Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Курсовая работа: Виникнення історичного мовознавства і порівняльно-історичного методу дослідження мов

Название: Виникнення історичного мовознавства і порівняльно-історичного методу дослідження мов
Раздел: Топики по английскому языку
Тип: курсовая работа Добавлен 08:50:24 26 июля 2009 Похожие работы
Просмотров: 5967 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Виникнення історичного мовознавства і порівняльно-історичного методу дослідження мов

Передвісники порівняльно-історичного мовознавства. Новий етап в історії, науки про мову починається з першої чверті XIX ст., коли мовознавство остаточно відмежовується від філології і цілком перетворюється на окрему, самостійну галузь людських знань зі своїми об'єктом та завданнями, теорією та методами досліджування. Вирішальну роль у виформуванні мовознавства в окрему галузь людських знань відіграли два чинники: а) пробудження національного життя і національних рухів у зв'язку з розвитком капіталістичних відносин, б) відкриття порівняльно-історичного методу досліджування мов, що дозволяв розглядати мовні явища у процесі виникнення їх, становлення і розвитку, а кожну мову — в її історично-генетичних взаємозв'язках з усіма спорідненими між собою мовами.

Проблемами спорідненості мов, якщо не зважати на самобутню, із своєрідною історичною долею розвідку XI ст. Махмуда аль Кашгар і цікавилися вже в XIV ст., починаючи з епохи Відродження. Данте А. у незакінченій праці «Devulgarieloquentia» («Про народне красномовство»), написаній незадовго до 1305 p., французьку, провансальську та італійську мови вже об'єднав в групу романських мов. У 1538 р. виходить робота Г. Постеллуса (1510—1581) під назвою «Deaffinitatelinguarum» («Про спорідненість мов»), у якій висловлювались загальні міркування про класифікацію мов за їх походженням. Чеський граматист Ян Благослав у праці 1571 р. писав, що «слов'янську мову вважають за загальне відповідно до цього, ділять її на чехів, поляків, хорватів і Русь» Адам Богоричу праці 1584 р. висловив впевненість, що з його латино-ловінської граматичної науки виявляється спорідненість між мовами московитів, русинів, поляків, богемів, лузаїтів (лужичан) та далматів і кроатів.

Серйозна спроба класифікувати європейські мови припадає вже на кінець XVI ст.: Й. ІО. С к а л і г е р «Розвідка про мови європейців» (1559), Е. Г і ш а р «Етимологічна гармонія мов» (1606), Російська граматика Г. Лудольфа (1696).

Литовський учений Міколас Літуанус у книжці «Demoribuslitvanorum, tartarorumetc. » звернув увагу на спорідненість литовської та латинської мов і на доказ навів до ста схожих слів литовської та латинської мов. Чимало мов зіставляє французький філолог Клод Дюре Бурбонне у своїй праці «Tresorde 1'histoiredeslanguesdecestunivers» («Скарби історії мов світу», 1619).

У «Граматиці слов'янській» 1643 p. І. Ужевич дає вже чимало спостережень, якими автор окреслює граматико-стилістичні особливості мови своєї граматики у порівнянні не тільки з латинською, але й церковнослов'янською (sacralinguaslavonica), принагідно з мовою поляків, русинів, іноді з мовою богемів, моравів, далматів тощо.

Ширшу класифікацію, хоч у багатьох моментах і неточну, а то й фантастичну, але з виразним поняттям споріднених мов, подає 1646 р. Г.В. Лейбніц. Усі відомі йому мови він поділяє на дві групи: а) арамейську (семітські мови) і б) яфетичну, до якої належать, на його думку, дві підгрупи: скіфська (фінські, тюркські, монгольські та слов'янські) і кельтська (кельтські та інші європейські).

Велику роботу над вивченням найдавніших пам'яток англійської і близько споріднених їй мов — фризької, нідерландської, німецької, скандинавських і готської здійснив видавець «Срібного кодексу» Ф р а н ц и с к Юніус (1589—1677). Продовжив цю працю Д ж о р д Хікс (1642—1715), опублікувавши готську і англосаксонську граматику і «Thesaurus» — звід різноманітних відомостей про давніші етапи розвитку англійської та інших споріднених їй мов.

У XVIII ст. голландець Л а м б е р т Т е п - К а т е (1674—1731) у праці «Вступ до вивчення благородної частини нижньонімецької мови» (1723) встановив спорідненість готської, німецької, голландської, англійської та ісландської мов.

Полоненого під Полтавою шведа Філіппа-ІоганнаСтра-аенберга (1676—1750) було відряджено до Сибіру для вивчення-народів і їхніх мов. Повернувшися на батьківщину, він видав у складі свого твору про Росію порівняльні таблиці мов Північної Європи, Сибіру і Північного Кавказу (1731), поділивши ці мови на 6 класів: 1) мови фінно-угорські; 2) мови північних тюркських народів; 3) мови самоїдські; 4) монгольські, маньчжурські, тібетська мови; 5) тунгуські та палеоазіатські мови; 6) гірські мови Кавказу.

Ф. Р у х і ч у своєму «Litausch-deutschesunddeutsch-litauischesLexikon («Литовсько-німецький і німецько-литовський словник», 1747) вказав на спорідненість литовської, латиської і пруської мов.

Багато уваги проблемі спорідненості мов приділяв М. Л о м о -н о с о в. На його думку, слов'янські мови — це російська, польська, болгарська, сербська, чеська, словацька, венедська (лужицька) та ще моравська (старослов'янська), причому російська мова ближча до болгарської, південнослов'янських, аніж до польської; слов'янські мови споріднені з балтійськими, як про це свідчить не тільки словник, а й граматичні ознаки; на аналізі числівників першого десятка М. Ло-моносов окреслює поняття споріднених мов (російська, грецька, латинська, німецька) і мов неспоріднених (фінська, мексіканська, готен-тотська, китайська); спорідненість мов М. Ломоносов розумів як походження близьких за словниковим складом і граматичною будовою мов від єдиного спільного джерела, як наприклад, утворення балтійських і слов'янських мов або мов угро-фінських.

За словами Петра Кузнецова, Ломоносов «визначив наперед те, що стало надбанням зарубіжної науки лише наприкінці XVIII — на початку XIX ст., а саме він визначив спорідненість основних мов індоєвропейської сім'ї, на матеріалі якої і витворений був у першу чергу порівняльно-історичний метод (тільки без індійської частини), встановив сім'ю за кілька десятиріч до того, як споріднені відношення всередині цієї сім'ї були вказані Джонзом, і більш, ніж за півстоліття до того, як ці зв'язки обгрунтував Бопп. Слід до того ж зауважити, що ні Джонз, ні Бопп у першому виданні своєї порівняльної граматики не включали слов'янські мови до індоєвропейської сім'ї» . А тим часом уже в 1791 —1792 pp. перші основи систематичного порівняльного досліджування слов'янських мов закладає чеський мовознавець Й о -сиф Добровський, поділяючи слов'янські мови на дві групи — західнослов'янські та східно- і південнослов'янські мови.

Величезний фактичний матеріал для обізнаності з численністю, різноманітністю мов і можливостей встановлення схожості і відмінностей у межах одних і тих же слів давали й спроби каталогізації мов, порівняльні словники всіх мов і наріч П. Палласа, Ерваса-і-Пандуро, І. Аделунгата І. Фатера. Ервас один із перших також наголошував на потребі вивчення саме граматичної будови для доведення спорідненості мов, а угорський мовознавець Самуїл Дьярматі видає навіть книгу «Affinitaslinguaehundricaecumlinguisfennicaeoriginisgrammaticedemonstrata» («Спорідненість мови угорської з мовами фінського походження, граматично доведена», Геттінген, 1799).

Так поступово, крок за кроком, ученими різних країн створювався грунт для виформування історичного мовознавства і порівняльно-історичного методу досліджування мов. Особливу роль у цьому процесі відіграло ознайомлення європейських учених із літературною мовою стародавньої Індії — санскритом.

І в період середньовіччя, і в епоху Відродження Індія вважалася країною казковою, повною чудес, привабливої романтики. Про Індію як країну чудес розповідала повість «Александрія». Оповідання венеціанського купця Марка Поло (XIII ст.) і опис тверського купця Афанасія Нікітіна (XV ст.) не розвіяли легенд про «країну золота і білих слонів».

Стародавньою мовою Індії вперше зацікавився в XVI ст. італійський мандрівник Філіппо Сассеті. Пробувши в Індії п'ять років (1583—1588), він в одному з своїх листів з Індії повідомив про разючу генетичну подібність числівників латинської, санскритської та італійської мови (лат. duo, tres, quattuor, quinque, sex, septem, octo, novem, decern, санскр. dvau, tranas, catur, panca, sas, sapta, asta, nava, daca). Та наукових висновків із цього повідомлення не було зроблено.

Із XVII ст. в Індію починають проникати європейські колонізатори, у XVIII ст. Англія і Франція ведуть в Індії завойовницькі війни. Відтоді й починається докладне вивчення санскритської мови європейцями. З кінця XVIII ст. з'являються перші видання граматик санскриту, перевидаються санскритські словники, публікуються давньоіндійські тексти, відроджуються думки про спорідненість санскриту з європейськими мовами.

Французький священник Керду (Goeurdoux) 1767 p. подає до Французької Академії доповідь про спорідненість індоєвропейських мов, у якій вказує на схожість латинської і санскритської мов і вис-словлює здогад, що виникли вони від однієї мови, яка вже не існує. Доповідь залишена була без уваги і опублікована лише 1808 р.

Іще далі пішов англійський сходознавець і юрист У л ь я м Д ж о н з (1746—1794), який багато років працював в Індії, переклав англійською мовою кілька видатних творів давньоіндійської літератури, заснував у Калькутті інститут східних культур, видання журналу «AsiaticResearches)) («Азійські дослідження»). У першому томі цього журналу була опублікована промова У. Джопза «Азійські дослідження», де він деклараїивио проголосив, що санскритська, грецька, лапінська, германські, кельтські та іранські мови становлять собою єдину сім'ю мов, що походять усі ці мови з єдиного джерела, можливо, вже траченого, що схожість у коренях дієслів і в граматичних формах них мов не може бути наслідком випадковості.

Під впливом ідей У Джонза австрійський монах П а у л і н о а Сан то Бартоломео (Іоганн Філіпп Вездін), що прожив в Індії з 1776 по 1789 р. і уклав дві санскритські граматики і словник, написав книжку «Dissertatiodeantiquitateetaffinitatelinguarumsendicae, sanscritanitaeetgermanicae» («Трактат про давність і спорідненість персидської, санскритської та германської мов», Падуя, 1798).

Слід назвати також першу ґрунтовну граматику санскритської мови Г. Т. Кольбрука (1808) і словник — перелік санскритських коренів Ч. У ї л ь к і н с а (1815).

Першу спробу зіставлення фактів санскритської мови з фактами слов'янських, латинської, грецької та германських мов опубліковано в Петербурзі 1811 р. під назвою «О сходстве санскритского язьїка с русскидо» (без прізвища автора).

Поширенню ідей спорідненості індоєвропейських мов і пробудженню спеціального інтересу до іивчення- санскритської мови сприяла видана 1808 р. книжка Фрідріха Шлегеля (1772—1829) «ОЬег dieSpracheunddieWeisheitderIndier» («Про мову і мудрість індійців). У цьому творі автор, наголошуючи на вагомості для дослідження проблем генеалогії мов словника і особливо граматичної будови мов, вперше вводить у вжиток термін «порівняльна граматика» і обстоює думку, нібито латинська, грецька, германські та іранські мови не тільки споріднені з санскритською мовою, а й беруть з неї початок.

На підставі порівняння мов, проголошеного У. Джонзом, Ф. Шле-гель зіставляє санскрит не тільки з грецькою та латинською, а й з мовами тюркськими і доходить кількох висновків: по-перше, всі мови можна поділити на два типи—флективні та афіксуючі; по-друге, будь-яка мова народжується і лишається в стані одного й того ж типу; по-третє, флективним мовам, мовам «органічним» властиві «багатство, міцність і довговічність», а мовам афіксуючим, «неорганічним» — «із самого початку не вистачає живого розвитку», їм властиві «бідність, убогість, штучність».

Фактичний мовний матеріал на такі висновки романтика Ф. Шлегеля не уповноважував. Проти цих висновків заперечували вже його сучасники, а трохи пізніше брат Ф. Шлегеля — Август-Виїь-гельм Шлегел ь (1767—1845) у «Нотатках про провансальську мову і літературу» (1818) називає вже три типи мов — флективний, афіксуючий і аморфний, причому в межах мов флективних він визначає ще мови синтетичної та аналітичної будови. Проте й ці уточі-ання викличуть згодом істотні заперечення.

Ознайомлення європейських учених із санскритом теж прокладало, як бачимо, шлях до створення історичного мовознавства та порівняльно-історичного методу дослідження мов. По-перше, тим, що до наявного величезного мовного матеріалу долучало мову з тривалою книжною традицією і з прозорою для індоєвропейських мов будовою, і, по-друге, тим, що виникала реальна можливість конкретно обізнатися з великими надбаннями високорозвиненої науки, про мову стародавньої Індії.

На початку XIX ст. своєрідним підсумком загальнолінгвістичних досліджень у галузі філософії мови і її граматичного вчення є праці А. Ф. Бер нарді (1769—1820): «Вчення про мову» (1801 — 1803) і «Початкові основи монознавства» (1805), в яких підсумовано наукові лінгвістичні дослідження мови минулого цілого періоду, після якого починається вже нова епоха в розвитку мовознавства

Бернарді встановлює склад науки про мову, який багато в чому стає традиційним для лінгвістики XIX ст. Він виділяє такі лінгвістичні дисципліни: фонетику, етимологію, слововивід, морфологію, словосполучення (вчення про сполучення і керування слів) та синтаксис* Цей лінгвіст установлює два основні аспекти у вивченні мови: історичний і філософський. У відповідності з історичним принципом мова, виникнення якої зумовлене потребами розуму, розвивається за обов'язковими законами, але цілком несвідомо. На його погляд, мова, досягнувши свого розвитку, вступає на шлях регресу. Він вважав, що філософський аспект у вивчанні мови має справу з мовою як завершеним продуктом. Це й є головний аспект у вивчанні мови... «Мовознавство, або філософська граматика,— пише Бернарді,— є наука про абсолютні форми мови». Весь виклад мовознавчих думок веде. Бернарді від найпростіших елементів до все більш складних одиниць мови. Його вивчання мови починається з букв, ототожнюваних ним із звуками: «Кожний чітко звучний елемент у мові називається буквою...» У мові розмежовуються слова-основи і слова-корені. Сло-ва-основи мають чисті (без позначення відношень) значення. Слова-корені — ті ж слова-основи, але складаються із абсолютно простого складу (тобто простого приголосного і простого голосного). Обидві ці категорії слів спочатку розділялися на такі, що позначали матерію і позначали відношення. Злиття їх і дало нинішні типи слів. При визначанні частин мови Бернарді базується на логічній основі, спів-ставляючи їх із категоріями суб'єкта, предиката і зв'язки. Комбінуючи цю логічну класифікацію з граматичною, він виділяє ще частки, які підпорядковує основним частинам мови (так категорії суб'єкта підпорядковані частки — артикль і прийменники). Як свідчать самі Ф. Бопп і В. Гумбольдт, роботи Бернарді мали на них великий вплив.

Отже, у кінці XVIII—на початку XIX ст. було вже накопичена величезний фактичний мовний матеріал, що наочно засвідчував спорідненість окремих мов і навіть груп мов між собою, і вже висловлено було чимало здогадів для пояснення споріднення індоєвропейських, семітських, тюркських, угро-фінських мов. Потрібно було якось згрупувати, систематизувати вже відомі факти, явища спорідненості мов, призбирувати новий фактичний матеріал для доведення здебільшого декларативно проголошуваних тверджень про спорідненість окремих мов, груп мов між собою, створити нові засоби, способи, прийоми досліджування споріднених мов з метою відтворення історії їх не тільки в найближчий, зафіксований пам'ятками період, а і в незадокумептовапий період існування й розвитку їх. Такі завдання й поставили перед собою основоположники порівняльно-історичнога мовознавства, як почало воно називатися за своїм провідним методом,— німецький учений Франц Бопп, датський учений Расмус Раск, німецький учений Якоб Грімм і російський учений Олександр Востоков.

13. Франц Бопп(Franz Вбрр, 1791—1867). Перша наукова праця Ф. Боппа була видана 1816 р. у Франкфурті-на-Майні під назвою «OberdasConjugationssystemderSanscritspracheinVergleichungmitjenemdergriechischen, lateinischen, persischenundgermanischenSpra-che, nebstEpisodendesRamajanundMahabharatingenauenmetri-schenUbersetzungenausdemOriginaltexteundeinigenAbschnittenausdenVeda's» («Про систему санкскритської дієвідміни в порівнянні з дієвідміною грецької, латинської, перської і германської мов, з епізодами з Рамаяни і Махабхарати в точному метричному перекладі з оригінального тексту і з деякими уривками з Вед»). Книжка ця складається, отже, з тексту розвідки (стор. 1—158) і перекладів із санскриту (стор. 159—312); 1819 р. вийшло її доповнене англійське видання. Основним об'єктом пошуків автора цієї розвідки є граматичні форми дієслів санскритської та інших індоєвропейських мов; зіставлення, порівняння для нього лише засіб, він прагне пояснити форми, встановити їх тотожність, спорідненість, початковий стан їх будови.

Ця розвідка була пізніше розгорнута на тритомну працю під назвою «VergleichendeGrammatikdesSanscrit. Zend. Armenischen, Griechischen, Lateinischen, Altslavischen, GotischenundDeutschen» — «Порівняльна граматика санскритської, зендської, вірменської, грецької,, латинської, литовської, старослов'янської, готської і німецької мов» (Берлін, 1-ше вид. 1833—1852; 2-ге вид. 1857—1861; 3-тє вид. 1868— 1870 (посмертно). У перекладі французькою мовою, з чудово написаним вступом її видає Мішель Бреаль (1832—1916) вже під назвою «Grammairecompareedeslanguesindoeuropeennes» «Порівняльна граматика індоєвропейських мов» (1866—1874).

У передмові до своєї праці Ф. Бопп писав: «У цій праці я маю намір дати порівняльний, що зіставляє все споріднене, опис організму названих у заголовку мов, дослідження їх фізичних і механічних законів і походження форм, що позначають граматичні відношення. Ми не торкаємося тільки таємниці коренів або принципів найменування первісних понять тими чи іншими звуками... Але крім того ми прагнемо простежити мову в її утворенні і розвитку... В більшості випадків первинне значення, а разом з тим і походження граматичних форм з'ясовуються самі по собі через розширення нашого лінгвістичного кругозору шляхом простого зіставлення споріднених за походженням явищ, які протягом тисячоліть були розділені один з одним, але все ще зберігають в собі незаперечні риси колишньої спільності» .

І справді, почавши свій аналіз із порівняння санскритської дієвідміни з дієвідміною грецької, латинської, перської та германської мов, Ф. Бопп увесь час поширює коло досліджуваних індоєвропейських мов: у зв'язку з розшифруванням авестійської мови він замінює новоперську мову її архаїчнішим різновидом мовою — Авести (зенд), для найчіткішого розмежування фактів германських мов виділяє готську мову і мову німецьку; поява литовських граматик дала йому змогу використати фактичні матеріали литовської мови; у другому томі першого видання (1835) додано матеріали старослов'янської мови, а в другому виданні — і мови вірменської; давньопрусській і албанській мовам він присвячує окремі статті; не залишає поза увагою і мов кельтських, тобто охоплює майже всі відомі в той час індоєвропейські мови. Більше того, він зараховував до індоєвропейських мов і мови" малайсько-полінезійські та мови південного Кавказу, які до індоєвропейської сім'ї мов не належали.

З другого боку, Ф. Бопп не обмежився лише аналізом дієвідмінювання споріднених індоєвропейських мов. Перший том його праці охоплював розділи — «Система письмен і звуків», «Про корені», «Утворення відмінків»; другий том — «Прикметники», «Числівники», «Займенники», «Займенникові прислівники», перша половина розділу «Дієслово»; третій том — «Дієслово» (закінчення), «Словотвір». Фонетику Ф. Бопп в окремий розділ порівняльного вивчення індоєвропейських мов іще не виділяв, фізичні та механічні закони, про які він згадує і під якими розуміє звукові закони і співвідношення голосних та приголосних звуків, спеціальної уваги його не привертають, як не приваблюють його і проблеми вживання граматичних форм та проблеми будови речення. Об'єкт його наукових інтересів — це майже виключно морфологія, а в межах морфології — словозміна (деклінація та кон'югація). Основне завдання дослідження морфології — відтворення первинного значення складових елементів флективного слова, відшукання їх першоджерел, висвітлення походження індоєвропейських флективних форм. jj# В аналізі граматичних форм Ф. Бопп виходить із традиційної формули формальнологічної граматики: суб'єкт, зв'язка, предикат. На його думку, не тільки речення, а й дієслівна форма має тричленну будову і відповідає основним елементам логічного судження; у будь-якій дієслівній формі він убачав результат поєднання предикативного елемента з речовим значенням із тією чи іншою формою допоміжного дієслова (зв'язки) «бути». Дієсловом у вузькому розумінні цього слова він вважав лише зв'язку — лат. esse (санскритський дієслівний корінь as-). Так, наприклад, у сигматичних аористних формах санскр. adiks-cam (adiksam), грецьк. єбєіхаа (Ібєі^а) я показав, лат. dicsi (dixi) я сказав та ін. суфікс -s- становить собою, на його думку, допоміжне дієслово «бути» (санскр. as- лат. es-), що втратило самостійне значення і приєдналося до предикативного елемента —дієслівного кореня dik-(грецьк. бвіх) показувати.

На думку Ф. Бонна, всі слова в найдавніші часи можуть бути зведені до односкладових дієслівних коренів і коренів займенникових. Від дієслівних коренів, таких, як as- бути, tan- розтягати, утворилися дієслова та імена; від займенникових коренів, таких, як ta, та — займенники, прийменники, сполучники, частки. До утворених у такий спосіб слів додавалися вже закінчення (флексії), що за своїм походженням є самостійними словами (здебільшого займенники). Так, особові закінчення дієслів, напр., санскр. asmi, грецьк. eifxi (^-eajii), лит. esmi, старосл. ієсмь мають у своєму складі дієслівний корінь as-, es- і форму займенника першої особи однини; давні форми іменників типу санскр. sunus, лит. medus, лат. hostis називного відмінка однини складалися з кореня (основи) і видозміненого вказівного займенника sa цей; у формі латинського імперфекта (leg-e-bam я читав) суфікс -Ьа- утворився з форми суплетивного дієслова esse (корінь bhu-, nop. старослов. ВТЯТИ).

Ф. Бопп висловив припущення, що не тільки дієслово «бути», а й інші допоміжні дієслова могли брати участь в утворенні дієслівних форм. Пор., наприклад, спосіб утворення латинської форми майбутнього часу типу cantabo — співатиму і cantarehabeo; nop. ще сербохорватське— Йу носити, болгарське — ще нося,укр.— носитиму та ін.

Так Ф. Бопп приходить до висновку, що індоєвропейські мови, виникли шляхом аглютинації, тобто шляхом склеювання, поєднання рівних елементів для творення граматичних форм слів. Та не все в теорії аглютинації є науково обгрунтованим, переконливим, хоч і те менш обгрунтованою була трохи загадково сформульована теза Ф. Шлегеля про внутрішні зміни кореня як єдине джерело походження флексії або ж думка Карла Фердінанда Беккера — автора праці «OrganismusderSprache» («Організм мови», 1827) про те, нібито не флексії утворилися із службових слів, а, навпаки, службові слова (і, передусім, займенники) виділилися із складу колись єдиного, неподільного слова.

Історична заслуга Ф Боппа полягала не в розв'язанні того завдання, яке він сам вважав основною метою своєї наукової діяльності, а в тому, що він на величезному фактичному матеріалі з граматичної будови всіх груп індоєвропейських мов довів їхню цілісну єдність, спорідненість, спільність походження, що шляхом порівняння можна виділити, встановити генетично спільні елементи граматичної будови індоєвропейських мов, що метод порівняння споріднених мов між собою дозволяє факти, явища однієї мови пояснювати з допомогою фактів, явищ іншої мови і відкриває, отже, нові обрії, перспективи їх наукового вивчення.

Констатувавши, що саме Ф. Бопп створив порівняльну граматику індоєвропейських мов, Антуан Мейє зауважував: «Після Боппа залишалося суворо простежити розвиток кожної мови, побуду ваги історичну фонетику, теорію вживання форм і теорію речення, встановити строгі закони і особливо усунути умоглядні висновки про походження форм, у чому Бопп є прихильником старих ідей і аж ніяк не основоположником нового вчення» г .

Можна заперечувати, спростовувати, відкидати окремі думки Ф. Боппа. Можна виявляти, відзначати неточність і застарілість фактичного матеріалу в його працях. Але слід і пам'ятати чудову оцінку наукової діяльності Ф. Боппа,яку дав їй у своїх лекціях із порівняльного мовознавства 1883 і 1901 pp. Пилип Фортунатов: «Успіхи, зроблені наукою після Боппа у порівняльному дослідженні індоєвропейських мов, такі, що лінгвістичні праці самого Боппа становлять у наш час головним чином історичний інтерес, а цей інтерес, це значення вони назавжди зберігають, бо на їх основі створювалися всі роботи з порівняльного вивчення індоєвропейських мов» .

14. Расмус Раск. (RasmusRask, 1787—1832). Уже в передмові до першої своєї друкованої праці 1811 р. «Підручник з ісландської або давньопівнічної мови» Р. Раск, відкидаючй формальнологічиу граматику і визначаючи нові завдання граматичних досліджень, вважав, що завдання граматики — не давати вказівки, як потрібно утворювати слова, а описувати, як слова утворюються і змінюються.

У 1814 році Р. Раск пише, а в 1818 р. публікує датською мовою свою основну працю «Undersogelse отdetgamleNordiskeellerIsland-skeSprogsOprindelse» («Дослідження в галузі давньопівнічної мови, або походження ісландської мови», Копенгаген, 1818); друга її частина була перекладена (не зовсім точно і вправно) німецькою мовою і опублікована в «Порівняльних таблицях основних європейських мов» І.'Фатера під заголовком «Про фракійський клас мов» («Uberdiethra-kischeSprachklasse», Halle, 1822). На самому початку цієї праці P. Раск вказує на виключне значення мови для історії, походження кожного народу, її надзвичайну стійкість. «Релігійні вірування, звичаї і традиції народів, їхні громадські інститути в давні часи — все те; що ми знаємо про них,— у кращому разі можуть дати нам лише натяк на споріднені відношення і походження цих народів... Але кожний засіб пізнання походження народів та споріднених зв'язків їх у сивій давнині, коли історія покидає нас, не є таким, як мова. Протягом одного людського покоління народ може змінити свої вірування, традиції, встановлені звичаї, закони та інститути, може піднятися до певного ступеня освіченості або повернутися до грубості та неуцтва, але мова за всіх цих змін продовжує зберігатися, якщо не в своєму первісному вигляді, то в усякому разі в такому стані, який дозволяє узнавати її протягом цілих тисячоліть» .

Складається мова з двох частин, сторін: окремі слова, матерія мови (лексика), без якої мова взагалі не існує, і різноманітні форми і зв'язки, зміни цих форм і способи зв'язку, або лад мови (граматика), без яких народ не може говорити, то й сама мова не може бути створена. І щоб правильно судити про спорідненість, давність тощо порівнюв-ваних між собою мов, потрібно зважати на обидві сторони мови і особливо не забувати про граматику, бо ж досвід показує, що лексичні відповідності найбільшою мірою ненадійні: при зносинах народів між собою неймовірно велике число слів переходить з однієї мови в іншу, незалежно від характеру походження і типів цих мов. Граматичні ж відповідності є далеко надійнішими ознаками спорідненості або спільності походження, бо ж відомо, що мова, яка змішується з іншою, надзвичайно рідко або, вірніше, ніколи не засвоює форм відмінювання і дієвідмінювання іншої мови, а, навпаки, швидше втрачає свої власні. Англійська мова не запозичила форм відмінювання і дієвідмінювання із скандінавської чи французької, а, навпаки, втратила чимало давніх англосаксонських флексій. Так само ні датська мова не засвоїла німецьких закінчень, ні іспанська — готських чи арабських.

Та для визначення спорідненості мов досить вагомими можуть бути не тільки форми відмінювання й дієвідмінювання, а й свідчення лексики, якщо вона розглядається розчленовано: «Мова, якою б змішаною вона не була, належить разом з іншими до однієї групи мов, коли найістотніші, матеріальні, необхідні та первинні слова, що становлять основу мови, є у них спільними» коли щонайперші і найнеобхідніші слова, які позначають елементарні предмети думки, є у них ідентичними.

Окреслюючи цей спільний для споріднених мов основний лексичний фонд, Р. Раск звертає увагу і на те, що слова цього фонду надзвичайно стійкі, що, скажімо, займенники і числівники при змішуванні з іншими неоднорідними мовами зникають найостаннішими, і на те, як слова можуть змінювати своє значення, зупинився на збереженні у латинській мові слова hostis із первісним значенням «чужинець, ворог» і зміні цього значення в російському «гость», польському gosdі т. д., і на характеристиці розрізнювальних ознак слів споконвічних (успадкованих) і запозичених, і на потребі при морфологічному членуванні слів і порівнюванні їх між собою не розкладати самий корінь і не порушувати його.

Залучення словникових свідчень для доведення спорідненості мов приводить Р. Раска до формулювання одного з найважливіших понять порівняльного мовознавства, або компаративістики,— до поняття регулярних звукових відповідностей, до потреби встановлення букве-них переходів, тобто закономірних звукових відповідностей в одно-кореневих словах і формах споріднених мов. Коли у двох мовах є відповідності саме в словах такого роду і в такій кількості, що можуть бути виведені правила буквених (-звукових) переходів з однієї мови в іншу, тоді між цими мовами є близькі споріднені зв'язки; особливо коли епос тер і гаються відповідності у формах і будові мови.

Такими є, наприклад, відповідності у грецьких та латинських словах типу': грецьк. [іетєр — лат. materмати, грецьк. фГ]уод — лат. fagusбук та ін. Таким же є і вперше встановлений Р. Раском закон пересування приголосних у германських мовах типу р, t, k—f, р, h (лат. pater — давньоісл. fadirотець, лат. tu — давньоісл. puти, лат. cornu — давньоісл. hornріг), d, g — t, k (лат. duo — давньоісл. tveir, лат. genu — давньоісл. kneколіно), bh, dh, gh —b, d, g (грецьк. фєрсо — давньоісл. beraнесу, грецьк. діра — давньоісл. dyrrдвері, грецьк. ХоХг] — давньоісл. gallжовч).

Такі факти, явища, міркування, порівняння вели Р. Раска до потреби доведення співвідношення між різними мовами, спорідненості та ступеня спорідненості мов, їх джерел.

\. Розв'язуючи цю проблему, Р. Раск послідовно порівнює ісландську мову з грендландською, баскською, фінською, лапландською і кельтською- мовами і доходить висновку, що всі мови (крім кельтських, які він пізніше приєднав до індоєвропейських) не споріднені з ісландською і жодна з них не може бути джерелом ні для ісландської, ні для скандінавських та германських мов взагалі.

Аналіз же споріднених з ісландською інших мов Р. Раск будує за ступенем їхньої спорідненості. Поставивши ісландську мову в центрі досліджуваних мов, він зіставляє її спочатку з норвезькою,* далі ці дві мови з шведською і датською, далі всі ці скандінавські мови з іншими германськими мовами, далі — германські мови з литовською і слов'янською і, нарешті, германські, балтійські та слов'янські мови — з мовами грецькою та латинською.

Аналізуючи взаємозв'язки між литовською і слов'янською мовами, Р. Раск уперше правильно визначає балтійські мови як окрему, самостійну галузь індоєвропейських мов, вказує на істотні відповідності між слов'янськими, балтійськими та германськими мовами, які можна пояснити тільки тим, що всі ці мови походять із єдиного спільного джерела.

Таким джерелом, на думку Р. Раска, є «давньофракійська» мова, власне, не мова стародавньої Фракії, а невідома, вимерла мова доісторичних часів південно-східної Європи. Оскільки ж латинська і особливо грецька мови є найдавнішими і єдиними-спадкоємцями «давньофракійської» мови, то саме вони й повинні розглядатися як джерело всіх германських, балтійських та слов'янських мов.

На жаль, Р. Раск надто вже рішуче ототожнював «давньофракій-ську» мову з відомою з античних пам'яток давньогрецькою мовою і в такому вигляді й розглядав її як центр системи європейських мов. Що ж до мов азіатських, таких, як індійські та іранські, то вони, на думку Р. Раска, якщо і споріднені з ісландською мовою, то спорідненість ця дуже далека і йде через мови «фракійські», тобто грецьку і латинську.

Можна, звичайно, пожалкувати, що Р. Раск, навіть побувавши під час мандрівки 1816—1823 pp. по Азії і в Індії, до об'єкту своїх досліджень не залучив санскритської мови, але своїми розвідками він фактично довів, що порівняльно-історичні студії можуть будуватися на матеріалі й окремих груп європейських мов, а пізніші мовознавчі пошуки показали, що деякими своїми рисами давньогрецька мова є навіть архаїчпіша від санскриту.

15. Якоб Грімм (JacobGrimm, 1785—1863). Якоб Грімм та його брат Вільгельм Грімм (1786—1859) відомі всім як збирачі та видавці фольклору. Казки братів Грімм користуються великою популярністю у багатьох народів світу. Проте Я. Грімм відомий також і як автор чотиритомної праці «DeutscheGrammatik» — «Німецька граматика» (1819—1837) та праці «GeschichtederdeutschenSprache» («Історія німецької мови», 1848, 2-ге вид. 1853, 3-тє посмертне вид. 1867). Я. Грімм розпочав і укладання академічного словника німецької мови з наміром охопити, зареєструвати словниковий запас німецької мови від Мартіна Лютера до Йоганна Гете. Перший том цього словника вийшов 1854p., останній — 1860 року.

За словами Я. Грімма, «з усіх людських винаходів, які люди старанно зберігали і які за традицією передавали один одному,які вони створили відповідно до закладеної в них природи, мова, як здається, є найвеличнішим, найблагороднішим і найневід'ємнішим надбанням. Виникнувши безпосередньо із людського мислення, пристосовуючися до нього, крокуючи поряд із ним, мова стала спільним надбанням і спадщиною всіх людей, без якої вони не можуть обійтися, як не можуть обійтися без повітря, і на яке всі вони мають однакове право...» .

«Наша мова — це також наша історія» і щоб її відтворити, потрібно відмовитися від загальнологічниХ схем, які заважають спостереженню— душі дослідження, потрібно відмовитися від традиції розгляду живих мов з позицій і через призму грецької та латинської мов, потрібно взяти собі за зразок порівняльну ботаніку та анатомію і старанно вивчати будь-який діалект, бодай навіть найнезначніший і зневажуваний, бо ж у ньому є свої переваги перед великими і найбільш шанованими діалектами та мовами. Тим-то й «Німецька граматика» Я. Грімма, перший том якої вийшов 1819 p., а потім у цілком переробленому виданні 1822 p.,— це перший опис цілої групи діалектів (германських), починаючи від найдавніших засвідчених пам'ятками форм, опис, що став правити за зразок для всіх наступних розвідок про інші діалекти, які були засвідчені стародавніми пам'ятками. І що особливо характерно, що до кожного із спостережуваних явищ, до кожної, навіть найдрібнішої рисочки досліджуваних германських діалектів Я. Грімм ставиться з якоюсь особливою, своєрідною шанобливістю. І, може, саме ця закоханість у досліджуваний матеріал і дозволила романтикові Я. Грімму так грунтовно заглиблюватися в аналіз внутрішньої будови мови.

Іще Р. Раск 1814 р. формулює поняття регулярних звукових відповідностей, зокрема явищ «пересування приголосних» у германських мовах. Датський мовознавець Яків Хорнеман Бредсдорф (1790—1841) у розвідці датською мовою 1821 p. «От aarsagernetilsprogenesforandringer» («Про причини звукових змін»), чітко розрізняючи букви та звуки і звертаючи увагу й на явища аналогії, також описує стисло перше германське пересування приголосних. Незалежно від Р. Раска і Я. Бредсдорфа Я. Грімм у виданні першого тому своєї «Німецької граматики» 1822 р. також розповідає про виявлене ним «пересування звуків» (Lautverschiebung), що одержало пізніше назву «закону Грімма».

Сутність цього закону, який справедливіше було б назвати «законом Рсска — Грімма», хоч останній чіткіше і на більшій кількості прикладів розкрив його, полягає в тому, що система проривних приголосних всіх германських мов пересунулась на один ступінь, а саме: а) індоєвропейським глухим проривним р, t, k у германських мовах відповідають глухі щілинні f, р, h лат. pellis (міх) — гот. fill (шкіра), грецьк. treis — гот. preis (три), грецьк. kyon род. kynos (собака) — гот. hunds нім. Hund (собака); б) індоєвропейським дзвінким придиховим bh, dh, gh у германських мовах відповідають дзвінкі проривні придихові: санскр. bhratra — гот. bropar (брат), санскр. madhyas (середній) — гот. midjis (межа); в) індоєвропейським дзвінким проривним b, d, g у германських мовах відповідають глухі проривні р, t,k: грецьк. baite (плаття пастуха) — гот. paida (одяг), лат. duo — гот. twai (два),лат. ager (поле) — гот. akrs (акр).

Цей закон встановлює відповідності між германськими та іншими індоєвропейськими мовами.

Р. Раск та Я. Грімм встановили і друге пересування приголосних, що пов'язане з виявленням фонетичних відмінностей між верхньонімецькими і нижньонімецькими діалектами, між німецькою мовою та іншими германськими мовами: нім. Tag (день) — гот. daga, англ. day, швед, dag; нім. Wasser (вода)—гот. wato, англ. water, швед, wat-ten; нім. Zunge (язик) — гот. tuggo, англ. tongue, швед, tunga.

Фонетичні закони Раска—Грімма, обсяг, характер, хронологія яких будуть неодноразово ще уточнюватися, витлумачуватися, є першим прикладом і першим взірцем фонетични-х законів, на пізнанні яких великою мірою грунтується і сучасне мовознавство; вони були результатом тривалого і точного спостереження, старанного вивчення діалектів і виявлення своєрідних рис будови кожної мови.

У своїй праці «Історія німецької мови» серед багатьох проблем Я. Грімм, хоч і трохи прямолінійно, схематично, ставить питання про характер, ступінь спорідненості германських мов з іншими індоєвропейськими мовами. На його думку, германські мови найближче споріднені з литовською (балтійськими) і слов'янською (слов'янськими) мовами. Про це свідчить, наприклад, наявність двох форм відмінювання прикметників, близькість відмінкових флексій, спільність в утворенні деяких груп дієслів і типів словотворення, а також етимологічна тотожність коренів багатьох слів германських, балтійських і слов'янських мов. Спорідненість германських мов з латинською і грецькою мовами є, за Я. Гріммом, більш далекою. Ще дальшими є зв'язки германських мов з мовами кельтськими. Я. Грімм вважав, дцо прабатьківщиною індоєвропейців була Азія. Кельти та інші європейські народи відірвалися раніше від спільного племені, швидше видозмінили свої мови, а германці та їх східні балтійські та слов'янські сусіди через своє географічне положення більшою мірою зберегли і свої давні споріднені зв'язки.

Однією з незаперечних наукових заслуг Я. Грімма є і створення першої наукової періодизації історії німецької мови. В основу своєї періодизації Я. Грімм поклав історико-фонетичний принцип (характер вокалізму та консонантизму, різноманітні фонетичні зміни і пов'язані з ними морфологічні явища) і, виходячи з таких ознак, виділив три періоди: давньоверхньонімецький (althochdeutsch) — від появи перших пам'яток (VIII ст.) і до кінця XI ст.; середньоверхньонімецький період (mittelnochdeutsch) — з XII ст. і до середини XV ст.; ново-верхньонімецький період (neuhochdeutsch) — із середини XV ст. і донині. Проблема періодизації історії розвитку кожної мови одна з першочергових і найскладніших проблем і в сучасному мовознав- * стві. Тим-то спроба періодизації історії німецької мови Я> Грімма зберігає своє наукове значення до наших днів.ч

Я. Грімму здавалося, що санскритська, зендська, значною мірою латинська і грецька мови характеризуються багатою, привабливою, дивною завершеністю форми, у якій всі лексичні і граматичні складові частини гармонійно поєднуються між собою. В сучасних діалектах Індії, в перській, новогрецькій і романських мовах внутрішня сила і гнучкість флексії здебільшого втрачена, порушена, а частково з допомогою різних допоміжних засобів і відтворена. У мовах германських відбувається той же процес утрати колишньої повнішої досконалості форм, а заміна втраченого здійснюється тим же шляхом. «Якщо порівняти готську мову IV ст. із сучасною німецькою мовою, то там ми помітимо милозвучність і енергійність, а тут за рахунок їх утрати — у багато разів зрослу відпрацьованість мовлення. Всюди давня потужність мови виявляється зменшеною такою ж мірою, якою давні спроможності і засоби заміщені чимось новим., переваги чого також не можна недооцінювати» г . Так обережно і не в усьому чітко Я. Грімм оцінював поширену в першій половині XIX ст. думку, що ототожнювала редукцію флексії з руйнуванням мови взагалі, багатство і різноманітність флексій — з багатством і ступенем розвитку мови.

J6. Олександр Востоков (1781—1864). Іще 1802 р. О. Востоков починає працювати над укладанням етимологічного словника старослов'янської мови. У 1809 р. у своєму «Изложении об зтимологиче-ском словаре» бій повідомляє, що працює над етимологічним порівняльним словником, або глосарієм, словено-російської та інших єди-нокореневих з нею мов індоєвропейських, тобто не тільки польської, богемської та інших словенських діалектів, але й німецької, грецької, цельтської з їх діалектами, щоб показати різні ступені спорідненості між усіма мовами і поступове походження та перехід слів з однієї мови в іншу. Варто відзначити, що в той же час О. Востоков чітко розрізнює слова «першокласні» і слова «другокласні». Першу групу складають слова, найнеобхідпіші в повсякденному мовному вжитку людей; вони дуже рідко запозичаються. До другої групи належать назви не всім взагалі країнам властиві, а такі, що переходять від одного народу до іншого; звідси навіть і очевидна схожість таких імен в різних мовах не становить ще доказу про єдиноплеменність народів або про спорідненість мов. Ці роздуми молодого О. Востокова про поділ слів на групи залежно від уживання і походження їх дуже нагадують міркування Р. Раска про успадковані та запозичені слова. Для ілюстрації ж спорідненості мов О. Востоков використовує слова типу око, сердце, день, ночь, солнце, вода, стою, лежу та под., порівнюючи їх з відповідними словами різних, стародавніх та нових, європейських мов.

Наведені факти незаперечно свідчать, що О. Востоков уже 1809 р. мав досить чіткі уявлення про спорідненість мов («походження їх від одного кореня») та про методи виявлення цієї спорідненості, що будував він свій етимологічний словник російської мови (який, на жаль, не був закінчений) вже на нових лінгвістичних засадах.

А втім, інтерес до лексикографії був у Востокова сталий: 1843 р. О. Востоков видає Остромирове євангеліє 1056—57pp., додаючи до нього граматичні пояснення і словник; бере активну участь "в укладанні «Словаря церковнославянского и русского язьїка», виданого Російською Академією 1847p.; редагує «Опьіт областного вели-корусского словаря» (1852) та додатки до нього (1858); 1858— 1861pp. виходить його двотомний «Словарь церковнославянского язьїка».

Багато часу і уваги приділив О. Востоков описові старовинних рукописних пам'яток. З його ім'ям пов'язані численні видання окремих пам'яток, а то й цілих збірок пам'яток. Старанно, сумлінно досліджуючи палеографічні особливості пам'яток, О. Востоков прагнув точно визначити їхню етнічну приналежність і хронологію. Його праця «Описапие русских и словенских рукописей Румянцевского музеума» (1842) або «Сборник памятников, находящихся вне России» (1827), як і «Грамматические обьяснения на три статьи Фрейзинген-ской рукописи» (1865), стали зразком для всіх наступних поколінь слов'янських палеографів.

В «Описі...» дослідник уже чітко розрізняє болгарські, сербські, російські («північно-руські») і українські («південно-руські») «ізводп», або редакції старовинних пам'яток.

Саме з такого методу вивчення стародавніх рукописів і виросла славнозвісна праця 1820 р. О. Востокова «Рассуждение о славянском язьіке, служащее введением к грамматике сего язьїка, составленной по древнейшим оного письменньїм памятникам», за яку його було обрано членом Російської Академії, а також членом кількох зарубіжних академій і наукових товариств. Патріарх слов'янської філології, Й. Добровський був такий вражений відкриттями О. Востокова, що хотів негайно припинити друкування своєї нової книги («InstitutioneslinguaeSlavicaedialectiveteris») і переробити її відповідно до положень праці О. Востокова.

І справді, у розвідці О. Востокова було чимало нових, цілком оригінальних спостережень і висновків із фонетики та морфології старослов'янської мови. Ось для прикладу деякі з них.

У стародавніх слов'янських пам'ятках вживалася колись літера ь. Іще в доповіді 1810 р. «Иосифа Добровского примечания на Шлейце-ровьі рассуждения о старославяиском (или церковнославянском) язьіке» О. Востоков писав, що цей знак напевно, був не корисним як в кінці слів, так і в середині; нащо ж бо було розумному Кирилові впроваджувати в славенську азбуку такий знак, якого не було в його взірці — грецькому алфавіті, коли б цього не вимагала вимова словенська?.. Відносно ж початкового вживання цієї літери вчений вважає, що літеру ь писали (принаймні, повинні були писати) тільки замість короткого голосного або, краще сказати, напівголосного..., який ледве чувся у вимові. У цій праці О. Востоков вже впевнено розповідає про редуковані голосні ь та ь, про занепад їх або ж заміну голосними о та е в певних позиціях у давньоруській мові, приблизно у XIII ст.,

У стародавніх слов'янських пам'ятках вживалися колись знаки ж та а, так звані юси. До появи праці О. Востокова ці знаки вважалися загадковими. Вивчаючи вживання цих знаків у пам'ятках старослов'янського письменства і залучаючи до порівняння інші слов'янські мови, О. Востоков прийшов до думки, що літери ж та А та двоголосні написання їх \Ж і ітл в кирилівській азбуці первісно мали звук польських з, щ, iqі що, отже, ці звуки, які збереглися нині тільки в польській мові та ще в мові люнебурзьких слов'ян, існували в тій старій словенській, на яку перекладена Біблія. Це своє твердження О. Востоков обґрунтовує докладним порівнянням багатьох слів старослов'янської мови зі словами польської мови та випадками змішування юсів у стародавніх лам'ятках із літерами для позначення нено-сових голосних. Пор., наприклад: старосл. ДяхБТз — польськ.d^b — рос. дуб, старосл. масо — польськ.miejso— рос. мясо. Встановлення

цієї фонетичної закономірності (вимовляння і¥ї як о> А як е і подальша деназалізація) відкривало шлях для широких зіставлень слов'янських мов з іншими індоєвропейськими мовами (nop. напр., старосл. п&сь — польс. g%s— рос. гусь — нім. Gans; старосл. пать—польськ. piejc рос. пять — грецьк. pente, санскр. репса) і пояснення багатьох явищ у межах слов'янських мов (nop., напр., форми типувьзАтн— вьзьмл, има— имєиє та ін.).

О. Востоков встановлює, що старослов'янська мова після задньо-язичних г, к, х не могла мати голосних переднього ряду, -а після ж, ш, ч, ц, щ не трапляються в ній голосні заднього ряду. Але згодом такий стан змінився: замість старих написань типу гьібель, кьісль, хьітрь починають писати гибель, кисль; хитрь. Так відкриваються перспективи для вивчення однієї з найважливіших рис усіх слов'янських мов — палаталізації задньоязичних приголосних г, к, х, установлення їх відносності абсолютної хронології.

На матеріалі старослов'янської та інших слов'янських мов О. Востоков показав, що являють собою і такі звукові відповідності, як-от доля звукосполучень tj, dj (nop. старосл. св-Ьшта, польск. Swieca, рос. свеча; старосл. мєжда, польськ. miedza, рос. межа), східнослов'янське повноголосся відповідно до своєрідних звукосполучень в інших слов'янських мовах (nop. старосл. градь, болг. град, польск. grod, чеськ. hrad— замок, кремль, рос. город; старосл. глава, болг. глава, серб, глава, польськ. gtowa, рос. голова), як витворилися повні прикметники з коротких унаслідок приєднання до них форм анафоричного займенника и, іє, м, як відбувся процес зникнення форм су-піна та іп.

У 1843 р. О. Востоков друкує «Грамматические правила словен-ского язьїка, извлеченньїе из Остромирова евангелия», а 1863 р. виходить у світ його «Грамматики церковно-словянского язьїка, изло-женная по древпейшим оного письменньїм памятникам». Авторитет О. Востокова як дослідника старослов'янської мови був настільки великим, що, наприклад, такий видатний дослідник слов'янських мов, як ФранцМіклошич (1813—1891)*із вдячністю прийняв зауваження О. Востокова на свою книгу «LautlehreundFormenlehrederAlt-slovenischenSprache» («Фонетика та морфологія старослов'янської мови»).

Чітко розмежовуючи мову старослов'янську і російську, О. Востоков встановлює для останньої три періоди її історичного розвитку: давній період (до кінця XIV ст.), середній період (до XVIII ст.) і новий період (з XVIII ст.). У своїй праці «Русская грамматики по начер-танию сокращенной грамматики поліїее изложенная» (1831) О. Востоков, відкинувши формально-логічну схему, докладно розглядає і зіставляє мовні форми різних стилів, використовує факти живої розмовної мови і порівнює їх з матеріалами споріднених мов. Його аналіз правил російського наголошування, опис прийменникових конструкцій, уживання типів двочленних речень зберігають свою наукову цінність і в наші дні.

Встановлюючи, обґрунтовуючи тезу про близьку спорідненість між собою слов'янських мов, О. Востоков дійшов висновку, що, чим глибше в старовину йдуть письмові пам'ятки різних слов'янських діалектів, тим більшу подібність вони мають. Він вважав, що міщ різними слов'янськими діалектами з найдавніших часів існували розбіжності, але спочатку ці розбіжності мали місце не в граматичних формах, а лише у вимові та вживанні окремих слів, і наука, зіставляючи свідчення пам'яток мертвих мов із фактами живих мов та діалектів, ре-конструюючи вихідні форми, не засвідчувані писаними пам'ятками, спроможна відтворювати далеке минуле споріднених між собою мов.

Роль О. Востокова в історії мовознавчої науки стисло і точно схарактеризував Ізмаїл Срезневський (1812—1880): «Ніким не випереджений, сам собою потрапивши на пряму дорогу в той час, коли і на заході Європи не чулося ще подиху нового історичного напряму філології і мовознавства, Востоков зробив ряд відкриттів, які повинні були змінити уявлення про слов'янську мову, що панувала доти. Цим поглядом на долю слов'янської мови, що збігся з наступними відкриттями західноєвропейських філологів, Востоков заклав міцну основу слов'янської філології як самостійної галузі філологічних досліджень: усі слов'янські філологи повинні були стати його послідовниками або залишитися в числі відсталих. Крок незабутній: його одного б вистачило, щоб поставити Востокова поряд з великими подвижниками науки» *.

17. Вільгельм Гумбольдт (WilhelmvonHumboldt, 1767—1835). Своєрідне місце в історії науки про мову посідає німецький мовознавець, літературознавець, філософ і державний діяч В. Гумбольдт. Із почуттям глибокої пошани говорив про нього Ф. Бопп; його учнями і послідовниками називали себе Август Потт, Гейман. Штейнталь, Георг Курціус, Август Шлейхер, Карл Фосслер і навіть такий учений, як Іван Бодуен де Куртене. На філософських та мовознавчих поглядах В. Гумбольдта прагнуть побудувати свої теорії мови такі сучасні мовознавці, як наприклад, Лео Вайсгербер. Проте, скажімо, І. В. Том-сен вважав, що «абстрактне і нереальне, іноді навіть містичне, у лінгвістичних працях Гумбольдта не дозволяє нам повністю оцінити значення його праць або навіть зрозуміти той вплив, який вони нібито мали на розвиток мовознавства *. А Мейе в рецензії на одну працю Л. Вайсгербера, різко критикуючи його за спробу повернути мовознавство назад до Гумбольдта, писав: «Цей філософ не зробив нічого для прогресу науки про мову, як, наприклад, творець індоєвропейської граматики і лінгвістики Бопп, і не створив школи, визначної цінними працями і численними учнями» .

Така оцінка значення наукової діяльності, наукової мовознавчої спадщини В. Гумбольдта надто вже неточна: по-перше, В. Гумбольдт, за влучною характеристикою Олександра Потебні, стоїть на межі двох напрямів науки: він «геніальний передвісник нової теорії, що не зовсім звільнився від пут старої» , тобто є вченим свого часу, своєї епохи, і, по-друге, В. Гумбольдт — палкий прихильник і захисник формованого порівняльно-історичного мовознавства, основоположник порівняльної граматики малайсько-полінезійських мов і основоположник нової галузі науки про мову — загального, теоретичного мовознавства.

Основною працею В. Гумбольдта є тритомний трактат «UeberdieKavi-SpracheaufderInselJava» («Про мову каві на острові Ява», 1836—1840), посмертно виданий його братом, знаменитим природознавцем Олександром Гумбольдтом. Особливо широкої популярності набув вступ до цього трактату «UeberdieVerschidenheitdesmensch-lichenSprachbauesundihrenEinflussaufdiegeistigeEntwickelungdesMenschengeschlechts» («Про різноманітність будови людської мови та її вплив на духовний розвиток людства»). З інших праць В. Гумбольдта слід назвати ще його доповідь у Берлінській Академії «Про порівняльне вивчення мов стосовно до різних епох їх розвитку» (1820), статтю про мову басків у додатках.до V тому «Мітрідата» І. Аделунга та І. Фатера (1821), роботи «Про виникнення граматичних форм та вплив їх па розвиток ідей» (1824), «Про буквенне письмо і його зв'язок із будовою мови» (1824), «Про двоїну» (1827), «Про зв'язок письма -з мовою» (1836) та ін.

Вивчення, розуміння, витлумачення мовознавчих поглядів, філософських роздумів В. Гумбольдта про мову ускладнюється кількома обставинами. В. Гумбольдт знав величезну кількість мов, починаючи відмови басків і кінчаючи мовами аборигенів Північної Америки і мовами малайсько-полінезійськими, підвалини порівняльної граматики яких подав він у другому томі своєї основної праці. Такий неймовірно багатющий фактичний матеріал забезпечував широчінь мовознавчої проблематики, лінгвістичних поглядів В. Гумбольдта, ґрунтовність, точність, проникливість його спостережень та висновків. Філософські ж переконання В. Гумбольдта формувалися під впливом Іммануїла

Канта (1724—1803), Георга Гегеля (1770—1831), Йоганна Гердера (1744—1803), частково Фрідріха Шелліига (1775—1854) та Йоганна Фіхте (1762—1814). Лінгвістичні концепції В. Гумбольдта складалися під впливом основних положень класичної німецької філософії, що добре з'ясував російський філософ-матеріаліст Н. Г. Чернишевський, коли він відзначав: «Треба одначе не забувати, що він (Гумбольдт.— /. /(.) хоч багато займався філософією і науками, близькими до неї, не мав сил виробити самостійну картину думок про ті дуже широкі питання, дослідженням яких спеціально займаються мислителі, називані філософами; він підкорявся впливові панівного тоді в Німеччині метафізичного напряму філософії... Він тільки поділяв захоплення тодішнього освіченого німецького суспільства фантастичними мудруваннями Канта, Фіхте, Шеллінга» х . Е. Кант визнавав об'єктивний світ речей в собі непізнаваним, примирюючи матеріалізм з агностицизмом.

Про непізнаваність явищ мови дуже часто відмічав В. Гумбольдт: «Нам не дано пізнати форму мови в усій її сукупності і цільності свого характеру...». Вчення Канта про суперечності (антиномії) чистого розуму позначилось на встановленні діалектичного розуміння мови. На розуміння Гумбольдтом діалектичного характеру мовних процесів виявився вплив філософії І. Фіхте, який в рамках суб'єктивного ідеалізму розвиває діалектичне сприймання процесу діяльності.

Філософія природи Ф. Шеллінга, його трансцендентальний ідеалізм спирався на тотожності духа і природи, що вплинула на погляди В. Гумбольдта на тотожність духа народу і його мови: «мова народу є його дух, а дух народу є його мова...» .

Вчення Г. Гегеля про мову, про два періоди у розвитку мови мали великий вплив на Гумбольдта . В. Гумбольдт услід за І. Герценом цікавився питанням походження і генеалогії мови, порівняльного вивчення мов, їх класифікації та ролі мови у розвитку духа народу . Звідси — надзвичайна суперечливість наукової творчості В. Гумбольдта, його непослідовність у витлумаченні мовних явищ, його прагнення будь що увібгати призбирані й систематизовані мовні факти в прокру-стове ложе ідеалістичних схем, пояснювати мовні факти в термінах і на основі ідеалістичної філософії. А з другого боку, свої мовознавчі спостереження й висновки В. Гумбольдт послідовно протиставляє панівним па той час умоспоглядальним, схоластичним, механістичним поглядам па мову як па дар божий або навмисний витвір людського розуму, як на механічну суму знаків — заступників понять, як на втілення формальнологічних схем, як на мертві, непорушні норми, закріплені в писемних пам'ятках (див. 8). Звідси — висвітлення складних мовознавчих проблем у формі діалектичних антиномій, протиставлень, що мають характеризувати і сутність самої мови, її природу, будову, функціонування, вживання, становлення й розвиток, хоч деякі з цих протиставлень чітко й не окреслені, а то й затемнені складним способом викладу, а в поодиноких випадках не позбавлені й елементів містичності.

Основною, нейтральною мокоянянчокг проблемою, яку вперше поставив і над розв'язанням якої все своє свідоме життя працював В. Гумбольдт, є проблема співвідношення мови як форми людської діяльності установлення причин та джерел мов та їхнього впливу на хід розумового проблему, В. ГумбольдтП формулює свої положення про мову як творчу діяльність, про розмежування понять мови і мовлення, загальнонародний характер мови, и ттТіий характер,будови мови, її цілісність, завершеність,2прр, нерозривний зв'язок мови і мислення. форми, досконалість", становлення й розвиток, про завдання і методи мовознавства.

В. Гумбольдт розглядає мову не як щось застигле, нерухоме, створене раз і назавжди, не як «мертвий продукт», а як безперервний творчий процес. За своєю суттю мова, на думку В. Гумбольдта, є щось постійне і разом з тим у кожний певний момент і мінливе. І навіть фіксація її з допомогою письма являє далеко не досконалий, скам'янілий, мумієвидиий стан, що передбачає відтворення його в живому мовленні. «Мова є,— говорить В. Гумбольдт,— не продукт діяльності (ergon), а діяльність (energia). її справжнє визначення тому може бути тільки генетичним. Мова являє собою безперервну діяльність духу, що прагне перетворити звук у вираження думки»

В. Гумбольдт свідомий того, що це визначення не мови, а мовлення, бо «під мовою слід розуміти тільки всю сукупність актів мовленнєвої діяльності», бо ж «мова як сукупність її продуктів відрізняється від окремих актів мовленнєвої діяльності» . Так уперше в мовознавстві було започатковано розмежування понять мови і мовлення. В. Гумбольдт не надавав цьому протиставленню такого значення, як пізніше, скажімо, Фердінанд де Соссюр, але, розмежовуючи ці поняття, він указував і на те, що мову не можна уявляти собі у вигляді обчислюваної сукупності, що мова складається не тільки з фактів, із скам'янілого в письмі мовлення, із словника, граматики, із уже сформованих елементів, що заховують у собі живий зародок нескінченних формацій, а й з методів, способів, за допомогою яких здійснюється безперервний процес розвитку. Виходить, що мова — такою ж мірою діяльність, як і викінчене утворення.

Мова виникає з притаманної людині здатності і потреби говорити. Говорять не лише окремі особи. Акт мовленнєвої діяльності за своїм характером є окремим, індивідуальним. То, може, й мову як сукупність мовленнєвої діяльності слід розглядати як явище індивідуальне? То, може, й реальне буття мова має лише в мовленні окремого індивіда? Питання про індивідуальне та соціальне у мові привертало увагу і мислителів XVII—XVIII ст.

В. Гумбольдт не тільки не заперечує, а й всіляко підкреслює визначну роль особи, індивіда у творенні й розвиткові мови. Та з не меншою категоричністю він підкреслює, що мова не є довільним витвором окремої людини, а належить завжди цілому народові, що у формуванні мови бере участь увесь народ, що мова завжди розвивається тільки в суспільстві. Аналізуючи взаємозв'язки окремої особи, народу і мови, В. Гумбольдт наголошує на тому, що мова підноситься над окремими індивідами, що в кожну хвилину мова- належить і тому, хто говорить, і тому, хто розуміє, бо ж обидва вони є представниками народу, що людина розуміє себе остільки, оскільки її слова зрозумілі іншим, що пізніші покоління успадковують мову від поколінь минулих, що народ виражає у мові думки і почуття. Мова за своєю будовою тотожна для всіх людей: у ній так чудесно поєднується індивідуальне і загальне, що однаково правильно сказати: «Увесь рід людський говорить однією мовою, і кожна людина має свою мову» *.

Мова тільки на перший погляд здається хаотичним нагромадженням звуків, форм, правил і т. п. Нас >авді ж, і в цілому, і у своїх складових частинах мова становить струнку систему взаємопов'язаних і взаємозалежних елементів. В. Гумбольдт спеціально наголошує на тому, що навіть на первинних етапах свого існування мова — цілісне і викінчене утворення. Для того, щоб людина могла зрозуміти хоча б одне-однісіньке слово, не просто як душевне спонукання, а як членороздільний звук, що позначає поняття, вся мова і в усіх своїх зв'язках повинна бути закладена в ньому. У мові нема нічого одиничного, кожний її окремий елемент виявляє себе лише як частина цілого. Одним із завдань наукового вивчення мови є, за В. Гумбольдтом, збагнути первинний зв'язок явищ і пізнати мову як внутрішньо взаємопов'язаний організм, що сприяє правильній оцінці і кожного явища окремо. І, може, більш намацуючи, аніж чітко окреслюючи виявлювані структурні особливості мови, В. Гумбольдт підсумовує свої спостереження, роздуми над системним характером будови мови так образно висловлюючись, що мову можна порівняти з широкою тканиною, у якій кожна нитка більш або менш помітно переплетена з усіма іншими. Користуючися мовою у будь-якому відношенні, людина торкається тільки однієї частини цієї великої тканини, але завжди поводиться при цьому так, нібито в ту ж хвилину вона має перед очима все, з чим частина ця перебуває в неминучому зв'язку і внутрішній гармонії.

Мова для В. Гумбольдта — це насамперед творче знаряддя, творчий орган вираження мислення, формування думки. Інтелектуальна діяльність і мова утворюють нерозривну єдність. Без мови мислення не може стати ясним, уявлення не може стати поняттям. Іще не витворене цілком поняття оформляється і закріплюється в слові. Слово — відображення образу предмета, створеного в душі мовця. Слово, власне, не містить готового поняття, воно лише підказує спосіб утворення прнять властивими йому засобами. Тільки звук дозволяє думці виявитись у мовленні, стати приступною для чуттєвого сприймання. Будучи вираженими, думки із суб'єктивних, якими вони були до початку мовлення, стають об'єктивними елементами і вже такими повертаються в мозок людини, де використовуються для творення нових думок. Людина може досягнути світорозуміння лише в тому випадку, коли вона володіє ясністю і визначеністю думки шляхом сумісного мислення з іншими. Це досягається через втілення думки в звукову форму, через об'єктивацію думки. «Мова — це постійно повторювані зусилля духу, спрямовані на те, щоб зробити артикульований звук засобом вираження думки» х .

Підкреслюючи нерозривну єдність мови і мислення, В. Гумбольдт указує водночас й на те, що дух людини постійно прагне звільнитися від пут мови, яка обмежує, сковує внутрішні відчуття людини, загрожує навіть задушити їх своєю природою. Маючи взагалі символічний характер, мова має відповідати мисленню своєю будовою, інакше вона недосконало буде відбивати те, з чим безпосередньо пов'язана. Сукупність словникового складу мови відтворює обсяг її світу, граматична будова мови дає уявлення про організм мислення. Мова має супроводжувати думку, надавати думці можливість у безперервній послідовності переходити у мові від одного елемента до іншого і знаходити знаки для всього, у чому вона має потребу для свого зв'язку. Але мислення, як і поняття, не може звільнитися від слова, як людина не може перемінити обличчя. І ця суперечність, ця боротьба між думкою і словом веде до витончених утворень, до збагачення мови «розумовим змістом».

В. Гумбольдт уважає, що в розвиткові мови-є дві фази: творення і перетворення. Перша, коли звукотворча сила звука перебуває на піднесенні і в живій діяльності; друга, коли повністю встановилася хоча б зовнішня мовна форма і настає удавана зупинка, за якою відбувається неприхований спад цієї творчої чуттєвої сили. Але у фазі спаду в мові можуть виникати нові життєві принципи і здійснюватися вдалі перетворення.

У мові, на думку В. Гумбольдта, фіксується певний світогляд, що відбиває духовні якості її носія. Зумовлюється це тим, що вся мова перебуває між людиною і природою, яка впливає на неї внутрішньо і зовнішньо. Людина оточує себе світом звуків, щоб сприйняти і засвоїти світ предметів... Тому що сприймання і діяльність людини залежать від її уявлень, то її відношення до предметів цілком визначається мовою. Мова описує навколо людини нібито чарівне коло, вийти з якого можна тільки вступивши в інше коло, тобто вивчивши іншу мову. Вивчення іноземної мови можна було б уподібнити тому придбанню нової точки зору в попередньому світорозумінні.

На цих теоретичних підвалинах будується вчення В. Гумбольдта про внутрішню форму мови («іппеге Sprachform»), що відображає особливості національного світорозуміння, і про внутрішню форму слова, у якій знаходить відображення своєрідностей зв'язків звукової форми з поняттям, характерне для кожної мови окремо. Поняття форми мови ширше від поняття граматичної форми слова, воно охоплює і звукові форми мови (оформленість звука визначається його членороздільністю), і граматичні форми (закономірності як словопоєднання, так і словотвору), і етимологічні форми (оформлення коренеслів). Усі ці зовнішні форми визначаються внутрішньою формою — принципами, аспектами оформлення світу думок за допомогою мови та зображувальними елементами мовлення.

Формі протиставлено матеріальний зміст мови; але щоб знайти зміст мовної форми, потрібно вийти за межі мови. Зміст мови — це, з одного боку, звук взагалі, а з другого, — сукупність вражень і мимовільних рухів духу, що передують утворенню понять на базі мови. У мові не може бути безформної матерії, форма ж мови — це синтез у духовній єдності окремих мовних елементів, розглядуваних у противагу їй як матеріальний зміст. Так В. Гумбольдт приходить до висновку про єдність форми і змісту в мові, про змістовність форми і оформленість змісту. Досліджуючи ж різноманітність мовних форм, він створює, ідучи за Августом Шлегелем, так звану морфологічну класифікацію мов — поділ усіх мов на інкорпоруючі (напр., мови америкац-ських індіанців), ізолюючі (напр., китайська мова), аглютинативні (напр., мови тюркські) і флективні (індоєвропейські мови).

Аналізуючи будову слова і речення в різних мовах, В. Гумбольдт прагне пов'язати цю класифікацію мов з визначенням досконалості та ступеня їх розвитку. Поділяючи всі мови на мови суворо правильної форми й такі, що відступають від суворої правильності, він суворо правильними мовами вважав лише мови флективні, індоєвропейські, санскритську. Саме у цих мовах, на його думку, найповніше здійснюється синтез зовнішньої і внутрішньої форм, саме вони діють на дух всебічно і гармонійно, саме в цих мовах флексій (зовнішня і внутрішня), щільне злиття кореня та суфіксів, а також наголос забезпечують єдність будови слова і розпізнавання слів як тих чи інших членів речення. Інші ж мови не можна визнати особливо придатними для формування думки, бо ж у них або послаблена єдність слова, або стиснена свобода поєднання слів для вираження думки, або ж наявні обидві ці вади.

Так В. Гумбольдт приходить до поділу мов на досконалі і недосконалі, до помилкового висновку, ніби інкорпоруючі, ізолюючі та аглютинативні мови у порівнянні з мовами флективними є первіісніші і менш досконалі. І хоч він неодноразово й підкреслював часткові переваги неіндоєвропейських мов, його тези про те, що з кожної мови можна робити висновки про народний характер і що окремі морфологічні типи мов становлять собою різні ступені їх утворення, неминуче вели до неправильних тверджень про нерівноцінність різних мов та про нерівноцінність розумового розвитку народів — носіїв відповідних мов. Тим-то цілком обгрунтованою є різка і справедлива критика цих поглядів В. Гумбольдта у розвідках М. Г. Чернишевського, який відзначав, що немає нічого необачнішого, ніж судити про характер мислення народу, виходячи з будови слів та речень відповідної мови (Полн. собр. соч., т. 10, с. 831 і далі). Більше того, М. Чернишевський вважав навіть саме протиставлення досконалих і недосконалих мов науково неправомірним.

Ця, як і інші вади лінгвістичних поглядів В. Гумбольдта, має своїм джерелом найістотнішу, провідну хибу — ідеалістичну основу його філософських поглядів на мову. В. Гумбольдт невірно визначає взаємовідношення мови, свідомості і буття. Свідомість для В. Гумбольдта — це особливе начало, що існує незалежно від об'єктивної дійсності і розвивається за своїми власними законами. Правильно визначивши одну з найсуттєвіших рис мови як знаряддя думки, він не бачив разом із тим, що мова, як і свідомість, є відображенням об'єктивної дійсності. У мові він вбачав посередника між чуттєво сприйманою об'єктивною дійсністю і людиною.

Із цієї першої гносеологічної помилки випливає друга: закони розвитку мови визначаються не своєрідністю природи, будови, функціонування, вживання мови, не суспільними умовами її формування й розвитку, а споконвічною і постійною діяльністю народного духу, що виступає у процесах пізнання, у прогресі мови як незрозуміла і навіть містична сила. В. Гумбольдт раз у раз апелює прямо або посередньо до «духу народу», вводить його у визначення всіх найважливіших мовознавчих понять, пояснює його діяльністю і виформування різноманітних мов, і своєрідності психічного складу, науки, культури, мистецтва народів.

Уже в філософії Й. Гердера досить виразно прозвучала думка про те, що мова тісно пов'язана з іншими формами вияву духовного життя колективу. В. Гумбольдт пішов далі. За його словами, «Мова є ніби зовнішній вияв духу народу; мова народу є 'його дух і дух народу є його мова — важко уявити собі щось більш тотожне. Як вони зливаються в єдине і неприступне нашому розумінню джерело, лишається для нас незбагненним....ми повинні вбачати в духовній силі народу реальний визначальний принцип і справжню підставу відмінності мов, тому що тільки духовна сила народу є життєвим і самостійним явищем, а мова залежить від неї» . Визначивши в такий спосіб дух народу як причину відмінностей мов, В. Гумбольдт пов'язує з духом народу і розвиток мови. Мова, твердить він, є душа у всій її сукупності. Вона розвивається за законами духу. І яких би змін не зазнавала мова, за яких би конкретно історичних умов вона не змінювалася, її поступовий розвиток може здійснюватися лише в межах, що їх наперед визначила якась споконвічна сила — стабільний, незмінний, таємничий дух народу.

У своїй філософії мови В. Гумбольдт не зважив на тогочасні надбання матеріалістичної філософської думки, а одягнені в мовознавчі шати ідеалістичне вчення Г. Гегеля про абсолютну ідею, її саморозвиток і ідеалістична теза І. Канта про принципову непізнанність «речі в собі» призвели В. Гумбольдта до відмови від справжнього історизму, завели у безвихідь, стали на перешкоді до розкриття причин відмінностей у будові мов і висвітлення впливу цих відмінностей на хід розумового розвитку людства.

Звичайно, не можна не зважати і на стан розвитку тогочасної науки про мову. Нові обрії, нова проблематика і нові методи історичного досліджування мов тільки-но починали окреслюватися. Видатна роль у визначенні нових завдань формованого історичного мовознавства належала й В. Гумбольдтові. Для розв'язання тих завдань, які вперше поставив у мовознавстві В. Гумбольдт, потрібні були б точні, глибокі, вичерпні описи наявних мов у їхньому сучасному стані та в їхній історії, а такі описи мов тоді тільки-но створювалися. Саме тому В. Гумбольдт так багато уваги приділяє завданням та методам наукового вивчення мов. На погляд В. Гумбольдта, і мовознавство загальне, що, вивчаючи всі мови, прагне збагнути мову взагалі, і мовознавство порівняльне, що за своєю природою може бути тільки історичним, мають грунтуватися на результатах старанного вивчення окремих мов. За обставин, коли загальне мовознавство ще не досить глибоко дослідило окремі мови, порівняння багатьох може допомогти дуже мало. Наріччя навіть найвідсталіших народів надто благородний витвір природи, щоб його можна було розбити на шматки і відтворити за цими уламками. Мова — організм, її потрібно вивчати як індивідуальну, самобутню систему, виявляти її своєрідності, її розвиток, зв'язок із формуванням народного духу. Та вивчаючи й окрему мову, виходячи з точного знання однієї з небагатьох мов, потрібно встановлювати зв'язок різних мов доти, доки можна його простежити, і в кожній окремій мові точно перевірити, чи утворився він самостійно або ж у її граматичному і лексичному складі помітні сліди іншого впливу і якого саме. Порівняльне ж вивчення мов може дати позитивні наслідки у досліджуванні мов, розвиткові народів і утворенні людства тільки тоді, коли воно стане предметом самостійного студіювання, спрямованого на виконання своїх завдань і здійснення своєї мети. А щоб порівнювати між собою, скажімо, санскритську і семітську сім'ї мов, потрібно відшукати спільне джерело окремих своєрідностей, поєднати розрізнені частини в органічне ціле. Інакше кажучи, порівняльний метод має служити зіставленню мов за їх типологічною будовою для висвітлення єдиного процесу мовотворчості.

18. Інші мовознавчі дослідження першої половини XIX ст. Наукова діяльність основоположників порівняльно-історичного мовознавства мала величезне значення для всього наступного розвитку науки про мову. Найістотнішими надбаннями їх є: відмова від абстрактного теоретизування, від ототожнювання формальнологічних і мовних явищ, дбайливе використання наявного і постійне призбирування нового мовного, матеріалу, фактичне обгрунтування історичної спорідненості індоєвропейських мов, установлення історичної мінливості мов, витворення нового, порівняльно-історичного методу і широке впровадження його в практику лінгвістичного аналізу. Всі ці надбання, висновки, переконливо аргументовані на різноманітному мовному матеріалі, відкривали нові обрії мовознавчих досліджень, дозволяли у кожній окремій мові науково розмежувати факти генетичної тотожності від фактів запозичання, дозволяли відтворювати історію фонематичної системи, граматичної будови та словникового складу будь-якої індоєвропейської, мови і всіх індоєвропейських мов не тільки в хронологічних межах їх писаних пам'яток, а й у незадокументований період їх існування, відкриваючи можливість застосування порівняльно-історичного методу до вивчення історії будь-якої мови, будь-якої групи, сім'ї споріднених між собою мов, утверджували історич-*ний підхід як провідний принцип досліджування мов і —що найголовніше — дозволяли виявляти, встановлювати закономірності, закони формування й розвитку мов, удосконалювати методику лінгвістичних досліджень і створювати тим самим і мовознавство як самостійну і точну науку.

Про це красномовно свідчила вже наукова діяльність німецького вченого Августа Фрідріха Потта (1802—1887), його праця, присвячена вивченню проблем етимології та порівняльної фонетики індоєвропейських мов.— «EtymologischeForschungenaufdemGebietederindogermanischenSprachen, mitbesonderemBezugaufdieLautumwandlungimSanskrit, Griechischen, Lateinischen, Littau-schenundGothischen» («Етимологічні розвідки в галузі індогерманських мов, з особливим підкресленням переходу звуків у санскритській, грецькій, латинській, литовській і готській мовах», 2 томи, 1833— 1836; 2-ге вид.—6 томів, 1859—1876).

Грецькі, римські, середньовічні мовознавці та-філософи надто вже скомпрометували, знеславили етимологію. Г. Лейбніц, Р. Раск і О.Востоков її реабілітували. Але тільки А. Потт, виявивши неабияку ерудицію (і не тільки в індоєвропейських мовах) та винахідливість, спромігся наочно показати, що етимологія слова — це історія слова, відтворена на підставі стародавніх пам'яток однієї мови та свідчень споріднених мов. І якщо, наприклад, старосл. мати, род. матєрє, укр. мати, род. матері, лат. mater, гр. meter, санскр. matas, авест. mata, давньовірм. mair, нім. Mutter, >англ. mother, алб. motre (сестра), лит. mote (господиня) мають переважно одне й те саме значення і закономірні звукові відповідності, то їх можна розглядати як варіанти ар-хетипу, праформи, реконструйованої для всіх індоєвропейських мов форми у вигляді mater. А. Потт вважав, що в етимологічних пошуках потрібно розрізняти близькість мов, що грунтується на спільності походження мов, на кровній спорідненості в минулому їх носіїв, і близькість мов, що є наслідком засвоєння чужих мовних елементів, що в лабіринті етимології закономірні звукові відповідності є надійніші, ніж значення, часто схильні до несподіваних стрибків. За його словами, виклад фонетичних перетворень у германських мовах, зроблений Гріммом, має більшу цінність, аніж кілька філософій мови. Своєю працею А. Потт проклав шлях до справді наукових етимологічних студій. Йому ж належить і перша ґрунтовна розвідка про'циганів та їх мову —^«Die ZigeunerinEuropaundAsien», I—II (1844—1845).

Важливу роль у розгортанні порівняльно-історичних студій відіграла романська філологія. Романські мови давали наочний зразок того, як на грунті латинської мови виникали й розвивалися інші романські мови, історія яких простежувалася в хронологічних межах, приблизно 2500 років. Перше місце у створенні романської філології належить французькому вченому Франсуа Ренуару (1761 — 1836) — дослідникові французької і провансальської мов та літератур, авторові шеститомного словника провансальської мови (Париж, 1838—1844) і шеститомної збірки провансальської поезії трубадурів. Перший том цієї збірки мав назву «Grammairedelalangue готапе» «Граматика романської мови» (Париж, 1816). Це перша граматика романських мов, побудована на текстах давньопровансальської літератури. А втім, Ф. Ренуар термін «романська мова» («готапе») вживав для позначення саме старопроваисальської мови, помилково вважаючи, що саме вона (а не мова латинська) була тією мовою, з якої виникли всі відомі нам сучасні романські мови. Тим-то справжнім основоположником романської філології є не Ф. Ренуар, а німецький учений Ф р і д р і х Д і ц (1794—1876), як пізніше це констатували І такі видатні дослідники романських мов, як Г а с т о н П а р і с (1839—1903), Поль Мейер (1840—1917), Граціадіо А с к о -лі (1829—1907).

Ф. Діц видає 1836—1843pp. в Бонні тритомну працю «GrammatikderromanischenSprachen» («Граматика романських мов»), у якій послідовно застосовує порівняльний метод Ф. Боппа і історичний метод Я." Грімма. Поділяючи всі романські мови на дві групи — східну (румунська, італійська) і західну (старофранцузька, старопровансальська, французька, іспанська, португальська), Ф. Діц показує, як виникла і розвивалася «форма» цих мов (звуки, флексія, словотвір і синтаксис). Перші два томи (фонетика і морфологія) у наш час мають лише історичне значення, але третій том (синтаксис) зберігає майже повністю свою наукову цінність і тепер. У 1854 р. в Бонні Ф. Діц видає ще двотомний «EtymologischesWorterbuchderromanischenSprachen» — важливе доповнення до «Граматики», у якому подає походження багатьох романських слів, розрізняючи серед них, по-перше, елементи, спільні для всіх романських мов, і, по-друге, елементи, поширені в окремих мовних областях — італійській, ісиапо-иортугальській і франко-провансальській. З інших думок Ф. Діца, що знайдуть своє розгортання в наступні десятиліття, варто вказати па тезу про звукові зміни лише в межах звуків, близьких за артикуляцією, вимовою, на вагомість у морфологічних змінах принципу аналогії, на роль етнічного фактора в розвиткові мови (перехід початкового f в h в іспанській мові він пояснював, наприклад, впливом мови басків, у якій немає звука f). Ф. Діцу належить і цікава розвідка про словотвір у романських мовах — «RomanischeWortschopfung» (Бонн, 1875).

На першу половину XIX ст. припадає й інтенсивне виформування слов'янської філології, пов'язане безпосередньо з національним відродженням слов'янських народів. Засновником нової славістики був чеський мовознавець Йозеф Добровський (1753—1829). Будучи одним із діячів чеського національного відродження, Й. Добровський своєю діяльністю дав поштовх розвиткові слов'янського мовознавства і за межами Чехії. Основними працями «патріархсі слов'янської філології» були: «GeschichtederbohmischenSpracheunaLiteratur» («Історія чеської мови та літератури», 1-ше вид.— 1792), «Glagolitica» («Глаголиця», 1807), «AusfuhrlichesLehrgebaudederboh-mischenSprache» («Докладний підручник чеської мови», 1809) та «Іп-stitutioneslinguaeslavicaedialectiveteris» («Основи мови слов'янської старого діалекту», 1822).

Уже в першій своїй розвідці Й. Добровський розповідає не тільки про історію чеської мови та літератури. Його цікавлять і загальні слов'янські проблеми. Дослідник твердо переконаний, що всі слов'янські мови близько споріднені між собою, але разом із тим і вважає, що розбіжності між окремими слов'янськими мовами існували вже з найдавніших часів. Добра обізнаність Й. Добровського із живими слов'янськими мовами та із давніми слов'янськими пам'ятками дозволила йому створити першу наукову граматику старослов'янської мови. До XIX ст. старослов'янську мову помилково уявляли як мову-матїр, від якої постали всі сучасні слов'янські мови. На початку XIX ст. вже було незаперечно доведено, що старослов'янська мова не є мо-вою-матір'ю для всіх слов'янських мов. Виникла потреба визначити живомовні її джерела. І в статті 1806 p. «UberdiealtslavenischeSpra-che» («Про старослов'янську мову»), і в розвідці «Institutioneslinguaeslavicaedialectiveteris» («Основи мови слов'янської давнього діалекту») Й. Добровський припускав, що живомовною основою старослов'янської мови була мова сербська. Аче під впливом знаменитої розвідки О. Востокова 1820 р. він був змушений відмовитися від своєї тези. Й. Добровському належить і значна розвідка про життя, діяльність Кирила та Мефодія (1823).

Учень Й. Добровського, один із діячів словенського національного відродження, словенець із походження, австрійський філолог-славіст Варфоломій Копітар (1780—1844) пише «Граматику слов'янської мови Крайпи, Каріптії та Штірії» (1808) і видає «Клоців- кодекс» (1836) — важливу старослов'янську пам'ятку, писану глаголицею. Грунтуючися на лексиці латинського і німецького походження, відбитій у старослов'янських пам'ятках (напр., ольтарь — лат. аі-tarium, пость — герм, fasta), В. Копітар висловив думку, нібито живомовною основою старослов'янської мови була мова паннонська (словенська), територіально близько розташована від центра латино-німецької культури.

Посилаючись на те, що найдавніші глаголичні пам'ятки старослов'янської мови рясніють паннонізмами, до думки В. Копітара пристав іПавел Йосеф Шафарик (1795—1861) — визначний чеський і словацький історик та філолог, словак із походження, що боровся за визволення чеського і словацького народів від австро-иімецького панування, проте, обстоював, як і ЯнКоллар (1793—1852), мовно-літературну єдність словаків із чехами. Своїми працями «Історія слов'янської мови і літератури всіма наріччями» (1826), «Слов'янські старожитності» (1837), «Слов'янська етнографія» (1842) та ін., розповідаючи про життя, мову, усну народну творчість та літературу слов'янських народів, П. Шафарик мав значний вплив на розвиток слов'янської філології, на розвиток національного відродження слов'янських народів.

Своєрідна постать в історії слов'янської філології В у к Сте-фанович Караджич (1787—1864) — визначний сербський філолог, фольклорист, етнограф і поет. До В. Караджича в Сербії була в ужитку книжна старосербська мова, далека від народної. В. Караджич реформує сербську літературну мову, ставши на шлях зближення її з мовою народною. Виходить його «Граматика сербської мови за говорами простого люду» (1814) і «Малий слов'яно-сербський пісенник простого люду» (1814), «Сербський словник із німецькими та латинськими тлумаченнями» (1818), «Сербські народні казки» (1821), (1823), «Сербські народні пісні» (4 кн. 1833) та ін. Своєю науковою діяльністю В. Караджич прокладав шляхи творення літературних мов для всіх слов'янських народів.

Поширюється, поглиблюється в першій половині XIX ст. філологічна праця і в Росії та на Україні. Поступ вітчизняного мовознавства пов'язаний у цей час головним чином із науковою діяльністю українсько-російського філолога-славіста, історика і письменника Ос иті а Волинського, російського філолога, фольклориста і мистецтвознавця Федора Буслаєва, російського та українського філолога-славіста Ізмаїла Срезневського, українсько-російського природознавця, історика, філолога Михайла Миксимовича.

р. Бодянський (1808—1877) написав цілу низку праць із слов'янських літератур, видав старовинні пам'ятки, переклав російською мовою твори П. Шафарика, під керівництвом якого він раніше вчився у Празі. Особливу увагу із його розвідок привертають такі, як: «Про погляди щодо походження Русі» (1835), «Розгляд різних думок про стародавню мову північних і південних русів» (1835), «Про час виникнення слов'янських письмен» (1845) та ін. За редакцією О. Бодянського вийшло в світ 97 томів періодичного видання «Чте-ния общества истории и древностей российских», де було надруковано чимало цікавих історичних та фольклорних матеріалів. За характеристикою І. Франка, О. Бодянський був «одним із перших піонерів українських письменників XIX віку і одним із найзаслуженіших діячів на полі слов'яно- і спеціально українознавства в Росії (Твори: в 20-ти т., 17, с. 411).

Ф. Буслаєв (1818—1897) уже в першій своїй великій праці «Про викладання вітчизняної мови» (1844) знайомить широкі кола читачів із досягненнями порівняльно-історичного мовознавства на Заході, прихильно цитує висловлювання Я. Грімма про порівняльний метод вивчення мов, що знайшло засіб приборкати і прикрасити дику, остогидлу всім етимологію і покласти край колишньому свавіллю, дати першість законові перед неправильністю і правилу перед винятком, розгортає на тлі лексичного матеріалу слов'янських мов історію слів російської літературної мови, подає народну мову і мову літературну як єдиний потік історичного розвитку їх.

Характерний для Ф. Буслаєва культурно-історичний і трохи романтичний підхід до мови знайшов своє яскраве виявлення і в праці «Про вплив християнства на слов'янську мову. Спроба історії мови за Остромировим євангелієм» (1848), у якій ще з більшою виразністю було підкреслено розуміння мови як найважливішої сторони історії культури, побуту і національного світогляду народу. Порівнявши текст готського і слов'яно-руського євангелій, Ф. Буслаєв доходить висновку, що на мові перекладів біблії відбився характер.народу і понять, що панували в ній в епоху до поширення християнства. Його особливо цікавило тоді,— пригадував він пізніше,— питання про первісні і свіжі форми мови. Для цієї мети мені потрібні були не сухі, беззмістовні закінчення відмінювання та дієвідмінювання, а самі слова як виявлення вражень, понять і всього світогляду народу, в нерозривній єдності з його релігією і з умовами побуту родинного і громадського.

У замітці 1852 р. з приводу «Опьіта областного великорусского словаря» на конкретних прикладах Ф. Буслаєв показує, що історія мови має зважати не тільки на явища, засвідчені у стародавніх пам'ятках, і на паралелі із споріднених мов, а й на факти живих говірок простого народу, форми і слова яких можуть кинути світло і на походження форм літературної мови.

Свої спостереження, висновки з дослідження історії російської мови Ф. Буслаєв підсумував у «Спробі історичної граматики російської мови» (1852), яка в пізніших виданнях виходить під назвою «Історична граматика російської мови» і є справді однією з перших історичних граматик слов'янських мов. Складалася вона з двох розділів: «Етимологія» (Звуки та відповідні їм букви. Творення слів. Зміни слів) і «Синтаксис» (Склад речень і значення частин мови. Синтаксичне вживання частин мови. Словосполучення у реченні простому і складному). Зауважимо, що Ф. Буслаєв, глибоко шануючи Я. Грімма, все ж, на відміну від його «DeutscheGrafnmatik», більше уваги приділяв значенню граматичних форм, а в історичному розвиткові мов убачав не регрес, занепад, а прогрес, поступ. Цінним надбанням тодішнього мовознавства була і його «Історична хрестоматія церковнослов'янської і давньоруської мов» (1861).

І. Срезневський (1812—1880), вихованець Харківського університету, перші роки своєї наукової діяльності присвятив вивченню української народної творчості та стародавніх українських пам'яток. 1831 р. він надрукував свої записи українських народних пісень разом із власними віршами в харківському «Українському альманасі»; з 1833 по 1838 рік видавав збірник «Запорожская старина» (6 книг), що відіграв неабияку роль у вивченні українського фольклору, етнографії, історії України та народної української мови. Повернувшися з наукового відрядження за кордон, де вивчав у Берліні під керівництвом Ф. Боппа санскрит, у Празі під керівництвом Ф. Челаков-ського, П. Шафарика, В. Ґанки чеську, словацьку та інші слов'янські мови і у Відні під керівництвом В. Караджича сербську мову, І. Срезневський у Харкові, а потім у Петербурзі створює і видає численні наукові розвідки із слов'янознавства. Із великої наукової спадщини. І. Срезневського потрібно виділити насамперед розвідки, присвячені окремим слов'янським мовам,— «Погляд на пам'ятки української народної словесності» (1834), «Про слов'янські наріччя — характеристика хорутанського наріччя» (1841), «Розвідка про межі слов'янських наріч» (1843), «Огляд спорідненості звуків у наріччях слов'янських» (1845). У період, коли вивчення слов'янських мов тільки-но ставало на міцний грунт, всі ці розвідки, побудовані на безпосередніх спостереженнях І. Срезневського під час подорожі по слов'янських землях, були особливо актуальними, цінними.

У промові на річних святкових зборах Петербурського університету 3 лютого 1849 року виступив тоді ще молодий (37 років) перший доктор слов'яно-руської філології професор І. І. Срезневський на актуальну тему «Мьісль об истории русского язьїка». На початку він заявив, що буде говорити про одне із завдань, «рішення яких повинно належати зусиллям нашої російської науки. Вона є,— говорив він,— ця російська наука. На неї, як на часткову долю науки загальнолюдської, має російський народ право настільки виключне, як і кожний інший народ, співчуваючий успіхам науки, на свою власну частку. Чим народ сильніший духом, самобутністю, любов'ю до знань, освітою, тим його частка в науці більша; але у кожного народу не чужого світла освіти, є своя частка, своя народна наука. Народ, що відмовляється від неї, з тим разом відмовляється і від своєї частки самобутності — настільки ж, як і відмовляючись від своєї частки в літературі ' і мистецтві, в промисловості і цивілізації... І головний обов'язок народної науки — досліджувати свій народ, його народність, його минуле і сучасне, його сили фізичні і моральні, його значення і. призначення. Народна наука в цьому смислі є сповідь розуму народу перед самим собою і перед усім світом... Таким чином, у тій частині науки, яку ми можемо назвати нашою російською наукою, необхідно повинні займати місце і дослідження про російську мову». Далі він говорив про об'єктивні закони мови: «Незалежна від часткових волей, мова не підвладна в долі своїй випадковостям. Все, що в ній є,f все, що в ній проходить, і сутність її і мінливість, все законне, як в усякому творі природи. Можна не розуміти, а тому й не визнавати цієї законності, але від того закони мови не перестануть бути законами. Можно *не розуміти їх, можна і зрозуміти,— і розуміння їх необхідно повинна осяяти своїм світлом спостереження подробиць мовознавства» .

Він виділив в історії російської мови дві головні галузі: історію мові-ґпростонародної (тобто діалектної) та історію мови книжної, літературної.

Срезневський вказував на мінливість коренів мови, їх затрату, на потребу укладання історичних словників на основі письмових пам'яток, а також діалектологічних словників . Серед діалектів він виділяв соціальні і територіальні: «Є цілі маси слів і висловів,— писав він,— відомих тільки в деяких місцях (....) є цілі маси слів і висловів, відомих тільки людям одного класу, одного ремесла...» \

Цікаві спостереження Срезневського про мову, граматику і слово. Він розмежовував у мові граматику, словник, будову і склад. «Правда,— писав він,— граматика входить у словник, і навпаки; але тим не менше це дві сторони мови, суттєво відмінні. Кожне слово в мові — представник разом і будови і складу (тому, що всяке слово вже не голий корінь: воно має певне значення і утворене від кореня за будь-яким способом виведення), це так; але тим не менше будова і склад мови, утворення слова і його значення""— речі відмінні» .

Він вказував на те, що «схожість між усіма індоєвропейськими мовами величезна, особливо в коренях; але непомірна ніж ними відмінність особливо за багатством і вбогістю форм .

Майже все своє свідоме життя І. Срезневський працював над дослідженням пам'яток давньоруського і старослов'янського письменства. Він відкрив для науки дві важливі пам'ятки старослов'янської мови — Київські листки і Савину книгу. Вагомими для науки про мову були такі його праці, як: «Давні пам'ятки руського письма і мови X—XIV вв.» (1863), «Давні пам'ятки письма і мови південно-західних слов'ян» (1864), «Відомості і замітки про маловідомі і невідомі пам'ятки» (1866), «Давні слов'янські пам'ятки юсового письма, з описом їх і з зауваженнями про особливості їх правопису і мови» (1868). І. Срезневський перший уклав і підручник «Слов'янська палеографія» (1865).

Своїми численними працями з російського мовознавства І. Срезневський закладає міцні підвалини історичного вивчення російської мови, ставить її в живий і нерозривний зв'язок із вивченням усіх інших слов'янських мов. Особливо характерною з цього погляду є книга І. Срезневського «Мьісли об истории русского язьїка» (1849), що у виданні 1887 р. точніше так і називалася — «Думки про історію російської мови та інших слов'янських наріч». За словами І. Срезневського, «народ виражає себе в своїй мові. Народ діє; його діяльністю керує розум і діяльність народу відбиваються в його мові. Діяльність є рух; ряд рухів — це ряд змін; зміни, що відбуваються в розумі і діяльності народу, також відбиваються в мові. Отже, змінюються народи, змінюються і їх мови. Як змінюється мова в народі? Що саме в ній змінюється і яким шляхом іде ряд змін? Без розв'язання цих питань неможливо зрозуміти закони, яким підлягає мова як особливе явище природи. Розв'язання їх становить історію мови: дослідження про мову, які входять до складу народної науки, неможливі без напряму історичного. Історія мови, невіддільна від історії народу, повинна входити в народну науку як її необхідна частина» . Виходячи з цих теоретичних засад, І. Срезневський окреслює програму, конкретні завдання наукового вивчення історії російської мови, історії всіх слов'янських сучасників, і для майбутніх поколінь дослідників.

За глибоким переконанням 1. Срезневського, кожне слово для історика є свідоцтво, пам'ятка, факт життя. Лексика відбиває різні явища, зрушення в житті народу. Надаючи особливого значення вивченню лексики, І. Срезневський іще з середини 40-х років починає робити виписки слів та виразів із давньоруських пам'яток, залучаючи згодом до цієї праці і своїх учнів, як-от, наприклад, М. Г. Чернишев-ського. Так створювалася монументальна робота І. Срезневського «Материальї для словаря древнерусского язьїка по письменньїмь па-мятникамь», яку остаточно виготовити до друку він уже не встиг і яку видала Російська Академія наук після смерті автора: Т. 1 (А — К),— 1893, Т. 2 (Л—П), 1895, Т. 3. (Р — Я), 1903p.; 1—3 томи цього словника (з доповненнями (А—Я), 1912 р.) були перевидані фотоспособом 1958 р. до IV Міжнародного з'їзду славістів у Москві. «Материальї» І. Срезневського — перший викінчений словник давньоруської мови, без якого не може обійтися дослідник усіх слов'янських мов.

М. М а ксимо в им (1804—1873) — видатний український природознавець, історик, етнограф і філолог — проблемам слов'янської, особливо східнослов'янської філології присвятив понад 50 наукових праць. Однією з основних тогочасних мовознавчих проблем славістики було питання про походження і розвиток давньоруської літературної мови, її зв'язок із мовою старослов'янською. Спочатку побіжно в статті про «Слово о полку Ігоревім» (1835), а потім і в книжці «Історія давньоруської словесності» (1839). М. Максимович аргументовано доводить, що книжна старослов'янська мова, спільнослов'янська за характером вживання і македонська з походження, вже на перших порах свого функціонування на Русі помітно відрізнялася від давньоруської мови, що церковнослов'янська мова, освячена вжитком богослужебним, визначена утворенням книжним і співплемінна мові руській, легко стала нашою письмовою мовою, потроху засвоїлася в нас, немовби рідна наша мова, і склала собою основу всієї письмової мови Русі. Проте ця співплемінність церковнослов'янської мови з нашою, а також і те, що її вивчали тільки із вживання,— було причиною того, що вона в нас, так як і в інших слов'янських народів, не збереглася в первісних, кирилівських формах. М. Максимович вважав, що на час виникнення старослов'янської мови слов'яни вже встигли поділитися на окремі наріччя. Руси, що писали нею, по-різному її змінювали, особливо у тих творах, які виходили з церковного кола і належали до предметів життя світського. Чистішою зберігалася церковнослов'янська мова. переважно в творах церковного змісту і в перекладах із мови грецької. Але в пам'ятках законодавчих, у літописах і пісне-творіннях світських паша стародавня письмова мова часто відступала від церковнослов'янської. М. Максимович посилається на такі свідчення вже найдавніших давньоруських пам'яток, як, наприклад: повноголосся (до речі, термін, уведений в мовознавство ним же): полоняник замість пл'Ьнникь; городовь замість градовь; серебро замість ср£бро; вживання ж замість жд: утверженіє замість утвержденіє; межю замість между, чужь замість чуждь; вживання ч замість щї усрячеть замість усрящегь та ін. З цією думкою добре узгоджуютьс і виступи М. Максимовича проти так званої скандінавської тсор походження назви, держави і культури Київської Русі.

Але й жива давньоруська мова, на думку дослідника, не була єді ною, а поділялася вже на південне і північне наріччя. Виходячи з топ що перші і більша частина наступних пам'яток руського письменгп були написані переважно південнорусами, наша давня письмова мої являє собою переважно приєднання південноруської мови до церко нослов'янської. Тому в давніх руських пам'ятках зустрічаються таї слова і види їх, що й досі існують у південноруській мові і безпосере, ньо нею пояснюються. А тим часом у писаннях новгородських, поміті такі особливості, які ще й тепер існують у наріччі верхньоруськоь* і безпосередньо ним пояснюються. Обласні різновиди давньоруські мови півдня і півночі М. Максимович убачав і в характері іншомовні лексики (тюркізми, грецизми, германізми) і у зв'язках літературі^ творів Київської Русі з народною поезією східних слов'ян.

-Цілком природним є вплив церковнослов'янської мови на письмов; а то й на живу мову східних слов'ян. Та з часом відмінність між кни^ ною церковнослов'янською мовою і живими місцевими наріччям збільшувалася: церковнослов'янська мова, обмежена культовою фуні цією, ніби застигає у своїх стандартних нормах, тим часом як жиі східнослов'янські наріччя зазнають найрізноманітніших фонетични: і лексичних змін. В історії розвитку руської мови і словесності М.Маї симович виділяє чотири основні періоди: 1) стародавній (IX—XIII ст. 2) середній (XIV—XVIII ст.), 3) новий (кін. XVIII—перша чвері XIX ст.), 4) найновіший, або сучасний період.

В історії формування й розвитку кожного народу величезна рол на думку М. Максимовича, належить усній народній творчості. Тво| цем фольклору є народ, і саме народна поезія є справжнім джерелс ^народності літератури, джерелом формування й розвитку літературні мови. Блискучою ілюстрацією до цієї тези М. Максимовича є вида і ним у 1827, 1834 і 1849 pp. три збірки українських народних дум і пісень, як і його «Дні і місяці українського селянина» (1856). Між іі шим, термін «дума» па позначення одного із жанрів української н, родної творчості упровадив в літературознавство М. Максимови'

У передмові до збірки «Малоросійські пісні» (1827) М. Максимови стисло схарактеризував основні риси української мови (зауваженг про особливості української мови є і в інших його збірках народна пісень, а також у статтях), обстоював думку про самостійність україї ської мови і її найближчу спорідненість із російською мовою. У «Крі тико-історичній розвідці про руську мову» (1838) М. Максимович п< діляв українську мову (за його термінологією, південноруську) на ді групи діалектів-наріч: 1) малоросійське (або українське) і 2) червоні руське (або галицьке). В «історії давньоруської словесності» П83(у східному (українському) наріччі він визначає такі групи («різності говорів: києво-переяславську, сіверську, слобожанську і волинські подільську, з яких головною, центральною, зразковою групою гов< рів вважав києво-переяславську. Тим-то у статті «Про вірші червоїк руські» (1841) М: Максимович закликав і галицьких поетів иисаі народною українською мовою, радив учитися її з найяскравіших зразків усіки народної творчості, особливо наддніпрянської. Українська мова знайшла своїх прихильників, оборонців серед прогресивних діячів Росії та інших слов'янських країн, досить виразно заявила про своє існування не тільки у фольклорі, а й у творчості художників слова, починаючи від іскрометного Івана Котляревського і до гнівного Тараса Шевченка, і в лексикографічних та граматичних працях її шанувальників.

Можна для прикладу назвати такі лексикографічні праці першої половини XIX ст.: словник до 1-го, 2-го і 3-го вид..«Енеїди» І. Котляревського (1798, 1808, 1809) — перший диференційний українсько-російський словник із реєстром лексики нової української літературної мови (1125 слів); «Короткий малоросійський словник» Олексія Павловського (нар. бл. 1770 p.), укладений 1805 р. і виданий 1818 р. (1131 слово); «Словник малоросійської старовини» (71 слово-гніздо, 1808, вид. 1894 р.) Василя Ломиковського (1778 — бл. 1845).; українсько-російський словник 1823 р. (1173 слова).

Окремо слід назвати недавно опублікований (до вид. його підготував В. Німчук) «Словник української мови» (обсяг — понад 20 000 словн. ст.) ЗО—40-х років XIX ст. Павла Білецького-Носенка (1774— 1856).

Значення всіх опублікованих словників полягало в тому, що вони допомагали читачам інших національностей знайомитися в оригіналах із скарбами українського-ифольклору, з творами українських письменників, давали фактичний матеріал для наукового вивчення української мови, давали можливість певною мірою нормувати вживання слів у формованій національній літературній українській мові.

Нормативні завдання розв'язували переважно в першій половині XIX ст. і праці з граматичної будови української мови, важливі не тільки з погляду теоретичного, а й як свідчення процесу творення нової української літературної мови.

Поважне місце серед граматик української мови цього періоду посідає «Грамматика малороссійскаго нар'Ьчія» Олексія Павловського, підготовлена до Друку ще 1805 р. і видана тільки 1818 року. «Граматика» О. Павловського — це перша спроба усталити й занотувати хоча б деякі найголовніші фонетичні, граматичні, почасти і лексичні та фразеологічні норми пової української літературної мови

Вчений, поет, перекладач, етнограф, О. Павловськпй сміливо вводить фонетичний принцип у правопис української мови, а 1822 р. публікує ще «Додаток до граматики» — відповідь на рецензію 18)8 р. М. Цертелєва.

У Галичині на початку XIX ст., поширюється погляд на українську мову як на діалект польської. Такий погляд стає офіційним у середовищі польської шляхти та в колах галицької адміністрації, проникає і до лінгвістичної літератури (nop., напр., передмову С. Б. Лінде до «Stownikajejzykapolskiego», 1806. T. 1, ч. 1. XIV). Проти такого: погляду ще 1823 р. виступав автор ненадрукованої «Граматики язьїка словеноруського» / Іван Могильницький (1777—1831). У статті 1829 р. «Відомість о русском язиці», яка мала бути передмовою до цієї граматики, автор аргументовано доводить, що українська мова є окрема мова і перебуває в найбільшій спорідненості з російською та старослов'янською мовами. Через рік виходить у Будапешті перша друкована граматика на Закарпатті — «GramatikaSlavo-Ruthena» («Граматика слов'яно-руська») Михайл'а Лучка я (1789—1843), який у порівняльному плані з мовою старослов'янською характеризує українську мову як окрему мову, з властивими їй звуковими і структурними особливостями. Обстоює самостійність української мови та її єдність на Східній і Західній Україні також Йосип Левицький (1801—1860) у праці «GrammatikderruthenischenoderkleinrussischenSpracheinGalizien» («Граматика

•руської або малоруської мови в Галичині», 1830), хоч і представляє в ній так зване «язичіє». 1835 р. виходить друкована латиницею етнографічна збіркаRuskojewesile», а 1846p.— написана польською мовою «Grarnatykajejzykamaloruskiego» Йосипа Лозин-с ького (1807—1889).

«Русалка Дністровая», запровадивши гражданський шрифт і фонетичний принцип правопису, відмовившись від мертвого «язичія» та пов'язаного з ним кириличного алфавіту, відкрила шляхи для зближення літературно-мовного процесу Західної і Східної України, хоч «азбучна війна в Галичині», як назвав Іван Франко боротьбу за впровадження в українську писемність гражданської чи польської

.азбук \ завершилася в Західній Україні аж в кінці XIX ст.. Одним із діячів «Руської трійці», що видавала «Русалку Дністровую», був і Яків Головацький (.1814—1888). Свою розвідку-реферат «Розправа о язиці южноруськім і його наріччях» (1849) він спеціально присвячує українській мові, її походженню і відношенню до інших слов'янських, характеристиці фонетичних і граматичних особливостей, описові найголовніших наріч та перспективам її дальшого розвитку. Ідучи за М. Максимовичем, вій об'єднує усі говори у три групи: українське, галицьке (наддністрянське) і гірське (карпато-руське).

Стислий огляд наукової діяльності основоположників історичного та порівняльного мовознавства, наукових здобутків у галузі індоєвропейського мовознавства, романської, слов'янської, зокрема російської та української філології першої половини XIX ст. наочно показує, що основним, провідним напрямом у цей період було мовознавство порівпяльно-історичне. Успіхи порівняльно-історичного мовознавства були настільки вагомими, значними, що термін «порівняльно-історичне мовознавство» почали застосовувати для позначення всієї науки про мову, помилково вважаючи, нібито до відкриття порівняльного методу науки про мову не було й зовсім, нібито у мовознавстві першої половини XIX ст. не було інших методів, крім порівняльно-історичного, не було й інших проблем, крім тих, що з ним безпосередньо пов'язані. Наведені факти незаперечно свідчать, що водночас із порівняльно-історичним методом і у взаємодії з ним інтенсивно розгорталося, удосконалювалося і мовознавство описове, що розвиток порівняльно-історичного мовознавства спричинився до розгортання й удосконалення мовознавства описового, за рахунок надбань якого збагачувалося в свою чергу мовознавство порівняльно-історичне, що різні галузі мовознавчої науки тільки у найтісніших зв'язках між собою могли задовольняти найпекучіші запити суспільного розвитку першої половини XIX століття.

Шеститомний «Sfownikjezykapolskiego» (1806—1814, 2-ге вид. 1854—1860) Саму їла Богумила Лінде (1777—1847) був не тільки лексичним довідником для тогочасних польських письменників, а й цінним здобутком польської філології і слов'янської філології взагалі. Граматичну будову литовської мови почали вивчати ще у XVII ст., факти литовської мови для порівняння з фактами інших індоєвропейських мов використовував уже Ф. Бопп, але тільки працями Ф. Куршата (1806—1884) розпочинається більш точне й глибоке вивчення фонетики й морфології литовської мови, зокрема особливостей литовської системи наголошування. Нові обрії у порівняльному вивченні фінно-угорських, самоїдських, монгольських та тунгусо-маньчжурських мов відкривали граматики й словники фінського мовознавця, етнографа, перекладача шведською мовою карело-фінського епосу «Калевала» — Матвія Олександра Кастрена (1813—1852). Таких прикладів можна дати чимало.

З другого боку, наука про мову першої половини XIX ст. починає збагачуватися на фактичні матеріали із непрочитаних, а то й зовсім невідомих до того стародавніх текстів. Так, 1812 р. у Хаматі (північна Сірія) було відкрито перший хеттський ідеографічний напис однією з найдавніших індоєвропейських мов Малої Азії. Знайдений ще 1799 р. Рузеттський камінь із написом трьома мовами (давньоєгипетською, єгипетською розмовною і давньогрецькою) дав можливість 1822 р. французькому вченому Жану-Франсуа Шампольйоно-ві (1790—1832) дешифрувати єгипетські ієрогліфи, а-потім укласти граматику і словник староєгипетської мови. Німецький філолог Г е -орг-Фрідріх Гротефеид (1775—1853) робить перші кроки у дешифруванні староперського клинопису, аГенрі Роулін-сон (1810—1895) копіює, дешифрує і 1846 р. публікує повний переклад давньоперського тексту тримовного (староперською, еламською і вавілонською мовами) Бехістунського напису.

Не можна не вказати, нарешті, на наявність у першій половині XIX ст. і деяких праць із загального мовознавства.

Своєрідним підсумком мовознавчих досліджень попередніх століть є праці «Вчення промову» (1801—1803) і «Початкові основи мовознавства» (1805) А. Ф. Бернгарді. У складі мовознавства А. Бернгарді встановлює такі мовознавчі дисципліни: фонетика, етимологія, словотвір, морфологія, словосполучення (вчення про поєднання і керування слів), синтаксис. Мову, на його думку, слід вивчати з історичного і фі.

лософського поглядів. У згоді з історичним принципом, мова, виникнення якої зумовлюється потребами розуму, розвивається за «обов'язковими» законами, але цілком несвідомо. Досягнувши свого розквіту, мова стає на шлях регресу. Філософський аспект (за А. Бернгарді, найістотніший) має справу з мовою як викінченим продуктом. «Мовознавство, або філософська граматика — це наука про абсолютні філософські форми мови». У мові виділяються букви (-звуки), слова-корені і слова-основи. Обидва ці розряди слів первісно позначували матерію і відношення. Злиття їх дало нинішні типи слів. Частини мови (І. Частини мови: іменники, імена атрибутивні, дієслово бути. II. Частки мови: прийменники, сполучники, первісні прислівники. III. Частини мови і частки: займенники) співвідносні з логічними категоріями суб'єкта, предиката і зв'язки, але, наприклад, категорії суб'єкта підпорядковуються і частки (артикль, прийменник) . Як засвідчували самі Ф. Бопп і В. Гумбольдт, праці А. Бернгарді мали на них значний вплив.

На засадах формальної логіки була побудована і праця К. Беккера «OrganismusderSprache» (1827), яка пізніше зазнала нищівної критики у працях Геймана Штейнталя і Олександра Потебні. Але раніше від них і проти логічної граматики, або граматики філософської, і проти біологічних поглядів на мову, і проти поглядів на мову як на щось таємниче, містичне, зокрема проти схильності В. Гумбольдта до звукової символіки, виступив датський мовознавець-теоретик Йоганн Ніколай Мадвіг (1804—1886). Найголовніші його праці: «От Kj>nnet і Sprogene, isaer і Sanskrit, LatinonGraesk» («Про рід у мовах, особливо у санскритській, латинській і грецькій мовах», 1835); «Re-rsteotykkeafenAfhandlingomSprogetsVaesen, UdviklingogLiv» («Перший нарис із дослідження про сутність, розвиток і життя мови», 1842); «От degrammatikalskeBetegnelsersTilb-livelseogVaesen» («Про походження і сутність граматичних значень», 1856—1857); «Spr#gvidenskabeligeStrobemaerkminger» («Лінгвістичні нотатки», 1871) та ін. На жаль, написані маловідомою тоді датською мовою, праці Й. Мадвіга, як і Р. Раска та Я. Бредсдорфа, не мали такого впливу на розвиток світової лінгвістичної думки, який вони могли б мати за своєю науковою цінністю.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений08:07:14 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
08:00:38 29 ноября 2015

Работы, похожие на Курсовая работа: Виникнення історичного мовознавства і порівняльно-історичного методу дослідження мов
Шпаргалки по геометрии, алгебре, педагогике, методике математики (ИГПИ ...
Кольцом называется числ. множ. На котором выполняются три опер-ии: слож, умнож, вычит. Полем наз. Числ множ. На котором выполняются 4 операции: слож ...
1. ѭ(a+b)=ѭ(a)+ѭ(b). 2. ѭ(ѭa)=ѭѭ(a). Если бы лин-е отоб-е u на v было бы биективным, то тогда его наз-и бы изоморфизмом вект-х прост-в. Мн-во всех лин-х отображ-й прост-ва u в v ...
. Сл-е 1. Если a=m*q+r, 0=r a=r(mod m). Сл-е 2. Если m|a => a=0(mod m). Сл-е 3. ҐtЄZ, m*t=0(mod m). Св-ва срав-й: 1)Отнош-е сравнимости в Z явл-ся отнош-м эквив-ти.
Раздел: Рефераты по математике
Тип: реферат Просмотров: 3488 Комментариев: 3 Похожие работы
Оценило: 3 человек Средний балл: 3 Оценка: неизвестно     Скачать
Административное право (шпаргалка)
1. ГОСУДАРСТВЕННОЕ УПР-ИЕ, ПОНЯТИЕ И ОСОБЕННОСТИ Понятие и особ-ти соцупр-ия. Определение упр-ия: 1. Это целенапр-ое орг-щее возд-ие человека на соотв ...
АП спор между сторонами АП отн-ия; условием справедливого разрешения АП спора явл-ся правовая оценка поведения сторон спора; применение соотв. мер юр. отв-ти к виновной стороне АП ...
Адм. порядок обж-ия рег-ся Указом Президиума ВС СССР 68 г. Ж-ба подается ИО (ДЛ) которому непоср. подчинено ДЛ (ИО), правомерность д-ий кот. оспаривается.
Раздел: Рефераты по административному праву
Тип: шпаргалка Просмотров: 5291 Комментариев: 6 Похожие работы
Оценило: 9 человек Средний балл: 3.1 Оценка: 3     Скачать
Шпаргалки к госэкзаменам по Банковсому Делу
Банковская система РФ. (2) БС - форма орг-ции ф-нирования в стране специализированных кред. уч-ий, сложивш. исторически закреплена законами. Понятие ...
... расшир-я произв-ва 3) экономия издержек обращения (использ-е кр-тов, кред. инструментов ведет к ускор. оборота кап-ла, увелич-ся произв-сть его использ-я, ускор. безналич. оборот) ...
В 95г. начался выход рос. корпор. ц.б. на внешние фондовые рынки через механизм депозитарных расписок (АДР).
Раздел: Рефераты по банковскому делу
Тип: реферат Просмотров: 1515 Комментариев: 5 Похожие работы
Оценило: 4 человек Средний балл: 4.5 Оценка: неизвестно     Скачать
Сертификация систем управления качеством продукции BACO
С О Д Е Р Ж А Н И Е СТР: Указатель сокращений, условных обозначений, символов............................3 Введение.
"Ѭ$"ѬѬ $"ѬѬ"ѭ*Ѭ"ѬКК"* $""Ѭ-К$ѬѬ"
Їа°Ё§ў°$бў б =°"св°ў Ё бЁбвҐ=л "ѬѬ ­ ᰰ⢥вбвўЁҐ вॡ°ў ­Ёп= ѬўЁ -
Раздел: Рефераты по технологии
Тип: реферат Просмотров: 5313 Комментариев: 4 Похожие работы
Оценило: 4 человек Средний балл: 4.3 Оценка: неизвестно     Скачать
Исторический опыт межэтнических отношений на евразийском пространстве
Бибиков М.В. 1. Хазары и древние тюрки Византийский император Константин Багрянородный о тюрках и хазарах в Х в. В трактате "Об управлении империей ...
Древние росы совершили успешное нападение на хазарский город Самкерц (либо предместье Керчи [30] ; либо - что менее вероятно - Тамань [31]
(Сл. и поуч. против язычн., 87).
Раздел: Рефераты по истории
Тип: курсовая работа Просмотров: 155 Комментариев: 2 Похожие работы
Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать
Обществознание 11-й класс
БИЛЕТ [1] 1.) ПОНЯТИЕ ОБЩЕСТВА. Общество - это обособившаяся от природы часть мира. Это обособление состоит в следующем: в отличие от стихийных ...
2.) ѬѭѬ"Ѭ -."Ѭ".ѬѬ.
­Ё=Ё. "ॢҐѬаҐзҐбЄЁҐ дЁ"°б°дл бзЁв "Ё Ѭ°бг$ абвў° ўлиҐ зҐ"°ўҐЄ ,
Раздел: Рефераты по социологии
Тип: реферат Просмотров: 3709 Комментариев: 3 Похожие работы
Оценило: 3 человек Средний балл: 4 Оценка: неизвестно     Скачать
Анализ конструкции и методика расчета автомобиля ВАЗ-2108
Федеральное агентство по образованию Волгоградский Государственный Технический Университет Кафедра "Автомобильный транспорт" Автомобили Курсовой ...
fпр = f1 + f2; f1 = (c - e) Ѭѭ; f2 = Pвык / сл,
Здесь ѭѭ - угол профиля зуба; (ѭ - угол наклона зубьев; r ѭп.з - радиус делительной окружности шестерни ведущего вала.
Раздел: Рефераты по транспорту
Тип: курсовая работа Просмотров: 16006 Комментариев: 2 Похожие работы
Оценило: 1 человек Средний балл: 5 Оценка: неизвестно     Скачать
Методические указания по технической механике
Министерство образования Украины Национальный технический университет Украины (Киевский политехнический институт) Методические указания к курсовому ...
СЛ-267; СЛ-367
ная мощно-сть, Вт
Раздел: Остальные рефераты
Тип: реферат Просмотров: 9780 Комментариев: 2 Похожие работы
Оценило: 1 человек Средний балл: 2 Оценка: неизвестно     Скачать

Все работы, похожие на Курсовая работа: Виникнення історичного мовознавства і порівняльно-історичного методу дослідження мов (700)

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(149933)
Комментарии (1829)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru