Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Вплив фізіології на психологію

Название: Вплив фізіології на психологію
Раздел: Рефераты по психологии
Тип: реферат Добавлен 10:51:50 17 октября 2010 Похожие работы
Просмотров: 81 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Роль спостерігача

Усе почалося через розбіжність у п'ятдесят секунд у спостереженнях двох астрономів. Англія, 1795 рік. Директор лабораторії Невіл Масклайн помітив, що за його розрахунками якась зірка рухається з однієї крапки в іншу трохи повільніше, ніж це треба з розрахунків його асистента. Масклайн указав асистентові на помилку й попередив його надалі бути уважніше. Здавалося, той звернув на зауваження, але пізніше різниця тільки збільшувалася - через п'ять місяців вона становила вже вісімдесят секунд. У підсумку асистент, ім'я якого залишилося невідомим, був звільнений.

Протягом наступних двадцяти років про цей казус не згадували - доти, поки ним не зайнявся німецький астроном Фрідріх Вільгельм Бессель, що цікавився всілякими погрішностями у вимірах. Він допустив, що помилки, зроблені асистентом Масклайна, насправді були не неточностями, а може бути віднесені до індивідуальних розходжень - тих розходженням між людьми, які їм зовсім непідконтрольні. Якщо так, міркував Бессель, то розбіжності в часі повинні бути у всіх астрономів (це явище пізніше назвали «особистим рівнянням»). Бессель перевірив свою гіпотезу, і вона підтвердилася. Різниця у вимірах була звичайною справою навіть серед самих визнаних астрономів.

Відкриття Бесселя привело до двох висновків. По-перше, воно означало, що астрономам випливало брати до уваги так званий фактор спостерігача, тому що особисті характеристики людини і його сприйняття теж впливають на результати спостереження. По-друге, якщо роль спостерігача повинна враховуватися в астрономії, те, безсумнівно, варто враховувати її й у будь-якій іншій науці, що використовує метод спостереження.

Міркуючи про суб'єктивний характер людського сприйняття, філософи-емпірики Локк і Берклі доводили, що далеко не завжди - а скоріше дуже рідко - має місце точна відповідність між природою об'єкта й тим, як ми його сприймаємо. Бессель на матеріалі точної науки - астрономії - наочно проілюстрував підтвердження правильності цієї ж точки зору.

Цей випадок змусив учених, які хотіли пояснити результати своїх експериментів, звернутися до вивчення суб'єктивного фактора - ролі спостерігача. Дослідження психологічних процесів відчуттів і сприйняття почалися з вивчення людських органів почуттів - тих фізіологічних механізмів, за допомогою яких ми одержуємо інформацію про зовнішній світ. Ну а раз фізіологи узялися за вивчення сприйняття, значить у недалекому майбутньому неодмінно повинна була з'явитися така нова наука, як психологія.

Досягнення ранньої фізіології

Фізіологічні дослідження, які надихнули й направляли нову психологію, ставляться до кінця XIX сторіччя. Природно, і в цих вишукувань була своя предтеча - більше ранні роботи, на які вони опиралися. Фізіологія стала експериментальною дисципліною в 30-х роках минулого сторіччя - головним чином під впливом німецького фізіолога Іоганнеса Мюллера (1801-1858), що відстоював застосування експериментальних методів у фізіології. Мюллер займав престижну посаду професора анатомії й фізіології в Берлінському університеті. Як учений, він був феноменально плідний: з-під його пера, у середньому, виходило по одній науковій праці кожні 7 тижнів; він підтримував цей темп протягом 38 років - поки один раз не скінчив життя самогубством під час приступу депресії.

Один з найбільш впливових його праць - багатотомний «Посібник з фізіології людини», де підводить підсумок фізіологічним дослідженням середини минулого століття й систематизується великий обсяг знань цієї області. Керівництво, що виходило з 1833 по 1840 роки, містить цитати з багатьох передових у той час робіт, що підтверджує широке поширення експериментальних методів у фізіології. Ну а те, як швидко були перекладені на англійську мову перший і другий томи книги (в 1838 і 1842 роках відповідно), говорить, у свою чергу, про найбільшу потребу в такій праці в той період.

І для фізіології, і для психології величезне значення мав сформульований Мюллером принцип «специфічної енергії органів почуттів». Мюллер припустив, що порушення певного нерва завжди викликає характерне відчуття, тому що в кожному рецепторному відділі нервової системи закладена власна «специфічна енергія». Ця ідея надихнула безліч дослідників, які намагалися у своїх роботах розмежувати функції нервової системи й точно визначити механізм дії всіх периферійних сенсорних рецепторів.

Дослідження функцій мозку

На ранньому етапі розвитку фізіології поруч учених був зроблений істотний внесок у вивчення функцій мозку. Для психології значимість їхніх робіт визначається відкриттям специфічних відділів головного мозку й розробкою методів дослідження, які пізніше стали широко застосовуватися у фізіологічній психології.

Піонером у дослідженнях рефлекторного поводження був шотландський лікар, що працював у Лондоні, Маршалл Хол (1790-1857), Хол помітив, що при стимуляції нервових закінчень обезголовлені тварини протягом деякого часу продовжують рухатися. Він уклав, що за різні сторони поводження відповідають різні відділи мозку й нервової системи. Зокрема, він припустив, що довільні рухи залежать від головного мозку, рефлекторні рухи - від спинного мозку, несвідомі - від прямого порушення м'язів і дихальні - від кісткового мозку.

Професор природознавства Французького коледжу в Парижу Пьер Флоранс (1794-1867) у своїх дослідженнях спостерігав і реєстрував наслідку руйнування частин головного й спинного мозку тварин (зокрема, голубів). Він дійшов висновку, що головний мозок управляє вищими психічними процесами, частини середнього мозку - зоровими й слуховими рефлексами, мозочок - координацією рухів, а кістковий мозок - серцебиттям, подихом і іншими життєвими функціями.

У цьому випадку для нас важливі не стільки висновки Холу й Флоранса, у цілому справедливі, скільки той метод, що вони використовували - метод видалення. Це технічний прийом, за допомогою якого дослідник намагається встановити функцію певної частини мозку, видаляючи або знищуючи цю частину, і спостерігаючи за наступними змінами в поводженні тварини.

У середині XIX століття почали застосовувати ще два експериментальних підходи до вивчення мозку: клінічний метод і електрична стимуляція. Клінічний метод був запропонований в 1861 році Полем Брока (1824-1880), хірургом однієї з лікарень для душевнохворих під Парижем. Брока зробив розкриття трупа чоловіка, що при житті довгі роки не міг виразно говорити. При огляді була виявлена поразка третьої лобової звивини кори головного мозку. Брока позначив цю частину мозку як центр мови; пізніше за нею закріпилася назва область Брока. Клінічний метод став прекрасним доповненням до методу видалення - адже навряд чи найдуться добровольці, в ім'я науки готові пожертвувати частиною мозку. Видалення, проведене після смерті, забезпечує можливість досліджувати ушкоджену область мозку, який приписується відповідальність за певне поводження при житті пацієнта.

Метод електростимуляції для вивчення мозку був уперше застосований в 1870 році Густавом Фритшем і Едуардом Хитцигом. Цей метод припускає дослідження кори головного мозку шляхом впливу на її ділянки слабкими електричними розрядами. Проводячи експерименти із кроликами й собаками, Фритш і Хитциг виявили, що електростимуляція окремих областей кори головного мозку у тварин приводить до відповідних моторних реакцій - таким як посмикування лабетів. З появою більше зробленого електронного встаткування електростимуляція стала досить ефективним прийомом для вивчення функцій мозку.

Дослідження нервової системи

У середині XIX сторіччя проводилася велика кількість досліджень структури нервової системи й природи нервової діяльності. До перших теорій нервової діяльності ставляться теорія нервових «трубок» Декарта й теорія вібрації Давида Гартли.

Наприкінці XVIII століття італійський дослідник Луиджи Гальвані (1737-1798) припустив, що нервові імпульси мають електричну природу. Його племінник і послідовник Джованни Альдині «змішав серйозне дослідження з жахливим видовищем. В одному з найжахливіших публічних експериментів Альдині, покликаному підкреслити ефективність електричного порушення для одержання спазматичних рухів мускулів, використовувалися відсічені голови страчених злочинців».

Дослідження нервових імпульсів росли числом і були такими переконливими, що до середини XIX століття електрична природа імпульсів стало загальноприйнятим фактом. Учені думали, що нервова система по суті є провідником електричних імпульсів, а центральна нервова система функціонує подібно комутатору, що перемикає імпульси на сенсорні або рухові нервові волокна.

Такий погляд був значним кроком уперед у порівнянні з теорією нервових «трубок» Декарта й теорією вібрацій Гартли, але концептуально вони схожі. Всі ці підходи були рефлекторними. При такому підході передбачається вплив зовнішнього миру (у вигляді стимулу) на орган почуттів, внаслідок чого відбувається порушення нервового імпульсу, що переміщається до відповідної крапки мозку або центральної нервової системи. Там, у відповідь на імпульс, виникає новий імпульс, що передається через рухові нерви й викликає певну реакцію організму.

В XIX столітті проводилися вишукування й анатомічна структура нервової системи. Учені встановили, що нервові волокна складаються з окремих структур, нейронів, які певним чином з'єднані між собою в крапках, називаних синапсами. Ці висновки послідовно випливали з механістичного, матеріалістичного подання людської сутності. У той час уважалося, що нервова система, як і мозок, складається з «атомів», з'єднання яких приводить до появи нової якості.

Фізіологія XIX сторіччя була перейнята духом розповсюдженої в той час філософії механіцизму. Ніде дух цей не був настільки явним, як у Німеччині. В 40-х роках минулого сторіччя група вчених, багато хто з яких були у свій час студентами Іоганнеса Мюллера, організували Берлінське фізичне суспільство. Цих молодих (усім до тридцяти) учених поєднувало переконання, що будь-які явища можна пояснити, керуючись законами фізики. Вони сподівалися з'єднати фізіологію з фізикою, розвивати фізіологію в рамках механістичних подань. Окрилені своїми ідеями, четверо вчених (включаючи Гельмгольца, про яке незабаром піде мова) прийняли врочисту клятву, підписавши її, відповідно до легенди, власною кров'ю. У клятві говорилося: життя є результат фізико-хімічних реакцій і тільки. Отже, в XIX сторіччі у фізіології перетнулися всі нитки: матеріалізм, механіцизм, емпіризм, експериментальний і вимірювальний методи.

Ці досягнення ранньої фізіології вказують на методи дослідження й відкриття, які сприяли формуванню наукового підходу до психологічного дослідження мислення. Філософи розчистили дорогу для застосування експериментальних методів у вивченні мислення: фізіологи вже почали ставити експерименти для дослідження механізмів, що лежать ь основі психічних процесів, - наступним кроком повинне було стати застосування експериментальних методів безпосередньо до мислення.

Британські емпірики доводили, що єдиним джерелом знання є відчуття. Астроном Бессель продемонстрував важливість факторів відчуттів і сприйняття в науці. Фізіологи визначали структуру й функцію почуттів. Прийшов час підходити до оцінці відчуттів з кількісною мірою. Уже були доступні методи дослідження людського тіла: тепер виникла необхідність розробки методів вивчення мислення. Ґрунт для виникнення експериментальної психології був підготовлений.

Джерела експериментальної психології

Уперше експериментальні методи вивчення мислення, що, властиво, і є предметом дослідження в психології, застосували четверо вчених: Герман фон Гельмгольц, Ернст Вебер, Густав Теодор Фехнер і Вільгельм Вундт. Всі вони були німцями, усі одержали утворення в області фізіології й всі були в курсі останніх досягнень науки.

Чому Німеччина?

В XIX сторіччі психологія як наука розвивалася в більшості країн Західної Європи - особливо успішно в Англії, Франції й Німеччині. І отут виникає питання: загальновідомо, що жодна із країн не має монополії на ентузіазм, сумлінність або оптимізм, які потрібні, щоб рухати науку. Чому ж тоді експериментальна психологія зародилася в Німеччині, а не в Англії, наприклад, або Франції, або де-небудь ще? Не виключено, що відповідь криється в тих унікальних особливостях, які зробили німецьку науку самим родючим ґрунтом для нової психології.

До XIX сторіччя німецьке мислення проклало шлях до експериментальної психології. Експериментальна фізіологія вже зайняла там міцне місце й одержала більше широке визнання, чим у Франції й Англії. Так званий німецький характер добре підходив для кропіткої роботи з опису й класифікації, необхідним у біології, зоології й фізіології. У Франції й Англії перевага віддавали дедуктивному й математичному підходам до науки, у той час як у Німеччині, де велике значення надавалося ретельному й повному збору досліджуваних фактів, був прийнятий підхід індуктивний.

Оскільки в біології й фізіології не практикувалися підсумкові узагальнення, з яких потім можуть бути виведені факти, у наукових колах Англії й Франції біологію визнали далеко не відразу. Але в Німеччині, з її вірою в опис і класифікацію, біологія відразу зайняла гідне місце в родині наук.

Крім того, німці трактували поняття науки досить широко. У Франції й Англії науками вважалися лише фізика й хімія, у яких застосовувався кількісний аналіз; у Німеччині ж до наук відносили фонетику, лінгвістику, історію, археологію, естетику, логіку й навіть літературну критику. Французькі й англійські вчені сумнівалися в правочинності застосування наукових методів дослідження до такого складного предмета, як людський розум. Але вільні від подібного скептицизму німці з ентузіазмом узялися за дослідження розумової діяльності.

Германія надала масу можливостей для освоєння й впровадження нових наукових методів, і в цьому ми бачимо вплив контекстного економічного фактора. Тут було дуже багато університетів. До 1870 року Німеччина об'єдналася й виявляла собою вільну конфедерацію автономних королівств, герцогств і міст-держав, із централізованим урядом. Кожна із цих областей мала власний добре фінансований університет з високо оплачуваним професорське-викладацьким складом і найсучаснішим науковим устаткуванням.

Ну а в Англії в той час було лише два університети, Оксфорд і Кембридж - причому, ні в тім, ні в іншому не просувалися, не заохочувалися й не підтримувалися наукові вишукування ні по одній із психологічних дисциплін. Фактично, там виступали проти додавання в навчальний план нових предметів. В 1877 році Кембридж наклав вето на запит про викладання експериментальної психології, тому що це «образа релігії - класти душу людини на чашу ваг». У Кембриджі експериментальну психологію не викладали ще протягом двадцяти років, а в Оксфорді про неї навіть не заговорювали до 1936 року. В Англії шлях у науку був відкритий єдино джентльменам, що мають незалежний дохід, - шлях, як ми побачимо, Чарльза Дарвіна й Френсиса Гальтона. Аналогічна ситуація складалася у Франції, а також у Сполучених Штатах, де не було ні одного дослідницького навчального закладу до 1876 року, моменту підстави університету Джонса Хопкинса, у Балтіморі, штат Мериленд.

Таким чином, у Німеччині було більше можливостей для наукових досліджень, чим де-небудь ще. Говорячи мовою прагматичним, заробляти на життя працею вченого можна було в Німеччині, але ніяк не у Франції, Англії або Сполучених Штатах.

На початку XIX сторіччя німецькі університети охопила хвиля освітньої реформи, спрямованої на одержання академічної волі як для професорів, так і для студентів. Професорам дозволили самостійно вибирати теми для викладання й досліджень і працювати без опіки з боку. Студенти були вільні відвідувати будь-які курси лекцій за своїм вибором без обмежень твердого навчального плану. Ця воля поширювалася й на нові науки, якийсь була психологія.

Така університетська атмосфера забезпечила ідеальні умови для процвітання наукових вишукувань. Професори могли не тільки читати лекції, але й направляти експериментальні дослідження студентів у добре обладнаних лабораторіях. Ні в якій іншій країні не було настільки сприятливого відношення до науки.

Реформа в німецьких університетах сприяла їхньому розвитку, а це означало збільшення робочих місць для тих, кого цікавила наукова кар'єра. У Німеччині були досить великі шанси стати шановним викладачем з гарною платнею, хоча досягти вищого положення було важко. Від багатообіцяючого університетського вченого було потрібно представити наукову працю, більше значну, чим стандартна докторська дисертація. Це означало, що людина, що обрала університетську кар'єру, воістину повинен була мати видатні здатності до науки. Приступившись до роботи на науковій кафедрі, молоді вчені постійно відчували тиск у відношенні того, що стосувалося проведення досліджень і наукових публікацій.

Увесь світ заздрив німецькій університетській системі з її давніми традиціями, знаменитою академічною волею й репутацією наукової переваги й академічної суворості. Про студентів німецьких університетів жартували, що третина з них під тиском принципу «працювати-працювати» стала жертвами нервового зриву; третина намагалася знайти порятунок від цього тиску на дні склянки й зовсім загинула; ну а ще третина продовжувала управляти Європою.

Хоча суперництво було гострим, а вимоги високими, нагорода набагато перевершувала витрачені зусилля. У німецькій науці XIX століття процвітали тільки кращі із кращих, а результатом був ряд великих досягнень у всіх науках, включаючи нову психологію. Не випадково професори німецьких університетів, яким наукова психологія зобов'язана своєю появою, стали «володарями наукових розумів» у Європі.

Герман фон Гельмгольц (1821-1894)

Гельмгольц, фізик і фізіолог, плідний дослідник, був одним з найвидатніших учених XIX сторіччя. Хоча психологія займала лише третій рядок у списку його наукових інтересів, все-таки саме роботи Гельмгольца, а також дослідження Фехнера й Вундта, поклали початок нової психології.

Сторінки життя

Гельмгольц народився в Потсдамі, у Німеччині, де його батько викладав у гімназії (у Європі так називається підготовча вища школа або коледж перед надходженням в університет). Через слабке здоров'я, у дитинстві Гельмгольц одержував домашню освіту. У віці 17 років він надійшов у Берлінський медичний інститут, де плату за навчання не брали з тих студентів, хто погоджувався по закінченні навчання служити армійськими хірургами. Гельмгольц прослужив сім років, протягом яких він продовжував займатися математикою й фізикою й опублікував кілька статей. Він написав роботу, у якій вивів математичне рівняння закону збереження енергії.

Звільнившись із армії, Гельмгольц одержав місце ад'юнкт-професора на кафедрі фізіології в університеті Кенігсберга. Наступні тридцять років він займав академічні посади на кафедрах фізіології в університетах Бонна й Гейдельберга й фізики - у Берліні.

Гельмгольц надзвичайно успішно працював у всіляких областях. У ході досліджень по фізіологічній оптиці він винайшов офтальмоскоп - пристрій для дослідження сітківки ока. Його фундаментальна тритомна праця по фізіологічній оптиці «Фізіологічна оптика» був настільки значним, що його перекладали на англійську мову й 60 років через послу виходу. В 1863 році було опубліковане дослідження Гельмгольца із проблем акустики «Про сприйняття тону», у якому узагальнені результати його власних вишукувань і представлений огляд доступної в той час літератури. Він писав статті по таких різноманітних темах, як залишкове зображення, нездатність розрізняти кольору, переміщення кришталика ока, розмір в арабсько-перській музиці, утворення льодовиків, геометричні аксіоми, лікування сінної лихоманки. Пізніше Гельмгольц побічно сприяв винаходу бездротового телеграфу й радіо.

Восени 1895 року, вертаючись із поїздки по Сполученим Штатам (він відвідував Всесвітню виставку в Чикаго), Гельмгольц серйозно постраждав у результаті падіння на борті судна. Менше ніж через рік з ним трапився удар, що зробив його напівбожевільним. Його дружина писала: «Думки його безладно плуталися. Життя реальна й сон, час і простір - усе в його голові було дуже мрячно... Немов душу його була далеко, у якімсь прекрасному ідеальному світі, де панували тільки наука й вічні закони».

Нервові імпульси, зір і слух: дослідження Гельмгольца.

Для психології становлять інтерес вишукування Гельмгольца з питань визначення швидкості нервових імпульсів, а також дослідження в області зору й слуху. У ті часи вважалося, що швидкість нервового імпульсу миттєва або принаймні так велика, що не піддається виміру. Гельмгольц був першим, хто емпірично виміряв швидкість проходження нервового імпульсу, фіксуючи моменти порушення рухового нерва ножного м'яза жаби й наступної м'язової реакції. Експериментуючи з нервами різної довжини, він визначав різницю в часі між моментом стимуляції нерва поруч із м'язом і моментом м'язової реакції, а потім проробляв т же саме, але вже стимулюючи нерв в іншому місці, далі від м'яза. Ці досвіди дозволили визначити швидкість проходження нервового імпульсу, що у середньому виявилася рівної 90 футам у секунду.

Гельмгольц проводив подібні експерименти й на людях, але отримані результати - навіть стосовні до однієї людини - настільки різнилися, що зрештою він відмовився від подібних досліджень.

Досвідченим шляхом Гельмгольц установив, що проходження нервових імпульсів відбувається з певною швидкістю. Це підтвердило, що процеси мозкової й м'язової діяльності протікають не одночасно, як уважалося раніше, а випливають один за одним через якийсь час. Гельмгольца, однак, цікавили не психологічні аспекти, а лише сама можливість виміру даного параметра. Заслуги Гельмгольца для нової психології були визнані пізніше: результати його експериментів поклали початок перспективному напрямку в області вивчення протікання нейропроцессов. Робота Гельмгольца заклала основу для майбутніх експериментів по визначенню кількісних характеристик психофізіологічних процесів.

Його роботи з вивчення механізму зору також вплинули на психологію. Він досліджував зовнішні мускули ока й механізми, за допомогою яких внутрішні мускули ока переміщають кришталик при фокусуванні зору. Він переглянув і розширив теорію бачення цвіту. Наукова праця, присвячена цієї теорії, була опублікована в 1802 році Томасом Юнгом; у наші дні теорія цвіту має ім'я Юнга-Гельмгольца.

Не менш важливими були дослідження Гельмгольца, присвячені механізму слуху, а саме сприйняттю тонів, природі погодженості звучання, а також питанням резонансу. Праці Гельмгольца, що стосуються механізму зору й слуху, включені в сучасні підручники по психології, що свідчить про видатне значення його досліджень.

Гельмгольц не був фізіологом, психологія також не була його головним інтересом, але більшу частину своєї роботи він присвятив вивченню людських відчуттів і тим самим сприяв зміцненню експериментального підходу при вивченні психологічних проблем.

Ернст Вебер (1795-1878)

Ернст Вебер, народився в німецькому місті Виттенберг, у родині професора теології. В 1815 році він одержав докторський ступінь у Лейпцігському університеті, у якому з 1817 по 1871 рік вивчав анатомію й фізіологію. Головним предметом його наукових інтересів стала фізіологія почуттів. Саме в цій області наукових досліджень він зробив найвидатніші відкриття.

До Вебера вивчення органів почуттів обмежувалося винятково зором і слухом. Вебер розсунув границі науки, він почав вивчати чутливість м'язових і шкірних покривів. Особливо важливим з'явився його перенос у психологію експериментальних методів фізіології.

Один із внесків Вебера в нову психологію полягав в експериментальному визначенні точності тактильних відчуттів, а саме відстані між двома крапками шкірного покриву, при якому людина відчуває два окремих торкання. Випробуваних, які не можуть бачити спеціальний прилад, просять повідомити, скільки торкань вони відчули. Коли дві крапки роздратування перебувають близько друг від друга, випробувані відзначають тільки одне торкання. У міру збільшення відстані між двома джерелами роздратування, учасники експерименту починають випробовувати непевність щодо того, чи відчули вони одне або два торкання. На певної, досить великій відстані між двома крапками, випробувані впевнено повідомляють про два різні торкання.

Цей експеримент продемонстрував наявність так званого двох крапкового порога - якогось моменту, у якому можна розпізнати два незалежних джерела. Досвіди Вебера стали першим експериментальним підтвердженням теорії порога, відповідно до якої існує момент початку виникнення фізіологічної й психологічної реакції. Ця теорія популярна й у наші дні. (Німецький філософ Іоганн Фрідріх Гербарт пристосував теорію порога до вивчення свідомості, припустивши, що існує якась крапка переходу від несвідомого до свідомого. Двох крапковій поріг - якийсь момент, у якому можуть бути розпізнані два незалежних джерела роздратування.

Точно обумовлене розходження

Ще один істотний науковий внесок Вебера полягає в розробці математичних методів виміру в психології. Вебер поставив перед собою ціль установити величину ледь помітного розходження - найменшу різницю у вазі двох вантажів, що здатний розпізнати людина. Він попросив учасників експерименту підняти два вантажі й визначити, який з них важче. Вага одного був однаковим на всіх етапах експерименту, вага іншого увесь час мінявся. Якщо розходження було незначним, вага визнавався однаковим, але на певному етапі збільшення різниці вона розпізнавалася.

У процесі експериментів Вебер установив, що ледь помітне розходження є константою й становить 1/40 від стандартного, спочатку запропонованого, ваги. Інакше кажучи, випробувані відрізняли вантаж вагою в 41 грам від вантажу в 40. Якщо ж вантаж був 80 грам, то для того, щоб випробуваний міг відрізнити його, був потрібний вантаж уже в 82 грама.

Потім Вебер досліджував здатність розрізняти вагу по м'язових відчуттях. Він виявив, що випробувані точніше розрізняють різницю у вазі вантажів, коли піднімають їх самі (одержуючи м'язові відчуття через кисті рук, плече й передпліччя), ніж коли вантаж вкладають їм у руки. Підняття ваг припускає й тактильне (дотик) і м'язове відчуття, у той час як при вкладанні ваги в руки іншою особою людина випробовує тільки дотикальні відчуття. Оскільки найменшу різницю можна відрізнити при піднятті вантажів (співвідношення 1:40), а не при вкладанні вантажів у руки (співвідношення 1:50). Вебер уклав, що в першому випадку на здатність суб'єкта розрізняти вагу впливають внутрішні м'язові відчуття.

Ледь помітне розходження - найменше розходження між двома фізичними подразниками, що може визначити людина.

На основі цих експериментів Вебер дійшов висновку, що, цілком ймовірно, здатність розрізняти залежить не від абсолютної різниці у вазі двох вантажів, а від відносної. Він проводив досвіди й по візуальному визначенню розходжень і виявив, що тут співвідношення величин менше, ніж у випадку м'язових відчуттів. Вебер припустив, що для визначення ледь помітного розходження між двома подразниками можна ввести якийсь постійний коефіцієнт - свій для кожного з почуттів. Дослідження Вебера довели відсутність прямої відповідності між фізичним подразником і нашим сприйняттям цього подразника. Однак, як і Гельмгольц, Вебер цікавився тільки фізіологічними процесами й не замислювався про значення своїх вишукувань для психології. Його робота проклала шлях дослідженням взаємозв'язку між тілесними відчуттями й мисленням, між подразником і наступним сприйняттям роздратування. Це був справжній прорив у науці. Тепер єдине, що було необхідно, - це гідно, відповідно до важливості знову розробленого методу, застосувати його.

Робота Вебера була експериментальною в самому строгому змісті слова. Вона проводилася в спеціально створених умовах, пропоновані учасникам експерименту подразники багаторазово варіювалися, при цьому фіксувався кожний отриманий результат. Досвіди Вебера надихнули багатьох дослідників на використання експериментального методу як засіб вивчення психологічних явищ. Дослідження Вебера в області виміру порога відчуттів мали першорядне значення; його доказ вимірності відчуттів вплинуло практично на всі аспекти сучасної психології.


Література

1. Веккер Л.М. Психічні процеси. - К., 1999.

2. Изард К.Е. Емоції людини. - К., 2004.

3. Міллер Д., Галантер Ю., Прибрам К. Плани й структура поводження. - К., 1997.

4. Хессет Дж. Введення в психофізіологію. - К., 2003.

5. Кликс Ф. Мислення, що пробуджується. - К., 2000.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений08:24:56 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
08:08:51 29 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Вплив фізіології на психологію

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(149897)
Комментарии (1829)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru