Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Дипломная работа: Сучасні економічні проблеми найменш розвинених країн і шляхи їх подолання

Название: Сучасні економічні проблеми найменш розвинених країн і шляхи їх подолання
Раздел: Рефераты по международным отношениям
Тип: дипломная работа Добавлен 23:06:27 26 августа 2010 Похожие работы
Просмотров: 100 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

СУЧАСНІ ЕКОНОМІЧНІ ПРОБЛЕМИ НАЙМЕНШ РОЗВИНЕНИХ КРАЇН І ШЛЯХИ ЇХ ПОДОЛАННЯ


Зміст

Вступ. 3

Розділ 1. Найменш розвинені країни у системі світової економіки. 5

1.1 Класифікація країн у системі світового господарства. 5

1.2 Загальна характеристика найменш розвинених країн (НРК) 7

1.3 Сучасні економічні проблеми найменш розвинених країн (НРК) 9

1.3.1 Низький рівень доходів населення. 10

1.3.2 Демографічні проблеми НРК та їх вплив на економіку. 11

1.3.3 Переважання сільського господарства в структурі ВВП і наслідки цього для економіки НРК.. 14

1.3.4 Зовнішня заборгованість НРК.. 18

1.3.5 Політична нестабільність НРК.. 19

1.3.6 НРК у системі міжнародних економічних відносин. 19

Розділ 2. Шляхи подолання наслідків економічних проблем в НРК.. 21

2.1 Необхідність прийняття програм структурних перетворень для НРК.. 21

2.2 Підвищення ролі держави у розвитку НРК.. 26

2.3 Постановка завдань аграрної політики. 33

2.4 Дії НРК у сфері промисловості 35

2.4.1 Адаптація промислової політики розвитку до потреб НРК.. 37

2.5 Створення потенціалу держави розвитку в НРК.. 39

Висновки. 42

Список використаних джерел. 46


Вступ

У сучасному світі всі існуючі країни мають різний рівеь економічного, політичного та соціального розвитку. Серед них виділяються такі, що характеризуються низьким рівнем економіки і є найбіднішими державами світу. Ці країни створюють особливу групу держав, що відрізняються своєрідністю історичного розвитку, соціально-економічною та політичною специфікою. Це країни, які не мають здатності до саморозвитку і не мають внутрішніх джерел подолання низького рівня розвитку. В них проживає більше 65 % найбіднішого населення світу. У міжнародному співтоваристві такі країни називають найменш розвиненими. В них проживає 11 % населення світу, а частка цих країн у світовому ВВП – лише 0,6 %.

Найменш розвинені країни були виділені в особливу групу у світовому говподарстві через спільні економічні проблеми, з якими стикається економіка кожної з цих країн. Це спільне колоніальне минуле та пов'язані з цим багатоукладність господарства, швидке зростання чисельності населення, його злидні, неграмотність. Їм властиві аграрна мінерально-сировинна спеціалізація економіки і відповідно слабкий розвиток обробної промисловості, вузькість внутрішнього ринку, підпорядковане місце у системі світового господарства.

Найбідніші держави користуються особливою увагою світового співтовариства. Вони мають можливість отримувати кредити, позики і гуманітарну допомогу на пільгових умовах.

За останні десятиріччя міжнародними організаціями приймалися програми як фінансової допомоги таким країнам, так і стратегічні програми реформування економіки найменш розвинених країн. Але суттєвих змін в усуненні економічних проблем не відбулося. Необхідні нові стратегічні підходи для структурного перетворення економіки бідних країн. Світові експерти розробляють такі програми розвитку країн, щоб майбутні економічні реформи були найефективнішими саме для цих країн, і головною метою постає боротьба насамперед з бідністю, яка розповсюджує величезні проблеми як гуманітарного, так і економічного плану. Саме тому тема, що була обрана для цієї дипломної роботи, є актуальною для світової економіки.

Метою дослідження є розгляд сучасних проблем, що існують в економіці найменш розвинених країн, пошук шляхів подолання наслідків таких проблем, особливо в умовах світової фінансово-економічної кризи. У зв’язку з цим були поставлені такі завдання: проаналізувати сучасне економічне становище найменш розвинениїх країн, знайти найгостріші проблеми, що виникли за останні роки в цих країнах і на основі існуючої літератури знайти шляхи подолання наслідків негативного впливу економічних проблем на розвиток держав.

Для вирішення поставлених задач були застосовані аналітичний, вимірювальний, порівняльний методи дослідженя, а також метод моделювання.

Об’єктом дослідження є економіка найменш розвинених країн світу. Предмет дослідження – сучасні економічні проблеми найменш розвинених країн.

Дипломна робота складається зі вступу, двох розділів, що містять 7 таблиць,а також з висновків і списку використаних джерел. Обсяг роботи становить 50 сторінок. Перший розділ присвячений розгляду класифікації країн у світовому господарстві, аналізу сучасних економічних проблем найменш розвинених країн. У другому розглядаються шляхи подолання негативних наслідків цих проблем для сталого розвитку держав.


Розділ 1. Найменш розвинені країни у системі світової економіки

1.1 Класифікація країн у системі світового господарства

Різноманітність поєднання показників економічного розвитку різних країн не дозволяє оцінювати рівень економічного розвитку з якоїсь однієї точки зору. Для цього використовують декілька основних показників і критеріїв:

- абсолютний і відносний ВВП (ВНП);

- національний дохід і дохід на душу населення;

- галузеву структуру національної економіки;

- структуру експорту та імпорту країни;

- рівень та якість життя населення та ін.

Слід зазначити, що рівень економічного розвитку країни та її участь у світовому господарстві – поняття історичні. Кожен етап розвитку національної економіки і світового господарства у цілому вносить ті чи інші зміни до складу основних показників. Існує кілька підходів до визначення місця країни у світовому господарстві. Найпростіший з них – поділ світової економіки на групи країг за рівнем доходів на душу населення. Такий підхід використовується в ООН, МВФ, МБРР (абсолютні показники доходу на душу населення по країнах обчислюється щорічно). Наприклад, класифікація МБРР охоплює 125 розвинених країн і країн, що розвиваються, населення кожної з яких більше, ніж 1 млн. людей. Потім ці країни розподіляються за критерієм рівня доходу на душу населення на чотири групи: низький рівень доходу, середній дохід, вищий за середній, високий дохід. Перші три групи охоплюють 101 країну (це переважно країни, що розвиваються). Інші 24 країни з високим рівнем доходу розділені на 2 групи: 19 країн є типовими промислово розвиненими країнами, а 5 країн (Гонконг, Кувейт, Ізраїль, Сінгапур і Об'єднані Арабські Емірати) віднесені ООН до країн, що розвиваються.

Світовий банк, статистика якого охоплює 209 країн, виділяє три основних рівня розвитку: країни з низьким рівнем доходів - держави, у яких ВВП на душу населення склав менше 875 доларів у 2005 році; країни з доходами середнього рівня - держави, у яких ВВП на душу населення склав 876 - 10725 доларів у 2005 році; країни з високим рівнем доходів - 44 держави, у яких ВВП на душу населення склав більше 10726 доларів 3 2005 році. Існують інші підходи до класифікації країн у світовому господарстві і визначення їх ролі у світовому відтворювальному процесі.

Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) запропонувала свою класифікацію, що включає деякі країни і території, не охоплені статистикою ООН. Ця класифікація включає країни з низьким рівнем доходу (61 країна), із середнім рівнем доходів (73 країни), нові індустріальні країни (11 країн), країни-експортери нафти, члени ОПЕК (13 країн). Світ за своєю соціально-економічною природою вкрай неоднорідний. Але є кілька груп держав, що характеризуються схожістю названих соціально-економічних показників. В даний час можна виділити три групи країн (відповідно до класифікації Міжнародного валютного фонду):

- промислово розвинені країни з ринковою економікою, що утворюють так званий каркас світового господарства. Ця група складається з 27 держав, Тайваню та Гонконгу. На її частку випадає 52,3 % світового ВВП, 69 % світового експорту товарів і послуг і лише 15,3 % світового населення;

- країни Азії, Африки, Латинської Америки та Океанії (або країни третього світу);

- країни з перехідною економікою, які представлені переважно державами Східної Європи та СНД. Вони знаходяться на шляху розвитку нових форм господарювання.

На частку двох останніх груп (156 країн) припадає 47,7 % сітового ВВП, 30,8 % світового експорту товарів і послуг і майже 85 % світового населення. Іноді цю групу країн називають країнами з ринком, що формується.

Було б помилкою проводити дуже різку межу між цими групами. Наприклад, уже сьогодні цілу групу країн, що розвиваються - країни Південно-Східної Азії, зокрема Південну Корею, Гонконг (з 1997 року - провінція Китаю, Сянган), Тайвань, Бразилію та Аргентину - по цілому ряду економічних показників можна віднести до числа індустріально розвинених держав світу. Однак за рівнем інших важливих показників (глибина соціальних контрастів, нерівномірність регіонального розвитку тощо) вони традиційно відносяться до групи країн, що розвиваються. Серед країн, що розвиваються, виділяються наступні групи країн: найменш розвинені країни (найбідніші країни світу, розвиток яких утруднено через несприятливі умов, наприклад, острівне або внутрішньоконтинентальне розташування), нові індустріальні країни. У найменш розвинених країнах проживає 11 % населення світу, а частка цих країн у світовому ВВП – лише 0,6 %.

У 1971 році Генеральна Асамблея ООН прийняла ряд критеріїв, згідно з якими визначаються найменш розвинені країни. Валовий національний продукт на душу населення не повинен перевищувати 100 дол США (у цінах 1970 р.), частка обробної промисловості у ВВП - не більше 10% і рівень грамотності населення (старше 15 років) - не вище 20%. У 1971 році в групу найменш розвинених країн входило 24 держави. За минулі 40 років для визначення найменш розвинених країн додалися нові критерії, що характеризують рівень і якість життя, забезпеченість основними життєво важливими ресурсами в розрахунку на душу населення та ін.

1.2 Загальна характеристика найменш розвинених країн (НРК)

Найменш розвинені країни (НРК) представляють особливу групу держав, що відрізняються своєрідністю історичного розвитку, соціально-економічною та політичною специфікою. Це країни, які не мають здатності до саморозвитку і не мають внутрішніх джерел подолання низького рівня розвитку. Говорячи про їх схожість, необхідно відзначити спільне колоніальне минуле та пов'язані з цим багатоукладність господарства, швидке зростання чисельності населення, його бідність, неграмотність. Їм властиві аграрна мінерально-сировинна спеціалізація економіки і відповідно слабкий розвиток обробної промисловості, вузькість внутрішнього ринку, підпорядковане місце у системі світового господарства. За 70 - 90 роки ХХ століття кількість найменш розвинених країн збільшилася вдвічі.

На сьогоднішній день до числа «найменш розвинених країн» Організація Об'єднаних Націй відносить 49 країн світу. Кожні три роки список цих країн переглядається Економічною та соціальною радою (ЕКОСОР). В ході огляду переліку найменш розвинених країн у 2003 році Економічна і Соціальна Рада ООН використовувала для визначення найменш розвинених країн наступні три критерії, що були запропоновані Комітетом з питань політики в галузі розвитку (КПР):

1) критерій низького рівня доходу, що розраховується як приблизне середнє значення валового внутрішнього продукту на душу населення за три роки (менше 750 дол. США для включення до переліку, понад 900 дол. США для вилучення з переліку);

2) критерій слабкості людських ресурсів, що розраховується з використанням складного розширеного індексу реальної якості життя (РІРЯЖ) на основі показників:

а) харчування;

б) здоров’я;

в) освіти;

г) грамотності дорослого населення (менше 20 %);

3) критерій економічної вразливості, який розраховується з використанням складного індексу економічної вразливості (ІЕВ) на основі показників:

нестабільності сільскогосподарського виробництва;

нестабільності експорту товарів і послуг;

економічної значимості нетрадиційних видів діяльності (частка обробної промисловості і сучасних послуг у ВВП менше 10 %);

концентрація товарного експорту;

негативного впливу вузькості економічної бази (вимірюваної шляхом логарифмування чисельності нселення), і частки населення, переміщеного у результаті стихійних лих.

Для включення до переліку країна повинна задовольняти всім трьом критеріям. Для виключення з переліку країна повинна відповідати пороговому значенню по двох з трьох зазначених критеріїв протягом двох трирічних оглядів КПР поспіль. Крім того, оскільки відповідно до основоположного принципу, що лежать в основі визначення НРК, тобто принципу визнання структурних проблем, в цю категорію не включаються великі країни, чисельність населення яких перевищує 75 мільйонів чоловік.

Держави, які отримали статус «найменш розвинених», користуються особливою увагою світового співтовариства. Вони мають можливість отримувати кредити, позики і гуманітарну допомогу на пільгових умовах.

1.3 Сучасні економічні проблеми найменш розвинених країн (НРК)

До найменш розвинених країн відносять наступні країни (на підставі класифікації ООН): Африка (33 країни) - Ангола, Бенін, Буркіна Фасо, Бурунді, Центральноафриканська республіка, Чад, Коморські Острови, Демократична Республіка Конго, Джібуті, Екваторіальна Гвінея, Еритрея, Ефіопія, Гамбія, Гвінея, Гвінея-Бісау, Лесото, Ліберія, Мадагаскар, Малаві, Малі, Мавританія, Мозамбік, Нігер, Руанда, Сан-Томе і Принсипі, Сенегал, Сьєрра-Леоне, Сомалі, Судан, Того, Уганда, Танзанія, Замбія. Азія (10 країн) - Афганістан, Бутан, Бангладеш, Камбоджа, Лаос, Мальдівські острови, М'янма, Непал, Східний Тимор, Ємен. Океанія (5 країн) - Кірибаті, Самоа, Соломонові острови, Тувалу, Вануату. Латинська Америка і Карибські острови - Гаїті.


1.3.1 Низький рівень доходів населення

Більшість НРК характеризуються дуже низьким рівнем життя населення. При цьому основна маса населення цих країн має низький рівень життя не тільки в порівнянні з розвиненими країнами, але і в порівнянні з нечисленними багатими групами населення у своїх країнах. У бідних країнах, таким чином, відсутній середній клас. Спостерігається система розподілу доходів, коли доходи 20% вищих верств суспільства у 6-19 разів перевищують доходи 30% нижчих шарів. У Чаді, Ліберії 80% населення живуть за межею бідності, у Сомалі 43% населення живуть на кошти, які складають менше одного долара США. Велика кількість людей страждають від нестачі житла, продовольства, чистої питної води, електроенергії. У таблиці 1.1 наведені порівняльні дані, що відображають у процентному відношенні кількість населення, що живе за межою бідності у великих розвинених країнах і в найменш розвинених країнах.

Таблиця 1.1

Кількість населення, що живе за межою бідності, % (в дужках вказано рік подання даних по країні)

Розвинені країни

Найменш розвинені країни

Австрія – 5,9 % (2004)

Афганістан – 53 % (2003)

Франція – 6,2 % (2004)

Ангола – 70 % (2003)

Великобританія – 14 % (2006)

Бурунді – 68 % (2002)

США – 12 % (2004)

Чад – 80 % (2001)

Эритрея – 50 % (2004)

Ліберія – 80 % (2000)

Мозамбік – 70 % (2001)

Нігер – 63 % (2004)

Нігерія – 70 % (2007)

Руанда – 60 % (2001)

Сьєрра-Леоне – 70,2 % (2004)

Важливим показником, що характеризує добробут країни, є розмір ВВП на душу населення.

У найменш розвинених країнах розмір ВВП на душу населення не перевищує 700 доларів США, у той час як у розвинених країнах цей показник досягає декількох десятків тисяч доларів США.

Таблиця 1.2

ВВП на душу населення (за паритетом купівельної спроможності валют), дані 2009 року

Розвинені країни

Найменш рлзвинені країни

Ліхтенштейн – 118 тис. дол. США

Эфіопія – 700 дол. США

Норвегія – 55 200 дол. США

Нігер – 700 дол. США

США – 47 тис. дол. США

Гвінея-Бисау – 600 дол. США

Швейцарія – 42783 дол. США

Бурунді – 400 дол. США

Австрія – 39634 дол. США

Сомалі – 600 дол. США

Швеція – 37325 дол. США

Зімбабве – 500 дол. США

Великобританія – 36523 дол. США

Ліберія – 500 дол. США

Конго – 300 дол. США

1.3.2 Демографічні проблеми НРК та їх вплив на економіку

Найбільш явний показник, що характеризує відмінності між промислово розвиненими та найменш розвиненими країнами - це коефіцієнт народжуваності. Жодна розвинена країна не досягає рівня народжуваності 20 новонароджених на 1000 чоловік населення. У країнах, що розглядаються, рівень народжуваності досягає 50 осіб (Нігер, Замбія, Руанда, Танзанія, Уганда). Тому темпи зростання населення в країнах, що розвиваються, сьогодні становлять у середньому 2% (2,3% без Китаю), а в промислово розвинених країнах - 0.5% на рік. Високий показник народжуваності разом з високим показником смертності призводить до того, що в країнах третього світу приблизно 40% населення - це діти віком до 15 років (менше 21% у розвинених країнах). У більшості НРК навантаження на економічно активну частину населення (від 15 до 64 років) за вмістом непрацездатної частини суспільства майже в 2 рази вище, ніж у промислово розвинених країнах.

Важливим показником якості життя в країні при оцінці рівня життя населення і для оцінки якості трудових ресурсів країни є очікувана тривалість життя при народженні. В таблиці 1.3 наведені порівняльні дані за цим показником для розвинених і найменш розвинених країн.

Таблиця 1.3

Очікувана тривалість життя при народженні (дані 2004 року)

Розвинені країни

Найменш розвинені країни

Австрія – 79,36 років

Афганістан – 44,41 роки

Фінляндія – 78,82 років

Ангола – 37,92 років

Японія – 82,07 років

Бенін – 53,85 роки

Ірландія – 78,07 років

Буркіна Фасо – 52,55 роки

Ісландія – 80,55 років

Бурунді – 51,71 рік

Італія – 80,07 років

Чад – 47,43 років

Швеція – 80,74 років

Кот-д’Івуар – 49,18 років

Швейцарія – 80,73 років

Джибуті – 43,41 роки

Великобританія – 78,85 років

Ефіопія – 49,43 років

США – 78,14 років

Гвінея – 49,8 років

Гвінея-Бісау – 47,52 років

Ліберія – 41,13 років

Лесото – 40,17 років

Малаві – 43,45 років

Намібія – 49,89 років

Сьєрра-Леоне – 40,93 років

Замбія – 38,59 років

Свазіленд – 31,99 рік

Зімбабве – 39,73 років

Рівень смертності в найменш розвинених країнах досить високий - від 15,89 осіб на одну тисячу населення в Сомалі (дані 2006 року) до 24,44 в Анголі. У розвинених країнах цей показник не перевищує 10 осіб на одну тисячу населення (найнижчий показник - 6,81 в Ісландії і 8,48 у Франції).

Рівень дитячої смертності – один із показників, що також суттєво відрізняє розвинені та найменш розвинені країни.

Таблиця 1.4

Рівень дитячої смертності (до 1 року), на 1 тисячу новонароджених (дані 2007 року)

Розвинені країни

Найменш розвинені країни

Австрія – 4,51

Афганістан – 154,67

Бельгія – 4,5

Ангола – 182,31

Германія – 4,03

Бенін – 76,19

Франція – 3,36

Буркіна Фасо – 86,02

Данія – 4,4

Камерун – 64,57

Італія – 5,61

Чад – 100,34

Японія – 2,8

Ефіопія – 90,24

Норвегія – 3,61

Ліберія – 143,89

Іспанія – 4,26

Нігерія – 93,93

Швеція – 2,75

Нігер – 115,42

Швейцарія – 4,23

Сьєрра-Леоне – 156,48

Великобританія – 4,93

Сомалі – 110,97

США – 6,3

Бурунді – 60,77

Як видно з таблиці 1.4, навіть найнижчий показник дитячої смертності в найменш розвинених країнах (наприклад, Бурунді - 60,77) у 10 разів перевищує найвищий показник дитячої смертності в розвинених країнах (наприклад, США - 6,3), який у свою чергу в 30 разів менше самого високого показника рівня дитячої смертності в найменш розвинених країнах (Ангола - 182,31).

Розглядаючи рівень грамотності населення (від 15 років і старше), можна відзначити, що для розвинених країн цей показник у відсотковому відношенні практично однаковий - від 98 до 100 відсотків (за даними 2003 року). У найменш розвинених країнах ситуація з грамотністю населення залишається і в двадцять першому столітті досить складною. Так, згідно даних ООН за 2003 рік, в Афганістані усього 28,1% письменного населення, в Буркіна Фасо - 21,8%, у Нігері - 28,7%, Чаді - 25.7%, Беніні - 34,7%, Гамбії - 40,1% .

У зв'язку з високою народжуваністю в найменш розвинених країнах чисельність населення постійно зростає. Саме по собі зростання населення не є негативним чинником економічного розвитку. Але в умовах економічного застою не створюються додаткові робочі місця, тому високий природний приріст населення породжує величезне безробіття. Порівняльні показники безробіття наведені у таблиці 1.5.

Таблиця 1.5

Рівень безробіття (у дужках наведено рік подання даних по цьому показнику)

Розвинені країни

Найменш розвинені країни

Японія – 4% (2007)

Афганістан - 40% (2005)

Данія – 2% (2009)

Малаві – 72% (2008)

Фінляндія – 6,4% (2007)

Зімбабве – 80% (2007)

Нідерланди – 4,5% (2008)

Джибуті – 70% (2008)

Швеція – 6,4 % (2008)

Ліберія – 85% (2008)

Ірландія – 6,2% (2007)

Замбія – 50 % (2007)

Швейцарія – 3% (2009)

Норвегія – 4% (2009)

1.3.3 Переважання сільського господарства в структурі ВВП і наслідки цього для економіки НРК

За структурою господарства більшість НРС належить до аграрних країн, частина – до аграрно-індустриіальних. Питама вага сільського господарства у струтурі ВВП сягає 62% (Гвінея-Бісау, 2004 р.), частка промисловості – від 10 % (Сомалі, 2005 р.) до 38,6% (Чад, 2005 р.), сфери послуг – від 26% (Гвінея-Бісау, 2003 р.) до 38% (Афганістан, 2005 р.).

Аграрний сектор - найважливіша галузь матеріального виробництва у більшості НРК. Саме тут зосереджено основне економічно активне населення. Як розподіляються трудові ресурси в економіці НРК, можна побачити в таблиці 1.6.


Таблиця 1.6

Розподіл трудових ресурсів в економіці НРК (%) (дані 2004 року)

Країна

Сільське господарство

Промисловість

Сфера послуг

Бутан

63 %

6 %

31 %

Буркіна Фасо

90 %

5 %

5 %

Бурунді

93,6 %

2,6 %

4,1 %

Чад

80 %

10 %

10 %

Ефіопія

80 %

8 %

12 %

Гамбія

75 %

19 %

6 %

Гвінея

76 %

12 %

12 %

Гвінея-Бісау

82 %

9 %

9 %

Нігер

90 %

6 %

4 %

Для порівняння наведемо нижче таблицю 1.7, в якій відображено розподіл трудових ресурсів в секторах економіки великих розвинених країн.

Таблиця 1.7

Розподіл трудових ресурсів в економіці розвинених країн (%) (дані 2004 року)

Країна

Сільське господарство

Промисловість

Сфера послуг

Австрія

3 %

27 %

70 %

Бельгія

2 %

25 %

73 %

Данія

3 %

21 %

76 %

Фінляндія

4,4 %

18,6 %

77 %

Франція

4,1 %

24,4 %

71,5 %

Германія

2,8 %

33,4 %

63,8 %

Японія

4,6 %

27,8 %

67,7 %

Швеція

2 %

24 %

74 %

Великобританія

1,4 %

18,2 %

80,4 %

США

0,6 %

22,6 %

77,8 %

Зосередження робочої сили в аграрному секторі обумовлено тим, що низькі доходи змушують людей дбати в першу чергу про їжу, одяг, житло. Продуктивність сільськогосподарського виробництва є дуже низькою через надлишок робочої сили по відношенню до площі, придатної для обробки землі, а також через примітовну технологію, погану організацію, брак матеріальних ресурсів та низку якість робочої сили.

Становище ускладнюється системою землекористування, за якої селяни найчастиіше є не власниками, а орендарями маленьких ділянок. Такий характер аграрних відносин не створює економічних стимулів до зростання продуктивності сільського господарства. Але навіть у країнах, де земля є надлишковою, примітивні знаряддя праці не дають можливості обробляти ділянку площею більше 5-8 га. Крім того, успішному веденню сільського господарства заважає відсутність власних енергетичних ресурсів, нерозвиненість інфраструктури, слабкі зв’язки між регіонами країни, залежність від несприятливих погодно-кліматичних умов, залежність кількості продовольчих товарів від імпорту.

Окрім домінування аграрного сектора в економіці, в найменш розвинених країнах спостерігається експорт первинної продукції (сільського господарства та лісівництва, палива та інших видів мінеральної сировини). У країнах Африки на південь від Сахари, наприклад, первинна продукція забезпечує більше 92% валютної виручки. Тому економіка НРК залежить від стану ринку сировини у світовому господарстві. В умовах фінансової кризи багато розвинених країн значно скоротили обсяги закупівель сировини у НРС. Одна з небагатьох країн, де спостерігається зростання ВВП, - це Китай. У разі, якщо темпи зростання економіки Китаю перевищать 10 відсотків за підсумками 2009 року, ВВП Африки зможн збільшитися відповідно на 6 відсотків, у той час як прогноз ООН по зростанню ВВП африканських країн було знижено ООН до 2 відсотків. Зростання ВВП Китаю призведе до того, що країна стане купувати більше, наприклад, африканських сировинних товарів, що дозволить економіці НРК, що знаходяться в Африці, розвиватися більш швидкими темпами.

Переважання аграрного сектору в економіці НРК не призводить навіть до самозабезпечення цих країн продуктами харчуванняю Наприклад, рівень самозабезпеченя м’ясом не перевищує 40%, молоком – 27%, рибою – 77 %. Все це призводить до дефіциту продовольства, який покривається в основному за рахунок імпорту та міжнародної гуманітарної допомоги.

Стагнація, а часто і поглиблення кризових явищ в аграрному секторі економіки переважної більшості НРК мають причини як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру. Серед перших назвемо нерівномірний розподіл водних ресурсів, а найчастіше – їх нестачу. Оскільки більшість НРК перебувають на африканському континенті, понад половини оброблюваних площ розташовані у посушливих районах і належать до зони ризикованого землеробства. Разом з тим у багатьох районах тропічної Африки грунти перенасичені вологою, що також стримує розвиток рослинництва. Серед причин другої групи – екстенсивний характер виробництва, примітивна агротехніка і матеріально-технічна база, архаїчні форми аграрних відносин, велике демографічне навантаження на агросферу і на природне середовище в цілому. Екстенсивний розвиток сільського господарства зумовлюють обмежені фінансові можливості сільських жителів і слабка матеріально-технічна база орендарів землі.

Промисловість НРК найчастіше представлена видобувними галузями, тобто в основному націлена на видобуток і подальший експорт сировини. Саме видобувна промисловість є найбільш розвиненою в цих країнах, насамперед за рахунок високої активності іноземного капіталу, зацікавленого у потрібній сировині. Велика частина НРК є нафтодобувними (Нігерія, Лівія, Ангола, Габон, Конго та інші), і саме на цьому вони засновують свою економічну стратегію. Частка в світовому експорті нафти, приміром, африканських країн, що відносяться до НРК, коливається в межах 15-20%. Великою проблемою в економіці НРК є недостатні потужності для виробництва промислової електроенергії. Ці країни виробляють лише 10-15% необхідної їм кількості електроенергії. У зв’язку з цим споживання енергії на душу населення значно менше, ніж в інших країнах.

Характерною особливістю економіки НРК є слабкий розвиток обробної промисловості. Тільки в невеликій групі країн (Замбія, Зімбабве, Сенегал) її частка у ВВП досягає або перевищує 20 %.

1.3.4 Зовнішня заборгованість НРК

Сучасний стан економічного розвитку НРК заслуговує особливої уваги ще й через величезні зовнішні борги цих країн. Наприклад, сукупний борг країн Тропічної та Екваторіальної Африки складає, за даними 2007 року, 223 млрд. дол. Його відношення до ВВП – найвище у світі – 70 %, його вартість у 2,5 рази перевищує експортні надходження, а на обслуговування боргових зобов'язань іде 20 % прибутків від експорту.

Причини боргових проблем – вузькість слабодиференційованого сектора, незбалансованість економіки, нездатність використовувати переваги міжнародного поділу праці, величезна залежність від зовнішніх ресурсів.

Одна з центральних проблем економічного розвитку НРК полягає в неспроможності самозабезпечення процесів накопичення капіталу з метою суспільного відтворення. Пояснюється це тим, що більшість цих країн виробляють те, що не споживають, а споживають те, що не виробляють.

В економіці виникла своєрідна ланцюгова реакція. Падіння попиту на сировину, товари експортоорієнтованого сектору завдало удару по економічних галузях. Зменшились валютні надходження від реалізації їх продукції, збільшилась незавантаженість виробничих потужностей.

Залежність національних бюджетів від зовнішньої торгівлі при зменшенні експорту збільшила їх дефіцит, погіршила проблему виплат з позик, спричинила зростання інфляції, змусила скоротити імпорт з метою зменшення негативного сальдо торговельного балансу, створила проблеми з імпортозамінюючими підприємствами, які забезпечувалися іноземною сировиною та устаткуванням. Соціальним наслідком стало збільшення безробіття, скорочення доходів населення, різке звуження інших життєво важливих соціальних сфер, політична нестабільність.


1.3.5 Політична нестабільність НРК

Переважна більшість НРК відчувають внутріню політичну нестабільність, що завдає шкоди розвитку економіки цих країн. Кожна держава має свої внутрішні політичні проблеми, які протягом не одного десятка років гальмують проведення структурних економічних реформ. У 90-ті роки число найменш розвинених країн, які виявилися втягнутими у безперервні внутрішні і зовнішні збройні конфлікти, досягала 15.

В багатьох країнах (особливо в НРК, розташованих в Африці на південь від Сахари) затвердилися диктаторські режими. Військово-диктаторські режими характеризуються політичною та економічною нестабільністю, насиллям, низкою державних заколотів, міжетнічними протиріччями, війнами, гонкою озброєнь (на озброєння витрачається 5% валового внутрішнього продукту; у Південній Азії — 3,6%, в Латинській Америці — 1,6%), зростанням політичної ролі армії у суспільстві, диктаторськими методами правління, корупцією.

Правоавторитарні режими утвердилися в Заїрі, Центрально-Африканській Республіці (ЦАР), Сьєрра-Леоне, Чаді, Ліберії, Руанді, лівоавторитарні — в Ефіопії, Лівії, Малі, Анголі, Мозамбіку.

У результаті війн та громадянських заворушень, в Анголі, Демократичній Республіці Конго, Мозамбіку, Сомалі, Ефіопії виявилася зруйнованою і без того слабка економічна інфрастрктура, занедбаним стало сільське господарство.

1.3.6 НРК у системі міжнародних економічних відносин

Необхідно підкреслити нерівність економічної та політичної міцності країн третього світу у співставленні з промислово розвиненими країнами. Вона проявляється у домінуванні багатих країн у сфері міжнародної торгівлі, у їх можливості диктувати умови передачі тенхологій, інвестицій та грошової допомоги.

Істотний, хоча і менш очевидний фактор збереження слабкорозвиненості – перенесення в країни, що розвиваються, системи західних цінностей, поведінки та інститутів. Наприклад, насадження в минулому в колоніях невідповідних для них систем і програм освіти, організація профспілок та адміністративних систем за західними зразками. Сьогодні ще більший вплив мають високі економічні та соціальні стандарти розвинених країн (як демонстраційний фактор). Спосіб життя західної еліти, прагнення до багатства можуть сприяти і без того дуже високому рівню корупції в НРК, розкраданню національного багатства в країнах, що розвиваються, привілейованою меншістю. Нарешті, витік мізків з країн третього світу в розвинені країни також негативно впливає на економічний розвиток еміграції кваліфікованого персоналу. Сукупний вплив усіх негативних чинників визначає вразливість НРК від зовнішніх факторів, які можуть негативно вплинути на їх економічне та соціальне становище.

Таким чином, головне, що характеризує НРК, - низький рівень соціально-економічного розвитку при високих темпах приросту населення, залежність економіки від сільського господарства, де зайнято більше 2 / 3 економічно активного населення, а також для більшості країн все ще властиві родоплемінні відносини, вождизм. По суті, в цих країнах найбільш гостро виявляються всі глобальні проблеми людства.


Розділ 2. Шляхи подолання наслідків економічних проблем в НРК

2.1 Необхідність прийняття програм структурних перетворень для НРК

Соціально-економічне становище у найменш розвинених країнах викликає особливу тривогу у світової спільноти, особливо тепер, в умовах триваючої світової економічної кризи. Нинішні фінансово-економічні потрясіння найболючіше вдарили саме по цих країнах, які ще не встигли оговтатися від недавньої енергетичної та продовольчої кризи. Масштаби сучасних викликів свідчать про необхідність пошуку нових моделей розвитку економіки найменш розвинених країн. Ці 49 країн інтегровані в глобальну економіку, і в силу цього є надзвичайно вразливими перед обличчям зовнішніх потрясінь.

На третій Конференції ООН по найменш розвиненим країнам, що проходила в Брюсселі у травні 2001 року, була прийнята програма дій для НРК на 2001-2010 роки. Однак, незважаючи на всі зусилля міжнародного співтовариства, значних зрушень в економіці цих країн не спостерігається.

Невдача програм структурної перебудови викликана, перш за все, неврахуванням місцевих умов, ігноруванням особливостей менталітету населення, протистоянням правлячих кіл та великої частини бюрократичної буржуазії, для яких втрата механізмів втручання в економіку означає зменшення доходів та втрату влади, небажанням місцевих чиновників реалізувати ідеї економічної інтеграції в життя.

Згадані вище економічні проблеми НРК, а також масштаби і наслідки світової кризи підштовхують світову спільноту для розробки інноваційної та продуманої політики в цих країнах. Такі дії необхідні ще й для того, щоб після виходу з кризи процес розвитку залишався стійким.

В економічних колах за останні кілька років став загальговизнаним той факт, що фінансова криза 2008 року була наслідком недоліків неоліберальної моделі, що лежала в основі глобальної економічної політики в останні три десятиліття. Ці недоліки були у свою чергу поглиблені провалами політики і неефективним регулюванням у розвинених країнах. Більшість розвинених країн знаходяться на цей час у стадії рецесії, а країни з ринковою економікою переживають значне уповільнення зростання. А НРК у майбутній період можуть постраждати особливо сильно, оскільки ці країни глибоко інтегровані в глобальну економіку і надзвичайно вразливі для зовнішніх потрясінь. Крім того, більшість з них переживають негативні наслідки недавніх енергетичних та продовольчих криз, і вони в наймешій мірі здатні самостійно впоратися ще з одним серйозним економічним випробуванням. Поєднання високого ступеню вразливості перед економічними потрясіннями і слабким опором їм будуть означати, що НРК страждатимуть значно серйозніше, ніж більшість інших країн, що розвиваються. Їх вразливість не є лише відображенням традиційної залежності від сировинного сектору і пов’язаної з цим чутливості з коливанням цін; вона обумовлена комбінованою загрозою падіння цін на сировинні товари, зниження глобального попиту і скорочення фінансових потоків. Внаслідок цього експортери продукції обробної промисловості та послуг (головним чином азіатські країни і острівні НРК) можуть постраждати досить серйозно, але країни, які залежать від сировинного сектору (головним чином африканські НРК), постраждають ще сильніше. НРК у зв’язку з цим потребують значної додаткової міжнародної допомоги в короткостроковій перспективі.

Остання фінансово-економічна криза показала, що модель саморегульованого ринку є неефективною в сучасних умовах. Більшість великих розвинених країн з ринковою економікою вже переглянули своє ставлення до форм управління, що грунтуються виключно на принципах вільного ринку, і намагаються підвищити роль держави в управлінні економікою. У зв’язку з цим багатьма експертами пропонується бідним країнам придивитися до цього нового підходу. Їхня політика в останні десятиліття грунтувалась переважно на мінімізації державного втручання в ринок, але не привела до необхідних структурних перетворень і диверсифікації економіки. Навпаки, економічне становище НРК ще більше погіршилося. Багато країн пережили процес деіндустріалізації і стагнації в обробних промислових секторах. Це підвищило їх вразливість до зовнішніх потрясінь.

Як зазначалося у попередньому розділі, більшість НРК (за винятком НРК-експортерів нафти) мають хронічні дефіцити торгівельних балансів і балансів по рахунку поточних операцій. В умовах зниження глобального попиту (за оцінками ООН, зробленим у травні 2009 року, очікується, що світових валовий внутрішній продукт у 2009 році скоротиться на 2,6%) дефіцити по рахунку поточних операцій, можливо, збільшаться у зв’язку зі скороченням експортних надходжень. Вразливість НРК пов’язана з високим ступенем концентрації виробничих та експортних структур НРК, що знаходяться в залежності від сировинного сектора, особливо африканських НРК, а також із залежністю азіатських НРК від продукції обробної промисловості, для виробництва якої не потрібна висока кваліфікація. Глобальна рецесія надасть сримуючий вплив на міжнародну торгівлю і стане на заваді здійсненню довгострокових інвестицій, що є додатковим джерелом скорочення виробництва і експорту НРК. Азіатські НРК диверсифіковані кілька більшою мірою, і вони можуть краще перенести кризу, хоча можливе істотне скорочення їх експорту (як за обсягом, так і за цінами) у зв’язку зі зниженням глобального попиту.

Надмірна залежність від сировинного сектору робить більшість НРК вразливими перед значними коливаннями в умовах торгівлі. Багато країн за останній час пережили роки рекордного економічного зростання, головним чином завдяки сировинним секторам і під впливом зростання міжнародних цін, викликаного спекулятивними операціями на базі сировинних товарів. Однак криза 2008 року поклала край цьому зростаню, і відбулося різке падіння цін. Це призвело до нестійкості виробництва і до появи антистимулів для інвестицій у довгостроковий розвиток виробничого потенціалу. Різкий спад на сировинних ринках є особливо негативним для НРК ще й тому, що зниження попиту, цін і обсягів виробництва означає скорочення державних доходів, яке зменшує здатність держави використовувати важелі фінансово-бюджетної політики з метою пом’якшення проблеми нестійкості виробництва.

Зовнішня вразливість НРК посилюється високим рівнем їхньої заборгованості. У НРК борговий тягар складає у середньому 42% валового національного доходу в порівнянні з 26% в інших країнах, що розвиваються, в докризовий період. У зв’язку з цим в бідних країнах може вибухнути нова боргова криза.

У найближчому майбутньому очікується, що приплив прямих інвестицій (ПІ) в НРК протягом декількох наступних років скоротиться вніслідок 1) зниження очікувань щодо прибутковості; 2) звуження доступу до кредитів для фінансування нових інвестицій; 3) консолідації балансів транснаціональними корпораціями перед викликом фінансових проблем.

В цих умовах головним фактором, що визначає долю НРК, стануть тенденції в області офіційної допомоги. Проте в періоди рецесій в країнах-донорах обсяги такої допомоги, як правило, скорочуються. Існує протиріччя між механізмами надання допомоги та підконтрольністю політики на національному рівні. Виключно важливо, щоб підвищення ступеня залежності від допомоги, яке є досить ймовірним результатом цієї кризи, не було пов’язане зі звуженням простору для маневрів у політиці в плані здатності вибирати відповідні варіанти політики.

Фінансово-політична криза 2008 року показала низьку ефективність саморегулювання ринків. У більшості розвинених країн з ринковою економікою вже відійшли від форм управління економікою, заснованих на принципах вільного ринку, і вивчають альтернативи, що включають в себе значне підвищення ролі держави в управлінні економікою. Ці країни визнають, що така альтернатива повинна бути пов’язана з відведенням державі більш вагомої ролі не тільки через регулювання, але і через пакети кейсіанських фіскальних стимулів того типу, який в даний час використовується в більшості великих західних держав. Тим не менше ця тенденція є більш очевидною в розвинених країнах, ніж у світі, що розвивається. Вже останнім часом використовувати пакети державних стимулів для пожвавлення своєї економіки почали деякі країни, що розвиваються, такі, як Китай, Бразилія, Південна Африка. Однак більшість НРК не можуть дозволити собі використовувати аналогічні пакети заходів.

Незважаючи на рекордні темпи зростання ВВП протягом останніх п'яти років у сполученні з сировинним бумом, в більшості НРК робота зі скорочення масштабів бідності просувається повільно і більшість з них так і не стали на шлях, що веде до досягнення необхідних цілей у галузі розвитку. Багато з них переживають рецидиви криз продовольчої безпеки. Причини таких тенденцій знаходяться в поєднанні поглиблення кризи в сільському господарстві і нездатності забезпечити продуктивну зайнятість за межами сільського господарства. Витоками кризи в сільському господарстві є такі структурні проблеми, як зменшення розмірів фермерських господарств, низька продуктивність, слабкий розвиток інфраструктури і деградація навколишнього середовища. Тому цьому сектору виявилося важко грати динамічну роль у процесі розвитку за рахунок розширення національного ринку і в якості джерела ресурсів для вітчизняних виробників. У той же час забезпечити продуктивну зайнятість за межами сільського господарства, перш за все в обробній промисловості, виявилося неможливо.

Нинішня економічна криза вимагає зміни у напрямку руху, і цим необхідно скористатися як поворотним пунктом на шляху розвитку НРК. Робота ринку грунтується лише на поступальних змінах, в той час як НРК необхідно стимулювати інвестиції за допомогою «усуспільнення» ризику з метою проведення довгострокових структурних перетворень. Ринок сам по собі не зможе забезпечити ці перетворення. У зв'язку з цим представляється доцільним визначити орієнтири для руху. Перш за все, необхідно перенести центр уваги на розвиток виробничого потенціалу. Це означає, що слід орієнтуватися на стимулювання продуктивних інвестицій, нарощування технологічного потенціалу та зміцнення зв'язків всередині секторів, а також між секторами і між різними підприємствами. Зміцнення внутрішнього виробничого потенціалу повинно бути також націлене на забезпечення виробництва більш широкої номенклатури сучаснішої продукції. Також необхідно побудувати нову державу розвитку. Це означає повернення не до старого стилю планування, а до пошуку нових форм управління процесом розвитку, що підходять для сучасних умов. Таке управління повинно грунтуватися на стратегічній взаємодії між державою і приватним сектором, що сприятиме структурному перетворенню НРК з аграрних в постаграрні країни. Нарешті, необхідно забезпечити ефективну багатосторонню підтримку НРК. Мова йде не тільки про збільшення і підвищення ефективності допомоги, але й про розробку правил, що регулюють міжнародні економічні відносини у сфері торговельних, фінансових, інвестиційних та технологічних потоків таким чином, щоб це служило опорою для розвитку НРК. Виключно важливо, щоб при наданні підтримки НРК не було нав'язування зайвих обмежень щодо заходів, які уряди можуть прийняти для заохочення розвитку, структурних перетворень та скорочення масштабів бідності.

2.2 Підвищення ролі держави у розвитку НРК

Для вирішення структурних проблем НРК необхідні зміни балансу ролей держави і ринку. Інститути «держави» і «ринку» завжди органічно співіснували у будь-якій ринковій економіці. Тому мова не йде про вибір між ринком і державою. Завдання полягає в розробці ефективної політики управління, що творчо і по-новому зв'язує державу і ринок на благо національного розвитку в глобальному контексті. Держава повинна прагнути поставити на службу суспільству місцеві сили, націлені на вирішення проблем на основі ініціативи знизу, за рахунок залучення зацікавлених сторін та забезпечення участі громадян. Воно повинно використовувати широке коло моделей і механізмів керування процесом розвитку в рамках змішаної економіки для того, щоб задіяти приватну підприємницьку ініціативу через державу з метою реалізації концепції національного розвитку. Ефективне управління державою має базуватися на принципах участі, справедливості, доброчесності, підзвітності, прозорості без прив'язки до культурної специфіки. При цьому головною є мета забезпечення конкретних результатів у галузі розвитку, включаючи зростання доходів на душу населення, проведення структурних перетворень, розширення можливості зайнятості в умовах зростання чисельності робочої сили та скорочення масштабів бідності.

Проте інституційні реформи, які пропагуються і проводяться в НРС, ґрунтуються на набагато більш вузькому розумінні вищевикладеного процесу.

Роль держави в інтересах забезпечення благотворного управління по суті полягає у підтримці ринків, через проведення політики і забезпечення інститутів для ефективної роботи вільних ринків. Спочатку, в 1980-х роках, інституційні реформи були орієнтовані на мінімізацію ролі держави і його звільнення від функцій втручання. Але з 1990-х років почали в якійсь мірі визнавати недосконалість ринкового механізму, а також необхідність побудови держав, які здатні зі знанням справи підтримувати ринки. З цієї точки зору конкретні пріоритети інституційних реформ включали в себе: 1) забезпечення і підтримку стабільних прав власності; 2) підтримку реального верховенства закону і договірної дисципліни; 3) зведення до мінімуму ризиків експропріації; 4) зведення до мінімуму корупції; 5) забезпечення прозорого надання суспільних благ, особливо у сфері охорони здоров'я та освіти. Важливим для НРК, що прагнуть стимулювати економічний розвиток, є питання, чи приносять ці інституційні реформи практичну користь для розвитку. Якість управління тісно пов'язана з рівнями доходів на душу населення. Високі доходи на душу населення асоціюються з ефективною практикою управління, а низькі доходи на душу населення - з її відсутністю. Існуюча в НРК практика здійснення програм реформ також показує, що ці програми настільки амбітні, що можуть призвести до перевантаження реформ, а це само по собі обмежує можливості. Чи можна переносити інститути управління, що функціонують в розвинених країнах, в дуже бідні країни, що мають значно менш значну базу фінансових ресурсів? Середні державні витрати на кінцеве споживання (сума, що покриває всі державні поточні витрати на закупівлю товарів і послуг, включаючи оплату праці працівників) в НРК у 2006 році становили лише 60 доларів на душу населення. Це можна порівняти з 295 доларами на душу населення в країнах з доходами нижче середніх, з 1051 доларів у країнах з доходами вище середніх і 6561 долар в країнах з високими рівнями доходів. У зв'язку з цим НРК необхідно перейти до вирішення завдань благотворного управління процесом розвитку. Суть його полягає в забезпеченні кращого майбутнього для членів суспільства за рахунок використання авторитету держави для заохочення економічного розвитку, і зокрема, для форсування структурних перетворень. Таке керування представляє собою процеси взаємодії між урядом - офіційними інститутами держави, включаючи виконавчу, законодавчу владу, бюрократію, судову владу та органи поліції, - і суспільством. Це також управління, яке орієнтоване на вирішення загальнонаціональних проблем в галузі розвитку, створення нових можливостей для національного розвитку і досягнення загальних цілей національного розвитку. Мова йде не просто про формування відповідних інститутів, а про політику і процеси, в рамках яких вони розробляються і створюються. Таким чином, управління процесом розвитку - це питання процесів, політики та інститутів, пов'язаних з цілеспрямованим заохоченням національного розвитку і з забезпеченням легітимного з точки зору суспільства всеохоплюючого розподілу його витрат і вигод. Основні уроки, що випливають з досвіду економічного управління, держав розвитку, які досягли успіху, полягають у тому, що національна політика була орієнтована на заохочення структурних перетворень, і ця мета досягалася за рахунок певного поєднання макроекономічних і секторальних заходів політики продуктивного розвитку. Ця секторальна політика була націлена як на сільське господарство, так і на несільськогосподарські сектори. Аграрна політика була покликана усунути структурні проблеми, що обмежують продуктивність сільськогосподарського виробництва, і зміцнити внутрішній попит у сільських районах на ранніх стадіях розвитку. Але вона доповнювалася промисловою політикою, яка стимулювала структурну трансформацію як на міжсекторальному, так і на внутрішньосекторальному рівнях. Це поєднання заходів політики не зводилося просто до формування нових видів діяльності, а було націлене на заохочення накопичення капіталу та технологічного прогресу щодо якості базису для динамічних структурних перетворень. Уряди держав розвитку, що досягли успіхів, розробляли політику не за принципом «згори вниз», а в тісній співпраці та взаємодії з діловим сектором. В основі цього процесу лежала керівна роль політиків і чиновників, орієнтованих на процес розвитку.

Побудова держави розвитку передбачає:

посилення акценту на ролі знань у процесах росту і розвитку. Це підкреслює важливу роль систем знань і національних інноваційних систем разом з фінансовими системами в якості основних інституційних комплексів у процесі розвитку;

розгляд питання про те, як стимулювати економічне зростання і структурні перетворення на основі такого типу диверсифікації, який не спирається виключно на індустріалізацію. У зв'язку з цим необхідно переключитися з тих видів економічної діяльності, які характеризуються падінням віддачі, на ті види, які характеризуються зростанням віддачі; вивчення питання про те, як краще використовувати можливості взаємодії між вітчизняним та іноземним капіталом шляхом посилення віддачі ПІІ для розвитку та модернізації в рамках зв'язків з глобальними виробничо-збутовими ланцюгами;

прийняття на озброєння регіонального підходу до процесу розвитку, при якому використовується потенціал спільних дій з метою створення умов для структурних перетворень.

Разом з тим необхідно підкреслити, що якої-небудь єдиної оптимальної моделі, яка підходить для всіх країн, не існує. Заходи реагування повинні застосовуватися з урахуванням специфіки країни.

Протягом більшої частини трьох останніх десятиліть макроекономічна політика в НРК перебувала під сильним впливом рекомендацій міжнародних фінансових установ і двосторонніх донорів. Як правило, основні рекомендації зводилися до того, щоб грошово-кредитна політика фокусувалася на стримуванні інфляції та створенні умов для приватних інвестицій, а фінансово-бюджетна політика забезпечувала утримання бюджетних дефіцитів у межах 3% від ВВП. Державні інвестиції зазвичай не розглядалися в якості таких, що відіграють важливу роль у сприянні економічного розвитку та структурних перетворень. Це було доцільно в 1980-х і 1990-х роках, коли інфляція була значною. Разом з тим в поточному десятиріччі інфляція в більшості НРК не була особливою проблемою. Крім того, витоки інфляції минулого носили зазвичай структурний характер, а не були обумовлені проведенням ліберальної грошово-кредитної політики. Надмірне витрачання коштів урядом, який може «витиснути» приватні інвестиції і підхльостнути інфляцію, є малоймовірним у країнах, де широко поширені проблеми недовикористання всіх ресурсів. В основі цієї політики лежала теза про те, що лібералізація режимів торгівлі та фінансів, приватизація і зведення до мінімуму державного втручання в економіку стимулюють розвиток приватного сектора і, отже, стійке зростання. Реформи, засновані на такому підході, в основному так і не привели до становлення приватного сектора як рушійної сили розвитку. У світлі нових підходів до ролі державного управління, уряду відводиться життєво важлива роль у реструктуризації економіки та створенні умов для «запуску» процесу стійкого зростання. Оскільки суть економічного розвитку полягає в суспільній трансформації, а не зводиться лише до технічної економічної проблеми, уряди повинні вжити заходів для забезпечення того, щоб витрати і вигоди структурних коригувань розподілялися на справедливій і соціально прийнятній основі. Якщо не зробити цього, то результатом, найімовірніше, стануть соціальні заворушення і загальне неприйняття необхідних реформ. Ключова роль у стимулюванні процесу розвитку відводиться державним інвестиціям - насамперед у традиційну інфраструктуру, таку як транспортні, іригаційні та енергетичні мережі. В останні роки ситуація тут погіршувалася, оскільки ОПР частіше спрямовувались на вирішення соціальних проблем. Соціальні питання мають важливе значення, але якщо прогрес в цій області досягається на шкоду необхідним державним інвестиціям у виробничі сектори та економічну інфраструктуру, основа для стійкого зростання підривається. З урахуванням нинішньої економічної кризи уряди НРК зіткнуться з проблемою зростання бюджетних дефіцитів, оскільки вони будуть прагнути утримати рівень внутрішнього попиту від падіння, і якщо вони будуть при цьому намагатися також нарощувати інвестиції в інфраструктуру. У коротко- і середньостроковій перспективі ці дефіцити необхідно буде якось покривати з метою пом'якшення наслідків зростання труднощів для населення і продовження здійснення програм розвитку. В умовах обмеженості альтернативних джерел фінансування ОПР буде мати вирішальне значення для досягнення цих цілей. Урядам НРК все ж таки доведеться знаходити інноваційні шляхи мобілізації доходів, але їм необхідно буде робити це таким чином, щоб уникнути регресу, враховуючи при цьому обмежені адміністративні ресурси держави.

Надмірна опора на грошово-кредитну політику як джерело макроекономічної стабільності обмежує ефективність грошово-кредитної політики за межами завдань стабілізації цін через недостатню розвиненість фінансових установ і відсутність життєздатних ринків фінансових установ і відсутність життєздатних ринків облігацій. Як правило, НРК стикаються з проблемою структурно високих реальних процентних ставок, які не сприяють економічному зростанню, яке стимулюється інвестиціями. Для більшості цих країн стискання кредиту є не тільки наслідком глобальної кризи, скільки хронічним станом.

Грошово-кредитна політика повинна фокусуватися на підтримці орієнтованої на інвестиції бюджетно-фінансової політиці, і одним із шляхів забезпечення цього може бути налагодження більш тісної співпраці центральних банків з іншими державними відомствами у справі розробки та заохочення програм загального економічного розвитку їхніх країн.

Ще однією ключовою мірою підтримки стратегії, орієнтованої на нарощування інвестицій, є управління обмінним курсом і - як наслідок - рахунком операцій з капіталом в платіжному балансі. Нинішня ортодоксальна концепція плаваючих курсів, яка зазвичай поєднується з фокусуванням грошово-кредитної політики на боротьбі з інфляцією, призвела до посилення нестійкості обмінних курсів і нерідко підривала внутрішні зусилля, спрямовані на макроекономічну стабілізацію. Управління обмінним курсом, наприклад, з використанням режиму керованого плавання або коректованої прив'язки, вимагає ресурсів і ефективних інструментів політики. Але в той же час це розширює вибір заходів макроекономічної політики. Якої-небудь єдиної моделі управління обмінним курсом, застосованої до всіх НРК, не існує, але при цьому досягнуто консенсусу в питанні про те, що такі крайнощі, як виключно плаваючий курс або повністю фіксована прив'язка, не приносять бажаних результатів. Управління обмінним курсом, наприклад, з використанням режиму керованого плавання або коректованої прив'язки, дозволить: 1) підтримати фінансово-бюджетну політику за допомогою сприяння недопущення знецінення валюти через гіпертрофовані страхи перед інфляцією; 2) спрямувати зусилля на зменшення нестійкості курсу в умовах зовнішніх потрясінь; 3) зосередити увагу на стабілізації обмінного курсу на такому рівні, який допоміг би зміцнити конкурентоспроможність експорту, особливо нової продукції, і підтримати диверсифікацію економіки .


2.3 Постановка завдань аграрної політики

НРК у першому півріччі 2008 року випробували на собі серйозне потрясіння, пов'язане з різким зростанням цін на продовольство і на енергоресурси. У період з кінця 2007 року до середини 2008 року ціни на непаливну продукцію зросли приблизно на 50%, а ціни на сиру нафту - майже на 40%. Це зростання цін зіштовхнуло мільйони людей у прірву голоду і злиднів, спровокувавши масові бунти і соціальні заворушення в багатьох бідних країнах. З тих пір ціни різко впали. Крім того, Продовольча і сільськогосподарська організація ООН (ФАО) повідомила про те, що місцеві ціни на продовольство в більшості країн Африки на південь від Сахари і в багатьох країнах Азії і Центральної Америки в першому кварталі 2009 року всі ще були вище, ніж роком раніше.

Тим не менше продовольча криза 2008 нагадала про нестійкий стан поставок продовольства в різні частини світу, в тому числі і в НРК, і це становище протягом багатьох років погіршувалося. Для НРК продовольча криза на практиці є не короткостроковою, а хронічною проблемою, наслідком низьких рівнів інвестицій в сільське господарство або таких, що постійно знижуються, та фундаментальних помилок у політиці. Ефективна стратегія росту і розвитку, заснована на формуванні нових порівняльних переваг та виробничого потенціалу, не може принести успіху без підвищення продуктивності сільського господарства. У разі відсутності значного надлишку сільськогосподарської продукції продовольча безпека буде залишатися хиткою, а диверсифікація національної економіки за рахунок розвитку обробної промисловості та інших секторів буде підриватися зростанням цін на продовольство і витрат на заробітну плату.

Середньо- і довгострокові проблеми сільського господарства в НРК є значними:

1) відсутність уваги до нього протягом цілих десятиліть призвело до зниження або стагнації його продуктивності;

2) посилюється демографічний тиск на наявні запаси продуктивних земель;

3) на доступність земель для виробництва продовольства посилюється також тиск таких факторів, як зміна клімату і стимули для перемикання на виробництво та експорт біопалива.

Ці проблеми можна вирішити ефективно тільки в тому випадку, якщо значна роль у процесі розвитку буде відведена державі. На противагу цьому, головний акцент в рамках неоліберального підходу до розвитку сільського господарства з 1980-х років робився на зменшенні ролі держави і на посиленні ролі приватного сектору. Організації зі збуту сільськогосподарської продукції були приватизовані, сільськогосподарські субсидії - скорочені або скасовані, а функції держави були зведені до надання суспільних благ, таких як науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи і певні інвестиції в інфраструктуру. Загальні наслідки цих реформ виявилися неоднозначними. Продуктивність сільського господарства в багатьох НРК перестала зростати або знизилася.

Сільське господарство є у вищій мірі складним сектором, і міждержавні відмінності в правах на землю, кліматичних умовах, якості грунтів, соціальних структурах і т.п. виключають можливість вироблення будь-яких єдиних приписів для політики всіх НРК. Тим не менше можна відзначити ряд спільних моментів. Наприклад, земельні права і системи володіння і користування землею значно різняться, але з точки зору загального управління ключовий принцип зводиться до того, що права на землю повинні бути гарантованими, прозорими і повинні забезпечуватися законом. Якщо ці умови будуть створені і права володіння і користування не обмежуватимуться невиправдано короткими термінами, економічна цінність землі зростатиме і один із серйозних факторів стримування зростання продуктивності буде усунутий. При цьому повинна рішуче припинятися незаконна експропріація землі, оскільки ця проблема є спільною для НРК. Можна виділити шість ключових стратегій, які повинні лежати в основі державної діяльності в НРК, спрямованої на розвиток сільськогосподарського сектора:

1) Визначити пріоритетні види діяльності на місцевому та регіональному ринках;

2) Надати підтримку виробникам у справі додержання вимог ринку; 3) Розширити доступ до ринків товарів та факторів виробництва для сільського населення;

4) Заохочувати розвиток асоціацій виробників і кооперативів, які мають спільні інтереси;

5) Визнати різноманітність сільськогосподарського виробництва і взяти на озброєння субсекторальний підхід до державного втручання, програмами інвестиційної діяльності або розвитку;

6) Розробити стратегії забезпечення стабільності з самого початку здійснення будь-якої програми інвестиційної діяльності та розвитку. НРК необхідно підвищити продуктивність сільського господарства та диверсифікувати свою економіку для забезпечення можливостей зайнятості в несільськогосподарських секторах і налагодження міжсекторальних зв'язків. Для цього буде потрібна нова модель розвитку, спрямована на нарощування виробничого потенціалу, зміцнення міжсекторальних зв'язків між селом і містом і на переключення з моделі зростання, заснованої на цінах на сировинні товари, на модель зростання «наздоганяючого типу». Це означає перемикання з статичних на динамічні порівняльні переваги і активне застосування досягнень науки і техніки в усіх галузях економічної діяльності.

2.4 Дії НРК у сфері промисловості

Показники розвитку промисловості в більшості НРК низькі у порівнянні з іншими країнами. Реформи ринкового типу, що проводилися під час боргової кризи початку 1980-х років, значною мірою так і не змогли виправити цей структурний недолік. Внаслідок цього одним з елементів нерівномірного і нестійкого зростання в багатьох НРК протягом останніх трьох-чотирьох десятиліть були незбалансований розвиток, стагнація або спад обробної промисловості. У більшості НРК великомасштабна вітчизняна промисловість практично відсутня, тобто обробний сектор складається в основному з підприємств легкої промисловості та інших трудомістких видів діяльності, організованої на базі малих підприємств, у тому числі в неформальному секторі, на якому нерідко зайнято 20 або навіть менше людей. У середньому на низькотехнологічну продукцію з низьким ступенем обробки в період 2005-2006 років припадало понад 90% всього експорту обробної продукції НРК (включаючи харчові продукти, напої, предмети одягу і текстильні вироби); на середньо-та високотехнологічну експортну продукцію обробної промисловості припадає менше 2 % сукупного експорту готової продукції.

Для пожвавлення зростання тих видів діяльності НРС, які характеризуються зростанням віддачі і швидким технологічним прогресом, необхідно здійснити структурні зміни процесу розвитку. Не всі види економічної діяльності є генераторами такого зростання. Наприклад, для сировинного сектору та сільського господарства, як правило, характерні зниження віддачі за умови даних масштабів діяльності, низька продуктивність і низькі показники формальної зайнятості. Різні види економічної діяльності забезпечують різні механізми передачі знань. Видами діяльності, які виступають генераторами динамічного зростання, як правило, є ті види, які здатні освоювати інновації та нові знання. Дуже важливо стимулювати перетворення економіки НРК з економіки, в якій домінують галузі з віддачею, що знижується, або з незмінною віддачею (сільське господарство), в економіку, що забезпечує зростаючу віддачу (обробка і переробка), як це було зроблено в Малайзії, Республіці Корея, Швеції, Китайській провінції Тайвань і Фінляндії.

Промислова політика, спрямована на розвиток, переслідує досягнення наступних цілей:

- Формування динамічних внутрішніх порівняльних переваг в області виробництва та експорту все більш складного і сучасного комплексу товарів і послуг; - Модернізація виробничого потенціалу в сенсі впровадження інновацій для збільшення доданої вартості. Вирішальне значення має концепція вдосконалення («більш ефективне виробництво більш якісної продукції») або освоєння видів діяльності, які вимагають більш високої кваліфікації; - Нарощування потенціалу, зменшення соціальної маргіналізації та скорочення масштабів убогості в рамках політики в області доходів і «на ринку робочої сили», фінансово-бюджетної політики, політики розвитку підприємництва і технологій;

- Створення умов для повної зайнятості і зростання на основі сумісного поєднання орієнтованої на зростання макроекономічної політики та секторальної мезополітікі з урахуванням міжсекторальних зв'язків; - Створення умов для переходу від аграрного до постаграрного суспільства; - Поліпшення поставок всіх державних товарів та послуг з метою підвищення продуктивності праці;

- Сприяння диверсифікації діяльності на базі природних ресурсів; - Зміцнення потенціалу на рівні підприємств (освоєння нового). Необхідно також зазначити, що шляхи промислового розвитку в кожній окремо взятій НРК не можуть бути ідентичними через різні місцеві умови, тому однакових шаблонів не існує. Реалізація промислового розвитку відбуватиметься залежно від конкретних умов певної країни, від розвиненості ринкових інститутів, від потенціалу держави у справі управління економічними перетвореннями. У будь-якому варіанті необхідно буде знайти баланс між державою і ринком, оскільки державна політика безпосередньо впливає на індустріалізацію.

2.4.1 Адаптація промислової політики розвитку до потреб НРК

Мета промислової політики розвитку, що пропонується, полягає у формуванні вітчизняних фірм різних розмірів і в збільшенні ємності існуючих ринків. Вона також орієнтується на заохочення підприємництва, забезпечення доступу до нових технологій, розвиток людських ресурсів, загальну професійну підготовку. Державне втручання в рамках цього підходу реалізується в плані ініціативної технологічної політики з метою створення виробничого та технологічного потенціалу на рівні підприємств. На рівні підприємств державі необхідно здійснювати інвестиції в нарощування технологічного потенціалу та створювати умови для стимулювання освоєння нових знань. Створення цих умов і є ключовою функцією промислової політики, орієнтованої на розвиток.

Здійснення такої політики має бути націлене на швидке створення великого числа підприємств, що займаються комерційною інноваційною діяльністю, тобто постійно впроваджують нові для країни процеси і продукцію. Сучасна форма промислової політики передбачає налагодження зв'язків між наукою, технологією й економічною діяльністю через освіту, дослідження і підготовку робочої сили в рамках комплексної стратегії розвитку. Такі взаємозв'язки не можуть бути створені будь-яким урядовим указом, для цього потрібні інститути, ресурси та потенціал. Успішна промислова політика в передових країнах має довгу історію, що налічує майже півтора століття. Проте єдиної моделі взаємин між державою і ринком не існує. Кожна країна повинна проводити свою політику і знаходити ті інститути та інструменти її здійснення, які є оптимальними для її національних умов і яка є очікуваною для населення. Тому всі кроки держави повинні бути продуманими з точки зору їх ефективності у конкретному національному контексті, в якому історія, культура і національні економічні умови роблять істотний вплив на можливості росту і розвитку. Через зовнішні фактори, відсутність інститутів, ефекту масштабу та інші збої ринкового механізму ринки поодинці не можуть служити опорою координації процесів накопичення капіталу, структурних перетворень та технологічної модернізації, сумісних зі стійким ростом і розвитком. Разом з тим НРК можуть використовувати багатий арсенал інструментів для промислового розвитку, включаючи преференційний режим, що знаходить відображення в стимулах або підтримці розвитку певних видів потенціалу, цілу гаму податкових та інвестиційних стимулів, а також важелі торговельної політики (тарифні та нетарифні бар'єри), субсидії, гранти або кредити. Уряди можуть сприяти цьому процесу шляхом зміцнення їх вітчизняних фінансових інститутів - державних банків розвитку (як БНДЕС в Бразилії) або приватних кредитних установ (як банк «Грамін» в Бангладеш).

2.5 Створення потенціалу держави розвитку в НРК

Для НРК як кваліфіковані кадри, так і фінансові ресурси є дефіцитним явищем. Тому розвиток технічного потенціалу держави відбуватиметься з плином часу, а не за один день Можливо спрямування зусиль на вдосконалення кількох важливих державних установ, а не великомасштабних інституційних перетворень. Найважливішою умовою успішності зазначених перетворень є те, щоб ініціаторами цих реформ були не країни-донори НРК, а сама країна. Саме тому доцільне проведення невеликого числа інституційних реформ, які впишуться в національний контекст. Сліпе копіювання моделей, що застосовувалися східноазіатськими новими індустріальними країнами, що досягли успіхів, буде таким же безуспішним, як і копіювання моделей, що застосовуються розвиненими країнами. Ці реформи будуть успішними, якщо їх підсумки та результати відповідають пропонованим до них політичним вимогам, якщо політичний потенціал відповідає технічному, якщо технічні здібності відповідають вимогам реформ.

Стратегічний поступальний підхід повинен бути націлений на формування потенціалу управління, необхідного для ослаблення дії чинників, що стримують розвиток виробничого потенціалу. Разом з тим важливо створити установи, які здатні забезпечити спільне бачення завдань і їх координацію.

З політичної точки зору визначальною характеристикою успішної держави розвитку є наявність керівництва, орієнтованого на забезпечення розвитку. Якщо таке керівництво відсутнє, створити потенціал держави розвитку неможливо. Якщо еліта, що знаходиться при владі, прагне до особистого збагачення і збереження власних привілеїв, а не до забезпечення національного розвитку, структурні перетворення та економічний розвиток виявляються неможливими. Керівництво, націлене на розвиток, доб'ється найбільших успіхів, якщо воно укладе своєрідний соціальний пакт, на основі якого широкі верстви суспільства будуть надавати підтримку проекту розвитку. При цьому повинні враховуватися інтереси як сільського, так і міського населення. Тому політика розвитку має включати в себе як аграрну політику, орієнтовану на розвиток, так і промислову політику, націлену на розвиток. Коли взаємини між діловою та політичною елітами приймають форму активного співробітництва, спрямованого на досягнення цілей стимулювання інвестицій і освоєння технологій, а також на підвищення продуктивності праці, тоді починається безпосередня реалізація стратегії розвитку. Саме в моменти фінансової кризи настають сприятливі умови для формування позитивних коаліцій зростання між урядами та вітчизняними діловими колами.

Разом з тим без підтримки міжнародної громадськості реалізувати проект розвитку, розроблений у самій НРК, буде практично неможливо. Але при цьому дотримання міжнародних угод і основних умов, які встановлюються при наданні допомоги, а також активна роль донорів не повинні заважати реалізації стратегії розвитку. Формування вітчизняних коаліцій може бути зірвано, якщо допомога буде більшою мірою орієнтуватися на інтереси донорів, аніж на розвиток вітчизняного бізнесу. Хоча політика, що проводилася в минулому, була явно сфокусована на розвиток приватного сектора, приватний сектор в більшості НРК залишається дуже слабким. Тому важливо, щоб допомога, яка надається, сприяла формуванню внутрішніх коаліцій зростання. Слід також додати, що обмеженість внутрішніх фінансових ресурсів також означає, що підтримка донорів буде необхідна для створення потенціалу держави розвитку. В даний час 20% допомоги, що надається НРК, направляється саме на підвищення потенціалу урядів. Цю допомогу необхідно переорієнтувати з проведених інституціональних реформ для забезпечення управління на заохочення управління процесом розвитку і побудову структур, здатних забезпечити розвиток в НРК.


Висновки

У даній роботі були розглянуті сучасні економічні проблеми найменш розвинених країн світу. Проаналізувавши стан економіки НРК за різними показниками, можна стверджувати, що економічне становище НРК є досить важким, особливо тепер, під час світової фінансово-економічної кризи. Це викликано як історичними, так і економічними та політичними причинами. За останні десятиліття в НРК відбулися серйозні якісні зміни: припинили існування більшість диктаторських режимів, у ряді країн розбудовується ринкова економіка. Разом з тим комплексна криза в регіоні не тільки не пом’якшилася, а й набрала системного характеру.

Соціально-економічна модернізація НРК обтяжена успадкованою від колоніалізму економічною відсталістю країн, відсутністю достатнього власного потенціалу — коштів, кваліфікованої робочої сили, технологій, внутрішнього ринку та ін.; додаткові труднощі створює стрімке зростання населення. Рівень життя в НРК залишається одним з найнижчих у світі. Більша частка населення живе за межею бідності. Інфраструктура розвинена погано, що є і наслідком, і причиною економічної слабкості країни. Економіка зосереджена на таких галузях, як сільське господарство, тваринницство, а такоє гірничодобувна промисловість. Частка імпорту у цих країнах перевищує частку експорту, що пов’язно з нерозвиненістю багатьої галузей економіки. Країни здійснюють закупівлю більшої частини промислової продукції та продуктів харчування у інших країн.

Сьогодні на частку НРК припадає 11 % населення Землі й лише 5% світового виробництва. У перші півтора десятиліття політичної незалежності, завдяки сприятливій кон'юнктурі на світових ринках сировини, а також значному обсягу зовнішніх кредитів на хвилі національного підйому у більшості країн були досягнуті певні економічні успіхи. Проте, незважаючи на енергійні заходи з лібералізації інвестиційного клімату, обсяг зовнішнього капіталу, що надходив у регіон, досі залишається недостатнім. З посиленням процесів глобалізації й лібералізації міжнародний капітал дістав більш широкий спектр можливостей для розміщення інвестицій і виявляє дедалі селективніший і вимогливіший підхід до чинників, що впливають на інвестиційні рішення. Проведення ж ліберальної політики щодо залучення іноземного капіталу нині розглядається як неодмінна, але недостатня умова капіталовкладень.

НРК є неоднорідними за економічними і соціальними показниками. Серед них виділяється група найбідніших країн (Ліберія, Сьєрра-Леоне, Чад, Республіка Конго, Сомалі), які є фінансовими банкрутами зі зрйнованою і криміналізованою економікою та з переважанням деструктивних процесів у політико-державній сфері. Деякі країни (Ефіопія, Еритрея, Мозімбік) докладають великих зусиль, щоб уникнути економічних проблем. Вони демонструють достатньо високі темпи зростання ВВП багато в чому завдяки як внутрішній політичній волі, так і активній підтримці МБРР. Але надзвичайно низький стартовий рівень економічного розвитку, бідні природні ресурси, часті неврожаї, викликані несприятливими погодними умовами, мінливий зовнішній попит на їх сільськогосподарську сировинуЮ політична нестабільність і ін. – усе це робить найближчі перспективи цих країн дуже проблематичними. Третя група – це індустріально-аграрні країни (Нігерія, Зімбабве, Гана, Кенія, Сенегал, Габон, Кот-д’Івуар), які мають більш розвинутий промисловий сектор, що базується на гірничодобувній промисловості та переробці сільськогосподарської сировини. У цих країн протягом декількох років фіксувався приріст ВВП, що пояснюється завищеним попитом на паливно-сировинні ресурси на світових ринках.

Світова фінансово-економічна криза, яка примусила розвинені країни закуповувати сировину у менших обсягах, потребує нових підходів до економіки. В цих нових умовах НРК потрібна стратегія за участю провідних держав і міжнародних організацій, новий підхід політичної еліти в цих країнах для подолання бідності.

На сьогодні спостерігається тенденція до активізації роботи НРК над розробкою власних програм відбудови та розвитку економіки. Такі програми розроблені, наприклад, в Нігерії (до 2010 р.) і в Гані (до 2020 p.). Ці країни намагаються наслідувати економічні моделі нових індустріальних країн Південно-Східної Азії. Так, Гана у своїй програмі досягнення до 2020 року статусу держави з середнім прибутком намагається поєднати підходи Сінгапуру з розвитку людсьх ресурсів і ринків капіталів з долсягненнями Малайзії й Індонезії в сільськогосподарському виробництві, республіки Кореї, Таїланду й Індонезії – у текстильному виробництві. У створених зі підтримки МБРР зонах спільного підприємництва з випуску електроніки і високоточних приладів здійснюється програма комп’ютерної підготовки, створюються науково-дослідні центри.

Останнім часом змінилося положення в сільському господарстві ряду країн: вони стали відмовлятися від традиційного монокультурного господарства. Наприклад, Гана, відома як головний виробник какао-бобів, тепер займається вирощуванням ананасів і виробництвом ананасового соку.

Проблеми слаборозвинених країн полягають у тому, що вони не мають власних резервів для подолання бідності. Відсутність багатих покладів корисних копалин не дає їм можливості одержати прибутки від мінеральної ренти. Якщо ж якісь корисні копалини і є в надрах країн, їхній видобуток залежить під притоку зовнішніх інвестицій. Але тут гальмом для них виступає політична нестабільність і відсутність транспортної інфраструктури. Можна було б розраховувати на приток капіталів для створення трудомістких виробництв, але низький рівень письменності, високий при цьому відсоток функціонально неосвіченого населення стримує розвиток даних виробництв. Світове співтовариство постійно надає допомогу цій групі країн у різних формах, але відсутність механізму її раціонального застосування призводить до розкрадення та розбазарювання цих надходжень.

Вкрай низький рівень накопичення коштів населення і капіталів виробництва унеможливлює інвестування галузей для створення засобів виробництва, підготовки кваліфікованої робочої сили, удосконалення технологій.

Незначні інвестиції, що мають місце, не забезпечують впровадження нових технологій. Низький попит навіть на товари першої необхідності не дає можливості створювати підприємства серійного виробництва.

Майбутнє НРК та їх місце в світовому господарстві залежить від багатьох обставин. По-перше, від того, як швидко і наскільки ефективно урядам і народам країн вдасться подолати тенденції розпаду та соціального хаосу, а деяким країнам — перетворити параекономіку в нормально функціонуючу економіку зі сталим розвитком. По-друге, від дій світового співробітництва, що представлені міжнародними організаціями, фінансовими інститутами. По-третє, від появи лідерів, що володіли б авторитетом, здатністю вести за собою суспільство в будь-яких умовах, що розуміли б місцеві реальності з врахуванням глобальних змін. Дотримуючись даних обставин, необхідно приділяти більше уваги розвитку сільськогосподарських районів у сільськогосподарському виробництві, при цьому цінова політика і стимулювання інвестиційної діяльності дрібних фермерів повинна підкріплюватись інституціональними й структурними реформами. Важливо посилити контроль з попередження порушень навколишнього середовища і спустошування земель. Необхідно розв'язати проблеми неефективних державних підприємств і скасувати бюрократичні процедури в державному секторі економіки. Можливе здійснення приватизації у випадках, коли це обгрунтовано з фінансової точки зору й прийнятне в соціальному аспекті. Необхідно підвищити роль соціального захисту та відновити потік фінансових надходжень з державних і приватних джерел в НРК.

ООН визначило стратегічну мету розвитку НРК – створення в них держав розвитку, діяльність яких буде спрямована на подолання бідності і сприяння розвитку національної економіки.


Список використаних джерел

1. Авдокушин Е.Ф. Международные экономические отношения. Учебник. – М.: Юрист, 2001. – 385 с.

2. Друзик Я.С. Мировая экономика на финище века. – Минск, 1996. – 264 с.

3. Економіка зарубіжних країн. За ред. Філіпенка А.С. – К.: Либідь, 1998. – 266 с.

4. Жуков С.В. Развивающиеся страны: сфера услуг и экономический рост. – М., 2004. - 185 с.

5. Кубров В.И. Мировая экономика. – К., 1999. – 287 с.

6. Мировая экономика /под ред В.К. Ломакина. – Москва, 2004. – 258 с.

7. Мировая экономика /под ред. И.П.Николаевой.– Москва, 2000.– 315 с.

8. Мировая экономика: страны, регионы, континенты: Учебное пособие /Под. ред.Я.С.Друзика. – Москва, 2002. – 298 с.

9. Мировая экономика: экономика зарубежных стран. Учебник для студентов экономическиъ специальностей вузов/ [Авдокушин Е.Ф., Бойченко А.В.,Железова Ю.Ф.]; под ред. Колесова В.П. – Москва: Флинта, 2000. – 480 с.

10. Мировая экономика: прогноз до 2020г./Под ред. А.А.Дынкина. – Москва, 2007. – 216 с.

11. Пахомов Ю. М., Лук'яненко Д. Г., Губський Б. В. Національні економіки в глобальному конкурентному середовищі. — Київ, 1997. – 214 с.

12. Роузфилд С.С. Сравнительная экономика стран мира: культура, богатство и власть в ХХІ веке. Пер. с англ. – Москва: РОССПЭН, 2004. -

13. Солонінко К.С. Міжнародна економіка: Навчальний посібник. – Київ: Кондор, 2008. – 4467 с.

14. Солонінко К. С., Урманов Ф. Ш., Ярошенко С. А. Світова економіка і міжнародні економічні відносини. — Житомир: ЖІТІ, 1998. – 321 с.

15. Страны и регионы мира. Экономико-политический справочник /Под ред А.С. Булатова. – М.: Проспект, 2003. – 289 с.

16. Черников Г.П. Мировая єкономика: Учебник для вузов / [Черников Г.П., Черникова Д.А.]. – Москва: Дрофа, 2006. – 430 с.

17. Шитов В.Н. Африка южнее Сахары. Тенденции и противоречия развития. – Москва, 2006. – 187 с.

18. Шлихтер С.Б., Лебедева С.Л. Мировое хозяйство: Учебное пособие. – Москва, 2004. – 220 с.

19. Экономика зарубежных стран: капиталистические и развивающиеся страны. – Москва: Высшая школа, 1990. – 256 с.

20. Эльянов А. Структурные реформы и дифференциация развивающихся стран. – Москва, 2006. – 165 с.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений08:09:02 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
08:28:18 29 ноября 2015

Работы, похожие на Дипломная работа: Сучасні економічні проблеми найменш розвинених країн і шляхи їх подолання

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150397)
Комментарии (1831)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru