризується стабільністю і визначеністю; передбачає рівність прав і обов'язків громадян, рівність їх перед законом; є засадничим для всіх інших; є основою для набуття конкретних суб'єктивних прав, покладення обов'язків і несення відповідальності.

Спеціальний - статус особи як представника тієї чи іншої соціальної групи, відокремленої за певним юридико-значущим началом (родом діяльності, віком та ін.), який наділений відповідно до законів та інших нормативних актів спеціальними, додатковими, правами і обов'язками, обумовлений особливостями становища особи і потребами її функціональної спеціальної активності (студент, пенсіонер, військовослужбовець, посадова особа та ін.); є загальним для певного кола осіб. Спеціальний статус доповнює (статус депутата) або обмежує (статус рецидивіста) загальний правовий статус, тобто коректує його. На відміну від загального статусу, який є постійним, спеціальний статус має минущий характер.

Індивідуальний - статус особи як індивідуума, який становить персоніфіковані права і обов'язки в їх конкретних, природних і набутих здібностях і особливостях (стать, вік, родинний стан, стан здоров'я, релігійні переконання тощо), відрізняється рухливістю: змінюється відповідно до тих змін, що відбуваються в житті людини.

Виходить свого роду «мотрійка», яка складається із трьох видів статусів у одного суб'єкта права. Вони нашаровуються один на одного і на практиці нероздільні. В основі всіх статусів знаходиться статус людини (відповідно до міжнародних прав людини). Загальний правовий статус у всіх громадян — один, спеціальних статусів (різноманітних) — багато, індивідуальних -стільки, скільки осіб проживає в державі.

Правове становище конкретної фізичної особи може розглядатися як сума загального, спеціального та індивідуального статусів, співвідношення яких варіюється залежно від конкретних ситуацій[5] .

Слід зазначити, що спеціальні статуси, які конкретизують загальний правовий статус на рівні окремих соціальних груп, відрізняються різноманітнішою галузевою гамою, ніж загальний статус, який визначається конституцією.

Спеціальні статуси можуть міститися в рамках однієї галузі права (наприклад, державно-правовий статус депутата, цивільно-правовий статус підприємця, трудовий статус пенсіонера, процесуальне-правові статуси експерта-криміналіста, обвинуваченого та ін.) або мати комплексний характер (статус посадової особи, неповнолітнього, військовослужбовця та ін.).

Відмежування спеціального статусу однієї особи від усіх інших осіб здійснюється у площині її правосуб'єктності, головним чином дієздатності, оскільки правоздатність є однаковою і рівною для всіх. Так, право на заняття підприємницькою діяльністю і на створення акціонерного товариства — елемент правоздатності кожного, однак реалізувати його може лише особа, яка належить до соціальної групи підприємців. Тут виявляється специфічна дієздатність, яка може бути як внутрішньогалузевою (у такому разі вона виступає особливим видом галузевої дієздатності), так і міжгалузевою. Вона впливає на співвідношення спеціального статусу з галуззю права, тому що служить визначальною передумовою його виникнення.

Види правових статусів особи за суб'єктами:

- статус громадян, іноземців, осіб без громадянства, осіб з подвійним громадянством, біженців, українських громадян, що перебувають за кордоном;

- статус службових і посадових осіб (депутата, міністра, судді, прокурора, голови обласної державної адміністрації та ін.);

- статус осіб, що працюють в екстремальних умовах (на оборонних об'єктах, секретних виробництвах) та ін[6] .

1.2 Зв'язок прав і обов'язків

Обов'язок це забезпечена законом міра належної поведінки, якій слідує зобов'язана особа відповідно до правомірних вимог. Навряд чи є необхідність включати у визначення вказівку на те, що зобов'язана особа слідує належній поведінці не тільки відповідно до вимог, але і в цілях задоволення що визнаються законом інтересів правомочного. Включення інтересу в поняття суб'єктивного права викликає заперечення. В ще більшій мірі це відноситься до визначення поняття обов'язку. Включення поняття інтересу правомочного у визначення обов'язку могло б служити підставою для суб'єктивної оцінки зобов'язаних інтересів правомочного, що не сприяє визначенню зв'язку прав і обов'язків.

Навряд чи доцільно включати у визначення обов'язку і вказівку на те, що правомочна особа може вимагати виконання обов'язків, спираючись на апарат державного примусу. Можливість застосування заходів державного примусу для здійснення правовідносин виділяє його з інших видів суспільних відносин. Проте немає потреби підкреслювати таку можливість при визначенні кожного з елементів правовідносин. Вимагаючи дотримання обов'язків, правомочний суб’єкт спирається на своє право. Це означає, що у разі потреби для реалізації права можуть бути застосований заходи державного примусу.

На відміну від права тобто заходів можливої поведінки, обов'язок є належною поведінкою, яка перетворюється на дійсне залежно від волі правомочного суб’єкту здійснити своє право. Таким чином, може скластися враження, що обов'язок теж є певною мірою можливості, яка реалізується насправді по волі правомочної особи[7] .

Це справедливо для деяких видів правовідносин, в яких здійснення права повністю залежить від волі правомочного. Проте в багатьох правовідносинах, особливо в тому широкому і важливому колі правовідносин, який опосередковує управління економікою і іншими галузями життя суспільства, складне переплетення взаємних прав і обов'язків спонукає правомочного до реалізації свого права. Отже, обов'язок в переважній більшості випадків є соціальною реальністю. Це знаходить своє віддзеркалення і в термінології: говорять про здійснення права і про виконання обов'язку.

Звичайно, не можна заперечувати значення волі і при виконанні обов'язку. У виконанні дій, що становлять зміст обов'язку, може бути вкладена ініціатива, і, навпаки, виконання обов'язку може бути формальним, неадекватним. Нарешті, можливі випадки ухилення від виконання обов'язку. Тому правова норма покликана стимулювати зацікавленість зобов'язаної особи в належному виконанні обов'язку.

Як правило, порушення обов'язку (його невиконання або неналежне виконання) призводить до певного правового результату — застосування заходів державного примусу. Проте досвід показує, що найефективнішими виявляються ті засоби дії, які створюють зацікавленість зобов'язаної особи у виконанні обов'язку. Так, заходи заохочення, перспектива просування працівника залежно від виконання ним своїх трудових обов'язків мають істотне значення для їх виконання. Зацікавленість у виконанні обов'язку може бути різною: для одних це матеріальне заохочення, для інших — можливість просування на більш цікаву роботу хоча і не пов'язану з матеріальною вигодою, для третіх — умови для самостійної творчої праці і т. і. Про це свідчать дані конкретних соціальних досліджень[8] .

Нерозривний зв'язок державної і суспільної оцінки поведінки має велике і все зростаюче значення в стимулюванні до виконання громадянами і організаціями їх обов'язків в різних правовідносинах.

Специфічним правовим засобом, направленим на те, щоб веління норми реалізувалося в актах реальної поведінки, є встановлюваний в правовідносинах зв'язок прав і обов'язків. Цей зв'язок залежить від характеру регульованих відносин і відрізняється великою різноманітністю.

Безпосередній, прямий зв'язок права з точно відповідаючим йому обов'язком характеризує далеко не всі правовідносини. У правовій науці розрізняються два види зв'язку прав і обов'язків: абсолютні права, при яких праву правомочної особи протистоїть обов'язок невизначеного кола суб'єктів утримуватися від порушення права, і відносні права, при яких праву правомочної особи протистоїть обов'язок конкретної особи або осіб вчинити певні дії або утриматися від них.

Розрізнення двох типів зв'язку прав і обов'язків — абсолютного і відносного, активного і пасивного — має безперечне практичне значення, але є лише першим наближенням до класифікації зв'язку прав і обов'язків і не охоплює всього багатства конкретних видів зв'язку, що не включаються в традиційний тип абсолютних прав. Так, в деяких відносинах правомочна особа може здійснити своє право шляхом своїх дій, не потребуючи при цьому дій інших осіб. Виконання обов'язку утримуватися від порушення права реалізується у всіх випадках незалежно від поведінки зобов'язаної особи.

У деяких випадках поєднання прав і обов'язків, інтересів правомочних і зобов'язаних не створює ефективного стимулу для того, щоб дана поведінка дала оптимальний для суспільства результат[9] .

РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА КОНСТИТУЦІЙНИХ ОБОВ'ЯЗКІВ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ

2.1 Рівність обов’язків

Обов'язки є невід'ємною складовою частиною (елементом) конституційно-правового статусу людини і громадянина. Обов'язки тісно пов'язані з правами та свободами. Це підтверджує і закріплення прав, свобод і обов'язків людини і громадянина в єдиному розділі Конституції України.

Закріплені в Конституції обов'язки визначаються як конституційні обов'язки людини і громадянина України.

Як і права людини, конституційні обов'язки людини стосуються найважливіших сфер життєдіяльності особи, суспільства і держави. Вони стосуються здійснення прав особи, політичної, економічної, соціальної, культурної та інших сфер діяльності.

Рівність обов'язків торкається кожного громадянина і безпосередньо пов'язаний з рівністю прав і свобод. В практичному плані він означає, що жоден громадянин не повинен звільнятися або ухилятися від обов'язків, цей тягар в рівній мірі розповсюджується на всіх громадян.

Проте в Україні перебуває та проживає багато осіб, що не є громадянами. Конституція не звільняє їх від деяких обов'язків (платити податки, зберігати природу), в той же час за ними закріплено багато прав і свобод.

Але деякі обов'язки на цих осіб не розповсюджуються, вони властиві тільки громадянам (захищати Вітчизну і ін.)[10] .

2.2 Додержання Конституції та законів України

Обов'язок додержувати Конституції і законів України є одним із найважливіших обов'язків людини і громадянина, передбачений ст. 68 Конституції України. Цей обов'язок має загальне значення і не має винятків. Він стосується всіх осіб, які знаходяться на території України, як громадян, так і негромадян України.

Цей конституційний обов'язок передбачає додержання насамперед Конституції України як акта прямої дії, тобто дотримання конституційної законності.

Водночас він поширюється і на виконання інших законів України, які складають систему чинного законодавства, тобто дотримання принципу законності.

Крім загального обов'язку дотримуватись Конституції України і законів, у Конституції України низкою інших статей передбачається обов'язок заборонного характеру у вигляді заборони для громадян здійснювати ті чи інші дії. Так, у Конституції України передбачена заборона утворення і діяльності політичні партій та громадських об'єднань, програмні цілі або дії яких спрямовані ні ліквідацію незалежності України.

На території України, як передбачено ст. 17 Конституції України, забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом.

При цьому незнання законів не є підставою і не звільняє нікого від юридичної відповідальності при їх невиконанні чи порушенні[11] .

2.3 Захист Вітчизни

Обов'язок захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів. Захист Вітчизни насамперед регулюється Законом України від 6 грудня 1991 року «Про оборону України». Ним передбачається, що кожний громадянин України, незалежно від національності, расової приналежності, віросповідання, ідеологічних переконань, трудової чи іншої діяльності зобов'язаній захищати Україну від посягань, підтримувати громадський порядок та інше.

Проходження військової служби громадянами України відбувається у відповідності з Законом України від 25 березня 1992 року «Про загальний військовій обов'язок та військову службу».

Загальний військовий обов'язок встановлюється для підготовки населення до захисту України, а також з метою комплектування Збройних Сил України, Служби безпеки, Прикордонної служби, Цивільної оборони, Управління охорони вищих посадових осіб України та інших військовій формувань. Він включає підготовку громадян до військової служби, приписки до призовних дільниць, призов на військову службу, проходження за призовом або добровільної військової, альтернативної служби та ін[12] .

Крім того необхідно зазначити, що економічна та інформаційна безпека є важливими складовими національної безпеки України, під якою прийнято розуміти стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від реальних та потенційних внутрішніх і зовнішніх загроз у державно-політичній, економічній, соціальній, екологічній та інформаційній сферах.

Обов'язок, передбачений ч. 1 статті 17 Конституції, покладається на всі державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації, на всіх громадян України та їх об'єднання. Конституція також визначає у ст. 107 спеціальний орган - Раду національної безпеки і оборони України, який координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони.

Спеціальне завдання щодо оборони України у ч. 2 даної статті покладається на Збройні Сили України, які згідно з Законом України “Про оборону України” від 6 грудня 1991 р. є військовою державною структурою, призначеною для збройного захисту суверенітету, незалежності, територіальної цілісності та неподільності України від нападу ззовні (ст. 13). Принципи побудови Збройних Сил України, їх чисельність та склад, порядок комплектування, дислокації та мобілізації визначаються Законом “Про Збройні Сили України” від 6 грудня 1991 р. та іншими актами законодавства України. Вони складаються з таких видів: сухопутні війська (війська наземної оборони), військово-повітряні сили (війська оборони повітряного простору), військово-морські сили.

Справу державної безпеки Закон “Про Службу безпеки України” від 25 березня 1992 р. покладає на Службу безпеки України - державний правоохоронний орган спеціального призначення. Цей закон уточнює: “На Службу безпеки покладається у межах визначеної законодавством компетенції захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб” (ст. 2)[13] .

До завдань Служби безпеки України також входить попередження та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Відповідно до Закону “Про державний кордон України” від 4 листопада 1991 р. державний кордон України є недоторканним. Будь-які порушення його рішуче припиняються. Закон визначає, що охорона державного кордону України на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах покладається на Прикордонні війська України, а в повітряному просторі - на війська повітряної оборони України. Правовий статус Прикордонних військ України визначається Законом “Про Прикордонні війська України” від 4 листопада 1991 р.

У межах своєї компетенції у забезпеченні державної безпеки і захисті державного кордону беруть участь (сприяють) внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України, правовий статус яких визначається Законом “Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України” від 26 березня 1992 р. з наступними змінами, міліція, правовий статус якої визначається Законом “Про міліцію” від 20 грудня 1990 р. з наступними змінами, та деякі інші державні структури, правовий статус яких нині визначається підзаконними актами.

Конституція передбачає, що Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з іншою антиконституційною метою.

Згідно з Конституцією створення і функціонування будь-яких незаконних збройних формувань заборонено. Чинним законодавством встановлена кримінальна відповідальність за найманство і створення не передбачених законодавством воєнізованих формувань чи груп. Зокрема, в останній роз'яснено, що під воєнізованим слід розуміти формування чи групу, які мають організаційну структуру військового типу, а саме: єдиноначальність і підпорядкованість, дисципліну, а також в яких проводиться військова або стройова чи фізична підготовка[14] .

Положення про неприпустимість розміщення іноземних військових баз зумовлено специфікою виникнення нашої держави. Воно цілком відповідає тому принципу Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., за яким проголошено про її намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою.

2.4 Охорона культурної спадщини

Обов'язок охорони культурної спадщини, відшкодовувати завдані збити передбачений ст. 66 Конституції України.

Дбати про збереження культурної спадщини зобов'язує громадян ст. 11 Основ законодавства України про культуру. Вимоги щодо охорони пам'яток історії та культури, які належать громадянам та знаходяться на землях, наданих громадянам у користування, а також при здійсненні будівельних робіт, веденні розкопок і розвідок пам'яток археології та щодо інших випадків користування даного роду пам'ятками визначаються Законом “Про охорону і використання пам'яток історії та культури”. Цей закон встановлює, що особи, які завдали шкоду пам'ятці історії та культури або її охоронній зоні, зобов'язані відновити в попередньому стані пам'ятку або вказану зону, а при неможливості цього - відшкодувати заподіяні збитки[15] .

2.5 Обов’язок по охороні довкілля

Обов'язок не заподіювати шкоди природі передбачається в Конституції України. Необхідність забезпечити охорону довкілля є одним з найголовніших завдань як держави, так і кожної людини. Це пов'язано зі значними негативними наслідками, до яких призводить невиконання екологічних вимог.

Обов'язок, що покладено на кожного члена суспільства ст. 66 Конституції, урегульований в чинному законодавстві. Так, Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища”, прийнятий 25 червня 1991 р., зобов'язує громадян раціонально використовувати природні ресурси, здійснювати заходи щодо запобігання псуванню, забрудненню, виснаженню природних ресурсів, негативному впливу на стан навколишнього природного середовища. Якщо об'єктам природи заподіяна шкода, то розмір її визначається за спеціальними таксами відносно об'єктів тваринного світу, лісів; за спеціальними методиками визначення збитків, заподіяних рибному господарству, водним ресурсам, а також внаслідок забруднення атмосферного повітря. В інших випадках розмір збитків визначається за фактичними витратами, необхідними для відновлення порушеного стану природних ресурсів.

Чинне законодавство встановлює правило, за яким у разі відмови в добровільному відшкодуванні збитків, заподіяних порушеннями порядку використання і охорони природних ресурсів, пам'яток історії та культури, відповідні спори вирішуються в судовому порядку[16] .

2.6 Повага до честі та гідності інших людей

Обов'язок поважати честь і гідність інших людей, не посягати на їхні праве і свободи. Цей конституційний обов'язок є найважливішою умовою дотримання законності і правопорядку в суспільстві та державі. Він закріплений у ст. 68 Конституції України і передбачає обов'язок кожного не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Дотримання цього обов'язку значною мірою унеможливлює конфлікти між окремими особами або мінімізує їх.

2.7 Обов'язок набуття повної загальної середньої освіти та піклування про дітей

Нарівні з визначенням права кожної особи в Україні на освіту, ст. 53 Конституції України передбачає обов'язок кожного мати повну загальну середню освіту. Цей обов'язок забезпечується насамперед державою та батьками неповнолітніх дітей.

Відповідно до статті 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права Конституція визнає право на освіту за кожною людиною, незалежно від її статі, раси, національності, соціального і майнового стану, роду та характеру занять, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, стану здоров'я та інших обставин. Це право забезпечується: розгалуженою мережею закладів освіти, заснованих на державній та інших формах власності, наукових установ, закладів післядипломної освіти; відкритим характером закладів освіти, створенням умов для вибору профілю навчання і виховання відповідно до здібностей та інтересів громадянина; різними формами навчання - очною, вечірньою, заочною, екстернатом, а також педагогічним патронажем.

Вимоги до змісту, обсягу і рівня освітньої та фахової підготовки встановлюються державними стандартами освіти. Вони є основою оцінки освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівня громадян незалежно від форм одержання освіти.

З метою забезпечення певного рівня освіти в Україні ст. 53 Конституції встановлює вимогу щодо обов'язкового отримання повної загальної середньої освіти. Держава бере на себе обов'язок щодо забезпечення доступності і безоплатності дошкільної, повної загальної середньої та професійної освіти в державних і комунальних навчальних закладах. Це здійснюється шляхом створення різних типів дошкільних, середніх загальноосвітніх, професійно-технічних закладів, які в залежності від свого призначення падають можливість отримати освіту всім дітям незалежно від віку, фізичного і розумового стану, життєвого рівня сім'ї, а також забезпечують виховання і навчання дітей-сиріт, дітей і підлітків, що потребують соціальної реабілітації. Особливо обдарованим дітям держава надає підтримку і заохочення (стипендії, направлення на навчання і стажування до провідних вітчизняних і закордонних освітніх, культурних центрів і т. ін.)[17] .

До конституційних обов'язків держави відноситься забезпечення розвитку вищої і післядипломної освіти. Вищі заклади освіти незалежно від форми власності підрозділяються на чотири рівні акредитації, кожен з яких дає змогу готувати фахівців певного освітньо-кваліфікаційного рівня. В державних і комунальних закладах громадяни згідно зі ст. 53 мають право безоплатно отримати вищу освіту. Прийом громадян в ці заклади здійснюється на конкурсній основі відповідно до здібностей.

Учні та студенти мають право на забезпечення стипендіями, гуртожитками, інтернатами у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів.

Післядипломна освіта (одержання нової кваліфікації, нової спеціальності та професії на основі раніш здобутої у закладах освіти) здійснюється закладами післядипломної освіти (академії, інститути, центри підвищення кваліфікації та ін.) на договірних засадах з підприємствами і організаціями з урахуванням державного контракту (замовлення).

Розвиваючи демократичні здобутки, відображені в чинному законодавстві, Конституція сприйняла положення Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 р., де гарантувалося створення належних умов для розвитку всіх національних мов і культур, право вільного користування рідними мовами в усіх сферах суспільного життя, включаючи освіту, та закону “Про національні меншини в Україні” від 25 червня 1992 року, ст. 6 якого гарантує користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови представникам національних меншин у державних навчальних закладах або через національні культурні товариства. Тобто Конституцією встановлено положення, яке можна розцінити більш демократичним у порівнянні з міжнародно-правовими угодами, що здебільшого містять тільки вимоги щодо забезпечення права національних меншин використовувати свою мову в приватному житті.

Обов'язок піклування про дітей та про непрацездатних батьків передбачено всі. 51 Конституції України. Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Сімейним кодексом України передбачає обов'язок батьків у вихованні дітей, обов'язок утримувати своїх неповнолітніх дітей і непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги.

Рівність жінки і чоловіка полягає в тому, що вони мають однакові за кількістю і змістом права та обов'язки. Але в одних випадках кожен з подружжя має права незалежно від прав іншого подружжя, в інших - можливість використання прав одним подружжям залежить від поведінки другого. Так, хоча подружжя має рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, яке є їх спільною сумісною власністю, кожен з подружжя розпоряджається спільною власністю за взаємною згодою.

У Сімейному кодексі України міститься ряд норм, які безпосередньо передбачають рівність кожного з подружжя у вирішенні питань життя сім'ї. Так, питання виховання дітей та інші подібні вирішуються подружжям спільно, кожен з подружжя має право на вільний вибір занять, професії і місця проживання. В інших випадках рівність чоловіка і жінки (батька і матері) забезпечується встановленням для них однакових прав і обов'язків.

Діти зобов'язані піклуватися про батьків і надавати їм допомогу.

Утримання непрацездатних батьків (пенсіонерів, інвалідів І і II групи), які потребують допомоги, є обов'язком їх повнолітніх дітей. При ухиленні від цього обов'язку кошти на утримання батьків стягуються в судовому порядку. Повнолітні діти, які сплачують аліменти на батьків, можуть бути притягнуті до участі в додаткових витратах, викликаних винятковими обставинами (тяжка хвороба, каліцтво, оплата праці осіб, які доглядають за батьками, та ін.). Діти можуть бути звільнені від обов'язків щодо утримання своїх батьків і стягнення витрат по догляду за ними, лише коли судом буде встановлено, що батьки свого часу ухилялися від виконання батьківських обов'язків.

Сім'я, дитинство, материнство і батьківство перебувають під захистом держави. Держава виявляє піклування про сім'ю шляхом створення і розвитку широкої мережі пологових будинків, дитячих ясел і садків, шкіл-інтернатів та інших дитячих закладів. організації і вдосконалення служби побуту та громадського харчування, виплати допомоги в разі народження дитини, надання допомоги і пільг одиноким матерям і багатодітним сім'ям, а також інших видів допомоги сім'ї у відповідності із Законом України “Про державну допомогу сім'ям з дітьми” від 21 листопада 1992 р. Охорона інтересів матері і дитини забезпечується спеціальними заходами по охороні праці і здоров'я жінок: створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством: правовим захистом, матеріальною та моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання відпусток по вагітності і пологах, по догляду за дитиною та інших пільг вагітним жінкам та матерям.

2.8 Сплата податків

Обов'язок сплати податків і зборів вперше передбачений у ст. 67 Конституції України. Конституція зобов'язує кожного сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Крім того, усі громадяни зобов'язані щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за кожен минулий рік у порядку, визначеному законодавством.

Система оподаткування в Україні, види податків, зборів та інших обов'язкових платежів й інші питання податкового характеру регулюються Законом України «Про систему оподаткування».

Що стосується особливостей сплати податків громадянами, то вони визначаються законодавством України.

Одним з конституційних є обов'язок осіб, які отримують доходи від трудової, інтелектуальної і творчої діяльності, а також з інших джерел, брати участь у формуванні державного та місцевих бюджетів шляхом сплати податків і зборів.

Указом Президента України від 22 серпня 1996 р. на базі податкових інспекцій утворюються державні податкові адміністрації.

Загальнодержавний бюджет забезпечує необхідними коштами фінансування заходів у галузі економічного і соціального розвитку, що мають загальнодержавне значення, а бюджет Автономної Республіки Крим, місцеві бюджети - заходів економічного і соціального розвитку, здійснюваного державними органами Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування і місцевими державними адміністраціями.

Прибутковий податок з громадян, податок на фонд оплати праці членів колективних сільськогосподарських підприємств, плата осіб за патенти на зайняття індивідуальною підприємницькою діяльністю, плата з власників транспортних засобів, плата за землю та деякі інші податки і збори зараховуються повністю до місцевих бюджетів.

Громадяни сплачують прибутковий податок у відповідності з Декретом Кабінету Міністрів України “Про прибутковий податок з громадян”. У його основу покладено принцип: рівні доходи - рівні податки. Декретом застосовується рівний підхід до оподаткування доходів громадян незалежно від того, з яких джерел їх було отримано. Досягається це шляхом обчислення податку з сукупного річного доходу за єдиною шкалою ставок податку. Декретом встановлені і пільги окремим категоріям громадян у сплаті податків. Ці пільги полягають у звільненні від сплати податків або ж у зменшенні їх розмірів[18] .

Контроль за дотриманням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати податків, зборів та інших платежів і внесків до державних цільових фондів, встановлених законодавством України, здійснюється державними податковими адміністраціями. Їх функції і компетенція, в тому числі у питаннях притягнення злісних неплатників податку до адміністративної відповідальності, визначені Законом “Про державну податкову службу в Україні”.

Відповідно до Конституції всі громадяни України зобов'язані здавати до податкових адміністрацій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи в минулому році. На підставі декларацій, документальних перевірок за місцем отриманих доходів податкові адміністрації в разі виявлення порушень податкового законодавства вимагають їх усунення, а за наявності підстав накладають адміністративні стягнення на громадян, винних у неподанні або несвоєчасному поданні декларацій про доходи чи включенні до декларацій перекручених даних та в інших порушеннях податкового законодавства.

РОЗДІЛ 3. ПРАВОВІ НАСЛІДКИ НЕВИКОНАННЯ ОБОВ’ЯЗКІВ

Закріплений обов'язок неухильного додержання Конституції і законів України тісно зв'язаний з визначенням і поняттям юридичної відповідальності - особливих, передбачених і врегульованих нормами права відносин між громадянами і державою, що виникають у разі і внаслідок правопорушення. Головна мета юридичної відповідальності - охорона правопорядку, правове виховання людей і покарання винних за скоєне.

Юридична відповідальність може бути (в залежності від правопорушення) кримінальною, адміністративною, цивільною та дисциплінарною, що передбачається нормами відповідного законодавства. При цьому усі види юридичної відповідальності становлять передбачені санкції за правопорушення, а правопорушник зазнає державного примусу (позбавлення волі, сплати штрафу, відшкодування збитків тощо).

Встановлення чинним законодавством норм про юридичну відповідальність пов'язано з незадовільним рівнем загальної правової культури, навіть з правовим нігілізмом, коли принижується абсолютна цінність державної організації суспільства та правової системи. Про це свідчать непоодинокі спроби ігнорування законодавчих вимог для досягнення певних особистих чи корпоративно-ідеологізованих цілей. Об'єктивні причини правового нігілізму лежать у відсутності глибоких демократичних традицій, в стійкому консерватизмі значної частини населення, поєднаному з негативним ставленням до права, юриспруденції взагалі, наголосом на вольові та інші позаправові дії.

У демократичній, соціальній, правовій державі юридична відповідальність передбачається лише за діяння, що є протиправними:

1) за фізичні діяння (а не за думки, світогляд, особистісні властивості);

2) за суспільне шкідливі і, як правило, винні діяння, вчинені деліктоздатною особою.

Юридична відповідальність — це передбачені законом вид і міра державно-владного (примусового) зазнання особою втрат благ особистого, організаційного і майнового характеру за вчинене правопорушення.

Ознаки юридичної відповідальності такі.

1. Спирається на державний примус у формі каральних і правовідновлюючих (компенсаційних) способів.

Державний примус — це державно-владний вплив відповідних державних органів і службових осіб на поведінку людей. Кримінальне і адміністративне законодавства передбачають державний примус, який завжди реалізується через діяльність спеціальних державних органів, а цивільне законодавство — можливість добровільного виконання обов'язків (відшкодування заподіяної шкоди).

Юридичну відповідальність не можна зводити до державного примусу, як і державний примус — до юридичної відповідальності. Державний примус може здійснюватися у різні способи, не пов'язані з юридичною відповідальністю (наприклад, примусове лікування осіб, що вчинили небезпечні для суспільства дії в стані неосудності, митний огляд багажу, примусове стягнення аліментів на утримання дітей та ін.).

Разом з тим держава покликана вживати певних заходів примусу до суб'єктів (фізичних або юридичних осіб), які вчинили правопорушення. Ці примусові заходи мають правовий характер і є мірами легального державного примусу: вони здійснюються лише компетентними органами у визначених законом формах.

2. Виражається в обов'язку особи зазнавати певних втрат — позбавлення конкретних благ особистого (позбавлення волі, посади та ін.), організаційного і майнового характеру (конфіскація майна, штраф) за свою вину, тобто нести кару, яка є новим, додатковим, юридичним обов'язком, що не існував до правопорушення.

3. Настає лише за вчинені або вчинювані правопорушення у разі встановлення складу правопорушення. Ця вимога є обов'язковою при покладанні кримінальної або адміністративної відповідальності. Суб'єктом юридичної відповідальності може бути лише особа (фізична або юридична), винна в порушенні правових розпоряджень.

Акцентуємо увагу на тому, що юридична відповідальність настає за віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу (ст. 60 Конституції України). Не є правопорушеннями необхідна оборона, крайня необхідність, професійний ризик.

4. Здійснюється компетентним органом у суворій відповідності з законом, а саме — з санкціями норм права, якими встановлюються вид і міра втрат. Юридична відповідальність є реалізацією санкції правової норми в конкретному випадку стосовно конкретної особи.

5. Здійснюється в ході правозастосовної діяльності за дотримання певного процедурно-процесуального порядку і форм, встановлених законом (цивільним процесуальним і кримінально-процесуальним законом про адміністративні правопорушення). Поза процесуальною формою юридична відповідальність є неможливою[19] .

Порядок притягнення до юридичної відповідальності визначається нормами процесуального права: породжувані ними процесуальні правовідносини служать формою відносин юридичної відповідальності.

ВИСНОВКИ

Слід підкреслити, що закріплені і гарантовані у всьому розділі II Конституції України права, свободи і обов'язки людини та громадянина - реальний шлях побудови правової держави, усвідомлення її абсолютної цінності, піднесення особистості і забезпечення дійсно правового характеру взаємовідносин громадянина і держави, спілкування громадян та інших осіб між собою. Демократичний режим конституційної законності і сталого правопорядку не може будуватися лише на правосвідомості громадян та інших осіб, впевненості в тому, що вони знають закони України. Держава доводить до їх свідомості, їх відома закони, але людина, з свого боку, повинна в першу чергу в своїх інтересах прагнути знати ці закони. Тому Конституція встановлює загальновідоме ще з часів римського права правило - незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Необхідність розділу II зумовлена тим, що у випадку, коли правам, свободам і обов'язкам людини і громадянина не відведено належної уваги в Основному Законі, вони скоріш за все залишаться символами. Розміщення даного розділу слідом за “Загальними засадами” і перед розділами про органи влади має підкреслити його важливість та нове співвідношення між людиною і державою, що встановлюється: людина визнається найвищою соціальною цінністю, а її права і свободи мають визначити зміст і спрямованість діяльності держави, зокрема тих її органів, про які мова піде у подальших розділах Конституції. Нарешті, комплекс закріплених у розділі прав, свобод і обов'язків являє собою певну систему, складовими якої є особисті, громадянські, політичні, соціальні, економічні, культурні та екологічні права. Система цих конституційних норм визначає правовий статус людини і громадянина в Україні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Голос України від 13 липня 1996 року.

2. Закон України від 6 грудня 1991 року «Про оборону України» // Відомості Верховної Ради – 1991. - N 34 - Ст. 266

3. Закон України від 25 березня 1992 року «Про загальний військовій обов'язок та військову службу» // Відомості Верховної Ради – 1999. - N 14 - Ст. 186

4. Закон України “Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України” від 26 березня 1992 р. // Відомості Верховної Ради – 1992. - N 21 - Ст. 181

5. Закон України “Про міліцію” від 20 грудня 1990 р. // Відомості Верховної Ради – 1990. – N12 - Ст. 86

6. Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища”, прийнятий 25 червня 1991 р // Відомості Верховної Ради – 1991. - N 16 - Ст. 199

7. Декларація прав національностей України: Прийнята Верховною Радою України 1 листопада 1991 року// Відомості Верховної Ради. №53. Ст. 799.

8. Декларація про державний суверенітет України: Прийнята Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990// Відомості Верховної Ради Української РСР. 1990. № 3. Ст. 429.

9. Заєць А.П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. - К. : Парламентське вид-во, 1999. - 248 с

10. Конституционное право Украины /Сост.: В. Д. Волков, Р. Ф. Гринюк, И. С. Щебетун. — Донецьк, 2000

11. Конституційне право України / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. — К.: Український центр правничих студії 1999. — 376 с.

12. Конституційне право України / За ред. проф. В. Ф. Погорілка. — К., 1999.

13. Конституційне право України /За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. — К., 1999.

14. Конституційне право України: Конспект лекцій /За ред. проф. Ю. М. Тодики. — X., 1997.

15. Конституція незалежної України. У трьох книгах. Книга перша. Документи, коментарі, статті. Українська правнича фундація.-К., 1995.- 380 с.

16. Кравченко В.В. Конституційне право України: Навчальний посібник. Частина 1. - К.: 1998. – 88 с.

17. Основи конституційного права України / За редакцією Копейчикова В.В. - К.: Юрінком, 1997. – 208 с.

18. Основи конституційного права України: Підручник. Видання друге, доповнене /За ред. В.В. Копейчикова. - К.: Юрінком Інтер, 1998 – 288 с.

19. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с.

20. Сравнительное конституционно право.- М., “Манускриптъ, 1996.- 730 с.

21. Тодика Ю.М. Тлумачення Конституції і законів України: теорія та практика: Монографія. — X.: Факт, 2003.— 328 с

22. Тодыка Ю.Н., Супрунюк Е.В. Конституция Украины - основа стабильности конституционного строя и реформирования общества. - Симферополь, 1997


[1] Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — С.248

[2] Конституційне право України: Конспект лекцій /За ред. проф. Ю. М. Тодики. — X., 1997. – С.174

[3] Общая теория прав человека / Под ред. Е.А.Лукашевой. — М., 1996. - С.29-30.

[4] Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — С.249

[5] Заєць А.П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. - К. : Парламентське вид-во, 1999. – С.89

[6] Конституционное право Украины /Сост.: В. Д. Волков, Р. Ф. Гринюк, И. С. Щебетун. — Донецьк, 2000 – С.143

[7] Конституційне право України /За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. — К., 1999. – С.145

[8] Кравченко В.В. Конституційне право України: Навчальний посібник. Частина 1. - К.: 1998. – С.123

[9] Основи конституційного права України / За редакцією Копейчикова В.В. - К.: Юрінком, 1997. – С.171

[10] Основи конституційного права України / За редакцією Копейчикова В.В. - К.: Юрінком, 1997. – С.152

[11] Кравченко В.В. Конституційне право України: Навчальний посібник. Частина 1. - К.: 1998. – С.126

[12] Конституційне право України / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. — К.: Український центр правничих студії 1999. — С.201

[13] Основи конституційного права України / За редакцією Копейчикова В.В. - К.: Юрінком, 1997. – С.106

[14] Конституція незалежної України. У трьох книгах. Книга перша. Документи, коментарі, статті. Українська правнича фундація.-К., 1999.- С.188

[15] Конституційне право України /За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. — К., 1999. – С.46

[16] Тодика Ю.М. Тлумачення Конституції і законів України: теорія та практика: Монографія. — X.: Факт, 2003.—

[17] Основи конституційного права України: Підручник. Видання друге, доповнене /За ред. В.В. Копейчикова. - К.: Юрінком Інтер, 1998 – С.89

[18] Конституційне право України: Конспект лекцій /За ред. проф. Ю. М. Тодики. — X., 1997. – С.187

[19] Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — С.144

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:48:36 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
08:46:00 29 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Конституційні обов’язки громадян України

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150314)
Комментарии (1830)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru