Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Курсовая работа: Вплив емоційного благополуччя студентів на засвоєння навчального матеріалу

Название: Вплив емоційного благополуччя студентів на засвоєння навчального матеріалу
Раздел: Рефераты по психологии
Тип: курсовая работа Добавлен 22:24:26 17 ноября 2010 Похожие работы
Просмотров: 59 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Міністерство науки та освіти України

Рівненський державний гуманітарний університет

Кафедра практичної психології та психодіагностики

Курсова робота

з дисципліни "Загальна психологія"

на тему:

"Вплив емоційного благополуччя студентів на засвоєння навчального матеріалу"

Виконав:

Студент II курсу

Психолого-природничого ф-ту

Групи П-23

Ретунський Євгеній

Науковий керівник:

Юрчук О.С.

Рівне – 2009


Зміст

Вступ

1. Поняття про емоції

1.1 Значення та особливості емоцій. Форми переживання емоцій. Емоційні стани

2. Емоції та почуття

2.1 Форми переживання емоцій і почуттів

2.2 Вплив емоцій та почуттів

3. Засвоєння студентами навчального матеріалу

3.1 Психологічні особливості засвоєння студентами навчального матеріалу

3.2 Особливості засвоєння

3.3 Вплив особливостей навчального тексту на його засвоєння студентами

Висновки

Література


Вступ

Людське життя проявляється двома формами активності: поведінкою і діяльністю. Діяльність людини, ії поведінка завжди викликають позитивне або негативне ставлення до неї. Під поведінкою розуміють зовнішні прояви системи рухових реакцій організму людини на дії об'єктивного світу, а діяльність - це взаємодія з об'єктивним світом, у процесі якої людина активно та свідомо намагається досягти поставленої мети. Саморегуляція поведінки і діяльності є однією з важливих функцій психіки людини. Діяльність складається з ряду дій відносно завершених елементів діяльності, спрямованих на досягнення проміжної усвідомлюваної мети.Корисно засвоїти деякі принципи ставлення до життя, які сприятливо впливають на мотиваційну саморегуляцію. Засвоєння навчального матеріалу визначається низкою різноманітних факторів - зовнішніх та внутрішніх. Зовнішні фактори - це складність навчального матеріалу, умови навчальної діяльності та ін. До внутрішніх факторів слід віднести мотивацію, ступінь адаптації до умов навчальної діяльності, інтелектуальну активність та інше. С.Л.Рубінштейн, Н.А.Менчинська, Д.Н.Богоявленський пов'язують засвоєння знань з психологічними особливостями суб'єкта навчальної діяльності: емоційною сферою, пам'яттю, увагою, мисленнєвими та вольовими процесами, працездатністю та втомленістю. Згідно точки зору Г.П.Єрмоленко, процес засвоєння має дві сторони: процесуальну та результативну. Процесуальна сторона вбирає в себе пізнавальні процеси та стани суб'єкта пізнавальної діяльності, а результативна - використання засвоєного матеріалу для розв'язання теоретичних та практичних завдань.


1. Поняття про емоції

1.1 Значення та особливості емоцій. Форми переживання емоцій. Емоційні стани

Діяльність людини, її поведінка завжди викликають позитивне або негативне ставлення до неї. Ставлення до дійсності відображається в мозку й переживається як задоволення або незадоволення, радість, сум, гнів, сором. Такі переживання називають емоціями, почуттями.

Емоції і почуття здійснюють сигнальну та регулювальну функції, спонукають людину до знань, праці, вчинків або стримують її.

Людські емоції і почуття найяскравіше виражають духовні запити і прагнення людини, її ставлення до дійсності. К.Д. Ушинський писав, що "ні слова, ні думки, навіть вчинки наші не виражають так ясно нас самих і наше ставлення до світу, як наші почування".

Емоції і почуття органічно пов'язані між собою, але за своїм змістом і формою переживання вони не тотожні.

Емоція - це загальна активна форма переживання організмом своєї життєдіяльності. Розрізняють прості та складні емоції. Переживання задоволення від їжі, бадьорості, втоми, болю - це прості емоції. Вони властиві і людям, і тваринам. Прості емоції в людському житті перетворилися на складні емоції і почуття. Характерною ознакою складних емоцій є те, що вони виникають у результаті усвідомлення об'єкта, що викликав їх, розуміння їхнього життєвого значення, наприклад переживання задоволення при сприйманні музики, пейзажу.

Емоціям властива полярність. Вона виявляється в тому, що кожна емоція, кожне почуття за різних обставин можуть виявлятися протилежно: "радість - горе ", "любов- ненависть", "симпатія - антипатія", "задоволення - незадоволення". Полярні переживання мають явно виражений позитивний або негативний відтінок. Умови життя та діяльності викликають почуття різного рівня активності. Розрізняють стенічні емоції і почуття - ті, що посилюють активність, спонукають до діяльності, та астенічні - ті, що пригнічують людину, послаблюють її активність, демобілізують.

Залежно від індивідуальних особливостей особистості, її стану і ставлення до ситуації та об'єктів, що викликають переживання, емоції і почуття виявляються більш або менш інтенсивно, бувають довготривалими або короткочасними.

Характерною особливістю емоцій є те, що вони захоплюють особистість загалом. Здійснюючи майже блискавичну інтеграцію, тобто об'єднання в єдине ціле всіх функції організму, емоції сигналізують про корисні або шкідливі впливи на організм, завдяки цьому вони мають універсальне значення для життя організму. Охоплюючи всі різновиди переживань людини - від глибоко травмуючих страждань до високих форм радості та соціального відчуття життя, - емоції стають як позитивним чинником у життєдіяльності, підносячи активність організму, так і негативним, пригнічуючи всі його функції. Встановлено, що емоції, а саме довготривалі негативні емоції (страх, переживання болю тощо), відіграють вирішальну роль у розвитку так знаних неврогенних захворювань, вважає відомий фізіолог П.К.Анохін.

Природа емоцій і почуттів органічно пов'язана з потребами. Потреба як нужда в чомусь завжди супроводжується позитивними або негативними переживаннями в різноманітних їх варіаціях. Характер їх переживання зумовлюється ставленням особистості до потреб, обставин, які сприяють або не сприяють їх задоволенню.

Потреби людини і тварин відрізняються за своїм змістом, інтенсивністю та способом їх задоволення, а це зумовлює відмінність в емоціях людей і тварин, навіть у таких, які є спільними для людей та тварин - гнів, страх, радість, сум тощо. Людські емоції докорінно змінилися в процесі історичного розвитку людини, вони олюднилися, набули своєрідних особливостей. Голод, наприклад, переживається людиною не так, як твариною. Людина залежно від обставин може стримувати свій голод, відмовлятися від їжі.

У людини як суспільної істоти виникли вищі, духовні потреби, а з ними й вищі почуття - моральні, естетичні, пізнавальні, які не властиві тварині. Тваринні емоції залишилися на рівні інстинктивних форм життєдіяльності. Почуття сорому, вказував Ч.Дарвін, властиве лише людині. Емоції та почуття людини взаємно пов'язані з її діяльністю: діяльність викликає різноманітні переживання у зв'язку зі ставленням до неї та успіхами у виконанні, а емоції і почуття, в свою чергу, стимулюють людину до діяльності, наснажують її, стають внутрішньою спонукою, її мотивами. Почуття збагачують життя людини. Ідеї без почуттів - холодні, "світять, та не гріють", позбавлені життєвості та енергії, не здатні перейти в діло. Переконаність у чомусь без почуттів неможлива.

Емоції. Природа емоцій. Різноманітні реакції організму на ситуацію пов'язані з виникненням емоцій. Існує інстинктивна координація між актом сприймання і реакціями організму. Сприймання як активний процес передбачає, що об'єкт або ситуація сприймаються не лише так, як вони існують, а й у своєму емоційному значенні: ми сприймаємо появу вівчарки не лише як собаки, а й як хижака, що нам загрожує. Будь-який акт передбачає наявність стимулу й відповіді. Поява стимулу супроводжується активацією, його вибір зумовлюється потягом, а форма відповіді, спосіб поведінки відображають координацію між стимулом і відповіддю. Емоція виникає щоразу, коли задоволення потреби не відбувається, коли дія не досягає цілі.

Фізіологу І. П. Павлову належить учення про динамічний стереотип — сталу систему реакцій-відповідей тварини і людини, яка відповідає певній комбінації зовнішніх сигналів. При порушенні стереотипу з'являються ознаки емоцій. Зокрема, емоція виникає тоді, коли виконання дії пов'язане з перешкодою. Якщо людина може втекти, вона не відчуває емоції страху. Або, навпаки, емоція виникає, коли перешкоди не виявляється там, де вона має бути. Якщо не порушується динамічний стереотип реакцій (відповідність між певним стимулом і комплексом реакцій), виразність емоцій занадто низька. Емоція — це реакція індивіда на ті ситуації, до яких індивід не може водночас адаптуватися, і значення її переважно функціональне.

Емоція може викликати порушення пам'яті, навичок, заміну складних дій легшими, простішими. Ця дезорганізація зумовлюється активною реакцією суб'єкта відповідно до ситуації. Емоційна реакція може бути адекватною ситуації, але рівень її організації — нижчим, ніж заведено в даній культурі. Організуюче і дезорганізуюче значення емоції не тотожне її корисності. Дезорганізація може бути корисною в певній ситуації (заплакати, щоб вплинути на іншу людину; виявити наполегливість у подоланні труднощів).

Але питання про емоції — не лише питання про ступінь реакції, яка викликає порушення адаптивної поведінки. Людина як суб'єкт, що пізнає і змінює світ, не байдужа до нього. "Око людського пізнання не сухе, навпаки, зволожене пристрастями і волею" (Ф. Бекон). Людина не безсторонній споглядач подій, вона їх активний учасник.

Переживання емоційних станів - радості, любові, дружби, симпатії, прихильності або болю, суму, страху, ненависті, презирства, огиди тощо - завжди супроводжуються відповідними зовнішніми або внутрішніми виразами. Емоції з гіпоталамусу розповсюджуються на всі ефекторні органи. Достатньо виникнути емоційному збудженню, як негайно включається весь організм в його вираження. Зовнішні вирази емоцій та почуттів виявляються в рухах, позах, у руховій та вокальній міміці, інтонаціях мовлення, рухах очей тощо. Внутрішня або вісцеральна і вираженість переживань яскраво виявляється в серцебитті, диханні кров'яному тиску, змінах в ендокринних залозах, органах травлення та виділення.

Зовнішнє або експресивне вираження емоцій і почуттів помітне навіть у немовлят. Але воно ще мало диференційоване. З досвідом, особливо із засвоєнням дитиною мовлення, експресивне вираження емоцій і почуттів набуває різноманітних відтінків. Багатство їх настільки велике, що в мові існують близько 5000-6000 слів, якими переважно передаються ті чи інші переживання. З досвідом і розвитком мовлення дитина поступово оволодіває експресивними виразами, певною мірою стримує їх, але це не значить, що цим самим гальмується емоція. П.К. Анохін вважає, що у таких випадках пригнічуються лише ті чи інші периферійні компоненти емоцій - рухи, міміка, сама ж емоція, раз вона виникла, неминуче розповсюджується на інші, головним чином на вісцеральні компоненти. Проте формування витриманості у дітей позитиво позначається на їхній життєдіяльності та стосунках у колективі. З оволодінням експресивними способами виразу емоцій і почуттів формується здатність сприймати й розуміти різноманітні форми та відтінки виразу переживань, уміння їх розпізнавати.

Разом з цим розвивається уміння користуватися ними з метою впливати на інших. Ця здатність необхідна для артиста, а особливо для педагога, який, розпізнавши завдяки спостережливості внутрішні стани та переживання учня, може керувати ними, впливати на них з виховною метою власними експресивно виявленими почуттями.

Залежно від обставин і стану організму, його підготовленості до переживань, емоції і почуття можуть бути виражені по-різному. Почуття страху, наприклад, може викликати або астенічну реакцію - скутість, шок, або ж реакцію стенічну. Горе може викликати апатію, бездіяльність, розгубленість або відповідні енергійні дії.

Форми та інтенсивність виявлення емоцій і почуттів значною мірою залежать від вихованості, рівня культури особистості, традицій та звичаїв. Це особливо позначається на вираженості їх зовнішніми засобами - мімічними та пантомімічними рухами, жестами. Внутрішнє ж їх вираження (серцебиття, дихання, дія ендокринної системи) відбувається відносно незалежно від соціальних чинників.

Емоційні стани та форми їх виявлення детермінуються переважно соціальними чинниками, але не можна ігнорувати у з'ясуванні їхньої природи й деяких приводжених особливостей людини. Багатство емоційних станів виявляється у формі настроїв афектів, стресів, фрустрацій, пристрастей.

Настрій - це загальний емоційний стан, який своєрідно забарвлює на певний час діяльність людини, характеризує її життєвий тонус. Розрізняють позитивні настрої, які виявляються у бадьорості, та негативні, які пригнічують, демобілізують, викликають пасивність. Настрій - це такий загальний емоційний стан, який виразно не спрямований на щось конкретне. Причини настроїв - найрізноманітніші; непідготовленість до діяльності, страх перед очікуваною невдачею, хворобливі стани, і приємні звістки тощо. Особливе місце серед причин, що викликають настрої, посідає марновірство. Віра в прикмети, особливо негативні, викликає пасивність, страх, розладнує психічну діяльність особистості. Міра піддатливості настроям має індивідуальний характер. Особи, яким властиве самовладання, не піддаються настрою, не занепадають духом навіть у тих випадках, коли для цього є якісь підстави, а, навпаки, борються з труднощами. Легкодухі швидко піддаються настроям. Вони потребують підтримки колективу.

Афекти - це сильне, короткочасне збудження, що виникає раптово, оволодіває людиною такою мірою, що вона втрачає здатність контролювати своі дії та вчинки. Прикладом афектів може бути несподіване переживання - сильна радість, вибух гніву, страх. У стані афекту порушується саморегуляція організму, яка здійснюється ендокринною системою, діяльність внутрішніх органів, послаблюються гальмівні процеси кори великих півкуль головного мозку.

Особливо різко виявляється афективний стан при сп'янінні, за якого гальмівні процеси значно послаблюються. Афекти викликаються несподіваними гострими життєвими ситуаціями, в які потрапляє людина. Афект, як і настрій, залежить певною мірою від індивідуальних особливостей людини - її темпераменту, характеру, вихованості. Афективні люди часто-густо спалахують без будь-яких для цього причин. Афекти викликають глибокі зміни в психічному житті людини, виснажують її. Людина, виховавши в собі здатність контролювати себе, володіти своїми рухами, може контролювати свої афективні реакції. Разом з тим усім людям більшою чи меншою мірою властиве афективне життя, без якого вони, як слушно зауважила Л.І.Божович, перетворилися б на пасивних, байдужих істот.

Стрес де в чому нагадує афект. Він, як і афект, виникає за напружених умов життя та діяльності, у небезпечних ситуаціях, що виявляються несподівано й потребують негайних заходів. У стресовому стані поведінка значною мірою дезорганізується, спостерігаються безладні рухи, порушення мовлення, помилки в переключенні уваги, у сприйманні, пам'яті та мисленні, виявляються неадекватні емоції. Лише тверді вміння та навички в стресовому стані можуть залишатися без змін. Практика показує, що висока ідейність, дисциплінованість, організованість та самовладання запобігають дезорганізації поведінки за умов стресу.

Фрустрація являє собою своєрідний емоційний стан, характерною ознакою якого є дезорганізація свідомості та діяльності в стані безнадійності, втрати перспективи. М.Д.Левітов називає такі різновиди фрустрації, як агресивність, діяльність за інерцією, депресивні стани, характерними для яких є сум, невпевненість, безсилля, відчай. Фрустрація виникає у результаті конфліктів особистості з іншими, особливо в колективі, в якому людина не дістає підтримки, співчутливого ставлення. Негативна соціальна оцінка людини, яка заторкує її особистісно - її значущі стосунки, загрожує престижу, людській гідності, - спричиняє стан фрустрації. Він виникає у людей з підвищеною збудливістю, з недостатньо розвиненими гальмівними процесами, у невихованих, розбещених дітей.

Пристрасті - це сильні, стійкі, довготривалі почуття, які захоплюють людину, володіють нею і виявляються в орієнтації всіх прагнень особистості в одному напрямі, в зосередженні їх на одній меті. Пристрасть - це суттєва сила людини, що енергійно прагне до свого предмета. Вона породжує неослабну енергію в прагненні до мети. Пристрасть виявляється в найрізноманітніших сферах людського життя та діяльності - в праці, навчанні, науці, спорті, мистецтві. Вона має вибірковий характер і виявляється не лише в емоційній, а й у пізнавальній, вольовій сферах, у наполегливості.

Пристрасті бувають позитивні та негативні. Навіть позитивна пристрасть, якщо вона заважає діяльності, навчанню, стає негативною. Коли учень, захоплюючись читанням або спортом, пропускає уроки, недосипає, то саме по собі читання книжок з позитивного перетворюється на негативне. Пристрасть до алкоголю, куріння тощо згубно позначається на праці та житті людини.

Позитивні пристрасті - захоплення працею, навчанням - є тією силою особистості, яка породжує велику енергію в діяльності, сприяє продуктивності праці. І.П.Павлов закликав молодь бути пристрасною в роботі та наукових шуканнях. "Пам'ятайте, - писав він, - що наука вимагає від людини великого напруження і великої пристрасті".


2. Емоції та почуття

2.1 Форми переживання емоцій і почуттів

Емоційні стани та форми їх виявлення детермінуються переважно соціальними чинниками, але не можна ігнорувати у з'ясуванні їхньої природи й деяких природжених особливостей людини. Багатство емоційних станів виявляється у формі настроїв, афектів, стресів, фрустрацій, пристрастей.Настрій – це загальний емоційний стан, якій своєрідно забарвлює на певний час діяльність людини, характеризує ії життєвий тонус. Розрізняють настрої позитивні, які виявляються у бадьорості, і негативні, які пригнічують, викликають пасивність. Настрій це такий загальний емоційний стан, який виразно не спрямований на щось конкретне. Причини настрою найрізноманітніші: непідготовленість до діяльності, страх перед очікуваною невдачею, хворобливі стани, приємні звістки тощо. Особливе місце серед причин, що викликають настрій, посідає марновірство. Віра в прикмети, особливо негативні, викликає пасивність, страх, розладнує психічну діяльність особистості. Міра піддатливості настроям має індивідуальний характер. Особи, яким властиве самовладання, не піддаються настрою, не занепадають духом навіть тоді, коли для цього є якісь підстави, а навпаки, переборюють труднощі. Легкодухі швидко піддаються настроям. Вони потребують підтримки колективу.Афект – це сильне, короткочасне збудження, що виникає раптово, оволодіває людиною так сильно, що вона втрачає здатність контролювати свої дії та вчинки. Прикладом афектів може бути несподіване переживання – сильна радість, вибух гніву, страх. У стані афекту порушується саморегуляція організму, яка здійснюється ендокринною системою, діяльність внутрішніх органів, ослаблюються гальмівні процеси кори великих півкуль головного мозку. І. Павлов, аналізуючи афектний стан, зазначав, що людина у стані афекту, який перевищує гальмівну функцію кори, говорить і робить те, чого вона ніколи не зробить у спокійному стані і про що шкодує, коли мине афект. Особливо різко виявляється афективний стан при сп'янінні, за якого гальмівні процеси значно ослаблюються. Афекти викликаються несподіваними гострими життєвими ситуаціями, в які потрапляє людина. Афект, як і настрій, залежить певною мірою від індивідуальних особливостей людини: її темпераменту, характеру, вихованості. Афективні люди часто-густо "спалахують" з будь-яких причин. Афекти викликають глибокі зміни у психічному житті людини, виснажують ії. Людина, виховавши в собі здатність контролювати себе, володіти рухами, може контролювати свої афективні реакції. Разом з тим усім людям більшою чи меншою мірою властиве афективне життя, без якого вони перетворилися б на пасивних, байдужих істот.Стрес дещо нагадує афект. Він, як і афект, виникає за напружених умов життя та діяльності, у небезпечних ситуаціях, що виявляються несподівано й потребують вжиття негайних заходів. У стресовому стані поведінка значною мірою дезорганізується, спостерігаються безладні рухи, порушення мовлення, помилки в переключенні уваги, у сприйманні, пам'яті та мисленні, виявляються неадекватні емоції. Лише тверді вміння та навички у стресовому стані можуть залишатися без змін. Практика показує, що висока ідейність, дисциплінованість, організованість та самовладання запобігають дезорганізації поведінки за умов стресу.

Фрустрація – це своєрідний емоційний стан, характерною ознакою якого є дезорганізація свідомості та діяльності у стані безнадійності, втрати перспективи. Розрізняють такі види фрустрації, як агресивність, діяльність за інерцією, депресивні стани, характерними для яких є сум, невпевненість, безсилля, відчай. Фрустрація виникає в результаті конфліктів особистості з іншими, особливо в колективі, де людина не має підтримки, співчутливого ставлення. Негативна соціальна оцінка людини, яка зачіпає ії особисто, ії значущі стосунки, загрожує престижу, людській гідності, спричинює стан фрустрації. Він виникає у людей з підвищеною збудливістю, з недостатньо розвиненими гальмівними процесами, у невихованих, розбещених дітей.Пристрасті – це сильні, стійкі, тривалі почуття, які захоплюють людину, володіють нею і виявляються в орієнтації всіх прагнень особистості в одному напрямку, у зосередженні їх на одній меті. Пристрасть – це суттєва сила людини, що енергійно прагне до свого предмета. Вона породжує неослабну енергію у прагненні до мети. Пристрасть виявляється у найрізноманітніших сферах людського життя та діяльності: у праці, навчанні, науці, спорті, мистецтві. Вона має вибірковий характер і виявляється не лише в емоційній, а й у пізнавальній, вольовій сферах, у наполегливості.Розрізняють пристрасті позитивні та негативні. Навіть позитивна пристрасть, якщо вона заважає діяльності, навчанню, стає негативною. Коли учень, захоплюючись читанням або спортом, пропускає уроки, недосипає, то це захоплення з позитивної пристрасті перетворюється на негативну. Пристрасть до алкоголю, куріння згубно позначається на праці та житті людини.Позитивні пристрасті – захоплення працею, навчанням – є тією силою особистості, яка спричинює велику енергію в діяльності, сприяє продуктивності праці.

2.2 Вплив емоцій та почуттів

Розглядаються особливості внутрішнього і зовнішнього світів людини та наслідки їх "зустрічі" в педагогічному процесі. Підкреслюється важливість і необхідність мотиваційно-емоційної складової педагогічного процесу та її доповнюваність логіко-раціональною складовою. Наголошується на необхідності становлення і розвитку суб’єктності учнів в умовах свободи.

Внутрішній світ учасника педагогічного процесу (учня, педагога) – сприймання, мислення, переживання – завжди належить конкретному суб’єктові, конкретній людині. Цей світ ще називають психологічним, або душевним світом. Окрім внутрішнього, суб’єктивного світу людини є ще і зовнішній, об’єктивний світ: природа, суспільство, культура, соціальне середовище, інші люди – все людське буття.

Зустріч внутрішніх і зовнішніх світів породжує у людини дуже різні емоції, відчуття, переживання (щодо емоцій і почуттів див. [5; 6]), думки, бажання, прагнення, наміри, інтереси, мотивації до дій та вчинків. Така зустріч може бути як гармонійною, так і навпаки – з колізіями, суперечностями, конфліктами, високою напругою почуттів, емоцій, переживань.

Внутрішній світ людини надзвичайно різноманітний і водночас цілісний. Головний поділ душевного світу виявляє себе в "дуальній сутності людини: вона одночасно почуттєва і раціональна істота" (Б. Бім-Бад [1]). Педагогові важливо розуміти, що інтелектуальний розвиток дитини, учня неможливий без підключення емоційних компонентів психіки. Виховання почуттів, смаку необхідне для формування правильної думки. Творчість – процес не тільки роздумів, а й переживань, прагнень, спонук, відчуття злету і падіння, задоволення і незадоволення тощо. "В почуттях виражається суб’єктивне ставлення душі до відчуттів, причиною яких є зовнішній світ, що діє на нас через посередництво органів зовнішніх відчуттів", – відзначає К. Ушинський [13, с. 13].

Поведінка учасника педагогічного процесу багато в чому залежить від відчуття краси, добра, справедливості, правди, любові, гідності, свободи. Кожен учень індивідуально сприймає та відображає у своїй свідомості світ, відчуває, розуміє і пояснює його, усвідомлює своє місце в ньому, формує свій світогляд, своє світосприймання, своє світовідчуття, своє світоспілкування. Зовнішній світ через органи відчуттів викликає в учня задоволення чи страждання, й окремі миттєві враження можуть перетворитися на тривалі переживання, приємні чи навпаки, викликати радість чи сум, спонукати до активних дій чи притлумлювати такі намагання. Сприймання учнем (чи педагогом) зовнішнього світу у вигляді образів, думок, уявлень, раціональних суджень, за О. Леонтьєвим, є "упередженим", воно пронизане емоціями, почуттями, переживаннями: суб’єктивне сприймання зовнішнього світу є "живим", емоційно забарвленим, залежить від настрою, бажань, багато в чому визначається ситуаційністю.

Світ емоцій пронизує всі аспекти педагогічного (і не тільки) життя. У феноменологічному плані "емоції являють собою упереджене ставлення" [10, с. 266]). Основою виникнення емоційних станів людини є її потреби та мотиви. Їх задоволення передбачає постановку цілей, розв’язання конкретних завдань. Емоції можуть бути позитивними, якщо вони співзвучні з задоволенням, радістю, інтересом, і негативними, якщо виражають незадоволення, горе, страх, сум, тривогу тощо.

Потреби і мотиви, з одного боку, і особливості ситуацій, з іншого, сигналять суб’єктові про можливість чи неможливість задоволення його потреби у наявній ситуації та викликатимуть в учня чи педагога різні емоційні стани. Щодо цього О. Леонтьєв відзначав, що емоції виконують функцію внутрішніх сигналів, внутрішніх у тому розумінні, що вони не є психічним відображенням безпосередньо самої предметної дійсності. Особливістю емоцій є те, що вони відображають відношення між мотивами (потребами) і успіхом чи можливістю успішної реалізації відповідної їм діяльності суб’єкта [7, с. 209 – 210]. Емоції виникають услід за актуалізацією потреб і мотивів та до раціональних суджень, інакше – емоції передують судженням. Розуміння педагогом того, що мотивація відкривається учневі-суб’єкту у вигляді емоційних станів у формі переживань, які сигналять йому про значущість об’єктів і збуджують спрямовувати на них діяльність, дозволяє йому моделювати потрібні ситуації педагогічного процесу з урахуванням суб’єктної складової, системи мотивів. Саме остання активізує прагнення учнів і викликає необхідні дії. Система мотивів, створена вчителем, породжує емоційну напругу учнів, "готує" їх до активних дій і, в поєднанні з полем можливостей (яке також створив учитель) як структурно-логічним напрямом (логічною схемою змісту уроку), що веде до мети, створює умови перетворення можливостей на дійсність.

Мотиваційно-емоційна складова педагогічного процесу не менш важлива, ніж логічна: саме вона багато в чому визначає несвідоме, ірраціональне педагогічного процесу. Педагогові важливо розуміти, що "емоція справді є певною системою реакцій, рефлекторно пов’язаною з тими чи іншими подразниками. …Почуття не виникає саме по собі в нормальному стані. Йому завжди передує той чи інший подразник, та чи інша причина – зовнішня чи внутрішня" (Л. Виготський [3, с. 131]). Отже, педагог може, використовуючи "штучну систему подразників", викликати в учнів потрібні емоції. Емоційно "забарвлений" педагогічний процес набуває зовсім іншого характеру у порівнянні з "блідо-безкольоровим". Одні й ті ж слова вчителя чи учня, виражені з певними почуттями, діють інакше, ніж "беземоційні". Емоційний тон у педагогічному процесі може, наприклад, сприяти чи, навпаки, заважати засвоєнню інформації, сприяти чи перешкоджати налагодженню міжлюдських стосунків, висловлювати ставлення до людини тощо. Емоції пов’язані з активністю організму. "Емоції були б непотрібні, якби вони були не активні" (Л. Виготський). Якщо учні виконують певний вид роботи з радістю, то це означає, що і в подальшому вони намагатимуться робити те ж саме, і навпаки – якщо певний вид діяльності викликає в учнів несприйняття, то вони намагатимуться припинити таку діяльність.

Прагнучи провести певну типологію розмаїття почуттів, В. Вунд запропонував їх трьохвимірну теорію; причому у кожному вимірі почуття має два напрямки: 1) задоволення і незадоволення, 2) збудження і пригніченості, 3) напруги і звільнення. Будь-яка емоція є спонуканням до дії чи відмовою від неї. "Емоції, – відзначає Л. Виготський, – і є таким внутрішнім організатором наших реакцій, які напружують, збуджують, стимулюють чи затримують ті чи інші реакції. Отже, за емоцією лишається роль внутрішнього організатора нашої поведінки" [3, с. 137]. "Емоції впливають на людей багатьма різними шляхами. …Емоції можуть впливати на всі системи індивіда, на суб’єкт в цілому", – відзначає К. Ізард [6, с. 21]. К. І зард також стверджує [6], що емоції впливають на тіло, сприймання, пізнавальні процеси, дії, свідомість людини, розвиток її особистості.

Педагогічний процес – це поєднання за принципом доповнюваності раціонально-логічного, мотиваційного та емоційного. Якщо раціонально-логічна схема і система мотивацій в основному може бути спланована учителем заздалегідь, при підготовці до уроку, то передбачити емоційні стани здебільш проблематично. Таку проблематичність учитель знімає через художньо-відчуттєву культуру, гру в широкому розумінні, гру, в якій концентруються всі види мистецтва. Саме тут поле для імпровізації, образності, метафоричності, акторства, сценічності, драматичності, комедійності і т. п. С. Виготський називав гру "найкращою формою організації емоційної поведінки. Гра дитини завжди емоційна, вона збуджує у ній сильні і яскраві почуття, але вона ж учить дитину не тільки сліпо керуватися емоціями, а й узгоджувати їх з правилами гри та з її кінцевою метою. …Гра являє собою перші форми свідомої поведінки, які виникли на основі інстинктивного й емоційного" [3, с. 144]. Наші дослідження показують, що організація уроку, виховного заходу, усього педагогічного процесу з ігровим відтінком привчає дітей до невимушеного сприймання організаційних структур педагогічного процесу, правил поведінки, усвідомлення свого місця у педагогічному процесі; згладжує емоційні "вибухи".

Особливого значення в педагогічному процесі набуває образність. Образ володіє евристичним потенціалом, "вбирає в себе й узагальнює, згущує, концентрує в собі життєвий досвід, передусім – емоційний. …Апелює до відчуттів і стимулює їх. Емоційне врізується в пам’ять і нерідко відтворюється підсвідомо, механічно в найвідповідальніші моменти людського існування" [1, с. 97].

Без напружених переживань неможливо, з одного боку, створити проблемну ситуацію з життєвою повнотою почуттів, спонукати учнів до активних дій, що приведуть до розв’язання проблеми, а з другого – без такого напруження учні не відчують катарсису в результаті розв’язання проблеми, а, отже, повноти задоволення, повноти почуттів. Поставлена в діалогічному аспекті проблемна ситуація – це процес, подія, спів-подія, діалог.

Процес, бо у проблемній ситуації відбуваються постійні зміни стану розв’язання проблеми від постановки до результату, зміни емоційного стану учнів від переживань, викликаних "нерозв’язуваністю" проблеми до емоційного задоволення після її розв’язання, від переходу з світу поля можливостей до дійсності, переходу від незнання до знання, від нерозуміння до розуміння, переходу на вищий ступінь мислення.

Подія, бо проблемна ситуація – доконаний факт, включений у загальний ланцюг педагогічного процесу, в такі його ланки, як урок, тема, предметна дисципліна; значущий факт у педагогічному процесі, який пов’язує минуле (знання) з майбутнім у теперішньому, значущий, як етап становлення, розвитку мислення, значущий, як прояв повноти почуттів, катарсису, як подія педагогічного життя. Значущість й у тому, що розв’язання проблемної ситуації веде до виникнення нових стійких структур у педагогічному процесі – знань, проблемних ситуацій як стійких форм організації. Значущість й у тому, що проблемна ситуація як подія служить місцем для звільнення емоційної енергії учнів, передачі майбутньому позитивно налаштовану аудиторію, генерування емоційних станів, необхідних для виникнення намірів і бажань діяти. Подія й у розумінні випадковості, бо волею випадку кожен з учнів має можливість дійти до "евріки", а відтак і проявити себе.

Спів-подія, бо проблемна ситуація – це відповідальність учня і вчителя, всього класу. Всі учасники педагогічного процесу, "увійшовши" в проблемну ситуацію, стають її спів-учасниками, "спів-живуть", спів-перживають, напружуються, спільно шукають вихід. Спів-подія характерна тим, що клас стає більшою, аніж до цього, цілісністю, зменшуються суперечності, виникають колективні прагнення, здорова конкуренція. Спів-подія – це подія для всіх, всі учасники педагогічного процесу стають дійовими особами, а "ідеєносії" – "героями".

Діалог (щодо діалогічної природи педагогічного процесу див. Г. Дьяконов), бо відбувається проникнення учасників педагогічного процесу в думки і почуття один одного ("Я і Ти"), утворюється більша недиз’юнктивність колективу ("Я і не Я"), з’являється ціла низка нових "спів-", бажання зрозуміти іншого, виникають можливості та необхідність в особистих роздумах – внутрішньому діалозі ("Я і інше моє Я").

Від мотиваційно-емоційної спрямованості педагогічного процесу залежить його суб’єктність, об’єктність, рівень управління, ступінь засвоєння знань. Наші дослідження свідчать, що в педагогічному процесі існують як "зовнішні", так і "внутрішні" мотиви. Чимало учнів і студентів відчувають себе об’єктами, хоча в останні 3 – 4 роки спостерігається тенденція до зміщення в напрямку суб’єктності. На першому місці в студентів мотиви, пов’язані зі страхом, тривогою перед викладачем, страхом отримати погану оцінку і "мати проблеми". На другому місці – мотиви, суголосні з бажанням стати хорошим спеціалістом і проявити своє "Я". На третьому – сором перед батьками й товаришами. Інші мотиви не мали стійкої картини в усередненому значенні. Страх студента перед викладачем, перед можливістю отримати погану оцінку принижує суб’єктність учня чи студента, сприяє появі суб’єктно-об’єктного рівня управління педагогічним процесом, оцінка з мети поступово перетворюється на цінність. Головною вадою такої ситуації, на нашу думку, є те, що не розкриваються особистості учнів, вільне вираження їх задатків, нахилів, не розкриваються "сутнісні сили людини"; інакше – не залучаються або занижуються складові педагогічного процесу, пов’язані з чуттєво-емоційною сферою діяльності. Особистість повністю може себе розкрити, мобілізувати усі свої душевні, духовні та інтелектуальні можливості тільки за умов свободи, поваги, рівноправності, можливості вибору, системи мотивацій, необхідних для розвивального навчання.

Процеси навчання та виховання можуть розвиватися еволюційним шляхом, тобто як процеси "постійного зростання". Однак еволюція може перериватися з різних причин, і тоді на перший план може вийти не "свобода педагогічного процесу", а його "логічна схема", техніка організації, різні жорсткі технології тощо. Для педагога дуже бажаний стійкий, а, отже, прогнозований, "безризиковий" педагогічний процес.

Ми не можемо погодитися з тими, хто вважає, що будь-який педагогічний процес є розвивальним. Розвивальним буде, передусім, педагогічний процес, у якому система мотивацій, емоційне тло, поле можливостей максимально забезпечуватимуть розвиток особистості, висвітлення усіх її сторін, "розгортатимуть" особистість у повноті почуттів, відкритості, тотальній цілісності, а не тільки в знаннях як кількості інформації, уміннях і навичках їх використовувати. У кожного учня є свої цілі, переваги, наміри, прагнення тощо. Вони викликані різними мотивами, забарвлені різними почуттями. Через створення поля можливостей, системи мотивацій, емоційного тла педагог "формує", а точніше – надає можливість самостановленню особистості, її суб’єктності, саморозвитку.

Розвивальне навчання, за великим рахунком, передбачає оволодіння учнем як особистістю відповідно до свого віку, природних даних родових психологічних здібностей: мислення, свідомості, бажання, волі, почуттів тощо. Розвиток передбачає надання можливості становлення особистості, що можливо тільки за умов свободи вибору певної можливості, свободи формування учнем нових можливостей, вільного волевиявлення, ціннісної зорієнтованості педагогічного процесу. Сутність розвивального навчання полягає у співвідношенні понять "розвиватися", "виховуватися", "навчатися". С. Рубінштейн пише: "Дитина – розвивальна істота, і кожне явище, що спостерігається у ній, перебуває в процесі становлення. Воно (явище – В. К.) не раз і назавжди одне чи інше (за принципом "так – так, ні – ні"), але воно може стати як одним, так і іншим, і фактично на наших очах, у процесі виховної роботи стає то одним, то іншим" [9, с. 191]. І далі: "Дитина розвивається, виховуючись і навчаючись, а не розвивається, і виховується, і навчається. Це означає: виховання й навчання включаються в процес розвитку дитини, а не надбудовуються лише над ним. Розвиток здійснюється, таким чином, не незалежно від них, в процесі лише органічного дозрівання, начебто розвиток однозначно визначається спадковими задатками чи зовнішнім середовищем. Завдання виховання й навчання не в тому, щоби підлаштувати педагогічний процес до ніби незалежної від нього природи дитини, а цю останню – до ніби незалежного від людини середовища, а в тому, щоб, обумовлюючи саме дозрівання, формувати розвиток" [9, с. 192]. Розвивальне навчання грунтується на положенні про єдність розвитку і навчання, яке тлумачить навчання не тільки у вузькому розумінні, як процес оволодіння складною системою знань, умінь і навичок, а значно ширше – як процес виконання такої діяльності, що виходить за межі власне навчання (у вузькому його розумінні), охоплює багатоманіття форм діяльності (ігри, спілкування, праця) дитини, через які формується її особистість.

Великого значення в педагогічному процесі набуває "зміна співвідношення між Абсолютизмом Індивідуальності і Відносністю індивідуальності" (А. Уайтхед [11, с. 434]). Під "абсолютизмом" А. Уайтхед розуміє "існування незалежності форм існування індивіда від інших членів суспільства; "відносність" – щось протилежне до такої незалежності". У педагогічному процесі не може бути "повного абсолютизму", як і "повної свободи". Відшукати їх "діалектичну середину" на засадах взаємної доповнюваності, діалогу і є однією з рис педагогічної майстерності вчителя. Не кожний вчитель є майстром, особливо початківець, а тим більше студент. Однак, знання про те, що "абсолютність" і "відносність" (у розумінні А. Уайтхеда) педагогічного процесу тільки у взаємній доповнюваності можуть існувати й давати певний ефект, є дуже корисним для педагога з будь-яким досвідом. Таке розуміння, як показують наші дослідження, випрацьовує у студента і молодого педагога системність мислення, дозволяє з певною критичністю оцінювати з системних позицій свою діяльність і вносити потрібні корективи.

Поняття суб’єктності учня є своєрідною цілісністю, а не "списком властивостей" чи вербальною моделлю. "Людина як суб’єкт, – пише А. Брушлинський, – це вища системна цілісність всіх його найскладніших суперечливих якостей, передусім психічних процесів, станів і властивостей, її свідомого і несвідомого" [2, с. 10]. Системна цілість, у розумінні А. Брушлинського, є неоднорідною недиз’юнктивною цілісністю. Неоднорідність дозволяє виокремити складові цілого, а системність передбачає взаємовпливи складових на ціле, складових одне на одного і цілого на складові. Стосовно учня як суб’єкта така системність говорить, що, впливаючи на учня в цілому, педагог різною мірою впливає на його окремі сторони, а обираючи для впливу певні сторони, впливає на учня в цілому та на інші його сторони. Суб’єкту завжди властива системна суперечність – одні сторони, риси "суперечать" іншим. Насправді ж вони не суперечать одне одному в антагоністичному розумінні, а на основі їх взаємної доповнюваності й утворюється індивідуальність. "Знищивши" одну з суперечливих рис суб’єкта, ми тим самим збіднимо його, позбавимо одного з джерел розвитку. Адже саме суперечності рис спонукають суб’єкт до розвитку як унікального, неповторного, самобутнього.

Недиз’юнктивність суб’єкта – це не статична модель, а постійно змінна, дуже динамічна цілісність, у якій змінюється "ступінь" недиз’юнктивності між складовими, цілим і складовими. Суб’єкт (учень, педагог) для педагогічного процесу – є розвивальним поняттям як у цілому, так і в окремих складових, це динамічне багатоманіття. Суб’єктами не народжуються, ними стають. "Суб’єктність – це багатоманіття психологічних здібностей і механізмів, узагальнено представлених у таких психологічних реаліях, як розум, почуття, пробудження, воля, здібності, характер людини. Інакше кажучи, суб’єктність є центральним утворенням людської суб’єктивності, а, отже, центральною категорією психології людини", – пише В. Слободчиков [10, с. 253]. Звідси випливає, що створення умов, мотивів становлення суб’єкта є одним з основних завдань педагогічного процесу.

На думку С. Рубінштейна [8, с. 99], внутрішньому життю людини адресовано три запитання: перше – про спрямованість, настановлення, потреби, бажання, інтереси, ідеали; друге запитання – про задатки, здібності, обдарування; третє передбачає з’ясування того, як людина використовує свої можливості, які з її потреб і спонукань закріпилися як стрижневі особливості, котрі і є характером. Розуміння педагогом цих трьох питань побуджує його до виявлення у кожному учневі відповідних рис і прагнення використати ці знання у практичній організації педагогічного процесу.

Серед душевного життя людини важливу роль відіграють такі його форми, як бажання і воля. Педагогові важливо знати джерела, збудники поведінки учнів, її першооснову, адже не можна застосовувати в педагогічному процесі ті чи інші методи, методики, форми навчання й виховання, не передбачаючи можливих їх наслідків, які залежатимуть від поведінки учнів, тобто від їх дій та вчинків. З психологічної точки зору, джерела поведінки описуються поняттями "потреба", "бажання", "мотив". В. Слободчиков відзначає, що потреба є станом людини, який створюється браком певних об’єктів чи умов, необхідних для підтримки життєдіяльності [10, с. 255]. Співвідношення браку певних предметів чи умов з самими об’єктами чи умовами породжує потребу в них, а самі вони перетворюються на предмети потреби і "тим самим породжують активність, спрямованість як психічне вираження цієї потреби. Опредмечена потреба є мотив або бажання" (В. Слободчиков [10, с. 255]). Видатний психолог О. Леонтьєв описує механізм зародження опредмеченої потреби так: "У стані потреби суб’єкта предмет, здатний задовольнити потребу, жорстко не записаний. До свого першого задоволення потреба "не знає" свого предмета, він ще повинен бути виявленим. Тільки в результаті такого виявлення потреба набуває своєї предметності, а предмет, який сприймається (уявляється, мислиться), – своєї збуджуючої і спрямовуючої діяльної функції, тобто стає мотивом" [7, с. 205]. Потреба є одночасно пасивним і активним станом людини: пасивний, оскільки в людині виражається залежність від того, в чому вона зазнає нестаток, активний – тому, що може цей нестаток задовольнити. У людини виникає прагнення задовольнити нестаток. Виникнувши у вигляді несвідомого як потяг, прагнення усвідомлюються й переходять у бажання, яке є основою для постановки людиною мети, а потім – її досягнення. "…потреба, – відзначав О. Леонтьєв, – спочатку виступає лише як умова діяльності, але, як тільки суб’єкт починає діяти, негайно відбувається її трансформація, і потреба перестає бути тим, чим вона була віртуально, "в собі" [7, с. 205].

На рівні суб’єктності потреба збуджує діяльність особистості й визначає її предметний напрям, перетворюється на мотив. "Сукупність зовнішніх і внутрішніх умов, – пише В. Слободчиков, – які викликають активність суб’єкта і визначають її, є процесом мотивації його поведінки" [10, с. 259]. Отже, потреби породжують прагнення, прагнення – залежно від ступеня його усвідомлення – потяги чи бажання, а на суб’єктному рівні – мотивації, які і є передумовою дій і вчинків. Мотиви можуть мати характер "збудження чи притягання" (В. Слободчиков). До перших належать настановлення, потяг, бажання; до других – ідеали, інтереси, мрії, переконання.

Для ініціювання дій і вчинків, поведінки учня не досить актуалізації потреб і мотивів. Для початку й успішного завершення поведінки необхідно ще багато внутрішніх і зовнішніх факторів. Поведінка може бути довільною, тобто здійснюватиметься за дуже стійким мотивом, і не мати потреби у вольовій регуляції. Суб’єкт під впливом "сили" мотивів прагне формувати мету, засоби і шляхи її досягнення, включається в активну діяльність як послідовність дій і вчинків, досягає результату й оцінює його. Вольової регуляції, пов’язаної з необхідністю подолання "незацікавленості", зовнішніх перешкод і труднощів, які випливають з самої діяльності чи умов її виконання, тут не потрібно. Все відбувається за "чистою", ідеальною схемою, яка в практичній педагогічній діяльності майже неможлива. Вольова регуляція не потрібна, якщо є актуальна "вистраждана і пережита" потреба, що забезпечує спонуку до дій, а дії для суб’єкта мають позитивний смисл. Однак у більшості педагогічних ситуацій виникає необхідність вольової регуляції, коли спонуки учня до дій недостатні, але які все ж повинні відбутися. "Вольова регуляція, – відзначає В. Слободчиков, – у її розвинених формах – це підключення безпосередньо не значущого, але обов’язкового для виконання дії до смислової сфери особистості, перетворення заданої дії в особисту, поєднання необхідної поведінки з моральними мотивами і цінностями" [10, с. 264]. Вольовою слід вважати особистість, здатну створювати додаткові побудження до дій та вчинків шляхом зміни їх смислу. Поведінка учасників педагогічного процесу, їх дії та вчинки можуть бути як довільні, так і вольові. "Довільність" і "воля" в реальній поведінці взаємно доповнюють, а не намагаються "знищити" одна одну. Тому поведінку учасників педагогічного процесу можна назвати "довільно-вольовою".

К. Ушинський розглядав волю у найрізноманітніших її аспектах, однин з яких – воля як прагнення до свободи: "З одного боку, людина прагне тільки до тієї діяльності, яка була б її діяльністю, нею обраною, нею любимою, одне слово, її вільною діяльністю, а з іншого – людина усвідомлює своє прагнення до свободи тільки тоді, коли її вільна діяльність зустрічає перешкоди, без цього вона і не знала б про те, що вона любить свободу, і, навпаки, тільки у вільній діяльності зміцнюється і розвивається саме прагнення людини до свободи" [12, с. 326 – 327]. Учень у педагогічному процесі завжди перебуватиме в певних умовах (нормі, структурі, методичній схемі нахилів і уподобань педагога, проблемної ситуації, педагогічної мети тощо), що обмежуватиме свободу його дій, здійснення намірів і бажань.

Для педагогічного процесу важливими є "педагогічна ситуація і шляхи її розв’язання", "педагогічні цілі і шляхи їх досягнення". Один з виходів від таких "утисків проблемної ситуації і педагогічної мети" може проявитися у вольових діях учня, спрямованих на подолання перешкод (розв’язання проблеми, досягнення цілі), "розриванні" перешкод і обмежень і виході в новий "простір свободи". Проблемна ситуація поєднує в собі "необхідність результату" і "поле можливостей його досягнення". Проблемна ситуація неможлива поза парою "можливості – необхідності", які на суб’єктному рівні проявляються у вигляді "мотив – мета". Людина (учень, педагог) "живе ніби в дійсності, яка для нього все більше розширюється" (О. Леонтьєв). Прагнення до "розширеності", де "не буде утисків", а буде більше свободи, і буде волею у розумінні К. Ушинського.

Педагог повинен уміти відрізняти вольові виявлення від впертості. Щодо цього К. Ушинський зазначає: "Ми не тільки тому страждаємо, що те чи інше бажання наше не здійснилося, але тому, що взагалі не здійснилося наше бажання, яким би не був його зміст. Хоч, виконуючи чуже бажання, я зазнав би якоїсь насолоди, а виконуючи власне, зазнав би страждань; але в самому виконанні свого бажання є уже насолода, яка віддячує мені за страждання, яке я відчуваю, виконуючи своє і відкидаючи чуже бажання. Такий стан душі називають …упертістю" [12, с. 327].

Процес формування особистості може бути представлений "…як розвиток волі, і це не випадково. Безвольові, імпульсивні дії є дії безособисті" (О. Леонтьєв [7, с. 216]). Особистість не може формуватися без свободи. "Свобода, – пише, К. Ушинський, – складає таку істотну умову для людської діяльності, що без задоволення цієї умови сама діяльність неможлива, відняти в людини свободу означає позбавити її можливості своєї діяльності, діяльність, їй нав’язана, яку вона виконує супроти бажання, є уже для неї не своя, а чужа" [13, с. 329]. Отже, для свободи душі потрібна свобода діяльності, а для свободи діяльності – свобода душі. Педагог повинен уміти відрізняти впертість, примху і потребу свободи діяльності та вживати необхідних заходів для придушення перших двох. Без свободи не може розвиватися людська гідність, а, отже, й особистість. Без власної гідності людина може стати, в кращому випадку, "автоматом діяльності", в гіршому – втратити моральні принципи і перетворитися на негідника.

Вияв слабкої волі породжує цілу низку негативних відхилень. К. Ушинський виокремлює два їх роди: відхилення першого роду – слабкості волі особистості, відхилення другого роду – омана волі. Педагогічна (і не тільки) діяльність полягає у подоланні перешкод. Якщо людина не має сильного прагнення побороти перешкоду (слабкість волі), то виникає нудьга, лінощі, потяг до звички, наслідування, забав, різних модних новинок. Чим сильніша воля особистості, тим людина більш творча, схильна до нових видів діяльності, не сприймає одноманіття праці.

До внутрішнього життя людини належить і її розумове життя. В раціональному пізнанні людиною буття і себе в ньому психологія виокремлює мислення, пам’ять, уявлення, увагу. Розумове життя в цілому та згадані його компоненти безпосередньо стосуються дій і вчинків людини, осмисленої поведінки взагалі.

Отже, до дій і вчинків людину спонукає, "певним чином налаштовує" багато різних причин і факторів. Для нас важливо, що така спонука є не тільки "розумовою", але й "забарвлюється" емоційною та вольовою спонуками, які суттєво впливають на характер дій і вчинків, їх емоційно-вольову напругу. Звідси – діяльність у педагогічному процесі носить "емоційно-вольово-логічний" характер. Емоції "пронизують" мислення, пам’ять, уявлення, увагу. Недооцінка їх значення призводить до ідеалізованого уявлення про педагогічний процес, а не до його розуміння як "нескінченно-можливої реальності".


3. Психологічні особливості засвоєння студентами навчального матеріалу

3.1 Психологічні особливості засвоєння студентами навчального матеріалу

Існує багато визначень терміну "засвоєння". Зокрема, зазначається, що процес засвоєння знань можна розглядати як зв'язок нових елементів (нової інформації) з вже набутими "вузлами" мережі знань (С.А.Ізюмова). Багато дослідників схиляються до думки, що засвоєння є однією з форм пізнавальної діяльності. Згідно з С.Л.Рубінштейном, засвоєння виступає центральною ланкою процесу навчання.

Засвоєння навчального матеріалу визначається низкою різноманітних факторів - зовнішніх та внутрішніх. Зовнішні фактори - це складність навчального матеріалу, умови навчальної діяльності та ін. До внутрішніх факторів слід віднести мотивацію, ступінь адаптації до умов навчальної діяльності, інтелектуальну активність та інше. С.Л.Рубінштейн, Н.А.Менчинська, Д.Н.Богоявленський пов'язують засвоєння знань з психологічними особливостями суб'єкта навчальної діяльності: емоційною сферою, пам'яттю, увагою, мисленнєвими та вольовими процесами, працездатністю та втомленістю. Згідно точки зору Г.П.Єрмоленко, процес засвоєння має дві сторони: процесуальну та результативну. Процесуальна сторона вбирає в себе пізнавальні процеси та стани суб'єкта пізнавальної діяльності, а результативна - використання засвоєного матеріалу для розв'язання теоретичних та практичних завдань.

Як зазначають деякі дослідники, індивідуальний темп засвоєння нових знань пов'язаний із рівнем розвитку пам'яті, вербальним та соціальним інтелектом, високим рівнем аналітичності при класифікації об'єктів, високим рівнем метапам'яті, умінням використовувати продуктивні стратегії розв'язання завдань (С.А.Ізюмова).

Щодо етапів засвоєння, то С.Л.Рубінштейн зазначав, що слід виділяти: безпосереднє сприймання матеріалу; його мисленнєве опрацювання, осмислення; запам'ятовування та зберігання; використання знань в практичній діяльності. Б.П.Бархаєв відзначає, що традиційно у процес засвоєння знань включають сприймання, осмислення, закріплення знань та їх використання в діяльності. На думку І.Д.Пасічника, засвоєння знань включає: сприймання та розуміння навчального матеріалу; запам'ятовування; відтворення та застосування набутих знань на практиці. Д.С.Карпенко, О.М.Карпенко, О.М. Шліхунова зазначають, що процес засвоєння знань має три послідовних етапи: засвоєння знань на рівні уявлення, на рівні упізнавання та на рівні відтворення.

О.А.Виходцева, спираючись на точку зору С.Л.Рубінштейна, пропонує виділяти наступні етапи засвоєння: сприймання матеріалу; його розуміння; запам'ятовування; зберігання; актуалізацію (відтворення та використання в діяльності).

Всі ці етапи тісно взаємопов'язані. При сприйманні матеріалу необхідним є одночасно його осмислення (смислове сприймання); розуміння матеріалу позитивно впливає на його запам'ятовування та актуалізацію; використання в діяльності та постійне переосмислення сприяють кращому зберіганню. Кожен етап має свою специфіку, на кожному з них студенти зустрічаються з певними труднощами. Наприклад, на етапі розуміння матеріалу може виникнути смисловий бар'єр, подолати який допомагають пояснення викладача або автора тексту. На етапах запам'ятовування, відтворення та використання набутих знань на практиці можуть виникнути смисловий, логічний та мовленнєвий бар'єри. Наприклад, коли матеріал механічно запам'ятовується, при розв'язанні навчальних завдань студент не може використати свої знання через їх формальність, малодинамічність. Тому, найбільш продуктивним запам'ятовуванням є осмислене запам'ятовування головного змісту матеріалу.

Засвоєння навчального тексту - один з аспектів навчально-професійної діяльності студентів. На цей процес впливають логіко-смислова структура та інформативна насиченість текстового повідомлення, питома вага наочності та прикладів, рівень знань студентів та їх уміння ефективно працювати з текстом. При засвоєнні навчального тексту слід враховувати, наскільки важливою для студентів є тема, чи є у нього зацікавленість у даному матеріалі, наскільки вдалою є внутрішня організація визначень та прикладів та інше. Найбільш повно засвоюється та інформація, яку представлено в поєднанні друкованого тексту та наочності.

На засвоєння текстової інформації суттєво впливає рівень читацької культури студента. Безсистемне поверхове "знімання" інформації не дає пізнавально-розвивального ефекту; для глибокого засвоєння тексту необхідним є уміння структурувати та переструктурувати інформацію, здатність переосмислити нову інформацію на основі набутого досвіду. Отже, осмислене читання є необхідною умовою ефективного опрацювання тексту та засвоєння знань. У вищому навчальному закладі значна кількість матеріалу дається студентами для самостійного опрацювання, тому самоосвітнє читання відіграє велику роль у формуванні професійної свідомості майбутнього фахівця (Н.В.Чепелєва). Стимулюючи пізнавальну роботу студентів як в аудиторії, так і за її межами, викладач створює підґрунтя для дослідницької роботи студентів. Елемент дослідництва - важлива складова мотивації сторони засвоєння знань.

Повне та глибоке засвоєння знань неможливо без володіння прийомами ефективного опрацювання текстової інформації. Ефективне опрацювання друкованого джерела передбачає осмислене сприймання та запам'ятовування матеріалу, що допомагає більш повному та глибокому відтворенню та використанню в навчально-професійній діяльності. Кінцевим результатом ефективного опрацювання інформації є її засвоєння. Процес засвоєння інформації вбирає в себе сприймання, розуміння, запам'ятовування, зберігання та актуалізацію (відтворення та використання в діяльності) вивченого матеріалу. Центральною ланкою процесу засвоєння виступає розуміння інформації, яка підлягає вивченню.

В процесі засвоєння знань набутий досвід впливає на сприймання та розуміння нової інформації, а нова інформація, в свою чергу, впливає на переосмислення набутого досвіду. Це призводить до реорганізації знань (перегрупування, узагальнення навчального матеріалу тощо).

Як зазначають О.О.Леонтьєв та П.Я.Гальперін, основою засвоєння знань є не сприймання, яке виступає джерелом засвоєння, а дія - зовнішня (практична) чи внутрішня (розумова). Це дозволяє зробити висновок, що засвоєння знань передбачає, в першу чергу, засвоєння відповідних дій та операцій, продуктом яких є знання. Розуміння знань та їх засвоєння передбачає включення цих знань в систему набутого досвіду. Отже, не осмислений та не зрозумілий матеріал буде просто заучуватись, а в пам'яті така інформація зберігається та реконструюється гірше, ніж осмислена та пов'язана із набутим досвідом.

Як бачимо, поряд з вербальною людина сприймає (через книгу) значну кількість невербальної інформації (тактильної, слухової тощо), яка пов'язана через складні асоціації з природною мовою. Зрештою, народження знання відбувається на основі тих відомостей, які ми дістаємо з допомогою органів чуттів, при цьому, зрозуміло, людина переробляє інформацію, що надходить від цих органів, міркує і робить певні висновки.

Отже, ми сприймаємо повідомлення, яке маємо зрозуміти, а в цей час мільйони нервових імпульсів передаються від одних нервових клітин мозку до інших, відбуваються процеси обміну, руху, психічні процеси (мислення, пам'ять, уява, емоції), здійснюється складна розумова діяльність.

3.2 Особливості засвоєння

Метою пізнавальної діяльності читача є оволодіння смислом, тому процес розуміння тексту можна розглядати і як процес одержання смислу. У свідомості суб'єкта він фіксується у вигляді узагальненої смислової (інформаційної) схеми. Це стає можливим завдяки тому, що мислення здійснюється в особливій кодовій формі, яка принципово відрізняється від мови, тобто за рахунок існування суб'єктивного, за висловом М. І. Жинкіна, предметно-схемного коду. Дослідник розглядає розуміння як "переведення з натуральної мови на внутрішню", а одержаний смисл — як "інформаційне утворення, яке не містить слів". Такої ж точки зору па природу смислу дотримуються й багато інших дослідників, зокрема Л.С.Виготський, А.Р.Лурія, Г.Д.Чистякова.

Процес розуміння навчального тексту як специфічна розумова діяльність, що веде до відтворення його смислу, здійснюється з допомогою ряду розумових дій. При дослідженні роботи реципієнта з текстом у ситуації пізнавальної діяльності І.Ф.Неволіну вдалося виявити п'ять основних розумових макрооперацій: орієнтація у змісті; з'ясування основних смислів і їх структурування; переструктурування смислів з урахуванням завдання; згортання і побудова схеми розгортання смислів. Як бачимо, в ході останніх макрооперацій відбувається компресія, стиснення смислів тексту і відтворюється у сконденсованій формі його головний смисл, що містить програму розгортання всієї системи думок повідомлення.

3.3 Вплив особливостей навчального тексту на його засвоєння студентами

При вивченні навчального тексту студенти опрацьовують основну та надмірну інформацію. Надмірна інформація позитивно впливає на засвоєння за умови, що вона є "містком", який дозволяє з'єднати нову інформацію з набутими знаннями. Але велика кількість надмірної інформації - це фактор, який негативно впливає на самостійну роботу студентів. Повна відсутність надмірної інформації ускладнює виділення основного, головного матеріалу, тому в навчальних текстах поруч із основним повинен бути і додатковий матеріал.

Ефективність та якість засвоєння навчального тексту студентами пов'язані із попереднім його опрацюванням. Установка на розуміння, знаходження інформації з метою відповіді на запитання або розв'язання завдань сприяє більш уважному опрацюванню тексту, націлює студентів на глибоке проникнення в семантику тексту. Якщо автор залишає в тексті лакуни, це стимулює мисленнєву діяльність читача, підштовхує його до пошуків відповіді на поставлене до тексту запитання (в даному випадку йдеться про діалогічну взаємодію з текстом та про самостійну постановку запитань до тексту). Щоб засвоїти текст, читач повинен вийти на рівень рефлексії, повно та глибоко зрозуміти викладений матеріал. Швидкість осмислення, уміння аналізувати та вибирати головне є підґрунтям успіху у навчанні. Чим краще студент зрозумів текст, тим вищим та повнішим буде ступінь засвоєння матеріалу.

Текст виступає одним із засобів, покликаних сприяти постійному узгодженню, підтриманню рівноваги, взаємозв'язку між тим зовнішнім, що диктується органами чуттів людини, і внутрішнім світом суб'єктивних переживань. І подібно до того, як не можна відокремити зовнішні системи організації людського життя від внутрішніх переживань особи (рівновагу між якими забезпечує психічний світ, свідомість як її особлива якість),— бо на практиці при зникненні зовнішнього руйнується і внутрішнє,— так і не існують одна без одної поверхнева і глибинна сторони тексту, оскільки в протилежному випадку текст як такий зникає.

Як зовнішня, так і внутрішня структури тексту являють собою багаторівневе ієрархічне утворення. Ієрархію рівнів зовнішньої структури тексту утворюють букви, склади, з яких формуються слова, зі слів — словосполучення і речення, потім абзаци, далі йдуть параграфи, розділи, цілий твір. Всі елементи зовнішньої структури тексту перебувають у взаємному зв'язку і залежності, підкоряючись логіці втілення задуму автора.

Внутрішня структура (смислова організація) — це структура смислових зв'язків, відношень частин (смислових елементів) тексту. Вона містить основну ідею, розкриттю якої підпорядкований весь текст. Основна ідея тексту, головний смисл внутрішньої структури, - це той стрижень, який організує і підпорядковує собі всю ієрархічну систему смислових утворень— інші думки, ідеї, положення твору, що її розкривають, уточнюють, аргументують.

Смисловій структурі тексту належить провідна роль щодо його формальної організації. Разом з тим саме через зовнішню сторону автор передає його внутрішню структуру, членуючи текст з цією метою на абзаци, розділи, глави, де розкриває основні думки повідомлення.

Для досягнення успіху в управлінні процесом передачі і засвоєння знань через текст автор має "відчувати" своїх читачів і з допомогою певних засобів цілеспрямовано ознайомлювати їх зі світом науки. Орієнтації в системі теоретичних положень, ідей і фактів наукового тексту сприяє так звана рефлексивна інформація, включення якої в текст дає змогу авторові управляти (що було експериментальне підтверджено) процесом розуміння повідомлення. Вона являє собою авторське роз'яснення, оцінку, коментар і програмує певною мірою "поведінку" читача при смисловому сприйманні тексту — вказує на семантичне значущу інформацію.

Рефлексивний рівень, на думку Н.В.Чепелєвої, об'єднує всю ту інформацію, яка, підвищуючи надмірність повідомлення, дає можливість частково осмислити інформацію, що вже надійшла, зробити правильні здогадки стосовно очікуваного продовження тексту. Рефлексивна інформація, забезпечуючи управління текстом, разом з тим впливає на його цілісність, дає змогу встановити зв'язки між окремими текстовими фрагментами, прогнозує подальший розвиток його змісту, сприяє підвищенню інтересу студента до повідомлення і підтриманню його по ходу читання всього тексту.

Труднощі в осмисленні теоретичних положень і фактів виникають при відсутності в тексті рефлексивної інформації чи нерівномірному розподілі її у текстовому просторі, перенасиченні нею певних його фрагментів. Однак читач може і самотужки осмислити прочитане, якщо володіє вмінням ставити запитання і знаходити на них відповіді у тексті.

Нагадаємо також, що з метою забезпечення надійності передачі інформації (тобто її стійкості щодо перешкод сприйманий) автори наукових текстів нерідко підвищують релевантну (корисну цілям читання) надмірність повідомлення шляхом уточнень, детальної аргументації з допомогою мовних засобів. Разом з тим, щоб уникнути труднощів при сприйманні занадто деталізованих відомостей, вони вдаються до економії мовних засобів шляхом "переведення" змісту в іншу знакову систему, тобто використовують спеціальну знакову символіку.

На розуміння науково-технічного повідомлення істотно впливає також наявність у його структурі різних форм пред'явлення ілюстративної інформації. Були проведені дослідження, метою яких було порівняльне вивчення форм подачі інформації, що допускають взаємне трансформування. В результаті була виявлена помітна різниця між ефективністю сприймання (ефективність розуміємо як таку, що відповідає двом критеріям — точності й швидкості зчитування) і глибиною розуміння.

Процес засвоєння інформації охоплює наступні етапи засвоєння: сприймання матеріалу; його розуміння; запам'ятовування; зберігання та актуалізацію - відтворення та використання в діяльності (навчальній та професійній). Осмислене запам'ятовування сприяє кращому зберіганню та більш точному і повному відтворенню опрацьованої інформації. Постійне використання вивченого матеріалу в навчально-професійній діяльності допомагає переосмислити та краще зберегти необхідну інформацію, пов'язати її з раніше набутими знаннями та з новим матеріалом, який підлягає опрацюванню.

Провідним фактором ефективного засвоєння навчального матеріалу та центральною ланкою процесу засвоєння знань виступає розуміння інформації, яка опрацьовується. Розуміння матеріалу допомагає структурувати інформацію, що сприяє кращому запам'ятовуванню матеріалу.

Кращому розумінню, а отже, і засвоєнню текстового матеріалу допомагає уміння структурувати та переструктуровувати опрацьовану інформацію. Уміння розмежовувати основну і другорядну інформацію сприяє підвищенню рівня опрацювання тексту та допомагає більш повному закріпленню матеріалу в пам'яті. Тому, володіння прийомами інформаційно-пізнавального та смислового опрацювання тексту є необхідною умовою ефективного опрацювання текстової інформації з метою її засвоєння.

Основою умінь опрацьовувати навчальну текстову інформацію є:

- сформованість когнітивних операцій читання,

- прийомів діалогічної взаємодії з текстом,

- наявність базових знань з психології читання та теорії тексту. Сформованість когнітивних операцій читання передбачає:

володіння операціями структурування та переструктурування тексту,

- семантичного зважування та розмежування інформації,

- її стиснення та розгортання.

Володіння перерахованими вище операціями допомагає студентам:

- формулювати основну думку повідомлення,

- виділяти ключові слова,

- складати план, схему, блок-схему тексту,

- його конспект, анотацію та резюме,

- знаходити в друкованому матеріалі відповіді на запитання за змістом тексту,

- розв'язування задачі з певної галузі знань.

Діалогічна взаємодія з текстом передбачає здатність читача знаходити в тексті проблемні ситуації та відшукувати відповіді на них, уміння ставити автору запитання та полемізувати з ним, уміння складати коментар до тексту, який відбиває основний зміст вихідного повідомлення та результати його осмислення читачем.

Провідними навчальними завданнями, які забезпечують формування основних прийомів опрацювання текстової інформації, слід вважати:

- виділення концепту тексту,

- побудови смислової структури текстового повідомлення,

- резюмування та конспектування тексту,

- відповіді на запитання,

- розв'язання задач та встановлення діалогічної взаємодії з текстом.

Програма формування умінь опрацьовувати текстову інформацію студентами повинна включати наступні етапи:

1. Постановка перед студентами основних навчальних завдань та забезпечення процесу сприйняття ними цих завдань.

2. Відпрацювання у студентів умінь інформаційно-пізнавального та смислового опрацювання тексту.

3. Забезпечення використання студентами в процесі навчальної діяльності набутих умінь інформаційно-пізнавального та смислового опрацювання тексту.

4. Визначення рівня сформованості умінь опрацьовувати друковане джерело та впливу даних умінь на ефективність засвоєння навчального матеріалу.

У зв'язку з вищесказаним зауважимо, що смисл тексту— це не проста сума смислів усіх його частин. Наприклад, сума смислів теоретичної, фактологічної і рефлексивної інформації не створює загального смислу повідомлення. Лише на основі складної розумової діяльності студент може синтезувати смисл усього тексту і дістати у підсумку нове знання.


Висновки

Провідним фактором ефективного засвоєння навчального матеріалу та центральною ланкою процесу засвоєння знань виступає розуміння інформації, яка опрацьовується. Розуміння матеріалу допомагає структурувати інформацію, що сприяє кращому запам'ятовуванню матеріалу.

Кращому розумінню, а отже, і засвоєнню текстового матеріалу допомагає уміння структурувати та переструктуровувати опрацьовану інформацію. Уміння розмежовувати основну і другорядну інформацію сприяє підвищенню рівня опрацювання тексту та допомагає більш повному закріпленню матеріалу в пам'яті. Тому, володіння прийомами інформаційно-пізнавального та смислового опрацювання тексту є необхідною умовою ефективного опрацювання текстової інформації з метою її засвоєння.

Зовнішнє або експресивне вираження емоцій і почуттів помітне навіть у немовлят. Але воно ще мало диференційоване. З досвідом, особливо із засвоєнням дитиною мовлення, експресивне вираження емоцій і почуттів набуває різноманітних відтінків. Багатство їх настільки велике, що в мові існують близько 5000-6000 слів, якими переважно передаються ті чи інші переживання

Як зазначають деякі дослідники, індивідуальний темп засвоєння нових знань пов'язаний із рівнем розвитку пам'яті, вербальним та соціальним інтелектом, високим рівнем аналітичності при класифікації об'єктів, високим рівнем метапам'яті, умінням використовувати продуктивні стратегії розв'язання завдань (С.А.Ізюмова).


Література

1. Бим-Бад Б. М. Педагогическая антропология. – М.: УРАО, 1998. – 576 с.

2. Брушлинский А. В. Проблема субъекта в психологической науке // Психол. журн. 1991. Т. 12. – № 6.

3. Выготский Л. С. Педагогическая психология. – М.: Педагогика, 1991. – 480 с.

4. Дьяконов Г. В. Психология педагогического общения: теоретические и прикладные проблемы. Кировоград: КГПИ, 1992. – 213 с.

5. Дьяконов Г. В. Диалогические методы психологического исследования чувств и эмоций. – Кировоград: КИРУЭ, 2004. – 64 с.

6. Изгард К. Эмоции человека. – М.: МГУ, 1980. – 440 с.

7. Леонтьев А. Н. Избранные психологические произведения: В 2-х т. М.: Педагогика, 1983. – Т. 2. – 320 с.

8. Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии: В 2-х т.– М.: Педагогика,1989.– Т. 2.– 328 с.

9. Рубинштейн С. Л. Проблемы общей психологии. – М.: Педагогика, 1976. – 416 с.

10. Слободчиков В. И., Исаев Е. И. Психология человека: Введение в психологию субъективности. – М.: Школа Пресс, 1995. – 384 с.

11. Уайтхед А. Н. Избранные работы по философии. – М.: Прогресс. – 718 с.

12. Ушинский К. Д. Педагогические сочинения. В 6-и т. - М.: Педагогика, 1990. - Т. 2.

13. Ушинский К. Д. Педагогические сочинения: В 6-и т. – М.: Педагогика, 1990. – Т. 6. – 528 с.

14. Кушнір В. Емоції і почуття в педагогічному процесі // Соціальна психологія. - 2005. - № 2 (10). - C.94-104

15. www.politik.org.ua

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений08:24:54 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
08:08:50 29 ноября 2015

Работы, похожие на Курсовая работа: Вплив емоційного благополуччя студентів на засвоєння навчального матеріалу

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150310)
Комментарии (1830)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru