Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Курсовая работа: Економічний розвиток стародавніх цивілізацій

Название: Економічний розвиток стародавніх цивілізацій
Раздел: Рефераты по экономике
Тип: курсовая работа Добавлен 14:17:11 19 сентября 2007 Похожие работы
Просмотров: 73 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Економічний розвиток стародавніх цивілізацій.


ПЛАН

Вступ. 3

1. Особливості східного рабства. 5

2. Господарство Стародавньої Греції 8

3. Античний Рим: економічні причини розквіту і занепаду. 14

4. Господарство скіфів, грецьких і римських колоній Північного Причорномор'я 29

Висновок. 35

Список використаної літератури. 37

Вступ

Економічна історія, або історія народного господарства, виникла як самостійна наука в середині XIX ст. Їй належить фундаментальне місце у вищій економічній освіті. Предметом її вивчення є господарство країн світу в історичному розвитку, різноманітності форм його вияву. Вивчаючи конкретні аспекти економіки, ця дисципліна допомагає краще зрозуміти сучасні господарські проблеми, прогнозувати їхнє наукове вирішення. У курсі не лише у хронологічному порядку викладено фактичний матеріал, а й наведено аналіз суспільно-економічних явищ, розглянуто їхні позитивні й негативні характеристики.

Політичні форми, ідеологічні явища у суспільстві, виникаючи на грунті, підготовленому розвитком господарської діяльності людей, впливають на економічні процеси, прискорюючи чи сповільнюючи їх. Економічна історія на фактичному матеріалі переконує, що технологічна сфера, господарські механізми і людський фактор, усі підсистеми економіки тісно пов'язані між собою, взаємодіють, доповнюють одна одну.

Важливим напрямом історико-економічного аналізу є концепція розвитку галузей господарства, його інституцій і категорій. Особливе значення ця дисципліна має для виявлення і узагальнення тенденцій економічного розвитку на перспективу.

Тільки врахувавши своєрідність динаміки зростання економічних циклів, тривалих тенденцій у розвитку науково-технічного прогресу, умов праці, політиці, можна всебічно осмислити конкретні проблеми господарського розвитку провідних країн світу в певні періоди.

Економічна історія забезпечує тісний зв'язок історико-економічного пізнання з розвитком економічних знань в цілому. Як джерело фактичного матеріалу для всіх економічних наук вона допомагає у вивченні економічної теорії, економіки промисловості, сільського господарства, фінансів, грошового обігу тощо. Галузеві та функціональні економічні науки без обґрунтування історико-економічними дослідженнями втрачають власний теоретичний рівень.

Основна мета даної курсової роботи полягає у дослідженні особливостей економічного розвитку стародавніх цивілізацій.

1. Особливості східного рабства

Історія стародавніх цивілізацій охоплювала період з IV тис. до н. е. до падіння Західної Римської імперії у V ст. н. е. Склалися два типи господарської організації — східне і античне рабство. Проте їм були властиві спільні риси: ручна технологія з індивідуальними та спільними знаряддями праці, провідна роль землеробства і натурального господарства, позаекономічний примус як засіб організації та привласнення суспільної праці.

Східне рабство виникло в IV тис. до н. е. в Стародавньому Єгипті. Вигідне стратегічне та географічне положення сприяло його політичному та економічному розвитку. Зокрема, швидко розвивалося землеробство на високоурожайних, поливних землях долини Нілу. Другою важливою галуззю господарства було тваринництво, яке відтіснило мисливство. Єгиптяни винайшли соху, навчилися виливати з міді ножі, сокири, наконечники стріл, посуд. Проте найбільшим їхнім господарським досягненням стала зрошувальна система землеробства. Заболочена, непридатна для життя долина Нілу у III тис. до н. е. перетворилася на квітучий оазис, коли Верхнє і Нижнє царства об'єдналися в єдину державу. Побудувати цей гідротехнічний комплекс, підтримувати його, давати надлишки сільськогосподарської продукції могли тільки великі вільні сільські громади.

Поступово фараони, жерці, державні чиновники присвоїли общинні землі, перетворивши вільних селян на залежних від себе виробників. Згодом стародавні єгиптяни навчилися виплавляти бронзові вироби, виробляти тонке льняне полотно, прикраси з золота і срібла. Особливо високого рівня розвитку досягла обробка каменю. І сьогодні дивують своєю величчю і таємничістю єгипетські піраміди.

Оскільки на півночі Єгипту переважало тваринництво, а на півдні землеробство, то між цими областями виникла жвава торгівля. У ринкові відносини втягнулися Сінайський півострів, Нубія та Лівія, які були завойовані Єгиптом. Купці торгували золотом, сріблом, міддю, оловом, шкірами, слоновою кісткою, деревиною. У країні існували рабські ринки, де вільно купували і продавали невільників. Найбільшими рабовласниками були фараони, які привозили полонених із завойованих країн. Однак головною продуктивною силою були селяни — члени громад. Рабів їхні власники використовували як слуг, хоча великої різниці між селянами-общинниками та рабами не було. Перші могли потрапити в боргове рабство, другим дозволяли мати сім'ї. 525 року до н. е. Єгипет завоювали перси.

До району східного рабства належало також Межиріччя (Месопотамія). Як і в Єгипті, тут Тигр і Євфрат, розливаючись, щедро удобрювали поля. Місцеві жителі, що здавна займалися хліборобством, збирали високі врожаї. Проте для цього треба було звести могутні протиповеневі греблі та інші іригаційні споруди. Найпоширенішими сільськогосподарськими культурами тут були ячмінь, просо, льон, горох, цибуля, часник, огірки, виноград, фігові, фінікові дерева, яблуні. Зростання сільськогосподарського виробництва стимулювало розвиток ремесел та торгівлі. Основне населення — селяни, які, втративши власність на землю, працювали за частку врожаю на храмові господарства. З ремісничих професій поширеними були каменярі, теслярі, ковалі, пекарі, металурги. Найрозвиненішими державами Межиріччя в IV—III тис. до н. е. були Шумер, Ур, Ніппур, Урук та ін.

У Ш тис. до н. е. рабів у Шумері було небагато, їхній статус — патріархальне рабство, тобто вони мали право заводити сім'ї і навіть викупити себе з неволі. У кінці III тис. до н. е. в Месопотамії утворилося могутнє централізоване Вавилонське царство. Найбільшого розквіту воно досягло за царя Хаммурапі (1792—1750 pp. до н. е.). Як і в Месопотамії в цілому, головною галуззю господарства вавилонян було землеробство. За Хаммурапі будувалися грандіозні канали. Як свідчить його кодекс, у той час існувало рабство, що трималося на війнах і боргах. Однак переважну частку сільськогосподарської продукції виробляли вільні селянські общини. Значного розвитку набула зовнішня та внутрішня торгівля. Вавилонські купці вивозили фініки, інжир, зерно, вовну, ремісничі вироби, а ввозили рабів, предмети розкоші, ліс, метали, камінь. Існувало лихварство.

Економіка східного рабства характерна і для Стародавньої Індії та Китаю. Вже в IV тис. до н. е. в долині Інду зародилося зрошуване землеробство, розвивалося тваринництво. Виникли ремісничі міста, торгівля. Знаряддя праці виготовлялися як з металу (міді, бронзи), так і з каменю. Гончарі славилися своїми глиняними виробами, ткачі — бавовняними тканинами. Вторгнення завойовників на деякий час загальмувало господарську діяльність місцевих жителів. Тільки в II—І тис. до н. е. спостерігалося швидке піднесення економіки Індо-Ганзької долини. Використовуючи залізні знаряддя праці, землероби на зрошуваних полях збирали два врожаї на рік цукрової тростини, пшениці, проса, льону, бавовнику, рису. Високого рівня розвитку досягли ремесла — ковальство, ткацтво, гончарство, ювелірна справа тощо. Цілі райони Індії включилися в обмінну торгівлю. Кашмір торгував вовною, Гімалаї — золотом, Пенджаб — кіньми, південь — дорогоцінними каменями, схід — слонами. З'явилися купці-професіонали, в тому числі лихварі. Грошовий обіг був нерозвинений, та й справжні монети з'явилися у формі шматочків срібла з печаткою лише у V ст. до н. е. Рабство мало патріархальний характер, сільська община зберігала панівне становище в економіці країни. Особливості східного рабства можна узагальнити так.

1. Воно не володіло суспільним виробництвом. Головна сфера економічного життя — сільське господарство — залишилось поза рабовласницьким виробництвом. Лише частково праця рабів використовувалася для обробітку грунту, особливо в системі царського і храмового господарства.

2. Раби належали в основному державі. Головними джерелами рабства були війни, піратство, боргове рабство.

3. Використання рабської праці було однобоким і непродуктивним. Рабів використовували для обслуговування рабовласників, вони брали участь у будівництві пірамід,

каналів тощо.

4. Східне рабство не було класичним, у ньому перепліталися громадські та рабовласницькі елементи.

2. Господарство Стародавньої Греції

Криза рабовласництва на Близькому Сході призвела до занепаду Вавилонського царства і Єгипту, які стали жертвою персидських завоювань. Однак цей режим відроджується в нових країнах Середземномор'я, куди поступово перемістилися центри Стародавнього світу. Це виявилося в економічному піднесенні Греції та Риму.

У світовій історії розпочався новий період, відомий під умовною назвою античний (лат. antiquus — давній). Хронологічно він охоплював першу половину І тис. до н. е.— першу половину І тис. н. е. В період античності рабовласництво досягло повного розквіту. Переважало боргове рабство, була знищена община, використання рабської праці стало більш різнобічним і продуктивним. Рабство перетворилося на класичне.

У І тис. до н. е. біля Греції життя звело народи трьох континентів — Європи, Азії та Африки, і це сприяло взаємодії різних культур. У тих умовах важливе значення мали фактори географічного характеру. З стародавніх часів торгові шляхи проходили Середземним, Егейським, Мармуровим і Чорним морями. Вони були спрямовані на Північ, у басейни Дніпра, Дунаю, Дону. У Греції були зручні бухти, природні багатства, будівельні матеріали. Це сприяло ранньому розвитку ремесла і торгівлі. Греки стали ремісниками і крамарями в період, коли народи інших країн ще займалися полюванням, скотарством або, у кращому випадку, землеробством.

Численні маленькі острови, розділені гірськими хребтами, прибережні площі родючих земель на материку, численні затоки і гавані визначали відокремленість життя кожної общини, її економічну автономію. Через це антична громада, на відміну від сільської східної громади, виступала в основному як місто. Вона була окремою державою (місто-держава по-грецьки — поліс), у якій повноправними були лише землевласники.

Населення концентрувалось у містах. Вперше у світовій історії місто витіснило і підпорядкувало собі село. Тут не вистачало зерна власного виробництва, тому сільське господарство було другорядним, місто експлуатувало село.

У VIII — VI ст. до н. е. прогрес у землеробстві привів до відокремлення ремесла від сільського господарства та розвитку торгівлі між окремими районами Греції. Розвиток обміну зумовив появу грошей, торгового капіталу, купців.

Греки виплавляли залізо та інші метали. Розвивалося будівництво жител, ткацтво, кораблебудування. У спеціальних майстернях по всій країні виготовляли кераміку. Продуктивність виробництва досягла значних успіхів. Зростали міста. У VII—VI ст. до н. е. нові споруди будувалися з каменю, а не з дерева, як раніше.

Повільніше розвивалось сільське господарство, в якому панувало двопілля. Розвиток ремесла призвів до спеціалізації виробників. З'явилися художники, різьбярі, маляри, ливарники. Окремі міста-держави стали спеціалізованими. У Мілеті виробляли тканини, у Коринфі — кераміку, панцирі. У результаті відокремлення ремесла від сільського господарства, диференціації у розвитку виробництва виникла потреба в обміні товарами. Широко застосовувалися гроші. Швидко розвивалися мореплавство і кораблебудування. Грецькі малоазіатські міста Мілет, Коринф та ряд інших стали великими центрами середземноморської торгівлі.

Бурхливий розвиток ремесла, торгівлі, сільського господарства змінив економічний базис Греції, її суспільний уклад. У сільському господарстві та ремеслі дедалі більше використовується праця рабів. Суспільство розпалося на два стани — вільних громадян і невільників. У VIII—VI ст. до н. е. формувалися грецькі рабовласницькі міста-держави, або поліси. Центром такого полісу було місто, оточене муром. Йому належали довколишні долини чи острови. У разі війни все населення знаходило притулок у місті. Там проходили народні збори, релігійні відправи, суди, діяв ринок. Орна земля, угіддя, природні багатства, які спочатку належали громаді, згодом перейшли до родової аристократії. Серед вільних були багаті, менш заможні та зовсім бідні. Між аристократією і сільським населенням (демосом) точилася боротьба. У багатьох полісах земельній аристократії вдалося перетворити селян на рабів і примусити працювати на себе.

Найяскравішим прикладом рабовласницької держави була Спарта — наймогутніший у військовому відношенні поліс Стародавньої Греції. Він сформувався завоюванням дорійськими (спартанськими) племенами ахейських ілотів, яких вони перетворили на рабів. Згодом Спарта заволоділа всім Пелопонесом. Фізична праця була для спартанців принизливим заняттям, їхня справа — війна. Спарта була військовим табором, готовим у кожну мить рушити на ворога або на ілотів. Її господарство було відсталим, свідченням чого можуть бути гроші — залізні пластини, які ніде, крім Пелопонесу, ніхто не приймав. Грошовий обмін не набув розвитку.

Інакше формувалися рабовласницькі держави в Аттиці, у прибережних районах Греції та в острівній частині Еллади. Високого розвитку досягли тут ремесло і торгівля. Землеробство відігравало другорядну роль. Особливо виявили себе ті рабовласники, які були тісно пов'язані з торгівлею і ремеслом (власники майстерень, купці). Вони схилили на свій бік сільське населення, яке гнобили аристократи. У нелегкій боротьбі з родовою аристократією в ряді міст перемогло демократичне управління. Найяскравішим прикладом такого полісу стала Афінська рабовласницька держава.

Територія Аттики була мало придатна для ведення сільського господарства. Тут здавна розвивалися ремесло і торгівля. Розроблялися поклади срібла, глини, мармуру. До VIII ст. до н. е. в Афінах правила земельна аристократія, яка жорстоко гнобила вільних землеробів. За позичене зерно чи худобу брали величезний процент. За несплату його селяни потрапляли в боргове рабство. Від сваволі аристократів страждали купці та ремісники — багаті, але зовсім безправні греки. В Афінах точилася важка боротьба, яка закінчилася певним компромісом для всіх вільних греків. За реформою Солона (595 p. до н. е.) анулювалися селянські борги, заборонялося продавати афінян у рабство, а тих, які були продані, викуповували. Певні пільги отримали купці і ремісники, що сприяло розвитку ремесла і торгівлі. За цими реформами сина звільняли від утримання престарілого батька, якщо останній не навчив його жодному ремеслу. Було покладено край безоглядній спекуляції аристократії земельними ділянками, обмежено їхні розміри. Заборона вивезення зерна також підривала економічну могутність аристократів.

Важливим фактором економічного життя Стародавньої Греції була колонізація. Найінтенсивніше вона здійснювалась у VIII—VI ст. до н. е. Головна причина — гонитва за новими землями, за здобиччю, хлібом, а також зменшення чисельності населення полісів. Земельний голод у невеликих грецьких державах призвів до утворення багатьох колоній на островах архіпелагу в Егейському морі, на південному узбережжі Італії, в Сицилії, Північній Африці, на берегах Мармурового та Чорного морів. Колонії стали центрами торгівлі греків з варварами. З колоній надходили ремісничі вироби, з варварських країн — хліб, худоба, раби.

У V—IV ст. до н. е. праця рабів стала продуктивною, особливо у ремеслі. В Афінах налічувалося приблизно 365 тис. рабів і дише 90 тис. вільних. Рабів захоплювали в основному з негрецьких територій під час війн, купували на ринках. Раб коштував 167, рабиня — 135—220 драхм. Ремісники коштували дорожче. Привілейованими рабами були учителі, лікарі, поліцаї, купці. Більшість рабів працювали в копальнях, каменоломнях за мізерну їжу. Чимало їх використовували як слуг. Деяким з них, зокрема ремісникам, торговцям, дозволялося мати сім'ї. Вони сплачували рабовласнику чинш.

Були раби й державні. Наприклад, в Афінах з них складалася поліція (скіфи), їх використовували на будівництві портів, доріг, храмів. Звільнення рабів було рідкісним явищем. Становище їх в цілому було надзвичайно тяжким.

У V ст. до н. е. рабовласницьке суспільство в Греції досягло найвищого рівня розвитку, хоча економіка прогресувала дуже нерівномірно. Ремесло і торгівля розвивалися в незначній частині країни, на більшості ж територій переважали сільське господарство, землеробство і тваринництво. По всій Греції зберігалася складна форма оренди землі. У IV ст. до н. е. греки дещо удосконалили агротехнічні прийоми в землеробстві. Частково вводилося трипілля, удобрювались вапном поля, застосовувалась борона з дерев'яними зубами, молотильна дошка тощо. З'явилися наукові трактати з сільського господарства.

Греки спеціалізувалися на вирощуванні пшениці, ячменю, розведенні садів, виноградників, оливкових гаїв. Оливкову олію використовували у харчуванні, парфюмерії, для світильників. Олія була головною статтею грецького експорту. В Єгипет, Італію та Причорномор'я вивозилось вино. Приміські селяни займалися городництвом, бджільництвом. У сільському господарстві Греції кількість рабів була незначною. Ремісники працювали у невеликих майстернях по 3—12 чол. У великих майстернях кількість працюючих досягала 30—100 чол.

Примітивними інструментами раб сам виготовляв виріб від початку до кінця. У майстернях працювала також певна кількість вільних людей, переважно збіднілих селян. Окремі професії — скульптори, архітектори — користувалися особливою популярністю. Вільні ремісники працювали окремо зі своїми сім'ями. У VI ст. до н. е. центром грецького ремесла стали Афіни. Сюди стікалися ремісники-іноземці, багато рабів.

Значне місце в господарстві Греції займало виплавлення металів., У рудниках, що іноді мали глибину до 100 м, добували руду примітивними знаряддями. Там працювали тільки раби. В Лавріоні тисячі рабів добували срібло. Із металів (срібла, золота, міді) виробляли прикраси, посуд тощо. Надзвичайною якістю славилася грецька кераміка (дахівка, посуд). Ці вироби експортувалися в інші країни. Славилися й грецькі тканини, які виготовляли вільні жінки і рабині.

Військова могутність Афін призвела до розвитку кораблебудування, яким керувала держава. На корабельнях працювали переважно раби. Лише спеціальні роботи доручалися висококваліфікованим вільним ремісникам — грекам та іноземцям (метекам).

Широкого розвитку набули в грецьких містах грошовий обіг і товарне виробництво. Його центрами були Мілет, Коринф, Халікс (о. Евбея), о. Егіна. Останній став центром торгівлі зі Сходом. Після пелопонеських війн (431—404 pp. до н. е.) центральне місце у грецькій торгівлі займали Афіни. Пірей став центром середземноморської торгівлі, транзитною базою між різними регіонами. Раби були одним з найважливіших видів афінського імпорту.

Зовнішня, морська торгівля, на відміну від внутрішньої, набула значного розвитку. Товари у паках на ослах і мулах доставлялися з великими труднощами. Відсутність доріг, пересічена місцевість звели міжгрецьку сухопутну торгівлю нанівець. Набули поширення ярмарки, які влаштовували на ринкових площах міст. Зовнішня торгівля перебувала в руках купців, які були одночасно власниками кораблів та їхніми капітанами. Держава намагалася регулювати ціни, але торгівля здебільшого була вільною.

Оскільки розвивалося товарне виробництво, економіка Греції зміцнювалася. Грошовий обмін провадили лихварі, які мали обмінні магазини — трапези. У Греції було стільки видів монет, скільки і міст-полісів. Це ускладнювало обмін і торгівлю. Тому трапезити застосовували багатоготівкові розрахунки. Поступово вони перетворювалися на банкірів, які приймали вклади і видавали їх на товари, які купував вкладник. Банкіри були також посередниками при торгових операціях. Подібні банківські операції здійснювали і храми, куди надходили багатства у вигляді пожертвувань віруючих.

Раби виконували тяжку фізичну роботу. Для вільних людей це вважалось ганьбою, через що спочатку експлуатація рабів у Греції сприяла досягненню високого економічного і культурного рівня. Однак технічні можливості рабоволодіння швидко вичерпали себе. Раби не хотіли удосконалювати знаряддя праці, які були для них знаряддями тортур, а вільні надавали перевагу заняттям політикою, філософією, фізичними вправами.

Нескінченні війни між грецькими містами, боротьба між демосом і аристократією, рабами і рабовласниками паралізували економічне життя країни — сільське господарство, ремесла, торгівлю.

У 338 p. до н. е. Грецію завоювала Македонія, а в II ст. до н. е. Балканський півострів став легкою здобиччю Римської рабовласницької держави.

3. Античний Рим: економічні причини розквіту і занепаду

Історія Риму — яскрава сторінка розквіту і загибелі рабовласницького господарства у своїй класичній формі. Його еволюція відповідала трьом етапам розвитку Римської держави: перший (VIII—VI ст. до н. е.) — царський; другий (509—31 pp. до н. е.) — республіканський; третій (31 p. до н.е. — 476 p. н. е.) — імператорський. Перший період — це епоха переходу різних племен Апеннінського півострова від родової общини до рабовласництва. Першими цей процес здійснили етруски (IX—IV ст. до н. е.). В економічному житті стародавньої Італії вирішальна роль належала землеробству. Землю обробляли плугом, використовували волів, коней. Етруски культивували пшеницю, виноград, оливки, льон, відгодовували стада свиней. Високого рівня розвитку досягли ремесла, особливо керамічне, залізоробне, а також будівництво з каменю. Торгували з Південною Італією, Сицилією, Афінами, Карфагеном. З середини V ст. до н. е. карбували монети. У VII—VI ст. до н. е. відбувався розклад родового ладу, в етруському суспільстві формувалися рабовласницькі відносини. Однак історія їх утвердження пов'язана не з етрусками, які не зберегли свого панування, а з розвитком римської общини на території Лації.

Період VIII—VI ст. до н. е. в історії господарства Риму був переходом від родової до сусідської общини, їй був притаманний дуалізм, оскільки патриціанські сім'ї (римських громадян) мали у своїй власності 2 югери (0,5 га) землі, володіли ділянками громадської землі, вели окреме господарство. Соціальний розвиток визначався відносинами між патриціями і плебеями, походження останніх досі ще не з'ясовано. Вони не мали політичних і громадянських прав, але володіли землею на правах приватної власності. Майнова диференціація серед римлян зумовила появу інших залежних людей — клієнтів.

Розвиток матеріальної культури, інтенсивне руйнування громадського землеволодіння і утвердження приватної власності, загострення протиріч між патриціями, які захопили значну частину громадських земель, плебеями і клієнтами зумовили розклад громади. Протягом VI—III ст. до н. е. у Стародавньому Римі склалося рабовласницьке суспільство. Рабство мало патріархальний характер, було переважно домашнім, борговим, спадковим. Головною виробничою силою залишалося вільне населення. Реформи царя Сервія Тулія (середина VI ст. до н. е.) остаточно знищили пережитки родового ладу, поділивши римські населення на 6 категорій не за рядовими, а за майновими ознаками. Розгорнулася боротьба за землю, в ході якої сформувалося велике землеволодіння. «Закони XII таблиць» (середина V ст. до н. е.) захищали приватну власність, економічні та політичні права рабовласників, юридичне закріплювали інститут клаентелі (боргове рабство), зменшуваній рівень позикового процента. У другій половин IV ст. до н. е. були спроби обмежити захоплення громадських земель встановити верхню межу володіння землею 500 югерів (125 га) і норму для випасання худоби (100 голів великої та 500 дрібної). На початку IV ст. до н. е; римські громадяни були звільнені від боргового рабства.

Становленню і утвердженню рабовласницьких відносин сприяла територіальна експансія, яку вела Римська Республіка. До середини III ст. до н. е. була захоплена вся територія сучасної Італії. В І ст. до н. е. Рим перетворився на світову державу від Атлантичного океану на Заході до Тигру і Євфрату на Сході.

Період розквіту рабовласницького господарства припав на II—І ст. до н. е. Воно набуло класичних форм. Економічне піднесення тривало перші два століття н. е. Рабам належала роль основної виробничої сили, їхня праця використовувалася в усіх галузях господарства. Раби поділялися на міських і сільськогосподарських. Перші — слуги, ремісники, вчителі, управителі, медики — використовувалися в домашньому господарстві. Багато рабів працювали в ремісничих майстернях, копальнях, каменоломнях, але переважна частина —в сільському господарстві. Джерелами рабства були війни, піратство, а в неіталійських володіннях Риму — також борги. Міжнародним центром работоргівлі був о. Делос, де щоденно продавали до 10 тис. рабів. Рабами були іноземці, римське право обороняло перетворювати громадян своєї республіки на рабів. Переважало приватне рабовласництво, державне було незначним.

Римська держава вважалася юридичним власником землі. Роздавання її у приватну власність здійснювалося поступово. Володіння землею було почесним привілеєм сенаторів (нобілів), прибутки яких йшли переважно від землі. Землю намагалися придбати також вершники — багатії, які займалися торгівлею, відкупами, лихварством. Вони купували і орендували ділянки землі у держави. Головною формою рабовласницького господарства була вілла — маєток площею 25—100 га землі, яку обробляли 50—60 рабів. Внаслідок концентрації землі, дешевої рабської сили сформувалися латифундії з десятками тисяч гектарів землі та великою кількістю рабів.

Характер і роль дрібного селянського господарства змінювалися на різних етапах розвитку Римської держави. Існування його зумовлювалося натурально-господарськими відносинами, необхідністю збереження вільного селянина як воїна та платника податків. Територія імперії розширювалася за рахунок країн, серед населення яких переважали дрібні власники або залежні землероби. З утвердженням рабської праці дрібні власники розорювалися, йшли до міста, передусім до Риму, перетворюючись на пауперів або на свиту сенаторів і багатіїв. Територіальні завоювання призвели до експропріації землі в колоніях, яка оголошувалася державним багатством, роздавалася нобілям, продавалася вершникам, здавалася в оренду. В багатьох місцях утворювалися колонії, де землі отримували ветерани і римська біднота.

Боротьба за землю була важливою ознакою економічного розвитку Риму. З'явилися аграрні проекти, які обмежували захоплення державних земель, але вони були безрезультатними.

Економіка засновувалася на багатогалузевому сільському господарстві. В Італії провідна роль належала виноградарству, городництву, вирощуванню маслин. Самостійними галузями були тваринництво і птахівництво. Збирали досить високі врожаї пшениці. Виникли сальтуси — спеціалізовані латифундії.

У ранній період римської історії землероби користувались примітивними знаряддями праці — плугом без колісниці, дерев'яною бороною, мотикою, серпом, косою, граблями, вилами, лопатами. Існувало трипілля. Тягловою силою були воли. Молотили за допомогою ослів або коней, проганяючи їх по снопах на утрамбованому току. Згодом з'явилася молотильна дошка, яку волочили по колосках. Для отримання борошна застосовували ступу або зернотерку. Згодом мололи зерно жорнами, руками або силою волів чи ослів.

Поля удобрювали органічними добривами та попелом із спаленої соломи. З зернових вирощували ячмінь, пшеницю, просо, овес, полбу (різновид пшениці), з технічних — льон, коноплю. У великій кількості насаджували виноград, оливкові гаї, маслини, садили квасолю, сочевицю, боби, часник, цибулю, капусту, моркву, редьку, дині, буряки. З фруктових дерев найбільш поширеними були різні сорти яблунь, груш, слив, фіг (інжиру). Тваринництво було важливою складовою частиною римського сільського господарства. Розводили коней, велику рогату худобу, кіз, овець, свиней, птицю.

Кінець республіки (І ст. до н. е.) — це період руйнівних громадянських війн, занепаду сільського господарства, особливо в Італії. Проте вже в І—III ст. н. е. воно не тільки подолало занепад, а й досягло свого найвищого рівня розвитку. Відбулися позитивні зміни в агротехніці. Розширювалися посівні площі. Вдосконалювалися коса, серп, борона з зубами. В І ст. н. е. почали використовувати жатку з широким захватом, колісний плуг, мінеральні добрива, водяний млин. Посіви прополювали і підгортали. Застосовувалося штучне зрошення. Іригаційна система давала можливість збирати 2—3 урожаї на рік. Розвивалася техніка садіння, підживлення, прищеплення. У Римі існували закони, які зобов'язували власників вести правильний обробіток землі. Якщо землероб 2 роки не обробляв свого поля, він його втрачав. Розвивалася агротехнічна наука. У землеробстві й тваринництві були вироблені рекомендації щодо організації виробництва та кількості робочих рук.

У І—II ст. н. е. розпочалися зміни в організації виробництва у володіннях великих землевласників. Латифундії поділялися на невеликі ділянки (парцели), які надавалися в оренду колонам — дрібним землеробам. Вони були вільними громадянами і потрапляли в поземельну залежність від власника землі за угодою, що ліквідовувалася за бажанням однієї з сторін. Крім дрібної оренди поширилися велика оренда на емфітевтичному праві (довго- і вічнострокова), прекарій — умовне землеволодіння, коли земля надавалася на строк, визначений її власником. Виникли рентні відносини у вигляді натуральних і грошових платежів, відробітків. Особливо поширився колонат в імперських сальтусах. Колони віддавали одну третину врожаю і відробляли 6 днів панщини, виконували державні повинності, платили податки. Рабам, які займалися ремеслом або комерційною діяльністю за дорученням рабовласників, почали надавати пекуліум — майно, яким раб міг розпоряджатися, укладати на його основі господарські угоди. Поступово відносини пекуліуму поширилися в сільському господарстві. Поряд з вільними селянами-орендарями в маєтках землевласників з'явилися раби, які обробляли наділи землі і платили ренту. Хоча вони не могли вільно розпоряджатися пекуліумом, однак у них з'явилася заінтересованість у результатах своєї праці. Зросла чисельність вільновідпущеників-лібертинів, які займалися ремеслом і торгівлею.

Знаменитий римський письменник, власник вілли Луцій Колумелла у трактаті "Про сільське господарство" виклав раціональні способи ведення господарства на селі. На його думку, великі латифундії нерентабельні, оскільки засновані на праці рабів. Він був переконаний, що "раби пасуть недбало худобу, погано орють землю..., крадуть зерно..., від інших злодіїв його не охороняють". Раціонально, за його словами, може розвиватися лише такий маєток (вілла), у якому основними виробниками є колони чи вільновідпущенники, які мають власні сім'ї та заінтересовані у результатах своєї праці. Колумелла закликав господарів "ласкаво" ставитися до робітників, які працюють у їхніх господарствах, всіляко підтримувати і заохочувати їх до праці, добре харчувати, забезпечувати теплими приміщеннями, добрим одягом і оберігати їх, не тільки купувати рабів на ринках, а й здійснювати відтворення їх за рахунок природного приросту з сімей управителів та інших слуг рабовласників, багатодітним матерям надавати свободу. Він пропонував роздати землю колонам в оренду.

У II ст. до н. е. — II ст. н. е. високотоварними були маєтки, шо спеціалізувалися на вирощуванні однієї культури, призначеної для ринку. Рентабельними були латифундії та сальтуси, що вирощували різні культури. Натуральний і товарний характер виробництва тісно перепліталися. Найефективнішою була рабська праця в сільськогосподарських віллах середнього розміру, їхні власники намагалися раціоналізувати процеси виробництва. Для цього рабів вчили різних спеціальностей. Лише в сільському господарстві їх налічувалося понад 40. За старанність рабовласники нагороджували своїх рабів: відпускали на волю, залучали до адміністративно-управлінського персоналу, допомагали відкривати власні майстерні та крамниці.

Значних успіхів було досягнуто в ремеслі. Вже у царську епоху (VI—V ст. до н. е.) ремісники відзначалися високим професіоналізмом. Про це, зокрема, свідчать розкопані фортеці, міські мури, каналізація, водопроводи, іригаційні системи. Будувалися храми, стіни яких оздоблювали фресками. Прокладалися дороги, масово вироблялася зброя (шоломи, щити, панцирі, мечі), транспортні засоби, предмети побуту, сільськогосподарський інвентар. Є відомості про утворення ремісничих спілок за професіями. Більшість працюючих людей у майстернях були вільними. Рабська праця використовувалася в майстернях побічно як некваліфікована, чорнова.

З І ст. до н. е. в ремеслі відбулися глибокі структурні зміни. Подолавши економічну і політичну кризи, які були спричинені затяжними громадянськими війнами, римляни, заволодівши всім Середземномор'ям, розпочали небачене до того будівництво громадських споруд (Колізей в Римі), розкішних палаців знаті, лазень, водогонів. Шосейні шляхи, що зв'язували Рим з районами Італії, збереглися до наших днів. Розвивалося суднобудування. На найвищу ступінь піднялась технологія виливання предметів з бронзи та благородних металів, різьблення по мармуру і базальту. Ремесло мало галузеву та географічну спеціалізацію. Місто Капуя перетворилося на центральну майстерню з випуску світильників, інших побутових виробів для всієї Римської держави. Керамікою славився Аррецій, особливо мистецьки розмальованим посудом. Міста Мілан, Падуя, Парма випускали покрівельну черепицю, грубий посуд, вовняні тканини. Компанійські міста займалися скляним виробництвом. У Римі переважало шкіряне і текстильне виробництво.

Розкопки Помпеї, яка, як відомо, була засипана вулканічним попелом Везувію у 79 p. н.е., дають реальне уявлення про ремісничу справу римських міст. Майже при кожному домі була невелика майстерня, де виготовляли вовняні тканини, лампи з бронзи і глини, предмети з заліза і скла, най-різноманітніші інструменти — хірургічні, ковальські, столярні, слюсарні, ваги тощо. Там же розкопками виявлено ювелірні, парфумерні, скульптурні майстерні. У них поряд з вільними працювали раби.

Характерною особливістю римського ремесла було об'єднання в колегії за професіями. Вони мало займалися виробничими питаннями. Члени їх робили внески на загальні потреби, влаштовували свята. У кожній колегії був свій бог-покровитель.

Процвітання ремесла в Італії тривало недовго. З II— III ст. н. е. провінції перевершили в ремісничій майстерності ремісників з Апеннінського півострова. Італійські майстерні деградували, припиняли свою діяльність. Провінційні ж, створені за подобою італійських, які виробляли аналогічну продукцію, навпаки, процвітали. Це було пов'язано з багатоукладним, складним механізмом римського господарства, труднощами перевезення готової продукції, з наявністю у провінціях дешевої сировини і робочої сили. В Єгипті та Фінікії успішно діяли майстерні з випуску кольорового скла та художніх виробів з нього. Мала Азія продукувала неперевершені шовкові тканини на льняній підкладці, їх купували не тільки в Римській імперії, а й далеко за її межами. В Іспанії, Галлії (Франція), Іллірії (Балканський півострів) знайдено олово, залізо, інші корисні копалини. З них виготовляли водогінні труби, зброю, ювелірні вироби. У II ст. н. е. Галлія стала однією з найрозвиненіших провінцій. Ремесла процвітали тут по всій країні. Галлію по праву називали "майстернею Європи". Поширилися скляний, латунно-бронзовий, залізний, олов'яний, керамічний, ювелірний промисли. Галлія також успішно конкурувала з Італією у випуску кераміки, вовняних тканин. Ці високоякісні товари були дешевими, отже, користувалися попитом на ринках імперії і в суміжних з нею землях, у тому числі в південних регіонах України. Розвиток ремесла у провінціях призвів до розорення італійських конкурентів.

У Римській державі промисловою одиницею була майстерня. Великі виробництва, на яких працювало 100 і більше осіб, були великою рідкістю. Переважали майстерні з 4— 10 робітниками. Власник майстерні, як правило, був вільною людиною. У нього працювало 1—2 вільновідпущених і кілька рабів. Лише на державних копальнях нараховувалося десятки і сотні рабів.

Однак на відміну від Греції в Римській імперії заняття ремеслом не було престижним. Воно вважалося справою рабів і бідних. Великі капітали не йшли у промисловість. Панувала ручна техніка.

Широкого розвитку набула торгівля. Вона приносила більше прибутків, ніж промисловість. Спочатку склався внутрішній ринок. Виробник сам продавав товар. У центрі міста, на форумі, через кожні 8 днів відбувався базар. Селяни продавали свою продукцію, купували потрібні для господарства ремісничі вироби. З часом у Римі виникли спеціалізовані ринки, на яких торгували овочами, фруктами, худобою, сіном тощо. Така сама торгівля велась у всіх містах Італії. Сформувалися великі центри внутрішньої торгівлі — ярмарки, на які з'їжджалися купці з багатьох міст та регіонів Італії. Для того щоб торгівля проходила ефективніше, ярмарки влаштовували до великих релігійних свят — бога Юпітера, богині Діани, на які сходилися тисячі людей.

Зовнішня торгівля в царський період у Римській державі була слабко розвинена. Рим до III ст. до н. е. не був морською державою, не мав власного флоту. Завдяки дружнім зв'язкам з Етрусією в VI—Уст. до н. е. Рим налагодив торгові взаємозв'язки з Карфагеном та іншими сусідніми містами. За республіканського правління, коли етруски втратили політичну незалежність, римська зовнішня торгівля занепала. Розвитку торгівлі сприяли об'єднання Середземномор'я під владою Риму, спеціалізація і товаризація господарства, географічний поділ праці, успіхи в кораблебудуванні та будівництві доріг. Інтенсивною була морська і караванна торгівля з провінціями. З Сирії привозили дорогі тканини, скло, ювелірні вироби, з Єгипту — льняні тканини, пшеницю, папірус, з Північної Африки — пшеницю, диких звірів, слонову кістку, золото, з Іспанії — золото, срібло, олово, залізо, мідь, з Галлії — виноград, вино, кераміку, з Дальмації — дерево, з Германії, Панонії, Британії — рабів.

У зовнішній торгівлі найбільшим партнером Риму стала Індія. Як писав у "Природничій історії" Пліній Старший (І ст. н. е.), щороку римські купці привозили з Індії товарів на 50 млн сестерціїв. На таку саму суму закуповували предмети розкоші у Китаї та Аравії. В Римі ці товари коштували у 100 разів дорожче, ніж на ринках Сходу, отже, "розкіш і жінки", за словами Плінія, обходилися державі недешево. Рим налагодив торгівлю з Індією завдяки відкритому морському шляху з Червоного моря до півострова Індостан.

Економічні зв'язки Риму з Китаєм здійснювалися у складних умовах. Небезпечні напади парф'ян і персів, що контролювали трансконтинентальні торгові караванні шляхи в межиріччі Тигру і Єфрату, робили неможливими безпосередні контакти. Тільки в кінці І — на початку II ст. н. е. римсько-китайська торгівля налагодилася під безпосереднім керівництвом греків та сирійців.

Поступово римські купці проникли на північ Європи, завозячи свої товари як морським шляхом через Північне і Балтійське моря, так і річками Везирем, Рейном та Віолою. На берегах Балтійського моря, у Швеції археологи знайшли багато римських монет, керамічних та металевих виробів гальського походження. Після завоювання Римом Дакії (Румунії) в III—IV ст. н. е. в обмін з ним втягуються народи Причорномор'я, в тому числі південні регіони України, Придністров'я. Найбільше скарбів римських монет, ювелірних виробів, речей римського виробництва належать до періоду раннього заліза в Україні (Черняхівська культура).

В Італії існувало професійне купецтво, переважно зі стану вершників. До утворення імперії зовнішня торгівля Риму була посередницькою і не могла конкурувати з грецькою. За час існування імперії греків поступово відтіснили з торгівлі. В оптову торгівлю вкладалися значні капітали. Через підставних осіб у ній брали участь римські патриції. Купці об'єднувалися в колегії, які мали кошти, кораблі, агентів у провінціях.

Першим засобом оплати в Римі, як і у багатьох інших народів, була худоба. Оскільки цей обмінний еквівалент був надто громіздкий, його замінили куском міді у такому співвідношенні: один віл дорівнював 10 вівцям або 100 фунтам міді. Така грошова одиниця існувала в Римі до IV ст. до н. е. Згодом римляни, наслідуючи греків, почали відливати мідні монети відповідної маси. Однофунтову монету називали ассом, 1/2 фунта — сомісом, 1/12 — унцією. Поряд з цими грошовими знаками застосовувалися срібні монети драхми грецької чеканки з римською печаткою. Римський срібний денарій вартістю 10 ассів з'явився в III ст. до н. є. Найбільш ходовою одиницею був сестерцій, що дорівнював 2,5 асса. У період імперії в обігу були золоті монети — ауерси в І, соліди — в IV ст. н. е.

Подальшого розвитку і певної правової регламентації набула банківська справа. Рим став світовим центром грошових операцій, торгових угод, світовою біржею. Римські банкіри-аргентарії виступали як торгові посередники, маклери, здійснювали всі грошові операції, використовуючи чеки, переказні векселі, безготівкові, поточні, активні, пасивні рахунки. Міняльні контори створювалися державою і здавалися в оренду. Розвивався лихварський капітал. Позиковий процент був великий: 6—48 % згідно з законом, а фактично — значно більший.

Банкіри брали безпосередню участь і в торгових операціях. Створюючи фінансові організації, вони наживалися на міжнародній торгівлі. Неконтрольованому лихварському капіталу настав кінець за Юлія Цезаря та Августа (І ст. до н.е. — І ст. н. е.). Вони реорганізували управління провінціями, звівши до мінімуму діяльність відкупщиків.

У цілому ж Рим вів з провінціями пасивну торгівлю, тобто з Італії вивозили товарів значно менше, ніж ввозили. Найбільшим споживачем імпортних виробів був Рим, населення якого становило за імперії 1 млн чол.

Товарно-грошові відносини досягли найвищого рівня розвитку в І—II ст. н. е. Вони стали невід'ємною частиною бюджету римського громадянства. Гроші були потрібні знаті, орендарям-управителям державних і приватних ділянок землі, власникам майстерень, вільновідпущеним, окремим рабам, що одержували право продавати свою працю, заплативши грошовий чинш своєму господареві. Збирались грошові податки з усіх верств населення. Це стимулювало лихварство, товарне виробництво, що грунтувалося на праці вільних громадян і рабів, особливо тих, які мали досконалу кваліфікацію як у сільському господарстві, так і в ремеслі.

Фінансова система Риму була заснована на експлутації колоній. Римські громадяни користувалися податковим імунітетом. Податки (поземельний і подушний) у провінціях віддавалися на відкуп публіканам, які збирали податків у З—4 рази більше норми. Недоїмники ставали боржниками лихварів або їх продавали в рабство. Не завжди відкупники могли відразу внести в державну скарбницю відповідну суму грошей, тому вони об'єднувалися у своєрідні компанії, сплачуючи членські внески. Так формувалися багаті "акціонерні" спілки з чималим фінансовим апаратом, накопичуючи на цьому величезні капітали.

У науковій літературі питання про причини піднесення античного Риму є дискусійним. Прихильники монархічного напряму вбачають їх у дисциплінованості римлян, їхньому спільному підпорядкуванні начальству. Інші вчені, перебільшуючи роль війн, доводять, що Рим розквітнув у результаті зовнішніх завоювань. Переважає точка зору, що в економічному піднесенні Італії вирішальне значення мали внутрішні фактори: швидке розшарування громади, прогрес матеріальної культури, республіканська система політичного ладу. Експансії рабовласництва сприяли великі римські завоювання, оскільки культурна спадщина народів Середземномор'я збагатила античну Італію. Експлуатація рабів стала головним джерелом багатства. Велике значення мало пограбування колоній, що набуло систематичного характеру у фіскальній, торговій, лихварській сферах.

У добу пізньої Римської імперії (III—V ст. н. е.) господарство занепало і прийшло до кризового стану. Перші ознаки кризи виявилися після повстання Спартака в І ст. до н. е. і протягом наступних століть вони поглиблювалися. Причиною кризи було загострення суперечностей рабовласницького суспільства. Дешева рабська праця не стимулювала технічній прогрес. Контроль за працею рабів у латифундіях був утруднений, що призводило до зниження продуктивності праці. Витіснення з економічного життя невеликих власників підривало господарські засади держави, її військову могутність. Зазнала краху завойовницька політика Риму, внаслідок чого припинилося регулярне поповнення господарства рабами. Ціни на них зросли, використання стало нерентабельним. Збільшення паразитичних елементів з вільного населення, насамперед з міського плебсу, потребувало додаткових витрат держави, що зумовлювало посилення податкового гніту.

Криза рабовласницького господарства в аграрному виробництві виявилася у зменшенні площі оброблюваних земель, нерентабельності вілл та латифундій, поширенні екстенсивних форм ведення господарства, його застої. Обмежувалася абсолютна власність рабовласника над рабами. Заборонялося їх вбивати, передавати сільських рабів без землі. Раби дістали право церковного захисту.

Зросло значення невеликих господарств. Колонадні стосунки стали переважаючими. Змінився статус колонів: він став спадковим, не обумовлювався угодою, належність до колонів була юридичне оформлена конституціями імператорів, їх прикріпили до землі, заборонивши покидати помістя, не могли відчужувати без землі, утікачів повертали рабовласникам. Як і раніше, колони платили ренту власнику землі, державні поземельні та подушні податки, виконували різні повинності. Держава надавала рабовласникам певні адміністративні, судові, фіскальні права щодо колонів. Отже, вони поступово ставали "рабами землі", перетворюючись не тільки на поземельне, а й особисто, судово-адміністративно залежних від власників землі, їхнє Становище зближувалося з рабами, наділеними землею. Так звані квазіколони вели самостійне господарство, в певних межах розпоряджалися своїм майном, їх не могли відчужувати без землі.

Занепала невелика оренда. За своїм статусом вона наблизилася до колонату і прекаріїв. Останні стали переважно пожиттєвими, оформлялися письмово, зазначалися платежі власнику землі. Поземельних відносин набув інститут патронату. За часів Республіки він полягав у добровільному входженні громадян під покровительство знатних осіб. У пізній Римській імперії патронат став формою залежності невеликих власників. Отримуючи покровительство великих землевласників, вони втрачали право власності на землю, ставали прекаристами або колонами у володіннях покровителя-патрона. Під патронат віддавалися також раби, біглі колони, люди без майна. Використовувалася наймана праця, але поступово робітники потрапляли в особисту залежність від землевласника. Вільних селян в Італії зберігалося небагато. В провінції їхня господарська роль була більш значною. Держава приймала закони на захист дрібного землевласника — платника податків і воїна, але інститути прекаріїв і патронату поширилися по всій Імперії. Особливий стан становили варвари, яких як полонених оселяли на римській території, для того щоб вони обробляли землю і несли військову службу.

Економічний занепад охопив також ремесло і торгівлю. Зменшилося населення міст. Ремісники і купці, професії яких стали спадковими, закріплювалися за колегіями, державні замовлення для них стали обов'язковими. Ремесла поступово переміщувалися з міст у села. Ремісничі майстерні виникали у маєтках великих землевласників. Вілли і латифундії перетворювалися на економічно замкнені господарства. Скоротилися внутрішня і зовнішня торгівля, грошовий обіг. Римська імперія втратила свою відносну економічну єдність. Посилилися суперечності між Римом і провінціями. Зросло втручання держави в господарське життя. Реформи імператорів Діоклетіана (284—305 pp.) та Константина (306—337 pp.) дещо стабілізували становище в державі. Було реорганізовано фінансову систему. Все населення, крім громадян Риму, чиновників, пауперів, обкладалося подушним і поземельним податками. Одиницею оподаткування було ярмо (упряж волів) з певною кількістю землі залежно від її якості та вирощуваних культур. Поборами обкладали ремісників і торговців. Фіксувалися ціни на товари, заробітки ремісників. Робилися спроби упорядкувати грошовий обіг випуском повноцінної золотої та срібної монети, але вони швидко знецінилися. Держава була неспроможна регулювати економіку країни.

Отже, для господарства Римської імперії в III—V ст. н. е. визначальним стали розклад античної власності, поступова втрата рабством свого виробничого значення, натуралізація і аграризація економіки, послаблення економічних позицій міст, дестабілізація грошової системи, посилення фіскального гніту. Велике землеволодіння зберігалося, однак тенденція його розвитку полягала в зміцненні невеликого індивідуального виробництва, що стало раціональнішою формою ведення господарства. Невелика земельна власність і вільні селяни зберігалися, особливо на периферії, але вони потрапляли в різні форми залежності від великих землевласників: під патронат, ставали прекаріями, перетворювалися на колонів. Значення колонату постійно зростало. Сформувалися рентні відносини. Розширилися господарська самостійність рабів, які отримували землю, в економічному відношенні ставали залежними колонатного типу.

У сучасній науковій літературі немає єдності в оцінці пізньоримської економіки. Деякі вчені розглядають її як феодальну. На думку інших дослідників, в надрах рабовласницького господарства виникали лише елементи феодальних стосунків.

Пізня Римська імперія переживала глибоку і всебічну кризу рабовласницького суспільства. Боротьба імператорів за престол, сепаратизм провінцій, грабіжницькі та спустошливі війни зумовили політичну нестабільність. Загострювалися соціальні суперечності. Не припинялися народні повстання. Натиск варварів постійно посилювався і загрожував романському світові. Східна і Західна частини імперії роз'єдналися щодо адміністрування та управління. Столицю було перенесено з Риму на схід у Візантію. В 476 p. н. е. Західна Римська імперія перестала існувати.

4. Господарство скіфів, грецьких і римських колоній Північного Причорномор'я

З елліно-римською історією тісно пов'язана доля народів Північного Причорномор'я. Кіммерійців, наприклад, згадує славнозвісний давньогрецький поет Гомер. Він називає їх "кобилодойцями та молокоїдами убогими", з чого видно, що основним заняттям цього великого народу, який жив у південних степах України в IX—VIII ст. до н. е., було кочове тваринництво і насамперед конярство.

Скіфи (VII ст. до н. е. — III ст. н.е.) витіснили кіммерійців у Малу Азію, зайнявши степові простори від Кубані, Дону та Дніпра до Дунаю. Про культурне і господарське життя цього племінного союзу відомо набагато більше завдяки археологічним дослідженням та писемним пам'яткам, що збереглися до наших днів. У V ст. до н. е. Скіфію описав батько давньогрецької історії Геродот. Населення він поділяв на скіфів-хліборобів, кочових скіфів і царських скіфів. Перші жили осіло, займалися сільським господарством, вирощували пшеницю, просо, сочевицю, цибулю, часник. Переважна частина їхнього врожаю йшла на продаж. Скіфи-кочівники нічого не сіяли і не орали. Вони випасали незліченні стада худоби. Царські скіфи — панівна верхівка державного об'єднання. Вони збирали данину з підлеглих племен, їхнє основне заняття — військова справа. Хоч скіфів Геродот вважав одним народом, їхній спосіб життя, господарство доводять протилежне. Імовірно, скіфів-орачів можна назвати прапредками українського народу.

Описуючи річки Скіфії, Геродот звернув увагу на те, що в Борисфені (Дніпрі) місцеві жителі ловили, потім "солили велику рибу без хребта, що зветься осетром". У гирлі річки добували сіль, якою солили виловлену рибу. Кочові скіфи жили в чотири- або шестиколісних кибитках, пересуваючись степом разом з чередами худоби. У них запрягали дві або три пари волів. Зверху кибитки накривали шкурами так, що всередину не могли проникнути вітер, дощ чи сніг. Кочівники розводили табуни коней, корів, овець.

В осілих скіфів дуже рано з'явилося ремесло. Про це свідчать знахідки так званих царських курганів. На вазах зображені воїни в шкіряному одязі. Скіфи оволоділи виплавкою міді та заліза. Зброярі виготовляли невеличкі мечі, дротики, наконечники списів і стріл. У могильниках археологи знаходять золоті та керамічні речі грецького виробництва. Все це підтверджує широку торгівлю між скіфами і греками. Перші вивозили хліб, солону рибу, конопляне полотно, мед, віск, хутро, рабів, а ввозили різні вина, золото і срібло, вироби з дорогоцінних металів, зброю, тканини та інші предмети розкоші. Інтенсивний торговий обмін між Скіфією і Грецією став причиною руйнування родової общини, заміни її землеробною, зміцнення місцевої знаті, утворення державності скіфських царів.

Майже одночасно з заселенням Північного Причорномор'я кіммерійцями і скіфами там розпочалася грецька колонізація. Вона мала різні причини: перенаселення містполісів, соціальна і політична боротьба, посилення торгового обміну. Спочатку греки здійснювали на Чорному морі піратські набіги. Так вони знайомилися з народами, які заселяли його береги. Передумовою заснування міст-полісів була взаємовигідна торгівля чи обмін товарами. Для цього на узбережжі будували тимчасові торгові факторії. Найбільша хвиля колонізації припадала на VIII ст. до н. е., у Північне Причорномор'я — на VI ст. до н. е. На перше місце з організації грецьких колоній у басейні Чорного моря вийшло малоазіатське місто Мілет. З його ініціативи виникло 75 таких поселень. Найвідоміші з них на півдні України Березаль у Дніпро-Бузькому лимані, Ольвія, Пантікапей (Керч), Tip над Дністром, Тірібака, Німфей, Кіммерик на Керченському півострові, Херсонес (Севастополь), Феодосія.

Найвищого розквіту ці міста досягли у VI—IV ст. до н.е., перетворившись на великі політичні, виробничі, культурні та торгові центри. Протягом століть домінували Ольвія, Херсонес Таврійський і Боспора Кіммерійська. Навколо них жили місцеві племена, які займалися сільським господарством. Між місцевими поселенцями і грецькими містами зростав обмін товарами. В Ольвію та інші поліси завозили хліб, худобу, шкіри, хутро, солену рибу, сіль. З міст-колоній та материкової Греції надходили металеві вироби, зброя, тканини, мармур та мармурові вироби, теракоти, предмети розкоші, витвори мистецтва. Найпопулярнішими товарами були оливкова олія та вина, керамічна дахівка і посуд. Особлива стаття експорту грецьких міст — ювелірні вироби. Золоті та срібні вироби закуплялися багатими станами, мідні, скляні, глиняні — менш заможними. Вироби з Ольвії археологи знаходять на берегах Волги і Дністра. У цьому місті проживало понад 10 тис. мешканців. Більшість з них були ремісники. Оскільки Ольвія була незалежною державою, то випускала власні мідні та срібні гроші. Монети чеканили також Боспора, Німфея, Пантікапей, Херсонес та ін.

У V ст. до н. е. на Кримському півострові утворилося Боспорське царство, столицею якого став Пантікапей. До цієї держави у IV ст. до н. е. ввійшли Німфей, Феодосія, Таманський півострів, значна частина чорноморського узбережжя сучасної України. Перше місце в економіці Боспорського царства займало землеробство. Ним-займалися тисячі невеликих власників. Крім них сільськогосподарську продукцію постачали великі латифундії земельної аристократії, яка застосовувала працю рабів. Ці господарства вирощували переважну частину товарного зерна, яке направлялося в Грецію. Із зернових культур вивозили пшеницю, просо, ячмінь. Поле орали важкими дерев'яним плугом, запряженим кількома парами волів. При обробітку землі використовували залізні мотики і серпи. Зерно перевозили і зберігали у великих глиняних діжках, мололи на зернотерках (жорнах). Боспорці займалися також городництвом, садівництвом, виноградарством. Розводили коней, корів, овець, кіз, свиней, свійську птицю. Азовське море та річки, що в нього впадають, сприяли промисловому рибальству.

Населення Боспорського царства досягло успіхів і в ремеслі. При розкопках міст і селищ археологи виявили рештки гончарних печей, уламки амфор, черепиці, ужиткового і художнього посуду. У великих кількостях ремісники виготовляли металеві вироби з міді, бронзи і заліза. Знайдено чимало ювелірних прикрас. Як ніде у грецькому світі славилися каменярі, муляри, теслярі, столяри, малярі, штукатури. Основний торговий партнер Боспорського царства — Афіни. Туди щорічно вивозили половину збіжжя, призначеного для експорту. В урожайні роки експорт досягав 5 млн пудів. В Афіни направляли також великі партії солоної риби, худоби, шкур, хутра, рабів. З Афін у Північне Причорномор'я привозили традиційні товари — вина, оливкову олію, художню кераміку, дорогі тканини, мармур, вироби з коштовних каменів і дорогоцінних металів, розписні вази, мистецькі вироби з теракоти. У царстві чеканили власні монети, у тому числі золоті статери. У період розквіту крім еллінських міст у Боспорське царство входили деякі племена Північного Причорномор'я, серед них скіфи.

У IV—III ст. до н. е. у степах Північного Причорномор'я відбулися суттєві зрушення. Скіфська держава зазнала в 339 p. нищівної поразки від батька Олександра Македонського Філіппа II. На півдні України з'явилася нова грізна сила — сармати. Вони розбили скіфів, частину асимілювали, а решту відтіснили в Крим. Усі ці події негативно позначилися на економіці грецьких міст Причорномор'я. Знесилені атаками варварів, вони змушені були відкуплятися від них золотом. Занепав експорт збіжжя. До того ж дешева єгипетська пшениця витісняла з середземноморських ринків північночорноморських конкурентів. Населення міст розбіглося. Постійні напади варварів розладнали фінанси міст-полісів, їхні золоті та срібні гроші замінили мідні.

У II ст. до н. е. Ольвія втратила свою незалежність, ввійшовши до складу Боспорського царства. З того самого часу Північне Причорномор'я стає об'єктом зазіхань з боку Римської імперії. У І ст. до н. е. грецькі колонії стали її васалами. Ольвія піднялась з погромів, яких зазнала протягом минулих століть, але колишньої величі досягти не змогла. У II—III ст. н. е. у місті пожвавилися будівництво, зовнішня торгівля. Подібні процеси спостерігалися і в цілому Боспорському царстві. Розвивались ті галузі економіки, що й в попередні віки. Велася жвава торгівля з Малою Азією, Єгиптом, Грецією, Італією, з сусідніми варварськими племенами.

Однак загальна криза рабовласництва у II—III ст. н. е. остаточно підірвала сили імперії. Криза позначилася і на долі античних держав Північного Причорномор'я, економічний занепад яких розпочався в першій половині III ст. н. е. Скоротилися торгові зв'язки, зменшилася товарність сільського господарства і ремесла, і відповідно скоротились прибутки міст, що зазнали великих фінансових труднощів. Відбувалась поступова натуралізація всього господарства. Проте в містах Північного Причорномор'я у соціально-економічному розвитку цього періоду проходили і позитивні процеси. Праця рабів поступово витіснялася працею залежних людей, подібних до колонів Римської імперії. Однак у 40-х роках III ст. н. е. в Північне Причорномор'я вторглись готські племена і міста в результаті економічного послаблення не змогли захистити себе. Гуннська навала IV ст. н. е. призвела до остаточної загибелі античних держави Північного Причорномор'я, яка збіглася з крахом усієї рабовласницької системи господарства.

Первісна доба в історії світового господарства була найтривалішою. Понад 2 млн років люди, пристосовуючись до змін природних умов, удосконалювали матеріальне виробництво. Так, у період палеоліту і мезоліту господарство мало привласнюючий характер. Люди займалися переважно збиральництвом, полюванням, рибальством. Внаслідок неолітичної революції відбувся перехід від привласнюючого до відтворюючого землеробсько-скотарського господарства, стійкої осілості. Подальший розвиток виробництва поява та використання металевих знарядь праці зумовили виникнення перших цивілізацій.

Висновок

У період стародавніх цивілізацій у країнах Стародавнього Сходу і античного світу досягла свого розвитку рабовласницьке господарство, що пройшло шлях від східного патріархального до класичного античного рабства.

В економічному відношенні античне суспільство було більш розвиненим. Якщо у країнах Стародавнього Сходу раби займались переважно тяжкою непродуктивною працею, то у античних країнах праця рабів застосовувалась у матеріальному виробництві в усіх сферах господарства.

Матеріальна культура стародавніх цивілізацій грунтувалася на сільському господарстві, ремеслах з галузевою структурою. Техніка праці була ручною. Високого рівня розвитку досягли будівельна справа, архітектура.

Якщо у країнах Стародавнього Сходу основними джерелами рабства були війни та піратство, то у країнах античного світу набуло поширення боргове рабство, хоч і тут, особливо у Стародавньому Римі, війни залишалися одним з важливих джерел поповнення армії рабів.

У Стародавній Греції переважало міське, промислово-торгове рабство. У Стародавньому Римі при наявності величезних земельних масивів панувало латифундійне рабство. Господарство було замкненим, натуральним, хоча в цей період уже зароджувалися торгово-грошові відносини.

Головною формою економічних відносин між країнами була експортно-імпортна посередницька морська торгівля. Якщо у країнах Стародавнього Сходу і Античній Греції домінувала зовнішня торгівля, то в Римській імперії провідна роль належала внутрішній торгівлі. Існували професійне купецтво, розвинена грошова система, банківська справа, комерційне і боргове лихварство.

Античне господарство втягнуло в свою економічну орбіту й населення сучасної південної України. Північночорноморські міста-поліси як колонії спочатку Стародавньої Греції, а згодом і Стародавнього Риму підтримували економічні зв'язки з центрами античних держав та їхніми провінціями.

Вичерпавши свої можливості, господарство, засноване на жорстокій експлуатації рабів, пережило себе і тому зазнало закономірного краху. В Європі, як і в усьому світі, зароджувалися нові феодальні відносини.

Список використаної літератури

1. Злупко С.М. Економічна історія України. Київ: Знання, 2006, 367 с.

2. Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Економічна історія. Київ: Вікар, 2006, 405 с.

3. Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Економічна історія України і світу. Київ: Вікар, 2001, 477 с.

4. Тимочко Н.О., Пучко О.А., Рудомьоткіна Л.М. Економічна історія. Київ: КНЕУ, 2001, 216 с.

5. Юхименко П.І. Економічна історія. Київ: Вікар, 2004, 341 с.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:59:08 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
08:22:11 29 ноября 2015

Работы, похожие на Курсовая работа: Економічний розвиток стародавніх цивілізацій

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(151189)
Комментарии (1843)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru