Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Етносоціологія та соціологія нації

Название: Етносоціологія та соціологія нації
Раздел: Рефераты по социологии
Тип: реферат Добавлен 07:49:21 08 февраля 2009 Похожие работы
Просмотров: 464 Комментариев: 2 Оценило: 1 человек Средний балл: 2 Оценка: неизвестно     Скачать

Етносоциология – це порівняно молода спеціально соціологічна наука, що виникла на межі етнографії і соціології. Сам термін "етносоціологія" складається з двох слів різного походження: етнос (від грецького “народ”) і соціологія. Тому буквально цей вислів означає вчення про суспільство та місце в ньому народів.

Етносоціологія – наука, що досліджує походження, суть і функції різноманітних етнічних спільнот з метою виявлення основних тенденцій їх утворення, розвитку та взаємозв'язків з іншими етносами, а також механізмів їх входження у систему соціальних відносин.

Підкреслюю, що специфіка етносоціології полягає в тому, що вона вивчає особливості та форми суспільного (соціального) життя етносів, народів та інших етнічних утворень як сукупних історичних суб’єктів, тобто аналізує взаємозв'язок і взаємовплив соціального, з одного боку, і етнічного – з другого. Більш конкретно предметом дослідження етносоціології, притаманним лише їй, є етносоціальні спільноти і групи, які розглядаються як цілісні соціальні утворення, а також закономірності їх формування й функціонування. Це відповідає специфіці соціології як науки, що вивчає цілісність суспільства через функціонування його різноманітних підструктур, суб’єктів суспільного життя. В цьому випадку наголошується, що основним предметом етносоціології є дослідження життєдіяльності етнонаціональних спільнот і груп насамперед як соціальних суб'єктів, процес досягнення ними соціальної зрілості.

Звертаю увагу курсантів на те, що у самостійну галузь соціологічного знання в колишньому СРСР етносоціологія виділилася в середині 60-х років XX ст. Практичними завданнями радянської етносоціології виступали пошук найбільш помітних виявів національних особливостей і розробка рекомендацій щодо їх подолання, оскільки остаточною метою “розвинутого соціалізму” було формування нової безнаціональної спільноти людей - радянського народу з його єдиною радянською культурою, позбавленою національних ознак.

У той час, як радянські соціологи пророкували занепад і зникнення всього національного, у західних країнах посилювалася думка про етнічний ренесанс, тобто етнічне відрядження як феномен зростаючої активізації етнічних груп і процесів, з нею пов’язаних Етнічний ренесанс фіксований у дослідженнях багатьох зарубіжних дослідників, доведіть, що ані класова, ані професійна чи соціальна приналежність не в змозі витіє нити зі свідомості людини уявлення про свою національну приналежність і інтереси своєї етнічної спільноти.

Звертаю увагу курсантів на те, що термін “етносоціологія” був і упроваджений в науковий обіг зарубіжної соціології ще у 30-х роках ХХ ст. Р. Турнвальдом. Саме тоді у західній соціології починає свою роботу перша когорта етносоціологів на чолі з Х. Сетон-Уотсоном, яка акцентувала свою увагу переважно на соціальних процесах в доіндустріальних та примітивних суспільствах. Але з часом виявилося, що індустріалізація та пов’язані з нею урбанізація і зростання впливу засобів масової комунікації не лише не затушовують значення і ролі етнічності, а, навпаки, посилюють прагнення людей до збереження етнічної ідентичності; що утворення багатонаціональних держав не означає етнічного нівелювання і повної асиміляції етнічних груп, а навпаки, посилює боротьбу за рівний доступ до соціальних і культурних благ, за досягнення рівноправного статусу у такому суспільстві. Сучасність все більше демонструє перехід від питань збереження національної самобутності до вимог участі в органах влади і в розподілі суспільного продукту. В добу етнічного ренесансу зростаючого значення набувають гасла автономії або самоврядування аж до побудови власної незалежної держави.

Підкреслюю, що саме це змусило зарубіжних соціологів переглянути своє ставлення до етнічних проблем як до соціально незначущих або пов’язаних з примітивними суспільствами. Саме події 60-х років XX ст., пов’язані із зростаючою активізацією етнічних чинників, змусили західних соціологів .переосмислити старі підходи і впритул приступити до досліджень в площині етнічної проблематики.

Звертаю увагу курсантів на те, що центральною рядоутворюючою категорією етносоціології є етнос. Але розуміння етносу та етногенезу (тобто процесів розвитку етнічних спільнот) було і залишається неоднозначним. Визнання значущості етнічних проблем в історії людства йшло поряд з виникненням різних, інколи діаметрально протилежних погляді в, концепцій і теорій. Нині виявляється можливим з’ясувати основні методологічні підходи до цієї проблематики у західній та вітчизняній соціології, поклавши в основу класифікації різні критерії.

За характером утворення етносу - вирізняються концепції, які розглядають етнічні спільноти як природноутворені і штучно сконструйовані. Представники першої з них вважають, що етноси - це об’єктивна реальність, яка супроводжує всю ходу історичного розвитку людства і виникає незалежно від волі і свідомості людей. Етноси створюються й розвиваються природноісторичним шляхом поза суб'єктивними прагненнями і сприйняттями членів, що їх складають.

Звертаю увагу, що прикладом розробки проблем етносу у цьому напрямку є концепція акад. Ю.Бромлея, який з 1965 по 1969 рр. очолював Інститут етнографії в Москві. Ця концепція протягом довгих років визначала методологічні підходи радянської науки до вивчення етносів і етнічних процесів; навіть нині російські дослідники говорять про продовження “ери Бромлея” у сучасних етнографічних та етносоцілогічних студіях. Він визначив етнос як сталу сукупність людей, що склалася на певній території і характеризується відносно стабільними особливостями мови, культури і психіки. Саме ці моменти: ідея спільності походження (“рідна земля”), спільності історичної долі, мовної і культурної єдності стають основою наступного усвідомлення людьми своєї єдності і відмінності від інших подібних утворень (самосвідомість), що фіксується у самоназві (етнонім).

Підкреслюю, що етнос Бромлей розглядав як родовий по відношенню до конкретно-історичних типів: роду, племені, народності і нації, які послідовно змінюють одне одного, але існують не самі по собі, а у прив’язаності до певних суспільно-економічних формацій (не слід забувати, що Бромлей був радянським академіком і мусив узгоджувати свої наукові погляди з панівною марксистсько-ленінською ідеологією). Відтак первісній формації відповідали роди і племена, рабовласницькій і феодальній - народності. Нації ж виникають з розвитком капіталістичних виробничих відносин і продовжують існувати при соціалізмі, а на вищій сходинці комуністичної суспільно-економічної формації поступово зникають. Отже, теорія етносу Бромлея, яка мала позитивні риси (визнання етнічної самосвідомості однією з центральних ознак етносу), поєднувалась з формаційним підходом, який по суті заперечував активну роль свідомості людини і історичному розвитку, ще зумовило внутрішню суперечливість і двоїстість цієї теорії.

Звертаю увагу курсантів, що в радянській науці концепції Бромлея протистояла теорія етногенезу Л. Гумільова. Спираючись на ефект, відкритий В. Вернадським, він доходить висновку, що всі живі системи (включно з спільнотами) працюють на біохімічній енергії, поглинаючи її з довкілля. Система знаходиться в ідеальному, гармонійному етані лише тоді, коли абсорбує стільки енергії, скільки необхідно для її життєзабезпечення. Надлишок енергії приводить до активізації системи дефіцит до згасання її життєвих функцій і розпаду.

Саме з такої точки зору Гумільов описує етнічні системи, які існують дуже довго, від 1200 до 1500 років кожна. Ці системи творяться і розвиваються завдяки накопиченню значної кількості пасіонаріїв (від лат. раssіо – страсть, страждання) – тобто людей, що мають здатність йти до мети всупереч інстинктам. Пасіонарність є наслідком мутації, що відбувається під впливом різноманітних процесів у біосфері, як от підвищення сонячної активності або тектонічних процесів у надрах Землі. Пасіонарність не захоплює всієї популяції, а лише окремих осіб, до того ж у різній мірі. Такими особами були Олександр Македонський, Корнелій і Сулла, Ян Гус, протоном Аввакум, Жанна Дарк, Наполеон. Зростання питомої ваги пасіонаріїв приводить до зміцнення етнічної системи, політичного, соціально-економічного, культурного піднесення. Згодом настає період стабільності, потім частішають стани конфліктності і депресії, а ділі настає повільний занепад, що провадить до загибелі цієї етнічної системи. Втім, її руйнація не означає депопуляції, а лише розрив зв’язків між її компонентами і подальше входження до нової етнічної системи.

Звертаю увагу курсантів, що відмінності двох концепцій (Бромлея і Гумільова) полягають у наступному. Для Бромлея етнос це, радше, стабільний стан, а для Гумільова – процес. Для першої сутності риси етноса пов’язані з соціальними характеристиками, для другого – з природними чинниками. Бромлей однією з центральних ознак етносу вважає самосвідомість, натомість Гумільов поведінку, вчинки, взаємовідносини осіб які його, етнос, складають. Те, що їх поєднує, полягає у визнанні довготривалого часу існування етносів як об'єктивної реальності в історії людства, які виникають природнім шляхом. Бо навіть пасіонарії в Гумільова – це не так свідомі будівничі етносів, як знаряддя дії сил природи.

Нагадую, що в західній науковій думці позиції, близькі до бромлеївських, займає англійський вчений Е. Сміт. Надаючи переважаючої уваги феномену нації, він розглядає і донаціональний рівень творення ідентичностей, прадавні корені нації. В його працях міститься доведення реальності донаціональних етнічних спільнот, утворених відповідними етнічними ідентичностями. Новітні нації, на його думку, були сформовані на основі премодерних домінантних ядер, які анексували або просто привернули до себе інші етнічні ядра чи їх фрагменти і об’єднали їх навколо держави. Відмінність концепцій Бромлея і Сміта полягає в тому, що останній вважає свідомість іманентною та невід’ємною умовою виникнення націй. Для Бромлея таке припущення було неприйнятним через матеріалістичність парадигми, в якій він працював. Тому в його творах етнічна самосвідомість позбавлена активної ролі.

Звертаю увагу курсантів на те, що природній версії походження етносів протистоять конструктивістські концепції природи етнонаціональних утворень. Її прибічники (Ф. Геккманн, Е. Геллнер та інші) стверджують, що етнічні спільноти не існували з давніх-давен; вони виникають не в результаті природноісторичного процесу, а є продуктом діяльності інтелектуальної еліти, об’єднання людей, яке цілеспрямовано формується довкола певного ключового символу. Це може бути мова, міф про спільне походження, спільна історична пам’ять тощо. За сприятливих умов етноінтегруюча діяльність інтелектуальної еліти приводить до створення національної держави.

Підкреслюю, що, таким чином, відмінність між прихильниками двох груп концепцій полягає у трактуванні процесу створення етнічних спільнот або як природного або як штучно здійснюваного.

За формою існування етнічних спільнот. Одні соціологи вважають, що етноси і нації – це реально існуючі соціальні спільноти, придатні для спостереження і емпіричного дослідження. Будучи соціальною реальністю, вони (як і кожний природній процес або явище) володіють певними, зовнішньо фіксованими прикметами і ознаками. Саме такий підхід де вивчення етносоціальних утворень демонструють представники позитивістського напрямку в соціології, їх концепції мають також назву атомістичних або механістичних. Атомістичний підхід бере початок з пануючого у ХVIII ст. атомістичного розуміння суспільства і знаходить своє продовження у позитивістських концепціях середини ХІХ - поч. ХХ ст. Суть його полягає в тому, що він розглядає етнічні утворення, як суму об’єктивних характеристик або ознак. Серед них звичайно виступають емпірично дані показники: мова, територія, культура, історичні традиції, економічне життя тощо, які в загальному характеризують певну сукупність людей. Різновидом атомістичного підходу можна вважати й марксистську концепцію, де етнічні спільноти (рід, плем’я, народність, нація) визначались через набір характерних зовнішніх ознак, серед яких домінуючими були економічні процеси. До представників цього напрямку у трактуванні етнічних спільнот належать вже згадувані Ю. Бромлей, почасти Е. Сміт, а також Ю. Семенов та інші.

Звертаю увагу курсантів на те, що для багатьох сучасних соціологів світу (насамперед Б. Андерсона, який вводить у науковий обіг спеціальний термін “уявні спільноти”) етнічні спільноти не існують реально базуються на людській свідомості і є “уявними” співтовариствами. На думку Андересона, будь-яка спільнота, більша за село, є уявною, тому що люди можуть лише уявляти, що належать де певного колективу або групи, але не мають ані найменшого шансу на те, щоб зустрітися хоча б з одним відсотком людей, приналежних до них. Подібних думок притримується більшість західних авторів, а також російські науковці В. Тишков, А.Гуревич, І. Кон та інші.

Проміжну позицію займають американські вчені Т. Шибутані і К.Кван. Вони вважають, що етнічні категорії є суб’єктивними, і об’єктивними одночасно: вони суб’єктивні, оскільки існують лише у мисленні людей, однак разом з тим і об’єктивні, тому що являють собою міцно вкорінені вірування, що поділяються більшістю людей, і існують незалежно від свідомості індивідів.

За різними основами їх розвитку. Для соціологічної концепції марксизму характерним є розгляд соціально-економічних чинників як базових в утворенні різних тинів етнічних спільнот. Так, первісний спосіб виробництва з пануванням спільної власності на засоби виробництва спричиняється до того, що йому відповідають такі етнічні утворення, як роди і племена. Рабовласництво і феодалізм, засновані на приватній власності різного ґатунку, різняться відсутністю сталих економічних зв’язків, що і породжує нестійкі і мало згуртовані народності, де основною інтегруючою ознакою виступає територія. І лише утворення капіталістичного способу виробництва з його спільним економічним ринком зумовлює появу націй, центральною ознакою яких є спільність економічного життя.

Підкреслюю, що один з представників сучасної європейської марксистської думки Е. Хобсбаум відомий своєю працею “Нація і націоналізм” та редагуванням збірки “Винайдення традицій”. Як представник марксистської течії, він робить основний акцент на економічному розвиткові та класових суперечностях, визнаючи, що нація виникає лише на певному рівні розвитку економіки внаслідок соціальних змін і впливу політичних чинників. В його концепції до появи націй існує етнос. З цього етносу з часом формується нація на базі певного набору символів, які етнос несе з минулого і які складають основу майбутньої національної ідентичності. Стрижнем цих символів виступав народний протонаціоналізм. Саме тут починається такий характерний для немарксистів відхід від традиційної марксистської схеми, бо, за Хобсбаумом, цей народний протонаціоналізм як сукупність ідей є основою появи націй.

Звертаю увагу курсантів, що інша група дослідників у своїх концепціях поєднує зміни в економічній системі суспільства з культурними змінами, що у сукупності впливають на етнічні процеси, створюючи для них належний грунт. Найбільш відомий з них англійський вчений Е. Геллнер (1925-1995), якому належить праця “Нації і націоналізм”. Геллнер виділяє два типи суспільства: аграрне і індустріальне. В аграрному суспільстві античної і феодальної доби існує чітка ієрархія верств і станів та відповідна множинність культур. Таке суспільство з низьким рівнем зачепленості людей в ньому, які до того ж належать до різних культурних осередків, не може породити таку нову етнічну спільноту, як нація. Перехід до індустріальної фази руйнує станове розмежування, стимулює соціальну мобільність, появу розгалуженої системи Освіти, внаслідок чого поволі формується універсальна культура, спільна для всіх членів суспільства. Підтримувана державою, така уніфікована висока культура стає національною, суттєво впливає на творення гомогенного суспільства згодом і нації. Саму ж націю творять інтелектуали на підставі ідей націоналізму.

Отже, для концепції Геллнера характерна двоїстість і певна суперечливість. З одного боку, ним визнається, що поява націй спричинена умовами соціально-економічного характеру при трансформації аграрного суспільства в індустріальне. З другого ж, нації є штучними утвореннями людських переконань, лояльностей і солідарностей.

Думки Геллнера щодо вагомості ролі культури у справі формування і розвитку етнічних (насамперед національних) спільнот поділяє вже згадуваний В. Андерсон. Донаціональне суспільство не здатне сформувати таке стійке етнічне утворення, як нація. Це стає можливим тоді, коли було винайдено друкарство і заявляється можливість видавати і масове розповсюджувати книжки. Саме це творить грунт для формування нової національної культури, що виступає вже безпосередньою передумовою появи націй. Отже, Андерсон підтримує Геллнера в його переконаннях щодо визнання інтегруючої ролі культури в процесі націобудівництва, але дивитися на цей; процес не як на результат економічних .зрушень, а як на суто культурне явище.

Звертаю увагу курсантів на те, що не лише соціально-економічні або культурні фактори можуть лежати в основі утворення й розвитку етнічних спільнот. Існує сукупність суб'єктивістських концепцій, суть яких полягає; у визнанні провідної ролі психічних чинників у формуванні і функціонуванні етнічних утворень, Поштовх до появи такого роду концепцій дав відомий французький вчений Е. Ренан (1823-1892), вся увага якого концентрується на моменті волі, бажанні: належати до певної етнічної спільноти, становити одну колективну цілісність, яка є не тільки сумою однакових з погляду раси, мови, культури тощо людей, але й стає суб’єктивною цілісністю. Так, нація з точки зору Ренана виступає спільнотою, згуртованою волею і бажанням людей належати до неї, є окремим суб'єктом історії з власним життям, волездатністю та власною долею. Отже, нація тут виступає як спільнота, об'єднана стихійною волею, в основі якої лежить прагнення політичної самостійності, усвідомлення себе як активного діючого суб’єкта історичного процесу.

Звертаю увагу курсантів на те, що говорячи про наявність в сучасній етносоціології різноманітних тлумачень етносу та його конкретних форм існування, причини появи етнонаціональних спільнот та їх розвитку, слід, очевидно, шукати не стільки відмінності у підходах, скільки те спільне, що може їх об’єднати. Всі ці підходи відображають етноси з різних сторін та етапів розвитку, а отже, мають право на існування як відображення одного і того ж предмету в його багатоманітності. Плідною видається думка вже згадуваної В. Арбеніної про існування протягом історичного розвитку різних механізмів і шляхів інтеграції людей в етнічні спільноти. Очевидно, в процесі етногенезу на всіх його ступенях провідну роль відігравали відмінні групи чинників. Якщо в минулому найбільш помітною була вага об’єктивних, природних факторів, то у сучасному суспільстві дедалі більше наголошується на інтегруючій дії суб’єктивних чинників, зростанні суб’єктності всередині спільнот, їх соціальному дозріванні .Що ж до вже існуючих у сучасних умовах етнонаціональних спільнот, то доцільно вирізняти їх місце в соціальній структурі суспільства, ступінь гетерогенності чи гомогенності, характерні риси тощо, спиратись на емпірично фіксовані об’єктивні ознаки. З іншого боку, соціологів може і повинно цікавити питання про рівні розвитку етнонаціональних спільнот га соціальних суб’єктів, ступінь їх соціальної зрілості. Таким чином, саме поєднання різних підходів до етнічних утворень дозволить аналізувати ці феномени в усій їх складності та в процесі історичного розвитку.

Методичні вказівки до другого питання: "Основні концептуальні схеми соціології націй".

Звертаю особливу увагу курсантів на те, що з усіх різновидів етнічних спільнот у ХІХ-ХХ ст. увагу соціологів найбільше привертають нації. Це зумовлено тим, що етнічний розвиток в модерну добу висунув саме націю як форму етнічного співжиття людей, що відповідає новим умовам. Власне ця обставина визначила переважну орієнтованість західних дослідників не так на дослідження донаціональних етнічних спільнот, як на аналіз шляхів появи, становлення і розвитку націй – найбільш поширеного етнічного феномену новітньої історії людства.

Існують дві концепції походження і часу існування націй – прімордіалізм і модернізм.

Прімордіалісти (від англ. рrimordial – первісний) дотримуються думки про давність, споконвічність існування націй. Найбільш відомим представником прімордіалістської концепції у вітчизняній науці г відомий історик Я. Дашкевич. Він обстоює точку зору, згідно з якою східнослов’янські племена в результаті етногенетичного процесу формували народ або етнос, який приступає до формування власних збройних сил та утворення своєї першої Київської держави. Поширення та зміцнення Київської Русі йшло пліч-о-пліч з процесом трансформації етносу в націю, який відбувався дуже швидко і зайняв, не більше століття. В цей період йшло формування з етносу української нації, що володіла своєю державою (Київською Руссю), в якій стала гегемоном, а також перетворення двох північних субетносів у дві інші окремі нації: новгородсько-псковську та володимиро-суздальську (пізніше московську). Згодом остання, дуже агресивна нація, ліквідує та асимілює новгородсько-псковську.

Підкреслюю, що представники модерністського варіанту націотворення (як от український історик Я. Грицак і переважна більшість західних дослідників) відстоюють позицію, згідно з якою нація не існувала завжди, а є продуктом новітніх часів, тих процесів, які розвивалися на західноєвропейському просторі з доби французької революції 1789 р. і пов’язані з модернізаційними (економічними, культурними і соціальними) змінами суспільства. Французька революція 1789 р. та початок епохи індустріальної революції, на думку цих дослідників, зумовили виникнення нової концепції політики і формування національних держав, перехід від сільського до міського, урбанізованого способу життя, від рільництва до промисловості, від множинності культур до творення високої універсальної культури. Все це йшло паралельно з перетворенням донаціональних спільнот у модерні нації.

Звертаю увагу курсантів на те, що ці далекосяжні зміни у Західній Європі становили для тогочасної української інтелігенції радше не відкриття нових можливостей, а небезпеку. Як підкреслює американський вчений українського походження Р. Шпорлюк у містах, капіталізмі, лихварях, буржуях, фінансистах-паразитах, промисловості вони бачили сили, які українського селянина деморалізують і експлуатують. Він висунув тезу, ще український національний рух принципово не прийняв капіталізму і мало цікавився питаннями політичної організації, творення демократичних інститутів тощо. Це уповільнило формування модерної української нації та висунення вимог створення власної самостійної держави. До того ж націотворчі процеси в Україні натрапляли на опір і протидію і з боку Російської імперії, і з боку Австрії, Австро-Угорщини та Польщі. Можна приймати чи не приймати таке твердження відомого українознавства, але слід, очевидно, погодитися з тим, що процес націотворення в Україні мав свою специфіку і відмінності у порівнянні з творенням націй у Західній Європі і навіть у наших сусідів з країн Чехії, Угорщини або Словаччини.

Підкреслюю, що взагалі у середовищі українських гуманітаріїв і перш за все соціологів, особливо у міжвоєнний період в еміграції, були розповсюджені і представлені майже всі відомі з західної науки концепції нації та націогенезу. Поразка у національно-визвольних змаганнях І917-І920 рр. зумовила концентрацію наукових інтересів українських дослідників на першочергових за вагою для українців питаннях: що таке нація? що таке українська нація, в чому полягає специфіка її утворення? чому українці потерпіли невдачу у боротьбі за власну державу? що слід зробити, щоб сконсолідувати українців і досягнути основної мети - побудови незалежної держави?

Трактування нації в дусі атомістичного (механістичного, позитивістського) підходу здійснював український дослідник С.Рудницький у своїй праці “До основ нашого націоналізму”, надрукованій у віденському тижневику “Воля” (1920; т. 2, ч. 5; т. 3, ч. 9). Націю він розглядав як певну групу людей, що має сукупність своєрідних, так званих питомих прикмет: антропологічну расовість, самостійну мову, питомі історичні традиції, питому культуру і питому суцільну територію, на якій або була, або є, або може бути питома національна держава.

До атомістичного напрямку належать концепції як одного фактору, так і багатофакторності. Так, наприклад, український соціолог М. Шаповал у своїй праці “Загальна соціологія” (Прага, 1929) здійснив спробу аналізу нації у межах своєї оригінальної соціологічної теорії Вона була побудована на ідеї розгляду суспільства як складної соціальної системи, елементи якої з’єднуються на підставах кумулятивного (від лат. cumulatio – скупчення) зв’язку. Автор мав на увазі, що суспільство являє собою скупчення певних об’єктів у межах певної системи. Такими об’єктами-елементами виступають прості скупчення, складні скупчення або верстви, агрегати (сума простих і складних скупчень), громади /село, місто, держава). Самі ж скупчення мають власну внутрішню структуру, в свою чергу складаючись з певних зв'язків між субелементами.

З такої точки зору М. Шаповал аналізує й етнічні процеси, вирізняючи в якості їх проміжних ступенів плем’я, народність і націю. На його думку, всі ці спільноти складаються з індивідів, об'єднаних певними кумуляціями - подвійними, потрійними тощо. Здавна українці були лише лінгвістично-професійним скупченням (мовно-хліборобським), тобто подвійно-кумулятивною верствою. Згодом відбувається перехід до племінної верстви, що характеризується діяльністю чинників мови, релігії і раси. Наступним скупченням (проміжним між племенем і нацією) є народність як верства мовно-територіальна. Національне відродження і змагання за державність обернули її на потрійну кумулятивну верству-націю. Згідно з М.Шаповалом, нація є складне соціальне скупчення (верства), що характеризується діяльністю чинників мови, території та держави. Звідси першим чинником в усіх цих формах виступає мова, яка входить у різні сполучення з іншими чинниками і в різних комбінаціях дає різні верстви. Нація є типовою для модерних часів (ХІХ-ХХ ст.) складною верствою (а отже М.Шаповал був прихильником модерністської концепції наці створення). Що більше є ліній об’єднання, то більш моціально міцним є скупчення, більш виробленими і солідарними є людські одиниці (типи), які до нього входять.

Підкреслюй, що таким чином концепція М.Шаповала, перебуваючи в межах розуміння суспільства як системи, давала приклад синтезу західних соціологічних вчень з “українським соціологічним матеріалом. Водночас не можна не зауважити, що його концепція недалеко відійшла від згаданих атомістичних підходів, з тією лише різницею, що в ній об'єктивні ознаки етносу не розглядаються як самостійні і незмінні, а витворюють складні комбінації, які розвиваються в історично-просторових формах, коли одна з них змінює іншу.

Звертаю увагу курсантів, що аналізуючи атомістичний напрямок, багато вчених вказують на його недостатність з двох причин. По-перше, в історії можна побачити різні групи людей, нації, які не охоплюються такими загальними спільними характеристиками (наприклад, євреї розселені по всьому світу, однак вважають себе однією нацією). По-друге, як слушно зазначав український дослідник В. Старосольський, сама однаковість людей, ще не означає, що вони становлять органічну цілісність, міцну спільноту. Він не визнає науковим підхід до визначення нації через перелік тих чи інших, зовнішніх прикмет цієї спільности. Безперечне, вони є важливими умовами для народження та існування нації, відокремлення одної національної спільноти від іншої, вироблення національної свідомості через розчленування понять “ми” і “вони”. Але суть нації може лежати лише в ній самій, не ззовні, а всередині її.

Саме тому більшість українських соціологів, що працювали в умовах еміграції, схилялись до суб’єктивістського підходу в розумінні нації. Серед багатьох прихильників цієї концепції можна назвати В. Старосольського (1878-1942) та О.І. Бочковського (1884-1939), які виходили з антипозитивістської парадигми у дослідженнях нації, започаткованої в працях Е. Ренана і перш за все в його відомій лекції “Що таке нація?”, виголошеній у Сорбонні у 1882 р.

На думку Старосольського, нація є спільнотою, основою якої є араціональна, стихійна воля; вона утворюється інстинктом, психічною схильністю та настроями членів угруповання. що утримує її як внутрішньо зв’язану цілість. На противагу до спільнот, заснованих на фізичних підставах кровного зв’язку (родина, рід, плем’я), нація базується на інстинктах “другого ступеню”, Типом яких є ідея. Що ж до об’єктивних прикмет нації, то вони, на думку Старосольського, є чинниками, які в даних історичних умовах допомогли національним спільнотам створитися і виступають формами та символами, в яких нація сьогодні проявляє себе, свою суть.

Підкреслюю, що у власному розумінні нації Старосольський використовує думки відомого представника німецької формальної соціології Ф. Тьонніса, який поділяє угруповання людей на спільноти і спілки (гемайншафт і гезельшафт). За Тьоннісом, вони .розрізняється тими типами волі, за якими об’єднуються індивіди, що їх складають. В основі спільноти лежить “стихійна воля”, в основі спілки – “свідома воля”. Отже, націю Старосольський розглядає як спільноту, згуртовану стихійною волею. Водночас він, спираючись на думки Тьонніеа, далі розвиває їх стосовно нації, розробляючи положення, про внутрішній зв’язок “стихійної” і “свідомої” волі (воля “стихійна” здатна раціоналізуватися, а .воля “свідома” набирав емоційних проявів; можливість витворення нових сполук обидвох типів воль і заснованих на них об’єднань людей тощо). Він у багатьох позиціях не погоджується з Тьоннісом, вступає з ним у полеміку.

Звертаю увагу курсантів на те, що О.І. Бочковський, основні праці якого про націй з’являються водночас або пізніше книги Старосольського “Теорія нації” (І9І9), вважає останнього разом з М. Драгомановим “першими каменярами” спеціальної соціологічної науки – української націології. Основний мотив концепції В.Бочковського збігається з положеннями Старосольського про визначальну роль психічного чинника – національної свідомості, який об’єднує; і перетворює первісний народ у новітню націю. У зв’язку з цим він розрізняє етногенез (тобто процес творення європейських народів з VIII по ХVIII ст.) та націогенез (тобто процес творення націй, розпочатий з часу французької революції 1789 р.). Націогенез завершується витворенням новітньої нації, яку Бочковський розуміє як окрему суспільно-культурну особовість, індивідуальність, посталу шляхом масового усвідомлення себе як самості. Ним особливо підносяться національна свідомість і воля як вирішальні сутнісні ознаки нації.

Завершується праця Волконського міркуваннями про відносини між нацією і державою. Він твердить, що розвиток нації істерично і неминуче приходить до утворення власної держави, а якщо нація ще не в стані витворити її, тоді держава “може й має виплекати зі свого різнонаціонального населення – одну націю"

Особливо підкреслюю, що у сучасній західній літературі відбувається активні пошуки якогось проміжного підходу до нації, в рамках якого вдалося б подолати як однобічність і поверхневість атомістичних концепцій, так і надмірний акцент на ролі психічних чинників у суб’єктивістських концепціях. Такий третій підхід на основі врахування сучасної строкатої етнонаціональної реальності передбачає нове. синтетичне поняття нації, що включає деякі елементи суб’єктивістської характеристики. Подібну спробу здійснює нині професор Колумбійського університету (США) О.Мотиль. На його думку, націю сьогодні .можна найкраще зрозуміти як сукупність людей, що поділяють певну семіотичну систему, об’єднані певною семіотичною мережею і які е свідомі цього (тобто є свідомість щодо такої семіотичної пов'язаності). Цю семіотичну мережу 0. Мотиль розглядає у вигляді системи символів і знаків, які відрізняють одну національну спільноту від іншої. До них належать спільні способи і знаки комунікації, спільні символи, мова, спосіб мислення і поведінки, міфологія, спільні символічні вартості тощо. Очевидно, викладений підхід намагається поєднати певні об’єктивні характеристики нації, які набувають зростаючої ваги в сучасному світі (насамперед, систему культурних вартостей і символів) з прагненням належати до спільноти, в основі якої подібна система культури і закладена, і існує, і розвивається. Такий підхід можна вважати одним з найбільш розповсюджених у сучасній західній соціологічній думці.

Підкреслюю, що відповідно до розглянутих підходів до розуміння нації існують і основні концептуальні схеми соціології нації, тісно пов’язані з соціальною практикою.

В межах першого, атомістичного напрямку, акцент на важливості і першочерговій ролі однієї з ознак нації породжує, як правило її подальшу абсолютизацію з далекосяжними висновками. Так, наприклад, в рамках марксизму нація проголошувалась суто соціальним утворенням на базі відповідних економічних відносин і уявлялась як внутрішньо (соціально) суперечлива єдність, в якій існував примат класового над національним. Національне питання могло бути розв'язанім тільки внаслідок вирішення соціальних проблем шляхом соціалістичної революції. Після її перемоги в багатонаціональній країні мав розпочатися процес “розквіту і зближення соціалістичних націй”, який неминуче приводив до виникнення локальних або регіональних спільнот нового, наднаціонального типу, як от радянський народ або співдружність соціалістичних країн. У майбутньому, після перемоги комунізму у цілому світі, всі нації мали б об’єднатися у спільній системі світового комуністичного господарства, що створювало необхідні умови для поступового злиття всіх їх у єдине безнаціональне ціле. Тобто нація уявлялась як феномен вторинної (залежної від економічних чинників) і тимчасової (приречений на появу в силу дії економічних закономірностей та на зникнення в результаті реалізації таких закономірностей, як економістка інтеграція).

Отже, у даному пункті щодо майбутнього націй сходяться як марксизм, так і позитивістські концепції суспільного розвитку. Це підмітив ще Е. Гідденс, вважаючи одним з "пережитків минулого" в соціології панування у ній економічного редукціонізму. На його думку, соціології в майбутньому потрібно відмовитись від традиційних пошуків відповіді на марксизм лише у сфері економічного життя і зосередитись на культурних вимірах сучасності та на теоретичному осмисленні національних держав, етнічних відмінностей, відносин усередині системи національних держав, що не лише не втрачає своєї актуальності, але й висувається на чільне місце в сучасній соціологічній думці.

Більш помірковану позицію у поглядах на націю та її розвиток займав М.Шаповал. Не заперечуючи інтеграційним процесів у сучасному світі, він вбачав подальшу можливість утворення "громади національних громад, в якій би органічно поєднувались інтегральні та національні чинники у рівній мірі утворюючи несуперечливу комбінацію найрізноманітніші кумулятивних зв’язків.

Однак, слід визнати, що погляди представників суб’єктивістського напрямку щодо розвитку і майбутнього націй були найбільш послідовними. Якщо нація - це повноправний суб’єкт історичного руху, то її життєдіяльність треба розглядати як процес, основною тенденцією якого е переведення культурного стану або стадії розвитку її організму в державну. Тоді державний стан є розвинутою стадією культурного стану. Так, Старосольський вважав, що "культурна" нація мусить переступити межі лише культурницьких устремлінь, щоби стати "повною" нацією. Отже, політичність, або домагання нацією держави, є сутнісним критерієм націії. Тут Старосольський посилається на думку визнаного класика західної соціології М.Вебера, який на з’їзді німецьких соціологів твердив: ''Оскільки за цим очевидно многозначним словом “нація” криється якась спільна річь, то вона лежить, очевидно, на політичному полі. Поняття нації можна б хіба тільки так означити: вона є чуттєвою спільнотою, рівновартним виразом якої була б власна держава, яка отже має нормальну тенденцію видати її(державу) з себе".

Таким чином, для Старосольського природнім є національний розвиток через ряд фаз до пункту удержавлення нації. Вживаючи термінологію Ф. Тьонніса, органічним розв'язанням національного питання на його першій стадії має виступати шлях злиття організму нації і механізму держави-національної спільноти і державної спілки. Таке злиття означає створення суспільно-політичної організації, яка "основувалася б рівночасно і на раціональній солідарності, що побудована на спільності інтересів ті цілей, і на чуттєвій основі, на стихійній волі членів сеї суспільності належати до себе та творити одну гуртову цілість".

Водночас В. Старосольський не погоджується із загальним уявленням історичного процесу вконцепції Ф. Тьонніса .Якщо в Тьонніса друга форма суспільної організації – спілка (суспільство) історично витіскає першу - спільноту, і тенденція розвитку уявляється скерованою на перетворення спілки в одну-єдину форму усуспільнення, то в концепції Старосольського такий лінійний, однобічно спрощений розвиток ставиться під сумнів. Суспільне життя, на думку українського вченого, - це не лише і не стільки раціональна техніка. Два чинники - стихійна воля з одного боку, і "чистий розум", з іншого - доповнюють один одного, представляючи два різних обличчя життя суспільства. В історичній практиці, підкреслює Старосольський, можна помітити свого роду чергування, волюнтаризацію чи раціоналізацію такого життя, перехід від спільнот до спілок і навпаки, злиття їх у різних пропорціях у межах єдиного синтетичного цілого, народженню нових, незнаних досі спільнот. Такі чергування і набирання сили по черзі різними формами становить "величаву ритміку" історії і не дають жодних підстав розглядати її як якийсь одномірний іодноскерований процес. Тому-то суспільний розвиток аж ніяк не є розвитком по лінії, як це бачимо у Тьонніса, а національна спільнота не є засудженою на загибель формою суспільства, що вичерпала всі свої внутрішні ресурси.

Підкреслюю, що у цьому плані характерними є міркуванню одного видатних соціологів сучасності Н.Смелзера. Роздумуючи над суттю тих соціальних процесів, які визначають зміст сучасної доби на межі XX і XXI століть, він вважає її прикметою етнічний ренесанс. На його думку, прагнення національної незалежності було одним з головних факторів, що спричинив остаточну руйнацію радянського комунізму. Але дія етнонаціональних чинників торкається не лише колишніх соціалістичних країн. "Нині ці одвічні сили... сили Гемайншафт, -пише він, - очевидно, знову заявляють про себе у регіональній, етнічній свідомості, в соціальних рухах і у політичній боротьбі в цілому світі".

Звертаю увагу курсантів на те, що продовжуючи і розвиваючи думки Старосольського. О.-І.Бочковський також акцентував на неправомірності поділу націй на "нації-держави" та "нації-культури", на історичні та "неісторичні" нації, останні з яких мисляться як меншевартісні та начебто нездатні витворити власну державу. Бочковський підкреслював "неісторичних народів в дійсності немає", що навпаки, ті народи, які здавна мали власну державу, мають слабший внутрішній зв’язок, бо будувались "згори додолу". Тому з двох типів етногенезу той, що відбувається в народів "неісторичних", має перевагу, бо творить масово свідому і внутрішньо суцільнішу націю, політичним ідеалом якої є об’єднана держава. В майбутньому він передбачав появу нової політичної системи – націократії, в якій вільний розвиток націй-держав створить гармонійне єднання всіх народів і де не буде жодних національних утисків і несправедливостей.

Підкреслюю, що говорячи про сучасні тенденції, Бочковський вказував, що в дійсності людство знає соціальну інтеграцію і диференціацію - два рухи, які відбуваються рівнобіжно в людському розвитку. Вони не виключають, а доповнюють один одного. Звідси будь-яке національне і культурне винищення у майбутньому неможливе: воно передбачає консолідацію людства через об’єднання і вільний розвиток нації. Тому все, що істотно національним в культурі того чи іншого народу, стає надбанням світової культури, збагачує, оновлює та оживлює її. Світова культура виступає у Бочковського творчою сумою національних культур.

Ще один підхід до розгляду нації, який розвивається у надрах сучасної західної та вітчизняної соціологічної думки можна назвати символічним чи синтезованим. Він передбачає розуміння і повсякденне задіяння членами певної національної спільноти семіотичних систем і символів. Національний розвиток супроводжується використанням як традиційних символів і злакових мереж, так і виробництвом нових. У такий спосіб нація отримує стимули до спільного життя своїх представників, адаптуючись до нових, змінених обставин. Особливу роль у співжитті членів нації нині відіграють різного роду політичні події, які набувають значення символічної вартості. Подією для консолідації нової української нації, наприклад, може виступати грудневий референдум 1991 р. з питання про незалежність. На думку С.Мотиля, він, а особливо Акт незалежності став складовою частиною семіотичної мережі тих людей в Україні (незалежно від їх положення, походження і національності), яку вони вважають своєю. Такі приклади мають свідчити про творення нової української нації у значенні держави і громадянства. Фактично тут йдеться про інтерпретацію поняття "нація" як громадянського, а не етнічного утворення, що набуває зростаючої підтримки в колах вітчизняних вчених і політиків. Багато з них вважає, що нині домінує ідея української нації як соціально-політичної спільноти, пов’язаної єдиною територією, спільними економічними і політичними інтересами, усвідомлюючої себе як особливу соціальна спільноту - Український народ. Це положення закріплено у новій Конституції України.

За логікою представників символічного напрямку подальший розвиток національних процесів у світовому контексті можна уявити як свого роду культурно-семіотичну інтеграцію, що спочатку в культурній, а потім і в інших сферах приведе до зростання спільних для різних націй символічних рис. В них поєднуватимуться і традиційні, і новоутворені символічні знаки і цінності. Найоптимальнішим варіантом тут видається зростання спільних рис і вироблення у майбутньому якоїсь загальнолюдської культурно-семіотичної кодової системи, якою добровільно послуговуватимуться різні нації і народності світу.

Звертає увагу курсантів на те, що підсумовуючи це питання, можна сказати, що основні положення соціології нації повинні узгоджуватися із сучасним уявленням про соціологію на загал. Соціологія займається аналізом суспільства як органічної соціальної системи, утвореної з спільнот-суб’єктів, до яких належить і нація. Нація, в свою чергу, виступає великою етносоціальною спільнотою, члени якої свідомі своїх спільних політичних, культурних, господарських та інших інтересів. Національні інтереси – це вибіркова скерованість нації на збереження своєї самобутньої життєдіяльності та її розвиток в усіх сферах суспільного життя у гармонії із загальнолюдськими вартостями та ідеалами. Свій концептуальний вираз національні інтереси знаходить в національній ідеї, зміст якої зумовлений історичними епохами у житті нації та їх істотними соціальними характеристиками. Щодо суті національної ідеї, то в ній відображення і осмислення реального стану національного розвитку доведене до обґрунтування мети досягнення національної незалежності і здобуття держави. Таким чином, в національній ідеї об’єктивне знання підноситься до усвідомлення цілей і устремлінь суб’єкта. В даному випадку соціальнім суб’єктом є нація, а усвідомлення нею цілей і шляхів досягнення національної незалежності знаходить прояв в її національних інтересах і практичній діяльності щодо їх реалізації. Отже, національні інтереси виступають збудником волі до практичних дій, особливо в часи національного відродження.

Підкреслює, що уявлення про націю як окремий суб’єкт і герой історії, "особовість" з власним життям, волездатністю та власною долею - свого роду "макроантропос" - стає загальноприйнятим в сучасній соціологічній думці. Згідно цього положення, суть національного відродження полягає в усвідомленні нацією себе як активної дійової особи історії та сучасного світу.

Звертаю увагу курсантів на те, що проблема національного відродження виступає однією з центральних в соціології нації. Це зумовлюється тим, що для соціолога необхідно з’ясувати не лише сутність нації, її характерні ознаки і специфічні особливості, але й поглянути на це етносоціальне явище в конкретно-історичному ракурсі. Виходячи з цього слід визнати, що зміст і вкерованість процесів національного відродження залежать від багатьох соціальних чинників, притаманних кожній окремій історичній епосі. Відповідно на кожному етапі історичного розвитку тієї чи іншої нації висуваються нові, специфічні завдання.

Підкреслюю, що в цій лекції йдеться лише про модерний етап історичного поступу, а саме про події ХУШ-ХХ ст. Крім того, акцент робиться на національному відродженні так званих "малих", "неісторичних", "селянських" або "соціологічно неповних" націй, до яких протягом довгого часу відносили й Україну. Нагадую, що націогенез західноєвропейських країн суттєво відрізнявся від націотворчих і державотворчих процесів у центрально- і східноєвропейських країнах.

Суть національного відродження і його внутрішній сенс (у випадку цих останніх країн ) вимагає переходу від "етносу-в-собі" до "етносу-в-собі-й-для-себе", тобто перетворенні національного організму в масово свідому націю. Цей процес здійснюється ступенево; процесор Празького університету М.Грох вважає, що він загалом складається у тричленну модель, основні фази якої - академічна, культурницька і політична. Декілька центрально- і східноєвропейських країн пройшли цим шляхом; ці фази можна прикласти і до сучасної України, не забуваючи при цьому, що на українських землях національне відродження має відчутні специфічні нетипові риси.

На першій, академічній фазі дана нація стає предметом уваги дослідників, які збирають і публікують народні пісні і легенди, прислів’я,говірки, досліджують звичаї і вірування, укладають словники, аналізують історичні події, - і усе це робиться мовою іншого, панівного в даній державі народу.

На другій, культурницькій фазі, мова, яка раніше була предметом вивчення, стає літературною і загальновживаною національною мовою у науці, мистецтві, літературі, у політиці, громадському житті, побуті і взагалі в місті (бо на селі нею користувались здавна).

Завершенням національного відродження і рівночасно його політичною фазою є усвідомлення потреб політичного самоврядування та суверенності, висунення вимог власної держави та досягнення чи реалізації цієї мети.

Підкреслюю, що завданням соціології нації у цьому плані є дослідження процесів національного відродження в їх специфічній прояві, ступеню реалізації і втілення у життя змісту його основних фаз, виявлення труднощів, які стоїть на перешкоді національному самовизначенню та самоствердженню.

Звертаю увагу курсантів на те, що своєрідність ситуації в Україні полягає в тому, що досягнення де-юре мети національного відродження - проголошення української самостійної незалежної держави - ажніяк не означає остаточного розв'язання завдань всіх трьох фаз національного відродження. В Україні не можна вважати вповні завершеною академічну фазу, бо накопичення знань українського народу про себе нині лише розпочалося і триває. Мова йде не лише про повернення та очищення від фальсифікацій наукових здобутків старої української історіографічної, історіографічної, етнографічної, соціологічної та інших наук. Слід нарощувати науковий потенціал сучасних соціогуманітарних дисциплін з метою одержання достовірної наукової інформації про націо- і державотворчі процеси, які відбувається в Україні нині. На часі сьогодні й вирішення багатьох завдань культурницької фази: відродження культурних традицій, історичної свідомості, повернення в повному обсязі комунікативних функцій української мови в усіх регіонах України та на всіх щаблях суспільного життя від Верховної Ради до школи та дошкілля, витворення й досягнення структурної повноти сучасної української культури. Нарешті, не знімаються з порядку денного завдання наповнення реально змістом політичного самоврядування і суверенності, розбудова політико-правових форм національної свідомості як в окремих осіб спільноти, так і українського народу в цілому .Варто прислухатись до думки зарубіжних вчених українського походження, яківважають, що в сучасній Україні ще немає і теоретичної політології українського питання, точного соціологічного аналізу суспільно-політичної, економічної і особливо національної дійсності. Натомість в західній науковій думці високо цінується соціологія, її аналітичні і прогностичні функції та зростаюча роль у політиці, в діяльності з великими людськими масами.

Таким чином, утворення власної національної держави в Україні має створити належні умови для реалізації всіх класичних фаз і новоутворених підфаз національного відродження. Для України процеси національного відродження не можуть вважатися завершеними із досягненням основноі мети, в повному обсязі, що і відрізняє українську ситуацію у галузі відродження від аналогічних процесів у багатьох наших сусідів. Ця специфіка докладно розглядається у працях таких відомих істориків і соціологів, як Р. Шпорлюк, Дж. Грабович, О.Мотиль, (США), Б.Кравченко, Ф. Сисин, І.-П. Химка, Д. Марплз, ,Д.Орел (Канада), М.Чех (Польща); доцільно використати також праці вітчизняних дослідників Я.Дашкевича, Я.Грицака, В. Євтуха, О.Забужко, О.Погорілого, В. Хмелька, М.Шульги та багатьох інших. Для соціологів їх наукові пошуки є цікавими насамперед тим, що допомагають зрозуміти місце України в світі, співвіднести протікання націо- та державотворчих процесів у власній домівці і в європейському регіоні, побачити транснаціональну перспективу в цілому.

Звертає увагу курсантів на те, що говорячи про основні завдання соціології нації під час розгортання і наповнення новим змістом процесів національного відродженню, перш за все необхідний соціологічний аналіз проблем державо- і націотворення, консолідації української нації.

Етнонаціональний розвиток сучасної України характеризується наступними тенденціями:

- скороченням питомої ваги українців у складі населення (якщо у середині 20-х рр. ХХст. українці складали 80,6% населення, то в кінці 80-на поч. 90-х рр. - лише 72, ТУ;

- зростанням числа росіян, які проживали і проживають в Україні, з 3 млн.. у 20-х рр. до 11 млн. наприкінці 80-х;

- -звуженням сфери вживання української мови (якщо у 1959 р. 93,5% українців вважали рідною мовою українську, то через 40 років їх стало 87,7%, і відповідно 12,3% українців у 1989 р. назвало рідною мовою російську; відсоток останніх за 10 років не зменшився, а зріс на 1,4%;

- поділом населення України на три великі лінгвоетнічні групи: україномовних українців (40%), російськомовних українців (33-34%) та російськомовних росіян (20-21%). Навіть серед тих, хто вважає себе українцями, більше третини - російськомовні;

- існуванням різного ставлення до проблем державного суверенітету прихильників входження України до міжнаціонального утворення на зразок Союзу Незалежних Держав на чолі з Росією є значно більше в східних, південних і почасти центральних регіонах, натомість в західних регіонах переважають прагнення до існування України як самостійної незалежної держави;

- наявністю різних політичних симпатій населення у цих регіонах, коли на Сході традиційно підтримують комуні стичну, соціалістичну партії та аграріїв, а на Заході - радикальних і поміркованих націоналістів та демократів.

Звертаю увагу курсантів, на те, що зазначені процеси і явища, безперечно ускладнюють національне відродження України в цілому, загострює проблему регіоналізму, яка дістала в нас політичного забарвлення. Це дало змогу деяким київським соціологам вжити навіть новий термін - "політична географія України". Відбувалася і триває, поляризація політичних уподобань населення Заходу і Сходу і надала політичній диференціації форми територіального поділу країни. Саме тому соціологам слід докладно вивчати ситуацію в Україні, а політикам, спираючись на одержану соціологічну інформацію, створити умови для формування в Україні найбільш надійної основи непохитності самостійної державності - єдиної політичної нації, всі представники якої зможуть усвідомлювати себе українцями незалежно від своєї етнонаціональної чи лінгвоетнічної приналежності.


Література:

1. Арбенина В.Л. Методологические проблемы этносоциологического исследования //Харьковские социологические чтения-95. Доклады и сообщения участников. – Харьков: 1995.

2. Арутюнов С.А. Народы и культуры: развитие и взаимодействие. – М., 1969.

3. Арутюнян Ю.В. Социально-культурное развитие и национальное самосознание //Социологические исследования. – 1990, №7.

4. Арутюнян Ю.В. Этносоциология: цели, методы и некоторые результаты исследования. – М., 1984.

5. Астахов Д.И., Калугин В.М. Межнациональные отношения: некоторые социально-политические и экономические аспекты. – Л., 1989.

6. Бочковський О.І. Наука про націю та її життя. – Нью-Йорк: 1958.

7. Брамлей Ю.В. Очерки истории этноса. – М., 1983.

8. Баграмов Э.А. Национальный вопрос в борьбе идей. – М., 1982.

9. Брук С.Н. Население мира: Справочник. – М., 1990.

10. Геккман Ф. Народ, нация, этническая группа и этнические меньшинства: к некоторым основным категориям личности //3арубежный мир: социально-политические и экологические проблемы. – К., 1990.

11. Геллнер З. Нации и национализм. – М., 1991.

12. Гидденс А. Девять тезисов о будущем социологии //Тезис. – 1993. – Ч.1.

13. Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. – Л-д., 1990.

14. Дашкевич Я. Націогенез – національне відродження - національна свідомість українців на зламі ХVІ-ХVП ст. //Україна. Наука і культура. Вип. 26-27. – К., 1993.

15. Етнонаціональний розвиток України: Терміни, визначення, персоналії. – К., 1993.

16. Кон И.С. Этнопсихология. – М., 1988.

17. Краткий словарь по социологии. – М., 1989.

18. Національні відносини на Україні. – К., 1991.

19. Погорілий О.І. Соціологічна думка XX століття. – К., 1996.

20. Смелзер Н. Социология. – М., 1994.

21. Сміт Е. Національна ідентичність. – К., 1995.

22. Социология: наука об обществе. – Харьков: 1996.

23. Соціологія. – Київ-Харків: 1998.

24. Соціологія: короткий енциклопедичний словник. – К., 1998.

25. Тощенко Ж.Т. Социология. – М., 1994.

26. Тадевосян З.В. Словарь-справочник по социологии и политологии. – М., 1996.

27. Черниш Н. Соціологія: курслекцій. – Львів: 1996.

28. Шаповал Ю. Загальна соціологія. – Прага: 1929.

29. Якуба Е.А. Социология. – Харьков: 1996.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений08:23:42 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
08:08:21 29 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Етносоціологія та соціологія нації

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(151148)
Комментарии (1843)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru