Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Господарство Правобережної та Західної України у другій половині XVII-XVIII ст.

Название: Господарство Правобережної та Західної України у другій половині XVII-XVIII ст.
Раздел: Рефераты по экономике
Тип: реферат Добавлен 21:53:49 26 марта 2006 Похожие работы
Просмотров: 198 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровський національний університет

Факультет додаткових професій

Реферат

з курсу: економічної історії

тема: Господарство Правобережної та Західної України у другій половині XVII-XVIII ст.

м.Дніпропетровськ

2005

Зміст

Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 1

1.Зміни в аграрних відносинах та сільському господарстві . . . . . .2

2.Зрушення в промисловому виробництві . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 10

3.Формування внутрішнього і зовнішнього ринку . . . . . . . . . . . . 16

Висновки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 19

Використана література . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 20

Вступ

У другій половині XVII ст. в Україні спостерігалось різке загострення соціально-політичної боротьби та посилення втручання сусідніх держав, передусім Московії і Польщі, у внутрішні справи України, що призвело до її розчленування на Правобережжя та Лівобережжя. Фактичний поділ України між Московською державою і Польщею було закріплено Андрусівським перемир`ям (1667) та Вічним миром (1686). Внаслідок цього українські землі протягом майже трьох століть залишалися поділеними між сусідніми державами. А Західна Україна взагалі була поділена на окремі частини між Реччю Посполитою (Галичина), Молдавським князівством (Північна Буковина), Угорщиною (Закарпатська Україна).

Метою даного реферату є докладне вивчення особливостей розвитку господарства Правобережної та Західної України у другій половині XVII-XVIII століття. Для досягнення цієї мети було поставлено ряд задач:

1) виявити характер земельних відносин;

2) визначити особливості ведення сільського господарства;

3) проаналізувати розвиток промислового виробництва (ремісництва і мануфактурного виробництва);

4) дослідити формування внутрішнього і зовнішнього ринку регіонів.

Ефективне виконання поставлених задач дозволить відтворити комплексну характеристику господарства Правобережної і Західної України у досліджуваний період.

1.Зміни в аграрних відносинах та сільському господарстві

Протягом другої половини ХУІІ-ХУШ ст. в зе­мельних відносинах на Правобережжі та західноукраїнських землях відбулися істотні зміни. У Ру­ському, Белзькому воєводствах збереглося феодальне землеволодіння. Однак значна частина земель була спустошена і не використовувалася. Землі Подні­пров'я від Києва до Чигирина обезлюдніли. Подільські землі спустошувалися набігами татар. У Волинському воєводстві та північно-східній частині Київського воєводства феодальне землеволодіння значно зменшилося, зокрема у Київському чисе­льність шляхти з 1648р. по 1683 р. скоротилася із 380 до 260, а магнатів — до 15 родин.

З відновленням козацтва на Правобережжі (рішення польського сейму 1685 р.) почалася народна колонізація земель на південь від р. Рось. Пересе­ленці з Лівобережної України, Полісся, Волині, Галичини, Молдавії запису­вались у козаки, займали та освоювали землі, хто скільки міг. Формувалося козацьке та селянське землеволодіння.

Після остаточного утвердження Речі Посполитої на Правобережжі (Прутський мир 1711р.) почалася магнатська колонізація земель. В перша половині XVIII ст. на Правобережній Україні повсюдно утвердилася феодальна земельна власність.

Продовжувала існувати королівська (державна), магнатська, шляхетська, церковно-монастирська власність на землю. Діяв принцип абсолютної непо­дільної спадкової шляхетської власності. Нешляхетська власність забороня­лася. Власність на землю давала право влади над підданими. Цей порядок був затверджений Конституцією 1768 р. у «Правах кардинальних» (додаток до Конституції), де було записано про непорушність влади і власності шля­хетського стану на спадкові землі та їхніх підданих. Згідно із статутними правами ці землі ніколи не могли бути відібрані чи зменшені. Під час про­дажу, оренди, застави феодальних маєтків предметом угоди була не земля, площа якої не зазначалась, а села з усіма належними їм правами, фільварка­ми, будовами, промислами, підданими та їхніми повинностями.

Великим землевласником залишалася польська корона. В Київському воєводстві в 60-х роках XVIII ст. королівщина становила третину всіх дво­рів. У Галичині наприкінці XVIII ст. королівщині належало близько 15 % доміній (складне об'єднання сіл, міст, фільварків, ключів, підприємств, роз'єднаних територіально і пов'язаних єдністю власності та влади магна­та). Фактично королівщиною володіли магнати (за умови сплати четвертої частини прибутків — кварти).

Основним земельним фондом володіла шляхта. За даними першого авст­рійського перепису (1773), в Галичині було 6450 фільварків, об'єднаних у 1900 доміній. З них близько 1500 доміній (5300 фільварків) належали шлях­ті, чисельність якої становила 19 тис. родин (95 тис. чоловік), або 3,6 % на­селення краю.

Справжніми власниками землі в Галичині і на Правобережжі були маг­нати Потоцькі, Любомирські, Яблоновські, Чарторийські, Понятовські, За-мойські, Сангушки, Тишкевичі, Жевуські, Браницькі, Осолінські, Радзивіл-ли, Стадницькі та ін. Дані за 1785 р. свідчать про те, що 40 магнатських сімей Галичини володіли близько 2800 фільварками, або більш як полови­ною приватних маєтків. У середині XVIII ст. близько 40 магнатських родин володіли 80 % території Правобережної України.

У Правобережній Україні лише незначній частині шляхти вдалося по­вернути колишні землі. Станом на 1785 р. шляхта-пани (260 сімей) воло­діли 1600 фільварками, шляхта односельна — 300, шляхта дрібнопомісна (900 сімей) — 600 фільварками.

Більшість шляхти (близько 12 тис. сімей) становила загородова і беззе­мельна шляхта — шляхта-голота. Це були нащадки староруських бояр, ві­льних поселенців, жителі шляхетських сіл, що здобули нобілітацію. Вони переважно «сиділи» на дрібних наділах землі або тільки в садибах — заго­родах, виконуючи чиншові повинності, дрібні послуги для власника землі.

У XVIII ст. на Тернопільщині, Прикарпатті було багато «бояр», вільних від повинностей, які поступово злилися з чиншовою шляхтою.

Більшість представників шляхти отримували маєтки на умовах васальної залежності, оренди, служили управителями, економами, адміністраторами, у воєнних загонах магнатів.

Великими землевласниками були духовні феодали. У Київському воє­водстві 8 монастирів володіли 74 селами. У Галичині монастирі, церкви ма­ли великі земельні володіння, проте більша частина їх належала римсько-католицькому духовенству. Греко-католицькі священики за матеріальним становищем майже не відрізнялися від селян і виконували службові обов'язки як різновид панщини.

Процес формування та розвитку земельної власності на західноукраїнських землях, як і на Правобережжі, визначався умовами іноземного поневолення (до 1772 р. Польщі, потім Австрії). Після загарбання цих земель Габсбурзькою монархією соціально-економічне становище їхнього населення не зазнало істотних змін. Як і до цього, панувала феодально-кріпосницька система з її відсталими виробничими відносинами. Взагалі у Закарпатській Україні земельна власність належала угорським, німець­ким, молдавським феодалам. Так, чверть усіх поселень Закарпаття (200 міст, 4 містечка) входила до Мукачево-Чинодієвської латифундії графа Шенборна. У другій половиш XVIII ст. у Закарпатті було понад 6 тис. родин шлях­ти. У Північній Буковині великими землевласниками були монастирі, бояри молдавського походження. Середні та дрібні землевласники мали українсь­ке походження.

Селянське землеволодіння мало свої особливості. В Галичині, наприклад, земля доміній поділялася на двірську (фільваркові поля) і селянського корис­тування. Залежні українські селяни не мали права спадкового володіння та розпорядження землею. Вони тільки «сиділи» на землі, маючи право осілості, й користувалися наділом доти, доки виконували примуси на користь двору. У спадок передавалися повинності, від виконання яких залежало користування землею. Селянські поселення входили до складу доміній як їх частина. Гро­мади існували не як економічна спільність, а як двірська.

У Придністровських районах зберігалося перемінне землекористування. Щороку селянським дворам надавалося стільки землі, скільки вони могли обробити, залежно від наявної робочої сили, худоби. У деяких районах Схі­дної Галичини, зокрема в Косівській волості, існувало закупне землекорис­тування. Закупний підданий мав право спадкового користування землею із твердо встановленими примусами.

На Правобережній Україні козацьке землеволодіння було знищене на­прикінці XVII-XVIІІ ст. До середини XVIII ст. селяни втратили право влас­ності на землю.

На території Брацлавського, південно-східної частини Подільського, Київського воєводств феодальна власність відновлювалася через організації слобід. Селяни на 4-6 років звільнялися від примусів, створювали своє гос­подарство. Оскільки це були переважно втікачі, феодали давали їм у позику хліб, худобу, знаряддя праці. Двірських земель не було, магнатське госпо­дарство складалося з промислів і промислових підприємств. Протягом 30-60-х років XVIII ст. скоротилися строки слобід, запанувала фільварково-0-х років XVIII ст. скоротилися строки слобід, запанувала фільварково-панщинна система господарства. Магнатські маєтки з переважанням доме-ніальних земель панували у Волинському, північно-західній частині По­дільського і Київському воєводствах. Протягом XVIII ст. вони поширилися по всьому Правобережжі.

Незначні земельні володіння належали містам. Львів продовжував воло­діти 13 тис. моргів землі на основі королівських грамот XIV-XV ст. Міщани міст користувалися землею з чиншовими примусами.

Основними групами селян за підданством були державні та приватні, що перебували у спадковій власності земельної шляхти. Так, у Галичині на кі­нець XVIII ст. державних селян було 22 %, а приватних — 78 % від загаль­ної кількості сімей.

Селянські господарства різнилися між собою і господарськими функція­ми у фільварково-панщинній системі.

Залежно від забезпеченості землею і робочою худобою кмети (рольники) поділялися на парових, поєдинкових і піших. У Галичині парові селяни за­звичай користувалися наділом у 16-24 моргів польової землі та 4-8 моргів сіножатей, мали три-чотири голови робочої худоби. Поєдинкові отримували в користування половинний наділ і працювали у фільварку з одним конем. Піші «сиділи» на чверті наділу, виконували ручні роботи. Більшість селян становили мало- та безземельні коморники, загородники, халупники, які не мали орної землі, користувалися городами і громадськими пасовищами. Комірники не мали ні землі, ні городу, жили або у своїх хатах, або у замож­ного селянина, були обов'язковою частиною господарства кметів на правах батраків. Пани примушували кметів мати коморників, які допомагали вико­нувати феодальні примуси. В другій половині XVII ст. майже третина се­лянських господарств була безземельною, повні наділи мали лише 2 % кме­тів. У середині XVIII ст. безземельних господарств було майже половина. За даними земельного кадастру 1786-1789 рр., у Галичині одна селянська ро­дина в середньому користувалася 16,42 морга землі.

Площі земель, що перебували в користуванні селянських господарств на Правобережжі, були різними. У Подільському воєводстві паровий наділ становив 7,5-13 десятин, єдинковий — 2,7-7,5, піший — 1,8-0,3 десятини. Були селяни, які володіли наділами в 15-25 десятин, 58 % селянських гос­подарств зовсім не мали землі. Середня забезпеченість селянських госпо­дарств робочою худобою була низькою — 1-2,5 голови. Так, у маєтках пів­денно-східного Правобережжя 67,3 % селянських господарств були безтягловими або однотягловими, 30,7 % мали по 2-3 воли і лише 2 % гос­подарств — від 4 до 17 волів.

Майже половина селян Закарпатської України володіла 1/4 і ще меншою частиною земельного наділу. Чисельність безземельних і безтяглових гос-

подарств (так званих желярів і піджелярів) зросла з 2/3 наприкінці XVII ст. до 80 % у середині XVIII ст. Один кінь припадав на 17, один віл — на 2 гос­подарства. Свиней було по одній голові на дві сім'ї, овець і кіз — по одній, КО рів — менш як по одній на сім'ю. Втратило свої привілеї особисто вільне населення Закарпаття («лібертині») та Буковини («решезі»).

За майновим станом селянських господарств визначалися розміри фео­дальної ренти. В Галичині на кінець XVII ст. звичайна, дарова, шарваркова у королівщині панщина становила в середньому 78 днів на рік, у приватних маєтках — 133 дні. Одне селянське господарство обробляло 2 га двірської землі. До панщини належав гужовий примус (близько 14 днів, або 8 злотих). З усіх кріпосних примусів на відробіткову ренту припадало 68,2 %. Селяни сплачували грошовий чинш за користування пасовищами і лісами (26,6 %), данину зерном (осип) (1,7%), пряжею (2,2%), продуктами харчування (1,3 %), виконували роботу у дворі, відбували варту. Селяни королівщини постачали рекрутів і обробляли їх поля. Селяни церковних маєтків утриму­вали військові частини. Всі селяни платили державні податки — подимне, церковну десятину.

У карпатських районах кріпосне право існувало на основі так званого волоського права. Селяни були власниками рухомого майна, їх залежність виявлялась у вигляді чиншу, праці на промислових підприємствах своїх власників. Орної землі у селян часто не було, основним багатством вважалася худоба.

На Правобережній Україні з утвердженням фільварково-панщинної системи в кінці 60-х років XVIII ст. панівною стала відробіткова рента. На Во­лині селяни із загальним наділом в 1/4-1/6 волоки відробляли 3-4 дні влітку і 2-3 дні взимку.

Розміри грошової ренти визначалися за тяглом. Для піших вона станови­ла 4, для тяглових — 6-18 злотих. Селяни, які мали 5-6 волів, платили 30-40 злотих. Отже, для аграрних відносин у західних і правобережних україн­ських землях другої половини XVII-XVIII ст. було характерним зростання та зміцнення феодальної власності на землю, її концентрація в руках магна­тів. Розвиток господарства відбувався на основі фільварково-панщинної системи, що на кінець 60-х років XVIII ст. поширилася по всій території. В західноукраїнських і правобережних північно-західних землях продовжува­ла панувати відробіткова рента. У північно-східних районах Правобережної України еволюція йшла від особистої свободи селян до слобід, грошової, відробіткової ренти, що свідчило про повторне закріпачення селян. Відбу­валося майнове розшарування селян, збільшення чисельності мало- та без­земельних, зміцнення заможних за рахунок оренди землі. Головна роль в організації виробництва перейшла від селянського до феодального госпо­дарства.

Сільське господарство продовжувало відігравати провідну роль в економічному житті України. На всій території України існувала дво- і трипільна системи рільництва з локально-територіальними варіантами. В районах Полісся, Волині, Ка­рпат застосовувалася підсічна система. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. на обробіток однієї десятини землі за трипільною системою витра­чалося 10, за підсічною — 70 днів.

Стало інтенсивнішим удобрення ґрунту. За Литовським статутом 1529 р., удобрені ґрунти коштували вдвічі дорожче за неудобрені. У Галичині в XVIII ст. було три види удобрення ґрунту: поправлення (внесення гіпсу, вапна), угноєння (внесення гною, приорювання зеленого добрива), обробі­ток ґрунту (підвищення його родючості за допомогою орних знарядь). Най­простішим способом підтримання родючості ґрунту було виділення орних площ під пасовища. На Бойківщині, Лемківщині, існувала практика, коли частину поля відводили під овес, а на другий рік на ній ви­пасали худобу. В Прикарпатті землю під пасовищами використовували один-два роки. У Карпатах практикувалося кошарування худоби, особливо овець. За трипільною системою ґрунт підживлювали раз на три роки під озимі культури.

Для підвищення родючості ґрунту використовували різні форми сівозмі­ни. На паровому полі висівали жито, яке замінювали ярими культурами, потім залишали для толокування. Після вівса земля виснажувалася і зарос­тала травою. З появою картоплі трипілля змінилося чотирипіллям або нере­гулярною паровою системою. У сівозміну вводили технічні культури. В маєтках великих землевласників почали запроваджувати багатопільну сис­тему.

Головним знаряддям обробітку землі залишався традиційний український плуг, у який впрягали по три-чотири пари волів, а у легкий німецький — чо­тирьох коней. Поряд з плугом на південному Поліссі й у Лісостепу застосо­вували безполозові, одно- та багатозубі (грабле- і бороноподібні) рала. Ни­ми орали м'який ґрунт або культивували його, впрягаючи одного-двох волів чи коней. Застосовували також двозубу соху. Вдосконалювались і мали ре­гіональну специфіку ручні знаряддя: мотики, сапи, заступи. Сіяли і збирали врожай вручну за допомогою традиційних знарядь — серпа, коси, грабель, вил, ціпа. Поширилася молотьба на відкритому току в полі за допомогою худоби. Із XVII ст. для очищення зерна почали застосовувати дерев'яні млинки. Дотримувалися чотириетапної сезонної оранки: 1) весняна під па­рові культури; 2) оранка чорного пару; 3) літня оранка толоки і обробіток стерні під озимі культури; 4) зяблева оранка. Внаслідок слабкої забезпече­ності тягловою силою більшість селян обробляла землю супрягою, об'єднуючи тягло кількох господарств.

Хліборобство в Україні було переважно зерновим. Як і раніше, культи­вували жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, горох. Встановилася стійка структура посівів. У Галичині посіви вівса становили 34 % посівів зернових, жита — 24 %, ячменю — 16 %, гречки — 12 %, пшениці — 9 %. Озимина займали 1/3 площі. У фільварках Правобережжя площі посівів жита станови­ли до 40 % посіяних зернових, вівса — 25-35, пшениці — 10-12, гречки — 12-13, ячменю — 9-12 %.

Збільшились посіви технічних культур: конопель, льону, тютюну.. У Східній Галичині тютюну виробляли понад 20 тис. ц за рік. З кінця XVIII ст. почали вирощувати картоплю й конюшину, розводити шовкопряд.

У Закарпатській Україні панівною залишалася двопільна система ріль­ництва. У гірських селах вирощували овес, жито, просо, у низинах — пше­ницю, озиме жито, ячмінь. З початку XVII ст. поширилася кукурудза, що стала основним харчовим продуктом, її культивували також у Покутті та на

півдні Поділля.

Врожайність зернових і технічних культур навіть за сприятливих умов була невисокою. Оскільки частину врожаю селяни віддавали як чинш, а ча­стину переробляли на горілку, зерна для споживання не вистачало, і це при­зводило до голодування селян, особливо в гірських районах. Крім зернових і технічних культур селяни вирощували різні городні культури: капусту, ріпу, гарбузи, часник, цибулю, баштанні, пастернак, хрін, петрушку. У фільварках магнатів з'явилися парники.

Сталися зрушення в садівництві. Збільшилися площі садів, з'явилися но­ві сорти плодових, почали застосовувати щеплення дерев. Сади були в кож­ному домі.

У Галичині овочів, фруктів вирощували мало. Однак зростало господар­ське значення тваринництва. Наявність худоби визначалася внутрішніми потребами господарств, площею орної землі, сіножатей. Чисельність худоби була значною. Це пояснювалося двома факторами: наявністю добрих пасо­вищ і великими запасами барди на ґуральнях. На заводах К. Розумовського у 1772 р. у чотирьох волостях налічувалося 5000 коней, 2300 волів, 3640 корів, близько 11,5 тис. овець.

У фільварках Правобережної України продукти тваринництва використо­вувалися здебільшого на потреби панського маєтку. В одному маєтку утриму­вали 30-90 і більше голів великої рогатої худоби, 20-70 свиней, 1500 овець. У Східній Галичині на 100 га сільськогосподарських угідь припадало 8 волів, 7 коней, 13-15 корів, 9 свиней, 13 овець. У фільварках почало розвиватися молочарське господарство.

Важливе місце в господарському житті посідало вівчарство. На розве­денні овець спеціалізувалося багато сіл західноукраїнських земель. Овече молоко переробляли в селах або у так називаних шалашах, якщо пасовища були далеко від сіл. Шалаші — це виробнича ланка і форма кооперації селян. На село припадало 2-3 шалаші, кожен з яких опо­датковувався. У селах і містах були «мирские стада», для яких відводилися пасовища.

Протягом XVIII ст., особливо у другій половині, поглибилася спеціалі­зація сільськогосподарського виробництва. На Волині більше вирощували озимої пшениці (до 30 %). Для Галичини був характерним гречано-вівсяний напрям. Землі між Дністром і Прутом були головними районами посівів тютюну. В лісостепових і лі­сових районах розводили переважно волів, у степових — коней. Поряд із хліборобством і тваринництвом дедалі більшу роль відігравали сільськогос­подарські промисли — бджільництво, рибальство, мисливство. Для сільсь­кого господарства другої половини XVII-XVIII ст. характерним було зрос­тання його товаризації. Значна частина зерна реалізовувалася на внутрішньому ринку для харчування міського населення і виробництва горілки, ре­шта — експортувалася.

Найбільш прибутковими галузями були млинарство та ґуральництво. Річний при­буток з двох водяних млинів військового товариша Т. Свічки в 1767 р. ста­новив 398 пудів борошна та 71 пуд пшона. В середині XVIII ст. (1749 р.) у маєтках старшини налічувалося 1522 казани, 19 винокурень Кочубеїв дава­ли понад 27 тис. відер, а 14 винокурень П. Рум'янцева — 13,2 тис. відер го­рілки на рік.

У карпатських районах за нестачі орної землі основу господарства домі-ній становило промислове виробництво (металургія та добування солі). То­варний характер селянських господарств обмежувало розширення фільвар­ково-панщинної системи. Оскільки для забезпечення сім'ї хлібом потрібно було мати наділ у 10 моргів (1/3 волоки), більшість селянських господарств не могла виходити на ринок із своєю продукцією. У ринкових відносинах брали участь чиншові господарства, ті, що мали не менш як двох волів, орен­дарі землі у магнатів, селяни, які займалися ремеслом, торгівлею, чумаць­ким промислом.

Негативно впливала на розвиток селянського господарства система орен­дних і посесійних відносин. Орендарі та посесори примусово купували у селян хліб, худобу за заниженими цінами, захоплювали майно, вимагали додаткових повинностей. У магнатському господарстві ця система відігра­вала роль лихварського капіталу.

Під впливом товаризації сільського господарства у XVIII ст. в українсь­кому селі широко застосовувалася праця наймитів. Існували такі форми найму, як вільний, бальний, примусовий. Людей примушували орати поле, молотити, косити сіно, копати стави, будувати. Запрошували також фахівців із садівництва, тваринництва, пасічників, для роботи на промислових під­приємствах.

Стосунки між господарем і наймитом регламентувалися звичаєвим пра­вом. Якщо наймит порушував угоду і кидав роботу до закінчення обумов­леного строку, то гроші йому не сплачувалися за весь договірний час робо­ти. Коли ж господар розривав угоду, то сам платив наймитові за всю домовлену роботу.

У Галичині та на Правобережжі в кожному фільварку працювали до де­сяти постійних найманих «паробків». Поширилося челядництво — праця у дворі феодала замість панщини без норми. Поступово вона перетворилася на різновид примусового найму за оплату натурою і грошима. Платили у XVIII ст. за день 12-20 грошей. Постійним явищем став кабальний найм. Селяни купували в борг у шляхти хліб, волів, корів. При цьому укладався договір, і селяни відробляли борг, працюючи на феодала. У другій половині XVIII ст. за вільним наймом працювали чиншові селяни Брацлавського, пів­денно-східної частини Подільського і Київського воєводств.

Бідні селяни часто відходили на заробітки, заможні займалися підприєм­ництвом (промислами, зокрема чумацьким).

Отже, в сільському господарстві Правобережної та Західної України відбувалися певні зрушення. Характерною рисою господарства ма­гнатів цього регіону було підпри­ємництво, використання найманої праці. Магнати вкладали значні кошти в організацію виробництва. Товарно-грошові відносини сприяли майновій диференціації людей. Заможні зміцнювали зв'язки з ринком, реалізуючи продукцію свого господарства, промислової та торговельної діяльності, застосовували працю наймитів. Мало- та безземельні селяни формували ринок праці.

2. Зрушення в промисловому виробництві

Велику роль у господарському житті України відігравала промисловість, у тому числі хатня, якою селяни і козаки займалися у вільний від заняття землеробством час, виготовляючи насамперед вироби побутового призна­чення. Феодально залежне селянство сплачувало натуральну ренту пряжею, полотном, сукном та ін. Відбувався подальший розвиток міського і сільсь­кого ремесла, що в умовах товарно-грошових відносин з роботи на замов­лення переросло у дрібне товарне виробництво. На його основі формува­лось і утверджувалося мануфактурне виробництво.

Важливим показником розвитку ремесла у містах була кількість реміс­ників, їх професій. За даними австрійського перепису 1773 р., у Галичині налічувалося майже 60 тис. ремісників і торговців. У Закарпатті 1715 р. було 119 реміс­ників (0,46 % мешканців міста), а в 1780 р. тільки в Ужгороді їх було 226.

Технічний прогрес сприяв удосконаленню міського ремесла, виникли нові галузі виробництва. Якщо у першій половині XVII ст. у містах України налічувалося понад 270 ремісничих спеціальностей, то наприкінці XVIII ст. кількість їх зросла до 300. Окремі міста стали центрами ремісничого на­вчання.

Найпоширенішими міськими ремеслами були кравецтво, шевство, ткац­тво, сукноробство, ковальство, зброярство, ювелірна справа, бондарство, гончарство, кушнірство, цегельництво, теслярство, виробництво пороху, суднобудування. В окрему галузь виділилося виготовлення продуктів хар­чування і напоїв. Існували численні загони фірманів і сплавщиків, які пере­возили товари гужовим і водним транспортом. Поглибилася спеціалізація ремесел. Існувало 34 спеціальності з деревообробки, 22 — будівельної спра­ви, 17 — виробництва одягу, 25 — харчової і винокурної промисловості. Ремісники застосовували передові для того часу технології виробництва, що ставило їх вироби в один ряд із кращими зразками західноєвропейського ремесла.

Тривав процес створення цехів. Типовим явищем стало об'єднання в од­ному цеху ремісників різного фаху. За царською грамотою 1660 р. усі київ­ські ремісники (понад 30спеціальностей) належали до чотирьох цехів. У 1762 р. у Києві було 12 цехів.

У ході Національно-визвольної революції українські ремісники завоюва­ли право вступати у будь-який цех і займатись усіма видами ремесла. На Лівобережній Україні та на Слобожанщині козацька і російська адміністра­ції активно втручалися в справи цехів: підтверджували привілеї, давали до­звіл на відкриття нових, визначали їх права і статус ремісників. У Правобе­режній та Західній Україні діяльність цехів контролювалася з питань прибутків на користь власників міст.

Протягом другої половини XVII-XVIII ст. зростала товарність ремесла, прискорився процес майнової диференціації. Багаті ремісники дедалі часті-

ше нехтували цеховим статутом, збільшуючи чисельність підмайстрів і уч­нів. Стала звичайною практика використання наймитів, кількість яких у майстерні становила 10—15 чоловік. На їх становище переходили підмайст­ри й учні. Цехи втратили можливість ефективно регулювати виробництво. Протягом XVIII ст. на західних і правобережних землях кількість цехів зме­ншувалася порівняно з кількістю у першій половині XVII ст. Так, у Львові діяло лише 13 цехів, а в інших містах — по 6—9.

Постанови австрійського уряду 70-80-х років XVIII ст. обмежили вплив цехів, полегшили вступ до них ремісників, ліквідували регламентацію щодо виготовлення продукції, кількості учнів і підмайстрів, звільнили усіх членів від особистої залежності від пана. Ці постанови надавали пільги купцям і ремісникам незалежно від віросповідання, підпорядковували цехи держав­ній владі. Одночасно тривало онімеччення західноукраїнських міст. Прибу­лі ремісники отримували міське право, звільнялися на 10 років від усіх по­датків, а їхні сини — від військової повинності.

Дальшого поширення в цей час набули сільські ремесла та промисли, які дедалі більше відокремлювалися від землеробства та інших галузей сільсь­когосподарського виробництва.

Правобережні та західноукраїнські міста після значних руйнувань під час воєнних дій другої половини XVII — початку XVIII ст. відроджувалися повільно. Зменшилося значення Кам'янця-Подільського, Брацлава, Луцька, Володимира-Волинського, Кременця, зросло значення Білої Церкви, Черкас, Вінниці, Сатанова, Могилева, Бродів, Самбора.

Під час Національно-визвольної революції українського народу у стано-, вищі міст і міщан сталися важливі зміни. Міста з Магдебурзьким правом V зберігали свої привілеї. У Східній Галичині 90-94 % міст належали магнатам, шляхті, духівниц­тву. Міста королівщини становили 6-10 % усіх міст. Тільки Львів мав права вільного міста. Приватновласницькими і королівськими були міста Право­бережжя. У містах із Магдебурзьким правом зберігалися юридики. Значну частину (30-40 %) жителів міст становили міщани, що займалися ремеслом і торгівлею. Міщани були складовою частиною доміній і так само, як селя­ни, виконували всі феодальні повинності. Єдиним привілеєм, яким вони користувалися, було право ярмаркової торгівлі.

Процес формування промислово-торговельного населення йшов повіль­но. У Галичині та на Правобережжі значна частина його була іноземного походження, що пояснювалося несприятливими для українців політичними та соціальними умовами феодально-шляхетської Речі Посполитої. Одночас­но міста були центрами ремесла і торгівлі, важливим фактором розвитку товарного виробництва.

Розвиток дрібного виробництва у містах і селах сприяв виникненню ма­нуфактур — підприємств, заснованих на ремісничій техніці, поділі праці, вільнонайманій робочій силі. Мануфактурна стадія промисловості історич­но передувала великому машинному виробництву. Існували два типи ману­фактур — розсіяна (децентралізована) та централізована. Розсіяна мануфа­ктура ґрунтувалася на сільських промислах і дрібному ремеслі. Робітники у ній, незважаючи на свою просторову відособленість, були пов'язані поділом праці: одні робили із сировини напівфабрикат, інші доводили його до необ­хідної кондиції. Централізована мануфактура характеризувалася територіа­льною єдністю виробництва.

Початок мануфактурного періоду в Україні в історико-економічній літе­ратурі датується по-різному, від XVI ст. до другої половини XVIII ст. Най­більш переконливою є думка, що мануфактурне виробництво в Україні пройшло дві стадії — нижчу, яка характеризувалася розвитком початкових форм мануфактур, і вищу, коли почали панувати великі централізовані ма­нуфактури.

Початкові форми мануфактури — це переважно дрібні підприємства, в яких поділ праці у процесі виробництва відігравав уже значну роль, панува­ла ручна ремісницька техніка, а в деяких галузях почалася механізація ви­робничих процесів. Такі мануфактури були попередниками розвинених ма­нуфактур, перехідною формою від дрібного товарного виробництва до мануфактурного. Поява їх у найважливіших галузях промисловості свідчила про початок мануфактурного періоду.

У Західній та Правобережній Україні мануфактури створю­валися в 70-х роках XVIII ст.

Мануфактури створювалися двома шляхами: дрібні підприємства пере­творювалися на великі самостійні виробництва, майстерні підпорядковува­лися торговому капіталу, який активно проникав у виробництво.

Особливо сприятливим середовищем для виникнення мануфактурного виробництва були міські та сільські промисли. Вони не обмежувалися цехо­вими майстернями, тому були більш придатними для впровадження нових механічних процесів, прогресивних форм організації виробництва і праці. Важливе значення мало те, що в XVI — першій половині XVII ст. власни­ками промислів були представники всіх прошарків населення України (куп­ці, шляхта, міщани, козаки, селяни). Найбільшими з економічного та воєн­но-стратегічного боку промислами володіла держава. Це зумовило широке використання найманої праці. Однак в умовах фільварково-панщинної сис­теми шляхта почала запроваджувати мануфактурне виробництво, викорис­товуючи не тільки найману, а й кріпацьку працю. Отже, в Україні виникали як капіталістичні, так і кріпосні та змішані мануфактури. Формувалися кад­ри постійних робітників, які жили коштом заробітків у промисловості.

Збереження кріпацтва на західноукраїнських і правобережних землях пі­сля Національно-визвольної революції в умовах зростання товаризації феодального господарства створили умови для подальшого розвитку виробництва на ос­нові примусової кріпацької праці селян у формі феодальних (вотчинних) і посесійних мануфактур. Останні утворювалися як казенні, а потім переда­валися в посесію (умовне спадкове користування) приватним особам чи од­разу виникали як посесійні. На них працювали або приписні державні селя­ни, або куплені селяни спеціально для роботи на підприємствах. Частина поміщицьких мануфактур передавалася в оренду.

Більшість учених вважає, що кріпосницькі мануфактури були своєрід­ним явищем, специфічною формою товарного виробництва, яке, розвиваю­чись у рамках феодалізму, широко використовувало натуральні ресурси маєтків і ґрунтувалося на праці кріпаків. Технічною передумовою для заро­дження мануфактур в Україні було широке використання водяного колеса, що знаменувало перехід від дрібного ручного виробництва до механізова­ного. Наприкінці XVIII ст. на території Східної Галичини налічувалось 5117 водяних млинів. Значна частина їх були великими підприємствами ману­фактурного типу з кількома відділеннями: борошномельним, крупорушним (очищення і подрібнення круп), сукноваляльним, лісопильним (тартаки). Ко­штував такий млин 3 тис. золотих. Обслуговували млини наймані селяни.

Розвивалося винокуріння (ґуральництво, броварництво, медоваріння). Сировиною для виготовлення горілки і пива були жито, ячмінь, гречка, овес, пшениця. Дрібні ґуральні та пивоварні діяли в кожному фільварку, маєтку, селі України. Винокуріння давало прибуток, у 2-4 рази більший, ніж продаж хліба. Наприкінці XVIII ст. налічувалося понад 10 тис. ґуралень. У правобережних і західноукраїнських землях право пропінації (виробництво і торгівля алко­гольними напоями) належало лише шляхті.

У XVIII ст. більшість винокурень мала дрібнотоварний характер. Певна їх частина за розмірами і обладнанням належала до початкових форм мануфак­тур. Це були великі винокурні (гожельні), їх обслуговували близько 14 осіб.

Винокуріння мало високий ступінь товарності. Купували сировину, па­ливо, обладнання, продавали продукцію — в шинках уроздріб, збували оп­том. Обсяги виробництва були досить значними.

В останній чверті XVIII ст. з'явилися перші доменні мануфактури. Одно-ступінчастий сиродутний спосіб виробництва був замінений двоступінчастим, за якого в доменній печі виплавляли чавун, а потім у кричній печі переплав­ляли його на сталь. На цих підприємствах працювало до 100 робітників. Пе­ршими доменними мануфактурами були Високошчанська, Кропивенська, Городоцька у Правобережній Україні. Доменні мануфактури діяли в селах Мізуні й Демні Стрийського, Смільній Самбірського, Руді Ромажнецькій Жовківського округів Східної Галичини, в Чинадієві й Кобилецькій Поляні

в Закарпатті.

Продовжували розвиватися паперове виробництво та книгодрукування. Обла­днання, кількість найманих робітників, праця на ринок у друкарнях свідчи­ли, що вони були мануфактурами. Зокрема, дві таких пересувні друкарні у XVIII ст. працювали на Волині.

Зароджувалися і розвивалися нові форми виробництва у ткацтві. Цен­трами його в Західній Україні були Львів, Броди, на території Волині — Луцьк, Кременець, Володимир. Технічни­ми засобами були ткацький верстат і фолюші (терки, що труть сукно), ручні або при млинах. Виробництво було організоване за формою децентралізо­ваної мануфактури. Протягом XVII-XVIII ст. поглибилася спеціалізація, удосконалилися знаряддя праці й технологія ткацтва. Продукція йшла на ринок. Замовником сукна було Військо Запорізьке.

Розвивалися лісові промисли: виробництво смоли, дьогтю, лісопильні. Найпоширенішим було виробництво поташу, що пояснювалося великим попитом на нього на внутрішньому і особливо на західноєвропейському ринках, оскільки його використовували у виробництві скла, мила, для фарбу­вання тканин.

Підприємствами мануфактурного типу були солеварні. Соляні промисли розвивалися в Прикарпатті — Перемишлянському, Дрогобицькому, Коло­мийському староствах Руського воєводства. Володіли ними держава, фео­дали, городяни і селяни. Із зростанням феодальної залежності селян їм забо­ронялося виробляти сіль.

Виробництво солі в 1773 р. становило у Прикарпатті 50-100 тис. т, у ра­йоні Солотвино в Закарпатті — близько 30 тис. т на рік. На жупах був досить розвинений поділ праці. Тут працювали рудокопи, «жабні» робітники, які добували сіль, «ратні» люди, що піднімали її з кліток, варники, лопатники, рубачі, пакувальники, бондарі, муляри, в'язальники. На кваліфікованих робо­тах переважала наймана праця, на допоміжних — праця кріпосних селян.

Початковою формою мануфактури були виробництво гармат і дзвонів, а також підприємства для карбування монет. У XVII ст. у Львові було засно­вано велику монетарню з чітким поділом праці, що розміщувалася у шести великих майстернях.

Значного поширення набули шкіряний і гончарний промисли, суднобу­дування, виробництво будівельних матеріалів.

Таким чином, наявність підприємств із застосуванням технічних засобів, зокрема гідравлічного двигуна у вигляді водяного колеса, з початковим або виразним поділом праці та застосуванням найманої праці, значною товарніс­тю продукції свідчила про те, що в Україні створювалися початкові форми мануфактур. У західних і правобережних землях усі галузі промисловості належали шляхті та магнатам. Проте значна частина підприємств перебува­ла на оренді, в них експлуатувалася наймана праця, сировину закуповували, а готову продукцію реалізовували на ринку.

Отже, розвиток мануфактурного виробництва в XVI-XVIII ст. підготу­вав умови для поширення великих централізованих мануфактур.

Приписною мануфактурою була Києво-Межигірська фаянсова фабрика, побудована на території колишнього Межигірського Спасо-Преображенського монастиря (1798 р.). На ній виготовляли чайний і столовий посуд, ску­льптурні вироби.

Розпочалося мануфактурне виробництво зброї.

У західних і правобережних українських землях великі мануфактури ви­никли в другій половині XVIII ст., зокрема, у 70-х роках у текстильній про­мисловості. Відома суконна мануфактура графа Потоцького у м. Тульчині на Брацлавщині, на якій працювали як кріпаки, так і вільнонаймані робітни­ки, всього більш як 20 чоловік. Вона мала 95 верстатів, виробляла 5 тис. аршинів сукна за рік.

У місті Корці на Волині на суконній мануфактурі Чарторийського працю­вало майже 140 робітників. Тут виробляли 10 тис. аршинів сукна щороку. На полотняній мануфактурі в Немирові було зайнято близько 300 робітників.

У Галичині в 60-70-х роках XVIII ст. діяла суконна мануфактура в Залі-щиках у королівському маєтку, на якій працювали селяни-кріпаки та 18 су-княрів-німців. Існувала полотняна мануфактура в місті Мукачеве в Закар­патті. Спроби швейцарських власників заснувати бавовняно-прядильну, а пізніше й шовкову фабрику в Бродах були невдалими.

Наприкінці XVIII ст. на Правобережному Поліссі виникли великі мета­лургійні мануфактури — Високопіщанська, Кропивнянська, Чижівська, Го-родеська, в Закарпатті — у селах Кобилецька Поляна і Тур'я-Ромети.

У 1778 р. у Винниках під Львовом була заснована державна тютюнова мануфактура, де працювали близько 800 найманих робітників. Виникли та­кож фаянсова мануфактура у Глинську (біля Львова), два лікеро-горілчаних заводи у Львові з 10-20 найманими робітниками. Великим солевидобувним підприємством була солеварня у селі Стара Сіль у Прикарпатті.

Із загарбанням західних земель України Австрією почалася монополіза­ція державою окремих галузей промисловості. Так, у 1774 р. створено «Авс­трійську державну соляну монополію». Поширилася тютюнова монополія. Вирощувати, переробляти і торгувати тютюном мала право тільки держава. Значними були позиції держави у залізодобувній промисловості.

Отже, протягом другої половини ХУІІ-ХУШ ст. в промис­ловості Правобережної та Західної України відбулися великі прогресивні перетворення. На зміну цеховому ви­робництву прийшла мануфактура, яка зародилася ще у XVI ст. У XVIII ст. розпочався період розквіту мануфактурного виробництва. На відміну від Західної Європи, де існувала одна форма мануфактур — на основі вільно­найманої праці, в Україні в умовах панування панщинно-кріпосницької сис­теми господарства працювали мануфактури, що ґрунтувалися не лише на вільнонайманій, а й на кріпосницькій праці (вотчинні, посесійні, казенні). Кріпосна мануфактура була специфічною формою товарного виробництва, що здійснювалося на феодальній основі. Викликана до життя розвитком товарно-грошових відносин, вона сприяла розкладу феодалізму.

3. Формування внутрішнього та зовнішнього ринку

Певне піднесення сільського господарства, ремесла і промисловості правобережних та західноукраїнських земель і України взагалі у другій половині ХУП-ХУПІ ст. сприяло зміцненню економічних зв'язків та розвитку торгівлі, основними формами якої були торги, базари, ярмарки. Так, на кінець XVIII ст. на території Східної Галичини та Північ­ної Буковини щороку відбувалося майже 5000 торгів. Понад 70 ярмарків щорічно збиралося на Закарпатті.

Дальше поглиблення поділу праці між містом і селом, елементи спеціалізації в промисловості й частково земле­робстві сприяли зміцненню економічних зв'язків між окре­мими господарськими районами України. Поступово утво­рився своєрідний торговельний ланцюг, що сполучав Лівобережжя, Слобожанщину, Правобережжя, Західну Україну. Через розгалужену систему ярмарків, торгів і базарів товари розходилися по всій території українських земедь, незважаючи на різні перешкоди: державні кордони, економічну політику урядів, природні рубежі, митниці тощо. Тор­гівля не визнавала політичної розчленованості України, а це свідчило про економічну спільність українського насе­лення.

Вплив розвитку торгівлі й місцевих ринків на формування цієї спільності відчувався в різних регіонах неоднаково і мав свої особливості. На Правобережжі товарне виробництво активізувалосьприблизно з кінця XVIII ст.. Значно повільніше розвивалися товарно-грошові відносини на Західній Украї­ні. Це зумовлювалося цілим рядом як об'єктивних, так і суб'єктивних причин (іноземне панування, високий рівень натурального господарства і кріпосницьких відносин, віддаленість від центральних районів тощо). На Правобережній Україні головною перешкодою на шляху формування загального внутрішнього ринку стали поширення відробіткової ренти і великі привілеї феодалів у торгівлі (зокрема, право землевласників обмежувати, а то й цілком забороняти селянську торгівлю). Продаж товарів у маєтках обмежувався також монопольним правом магнатів на збирання мита. На розвиток внутрішньої торгівлі негативно впливали свавілля польських магнатів і шляхти, які нерідко грабували та вбивали українських і російських купців. Не кращі умови для формування місцевого ринку існували й на західноукраїн­ських землях. Ще з другої половини XVII ст. розвиткові міст і торгівлі в цьому регіоні перешкоджали монополія на експорт зерна, худоби тощо, державна митна політика, необмежене право землевласників на продаж-купівлю продукції сільського господарства, збільшення торго­вельних податків та ін. Проте, незважаючи на всі ці труднощі, торго­вельні зв'язки між окремими економічними районами західноукраїнських земель з Лівобережжям, Слобожанщиною, Правобережжям, Південною Україною поступово зміцнювалися.

Зрозуміло, що «серцем» української торгівлі, як і за­гальноєвропейської, були міста. Саме в них спостерігався иайінтенсивніший обіг товарів. Торгівля помітно впливала на економічне та громадське життя міст. Велику об'єдную­чу роль у становленні економічної української спільності відігравали окремі торгові осередки, які поступово перетво­рювалися на центри обласних ринків. У зв'язку з цим гос­подарське життя населених пунктів дедалі тісніше взаємозв'язувалося.

Наприклад, у розвитку економічних зв'язків між східними і західни­ми українськими землями одним із вузлових пунктів залишався Львів. Так звані «угорські товари», що в другій половині XУII —у ХУІІІ ст. досягали 50% загального імпорту міста, значною мірою постачало За карпаття. А зі Львова через українські міста вони розходилися по всій Україні. Галичина одержувала з Поділля хліб. У досліджуваний період помітно зміцнилися торговельні зв'язки між Дрогобичем, Сколем, Пере­мишлем та іншими прикарпатськими містами.

Велику роль у розвитку торгівлі й місцевих ринків віді­гравали шляхи. Від середини XVII до кінця XVIII ст. ви­никло багато нових торгових шляхів.

Транзитний шлях, який сполучав Угорщину та інші європейські країни з Галичиною, Правобережною Украї­ною і Росією, проходив через Закарпаття. В 1784 р., коли спеціальна комісія в Пряшеві розробляла план іншого на­пряму шляху, управління Ужанського комітату категорич­но висловилося проти цього проекту, доводячи, що стара дорога (Ужгород — Ставне — Ужокський перевал) краща і вигідніша для торгівлі. Західноукраїнські ж землі сполу­чалися з Росією та Україною двома головними шляхами: Північним (Львів — Кам'янець-Литовський — Шерешів — Новий Двір — Рожани — Слоним — Молчадь — Циринь — Мир — Койданів — Мінськ — Смолевичі— Борисів — Не-чу — Бобр — Толичин — Коханове — Орша — Смоленськ — Москва) та Південним (Львів — Глиняни — Золочів— Вишневець — Ямпіль — Ляхівці — Заслав — Полоине — Житомир — Коростишів — Білгородка — Київ).

Роз'їжджаючи торговими шляхами і збуваючи різнома­нітну продукцію, купці, міщани, селяни знайомили­ся з географією та економікою сусідніх країв, потребами місцевого ринку. Ширячись, спілкування в галузі торгівлі дедалі більше,об'єднувало людей, виробляло в них спільні інтереси і зацікавленість

Незважаючи на складні політичні умови (зокрема, на ворожу політику з цього питання уряду Речі Посполитої), Правобережна Україна дедалі глибше втягувалась у всеросійський ринок. Російські купці відвідували великі ярмарки в Бердичеві, Дубні, Могилеві-Подільському, Білій Церкві, Вінниці, Богуславі. Одночасно різноманітна сіль­ськогосподарська продукція та промислові вироби з помі­щицьких маєтків Правобережжя надходили в Росію. Фео­дали Правобережжя переорієнтувалися на чорноморські порти, які відкривали прямий вихід на західноєвропейські та інші закордонні ринки. Відповідно занепадала роль де­яких старих торгових центрів і частково шляхів (напри­клад, через Гданськ). Протягом XVIII ст. в економіці краю розвивався чумацький промисел, яким займалися переваж­но селяни. Вони, по суті, монополізували доставку з Криму та продаж по всій Україні й далеко за її межами риби та солі.

Новий етап економічного зближення українського й ро­сійського народів розпочався у 80—90-х роках XVIII ст.— напередодні та в період включення Правобережної України до складу Росії. Саме в цей час інтенсифікувалася торгівля населення Правобережжя з Москвою, Петербургом, Калу­гою, Переяслав-Залеським, Курському Архангельськом та іншими російськими містами. На території- регіону поши­рилася російська монета.

Певна кількість російських товарів збувалася й на те­риторії західноукраїнських земель. Купці з Росії продавали на місцевих торгах і ярмарках (як правило, оптом) різні вироби. Потім скупники розвозили їх по дрібних базарах у поміщицьких і казенних містах, містечках і селах. При цьому роздрібна ціна на сільськогосподарську й промисло­ву продукцію набагато зростала. Чимало російських товарів потрапляли на Волинь, Поділля й Галичину через харківські, роменські, київські, бердичівські ярмарки. Західноукраїнські міста мали торго­вельні зв'язки насамперед із Москвою, Києвом, Ніжином, Путивлем, Севськом. Зокрема, на Північну Буковину з Росії, крім традиційної продукції тваринництва і хліба, при­возилася солона риба, заячі, козячі шкіри, смущки, ікра та ін. Вони збувалися на північнобуковинських ярмарках і торгах, а також вивозилися в інші провінції Австрії. Ро­сія ж у свою чергу одержувала із Західної України тек­стильні й металеві вироби, предмети міського ремесла і селянського промислу, хутра, смушки, овчини, юхту, папір тощо. Вивіз здійснювався через митниці на кордонах між Польською та Російською державами у Васильківську, Стайківську, Сорокашитську, Кам'янську і т. д.

На­прикінці XVIII ст. зростає роль Дністра в економіці Західної Ук­раїни, де існували два основні сухопутні шляхи для експор­ту та імпорту у зв'язках з Росією: північний і південний. Перший ішов зі Львова' через Мінськ до Смоленська і далі до Москви, другий — зі Львова через Житомир, Корости-шів і Київ до Москви.

Висновки

Отже, в ході дослідження за темою «Господарство Правобережної та Західної України у другій половині ХУІІ-ХУІІІ століття» було проаналізовано особливості земельних відносин, ведення сільського господарства, розвиток ремісництва та мануфактурного виробництва, формування внутрішнього та зовнішнього ринку даного регіону. За результатами дослідження можна зробити наступні висновки.

У другій половині ХУІІ-ХУІІІ ст. на Правобережній та Західній Україні відбувались помітні зрушення в сільському господарстві та аграрних відносинах, у промисловому виробництві, торгівлі. Всі ці зміни свідчили, про визрівання в надрах натурального господарства елементів капіталістичного укладу. Поступово вони проникали у галузі феодального виробництва, дедалі сильніше визначали структуру економічної спільності українців. Але належність українстких земель до складу іноземних держав, підпорядкування української економіки їхньому впливові та владі суттєво гальмувало й деформували поступальниу розвиток.

Використана література

1. Економічна історія України. / Б.Д. Лановик, М.В. Лазарович,

Р.М. Матейко, З.М. Матисякевич. За заг. ред. Б.Д. Лановика.

– К.: Видавничий дім «Юридична книга», 2004. - 456с.

2. Економічна історія України. / Уперенко М.О., Кузнєцов Е.А.,

Парієнко Г.К., Коломійчук Т.Х., Петришина Л.В., Мамонова В.О.

- Х.: ТОВ «Одісей», 2004. – 496с.

3. Історія України. /За ред. Зайцева Ю.А. – Львів: Світ, 2000. – 463с.

4. Історія України. /За ред. Г.Д. Темка, Л.С. Тупчієнка.

– К.: Видавничий центр «Академія», 2002. – 480 с.

5. Лановик Б.Д. та ін. Економічна історія України і світу.

– К.: Видавничий дім «Юридична книга», 1999. – 472с.

6. Леоненко П.М., Юхименко П.І. Економічна історія України.

- К.: Знання-Прес, 2004. – 499с.

7. Нікула О.І. Економічна історія України і світу.

– Львів: Львівський банківський інститут НБУ, 2001. – 220с.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:58:06 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
08:21:32 29 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Господарство Правобережної та Західної України у другій половині XVII-XVIII ст.

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150696)
Комментарии (1839)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru